5. ТРАУР У КИЄВІ І БУРЯ В АТЛАНТИЧНОМУ ОКЕАНІ


До карти, до тих капосних координат, що стали причиною такого шарварку у Форумі, я ще повернуся, геть усе з’ясую документально, надійно. А тепер час згадати про головних героїв — наших відважних аргонавтів. Не забули про них, цілком зрозуміло, і в Києві.

27 серпня надвечір в коридорі загальної квартири на Верхньому валу тричі задеренчав дзвінок. Розалія Юхимівна, не відриваючи очей від телевізора, кинула:

— Соню, наче до нас.

Соня, не відриваючи очей від потріпаного детективу «Кінець таємничого резидента», кинула:

— А! Хто до нас може прийти…

— Ти хоча б у суботу вийшла, провітрилася.

Соня не вшанувала матір відповіддю. Дзвінок у коридорі знову озвався тричі. Розалія Юхимівна, ох-ох-ох-каючи, важко підвелася з дивана, покритого витертим килимом. Пересуватись їй, з усього видно, було важко. Взагалі невідомо, яким чином ноги утримували її тіло. Здавалося, якби раптом кохтина на Розалії Юхимівні тріснула, то тіло так би і поповзло важкими кавалками тіста на підлогу. Але кохтина не тріскалась, і Розалія Юхимівна поволі почовгала коридором. Відчинила двері; побачила низеньку сухорляву жіночку.

— Тут живуть Купчики?

— Тут, — Розалія Юхимівна ступила обіч, даючи дорогу незнайомій.

Пропустила гостю в кімнату, запросила сісти. Соня і очима не повела, тільки гмикнула щось нерозбірливе у відповідь на привітання.

Сухенька зморщена жіночка примостилася на краєчку стільця, відрекомендувалася.

— Галасунша я. Мій чоловік разом з вашим робив. Недовго, правда…

— О-о-о! — сплеснула руками Розалія Юхимівна і, незважаючи на огрядність, заметушилася по кімнаті, навіщось зайшла у сусідню, а потім вибачливо до гості: — Я зараз, я на кухню, а ви тут уже посидьте, телевізор подивіться…

Гостя, ніби захищаючись, заперечливо підняла руки: «Не треба. Нічого не треба. Я тільки-но обідала».

Господиня все ж почастувала гостю чаєм з домашнім печивом. За чаєм і з’ясувалася мета візиту Галасунші до Купчиків.

Галасуна поставили завідувати пунктом прийому утильсировини на початку 1966 року. Сім’ї Галасуна і Купчика ще не встигли перезнайомитися, як годувальникам випало вирушити в далекі краї на відповідальні заготовки. За домовленістю, кожен з них вдома сказав одне й те ж. Їду, мовляв, у відпустку разом з співробітником — в будинок відпочинку спортсменів-рибалок «Кринки» імені Остапа Вишні на Херсонщині. З Херсона Галасун і Купчик послали дружинам листи ідентичного змісту: до місця відпочинку добрався щасливо, листів не писатиму, бо ніколи, дуже добре клює, жди додому з сушеною і копченою рибкою, можливо, затримаюсь ще на місяць. Аргонавти точно розрахували: за місяць, за два вони виберуться на такий оперативний простір, де будуть недосяжні не лише для жінок, а й для набагато прискіпливіших інстанцій. Дружині Галасуна тим часом почали верзтися дивні сни, і оце, взявши за п’ять копійок у довідковому бюро адресу Купчика, прийшла поділитися своїми тривогами. За чаєм вона переповіла Розалії Юхимівні свій останній сон:

— Стою я, знаєте, наче на березі моря з моїм Пантюшею. Коли це виринає кит-риба і отак до нас, під берег пристає. Пантюша обнімає мене, прощається, вилазить на кита. Тут іще якийсь невеличкий чоловічок сунеться за ним. Слизько їм на киті, незручно, от-от посковзнуться — і в море. Я аж стогну, аж хропу уві сні зі страху. Але нічого, прилаштувалися — ухопилися міцно за цівку, що пирскає з китової голови. Розвернувся кит, теліпнув у мене під носом хвостякою — і гайда в море. І попливли вони, і попливли… А я, хоч і стою на березі, бачу, де пливуть… Якісь усе не наші землі, государства. То ніби крокодили хочуть їх поцупити з кита, пащами зубатими клацають, то хвиля от-от змиє… А потім — тьма, нічого. Хоч і сплю, а знаю: минуло вже немало днів, а я знову стою на тому ж місці, виглядаю з моря кита. От і показався він, а на ньому, вхопившись за цівку, стоять Пантюша і той незнайомий чоловік. І на головах у них золоті корони, як у царів. І впізнаю Пантюшу, і не впізнаю, бо геть молодим він став, точнісінько таким, як тоді, коли тільки побралися. Пристають… А Пантюша на мене і не глянув. Узяв попід ручку свого дружка, пішов берегом угору, а перед ними коток величезний розмотується, розмотується, килим небаченої краси під ноги стелиться. І звідки тільки набралося — наро-о-о-ду! Все квітами, букетами їх засипають, а жінки і навіть дівчата вибігають на килим, цілують Пантюшу і його дружка, а вони йдуть і йдуть, піднімаються на гору, а там казьонний дом високий-високий стоїть, і солдати віддають їм честь, попід руки беруть. А я так і залишилася на березі, а біля мене якесь корито — де тільки воно взялося — валяється розбите…

Соня так і не поворухнулася, уткнувшись у книжку. Хоч ця дівчина і не має беспосереднього стосунку до нашої історії, все ж не можу не присвятити їй бодай один невеличкий абзац. По-перше, хоча б тому, що має вона досить спокусливий вигляд. В міру повні руки, округлі стегна аж пашать дозрілістю. Лице не відзначається особливою красою, зате великі очі так і притягують, так і приворожують. Але біда в тому, що увесь той багатий дозрілий урожай, можна сказати, гине на пні без женця-молодця і вже потроху починає обсипатися. Соня вісім років тому закінчила Київський інженерно-будівельний інститут і якось забарилася з влаштуванням свого життя, її набагато молодша сестра вже няньчить другу дитину, а Соня все в дівках. Чи то вона перебірлива дуже, чи якийсь прихований гандж має — невідомо. У всякому разі, Соня тепер удає, ніби заміж їй взагалі і не хотілося, і не хочеться. А може, й справді не хочеться, хоча повірити важко. Всі вони, як засидяться, кажуть, що не хочеться. Хоч би там що, а Соня поринула з головою, тікаючи від буденності, в пригодницьку, фантастичну літературу. Та чим карколомніших фантастично-пригодницьких висот вона сягала, тим меншу увагу чоловіків — дивна закономірність! — привертали її пишні перса і налиті дозрілою силою стегна. Вони ніби втрачали своє земне і разом з тим високе призначення. Розалія Юхимівна своєю материнською мудрістю давно вже дійшла цього печального висновку, і душа їй боліла.

Тепер цілком зрозуміло, чому Соня пропустила повз вуха і сон дружини Галасуна, і не менш загадкові сни, які переповіла співбесідниці її мати. У тих снах знову ж таки фігурували дівчата. Хоча і Галасунша, і Розалія Юхимівна не мали останнім часом жодних підстав для ревнощів, все ж не на жарт сполошилися. Вирішили послати в будинок відпочинку «Кринки» телеграму.

В понеділок, 30 серпня, з «Кринок» прийшла відповідь — ні Галасуна, ні Купчика в списках спортсменів-рибалок не було й нема.

…25 вересня 1966 року всі шість каністр спорожніли, хоч за борт їх викидай, хоч торохти ними серед моря Середземного — ніхто не почує. Аргонавти зажурилися — «звірюка» безупинно торохкотів, невмолимо висмоктуючи з бачка останні краплі бензину.

— А що там, юнго, твоя карта показує? — запитав Панько Федорович.

Юнга, загорілий до того, що вже міг би репрезентувати будь-яку народність Африканського континенту, поліз у будку за поліхлорвініловою торбинкою. Він довго нишпорив пальцем по карті, щось зважував подумки, шептав під ніс.

Кацо тим часом попирхував спереду човна, бавився, не поділяючи занепокоєння членів екіпажу. Його облишили, можна сказати, напризволяще. Особиста справа нічим істотним після опиту в Егейському морі так і не поповнилася. Галасун, щоправда, не спускав з нього пильного ока, покрикував на Купчика, щоб той не дуже-то довірявся дельфіну-пройдисвіту і якомога частіше звіряв курс, але курс Кацо витримував правильно. І Галасун поклав, що діло покаже, як надалі бути з ученою тварюкою.

— Товаришу капітан, — обізвався Купчик, — за моїми неточними підрахунками, скоро Гібралтар. Ось, гляньте, справа Іспанія, зліва — Марокко, а нам прямо поміж ними, а там через якихось два меридіани перескочити, та й на місці.

— Ох, Семйон, Семйон, буде ще нам і Марокко, і морока. Не так-то воно легко через ті меридіани скакати. Резинку вже двічі на трусах перев’язував. — Продовольчі запаси катастрофічно танули. — Без приварку, Семйон, не жизнь, а мука. Я в найтрудніші часи мав сякий-такий приварочок, бо не можу так працювать, щоб біля мене не було матеріальних ценностів… Е-е-ех, борщику б зараз! Моя половина такі борщі варить — тобі й не снилося. Повернемося, непремінно скуштуєш!

— М-да-а, — мрійливо закотив очі юнга, розкрив рота, зблиснувши вставною щелепою, — а мені б зараз курячу ніжку, а ще краще — гузно… Ух! М’якеньке, жирненьке, а кісточки так і хрумкотять, так і хрумкотять! Та й чарочку під курочку не грішно.

Кацо помітив їхню сумну задуму, висунув голову з води, запропонував:

— А — ви — планктончику — планктончику — скуштуйте — дуже — корисно.

Ні Купчик, ні Галасун не знали такої страви. Кацо популярно їм пояснив: планктон — це така собі прозора сірувата драглина, яку можна виловити з води марлею. Москальчук кандидатську дисертацію на планктоні захистив і з цифрами та формулами в руках довів: планктон корисний не тільки для риби, а й для людини. Людина, якщо тільки докладе певних вольових зусиль, може протягти на самому планктоні не менше місяця.

Галасун поцікавився, чи Москальчук випробував особисто на собі цілющі властивості планктону. Кацо відповів: Москальчук — поважний теоретик і до примітивного емпіризму не опускається.

— Тож-то й воно! — сердито буркнув Панько Федорович. — Теоретично і я можу уявить, що ситий. Ну, нічого, якось переб’ємося, а от моторяку чим заправляти будемо? Га, Семйон?

Семен Михайлович пригадав напутні слова колишнього господаря човна і не зовсім упевнено мовив:

— Якщо він у діда на керосині тягнув… Дід же казав, що, певно, і на звичайній воді потягне. Може, заправимо? Вода тут все-таки не дніпровська, солі всілякі має і цей… як його… планктон.

Панько Федорович скептично гмикнув. Він все-таки кінчав замолоду курси трактористів і дещо розумівся на двигунах. Та найнадійніший, найдивовижніший у світі Л-6 похитнув і без того хиткі уявлення Панька Федоровича про невикористані резерви двигунів внутрішнього згоряння. Ще в Егейському морі Галасун мав змогу пересвідчитися: ті резерви — воістину невичерпні.

Тут я знову мушу зробити невеличкий відступ від сюжетної лінії, повернутися назад. Справа ось у чім. Ще в Егейському морі у наших аргонавтів кінчилася прісна вода. Пити забортну вони не наважувалися, приставати до берега боялися — хтозна, як зустріне місцеве населення, головне ж — місцеві власті. Та й мови ніякої іноземної не знали. Три дні їх мучила пекельна спрага. Надвечір третього дня Панько Федорович, який взагалі, як уже помітив читач, відзначається творчою вигадкою і всепереможним потягом до всього нового і прогресивного, надумав скуштувати воду, що безперервною цівкою б’є з вихлопної труби. Він перехилився з корми і набрав у кварту окропу з вихлопної труби. Остудив трохи, сьорбнув. Чистісінька тобі прісна вода! Шкода тільки, надто гаряча. Але й тут Галасун не сплохував. Він запропонував заварювати на тому окропі чайок. Так і робили надалі. Отже, проблема питної води була розв’язана, і звідси треба зробити висновок, що Л-6 може діяти одночасно і як опріснювальна установка. Очевидно, охолоджуючи циліндри, морська вода втрачає солі. Куди вони зникають — чи випаровуються, чи опадають в картер, — невідомо, але факт лишається фактом: кудись та сіль дівається. Тим-то пропозиція Купчика заправити бачок водою врешті-решт припала Паньку Федоровичу до душі.

— Ат! Щось та треба пробувати! — махнув він рукою. — Я завсігди за нове і прогресивне. Бельзин все одно-ось-ось кінчиться. Тіко я ось що думаю, Семйой. Чиста вода, хоч вона і з планктоном, та, натурально, не піде. Треба хоч чимось її здобрити. Раціо? Раціо! От, к прімєру, автол у нас є?

— Ще є літрів зо два.

Семен Михайлович набрав у каністру води, поставив її, крекчучи, на борт і трохи відлив. Потім заправив у каністру півлітри автолу і гарненько потермосив посудину, щоб воно все там добре перемішалося. Панько Федорович застромив у бачок спінінгове вудлище і, вийнявши його, встановив: бензину майже не було, мотор все одно ось-ось замовкне.

— Заливай! — скомандував і дав повний газ.

Семен Михайлович встромив у горлянку бачка лійку з густою мідною сіткою — щоб щось стороннє не попало — і вода забулькала в порожньому череві бачка. Мотор нічим не виказував свого невдоволення. Коли ж бачок наповнився, до «звірюки» дійшло, що його дурять, дурять до того ж безбожно. Моторяка чхнув сердито раз, вдруге, навіть зупинився був на хвильку, ніби прислухаючись, що то таке бурчить у нього в карбюраторі. Але він, видно, до того був розігрітий, що просто ліньки було спинятися, просто до того розкочегарився, що нудно було б йому мовчати. І мотор, найнадійніший у світі мотор Л-6, після глибокодумної цезури, почав далі вибивати, вистукувати свої бадьорі ямби і анапести.

Довго ще прислухалися до нього аргонавти, не довіряючи власним вухам, поки Панько Федорович не усміхнувся широко і не плеснув дружньо моторяку по станині.

— От за що я люблю стару отєчественну техніку, так це за надійність. Вигляду вона не має ніякого. А в роботі — хоч куди! Ти її не доглядаєш, ти її, натурально, гробиш, а вона хоч би що! Торохкотить і торохкотить. Раціо? Раціо! Ти тіко, Семйон, нікому-нікому! Повернемось додому — запатентуємо ізобрєтєніє.

Купчик вивчав лійку. Його увагу привернула сірувата драглиста речовина, що осіла на густому мідному ситечку.

— Що б воно таке могло бути, товаришу капітан?

Галасун і собі запустив вказівного пальця у лійку, понюхав його. Пахло морем, бензином і ледь-ледь автолом.

Панько Федорович вивалив на долоню драглі, ухопив потрісканими губами півжмені, пожував і, заплющивши очі, проковтнув. Гикнув, повідомив:

— Оце ж той планктон, натурально, і є. Якщо присолити і здобрити олійкою, то чого ж… можна спользувать як підножний корм. Натягни, Семйон, на підсаку марлю — бинти зший — і виловлюй цей холодець, у відро скидай.

Семен Михайлович скривився, як середа на п’ятницю, здвигнув плечима:

— Багато чого мені доводилося заготовляти. Лом цвітних металів, свинячі і коров’ячі шкури, картоплю, огірки, капусту, моркву, металобрухт… А тепер, виходить, ще й планктон.

— Да, брат, це тобі не капусточка, не огірочки та помідорчики — тут не розживешся…

— А ви думаєте, на помідорах та на огірочках розживешся?

— Не балакай лишнього! Знаю я вашого брата — заготівника! Ціни ж сезонні. Сьогодні — одна, завтра — інша, нижча. Тобі здають ніби по нижчій, а ти платиш по вищій, продаєш по нижчій, а різницю — пополам… Раціо? Раціо!

— А звідки ви знаєте, товаришу капітан?

— Я все знаю, Семйон, бо я всю жизнь на керівній роботі. Я коли в облфо служив, і не такі вєщі бачив. Да-а… Багато ще несознатільного аліменту у нас. К прімєру… Тіко ж ти нікому-нікому! Приходить з району анонімка — сигнал: в районному харчкомбінаті декотрі товариші деруть, себто пользуюця государственними ценностями. Виїжджаю лічно, поселяюсь в готелі, з’являюсь до директора комбінату вранці. А він: «Як же це ви, шановний обласний товаришу, прямо до мене не з’явилися? Ай-я-яй, хіба вам місце у нашому готелі? Ми ж для вас спеціально…» Ну, гаразд, кажу, увечері побачимо, а тепер мені б невеличку ревізійку на вашому харчкомбінаті… Аякже, будь ласка, каже. Відвіз лічно на машині. Копаюся, риюся в бомагах — все в ажурі, по закону. Бо не тільки я знаю, що справна бомага — перве діло! А увечері директор в лісок мене вивозить, до річечки. А там вже і юшечка-петрушечка, й товариші, і женщини всякі, на жінок законних не схожі. А випивки, а закуски! — Панько Федорович аж пожвавішав, аж долонею по животу пройшовся. — Ну, я, натурально, не зостався б, якби у них з бомагами негаразд вийшов. А так — порядок, чого ж не побути в компанії. Раціо? Раціо! Сіли на встелену килимами травичку — і пішло. А потім директор комбінату, як уже потеплішали всі, підсідає і пита: «Ти лічно з якою залишишся?» Ну, тут я, натурально, задній ход, бо в мене дома така ревізія сидить, що ніякій бомажці не повірить. І воопче, кажу, нащо такий бенкет? У вас же, кажу, все в порядку. Аякже, каже директор, ми супроти закону, боже збав, потому що знаєм, чим це пахне. Закон для нас і так добре написаний, бо все передбачає: і усушку, і утруску, і єстествені отходи. І пацюки та миші знову ж таки на нас стараються. Раціо? Раціо!

— М-да-а, Семйон, чого тільки не списують, особливо ж у сільській споживчій кооперації. Приїдеш, бувало, дивишся акти… Списали масло, бо згіркло, списали сир і ковбаску, бо зацвіли. Ну, натурально, молоде-зелене, на цьому й точку поставило б. Та не на такого напали! Якщо вже закуску списали, то треба шукати й актів на коньячок, горілочку, шампанське…

— Ну, товаришу капітан, це вже ви… — зауважив Семен Михайлович. — Після прийому спиртного в скляній тарі вже не спишеш.

— І після прийому можна, Семйон! Я знаю такі случаї, коли один і той же маргарин тричі списували, коли списали золоті часики наручні, жіночі, бо пацюк ремінець перегриз. Що-небудь та можна завжди списати, а гроші на випивку членам ревізійної комісії. Ну, я проти цього діла воопче не дуже озлоблений, бо вже як вони там не викручуються, а все-таки не на вітер летять гроші, на пользу йдуть, для здоровля служать. І бомажки в порядку. Раціо? Раціо! Але ж скіки ще, Семйон, єсть дурнів геть, можна сказати, бесполєзних. Пам’ятаю, одному містечку районному виділили 120 тисяч. Ну, натурально, щоб вулиці попідправляли, а кой-де і позамощували, щоб деревець насадили і таке всяке. Раціо? Раціо! Так що ж ти, здогадайся, вони придумали? Ніколи не здогадаєшся. У тому містечку керівництво страшно футболом інтересуїться. І думали-гадали, як би команду сотворить таку, щоб і з Києвом навіть, не те що з областю потягатися можна було. Команду вони сяк-так нашкрябали, та хто ж приїде солідний у містечко грати, коли там і стадіону нема. Ну, натурально, взяли вони на ті гроші та відгрохали на пустирі стадіон. З лавками, з центральною трибуною. Щоб від столиці не відставать. Ну, натурально, музика, фізкультурники марширують. Урочисте откритіє, парад. Раціо? Раціо! А на ранок стадіон — як корова язиком злизала! Кілочки з землі і ті повитягували. А про лавки та трибуни — і не питай… Тіко ж ти нікому-нікому!

— А що ж таке сталося?

— А сталося… Болільників, натурально, в містечку багато, а застройщиків більше. От вони й розтягли, дошки та кілки. Раціо? Раціо!

Семен Михайлович зауважив, що цей приклад якось не в’яжеться з переконаннями Панька Федоровича. Які б вони, мовляв, у тому містечку не були дурні, але ж дошки та стовпці пішли в діло, на користь.

— Воопче, да! Я, працюючи в облфо, так і зрозумів: що б не робилося, що б не творилося, а якщо глянути в корінь, то все на пользу іде, бо, як сказано, все — для человєка! Тіко щось не всі згодні були зо мною, і мене вскорості перевели на відповідальнішу роботу.

— Ну, а тим за стадіон влетіло, еге ж?

— Ти що, Семйон?! Вони на іншому мероприятії погоріли. Не повіриш на чому саме. На автокатафалку…

— На чому, на чому?

— Ти що? В городі живеш, а не знаєш? Автокатафалк — ну, той же автобус, тіко, натурально, пристосований для перевозок з цього світу на той.

— Та знаю, але як можна погоріти…

— Не перебанчай, коли начальство говоре! Отож і кажу — з цього світу на той. Бо в нашому комунгоспі товариші, як і я, за все нове, прогресивне. Тіко біда, що наперед не знаєш, чи продвинешся на прогресивному, чи погориш… М-да! Так-от, вони рішили не відставать від города, а поскоріше стирать різницю між городом і великим селом. І наказав комунгосп виписать автокатафалк. Щоб як помер хто — швиденько його запхнути у кузов і, натурально, на цвинтар. А то що виходить? Вріже дуба якась старушенція, а процесія все одно добру годину тягнеться через містечко. Раз по раз зупиняється, оркестр, натурально, своєї витина. Ну, і двіжєніє, яке не є, а паралізується, з графіка вибивається. І служащі з контор вибігають. Починаються всякі нездорові розговори — а хто помер, а чого помер, а чи від раку помер, чи в райлікарні прирізали. Ну, і всяке таке. Автокатафалк прибув, а от желающих по-сучасному перебраться на той світ нема. Бо нове, прогресивне, натурально, з трудом дорогу пробиває. Звикли отак без поспіху хоронить — і хоч ти їм кілок на голові теши! Воно, правда, воопче похоронів малувато, бо маленьке містечко, сказати б, просто велике село. Я завсігди за передове, прогресивне. Я показав би лічний примєр, так для примєру ж не помреш. Так що нерентабельним оказався автокатафалк. Ну, стояв він, стояв у дворі комунгоспу, але ж, натурально, не іржавіти техніці без діла. І воопче на даному етапі всюди наукова організація праці вимагається. Сушили, сушили в комунгоспі голови — як же його спользовать по-науковому. І таки надумали! Кому треба картопельку з городу привезти чи, к примєру, оркестр на свайбу доставить — завсігда пожалуста. Плати гроші — і бери автокатафалк. Або, к примєру, учрєждєніє яке в ліс виїжджає на майовку чи там по грибочки. І дуже вдобним виявився автокатафалк. Там, знаєш, — по боках сидіння, а посередині такі спеціальні коліщатка, — натурально, щоб труну було зручно засовувати. Так на ті коліщатка дошку широку приладнали. Во раціоналізація вийшла: і мішки, і випивших дуже вдобно згружать. М-да! Приключка вийшла невзабарі неприятна. У тому містечку откормочний пункт хороший, ну, і з області заказали, щоб на празники підкинули кілька туш гарненьких свинячих, баранячих. По закону, натурально, по себестоїмості. Їм і підкинули автокатафалком. На цьому й погоріли! Скільки потім не пояснювали, не доказували, що й одного мерця ще не возили автокатафалком, що похоронного на ньому — тіко чорна смуга попід вікнами, а так воопче машина весела, — нічого не помогло.

— А куди ж вас після облфо висунули?

— Ох, ти ж, Семйон, Семйон! Тобі тільки б теревені розводити, а до роботи не дуже гарячий. Заготовляй краще планктон на вечерю.

— Та ще встигну, його он скільки! Заготовиш, а він, гляди, скисне. Ми свіженького…

— Тоді сідай за правила судновождєнія.

— Та я ж їх уже геть чисто визубрив.

— Так уже й визубрив… Ану, бери свисток! Так… Ану, подать мені сигнал «чєловєк за бортом»!

Купчик тричі протяжно засюрчав у міліцейський сюрчик.

— Правильно. Ану — «я вас поняв»…

Купчик видав дві коротких і одну довгу трелі.

— Правильно. Молодець, юнга. «Сигнал попередження»!

Купчик коротко свиснув чотири рази. Панько Федорович зачудовано звів докупи вигорілі брови:

— З тебе, Семйон, неабиякий моряцюга вийшов би. І чого тебе кинула судьба на заготовки?

— Ах, товаришу капітан, — сумно усміхнувся Купчик. — Судьба сліпа. Думаєте, вона не помилилася, коли кинула вас на керівну роботу? З вас такий би капітан, такий морський вовк вийшов би, що куди там…

— Но-но, Семйон, я й на суші накомандувався і, думаю, ще покомандую. — Він, крекчучи, заліз в будку, виліз звідти з портфелем. Витяг замусолений загальний зошит, в якому робив акуратні записи ще на курсах судноводіїв-любителів. — Бери. Повтори ще раз.

— І що у вас за звичка, товаришу капітан, — скривився Купчик, — ніколи мене без діла не залишите. Я вже ж і спросоння можу відповідати.

— Не канюч, юнга! Звичка у мене правильна. Ще в армії, як був старшиною, привчили: не лишай солдата, не лишай подчиньонного без діла. Залишиш — у нього всякі мислі неуставні можуть появитися. К примєру, про самоволку, про женщин.

— О господи! — застогнав юнга. — Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка… У воду пірну, чи що?

— Не балакай лишнього, — обірвав його Галасун. — Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.

Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном «Моряк», засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:

— Семйон! Семйон! Ти тільки глянь… Та кинь ти ці «Правила», швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.

«Звірюка» справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.

Ура! Ура! Ура!

Гібралтар!!!

Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову — вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.

Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.

Мотор Л-6, цей «звірюка», цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки — ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку — це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках — це вже занадто. Занадто багато води…

Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал — людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася назад до тебе. Чи ти, стихіє, гадаєш, що ці двоє осквернили, тебе? Але ж скільки вивалюють у тебе з громохких тисячолюдних лайнерів усякого непотребу, а ти тільки покірно лащишся до тих велетів. І знайшла ж на кому відігратися! І не сором тобі, стихіє?

Е-е-ех… Не було справедливості на білому світі і нема. А Кацо? Де ж ти, вірний супутнику і товаришу? А-а-а… Не питаймо. Бо йому в ці хвилини теж не з медом. У нього ж, на відміну від нас, дихання — процес усвідомлений. Він і спить, заплющивши тільки одне око, бо другим стежить за хвилею, щоб не набрати в легенді води, не закашлятися. Тепер бідний дельфін, як не витріщав очі, ледве встигав відпирхуватися та відкашлюватися.

Коли за дві години ураган ущух так само несподівано, як і зірвався з цепу, капітан і юнга довго не могли прийти до тями. Вони тільки схлипували та спльовували солону воду.

— Де ж це ми, Семене Михайловичу? — перший обізвався Панько Федорович.

Семен Михайлович гикнув — його страшенно нудило. Ще полив собі мокрі коліна жовто-зеленою рідиною, повів зачумленими очима навколо.

— Хто ж його знає, товаришу капітан. Десь позад нас має бути Гібралтар. Але де зад, де перед?

Можна було б, звісно, порюмсати та побідувати, але не було на горювання часу. Треба рятувати в човні те, що вціліло. Добре, що хоч дверцята кабіни були причинені, а то все добро знесло б в океан. Купчик взяв відро, що плавало перед ним, Галасун виловив у кабіні свій моряцький кашкет — почали вихлюпувати воду. Підплив Кацо, глянув у човен і жахнувся, але тут і він нічим не міг допомогти.

Поволі води в човні меншало, і аргонавти побачили найстрашніше. Залишки харчів. Лежали вони у невеличкому кормовому відсіку, а тепер… На дні тоненький шар манної крупи, кілька кусників мокрих сухариків. І все. Газова плитка з балончиками вціліла, та що тепер на ній звариш? Одіж і постіль в кабіні мокрі до нитки. Папери, особиста справа на Кацо розлізлися на кланцур’я. Тільки обидві карти в поліетиленовому мішечку, касетки з відзнятою і чистою стрічкою та аварійна пачка сірників, що зберігалися там же, були сухі.

Це сталося надвечір 26 вересня, в понеділок. А ще кажуть, ніби вірити в прикмети — марновірство, безглуздя. Після того понеділка аргонавти цілий тиждень дрейфували на виході в Атлантичний океан, десь на траверзі Ліссабон — Касабланка. Мотор не заводився, хоч його й просушили, і на маховик намотували стометровий капроновий шнур, який щодуху цурпелив Кацо. Дивуватися нічого, хоч іскра і з’явилася, але ніякою шарпаниною не можна було довести температуру циліндрів до потрібного рівня. Ковдру-вітрило шторм зніс у море. Аргонавти позшивали докупи все, що лишилося — ліжник, пошиванку і напірник, дві пари сподників, тільники. Але після шторму, як на зло, такий штиль влігся на Атлантиці — хоч сам надимай щоки і дми у вітрило. Картатий зшиток теліпався на щоглі безглуздим абстракціоністським полотном. Кацо було взяв човен на буксир, але ж надовго його не вистачило, вибився із сил.

На шостий день після шторму перед Галасуном і Купчиком на весь зріст постала загроза голодної смерті. Обидва ремінці вони вже згризли, залишився один передок з колишніх чудових хромових чобіт Галасуна. Та який з того передка наїдок? Аргонавти, прицмакуючи язиками, згадували, які смачні були розварені в каструльці підметки. А от з передка і навару чортма, і на зуби нічого покласти. Запах гуталіну витав над човном. Аргонавтів нудило.

А планктон? Чому ж вони, сердешні, про рятівний планктон забули? Ах, читачу, планктон ніяк не лізе в горлянку. Не лізе, та й годі. Скільки б дисертацій з цього приводу не писали.

Купчик легше переносив голод. А от Галасун… Страшно глянути. Щоки позападали, вилиці загострилися, шкіра на тілі пообвисла, стирчали у всі боки гострі маслаки. Обидва давно не голені. Дисципліна похитнулася.

Галасун сидів на лавці, спершись спиною на кабіну. Він накинув на плечі синій дощовик — сонце немилосердно припікало. Купчик притулився біля мотора в майці і картузику. Нижня щелепа відвисла, як у загнаного пса, два рядки штучних зубів безглуздо виблискували проти сліпучого сонця.

— Та повиймай свої придуркуваті щелепи, телепню! Тіко дратуєш…

Купчик зміряв байдужим поглядом капітана і, перейшовши на «ти», огризнувся мляво:

— Не гавкай. І так на душі гидко…

— Но-но, Семйон! Не балакай лишнього! Не забувай — капітан тут я!

— Капітан… — зневажливо скривив губи Семен Михайлович і плюнув за борт. — Мокра курка, а не капітан.

— Бо команда вошива! Приготувався, називається, в експедицію! Харч треба було в баночки та кришками позакривать, а не в торби, кульки… Раціо? Раціо! От і клацай тепер своїми денними щелепами!

— От і клацаю, бо маю вошивого начальника. Тепер розумний, а про що раніше думав? У тебе ж великий опит руководящої роботи? То й мав би все передбачити. І навіщо зв’язався з отакою мамалиґою?..

Галасун мовчав. Він зрозумів: на судні визріває бунт матросів.

Так вони довго-довго сиділи мовчки. А на горизонті — ні берега, ні димку. Скільки раніше пароплавів, танкерів, теплоходів стрічалося їм на путі! Завбачливо обминали їх, аби не приставав ніхто — а куди, а чого? А ось тепер, як на зло, і шхуна паршивенька не попадеться. Тільки Кацо борсається собі безклопітно — то зникне, то знову появиться біля човна. Панько Федорович уже не перший день поглядав на нього недобрим голодним оком, але ж набої до двостволки геть замокли — самі осічки дає рушниця.

Вранці 2 жовтня Кацо, спершись плавцями на очеретяну в’язку, почав підбадьорювати аргонавтів. Не можна опускати рук, мовляв, треба щось робити, а то ж і справді можна дуба врізати, Галасун з Купчиком посилали дельфіна під три чорти, але той не відставав. «Чому — б — не — спробувати — ловити — рибку?» — перепитав він. Галасун відповів: він навіть на Дніпрі цим не захоплювався. Купчик теж ніколи вудки в руках не тримав. І як, і на що ловиться вона в океані, невідомо. І що на гачок наживити? Хіба що Купчика? Кацо запропонував спробувати ловити на «самодура». Він розповів, як це робиться. До кінця жилки прив’язується чималенький важок. За метр від важка починають прив’язувати гачки — штук п’ять-десять на віддалі 10–15 сантиметрів один від одного. До гачків прив’язують що-небудь яскраве, червоне — кусники ниток чи ганчірок. Так на Чорному морі ставридку ловлять. Він сам спостерігав. Опускають жилку вглиб метрів на 20, 30, а то й п’ятдесят — і смик, смик… Приваблена строкатими ниточками ставрида потрапляє на гачок. Зовсім непогано інколи виходить. Намотуєш жилку на котушку, дивись — на кожному гачку по ставридці.

Галасун довго не вірив дельфінові, гадав, що той кепкує з нього. Але робити ж нічого — почав переобладнувати спінінг для умов Атлантики. Незабаром снасть, відповідно до вказівок Кацо, була готова. Капітан опустив важок у воду і відсунув гальмівну защіпку на котушці. Важок потягнув жилку з гачками (продукція заводу «Арсенал», зовсім непогані гачки, мушу відзначити, і даремно ото деякі рибалки ганяються, висолопивши язика, за японськими, канадськими, англійськими — все одно усім їм іржавіти в дніпровських корчах) вниз. Коли важок вимотав метрів п’ятдесят жилки, Панько Федорович зупинив котушку і почав раз по раз підсікати вудлищем…

Ах, що там казати! Життя таки дарує нам чимало сюрпризів. Але ні з чим не зрівняти тієї щасливої миті — ні з миттю, коли голову винахідника осяває геніальна ідея, ні з миттю, коли після довгих і нудних переговорів кохана дозволяє тобі стати на «кращу дорогу в світі», як сказав безсмертний Лорка, ні з миттю, коли в тебе в руках ордер на окрему ізольовану квартиру, — так от, ні з чим не можна порівняти тієї миті, коли рибалка відчує раптом: щось узяло! Вудлище тремтить, вібрує, жилка туго натягується, а серце, шалене серце ладне вискочити з грудей! Хто не пізнав цієї миті, той не пізнав життя, хоча б і доскочив найвищих чинів і всім світом визнаних успіхів.

Доля зглянулася над Паньком Федоровичем. На шістдесят четвертому році життя в Атлантиці він вперше пережив цю благословенну мить. Між іншим, зазначу, що Панько Федорович завжди жив там, де були хоч сякі-такі водойоми, де водилася хоч сяка-така рибка. Але він вважає за негідне стовбичити з вудочкою над водою. Так от, щось узяло. І непогано взяло! Синтетичне спінінгове вудлище аж заграло, аж заходило в руках у Галасуна. Поволеньки, поволеньки капітан почав намотувати жилку на барабан. Жилка почала ходити то в один бік, то в другий, то від човна, то під човен. Нарешті в прозорій воді мелькнуло блискученьким тілом щось проворне і чималеньких розмірів.

— Підсаку! Підсаку давай! — гримнув Галасун на Купчика, який так і завмер з роззявленим ротом.

Купчик отямився і витяг з кабіни підсаку, обтягнену марлею для вилову планктону.

Звичайно ж, мій читачу, ти вже думаєш, що ось зараз піде опис метушні, яка кінчиться тим, що рибина зірветься і піде собі в глибину. Чого не було, того не було. Незважаючи на невправність і цілковиту недосвідченість аргонавтів, рибина за якихось п’ять хвилин безсило плескала хвостом по днищу човна (принагідно не можу не згадати ще раз про надійність арсенальських гачків). Рибина була величенька, така, що на сніданок двом персонам вистачить цілком. Більше нічого істотного про рибину ту повідомити не можу. Що таке устірка, підлящик, лящ, сазан, карасик, окунь, щука, краснопер, сом, як з усього цього добра компонується страва богів — дніпровська юшка, я міг би розповісти з документальною точністю. А от на океанській рибі мало розуміюся. Ну, там атлантичні оселедці, свіжоморожена всяка тухлятина, з якої я й собаці не варив би юшки, це я знаю, а що зловив Галасун, не відаю, а брехати не стану, бо, як уже можна було помітити, пишу тільки про те, що сам бачив на власні очі, чи принаймні про те, що можна підтвердити поважними документами, бо на те й існує жанр документальної повісті. Головне — ту рибину можна з’їсти.

— Не — чіпать — не — чіпать — викинуть — за — борт — негайно! — ні з того ні з сього зарепетував Кацо.

Аргонавти переглянулися здивовано. У них уже повні роти слинки набралося. Але Кацо популярно їм роз’яснив: то небезпечна, дуже отруйна мурена, її і в руки брати не можна, не те що в рот. Семен Михайлович чиркнув ножем по поводку, підважив мурену підсакою і вивалив її за борт разом з поводком і гачком. Панько Федорович присів на лавочку і важко хапав повітря широко роззявленим ротом, тримаючись рукою за лівий бік…

Гай-гай, не посміхайся, читачу. Цього разу Панько Федорович не симулював. У нього справді вперше в житті закололо, занило в серці, і якось увесь лівий бік разом з лівою рукою обважнів, отерп. І ось тепер цілком слушно було б скористатися валідолом. Задихаючись, Панько Федорович попросив юнгу вийняти з портфеля рятівну, добре закорковану скляну трубочку. Він поклав таблетку валідолу під язик, повільно розсмоктав її. Минуло десять хвилин, двадцять, півгодини — не легшало. І цілком закономірно. Організм Галасуна адаптувався, звик до валідолу і вже ніяк не реагував на нього. Залишалося одне — чекати, поки серце само вгамується.

Тепер Купчик взявся рибалити. Він довгенько бовтав у Атлантичному океані важком з жилкою, і йому теж пощастило, і йому теж випало пережити найщасливішу в житті мить. До того ж рибина, котру витягнув Купчик з надр океану, як запевнив Кацо, була цілком їстівна.

— Ну що, товаришу капітан, будемо їсти? — запитав Семен Михайлович.

— Як? Сиру? — перепитав Галасун, що вже трохи відійшов від сердечного приступу. — Може, все-таки зваримо?

— Ой, не терпиться. Я чув, у деяких племенах їдять і сиру. Соня розказувала.

— Та хоч присолити треба. А де твоя сіль, де?

— Це не проблема, — зауважив Семен Михайлович. — Гляньте на кабіну, на дно, на обшивку. — Справді, і на кабіні, і на обшивці іскрилися крупинки солі, що осідали з морської води після випаровування. — Солі тут, товаришу капітан, можна заготовити на цілий район.

Розрізали рибину, поялозили м’ясом по кабіні. Ум’яли. Панько Федорович набив люльку підсушеним тютюном, запалив і зауважив:

— Ну, от і порядок! А ти вже було геть розкис, врємєнних труднощів злякався. Я був кращої думки про тебе.

— Та й ви, товаришу капітан, не дуже браво…

— Но-но, Семйон! Не балакай лишнього. І воопче — сідай за правила судвовождєнія. А то вже зовсім розсобачився, від рук одбився. Багато язиком плещеш, верзеш казна-що, а про діло забуваєш.

Коли Купчик дійшов до розділу «Звукові сигнали і правила руху суден», на горизонті, в північному напрямку, показався якийсь предмет. Галасун перший, цілком природно, помітив той предмет, бо нічим не був зайнятий. Поволі предмет ріс, виростав і за півгодини стало ясно, що це корабель. Іде курсом на Гібралтар, якраз из човен аргонавтів. Раніше вони й веслами гребнули б, аби тільки не наразитися на небезпеку. А тепер капітан спустив інструкцію вниз юнзі:

— Хто ми і куди ми — не повідомлять. В переговори не вступати.

— Єсть, не вступати! — відповів юнга, смачно відгикуючи сирою рибою.

Десь за триста метрів од човна дизель-електрохід видав один протяжний гудок.

— Що він хоче?

— Один протяжний, — відрапортував юнга, — дається в десяти випадках. При зустрічі, при підході до знаку «сигнал», при підході до земснаряда, відповідь земснаряда на пропуск паротеплохода, що йде згори вниз, відповідь паротеплоходу, котрий обганяють, на знак згоди обгону, при підході до шлюзів…

— Не балакай лишнього! Що означає гудок саме січас?

— Вам видніше, товаришу капітан. Ви кінчали курси, а не я.

Галасун наморщив лоба, почухав потилицю і скомандував:

— Відповідай! Відповідай: «Біди не терплю, але потребую допомоги».

— Єсть, товаришу капітан! — Купчик вихопив з кишені штанів сюрчик і дав три короткі, один довгий…

Чи то на дизель-електроході справді почули сюрчик Купчика, чи які інші причини у них були, а збавили хід, і незабаром, ледь-ледь погойдуючись, над аргонавтами проплив ніс корабля, а на ньому великими чіткими літерами напис «Одесса».

Галасун зблід і зашипів:

— Мовчать! Ми — не наші!

Вгорі на поручнях повис бравий помічник капітана з мегафоном біля рота:

— What do you want? To render help?[2]

Галасун поклав голову на ліве плече і безпорадно розвів руками — нічого не розумію, мовляв. Помічник капітана повторив фразу німецькою, а потім французькою, іспанською — ніякого пуття. Біля нього зібралася чималенька купа туристів, що подорожували навколо Європи. Серед них, очевидно, були і викладачі, і професори, і всякий інший освічений люд. Туристи запропонували помічнику капітана свої послуги. Мегафон пішов по руках, і над океаном зазвучали італійська, арабська, індійська, китайська, древньоперсидська, японська, фінська, турецька, староєврейська… Галасун і Купчик одностайно розводили руками. Помічнику капітана почали набридати переговори, що явно затягувалися, і ця непередбачена зупинка. Він відірвав у туристів рупор і гаркнув:

— Що ви за одні? Тупарики!!! Не з Марса ж звалилися?!

На човні ожили. Галасун відповів:

— Ми нє понімай, нікс ферштеген…

А Купчик ухопив пусту каністру і виразно заторохкотів по ній кулаком — мовляв, вийшло пальне. Галасун тим часом поляскав себе по запалому животу:

— Гам-гам! Гам-гам! — і для ясності простягнув руку.

Угорі зрозуміли, в чім справа, спустили вірьовку, до якої Купчик прив’язав каністру. Однак помічник капітана дав зрозуміти, що двигуни дизель-електрохода працюють на солярці, бензину немає. Годиться й солярка! — на мигах показали аргонавти. З корабля спустили на вірьовці повну каністру і чималенький пакунок. Від прісної води аргонавти відмовилися. Було б пальне, а прісну воду Л-6 вижене швидко. Взагалі за певних обставин і якби зладувати його на певний режим, Л-6 міг би, очевидячки, правити ще й за самогонний апарат. Але це вже моя індивідуальна гіпотеза. Не ручаюсь, наскільки вона вірогідна. Аргонавтам в океані було не до спиртного. Легко мені оце сидіти за столиком та розкидатися гіпотезами, а їм, сердешним, гей як далеко ще до мети!

Дизель-електрохід загув, за кормою спінилась вода. Аргонавти привітно замахали руками туристам, ті — їм. Купчика розпирало почуття вдячності, і він не встримався, захрипів:

— Рус карашо! Москва карашо! Спутнік карашо! Салюдо русо! Салюдо русо!

— Ну, годі, годі! Розходився мітингувати! — зашипів на нього Галасун.

Корабель відійшов. Човен гойднуло на високій хвилі — і знову тиша та спокій. Аргонавти розгорнули пакунок. Дві хлібини, кавалок ковбаси, банка консервів.

— Геть! Руки по швах! — наказав капітан. — Переходимо на режим, на пайок. Заправить мотор!

Солярка припала моторові до смаку. Він завівся навіть без допомоги Кацо.

Загрузка...