Подорож до Ельдорадо

9. СВЯТКОВА ВИСТАВА ДЛЯ ГОСТЕЙ НАРАДА НА ВИСОКОМУ РІВНІ — В НУЖНИКУ

З високої бані Форуму на затемнені трибуни, на концентричну арену полилося мерехтливе голубе сяйво. Потому високо вгорі спалахнула райдужна гама барв і розтала… Десь озвалися ледь чутні дзвіночки, зродилися глибокі, повільно стихаючі звуки, ніби великі важкі краплини падають у глибочезний колодязь і лунко розбиваються об воду. Таємничі шерехи, шелест вітру, шелест нескінченного простору… З тих звуків народжувалася тремтлива глибинна мелодія, вона відлунювала загадкою і тривогою, потягом до незвіданого і ледве вловимим острахом. Барви бані мінялися — то вони палахкотіли рожево-білим цвітом, то раптом спалахували, — в унісон музиці, — червоним полум’ям, то стихали синьо, фіолетово…

Не можна було добрати, чи це на дівчині така тонка, аж непомітна тканина, чи вона натерла тіло якоюсь особливою речовиною. Її стан залишав після себе фосфоричний слід, а з волосся при різких рухах осипалися легкі снопи іскристих зірочок. Партнер танцюристки був щільно обтягнений срібним, аж металевим лискучим трико. Вони то рвучко кружляли, то злітали стрімко у повітря, то вона завмирала в його трепетних обіймах. Хоча ті рухи, той калейдоскопічний каскад поворотів, зльотів, завмирань і виконувалися з майстерною, чіткою відточеністю, та створювалося враження, що це імпровізація, що танець народжується зараз, на твоїх очах. Зрештою, так воно почасти й було.

— Космічний етюд, — пояснював Галасуну і Купчику Тау. — Виконують Па-де-Па і Енц, керівник потойбічної філії ІЦ. Зараз вони зображають… Ні, певно неможливо чітко визначити зміст етюду. Але в цілому тут розробляється тема пошуку космонавтами обжитої планети, де чекають від нас звістки співвітчизники. Бачите — він увесь час ніби наздоганяє її, ніби от-от сягне…

Після космічного етюду арена миттю перетворилася на містке водоймище. З води виринули три дельфіни. В такт швидкій енергійній музиці вони високо злетіли вгору, пірнули і підпливли до помосту. Їх осідлали два чоловіки і жінка в яскравому купальнику з червоною шапочкою на голові. По команді судді дельфіни стрімко понеслися по колу наввипередки. Публіка підбадьорювала їх вигуками, свистом. Диктор оголосив: «Останнє десяте коло! Хто ж з наших найпрудкіших побратимів буде перший? Поки що попереду Моро з добродієм Синапсом на спині. Вперед виривається Атлетіко та добродійкою Міс-і-Сіпі! Фініш! Переміг Атлетіко і наша вельмишановна Міс-і-Сіпі». Публіка ревіла від захоплення.

— Хто ж вона, ця наїзниця? — запитав Галасун.

— Моя дружина, — не без гордості повідомив Тау.

— Циркачка, виходить?

— Та ні, яка там циркачка, просто одне з її численних захоплень.

Панько Федорович тільки головою похитав.

Найпрудкіші з прудких пірнули і зникли. Натомість випірнули двадцять два дельфіни. Половина — з білими спинами, половина — з жовтими. Чорною фарбою чітко виведені номери. В корзинці над водою повис суддя з свистком. Він кинув на воду великий червоний м’яч і свиснув. Жовті підхопили м’яч і почали тиснути білих до воріт, в яких застиг дибки дельфін-воротар. Одинадцятий номер жовтих, спритно маневруючи, штовхав м’яч далі й далі.

— Би-и-ий! Бий! — заволав хтось на трибунах.

В цей момент один з захисників білих підпірнув під жовтого форварда. Що він там зробив, не було видно, але форвард скривився від болю, пустив м’яч і вивернувся голічерева. Суддя припинив гру. Він підкликав до себе білого захисника і показав вказівним пальцем вниз. Дельфін, виправдовуючись, щось пищав, але суддя був невмолимий. Публіка свистіла. Все ж білий захисник мусив пірнути — вигнали. Жовті знову кинулися в наступ. Один з них швидко пройшов краєм і високо навісив м’яч на ворота. Інший форвард жовтих підскочив ще вище, в повітрі перетнув шлях м’ячеві і разом з ним влетів у ворота. Трибуни ходором заходили. На табло засвітився рахунок 1:0.

Тепер ні Галасун, ні Купчик не потребували пояснень. Гра захопила їх, вони разом з усіма глядачами плескали в долоні, а коли захисник білих після другого гола в розпачі метельнув хвостом по морді жовтого центр форварда, Панько Федорович не втримався, заклав два пальці в рота і свиснув так, що трибуни заплескали.

У сусідній ложі сиділи Стенлі Хар і Ліліан Коко, яким давав пояснення Геродотіус. Коко раз по раз зиркала на Тау. Ці ельдорадці починали її цікавити. Вперше в житті чоловік так спокійно, ні, можна сказати, так. байдуже сприйняв її залицяння. Взагалі їй вперше довелося залицятися, самій виявляти ініціативу. Там, ах, там — за один її погляд, за одну усмішку мільйон дали б. Ні! Вона цього так не залишить! Він ще буде повзати перед нею на колінах!

— Даруйте, добродію і добродійко, ми не сподівалися на вашу появу. Тому й не приготували для вас концертного сюрпризу, — Ізоль-Гол передавав Стенлі і Ліліан слова Геродотіуса. — Цей номер для наших гостей з України…

Ліліан не могла звести очей з Тау і не помітила, як на майданчик, що покрив воду, вийшов огрядний чоловік з довгим «оселедцем», закрученим за праве вухо. Стенлі не міг зрозуміти, чого той чолов’яга боязко озирається навкруги. Ось він тупнув ногою, щось заспівав, підморгнув публіці і поліз в задню кишеню шортів. Витяг звідти невеличку плескувату пляшечку з рожевим коктейлем, почав розглядати її на світло. Якраз в цей момент на майданчик вискочила жіночка і сердито залементувала:

Чоловік обізвався таким глибоким і соковитим басом, що у Галасуна і Купчика мимоволі щось у грудях обірвалося і лоскотно-лоскотно поповзло вниз. Той оксамитний, глибочезний бас аж струшував повітря, увесь Форум:

— Ну, тут вам пояснень не треба, — усміхнувся Тау — Одарка — Сольфа, дружина доктора Гена, Карась — наш шановний добродій Семирозум.

— Хто-хто? — Галасуй аж підскочив у кріслі.

— Що вас так дивує? — стенув плечима Семирозум. — Хіба вам не до вподоби його голос?

…Ну, це вже занадто! Ну, хай дружини докторів і космонавтів виписують усякі гугелі, але… голова комісії, член Ради десятьох? І що ж це вони самою самодіяльністю пригощають, а справжніх артистів жаль показати? Галасун пригадав, як і його колись тягли в самодіяльність. Гуртківці надумали ставити «Наталку Полтавку». А він, бачите, дуже підходить на роль возного. Хм! Найшли возного! Так би ото він, присланий з міста голова колгоспу, і виперся на сцену — на сміх, на глум.

— А що ж це — у вас справжніх артистів нема? — насмілився запитати, коли співаків змінили акробати.

— Я не розумію, що означає — справжні. Концерт не до вподоби вам?

— Та ні, чого ж, до вподоби. Тіко дивно — жодного народного або хоч заслуженого.

— Ах, даруйте, справжні — значить професіонали? Зрозумів. Таких у нас справді нема. Ні артистів, ні письменників, ні художників.

— А хто ж для вас книжки пише, картини малює?

— Всі. Тобто всі, хто відчуває, що йому конче треба писати, малювати, щось істотне повідомити. Хоча інколи декому доводиться витрачати на це досить багато часу, так би мовити, спеціалізуватися.

— М-да… — скептично зауважив Панько Федорович. — Самодіяльність, а отсюда і безотвєтственность. Ну, це діло поправиме. Як домовимося про золото, ми вам разом з чавуном задаром пришлемо бригади писателів.

Тау спробував пояснити, що на Ельдорадо якось не відчувається брак творчих сил, але Галасун і слухати не хотів — як же не відчувається, коли на сцену мусять виходити такі товариші, котрим місце тільки в президії.

Поки Галасун з’ясовував з Тау питання кадрів, акробатів на майданчику змінив меткий сухорлявий ельдорадець. Він вийшов з невеличкою складаною ширмою і сумкою. Поставив ту ширму, заховався за неї на хвильку — і вийшов звідти… Ну, чистісінький тобі Семирозум! Почав говорити щось по-своєму. Що саме, Панько Федорович, звісно, не міг утнути, але сам голос, інтонації — точнісінько, як у Семирозума. Публіка реготала. Потім чоловічок знову зникав на хвильку за ширмою і з’являвся то в подобі Тау, то в подобі бородатого Герондотіуса і навіть в подобі Міс-і-Сіпі. Він щось говорив, виспівував якісь куплетики. Публіка животи надривала від сміху. А Геродотіус і Тау плескали захоплено в долоні. Один Панько Федорович сидів похмурий. Той вертлявий чоловічок явно не припав йому до смаку. Та й публіка теж… Гудить, перекривляє руководство, а вони, натурально, й раді. Гм! І руководство теж мені… Плескає в долоні, регочеться! Несолідно. Несолідно!

Стенлі Хар як прикипів очима до показового майданчика на початку вистави, так і не ворухнув головою. Здавалося, він увесь поринув у мистецтво. Проте досить було заглянути в його очі, аби зрозуміти — Стенлі зосереджено, гарячково міркує. І хвилюють його не проблеми розвитку мистецтва на острові Ельдорадо.

…Не спалося. Не лежалося… І сон його ніяк не брав. Десь тут поряд поселили і цю парочку. Ох, і ушлий же, видно, цей тип, цей американський урка! Ні, від мене не сховаєшся, мене не обдуриш. Як він тим кіношницьким апаратом нишпорить і нишпорить по всьому! Хіба Семйон за ним вженеться зі своєю клацалкою? Ох, пахне діло керосином, а може, бельзином. І назад, як назад добиратися? У них же тут бельзину давно і в згадці нема. Позичити у цього фертика? Так він тобі й позиче! Познімає, порознюхує все, награбастає золота, заведе свого метелика — і, натурально, фіть! Дожени його! І що його робить, і як його бути? Головне — нема вказівки. Сам, усе сам маєш вирішувати!

У складній ситуації опинився Галасун. Багато курсів кінчив Панько Федорович, а от на прискорені курси міністрів Іноземних справ чи хоча б рядових дипломатів не випадало йому потрапляти. А Купчик? Той взагалі якось без курсів життя пройшов. Самодіяльник, з якого боку до нього не підійди. Лежить он собі на тахті і такого хропака задає — можна подумати, богатир Ілля Муромець спочива. Ноги йому на цей раз Панько Федорович наказав перед сном помити. Але й з помитими ногами Семена Михайловича Панькові Федоровичу не спиться.

Він сідає за стіл, кладе перед собою чистий аркуш паперу, довго сидить у глибокій задумі. Потім, старанно добираючи слова, пише. Тих читачів, що зацікавляться творчістю Панька Федоровича, відсилаю до додатку, вміщеного в кінці повісті.

За дві години Галасун впорався з паперами, розігнув спину, підійшов до стіни.

Отак стоїть він, у трусиках та пантофлях, перед прозорою стіною, що освітлюється тепер ледь-ледь. Ніч. Панько Федорович аж здригнувся, коли почув, що за дверима хтось човгає стиха, шарудить рукою з того боку… Ось тихесенько тук-тук, тук-тук! Навшпиньках, зосереджено висолопивши язика, підкрадається до дверей, прислухається. Йому здається, за ними хтось стоїть, важко-важко дихає, і серце його теж аж бухає. А може, це йому вчувається, може, це його власне дихання, стукіт його серця, що мало не вирветься з грудей? Він, нарешті, наважується і потихеньку відхиляє двері. Аж обмер. У коридорі стоїть Стенлі Хар. Теж у пантофлях і трусиках. Панька Федоровича заспокоює помалу вигляд Стенлі — він теж якийсь сам не свій, ніби з-за рогу мішком прибитий.

Стенлі прикладає палець до вуст, всовується між Галасуном і одвірками до вітальні, потому бере лагідно Панька Федоровича за лікоть і веде… Минули одну кімнату, другу. Галасун, не знати чому, мовчки скоряється йому. Обидва вони мов сновиди. А ось і клозет, тобто нужник. Хар заштовхує туди Галасуна, заходить сам, щільно причиняє за собою двері, клацає защіпкою. У голові Панька Федоровича мелькає здогад за здогадом: «Хоче вивідати секретні дані?.. Карта, карта, мабуть, потрібна йому!.. А що, коли зараз тихенько задушить мене, потім — сонного Семйона? Щоб конкурентів позбутися, щоб лічно собі приписати одкриття Ельдорадо… Раціо? Раціо!»

Тіло Панька Федоровича ціпеніє від жаху. Він широко роззявляє рота: «Рря-яту…» Хар миттю затуляє йому рота лівою рукою, а правою гарячково метеляє і, склавши губи трубочкою, мугикає — мовчи, мовляв, не те, зовсім не те у мене на думці! Переконавшись, що Галасун трохи заспокоївся, Хар навіщось піднімає кришку унітаза, уважно вивчає його, обстукує вказівним пальцем пневматичний апарат, що забезпечує викидання забрудненої води в каналізаційну систему, обстежує кожен квадратний дециметр стін, підлоги, витяжних отворів.

Панько Федорович як зачарований стежить за тими діями, до нього потроху повертається врівноваженість. «Сказився… Їй-право, з’їхав з глузду!» Стенлі тим часом виявляє задоволення своїм обстеженням і, впритул присунувшись до Панька Федоровича, шепоче майже чистою українською мовою:

— Я до вас. Невеличка нарада на високому рівні!

Лице Панька Федоровича розпливається в усмішці, він стискує в обіймах співрозмовника і, мало не ридаючи, скрикує радісно:

— Так ви наш! Наш?

Стенлі з досадою відштовхує його і сердито шипить:

— Тихше! Тихше! Тут, напевно, десь все-таки понатикувано мікрофонів! — Відкручує кран над раковиною, вода заплюскотіла. Смикає ручку пневмовикидача — той з шумом вистрілює воду в каналізацію. — Не ваш я! Я — Стенлі Хар, а точніше — Степан Харчук. Мої батьки вихідці із Західної України. Тому й знаю мову, мати в дитинстві навчила. Але про це — потім. Наскільки я зрозумів, очолюєте експедицію ви, містер Галасун?

— Я! — не без гордості, але й зі смутком згоджується Панько Федорович.

Сподіваної помочі, вказівки, розпорядження, зрозумів, не матиме.

— Запрошую, містер Галасун, до себе в компанію. Ви розумієте? Ми — я, ви і ваш колега — створюй компанію «Ельдорадо». На рівних пай. Ви маєте пакет акцій — третину.

— Но-но! Не балакай лишнього! Ми п’ять місяців цурпелилися сюди, у нас карта! Ми знали! А ви тут — п’яте колесо до воза. Який швидкий знайшовся. Ще й командує… Погостюєте — і, натурально, гайда додому.

Стенлі Хар з досадою скривився і перейшов на «ти»:

— Ти, містер, хто ти? Ти ніхто, пенсіонер! Я маю щодня 200 тисяч доларів. Розумійт? Моє слово — на вагу золота!

— Тут, містер, гріш ціна твоєму слову в базарний день.

— Ти нічого не розумій, містер Галасун!

— Но-но, полегше на поворотах. Чхать мені на твої долари! Катай у свою Америку, там, натурально, і командуй. Ти мені не начальство! Раціо? Раціо!

Стенлі Хар обм’як, змахнув рукою:

— Ти не розумій комерцію. Не хочеш — я сам! Я хотів по-чесному, по-джентельменському… Ви тут, і я тут…

— Дурниці ти верзеш, містер! Хіба не чув — ніхто самочинно, без їхнього дозволу, сюди не заїде, не залетить, Раціо? Раціо!

Стенлі Хар міряє його поблажливо-презирливим поглядом:

— Зрозумій, містер. Ти доповіси своїм, я — своїм. Почнуться переговори, договори, а нам що? Ну, пабліситі, слава, а прибутку — нуль. А так по радіо ультиматум — здавайся, добровільно оголошуй себе штатом Америки! Ні? Уан атомна бомба і — ол райт! Ясно?

— Ах ти ж, зараза імперіалістичеська! А я зараз — ам усе. А вони тебе, натурально, за шкіру і в окіян-море. Раціо? Раціо!

— Ноу-ноу, містер Галасун… Ти цього не зробиш! — Стенлі піднімає догори ліву руку і поплескує правою по світло-жовтій кобурі, що висить у пахві на тоненькому ремінці. Кобуру обтяжує дев’ятизарядний кольт. — У них тут ніяких зброй, а в мене ось… Розумійт? Подумайте до завтра. Згода — сіт даун вертоліт. Америка! А потім — радіограма, і ми — хазяйнуй на Ельдорадо. Розумійт? Ми будемо багатші, ніж усі країни разом. Розумійт? Ми заткнемо за пояс всі корпорацій, монополій. У нас не буде конкурент!

…Купчик, вислухавши Галасуна, спустив ноги на підлогу, всунув їх у капці, почовгав до столу. Вийняв із склянки свої щелепи, вставив.

— Товаришу капітан, нас ніхто не уповноважував встрявати у переговори. Наше діло — відкрить Ельдорадо і пошвидше змотувати вудочки. Хай ті, кому слід, домовляються.

— Ех, Семйон, Семйон… Нічого ти чоловік, а от класового чутья у тебе ані-ні! Він же такого може натворити! І знову ж таки, у нього ця махалка, а ми, натурально, поки доторохкаемо — патент на відкриття пропаде. Раціо? Раціо!

— Нема чого нам переживати, товаришу капітан. Вони ж сказали ясно — поки не домовляться наші і їхні, не відкриються нікому. А домовляться — подамося на заготовку в законному порядку. Нам пошвидше б додому, товаришу капітан.

Купчик знову виклав у склянку свої щелепи, вмостився позручніше на тахті. Галасун більше не чіпав його — що візьмеш із такого політично неактивного чоловіка?

…Здвоєна регенераційна камера напрочуд приваблива.

Це була здвоєна піч, тільки викладена зсередини не цеглою, а м’яким шпаристим синтетичним матеріалом. Так, щоб черінь не муляв боки. А згори і з боків звисали павутинням дротики, бляшки блискученькі та інше причандалля. А призначення всього того причандалля з’ясовував доктор Синапс, бо доктор Ген, який, власне, був автором останньої моделі камери, як уже знаєте, в розчаруванні, в пригніченому настрої. Коротше кажучи, не в формі. І з’ясовував доктор Синапс справу омолодження дуже просто:

— Людина лягає в камеру. Точніше, вдвох лягають, бо одному нудно. Дві доби доводиться лежати при повній свідомості, отож добре, як є з ким словом перекинутися. А потім — сон, глибокий сон. Перед тим як лягати, випивають по склянці еліксиру молодості. Під час перебування в камері в організмі відбувається оновлення всіх клітин. Оновлюється шкіра, кістки, одне слово, геть усе. Процес регенерації супроводжується великими перепадами температури. Людину кидає то в жар, то в холод, вона, можна сказати, стікає потом, для цього й обкладена камера шпаристими синтетиками, — поглинають виділення. А дротики та бляшки — то всього-на-всього давачі, що кріпляться, приклеюються до органів. Спеціалісти з допомогою апаратури стежать за станом організму і в разі потреби міняють температуру в камері, вміст кисню. А інколи виникає потреба і хірургічного втручання. Це коли якийсь із старих органів заважає оновленню.

Доктор Синапс звернув увагу присутніх на дві чималенькі кулі, що виблискували над камерами. У ці кулі-фільтри, як виявилося, відводилися політичні, моральні і всілякі інші пережитки, застарілі погляди, тих, що регенерувалися. Спеціальні прилади фіксували кількість виловлених пережитків.

Хай дарує читач цей поверховий, можна сказати, некваліфікований опис. Але ж не я тому виною. Не моя вина, що на доктора Гена напала хандра, а доктор Синапс спеціалізується в галузі психології. Між іншим, гості не наполягали на уточненні, деталізації. Вони вірили доктору Синапсу, не було у них підстав не вірити. Він ще в передпокої показав їм серію фотознімків, кінофільм, що зафіксували ельдорадців до і після регенерації.

З особливою увагою розглядала ті фото Ліліан Коко. Це вона наполягла, щоб зранку екскурсія почалася саме звідси. Ще у вестибюлі БІоцентру Тау, що також супроводив гостей, повідомив: Рада десятьох не має нічого супроти того, аби гості, якщо виявлять таке бажання, скористалися камерами.

Доктор Синапс тим часом додав, що регенерація, хоч і здійснюється досить успішно, не позбавлена суттєвої вади. В її процесі відновлюються і клітини головного мозку. При цьому губиться частина наявної інформації. Біологи поки що можуть керувати процесом оновлення клітин мозку тільки навпомацки, приблизно. І частенько трапляється так, що після регенерації в людській пам’яті або нічого не лишається, або лишається зовсім не те, що хотілося б.

Коко пропустила повз вуха це застереження. Головне — тіло омолодити. За свою інформацію вона не дуже вболівала. Коко з нетерпінням чекала того моменту, коли цей балакучий доктор врешті вмовкне.

— З вашого дозволу, перші спробуємо ми! — випалила Коко, спіймавши доктора Синапса на паузі.

— Але ж, шановна добродійко, регенерації передує детальний медогляд. В передпокої ви бачили цілий комплеск діагностичної апаратури. З її допомогою наші специ визначають стан організму, встановлюють точну дозу еліксиру, параметри регульованої температури, весь режим на всіх етапах регенерації.

— То, будь ласка… Хоч зараз! — випалила Коко і почала розстібати блузку.

— Хвилиночку, любонько! — Стенлі поклав руку їй на плече. — Я хотів би знати, докторе, скільки часу займе ця процедура?

— Тиждень, а то й вісім-дев’ять днів. Залежно від рівня амортизації організму.

— Нас такий строк не влаштовує! — і вже до Коко: — Не забувай, любонько, про справи, мої справи. Я не можу вилежуватися тут цілий тиждень. Мене вже й так розшукують там на всіх континентах. Я можу втратити на цій процедурі не один десяток мільйонів.

— Але ж молодість… молодість! — мало не плакала Коко.

Очі Стенлі налилися рішучістю, невмолимістю:

— У моєму розпорядженні день, найбільше — два. Ніби ти не знаєш, що мої спадкоємці давно марять моєю смертю. Не подам я голосу офіційній резиденції завтра-післязавтра, мене вважатимуть загиблим. А за три дні опісля відкриють конверт з духівницею. І хоч там для них дуля з маком, але я можу залишитися теж з дулею!

— Зате ж молодість, молодість!

— К бісу! Все починати з початку?

Синапс не без цікавості вислуховував той діалог. Нарешті, він дістав можливість спостерігати прояви духовного життя представників потойбічного світу, так би мовити, в натурі, а не по інформаційних зведеннях. Галасун і Купчик, звісно, не збиралися вірити комедії і лише переморгувалися — вони вловили причину суперечки, яку розігрував мільярдер. Він просто хоче запхнути їх до камер, а тим часом змитися чи наколобродити тут. І справді, цитькнувши на Коко, яка в істериці зайшлася слізьми, Стенлі звернувся до Синапса:

— Я вас прошу, містер… Ви ж знаєте, як важко впоратися з жінкою, коли їй щось такого забагнеться. Скоріше влаштуйте щось, ну, заповніть камери нашими шановними колегами. У них часу вдосталь, їх справи не чекають.

Хе-хе! Знайшов дурних! Галасун і Купчик навідріз відмовилися лізти в регенераційні печі. Не з руки їм якось. На острові так багато цікавого! Гріх було б вилежуватися в цих духовках. Можливо, потім, якщо обставини складуться добре. Одне слово, вони ще подумають.

Синапс байдуже здвигнув бровами — діло, мовляв, хазяйське, як собі хочете.

Гостей запросили відвідати третій горизонт глибинної, даруйте, найглибшої в світі шахти…

Купчик дочекався, поки велика стрілка наручного годинника ляже на цифру 12, і полегшено зітхнув. Подався навшпиньки до тахти, поторгав капітана за плече:

— Товаришу капітан! Тов… Вам пора заступати.

— Ну що, не рипалися?

— Нє, сплять, мабуть, як убиті. Тільки ми, дурні, оце стовбичимо під дверима. Ох, господи, коли ж воно кінчиться? Ноги так і підкошуються. Поперек як не трісне. І чого ото вам, товаришу капітан, за все переживати, не ви ж тут відповідаєте за матеріальні цінності.

Галасун тільки сопів. Мовчки подався до дверей у коридорі. Не він відповідає! А хто ж тут буде відповідати, як місцеве руководство геть безотвєтствене! Арії виспівує, в самодіяльність грається, критикувати себе всяким кловунам дозволяє, а пильності ні на крихту!

Панько Федорович таки ухитрився вибрати зручну хвилину — повідомив Семирозуму про наміри Стенлі Хара. І що ж? Той тільки усміхнувся — нас, мовляв, це не турбує, нам нічого боятися. А хоче гість додому — хай летить. Ну? І як тут спокійно заснеш? Цей урка зі своїм пістолетом, а тим паче зі своїми атомними бомбами такого може…

Галасун припав вухом до дверей — чи не почується підозрілий шум який чи голоси: Хара й Коко поселили якраз над ними, на другому поверсі океанаріума. Якщо задумають вночі змиватися — спускатимуться вниз повз їхні двері. Тут інших ходів немає. У вікно не вилізеш, димоходів теж не видно.

Тс-с! Ідуть. Їй-право, ідуть. Та тихо ж намагаються ступати. Мов кошенята шкодливі, крадуться. Але слух у Панька Федоровича чудовий. За хвилину він відхилив двері. Достеменно! На ескалаторі до ближньої платформи спіральки котилися Стенлі і Ліліан. Змотують, виходить, вудочки! Чи, гляди, яку диверсію надумали?

Панько Федорович кинувся до радіотелефону.

…Ніч, як на зло, видалася темна. Хмари важкою ватяною ковдрою налягли на землю, жодна зірочка не зблисне вгорі. Не відійшли від платформи і на п’ятдесят метрів, як довелося присвічувати під ноги ліхтариком. Брав острах. Звісно, вони тут страшенно наївні, безпечні, та все ж, все ж… Позаду вистукувала каблучками, — ніби зубами клацала від переляку, — Коко. Ну й дурепа! Приспічило їй омолоджуватися. Дівчисько придуркувате! Двадцять вісім років — і вже старості боїться!

Добрих три години витратив Стенлі на свою половину. Хіба йому не хочеться повернути молодість? Хіба він не знає, що нема в світі нічого дорожчого, ніж втрачені літа? Але ж куди поспішати, куди пертися? Сама молодість-ще ніщо. Буде в руках острів — тоді й поліземо в ці їхні печі. Вона вперлася в своє, мов коза. Тоді він махнув рукою — можеш лишатися одна, якщо вже так за невинністю побиваєшся! Коко зважила — залишатися серед чужих чудернацьких ельдорадців? Ні, навіть повернута юність втратить сенс. Наприндилася, накундубасилась і тупотить ззаду. Тільки б покинути острів, дістатися до Азовських. А там — на реактивний і за три-чотири години в Техасі. З Техасу, з резиденції, він з ними не так розмовлятиме! Вони узнають, що то таке — мати справу з Стенлі Харом!

Щось шелеснуло збоку. Стенлі зупинився, переклав ліхтарик у ліву, а правою видобув з кобури кольт. Грудьми прилипла до спини Ліліан, тремтячи не то від страху, не то від нічної прохолоди. Лезом ліхтарика Стенлі провів правобіч. Тьху ти! Зблиснули золоті нитки Туканової огорожі. Дика коза тикалася мордою в дріт. Її козенятам якось вдалося пролізти на город. Вони стояли серед тугих, облитих рясною росою капустин, смачно хрумкотіли листочками.

Чим ближче космодром, тим більше нервувався Стенлі. Певність поволі танула і танула. Якби він зустрів… ну, хай не засаду, а хоча б одну живу душу. Якби йому довелося прориватися, тікати, стріляти, він би почувався нормально. Може, й справді їм нічого боятися? Ат! Вони просто наївні і безпечні, довірливі, мов… Ні, певно, таких довірливих туземців, як вони, на землі вже не знайдеш. І космодром зустрів їх мертвою тишею. Вони минули ті дві напіврозібрані ракети, що лежали на боках, і ту, найдивнішу, з легкими, ніби вивернутими крильцями. А ось і їхній вертоліт, їхній «Метелик». Драбинка звисає з напіввідчинених дверей. Здається, тут нікого так і не було. Він все ж наказав Ліліан зачекати внизу і присвітити йому. Не випускаючи з правої кольта, вибрався нагору. Нагнувся, забрав ліхтарик. В салоні все на місці. І в кабіні пілота все гаразд! Повернувся назад, подав руку Коко. Мотор, вхопивши першу порцію пального, заревів з хрипом. Потому, дедалі краще прогріваючись, загув рівно і невимушено.

…Семирозум печально похитав головою.

— А ви ще сумнівалися! Все було ясно з самого початку. Коли пересвідчився, що спеціалістів не завербує, технічної документації не дістане, тут же зважився діяти. Більше ніщо й не могло його у нас зацікавити. Ви бачите, який він самовпевнений. Навіть від регенерації відмовився і цю свою секс-бомбу відмовив.

— Так, добродію, так. І все ж доктор Синапс помилився. Модель нашого суспільства знову дала осічку. Бачите, він не прихопив з собою ні грама золота. Все-таки зрушення є. Є, шановні добродії! — Тау знову припав очима до окулярів інфрачервоної підзорної труби. — Прогріває мотор.

— Не прихопив, бо сподівається… ні, упевнений, що повернеться. І до того ж зважте — він непогано обізнаний на сучасній техніці. Він знає: якщо спеціалістам-енергетикам, спеціалістам з електроніки і ракетобудування пощастить розшифрувати хоч соту долю його знімків… Це принесе йому мільйони, мільярди. Важко сказати, скільки може принести в потойбічному світі наша апаратура, якщо її випуск монополізувати, зосередити в одних руках. Навіщо йому наше золото? — Семирозум повернувся в бік оператора, що ворожив за пультом керування:

— Як тільки вийде за межі маскполя, вмикайте установку.

— Що ви збираєтеся робити? — сполошився Геродотіус.

— Спокійно, добродію, спокійно, — усміхнувся Семирозум, — ми всього-на-всього засвітимо плівку. Ми й цього б не робили, якби він принаймні попередив про свій від’їзд. До речі, а як ці двоє пенсіонерів?

Геродотіус розгладив борідку і позіхнув. Скоро світанок, а ще й не склепив повік.

— А що, добродії… Купчик взагалі мовчить, хоча й нервує, з усього видно, поспішає додому. А Галасун… Все просить видати якусь довідку. Ну, що він відвідав Ельдорадо. На жаль, маємо справу далеко не з кращими представниками їхнього суспільства. Іще… Питав у мене, чи могли б його тут обрати членом Ради десятьох. Невтямки йому, що доскочити влади — невелика мудрість, що набагато важче розумно скористатися владою, своїми повноваженнями. Ах, добродії, ніяк не дочекаюся Нового року. Скільки часу змарнував, довелося геть закинути своє заняття. Нам треба буде, — я обов’язково винесу на обговорення це питання! — висувати кандидатом в члени Ради десятьох тільки один раз. Отак, добродії… Навіть недалекі пенсіонери, треба визнати, в порівнянні…

— І все ж доктор Синапс зі своєю моделлю помилився. Помилився! Він не прихопив ані грама золота. Увімкнув прожектори — зараз злітатиме! — обірвав Геродотіуса Тау.

Стенлі справді увімкнув прожектори. Двоє лез яскравого світла лизнули припорошені плити, торкнулися чаш радарних установок. Звідти з шумом піднялося потривожене птаство. Жодної живої душі. Не можуть не знати, не стежити за ним. Наївність, простодушність чи підступність? Якщо вони настільки впевнені, що він нічого не зможе зробити, то, може, й справді? Може, повернутися й бодай омолодитися? Але ж це кляте поле, поле! Там, в резиденції, вже, безумовно, засипають радіограмами всі нелегальні схованки. Час такий непевний! Курс стерлінга от-от упаде. Девальвація невідворотна, можна добряче поживитися. Ні, ні! Іншим разом можна було б ризикувати, а тепер не можна, не можна цілий тиждень вилежуватися!

Спокуса була настільки сильна, що Стенлі мусив подумки товкти і товкти: «Не можна! Це безглуздо! Дозволяти собі таку авантюру? Ні! Ні!» Ліліан не обмовилася й словом. Вона вмостилася в кріслі поруч пілота, обхопила коліна руками і дивилася поперед себе. Ах, любонько, любонько… Образилася. Нічого страшного. До наступного подарунка. Що б його таке їй купити, щоб не бурмосилася? Щось та куплю, а залишатися не можна.

Не можна!

І все ж Стенлі вимкнув мотор. Пропелери ще трохи покрутилися по інерції, сповнюючи тишу тихим шелестом, і обвисли. Стенлі вимкнув і прожектори. Коко мовчала.

…Семирозум видобув радіотелефон з кишені:

— В чім справа?

— Тут, добродію Семирозум, з’явилися наші гості. — Черговий з вестибюля Ради десятьох явно хвилювався. — Я не розумію, я не знаю, чого вони хочуть. У них дуже стривожений вигляд, вони розмахують руками, але, даруйте, добродію Семирозум, я не вивчав їхньої…

— Хай говорить один з них… Ну, той, що лисий. Це ви, добродію Галасун? Що сталося?

— Американська парочка втекла! Добре, що ви не спите. Себто пробачте, що збудив. Щось робіть. Ви не знаєте цих імперіалістів! Вони такого можуть натворити!

— Заспокойтеся, добродію. Говоріть тихше. Не кричіть. Я вас добре чую. Заспокойтеся, кажу. Ми знаємо, що вони зібралися покинути Ельдорадо. Я ж казав уже вам, ми не маємо жодного морального права затри…

— Плювать їм на мораль! Ох, недооцінюєте ви, товаришу Семирозум, недооцінюєте. Ну, як хочете! Моє діло — просигналізувать. Я тут, звісно, не начальник, моя, хата скраю. Раціо?

— Раціо! Раціо, добродію Галасун. Ідіть досипайте.

— Ох, товаришу Семирозум, хіба тут у вас заснеш?

— Ну, що ж, якщо вам не спиться… Черговий може посадити вас на спіральку. Ми чекатимемо на вас. А зараз, даруйте, у нас тут цікавий експеримент, треба довести спостереження до кінця. — Семирозум вимкнув радіотелефон. — Дуже цікаво! Дуже цікаво! Невже передумав?

Тау не відривався від окулярів інфразору:

— Ви ж бачите, — прожектори вимкнув, мотор заглушив, їй-право, я не здивуюся, коли вони почапають назад. Все-таки нерозумно з їхнього боку не скористатися нашою гостинністю. Моделі моделями, а живі люди лишаються людьми. Людьми!

…Стенлі Хар ніби закам’янів. Коко розцінила його нерішучість по-своєму. Якщо вона йому дорога, то зараз він скаже: «Метелик» наш в порядку, любонько. Вернемося в гості. Завтра, ні, за тиждень ми обоє будемо юні. А все інше — пропади воно пропадом! Ну, поцілуй мене, любонько! Ти мені дорожча над усе!» Я йому дорожча… А він мені? Власне кажучи, якби не його… ні, ні, не гроші! У багатьох є гроші, у всіх тих, що залицялися і залицяються. Але то гроші звичайні, нормальні гроші, на які можна жити і мати всі задоволення. А от гроші Стенлі — це вже сенсація! Така сума набуває іншої якості. Це вже не просто багато грошей, це слава, це свідчення неабияких здібностей. Хай не талантів, хай везіння якогось надприродного. Тим краще! Так, Стенлі вийшов з ряду просто багатих. Він — мільярдер, він — найбагатша людина на землі! А якби не так, то ти звернула б на нього увагу? Ах, Лілі, признайся, не звернула б і не робила б отієї зухвалої заяви кореспондентам, не робила б. І все ж цікаво! Цікаво, що він зараз думає, що він ось зараз вирішить, цей найбагатший чоловік у світі, її чоловік?

— Лілі! Любонько… Мені… Власне, нам обом доведеться трішки попрацювати. Даруй, моя любонько, але іншої нагоди, певно, не буде! Ніхто нам не повірить, ніхто! Ми привеземо… ах, мало що виробляв я з кінокамерою? Скажуть, не розігруй нас, Стенлі, ми знаємо, який ти жартівник! Я справді, Лілі, не раз дурив цих сенаторів. Вони мені таки можуть не повірити. Скажуть — комбіновані зйомки, забавки. Ми повинні привезти сувеніри, не просто іграшки, а ваговиті сувеніри!

…Геродотіус позіхнув:

— Скільки ж можна вагатися! Чи туди — чи сюди! Мені таки не завадило б хоч трішки покуняти.

— Вони, очевидно, все ж не позбавлені сумління і честі, — зазначив Семирозум.

— Я вам казав, що зрушення намічаються, — докинув Тау. — Але… але, шановні добродії, я не вірю очам своїм! Він збожеволів! Ви тільки гляньте!

Семирозум і Геродотіус і собі припали до окулярів. Сумніватися не доводилося — те, що діялося на космодромі біля вертольота, те діялося. Тау не приверзлося. Стенлі Хар підважував невеличким ломом плити, вивалював їх одну за одною.

— Добродію Тау, — мовив після довгої паузи Семирозум, — хай це буде на вашій совісті. Цей дурник підірветься. Я вам кажу, його грижа хай буде на вашій совісті.

Ні в Тау, ні в Геродотіуса не виявилося бажання підтримувати розмову. І коли до операторського пункту спостереження вбігли захекані Галасун і Купчик, члени Комісії навіть для годиться не підвелися. Семирозум жестом запросив обох присісти і скористатися інфраоптикою — дивіться, мовляв, що виробляють ваші колеги… ну, не колеги, але принаймні одноземляни.

Та все ж за годину, коли вже почало світати, коли Стенлі умудрився з допомогою Коко завалити салон важкелезними плитами, коли пропелери вертольота знову замиготіли, утворюючи над машиною блискучий диск, всі вони мимоволі припали до окулярів. Важко, дуже важко машина відірвалася від землі і поволі почала набирати висоту. Пілот був досвідчений, він підняв, майстерно підняв перевантажений апарат угору і спрямував його вбік моря. Вертоліт важко погойдувався, ніби вагався — летіти йому чи падати.

…Стенлі прохрипів:

— Парочку плит доведеться скинути. Іди, я не можу покинути кермо. Мотор, як бачиш, надривається!

Вона підвелася, попрямувала до дверцят, а за кілька секунд рушив за нею і Стенлі. Коко відчинила дверцята. Далеко-далеко на сході рожевіло, вода під вертольотом вже посвітлішала. Коко нагнулася, ледь зрушила з місця найближчу до дверцят плиту. Ближче, ще трішки, ще… Іще один поштовх — і плита полетить униз. І — полетіла…

Полетіла Коко, підштовхнута ззаду Стенлі Харом. Він провів її печальним поглядом, відсунув ногою плиту і, хряснувши дверцятами, кинувся на місце пілота. Вертоліт ніби відчув полегкість. Та, певно, то тільки здалося Стенлі. Незважаючи на форсовану подачу пального, апарат завис у повітрі, ніби його підтримувала невидима тонка нитка, натягнута до краю. Мотор дзвенів на найвищій ноті, здавалося, то невидима металева нитка дзвенить від перенапруги. Ось вона не витримала, сухо дзенькнула — і апарат каменем шугонув униз. Фонтан сліпучої в першому промені сонця води здійнявся вгору, вода бризками лягла на поверхню, і за мить ніби нічого тут і не було.

Світанкова тиша.

— Я, Семйон, завсігди за передове, за прогресивне. Правда, не завсігди знаєш, чи тебе похвалять, чи ще й шию намилять, — прошепелявив Панько Федорович.

Язикові незвично вільно, просторо в роті. Зуби, міцні, пожовклі від тютюну зуби, на які ніколи Галасун не скаржився, безжально вирвали — до пенька. Купчик не обзивався й словом. Він лежав на спині, схрестивши руки на грудях. Вигляд мав страдницький, великомученицький. Голову йому наголо остригли, щелепи забрали. Від капітана його відділяла тонка прозора перегородка з невеликим отвором біля голови.

— І завсігди мене помічають, видвигають, натурально, на передній край. Пам’ятаю, в армії, під час війни трапилася зі мною пригода… Я всю війну, Семйон, протрубив у службі аеродромної обслуги старшиною. Був у нас капітан Сашкін… Ну, такого раціоналізатора, такого ізобретателя я більше не стрічав! Що не день, то й щось придумає! От якось придумав він такі спеціальні пружини, що на чоботи одягаються, на підошви. Щоб, коли людина стрибає з парашутом, не забивалася, гепаючись на землю, ніг не ламала. Придумать придумав, а попробувать нову техніку нема кому. Льотчики, Семйон, скажу тобі, воопче бояться стрибать з парашутом. От і пристав Сашкін до мене, іспитай, мовляв, моє ізобрєтєніе, бо воно спеціально для людей такої комплекції, як ти. Ну, я, звісно, завсігди за нове, за прогресивне, та якось все-таки потерпаю. І так не стрибав, а тут ще й з пружинами. А від капітана нікуди не дінешся. Де не стріне тебе — зупинить, сам очі заплюще… А він мав звичку, коли вичитує кого чи усовіщає, то заплющує очі. Ото заплющить очі і торохтить, і торохтить: «Страна требує нової техніки, а ти, старшина Галасун, ніяк не насмілишся. Я й сам бя стрибнув, так у мене вєсу шістдесят два кілограми, нікакого технічеського ефекту не вийде. А в тебе дев’яносто з гаком». Сам я собі думаю, що оті пружини — для кого вони? Серед льотчиків, серед десантників щось, натурально, не стрічаються люди моєї комплекції. Но я завсігди за передове, за прогресивне, особенно, коли руководство требує. Раціо? Раціо! Погодився. Ну, мене проінструктували, як і що. Коли земля близько вже, к примеру, то ноги підігни і спускайся за вітром, щоб земля на тебе йшла. Ну, підняли мене на «кукурудзнику» так на метрів сімсот-вісімсот. Льотчик, пацан молодий, заглушив мотор, пристебнув кінець вірьовки, карабіном називається, від мого парашута до себе в кабіну, щоб парашут сам розкрився, як стрибну. Ну, виходь, каже, папашо, на крило. Ледве вибрався я з кабіни на крило, стою, погойдуюся на сашкінських пружинах, тримаюсь рукою за борт. А вітер аж свистить у вухах, а високо ж, високо. Пацан і питає, чи буду я стрибати, і зуби шкірить. Я, каже, на вашому місці ці пружинки поскидав би. Глянув униз: посеред аеродрома члени комісії задерли голови догори. Треба стрибать, якщо вже взявся. Іспитателем буть. Не буду, думаю, цього сопляка слухать, стрибну, як положено, як задумано по експерименту, при повній амуніції. Заплющив очі і — бух униз! І не зчувся, як за плечі мене як шарпоне! Розплющив очі, глянув угору — парашут розкрився. З крила здавалося, що дуже високо, а опускатися — раз плюнуть. Не встиг і роздивитись, а вже земля піді мною. Почав за ті стропи, за ті вервечки смикати, як навчали, щоб земля на мене бігла, а вона, клята, з-під мене біжить і не спиняється. Взявся хоч ноги підігнути — теж не виходить, якось так глибоко і туго повстромлювалися вони в ті лямки-шлейки, не поправиш, не висмикнеш. Сашкін із землі горлопанить у трубу: «Розвертайся за вітром! Ноги підігни!» Легко йому кричать! Смикався я, смикався в тих лямках та й плюнув. Заплющив очі — будь, що буде. Як гепнувся, так мене ті пружини, мов кловуна, угору, в купол. Запеленало, закрутило — і вдруге об землю — гах! Та ти мене слухаєш, Семйон?

Семен Михайлович мугикнув нерозбірливо. По тілу йому розійшлася тепла млость. Еліксир почав, видно, розбирати. Купчику стало приємно-приємно, і язиком ворухнути ліньки.

— А як розплющив очі, то не знаю, що він там уже говорив, але до кінця війни на мене зуб мав. І, як тіко що найважче, то все на мене валилося. Так що, Семйон, все нове й прогресивне нелегко даєця. Сам знаю. Завсігди з трудом пробиває собі дорогу і не завсігди відомо, чим діло кінчиться. От, пригадую, ще зі мною було…

Язик у Панька Федоровича почав заплітатися, очі злипатися, і другої його історії не чув уже Купчик, бо спав. І вже не бачили вони, не відчували, як приєднували до їх тіл дротики та давачі, як одягали на обличчя кисневі маски, як підводили, куди треба, всілякі трубочки і шланги, аби відводити продукти розпаду. Не чули вони й вибухів — розірвалися через годину після того, як увімкнули їх, кулі-фільтри. Поранило трьох чоловік з обслуги регенераційних камер. Швидко прилаштували запасні, але стрілки, що визначали пережиточний рівень, відразу гойднулися до червоних рисок. Знову бабахнуло. Після того як вийшли усі запасні фільтри, перестали викачувати пережитки. Зрозуміли: так, чого доброго, усе викачаєш з Галасуна і Купчика. Ніяких поглядів, ніякої моралі не лишиться. Не бачили і не чули аргонавти, як ворожили над ними сім днів спеціалісти, відновлюючи їхні спрацьовані організми. Але і Панько Федорович, і Семен Михайлович, хоч не без остраху, але сміливо пішли на експеримент. Особливо поспішати не було куди. А на душі у них спокійно стало, коли їм показали кілька уламків вертольота Стенлі Хара. Їхній же транспорт, випробуваний човен СО-2-41-29 з найнадійнішим мотором Л-6, дивом атомного віку, стояв на березі цілий-цілісінький, у повній бойовій готовності. Спеціально для аргонавтів ельдорадські хіміки вигнали дві бочки чудового синтетичного бензину.