Подорож до Ельдорадо

2. НЕАБИЯКІ КЛОПОТИ ДОКТОРА СИНАПСА МІС-І-СІПІ В РОЗПАЧІ САМОГУБСТВО ПО-ЕЛЬДОРАДСЬКОМУ

Доктор Синапс любив спіральку. Всі інші види транспорту дратували його. Власне, колись дратували, бо тепер іншого транспорту на Ельдорадо й нема. Отож, доктор з насолодою вмостився в глибокому кріслі, намагаючись зосередитися на головному.

…Тау ухиляється від регенерації. Вперто ухиляється. Якщо не вдасться умовити, він, безумовно, помре. Ну, протягне ще місяць, два, хай три, хай півроку, але безперечно, помре. Смерть! Саме слово, саме це поняття нам чуже. Одвикли. Протягом трьох століть жодного смертного випадку. Якщо не брати до уваги тих кількох давніх і цілком випадкових катастроф… І ось маєте — людина свідомо відмовляється від регенерації. А втім — це носилося в повітрі, це чигало на нас… Ні! Треба зробити ретельніші дослідження його психіки. Очевидно, під час останнього профілактичного огляду асистенти щось недогледіли. Але ж він відмовився показуватися службі здоров’я. Може, він і мене не пустить до себе? Стривай! А може, сексологи наплутали?

Потяг безшумно рушив, майже відразу набравши швидкість. Кондиціоноване повітря лоскотало ніздрі. Герметизований вагон ледь-ледь погойдувало. Над дверима засвітилося табло з цифрою «25».

…Ще є час зважити. А все-таки непогана ідея спала мені на думку тоді з цією спіралькою! Ах, веселіше жилося мені в другому періоді, якось веселіше і легше. І робота, і думки були визначеніші, вкладалися в цілком реальні, конкретні форми.

Спіралька не мала ні початку, ні кінця. Якби її розкрутити, то вийшло б замкнене коло, по якому за рухом годинникової стрілки бігли через рівні проміжки часу по монорейці невеличкі потяги з двох-трьох вагонів. Монорейкова здвоєна спіраль обснувала майже всю площу острова, тому так легко дістатися будь-якого пункту.

…Непогано, непогано придумано. Непогано, але це було зроблено тоді, в другому періоді, коли думки не розповзалися врізнобіч, а мета була цілком ясна. То приємно милуватися давніми здобутками. Думай про Тау. Про Тау, а не про спіральку!

За вікнами клацнуло — вагончики поминули три автотамбури, що забезпечували герметичність океанаріума. Невдовзі вони вискочили з підводного тунелю. Світильники згасли. Яскраве сонячне проміння сліпило. Синапс надів захисні окуляри. За вікном потяглися прибережні золоті піски, потому замелькали смуги низькорослих дерев, чагарників. Доктор психології примусив себе повернутися подумки до вчорашнього дня, до того моменту, коли Міс-і-Сіпі повідомила черговому Психологічного центру про дивовижну поведінку свого чоловіка.

Те повідомлення їх приголомшило. Щоправда, далеко не всіх. Доктора Синапса, зокрема, вже давно турбували деякі тривожні симптоми в поведінці співвітчизників, особливо після того, як вони почали приймати програми телесупутників. Він здійснив кілька цікавих експериментів, але остаточної відповіді поки що не мав, та, правду кажучи, й боявся її дістати. Проте Синапс намагався не піддаватися паніці. Насамперед він попросив принести йому психоаналітичні картки Тау і Міс-і-Сіпі. Картки заклали в модель щастя. За півгодини електронно-обчислювальна система видала результат — жодних суттєвих невідповідностей, розбіжностей між зашифрованими даними карток і програмою моделі не було виявлено. Тау мусив бути щасливий. Модель щастя поновлювалася через кожних два роки, доктор не мав жодних підстав не довіряти їй. Адже модель враховувала, принаймні мала враховувати, абсолютно все! Блок інтелектуальної активності, блок фізичного самопочуття, блок статевої зацікавленості, блоки функціональної активності органів, блок естетичних горизонтів… Блоки, блоки… З їх безлічі і з безлічі складних взаємозв’язків поміж ними і складався ідеал щастя, щастя громадянина Ельдорадо. А психоаналітичні індивідуальні картки містили в зашифрованому вигляді духовний зліпок людини — її інтереси, нахили, найтонші риси характеру.

Доктор Синапс пишався своїм колективом. Періодично поновлювані психоаналітичні картки час від часу пропускалися через модель. Ця профілактика давала змогу вчасно помітити найменші невідповідності, узагальнювати їх і подавати на розгляд Ради десятьох.

Останнім часом ці невідповідності ніби й не зростали, а от ельдорадців, що втратили рівновагу, більшало й більшало. Щоправда, модель замкнена, як і Ельдорадо, вона не зважує на існування потойбічного світу. Та невже потойбічний світ щось важить для ельдорадця? Припустімо… Але ж такого ще не було — відмовлятися від регенерації! Очевидно, в інтимному житті Тау сталися малопомітні і воднораз разючі зрушення, які жодний апарат не зареєструє. А лаборантам, звісно, не все під силу. Яку довгу анкету не складай — всього не передбачиш.

На черговій зупинці у вагон з шумом увійшла група інженерів. Їхні блузи і шорти з цупкої тканини, білі берети були припорошені дрібним золотим пилом.

…Невже 35-а зупинка?

Синапс глянув у вікно. Так і є. Ліворуч височать надбудови глибинної шахти, легкі корпуси гірничозбагачувального комбінату. Синапс мимоволі уявив, як там, на десятикілометровій глибині, вгризаються в породу автокроти. За всіма геологічними законами вони мали б подавати на транспортери і ліфти залізну руду, граніт, базальти, та до комбінату надходила порода, половина вмісту якої — чисте золото. Доводиться збагачувати породу. Від комбінату в бік океану простяглися дві широкі стрічки транспортерів, яскраво виблискуючи на сонці. Вони безперервно зсипали у воду відходи — чисте золото. Збагачена порода в невеличких контейнерах подавалася до металургійного комбінату, розташованого неподалік шахти. Пробували бурити дно океану поблизу острова — те ж саме. До базальтів не добратися — клята золота порода залягла тут на величезну глибину.

Інженери, продовжуючи давно почату розмову, гаряче сперечалися про наступні змагання з плавання на південному узбережжі, у бухті Дельфінів, наперед визначали ймовірних призерів. Їхні обличчя випромінювали бадьорість, незахмарену радість.

Ці — в першому періоді, подумки відзначив Синапс, кожному притаманний комплекс повноцінності. Чомусь ускладнення, сумніви виникають лише в тих, хто вступив у другий, у третій період.

Чому?

За дві хвилини він вийшов на 38-у платформу. Спека надворі особливо відчутна після герметизованого вагона. Аж дихання перехопило. Доктор щільніше притис до носа захисні окуляри, розстебнув блузу і спустився синтетичними східцями з естакади вниз. Якби не сандалі з товстими підошвами, навряд чи наважився б ступити на утрамбовану жовту стежку. Вона аж пашіла під ногами. Обабіч стежки тяглися посухостійкі чагарники. Колись Рада десятьох планувала озеленити увесь острів. Але тепер більшість ельдорадців живе під водою, потреба в тому відпала. Скільки родин залишилося на поверхні? Крім цих диваків Тау, ще три чи чотири сім’ї колишніх космонавтів.

Стежка звернула ліворуч, у невеликому вибалку стояла садиба Тау. Одноповерховий будинок і допоміжні служби з усіх боків прикривали від пекучих вітрів густі гостролисті дерева і кущі. З-поміж них стриміла лише башта домашньої обсерваторії.

Синапс на хвильку зупинився, передихнув і поволі спустився до садиби. Стежка петляла між деревами і кущами. Густо натикані розбризкувачі безперервно зволожували густу зелену траву, пишні квіти.

Синапс зайшов до передпокою і полегшено вдихнув прохолодне кондиціоноване повітря. Назустріч йому підвелася з тахти Міс-і-Сіпі.

— Гарного вам настрою! — привітався Синапс.

— Того ж і вам… Душ?

— Не відмовлюся. Після океанаріума у вас таки жаркувато.

Стоячи під душем, Синапс з жахом усвідомив: він не знає, як почати розмову з Міс-і-Сіпі. Чи, може, відразу йти до Тау? Гм, досить делікатна ситуація. Розсилати анкети, зашифровувати відповіді — набагато простіше. Так і не надумавши нічого, він вийшов у передпокій.

— Тонізону чи чого-небудь міцнішого, докторе? — перепитала господиня.

Синапс зупинив свій вибір на тонізоні, з чемності Міс-і-Сіпі приєдналася до нього. Вони сиділи удвох в напівзатемненому передпокої за низеньким столиком, смоктали через трубочки терпкий темно-вишневий напій і мовчали. Синапс притискував соломинкою кубик льоду до дна з таким удавано зосередженим виглядом, ніби був зайнятий екстраважливим лабораторним експериментом.

— Де він? — не підводячи очей від фужера, мовив нарешті Синапс.

— Де ж йому бути… В обсерваторії. Останнім часом він всі вільні години там… Навіть до своїх рибок не навідується.

— Коли це все почалося, добродійко Міс-і-Сіпі?

— Знаєте, докторе, ще з осені я помітила, якийсь сумний він став. Я бачила: йому доводиться докладати зусиль, аби прогнати зажуру. Точніше, вдавати, ніби нічого не сталося. Признаюся: спершу подумала, що набридла йому… Але ж… Хоч і живемо разом ось уже два періоди, можна було б зрештою розлучитися. Ні, його невідступно точать якісь думки… І ось учора повідомив: «Не буду регенеруватися». І — жодних пояснень. Ну, нічого не лишалось, як повідомити вам.

— А яка в нього зараз робота?

— Докторе, я не зовсім добре розуміюся на цих справах, «Проблеми виходу в космос без допомоги штучних супутників» — тему його теперішньої роботи тільки й можу назвати. Але працює регулярно, щодня. А от від розваг відмовляється. Сьогодні, до речі, не поїде на південне узбережжя — каже, змагання його більше не цікавлять. Ви, може, помітили — на День сміху я була в океанаріумі сама. Залишився вдома.

— Але ж, Міс-і-Сіпі, згодьтеся, це ще не підстава…

— Так, але раніше він не пропускав жодної нагоди повеселитися, відпочити… Я мушу повідомити вам, докторе, ще одну важливу подробицю. Але, цілком природно, це лишиться поміж нас… Як не прикро, але факт: Тау потай від мене вживає космопігулки із свого старого запасу. Звісно, я могла б стурбуватися насамперед як жінка. Якщо він хоче прискорити біг часу поруч зі мною, то я йому, виходить, байдужа і… Але, повірте мені, не я тому причиною. Як помітила? Та він частенько плутає… Про давні події згадує, як про вчорашні. Я просто змушена вдавати, що не помічаю того.

Вони надовго замовкли. Знадвору долинало дзюрчання водограю, пташиний щебет. В будинку панувала глибока тиша. Синапс допив тонізон, кубик льоду розтав.

— Ще?

Доктор заперечливо хитнув головою.

— Проведіть мене, будьте ласкаві.

Вони поминули кілька кімнат, вийшли в напівкруглий просторий кабінет Тау, стіни якого були заставлені — один до одного впритул — стелажами з мікрокнигами. На робочому столі лежали лише окуляри для читання мікрокниг. Спіральними сходинками піднялися до обсерваторії.

Тау погойдувався у глибокому кріслі, підперши підборіддя рукою. Це був ельдорадець похилого віку. Щоправда, про вік промовляли тільки ледь помітні зморшки на чолі та сивина в русявому волоссі. А взагалі — жодних ознак якоїсь недуги ніхто б не помітив. Тільки в очах вгніздилася туга, і вона прозирала навіть тепер, коли Тау привітно усміхнувся і піднявся, вітаючись з гостем.

— Що там новенького в космосі, добродію Тау? — роблено байдуже запитав Синапс.

Йому стало моторошно. Очі Тау не могли збити доктора з пантелику. Він одразу помітив, що Тау і зараз перебуває під дією космопігулок, що він і зараз у розслаблено-споглядальному настрої. Біда зайшла надто далеко, якщо вже й такий чоловік, як Тау, вдається до цих клятих прискорювачів часу!

— Сьогодні на орбіту вони вивели ще один супутник. У космосі, докторе, щодня щось новеньке… А що нового у нас, на Ельдорадо? Та ви сідайте, сідайте…

— У нас… у нас теж… — Синапс не знав, що його й розповісти. — От Інформаційний центр стеження повідомив… До нас ніби вирушило двоє сміливців.

— Так і це теж їхні новини, докторе, — іронічно посміхнувся Тау. — Вони вирушили, а не ми.

— Згодьтеся, добродію Тау, — зауважив по хвилі Синапс, — ваша думка… Я хотів сказати, ваша заява, бо впевнений, що ви ще передумаєте. Так от, ваша заява — теж неабияка новина!

Тау болісно поморщився і попросив дружину залишити їх.

— Мені, безумовно, відома мета вашого візиту, — сказав він, коли Міс-і-Сіпі зачинила за собою двері обсерваторії. — Я вас благаю — не робіть з цього епізоду подію. Не варто.

— Але ж це нечувано, добродію Тау! Якщо ви найближчим часом не пройдете регенерацію, в організмі почнуться непоправні вікові зміни. І тоді…

— Тоді я стану смертним. Звичайним смертним, — спокійно закінчив Тау. — Не бачу в цьому нічого анормального. Я прожив майже три періоди — всього 209 років. Чи не досить?

— Але ж у вас така чарівна дружина, така цікава робота!

— Якщо Міс-і-Сіпі не вичерпала зацікавлення до життя, вона житиме. Житиме, скільки їй заманеться. А щодо роботи, то я не поділяю вашої думки, докторе. Я вже давно втратив справжній потяг до неї. Кому вона потрібна? Ми збираємося в своєму клубі, ведемо безконечні дискусії, розігруємо на макетах і моделях найкарколомніші виходи у Всесвіт, ми пишемо глибокомудрі дослідження, складаємо найдетальніші інструкції… А для кого? Для чого?

— Але ж не виключена можливість легалізації! Тоді все знадобиться.

— Мені набридло чекати. Я вже сорок п’ять років чекаю. Сорок п’ять років тому, докторе, як знаєте, я повернувся з останньої експедиції. Сорок п’ять років пустопорожнього теоретизування, дискусій і експериментів. А в потойбічному світі сміливці тим часом виходять іноді на орбіту в таких консервних бляшанках, що хочеться завити з досади. З мене досить! Я вичерпався. І я, зрештою, маю право розпорядитися собою за власним розсудом.

— Добродію Тау, після регенерації ви змогли б спеціалізуватися в іншій галузі. Ну, скажімо, біологія. Ви ж знаєте, які цікаві експерименти ведуться зараз в Біоцентрі під керівництвом доктора Гена… Біокартотека всього населення Ельдорадо! Хіба це не грандіозно? Та, зрештою, не тільки біологія… І в хіміків, і матеріалознавців, і в Інформаційному центрі — гори проблем. Їй-право, знайдеться для вас цікава робота, і вистачить її ще не на один період!

Тау заперечливо похитав посивілою головою і важко зітхнув:

— Ви не були в космосі, докторе. Вам важко зрозуміти мене. Мені потрібен простір, реальні, а не уявні випробування. У мене, признаюсь щиро, викликають відразу всі наші центри, увесь наш океанаріум. Я ніколи не цікавився особливо соціологією, докторе, але мені здається: нашому суспільству загрожує небезпека. Ізоляція рано чи пізно дасться взнаки. Але я не хотів би, щоб моє рішення стурбувало співвітчизників. Хоча хтозна… Надто ми захопилися самозбереженням. Я не поділяю поглядів Семирозума. І взагалі, мені набридли всі ці безплідні дискусії, докторе. Мені потрібна робота. Робота в космосі, сповнена відкриттів і небезпек. Я хочу бодай спробувати відшукати ті планети, де отаборилися наші… І, до речі, мій перший син десь там, там, докторе, — Тау натис кнопку на пульті керування. Склепіння обсерваторії розсунулося, а хобот надпотужного телескопа націлився в небо. — Незважаючи на всі пристосування й удосконалення, докторе, видимість набагато гірша, ніж тоді, коли ми мали можливість вести спостереження із замаскованих штучних супутників. Та все ж гляньте, гляньте в цю безодню, сповнену мільярдів світів, і, може, ви зрозумієте мене. Мені набридло критися, зариватися глибше і глибше, під землю, під океан… Як кроти…

Доктор Синапс з чемності припав оком до окуляра телескопа. Астрономія його ніколи не цікавила. Він байдуже ковзав зором по галактиках, зірках, туманностях, а сам душею і думками залишався тут, на Ельдорадо, в обсерваторії космонавта Тау. Коли йому здалося, що вже віддав належне гостинності господаря, відхилився від об’єктива.

— Мені щойно спало на думку… Добродію Тау, адже ми можемо при регенерації вилучити з вашого мозку всю… ну, космічну інформацію. І тоді вас ніщо не турбуватиме. Щоправда, ми ще не оволоділи мистецтвом точно спрямованого вилучення інформації, і, можливо, втратите ще дещо. У всякому разі, ви в четвертому періоді могли б почати жити цілком заново. Га?

— Даруйте, докторе. Нісенітниці! Я зважував цей варіант. Я всі три періоди спеціалізувався на космонавтиці. Позбавити мене накопиченої інформації — значить, позбавити всього. То буду не я, то буде зовсім нова людина. Вісімнадцятирічний юнак з пусткою під черепом! Чи не доцільніше Міс-і-Сіпі народити ще одного ельдорадця? Згодьтеся, і доцільніше, і приємніше, якби ми мали на те право. Стривайте, стривайте, дайте закінчити. Знаю, ви хочете мені заперечити. Для спокою ельдорадців варто піти і на такий експеримент. Чи не так? Не так! І потім — не хочу я робити дурниць з будь-якою найблагороднішою метою… Дурниці залишаються дурницями! Так от, докторе, я аж ніяк не схильний до демонстраційних ухвал, я не хочу тиснути на громадську думку. Я не робив і не зроблю ніяких заяв по телебаченню і не видам сенсаційної брошури. Але я також не збираюся міняти і свою думку.

Доктор Синапс зрозумів: його присутність обтяжує господаря. У вітальні на нього чекала Міс-і-Сіпі, але йому хотілося побути на самоті.

— Добродійко Міс-і-Сіпі, мені й тепер відомо не більше, ніж вам. Ваш чоловік попросив залишити нас тільки тому, що не хотів зайвий раз ятрити вам серце. Боюся: він не змінить своєї думки. А залишилося якихось два-три місяці. Потім буде пізно.

— Я вимагатиму скликання позачергового засідання Ради, докторе, — рішуче заявила господиня. — Може, комусь здається, що тут відіграють роль переважно особисті мотиви. Що ж, хай і так.

А тим часом доктор біології Ген дрімав на білому синтетичному лежаку. Лікарі настійно радили йому перепочити. Довелося підкоритися. У Сольфи також знайшовся вільний від занять в експериментальній консерваторії час. От і вирушили разом з п’ятирічною донькою до бухти Дельфінів.

Ген лежав долілиць, поклавши голову на схрещені руки. До його слуху долинали сміх і вигуки малечі, що бавилася у воді, приглушені, трохи ліниві, — сонце і вода напрочуд гарно розмагнічують, розслабляють людину, — розмови дорослих. А вони здебільше точилися навколо повідомлення про двох сміливців із Києва і про рішення космонавта Тау.

Свіжий вітерець з океану ніжив, лоскотав тіло. Доктор Ген дрімав, але настирливі думки не полишали його. Те, що підсвідомо турбувало вже не перший день, вчора якось раптово оформилося в нав’язливу ідею… Чи не Тау тому причина?

Думками Ген був у своїй лабораторії біокопій при Біоцентрі. Він блукав коридорами, заходив то в той кабінет, то в інший і вперто повертався до круглого залу, де на підвищенні тьмяно поблискує в сутінках прозорий продовгуватий контейнер. Біля контейнера снують чергові лаборанти, біологи, хіміки, психологи, лікарі, що спеціалізуються в галузі оживлення… Кого там тільки нема! А в контейнері лежить, легенько погойдуючись у біоплазмі, він. Уже майже він — доктор Ген…

Він рвучко відштовхнувся руками від лежака і сів. Провів долонею по очах, помацки відшукав захисні окуляри. Сольфа стояла по коліна у воді і не спускала очей з доньки. Його Сольфа, як і він, середня на зріст. Очевидно, було б ризиковано назвати її стрункою. Але жодна лінія її тіла не промовляла про переобтяженість, зайвину. А округле лице і коротка зачіска доповнювали гармонію непоказної, сумирної краси. Сольфа, усміхаючись, щось кричала доньці, склавши долоні рупором. Донька, певно, нічого не чула. Ще б пак! Вперше в житті катається на дельфіні. Дельфіни-пляшконоси не покидають акваторію пляжу. Одні розважають публіку своїми вибриками, стрибками, інші катають дітей і підлітків. А всі разом пильно стежать за тим, що відбувається на воді і під водою. На цьому пляжі після трагічного випадку з Ізоль-Голом не було потерпілих.

Доктор Ген опустився горілиць на лежак, заплющив очі.

…Нісенітниці! Дурниці! Чого б це він мав відмовлятися від життя? Він живе з Сольфою ось уже другий період і ще житиме стільки ж і стільки ж… І вічно житиме! Хіба може набриднути йому Сольфа, робота? Зараз він молодий, потім постаріє. Потім знову буде молодий» і Сольфа — теж. А якщо йому набридне Сольфа? Безглуздя! І як тільки він може про таке подумати? А втім… І він, і вона можуть побратися вдруге. Гаразд, хай так. А той другий Ген, його копія? Зараз завершальний етап, за три тижні він самостійно вдихне повітря, розплющить очі і встане. «Де моя Сольфа, де моя донька? — запитає він. — Вони ваші, докторе Ген? Помиляєтеся. Вони мої».

Тіло доктора вкрилося холодним потом. Він сів, а потім підвівся, побрів берегом туди, де було менше людей.

…Ну що ж, тебе попереджали. Тебе застерігав доктор Синапс. Ти не зважив ні на чию думку. Тобі хотілося будь-що закінчити дослід. Але ж так кортіло зробили приємність бідолашній дружині Ізоль-Гола… Скільки це вона мучиться? Скоро тридцять три роки. І, як завжди, хотілося все перевірити на собі. Самому пересвідчитися, чи точно відповідає копія оригіналу. Тепер пізно відступати. Розплачуйся за свою легковажність! Як ти будеш жити з двійником? Як? Може, сформуєш для нього Сольфу-копію? Жити, знаючи, що є ще один ти і ще одна Сольфа?

Сольфу не на жарт стривожив вигляд чоловіка, коли той повернувся за півгодини під дашок. Очі запали, на обличчі — тремтлива тінь тривоги.

— Любий, невже ти не можеш ні на хвилинку забути про роботу, — вона лагідно провела долонею по його шорсткій щоці. Ген пригнічено мовчав. — Я хотіла тобі сказати… Ми одержали з ІЦ запис нової і досить цікавої симфонії з потойбічного світу. Чи нема в тебе бажання послухати? Ти останнім часом зовсім не слухаєш музики.

— А ти не можеш не думати про свою роботу хоча б тут? — сумовито усміхнувся Ген.

— Моя робота… Що не кажи, це тільки приємність. А може, підемо на змагання? Тут же зовсім недалеко. Ти б міг виступити і сам. Торік у тебе, пригадуєш, непогано вийшло?

Він поклав руки на її плечі, довго вдивлявся в її обличчя і потому стиха мовив:

— От що, Сольфо, я мушу відлучитися. Я забув дати колегам одне дуже важливе розпорядження.

— Але ж при тобі радіотелефон. Розпорядися.

— Ні, тут є деякі морочливі подробиці. Формули і таке інше. Я мушу навідатися до лабораторії. Повернуся за три-чотири години. У всякому разі, вечеряти будемо разом. Ти вже не сердься, голубонько. Просто моя забудькуватість — і нічого іншого.

Гену лишалося до платформи якихось п’ятдесят метрів, коли від неї відійшов черговий потяг. Доведеться чекати наступного щонайменше три хвилини, чортихнувся подумки доктор. Він поліз в кишені шортів — дарма. Космопігулки лишилися в готелі. Доведеться терпляче очікувати.

На пероні маячила самотня постать юної ельдорадки з спортивною сумкою на плечі. Це біляве дівчисько, мабуть, не вживає космопігулок. Та якщо і вживає — незручно питати. Ген пройшовся по платформі з кінця в кінець. Дівчина тупцювала на місці. Вона щось насвистувала собі тихенько під ніс, кургикала і в такт тому свистові та кургиканню ледь помітно перебирала стрункими загорілими ногами, здвигувала плечима. Коли потяг причалив до платформи, Ген опинився біля дівчини. Сіли в один вагон. У вагоні, крім них, нікого не було. Дівчина сіла за кілька крісел від доктора обличчям до нього. Вона не зводила з Гена очей. Доктор відвернувся до вікна. «Чого їй треба? Вирячилася, як на музейний експонат…. Через двадцять хвилин я буду в лабораторії. Сьогодні там, крім чергових і оператора, нікого нема. Отже… Що — отже?»

М’яка долоня лягла доктору на плече. Дівчина стояла біля його крісла.

— Даруйте, добродію. Я вас впізнала. Ви доктор Ген, чи не так?

— Так, — промимрив у відповідь і підвівся.

Вона легенько натиснула долонею на плече:

— Нічого, нічого, сидіть. З вашого дозволу, і я біля вас присяду. Я взагалі науковими симпозіумами не цікавлюся. Це друзі якось затягли до вашого клубу. Пам’ятаєте — ви з повідомленням виступали? І подумати не могла б про такі дива! Скажіть, як почуває себе ваш двійничок? Що, що? За два-три тижні встане? Що ж ви з ним будете робити?

Доктор аж ніяк не був схильний до розмови, та ще з незнайомою дівчиною, але не міг же він послати її під три чорти.

— Тут важливо з’ясувати принципову можливість відтворення з допомогою матриці точної біокопії. Ну, от, скажімо, з вами стався нещасний випадок, ви загинули. Тоді беруть вашу матрицю і формують копію. Так ми збираємося вчинити з Ізоль-Голом.

Дівчина зайшлася дзвінким сміхом.

— Ой, докторе, не смішіть… Але ж копія Ізоль-Гола знатиме, що вона копія. Чи не так?

— От саме це мене й турбує, — сухо відповів Ген.

— І про які нещасні випадки ви кажете? — докинула співбесідниця. — Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

Доктор мовчав. «Що ж ти можеш пам’ятати? — подумав він. — Твої очі свідчать, що ти живеш у першому періоді і тобі не більше вісімнадцяти років. Твої очі не обтяжені побаченим і почутим. У них непідробна юність».

— А ви, даруйте, в якій галузі спеціалізуєтесь? — доктор намагався змінити тему розмови.

— Поки що обслуговую обчислювальні машини в ІЦ, в лабораторії Енца. Ви його, певно, знаєте? А що далі робитиму, ще не знаю. Генетики кажуть, що в мене непогані пластичні дані. Можливо, буду танцювати. А ви любите танцювати?

— Щиро признатися, ні. Не захоплююся. Не пробував.

Дівчина вередливо склала рожеві вуста бантиком, від чого кінчик кирпатенького носа піднявся ще вище і, ніби в безнадії, махнула рукою.

— Ви надміру похмурі.

Гену припала до душі безпосередність дівчини, ба навіть розважила трохи.

— А от і неправда, голубонько. Є набагато похмуріші. Взяти хоча б Тау… Відмовляється регенеруватися!

— Бо він теж не любить танців, — категорично відрізала дівчина. — Той, хто не танцює, здатен на всілякі дурниці. Ой, даруйте! Але ж ви, певно, просто не пробували. Якби ви спробували, то зрозуміли б, як багато втрачаєте. — вона знову поклала йому руку на плече. — Хочете, їдьмо зі мною. Я сьогодні показуватиму в пластичній майстерні новий танець. Я придумала чудовий комплекс рухів. Їх дуже легко засвоїти. — Вона мимоволі кілька разів повела плечима в такт тільки їй відомій мелодії і рішуче хитнула головою: — Їдьмо!

— Та я й так їду з вами, голубонько, — сумовито усміхнувся Ген. — Але я маю зійти на зупинку раніше. — Потяг тим часом увійшов у тунель, спалахнули світильники. — У мене невідкладні справи.

— Ех ви! — розчаровано стріпнула дівчина довгими віями. — Справи… От що, — рішуче заявила вона по хвилі, — дайте про себе знати, коли виберете вільний час. Номер мого особистого радіотелефону 25–35. А ім’я — Па-де-Па. Па-де-Па. Запам’ятали? Я обов’язково поведу вас у майстерню. Просто не знаю, як вас терпить дружина! Ви обіцяєте озватися?

— Якщо ви так наполягаєте… Може, й справді мені пора взятися за танці.

— От і добре. Гарного вам настрою! Це ж ваша зупинка? На все добре!

Доктор зійшов з платформи № 49 і незабаром опинився на станції фунікулера. Він викликав до похилої платформи невеликий, на кілька місць, відкритий вагончик, сів. Вагончик поволі рушив похилим прозорим тунелем униз.

Поїздка до Біоцентру, розташованого на двокілометровій глибині, завжди приносила Гену насолоду. Ось і тепер, хоч як заклопотаний, стривожений, не може відірвати очей від підводного царства за товстими прозорими стінами арочного тунелю. Тунель лежав на твердому ґрунті схилу підводного хребта. Там, угорі, острів, біля його підніжжя, на невеликій глибині, на підводному плато — океанаріум… Спускаючись вниз, цікаво спостерігати, як міняється флора і фауна підводного світу. Поки що вода зелена. Буйні зелені макроцистіси густим лісом оточують тунель з обох боків, їхні гнучкі стебла тягнуться аж до поверхні води. Поміж ними внизу розрослися дрібніші водорості — ламінарії, алярії, фікуси. Дно, а де-не-де і стіни тунелю обліпили цілі колонії коралів, кремнієвих і вапнякових губок, молюсків, розпустили свої пишні павичеві хвости морські лілії.

Вода синішала і синішала, поки зелений колір зовсім не зник. Тепер дно встеляли товсті бурі водорості — майже незворушні, похмурі. Переважали сині, фіолетові, чорні тони. Потім пішли червоні водорості-багрянки. Низенькі, непоказні кущики. Живий світ біднішав і біднішав. Якби не штучне підсвічування, за стінами вже не можна було б нічого розрізнити. На півкілометровій глибині вода спохмурнішала, стала чорно-голубою, а згодом — геть чорною.

Ген заплющив очі. Він не любив цього кольору, цієї глибини і її володарів — істот з білою безбарвною масою, з пукатими телескопічними очима, малорухливих, жадібних. Майже не рухаються, чекають, доки здобич сама не наразиться на їхні роти-пастки чи поки згори не опустяться чиїсь недоїдки…

Вагончик спинився — ніби в подушку тицьнувся тупим носом. Ген зійшов на платформу, що утворювала водночас і невеличку площу. Склепіння над нею яскраво підсвічувалося, і його різноколірні плитки зблискували, сяяли, аби розвіяти у подорожнього неприємне враження від останньої ділянки підводного шляху. Якщо уважніше придивитися до склепіння, то виявиться, що безсистемно, на перший погляд, розкидані різноколірні плитки — квадрати, прямокутники, трикутники — утворюють символічні силуети дивовижних птахів, риб, різних земних і підводних істот, а посередині — людина із жезлом у правій руці. Ні, вона не погрожує тим жезлом, а ніби диригує гармонійним царством живого. По кутках склепіння різноколірні плитки утворювали хитромудрі кетяги нуклеїнових кислот — носіїв спадковості.

Ген штовхнув скляні двері, над якими світилося яскраве табло з написом «Біоцентр». Він не зупинявся, стрічаючи знайомих чергових, відповідав їм легким кивом.

Чим ближче експериментальна лабораторія біокопій, тим безлюдніше, тим тихіше. М’які синтетичні доріжки геть глушили кроки, надійна ізоляція не пропускала сюди жодного стороннього звуку. Доктор відчинив двері операторської. За пультом керування сидів юний оператор. Він здивовано здвигнув бровами:

— Ви так швидко з відпустки, док?

— Ні, мені треба було навідатися додому. От і надумав заглянути до вас. Завтра вранці знову подамся до моря. Чудова там погода. До речі, як це ви умудрилися пропустити змагання? Якщо мене не зраджує пам’ять, ви чудово плаваєте…

— Так, непогано, та моя зміна, — він зиркнув на електронний годинник, — закінчиться тільки за півтори години.

— Шкода… Але я можу вас виручити. Мені все одно нічого робити, посиджу тут, а ви ще встигнете дістатися на узбережжя.

Оператор пом’явся для годиться, але з усього було видно, що пропозиція доктора припала йому до душі. За п’ять хвилин вони розпрощалися.

Ген уважно переглянув щоденник чергового, ковзнув поглядом по приладах. Він зайшов на хвилину в антисептичну кабіну, а звідти спустився в зал. Обережно пробираючись крізь густе плетиво кабелів, труб, приладів, Ген відчував, як колотить в грудях його серце. Ось і контейнер. По східцях піднявся вгору, присів на складаний стілець і заплющив на хвильку очі, намагаючись заспокоїтися. Нічого не виходило. Перед його внутрішнім зором вперто світилося обличчя цієї жінки. Останнім часом вона мало не щодня навідувалася сюди, з нетерпінням чекала закінчення експерименту. Їй так хотілося чимскоріш побачити свого Ізоль-Гола цілим, справжнім! Ну, що ж, я теж хотів…

Перед Геном у розчині з постійною температурою лежав, підтримуваний м’якою поліетиленовою плівкою, його двійник, його копія. Майже копія… Раніше тіла майже не видно було через усіляке начиння. Тепер на ньому лишилося зовсім небагато давачів, та на голові тьмяно поблискував шолом, від якого тяглося пасмо дротів. Через них з матриці надходила остання інформація оригіналу. У пам’яті сплив той день, коли атоми і молекули безформної білкової маси ледь помітно згруповувалися в контейнері і вже можна було помітити контури майбутньої людини. День у день ті контури ставали чіткіші, визначеніші. Ох, як тягнувся тоді час! І він вперше проковтнув космопігулку. А потім — іще й іще… Тоді Ген ні на хвилину не залишав Біоцентр. Треба було додавати точні дози формуючої маси, перевіряти параметри і життєдіяльність кожного органу. Безумовно, без численних колег, без обчислювальної техніки годі було б сподіватися встежити за архіскладним та ще ж і в сто крат прискореним формуванням організму. Та, зрештою, настав день, коли тіло копії досягло розрахованих параметрів і нічим, анічим не відрізнялося від моделі. Але то було тільки тіло — доросле дитя, дорослий новонароджений… Зараз його мозок сприймає останні порції досвіду Гена.

Ген глянув на густо заросле чорним волоссям обличчя, на блідо-рожевий тулуб копії і мимоволі зупинив погляд на родимці біля лівого соска… Точнісінько така, як у нього. Зараз він спить, а через два-три тижні прокинеться, і тоді нічим, анічим не відрізнятиметься від нього. Не знатиме тільки, що провів останній час з дружиною і донькою на Південному пляжі. Він прокинеться і запитає: «Як себе почуваєте, док?» Але ж він може поставити питання по-іншому: «Як вам почувається, моя шановна копія?» А чого ж? У нього на таке запитання буде не менше підстав, ніж у тебе. Аж ніяк не менше. І коли ти спробуєш йому довести, що це він — копія, може не повірити. І теж небезпідставно. А якщо повірить, якщо йому довести, якщо закликати на допомогу свідків? Тоді він може сказати: «То кому ж із нас, док, в ім’я науки, в ім’я експерименту, належить піти в небуття? Чи, може, вас влаштовує моє існування?» Поки що копія — ще не він, як дитя в утробі матері — ще не людина, ще не усвідомлює себе. А потім? Потім буде пізно, добродію док!

Груди двійника через рівні проміжки часу піднімалися і опускалися, було видно, як на скроні пульсує синя жилка. Ген ще раз глянув на нього і спустився вниз.

Він довго ходив по операторській. Скоро мав прийти на зміну черговий оператор. Величезним зусиллям волі доктор примусив себе сісти до пульта. Хтось рипнув дверима. Ген обернувся — вона! Тої ж миті сухо клацнув тумблер — стрілка гойднулася і сповзла до нуля. Подача кисню в контейнер припинилася.

Ген обхопиш голову руками. Його плечі здригалися.

Доктор Ген плакав.