Подорож до Ельдорадо

1. ПЕРШЕ БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ ПОСВЯЧЕННЯ У МОРЕПЛАВЦІ МОТОР Л-6 — ТЕХНІЧНЕ ДИВО АТОМНОГО ВІКУ

У Києві на Подолі, поблизу Житнього ринку, ще й зараз можна побачити ветху, кольору ошпареної жаби халабуду. Щовесни її ворота, котрі затуляють з вулиці невеличкий двір, заляпують дешевою зеленою фарбою, розведеною на нікудишній п’ятдесятипроцентній оліфі, яку маляри перед вжитком щедро розбавляють звичайнісінькою дніпровською водою. До першого літнього дощу халабуда хвабриться, хвацько потріскує трухлявими, поточеними шашіллю дошками і кожному перехожому тицяє під ніс свою вицвілу саморобну вивіску з цупкого картону:

Саме тут, любий мій читачу, де, здавалося б, золотом аж ніяк не пахне, і започаткувалася ця воістину дивовижна і воднораз до найменшої подробиці достеменна історія, яку я не міг не закріпити на папері у вигляді суто документальної повісті. Саме тут, у невеличкому дворі, де нахабно лізуть у ніздрі солодкуваті, до млості терпкі випари кінської сечі, прілого ганчір’я і використаного паперу, саме тут і охопило мене одного чудового ранку нестримне, всепереможне творче натхнення. Проходячи тепер повз халабуду, щоразу побожно знімаю кашкета, згадую добрим словом колишніх її господарів і…

Гай-гай, розчуленість далеко може нас завести! Тим-то мужньо утрімо запізнілу сльозу і тримаймося рятівних фактів невмолимої історичної послідовності.

1 квітня 1966 року завпунктом Панько Федорович Галасун прийшов на роботу, як завше, рівно о 9-й ранку. Настрій у нього був препаскудний. Безпосередніх причин того настрою він і сам не міг би назвати. Звечора ж нічого такого не вживав. Він взагалі принципово такого не вживає. Але про це скажемо пізніше. Весна видалася рання, дружна, метеорологи обіцяли день сонячний, теплий. Нічого не змінилося і в його кабінеті. Навпроти старого конторського столу з двома важкими подряпаними тумбами так само незворушно блимав підсліпуватим пожовклим дзеркалом диван довоєнного випуску. Дзеркало увінчувало його височенну дерматинову спинку і, очевидно, виконувало суто декоративну роль, бо скористатися ним за призначенням змогли б хіба що гравці збірної баскетбольної Союзу. Панька Федоровича та обставина не турбувала — він і так знав: має поганий вигляд. Хоч у вазі ще не втратив, але обличчя останнім часом якось зжухло, зморщилося, наче суха груша. Очі втратили живий блиск, білки пожовкли, мов оте дзеркало.

Галасун важко зітхнув, співчутливо обмацав очима потрісканий дерматин, перевів погляд на величезний порожній сейф, що придавив підлогу в кутку поряд з диваном. Це була теж добротна річ, зроблена на совість, сказати б, на віки. Хоча жовта, з розводами «під дуб» фарба і облупилася де-не-де, сейф загалом не втратив у вазі і мав невимушено імпозантний вигляд.

Галасун ще раз важко випустив повітря з легень, зняв велюрового капелюха, повісив його на розкарякувату дерев’яну вішалку, потому звільнився від сірого довгополого макінтоша і, пригладивши завченим автоматичним рухом колишнє волосся на голові, сів за стіл. Крісло під ним жалібно зойкнуло та й вмовкло. Зав утретє зітхнув і заплющив сумні очі.

Ні, він заплющив очі зовсім не тому, що не хотів бачити свого кабінету. Ні. Тільки тут до нього й поверталося ледь вловиме відчуття врівноваженості, впевненості. Кабінет Галасун спорудив своїми зусиллями. Методом народної будови. Найняв двох халтурників, ті відгородили дошками закуток халабуди, обклеїли дошки шпалерами. Поставили диван, стіл, крісло, вішалку, які звалила біля пункту сім’я із сусіднього будинку, що умеблювалася по-сучасному. Сейфа, котрий люб’язно запропонувала якась установа після чергової реорганізації, халтурники вдвох не подужали. Довелося підсобити їм, і ось тепер у нього є кабінет. Персональний. І якщо взяти до уваги теперішнє становище Галасуна, то цілком пристойний.

То чому ж все-таки Панько Федорович заплющив очі, то чому все-таки у нього препаскудний настрій? Які думи важко обсіли йому голову, що змушений підперти її обома руками?

Ах, звідки мені знати? Я ж не Мессінг.

Тим часом за перегородкою дзенькнуло відро, почулося вдоволене хоркання, заплюскотіла вода. Семен Михайлович Купчик, єдиний підлеглий Галасуна, напував двох кляч, тяглову силу приймального пункту. І хоча я не Мессінг, та осмілюсь твердити, що в голові Галасуна роїлося цієї хвилини таке: «Приплентався працівничок! Коні ситі б’ють копитами! А колись же їздив я і на газику, і на «Побєді», і навіть на «Волзі»… Е-е-ех! Як у тій пісні… Ти машина, ой ти железна, куди милого завезла? Ге-е-е-ей, ю-ха-ха-ха!.. М-да, далеченько завезла… Завезла та й викинула непоштиво на вибої, у цей кювет, у цей рівчак, у цю канаву, у яму оцю і списали, за борт викинули! Не відповідаю новим умовам! Хе! А тоді, а всю жизнь відповідав?! А тепер — ганчір’я збирати, бомажки з помийниць пакувати! Ой машина, ой ти желєзна!!!»

Одне слово, на Панька Федоровича навалився черговий жорстокий приступ керівної ностальгії. Тут і Мессінгом не треба бути.

У дворі переможно загриміли пом’яті відра, труби, іржаві бильця колись грандіозних, на дві персони ліжок, продірявлені чайники, каструлі. Невгамовні школярі ознаменували початок четвертої чверті учбового року і весни дружною здачею металолому.

Панько Федорович міцно притис долонями вуха — здавалося, то йому на душу, на серце, на голову звалюють і звалюють іржавий непотріб. Так він сидів довго-довго, а коли звільнив вуха і розплющив очі, то побачив перед себе Купчика з пожмаканим папірцем у руці. Панько Федорович миттю шаснув рукою у спідню кишеню піджака і, болісно морщачись, закочуючи очі, видобув звідти скляну трубочку з валідолом…

Не лякайся, читачу, наш герой не вріже дуба на перших сторінках повісті. Це аж ніяк не влаштувало б мене. Крім того, можу по секрету повідомити: у Панька Федоровича серце — як у вола. Не болить і ніколи не боліло. Просто в нього таке переконання, таке уявлення, що відповідальний працівник не має права з’являтися на роботу без валідолу. Несолідно. Небезпечно. І хоча сам він давно вже не відповідальний — з валідолом не розлучається.

Семен Михайлович поштиво вичекав, поки зав відкоркував трубочку, дістав таблетку, поклав її під язик і заплющив очі святого великомученика. Символічний номенклатурний ритуал було здійснено. Семен Михайлович мовив:

— Дозвольте, товаришу зав?

Зав застогнав так, ніби його ось-ось доконає інфаркт, а по народному — розрив серця. Але приймальника утильсировини те аж ніяк не збентежило. Він поклав папірець на стіл і обережно розгладив його запацьореними руками.

— Ось, товаришу зав, гляньте!

— О-о-о! — басовито застогнав Галасун і раптом зайшовся високим-високим фальцетом: — Прийми! Прийми, кажу тобі! Хтось пользувався, а ти мені на стіл! На служебний стіл!

Згорблений Купчик не виявив жодної ознаки переляку. Його зморшкувате лице, лице життєрадісного блазня з мандрівного цирку, корчилося в гамованій усмішці, горбатий ніс переломився надвоє. Задоволено потер руками поли заяложеної куфайчини, яку не знімав і влітку.

— Ч-ч-ч, товаришу зав, ч-ч-ч, — застережливо підніс догори вказівного пальця. — І зовсім даремно ви гробите свою нєрвну систему, яка і вам, і государству ще знадобиться, їй-богу, знадобиться! І ніхто нею не пользувався, бо це, повірте кадровому утильнику, не папірець, а папірус, себто, я хотів сказати, пергамент. Цей матеріал на такі потреби не годиться. Пацани газетки принесли, те і се, дивлюся, а там у цвілій книжечці ця штучка. Ви тільки гляньте! О! Бачите? Африка. А тут Іспанія. А ось тут, осьо-сьо — що тут, питаю вас, товаришу зав?

Галасун мовчав, лупаючи очима то на папірець, то на Купчика.

— А тут, товаришу зав, ось, недалечко від Азорських островів, — Ельдорадо! Ель-до-ра-до! Що?! Невже ніколи не чули? Та ну?! Не государство, а казка! Тьма-тьмуща золота. Ну?!

Галасун, проживши на світі білому ось уже шістдесят три роки, кінчав курси трактористів, ветфельдшерів, медбратів, пожежників, кашоварів, страхагентів, голів колгоспів, фінінспекторів, заготівельників… Боже праведний, які тільки курси не випадало йому кінчати! Але так уже вийшло, що всі вони були пришвидшені, короткочасні, і всілякі легенди лишалися поза максимально стисненими програмами. Не до легенд було. На тлі карколомної грандіозної дійсності блідли найхимерніші легенди. Тому повідомлення Купчика спершу не справило на нього враження. Точніше — роздратувало. А тут ще й пацан увірвався в кабінет без дозволу:

— Приймайте, дяді… ху… поки дотягли…

Поки спроваджували юного ентузіаста, пославшись на санітарний день, поки надійно замикалися зсередини, до Панька Федоровича почав потроху доходити принадний сенс повідомлення Семена Михайловича. А вже за півгодини Панько Федорович ніби перевтілився. Печаль — як здиміла. Зморшкувату грушу наче кинули в окріп. Щоки запашіли рум’янцем, а очі сповнилися оптимістичним блиском. Доля таки не обминула його, хоч на схилі років підкинула справу, де можна з розмахам виявити приховані від неспостережливого, байдужого ока організаторські таланти. Він ще покаже, чого вартий!

Того ж дня план експедиції визрів і оформився остаточно. Панько Федорович мав спішно пройти ще одні і тепер уже останні курси — курси судноводіїв-любителів при Київському міському комітеті ДТСААФ. Семен Михайлович взявся придбати і спорядити в дорогу підходяще судно.

2 квітня, на превеликий подив керівництва, друзів, родичів, знайомих, Галасун і Купчик разом подали заяви з проханням негайно надати їм відпустку. Посилалися на раптове погіршення стану здоров’я.

Стоянка любительських човнів біля мосту Патона — найкраща, найзручніша у Києві. Сюди легко дістатися з будь-якої частини міста. Тут додержуються хоч сякого-такого порядку, і власнику човна не доводиться потерпати за своє майно. Хоч як довго не навідувався б — і вудочки, і підсадки, і все інше рибальське причандалля будуть на місці. Якщо замки надійні.

Орієнтуючись по численних оголошеннях, якими обклеєна геть уся стоянка, Семен Михайлович натрапив на досить дешеве судно. Хазяїн (дідок-сторож з деревообробного комбінату, розташованого неподалік стоянки) правив за свого дредноута, за свого крейсера, за свого лінкора всього-на-всього двісті п’ятдесят карбованців, але з усього було видно, що віддасть і за двісті. Дідок кректав, чомусь ховав очі і безугавно торохтів, показуючи човна:

— Ось він, мій красавчик, стоїть. Ступайте, ступайте, не бійтеся, не провалиться. Ех, біда, біда… Нізащо не продавав би, так понагородили цих гребель — ні вниз, ні вгору не проб’єшся. Ех! А колись же був Дніпро… Річка! А тепер? Озерця, калабатини. А човен — хоч куди! Можете колупати де завгодно — колупайте, колупайте, ніде не прогнило. Сам п’ять років плавав, і ви плавати будете хоч і цілих десять на здоров’ячко собі. Хоч угору, хоч униз, хоч до самого Херсона, хоч до Прип’яті. От тільки греблі кляті, не пускають через них. І нам горе, і рибі — невдоб’я. Крутись під Києвом — оце і все тобі кругосвітнє плавання. А нащот качества — не сумлівайтесь. Сам будував, оцими ось руками. Кіль дубовий, низ еловий, верх сосновий. Дошки в трансформаторному маслі купав тиждень — не згниють і на дні морському. Ех, біда, біда, такий човен — і, щитай, задаром віддаю. От колись човни були в ціні, а тепер — задаром віддаю. Бери, чоловіче, добрим словом згадуватимеш… Що, що? Аякже! Можна і вдвох у будочці переспати — із законною чи ким там. Це діло хазяйське. Воно якби я молодший, то, може, б і не продавав, а так задаром віддаю… Що, що? Мотор? Про мотор і не питай, чоловіче добрий, і не сумлівайся. Мотор — Л-6. Мотор — звєрь! Заводиться, правда, не з ходу. Сновне — завести. А як розкочегариться, то й не спиниш. Тах-тах-тах, тах-тах-тах… Тихесенько та надійнесенько. Це тобі не оті гаркуни підвісні. Одне слово, стаціонарний! Хочеш — вір, хочеш — ні, а я раз у Вишеньках без бельзину зостався, долив керосину — тягне. Бачу — і керосин кінчається. Долив би води, та вже й Київ, нема надобності. Сновне — завести, розігріть, а далі чим хочеш заправляй, хоч і водою — тягне! Сказано — звєрь!

Зовні човен не справляв особливого враження. Дуже вже він скидався на звичайнісіньке корито у збільшеному вигляді. Але Купчика привабила саме ця простота, сказати б, надійність, та ще мотор. Мушу зазначити, що балакучий дідусь тут ненабагато переборщив. Мотор Л-6 — справді найнадійніший, найневибагливішии з усіх моторів, які тільки можна зустріти на Дніпрі і всіх річках світу. Та й Купчик уже був начуваний про Л-6. Так що швидко сторгувалися, зійшлися на двох сотнях та й вдарили по руках.

Купчик під полою присвітив кишеньковим китайським ліхтариком, ще раз звірився з компасом і стиха мовив:

— Так і тримайте, товаришу зав. Нам би тільки в екстериторіальні води, а там — шукай вітра в полі…

Ніч стояла тиха, над водою клубочився густий туман. Мотор торохкотить собі потихеньку, жодного перебою не дає.

Кінчався Дніпро-Бузький лиман. Ще миля, дві — і відкрите море! Чорне море! Як-то покаже себе човен там? Зараз тільки похитується та поскрипує. Але і море, певно, йому не страшне, бо в плавнях аргонавти поприв’язували міцно до бортів цупкі — удвох не обнімеш — в’язки сухого очерету. Ніяка хвиля не перекине.

Та, власне, не про те думали Галасун з Купчиком, Досі все йшло точно за планом. З Києва до Херсона дісталися разом з човном на баржі — виручив давній приятель Панька Федоровича, капітан самохідки. У Херсоні на товкучці аргонавти остаточно завершили екіпіровку. Придбали два матроські тільники. Галасун обміняв капелюха на поношений моряцький кашкет з вилинялим чорним околишем і надраєним до блиску мідним крабом. Він перейшов також з сигарет «Шипка» на люльку, запасся тютюном «Моряк» (62 коп. пачка). Було придбано також цейсівський бінокль зразка 1908 року, правий окуляр якого наближував предмети, а лівий — віддаляв.

У понизов’ї, в дніпровських плавнях люду влітку вештається чимало — ніхто на них не звернув уваги. Лиман ось-ось кінчиться. Тільки б на виході в море не злапали…

Під ранок Купчик змінив зава біля стернового колеса. Галасун приліг у будці на матрац, набитий духмяною луговою травою. Не спалося, не дрімалося. Крутився, перевертався з боку на бік, позирав у віконця. Та, зрештою, чутка дрімота таки скувала стомлене тіло. І саме цієї миті у дверцятах кабіни показалася розпатлана голова Купчика.

— Товаришу зав! Товаришу зав! — перелякано зашипів. — Чуєте? Кит! У нас, у кільватері, кит!

Галасун не міг нічого втямити.

— Що?.. Хіба ми вже в Атлантиці?

— Та ні. За моїми підрахунками, вийшли в море. Кит, кажу… Коли б не перевернув.

Панько Федорович з переляку підскочив, стукнувся тім’ям об низьку стелю, чортихнувся і рачки виліз із кабіни.

Світало. Величезна морська істота кружляла навколо човна. То обжене, то відстане. То підпірне під човен і довго не показується. У Галасуна серце зайшлося, а потім застукало втричі швидше, ніж мотор Л-6. Купчик метелявся з борту на борт, потім виліз на будку і почав відв’язувати рятівні круги.

— На місце! До штурвалу! — гарикнув Галасун. — Тримайся курсу, кажу тобі! — Купчик, не зводячи очей з морського чудовиська, покинув будку, присів на лавочці біля стернового колеса. — Ану, подай мені двостволку, — вже спокійніше мовив капітан. — Не вб’ю, так хоч натурально, налякаю, віджену.

— Ви що — здуріли, товаришу зав? — перелякано змахнув вільною рукою Купчик. — Тільки оце зараз бабахкати! Ще почують… Та й воно як розізлиться, як метельне хвостом.

Чудовисько тим часом наблизилося впритул до правого борту, де сидів Купчик, висунуло довге рило з води і примостило його просто на очеретяній в’язці. Купчик заплющив очі і закляк — ні живий ні мертвий. А Галасун побачив, як чудовисько роззявило величезну пащу, всіяну двома рядами довгих гострих зубів, і приязно усміхнулося.

— Свят-свят! — видихнув довго стримуване повітря Панько Федорович і вперше в житті перехрестився. — Згинь, морська мара, згинь, нечиста сило!

Чудовисько заплямкотіло щелепами і запищало верескливим качиним голосом. Спочатку Галасун нічого не міг збагнути, але згодом, прислухавшись, зрозумів, що чудовисько швидко-швидко промовляє щось до нього, строчить слова, як швейна машина стьожку, без жодної паузи. Він напружив слух, як тільки міг, і вловив:

— Аяяйаяйайайінесоромноотомолитисяащежічленпрофспілкимабуть…

Галасун як стояв, так і звалився на дно човна поряд з мотором. Купчик учепився намертво в стернове колесо, застромивши голову між коліна. Чудовисько наполовину висунулося з води, заглянуло в човен і здивовано закліпало по-дитячому наївними очима:

— Тюнаваспришелепуватіяжнерибінспектор!

Аргонавти не подавали жодних ознак життя. Чудовисько відпустило очеретяну в’язку, в котру впиралося двома плавцями, покрутилося біля човна, а потім, набравши повну пащу води, знову видряпалося на в’язку. Заглянула в човен — і прись-прись водою на обох… Перший отямився Галасун.

— А-а-а! — заволав він, глянувши на чудовисько, а те, намагаючись говорити роздільніше, заспокійливо проказало:

— Та — вгамуйтесь — нарешті — я — ж — кажу — що — не — рибінспектор.

— А хто ж ти? — клацаючи зубами, перепитав Галасун.

Його щелепи ходили ходором, гемби трусилися, як у паралітика.

— Кацо — мене — зовуть — Кацо…

Кацо поцікавився, як ловиться рибка. Галасун роз’яснив, що вони й не збиралися її ловити. Та чим же зайняті, куди пливуть, допитувався Кацо. Тут Панько Федорович, оговтавшись трохи, запитав, чи може чудовисько пред’явити якесь посвідчення чи принаймні сказати, які органи чи установу воно представляє. Кацо зайшовся, тоненьким-тоненьким смішком і вже хотів було покинути аргонавтів, та Галасун, здогадавшись, що перед ним особа явно не офіційна, признався:

— Зараз тримаємо курс на Стамбул. Потім — Босфор, Дарданелли, Егейське море, Середземне, Гібралтар… Тіко ж нікому-нікому!..

Кацо зайшовся тоненьким качиним сміхом і повідомив Паньку Федоровичу, що човен, наскільки він розуміється на навігації, тримає курс не на Стамбул, а на Одесу. Галасун метнув гнівний погляд на Купчика. Той винувато розвів руками і почав щось белькотати про густий туман і про магнітні аномалії та магнітні бурі. Кацо зрозумів, що своїм уточненням завдав клопоту цьому чоловікові, і постарався зам’яти неприємність — запитав, який кінцевий пункт подорожі. Галасун озирнувся навколо і пошепки: повідомив:

— Ельдорадо. Острів Ельдорадо.

— Ельдорадо — це — вже — цікаво — про — Ельдорадо — я — дещо — чув — від — своїх — батьків, — забелькотів Кацо. — А — документи — у — вас — в — порядку? Ну — там — дозвіл — на — вихід — в — море — візи — закордонні — паспорти — і — все — таке — інше?

Купчик, що вже теж встиг прийти до тями, приєднався до розмови, відсунувшись, однак, про всяк випадок подалі від чудовиська. Він голосом школяра, що приніс із школи чергову двійку, загугнявив:

— Та що ви… не знаю, яке ваше звання… що ви? Якби ми надумалися оформляти документи, то не вибралися б і через три роки. Та й маршрут неосвоєний, сумнівний.

Кацо зауважив, що без документів їм буде важкувато. Ось і зараз може нагодитися сторожовий катер — і кінець експедиції. Галасун зиркнув на Купчика, Купчик на Галасуна.

— Він… воно… вона… Вони мають рацію, — сумовито промимрив Купчик. — Але що ж маємо робити?

Кацо зауважив: передусім треба заглушити мотор. Він зможе тишком-нишком вивести їх в екстериторіальні води на буксирі. Хоч аргонавтів ще не полишив переляк, але вони були настільки приголомшені, розгублені, що нічого іншого не могли придумати, а тому пристали на пропозицію чудовиська. Галасун кинувся глушити мотор. Л-6 виявився напрочуд працьовитим. Галасун геть збавив газ — торохкотить. Зняв з обох свічок дроти від динамо — торохкотить. Циліндри, очевидно, до того розігрілися, що бензин спалахував без електроіскри. Довелося перекрити пальне і чекати, поки мотор висмокче пальне з карбюратора.

Нарешті мотор кахикнув і вмовк. Купчик уже прив’язав до якірного цепу добрячий шмат капронового шнура. Ставши на носі човна, він з острахом опустив кінець шнура в зубату пащу чудовиська.

Кацо ударив могутнім горизонтальним хвостом і потягнув човен на південь. Тільки тепер Купчика напоумило. Він ляснув себе долонею по лобі, перескочив будку і хекнув прямо в обличчя Галасунові:

— Хе! Хе! Знаю… Уже знаю!.. Мені ж моє золотко, моя Соня, розказувала, а я, старий дурень, зразу не второпав… Моя Соня, товаришу зав, багато чого знає. Така вже розумниця, що… краще б вона не була такою розумницею, то, може, давно вийшла б заміж…

— Та кажи ж! Не про Соню свою. Що ти знаєш?

Лице Купчика розпливлося в якнайщирішій усмішці, і він з радістю випалив:

— Дель-фін! Дельфін це, товаришу зав!

Галасун випустив з жмені комірець підлеглого і розчаровано гмикнув. Не вмер Данило, так болячка задавила. Слово «дельфін» його не втішило. На жодних курсах про дельфінів не згадували. Навіть на курсах судноводіїв-любителів. У Дніпрі вони не водяться.

— Ти от що, Семйон… Кинь ці сухопутні штучки. Ми вийшли в море. Ніякий тепер я не зав, а, натурально, капітан. Так і називай — товариш капітан. Раціо? Раціо!

Купчик визнав зауваження цілком слушним і переказав капітанові те, що сам чув краєм вуха. Вони дійшли висновку — очевидно, можна довіритися дельфінові. Купчик дістав з рюкзака поліхлорвінілову торбинку, в яких домогосподарки звичайно зберігають хліб, витяг звідти старовинну карту і сучасну політичну карту світу. На сучасну з старовинної він ще в Києві переніс острів Ельдорадо і накреслив маршрут. Для певності звірився з компасом. Останні сумніви розвіялися — дельфін цурпелив човна прямо на Стамбул.

Зійшло сонце. Розтав туман. Аргонавти з полегшенням зітхнули — навколо, скільки сягнеш оком, сама вода. Кацо тим часом підплив з вірьовкою в зубах до борту і пояснив на мигах, що тепер можна й мотор запускати. Звільнившись од вірьовки, він, ніби між іншим, висловив своє зацікавлення експедицією і дав зрозуміти: може приєднатися до чесного товариства. Галасун завагався. Все-таки зайвий клопіт. І потім — на яких засадах зачислити дельфіна в команду? Він, Галасун, — капітан. Купчик — штурман, юнга і за сумісництвом кок. Кацо, з усього видно, тямущий мореплавець, але ж не може Галасун здати свої повноваження тварюці. А в підлеглі чи згодиться? Кацо сказав, що йому плювати на ієрархію, він може виконувати обов’язки штурмана на громадських засадах. А що кращого навігатора не знайдеш на всьому Чорноморському узбережжі, то це факт. Хай аргонавти не сумніваються. Таких гідролокаторів, такої системи орієнтації, як у нього, нема на жодному кораблі, навіть військовому.

Аргонавти повірили Кацо і, забіжимо наперед, не помилилися.

Сонечко почало потроху припікати. Мореплавці роздяглися до трусиків і з насолодою ніжилися під вранішнім промінням. Тепер відпала потреба заглядати час від часу в карту, зиркати на компас, сушити голову над підрахунками. Попереду Кацо — за ним і шквар. Галасун сів за стерно, а Купчик націдив з каністри води, запалив газову плитку і за 15 хвилин гострий угорський суп був готовий. На друге ум’яли «Сніданок туриста», запили все те чаєм, і Галасун уже було зібрався прилягти та поспати, але згадав: він же поклав собі регулярно робити фіззарядку, загартовуватися, бо хтозна, які ще випробування чекають попереду… Панько Федорович вибрався на корму, підняв руки догори, набрав повні легені чистого морського повітря. Видихнув. Знову вдихнув. Потім важко закректав, нагнувся, намагаючись дістати пальцями ступні. Ніяк не виходило — заважав живіт.

Коли це якраз набігла чималенька хвиля, ніс задерло — і Галасун, — ойкнути не встиг, — опинився за бортом. Ухопив води раз, вдруге, безпорадно забовтав руками. Курсів з плавання він, на жаль, не кінчав. Та ще й штани сповзли вниз, сплутали ноги. Поки Купчик розвернув човна, поки відв’язав рятівний круг… Кацо спочатку подумав, що команда надумала влаштувати репетицію, готується до свята Нептуна на екваторі. Коли ж Галасун почав пускати бульки, дельфін вчув небезпеку і підплив до капітана, простягуючи йому бокові плавці. Галасун уже мало що тямив і обняв дельфіна попід пахви. Той запручався, вивернувся і, заходячись сміхом, запищав:

— Ой — помру — ой — не — лоскочи!

Він знову наблизився до капітана, підставляючи йому плавці. Галасун, звісно, не зрозумів, у чім справа. Йому здалося, що просто дельфін дуже слизький, а тому й не втримав. Він знову міцно обхопив Кацо і, шукаючи хоч якої зачіпки, натрапив правою рукою на величеньку дірку позад дельфінової голови. Туди й застромив руку. Дельфін знову вивернувся і вже сердито пискнув:

— Та — не — закривай — же — мені — дихало — телепню — нещасний — хапай — за — плавці!