Подорож до Ельдорадо

3. КАЦО СПОВІДАЄТЬСЯ І ЗНОВУ ВИРУЧАЄ АРГОНАВТІВ

Подув свіжий ходовий вітер. Аргонавти надумали економити пальне. Юнга Купчик встромив у дві скаби, міцно прикріплені до будки гвинтами М-8, товсту дровиняку, розправив дві планки, що утворили разом з дровинякою чималий трикутник, заповнений дебелою байковою ковдрою. Вітер напнув її туго, і човен не вельми швидко, але впевнено посунув у південно-західному напрямку, точно додержуючись лінії морського сполучення Стамбул — Гібралтар. Юнга деякий час тримав у руках кінець вірьовки від лівого нижнього кута вітрила, а потім зметикував: її можна прив’язати до стерна.

На ящику, яким накрили мотор, з’явилися дві бляшанки «Сніданку туриста», сухарі, гарячий чай.

Настрій у Купчика був пречудовий. Панько Федорович теж уминав сніданок за обидві щоки. Якби хто побачив аргонавтів у цю хвилину, не міг би не замилуватися їхнім хвацьким виглядом. Моряцький кашкет Галасуна збитий набакир, тільник туго облягає фігуру, особливо — живіт. Обличчя засмагло. На Купчику тільник теліпався мішком, зате замусолений шевйотовий картузик синього кольору, зсунутий на гачкуватий ніс, надавав йому вигляду справжнього морячка. Ні, він скоріше скидався на грека-контрабандиста з відомого вірша Багрицького. Як там сказано? «Эх, Черное море, вор на воре…» Море, щоправда, додержуймось документальної точності, було вже не Чорне, а Егейське.

Та коли пильніше придивитися до нашої екстравагантної парочки, не можна не помітити на чолі Панька Федоровича тіні занепокоєності, стурбованості.

Справа, звісно, не в погоді. Погода з усіх сил вибивається, сприяючи сміливцям. І не за штаньми побивається Панько Федорович. Біс із ними, хан гниють на дні Чорного моря. Не нові були, і в трусах тепло. І навіть молодший ніби. Та й на кормі без штанів прилаштовуватися легше. А пояс залишився, підтримує живіт. І в Чорному морі, і в Босфорі та Дарданеллах, і ось тепер Галасуна не полишають думки про Кацо. Тоді, в Дніпровському лимані, він з переляку поспіхом, без належної і ґрунтовної перевірки взяв його в команду. З обов’язками штурмана Кацо справляється чудово. І все ж його присутність поставила перед Галасуном ряд складних проблем. По-перше, він довго не знав, як звертатися до дельфіна. Взагалі до підлеглих Панько Федорович завжди звертався на «ти». Однак важко було занести Кацо в графу підлеглих. Он метеляє хвостом поперед човна, а захоче — метельне чи до турецького, чи до грецького берега. І що вдієш? Солі йому на хвоста насиплеш? Але ж і на «ви» не годиться. Хоч який кмітливий, а все ж тварюка, не людина. Тим паче — не начальник. Зрештою, біс з ним, можна було б і на «ви», але тоді, звичайно, упаде його, Галасунів, авторитет в очах Купчика. Десь при вході в Босфор Панько Федорович все ж зважився і перестав плутатися язиком поміж «ви» і «ти», твердо перейшов на «ти». Дельфін не надав цьому ніякого значення. Здавалося б, і всім проблемам кінець. Та Галасун звик працювати з кадрами ґрунтовно, спираючись на точні анкетні дані. Туманні теревені Купчика про здібності дельфінів не влаштовували його. Останньої ночі він не міг заснути. У голову закралося тривожне припущення. А що, коли цей Кацо — ніякий не Кацо і взагалі не дельфін, а може й дельфін, тільки підкуплений іноземною розвідкою? Га? Вдає, ніби сам веде їх до Ельдорадо, а тим часом мотає на вус їхній курс. Ех, керівного б товариша та порадитися. Але ж де візьмеш в Егейському морі керівного? Довго марудився Галасун після сніданку. Врешті-решт, таки не втерпів, довелося звернутися за порадою до підлеглого.

— Слухай, Семйон… Тіко ж ти нікому-нікому! Як гадаєш?.. Цей Кацо не підведе нас під монастир? — і виклав свої підозри, припущення.

Купчик не на жарт перепудився. Він раптом пригадав ще одну подробицю з розповідей своєї доньки… І ВПС, і ВМС Сполучених Штатів ведуть посилені експерименти з дельфінами! Галасун аж пополотнів.

— Чого ж ти раніше мовчав? Сім мішків вовни натовк, а таке забув!

Купчик почав виправдовуватись, аполітично послався на старечий склероз.

Треба було негайно вживати якихось заходів.

— Хай зараз же заповнить анкету! Раціо? Раціо! — вирячився Галасун і поліз навкарачки в будку.

В портфелі у нього були, — прихопив про всяк випадок, — бланки анкет і автобіографій. Подав Купчику і його фотоапарат — «Зоркий-3С». Особиста справа без фотокартки нічого не варта.

— М-да… — розгублено мимрив Купчик, — діла… Товаришу капітан, фото я зроблю, а як же він заповнить анкету? Хоч і тямущий, та все ж неписьменний.

— Юринда! — відмахнувся рукою Галасун. — Я не великий грамотій — і то цілих три роки завідував отдєлом кадрів на одному — тіко ж ти нікому-нікому! — важливому заводі. Клич цього анцихриста! Я питатиму і записуватиму, а ти, натурально, слідкуй за його лицем… тьху… мордою. Щоб не збрехав.

— Кацо, Кацо, Кацо! На-на-на, Кацо! — зарепетував Купчик.

Кацо миттю підплив до човна, сперся плавцями на очерет і привітно усміхнувся аргонавтам. Тут Купчик і клацнув затвором фотоапарата. Кацо ніяк не відреагував на фотографування. У Карадагу його фотографували щодня — і наукові працівники, і зайшлі туристи, котрі з весни до глибокої осені не покидають маршруту Карадаг — Планерське.

«Ач, стерво, і зуби скалити навчився! Як же це я смикнув на провокацію?» — картав себе Галасун. Він зняв ковпачок з авторучки, розправив на портфелі бланк і набрав поважного вигляду.

— Бачиш, Кацо, таке діло… Порядок є порядок! Ти, натурально, у нас не на ставці, ми й самі без платні, на ентузіазмі, можна сказати, пливемо. Та поїздка наша — не пусті гульки, і порядок є порядок. Раціо? Раціо! Я питатиму, а ти відповідай. І про анкету нікому — ні слова. Нікому-нікому!

Усмішка на морді дельфіна як здиміла. Він спохмурнів, скривився — серця аргонавтів забилися ще дужче, вони по-змовницькому і без урочистості підморгнули один одному. Кацо тим часом жалібно запищав своїм тонким качиним голосом, намагаючись промовляти якнайроздільніше:

— Починається… Думав — хоч — тут — врятуюся — а — ви — теж — виявляється — такі — ж — нудотники! — В — Карадагу — хоч — сяку — таку — рибку — давали — а — тут — пливи — не — сходь — з — курсу — сам — харчуйся. І — знову — ті — самі — анкети — придуркуваті — запитання… Та — чи — знаєте — ви — що — мені — щодня — потрібно — з’їдати — 15–20 — фунтів — риби… — Коли — ж — я — виловлю — її — якщо — буду — ще — й — анкети — заповнювати?

— Порядок є порядок! Кадри треба зучать! З кадрами треба працювати! — Панько Федорович твердо стояв на своєму.

Кацо мусив відповідати.

Анкета, як і передбачали аргонавти, виявилася дуже і дуже підозріла. З самого початку пішли косяком темні плями. Ні прізвища, ні по батькові Кацо не мав. Національність невідома. Року народження не пам’ятає, каже, ніби у них не ведеться ніякого літочислення. Одне слово, анкета густо рясніла знаками запитання. Перехресний допит затягнувся. Бідний Кацо геть знесилився. Він раз по раз опускався з головою у воду, хрипів своїм дихалом і канючив, щоб відпустили перепочити.

Уже підоспів час обідати. І в Галасуна, і в Купчика бурчало в животах. І Кацо скаржився на голод. Та Галасун наполягав — заповнимо спочатку автобіографію! Але й Кацо виявив упертість. Він заявив, що вельми рознервувався і розкаже автобіографію лише після того, як йому дадуть що-небудь від нервів. «Хоче виграти час!» — одностайно поклали аргонавти, але нішли на поступки, виділили зі своєї дорожної аптеки два десятки крапель валер’янки. Кацо з задоволенням проковтнув ліки, запив водою з Егейського моря, відсапався, помітно заспокоївся і почав…

Автобіографія Кацо завела б у безвихідь найдосвідченішого слідчого, тим паче завкадрами. Кацо говорив так швидко і так багато, що Галасун, — курсів стенографісток не кінчав, чого не було, того не було, — майже нічого не встиг записати. Тим-то я можу тут лише стисло переказати розповідь дельфіна своїми словами разом з тими принагідними зауваженнями, що виникали в аргонавтів-слідчих під час розмови. А почав Кацо здалеку:

— Нас, дельфінів, існує понад 50 видів. Між іншим, ми — не риби. Ми — ссавці і так само, як і ви, дихаємо повітрям. За якихось півсекунди я можу вхопити до 9 літрів повітря. Температура тіла у мене приблизно така ж, як і у вас. Взагалі, я не здивувався, коли ви там, на Чорноморському узбережжі, прийняли мене в тумані за кита. Ми, формально кажучи, справді належимо до підряду зубатих китів. Але ми — дрібні кити, або ж зубаті кити, на відміну від вусатих, які значно більші за нас, але беззубі. До того ж особисто я чималенький, бо я дельфін-бляшконіс, а не якась там примітивна дрібнота з Амазонки чи Гангу… Недосвідчені людці, отакі, як ви, частенько плутають нас з акулами. Але ж в акул плавці ростуть у вертикальній площині, а мої, як бачите, у горизонтальній. Між іншим, наші далекі предки, як і ваші, вийшли з моря і жили на суходолі. Це сталося приблизно 50 мільйонів років тому. (Ач який крутій! Свого року народження не пам’ятає, а 50 мільонів років затямив! Не замакітриш нам голови, голубе, ми не вчорашнії) Потім наші предки повернулися у воду. Зрозуміли: у воді в майбутньому буде вільніше і безпечніше, аніж на землі… (Ач, які нісенітниці верзе! Виходить, дельфінячі предки були далекоглядніші, ніж наші. Не зіб’єш з пантелику. Ми про Дарвіна теж дещо чули!) При цьому нашим предкам довелося пройти повторну адаптацію, наново пристосуватися до умов життя у воді. Тіло наше видовжилося, набуло обтічних форм. Ніс перетворився на дихало — на оцю ніздрю з внутрішнім і зовнішнім клапанами, у яку ви, шановний Панько Федоровичу, були запустили свою кінцівку, і я мало було не задихнувся, бо якраз вийшов запас свіжого повітря… Ноги у наших предків, цілком природно, зникли, навіщо у воді ноги? Замість них виросли плавці. У нас, і в мене зокрема, досі зберігаються в плавцях кісточки пальців. Рудиментарні залишки. Не вірите — помацайте. (Галасун і Купчик помацали плавці, якими Кацо притримувався за очерет, і переконалися: не бреше, справді, у кожному плавці можна намацати п’ять кісточок… Тьху, та й годі! Ну, ну, п’ять кісточок — ще не факт. Послухаємо далі). Сам я родом з Флорідського узбережжя. Там нас водиться сила-силенна. Мене виловили капроновим неводом і, — на жодній військовій базі, присягаюсь усіма своїми десятьма рудиментарними кісточками, не був, — поклали в спеціальний контейнер, відвезли в Севастополь, в Інститут південних морів. Звідти мене забрав кандидат біологічних наук Москальчук в Карадагську філію інституту. Тупішого тупарика, ніж Москальчук, в житті своєму, присягаюсь усіма своїми мозговими звивинами, яких у мене більше, ніж у вас обох, разом узятих, — а це наукою точно доведено, — не зустрічав. Він без кінця ставив мені ідіотські запитання, примушував натискувати якісь кнопки, важелі, влаштовував дитячі ігри — підскоч, перевернися, усміхнися, злови м’ячик. Все це я мусив робити, хоч не мав з того жодного інтелектуального задоволення. Але ж не будеш слухатись — не дадуть їжі. Крім того, я люблю людей, навіть таких малорозвинених, як Москальчук. Між іншим, думки його рухаються повільніше за черепаху. Це там, в акваріумі, я змушений був навчитися розмовляти отак повільно. Я з любові до людей пішов назустріч Москальчуку. Я ж розумів: йому будь-що треба було захистити докторську дисертацію, і якщо я йому не допоможу, він її ніколи не захистить. У нього, бідолахи, не більше 1200 грамів мозку, а в мене все-таки 1700 грамів. Хоч і відчував, що дегенерую, спілкуючись з кандидатом, але терпів. І витримав би все, якби не завгосп філії Тюхтя… Соромно розказувати, але правди ніде діти: половину риби, що виловлювали для мене, він спродував курортникам, а на виручку, купував горілку. Я зовсім охляв і надумав: померти в ім’я науки — надто велика жертва… (А чого ж не поскаржився на Тюхтю Москальчуку чи директорові філії — завгоспа швидко потурили б!) Ех, люди, люди-небораки! Звісно ж, я міг поскаржитися, хоча не терплю навуходоносорів. Але ж я любив Тюхтю. Любив! Душевнішого, сердечнішого чоловіка там не стрічав. Ото проп’є, сердешний, півпайки моєї, прийде пізно ввечері до акваріума, сяде на цемент, покличе мене і плаче гіркими сльозами. Просить вибачити за шахрайство. Немає, каже, тут нічого іншого, що можна було б поцупити. А без горілки, мовляв, не жизнь. І взагалі не жизнь. З дружиною у нього щось не ладилося. Приходила вона якось за чоловіком до акваріума. Як глянув на неї — мало не зомлів. Не доведи господи, обніме така. Задушить! І так жаль мені стало Тюхтю — поклав мовчати. До того ж він нічого не розпитував у мене, не ставив ідіотських запитань, а якось в неділю пощастило йому, наловив два кошики риби. Всю віддав мені. Задаром. Але коли відчув, що сили залишають мене, надумав: доведеться покинути і Москальчука, — хай уже якось дописує дисертацію сам, — і Тюхтю. Я став млявим, неуважним, мені вже не треба було й придурюватися. Дав зрозуміти Москальчукові: досліди слід перенести з акваріума в море, бодай у прибережну зону. Ну, він і вивів мене в район Кузьмичевих каменів. Махнув я йому на прощання хвостом, вибачився та й драпака! Драпака в напрямку Одеси. Прилаштуюся, думаю, до якого-небудь лайнера і гуд бай, Чорне море. Отож, на вас і натрапив. Курс у вас для мене підходящий… (Ага! Сам, виходить, дороги не знаєш, так ти до нас, бо курс підійшов! До Азорських островів, а там і до Флоріди рукою подати!) О люди, люди-небораки! Та я курс знаю ліпше, ніж усі ваші штурмани, разом узяті. І швидкість у мене не те, що у вас: 15–20 вузлів на годину. (Скільки ж це воно виходить? Вузол дорівнює 1,852 км/год. Близько 36 км на годину? Ого! Ого, якщо не бреше). Я ж бачу, що самі ви не доберетеся нізащо… Та ви й з Чорного моря не випленталися б! (Ну, знаєш, спасибі за поміч, але не передавай куті меду. Моторика у нас дай боже. Звірюка, а не мотор!) Та й я ж думав, що нічого мотор. Мені ж все-таки легше плисти, якщо вмостишся на хвилю, що утворює судно… О господи, яка там хвиля від вашого судна! Вас самих треба тягти. І якщо ви й надалі будете морочити мені голову своїми запитаннями, їй-право, покину. Я ще після Москальчука не відійшов!

Після сповіді Кацо важко засопів і пірнув у прозорі хвилі Егейського моря.

Довго мовчали приголомшені аргонавти. Та й хто міг би спокійно вислухати таку сповідь? Галасун то зиркав на хвилі, очікуючи, чи випірне Кацо, то м’яв у руках наполовину заповнені бланки. Купчик махнув рукою — пропав, мовляв, дармовий штурман. Він у глибині душі співчував дельфінові. А може, то було не співчуття, а жаль, егоїстичний жаль — тепер доведеться самому прокладати курс. А попереду ж іще — дай боже…

Галасун плюнув спересердя за борт:

— Ну, й дідько з ним! Раціо? Раціо! Попався б він мені в іншому місці, показав би, як байдики бити! Космополіт! Авантюрист! Це ж, певно, немалі гроші загилили за нього американці, а він філософію розвів і втік з роботи. Літун паршивий! Як би нам через нього не пришили справи. Сприяння при втечі… Це знаєш, чим пахне?!

— Та не переживайте, товаришу капітан, під хвіст йому наше сприяння… Він і без нас…

— І от що обидно: документи не заповнила, бестія! Щось тут не чисто. Ой, не чисто.

Купчик геть осмілів:

— Та кому вони, товаришу капітан, потрібні і що вони дадуть — ці бомажки?

— Но, но! — озвався баском Галасун. — Не балакай лишнього! Зразу видно, ніколи ти й не нюхав керівної роботи. Бомажка в керівному ділі — перве діло! А! Що тобі розказувати… — Але розказувати нікому було, і Галасун сів на лавку, засунув папірці в портфель, притис його до живота і повів далі: — У сорок дев’ятому, пам’ятаю, завідував маслобойнею… Тіко ж ти нікому-нікому! Час сутужний був, і як не той, так той районний товариш, натурально, підсовується: «Чи не можна було б, товаришу Галасун, бідончик олійки?» А чого ж, кажу, можна, присилайте жінку чи кого з дітей, тіко записочку черкніть, бо я ж, самі понімаєте, всіх відповідальних жінок і діток на ліцо не пам’ятаю… Ну, приходить, там хто з бідончиком і з записочкою. Так і так, пишуть, товаришу Галасун, відпустіть подателю сєго обіцяне. З товпривєтом, мовляв, такий-то… Ну, я олійку — в бідон, а товпривєт удома на гвіздок! Скільки на мене суплік писано було усяким відсталим аліментом, а я чхав на ті анонімки. Знаю: ніхто мене не зачепить, бо я записочку начальству під ніс і — з товпривєтом! От! І завсігди так! Де б не служив, за які б государственні ценності не відповідав… Якщо вже ніззя по закону, по квитанції, то, натурально, записочка щоб була. Чи то на кавунчики, чи на сіно, чи на що б не було. Бо мені на самі ценності плювать. Вони не мої і нічиї, а общі. Бомажка була б, а ценностів на наш вік ще стане. Тіко раз в жизні сплохував. Коли ж це було, дай боже пам’ять? Ну, неважно. Тіко ж ти нікому-нікому! Це коли колгоспи зміцнювали городськими образованими кадрами. Так я теж піднімав одне відстале хазяйство…

— А ви хіба і по сільському господарству спец, товаришу капітан? — перебив Купчик.

— Я по всьому, Семйон, спец. Жизнь научить. А по сільському ділу — що ж там особливого розбиратися? Сам на селі виріс, жито з пшеницею не сплутаю. Ну, і всякі народні прикмети, натурально, знаю. К примєру, сонце червоне заходить — жди непогоди. Раціо? Раціо! От у тебе звичка хренова, Семйон. Перебаранчаєш. Про що ж це я хотів?

— Про бомажку.

— Ага! Кажу, один раз осічку дав. Приїхав, значить, піднімаю хазяйство, а тут якраз почали в моду входити ці… як їх? Комсомольські свайби! Ну, до мене підкочується секретар з комсомольського райкому. Так і так, треба організувать показову комсомольську свайбу, та таку, натурально, щоб у всіх районах аж луснули від заздрості, щоб на всю республіку шум. Ну, лічно я, що касаїця передового, прогресивного, завсігди — як штик! Чого ж, кажу, це нам не впєрвой, щоб на всю республіку. Організуємо! Тіко ви пару, кажу, організуйте, бо це, натурально, діло молодьожне. Раціо? Раціо! Ну, десь через тижнів два винюхали вони таку пару, що от-от для загсу созріе, бо молода вже на третьому місяці. Приводять у правління. Точно, питаю, все по закону, по бомажці буде? Кажуть, що так, збираються розписуватися. Ну, тут уже я розвернувся. Половину київських журналістів запросив на свайбу. А інших керівних товаришів — з району, з області… Тьма! Не село, а ярмарок. Що касаїця пропаганди передового, я завсігди — як штик! І нічого не пожалію. Од серця одірву! От! Раціо? Раціо! Виписую молодятам в подарунок корову з телям. Свиню, себто кабанчика. Раціо? Раціо! Грошову премію в размєрі… Забув. Раціо? Раціо! По годиннику їм по золотому. Раціо? Раціо! І він на фермі, і вона. Щоб уставали вчасно. І це ще не все, кажу молодятам. Я вам, кажу, з сільмагу — гарнітурчик. Заграничний! Але це вже тіко на временне пользування, на свайбу. Для комплекту. А після свайби, натурально, повернете, бо я його в сільмазі по домовленості візьму — тіко на свайбу. Ну, свайба була! Птахарню і свинарню, натурально, переполовинили, а на випивку з каси пішло! Умовив членів правління — передове треба завсігди поширювать і зачинателем буть. Два тижні село гуло. А по радіо, а в газетах — так уже розписали нашу свайбу! На всю республіку шум! Ну, відгуляли, роз’їхалися… Викликаю молодого. Так і так, мовляв, щасливої сімейної жизні, а гарнітурчик не забудь же повернути… А він на мене, як баран на нові ворота. Який, питає, гарнітурчик? Я його на правління викликаю, а він каже, що ніякої такої домовленості не було. Я кулаком — об стіл, я кричу, а йому хоч би що. Де, каже, доказатільства? Раціо? Раціо! Виводжу його в коридор. Ах ти ж такий-сякий, кажу, молодьож передова називається, чи не в Сірка очі позичив? А він мені: а це вам, товаришу голова, наука, щоб не займалися цим, значить, ну… окозамилюванням. Раціо? Раціо! Ну, пішов шум тут такий по селу, а потім в район, а потім — в Київ. Шуму було, натурально, більше, ніж на свайбі. Правда, про це вже не писали і по радіо не передавали. А ти кажеш — бомажка! Була б у мене розписочка — я б з товпріветом і — будь здоров! На слово, Семйон, нікому не можна вірити. Нікому-нікому!

— Так це вас за свайбу, товаришу капітан, і зняли? — перепитав Купчик.

— Но-но! — насупився Галасун. — Не балакай лишнього. Мене ніколи не знімали, бо я завсігди за передове і прогресивне. Мене завсігди переводили, переводили на відповідальнішу ділянку, де якраз треба піднімать, уперед рухать діло. Раціо? Раціо! — Галасун піднявся з лавки і гордовито повів плечима: — Я їм ще покажу! Такі кадри, що в огонь і воду готові і за все передове, завсігди згодяться. Тіко ж ти нікому-нікому!

Зайняті балачками, аргонавти і не помітили, коли ущух вітер. Ковдра-вітрило давно вже обвисло. Тільки тепер капітан побачив, що судно в дрейфі.

— От ти завжди, Семйон, брехні всілякі розводиш, а про діло забуваєш. Згортай ці онучі та заводь мотор.

Юнга згорнув вітрило, обв’язав його разом з дрючком мотузкою і заходився поратися біля мотора. Мотор, при всіх своїх перевагах, мав одну ваду. Хазяїн так поставив його в човні, що корбу вже не було як прилаштувати. Заводити доводилося досить примітивним способом — намотуй пасок на маховик і смикай. Купчик розперезався, намотав на маховик пояс. Смик! Глухе чах-чах… Смик! Чах-чах…

Минуло півгодини. Хазяїн-дідок не брехав: головне завести, а там піде — не зупиниш. З Купчика вже третій піт зійшов, а моторяка тільки сопе та кахикає, як його колишній господар. Семен Михайлович знесилено присів на лавку.

— Може, ви, товаришу капітан, розпережетесь. У вас пояс довший, бо мій розгону не дає.

Галасун з готовністю розперезався і простягнув реміняку юнзі.

— Хе! Хе… Ні, ви вже самі, товаришу капітан, спробуйте. У вас руки таки довші, бо мої розгону не дають. Віддихаюся трохи.

Галасун набурмосився, але заявив бадьоро:

— Ми його, звірюку, з ходу зараз! Раціо? Раціо! — Він, крекчучи, зігнувся над мотором.

Смик! Кахи-кахи… Смик! Кахи-кахи…

Минуло ще півгодини. Аргонавти сиділи на лавці, витирали мокрими тільниками лоби. Саме цієї миті над бортом показалася голова Кацо:

— Як — діла — морячки?

Морячки тільки сопли.

— От що! — подумавши, мовив Галасун. — До кожного діла раціоналізацію треба прикласти, передове щоб, натурально, прогресивне. Раціо? Раціо! Неси, Семйон, шнур.

Панько Федорович намотав капроновий шнур на маховик, обернувся з вільним кінцем до Кацо:

— Виручай. Тримай кінець добре в зубах, і — на всі свої вузли від човна! Раціо? Раціо!

Кацо охоче затис шнур гострими зубами і — геть від човна вбік! З вихлопної труби: кахи-кахи-кахи… Мотор зайшовся глибоким суцільним кашлем, ніби вхопив гостре запалення обох циліндрів. Коли Кацо відплив уже метрів за сімдесят від човна, з труби вирвався густий-прегустий клубок диму, а за ним — п’ятиметровий язик вогню і — тах-тах-тах-тах-тах! Моторяка-звірюка, технічне диво атомного віку, найнадійніший у світі Л-6 запрацював!