Бартімеус: Перстень Соломона

21

Ашміра стояла перед дверима, дослухаючись до того, як ущухають удалині м'які кроки слуги. Коли нарешті стало тихо, вона взялася за двері — вони виявились незамкнені. Дівчина нишком прочинила їх і визирнула в коридор. Там у нішах мерехтіли світильники, по стінах висіли яскраві килими, блищала підлога, викладена мармуровою плиткою. Поблизу нікого не було — принаймні з тих, кого вона могла б побачити.

Ашміра знову зачинила двері і, притулившись до них спиною, озирнула кімнату для гостей, куди її поселили. За її приблизними підрахунками, кімната була разів у п'ять-шість просторіша за її службову комірчину в Марібі. Підлогу, як і в коридорі, було викладено химерним візерунком з мармурової плитки. Уздовж стіни стояло застелене шовком ліжко, що аж ніяк не поступалося покоям цариці Балкіди. Тепле світло ламп осявало дерев'яні шафки; за двома завісками парував таз із водою. На постаментику біля вікна стояла бронзова фігурка хлопчика, що грає на лірі; з химерного й крихкого вигляду статуетки Ашміра зрозуміла, що ця річ, напевно, дуже давня.

Залишивши торбину на ліжку, Ашміра підійшла до вікна, розсунула завіски й вилізла на підвіконня. За вікном холодно, ясно сяяли зорі і круто йшла вниз палацова стіна, біля підніжжя якої виднів розсип скель та брил на східному схилі Єрусалимського пагорба. Дівчина витягла шию, шукаючи якихось виступів чи сусідніх вікон, куди можна було б перебратись у разі халепи, однак нічого такого не знайшла.

Ашміра втягла голову всередину і зненацька відчула, наскільки квола. З самого ранку вона й крихти в роті не мала. Водночас її огортало холодне збудження: вона випередила свій час — потрапила до Єрусалима за два дні до того, як збігав відведений для Шеби строк: вона вже в Соломоновому палаці, й ненависний цар десь поряд!

Якщо пощастить, вона опиниться перед ним уже через кілька годин.

Будь-що треба приготуватися! Відкидаючи геть утому, вона стрибнула з підвіконня, підійшла до ліжка і розшморгнула торбину. Не звертаючи уваги на свічки та одяг, запхані на дно, вона витягла два останні кинджали й доєднала їх до того, що був уже схований за поясом. Три кинджали — краще, ніж один, хоча в цьому, можливо, й не буде потреби. Має вистачити одного удару.

Вона поправила свій одяг, щоб краще заховати зброю, пригладила волосся й пішла вмиватись. Треба мати переконливий вигляд милої простачки-жриці з Гім'яру, що прийшла просити мудрого царя Соломона про допомогу.

Якщо він хоч трохи схожий на цього огидного Хабу, то вона легко пошиє його своїми хитрощами в дурні.

Завершивши свій спуск до палацу, килим чарівника зупинився перед великими подвійними зачиненими дверима. Вони мали з двадцять футів заввишки й були зроблені з чорного обсидіану — гладенького, рівного, блискучого. Шість великих бронзових завіс припасовували їх до стіни. Два бронзові кільця у вигляді змій, що пожирають власні хвости, висіли так, що людині було їх не дістати; обидва були більші за Ашмірину руку. Над дверима видніла галерея з бійницями, оздоблена рельєфами з цегли, покритої синьою поливою, що мали зображення левів, журавлів, слонів і страхітливих джинів.

— Пробач, що довелося привести тебе до цього жалюгідного чорного ходу, — мовив чарівник Хаба. — Головний вхід призначений лише для царя Соломона та підлеглих йому царів, які зрідка прибувають сюди. Зараз я подбаю про те, щоб тебе гідно прийняли.

Сказавши так, він ляснув у долоні. Звук вийшов тихий і уривчастий. Двері вмить відчинилися всередину, хутко й тихо — завіси, очевидно, були добре змащені. За ними, в затінку просторої приймальні, видніли два загони бісенят, які заклопотано тягли за линви, що відчиняли двері. Між ними, праворуч і ліворуч, стояли лави слуг, які за допомогою ланцюгів тримали великі дерев'яні смолоскипи, що впиралися в особливі гнізда на їхніх поясах. На кінцях смолоскипів витанцьовувало яскраво-жовте полум'я. Слуги привітно схилили голови й розступилися: килим полинув уперед і опустився на мармурову підлогу.

На Ашмірине розчарування, її відмовились одразу провести до царя. Натомість із темряви поспіхом виступили інші слуги з м'якими голосами, і повели їх із Хабою до високої кімнати з колонами, встеленої шовковими подушками. Там усміхнені ясноокі хлопчаки — Ашміра відразу зрозуміла, що то не справжні люди, — подали їм чаші з охолодженим вином.

Наступні пів години далися Ашмірі чи не так само важко, як нещодавній бій в ущелині: довга люб'язна розмова з чарівником, що під хмелем дедалі більше звертав на неї свою увагу. Він зазирав їй в обличчя своїми великими вологими очима, тяг до неї свої бліді руки — Ашміра ледве стримувалась, щоб не відсахнутися. Хаба залишався поблажливо-ласкавим, однак в усіх проханнях негайного прийняття в царя незмінно відмовляв, а на запитання, коли ж це можна влаштувати, відповідав ухильно. Скрегочучи зубами, Ашміра й далі вдавала простодушне дівча, тішачи чарівника недоладними словами подяки й лестощами.

— Цар Соломон, мабуть, і справді могутній, — торочила вона, — якщо йому служать такі люди, як ти! — Вона схилила голову і вдала, ніби відсьорбує з келиха.

Хаба пирхнув. Його завзяття на мить ущухло.

— Еге ж, еге ж. Він могутній…

— О, як мені хочеться поговорити з ним!

— Будь обережна, жрице! — застеріг Хаба. — Він не завжди ласкавий, навіть із такими гарними дівчатами, як ти. Кажуть, ніби одного разу, — він мимоволі озирнувся, — ніби одного разу одна з його дружин, красуня-фінікійка, напоїла його вином, коли вони усамітнились у шлюбному покої. Коли ж він заснув, вона спробувала зняти з його пальця Перстень. Дотягла вже до другого суглоба, аж зненацька Соломона розбудив пташиний спів за вікном. Цар розмовляє з птахами, як вам це, напевно, відомо, від них і довідався про все. Відтоді ця фінікійка блукає в соснових лісах Кедронської долини в подобі сови, білої сови з навіженими очима, чий голос віщує смерть комусь із царської родини… — Хаба замислено відсьорбнув вина. — Як бачиш, Соломон буває страшним.

Ашміра вдала на обличчі належний подив, однак подумала, що ця фінікійка була просто дурепа: навіщо тягти Перстень з пальця, коли можна одним ударом ножа відтяти палець разом з Перснем? Вона сказала:

— Що ж, царям доводиться бути жорстокими, щоб захистити те, що їм належить. Але ж ти, великий Хабо, добрий і ласкавий! До речі, як щодо мого давнішого прохання? Ти відпустиш на волю двох демонів, що врятували мені життя?

Чарівник підняв кощаву руку й вирячив очі:

— Ти справді невблаганна, жрице Кіріно! Тобі ні в чому не можна відмовити! Гаразд, гаразд, годі про це. Я цього ж вечора відпущу цих рабів на волю.

Ашміра захоплено закліпала віями:

— Ти присягаєшся у цьому, о Хабо?

— Так, так, присягаюся великим богом Ра й богами Омбосу… За умови, — додав він, підсунувшись ближче й зирячи на неї вологими очима, — що я зустрінуся з тобою сьогодні в палаці на вечірньому бенкеті. Там, звісно, буде й багато вельмож, і мої товариші-чарівники…

— А цар Соломон? — нарешті щиро поцікавилась Ашміра.

— Можливо, можливо… хоча це ще достоту невідомо. Гаразд, на тебе вже чекає слуга. Він проведе тебе до кімнати для гостей. Тільки спершу., може, ще келих вина? Ні? — Ашміра тим часом уже вставала з-за стола. — Так, так, я розумію — ти втомилася… Але на бенкеті ми ще зустрінемося, — додав Хаба, вклоняючись. — І тоді, сподіваюсь, ми познайомимося ближче…

* * *

У двері кімнати постукали. Ашміра вмить насторожилася. Поправила свій одяг, переконалася, що кинджалів не видно, тоді підійшла до дверей і відчинила їх.

У тьмяному коридорі, серед схожої на зірку плями світла, джерела якої помітно не було, стояв чоловік. На ньому було білосніжне вбрання — ознака високої посади. Сам він був низенький, худий і смаглявий — Ашміра подумала, що він може походити з Кушу чи звідкілясь із долини Нілу. На його плечі сиділа біла миша зі смарагдово-зеленими очима. Чоловік запрокинув голову, щоб поглянути Ашмірі в обличчя.

— Жрице Кіріно, — сказав він. — Я — Гірам, Соломонів візир. Вітаю тебе в його домі. Ходімо зі мною, і я запропоную тобі частування.

— Дякую. Це було б до речі… Проте я мушу негайно зустрітися з царем Соломоном. Чи не можна…

Низенький чоловік мляво всміхнувся й підняв руку:

— Свого часу все буде можна! Нині ж у Залі Чарівників розпочинається бенкет, і тебе запрошено туди. Будь ласка… — він показав на двері.

Ашміра ступила вперед. Біла миша стривожено верескнула, стала на задні лапки й гучно запищала у вухо чарівникові.

Візир насупився й поглянув на Ашміру з-під важких повік.

— Пробач, жрице, — повільно сказав він. — Мій слуга, могутній Тибальт, каже, що твоя особа надто вже заплямована сріблом… — Миша, що сиділа на його плечі, гарячково терла свої вусики лапкою. — Тибальт каже, що от-от зачхає!

Ашміра відчула, як срібні кинджали встромляються їй у стегно. Вона всміхнулася:

— Може, він має на увазі оце? — вона дістала з-під туніки срібний ланцюжок. — Це символ великого бога Сонця, який береже мене все моє життя. Я не знімаю його від самого народження.

Візир знову насупився:

— Може, все ж таки знімеш його? Це може зашкодити духам — таким, як Тибальт, — їх у палаці дуже багато. Вони вельми чутливі до таких речей.

Ашміра всміхнулася ще ширше:

— На жаль, не можу. Це означає — зректися щасливої долі, судженої мені ще від народження, й накликати на себе гнів бога Сонця. Хіба у вас, у Єрусалимі, немає такого звичаю?

Чарівник стенув плечима:

— Я на цьому не дуже знаюся, тільки здається мені, що ізраїльтяни шанують якесь інше божество… Ну, гаразд, нехай кожен залишається при своїй вірі. Ні, ні, Тибальте, замовкни! — Миша гучно пищала щось йому на вухо. — Вона гостя, ми мусимо зважати на її дивацтва… Ходімо зі мною, жрице Кіріно!

Він вийшов з кімнати, ще й досі оточений зірчастим сяйвом, і попрямував коридором, викладеним холодною, тьмяною мармуровою плиткою. Ашміра поспішала за ним. Зеленоока миша, що сиділа на плечі в чарівника, пильно оглядала дівчину з ніг до голови.

Вони йшли палацом. Чарівник трохи накульгував у своєму довгому білому вбранні; Ашміра не відставала від нього. Вони простували коридорами, освітленими смолоскипами, долали мармурові сходи, проходили повз вікна, що виходили в темні сади, минали величні галереї — геть порожні, як не рахувати постаментів, на яких височіли стародавні статуї. Ашміра уважно придивлялася до цих статуй: вона впізнавала роботу єгипетських митців, майстрів з Північної Аравії, проте інші стилі були їй незнайомі. Серед них траплялися зображення воїнів, жінок, духів з головами тварин, боїв, процесій, селян, що працюють у полі…

Візир помітив її зацікавленість скульптурами.

— Соломон — великий колекціонер, — зауважив він. — Мистецтво — найбільша його пристрасть. Він вивчає пам'ятки давніх цивілізацій… Бачиш оту величну голову? Це фараон Тутмос Третій. Це частина велетенської статуї, яку цей фараон спорудив у Ханаані, недалеко звідси. Соломон знайшов її уламки, поховані в землі, й звелів нам перенести їх до Єрусалима. — Очі чарівника виблискували в магічному світлі. — Ну, жрице, що ти скажеш про палац? Вражає, еге ж?

— О, який він великий! Більший за палац цариці в Гім'ярі, хоч і не такий гарний…

Візир засміявся:

— А що, його теж збудували за одну ніч, як цей? Соломон забажав, щоб його покої затьмарили своєю красою палаци стародавнього Вавилону. І що ж він зробив? Викликав духа Персня! Дух наказав з'явитися дев'ятьом тисячам джинів. Кожен мав із собою відерце, кельму й крила метелика на спині, щоб гомін робіт не заважав спати царевим дружинам, які спочивали в шатрах нижче на схилі пагорба. Ще вдосвіта останній камінь було покладено на місце, і в садку забили водограї. Соломон сів снідати під помаранчевими деревами, принесеними з далеких східних земель. Від самого початку це був палац див, подібного якому світ ще не бачив!

Ашміра пригадала крихкі валькові вежі Маріба, які її народ зводив і дбайливо лагодив уже стільки століть — і яким тепер загрожував той самий Перстень. Вона міцно стиснула зуби, проте все ж таки спромоглася вдати щирий подив.

— За одну ніч! — вигукнула вона. — Невже це може зробити один невеличкий перстень?

Візир скоса поглянув на неї з-під важких повік:

— І все ж таки це правда.

— Звідки ж узявся цей Перстень?

— Хтозна? Запитай у Соломона.

— Може, він сам змайстрував його?

Зеленоока миша насмішкувато запищала.

— Оце вже навряд! — відповів візир. — За своїх юних днів Соломон був досить-таки скромним чарівником — аж ніяк не одним з найкращих у світі. Проте в його душі палала незгасна пристрасть до таємниць минулого, любов до давнини, коли люди вперше опанували магію й викликали з безодні перших демонів. Соломон збирав артефакти давніх цивілізацій і заради цього багато мандрував Сходом. Кажуть, що якось він заблукав у своїх мандрах і натрапив на стародавні руїни, де й відшукав Перстень, який уже невідомо скільки років пролежав схованим від погляду людей та духів… — Візир понуро всміхнувся. — Не знаю, чи правда це, чи ні, але це все, що мені відомо. Відтоді, як він знайшов цей Перстень, доля всміхалася йому частіше, ніж будь-якій іншій людині.

Ашміра зітхнула по-дівочому:

— О, як би мені хотілося поговорити з ним!

— Нічого дивного. Та, на жаль, ти не одна така. В Єрусалимі є чимало інших людей, що прибули сюди в справах, подібних до твоєї. Ось, нарешті ми прийшли! Дивися — це оглядова галерея над Залою Чарівників. Поглянь, якщо хочеш, перш ніж ми підемо вниз.

У стіні коридору була кам'яна ніша, в центрі якої виднів отвір. А за ним розлягався великий простір, осяяний світлом. Звідти лунав гомін.

Ашміра зайшла до ніші, поклала долоні на холодний мармур, трохи подалася вперед.

Її серце тьохнуло й заніміло.

Вона побачила перед собою величезну залу, освітлену кулями, що плавали в повітрі. Стелю зали було зроблено з темного коштовного дерева — кожна балка з цілого стовбура. Біля стін височіли колони, вкриті магічними знаками, а самі стіни були тиньковані і розмальовані дивовижними сценами з тваринами й духами в танці. Вздовж покою стояли ряди столів, а за тими столами сиділо багато чоловіків та жінок, що їли з золотих тарілок і пили з золотих келихів. Перед ними стояли великі тарелі з усілякими наїдками. Білокрилі джини в подобах золотоволосих юнаків ширяли над столами, розносячи глечики з вином. Варто було комусь піднести руку й віддати наказ, як юнаки вмить підлітали — й червоне вино блискучими струменями лилося в спорожнілі келихи.

Люди, що сиділи за столами, були навіть різноманітніші за тих, кого Ашміра бачила в Ейлаті. Деякі були взагалі химерні — білошкірі чоловіки з рудуватими бородами, вбрані в незграбний одяг із хутряним підбоєм, чи витончені жінки в сукнях, зітканих із нефритових волокон.

Уся ця гурма людей сиділа, їла, пила, розмовляла, а з висоти, з середини тинькованої стіни, з-за джинів, що перекидались у повітрі, спостерігав за всім намальований цар.

Він був зображений на троні. Очі його були темні, обличчя — гарне й мужнє; вся його постать випромінювала сяйво. Він дивився вперед, повний спокійної, врочистої величі, й мав на пальці Перстень.

— Ці всі посланці, — сухо сказав візир за її плечем, — прийшли просити в Соломона допомоги, як ти. І всі вони, як ти, хочуть обговорити з ним надзвичайно важливі справи. Отже, як бачиш, усім вам догодити непросто. Проте ми дбаємо, щоб усі були ситі й напоєні, поки чекають на свою чергу. Більшість із них залишаються цілком задоволені: дехто навіть забуває, навіщо прийшов! — Чарівник захихотів. — Зараз і ти прилучишся до них — ходи ж. Місце для тебе вже готове!

Він обернувся й попрямував далі. Ашміра, з запаленими очима й пересохлим ротом, подалася за ним.

22

Частували, принаймні, тут справді щедро. Деякий час Ашміра взагалі не думала ні про що, крім печені, винограду, медових коржів і густого червоного вина. Шум зали огортав її; вона почувалася ніби в розкішному коконі. Врешті вона — з легеньким болем у животі й приємним туманом у голові — відірвалася від харчів і озирнулася. Візир мав рацію: в такому місці справді легко було забути про те, навіщо сюди приїхав. Вона підняла голову, примружила очі й пильно оглянула величезну постать на троні: може, Соломон насправді саме цього й домагався!

— Ти новенька, еге ж? — запитав чоловік, що сидів поряд. Він саме підчепив ножем з тарілки шматок м'яса з поливою. — Ласкаво просимо! Скуштуй ось земляного зайця!

— Дякую, — відповіла Ашміра. — Я вже сита. А ти теж хочеш поговорити з Соломоном?

— Авжеж. Нам треба збудувати греблю вище від нашого села. Навесні води в нас доволі, тільки вся вона тече геть, і влітку маємо посуху. А йому варто тільки раз торкнутись Персня — і все. Тут потрібні лише кілька афритів чи один-два мариди. — Він відкусив м'яса й заходився жувати. — А що в тебе?

— Щось подібне.

— А в нашій долині треба викопати тераси, — обізвалася жінка з блискучими, майже шаленими очима, що сиділа навпроти. — У нас, бачиш, надто вже круті схили. А його раби зроблять це без будь-яких зусиль. Це ж так просто!

— Зрозуміло, — мовила Ашміра. — Скільки ж ти чекаєш?

— П'ять тижнів. Проте чекати мені вже недовго! Я буду серед тих щасливців, яких приймуть на наступній раді.

— Мені теж казали так само два тижні тому, — понуро зауважив інший чоловік.

— А я чекаю вже місяць… ні, два! — пробурмотів, жуючи, Ашмірин сусід. — Хоча навіщо мені скаржитись, коли мене так щедро частують?

— Еге ж, декому й справді все одно, — мовив понурий чоловік. — Тільки мені чекати не випадає. У землях хетів починається голод, тож нам просто зараз потрібна допомога. Не розумію, чому він не може просто відправити своїх демонів, щоб допомогти нам уже сьогодні, а все тягне й тягне час. Мабуть, надто вже довго розважається…

— З дружинами, — додав перший чоловік.

— Нічого, знайде він час і для нас! — вигукнула жінка, блиснувши шаленими очима. — Не можу дочекатися, коли вже побачу його!

— То ви досі навіть не бачили Соломона?! — вигукнула Ашміра. — Усі ці п'ять тижнів?

— На жаль, ні. Тут він не буває. Він живе в своїх покоях — отам, нагорі, за садами. Та в день, коли відбудеться найближча рада, я неодмінно його побачу! Мені казали, що ти тоді постаєш перед ним, тільки він, зрозуміло, сидить на троні, а трон стоїть на постаменті, тож він буде не так уже й близько, — і все ж таки, все ж таки…

— А чи дуже високий цей постамент? — запитала Ашміра, що вміла кидати кинджал у ціль за сорок футів.

— Оцього я вже не можу сказати. Скоро сама побачиш, любонько. Через місяць чи два…

Після цього Ашміра вже не поверталася до розмови. Вона сиділа мовчки, старанно усміхаючись, а всередині її терзало тупе лезо жаху. Вона не може чекати два місяці! Вона не може чекати й місяця! Вона має два дні на те, щоб дістатися до царя. Так, вона потрапила до палацу, однак це все марно, якщо їй доведеться сидіти серед цих бовдурів — сидіти й чекати. Вона хитнула головою, дивлячись на них і слухаючи, як вони далі заклопотано обговорюють свої надії й потреби. Які вони сліпі! Які занурені в свої дріб'язкові клопоти! Вони анітрохи не помічають Соломонової підступності!

Вона гнівно оглянула заповнену людом залу. Вочевидь цар не намагається правити лише за допомогою страху: він переплітає його з милосердям, щоб люди згадували його добрим словом. Це все чудово, проте для неї важливо тільки те, що врешті-решт він залишається недосяжним. І це — лише половина справи. Навіть якщо їй пощастить потрапити до нього на найближчій раді, їй, судячи з усього, не дозволять навіть наблизитися до царя. А це вже погано. Слід підійти якомога ближче, щоб ні він, ні його демони не встигли зрозуміти її задуму. Інакше шанси на успіх у неї мізерні.

Треба знайти якийсь інший спосіб.

Голоси бенкетарів ущухли, їхні руки зависли над тарілками.

Ашмірі поза шкірою побіг мороз. Вона відчула, що за її спиною хтось стоїть.

Бліді пальці торкнулися її рукава, а в потилицю хтось дихнув винним випаром.

— Що це ти тут робиш? — поцікавився чарівник Хаба.

Він був убраний в елегантну чорно-сіру туніку й короткий сірий плащ. Обличчя його розпашілося від вина. Коли він простяг руку Ашмірі, дівчина помітила, які довгі в нього нігті.

Ашміра силувано всміхнулася:

— Візир Гірам сказав, що я…

— Візир — старий дурень, на шибеницю його! Я тебе вже з пів години чекаю за почесним столом! Ходімо, Кіріно! Облиш цей келих — тобі дадуть інший. Ти бенкетуватимеш із чарівниками, а не з цим набродом!

Люди, що сиділи довкола, вирячились на неї.

— О, дехто має приятелів при дворі! — зауважила жінка.

Ашміра підвелася, махнула їм на прощання рукою і вслід за чарівником попрямувала повз ряди столів до високої платформи в кінці зали. Там, за мармуровим столом, що аж угинався від рідкісних страв і біля якого поралися кілька джинів, сиділи чоловіки й жінки в розкішних убраннях. Усі вони спантеличено вирячились на неї. В усіх була помітна та недбала самовпевненість, яка приходить із владою; на плечах у декого сиділи звірятка. У кінці стола Ашміра побачила Гірама: він, як і Хаба та більшість інших чарівників, був уже добряче підхмелений.

— Це наші Сімнадцятеро, — пояснив Хаба. — Чи радше те, що від них залишилось, — Езекіель мертвий. Сідай біля мене: зараз побалакаємо, познайомимося ближче…

Очі Гірама, що саме відсьорбував вино з келиха, здивовано вирячились, а його зеленоока миша скривилася від огиди.

— Що це, Хабо? Що це таке?

Гостролиця жінка з довгим волоссям, заплетеним у косу, насупилася:

— Це Рувимове місце!

— У бідолахи Рувима болотяна лихоманка, — відповів Хаба. — Він сидить у своїй вежі й присягається, що от-от помре.

— Так йому й треба! — буркнув низенький опецькуватий чоловічок. — Нехай не звалює своєї роботи на інших! То що це за дівчина, Хабо?

— Її звуть Кіріна, — мовив Хаба, беручи свій келих і наповнюючи вином другий — для Ашміри. — Вона жриця з… не пам'ятаю вже, звідки саме. Я сьогодні врятував її по дорозі в пустелі.

— Еге ж, я чув, — обізвався інший чарівник. — Отже, ти повернув собі Соломонову ласку? Хутко ж ти впорався!

Хаба кивнув:

— Ти що, Септімусе, сумнівався? Розбійників знищено, як і було наказано. Я офіційно повідомлю про це самого царя під час наступного прийому.

— А чи не зміг би ти взяти мене з собою до царя? — запитала Ашміра. — Мене так дратує вся ця тяганина!

Дехто з чарівників пирхнув. Хаба з усмішкою поглянув на них:

— Як бачите, в юної Кіріни нетерплячка. Якби ви знали, як мені важко її стримати! Люба моя жрице, до Соломона не ходять без запрошення. Я, звісно, зроблю все, що можу, щоб пришвидшити цю справу, однак тобі доведеться потерпіти. Приходь завтра до моєї вежі — ми поговоримо, що тут можна зробити.

Ашміра схилила голову:

— Дякую.

— Хабо! — Низенький візир, що сидів на чолі стола, насупивсь і владно постукав по стільниці пальцем. — Ти певен, що Соломон буде радий тебе бачити? Може, ти справді знищив якихось там розбійників — це чудово, однак твоя недбалість на Храмовій горі дуже засмутила його, а з віком він стає дедалі дратівливіший. Не думай, що тобі все так проститься!

Ашміра, що саме дивилася на Хабу, побачила, як у глибині його вологих очей щось ворухнулося, випливло на поверхню — щось таке, від чого її душа мимоволі здригнулася. Проте це відчуття швидко зникло, й Хаба зареготав:

— Гіраме, Гіраме! Невже ти справді сумніваєшся в моїх судженнях?

Між чарівниками зненацька запала тиша. Гірам зустрівся очима з Хабою: той виплюнув на стіл оливкову кісточку.

— Так, сумніваюся.

— Річ у тім, — провадив Хаба, — що я знаю царя незгірше за тебе. Він, здається, полюбляє всілякі цяцьки? Гаразд, я спокутую свою провину невеличким подарунком, новою штучкою для його колекції. Ось вона. Гарненька, еге ж?

Він поставив на стіл круглу пляшечку з чистого кришталю, оздоблену квіточками. Отвір пляшки був запечатаний оливом; за кришталевими гранями мерехтіли барвисті вогники й смужки.

Один з чарівників, що сиділи поблизу, взяв пляшечку до рук, уважно роздивився й передав далі.

— Він, здається, втратив будь-яку подобу… Так і повинно бути?

— Можливо, що він досі непритомний. Він протививсь Ув'язненню.

Жінка з довгим волоссям покрутила пляшечку в руках:

— Що це? Рідина чи пара? Які ці духи все ж таки огидні й неприродні… Тільки подумати, що все, що по них залишається, — ось воно!

Коли пляшечку взяв візир, зеленоока миша відсахнулась і затулила писок лапками.

— Еге ж, гарненька штучка, — знехотя мовив Гірам. — Ач, як моргають ці вогники: жодного разу не повторилися!

Пляшечка обійшла стіл і повернулася до Хаби, він поставив її поряд із собою. Ашміра була зачарована. Вона торкнула кришталь — на її подив, холодні стінки пляшечки, здавалося, легенько тремтять.

— Що це? — запитала вона.

— Це, любонько, — захихотів Хаба, — джин четвертого рівня, ув'язнений у пляшці. Він сидітиме там стільки, скільки захоче Соломон.

— А якщо точніше? — запитала жінка з довгим волоссям. — Що це за джин?

— Бартімеус з Урука.

Ашміра здригнулась — і вже розтулила була вуста, щоб обуритись, аж тут зміркувала, що Хаба не знає, що їй відоме джинове ім'я. А може, він такий п'яний, що йому до цього байдуже. Інші чарівники, очевидно, теж упізнали це ім'я. Вони схвально загомоніли:

— Чудово! Ото зрадіє Езекіелів дух!

— Це отой бегемот? Твоя правда, Хабо: Соломона потішить такий дарунок!

Ашміра втупилася в Хабу:

— Ти ув'язнив тут духа? Хіба це не жорстоко?

Чарівники, що сиділи за столом — молоді й старі, чоловіки й жінки, — розкотисто зареготали. Хаба сміявся гучніше за всіх. Коли він знову подивився на Ашміру, його погляд був поблажливий, очі почервоніли й затуманилися від хмелю.

— Жорстоко? Ув'язнити демона? Ти суперечиш сама собі! Не забивай цим свою гарненьку голівку. Це був огидний, шкідливий дух, і ніхто за ним не жалкуватиме! До того ж рано чи пізно він здобуде волю — через кількасот років…

Розмова перейшла до інших тем: хвороба чарівника Рувима, прибирання у вежі Езекіеля, дедалі більша схильність царя Соломона до усамітнення…

Судячи з усього, останнім часом він майже не з'являвся в палаці: навіть Гірам, візир, мав до нього доступ лише в певні години. Тепер цар, схоже, цікавився тільки будівництвом храму, а інших справ уникав. На своїх чарівників він також майже не звертав уваги — крім численних наказів, відданих під час проведення рад; чарівники знехотя корилися цим наказам…

— Твій похід до пустелі, Хабо, — просто дурниця! Ось я завтра мушу вирушити до Дамаска й звеліти своїм джинам відбудувати його зруйновані мури.

— А я поїду до Петри — будувати сховище для збіжжя…

— А я мушу займатися зрошенням якогось зачуханого села в Ханаані…

— Ох, цей Перстень! Соломон гадає, ніби ми — його раби! Якби лише…

Ашміра майже не дослухалася до їхніх скарг. Вона взяла до рук пляшечку й повільно покрутила її в пальцях. Яка легенька! І яка дивовижна речовина там усередині! За кришталевими стінками кружляли й спалахували крихітні барвисті цяточки — наче опалі пелюстки, що сиплються на озерну гладінь. Вона пригадала джина — мовчазного, з серйозними очима, — пригадала, як вони стояли поряд в ущелині, захаращеній трупами…

Численні гості царя Соломона, що перебували в залі, вже подалися до сходів, хоч багато їх ще залишалося за столами, доїдаючи залишки харчів. Чарівники довкола дівчини дедалі глибше поринали в крісла, гучніше розмовляли, більше пили…

Вона знову поглянула на пляшечку, яку тримала в руках.

— Еге ж, досліди її гарненько! — Хаба навис над дівчиною й зирив на неї сп'янілими очима. — Тобі ж до вподоби всілякі дивовижі! А в моїй вежі є ще чимало таких штучок… Рідкісні, вишукані речі! Завтра побачиш сама!

Ашміра змусила себе не відсахнутись, хоч від чарівника тхнуло вином. Вона усміхнулася:

— Твій келих спорожнів. Дозволь, я наллю тобі ще!

23

Як повільно, як болісно минають літа, коли ти замурований у пляшці! Нікому не побажаю такого моторошного досвіду[65]!

Найгірше — це те, як Ув'язнення впливає на твою сутність. Щоразу, коли нас викликають на Землю, наша сутність потихеньку гине; проте, якщо нас не тримають тут надто довго й дозволяють розважатися бійками, гонитвами та дотепами, нам вдається не думати про цей біль доти, доки з'явиться змога повернутися додому й оговтатися. Під час тривалого Ув'язнення це неможливо. Битися нема з ким, ганятися нема за ким, бо ти сидиш у просторі завширшки з один-два дюйми, а оскільки жартувати теж краще в товаристві, то тільки й маєш діла, що ширяти в повітрі, міркувати й відчувати, як з кожним шурхотом сохне й помирає твоя сутність, частка за часткою. А найгірше, що саме закляття Ув'язнення має таку природу, що цей процес триває без кінця — так, що тобі й померти як слід не щастить. Хаба знав, що робив: таке покарання годиться для найлютішого ворога.

Усередині цієї кришталевої кульки я був геть відрізаний від світу. Перебігу часу я не відчував. Жоден звук сюди не долинав. Часом за стінками моєї в'язниці мерехтіло світло, проте потужне закляття Покори, втоплене в кришталь, затьмарювало мій зір, тож я не міг нічого як слід розгледіти[66].

На додачу до всього мого невигідного становища, в цій стародавній пляшечці раніше містилося щось масне — можливо, олія, котрою яка-небудь давно померла єгиптянка змащувала собі волосся. Крім того, що всередині досі трохи смерділо червоним деревом з легенькою домішкою лимона, ще й стінки були страшенно слизькі. Коли я намагався перетворитись на скарабея або іншу комаху, мої ніжки постійно ковзали — і я раз по раз падав.

Тому я здебільшого перебував у своєму природному стані: тихо кружляв, ширяв, поринав у високі й трохи сумовиті роздуми і лише часом видряпував на склі непристойні малюнки. Часом я пригадував випадки з власного минулого. Згадував Фекварла й те, як зневажливо він оцінював мої сили. Згадував оту дівчину, Кіріну, що майже добилася мого звільнення. Згадував лютого Хабу, який тепер, по стількох літах, напевно вже обернувся на купу кісток, і його мерзенного помічника Аммета, який, мабуть, і досі коїть лихо десь у цьому злощасному світі. Та найчастіше, зрозуміло, я думав про свою далеку батьківщину й гадав, чи повернусь я туди коли-небудь.

І ось, коли проминули незліченні століття і я остаточно втратив надію…

Пляшечка розбилася.

Щойно вона була ще тут — моя крихітна, міцно запечатана в'язниця, така сама, як і завжди. А вже за мить її стіни розсипалися дощем кришталевих друзок, які падали круг мене, крутячись, виблискуючи й розлітаючись на всі боки в несподіваних хвилях звуку й повітря.

Коли пляшечка зруйнувалася, Амметове закляття втратило силу. Його пута лопнули.

Я вийшов на волю!

Моя сутність затріпотіла. Усі страждання вмить забулися за раптовим поривом радощів. Я не зволікав. Наче жайвір, що злітає в небо, я стрімко полинув геть від Землі, набираючи швидкості; я проминув межі стихій, що відчинились мені назустріч, і пірнув у солодке безмежжя моєї батьківщини.

Інший Світ огорнув мене. Я впав у його обійми і відразу став множинним, хоч досі був єдиним. Моя сутність підбадьорилась і з радісним співом розширилася до всіх меж нескінченності. Я прилучився до вічного невпинного танцю…

І заціпенів.

На мить мій захоплений порив уперед і раптовий ривок назад урівноважились. Я нерухомо завис. Я тільки-но встиг відчути тривогу…

І мене тут-таки висмикнули назад, люто видерли з нескінченності, затягли назад до коридорів часу — майже тієї самої миті, коли я покинув їх. Це сталося так швидко, що дорогою назад я мало не зустрівся з самим собою.

Я золотим дощем упав у бездонну криницю.

Я зібрався в одну точку й прибув на місце.

Я озирнувся. «Місце» виявилося центром пентакля, накресленого на темній червонястій матерії. Поблизу, в темному затінку, висіли, мов павутиння, шовкові завіски, що приховували обриси кімнати. Повітря було важке й тхнуло ладаном. Червоні вогники свічок мерехтіли на мармуровій підлозі, наче спогад про кров, пролиту в битві.

Я повернувся на Землю!

Я повернувся на Землю!!! До подиву та гіркоти додався ще й біль. Шалено виючи, я полинув з центру кола вгору, обернувшись на червоношкірого демона — спритного, прудкого, сповненого жадобою помсти. Мої очі палали золотом, а малесенькі, наче уколи шпичака, зіниці бігали туди-сюди. Під потворною грудкою хряща, що слугував мені носом, видніла роззявлена паща з іклами[67].

Демон пригнувся, озираючись на всі боки. Він оглянув полотно, на якому стояв, побачив шматочки нефриту, що притискали матерію до підлоги. Далі помітив олійний світильник, воскові свічки, горщики з ладаном, що курилися на підлозі. Торбину з червонясто-брунатної шкіри, що лежала на ліжку. Перекинутий столик, розбиту пляшечку, розсип кришталевих друзок. Побачив другий пентакль на іншому полотні. І в цьому пентаклі…

— Бартімеусе з Урука! — мелодійно виголосила арабська дівчина. — Заклинаю тебе путами Накри й кайданами Маріба, моторошними й болісними, відтепер коритись моїй волі — під загрозою негайної загибелі у вогні! Залишайся на місці, поки я не дозволю тобі його покинути, а потім якнайшвидше вирушай виконувати мій наказ, на гаючи часу й не ухиляючись від мети, — і врешті повертайся в той час і до того місця, які я призначу тобі…

І таке інше — все страшенно давнє, до того ж нудне, довжелезне та ще й вимовлене огидною південноаравійською говіркою, на якій я ледве знався. Проте все ж таки досвід у мене є — найголовніше я зрозумів.

* * *

Правду кажучи, я був приголомшений. Ба більше — геть спантеличений. Проте варто загнати мене до пентакля — й прадавні правила знову діятимуть. Той, хто викликав мене, ризикує життям — байдуже, що він зробив для мене раніше. І ця дівчина ще аж ніяк не перебувала в безпеці.

Вона вимовляла закляття Покори немовби в якомусь забутті: виструнчившись і заціпенівши, трохи погойдуючись від зусиль, яких коштувало їй це закляття. Вона стиснула кулачки, витягла руки по швах — ніби пригвинтивши їх до боків. Заплющивши очі, вона декламувала слова-печатки й речення-замки з механічною точністю.

Червоношкірий демон ступив уперед, до краю кола, встромивши кігті в матерію під своїми ногами. Мої золоті очі сяяли крізь дим свічок. Я чекав на помилку чи огріх, які дозволять мені розірвати свої пута, наче той листок селери, й так само вчинити з її тілом.

— Так, так, — під'юджував я. — Тільки нічого не переплутай! Обережно… зараз буде трохи важче. А ти така втомлена! Така, що я відчуваю це на смак… — Я хижо клацнув зубами в темряві.

Вона зблідла, наче сніг на гірській вершині. Проте не завагалася ні на мить і не зробила жодної помилки в заклятті[68].

Невдовзі я відчув, що мене скували пута.

Я облишив свою жадібну пильність і засмучено принишк у своєму колі.

У кімнаті запала тиша.

— Ну, — запитав я, — й навіщо ти це зробила?

— Я щойно врятувала тебе, — дівчина, трохи засапавшись, відповідала тихо-тихо. Вона кивнула в бік кришталевих друзок на підлозі. — Я випустила тебе на волю.

Червоношкірий демон повільно кивнув:

— Еге ж, випустила… задля того, щоб через кілька секунд знову поневолити! — Матерія під моїми ногами спалахнула багряним полум'ям, що огорнуло постать розгніваного демона. — А ти пам'ятаєш, — ревнув я, — як я врятував твоє мізерне життя багато років тому?!

— Багато років тому… що ти кажеш?

З моїх очей вибухнув вогонь, на блискучій шкірі виступили сірчані плями.

— Ти й не уявляєш, якого болю й страждань я відтоді зазнав! — ревів я. — Нескінченні літа, проведені в цій крихітній задушливій в'язниці, поки сонце й місяць знову й знову обходили небо! А тепер, тільки-но я вирвався на волю, ти знову викликаєш мене, навіть не давши… — Я замовк, побачивши, як дівчина промовисто тупає стрункою ніжкою по полотну. — До речі, скільки років я провів в ув'язненні?

— Кілька годин. Щойно минула північ. А ми з тобою розмовляли вчора надвечір.

Червоношкірий демон вибалушив очі; полум'я згасло.

— Учора надвечір? Тобто не минуло ще й доби?

— А скільки мало б? Подивися — я вбрана так само, як учора!

— Гаразд… — я кахикнув. — Там, усередині, трохи забуваєш про час… Одне слово, це було не дуже приємно. — Я знову підвищив голос. — І мені аж ніяк не хочеться, щоб мене одразу викликали знову — чи ти, чи будь-хто інший! Послухай краще доброї поради: просто відпусти мене!

— Ні, не можу.

— Краще відпусти! — гаркнув я. — Ти все одно не втримаєш мене надовго. Ти ж новачка — це видно з першого погляду!

Очі дівчини спалахнули. Хоч вони й не вибухнули полум'ям, я зрозумів, що невдовзі може дійти й до цього.

— Знай, Бартімеусе з Урука, — вигукнула вона, — що в своїй рідній землі я — адепта вісімнадцятого рівня посвяти храму в Марібі! Знай, що саме я викликала демоницю Зуфру й звеліла їй за одну ніч викопати став у Дамарі, погрожуючи їй путами! Знай, що я підкорила півтори сотні демонів і дев'ятьох із них жбурнула до бездонного провалля! — Відгорнувши з чола волосся, вона похмуро всміхнулась. — А найголовніше — знай, що я тепер твоя господиня!

Червоношкірий демон зареготав у відповідь.

— Гарна спроба, — зауважив я. — Є лише три застереження. По-перше, отой твій «вісімнадцятий рівень посвяти» для мене нічого не важить. Хтозна — може, це означає, що тобі довірили чистити вбиральні! — Дівчина гнівно зойкнула, проте я не звернув на це уваги. — По-друге, стеж за своїм голосом. Ти ж хочеш, щоб у тебе виходило владно й люто? А насправді, пробач, виходить нерішуче й перелякано. А по-третє, все це чистісінька брехня! Ти ледве вимовила Першу Настанову[69], мало не заплутавши собі язика. Я вже подумав був, що ти от-от накладеш пута на себе саму — так боязко ти говорила. Тож погляньмо правді в очі: все це брехня!

Ніс дівчини загострився й зблід:

— Ні, не брехня!

— Ні, брехня.

— Ні!!!

— Ну-ну, повтори це ще гучніше і розіб'єш оту гарненьку вазочку! — Я згорнув на грудях лускаті руки й люто позирнув на неї. — До речі, ти щойно підтвердила мою правду. Як ти гадаєш, чи став би справжній чарівник отак сперечатися зі мною? Жбурнув би в мене Темне Очищення, й квит.

Дівчина вирячилась на мене, бліда як крейда.

— То ти навіть нічого не знаєш про Темне Очищення? — посміхнувся я.

Дівчина скрушно зітхнула:

— Ні. Зате я знаю ось що!

Вона стиснула в руці срібний сонячний диск, який носила на шиї, й щось тихо пробурмотіла. Я знову ледве розібрав слова — то було щось на зразок Оберега[70], яким сільська знахарка приборкує знахабнілого біса. Проте в повітрі закурилося щось чорне й тут-таки полинуло до мого кола. Я підняв руку, щоб відбити атаку, й вигукнув її ім'я:

— Кіріно[71]!

Чорні друзки сили пронизали мою руку і встромились у мене вихором гострих шпильок.

Наступної миті вони зникли, і я заходився понуро оглядати дірки в своїй сутності.

— То тебе звуть не Кіріною? — запитав я.

— Ні. Який дурень просто так назве своє справжнє ім'я? Еге ж, Бартімеусе?

Дівчина будь-що казала правду.

— Байдуже, — відповів я. — Таке покарання нікуди не годиться. І знову ж таки — ти мало не помилилася. Ану, спробуй ще раз!

— Навіщо? — дівчина відгорнула одяг і показала мені три срібні кинджали за поясом. — Ще раз розлютиш мене, — попередила вона, — і я прохромлю тебе одним з цих кинджалів!

Звісно, це вона могла… Я був замкнений у магічному колі і розумів, що пручатися тут марно. Проте я лише стенув плечима:

— Ось і останній доказ. Ти — щось на зразок найманого вбивці. Ніяка ти не чарівниця. А віддавати мені накази може тільки чарівник! — Мої зуби зблиснули в темряві. — До речі, свого останнього господаря я вбив!

— Якого? Хабу? Того, що запроторив тебе до пляшки? — дівчина зневажливо пирхнула. — Коли я залишала його внизу п'яним, він був ще живісінький…

— Гаразд. — буркнув я, — я мав на увазі передостаннього… Усе одно такої долі зазнають сорок шість відсотків чарівників… — Тут я замовк. — Стривай-но! То чарівник Хаба зараз унизу? А де ж ми?

— У палаці царя Соломона. Хіба ти не впізнав? Я думала, що ти чудово знаєш палац, тому й випустила тебе…

— Хіба я мушу знати тут кожну спальню?

Червоношкірий демон зненацька замовк, уловивши неприємне передчуття, що хай там як погано все відбувається зараз, далі буде тільки гірше.

Я поглянув на неї холодними, суворими очима. Вона відповіла мені так само крижаним поглядом.

— Востаннє прошу тебе по-доброму! — мовив я. — Дякую, що випустила мене з ув'язнення. Тепер ми з тобою поквиталися! А зараз прокажи закляття Звільнення й відпусти мене на волю…

— Я ж поневолила тебе, Бартімеусе.

— Поки що так. — Я тицьнув у матерію кігтем великого пальця. — Та я неодмінно знайду лазівку! Багато часу на це не знадобиться!

— Гаразд, — відповіла дівчина. — Та поки ти її шукатимеш, ти перебуватимеш у мене на службі. А отже, робитимеш те, що я накажу, інакше потрапиш у Вогонь Лиха. На це теж не знадобиться багато часу.

— Ще б пак! Хіба ти знаєш таке закляття?

— Хочеш переконатися сам?

Отут уже я й справді попався, бо перевірити це було неможливо. Хтозна: може, вона й дійсно не знає цього закляття — першої й останньої надії будь-якого чарівника, — а може, й знає. А якщо вона все ж таки знає його, а я отак коверзуватиму, то наслідки для мене будуть якнайсумніші.

Тому я вирішив змінити тему розмови:

— А чому Хаба від дав тобі пляшечку?

— Він її не віддавав, — пояснила дівчина. — Я її викрала.

Он як! Так я й гадав. Усе стає дедалі гірше. І насамперед (тут я подумав про страхіття підземелля чарівника) для самої дівчини.

— От дурепа, — буркнув я. — Красти в нього — не дуже розумна думка!

— До Хаби мені байдуже. — Її обличчя досі було бліде, проте в ньому знову з'явилася рішучість, а очі шалено зблиснули. Цей блиск мені не сподобався — я назвав би його фанатичним[72]. — Хаба для мене — ніщо, — провадила вона. — Забудь про нього. Перед нами з тобою — набагато важливіші справи.

Тривога, що проймала мене, тепер обернулася на холодний, цупкий жмуток страху: мені пригадалися розмови, які ця дівчина вела в ущелині, та її питання про заборонені речі.

— Послухай-но, — мовив я. — Перш ніж ти скажеш що-небудь, про що ми обоє пошкодуємо, подумай, де ти зараз перебуваєш. Магічні рівні довкола нас аж гудуть від аур могутніх духів. Ти їх не відчуваєш, зате відчуваю я — мені за ними майже нічого не чути. Хочеш викликати мене — будь ласка, тільки краще не тут, а в такому місці, де нам більше пощастить вижити. Крадіжок майна чарівників тут не схвалюють, і нелегальних викликів духів — так само. Це те, чого не слід робити ні в палаці Соломона, ні поблизу нього[73].

— Бартімеусе, — відповіла дівчина, поклавши руку на один з кинджалів за своїм поясом, — годі балачок!

Я замовк. І заходився чекати. Чекати найгіршого.

— Цієї ночі, — провадила дівчина, — ти допоможеш мені виконати завдання, заради якого я подолала більше тисячі миль, прибувши сюди з садів чарівної Шеби.

— З Шеби?! Стривай-но: ти хочеш сказати, що Гім'яр — це теж неправда? Оце то ти брехунка!

— Цієї ночі ти або допоможеш мені врятувати мій народ, або ми обидвоє загинемо, рятуючи його.

Отакої! А в мене жевріла надія, що їй просто кортіло поміняти кольори в своїй спальні. Шкода! Я міг би зробити з цих шовків справжнє диво…

— Цієї ночі ти допоможеш мені зробити дві справи.

— Дві справи? — повторив я. — Гаразд. Які ж саме? Цікаво, чи справді вона божевільна? І якою мірою?

— Убити царя Соломона, — бадьоро відповіла дівчина. — І забрати в нього Перстень.

Вона всміхнулась мені. Її очі аж палали.

Так, вона справді цілком божевільна…

24

Ашміра сподівалася, що джин відповість на це хоч що-небудь — досі він був нівроку балакучий. Проте він мовчав. Він заціпенів, і язички полум'я, що оточували все його тіло, зненацька згасли.

Він стояв нерухомо, як камінь, і так само тихо — однак від цієї тиші віяло люттю. Ця лють отруйною хмарою заповнила кімнату й гнітила дівчину з такою силою, що їй аж підігнулися коліна. Вона мимоволі позадкувала.

Ашміра заплющила очі й глибоко зітхнула. Спокійно! Треба будь-що зберігати спокій. Бартімеус — попри всі його погрози й протести — тепер у її владі, тож йому залишається тільки коритися.

Тільки спокій і спритність, майже без розмірковувань дозволили Ашмірі пережити минулі пів години. Якби вона зупинилась і замислилась над тим, що робить: обкрадає могутнього чарівника, викликає демона, могутнішого за всіх, що досі траплялись їй, — її здолав би страх, і вона була б приречена. Проте цього не сталося. Вона, як це було притаманно її талантові, здійснювала всі свої наміри з байдужою зосередженістю, думаючи лише про нагальні справи, а не про їхні наслідки.

Правду кажучи, найважче було їй спочатку — під час цього нескінченного бенкету, поки Хаба та інші вищі чарівники пиячили до нестями. Збоку здавалося, ніби Ашміра просто сиділа, сміючися з їхніх дотепів, і попивала вино. А в душі її терзав постійний страх, що її от-от виженуть із зали — або єгиптянин заховає кришталеву пляшечку так, що її не можна буде дістати. Вона усміхалась, хоч їй хотілося кричати. Та коли Хаба врешті понурив голову й заплющив очі, вона була готова діяти миттєво. Вихопивши пляшечку з-під його носа, вона покинула залу, проминувши лави джинів, що пурхали в повітрі, й кинулася до своєї кімнати. Там вона дістала з торбини полотно й свічки, методично порозкладала їх, розбила пляшечку й викликала демона. І все це — без жодного вагання.

Саме закляття мало не вбило її. Ашмірі вже доводилося викликати слабших джинів — за допомогою тих самих прийомів, — проте вона не врахувала сили Бартімеуса. Навіть із заплющеними очима, намагаючись дочитати потрібні слова, вона відчувала, як ця сила тисне на межі її кола. Вона знала, що станеться, якщо зробити хоч одну-єдину помилку, й це швидко виснажувало її. Однак від її життя залежала доля Шеби, й ця думка переважувала всі інші. Попри втому, попри те, що їй уже багато місяців не доводилося викликати демонів, попри те, що джинова лють просто-таки шмагала її, Ашміра втамувала свій страх і спромоглася підкорити духа собі.

Тепер їй залишалося тільки зуміти скористатися цим.

Вона кахикнула й поглянула на демонічну постать. Ні, він анітрохи не схожий на того милого юнака, яким був напередодні! Проте, хай там який страшний, він до її послуг.

— Бартімеусе! — хрипко промовила вона. — Я велю тобі негайно, без вагань чи зволікань, покинути це місце разом зі мною й щасливо доправити мене до царя Соломона, щоб я могла вбити його й зняти з нього перстень. Уточнюю: йдеться про талісман нечуваної сили, а не про звичайну цяцьку. А далі ти допоможеш мені втекти разом з Перснем до безпечного місця. Зрозумів?

Постать демона не відповіла нічого. Вона сиділа, огорнута димом, темна й застигла.

Ашміра здригнулася — так, ніби їй обвіяло потилицю крижаним вітром. Вона озирнулася на двері кімнати — там усе було тихо.

— Я також велю тобі, — додала вона, — на той випадок, якщо вбити Соломона не вдасться, чи якщо мене схоплять або розлучать із тобою, щоб ти насамперед викрав і знищив Перстень, або, якщо це неможливо, навіки сховав його так, щоб ніхто з людей ніколи не знайшов його й не довідався, де він! — Вона відсапнула. — Питаю ще раз: тобі зрозуміло?

Джин не поворухнувся. Навіть вогонь у його жовтих очах немовби згас.

— Бартімеусе! Тобі зрозуміло чи ні?!

Гнучке тіло демона заворушилося:

— Це самогубство. Нічого з цього не вийде.

— Але ж ти — давній дух великої сили! Ти сам про це казав мені!

— Украсти Перстень? — тихо перепитав джин. — Убити Соломона? Ні. Це самогубство. Це все одно, що стрибнути в пельку Хабі чи викупатись у розтопленому сріблі. Краще вже я з'їм власні ноги чи запхаю голову під сідниці слонові, що саме сідає. Ти посилаєш мене на смерть.

— Я сама теж ризикую життям, — зауважила Ашміра.

— Атож, атож. Оце й найгірше. — Червоношкірий демон нарешті пожвавішав. Він немовби зробився нижчий на зріст, і його шкіра трохи потьмяніла. Він відвернувся від Ашміри, обіймаючи себе за плечі, ніби йому було холодно. — Ти не боїшся померти. Саме цього ти, напевно, й бажаєш. А коли тобі байдуже до себе, то до свого раба й поготів, еге ж?

— У нас нема часу на суперечки, Бартімеусе! Ідеться про речі, набагато важливіші й за твоє, й за моє життя!

— Важливіші? — реготнув демон. — Цікаво, які ж саме? Бачиш, — провадив він, не даючи Ашмірі заперечити, — звичайним чарівникам начхати на все, крім багатства та власного життя. Вони мають потужний інстинкт самозбереження: їм не хочеться помирати — так само, як і мені. Тому, коли вони доручають мені роботу, вона майже ніколи не буває самогубна. Небезпечна — так, проте ризик тут завжди виважений. Адже їм зрозуміло: якщо я загину, то наслідки цього можуть відбитись і на них. А ти… — демон скрушно зітхнув. — Я завжди знав, що коли-небудь мені трапиться така людина, як ти. Знав і боявся цього. Адже ти — фанатичка! Молода, гарненька й дурненька — тобі до всього байдуже!

Перед очима в Ашміри промайнули картини: охоплена полум'ям вежа Маріба два тижні тому; люди, що передають одне одному відра з водою; мертві тіла, які виносять надвір… Сльози люті залили їй очі.

— Лихий, себелюбний, підступний… бісе! — вигукнула вона. — Тобі навіть не уявити, як мені не байдуже! Ти просто не розумієш, навіщо я це все роблю!

— Ти так гадаєш? — демон підняв три вузлуваті кощаві пальці й почав швидко загинати їх. — Три спроби! Заради вашого царя. Заради вашої країни. Заради вашої віри. Принаймні дві з трьох відповідей, а може, і всі три! Так? А тепер скажи, що я помиляюся!

Ашміра розуміла, що джин навмисне дратує її й що треба просто не звертати на нього уваги. Проте гнів і втома зробили її вразливою.

— Так, я тут заради любові до своєї цариці, — відповіла вона, — й до Шеби — найкращої країни під сонцем! Немає вищої честі, ніж померти за них, хоч такій бездушній істоті, як ти, цього не зрозуміти!

Демон вишкірився, показавши свої криві білі ікла, схожі на леза ножиць.

— Еге ж, — відповів він. — Я, мабуть, і справді бездушна істота, бо всі ці твої дурниці не цікавлять мене.

Його постать зненацька розпливлася, й він заходився змінювати подоби: перед Ашмірою по черзі постала ціла вервечка розпатланих окатих юнаків — довготелесих і низеньких, гарних і простих, із різним кольором шкіри, притаманним різним народам. Останнім був той самий чорнявий красень-юнак, якого вона бачила в ущелині, тільки цього разу без крил і зі спокійним, стриманим обличчям.

— Для цього джин тобі не потрібен, — мовив юнак. — Молоді люди найкраще годяться для смерті заради порожніх балачок. Повертайся до Шеби і знайди собі там одного з ваших.

— Це не порожні балачки, демоне! — вигукнула Ашміра. — Цар Соломон — мій справжній, нещадний ворог! Що ти можеш знати про це? Ти ніколи не гуляв садами Шеби, де линуть до небес пахощі касії, жасмину й цинамону! Ти ніколи не бачив, як шелестять під вітром наші блакитні духмяні ліси, не бачив алебастрових мурів Маріба, де величезні водойми виблискують серед ясно-зелених полів! І все це приречене до загибелі, якщо я нічого не зроблю! Якщо я не зупиню Соломона, він скоро крутне своїм клятим Перснем — і викличе ціле військо демонів, таких само підступних, як ти! Вони перетнуть пустелю й налетять на мою країну! Вони зрівняють із землею міста, знищать урожай, заженуть мій стражденний народ до пустелі! Я не можу дозволити, щоб це сталося!

Юнак стенув плечима:

— Я розумію твій біль — це правда. Тільки він нічого не змінить. Гаразд — у вас, у Шебі, дуже гарні рослини й будинки, і що з того? В Уруку було те саме, та вавилоняни його знищили, й оком не зморгнувши. Водограї, біля яких гралися діти, було розтрощено, й вода розлилася землею. Мури та вежі зруйнували, садки спалили, руїни позамітало піском. Через п'ятдесят років ніхто вже не пам'ятав, де стояло те місто. Отак воно заведено у вашому огидному маленькому світі! А тепер настала черга Шеби. Коли-небудь така доля спіткає і Єрусалим! Подивися на це, як я, з погляду вічності, і заспокойся. А як не хочеш, то йди й помирай. Тільки не вплутуй у це мене. Ці дурниці мене анітрохи не обходять!

— Ще й як обходять! — заперечила Ашміра. — Це ж я тебе викликала!

— То виклич кого-небудь іще, — вперто пручався джин. — Чому ти обрала саме мене? З якої причини?

— З якої причини? їх безліч! Ти знаєш Соломонів палац, знаєш тутешні порядки та звичаї, знаєш імена й природу тутешніх охоронців… Ти могутній дух. І достатньо дурний, щоб кілька годин тому назвати мені своє ім'я! Ну що, вистачить тобі?

— Цілком вистачить, — буркнув демон, очі якого перетворились на вогненні мигдалини. — Насамперед тієї, щодо імені… А ще й оця вистава, коли ти благала Хабу відпустити мене… Ти задумала це заздалегідь? Довідалась моє ім'я і схотіла, щоб я був у твоїй владі?

Ашміра хитнула головою:

— Це неправда!

— Он як? Ні, Фекварл мав-таки рацію. Ти брехуха! Тебе слід було вбити відразу, поки я мав таку змогу!

— Я збиралася зробити все сама! — вигукнула Ашміра. — Тільки мені бракує часу. Я не можу потрапити до Соломона. Він нікого не прийматиме аж до ради. А через два дні Шеба загине! Мені потрібна допомога, Бартімеусе, — просто зараз! Коли цей огидний чарівник показав мені, що він з тобою зробив, я скористалася нагодою. Не забувай — я визволила тебе! Я допомогла тобі! Допоможи й ти мені — і я випущу тебе на волю!

— Оце і все? Один-єдиний раз виконати неможливу роботу? Убити Соломона й викрасти Перстень? А ти чула про Філокрита?

— Чула.

— А про Азула?

— Чула. І бачила.

— А про інших нерозумних духів, що намагалися знищити царя? — суворо запитав юнак. — Послухай-но: ось Хабі, скажімо, служить цілий марид — і править йому за тінь: зверни на це увагу, коли Хаба знову тебе мучитиме. Кілька годин тому я зіткнувся з цим духом у битві. Я не мав жодного шансу. Він витер мною підлогу! Якби він мав нежить, то зробив би з мене носовичок! І це лише один марид. А він — ніщо порівняно з тим, що може вилізти з Персня!

— Саме тому, — відповіла Ашміра, — ми цієї ночі повинні вбити Соломона. Все, годі балачок! Часу обмаль, а зробити треба дуже багато!

Джин вирячився на неї:

— Це твоє останнє слово?

— Так. Ходімо!

— Гаразд. — Юнак вийшов зі свого кола й ступив до Ашміриного. Зненацька він наблизився до дівчини впритул. Ашміра зойкнула і вхопилася за пояс, проте джин був надто спритний. Він узяв її за руку, яка вже намацала кинджал. Дотик був лагідний, пальці — прохолодні. Звільнитися дівчина не могла.

Юнак нахилився до неї. Світло свічок ковзнуло по його шкірі — зовсім людській на вигляд. Солодко запахло лимоном і червоним деревом. З-під темних локонів зблиснули золотаві очі. Вуста всміхалися.

— Не тремти, — сказав юнак. — Ти ж знаєш: я давно вже вбив би тебе, якби хотів.

Ашміра спробувала висмикнути руку — радше «для годиться»:

— Облиш мене!

— Мені ж усе одно доведеться не відходити від тебе, щоб охороняти твоє життя! Стривай, не пручайся… Покажи-но мені свою долоню!

Він обернув її руку долонею вниз і оглянув шкіру на зап'ястку, поки Ашміра намагалася визволитись.

— Що ти робиш?! — вигукнула вона.

— Шукаю прикметні шрами. В тутешніх краях уже багато років орудує братство вбивць. А це — їхній знак… Ні, тепер я бачу, що ти не з їхнього числа. — Юнак випустив її руку й широко всміхнувся, коли вона відсахнулася. — Що, запізно вже хапатися за кинджал? А тобі, здається, належить діяти блискавично!

— Годі! — хрипко відповіла Ашміра. — Веди мене до Соломона!

— Ми обоє розуміємо, що рано чи пізно ти зробиш помилку, — провадив джин. — І обоє знаємо, що я на це чекатиму. — Він обернувся й стрімко попрямував повз неї до дверей. — А на нас двох тим часом чекає приємна нічна прогулянка. Де ми зараз? У кімнаті для гостей?

— Так.

— Виходить, царські покої — в іншому крилі палацу? Тоді нам доведеться йти через садок. Там не дуже багато варти.

— Добре, — відповіла Ашміра.

— Оскільки в палаці повно всіляких афритів та горл, кусаріку та людей-скорпіонів, бичоносців та шкуродерів, вогняних і повітряних вартових, повзучих смертоносців та інших надприродних рабів царя Соломона, яким наказано вистежувати і вбивати таких дурнів, як ми з тобою, — зауважив Бартімеус, — дістатися до царських покоїв — це вже цікавенька річ! — Він відчинив двері й визирнув у темний коридор. — Та ще цікавіше розпочнеться потім… Ну, гаразд, на найближчому десятку ярдів нас ніхто не вб'є. Тільки довго таке щастя не триватиме — повір уже мені, тож радій, поки тобі радіється.

Не озираючись, він вислизнув з кімнати. Ашміра подалася за ним. Зачинивши за собою двері, вони рушили вдвох крізь темряву.

25

Ось у чому річ: якою божевільною не була б ця дівчина з Шеби, у дечому вона все ж мала рацію. Я справді чудово знав палац.

Я, скажімо, краще за будь-кого знав місця бісівських пузирів по коридорах та зачарованих каменів по садках; знався на траєкторіях чарівних світильників, що кружляли на різній висоті серед цикламенів та кипарисів. Знав, де шукати людських вартових і де вони влаштовують свої нічні обходи; знав, коли вони напоготові, а коли грають у «собак та шакалів»[74] і тихенько попивають ячмінне пиво. Знав я й те, де шукати найнебезпечніших надприродних шпигунів та сторожів, які чатували під стелею по кутках коридорів і по щілинах між каменями. Я міг викрити їх за коливанням завісок, за ледве помітними кривульками на килимах, за шумом вітру над дахами.

Усі ці перешкоди, врешті-решт, я міг передбачити й уникнути.

Але вбити Соломона й викрасти Перстень? Ба ні! Тут я не міг собі дати жодної ради.

Вибір був простий та суворий, і обидва варіанти обіцяли самі тільки прикрощі. Якщо я не підкорюся дівчині, на мене чекатиме Вогонь Лиха. Це — більш ніж напевно; це було видно з її очей. Попри всі мої обмірковані, виважені докази, здатні змусити навіть загартованого полководця заховати свій меч і взятися за вишивальну голку, її очі зберігали той нерухомий скляний блиск, який з'являється в погляді людини, коли вона переймається Великою Метою й зрікається самої себе (якщо про це останнє взагалі може йтися). Мені — істоті завжди незмінній, попри будь-яку зовнішню подобу, — бачити таке особливо прикро: усе шкереберть, догори дриґом. Та насамкінець усе зводилося до одного: дівчина твердо вирішила пожертвувати собою (а найголовніше — мною), й переконати її в іншому було неможливо.

А це означало одне: поки вона не зробить якоїсь помилки, мені доведеться спробувати виконати її наказ і викрасти Перстень.

А це своєю чергою віщувало нам моторошну загибель, про що чудово свідчать історії Азула, Філокрита й інших. Це були духи, набагато могутніші за мене, проте їм не вдалося уникнути сумної долі, а Соломон тим часом розкошував і далі. Перемогти там, де вони зазнали поразки, я не мав жодного шансу.

Одначе я все ж таки Бартімеус з Урука, і в моєму одному пальці більше кмітливості й хитрощів[75], ніж у трьох цих йолопів-афритів! Ні, я просто так не здамся!

До того ж. коли тобі все одно судилося помирати, чому б не зробити це весело?

* * *

Цієї нічної пори коридори, що вели до кімнат для гостей, були порожні, крім хіба що двох вартових бісів, які тинялися між поверхами. Я, звичайно, міг би легко проковтнути їх, однак волів ховатися, поки це можливо. Отож, почувши лопотіння їхніх шкірястих крил, я одразу огортав дівчину й самого себе непомітними зайняттями Схованки. Ми нерухомо застигали серед тенет магічних ниток, поки біси пролітали повз нас, тягнучи з собою сигнальні сурми й кленучи на всі заставки чарівників. Коли все вщухало, я прибирав закляття, й ми навшпиньки рушали далі.

Нескінченні звивисті коридори, нескінченні двері… Найкращим було те, що дівчина принаймні поводилася тихо, тобто мовчала. Як і всі натреновані вбивці, вона вміла нечутно пересуватись і не робити зайвих рухів, хоч дотепер вона була «спокійна» незгірше за мавпу-ревуна, яку загнали на дерево. Потреба думати хвилювала її і робила надміру балакучою, та коли настав час діяти, вона почувалася набагато впевненіше й прямувала за мною у вдячному мовчанні. Я за це був щиро вдячний їй: мені належало як слід обміркувати, що робити далі.

Проникнути до Соломонових покоїв, обминувши всі пастки й вартових, — це було перше моє завдання, і всі, хто спостерігав би за мною, визнали б його нездійсненним. Мені й самому воно здавалося, правду кажучи, досить-таки непростим. Ми вже подолали три поверхи, два марші сходів і склепінчасту галерею, перш ніж у мене з'явився план.[76]

Я затяг дівчину під арку й суворо сказав:

— Далі стає небезпечно. Там — головна частина палацу, де нам може трапитися будь-хто й будь-що. Тутешні духи — це не хирляві біси, яких ми щойно проминули. Вони могутніші й голодніші. До кімнат для гостей їх не підпускають — про всяк випадок, якщо ти розумієш мене. Одне слово, тепер доведеться бути дуже обачними. Виконуй усі мої накази й нічого не питай. На це, повір мені, в тебе просто не буде часу.

Дівчина скривилася:

— Бартімеусе, якщо ти гадаєш, ніби я тобі довірятиму…

— Ой, та не треба мені довіряти! Довіряй своєму закляттю: ти ж наказала, щоб я охороняв тебе, авжеж? — Я зіщулив очі, придивляючись до темряви. — Гаразд, зараз ми тихенько підемо через сади. А там — побачимо… Мерщій за мною!

Я легенько, мов павутинка, полинув уперед, проминув арку й помчав сходами до високої довгої зали. Соломон побудував її під час свого «вавилонського» періоду; стіни було викладено синьою глазурованою цеглою і оздоблено левами та драконами. Обабіч від нас височіли постаменти, на яких стояли статуї, награбовані в стародавніх народів. Зал осявали великі металеві світильники, що висіли в нас над головами. Я перевірив усі рівні — поки що все було чисто.

Я навшпиньки, стрімко, як газель, проскочив через залу, намагаючись не виходити з тіні. За спиною в себе я чув дихання дівчини; ноги її не видавали ані звуку.

Я рвучко зупинився — і в мене тут-таки врізалися ззаду.

— Ой! Обережно!

— Ти ж сам сказав: «мерщій за мною»!

— А ти хіба наймичка з комедії? Ти ж нібито вбивця!

— Я не вбивця. Я спадкова охоронниця!

— Ти спадкова дурепа! Ховайся — здається, хтось іде!

Ми майнули за найближчий постамент і щільно притулились одне до одного. Дівчина насупилась — вона нічого не відчувала, проте я помітив коливання рівнів.

Вони затремтіли від несподіваного натиску. Хтось увійшов до зали з протилежного кінця.

І саме цієї миті клятому дівчиську закортіло поговорити! Я одразу затулив їй долонею рота й шалено замахав рукою, закликаючи до тиші. Ми принишкли за каменем.

Кілька наступних нестерпно довгих секунд не відбувалося нічого. Дівчині не сиділося — вона тихенько вовтузилась під моєю важкою рукою. Я мовчки показав нагору, на глазуровану стіну: нею пропливав велетенський силует масивної, гладкої постаті з обвислими руками й подертим шлейфом ззаду. Дівчина завмерла — її можна було б притулити до стіни, як ту мітлу. Ми стояли нерухомо, поки непроханий гість не забрався геть. Нарешті він зник без жодного звуку.

— Що це було? — прошепотіла дівчина, коли я відпустив її.

— Судячи з того, як вигиналися рівні, — пояснив я, — радше за все марид. Хабин слуга — теж один з маридів. Трапляються вони не дуже часто, та коли йдеться про Перстень Соломона, то навіть такі могутні духи йдуть по парі за шекель[77]. Ну, тепер ти вдячна мені, що я не дав тобі заговорити?

Дівчина здригнулася:

— Добре, що я не бачила цієї тварюки на власні очі!

— Ти нічого такого не побачила б, — відповів я, — крім гарненького синьоокого хлопчини-раба, що чимчикує через залу. І ти спокійно милувалася б його чарівними кучериками й кругленьким підборіддям, коли вістря його хвоста встромилося б тобі в горлянку… Гаразд, зараз нема часу на солодкі мрії. Нумо… хоча ні, стривай.

У бічній арці посеред зали з'явився вогник. Він освітлював низеньку кульгаву постать у білому вбранні. А за її плечем майоріла розпливчаста хмаринка…

— Назад!

Ми знову майнули за постамент.

— Що там ще? — прошепотіла дівчина. — Я думала, ми спокійно підемо навпростець…

— Зазвичай тут нікого немає. А зараз людно, як на тебанському ринку. Це Соломонів візир…

— Гірам? — насупилась вона. — Той, що з мишкою?

— На вищих рівнях це зовсім не мишка, повір. Не дивно, що він кульгає — з таким тягарем на плечі! Сиди тихо!

Кроки Гірама, на відміну від кроків марида, було добре чути — спочатку здавалося, ніби вони віддаляються. Я вже хотів був зітхнути з полегшенням, аж тут почув тривожний писк миші. Кроки вщухли, щось плямкнуло, й за мить у залі засмерділо протухлими яйцями.

Я зрозумів, що це означає. Фоліот Ґезері!

— Ну? — Гірамів голос було добре чути; візир стояв, напевно, кроків за двадцять від нашої схованки. — Чого тобі, тварюко?

— Одне тільки слово, о великий Гіраме, — відповів Ґезері. Хоч слова його були шанобливі, однак тон цілком зводив їх нанівець. — Мій господар, великий Хаба, останні кілька годин почувався не дуже добре.

— Так, я бачив його на бенкеті, — мовив з огидою Гірам. — Він був п'яний.

— Так-так… От він щойно протверезів і побачив, що загубив одну штучку. Таку маленьку пляшечку. Запроторив кудись і ніяк не може знайти. Може, вона впала зі стола — і її вимели разом з усім сміттям. Ми всюди шукаємо, й ніде її немає. Дуже дивна річ!

Гірам пирхнув:

— Отой його дарунок Соломонові? Це мене не обходить. Дивися за ним сам — ти ж його раб! Ти й ще ота мерзенна тінь…

— Та ні, ми були у нього в вежі, розчищали безлад, який… Гаразд, це дурниці. Послухай-но, — додав недбало Ґезері (я уявив, як він умостився на хмаринці й крутить хвостом, затиснутим у лапі), — а ти не бачив тієї аравійської дівчини?

— Жриці Кіріни? Вона, мабуть, пішла до своєї кімнати.

— До своєї кімнати? А де ця кімната, не підкажеш? Бачиш, Хаба думає…

— Не підкажу! — У залі знову залунали Гірамові кроки: він, напевно, йшов від Ґезері геть, відповідаючи йому через плече. — Нехай цей Хаба сам дає раду своїм клопотам! Тривожити наших гостей я йому не дозволю!

— Ми просто думаємо, що… — чарівник щось буркнув, пролунав войовничий писк миші й пронизливий вереск Ґезері. — Ой! — репетував він. — Забери це! Гаразд, гаразд, я вже йду!

Хмаринка ляснула й зникла. Кроки чарівника тихо лунали здалеку.

Я похмуро глянув на дівчину:

— От і все! Тепер за нами полює Хаба. Поспішаймо! Нехай краще нас уб'є хтось інший, поки він не знайшов тебе!

* * *

На моє полегшення, жодних інших демонів у Вавилонській залі нам не трапилося, тож ми щасливо дісталися до іншого її кінця. Далі було вже зовсім просто пробігти через Хетську кімнату, завернути ліворуч біля Кельтського кабінету[78] і, не доходячи до просторої (з міцною охороною) Єгипетської зали, крізь невеличку арку вийти до південної колонади, що оперізувала сади.

— Гаразд, — відсапнув я. — Тепер зупинімося й перепочиньмо. Що ти скажеш про це місце?

За межами галереї панувала глибока, темна, таємнича ніч. Повітря було чисте; вітерець досі ніс тепло із східних пустель. Я оглянув зорі: судячи з яскравого Арктура та Озіріса, що схилявся до обрію, до світанку залишалося ще чотири чи п'ять годин.

Перед нами, на північ і на південь, простиралися сади. В садах було темно — лише з вікон палацу на кущі й статуї, на водограї, пальми й квітучі олеандри падали нерівні прямокутники світла. Десь на півночі невидимо височіла чорна стіна царської вежі, зручно розміщеної біля гарему, проте відокремленої від головної частини палацу. На півдні містились інші споруди — зали для прийомів, флігелі, де жили й працювали Соломонові слуги-люди, й трохи віддалік — скарбниця, повна золота.

Дівчина озирнулася:

— Оце і є сади? Тут ніби все тихо…

— Ось бачиш, як мало ти знаєш, — заперечив я. — З вас, людей, узагалі жодної користі. Тут усе аж кипить! Бачиш оту статую біля рододендронів? Це африт. Якби твої очі сягали вищих рівнів, ти побачила б… та, власне, й добре, що тобі не видно, що він робить. Це один з начальників нічної варти. Усі вартові з цієї частини палацу раз по раз приходять до нього доповідати; один за одним вони теж наглядають — так, задля певності. А ще я бачу п'ятьох… ні, шістьох джинів, що ховаються по кущах або кружляють між деревами, і ще кількох маленьких істот, схожих на світлячків… вони мені теж не до вподоби. Посередині тієї стежки поставлено пастку, до того ж дуже неприємну; а в небі над нами, на п'ятому рівні, величезна магічна баня, що накриває всі сади. Будь-який дух, що спробує пролетіти крізь неї, здійме тривогу. Тож цю частину палацу охороняють як слід.

— Гаразд, повірю тобі, — відповіла дівчина. — І як нам повз них пройти?

— А ми повз них і не підемо, — сказав я. — Принаймні поки що. Треба якось відвернути увагу охорони. Гадаю, що я зможу це зробити, тільки спершу хочу запитати тебе: навіщо?

— Тобто як — «навіщо»?

— Навіщо ми все це робимо? Навіщо нам помирати?

Дівчина насупилася. Знову думає! Як тяжко це в неї виходить!

— Я ж казала тобі: Соломон загрожує Шебі!

— Чим саме він загрожує?

— Він вимагає в нас ладану! Величезну данину! Якщо ми не заплатимо, він знищить нас! Він так сказав моїй цариці!

— Отак сам прийшов і сказав?

— Ні, послав гінця. Яка різниця?

— Мабуть, ніякої. То сплатіть йому данину.

Я ніби запропонував їй поцілуватися з мерцем. На її приголомшеному обличчі перемішалися гнів, недовіра та огида:

— Моя цариця ніколи цього не зробить! Це зганьбить її честь!

— О-о-он як? — відповів я. — Зате ми залишимося живі.

Кілька секунд я просто-таки відчував, як обертаються коліщата в її голові. Потім її обличчя закам'яніло й застигло:

— Я служу цариці, як і моя мати, як і всі мої предки! Годі вже марнувати час. Ходімо!

— Ти не підеш, — коротко відповів я. — Ти поки сидітимеш тут і не балакатимеш із незнайомими бісами, поки мене не буде. Пробач — не сперечайся! — Я відчув, що вона вже збирається вибухнути запитаннями й запереченнями. — Що довше ми зволікаємо, то швидше Хаба спіймає нас! Його марид Аммет, напевно, вже намагається вистежити твою ауру. Зараз усе, що нам потрібне, — це хороше укриття для тебе… Ось!

Це «Ось!» означало, що я помітив густий трояндовий кущ прямісінько під вікном галереї. На ньому було пишне листя, кілька зів'ялих пуп'янків і безліч довжелезних гострих шпичаків.

Я легенько підхопив дівчину й запхав її в гущавину колючого гілля.

Я з надією прислухався… Навіть не зойкнула. Добре, нівроку її натренували!

Щасливо здихавшись дівчини, я обернувся на маленького, непомітного цвіркуна й полетів уздовж межі садів, ховаючись між квітами.

Ви, напевно, звернули увагу, що після початкового нападу гніву зі смутком я почасти повернув собі колишню силу духу.

Правду кажучи, мене поволі огортав якийсь химерний, фантастичний захват. Сама велич, саме безмежне зухвальство цього задуму потроху паморочили мені голову. Авжеж, на мене чекає майже певна смерть — і це не вельми приємно, — та коли вже вибору все одно не було, сама ця справа радше надихала мене.

Перехитрити цілий палац духів? Знищити найславетнішого чарівника в світі? Викрасти найпотужніший магічний артефакт? Еге ж, це гідно легендарного Бартімеуса з Урука — та й набагато більше пасує йому, ніж тягати сітки з артишоками чи плазувати перед такими господарями, як цей огидний єгиптянин. Цікаво, що сказав би Фекварл, якби побачив мене зараз?

До речі, про господарів: ця аравійська дівчина, звичайно ж, фанатичка, і їй явно бракує почуття гумору, та я, хоч і сердився на неї за цей зухвалий виклик, усе ж перейнявся до неї повагою. Хоробрості їй було аж ніяк не позичати; та й, знову-таки, вона ладна була пожертвувати не тільки мною, а й собою.

Непомітний цвіркун прямував на південь уздовж саду, в протилежний бік від царських покоїв. Дорогою я запам'ятовував усіх вартових, яких лише помічав: їхні розміри, поведінку й потужність аури[79]. Переважно це були джини поміркованої сили — й було їх тут досить багато, хоч і менше, ніж у північній частині садів.

Варто, мабуть, зробити так, щоб їх стало ще менше…

Мене особливо зацікавив безлюдний куточок саду недалеко від Соломонової скарбниці: там видніли з-за дерев магічні нитки, що мерехтіли на її вікнах. Невдовзі я побачив там вартового джина: він стояв сам-один поряд із черговою дивовижею — стародавнім кам'яним диском, що стримів серед трави.

На своє превелике задоволення я впізнав цього джина. То був Боско — той самий бундючний рахівник, який зо два тижні тому картав мене за те, що я «запізнився» з артишоками. Він стояв, згорнувши на грудях худі рученята й випнувши вперед гладке черево, а на його понурій пиці застиг огидний байдужий вираз.

Кращого місця для початку не знайти!

Крильця цвіркуна запрацювали швидше, їхнє гудіння стало більш пронизливим та погрозливим. Він кілька разів покружляв над каменем, щоб переконатися, що більше тут нікого немає, й сів на цей камінь, прямісінько за спиною в Боско. Я торкнув джина за плече передньою ніжкою.

Боско здивовано мугикнув і озирнувся.

Отут і почалася велика нічна битва.

26

Спочатку ця битва була дуже тиха, бо я не хотів привертати зайвої уваги.

Щоб упоратися з Боско, в мене пішло секунд із п'ятнадцять. Трохи довше, ніж я сподівався, бо в нього — вельми не до речі — виявилися бивні.

За наступні чотири хвилини я відвідав ще кількох вартових у цій частині садів. Кожна зустріч, як і попередня, була коротка, несподівана й загалом безболісна — принаймні для мене[80].

Закінчивши з цим, я знов обернувся на цвіркуна і повільно, бо трохи обважнів після ситного бенкету, полетів назад до дівчини. Одначе зараз мене цікавила не вона, а начальник нічної варти, що стояв біля кущів рододендрону. Я підлетів до нього на максимально близьку, але безпечну відстань, далі сів на одну з чудернацьких Соломонових статуй, заліз їй під коліно й заходився спостерігати за подальшими подіями.

Події не забарилися.

На першому рівні африт сам удавав статую — якусь там скромну «дівчину-молочницю» чи щось подібне. На подальших рівнях він мав вигляд понурого сірого людожера з ґудзуватими колінами, бронзовими браслетами на зап'ястках і в пов'язці із страусового пір'я; інакше кажучи, то був саме такий дух, котрого мені — ще й разом з дівчиною — аж ніяк не хотілося б зустріти в садку. На його поясі висіла здоровенна сурма зі слонової кістки, оздоблена бронзою.

Отже, події не забарилися. З кущів вискочила мавпа з довжелезними руками, рожевою пикою й копицею рудого волосся на голові. Вона загальмувала перед афритом, присіла навпочіпки й коротко вклонилася.

— Зазіле, дозволь сказати!..

— Чого тобі, Кібете?

— Я щойно обходив південні сади. Боско немає на варті!

Африт насупився:

— Боско? Того, що вартує біля скарбниці? Він може покидати пост, щоб патрулювати алею Троянд і східні альтанки. Пошукай його там.

— Я оглянув усе — до останньої галузки й листка! — відповіла мавпа. — Боско ніде немає!

Людожер показав на осяйну баню, що розкинулася над садами:

— Зовнішніх меж ніхто не порушував. Нападів не було. Боско просто десь вештається! Як повернеться, дістане добру порцію Розпечених Голок! Іди назад на пост, Кібете, а вранці про все доповіси мені!

Мавпа пішла. Цвіркун у схованці радісно затріскотів.

Як на мене, стовбичити отак кілька годин на постаменті — річ не дуже весела, проте людожера Зазіла, здавалося, цілком задовольняла його доля. Найближчі дві хвилини він ліниво погойдувався на місці, зо два рази зігнув та розігнув коліна й солодко прицмокнув вустами. Може, він простояв би так цілу ніч, якби мав таку змогу.

Проте цієї змоги йому не надали. Ламаючи гілля й збиваючи листя, з кущів знову вирачкувала мавпа. Тепер вона здавалася ще схвильованішою, ніж минулого разу: зуби в неї були вишкірені, а очі — вирячені.

— Зазіле, доповідаю! Тут знову щось не так!

— Знову щось із Боско?

— Боско так і не знайшли. А на додачу пропали ще й Зузу з Трімблом!

Людожер закинув голову:

— Як?! А де ж вони вартували?

— На мурі біля скарбниці. Унизу, в садку, знайшли спис Зузу — він стирчав з клумби. Ще вдалося знайти кілька розкиданих Трімблових лусочок. А самих джинів немає на жодному рівні!

— А зовнішні межі досі цілі?

— Так, Зазіле!

Африт стукнув м'яким кулаком по долоні:

— Отже, зовні сюди ніхто не заходив! Якщо тут тиняється ворожий дух, його викликав хтось із тих, хто зараз у палаці! Треба викликати підкріплення й вирушити на місце пригоди! — сказавши це, людожер схопив сурму, що висіла в нього на поясі, й хотів був уже піднести її до вуст, аж тут поряд, у спалаху світла, з'явився ще один дрібний дух.

То був чоловічок, що сидів у мушлі устриці.

— У мене новини, господарю! — запищав він. — Вартового Гіквуса знайшли розплющеним у діжці під риштаком! Він трохи пригнічений — я вже не кажу про те, як він змок, — одначе живий. Він каже, що на нього напали…

Африт спересердя вилаявся:

— Хто?!

— Він ледве встиг помітити… каже, ніби то був Боско! Він упізнав його черево й хобот!

Людожер з подиву мало не впав зі свого постаменту. Тільки-но він зібрався сказати щось, як біля нього вибухнула фонтаном земля, й з-під неї виринув третій демон — цього разу з милою сумною голівкою газелі.

— Володарю! Вартового Балаама запхали до купи гною й привалили вгорі важкою статуєю! Я почув його здушені крики й зумів його витягти за допомогою довгої жердини. Бідолаха Балаам — найближчим часом він смердітиме аж ніяк не сіркою! Тільки-но він отямився, як назвав ім'я свого жорстокого кривдника. То був джин Трімбл!

— Зазіле! — вигукнув Кібет, той, що з'явився першим у подобі мавпи. — Трімбл із Боско, напевно, сказилися! Треба мерщій розшукати їх!

Людожер рипуче кивнув:

— Тут помітна чітка схема! їхні напади зосереджені довкола скарбниці. А там зібране все царське золото й безліч інших коштовних скарбів! Мабуть, ці джини — чи їхні господарі, чарівники, — надумали пограбувати царя або вчинити ще щось мерзенне! Діяти треба негайно! Кібете та інші, мерщій до скарбниці! Я викличу допомогу й зустрінуся з вами там. Коли зберемо сили, попередимо візира. Нехай Гірам сам вирішує, чи порушувати царський спокій!

Біс із голівкою газелі майнув назад під землю. Чоловічок затулив мушлю й полинув у небо. Руда мавпа пішла перевертом назад і, крекнувши, розсипалася дощем помаранчевих іскорок, що розлетілися на всі боки.

А сам африт Зазіл притулив сурму до вуст і засурмив.

Сади Соломонового палацу вмить наповнилися ревом, земля задвигтіла — це Зазілові підлеглі поспішали на його виклик. Яскраві вогні несподівано спалахували серед павільйонів і альтанок, оповитих трояндами: чиїсь очі моргали між кущами і в горщиках із папоротями. Статуї ворушилися, зіскакували з постаментів; безневинні зовні лози звивались і повзли геть; лави розпливались і раптово зникали. По всій північній частині садів прокинулися таємні вартові: рогаті, ікласті, червоноокі, з піною біля рота, з закрученими хвостами, шкірястими крилами, випнутими черевами, прудкі та слизькі, з ногами й без ніг, метушливі комашки й стрибучі ґулі, мандрівні вогники й бісенята, фоліоти й джини, — усі вони тихо линули над моріжками й між деревами туди, де на них чекав Зазіл.

Африт вигукнув кілька гучних наказів 1 ляснув у долоні. Повіяло холодом, постамент укрився льодом, на листі рододендронів заблищала паморозь. Людожер зник; на постаменті здіймався стовп диму, з якого простиралися щупальця й люто зирила пара злих жовтих очей.

Стовп диму, скрутившись, наче пружина, злетів у повітря й зник за кущами. Одразу після того все довкола заметушилося: Зазілові орди полинули в небо чи помчали чвалом по землі. Ще кілька секунд — і вся ця моторошна кавалькада рушила на південь, у напрямі скарбниці, — саме туди, де мене не було й не могло бути.

А в північній частині садів запанували тиша та спокій.

Цвіркун, що сидів на чудернацькій статуї, зловтішно підскочив. Очко на користь Бартімеуса з Урука в змаганні проти Війська Соломонових Духів! Непогано, як для двадцятихвилинної роботи. Гадаю, тут ви погодитеся зі мною. Проте святкувати не було часу: невідомо, скільки хвилин мине, поки Зазіл з компанією повернуться.

* * *

Саме тому я хутко витяг дівчину з трояндового куща, й ми побігли через сад на північ. Дорогою я стисло розповів їй про свою перемогу — лише найголовніше, без подробиць, зводячи до мінімуму історичні аналогії й завершивши розповідь лише трьома похвалами собі самому. Скінчивши, я в чеканні замовк, однак дівчина не сказала нічого: вона була надто заклопотана витягуванням з убрання трояндових шпичаків.

Аж нарешті вона коротко обізвалася:

— Добре. Ти молодець.

Я вирячився на неї:

— «Молодець»?! І це все, що ти можеш сказати? — Я показав на порожні альтанки й дерева навкруги. — Поглянь: довкола — нікогісінько! На жодному рівні! Я розчистив шлях до дверей Соломонових покоїв. Жоден марид за такий час не зробив би більшого! А я після цього — лише «молодець»? Оце так подяка!

— Подяка як подяка, — відповіла вона. — Хіба інші твої господарі казали щось іще?

— Ні…

— Отож-бо.

— Я просто думав, що ти дивишся на це по-іншому, — зауважив я. — Адже ти й сама — рабиня.

Запала тиша. Попереду, між деревами, видніли царські покої — темна будівля з банею, що височіла чорною громадою серед молочно-білого сяйва зірок.

Дівчина перескочила вузький, викладений плиткою канал, за яким розпочиналися водяні сади.

— Я не рабиня, — сказала вона.

— Авжеж… — Я знову прибрав людську подобу: молодого шумера, що мчав, наче вовк, легкими стрибками. — Я пам'ятаю. Ти «спадкова охоронниця». Чудово! Цілком інша річ! Тільки цікаво, що означає оце «спадкова»?

— Хіба не очевидно, Бартімеусе? Я успадкувала цю посаду від матері, а вона — від своєї матері, й так далі. Так само, як і вони, я виконую священний обов'язок — охороняю життя нашої цариці. Вищого покликання немає в світі!.. Куди нам іти тепер?

— Ліворуч, круг озера — там є пішохідний місток… То тебе готували до цього від народження?

— З ранніх дівочих літ. Немовлям я ще не могла тримати кинджал.

Я скоса поглянув на неї:

— Це жарт? Чи просто надміру буквальне мислення? Боюся, що саме останнє…

Дівчина сухо відповіла:

— Не намагайся принизити мене, демоне! Моя посада досить висока. У храмі сонця є особливий вівтар, присвячений охоронницям. На кожному святі жриці благословляють нас — кожну окремо! Цариця знає нас на імена!

— Яка честь для вас! — мовив я. — Обережніше на містку — там натягнуто вартову нитку на другому рівні: якщо її зачепити, здійметься тривога. Коли дійдеш до верха, підстрибни, як я. Так, готово… А тепер дозволь спитати в тебе: ти хоч коли-небудь у житті могла обирати собі заняття? Могла стати кимось іншим, а не охоронницею?

— Ні. Мені цього й не хотілося. Я успадкувала посаду від матері.

— Брак вибору? — перепитав я. — Все визначено від народження? Ти повинна жертвувати собою заради жорстокої, байдужої господині? Хто ж ти, як не рабиня?

— Цариця не байдужа! — вигукнула дівчина. — Вона мало не плакала, посилаючи мене сюди…

— Еге ж, посилаючи на смерть, — закінчив я. — Ти що, нічого не бачиш далі за власний ніс? До речі, тут ще одна вартова нитка — між оцими двома деревами: зігнися — отак, ще трохи нижче… Усе, готово. Повір мені, — провадив я, коли ми побігли далі, — ти, звичайно, маєш почесне звання й добре орудуєш зброєю, однак ти — така сама рабиня, як і ті, хто носить кайдани. Мені жаль тебе.

Дівчині увірвався терпець:

— Мовчи!

— Пробач, але правді рота не заткнеш… Єдина різниця між мною й тобою в тім, що я розумію, що й до чого. Я розумію, що я — раб, і це дратує мене. Це дає мені хоча б примарну тінь волі… А ти й цього не маєш. Ця ваша цариця, мабуть, сміється з тебе так, що з її голови аж корона падає, — так охоче ти виконуєш усі її забаганки!

У світлі зірок щось блиснуло. В її руці опинився кинджал.

— Не смій ганьбити царицю, демоне! — вигукнула дівчина. — Ти навіть не уявляєш тягаря, що лежить на її плечах! Вона цілком довіряє мені, а я — їй! І я не перечитиму жодному її наказові!

— Атож, — коротко відповів я. — Отут будь обережна: треба стрибнути якнайвище тричі підряд… Готово. А тепер ставай рачки й лізь уперед… тільки сідниці, будь ласка, нижче опусти… отак, ще трохи… Усе гаразд, підводься.

Дівчина здивовано озирнулася на мене серед порожнього моріжка:

— Скільки ж тут було цих ниток?

Я з посмішкою підійшов до неї:

— Жодної. Це просто був невеличкий приклад того, що робить із тобою твоя цариця, ну і просто цікаве видовище. Смішно, еге ж? Ти ж не звикла піддавати сумніву, що тобі кажуть. «Сліпа покора з незрозумілою метою», — ось він, твій девіз.

Дівчина гнівно зойкнула. Кинджал тепер був затиснутий між її вказівним і великим пальцями, готовий до кидка.

— Тебе за це вбити мало!

— Будь ласка, тільки ти не вб'єш мене. — Я відвернувся й заходився вивчати величезні кам'яні блоки високої споруди попереду. — Чому? Бо це нічим не допоможе вашій дорогенькій цариці. До того ж я зараз не в колі. Тут я вмить ухилюся від твого удару — навіть зараз, коли дивлюся в інший бік. Одначе, коли хочеш, то спробуй!

Кілька секунд за моєю спиною не було чути ні звуку. Далі я почув кроки. Коли дівчина підійшла до мене, кинджал був у неї за поясом.

Вона похмуро оглянула масивну стіну. Біля її скошеного підніжжя північні сади сходили нанівець, завершуючись гарно підстриженою громадою жасминових кущів. Бліді їхні квіти вдень, напевно, були дуже красиві, проте зараз, у примарному сяйві зірок, скидалися на черепи, що жадібно шкірились на нас.

— Усе? — запитала дівчина.

Я кивнув:

— Усе. Мабуть, в будь-якому сенсі. Це вежа царя Соломона. Там угорі, на даху, повинен бути балкон, через який пропоную спробувати увійти. Тільки спочатку — ще одне, останнє запитання.

— Яке?

— Що про все це думає твоя мати? Про те, що ти з'явилася сюди сама-самісінька? Вона так само задоволена, як і ти?

На відміну від моїх попередніх під'юджувань, цього разу дівчина відповіла без вагання:

— Моя мати загинула, охороняючи попередню царицю. І я певна, що зараз, дивлячись на мене з володінь бога Сонця, вона пишається мною.

— Зрозуміло, — відповів я. Мені й справді все стало зрозуміло.

* * *

Іншим разом за таких обставин я перетворився б на птаха Рух, чи на фенікса, чи ще на кого-небудь могутнього й крилатого, вхопив дівчину за ногу й без усяких церемоній підняв на балкон униз головою. На жаль, зробити це мені завадила нова небезпека, що чатувала в повітрі над нашими головами: безліч яскраво-зелених Імпульсів, що кружляли на різній висоті поблизу стіни. Пересувались вони не дуже швидко, проте подекуди їх було дуже багато, і рухались вони недоладно, часом прискорюючись без усяких помітних причин. Будь-яка летюча істота неминуче натрапила б на них — із якнайприкрішими наслідками.

Імпульси перебували на першому рівні, тож дівчина так само побачила їх.

— Що ж нам тепер робити?

— Треба як слід замаскуватись… — відповів я. — Хто найкраще лазить по стінах?

— Павуки, — сказала вона. — Або слимаки.

— Ні, павуки мені не до вподоби. Забагато ніг — я завжди в них плутаюся… Слимаки — це вже краще, тільки ми тоді змарнуємо цілу ніч, та й як я тоді понесу тебе? — Я ляснув пальцями. — Придумав! Велетенська ящірка!

Сказавши це, красень-юнак пропав, і на його місці опинився аж ніяк не такий гарний величезний гекон з колючою лускатою шкірою, розчепіреними пальцями з безліччю присосок і виряченими очиськами обабіч роззявленої пащі. Висолопивши довгий язик, він промовив:

— Привіт! Ану, обійми мене!

Вереск дівчини був би, напевно, найгучнішим за все життя спадкової охоронниці з Шеби, якби його не вгамував кінчик мого довгого жилавого хвоста, що обкрутив її й відірвав від землі. Далі ящірка стрімко полізла нагору, хапаючись за камені чіпкими лопаточками на своїх розчепірених лапах.

Одним оком я дивився вперед, на стіну, а другим, обернувши його на дев'яносто градусів, стежив за Імпульсами, що кружляли в повітрі, — на той випадок, коли який-небудь із них підлетить надто близько. Шкода, що я не мав ще й третього ока, щоб поглянути на дівчину, яка хилиталась у повітрі, проте вишукані аравійські прокльони, які до мене доносилися, свідчили, що з нею все гаразд.

Пересувався я швидко і майже без перешкод. Лише одного разу Імпульс упритул підлетів до нас, і я спритно відсахнувся, щоб не натрапити на нього, — я відчув тоді, як повітря на мить похололо, коли Імпульс відштовхнувся від каменя поряд із моєю головою.

Одне слово, все тривало якнайкраще, аж поки дівчина щось крикнула мені.

— Що таке? — запитав я, насмішкувато позирнувши на неї одним оком. — Я ж казав тобі — на павука не обертатимусь! У нього забагато ніг. Тішся вже тим, що я не перетворився на слимака!

Обличчя в неї було бліде — можливо, від підйому, — проте вона показувала нагору й кудись убік.

— Ні! — прохрипіла вона. — Павук там, нагорі!

Ящірка обома очима втупилась туди — саме вчасно, щоб помітити здоровенного гладкого джина в подобі павука, що виповзав із потаємного отвору в стіні. Джин мав тіло тарантула, велике й набрякле, наче туша здохлої корови по дощовій порі. Кожна його нога була тверда й вузлувата, наче бамбук, і закінчувалася гострим жалом. Проте обличчя його було людське — з ошатною борідкою і в гостроверхій високій шапці. Це, очевидно, був вартовий Соломонової вежі, що не підлягав Зазілові. А може, він просто був глухий — хтозна. Зараз, одначе, він діяв надзвичайно спритно. Гладке черево вистрелило клейким жовтим павутинням, яке збило мене зі стіни. Я пролетів кілька ярдів, перш ніж примудрився вчепитись за стіну, й повис на одній лапі, заплутаний у павутиння, погойдуючись над проваллям.

Десь унизу скрикнула дівчина, проте зараз мене це не обходило. Павук підняв ногу, націляючись пожбурити в небо Спалах; ще трохи — і всі Соломонові раби побачать це й позбігаються сюди.

Проте ящірка теж не ловила ґав. Вільною лапою я кинув у павука закляття Плаща. Воно виникло тієї самої миті, коли він випустив Спалах; заряд енергії влучив у Плащ, відскочив і вдарив у гладке павуче пузо. Водночас із цим ящірка одним помахом переднього кігтя звільнилась від пут.

Павук, чия туша курилася там, куди влучив Спалах, хутко роздер Плащ власним закляттям, підігнув ноги й стрибнув мені назустріч. Я відсахнувся, ухилився від удару і, вхопивши павука за колючу задню лапу, розкрутив його щосили в повітрі і жбурнув прямісінько в Імпульс, що саме пропливав футів за тридцять від нас.

Спалахнуло полум'я, смуги чорно-жовтого світла огорнули джина, стяглись і з тихим хлюпанням розчавили його вщент.

Супутній викид магії був дуже недоречний — його могли помітити з півдня, — однак тут не можна було вдіяти нічого. Ящірка озирнулась на дівчину, що хилиталась унизу, усміхнулась і підморгнула їй.

— Спритно я його кинув, еге ж? Я навчився цього, коли разом з монгольськими кочовиками жбурляв у воду білок[81]. Часом тихими літніми вечорами… Ой! Ні! Що ти робиш?!

Вона знову вхопила срібний кинджал і готувалася до кидка. Очі в неї були вибалушені й навіжені.

— Не треба! — вигукнув я. — Ти знищиш нас обох! Ти…

Кидок! Кинджал вилетів з її руки, блиснув перед моїм писком і з тихим вологим плямканням влучив у щось поряд зі мною.

Ящірка знов обернула очі вперед — лише задля того, щоб помітити другого гладкого павука-джина, що приголомшено вирячився на срібний кинджал, який стримів у центрі його черева. Павучі ноги, вже занесені над моєю головою, кволо ворушились, намацуючи отруєну рану. Ось його сутність потьмяніла — й демон лопнув, наче старий гриб-порхавка, викинувши хмаринку дрібного сірого пилу. Він каменем полетів зі стіни й пропав.

Усе довкола знову вщухло.

Я поглянув униз, на дівчину, що досі висіла на моєму хвості.

— Добре, — нарешті промовив я. — Ти молодець.

— «Молодець?!» — може, через світло зірок, а може, через химерний кут, під яким вона висіла, мені здалося, що вона ледь помітно усміхається. — Оце так подяка!

— Подяка як подяка, — буркнув я.

— Ось бачиш? — додала вона. — Не так усе просто, авжеж?

Ящірка нічого не відповіла — лише сердито дриґнула хвостом і рушила далі. Вже за мить ми опинилися на балконі.

27

Підйом на стіну нелегко дався Ашмірі. Її помітно нудило — вона серйозно підозрювала, що джин навмисне метеляє туди-сюди хвостом набагато енергійніше, ніж було треба, — і до того ж їй було вельми не до вподоби почуватися цілком безпорадною. Хилитаючись на хвості між небом та землею і спостерігаючи, як ящірка відчайдушно б'ється з першим огидним павуком-вартовим, вона вперше чітко усвідомила свою залежність від власного раба. Вона могла скільки завгодно це заперечувати, проте без нього вона була б геть беззахисна. Без Бартімеуса їй нізащо не пощастило б забратися так далеко; без Бартімеуса вона не мала б жодної надії просунутись хоч на крок до своєї мети.

Звісно, саме вона — завдяки своїй кмітливості й силі духу — зуміла викликати джина й підкорити його; цією нагодою вона скористалася дуже спритно. І все ж таки це була тільки щаслива нагода. Без неї тут, у палаці, всі її вміння та досвід нічим би не стали їй у пригоді, й вона не зуміла б виправдати царициної довіри. Сама-одна вона тут просто пропала б.

Усвідомлення межі своїх можливостей і власної немочі огорнуло Ашміру і, як це вже траплялося, викликало давній спогад. Перед її очима знову постала мати, що стояла на колісниці біля трону, та вбивць, що мчали до неї зусібіч. Вона бачила, як виблискують на сонці кинджали. І знову відчувала це моторошне безсилля — безсилля шестирічного дівчати, надто млявого, надто кволого, неспроможного допомогти…

Напевно, саме це відчуття, а не хилитання на хвості спричинило в неї нудоту й запаморочення. Коли з'явився другий вартовий, це радше заспокоїло її: вона зуміла витягти кинджал і знищити ворога. Як і завжди, рішуча точна дія підбадьорила її — страх і тривога розвіялися, вона тішилася власною спритністю. З першим кинджальним ударом спогади про матір відступили, тож Ашміра знову змогла зосередитись на своєму завданні. Навіть останні кілька секунд підйому, коли демон найдужче вимахував хвостом, не прогнали цього настрою, тож на балконі вона опинилась у кращому гуморі, ніж дотепер.

Вона стояла на відкритій, просто неба, галереї з колонами. Між колонами височіли статуї на постаментах: повсюди були розставлені лави й столики. Вгорі — тепер уже зовсім близько — зникала в темряві баня вежі. Внизу бані, в кінці критого переходу, що вів туди з балкона, чорніла арка.

Ашміра озирнулася, щоб подивитись на шлях, яким вона сюди дісталася. Далеко внизу біліли в зоряному світлі сади. Сади тяглися на південь, і там метушилися туди-сюди яскраві кольорові вогники.

Невеликий барханний кіт із довгими гострими вухами, струнким тілом і пухнастим смугастим хвостом, закрученим навколо передніх лап, сидів на кам'яній балюстраді й спостерігав за метушнею вогників.

— Ще й досі кружляють біля скарбниці, ганяються за тінями, — зауважив кіт. — От уже зграя бовдурів! — Він поблажливо хитнув головою й поглянув на Ашміру великими бузковими очима. — Тільки подумай: ти могла б викликати одного з них! Пощастило тобі зі мною, еге ж?

Ашміра здула з чола пасмо волосся, роздратована тим, що джин повторює її власні думки.

— Тобі теж пощастило, — відповіла вона. — Не забувай, що я випустила тебе з пляшки і щойно вбила того павука.

Вона перевірила пояс — залишилося два кинджали. Ніби вистачить…

— Як на мене, нам обом пощастило, що ми ще живі, — зазначив барханний кіт. Він тихо стрибнув на підлогу. — Що ж, побачимо, чи довго ще нам так щаститиме…

Задерши хвіст і настовбурчивши вуса, він побіг між колонами, то зникаючи в затінках, то з'являючись знову.

— Немає ні перепон, ні вартових ниток, ні щупалець… — бурмотів він. — Прохід вільний. Соломон, напевно, сподівається на все те, що внизу… Ось поглянь на цю арку: навіть дверей немає, самі завіски! Надто вже все просто, як на мене… так і є: тут Тенета на сьомому рівні. — Кіт обернув волохату голову до Ашміри. — До твого відома, вони схожі на таке собі перлисте павутиння, що затягує весь прохід. Дуже гарно, тільки небезпечно.

Ашміра насупилася:

— Що ж нам робити?

— Тобі, як завжди, лише стояти й дивитися спідлоба… А в мене є кілька варіантів. А тепер замовкни на хвилину. Я мушу зосередитись…

Кіт застиг на місці. Він сидів навпроти арки, пильно роздивляючись на прохід. А далі ледь чутно зашипів. Зо два рази він піднімав лапи й розводив ними туди-сюди, та більше немовби нічого й не робив. Ашміра невдоволено спостерігала за ним. Її знову сердила необхідність коритися своєму рабові. А він був рабом — тут не могло бути жодного сумніву. Хай там що каже цей Бартімеус, нічого спільного між ними немає! Нічогісінько! Закляття, яке вона виголосила, поневолило його. Це зовсім не те, що її добровільна покора цариці!

Вона подумала про царицю Балкіду, котра чекає на неї там, у Марібі, — сподівається й молиться за успіх своєї охоронниці. Залишився один-єдиний день! Тепер вони всі, напевно, вже вирішили, що їй не пощастило, й готуються відбивати напад… Якими закляттями жриці оточать місто, яких демонів викличуть для останньої, безнадійної оборони?..

Вона стиснула вуста. Мета вже близько! Вона не підведе!

Кіт зненацька захихотів і задоволено крутнув хвостом:

— От і все! Поглянь, яка краса! Хороша, нівроку, річ — Слухняне Дихання! Діє щоразу!

Ашміра втупилася в арку:

— Не бачу жодної різниці…

— Авжеж, не бачиш! Ти ж людина — тому жодної користі з тебе й немає, згідно з невблаганними законами природи! Я використав Дихання, щоб розсунути Тенета, й запечатав його. Тепер тут посередині є чудова діра! Тільки не дуже велика: не можна, щоб нитки торкались одна одної. Тож доведеться нам стрибати крізь неї. Так, я знаю, що ти її не бачиш… Просто роби те саме, що я!

Барханний кіт сміливо стрибнув через центр арки і м'яко приземлився біля самісіньких завісок. Ашміра теж не вагалася: запам'ятавши, куди стрибав кіт, вона відступила на два кроки, розбіглась і злетіла в повітря. У найвищій точці стрибка вона відчула, як повз неї промайнуло щось холодне, проте не торкнулось її й залишилось позаду. Вона пішла перевертом, приземлилась поряд із котом, однак не втрималась і влетіла головою в завіску.

Врешті вона виявила, що стоїть рачки, наполовину висунувшись до кімнати, що була за аркою.

Кімната була велика — справжня зала, з прямокутними білими колонами, що виступали з вибілених стін. А між колонами…

Ашміра чхнула.

Гострі кігтики вп'ялись їй у плече й потягли назад. Ашміра чхнула ще раз. Повітря було тепле, задушливе, наповнене міцним ароматом квітів, тож вона мимоволі зморщила носа й поспіхом затулила рукавом обличчя.

Коли вона отямилася, кіт дивився на неї. Він затуляв носа лапою.

— Що, від парфумів запаморочилось? — прошепотів він. — У мене так само. Царські!

Ашміра протерла очі:

— Ой, як вони пахнуть! Він, мабуть, щойно проходив.

— Та ні, це могло бути кілька годин тому. Соломон, правду кажучи, любить пахтитися. Добре, що його не було поблизу: ти зараз сурмила незгірше за розлюченого слона. Ми як-не-як убити його збираємось, пам'ятаєш? Тож трохи обачності й тиші не завадить!

Сказавши це, кіт кинувся вперед і пропав за завісками. Втамувавши гнів, Ашміра підвелася, глибоко зітхнула — й ступила до покоїв царя Соломона.

Ашміра мимоволі роззявила рота, дивлячись на всю цю розкіш.

Її очі перебігали від однієї дивовижі до іншої. Вона зненацька забула про своє термінове завдання. їй закортіло прилучитися до цих розкошів — сісти на канапу, скуштувати вина, занурити ноги в теплий басейн і відчути, як відступає втома…

Вона повільно ступила вперед.

— Не раджу, — обізвався барханний кіт, торкнувши лапою її коліно.

— Тут усе таке чудове…

— Еге ж, тільки зачароване — саме задля того, щоб зваблювати необачних. Скуштуєш цих страв, зазирнеш краєм ока до кулі чи торкнеш хоч одним пальчиком воду — й застрягнеш тут аж до світанку, а вранці Соломон прийде сюди й побачить тебе. Краще не дивися взагалі.

— Але ж тут так добре… — прикусила губу Ашміра.

— На твоєму місці, — провадив кіт, — я краще помилувався б фресками на стінах. Поглянь: ось старий Рамзес на своїй колісниці, а ось Гаммурапі серед своїх висячих садів. Ось Ґільґамеш — не дуже, щоправда, схожий: у нього був зламаний ніс — чому це не намалювали? Атож, — вів далі кіт, — тут зображені всі великі. Характерна риса близькосхідних деспотів: їм усім хочеться бути кращими за тих, хто жив до них. Я певен — саме тут Соломон задумує свої напади на такі країни, як Шеба!

Ашміра досі дивилася на струмені запашної пари, що піднімалися з поверхні води, проте, почувши останні слова джина, здригнулася й мимоволі стиснула кинджал. Відірвавши погляд від зачарованої зали, вона люто вирячилася на кота.

— Отак буде краще! — мовив Бартімеус. — А тепер я ось що запропоную. Звідси ведуть чотири арки: дві — праворуч, дві — ліворуч. Усі чотири зовні однакові. Я раджу зазирнути до всіх чотирьох по черзі. Я піду перший. Ти — за мною, й не зводь з мене очей. Нікуди більше не дивися — тільки на мене, інакше чари здолають тебе. Впораєшся? Чи повторити ще раз?

Ашміра насупилася:

— Звісно, впораюсь! Я ж не дурепа!

— З багатьох точок зору ти справді дурепа.

Сказавши це, кіт подався геть, обходячи канапи й золоті столики. Ашміра, лаючись, поспішала за ним. Краєм ока вона бачила, як мерехтять і переливаються чарівні принади, наче спогади про дивовижний сон, проте дівчина вперто не звертала на них уваги, дивлячись на…

— Чи не міг би ти трохи опустити хвіст? — прошепотіла вона.

— Зате тепер ти не зважаєш на чари, — відповів кіт. — Отож і не нарікай. Так, ось перша арка… ану, зазирнімо… Ой! — він поспіхом відскочив назад, настовбурчивши хвоста. — Він там! — тихо додав він. — Поглянь, тільки обережно!

В Ашміри тьохкало серце, коли вона зазирнула до найближчої арки. За аркою була кругла кімната — порожня, нічим не оздоблена, з мармуровими колонами, що виступали зі стіни. Посередині кімнати був постамент, угорі здіймалася в небо скляна баня, крізь яку сяяли яскраві зорі.

На постаменті стояв чоловік.

Стояв він спиною до арки — його обличчя не було видно, і все ж таки Ашміра впізнала його за фрескою в Залі Чарівників. На ньому було шовкове вбрання аж до п'ят, із витканими золотими спіралями. Довге чорняве волосся спадало до плечей. Він запрокинув голову й мовчки спостерігав за зірками. Його руки були зчеплені за спиною.

А на одному з пальців виблискував Перстень.

Ашміра затамувала подих. Не зводячи очей з нерухомої постаті царя, вона витягла з-за пояса кинджал. До постаменту було кроків з тридцять — не більше. Час настав! Вона поцілить йому в серце одним-єдиним ударом, і Шеба буде врятована. Шеба буде врятована! Краплинка поту стекла з її чола й покотилася вздовж крильця носа.

Вона підкинула кинджал у повітря, перехопила його за вістря…

Занесла руку…

Цар так само спокійно дивився на зорі.

Щось потягло її за туніку. Вона поглянула вниз. Барханний кіт був тут — він гарячково показував назад, на кімнату з наїдками. Дівчина хитнула головою й націлилася кинджалом.

Її смикнули ще раз — досить сильно, щоб збити приціл. Ашміра нечутно зітхнула й дозволила котові затягти себе за край арки, до зовнішньої зали. Нахилившись, вона гнівно поглянула йому в очі:

— Чого тобі?

— Щось тут не так.

— Що ти маєш на увазі — «не так»? Це не Соломон?

— Я… не знаю. Якщо це й Примара, то така, якої я не можу розпізнати. Просто…

— Що — «просто»?

— Не знаю. Достеменно сказати не можу.

Ашміра поглянула на кота й випросталась.

— Піду і вб'ю його!

— Ні! Зачекай!

— Цить! Він нас почує! Іншої такої нагоди не буде… Та годі вже тягти мене!

— Кажу тобі — не роби цього! Надто вже все просто…

Ашмірі голова йшла обертом. Вона бачила перед собою спокійне, благальне обличчя Балкіди, бачила похмурих жриць, що вишикувались у дворі, уявила вежі Маріба у вогні… Бачила, як падає її мати і як її волосся, наче струмені води, розтікаються по колінах старої цариці…

— Відпусти мене! — просичала вона. Кіт тим часом чіплявся за її руку. — Відпусти, чуєш? Я зроблю це! Я скінчу це просто зараз..

— Це пастка, я певен! Тільки я… Ой!

Ашміра махнула срібним кинджалом — вона не збиралася ранити джина, лише хотіла відігнати його.

Кіт відпустив її рукав і відскочив убік, настовбурчивши шерсть.

Ашміра знову майнула під арку. Цар стояв так само, як і раніше.

Не гаючи часу, Ашміра підняла руку до рівня плечей і коротким, скупим помахом щосили жбурнула кинджал. Кинджал аж по самісінький держак устромився в Соломонове тіло, трохи вище від серця. Цар мовчки повалився на підлогу.

Аж тут Ашміра почула крик кота:

— Зрозумів! Цей Перстень… недостатньо яскравий! Його аура мала б засліпити мене! Не треба… Ой! Уже запізно. Все!

Тіло царя Соломона впало на підлогу, проте на цьому не зупинилось. Воно провалилось у постамент, наче камінь у воду. Ще мить — і воно зникло; лише кинджал зостався стриміти з мармуру.

Усе відбулося так швидко, що Ашміра ще нерухомо стояла, витягти праву руку вперед, коли постамент розлетівся на шматки і з-під нього з'явився величезний демон, що ревів на всі свої три ікласті пащі. Він виріс аж до бані— купа жилавих рук, на кожній з яких виблискувало око. Усі ці очі зирили на неї, й щупальця звивались, відчуваючи здобич.

Ашміра притулилася до стіни; її розум і тіло заніміли. Звідкілясь лунав голос кота — він кликав її, та вона не могла ні відповісти, ні зібратись на силі, щоб витягти з-за пояса останній кинджал. Вона спромоглася лише хрипко закричати. Ноги в неї підкосились, і вона відчула, як поволі сповзає по стіні, а демон уже накидається на неї й тягнеться до її горлянки.

28

Часом випадає так, що будь-який порядний джин просто зобов'язаний битися. Час, коли ти опиняєшся з ворогом сам на сам. Коли ти, попри кричущу нерівність сил, попри небезпеку, що загрожує тобі, змушуєш себе поплювати на долоні, розправити плечі, поправити зачіску і — можливо, з легенькою кривою посмішкою на вустах — вирушити назустріч цій небезпеці.

Проте зараз випадок був явно не той.

Битися з моторошною істотою, що вилізла з-під постаменту в тій кімнаті, було б цілком марно — і до того ж не вельми охайно[82]. На таке міг зважитись хіба що несосвітенний бовдур. Або хтось такий, кого змушувала угода. Якби мені наказав досвідчений господар, я мусив би дати бій цій істоті — під загрозою Вогню Лиха. Проте моя господиня була зовсім недосвідчена — тож тепер нарешті вона, так довго уникаючи заслуженої долі, мала заплатити за все.

«Щасливо доправити мене до царя Соломона» — саме такі були слова аравійської дівчини, коли вона віддавала мені наказ. Саме це я й зробив: Бартімеус з Урука завжди достеменно виконує те, що йому звеліли. Щоправда, я мав серйозні підстави сумніватися, що ота постать у кімнаті була саме Соломоном, та оскільки вона мала вигляд Соломона, пахла Соломоном і взагалі стояла в його покої, то я припустив, що це саме те, що треба. Дівчина в цьому аж ніяк не сумнівалася, тому й жбурнула кинджал. Тож у межах нашої угоди я свою справу зробив. І більше не мусив її захищати жодної секунди.

Саме зараз, коли з'явилося це драглисте чудовисько, я цьому дуже зрадів.

Барханний кіт кинувся навтікача.

Я вискочив з кімнати й помчав геть через залу з колонами, наїжачивши шерсть і настовбурчивши хвоста. Ззаду долинув пронизливий крик — короткий, уривчастий, що змінився остаточним булькотінням. Гаразд. Ні, для дівчини, звісно, це погано, а для мене — гаразд, а це найголовніше. Невідомо, скільки ще це страхіття гратиметься з нею, перш ніж уб'є, проте рано чи пізно я дематеріалізуюсь — і радше рано, ніж пізно.

А тим часом слід подбати, щоб тебе не спіймали. Кіт промчав через залу, одним-єдиним стрибком перескочив басейн, перетнув навскіс мармурову підлогу, прокотився Колом-утікачем і зник з очей під іншою аркою.

Я в безпеці! Унікальне сполучення кмітливості й спритності знову врятувало мою любу котячу шкурку!

Якщо не рахувати того, що я потрапив у глухий кут.

Хоч і досить цікавий, це все одно був глухий кут — а отже, він будь-якої миті міг стати для мене фатальним. У цій кімнаті Соломон, напевно, зберігав частину своїх скарбів: то була тісна комірчина без вікон, освітлена олійними лампами й захаращена шафами та скринями.

Досліджувати її часу не було. Кіт обернувся, помчав до виходу — проте одразу передумав, бо зовні знову долинув моторошний рев. Страшна тварюка вміла-таки ревти. На жаль, вона була нівроку млява. Я сподівався, що вона давно зжерла дівчину, та насправді, мабуть, лише відкусила їй ногу, а решту залишила на потім. А може, вона взагалі женеться за мною? Мені негайно треба сховатися…

Я знов обернувсь і оглянув кімнату. Що ж я побачив? Безліч самоцвітів, ідолів, масок, мечів, шоломів, сувоїв, табличок, щитів та інших магічних артефактів — що вже казати про менш звичні штучки, як-от рукавички з крокодилячої шкіри, череп із мушлями замість очей і неоковирна солом'яна лялька, обтягнута людською шкірою[83]. Був тут і мій давній знайомий — золотий змій, якого я поцупив в Еріду. Єдине, чого тут не було — й чого я справді потребував, — це виходу.

Кіт, зі спітнілими від хвилювання лапами, озирався на всі боки, шукаючи зброї. Майже всі речі тут були магічні — їхні аури накладались одна на одну на різних рівнях, осяваючи мене веселковим світлом. Якщо ця тварюка справді з'явиться в мене за спиною, чи є тут щось таке, що стане мені в пригоді для останньої, відчайдушної оборони?

Ні, немає — хіба що лялькою в неї жбурнути. Річ у тім, що я не знав, навіщо потрібні всі ці артефакти[84]. Аж тут я помітив у кутку, серед нагромаджених скарбів, великий мідяний глек. Унизу він був вузький, а вгорі сягав ширини чоловічих плечей. Глек було накрито круглою кришкою, і шар пороху, що лежав на цій кришці, свідчив, що ніхто, крім Соломона, туди не зазирав.

Кіт умить перетворився на струмінь туману, злетів у повітря й полинув до кришки. Трохи піднявши її, я швидше за випущений слоном вітер увірвався до глека і, досі перебуваючи в газуватому стані, поставив кришку на місце. Мене огорнула темрява. Струмінь туману мовчки завис у чеканні.

Час ніби зупинився.

Я уявляв моторошну тварюку, що лізе до арки. Уявляв, як її очі на стеблинках ворушаться, оглядаючи скарби з усіх боків. Уявляв, як слизьке щупальце розгортається, тягнеться до глека…

Напружившися, струмінь туману тихо парував у темряві.

Нічого не відбувалося. Глек ніхто не чіпав.

Час минав.

Я потроху почав заспокоюватись. Тварюка, безперечно, забралася геть — можливо, щоб потім доїсти дівчину. Я саме міркував, чи не пора підняти кришку й тихенько втекти, чи, може, розумніше буде залишитись у схованці, — аж тут зненацька відчув, що за мною спостерігають.

Я озирнувся. У глеку було порожньо. Невідомо, що зберігалося в ньому раніше, однак тепер воно зникло. Зараз тут не було нічого, крім таємничої тиші. І все ж таки в повітрі відчувалося щось химерне: давнє застояне повітря було пронизане якимось непевним тремтінням, від якого моєю сутністю пробігав мороз.

Я чекав. Аж тут зблизька — і водночас звідкілясь віддалік — долинув кволий голосок, немовби жалібний спогад про чиїсь слова:

— Бартімеусе…

Можете вважати мене за боягуза, проте химерні голоси всередині глеків мене завжди насторожують. Струмінь туману негайно перетворився на маленького білого метелика, що боязко запурхав у чорному череві глека. Я розіслав на всі боки стрімкі Імпульси, перевірив усі рівні. Довкола не була нічого, крім тіней та пороху.

— Бартімеусе…

Несподівано я здогадався. Я згадав трьох відомих афритів, що наважилися кинути виклик Соломонові. Я згадав чутки про долю, що спіткала їх. Один з них — принаймні так розповідали пошепки біля вогнищ — нібито з царської примхи, волею Персня, був перетворений на сумне відлуння в мідяному глеку. Хто ж то був?

Вусики метелика затріпотіли. Я кахикнув і обережно спитав:

— Філокрит?

Відповідь була тиха, наче політ сови:

— Ім'я того, ким я був, утрачене. Я — лише останній подих, відбиток у повітрі Твої крильця тривожать повітря, й мій останній слід от-от розвіється… Ти шукаєш Перстень?

Метелик із ввічливості повільніше замахав крильцями. Я обережно — оскільки в його голосі вчувалися не тільки смуток, а й злість, — відповів:

— Ні, що ти!

— Що ж, це розумно. А я шукав Перстень…

— Справді? І тобі… е-е… пощастило?

— А як тобі здається? Тепер я — тільки голос у цьому клятому глеку.

— Твоя правда…

Голос застогнав у безмежній тузі:

— Якби в мене був хоч наперсток сутності, я зжер би тебе, джинчику, одним махом… На жаль, не можу! Бо Соломон покарав мене, й тепер я — менш ніж ніщо…

— Як сумно, — відповів я. — Яке страшне горе! Гаразд, приємно було побалакати з тобою, тільки зовні, здається, все вже вщухло, тож я полечу собі…

— Якби я міг покинути цю в'язницю! — пробурмотів голос. — Я занурив би Соломона у вічний морок! Так, тепер я знаю його таємницю. Я міг би забрати в нього Перстень. Однак це знання я здобув надто пізно! Я мав одну-єдину нагоду. Я витратив її марно й тепер навіки залишусь тут ледь чутним шелестом, дитячим зітханням…

— Ну, — відповів я, прислухаючись пильніше, — зрозуміло, що поділитися своїм певним методом крадіжки перснів ти ні з ким не захочеш. Мене це, звісно, аж ніяк не цікавить, але хто-небудь, може, й зміг би помститися за тебе…

— Навіщо мені помста? — голос лунав так тихо, що кожен помах крилець метелика в повітрі ніби подрібнював його на шматочки. — Я — тільки шепіт невимовного смутку, я…

— Ти міг би допомогти якомусь іншому духові досягти величі…

— Мені байдуже до інших. Я бажаю смерті всім істотам по всіх світах, хто сповнений сил і життя…

— Авжеж, шляхетне почуття, — сухо зауважив метелик і потягся до кришки. — І все ж таки, як на мене, Соломон був і є непереможним. Перстень викрасти неможливо — це знають усі.

У голосі почулося вагання:

— Як? Ти не віриш мені?

— Звичайно, ні. Тобі ж усе одно байдуже! Сиди тут і слухай власне відлуння, якщо це тобі до вподоби. А в мене сила-силенна наказів від царя, мені нема часу даремно теревенити. Бувай!

— Бовдуре! — хоч як тихо й кволо пролунав цей голос, темне почуття, що наповнювало його, виявилось таким потужним, що в мене аж затремтіли крильця. Добре, що Філокрит утратив силу й нічим не міг мені зашкодити. — Як сліпо ти повертаєшся в рабство, коли міг би за одну мить підкорити Соломона й заволодіти Перснем!

— Може, ти знаєш, як це зробити? — пирхнув я.

— Так, знаю!

— Та невже? І хто ж це каже?

— Я кажу!

— Ти? Замкнений тут, у глеку? Ти просто базіка!

— Я не завжди перебував у цій комірчині! — вигукнув голос. — На початку клятий цар тримав мене в своїх покоях і вихвалявся мною всім своїм дружинам! Я чув усі його розмови, всі накази слугам, а найголовніше — я чув, як він розмовляв з тією моторошною істотою, що слухається Персня! Я знаю його вразливе місце! Знаю, як він ховає його від усіх! Скажи-но мені, джине, ніч зараз чи день?

— Справжнісінька глупа ніч.

— Он як! Ти, певно, бачив царя, коли блукав його покоями?

Я вирішив, що трохи наївності не завадить:

— Так, бачив його в обсерваторії. Він стояв там і дивився на зорі.

— Ти, довірливий дурню! То був не Соломон!

— А хто ж тоді?

— Чари, створені Духом Персня. Закляття, накладене на глиняну ляльку. Лялька обертається на царя, а сам цар іде до своїх покоїв і лягає спати. Це — потужна Примара пастка для ворогів. Коли я натрапив на неї, подумавши ніби Соломон беззахисний, справжній цар дізнався про це — і вмить спіймав мене в свої тенета Якби я не звернув на нього уваги, то уникнув би такої долі!

Я замислився:

— А як саме він спіймав тебе?

— За допомогою іншої Примари Він на них мастак. Мені примарилась величезна істота що вирвалася з-під землі, — така могутня, що я занімів з переляку. Поки я намагався битися з нею, жбурляючи Вибухи в її верткі щупальця, Соломон з'явився в мене за спиною й крутнув Перснем. Тому я й тут…

Метелик обміркував несподівану новину. То ось чому я досі на Землі! Дівчину не зжерли — вона в полоні. Мені це нічого доброго не обіцяло — насамперед тому, що Соломонові напевно закортить ближче познайомитися зі спритним рабом, що зумів провести її так далеко. Слід було щось робити, й до того ж негайно. Та спершу треба було витягти з Філокрита решту відомостей.

— Усе це добре, — недбало зауважив я, — та уявімо, що ти справді не звернув уваги на Примару й зустрів справжнього Соломона. Але ж Перстень досі був би в нього! Тобі нізащо не пощастило би зняти його.

Звідкілясь долинув рев — лютий, та водночас кволий, наче далека гроза над морем. Повітря взялося дивним вихором, від якого метелик загойдався, наче на хвилях:

— О негідний, недоумкуватий Бартімеусе, яка шкода, що я не можу роздерти твої крильця на клапті! Соломон аж ніяк не «непереможний»! Лягаючи спати, він знімає Перстень!

Я додав до свого тону дещицю недовіри:

— Навіщо йому це робити? В усіх оповідях сказано, що він не знімає його ні на мить. Одна з його дружин намагалася…

— Брешуть ваші оповіді! Цареві вигідно, щоб усі так думали, тож він і поширює такі чутки. З опівночі до перших півнів він має спати. А щоб заснути, він мусить знімати Перстень!

— Він цього просто не робитиме, — заперечив я. — Це для нього — завеликий ризик. Уся його сила…

Глек наповнився лютим булькотанням, схожим на звук засміченого риштака. Філокрит сміявся:

— Саме в силі й проблема! У Персні її забагато! Його енергія спалює кожного, хто його носить! Удень Соломон ще здатен це терпіти, хоч йому й доводиться приховувати свій біль від усього світу. А вночі, на самоті, він мусить відпочивати. Перстень лежить на срібному тарелі біля його постелі — достатньо близько, щоб цар міг умить схопити його. І все ж таки він вразливий!

— Перстень спалює його… — пробурмотів я. — Так, це може бути правда. Я чув про таке раніше…[85]

— Це не єдина вада Персня, — провадив голос. — Як ти гадаєш, чому Соломон так рідко ним користується? Як ти гадаєш, чому він так покладається на чарівників, що збігаються до його ніг, наче покірні пси?

Метелик стенув плечима[86]:

— Я думав, йому просто лінь…

— Аж ніяк! Із кожним використанням Перстень висотує життя із свого власника, і той врешті слабшає. Сила Іншого Світу шкідлива для смертного тіла, коли вона діє на нього надто довго. Сам Соломон, після всіх своїх великих досягнень, зробився набагато старшим за свої літа!

Метелик насупився[87]:

— Як на мене, він ще міцний чолов'яга…

— Придивися пильніше! Перстень потроху вбиває його, Бартімеусе. Інший на його місці давно б покинув це, та в цього бовдура забагато почуття відповідальності Він боїться, що Перстень дістанеться комусь менш гідному. І наслідки цього…

Метелик кивнув[88]:

— Еге ж, наслідки можуть бути страшні.

Ти диви, який балакучий виявився глек! Щоправда, можливо, Філокрит просто з'їхав з глузду, й дещо з того, що він мені казав, не збігалося зі словами дівчини. Скажімо, чи гідний це задум — зруйнувати Шебу тільки за те, що тобі не дали купи ладану, якої ти вимагав? Проте, з іншого боку, Соломон теж людина. А отже, й він не без вад…[89]

І все ж таки єдиний спосіб з'ясувати, правда це чи ні, піти й переконатися на власні очі.

— Дякую, Філокрите, — сказав я. — Мушу визнати, що це схоже на правду. В Соломона справді є вразливе місце. Його можна подолати.

— Еге ж, але йому ніщо не загрожує… Ніхто цього не знає, крім мене.

— А тепер знаю ще й я, — весело відповів я. — І перевірю це просто зараз. Може, навіть Перстень поцуплю, якщо мені пощастить. Просто уяви собі, як я це зроблю — помщуся й водночас укрию своє ім'я вічною славою, поки ти сидітимеш і пліснявітимеш у цьому обридлому старому глеку! Якби ти був зі мною чемніший, я, може, й пообіцяв би тобі розламати цей глек і врятувати тебе від мук, однак тепер навіть не надійся. Гаразд: може, в найближчі дві тисячі років я зазирну якось до тебе в гості — якщо не забуду. А тим часом — прощавай!

Сказавши це, метелик полетів до кришки. Здалеку я чув виття — таке моторошне, що мої крильця тріпотіли зі страху. Легенький порив вітру налетів на мене, на мить збивши з курсу. Потім я виправився, дотягся до кришки і вже наступної хвилини вирвався з пилу й темряви на волю, назад до світу живих.

Я знову перетворився на кота. У пітьмі я озирнувся на глек. Чи справді звідти лунав далекий голос, що вигукував прокльони й кликав мене на ім'я? Я прислухався.

Ні, мені примарилось…

Я позадкував і визирнув з комірчини до зали. Усе було тихо: над басейном і золотою' канапкою висіли золотим серпанком чари. Ні страшного чудовиська, ні аравійської дівчини видно не було. Аж тут я помітив в арці навпроти далекий блиск світильника й почув голоси: двоє людей сперечалися. Один голос був знайомий, досить високий; другий — низький.

Виблискуючи бузковими очима й тягнучи за собою цілий плащ хитромудрих задумів, кіт перетнув залу й зник під аркою.

29

Коли Ашміра отямилася, довкола було тихо. Вона лежала на спині, дивлячись на стелю — на довгу вузьку криву тріщину, що тяглася тиньком і впиралася в кут. Тріщина була звичайнісінька, проте Ашміру спантеличила, бо раніше дівчина її не помічала. В її кімнаті було чимало тріщин: подекуди старий тиньк уже обсипався, подекуди на стінах видніли залишки знаків — це забуті охоронниці, що жили тут до неї, видряпували свої імена, — тож Ашмірі здавалося, що вона знає їх усі. Однак ця тріщина була нова.

Деякий час дівчина дивилася на неї, роззявивши рота й почуваючись зовсім кволою, та потім, трохи оговтавшись, зрозуміла, що стеля ця вибілена й набагато вища, ніж мусить бути. І стіна не з того боку. І світло якесь химерне. І ліжко надто м'яке. То була не її кімната. Ашміра перебувала не в Марібі.

Зненацька вона все пригадала. Дівчина зойкнула, піднялася, взялася за пояс…

Навпроти ліжка сидів у кріслі чоловік і дивився на неї.

— Якщо ти шукаєш оце, — сказав він, — то я забрав його. — Він показав Ашмірі її срібний кинджал, а потім знову поклав його собі на коліна.

Серце в дівчини стукотіло, як молот, тож вона здригалася всім тілом. Очі її вирячились, пальці стискали прохолодне біле простирадло.

— А демон… — прохрипіла вона.

— Демон зник за моїм наказом, — усміхнувся чоловік. — Я врятував тебе від його пазурів. Правду кажучи, ти швидко отямилася. У декого, бувало, й серце зупинялося…

Ашміру огорнув страх. Раптовим порухом вона перекинула ноги через край ліжка й спробувала підхопитися, та чоловік владно махнув рукою, й вона заціпеніла.

— Можеш сидіти, якщо хочеш, — спокійно сказав він, — але вставати не намагайся. Я сприйматиму це як вияв ворожості.

Голос у нього був тихий, лагідний, навіть мелодійний, проте в ньому було виразно чути залізну твердість. Ашміра ще з хвилину нерухомо посиділа, а тоді тихенько посунулася — так, що її ступні опустилися на підлогу, а коліна залишились на рівні краю ліжка. Тепер вона сиділа обличчям до нього.

— Хто ти? — запитав чоловік.

Він був високий, стрункий, одягнений у біле вбрання, за яким ховалися його ноги. Обличчя в нього було видовжене, вузьке, з міцним підборіддям, гострим носом і пильними темними очима, що мерехтіли при світлі лампи, наче самоцвіти. Чоловік був гарний із себе — чи, радше сказати, був би гарний, якби не тяжка сіра тінь втоми на обличчі і сітка химерних дрібних зморшок, що особливо виднілася довкола очей і вуст. Визначити його вік було дуже непросто. І ці зморшки, й висохлі вузлуваті зап'ястки, й густа сивина в довгому чорному волоссі — все свідчило про поважний вік, та водночас обличчя його було жваве, порухи — молодечі, а очі — надто вже блискучі.

— Скажи мені, дівчино, як тебе звуть, — мовив він і додав, коли вона нічого не відповіла: — Рано чи пізно тобі все одно доведеться це сказати.

Ашміра зімкнула вуста, важко дихаючи й намагаючись угамувати своє серце. Кімната, де вона перебувала зараз, була чимала, проте менш велична за всі інші палацові покої, які дівчина встигла побачити. До того ж обстанова в кімнаті була скупа й проста, що робило її затишнішою.

Підлога, застелена гарними килимами, була не з мармуру, а з темного кедру. Стіни були прості, вибілені, без усяких прикрас. В одній стіні видніло прямокутне вікно, за яким чорніло нічне небо. Поряд із вікном — дерев'яні полиці з колекцією стародавніх сувоїв; далі, на письмовому столі, лежали пергаменти, стилоси й стояли пляшечки з різнобарвним чорнилом. Усе це нагадало Ашмірі кімнату над тренувальною залою, де її колись починали навчати магії.

Крім ліжка й крісла, в якому сидів чоловік, що чекав на її відповідь, у кімнаті були два прості дерев'яні столики. Стояли вони обабіч крісла, щоб усе, що на них лежало, було напохваті.

За спиною в чоловіка була арка, проте Ашміра з ліжка не бачила, куди вона веде.

— Я чекаю, — обізвався чоловік і цокнув язиком. — Може, ти голодна? Хочеш їсти?

Ашміра хитнула головою.

— Де ж тобі не хотіти! Ти щойно пережила такий струс! Випий хоча б вина!

Він показав на столик праворуч від себе. На ньому стояло кілька глиняних мисок; одна — з фруктами, друга — з хлібом, у третій були гіркою накладені дари моря — копчена риба, устриці, кальмарові кільця…

— Мої гості кажуть, що кальмари — найсмачніші, — повідомив господар і налив у келих вина. — Ось, випий для початку… — він нахилився до неї й подав келих. — Не бійся, це безпечно. Ніяких чарів тут немає.

Ашміра спантеличено втупилась у нього. Далі її очі вирячились від подиву й страху.

Темні очі чоловіка зблиснули у відповідь:

— Так, твоя правда. Я — це він. Може, я й не такий, як на малюнках, котрі ти бачила… Бери, бери! Насолоджуйся, поки є змога. Навряд чи тобі ще раз випаде скуштувати вина.

Ашміра мимоволі простягла руку і взяла келих. Пальці в чоловіка були довгі, нігті — рівні, блискучі. На мізинці, під другою кісточкою, червонів шрам у формі кільця.

Ашміра втупилась у шрам:

— Перстень…

— Перстень тут, — відповів чоловік і недбало показав на столик ліворуч від себе. Посередині столика стояв срібний таріль, і на ньому лежав золотий перстень з маленьким чорним камінцем. Ашміра поглянула на нього, потім — на царя, далі — знову на Перстень.

— Стільки зусиль заради такої дрібнички! — усміхнувся цар Соломон, хоч усмішка вийшла в нього втомлена й силувана. — Тобі пощастило зайти далі, ніж іншим, проте кінець буде той самий. А тепер вислухай мене. Зараз я спитаю в тебе ще одну річ, і ти розімкнеш свої суворі уста й даси мені чітку щиру відповідь, інакше я візьму Перстень, надягну його… і що тоді, по-твоєму, станеться? Врешті-решт ти все одно відповіси, й це нічого не змінить — крім того, що ти вже не будеш такою красунею, як зараз. Мені боляче навіть думати про це, та година вже пізня, я втомлений і, правду кажучи, трохи здивований тим, що знайшов тебе в своїх покоях. Тож скуштуй вина й зосередься. Ти прийшла, щоб убити мене й викрасти Перстень — це зрозуміло. Я хочу з'ясувати все інше. По-перше, як тебе звуть?

Ашміра подумки вирахувала відстань від ліжка до крісла. Якби вона була на ногах, то легко подолала б її одним-єдиним стрибком, ударила б його по лівій руці, поки той шукає Перстень, вихопила кинджал і вразила б його в серце… Сидячи, це буде зробити важче. Може, їй 1 вдасться швидко перехопити його руку, проте хтозна…

— Як тебе звуть?

Вона знехотя зосередила увагу на ньому:

— Кіріна.

— Звідки ти прибула?

— З Гім'яру.

— З Гім'яру?! Такої маленької, далекої країни? — насупився цар. — Я ніколи не мав з нею жодних справ. Кому саме ти служиш?

Ашміра потупилась. Вона не знала, що їй відповісти. Вона не сподівалася на те, що потрапить у полон і її допитуватимуть. Вона взагалі не думала, що за таких обставин може залишитися живою.

— Питаю востаннє! — мовив цар Соломон.

Ашміра стенула плечима й відвернулася.

Цар Соломон нетерпляче ляснув долонею об поруччя крісла. Далі взяв зі столика Перстень, надяг його на палець і крутнув. Кімната занурилася в пітьму. Пролунав грім, повітря згусло й відкинуло Ашміру назад до ліжка.

Коли вона розплющила очі, біля царя стояла Істота, чорніша за сам морок. Вона випромінювала силу й страх, як вогнище випромінює тепло. Ашміра почула, як у темряві тріпочуть сувої й пергаменти на полицях.

— Відповідай! — гримів голос царя. — Хто ти? Кому ти служиш? Кажи! Мені уривається терпець!

Істота рушила до неї. Зойкнувши з жаху, дівчина скулилася на ліжку:

— Мене звуть Ашміра! Я з Шеби! Я служу своїй цариці!

Істота вмить зникла. Ашмірі заклало вуха, з її носа зацебеніла кров. Світильники в кімнаті знову спалахнули. Цар Соломон, сірий чи то з утоми, чи з гніву, стяг з пальця Перстень і знову поклав його на таріль.

— Цариці Балкіді?! — перепитав він, проводячи по обличчю долонею. — Балкіді? Якщо ти, дівчино, наважилася збрехати мені…

— Я не брешу! — Ашміра знову сіла на ліжку. Сльози текли з її очей. Відчуття безмежного жаху зникло разом з Духом Персня, й тепер її гнітило відчуття власної зради. Вона зі сліпою ненавистю поглянула на царя.

Соломон затарабанив пальцями по поруччю крісла:

— Цариця Балкіда?.. Це неможливо! Чому ж?..

— Я кажу правду! — зіпнула Ашміра. — Щоправда, це вже не має значення. Ти ж усе одно вб'єш мене, хай там що я казатиму!

— Тебе це дивує? — цар здавався ображеним. — Люба моя дівчино, це ж не я прокрався сюди, щоб устромити в чиюсь спину кинджал! Ти не дуже схожа на звичайних демонів та вбивць — інакше я взагалі не розмовляв би з тобою. Повір мені, всі вони напрочуд нудні й передбачувані. Але ти… Коли я знайшов на порозі своєї обсерваторії непритомне гарненьке дівча зі срібним кинджалом за поясом і зі ще одним кинджалом, що стирчав у підлозі, то був, правду кажучи, приголомшений і зацікавлений. Отож, якщо ти маєш хоч дрібку здорового глузду, то витри ці сльози — вони тобі не личать, — відповідай швидко й до ладу і молися будь-якому богу, в якого ти віриш, щоб моя цікавість тривала якнайдовше. Бо коли я занудьгую, — попередив цар Соломон, — то крутну Перснем. Отже, ти кажеш, що тебе послала цариця Балкіда… Навіщо ж?

Поки він говорив, Ашміра старанно вдавала, ніби витирає сльози брудним рукавом, а сама тим часом посувалася по ліжку вперед. Тепер залишалася надія хіба що на останній, відчайдушний ривок. Якби посунутись іще хоч на дюйм ближче…

Вона опустила руку:

— Навіщо?! Як ти можеш про це питати?

Цареве обличчя спохмурніло. Він простяг руку…

— Через твої погрози! — вигукнула в паніці Ашміра. — Через твої жорстокі вимоги! Невже я мушу нагадувати тобі про це?! Шеба не встоїть перед твоєю силою — й ти чудово це знаєш, — тому моя цариця і вдалася до цього, щоб урятувати свою честь! Якби мені пощастило, мою батьківщину було б урятовано! Повір мені, я клену себе за свою поразку!

Соломон не взяв Перстень, хоча цареві пальці майже торкалися його. Обличчя його було спокійне, проте дихав він тяжко, мов людина, якій боляче.

— Це… це трохи незвичний спосіб дій щодо чоловіка, який лише запропонував жінці взяти з ним шлюб, — повільно промовив він. — Відмову я ще міг би прийняти… але вбивство? Це вже занадто. Тобі не здається так, Ашміро?

Дівчина насупилась, почувши своє ім'я:

— Я не кажу про шлюб. Ти погрожував нам вторгненням! Ти вимагав у нас ладану! Ти присягався знищити наш народ на початку нового місяця!

— Це й справді страшні погрози…

— Отож-бо!

— Тільки я нічого такого не казав! — цар поринув глибше в крісло, стулив тонкі пальці дашком і пильно поглянув на неї.

Ашміра заморгала:

— Ні, казав!

— Аж ніяк.

— Мені сказала про це моя цариця! Ти, напевно…

— Послухай-но, — мовив цар Соломон, беручи плід інжиру з миски. — Дозволь, я коротенько поясню тобі царські звичаї. Можливо, з дипломатичною метою деякі царські слова залишаються багатозначними, а деякі — недомовленими, та коли цар дивиться тобі в очі й каже, що це так, то це справді так. Цар не бреше. Навіть натяк на таке карається смертю. Зрозуміла? Подивися на мене!

Ашміра поволі, знехотя підняла голову й зустріла його погляд. З усіх старечих рис царя, напевно, саме очі були тим, що вона могла впізнати за фрескою в Залі Чарівників. Вони були сповнені всієї його невблаганної влади. І вона мимоволі, всупереч своїй люті, понуро промовила:

— Так, я зрозуміла.

— Гаразд. Тепер перед тобою непростий вибір.

Дівчина завагалася:

— Моя цариця…

— Сказала тобі дещо інше. Хтось із нас бреше… чи принаймні помиляється.

Голос царя був лагідний, на його обличчі грала усмішка, проте Ашміра здригнулася. Це була відверта атака на все, чим вона дорожила, — тиха, проте так само руйнівна, як спалення вежі в Марібі. Метою всього її життя — як і життя її матері — був захист цариці, а в її особі — й Шеби. Оскаржувати волю цариці було неможливо. Припустити, ніби це не так, — означало підірвати всю основу, на якій базувалися будь-які свідомі Ашмірині вчинки. Соломонові слова так запаморочили їй голову, ніби вона стояла над проваллям і от-от мала туди впасти.

Вона посунулася ще трохи ближче й мовила:

— Моя цариця не бреше.

— То, може, вона помилилася?

— Ні.

— Що ж, здається мені, що нема сенсу чекати розумної відповіді від рабині… — Соломон узяв з миски виноградину й заходився замислено жувати. — Мушу сказати, що Балкіда розчарувала мене. Я чув, що вона мудра й шляхетна, проте здається, що все це побрехеньки. Та й чого чекати від тих перелітних птахів? Вони ще й наговорили, ніби вона красуня… Напевно, вони помилились і тут. Птахам не варто вірити.

Ашміра палко заперечила:

— Вона справжня красуня!

Соломон пирхнув:

— Ну, тепер я навряд чи одружуся з нею. Як вона довідалася про мої підступні наміри? Чи не казала вона тобі?

— Від твого посланця-демона.

— Його міг послати хто завгодно. Правду кажучи, навіть дитина спромоглася б це перевірити. Ашміро, я бачу, що ти нишком наближаєшся до мене… Будь ласка, припини, бо інакше замість мене цю розмову продовжуватиме Дух Персня. А він — ти сама це бачила — не такий ласкавий, як я… — цар Соломон зітхнув. — Отже, ми з'ясували, що ти стала жертвою непорозуміння. Що ж саме наказала тобі цариця?

— Убити тебе. И забрати Перстень, якщо пощастить.

— А якщо тебе зловлять — як, власне, воно завжди й буває?

Ашміра стенула плечима:

— Тоді я обернула б свій кинджал проти себе самої.

— Це тобі цариця так наказала?

— Вона… не говорила цього. Так мені сказали жриці.

Цар Соломон кивнув:

— Проте Балкіда не заперечувала. Вона була згодна з тим, що ти йдеш на смерть. Мушу сказати, — додав він, — я дуже радий, що ця жінка відхилила мою пропозицію. Сама лише думка про те, що в твоєму гаремі опиниться така дружина, перелякає всякого чоловіка. Я маю подякувати тобі, Ашміро: ти відкрила мені очі.

Гнів, мов кислота, обпік дівчині нутрощі:

— Чому ти не вбив мене одразу, коли знайшов?!

— Я не з таких людей. До того ж у мене є ще запитання. Хто привів тебе сюди?

— Я прийшла сама.

— Ашміро, ти справді дуже рішуча й чудово орудуєш кинджалами, але для того, щоб потрапити до моїх покоїв, цього замало. Будь-який звичайний убивця…

— Я не вбивця, а спадкова охоронниця!

— Пробач, тут надто вже тонка різниця. Отож, якщо ти — звичайна «охоронниця», — провадив цар, — тобі мав допомагати хтось із великими магічними здібностями. Або ж ти сама — досвідчена чарівниця, якій коряться могутні раби… — Він недовірливо поглянув на неї.

Ашмірині очі вирячились. Уперше після того, як отямилася, дівчина облишила думати про себе. Вона подумала про Бартімеуса. Адже він попереджував її про пастку, намагався зупинити! А тепер вона в полоні, а він… чи загинув, чи втік.

— То що ж із цього — правда? — допитувався цар. — Як ти сюди потрапила?

— Мене… приніс сюди дух, якого я викликала сама.

— Справді? Де ж він? Я розіслав пошукові Імпульси, проте нікого не знайшов.

— Напевно, твій демон його знищив, — пояснила Ашміра.

Тонкі царські брови насупилися:

— Що ж то був за дух? Марид?

— Джин.

— Тепер я знаю, що ти брешеш! — цар простяг руку і взяв із срібного тареля Перстень. — Простий джин не зміг би обійти всіх моїх рабів, що сторожують унизу! Ти не чарівниця! Але тобі напевно допомагав якийсь чарівник… — Очі його зіщулились, погляд зробився твердим і підозріливим. — Хто ж то був? Один із моїх слуг?

Ашміра спантеличено насупилася:

— Що?..

— Гірам? Нісрох? Хаба? Я знаю, що ти когось вигороджуєш! — Він махнув рукою в бік вікна. — У тих Сімнадцяти, що сидять по своїх вежах, нетерплячка. Вони близькі до джерела влади — і все ж не такі близькі, як їм хотілося б! Хтозна, може, вони діють у таємній спілці з твоєю царицею! Може, їм — як і їй — потрібен хтось молодий і довірливий, запальний і відчайдушний, що палає навмисне роз'ятреним завзяттям, — хтось такий, хто міг би завдати мені удару від їхнього імені! — Ашміра намагалася щось заперечити, та цар говорив дедалі голосніше. Він посунувся вперед у своєму кріслі: — Може, ти навіть працюєш просто на них?! Кажи мені, Ашміро, що вони запропонували тобі за виконання цього самогубного завдання? Кохання? Шовки? Багатство? Кажи мерщій, бо Перстень уже на моєму пальці! Кажи! Тільки правду, бо зараз я ним крутну!

Ашміра на мить аж заніміла з люті й збентеження, що нуртували в її душі. А тоді засміялася. Обережно поставила на стіл вино, якого навіть не скуштувала, й поволі піднялася на ноги.

— Я вже сказала тобі правду! — відповіла вона. — Крутни своїм Перснем, і годі вже!

Цар Соломон скривився:

— Сядь на місце. Кажу тобі — сядь!

— Ні! — вона ступила ближче до нього.

— Гаразд, ти не залишила мені вибору… — Соломон підняв ліву руку й двома пальцями лівої крутнув на мізинці золотий обідок.

Ашміра заціпеніла. Вона заплющила очі, кров застугоніла в її скронях…

Нічого не сталося. Вона ніби здалеку почула, як цар крізь зуби вилаявся.

Ашміра розплющила одне око. Соломон досі сидів і крутив на пальці Перстень. Ще раз, тоді ще раз… Проте моторошна Істота так і не з'явилася.

Зненацька тонкий золотий обідок на царському пальці витягся й зробився м'яким та сіруватим. І почав сповзати з пальця. Цар Соломон і Ашміра вирячились на нього, роззявивши роти.

— Кальмарове кільце… — прошепотіла дівчина.

— Хтось підмінив… — ледь чутно промовив Соломон.

— Еге ж! І це, здається, я! — З-за найближчої полиці з сувоями вийшов невеличкий смугастий барханний кіт. Вуса в нього іскрились, очі палали, а хвіст хвацько стримів угору. Судячи з усього, кіт надзвичайно пишався собою. Прогулявшись по килимах, він зупинився навпроти них.

— «Простий джин» до наших послуг! — мовив він, сідаючи й старанно обвиваючи хвостом лапи. — Той самий «простий джин», — він значуще помовчав і заради ефекту пильно подивився на них, — котрий добув собі Перстень, поки ви тут гризлись, наче перекупки на базарі!

30

Нібито все просто, еге ж? Та насправді все було трохи важче.

Прокрастися до спальні не становило особливих труднощів: там не було ні пасток, ні варти, й Соломон сидів до мене спиною, коли я зазирнув у двері. Підібратися до полиць біля вікна теж було дурницею: вони з дівчиною так занурилися в свою палку «дискусію», що навряд чи помітили б муху, яка тихенько пролетіла повз них[90].

А далі справді стало важче — насамперед через природу Персня.

Передусім він був яскравий. Занадто яскравий. На першому рівні кімнату спокійно осявали кілька олійних світильників[91], проте на вищих рівнях аура цієї крихітної золотої цяцьки висвітлювала все, наче єгипетське сонце опівдні. Його сяйво просто-таки засліплювало мій внутрішній погляд. Тому я намагався обмежуватись першим рівнем, а на вищі зазирав хіба що на мить.

Звичайнісінький фокус — швиденько накласти Примару на кальмарове кільце й підмінити ним справжній Перстень на тарелі, — був для мене дурницею, принаймні теоретично. Крадіжка — друга натура для будь-якого джина, передусім через те, що саме цього від нас постійно вимагають.[92] Отож барханний кіт просто підкрався до Соломонового крісла й дочекався, поки один з нападів праведного гніву дівчини вибухне водночас із нападом праведного гніву царя. Тільки-но обоє вирячили очі, запихкотіли й запирхали, я простяг лапу, вмить підмінив цяцьку — й поспіхом подався до вікна.

Отут і почалося найважче.

Як цей Перстень мучив мене!

Звичайно, срібний таріль, на який Соломон поклав свій Перстень, теж не пішов на користь моїй сутності. Якби то була звичайна річ, я, може, кілька разів подумав би, перш ніж наблизитися до неї. Але поцупити Перстень Соломона? Заради цього варто було й трохи потерпіти. Отож я підперезав свої пухнасті стегна — і здійснив цей подвиг. І вже потім, тікаючи геть від срібного тареля, що випромінював згубний холод, я зрозумів, що Перстень, який я стискав у зубах, теж не бозна-який смаколик.

Це не було відчуття нестерпного холоду, як від срібла (або заліза чи інших речовин, ворожих для духів). Це було радше спекотно — і на початку не так згубно. Спершу я відчував лише легеньке поколювання в своїй сутності — в тому місці, яким я торкався Персня. Відчуття було напрочуд знайоме — болюче й водночас приємне; воно швидко перетворилось на гострий, наполегливий потяг. Коли барханний кіт майнув до схованки за полицею, я почувався так, ніби мене роздирали навпіл. Я виплюнув Перстень на підлогу й замислено — на першому рівні — втупився в нього.

Філокрит казав правду. В цьому невеличкому золотому перстенику шалено пульсувала енергія Іншого Світу. Його було створено як миттєвий портал між вимірами — й навіть коли двері було зачинено, з-під них усе одно віяло протягом. Цей протяг я відчував, коли мене звільняли від служби в цьому світі. Тоді він, зрозуміло, був приємним, бо тоді я міг йому скоритися, та зараз, коли я був прикутий до Землі, він виявився дуже болючим. Хоч я торкався Персня лише кілька секунд, мою сутність уже роздирали сховані в ньому сили. Мені страшно було навіть подумати, що сталося б, якби я й справді надяг його[93].

Немає потреби нагадувати, що Соломон носив його щодня…

Його обличчя я не бачив, проте навіть зі спини було видно, що він не такий бадьорий, як тоді, на будівництві. Волосся в нього посивіло, а руки зловісно потоншали. Я тут-таки здогадався, яку ціну він мусить сплачувати.

Я міркував про те, коли нишком сидів за полицями, розгублено зирячи на Перстень і приходячи до тями після того, як доторкнувся до нього. А тим часом суперечка по той бік полиць ставала дедалі запальнішою. Дівчина з царем розлютили одне одного до краю. Я потайки ще сподівався, що дорогенькому Соломончикові от-от увірветься терпець — і він покличе якого-небудь африта, щоб той роздер дівчисько на шматки; а я тим часом кину геть Перстень і спокійненько дремену додому. Та сподіватися, схоже, було марно. Судячи з усього, ночами Соломон волів не пускати до себе ні людей, ні духів. Йому вистачало Примар — на зразок отого чудовиська зі щупальцями — і власної моторошної репутації.

Знову ж таки: якби дівчина справді була вбивцею, то давно б уже стрибнула, перекинулась у повітрі, зламала йому карк, стиснувши голову між колінами, й приземлилася на «шпагат». Я добре заплатив би, щоб помилуватись цим видовищем! Та натомість вона лише розчервонілася, зарепетувала, а насамкінець вирішила просто ефектно померти[94].

І ось Соломон похмуро крутить на пальці Перстень…

І зненацька виявляє, що Перстень — несправжній.

І тоді спокійненько з'являюсь я. Німа сцена![95]

Одне слово, траплялися в моїй кар'єрі й гірші моменти.

— Привіт, Ашміро! — весело сказав я. — Привіт, Соломоне! — Я причепурив лапою вуса. — Хто перший отямиться, дістане нагороду!

Дівчина здушено зойкнула:

— Ти ж ніби загинув!

— Дзуськи!

— Я думала, що той велетенський демон…

— То був не демон, а Примара. Соломон — великий фахівець щодо них!

Вона сердито вирячилась на царя:

— Ти ж казав, що врятував мене від нього!

— Хіба можна вірити першому зустрічному? — Я підморгнув Соломонові, поки той тупивсь у мене, нічогісінько не розуміючи. — Ось ми й зустрілися знову, царю! Щоправда, за інших обставин, ніж минулого разу.

Запала тиша. Що ж, зрозуміло: в котячій подобі він бачив мене вперше. До того ж він, напевно, ще й досі не прийшов до тями.

Я тихенько засміявся:

— Еге ж, друже, це я! Бартімеус з Урука, до твоїх послуг! — Хто?!

Кіт роздратовано ворухнув хвостом:

— Бартімеус! З Урука! Хіба не пригадуєш?.. О, великий Мардуку! — Кіт умить перетворився на бегемотика в спідничці. Бегемотик обурено взявся в боки: — А тепер пригадав?

Ашміра поглянула на мене:

— Хіба ти часто перекидаєшся на бегемота?

— Ні, не дуже часто! Це довга історія…

Соломон зненацька підхопився:

— Я пам'ятаю тебе! Ти один з Хабиних джинів! — Він люто поглянув на дівчину. — То тебе прислав отой єгиптянин…

Я з жалем хитнув головою:

— Та що ти! Хабі я більше не служу. Бартімеус з Урука знає способи звільнитися навіть із найсуворішого рабства! Тепер я не корюся жодному чарівникові! Хіба що вряди-годи…

— Хаба засадив його до пляшки, — перервала дівчина. — А я його випустила. Тепер він — мій раб.

— З формального погляду, — насупився я, — може, й так. Тільки довго це не триватиме! Я знаю твоє справжнє ім'я, Ашміро, й це робить тебе дуже вразливою. Тому, якщо хочеш прожити трохи довше, відпусти мене просто зараз!

Дівчина й бровою не моргнула. Вона підступила до Соломона й схопила срібний кинджал, що лежав у нього на колінах. Цар навіть не спробував завадити їй. Вона стала впритул до крісла й націлила на Соломона вістря кинджала.

— Віддай мені Перстень, Бартімеусе! — коротко сказала вона. — І ходімо!

Я кахикнув:

— Стривай-но. Хіба ти не чула, що я сказав? Я знаю твоє ім'я. І можу противитися будь-яким оберегам, які ти на мене націлиш!

— Але ж ти досі мусиш коритися мені! Де Перстень?

— Відпусти мене, тоді скажу.

— Що?! Ач, чого тобі закортіло!

Соломон, цар Ізраїльський, сидів у своєму кріслі, пильно спостерігаючи за нами. Зненацька він заговорив — хоч яким кволим він здавався зовні, голос його досі був упевнений і владний:

— Бартімеусе з Урука, чи виконав ти мій наказ?

— Який наказ? — вирячився на нього бегемотик. — Це щодо тих розбійників у пустелі? Так, виконав, тільки зараз йдеться не про те. Послухай-но, Ашміро…

— Розкажи мені про тих розбійників, — перервав Соломон. — Хто вони такі? Хто їхній ватажок?

— Ну… їх послав туди цар Едомеї. Він сердитий на тебе за надмірну щорічну данину, яку ти наклав на його царство. Тільки зараз, погодься, не час…

— Данину?! Яку данину? Я ніколи не вимагав з них данини!

— А цар Едомеї думає по-іншому, — заперечив я. — Так само й цариця Шеби гадає, ніби ти вимагаєш у неї ладану. Щось тут не так, авжеж? Хтось, мабуть, каламутить воду в тебе за спиною… Пробач мені, о великий Соломоне, але ти сам не розумієш свого власного становища. Ти нині безсилий. Я викрав твій Перстень.

— Ти помиляєшся. Це я його викрала, — втрутилася дівчина. — Я — господиня джина.

— Формально — так, — буркнув бегемотик. — Тільки це ненадовго.

— Віддай мені Перстень, Бартімеусе!

— Ач, яка! А моє Звільнення?

— Послухай-но, Бартімеусе, — несподівано втрутився Соломон. — Може, ти й справді віддаси їй Перстень?

Ми з дівчиною завагалися. Перервавши суперечку, ми втупились у нього.

Цар Соломон позіхнув, узяв з миски шматочок копченої скумбрії й поклав собі до рота[96]. Слід сказати, що він здавався не таким стривоженим, як варто було очікувати.

— Віддай їй Перстень, — повторив він. — Чому ти вагаєшся? А тобі, Ашміро з Шеби, слід було б поміркувати, чому твій слуга вагається в такій простій справі. Адже йому, звісно, хочеться якнайшвидше виконати твій наказ, щоб ти відпустила його. Чи, може, — провадив Соломон, по черзі оглядаючи нас своїми втомленими очима, — цей джин зрозумів щодо цього Персня щось таке, чого ти поки не усвідомлюєш? І, може, він просто хоче забратися звідси геть раніше, ніж ти виявиш це?

Бегемотик гучно видихнув. Цар, безперечно, мав рацію. Я махнув передньою ногою в бік найближчих полиць із сувоями.

— Тобі потрібен Перстень? — зітхнув я. — Він під полицею, біля стіни.

Дівчина позирнула на мене.

— Наглядай за Соломоном! — наказала вона, а тоді рішуче підійшла до полиць і нахилилася.

Запала тиша — її пальці нишпорили по підлозі, — а далі долинув переможний вигук. Я заплющив очі й заходився чекати. Пролунав вереск, і Перстень зі стукотом покотився підлогою. Коли я знову розплющив очі, дівчина ховала пальці під пахвою.

— Ой! Пече! — кричала вона. — Що ти зробив з ним, демоне?!

— Я?!

— Ти зачарував його! — В її неушкодженій руці блиснув срібний кинджал. — Негайно зніми його, інакше присягаюся…

Аж тут цар Соломон підвівся. Хоч він. правду кажучи, був у самій нічній сорочці, та й постать його була сухорлява, та й обличчя — без Примар — мало зморшкуватий старечий вигляд, — уся його постава випромінювала таку владну міць, що ми з дівчиною вмить замовкли.

— Джин каже правду, — промовив цар. — Перстень Соломона завдає болю. Така його природа. Якщо тобі треба доказів, поглянь сюди! — Він витяг руку з червоним шрамом на пальці.

Дівчина вибалушила очі:

— Я… не розумію! — прожебоніла вона. — Ні! Це… якась витівка! Я вас не слухатиму!

Проте, хоч вона знову поглянула на маленький золотий перстеник з обсидіаном, що лежав під її ногами, їй забракло сміливості підняти його.

— Ніяка це не витівка, — підтвердив я. — Він і мене обпік.

Майте на увазі, що я тільки-но перетворився з бегемотика в спідничці на чорнявого шумерського юнака. Юнак — хоч і не такий повнотілий, як бегемотик, — більше пасував до урочистості моменту. Я відчував, що зараз станеться дещо важливе, й не знав, чого мені сподіватися.

— Чому ж воно так пече? — жалібно промовила дівчина. — А моя цариця? Я думала, що Перстень…

Соломон тихо відповів:

— Ашміро, дозволь, я розповім тобі те, що знаю про Перстень. А далі вже роби з ним, що хочеш… і зі мною — теж.

Дівчина завагалася, поглянула на двері, а тоді — на цяцьку в себе під ногами. Поглянула на Соломона, далі — на кинджал у своїй руці. І врешті процідила крізь зуби:

— Тільки мерщій! І без витівок!

— Замолоду, — почав Соломон, — я цікавився стародавніми скарбами. Ця пристрасть є в мене й дотепер…[97] Шукаючи ці скарби, я багато мандрував, купував давні реліквії на ринках у Тебах та Вавилоні. Бував я й серед руїн древніших міст — тих, чиї імена люди вже забули. Одне таке місто досі лежить скраю пустелі, біля річки Тигр… Нині від нього залишилося хіба що кілька пагорбів, похованих під шаром землі й піску. Упродовж століть численні його таємниці вмерли, та найбільшу — і найстрашнішу — з них не потривожив ніхто…

Він помовчав — нібито схотів кахикнути, та насправді (якщо мати на увазі те, яким досвідченим лицедієм він був) йому просто кортіло навмисне нагнати страху. Стояв він — я звернув на це увагу — так, щоб сяйво світильників утворювало золотавий, майже неземний ореол довкола його голови. Він і справді був чудовий артист, цей Соломон, — навіть без своєї запозиченої сили.

Далі я поглянув на дівчину. Вона, за своїм звичаєм, насупилась, проте її струс — від дотику до Персня — ще не минув, тож вона ладна була далі чекати й слухати.

— Незадовго до того, як я прибув до тих руїн, — провадив Соломон, — поверхня одного пагорба завалилась від землетрусу, оголивши частину валькованого муру, наполовину зруйновану арку, а за нею — сходи, що вели під землю. Тільки уявіть, як зацікавили мене ці сходи! Я запалив світильник, увійшов під арку і врешті опинився перед зламаними дверима. Інший, давніший, землетрус вибив їх, а магія, що захищала цей прохід, давно вже, напевно, втратила силу… Я протиснувся в пітьму.

— Оце то пощастило тобі! — вигукнув я. — Шумерські підземелля славні своїми пастками! Там мусить бути безліч Тенет та інших чарів!

— Наскільки мені пощастило, — сухо відповів цар Соломон, — судіть уже самі. Не переривай мене! Отже, я протиснувся всередину — і опинився в маленькій комірчині. Там посередині, — він здригнувся, ніби знову переживаючи давній жах, — стояло залізне крісло, і в цьому кріслі, припнутий до нього майже зотлілими мотузками й дротом, сидів муміфікований труп; я не можу сказати, чоловічий він був чи жіночий, бо мене огорнув великий страх, і я думав лише про втечу. Обертаючись, щоб іти, я мимоволі помітив, як на пальці мумії блиснуло золото. Сповнений жадоби, я вхопив його. Палець відламався, і в моїй руці опинився Перстень. Я надяг його, — він підняв руку, й шрам на пальці яскраво зачервонів у світлі ламп, — і вмить відчув такий біль, що впав на землю непритомний.

Соломон відсьорбнув вина. Ми стояли мовчки. Навіть мені було не до балачок[98].

— Я прокинувся в пітьмі цього моторошного підземелля, — провадив цар, — від пекучого болю. Єдиною моєю думкою було те, як зняти Перстень. Та коли я вхопився за нього, він крутнувся на моєму пальці, й тихий голос у мене за спиною поцікавився, чого я хочу. Мені здавалося, що вже надходить моя смерть, і я — можете бути певні — схотів опинитись удома. Минула одна-єдина мить, мені запаморочилось у голові… і коли я отямився, то виявив, що лежу на даху свого будинку в Єрусалимі, й мене зігріває лагідне сонце.

— Ти перенісся додому за мить? — дівчина мимоволі роззявила рота з подиву. І навіть шумерського красеня-юнака, котрий побачив свого часу чимало дивовиж, ця розповідь неабияк вразила[99].

— Саме так, — відповів Соломон. — Що ж, буду стислішим, бо про все інше ви здогадаєтеся й самі. Невдовзі я дізнався про Перстень дві речі. По-перше, надягаючи його на палець, я здобуваю міць, про яку раніше й не мріяв. Дух Персня надзвичайно сильний і має незліченних рабів, що виконують будь-яке моє бажання. Лише доторкнувшись до каменя, я можу викликати їх; коли ж я крутну Перснем, з'явиться сам Дух. Таким чином, я можу за одну-єдину мить отримати все, чого мені хочеться. А по-друге — і це вже не так приємно, — він на мить заплющив очі, — цей Перстень завдає болю. Цей біль ніколи не слабшає. І річ не тільки в цім. Щоразу, користуючись Перснем, я підупадаю на силі. За молодих літ, коли я був ще дужий, то брався до нього щодня: збудував цей палац, створив імперію, змусив сусідніх володарів сховати свої мечі й благати про мир… Я брався до Персня, щоб допомагати найнужденнішим. Проте останнім часом, — він зітхнув, — це стало… набагато важче. Навіть найкоротша хвилина, коли я беруся до Персня, вкрай утомлює мене — і щоразу мені треба більше часу на відпочинок. А це так сумно — адже сотні людей щодня приходять до мене, благаючи про допомогу! Тож і доводиться перекладати свою роботу на отих моїх сварливих чарівників… — Він замовк і знову кахикнув.

— Але ж тобі відомо, — зауважив я зі співчуттям, бо Соломонова історія справді зворушила мене[100], — що дехто з твоїх чарівників не такий… е-е… чесний, як ти. Насправді вони — неабиякі падлюки. Хоча б той самий Хаба…

— Так, знаю, — перервав мене Соломон. — Багато хто з Сімнадцяти за своєю природою не лише могутній, але й підступний. Я тримаю їх коло себе, погрожуючи, що використаю проти них Перстень. Це надійна політика. Краща, ніж якби вони плекали змови далеко від мене. А я тим часом користуюсь їхньою силою…

— Так, це все гаразд, тільки ти, здається, недооцінюєш… Зненацька дівчина опинилася між нами й приставила до царського горла кинджал.

— Бартімеусе! — просичала вона. — Годі вже розмовляти з ним так, ніби він — твій спільник! Бери Перстень, і ходімо!

— Ашміро, — мовив цар Соломон, що навіть не ворухнувся від дотику кинджального вістря. — Ти чула мою історію. А тепер поглянь на моє обличчя. Невже тобі хочеться, щоб твоя цариця так само змарніла?

Дівчина хитнула головою:

— З нею цього не станеться. Вона не носитиме його щодня, як ти.

— Ще й як носитиме! Нікуди вона не подінеться. Інакше його викрадуть! Нічого в світі, — додав цар Соломон, — люди так не жадають, як цього Персня. їй доведеться носити його — й вона збожеволіє, бо той біль, Ашміро, який ти відчуваєш, доторкнувшись до нього, — це ніщо поряд із болем, який ти відчуваєш, коли надягаєш його. Спробуй, надягни його на палець. Побачиш тоді сама.

Ашміра досі стояла з занесеним у руці кинджалом. Вона нічого не відповіла.

— Не хочеш? — запитав Соломон. — Що ж, мене це не дивує. Я нікому не побажав би носити цей Перстень. — Він швидко сів, старий і зморений. — Що ж, роби свій вибір. Убий мене, якщо тобі цього треба, й забери Перстень до Шеби. Там через нього пересвариться десяток чарівників, і світ охопить війна. Або залиш його тут — і йди собі. Залиш цей тягар мені. У мене Перстень буде в безпеці, а я за його допомогою чинитиму добро — як зможу. Я тобі не заважатиму — присягаюся.

Деякий час я незвично для себе мовчав, надаючи Соломонові змогу вилити душу. Та зараз я обережно ступив уперед.

— Як на мене, це розумна річ, — зауважив я. — Ашміро, віддай йому Перстень — і ходімо звідси… Ой!

Вона так рвучко обернула кинджал у мій бік, що його аура встромилась у мою сутність. Я зойкнув і відсахнувся. Дівчина досі мовчала. Обличчя її було напружене, очі — скляні, немовби вона дивилася кудись удалину, не помічаючи ні мене, ні Соломона.

Я спробував заговорити ще раз:

— Послухай-но, облиш ти цей Перстень! А я підвезу тебе додому. Що ти скажеш про таку угоду? У мене, щоправда, немає такого чудового килима, як у Хаби, та який-небудь рушничок або скатертинка тут неодмінно знайдеться… Хіба ти не бачиш, що Соломон каже правду? З цим Перснем у всіх — самі прикрощі! Навіть за давніх часів ним не користувались, а заховали його в могилі!

Дівчина мовчала далі. Цар нерухомо сидів у кріслі, вдаючи сумирну покору долі, проте я знав, що він пильно стежить за Ашмірою й чекає на її рішення.

Нарешті дівчина підняла голову. Її очі нарешті зупинились на мені.

— Бартімеусе…

— Що, Ашміро?

Тепер вона мала зрозуміти, що й до чого — після всього побаченого й почутого! Тепер, відчувши на собі всю силу Персня, вона мала зрозуміти, як їй вчинити.

— Бартімеусе, — сказала вона, — візьми Перстень.

— Щоб віддати його Соломонові?

— Щоб забрати його до Шеби.

Її обличчя закам'яніло. Вона відвернулась — і, навіть не поглянувши на царя, застромила кинджал за пояс і попрямувала до дверей.

31

Транспортування такої потужної речі, як Перстень Соломона, — завдання нівроку непросте, надто коли не хочеш при цьому засмажитись.

В ідеальному світі я заховав би його до скриньки зі свинцевими стінками, скриньку — до торбини, а торбину тяг би за собою на ланцюгу завдовжки з милю, щоб ні моя сутність, ні мій зір не страждали від його випромінювання. Натомість мені довелося так-сяк загорнути його в кілька аркушів пергаменту, позичених із Соломонового письмового стола[101]. Таким чином мені вдалося приглушити жар, що йшов від Персня, проте його аура отруювала мені життя навіть крізь товстелезний шар пергаменту. Мені увесь час кололо пальці.

Дівчина вже пішла. Боязко тримаючи жмуток пергаменту на витягнутій руці, мов непокірний раб — яким я, правду кажучи, й був, — я подався за нею. Біля дверей зупинився й озирнувся назад. Цар досі сидів у кріслі, схиливши голову до грудей. Він здавався старішим, згорбленішим, сухорлявішим, ніж раніше. На мене він навіть не поглянув — і не спробував зупинити. Він знав, що я не міг би повернути йому Перстень, навіть якби хотів.

Що тут було сказати? Я повільно рушив коридором, залишивши мовчазного царя Соломона в кімнатці з вибіленими стінами.

Я вийшов до великої зали, проминув басейн, арки, що вели до обсерваторії й комори, золоті столики з усіма їхніми чарами, завіски, Тенета, ще одну арку — і знов опинився на балконі.

Над головою в мене, як і раніше, вигравали холодним сяйвом зорі. Унизу крізь гілля саду променіли вогні палацу.

Дівчина чекала біля перил. Вона дивилася на південь, згорнувши руки на грудях; вітерець ворушив її довге чорняве волосся.

Навіть не позирнувши на мене, вона запитала:

— Перстень у тебе?

— У мене.

— Перенеси мене з ним до Шеби. Байдуже, яким чином. Обернися на птаха, на кажана, на будь-яке чудовисько. Перенеси мене туди якнайшвидше, й коли ми прибудемо туди, я відпущу тебе.

Вона аж ніяк не скидалася на людину, яка щойно здійснила неможливе. Жодних радощів на її обличчі помітно не було. Правду кажучи, її майже трусило від гніву.

І не лише її.

Я сказав:

— Зараз ми перейдемо до цієї справи. Спочатку я хочу в тебе дещо запитати…

Вона показала на південні сади, де досі метушились, наче ті оси, вогники:

— Нема часу на балачки! А якщо Соломон здійме тривогу?

— У нас тепер є це, — холодно відповів я, показуючи їй жмуток пергаменту. — Тож часу в нас цілком досить. Якщо нас помітять, просто надягни Перстень — і всі вмить порозбігаються.

Вона хитнула головою, здригнувшись від самого лише спогаду:

— Не кажи дурниць. Я не можу цього зробити.

— Не можеш? А що ж тоді з ним робитиме ваша дорогенька цариця? Гадаєш, вона витримає цей біль?

— Цариця Балкіда знає, що їй робити, — байдужим тоном відповіла дівчина.

— Та невже? — я підійшов ближче. — Ти, здається, не зрозуміла, про що тобі тут торочив Соломон! А він не брехав. Ти сама відчула силу Персня. Ти чула, що може зробити ця річ. Тобі справді хочеться, щоб ця сила вирвалася в світ?

Тут її гнів вибухнув — але зовсім трохи:

— Соломон уже випустив цю силу! Тож нічого не зміниться!

— Ну, це вже занадто! Я не бозна-який Соломонів шанувальник, — відповів я, — та, як на мене, він робить усе можливе, щоб ця сила нікуди не вирвалася! Він тримає Перстень у себе й намагається користуватись ним якнайрідше.

Дівчина голосно, не по-жіночому пирхнула:

— Брехня! Він погрожує Шебі!

— Та годі вже! — пирхнув я ще голосніше. — Невже ти й досі цьому віриш? Я чув вашу розмову. Навіщо йому зрікатися відповідальності? Ти була його полонянкою — чого б то він брехав? Навіть дурень зрозуміє, що тут якась змова, й це…

— І це не має жодного значення! — вигукнула дівчина. — Мені байдуже! Моя цариця дала мені наказ, і я його виконую. Годі! Я мушу коритися їй!

— Ось вони, слова справжньої рабині, — я зневажливо посміхнувся. — Ти не мусиш нікому коритися — ось у чім річ! Я не знаю, може, ваша Балкіда й справді взірець чеснот, та зараз вона просто помилилася. Соломон не був вам ворогом, аж поки ти прокралася до його спальні з цим кинджалом. Та й тоді він, напевно, відпустив би тебе, якби… Одне слово, панночко, ти можеш скільки завгодно уникати мене, проте очевидного не змінити!

Дівчина з лютим вигуком шарпонулась і попрямувала геть, та коли почула мої останні слова, тут-таки обернулась — наче в якомусь давньому аравійському танці, — й тицьнула в мене пальцем.

— На відміну від демона, що виконує накази тільки з примусу, я вірна священній присязі! — мовила вона. — Я вірна своєму обов'язку! Я віддано служу своїй цариці!

— Це не заважає вам обом робити все абияк, — відповів я. — Скільки, до речі, років твоїй Балкіді? Тридцять? Сорок, якнайбільше? Послухай-но: я маю досвід у два тисячоліття — й часом теж помиляюся. От зустрів я тебе в ущелині й подумав, що з тебе будуть люди. Що ти розумна, кмітлива… Бачиш тепер, як я помилився?

— Тут річ не в розумі! — зіпнула дівчина, цілком підтвердивши мої слова. — Річ у вірності! Я вірю в свою царицю й корюся їй в усьому!

— В усьому?

— Так!

— Ну, тоді, — цей чудовий аргумент я приберіг на самісінький кінець, — чому ж ти не вбила Соломона?

Запала тиша. Я поклав жмуток пергаменту на перила, щоб вивільнити руки, й згорнув їх на грудях, демонструючи свою спокійну перевагу. Дівчина явно вагалася, руки в неї тремтіли.

— У цьому не було потреби… Без Персня він усе одно безпорадний!

— Але ж тобі наказали вбити його. Як я пам'ятаю, це було найголовніше завдання. А Перстень — уже наступне.

— Без Персня він будь-що не виживе, — мовила дівчина. — Інші чарівники вб'ють його, коли довідаються…

— Ти так і не відповіла на моє запитання. Чому ти його не вбила? У тебе був кинджал. Чи мені могла б наказати… Мені вже траплялося вбивати царів — я цілими стосами клав їх![102] А ми пішли собі — навіть щигля на прощання не дали. Отже, питаю востаннє: чому ти його не вбила?

— Бо не змогла! — вигукнула дівчина. — Тепер ти задоволений? Не змогла, дивлячись, як він там сидить! Я ладна була зробити це, коли взялася за кинджал, але ж він був цілком безпорадний! Я просто… — вона вилаялася. — Просто не змогла цього зробити! Соломон не вбив мене, коли я потрапила до нього в полон. Мусив убити, але не став! І я теж, як і він, зазнала поразки…

— Поразки?! — вирячився я на неї. — Цікава, нівроку, думка! Я сказав би…

— Це не має значення, — відповіла вона. — Я повертаюся до Шеби з Перснем! — Її лице шалено виблискувало в темряві, наче бліда зірка. — Тут я вже не схиблю!

Я виструнчився. Настала пора для удару в найвразливіше місце. Її самовпевненість — хоч дівчина й досі палко боронилася — вже похитнулась, а може, й зовсім пропала. Якщо зробити все як слід, то я, можливо, зумію скоротити дорогу — здихаюсь клятої подорожі до Шеби з цим пекучим Перснем. А може, й дівчину заодно врятую — хтозна.

— Дозволь мені вгадати, — сказав я. На щастя, я був у подобі шумерського юнака-воїна, а не в якійсь іншій, оригінальнішій. Прості істини й без того важко проковтнути, а надто — коли чуєш їх із вуст витрішкуватого біса, крилатої змії, хмари отруйного газу або чотириликого демона[103] (це лише кілька прикладів з багатьох). — Ти не змогла вбити Соломона, бо серцем відчувала, що він каже правду. І про Шебу, й про Перстень. Ні — помовчи, будь ласка, з хвилину й дослухай! А це своєю чергою означає, що ти розумієш: ваша дорогенька цариця помилилась. І ця думка тобі не до вподоби. Так, не до вподоби, бо виходить, що вона послала тебе сюди помилково — й ти даремно ризикувала життям. А якщо ваша цариця не бездоганна, то це піддає сумніву увесь сенс твого мізерного короткого життя: виконувати її накази й жертвувати собою заради неї. Ба більше: це піддає сумніву й самопожертву твоєї матері!

Дівчина здригнулась і тихо-тихо промовила:

— Ти нічого не знаєш про мою матір.

— Я знаю те, що ти казала мені. Вона померла заради своєї цариці.

Дівчина заплющила очі:

— Так. І я бачила, як вона померла.

— Ти теж сподівалася померти, виконуючи своє завдання. Почасти тобі цього навіть хотілося.

Її обличчя ніби трохи скривилося. Я замовк і позадкував. Трохи помовчавши, я запитав:

— Коли це сталося? Давно?

— Давно… — дівчина поглянула на мене. Обличчя її досі повнилося люттю, проте ця лють нині потріскалась і зламалась, і в очах блищали сльози. — Мені було шість років… То були горяни, вони збунтувалися через податки. І схотіли вбити царицю…

— Гм-м, — замислено промовив я. — Убивці, що напали на володаря… Щось ніби знайоме?

Дівчина вдала, що не почула.

— Моя мати зупинила їх, — сказала вона. — І тоді…

Вона відвернулась і поглянула на сади. Там досі все було спокійно й тихо. У несподіваному пориві я зняв з перил жмуток пергаменту: мені спало на думку, що його приглушену ауру помітно здалеку.

Ашміра притулилася до кам'яної стіни, опустила руки. Уперше за весь час нашого знайомства я бачив її цілком нерухомою. їй, звісно, й раніше траплялося зупинятися, однак це завжди були тільки перерви між спалахами шаленої енергії. А тепер — чи то мої слова так подіяли, чи її спогади, чи щось іще, — вона зненацька згасла, знітилася, ніби не знаючи, що їй робити.

— Якщо я не візьму Перстень, — глухо промовила вона, — то чого ж я досягну? Нічого. Я буду так само спорожнілою, як і тепер.

Спорожнілою? Шумерський юнак почухав своє мужнє підборіддя. Ох ці люди з їхніми проблемами! Я на цьому, правду кажучи, не дуже знаюся. Ні, зрозуміло, мені було цілком очевидно, що дівчина всі ці роки намагалася наслідувати матір — лише задля того, щоб у момент своєї перемоги виявити, що не вірить по-справжньому в те, що робить. Це я бачив досить чітко. А тепер, коли її огорнув відчай, я не знав, як мені бути далі. Старанний психологічний аналіз[104] — це одне, а конструктивні пропозиції — зовсім інше.

— Послухай-но, — почав я. — Ще не пізно повернути Перстень Соломонові. Він тобі не мститиметься. Адже він заприсягся. До того ж це дуже заспокоїть його. А є ще й інший вихід, про який ти, напевно, не подумала: викинути Перстень у море. Позбутися його назавжди. Це — взагалі найкраще вирішення проблеми. Шебі вже нічого не загрожуватиме, ваша цариця не терпітиме болю — й до того сила-силенна духів не знатиме прикрощів…

Дівчина не погодилася з моєю розважливою пропозицією, але й не відкинула її. Вона стояла так само — знічена, з опущеними плечима — й дивилась у пітьму.

Я спробував ще раз:

— Ти кажеш, ніби почуваєшся спорожнілою. Як на мене, ти надто вже цим переймаєшся. Твоя проблема, Ашміро, в тому, що від тебе дуже…

Я зненацька замовк, відчувши тривогу. Мій точений ніс заворушився. Я стурбовано понюхав повітря.

Це змусило дівчину трохи оговтатися. Вона сердито запрокинула голову:

— Ти хотів сказати, що від мене дуже смердить? Присягаюся Шебою, це турбує мене найменше!

— Ні. Не від тебе.

Мої очі зіщулились. Я оглянув порожню галерею. Колони, статуї, крісла — все здавалося тихим та спокійним. Проте десь поблизу… ой-ой-ой!

— Ти не відчуваєш запаху? — запитав я.

— Ніби смердючими яйцями тхне, — мовила дівчина. — Я думала, що це від тебе…

— Ні, не від мене.

Зненацька зрозумівши все, я тихенько прокрався на середину галереї. Зупинився, понюхав, прислухався, пройшов трохи вперед, знову понюхав. Ступив ще крок… а тоді обернувся — і розтрощив Вибухом найближчу статую.

Дівчина зойкнула, шумерський юнак майнув уперед. Уламки каменю з гуркотом, брязкотом і стукотом посипалися на підлогу; я приземлився серед них, відігнав убік рештки бузкової хмаринки — і зловив обгорілого фоліота, що причаївся за розбитим постаментом. Я схопив його за зелену жилаву шию й підняв у повітря.

— Ґезері! — гаркнув я. — Так я й думав! Знову нишпориш?! Ні, цього разу я прикандичу тебе раніше, ніж ти…

Фоліот неквапом висолопив язик і вишкірився. І показав на південь.

О. Ні!

Я озирнувся. Вдалині, над палацом, у нічне небо здіймалася хмара — чорний конус із вітру й полум'я. Спочатку вона була далеко, однак це тривало недовго. З хмари вилітали тонкі червоні блискавки; вона нуртувала, клубочилась, кипіла мстивою люттю й линула над садами в бік вежі.

32

Хмара з'явилася якнайневчасніше для Ашміри — саме тоді, коли рішучість дівчини зійшла нанівець.

Вона стояла на балконі й дивилася, як більшає ця хмара — смерч із вогняних вихорів, що підпалював дерева й траву на своєму шляху, заливаючи сади криваво-червоним сяйвом. Вона чула виття бурі, чула, як хихоче дрібний демон, чула стривожені крики Бартімеуса, що біг до неї…

Вона все чула, все бачила, проте нічого не могла вдіяти.

Серед усіх злигоднів своєї подорожі Ашміра зберігала залізну дисципліну, до якої звикла за багато років самотнього життя. Ні небезпека, що чатувала на неї в палаці, ні розмова з Соломоном, ні навіть зустріч віч-на-віч із Духом Персня — ніщо з цього не злякало її. Вона розуміла, що їй доведеться пожертвувати собою, й знала, навіщо вона це робить. Ясність мети додавала їй рішучості, а рішучість не дозволяла забути про мету. Від самого початку вона прямувала назустріч власній можливій загибелі — в шалено-безжурному настрої.

Проте смерть, урешті-решт, не прийшла до неї — натомість з'явився Бартімеус. Цар несподівано опинився в її владі, Перстень — у її руках, і вона залишилася жива. Усе, чого їй так довго хотілося, стало можливим…

Аж тут зненацька Ашміра виявила, що не знає, що їй робити далі.

Ще до того, як дівчина втекла з Соломонової кімнати, вона спробувала якось змиритися з усім, що бачила й чула. Розповідь царя, його безпорадність, запевнення, що він ні в чому не винен, і те, як він знітився в своєму кріслі… Нічого такого вона не сподівалась, і все це суперечило її уявленням. Та ще й цей Перстень — Перстень, який нібито робив свого власника найщасливішою людиною в світі! Якщо забути про те, що він пік його вогнем і передчасно виснажував… Вона згадувала зморене Соломонове обличчя, біль, який вона відчула, коли сама взяла в руки Перстень… Дурниці якісь! Усе шкереберть!

Спочатку Ашміра намагалася не зважати на ці суперечності й завершити своє завдання найкращим способом з можливих. Та ба! Цей Бартімеус примудрився витягти з неї найглибші її сумніви й найпотаємніші спонуки…

Багато з того, про що він говорив, вона вже давно сама відчувала серцем — відтоді, як її мати впала на коліна байдужої, незворушної цариці. Багато років поспіль вона гнала від себе ці думки, ховала їх за своєю ревною відданістю і радощами від власної спритності. Однак тепер вона з нещасною ясністю холодного зоряного світла усвідомила, що вже не вірить у те, ким вона була раніше й ким так мріяла стати. Завзяття й віра в себе покинули її, і втома, що копичилась упродовж двох тижнів, зненацька впала на її плечі. Вона почувалася водночас обтяженою й порожньою, мов скойка.

Вогненна хмара насувалася. Ашміра не робила нічого.

Джин кинувся до неї, тягнучи за собою маленького зеленого демона. У другій руці, яку він простягав Ашмірі, був жмуток пергаменту.

— Ось Перстень! — вигукнув він. — Візьми його! Надягни!

— Що?! — Ашміра розгублено насупилась. — Я… я не можу!

— Хіба ти не бачиш? Сюди йде Хаба!

Бартімеус уже підійшов до неї впритул — як і раніше, в подобі смаглявого юнака-шумера. Схвильовано вирячивши очі, він запхав жмуток їй у руки.

— Надягай мерщій! Це наш єдиний порятунок!

Навіть через пожмаканий пергамент Ашміра відчувала, як Перстень пече їй руки. Вона незграбно взяла жмуток, мало не впустивши його на підлогу.

— Я? Ні, не можу… А може, ти?

— А я й поготів не можу! — вигукнув джин у відповідь. — Тяжіння Іншого Світу просто роздере мене навпіл! Мерщій! Скористайся ним! У нас є лише кілька секунд!

Юнак підстрибнув, вискочив на перила балкону — і, запхавши фоліота під пахву, жбурнув у темряву, в бік хмари, одну за одною кілька червоних блискавок. Жодна з них навіть не дістала до хмари; усі вони вибухнули, натрапивши на невидиму перепону; іскри кволої магії знялися в небо чи посипалися вниз, підпаливши кипариси в саду.

Ашміра нерішуче торсала краєчок пергаменту. Надягти Перстень? Але ж він — царський скарб, гідний лише володарів та володарок… Хто вона така, щоб наважитись на це? Ніхто — з неї не вийшло навіть умілої охоронниці… І до того ж — їй пригадалося зморене Соломонове обличчя, — Перстень дуже пече!

— Ти хочеш, щоб він дістався Хабі Жорстокому?! — кричав тим часом Бартімеус. — Надягай мерщій! Ну й господиня, нівроку! Зроби вже нарешті щось як слід!

З-під його пахви гучно зареготав маленький зелений демон. Тепер Ашміра впізнала його: він належав Хабі. Вона вже бачила цього демона в ущелині.

— Марна справа, Варті! — зауважив фоліот. — Даремна! Це ж вона поклала цей пакунок на перила? Я його аж за милю вгледів!

Джин у відповідь промовив лише одне слово. Фоліот заціпенів з роззявленим ротом, огорнутий павутинням диму. Бартімеус, далі кидаючи блискавки вільною рукою, підкинув демона вгору, вхопив його за міцне вухо, розкрутив і пожбурив у темряву.

Попереду, всередині хмари, спалахнуло яскраво-блакитне полум'я.

— Ашміро!!! — вигукнув Бартімеус.

Блакитне полум'я вдарило в перила і розтрощило їх; джин відлетів назад, огорнутий сапфіровим вогнем. Його пронесло через галерею в напрямі найближчої статуї, підкинуло вгору — й він ударився зсередини об баню вежі, незграбно розкинувши руки й ноги. Полум'я оточило його, спалахнуло й згасло.

Його тіло поволі котилося нижче, нижче — й нарешті завмерло на підлозі, серед уламків каменю.

Ашміра поглянула на нерухомого джина, далі — на жмуток пергаменту в своїх руках. Зненацька вона вилаялась, і вагання зникли. Вона розгортала пергамент, роздирала його, відчуваючи, як Перстень пече зсередини дедалі сильніше… Дівчина простягла тремтливу руку.

Спалахнула блискавка, на балкон насунула темна хмара. Статуї захиталися, рештки перил завалилися й полетіли геть, у пітьму. Буря вдарила по галереї, утворивши потужну повітряну хвилю. Ашміра впала на камені, її закрутило на спині. Жмуток пергаменту вилетів з її рук і впав на парапет. Малесенька золота іскорка застрибала по кам'яних плитах.

Вихор ущух, буря вгамувалася. Посередині широкого кола каменів, опалених полум'ям, стояв, люто озираючись, чарівник Хаба.

За його спиною підіймало голову щось темне й високе. Тонкі, наче паперові, руки, що стискали мага в обіймах, розімкнулися. Довгі й тонкі, наче голки, пальці витяглись і показали на Ашміру.

— Там, — промовив тихий голос.

Ашміра вдарилася головою, перила пливли перед її очима. Усе ж таки вона змусила себе сісти і озирнутися, шукаючи Перстень.

Ось він, на самісінькому краєчку бездонного провалля! Незважаючи на запаморочення, Ашміра стала навколішки й поповзла до Персня. З-за спини долинули тихі кроки, шелест чорного вбрання…

Ашміра поповзла швидше. Вона вже відчувала, як Перстень пече їй обличчя. Простягла по нього руку…

Її пальці притиснула до каменю чорна сандаля. Ашміра, зойкнувши, прибрала руку.

— Ні, Кіріно! — промовив чарівник. — Це не для тебе!

Він копнув її ногою, вдаривши краєм підошви у вилицю. Відкотившись назад, вона підхопилася. Та тільки-но вона дотяглася до свого пояса, як її стиснули й підкинули в повітря невидимі кігті. Кілька секунд вона не бачила нічого, крім мерехтіння зірок та клубів темряви, а тоді побачила, що знову стоїть на розгромленому балконі, тільки трохи далі. Кігті стискали її так само міцно, а її руки були щільно притулені до боків. Вона відчувала, що за її спиною хтось є.

Єгиптянин досі стояв над Перснем і дивився на нього, немовби не вірячи власним очам. На ньому була та сама туніка, що й на бенкеті багато годин тому. Обличчя його здавалося змореним, куточки вуст були замурзані червоним, що свідчило про його втіхи на бенкеті, проте його очі збуджено блищали, а голос тремтів, коли він говорив:

— Це воно… справді воно… не можу повірити!

Він стрімко нахилився й нерішуче заціпенів, відчувши жар, яким пашів Перстень.

Десь над Ашміриною головою тихий голос промовив:

— Стережися, господарю! Він пече мене — навіть звідти! Будь обережний, любий господарю!

Чарівник чи то крекнув, чи то реготнув у відповідь:

— Ти… ти ж знаєш мене, любий Аммете. Я охоче стерплю невеличкий біль.

Його пальці потяглися до Персня. Ашміра скулилась, чекаючи на крик. Натомість вона почула здушений зойк і прокльон. Вирячивши очі й стиснувши зуби, Хаба випростався. Перстень лежав на його долоні.

— Господарю! Тобі зле?

Ашміра запрокинула голову й побачила на тлі зірок величезну тінь, що за своїми обрисами повторювала Хабину постать. Дівчина злякано роззявила рот і заборсалась в обіймах чудовиська.

Єгиптянин позирнув на неї.

— Тримай дівчисько, щоб не втекло! — прохрипів він. — Тільки… тільки шкоди йому не завдавай. Мені… мені ще треба поговорити з ним. А-а-а! — ревнув він. — Як старий це терпів?!

Кігті ще міцніше зімкнулися на грудях Ашміри. Вона скрикнула від болю. Водночас із цим вона трохи вигнулась — так, ніби істота, що тримала її, зненацька схотіла підібрати щось таке, що лежало ззаду.

Знову долинув тихий голос:

— Господарю, Бартімеус у мене. Він живий.

Ашміра трохи повернула голову й побачила поряд гарного юнака. Він висів непритомний, мов жмуток ганчір'я, затиснутий у велетенському сірому кулаку. З численних ран на його тілі курилася жовта пара. Від цього видовища в дівчини тьохнуло серце.

— Ще не здох? То й добре! — Хаба підходив до них накульгуючи, тулячи до грудей праву руку. — Перша пташка для наших новеньких сутнісних кліток, Аммете. Тільки спершу — оце дівчисько…

Він зупинився навпроти Ашміри, пильно роздивляючись на неї. Обличчя його скривилося від болю, він мовчки кусав губу. Надягти Перстень він, одначе, не поспішав.

— Як ти зробила це? — зненацька спитав він. — Який рівень твоєї магії?

Ашміра стенула плечима й хитнула головою.

— Ти хочеш, щоб Аммет роздер тебе навпіл? — запитав чарівник. — Йому й так цього кортить. Кажи!

— Це було досить просто.

— А Соломонова охорона?

— Я обминула її.

— А Перстень? Як ти зняла його? Цар тоді спав?

— Ні, він не спав.

— Тоді як, заради бога Ра… — Хаба замовк, поглянув на свою скам'янілу, зведену судомою руку. І здригнувся від болю, загубивши свою думку. — Гаразд, розкажеш це згодом, коли я не поспішатиму, — хочеш ти цього чи ні. Зараз я хочу знати одне: як помер Соломон?

Ашміра пригадала худорлявого царя, що сидів у своєму кріслі. Цікаво, що він зараз робить? Мабуть, кличе варту чи намагається втекти з вежі… Вона відчула, що хоче, щоб він встиг це зробити.

— Його задушив Бартімеус, — відповіла вона.

— Он як? Чудово, чудово. Більшого він і не заслуговував. Що ж, Кіріно… хоча це, звісно, не справжнє твоє ім'я? Хотів би я знати… — він криво посміхнувся їй. — Нічого, все це ми згодом з'ясуємо. Хай там хто ти така, я тобі дуже вдячний. Мені самому давно вже кортіло зробити щось подібне. Як і решті з Сімнадцяти — ми вже не раз про це говорили. От тільки всім нам було страшно! Ми не насмілювалися діяти! Перстень лякав нас. А тобі, в товаристві цього… цього звичайнісінького джина, — тобі це вдалося! — Хаба здивовано хитнув головою. — Це справді дуже прикметно. Як я розумію, це ти здійняла гамір коло скарбниці?

— Так.

— Непогана тактика! Більшість моїх колег і досі там воловодяться… Якби це залежало від них, тобі пощастило би втекти!

— Але як ви знайшли нас? — запитала Ашміра. — Як цей зелений демон…

— Ми з Ґезері та Амметом шукали тебе пів ночі — відтоді, як ти пограбувала мене. Ґезері — найпильніший з нас. Він помітив блиск на балконі під банею. І завітав сюди, щоб з'ясувати, що тут діється. Я за ним спостерігав — за допомогою цього каменя. — Чарівник показав полірований камінь, що висів у нього на шиї. — Тільки уяви, як я здивувався, коли ми виявили, що причина всього — ти!

Цієї миті за його спиною хтось застогнав. З провалля повільно, ривками підіймалася жалюгідна, розтріпана хмаринка. На ній умостився маленький зелений фоліот — геть побитий, з ґулею на голові, завбільшки з лелече яйце.

— Ой-ой-ой, моя сутність! — заскімлив він. — Оцей мені Бартімеус! Обернув мене закляттям на камінь і кинув униз!

Хаба насупився:

— Замовкни вже, Ґезері! У мене важлива справа!

— У мене все тіло заніміло! Ось, смикни мене за хвіст — я навіть і не відчую!

— Якщо не замовкнеш, узагалі залишишся без хвоста! Пильнуй!

— Ой, які ми сердиті! — обізвався фоліот. — Ти, друже, будь обережнішим. Багато хто помітив ці вибухи — та й цю моторошну ауру, що пашить із твоєї руки… Обережно! Сюди йдуть!

Він показав на південь, де яскраво мерехтіли вогники, а разом з ними наближалися вузькі силуети — темні, прямокутні, наче німі двері, що ведуть до зірок. Хаба скривився:

— Мої приятелі й колеги йдуть відвідати Соломона. Вони й гадки не мають, у кого зараз Перстень!

— Це все гаразд, — несподівано мовила Ашміра, — тільки ти, як бачу, досі не надяг його!

Вона зойкнула: демон люто стиснув її стан кігтями.

Хаба відповів:

— Це трохи… важче, ніж я сподівався. Хто б подумав, що в Соломона така сила волі? Тільки не кепкуй з мене, дівчисько. Я — могутній чарівник! А ти — ніхто, безіменна злодюжка!

Ашміра заскреготіла зубами. Пнів переповнив її.

— Брешеш! — вигукнула вона. — Мене звуть Ашміра, а моя мати була головною охоронницею в цариці Шеби! Я прийшла по цей Перстень, бо моя батьківщина в небезпеці. Може, я й зазнала поразки, та діяла принаймні з чеснішими намірами, ніж ти!

Вона замовкла, випнувши підборіддя й виблискуючи очима в лютому задоволенні. Запала глуха тиша.

Далі Хаба пронизливо, пискливо зареготав, і моторошна тінь, що тримала Ашміру, відгукнулася таким самим реготом. Джин, що висів непритомний поряд з Ашмірою, здригнувся й затремтів від цього реготу.

Хаба ледве спромігся заспокоїтись.

— Вони йдуть, Аммете! — сказав він. — Готуйся! Ну, люба Ашміро… яке гарне ім'я! Набагато красивіше, ніж Кіріна. Отже, тебе прислали з Шеби? Як мило!

Він розкрив долоню й вирячився на Перстень Соломона.

— Мерщій, господарю! — гукнув Фоліот. — Там старий Гірам! Він скаженіє з люті!

Ашміра побачила, як тремтять пальці чарівника над Перснем.

— Чому «мило»? — перепитала вона.

— Бо я знаю, навіщо ти прибула сюди. Знаю, навіщо Балкіда прислала тебе. — Його вологі очі, наповнені зловтіхою й страхом, поглянули на неї. — І знаю, що ти даремно вбила Соломона.

Ашмірі тьохнуло серце:

— Але ж погрози…

— Погрожував не Соломон.

— А посланець…

— Його посилав не він. — Хаба зойкнув: його пальці зімкнулися на Персні. — Ми… ми з рештою Сімнадцятьох давно вже дещо задумали, з огляду на Соломонову репутацію. Усі ці дрібні царенята з Едому, Моабу, Сирії та інших країн охоче погодилися сплатити викуп, щоб уникнути обіцяних прикрощів. Останньою в цій черзі була Балкіда. Вона не бідніша за інших, їй неважко сплатити призначену данину. Для неї це невелика втрата, а для нас — хороша змога наповнити скрині грошима. Що тут поганого? Аби Соломон нічого не помітив! Та й сам він міг би до цього додуматись. Навіщо потрібна влада, якщо з неї немає жодної користі?

Тінь над Ашміриною головою обізвалася:

— Господарю, тобі варто поспішати!

— Хабо! — долинув з темряви роздратований крик. — Хабо, що ти там робиш?

Чарівник не звернув на нього уваги.

— Любий Аммете, я розумію, що забалакався. Це задля того, щоб утамувати біль. Я мушу набратися духу, щоб надягти його. Це ненадовго.

Ашміра пильно дивилася на єгиптянина:

— Ваш посланець напав на Маріб! Загинули люди! Хто з чарівників прислав його?

З Хабиної лискучої лисини струменів піт. Чарівник тримав Перстень великим і вказівним пальцями й поволі посував його до пальця другої руки.

— Насправді то був я. Не переймайся цим — то міг бути кожен з нас. А посланцем був той самий Аммет, що зараз тримає тебе. Кумедна річ, еге ж: за наказом Балкіди було знищено єдиного царя, який не зловживав би силою Персня! Даю тобі слово — я таким скромним не буду…

— Хабо!

Візир Гірам у білосніжному вбранні спустився до самісіньких перил і люто дивився на все, що тут діялося. Він стояв, згорнувши руки, на невеличкому килимі, який ніс величезний демон у людській подобі, з довгим золотим волоссям та білими крилами, що лопотіли гучніше за бойові барабани. Обличчя демона було гарне, моторошне й гордовите, а очі — смарагдово-зелені. Якби не очі, Ашміра нізащо не впізнала б у ньому білу мишку.

Позаду видніли інші чарівники, й над ними в пітьмі ширяли їхні демони.

— Хабо! — повторив візир. — Що ти тут робиш? Де Соломон? І що… що це в твоїх руках?!

Єгиптянин навіть не поглянув на нього. Він досі набирався духу, стискаючи Перстень у тремтливих руках.

— Принаймні моя цариця, як і я, поводилася чесно! — відказала Ашміра. — Вона ніколи не схилить перед тобою голови, хай там чим би ти погрожував!

Хаба зареготав:

— Навпаки, вона вже схилила її! Учора в дворі марібського палацу вже громадилися мішки з ладаном. Ти, дитинко, була лише запасним варіантом, шляхетним жестом, який ваша цариця могла собі дозволити. Тепер вона вважає, що ти загинула, й готує данину. Усі вони так чинять!

В Ашміриній голові паморочилось, у вухах стугоніла кров.

— Хабо! — знову гукнув Гірам. — Поклади Перстень! Я — найстарший із Сімнадцяти! Я забороняю тобі надягати його! Ми всі повинні взяти участь…

Хабина голова була похилена, обличчя — сховане.

— Аммете, мені потрібна ще хвилина. Чи не міг би ти…

Ашміра запрокинула голову. Крізь сльози вона побачила, як тінь розтулила рота, оголивши дрібні зуби. Далі її підкинуло в повітря й знову підхопило — тепер вона висіла поряд з Бартімеусом, затиснута під пахвою в тіні.

— Хабо! — гримнув Гірам! — Слухайся нас, інакше ми атакуємо!

Не відпускаючи Ашміру й джина, тінь простяглася через балкон, витягла вперед вільну руку, розчепірила довгі пальці. Рука вискочила вперед, зробившись тонкою й гнучкою, мов нагай. Свист, удар… Прамова голова полетіла в один бік, а тіло — в інший; мовчки впавши з килима, вони зникли в темряві.

Білокрилий демон радо скрикнув і теж зник. Килим, зоставшись без підтримки, закружляв у повітрі й пропав десь унизу.

Десь у повітрі над садом залунав вереск інших чарівників.

Тінь втяглася назад, на балкон, і обернулася до господаря. Той з глухим криком зігнувся до землі.

— Тобі зле, любий господарю? Чим я можу допомогти?

Хаба спочатку не відповів нічого: він завмер, скулившись і сховавши обличчя між колінами. Зненацька він запрокинув голову й помалу випростався. Лице його скривилось, вуста розтяглись у моторошній посмішці.

— Нічого, любий Аммете. Нічого не треба…

Він підняв руку. На його пальці блиснуло золото.

Поряд з Ашмірою застогнав Бартімеус.

— Отакої! — вигукнув він. — Треба ж мені було отямитися саме заразі

33

Єгиптянин обернувся до нічного неба. Позаду нього, в світлі зірок, видніли кілька чарівників, що розгублено заціпеніли над порожнечею на своїх килимах. Один з них кинув Хабі виклик, проте той не відповів. Натомість він, далі тримаючи руку над головою, нарочито повільно й неквапливо крутнув на пальці Перстень.

Ашмірі — як і тоді, в Соломоновій спальні, — позакладало вуха, ніби вона пірнула під воду. Бартімеус поряд із нею гучно вдихнув повітря крізь зуби. Навіть тінь, що тримала їх, помалу позадкувала.

Істота стояла в повітрі, поряд із балконом. Істота заввишки з людину, проте не людина, чорніша від нічного неба.

— Ти не Соломон.

Голос був не гучний і не гнівний — цілком спокійний і лагідний, однак трохи роздратований. Почувши цей голос, Ашміра відсахнулась, ніби її вдарили. Вона відчула, як у неї з носа зацебеніла кров.

Хаба уривчасто, болісно загавкав — це, очевидно, правило в нього за сміх:

— Ні, рабе! Тепер у тебе інший господар. Ось тобі мій перший наказ: захисти мене від усіх магічних атак!

— Виконано, — відповіла Істота.

— Далі… — Хаба нервово ковтнув слину й виструнчився. — Далі пора показати світу, що тепер усе буде по-іншому! — вигукнув він. — Що в Єрусалимі з'явилася нова сила! Соломоновим лінощам настав кінець! Перстень тепер буде в роботі!

Почувши ці слова, кілька чарівників у повітрі нарешті отямились. Осяйні магічні промені спалахнули над проваллям, щоб уразити єгиптянина. Вони схрестились над перилами і розпались на дрібні струмені кольорових іскорок, що розвіялися за вітром, мов насіння трави.

— Рабе Персня! — вигукнув Хаба. — Як я бачу, мої колеги — Ельбеш і Нісрох — виявились найпрудкішими в нападі. Нехай вони першими з усіх зазнають кари!

Два килими з двома чарівниками вибухнули яскраво-зеленим полум'ям. Обгорілі клапті полетіли вниз, до дерев.

— Виконано.

— Рабе Персня! — Хабин голос немовби зміцнів — чарівник, здавалося, потроху тамував біль. — Приведи мені таке саме величезне військо, яке зібралося, коли Тутмос виступив проти Німруда! Навіть ще більше! Нехай розверзнеться небо — й моє військо з'явиться за моїм наказом! Нехай воно несе загибель усім у цьому палаці, хто наважиться підняти на мене руку! Нехай… — він замовк і зойкнув, поглянувши на небо.

— Виконано, — промовила Істота й зникла.

Ашмірі знову позакладало вуха: вона ледве помітила, як Істота пропала. Як і Хаба, як і всі чарівники на килимах та духи, що підтримували їх, вона втупилась у точку на схід від садів, над палацовим муром. Там небо справді розверзлось — ніби поставили набік вогняне колесо. До середини колеса, наче спиці, тяглися стовпи шаленого вогню, однак до Землі не долинало жодного звуку, й моторошне сяйво не кидало світла на бані й дерева внизу. Там була діра, й водночас її нібито там не було — таке собі близьке й дуже далеке вікно до Іншого Світу.

Крізь це вікно линув цілий рій малесеньких цяток — чорних, мовчазних і стрімких. Вони мчали, наче бджоли або мухи, чи радше немовби клуби диму — густішаючи, рідшаючи, знову густішаючи й при цьому невпинно кружляючи, помалу спускаючись до землі; хоч і здавалося, що відстань, яку вони повинні подолати, не дуже велика, Ашмірі здалося, ніби на це знадобилася ціла вічність. Зненацька — так, ніби вони перетнули якийсь невидимий бар'єр, — її огорнув такий шум, наче ціле море піску несподівано пролилось униз, на землю; то було лопотіння демонських крил.

Цятки більшали й більшали; у світлі зірок виблискували ікла, пазурі й дзьоби демонів, зазублені списи й мечі, які вони тримали в руках, аж поки небо над палацовими садами почорніло від силуетів, що кружляли над ними й затулили собою самі зірки.

Військо чекало. Запала раптова тиша.

Ашміру ляснули по плечу.

Вона озирнулась і побачила перед собою очі красеня-юнака, що висів разом з нею в кігтях тіні.

— Тепер бачиш, що ти наробила? — докірливо сказав він.

Її огорнули жаль і сором.

— Бартімеусе! Мені так шкода…

— Он як? Тоді все гаразд, еге ж? — відповів юнак. — Легіони Іншого Світу вирвалися на волю, увесь цей куточок Землі зараз обернеться на рушу, на трон зійшов Хаба Жорстокий в усій своїй кривавій славі, на Бартімеуса з Урука найближчим часом будь-що чекає сумний кінець — однак тобі принаймні хоча б шкода! А я вже думав був, що нині випав препоганий день…

— Пробач, — мовила дівчина. — Я ніколи й думки не допускала, що все так закінчиться… — Вона поглянула вгору, на рої демонів у небі. — І… Бартімеусе, мені страшно!

— Невже? Ти ж смілива, люта охоронниця!

— Я навіть не думала…

— Думала чи не думала, яка тепер різниця? Ти диви — цей шаленець віддає накази! Цікаво, хто почує їх першим? Як на мене, чарівники… Онде, поглянь!

Стоячи біля розтрощених перил, розпростерши тонкі довгі руки, Хаба пронизливо вигукнув наказ. У лаві демонів, що затьмарили небо, вмить з'явився розрив, і стрімкі постаті широкою спіраллю полинули вниз. Там, у пітьмі садів, узялися до роботи раби чарівників. Килими гасали туди-сюди, б'ючись об мури, щоб вискочити за межі палацу. Однак демони були надто прудкі. Спіраль розвалилася, чорні силуети полинули на всі боки й накинулись на втікачів, які тим часом відчайдушно викликали на бій своїх власних демонів.

— А ось і царська варта, — зауважив Бартімеус. — Трохи запізно, та, як на мене, їм просто дуже не хочеться помирати.

Яскраві магічні спалахи — лілові, жовті, рожеві, блакитні, — запалахкотіли по всьому садку та по дахах: захисники палацу, об'єднавшись, розпочали бій з Хабиною ордою. Чарівники репетували, килими один за одним зникали в полум'ї; демони сипалися з неба, наче вогняне каміння, пробивали бані й дахи або, зчепившись по двоє чи троє, падали у воду ставків.

Хаба біля перил захоплено гукав:

— Ось як усе починається! Соломоновій праці настав кінець! Руйнуйте цей палац! Нехай упаде Єрусалим! Скоро Карнак повстане з руїн і знову буде столицею світу!

Над Ашміриною головою тінь роззявила рот, радо передражнюючи свого господаря.

— Так, великий Хабо, так! — гукав він. — Нехай горить це місто!

Ашмірі здалося, що хватка на її грудях помітно послабшала. Тінь немовби забула про доручених їй полонених. Дівчина зненацька втупилась Хабі в спину. Чи далеко до нього? Футів десять — чи, може, дванадцять… Напевно не більше.

Її несподівано огорнув спокій. Вона повільно, глибоко зітхнула. Її рука крадькома полізла вгору, до пояса.

— Бартімеусе… — промовила вона.

— От якби сюди попкорну! — сказав джин. — Гарне видовище — якщо забути про те, що ти братимеш участь у наступній дії… Агов, не чіпайте нефритову вежу! Я ж сам будував її…

— Бартімеусе… — повторила Ашміра.

— Годі, годі! Не треба вже нічого говорити. Тобі шкода, еге ж? Тобі справді шкода? Просто невимовно? Годі вже, домовилися!

— Замовкни, — зіпнула дівчина. — Усе ще можна виправити. Бачиш, як він близько? Ми можемо…

Юнак стенув плечима:

— Отакої! Я Хабу й пальцем не можу зачепити. Ніяких магічних атак, пам'ятаєш? А в нього ще й Перстень!

— Ну то й що? — Ашміра підняла руку. Впритул до зап'ястка, що затуляв зрадливий холодок срібла від тіні, яка потроху послаблювала свою хватку, лежав її останній срібний кинджал.

Джин аж вирячив очі з подиву. Далі позирнув угору, на тінь, однак та захоплено реготала й горлала, спостерігаючи за руйнуванням палацу. Тоді поглянув на Ашміру, на Хабину спину…

— Звідси? — прошепотів він. — Поцілиш?

— Ще б пак!

— Не знаю… Треба вбити його одним ударом.

— Уб'ю! Тільки замовкни. Не збивай мене!

Вона трохи посунулась, не зводячи очей з чарівника, дихаючи рівно й глибоко — так, як навчала її мати. Націляйся в серце. Не думай ні про що. Просто заспокойся…

— Він увесь час ворушиться! — зойкнув джин. — Ні, я цього не стерплю!

— Та замовкни вже нарешті!

Порожній килим, охоплений пурпуровим полум'ям, промчав навскіс прямісінько перед Хабою, і той побокував. Килим врізався в стіну вежі десь нижче, й звідти вибухнув стовп диму. Ашміра подумки вилаялась, зосередилась, розрахувала напрям до нового місця, занесла руку…

Тепер він попався!

— Господарю, стережися! — Фоліот Ґезері, що ширяв на своїй хмаринці біля перил, обернувся й зарепетував. Хаба озирнувся так, як був, — з простягнутими руками й розчепіреними пальцями. Ашміра вмить зорієнтувалась — і кинула кинджалом у нову ціль. Блискуче срібло розтяло Хабину руку. Заюшила кров; убік відлетіло щось схоже на кривий прутик, на кінчику якого сяяло золото.

Орда демонів у небі зникла. Замерехтіли зірки.

Відтятий палець застрибав по каменях.

Хаба роззявив рота й закричав.

— Мерщій, Бартімеусе! — вигукнула Ашміра. — Хапай його! Кинь його в море!

Юнак поряд із нею вже пропав. З лабет тіні випурхнула маленька бура пташка.

Хаба репетував, тримаючись за руку. З обрубаного пальця цебеніла кров.

Тінь заверещала так само, як її господар. Рука, що стискала Ашмірин стан, несподівано зникла; дівчину відкинуло вбік.

Бура пташка майнула вниз, схопила відтятий палець і зникла за перилами.

Ашміра важко впала навзнак.

Пролунав рев. Могутній вогняний птах злетів у небо, і в його дзьобі сяяло золото. Птах повернув на захід і пропав серед клубів диму.

— Аммете! — скрикнув Хаба. — Убий його! Убий! Принеси його назад!

Тінь кинулася вперед, зіскочила з балкону. По боках її виросли довгі чорні крила, лопотіння яких нагадувало удари грому. Тінь теж зникла серед диму, й шум її крил ущух удалині. Соломонів палац огорнула тиша.

Ашміра, хитаючись, підхопилася.

З-за перил, як чорний туман, здіймався серпанок використаної магії. Палацу й садів видно не було — лише подекуди палахкотіли різнобарвні вогні. Десь ніби лунали голоси, проте вони були далеко внизу, ніби в якомусь іншому світі. Залишилася тільки галерея — нагромадження потрощеного каменю та обгорілого дерева.

І Ашміра була тут не сама.

Чарівник стояв за шість футів від неї, пригортаючи свою скалічену руку й невпинно дивлячись у пітьму. Ашмірі здалося, що зморшки на його обличчі поглибшали — й біля них з'явилися нові, тонші. Його трохи похитувало.

Він стояв на самісінькому краєчку. Один поштовх — і все…

Ашміра тихо ступила до нього.

Війнуло вітром із запахом смердючих яєць. Дівчина впала на підлогу ниць, і криві кігті фоліота Ґезері свиснули просто над її потилицею. Вона відчула поколювання, коли фіолетова хмаринка пролетіла над нею, й знову підскочила. Фоліот розвернувся на своїй хмаринці й полетів у протилежний бік. Він стрімко наближався. Його очиці перетворились на щілини, сповнені ненависті, рот був широко роззявлений. Він вимахував своїм кривим шпичаком на хвості, наче шаблею. Куди й поділися його недбала поза та рум'яні щічки: тепер це був справжній хижак із розчепіреними кігтями та вишкіреними іклами!

Ашміра стиснула срібну підвіску на своїй шиї й завмерла. Фоліот із криком пожбурив їй у груди тонкий зелений вогняний спис. Ашміра відскочила вбік і виголосила закляття. Вогняний спис влучив у порожнечу, не завдавши їй жодної шкоди. Дівчина виголосила ще одне закляття. Жовті диски посипались на фіолетову хмаринку, вкривши її димними пухирями. Хмаринка відлетіла вбік і врізалась у перила. Ґезері стрибнув з неї, хутко проскакав по кам'яних плитах і кинувся Ашмірі в обличчя. Вона відсахнулася — зуби фоліота клацнули в повітрі. Ашміра вхопила демона за загривок і відвела руку вбік, щоб він не міг дотягтися до неї, не звертаючи уваги на вишкірену пашу, розчепірені кігті й шпичастий хвіст, що за кожним помахом ранив їй руки.

Ґезері сичав, пручався і, проявляючи дивовижну силу й міцність, помалу видряпувався з її руки. Ашміра відчувала, як вона підупадає на силі. Вона зірвала з шиї срібну підвіску і швидко засунула її в роззявлену пащу.

Фоліот вирячив очі й глухо забулькотів; з його рота вибухнули дим і пара. Тіло його набрякло, руки й ноги заціпеніли. Ашміра жбурнула його на підлогу. У ньому щось довго сичало, лускало, аж поки врешті від фоліота залишилась почорніла оболонка, що хутко осіла й зникла.

Дівчина обернулася до єгиптянина, але той уже відійшов від краю й скривавленими руками нишпорив у себе на поясі, де висів нагай з багатьма хвостами. Він махнув цим натаєм — кволо й безпорадно. З хвостів вилетіли жовті язики полум'я, залишили сліди на каменях, проте до Ашміри не дотяглися — дівчина вчасно відскочила вбік.

Чарівник вирячився на неї; його очі туманилися болем і ненавистю.

— Стрибай скільки хочеш, дівчисько! В мене є й інші слуги! Зараз я їх покличу! А коли повернеться Аммет… — він замахнувся, хотів ударити ще раз, одначе його увагу відвернула поранена рука, з якої досі текла кров. Він спробував забинтувати відрубаний палець краєчком свого вбрання.

Ашміра подумала про Бартімеуса, який зараз рятує своє життя, утікаючи від тіні. Якщо це й справді марид, то джин не зможе довго змагатися з ним. Скоро, дуже скоро Бартімеуса наздоженуть і вб'ють, і Перстень повернеться до Хаби. Якщо…

Якщо діяти швидко, то вона ще встигне врятувати свого джина, а разом з ним — і цілий Єрусалим!

Але в неї не залишилося жодного кинджала. їй була потрібна допомога. їй був потрібен…

Там, за її спиною, — арка, що веде до царських покоїв!

Ашміра обернулася й побігла.

— Біжи, біжи, поки можеш! — гукав услід Хаба. — Я все одно знайду тебе, тільки-но зберу своїх рабів! Бейзере, Хосрове, Німшику! Де ви? Мерщій сюди!

* * *

Після всього цього шарварку, після темряви й диму мирні, огорнуті золотим сяйвом царські покої видавалися дивними, неприродними. Тут, як і раніше, парував басейн, звабливо видніли на тарелях зачаровані страви, клубочилась молочно-білим серпанком поверхня кришталевої кулі. Ашміра вже хотіла була прокрастися повз усі ці чари, аж тут зненацька завмерла.

З дальнього кінця зали за нею спостерігав чоловік.

— У нас, здається, невеличкі проблеми? — спитав Соломон, цар Ізраїлю.

34

Кинь його в море! Кинь його в море! Звучить просто, авжеж? Це й справді було просто — як і всі інші накази дівчини. Важче було зробити це і залишитись живим.

Від Єрусалима до узбережжя — сорок миль. Здавалося б, недалеко. Зазвичай фенікс долає цю відстань хвилин за двадцять — і ще дорогою зупиняється перепочити й помилуватись краєвидом[105]. Та зараз обставини були незвичайні. Палац горів, магічні рівні ще й досі здригались після навали війська духів, доля світу висіла на волосинці, а я тримав у дзьобі Перстень Соломона.

Тримав я, власне кажучи, відтятий палець Хаби, на якому досі був Перстень. Щоб не надто вражати почуття читачів, я не вдаватимуся тут у подробиці. Скажу лише, що палець курився, наче сигара. Маленька обламана сигара з золотим обідком ближче до запаленого кінця. Уявили? От і гаразд.

Палець був ще теплий — і з нього трохи струменіла кров, та про це я вже не згадуватиму. Досить буде сказати, що загалом це була не найприємніша частина тіла, яку мені коли-небудь доводилося носити[106], та врешті-решт він ставав мені в пригоді. Принаймні мені не доводилося торкатися Персня, що позбавляло мене від значної частини болю.

Навряд чи це мало б хоч якесь значення, якби за мною не гнався Аммет.

Фенікс промчав через руїни Соломонового палацу, тримаючись тих споруд, що найбільше постраждали під час короткої Хабиної атаки. Здавалося, що половину палацу охопив вогонь, а решту огортала густа курява звільненої магії. Курява була сіра, проте в ній досі мерехтіли сліди заклять; моє пір'я скімлило, поки я кружляв серед них, оминаючи найбільші скупчення. Багато таких скупчень висіло поблизу розтрощених веж та бань, обертаючи їх на якісь примарні повітряні замки; принагідно вони могли б учинити те саме й зі мною. Зручніше було б піднятися вгору, до чистого неба, та я поки що боровся з цією спокусою. Ховатись у куряві було легше, й вона, можливо, допомагала хоч трохи приглушити ауру Персня[107].

І те, й інше було суттєвим для того, щоб прожити хоч трохи довше.

Тіні я поки що не бачив, проте чув крізь дим лопотіння крил. Воно наближалося. Треба якось здихатися цієї гонитви… Фенікс майнув між двома зруйнованими стінами туди, де курява була найщільніша, пірнув у пролом на місці вікна, промчав уздовж галереї, охопленої вогнем, і завмер під стелею, прислухаючись.

Тиша. Тільки крокви риплять. Давні статуї — герої, богині, тварини, джини — поволі чорнішали у вогні.

Фенікс із надією схилив голову. Може, тінь усе-таки відстала? Аммет цілком міг заблукати в куряві й полинути на захід, до узбережжя — тим шляхом, яким мав летіти я. Якщо полетіти з палацу на північ, а далі звернути на захід, через кедрові ліси, ще можна буде встигнути дістатися до моря…

Я пурхнув униз і полетів через залу, якнайближче до вогню й диму. В кінці зали я завернув праворуч, до Шумерської галереї, вздовж якої вишикувались холодні кам'яні лави давніх царів-жерців — усіх їх я знав і служив їм[108]. У кінці галереї видніло велике прямокутне вікно, крізь яке можна було вилетіти на північ. Фенікс прискорив політ і…

І завдяки цьому щасливо уникнув Вибуху, що залишив вирву в підлозі позаду мене. Одна статуя зненацька ожила й випросталась; Примара, що ховала тінь, злетіла з неї, наче плащ. Чіпкі руки потяглися за мною, видерли вогняні пера з мого хвоста. Я викрутився й помчав через залу язиком помаранчевого полум'я, відчайдушно кружляючи між довгими руками, простягнутими в повітрі.

— Бартімеусе! — долинув ззаду лагідний голос. — Здавайся! Кинь Перстень, і я помилую тебе!

Я не відповів нічого. Так, я знаю, що це нечемно, однак у мене був зайнятий дзьоб. Уже за мить я вилетів у вікно й полинув у пітьму.

* * *

Що ви робите під час смертельної гонитви? Мчите, не тямлячи себе? Піддавшись паніці, забуваєте про все на світі? Природно. Натомість я в такому разі міркую. Це найкращі обставини для міркувань. Навколо тиша, ви — сам-один, усі дрібниці видаються несуттєвими, й можна спокійно подумати про головне. Найголовніше, зрозуміло, — залишитися живим, проте це тільки один пункт із багатьох. Іноді вистачає часу й на те, щоб обдумати різні інші питання.

Отож я мчав на захід услід за ніччю, що минала, піді мною мерехтіли гори й долини, за мною гналася Хабина тінь, а я обмірковував своє становище.

Ось який це вигляд мало з висоти пташиного польоту.

Аммет наздожене мене — й досить скоро. Хоч який прудкий птах фенікс, та довго так летіти будь-що неможливо. Надто, коли в тебе нещодавно влучили Судомою, а ти ще й несеш таку потужну річ, що твій дзьоб по-справжньому тане[109]. Марид був більший, дужчий і повний магічної енергії: спочатку він дозволив мені трохи вирватись уперед, однак хутко наздоганяв мене, а я вже втомився. Озираючись, я бачив його — розтріпаний згусток темряви, чорнішої за ніч. Відставав він лише на пів долини й щомиті наближався.

Судячи з усього, долетіти до моря я не встигав.

Коли Аммет наздожене мене, наслідки будуть моторошні. По-перше — і це найголовніше — мені настане кінець. По-друге, Хаба дістане Перстень. Досі він володів ним лише хвилин з п'ять — і палац Соломона вже лежить у руїнах. Це показує, як саме Хаба в майбутньому правитиме світом. Якщо надати йому час і змогу, Хаба, мов вередлива дитина в цукерні, поволі знищить усі стражденні народи Землі. А найголовніше — мені настане кінець… хоч я про це, здається, вже згадував.

Фенікс линув уперед. Темний краєвид раз по раз освітлювали спалахи Амметових магічних атак, а я ширяв униз, бокував, виконував найрізноманітніші фігури вищого пілотажу, уникаючи Судом та Потоків, що проносились повз мене, стинаючи дерева і руйнуючи схили пагорбів.

Звісно ж, це все через ту дівчину. Якби вона послухала моєї поради й просто надягла Перстень, то нічого цього не сталося б. Вона б хутко знищила Аммета, вбила Хабу, вмить перенеслася до Шеби, дала добрячого копняка своїй цариці і сама врочисто посіла трон. І милувалася б зараз танцем живота, чекаючи на сніданок!

Саме так учинив би кожен з моїх колишніх господарів[110]. Тільки не ця дівчина.

Дивна вона була. З одного боку, смілива й рішуча: в одній її тоненькій брові було більше мужності, ніж у будь-якого звичайного чарівника, що мені траплялися. З іншого боку, вона сама не знала, чого хотіла, не була впевнена в самій собі й мала дивовижний дар приймати хибні рішення. Вона влаштувала мені найгіршу ніч за останні дві тисячі років, та водночас стояла зі мною пліч-о-пліч, поки ми цупили Перстень у Соломона. Проґавила нагоду заволодіти Перснем, однак Хабі без будь-яких вагань відтяла палець. Судячи з усього, прирекла мене на загибель, проте все ж таки попросила вибачення! Химерна дівчина. Як вона дратує мене!

Зараз мені пасувало б пошукати способу обійти її наказ, не летіти ні до якого моря й скинути Перстень Амметові. І таким чином віддати й дівчину, й цілий світ під опіку Хаби. Фекварл саме так і вчинив би — навіть не полетів би з палацу, ще й посміявся: як чудово все вийшло! Однак мені це було не до вподоби.

Почасти — через ненависть до своїх ворогів. Я хотів якнайдужче дошкулити їм. Почасти — через мою вроджену порядність. Ми роздобули Перстень завдяки моїй спритності й кмітливості, й це саме я запропонував кинути його в море. Якщо вже розпочав у такому стилі, то й закінчити мушу так само, обравши належний час і місце.

А почасти — через те, що мені просто хотілося врятувати цю дівчину.

Та передусім я мав долетіти цілим до моря — й до того ж випередити Аммета. Якщо він мене наздоганятиме, коли я кидатиму Перстень у море, весь мій план зійде нанівець. Він просто візьме й витягне цю штукенцію з води — можливо, за допомогою мого продірявленого трупа замість сачка, — й помчить назад до Хаби. Тож спершу треба якось його здихатися.

Аммет був маридом. Битися з ним — означало загинути. Проте, можливо, я зможу якимось чином затримати його.

* * *

Фенікс проминув вершину пагорба. Його дзьоб тихенько брався пухирями від аури Персня. Позаду мчала на чорних крилах тінь. За пагорбом відкрилася долина, що густо поросла сосновим лісом. Подекуди в передранішньому світлі видніли галявинки та просіки, де лісоруби валили дерева. Очі фенікса спалахнули. Я жваво майнув до хащі й пригасив своє зрадливе сяйво.

Аммет у подобі тіні проминув верх пагорба саме вчасно, щоб помітити, як я зник. Він теж спустився в ліс і завис у смолистій темряві, прислухаючись.

— Де ти, Бартімеусе? — шепотів він. — Виходь, виходь!

У лісі панувала тиша.

Тінь повільно поповзла між стовбурами — жилава, пружна, немов змія.

— Я чую тебе. Бартімеусе! Від тебе пахне страхом[111]!

Як і слід було сподіватись, ніхто не відповів. Аммет струменів між деревами вниз, схилом пагорба…

Зненацька спереду долинув легенький шум: «Др-р-р!»

— Я чую тебе, Бартімеусе, чую! Це в тебе коліна тремтять?

«Др-р-р. др-р-р!»

Тінь кинулася вперед:

— Це твої зуби цокотять?

Насправді то були не коліна й не зуби, про що міг би здогадатись кожен дух, що хоч коли-небудь визирає з-за міських мурів[112]. Це я гострив своїм кігтем кінці двох повалених стовбурів, які знайшов біля табору лісорубів. У мене вийшла пара чудових кілків — гострих і довгих.

— Кажу тобі востаннє, Бартімеусе: кинь Перстень! Я бачу з-за дерев його ауру. Ти не сховаєш його від мене! Тікай, і я помилую тебе!

Тінь прокрадалася через ліс, пильно прислухаючись. Дирчання поволі вщухло; тінь зупинилася. Та попереду яскраво сяяла аура Персня Соломона!

Аммет кинувся вперед — тихо, мов чорний сніг, назустріч джерелу аури.

Джерелом виявився пень з дальнього краю галявини. На пні, підпертий сосновою шишкою, стирчав палець, а на його кінці весело мерехтів Перстень.

Будь-який звичайний дух — скажімо, з тих, кого раз по раз посилають нишпорити по давніх шумерських храмах, — одразу відчув би, що тут пахне смаленим. Ми надто добре знаємось на пастках, щоб не запідозрити щось нечисте в безневинному пні, на якому красується такий подарунок. Проте Аммет, цей Хабин кімнатний собачка, за останні двадцять років, напевно, так до ладу й не працював і геть забув (якщо знав узагалі), як важливо бути обачним. До того ж він був упевнений у своїй неперевершеній могутності — і після того, як сам пообіцяв мені життя в обмін на Перстень, вирішив, ніби я накивав п'ятами. Отож він задоволено засичав і поспіхом полинув уперед, трохи розтягтись.

За його спиною щось загуло — щось важке, кинуте з неабиякою силою. Перш ніж Аммет встиг зреагувати, перш ніж він досяг рукою Персня, — з лісу вилетів стовбур дерева середнього розміру, загострений, наче спис. Він устромився точнісінько в центр розтягненої спини тіні, прохромив її й глибоко застряг у траві. Марида пришпилило до землі; він моторошно, пронизливо завив.

На галявину з другим кілком у руці вискочив юний шумерський воїн.

— Доброго ранку, Аммете! — процвірінькав я. — Відпочиваєш, еге ж? Атож, ніч тобі випала нелегка… Ні, ні, не бешкетуй! Це не для тебе!

Одна рука тіні досі тяглася до Персня, а друга тим часом обкрутилася круг кілка й поволі, важко витягала його з землі. Я обігнув марида й хапнув палець із пня.

— Це я, мабуть, візьму, — сказав я. — Та не хвилюйся, я щедрий джин. Залишу тобі дещо інше.

Сказавши це, я відскочив назад, розмахнувсь — і вгородив другий кілок прямісінько в голову тіні.

Аммет діяв швидко: витягши з землі перший кілок і не звертаючи увагу на діру у власних грудях, махнув тим кілком, як дубцем, і спритно відбив другий кілок, що з тріском полетів геть у ліс.

— Непоганої — сказав я. Юний воїн тим часом змінив подобу й знов обернувся на фенікса. — Тільки чи швидко ти летітимеш із такою діромахою посередині? Ой, навряд!

Я злетів над верхівками сосон і, огорнутий полум'ям, помчав на захід.

* * *

Через деякий час я озирнувся. Тінь линула над деревами і вперто переслідувала мене. Як я й сподівався, рана трохи заважала Амметові: його обриси здавалися більш пошарпаними, ніж дотепер. Та й пересувався він трохи повільніше — не відставав, проте й не наздоганяв. От і гаразд! До моря я все ж таки дістануся!

Найгірше було те, що це врешті-решт не рятувало мене.

Аммет досі не зводив з мене очей. Тільки-но я жбурну Перстень у море, він просто кинеться вперед, пірне й дістане його. Обдурити його ще раз — сподіватися марно: я хутко підупадав на силі. Гонитва, рани, сліпуча міць Персня, що досі пропалювала дірки в моєму бідолашному дзьобі, — все це помалу брало наді мною гору. Моє полум'я майже згасло. Хоча здалеку вже було чути шум хвиль, цей звук не обіцяв мені нічого — хіба що зробити мою загибель трохи мокрішою.

Що я міг удіяти? Слід було летіти далі. Відчайдушно шукаючи виходу, марнуючи останні сили в фінальному ривку, зморений фенікс линув до моря.

35

Цар Соломон був у довгому, гаптованому золотом убранні, у його волоссі виблискував срібний вінець. Він стояв прямо й спокійно. Тепер він мав набагато величніший вигляд, ніж у простій білій сорочці, проте це не зробило його менш вразливим.

Ашмірині щоки почервоніли від сорому.

— Пробач… — прожебоніла вона. — Мені так шкода… Ти казав правду. Перстень… Перстень… — Вона швидко опанувала себе: часу на дурниці не було. — Мені потрібна зброя! Негайно! Що-небудь, чим можна вбити Хабу!

Цар пильно дивився на неї.

— Мені здавалося, — тихо промовив він, — що ти вже переситилась убивствами.

— Але ж ти не знаєш, що накоїв Хаба! Він…

— Я чудово знаю, що він накоїв. — Темні очі блиснули на змореному обличчі, й цар показав на кришталеву кулю. — Моя магічна куля стоїть тут не задля краси, й мені не потрібен Перстень, щоб скористатися нею. Я бачу, що війна розпочалась у моєму власному палаці.

Поверхня кулі заклубочилась, молочно-білий серпанок розтав. Ашміра побачила палац у вогні, людей, що метушаться в садах, духів, що тягнуть із ставків ночви та відра з водою, щоб залити полум'я. Дівчина прикусила губу.

— Володарю, — сказала вона. — Перстень зараз у мого слуги. Хабин демон женеться за ним. Якщо я зумію знищити чарівника, Бартімеус врятується, а твій Перстень…

— Потрапить у море, — Соломон знову пильно поглянув на неї з-під брів. — Знаю. Я все чув і бачив.

Він провів рукою по кулі. Видиво змінилося: тепер там з'явився Хаба — той стояв на балконі, його постать чорніла на димному тлі. Він виголошував якесь закляття — з кулі було ледве чути його слова. Зненацька чарівник зупинився, вилаявся, відсапнув і заходився читати закляття знову.

— Він не розрахував своїх сил, — зауважив Соломон, — як і кожен дурень. Перстень відбирає силу залежно від того, чого ти від нього вимагаєш. Хаба намагався зробити одразу забагато, втратив силу й тепер плутається в думках. Він навіть не пам'ятає закляття Переносу… Овва, здається, згадав-таки!

Ашміра озирнулася на арку позаду себе. Там один за одним спалахнули шість вогнів, приглушених завіскою. Тіло чарівника в кулі оточили темні, масивні постаті.

— Він викликає своїх демонів! — вигукнула дівчина. — Вони зараз будуть тут! Благаю тебе! Невже ти не маєш нічого, чим можна було б поборотися з ними?!

— Нічого… — цар на хвилину замовк. — Я давно вже нічого сам не робив. Хіба що в моїй скарбниці може дещо знайтися… Біжи мерщій! Проходь через залу. Не звертай уваги на чари. Коли побачиш ліворуч столик, відкрий середню шухляду. Хапай все, що знайдеш там, і неси сюди!

Ашміра кинулась виконувати наказ. Із кулі тим часом лунав пронизливий голос Хаби, що вигукував закляття, й глухі голоси демонів, що відповідали йому.

У шухляді знайшлося кілька золотих намист, оздоблених самоцвітами і вкритих таємничими написами. Вона підбігла до Соломона, який мовчки взяв намиста. Поспіхом, проте велично він попрямував до арки, куди Ашміра ще не заходила. Дорогою він схилив голову й надяг намиста.

— А яка в них сила? — запитала Ашміра, намагаючись не відставати.

— Ніякої. Але ж вони гарні, правда? Коли вже мені доведеться померти, — додав цар Соломон, заходячи під арку, — то я хоча б матиму пристойний вигляд. Ось тобі моя невеличка колекція.

Ашміра оглянула комірчину — полиці, великі скрині й маленькі скриньки, наповнені всіляким магічним знаряддям. їй запаморочилось у голові.

— Що ж із цього мені взяти? — спитала вона. — Яка сила в цих речах?

— Сам не знаю, — щиро відповів Соломон. — Принаймні щодо більшості з них. Багато років я шукав чогось такого, що могло б дорівнятися силою до Персня, однак не коштувало б так дорого. Зрозуміло, що всі мої пошуки були марні… А мої слуги роздобули стільки різних штучок, що мені просто бракувало часу, щоб дослідити їх. Усі ці речі — магічні, проте одні з них — звичайнісінькі цяцьки, а інші просто неможливо опанувати.

З дальнього кінця золотої зали долинув гуркіт. Ашміра скривилася.

— І все ж таки підказка не завадила б мені. Чи є тут срібні кинджали?

— Ні.

— А срібні зірочки?

— Ні.

— Гаразд. Тоді я спочатку візьму отой меч.

— Не раджу, — Соломон ляснув її по простягнутій руці. — Хто візьме його в руки, той уже не зможе відчепитись від нього. Бачиш пожовклі кістки від пальців на держаку?

— А отой щит?

— Він заважкий для звичайної людини. Він належав самому цареві Ґільґамешу. Спробуймо краще оце. — Він простяг їй пару срібних яєць завбільшки з чоловічий кулак.

— Що це таке? — запитала Ашміра.

— Сподіватимемось, що дещо небезпечне… А ще оце! — він показав на три коротенькі дерев'яні палички зі скляними кульками на кінцях. Усередині кульок щось невпинно ворушилося.

Ашміра почула з-за арки тихі кроки. Вона схопила палички.

— Пильнуй! — звеліла вона. — Не наближайся до виходу! Я спробую зупинити їх.

Підбігши до арки, вона притулилася спиною до стіни й зазирнула до зачарованої зали. Тут, серед столиків та крісел, були всі шестеро Хабиних демонів, яких вона бачила в ущелині. Вони, як і раніше, були в людській подобі, тільки з головами тварин: вовка, ведмедя, двох орлів, моторошної вишкіреної горили й, нарешті, сарани — сіро-зеленої, лискучої, з вусиками. Попри свій лютий вигляд, вони тихенько, боязкувато прокрадалися вперед: за ними ступав Хаба, підганяючи демонів кволими помахами свого сутнісного нагая. Його скалічена рука була забинтована клаптем чорної тканини, відірваним від убрання; він шкутильгав, мов каліка. Ашміра бачила, як він раз по раз нетерпляче озирається в бік балкону. Він чекав на повернення свого найголовнішого слуги.

Ашміра заплющила очі. Вона уявила, як самотній Бартімеус відчайдушно мчить уперед. Уявила демона-тінь, що наздоганяє його, витягає лапи з кігтями, щоб ухопити Бартімеуса з Перснем…

Дівчина відсапнула. Далі відскочила вбік і сміливо гукнула:

— Агов!

Голови тварин обернулися до неї.

— Ця дівка скалічила вашого господаря! — вигукнув Хаба. — Роздеріть її на шматки! Той, хто вб'є її, дістане волю!

Демони разом кинулися до неї, перевертаючи столи й крісла, єдиним стрибком перескакуючи басейн. Усі вони линули туди, де стояла Ашміра.

Коли вони були вже за п'ятнадцять футів від неї, дівчина заходилася стрімко жбурляти в них срібні яйця й палички з кульками.

Два яйця влучили в демонів з орлиними головами й вибухнули, залишивши в їхніх грудях величезні діри. Демони запрокинули голови, жалібно скрикнули, обернулись на пару й зникли.

Дві палички з кульками пролетіли за кілька дюймів повз цілі, впали на мармурову підлогу й луснули, наче яєчна шкаралупа. Вибухнули стовпи зеленого полум'я, й демони, що опинилися поблизу, з відчайдушними криками поперекидалися назад. Остання паличка влучила в ногу — трохи вище від кісточки — демонові з головою сарани. Уся верхня частина його ноги вкрилася полум'ям. Демон з вереском пірнув у басейн і зник у клубах пари.

Ашміра спокійно відступила під арку, де Соломон гарячково нишпорив на полицях.

— Двох убито, — сказала вона. — Одного поранено. Що в тебе є ще?

Цар засукав рукави вбрання; розтріпане сиве волосся лізло йому просто в очі.

— Тут давно вже слід було все перебрати… Одразу сказати важко…

— Дай мені хоч що-небудь!

— Гаразд, спробуй оце! — Він кинув їй глиняну рурку з видавленими зірочками й запечатаний теракотовий горщик.

Ашміра кинулася назад до арки. В золотій залі було вже повнісінько диму, серед якого ворушилися чотири масивні постаті.

Вона жбурнула рурку в найближчу постать. Рурка розбилася. розсипалася на порох, і більше не сталося нічого.

Тоді вона жбурнула горщик. Горщик розколовся: спочатку пролунало скрушне зітхання, а потім — голосний регіт. Демони, що спочатку були позадкували, знову кинулись уперед.

Єгиптянин, що стояв позаду них, спересердя вилаявся:

— Бовдури! З цим навіть дитина впорається! Вдарте її магією на відстані!

Ашміра відскочила назад, до комірчини, і якраз вчасно: підлога біля входу саме випарувалась. Кілька Вибухів ударились об стіну — так, що кам'яні блоки всередині комірчини виперли крізь тиньк. На волосся дівчині посипався пил.

Цар тим часом старанно обшукував полиці.

— Чим потішиш? — запитав він.

— Поки що нічим.

— Тримай. — Соломон відкрив невелику дубову скриньку, де були акуратно складені шість скляних куль.

Коли цар подав їй скриньку, до арки рикошетом залетіла магічна блискавка, свиснула над головою в дівчини й пробила стелю комірчини. Кам'яна кладка перетопилась, униз полетіли камінці й тріски. Соломон з криком упав на підлогу.

Ашміра присіла поряд навпочіпки:

— Ти поранений?!

Обличчя в царя посіріло.

— Ні… ні… — промовив він. — Не переймайся. А от демони…

— Атож! — Ашміра підхопилася, пробігла крізь зливу камінців, що сипалися зі стелі, й пожбурила три кулі в напівзруйновану арку. Пролунали вибухи, спалахнув зелений вогонь, долинули пронизливі, невдоволені крики.

Дівчина присіла в затінку, відгорнула з очей волосся і знову засунула руку до скриньки… Аж тут щось так потужно вдарило в стіну з протилежного боку, що Ашміру збило з ніг. Скринька випала в неї з рук, три кулі м'яко застрибали по підлозі.

Ашміра заціпеніла, дивлячись, як поверхня підлоги вкривається дрібними тріщинками. Вона майнула назад до комірчини, й саме вчасно: арку огорнуло зелене полум'я.

Вогонь полинув усередину. Ашміру обдало жаром, підняло в повітря й жбурнуло вперед. Вона врізалась у полиці, що стояли посеред кімнати, й незграбно впала між порожніми скринями. Згори на неї водоспадом посипались артефакти.

Розплющивши нарешті очі, вона побачила, що на неї пильно дивиться Соломон.

Цар повільно простяг їй руку. Ашміра взялася за неї й дозволила підняти себе на ноги. Її руки були скривавлені, одяг обгорів. Сам Соломон мав аж ніяк не кращий вигляд: убрання подерте, у волоссі — тиньк.

Якусь мить Ашміра мовчки стояла, зирячи на нього. А далі несподівано промовила:

— Пробач мені, володарю. Пробач за те, що я зробила тобі. Мені дуже соромно.

— Соромно? — перепитав з усмішкою цар. — За дещо я мав би тобі навіть подякувати…

— Не розумію… — вона обернулася до арки, де потроху згасало зелене магічне полум'я.

— Ти розбудила мене, — сказав цар Соломон. — Я надто багато років жив тут, наче в пастці, поневолений болем, обтяжений своїм тягарем. Я був заклопотаний тим, що беріг Перстень. І що з того? Я лише слабшав і переповнювався пихою, я не бачив, як мої власні чарівники тим часом грабують мої володіння! Так, через тебе Перстень зник, та нині я почуваюся набагато жвавішим, ніж за весь останній час. Тепер я виразно бачу все. Якщо вже мені судилось померти, то я помру в битві — й сам оберу для цього час!

Він нахилився до скарбів, звалених на підлозі жужмом, і підняв маленького візерунчастого змія. Змій був золотий, з рубіновими очима й секретними важелями на ніжках.

— Ось. — мовив цар. — Це, безперечно, зброя, що працює за допомогою цих важелів. Ходімо й скористаймося нею.

— Зачекай тут, — сказала Ашміра. — Я сама.

Соломон не звернув уваги на її простягнуту руку.

— Ні, цього разу ти не будеш сама. Ходімо.

Полум'я над аркою тим часом згасло.

— І ще одне, Ашміро, — додав Соломон, коли вони ступили під арку. — Я тобі не володар. Якщо це буде остання година твого життя, спробуй прожити її без господаря.

* * *

Вони вийшли до центральної зали, переступаючи вирви й тріщини, що курилися димом, і мало не зіткнулися з трьома демонами, які в мавпячій подобі боязко прокрадалися до арки. Побачивши Соломона, мавпи завили й помчали геть через залу. Чарівник Хаба, що похмуро стояв, притулившись до перекинутої канапи біля басейну, теж розгублено стрепенувся.

— Негіднику! — гримнув Соломон. — На коліна!

Хабине обличчя витяглося з переляку. Він завагався, коліна його самі собою підігнулися. Та врешті він опанував себе; його тонкі вуста стяглися в нитку. Він махнув рукою мавпам, що скупчились у дальньому куті, і з лайкою побіг уперед.

— Ну то й що, що тиран живий?! — вигукнув він. — Персня ж у нього немає!

Соломон ступив уперед і махнув золотим змієм:

— Прожени своїх рабів! На коліна!

Єгиптянин навіть не ворухнувся.

— Не бійтеся цієї золотої цяцьки! — гукнув він до мавп. — Вперед, раби! Вставайте і вбийте його!

— О Хабо…

— Негіднику! На коліна!!! — повторював Соломон, насуваючись.

— Він безпорадний, бовдури! Безпорадний! Убийте його! Убийте їх обох!

— О, ні… — прошепотіла Ашміра. — Поглянь!

— Любий Хабо…

Голос лунав з-за спини чарівника, з боку балкону. Хаба теж почув його. Завмер. Обернувся. І всі обернулися разом з ним.

Тінь ширяла в арці, її сутність зробилася блідою й прозорою. Вона досі мала вигляд силуету чарівника, тільки розмитого й пошарпаного. Її краї танули, наче свічка.

— Я мчав над землею й морем, — промовив кволий голос, — і дуже втомився. Джин влаштував мені довгий і веселий танець, та врешті-решт я наздогнав його! — Тінь скрушно зітхнула. — Як він пручався! П'ятеро джинів укупі так не змогли б! Однак тепер усе скінчено. Я зробив це для тебе, господарю. Тільки для тебе!

Хабин голос аж зірвався з хвилювання:

— Любий Аммете! Ти — найкращий з рабів! А він… у тебе?

— Поглянь, що він зробив зі мною! — сумно відповіла тінь. — Пік мене, пік упродовж усіх цих довгих, похмурих миль дороги!.. Так, господарю, він тут, у моїй руці.

Тінь розкрила долоню. На ній лежав золотий перстень.

— Тоді перше, що я зроблю, — це знищу клятого Соломона! — мовив Хаба. — Аммете, я звільню тебе від твого тягаря. Я готовий. Відцай його мені!

— Гаразд, любий Хабо.

Соломон скрикнув і наставив золотого змія. Ашміра кинулася вперед. Однак тінь не звернула уваги ні на те, ні на інше. Витягши свої довгі, тонкі пальці, вона полинула вперед із Перснем.

36

Ось як це закінчилося.

За лісами на заході, за старим приморським шляхом, що веде на північ, за селами, що туляться до бескетів, Ізраїль несподівано сходить нанівець на березі Великого моря[113]. Доки фенікс дістався до цього берега, я теж майже зійшов нанівець.

Я гарячково летів над порожніми пляжами, за кожним помахом крил гублячи в морі одну чи дві вогняні пір'їни. Мій шляхетний дзьоб майже розтав, і тепер я тяг мертвий Хабин палець у якомусь мізерному горобиному носику. В очах у мене теж туманилось — і від утоми, і від сили Персня, проте, озираючись назад, я бачив позаду тінь, що поволі наближалася.

Я відчував, що знемагаю. Гонитва наближалася до кінця.

Я пролетів ще трохи на захід, над морем. Протягом першої половини милі світла ще майже не було — крім червоногарячого сяйва, що виходило від мого тіла й стрибало піді мною на хвилях. Зненацька ніч зробилася сірою, і я, озирнувшись назад, побачив за тінню, за далеким берегом, рожеву смужку, що віщувала світання.

От і гаразд. Мені не хотілося зустрічати свій кінець у темряві. Я хотів, щоб мою сутність ще хоч раз зігріло сонце.

Фенікс опустився нижче, до самісінької поверхні води. Я запрокинув голову й виплюнув палець у повітря. Палець підлетів угору, став рожевим у першому сонячному промінні, почав падати… І впав якраз на вузьку темну долоню.

Тінь зупинилася над гребенями морських валів і зависла в повітрі на своїх тонких ногах, не зводячи з мене очей.

Я поглянув в обличчя маридові — я, крилатий юний шумерський воїн з розкуйовдженими кучерями. Бризки морської піни омивали мої босі ноги, світанкове сяйво розгорялося в темних очах. Кидаючи Хабин палець у море, я встиг хутко зірвати з нього Перстень. Тож тепер я підняв руку. На моїй долоні лежав Перстень Соломона, готовий полетіти в безодню.

Ми з Амметом стояли мовчки, й холодна глибина під ногами тягла до себе нашу сутність.

— Що ж, Бартімеусе, — нарешті сказала тінь, — ти влаштував мені веселий танець. Ти боровся як міг — п'ятеро джинів укупі так не змогли б. Але тепер настав кінець.

Я підняв руку ще вище. Я стискав Перстень великим і вказівним пальцями, й моя сутність у цьому місці сичала й курилася легеньким димком, що здіймався в рожеве вранішнє небо.

— Якщо ти наблизишся до мене хоча б на довжину хвилі, — сказав я, — я кину Перстень у море. Він упаде на дно, в темну, мулясту глибину, де багатоногі тварюки стерегтимуть його вічно. Подумай як слід, Аммете! Твій господар не захоче загубити його назавжди.

Тінь байдуже стенула плечима. Вранішнє світло струменіло крізь діру в її грудях.

— Не верзи дурниць, Бартімеусе, — прошепотів марид. — Навіть ти, з твоїм жалюгідним розумом, маєш розуміти: якщо ти викинеш Перстень, я вмить обернуся рибою й витягну його, перш ніж він зануриться на десяток ярдів. До того ж аура Персня така яскрава, що його просто буде відшукати навіть у найтемніших глибинах. Я знайшов би його навіть у китовому череві. Кинь Перстень мені — і присягаюся, що ти помреш легко й швидко, хоч мені й дуже кортить помститись тобі. Якщо ж ти гаятимешся хоч мить, то я зроблю з тобою таке, що навіть Хаба ридатиме, коли побачить твої рештки[114].

Я спокійно стояв над водою. Під моїми ногами й тонкими ногами тіні з лагідним шурхотом піднімалися рожево-блакитні гребінці хвиль. На сході зійшло сонце, відсуваючи віко темно-блакитного неба. Після полум'я й люті минулої ночі довкола на мить запанував спокій. Я знову дістав змогу чітко бачити те, що відбувається.

Аммет каже правду. Кидати Перстень у море цілком марно.

— Віддай його, — наполягала тінь. — Поглянь, що він з тобою зробив! Ти й так тримав його надто довго.

Я поглянув на свою руку, що танула.

— Невже він спалив тобі розум, Бартімеусе? — Тінь підлетіла ближче до мене. — Годі вже! Віддай мені Перстень!

Я усміхнувся, приймаючи рішення. І без жодного слова змінив подобу. Зараз перед ним стояв Соломон Премудрий[115].

Тінь нерішуче зупинилась.

— Ну, що скажеш? — запитав я. — Схожий? Напевно схожий! І стегна гладенькі, й таке інше. Навіть голос схожий, авжеж? Тільки одного бракує. — Я показав йому обидві руки долонями вперед, помахав ними. — Ану-бо… Куди ж він подівся? — Я трохи стурбовано обмацав своє вбрання, а далі, наче вуличний штукар, витяг з вуха маленьку золоту каблучку. — Фокус-покус! А ось і Перстень! Упізнаєш?

Я з усмішкою підняв Перстень трохи вище: він зблиснув у промінні вранішнього сонця. Тінь із хвилювання зробилася прозорішою.

— Що ти робиш? — засичав Аммет. — Віддай!

— Бачиш, Аммете, — сказав я, — я згоден з тобою. Цей Перстень справді зашкодив моїй сутності. І мені здається, що з наступним моїм кроком гірше вже не буде…

Тінь полинула вперед.

— Це вб'є тебе! Ти не наважишся!

— Ти справді так гадаєш?

І я надяг Перстень на палець.

Чудовий хід!

Чудовий хід — якщо, звичайно, не рахувати того, що я відчув такий біль, ніби мене тягли водночас у різні боки. Адже Перстень — як я вже, здається, згадував, — це свого роду двері. Й тримати його — те саме, що відчувати протяг з-під цих дверей. А що буде, коли його надягти? Відчуття таке, ніби двері прочинив ураган — і цей ураган підхоплює й несе тебе, маленького й безпорадного[116]. Це скидалося на повноцінне Звільнення, й мене щосили тягло в бік Іншого Світу, та при цьому моя сутність не мала сили скоритися. Я стояв над спокійним морем, відчував, як мою сутність роздирає на шматки, і розумів, що довго не витримаю.

Можливо, ці перші кілька хвилин, поки я намагався отямитись, Аммет і міг би щось зробити. Проте його надто вже приголомшило моє зухвальство. Він висів переді мною, мов брудна пляма на ясному обличчі ранку. І не ворушився, ніби зачарований.

Я сяк-так утамував біль і заговорив.

— Що ж, Аммете, — лагідно сказав я, — останнім часом ти багато розводився про кару й відплату. Ти на цьому просто схибнувся. Я згоден: нам треба докладніше розглянути це питання. Зачекай-но хви…

— Ні, Бартімеусе! Ні! Благаю!

Ось він, жах, навіюваний Перснем. Ось у чому сила Персня! Ось за що боролися чарівники, ось заради чого Філокрит, Азул та інші ризикували всім, щоб заволодіти Перснем! Це не дуже приємно. І все ж таки я мав намір довести цю справу до кінця.

Я крутнув Перстень на пальці. Мене охопив страшний біль, моя сутність роздерлася. Я голосно зойкнув, дивлячись на вранішнє сонце.

Усі семеро рівнів довкола мене викривились. У повітрі поряд зі мною повисла темна Істота. Сонячне проміння зовсім не осявало її, а проходило крізь неї, й вона залишалася бездонно-чорною, ніби в денному світлі прорізали діру. Тіні вона не відкидала.

До речі, про тіні: фірмова чорна барва стариганя Аммета мала, якщо порівняти з прибульцем, досить-таки сіро-прозористий вигляд. Аммет просто-таки не знав, куди подітися, висячи над водою. Він нервово метушився туди-сюди, кулився, розтягався, креслив спіралі на хвилях своїми обвислими кінцівками.

Істота — як і тоді, на балконі, — одразу взялася до роботи.

— Чого ти хочеш?

Я звернув увагу: коли Хаба викликав Духа Персня, той був трохи роздратований, не побачивши Соломона. Власне, саме тому я й прибрав цю подобу. Вона була аж ніяк не бездоганна — голос мій звучав трохи пискливіше, ніж у царя, через страх і незручність, які я відчував, — проте я все ж таки старався, як міг. Я тішу себе думкою, що навіть рідна матуся старого царя не помітила б різниці. Я стримано промовив:

— Вітаю тебе, о Великий Духу.

— Можеш не вдавати цей дурний говір, — відповіла Істота. — Мені відомі твоє ім'я й твоя природа.

— Ой… — я ковтнув слину. — Справді? А це важливо?

— Я мушу коритися всякому, хто надягне Перстень. Без винятку… Навіть тобі.

— Чудово! Приємна звістка. Стривай-но… Куди ти, Аммете? Залишайся з нами!

Тінь обернулась і помчала геть над хвилями. Я з легенькою посмішкою проводив її поглядом, а тоді знову запитав у Духа Персня:

— А як ти здогадався?

— Хіба ти забув про мою здатність бачити крізь Примари? До того ж Соломон рідко висить у повітрі над морськими хвилями. До того ж ти забув про парфуми.

— Дві типові помилки початківця! Гаразд, Великий Духу, приємно було побалакати з тобою, але…

— Чого ти хочеш?

Коротко й по-діловому. От і добре, бо я відчував, що довго не витримаю. Моя сутність у тому місці, де на пальці був Перстень, зовсім витончилась. Він потроху всотував мої сили.

Аммет нині був уже зовсім далеко: крива чорна цятка, що залишала за собою слід із піни на хвилях. Він майже дістався до берега.

Я сказав:

— Он там щодуху тікає один марид. Я хочу, щоб його спіймали й дали йому доброго прочухана.

— Виконано.

З хвиль зненацька з'явилося безліч сірих постатей, що одразу поглинули далеку тінь. Подробиць, на жаль, мені видно не було — духи здійняли надто багато піни та бризок, — однак виття залунало таке, що чайки зірвалися з гнізд і заметушились у повітрі на чималій відстані.

Нарешті гармидер ущух. Від тіні залишилися жалюгідні сірі клапті на поверхні води.

Істота досі чекала біля мене.

— Чого ти хочеш?

Моя сутність і без того була напружена, а від зусилля, потрібного для того, щоб керувати Перснем, біль став ще нестерпнішим. Я вагався, не знаючи, що робити.

Істота, здавалося, розуміла мою нерішучість.

— Така природа Персня, — мовила вона. — Він висотує з власника сили. Правду кажучи, твоє бажання було доволі дрібним, а тому твоя сутність цілком спроможна витримати повторення. Якщо ти, звісно, цього хочеш.

— Якщо так, — весело відповів я, — то дай, будь ласка, Амметові ще одного прочухана!

Поки біля берега знову лунали виття та вереск, я сказав:

— Великий Духу, мені потрібна пляшка чи щось подібне, а в мене напохваті нічого такого немає. Чи не міг би ти допомогти мені?

— Море тут глибоке, — відповіла Істота, — проте на дні спочивають рештки єгипетського корабля, що затонув у бурю триста років тому. Цей корабель віз амфори, в яких раніше зберігалося вино. Вони здебільшого порожні, проте цілі й розкидані по дну. Хочеш таку амфору?

— Тільки не дуже велику, будь ласка.

Вода під моїми ногами запінилась, і холодний зелений потік із глибин викинув на поверхню великий сірий глек, укритий водоростями й черепашками.

— Саме те, що треба! — відповів я. — Духу, це буде моє останнє бажання, бо попри всі твої запевнення я відчуваю, що моя сутність просто лопне, якщо я негайно не зніму Перстень. Я хочу, щоб марида Аммета було ув'язнено в цій посудині, щоб її кришку було запечатано оливом або іншою речовиною — до твого смаку, й щоб на печатці було накреслено всі потрібні закляття та руни, й щоб ця посудина вирушила на морське дно, де вона лежатиме кілька тисяч років, щоб Аммет мав час обміркувати всі свої злочини проти інших духів і насамперед проти мене.

— Виконано, — відповіла Істота. — Як на мене, це саме та кара, що треба.

На мить довкола глека закружляли різнобарвні вогні, і я відчув викривлення рівнів. Мені здалося, що до мене долинув останній крик тіні, проте можливо, що то скиглили чайки над морем. Шийка глека спалахнула розтопленим оливом, морська вода закипіла, й над нею знялася пара. Шийка хутко охолола — крім дев'яти знаків Чарів та Ув'язнення, які досі яскраво палали на олив'яній кришці. Глек закрутився — спочатку повільно, далі швидше й швидше, — аж поки море під ним роздалося широкою вирвою, темно-синьою рурою, що вела в пітьму. Глек полинув тією рурою вниз — усе глибше й глибше, і врешті море зімкнулося над ним.

Невеличка хвиля лизнула мені ноги. Море заспокоїлося.

— Духу, — сказав я, — дякую тобі. Це було моє останнє бажання. Перш ніж я зніму Перстень, чи не хочеш ти, щоб я переломив його навпіл і звільнив тебе?

— Тобі це, так би мовити, не під силу, — відповіла Істота. — Перстень поки що не може бути зламаний.

— Шкода, — зітхнув я. — Сумно це чути.

— Коли-небудь я дочекаюся волі, — додала Істота. — А що для нас час?

Я відвернувся й поглянув на сонце:

— Не знаю. Іноді здається, що час усе-таки робить своє…

І зняв Перстень. Істота зникла. Я стояв сам-один над тихим, спокійним морем.

37

Кидаючись уперед, Ашміра вже знала, що це марно. Вона не дістанеться до Хаби раніше за тінь. І нічого не зможе зробити, щоб завадити йому взяти Перстень.

Надто млява, надто квола, надто далеко, аби щось зробити, — яке знайоме було їй це відчуття! Проте вона все ж таки бігла. Може, їй пощастить якось відвернути їхню увагу, надати Соломонові змогу скористатися зброєю або втекти… Вона бігла тому, що так було треба. І в ці останні хвилини Ашміра виразно бачила й відчувала все довкола: вранішнє світло, що струменіло крізь завіску; чотирьох демонів-мавп, що з'юрмились у кутку; чарівника, що полинув уперед, роззявивши рота, виблискуючи очима, жадібно витягши здорову руку…

І тінь — чорний Хабин відбиток, що поспішав йому назустріч.

Попри завдані їй пошкодження, тінь досі старанно копіювала риси свого господаря. Окрім хіба що… Коли тінь наблизилася впритул до чарівника, Ашміра помітила, що її силует змінився. Ніс її зненацька зробився довшим, ніж у єгиптянина, й на ньому виросло кілька здорових бородавок, а на лисому черепі з'явилися величезні, немовби слонячі, вуха.

Тінь та її господар зустрілися. Хаба простяг руку. Тінь зробила рух назустріч, наче хотіла впустити Перстень йому на долоню, але в останню мить відсмикнула руку.

Хаба потягся до Персня — й схибив. Він підскакував, пританцьовував, схлипував з нетерплячки, однак тінь підняла Перстень високо над головою й дражнила чарівника, вимахуючи каблучкою в повітрі.

— Майже дістав! — гукала вона. — Ого, як чудово ти стрибаєш! Якби ти був хоч трохи вищий…

— Що ти робиш, рабе?! — ревнув Хаба. — Віддай Перстень! Віддай його мені!

Тінь притулила долоню до свого велетенського вуха:

— Пробач, старий. Щось я недочуваю. Що ти сказав?

— Віддай його мені!

— Будь ласка!

Сказавши це, тінь позадкувала, розмахнулась і щосили зацідила єгиптянину в щелепу, ще й так, що він злетів у повітря й впав на один із золотих столиків, який під його вагою розлетівся на друзки.

Хаба Жорстокий залишився лежати непритомний серед розчавлених фруктів. Темно-червоний виноградний сік розтікся круг нього, наче кров.

Ашміра заціпеніла. Її зойк злився з зойками всіх, хто був у залі.

Тінь легенько вклонилася:

— Дякую, дякую! Наступним номером Перстень повертається до свого законного власника, після чого, очевидно, має відбутися звільнення одного всім відомого джина. Хто хоче, може стати в чергу по автограф!

— Бартімеус?.. — нерішуче запитала Ашміра.

Тінь кивнула:

— Доброго ранку! Я тут дещо маю для тебе.

— Але як?.. Ми думали, що ти…

— Знаю, знаю! Ви, мабуть, сподівалися, що я повернуся трохи швидше… Я, бачте, не втримався й трохи побалакав з Амметом, перш ніж здихатися його. Вибатькував його як слід і змусив визнати свої помилки. Ну, він, зрозуміло, почав благати, щоб я пожалів його, закликав до мого милосердя — ви ж знаєте, які вони, ці мариди… — Тут тінь ніби вперше помітила купку демонів, що скупчились у кутку зали. — Здорові були, хлопці! — весело сказала вона. — Ви, гадаю, там міркуєте собі? Ось як треба правильно позбавлятися від господарів!

Ашмірине приголомшення зненацька змінилося збудженням:

— То, виходить, він досі в тебе…

Тінь розкрила долоню. Там, де лежав Перстень Соломона, джинова сутність шипіла й бралася пухирями, а в повітря здіймалися гарячі струмені пари.

— Я ж, здається, наказала тобі викинути його в море! — вигукнула Ашміра.

— Еге ж, наказала. От я твій наказ і виконав. Кинув його, а потім — в останню мить — підхопив. Воно встигло навіть трохи змокнути. Бачиш, Ашміро, коли ти вдаєш із себе чарівницю, треба дуже точно висловлювати свої накази. Ми, підступні джини, можемо втнути ще й не таке, коли йдеться не тільки про долю цивілізації, а й про ще важливіші речі. Річ ось у чім, — провадила тінь, — я розумію, що то була моя-таки ідея, та мені здається, що буде не дуже добре втопити Перстень у морі й приректи його Духа на ще триваліше ув'язнення, ніж нинішнє. Я не хотів би мати такий тягар на своїй совісті… Отож, за твоїм першим наказом — і, правду кажучи, ще й через те, що він страшенно пекучий, — я віддаю зараз Перстень тобі. А ти вже сама роби з ним, що хочеш. Тримай!

Перстень злетів у повітря. Ашміра спіймала його, зойкнула з болю, проте цього разу не впустила.

Натомість вона без вагань обернулась і стала на коліна перед царем, що увесь цей час стояв з іншого боку зали.

— О самодержавний Соломоне, — почала вона, — володарю, чиї велич і слава не знають меж…

Тут нарешті вона вперше поглянула на нього — й побачила, що великий цар зирить на неї з роззявленим ротом, наче спіймана риба. Обличчя й плечі в нього почорніли від кіптю, а волосся стало дибки.

— Ой! — скрикнула дівчина. — Що з тобою, володарю?

Соломон закліпав очима:

— Я… я не знаю. Коли я подумав, що Хаба от-от схопить перстень, то націлив на нього цього золотого змія, натиснув пару важелів і… ніби кінець світу настав. Спочатку мене чимось ударило, потім ця штучка плюнула масним димом просто мені в обличчя… Сподіваюсь, у мене не дуже отетерілий вигляд?

— Ні, все гаразд… — прошепотіла Ашміра.

— Добре, що ти хоч третій важіль не натиснув, — зауважив джин. — Бо він випускає страшенний сморід… — Він помовчав і нюхнув повітря. — Ой, ні: таки натиснув!

— Великий Соломоне, — поспіхом мовила Ашміра, — нині я повертаю те, що належить тобі. — Вона схилила голову й простягла складені човником руки. Сила Персня пекла їй долоні, та вона стиснула зуби й змусила себе триматися. — Ми з Бартімеусом щиро шкодуємо, що завдали тобі стільки лиха. Ми сподіваємося на твою мудрість і милосердя…

— Агов, а я тут до чого?! — злякано обізвалася тінь. — Я взагалі увесь час діяв з примусу! Окрім як тепер, коли приніс Перстень…

Ашміра зітхнула й підняла Перстень ще вище. Соломон увесь цей час нерухомо стояв.

— Я беру всю провину на себе, володарю, — сказала дівчина, — й прошу не карати мого слугу за всі його лиходійства. — Вона скоса позирнула на тінь. — Отак. Це задовольняє тебе?

— Як на мене, цілком.

Тут цар Соломон рушив до них. Тінь принишкла. Чотири мавпи в кутку перелякано заверещали. Навіть чарівник, що лежав непритомний серед фруктів, застогнав і ворухнув головою.

У залі запала тиша.

Ашміра чекала, потупившись і тамуючи біль. Вона не мала даремних надій щодо своєї майбутньої долі — і знала, що ця доля буде цілком заслуженою. Тоді, в комірчині, Соломон казав, що пробачає їй, однак це було, коли вони обидва перебували на порозі смерті. А зараз, коли Перстень знову був у його руках і він повернув собі втрачену владу, все могло бути інакше. Його палац за межами вежі лежав у руїнах, його народ був заляканий. Більшість його чарівників загинули. Справедливість вимагала відплати.

Дівчина знала про це, однак не тривожилась. Її серце огорнули мир і спокій.

Шурхотіння золотого вбрання наблизилось упритул до неї. Ашміра не підняла очей.

— Ти принесла мені Перстень і свої вибачення, — промовив Соломонів голос. — Перше з цього я приймаю, хоча й без охоти, бо це страшний тягар.

Ашміра відчула, як холодні пальці торкнулись її долоні, й біль ущух. Коли вона підвела голову, Соломон уже надягав Перстень на палець. Його змореним обличчям пробігла болісна гримаса; пробігла — й тут-таки зникла.

— Вставай, — звелів він.

Ашміра підхопилася. Тінь поряд із нею замерехтіла й перетворилась на гарного темноокого юнака. Вони з Бартімеусом стояли перед царем, чекаючи на його слово.

— Другу твою пропозицію, — провадив Соломон, — мені не так легко прийняти. Надто вже великі збитки, яких ти завдала. Зачекай, зараз ми дійдемо до мого рішення. Та спершу…

Він заплющив очі, торкнувся Персня й щось тихо промовив. Спалах світла огорнув його і згас, і цар постав перед ними, змінившись до невпізнання. Його обличчя очистилось від кіптю, а водночас — і від зморщок; волосся знову стало чорнявим, густим і лискучим. Це була юна подоба фрески на стіні палацу, й Ашміра ледве втрималась, щоб не впасти знову на коліна.

— Годі, — сказав Соломон. — Ти ж знаєш, що це Примара! — Легенько скривившись, він крутнув Перстень, і перед ним негайно постала Істота. — Уразіелю, — сказав він, — я повернувся!

— Я й не сумнівався.

— Тут у нас є трохи справ…

— З чого ж ми почнемо?

Соломон позирнув на чарівника, що лежав на підлозі. Хаба тим часом стогнав і крутився.

— Спочатку прибери звідси його. Кинь куди-небудь у підземелля вежі. Я невдовзі візьмуся за нього.

Спалахнуло світло, й Хаба зник.

— А його раби-боягузи нехай забираються геть. Я на них не гніваюся.

Світло спалахнуло ще чотири рази, й мавпи пропали.

Цар Соломон кивнув.

— Мій палац, як я розумію, потребує ремонту. Доведеться нам з тобою попрацювати, Уразіелю. Оглянь пошкодження, визнач, скільки духів нам знадобиться, й чекай на мій сигнал. Тут у мене є ще одна справа.

Істота зникла, спричинивши порив вітру. Ашмірі загуло у вухах; вона витерла рукавом кров, що цебеніла з носа.

Вони з Бартімеусом залишилися сам на сам з царем.

— Отже, — мовив Соломон, — щодо мого рішення… Розпочнімо з тебе, Бартімеусе з Урука. Твої злочини — незліченні. Ти знищив десятки моїх духів, ти посіяв безлад і руйнування по всьому Єрусалиму. Лише завдяки твоїм порадам і допомозі ця дівчина здобула Перстень. Ба більше, ти завжди виявляв крайню зневагу до моєї володарної особи. Твоя бегемотяча подоба…

— Ні-ні, це сталося випадково! Цей бегемотик анітрохи не скидався на твою дружину!

— Твоя бегемотяча подоба була виявом кричущої неповаги до святості мого храму. Я, власне, хотів сказати саме це…

— Он як!

— І на додачу до всього, — провадив цар, провагавшись із хвилину, — ти, очевидно, підбурював цю дівчину кинути Перстень у море…

— Лише задля того, щоб він не потрапив до лабет твоїх ворогів! — вигукнув джин. — Хіба не краще, щоб він зник у морській глибині, аніж щоб його силою скористалися цариця Шеби чи Хаба? Тому я так і вирішив! «Якщо великий Соломон не може володіти ним, — подумав я, — нехай тоді краще мовчазні корали стережуть його до останніх часів, коли…»

— Досить балачок, Бартімеусе! — стиснув губи Соломон. — Отже, в усьому цьому ти, очевидно, винен. Проте не можна забувати, що ти — раб, який мусить коритися чужій волі, і скажу щиро: попри те, що я відчуваю велику спокусу покарати тебе, провини я за тобою не бачу.

Джин голосно видихнув:

— Правда? Ху-у! Оце, я розумію, справжня мудрість! — Він боляче тицьнув Ашміру в бік. — Тепер твоя черга…

— Ашміро з Шеби, — мовив цар Соломон, — немає потреби згадувати всі твої злочини. Збитки, яких ти мені завдала, вкрай великі, а виправлення того, що ти наробила, забере в мене ще більше сил. До того ж ти побачила мене кволим і безпорадним, зазирнула під мою маску. За всіма законами природної справедливості ти заслуговуєш на кару. Чи згодна ти?

Ашміра кивнула й нічого не сказала.

— З іншого боку, — провадив цар, — ти не вбила мене в моїх покоях. Не знаю чому: можливо, ти вже здогадалася, що твоє завдання погано продумане. Потім, коли втрутився Хаба і все божевілля твого задуму стало очевидним, ти поцілила в нього кинджалом 1 звеліла Бартімеусу забрати Перстень. Цей твій вчинок завадив негайній перемозі зрадника. Ба більше: після того ти боронила мене під час останнього Хабиного нападу, і якби не ти, мене б неодмінно вбили. А тепер ти повертаєш мені Перстень. Мені важко вирішити, що тобі сказати.

— Еге ж, вона така, — погодився Бартімеус. — У мене з нею ті самі проблеми.

— Я вже казав тобі, Ашміро, — вів далі цар, не звертаючи навмисне уваги на джина, — що твої вчинки розворушили мене, пробудили від сну. Тепер я розумію, що під тягарем Персня багато чим легковажив і дозволяв своїм слугам без кари віддаватися всілякій підлоті. Відтепер цього не буде! Я знайду інші способи зберегти Перстень — і рідше носитиму цю кляту річ, хай там що. Від того, що сталося, — додав Соломон, — моє царство стане тільки сильнішим.

Він підійшов до вцілілого столика й наповнив два келихи яскраво-червоним вином з кам'яної пляшечки.

— І ще один прикметний факт, — мовив він. — Ти напала на мене не з власної волі, тож, гадаю, не мала вибору в цьому питанні. Ти, Ашміро, так само чинила за чужим наказом. Тут ти цілком подібна до Бартімеуса.

Джин знову тицьнув Ашміру в бік:

— Я ж казав тобі!

— Отже, — зауважив цар Соломон, — провина тут не твоя. Уразіелю!

Істота вмить з'явилася перед ним:

— Що, володарю?

— Принеси сюди царицю Шеби.

Істота зникла. Бартімеус присвиснув. Ашмірі скрутило живіт: дивне відчуття спокою, яке вона відчувала під час Соломонового суду, зненацька кудись поділося. Сам Соломон тим часом узяв з миски виноградину й заходився її замислено жувати. Далі взяв зі столика обидва келихи з вином і обернувся до порожнього місця в центрі найближчого килима.

Спалахнуло полум'я, війнуло запахом вершків і троянд, і на килимі з'явилася цариця Балкіда. На ній була довга біла сукня з золотою облямівкою та намисто із слонової кістки. Волосся було високо зачесане поверх золотого вінця, а вздовж стрункої шиї хилиталися сережки з крученого золота. Цій красі й витонченості не пасували хіба що приголомшений вираз царициного обличчя й помітно зеленавий колір шкіри. Балкіда хитнулася, зойкнула й завмерла, оглядаючись на всі боки.

Шумерський юнак нахилився до Ашміриного вуха.

— Від такого миттєвого перельоту завжди нудить, — прошепотів Бартімеус. — Проте вона тримається. Не блює просто на килим. Що то — порода й виховання!

— Ласкаво прошу до Єрусалиму, моя володарко, — мовив Соломон, простягаючи їй келих. — Хочеш трохи вина?

Балкіда не відповіла. Вона помітила Ашміру й після короткого подиву впізнала її. Цариця тихо зойкнула.

— Володарко… — почала Ашміра.

— Кляте дівчисько! — царицине обличчя враз зблідло, на щоках спалахнули червоні плями. — Ти зрадила мене!

Вона незграбно ступила до Ашміри й підняла руку з розчепіреними нігтями.

— Аж ніяк, — заперечив Соломон, лагідно просовуючись між ними. — Якраз навпаки. Вона — найвідданіша з усіх твоїх слуг. Вона виконала твій наказ. Викрала в мене Перстень. Знищила тих, хто погрожував тобі від мого імені. Якби не вона, то майбутнє Ізраїлю — а також і Шеби, люба моя Балкідо, — було б вельми сумним. Я багато чим завдячую Ашмірі, — додав Соломон. — І ти так само.

Цариця Балкіда не відповіла нічого. Її очі, досі прикуті до Ашміри, були недовірливі, холодні й ворожі, вуста стяглися в тонку лінію. Дівчина спробувала пригадати, якою була цариця тоді, два тижні тому, коли вони розмовляли в Балкідиних покоях. Вона хотіли відновити в пам'яті усмішки й ласкаві слова, цю близькість, що наповнювала дівчину гордістю… Усе було марно. Спогад тікав від неї, втративши колишню силу.

Балкіда пильно поглянула на царя.

— Це лише слова, володарю, — промовила нарешті вона. — Цього замало, щоб переконати мене.

— Справді? — Соломон вишукано вклонився їй. — Що ж, не дивно. Я підозрюю, що ми застали тебе зненацька.

Він простяг їй вино, подарувавши цариці свою сліпучу усмішку: цього разу Балкіда взяла келих.

— Чи можу я запропонувати тобі, — провадив цар, — прогулянку моїм палацом, який зараз трохи перебудовують? Я міг би поговорити з тобою трохи довше — про взаємини між нашими державами, які — сподіваюсь, ти погодишся з цим, — зараз аж ніяк не найкращі…

Цариця помалу оговтувалась. Вона церемонно вклонилася:

— Гаразд.

— А тим часом твоя охоронниця…

Балкіда рішуче хитнула головою:

— Більше вона мені не охоронниця. Я вже не знаю, кому вона зараз служить.

На мить Ашміра відчула гострий біль, ніби їй у серце застромили ніж. Потім біль ущух, а разом з ним і збудження від прибуття цариці. На свій власний подив, дівчина знову заспокоїлась.

Ашміра поглянула цариці в очі, Балкіда скуштувала вина й відвернулася.

— Якщо так, — усміхнувся Соломон, — якщо ти, володарко, не заперечуєш, то в мене є невеличка пропозиція. Ашміро, — звернув він до дівчини всі чари своєї подоби, — ось що я пропоную тобі. Іди на службу до мене, будь моєю охоронницею. Я на власні очі переконався в твоїх здібностях, бачив, на що ти здатна, й нині певен — хоч як кумедно це звучить після подій минулої ночі, — що мозку довірити тобі своє життя. Допоможи мені відновити лад тут, у Єрусалимі. Служи при моєму новому, більш освіченому дворі! Найближчими днями й тижнями мені знадобиться будь-яка допомога, бо мої слуги розбіглись, а за чарівниками — якщо хтось із них узагалі вижив, — доведеться пильно стежити… Ашміро, допоможи мені ступити крок уперед! Розпочни своє нове життя в Єрусалимі! І знай, — тут він знов усміхнувся, — я щедро нагороджу тебе!

Сказавши це, Соломон поставив свій келих на стіл.

— Що ж, а тепер настав час приділити увагу моїй вельмишановній гості! Люба моя Балкідо, зараз ми трохи погуляємо, а тоді зайдемо до альтанки випити холодного шербету. До речі, лід для шербету мені приносять просто зі схилів Ліванської гори! Слово честі, ти ніколи не куштувала нічого свіжішого. Прошу…

Він простяг руку, й цариця Шеби взяла її. Вони разом пішли собі, обережно переступаючи через уламки на підлозі, аж поки зникли під аркою в дальній стіні. Шурхіт їхніх убрань ущух, голоси зникли вдалині…

Ашміра з джином перезирнулись і помовчали.

— Еге ж, — мовив нарешті Бартімеус, — отакі вони — царі й цариці!

38

Уразіель, великий Дух Персня, був не з тих, хто стане воловодитись, коли треба терміново ремонтувати палац. Унизу, біля підніжжя вежі, вже кипіла робота. Будівлі довкола садів, найбільше пошкоджені пожежею, стояли в хиткому бамбуковому риштуванні, а десятки джинів уже снували туди-сюди лабіринтом сходів, прибираючи уламки, колоди й розвіюючи рештки магії, що висіли в повітрі. Від кар'єру линув гарячковий стукіт молотів; африти летіли на захід, до лісу, добувати деревину. Дворами вишикувались діжки з цементом, який заклопотано вимішували хвостами мулери[117], тоді як у садах, що зникали в блакитній далечіні, працювали полчища бісів, які засівали зіпсовані вогнем травники.

Посеред усього цього виступав цар Соломон, ведучи попід руку царицю Шеби.

З балкону, де я стояв, навіть Соломон з Балкідою, з їхнім монументальним почуттям власної гідності, здавалися дрібними. Це були просто дві малесенькі фігурки, вбрані в біле з золотом, майже непомітні серед почту, що покірно тягся за ними[118]. Балкіда йшла повільно, напружено — таке собі втілення боязкуватих гордощів; Соломон поводився вільніше. Вряди-годи він захоплено вимахував руками — мабуть, показував їй красу своїх садів. На його руці виблискував золотий перстень.

Правду сказати, за тієї безмежної влади, якою він володів, Соломон — за людськими мірками — поводився вкрай стримано. Більша частина його вчинків мала на меті загальне добро, й до того ж він був великодушний — ми з Ашмірою щойно переконались у цьому. І все ж таки в душі він залишався царем, а це значить — бундючним дженджиком, що полюбляє хизуватись. Навіть своєю недбалою, мимовільною великодушністю щодо нас він хизувався так само, як своїми коштовними цяцьками… Ні, звісно ж, я був не проти, що ви!

Ну, а щодо Балкіди…

Темноокий юний шумер, що дивився з балкону на сади, сумно стенув плечима, відірвав свою розхристану сутність від перил, на які спирався, й повернувся до зали.

Мені пора було йти.

Дівчина вмостилась на одному з позолочених крісел у Соломонових покоях і наминала солодкий медівник З усією витонченістю Й стриманістю голодної вовчиці[119]. При моїй появі вона навіть бровою не повела і продовжувала напихатись. Я сів навпроти — і вперше з часу свого повернення придивився до неї як слід. Руки й ноги в неї були цілі, та загалом вона добряче потріпалася. Вбрання подерлось і обгоріло, тіло — в синцях, губа набрякла, окремі пасма волосся позеленіли там, де його зачепило магією. Усе це, звісно, не пішло їй на користь, однак то були не єдині зміни в її образі. Дивлячись, як жадібно вона хлебче Соломонове вино й нахабно витирає руки об шовкову подушку, пильний спостерігач (такий, як я) міг би також відзначити, що вона має набагато жвавіший і завзятіший вигляд, ніж за першої нашої зустрічі тоді, в ущелині, коли вона пихато й холодно позирала на мене, сидячи на своєму верблюді.

Хоч як постраждала Ашмірина зовнішість цієї ночі, я підозрював, що кайдани, які сковували її всередині, нарешті лопнули — і це, безперечно, було їй тільки на користь.

Вона взяла Гроно винограду й мигдалеву булочку.

— Вони досі там гуляють?

— Еге ж, старанно оглядають сади… — я замислено примружив свої гарні очі. — Чи мені здається, чи твоя добра цариця Балкіда — звичайнісінька стара відьма?

Ашміра криво посміхнулася:

— Так, правду кажучи, вона не така… великодушна, як я сподівалася.

— Можна сказати й так.

— Ну, а ти чого сподівався? — дівчина обтрусила крихти з колін. — Вона послала мене тихенько прикандичити царя й поцупити Перстень. А тепер Соломон вихваляє мене, Перстень досі в нього, а її притягли до Єрусалима, мов дурнуватого біса на орчику!

Оцінка була чесна і влучна.

— Він підкорить її, — зауважив я. — Так буває завжди.

— Соломона вона простить, — відповіла Ашміра. — А от мене — ні.

І знову взялася до булочки. Запала тиша.

— Що ж, тоді тобі пощастило з цією пропозицією, — сказав я.

Вона поглянула на мене, жуючи далі булочку:

— З якою?

— З Соломоновою. Він дасть тобі щедру нагороду за те, що ти допоможеш йому створити новий, прогресивний уряд — чи як це називається. Як на мене, дурниці. Але ти напевно будеш щаслива.

Сказавши це, я втупивсь у стелю.

— Тобі це, здається, не до вподоби, — зауважила дівчина.

Я насупився:

— Просто він скористався своїми чарами. Щирий погляд, промениста усмішка, розмови про те, що він ладен довірити тобі своє життя… й таке інше. Усе це гаразд, а що буде далі? Спочатку ти — охоронниця. Далі — «особлива радниця». А тоді хвиць — і вже у нього в гаремі. Скажу тобі лише одне: якщо це станеться, не лягай спати, коли над тобою висітиме гамак дружини з Моабу.

— Я не хочу до його гарему, Бартімеусе.

— Це ти зараз так кажеш, а потім…

— Я не прийму його пропозиції, — вона знову відсьорбнула вина.

— Що?! — настала моя черга дивуватися. — Ти йому відмовиш?

— Так.

— Але ж це Соломон! І… забудь про те, що я тільки-но казав… він тобі справді вдячний!

— Знаю, — відповіла Ашміра. — І все ж таки на службу до нього я не піду. Не хочу просто міняти одного господаря на іншого.

Я знову насупився. Схоже, що кайдани в її душі лопнули остаточно.

— Ти певна? — перепитав я. — Так, він пихатий аристократ, він має звичку колекціонувати дружин, та все одно він — чудовий господар, кращий за вашу Балкіду. Насамперед, ти вже не будеш ра… тобто спадковою охоронницею. Ти матимеш набагато більше свободи — й золота теж, якщо тобі хочеться золота.

— Ні, не хочу. І не хочу залишатись у Єрусалимі.

— Чому? Завдяки Персню це столиця світу!

— Але ж це не Шеба. Мій дім не тут.

Зненацька в її очах спалахнув той самий вогонь, який я бачив напередодні. Він палав так само яскраво, проте менш шалено. Без гніву й завзяття. Вона всміхнулася мені:

— Я не брехала тобі тоді, минулої ночі. Посада охоронниці, всі мої вчинки — цим я служила цариці, але й Шебі теж. Я люблю її гори й ліси, її пустелю, що видніє за межами полів. Моя мати показала все це мені, Бартімеусе, коли я була ще зовсім малою. Сама лише думка про те, що я ніколи туди не повернуся, не повернуся до неї… — вона помовчала. — Ти просто не уявляєш, що це таке.

— Чому ж ні? — заперечив я. — Уявляю. До речі, коли вже ти про це заговорила…

— Так, звичайно! — Ашміра рішуче підхопилася. — Пора. Я бачу… Тебе треба відпустити.

Це ще раз доводило, що ніяка вона не чарівниця. Ще з часів давнього Урука кожна моя служба закінчувалась однаково: огидною сваркою, під час якої господар відмовлявся відпускати мене, а я обертався на трупа-реготуна чи ламію з кривавими кігтями, щоб «переконати» його. Проте ця дівчина, звільнившись сама, була лише рада відпустити на волю й мене. Без жодної сварки. Я так здивувався, що не сказав нічого.

Я поволі звівся на ноги. Дівчина озиралася.

— Нам потрібен пентакль, — сказала вона.

— Так. Навіть два. Десь тут була пара пентаклів.

Ми обшукали залу й досить скоро знайшли куточок пентаграми, що визирав з-під обгорілого килима. Я заходився розкидати меблі, що стояли зверху, а дівчина стояла й спостерігала за мною так само холодно, як і тоді, в ущелині. Тут мені спала на думку одна річ.

— Ашміро, — запитав я, копаючи ногою перекинутий столик, — а що ж ти робитимеш, якщо повернешся до Шеби? І як тоді бути з царицею? Судячи з її нинішньої поведінки, вона навряд чи зрадіє, якщо ти вештатимешся в неї перед очима.

На мій подив, дівчина рішуче відповіла:

— А я й не вештатимусь у Марібі. Наймуся до торговців ладаном, охоронятиму їхні каравани по дорозі через Аравію. Як мені відомо, на тій дорозі чимало всяких халеп: розбійники, джини… Гадаю, що з ними я впораюсь.

Я схвально жбурнув через плече старовинну канапку. Задум і справді був непоганий.

— До того ж це надасть мені змогу мандрувати, — провадила вона. — Хтозна, може, коли-небудь я справді побуваю в Гім'ярі, побачу те скельне місто, про яке ти розповідав. Будь-що ці подорожі дозволять мені не дуже часто бувати в Марібі. А якщо цариця все ж таки мені погрожуватиме… — вона спохмурніла. — Тоді я дам цим погрозам раду. І самій цариці — теж.

Я не віщун і не ворожбит, я не вмію бачити майбутнє, проте порадив би цариці Балкіді стерегтися. Одначе зараз мене займали інші питання.

Я закінчив розгрібати меблі, скрутив коштовний килим, пожбурив його в басейн — і задоволено випростався. На підлозі красувалися два цілісінькі пентаклі, викладені з рожевого мармуру.

— Химерні якісь, — зауважив я, — та все одно згодяться.

— Гаразд, — мовила дівчина, — ставай.

Ми востаннє стали одне проти одного.

— Скажи мені, будь ласка, — запитав я, — чи добре ти знаєш закляття Звільнення? Бо не хочеться чекати тут кілька місяців, поки ти їх вивчиш…

— Звичайно, знаю, — відповіла дівчина й глибоко відсапнула. — Бартімеусе…

— Зачекай-но хвилину. — Я дещо помітив у залі. То була фреска, на яку я раніше не звертав уваги, — чудовий портрет Соломона на весь зріст поряд із зображеннями Ґільґамеша, Рамзеса та інших стародавніх деспотів. Дивним чином цей малюнок пережив нічну драму. Я підхопив обгорілу тріску з підлоги, вистрибом підбіг до фрески й додав до неї кілька впевнених штрихів.

— Ось! — сказав я. — З точки зору фізіології це неможливо, але йому личить — як тобі здається? Цікаво, чи скоро він це помітить?

Дівчина зареготала — вперше за час нашого знайомства.

Я позирнув на неї:

— Може, додати ще Балкіду? Місця вистачить…

— Та годі вже!

— Ну, гаразд.

Я неквапом повернувся до кола. Дівчина дивилася на мене тим самим поглядом, який я не раз помічав у Фекварла, — з якоюсь відстороненою усмішкою. Я вирячився на неї:

— Що таке?

— Сміх та й годі, — сказала вона. — Ти стільки розводишся про жахи свого рабства, хоч тобі воно подобається! Це очевидно!

Я став у середині пентакля й холодно, зневажливо оглянув її.

— Ось тобі дружня порада на прощання, — сказав я. — Ніколи не ображай джина, якого відпускаєш на волю, — хіба що ти надто вже досвідчена чарівниця. Особливо такого джина, як я. У стародавньому Вавилоні жерці богині Іштар забороняли викликати мене чарівникам, нижчим за дев'ятий рівень. Саме з цієї причини[120]!

— Це лише підкріплює мої слова, — заперечила дівчина. — Ти завжди хвалишся своїми колишніми подвигами. Зізнайся, тобі ж це подобається! Навіть цієї ночі — я це помітила, — що ближче ми підбиралися до Персня, то менше ти стогнав і скаржився.

— Ну-у… — я рішуче ляснув у долоні. — Куди мені було подітися? У мене просто не було часу на скарги. Тільки повір, що жодної втіхи з того я не мав. Гаразд уже, годі! Виголошуй закляття й відпускай мене.

Вона кивнула й заплющила очі — юна струнка дівчина, що старанно пригадує закляття. Я просто-таки чув, як крутяться коліщатка в її голові.

Її очі розплющились.

— Бартімеусе, — зненацька сказала вона, — дякую тобі за все!

Я кахикнув:

— Будь ласка, нема за що… Послухай-но, ти справді пам'ятаєш слова? Не хотілося б матеріалізуватися знову в якому-небудь гнилому болоті…

— Не бійся, слова я пам'ятаю, — усміхнулась вона. — Прилітай коли-небудь до нас у Шебу. Там тобі сподобається…

— Ну, це залежить уже не від мене.

— Тільки не запізнися. У нас не так багато часу, як у вас…

Вона почала читати закляття Звільнення. Слова вона справді знала — більш-менш. Лише тричі загнулася, двічі проминула закінчення і один раз помилилась, проте зараз я був ладен не звертати на це уваги. Врешті-решт, вона була не така вже й висока на зріст, і м'яса на ній було, як кіт наплакав. До того ж мені дуже хотілося на волю.

Дівчина вважала так само. Коли мої кайдани лопнули й мене потягло геть крізь рівні буття, я побачив (під сімома різними кутами), що вона вже вийшла з кола. Вона рішучою ходою прямувала через розорені Соломонові покої, шукаючи сходів, які виведуть її з вежі назустріч новому дню.