Бартімеус: Перстень Соломона

1

Захід сонця над маслиновим гаєм. Небо, мов сором'язливий юнак після першого цілунку, зашарілося персиковим рум'янцем. Крізь відчинене вікно віяв легенький вітерець, несучи з собою вечірні аромати. Вітерець куйовдив волосся юної дівчини, що самотньо й замислено стояла на мармуровій підлозі, й ворушив її сукню, змушуючи щільніше облягати стрункі смагляві ноги.

Дівчина підняла руку, її тонкі пальці грайливо торкнулися пасма волосся, що спадало до шиї.

— Чому ти такий несміливий, мій пане? — прошепотіла вона. — Підійди ближче, хочу подивитися на тебе!

Старий, що стояв у пентаклі навпроти неї, опустив восковий циліндр, який тримав у руці, й позирнув на мене своїм єдиним оком:

— Присягаюся великим Ягве, Бартімеусе! Невже ти думаєш, це подіє на мене?

Мої вії звабливо затріпотіли:

— Я ще й станцюю тобі, тільки підійди трішечки ближче! Ну, підходь, побався! Я виконаю для тебе Танець Семи Покривал!

— Ні, дякую! — сердито відповів чарівник. — І це, будь ласка, теж припини!

— Що припинити?

— Оці свої… вихиляси! Ти раз по раз… ну от, знову!

— Та годі вже, капітане! Все одно двічі не вмирати! Чого ти боїшся?

Мій господар вилаявся:

— Чого боюся? Може, твоїх пазурів на лівій нозі. А може, твого лускатого хвоста. А може, того, що відомо навіть немовляті: не виходь із захисного кола, надто коли це пропонує тобі такий лукавий, підступний дух, як ти! А тепер мовчи, кляте повітряне поріддя, і облиш свої жалюгідні спокуси, бо я нашлю на тебе таку кару, якої не знав навіть Єгипет!

Старий так розлютився, що йому перехопило подих, а сиве волосся стало дибки. Він витяг із-за вуха стилос і похмуро зробив на циліндрі позначку.

— Ще одна чорна мітка, Бартімеусе! — сказав він. — Ще одна! Якщо рядок заповниться до кінця, тебе назавжди викреслять зі списку привілейованих! І тоді все — ніяких смажених бісів, ніяких відпусток, нічого, розумієш?! А зараз маю для тебе роботу.

Дівчина в пентаклі згорнула руки на грудях і зморщила свій чарівний носик:

— Я ж щойно закінчив роботу!

— Атож. А це наступна.

— Я її виконаю, коли перепочину.

— Виконаєш цієї самої ночі!

— А чому саме я?! Пошли Туфека чи Різіма!

Сліпучо-багряна блискавка вилетіла з пальця старого, вмить подолала простір між нами — і мій пентакль огорнуло полум'я. Я аж завив і застрибав на місці, прошитий раптовим болем.

Полум'я врешті-решт ущухло, а мої ноги перестали боліти. Я заспокоївся.

— Твоя правда, Бартімеусе, — захихотів старий. — Танцюєш ти й справді чудово. Ну що, більше мені не перечитимеш? Чи хочеш заслужити ще одну мітку на циліндрі?

— Ні, ні, не треба! — на моє превелике щастя, чарівник застромив стилос за своє зморшкувате вухо, і я енергійно ляснув у долоні. — То, кажеш, є нова робота? Оце то радість! Оце то честь мені, що ти обрав свого скромного слугу з-поміж стількох високоповажних джинів! Що ж змусило тебе звернутися саме до мене, мій великий володарю? Легкість, з якою я скинув велетня з Ліванської гори? Завзяття, з яким я прогнав геть заколотників-ханаанців? Чи просто моя слава?

Старий почухав собі носа:

— Ні, не те. Радше твоя вчорашня поведінка. Вартові біси бачили, як ти в мавпячій подобі вештався між кущами біля Овечої брами, виспівуючи сороміцькі пісеньки про царя Соломона і вголос хизуючись своїми подвигами.

Дівчина понуро стенула плечима:

— А може, то був не я…

— Слова «Бартімеус — найкращий!», які лунали там раз по раз, свідчать про інше.

— Ну, гаразд… Я, мабуть, перебрав комашок до вечері. Це ж нікому не зашкодило…

— Нікому, кажеш? Варта доповіла про це своєму начальникові, а той — мені. А я доповів верховному чарівникові Гіраму, й тепер, напевно, це долинуло аж до царських вух! — Його обличчя враз стало суворим і зверхнім. — І цар невдоволений.

Я надув щоки:

— А хіба він не може сам мені про це сказати?

Чарівник вибалушив своє єдине око — так, ніби яйце вилупилося з курчати, а не навпаки[1].

— Ти ще смієш вважати, — вигукнув він, — ніби великий Соломон, цар усього Ізраїлю, господар усіх земель від Акабської затоки до широкого Євфрату, розмовлятиме з таким мізерним, просмерділим сіркою рабом, як ти?! Ото вигадав! Досі ще не бачив такого зухвальства!..

— Та гаразд уже, гаразд! На себе краще поглянь: за своє життя, мабуть, ще з гіршим стикався.

— Ще дві чорні мітки, Бартімеусе! За зухвальство й нахабство! — він знову витяг циліндра й зачеркав по ньому стилосом. — А тепер годі дуркувати! Слухай мене уважно. Соломон хоче поповнити свою колекцію новими дивовижами. Він наказав своїм чарівникам обшукати весь людський світ — чи немає там якихось гарненьких потужних штучок. І саме зараз по всіх фортечних вежах Єрусалима мої суперники викликають демонів — не менш моторошних, ніж ти, — й посилають їх, наче ті вогненні комети, шукати здобичі по стародавніх містах на півночі, півдні, сході й заході. Усі сподіваються приголомшити царя знайденими скарбами. Проте на них чекає розчарування, Бартімеусе. Адже це ми роздобудемо для нього найкращий дарунок! Розумієш?

Юна дівчина закопилила губу. З-під неї зблиснули мої довгі, гострі ікла.

— Знову грабувати могили? Нехай Соломон сам береться до такої непевної роботи! Але ж ні, він, звісно, і пальцем не поворухне, щоб скористатися Перснем! Скільки можна ледачкувата?

Старий криво посміхнувся. Чорний отвір його порожньої очної ямки немовби поглинав світло.

— Цікава думка! Така цікава, що я, мабуть, негайно піду й доповім царю. Хтозна? Може, він усе ж таки зробить ласку поворухнути пальцем і скористатися Перснем… проти тебе!

Запала тиша. Кімнату огорнули тіні. Поза шкірою моєї стрункої спини пробіг холодок.

— Не треба, — буркнув я. — Роздобуду для нього цей скарб. Куди ти хочеш мене послати?

Мій господар показав на вікна, за якими мерехтіли веселі вогники Нижнього Єрусалима.

— Лети на схід, до Вавилону, — наказав він. — За сто миль на південний схід від цього моторошного міста, й за тридцять миль на південь від нинішньої течії Євфрату, лежать пагорби й давні земляні вали, обнесені муром, від якого залишилися тільки обвітрені рештки. Тамтешні селяни уникають цих руїн, побоюючись привидів, а кочівники пасуть свої череди якнайдалі від цих курганів. Нині там живуть лише подвижники-віряни та інші божевільні, однак це місце не завжди було таке занедбане. Колись воно мало ім'я…

— Еріду, — тихо промовив я. — Так, я знаю його[2].

— Цікаві, напевно, спогади такої істоти, як ти, котра бачила, як міста будувались і обертались на порох… — Старий аж здригнувся. — Ні, я навіть думати про це не хочу. Якщо ти пам'ятаєш те місце, тим навіть краще! Обшукай його руїни, знайди рештки храмів. Якщо давні сувої кажуть правду, там є чимало таємних святилищ… і хтозна, скільки там пам'яток старовини! Якщо тобі пощастить, ти знайдеш там чимало незайманих скарбів…

— Поза всяким сумнівом, — відповів я, — якщо не забувати, хто стереже їх!

— Еге ж, давні люди захистили їх як слід! — театрально зойкнув старий, здіймаючи руки й удаючи страх. — Хтозна, які жахіття досі ховаються там? Хтозна, які істоти збереглися там у руїнах? Хтозна, які моторошні подоби, які химерні чудовиська… Та годі вже тобі колупати там, ще й хвостом! Це, кінець кінцем, шкодить здоров'ю!

Я випростався й буркнув:

— Ну, гаразд уже. Я зрозумів. Вирушу до Еріду й погляну, що там можна знайти. Тільки за однієї умови: коли я повернуся, ти негайно випустиш мене на волю! Без суперечок, без хитрощів! Я надто довго пробув на Землі, моя сутність уся скімлить, наче гнилий зуб!

— Це все залежить від того, що ти принесеш мені, Бартімеусе! Якщо ти справиш на мене хороше враження, то я, може, й відпущу тебе. Тільки не підведи! А тепер приготуйся: зараз я зв'яжу тебе з твоїм завданням.

Десь посередині закляття під вікном гучно пролунала сурма — то був сигнал, що зачиняється Кедронська брама. Звіддаля на нього відгукнулися вартові з Овечої брами, Тюремної брами, Кінської та Водяної брам, і так уздовж усього міського муру, аж поки засурмив здоровенний ріг на палацовому даху, сповіщаючи, що Єрусалим замкнено на ніч і він може спати спокійно. Зо два роки тому я ще сподівався б, що це відверне увагу мого господаря і змусить його помилитися: тоді я стрибну вперед і зжеру його. Проте зараз я вже не тішив себе надією. Він надто вже старий і досвідчений. Щоб дістатися до нього, треба щось серйозніше.

Нарешті чарівник вимовив останні слова. Тіло юної дівчини зробилося прозорим і плинним; якусь хвилину я висів у повітрі, наче статуя з шовковистого диму, а тоді мовчки зник.

2

Байдуже, скільки разів ти бачив ходячих мерців, — все одно щоразу забуваєш, які вони мізерні. Так, вони мають непоганий вигляд, як тільки вилізають зі стіни: справляти враження їм допомагають і несподівана поява, і моторошна порожнеча очних ямок, і скрегіт зубів, і часом — коли закляття Реанімації діє надто вже добре — їхні страшні безтілесні крики. Але потім вони починають ганятися за тобою по всьому храму, вихиляючи тазом, виблискуючи колінними чашечками й витягуючи кощаві руки, — це, очевидно, має здаватися загрозливим, та насправді скидається на те, що вони от-от сядуть за піаніно і втнуть хвацький регтайм. І що швидше вони гасають, то дужче в них хитаються зуби, а кам'яні намистини з їхніх ший підстрибують і застрягають в очних ямках. Кінець кінцем вони плутаються у власних поховальних пеленах, падають на підлогу і взагалі потрапляють під ноги якомусь спритному джинові, який випадково проходить повз. І, звичайно ж, за своєю мрецькою звичкою, не можуть вимовити жодного пристойного слівця, що хоч трішки додало б цікавості тому смертельно небезпечному становищу, в якому ти опинився.

— Ну-бо, — обізвався я, висячи на стіні, — невже серед вас немає жодного, з ким варто було б побалакати?

Вільною рукою я жбурнув через залу грудку плазми, й під ногами в одного з мерців розверзлася безодня. Щойно він ступив крок, як безслідно зник у ній. Я шарпонувся вгору, відштовхнувся від склепінчастої стелі й приземлився прямісінько на голову статуї бога Енкі в дальньому кінці зали.

Ліворуч від мене вилізло з ніші муміфіковане тіло. На ньому були лахміття раба, іржаві кайдани й так само іржавий ланцюг на висохлій шиї. Риплячи суглобами, тіло стрибнуло на мене. Я смикнув за ланцюг — і його голова відлетіла геть. Я спіймав її ще до того, як тіло впало на землю, й жбурнув у живіт іншому запорошеному мерцеві, акуратно перебивши йому хребет.

Зіскочивши зі статуї, я опинився в самісінькому центрі храмової зали. Тепер мерці тяглися до мене зусібіч; їхнє вбрання було тонке й примарне, наче павутиння, а на зап'ястках висіли бронзові обручі. Ті, що були колись людьми — чоловіками й жінками, рабами й вільними, вельможами й послушниками, представниками всіх станів суспільства Еріду, — насувалися на мене, клацаючи зубами й наставляючи жовті гострі нігті, ладні розтерзати мою сутність.

Я чемної вдачі, тож привітав їх як личить: Вибух — ліворуч, Судоми — праворуч. Рештки давніх людей весело посипалися на керамічні рельєфи з зображеннями шумерських царів.

Це дало мені змогу трохи перепочити. Я роззирнувся.

За двадцять вісім секунд, що минули відтоді, як я увірвався сюди крізь стелю, мені ще жодного разу не випадало нагоди спокійно оглянути обстанову, хоча дещо було зрозуміло вже з самого початку завдяки декору і загальному устрою храму. По-перше, то був храм Енкі— бога води, про що свідчили і статуя, і численні барельєфи по стінах із зображенням самого цього бога з його почтом — рибами та водяними зміями, — і храм цей було покинуто десь із півтори тисячі років тому[3]. По-друге, за всі століття відтоді, як жерці запечатали двері й покинули місто, дозволивши піскам пустелі вільно замітати його, крім мене, сюди ніхто не заходив. Про це свідчили шар пороху на підлозі, незаймана кам'яна брила, що затуляла вхід, завзяття вартових-мерців і — найголовніше — фігурка, що лежала на вівтарі в дальньому кінці зали.

То була фігурка водяного змія — втілення Енкі, — надзвичайно майстерно вилита з щирого золота. Вона виблискувала в світлі Спалахів, які я розкидав на всі боки, щоб освітити залу, а її рубінові очиці люто жевріли, наче жарини. Фігурка, мабуть, була безцінна вже просто як твір стародавнього мистецтва, але це ще не все. В ній пульсувала химерна магічна аура, помітна на вищих рівнях[4].

Чудово. Що ж, так я й зроблю. Візьму цю змію й накиваю п'ятами.

— Вибачте, вибачте… — я чемно проштовхувався крізь натовп мерців, часом жбурляючи в них яскравими Пекельними Вогнями. Проте з вузьких ніш у стінах лізли все нові й нові мерці. Здавалося, що їм не було кінця, проте я прибрав подобу юнака, тож мої рухи були легкі і впевнені. За допомогою заклять, стусанів та поштовхів я потроху просувався до вівтаря…

І побачив там нову пастку.

На четвертому рівні золотого змія затуляла сітка з тоненьких смарагдових ниток. Навіть мені, джинові, було непросто побачити ці нитки[5]. Вони здавалися цілком безпечними, втім зачіпати їх мені аж ніяк не хотілося. Шумерські вівтарні пастки будь-що краще обминати.

Зупинившись перед вівтарем, я замислився. Так, я знав способи знешкоджувати такі нитки і міг легко позбутися їх, проте для цього потрібно було хоч трохи часу й місця…

Зненацька я відчув гострий біль. Поглянувши вниз, я помітив, що один з найогидніших мерців (за життя він, схоже, слабував на численні хвороби шкіри, тож муміфікація пішла йому лише на користь) підкрався до мене і встромив зуби в сутність мого передпліччя.

Оце-то сміливець! Він, безперечно, заслуговував на особливу ласку. Я по-дружньому засунув руку йому між ребра і розрядив там невеличкий Вибух, спрямований угору. Давненько я не застосовував цієї витівки, і вона мене потішила так само, як і раніше. Череп мерця підскочив угору, наче корок із пляшки, хряснув об стелю, двічі відскочив від стін і врешті — отут мені вже стало не до сміху — гепнувся на підлогу біля вівтаря, розірвавши смарагдове павутиння.

Ось що значить розважатися, не закінчивши роботи!

Рівні буття здригнулися. Мені це здалося лише слабеньким поштовхом, проте в Іншому Світі цей поштовх пролунав, як удар грому.

На мить я заціпенів: стрункий смаглявий юнак у білій пов'язці на стегнах роздратовано стежив за тим, як ворушаться обірвані смарагдові нитки. Далі, вилаявшись арамейською, єврейською та кількома іншими мовами, стрибнув уперед, ухопив фігурку й поспіхом позадкував.

За моєю спиною купчилися мерці. Я навмання жбурнув у них Потоком, і їх розкидало на всі боки.

Нитки біля вівтаря вже не ворушилися. Вони швидко розпливались, утворюючи на кам'яних плитах чи то калюжу, чи то портал. Калюжа досягла мерця на підлозі, і його голова поволі провалилася в неї — в небуття, геть із цього світу. Запала тиша. Калюжа спалахнула всіма барвами Іншого Світу — тільки далекими, приглушеними, ніби крізь брудне скло.

Її поверхня здригнулася. Щось наближалося…

Швидко обернувшись, я подумки виміряв відстань до отвору в стелі, через який потрапив сюди: крізь нього ще й досі струменів потривожений пісок. Проритий мною хід уже, напевно, завалився; щоб вибратись із храму, знадобиться час, а саме його мені і бракувало. Вартове закляття діє швидко…

Я знехотя подивився на портал. Поверхня калюжі розтягалася далі. Звідти виринули дві величезні зелені руки з блискучими прожилками. Лабети з гострими пазурами вхопилися за кам'яні плити, м'язи напружились — і в цьому світі з'явилося моторошне тіло. Голова його була людською[6], з довгими хвилястими пасмами чорнявого волосся. Далі з'явилися вишукані груди з тієї самої зеленої речовини. Все решту було зібране, як то кажуть, звідусіль потрошку. Оплетені м'язами ноги були звірячі — лев'ячі або ще від якогось великого хижака, — проте закінчувались вони орлиними кігтями. Сідниці чудовиська, на щастя, прикривала спідничка, крізь дірочку якої стримів довгий, страхітливий хвіст скорпіона.

Поки істота вибиралася з порталу, в залі панувала зловісна тиша. Навіть мерці, що залишились, принишкли.

Прибулець мав голову шумерського володаря — з витонченими рисами, смаглявою шкірою й локонами чорного блискучого волосся. Губи — повні, чотирикутна борідка змащена олією. Тільки очі скидались на чорні діри, пробиті в плоті. Ці діри вирячились на мене:

— Овва, Бартімеусе! Чи не ти потривожив пастку?

— Привіт, Наабаше. Боюся, справді я.

Істота позіхнула так, що аж затріщали суглоби:

— Ой, ну навіщо ти зробив це? Ти ж знаєш, як жерці ненавидять злодіїв… Вони твої кишки на шлейки поріжуть! Чи то пак… не вони, а я…

— Здається мені, Наабаше, що жерцям давно вже байдуже до тутешніх скарбів.

— Та невже? — Чорні діри оглянули храм. — Еге ж, тут давненько не підмітали… Скільки ж часу відтоді минуло?

— Більше, ніж ти гадаєш.

— Але ж закляття діє по-старому, Бартімеусе! І нічого ти з цим не зробиш! «Поки камінь стоїть на камені й живе наше місто…» Далі ти знаєш! — хвіст скорпіона здригнувся з сухим тріском, і з-за плеча в Наабаша визирнуло блискуче чорне жало. — Що це в твоїх руках? Чи не священний змій часом?

— Я ще не дивився як слід. Спочатку треба розібратися з тобою.

— Он як? Чудово, чудово! Ти завжди був спритний, Бартімеусе. Спритніший, ніж личить твоєму рангові. Я й не пригадаю, щоб когось частіше, ніж тебе, бичували. О, як бісила людей твоя непоштивість! — Шумерський володар посміхнувся, вишкіривши два ряди гострих зубів. Лев'ячі ноги трохи ворухнулись, уп'явшись орлиними кігтями в камінь. Я бачив, як напружилося його тіло, ладне будь-якої миті стрибнути, і не зводив з нього очей. — То кому ж ти дошкуляєш нині? — провадив Наабаш. — Чи не вавилонянам? Востаннє, як я пам'ятаю, саме вони плекали якісь задуми. Вони завжди були ласі до золота Еріду..

Чорноокий юнак пригладив свої кучері. Я кволо всміхнувся:

— Кажу тобі: часу минуло більше, ніж ти гадаєш!

— Більше чи менше — мені байдуже! — вже тихіше відповів Наабаш. — Робота є робота. Священний змій залишиться тут, у серці храму. Його сила — не для невігласів!

Раніше я про цього змія ніколи не чув. Так собі — типовий шматок старого брухту, через який воюють між собою давні міста; блискуча золота цяцька. Проте цікаво все-таки знати, що ж ти поцупив.

— Сила? — перепитав я. — Що ж то за сила?

Наабаш спочатку захихотів, а тоді сумно відповів:

— Нічого такого. Там усередині елементаль, що вивергає потоки води при натисканні цьому змієві на хвіст. Жерці виносили його з храму під час посухи, щоб підбадьорити людей. А ще пригадую, ніби там усередині є ще дві-три механічні пастки, щоб лякати грабіжників, яким заманеться відколупати з кігтиків смарагди. Бачиш, під кожним кігтиком — потаємні шарніри…

Тут я зробив помилку. Заколисаний спокійним Наабашевим голосом, я мимоволі позирнув на фігурку, яку тримав у руках, щоб розгледіти ті шарніри.

А саме це йому було й треба.

Тільки-но я відвів очі, як звірячі лапи зігнулися — й Наабаш умить пропав.

Я ледве встиг відскочити, як хвіст скорпіона розтяв своїм жалом навпіл плиту, на якій я стояв. На це мені спритності вистачило, та ухилитись від його руки не вдалося: здоровенний зелений кулак зацідив мені по нозі, щойно я злетів у повітря. Цей удар — разом з коштовним артефактом, досі затиснутим у моїй руці, — завадили мені виконати мій звичайний маневр, яким я так витончено користувався в подібних випадках[7]. Натомість я впав, боляче забився, перекотився через мерців, розкиданих по підлозі, й знову підхопився.

Наабаш тим часом велично випростався, обернувся до мене, нахилився, сперся людськими руками об підлогу й знову стрибнув. А я?

Я випустив Судоми у стелю в себе над головою і відскочив убік. Хвіст скорпіона знову розколов кам'яні плити, проте цього разу Наабаш не встиг розвернутись і дістати мене, бо на нього завалилася стеля.

П'ятнадцять століть над похованим храмом громадилися піски, тож услід за обваленою стелею на Наабаша полинув сріблясто-бурий каскад із кількох тонн піску, похоронивши бідолаху під собою. За інших обставин я затримався б, щоб як слід покепкувати з нього, проте я знав, що Наабаша не вдержить навіть ціла піщана гора. Пора було тікати.

За моїми плечима виросли крила. Я підкинув угору ще один Вибух, щоб звільнити собі прохід, і полетів крізь стелю й піщаний дощ назустріч ночі.

3

Уже світало, коли я повернувся до Єрусалима. Верхівки чарівницьких веж уже зарожевілись, і баня білокам'яного палацу Соломона сяяла, наче вранішнє сонце.

Вежу мого старого, що стояла нижче, біля Кедронської брами, ще оточувала тінь. Я підлетів до горішнього віконця, біля якого висів бронзовий дзвіночок, і подзвонив один раз — так, як мені було звелено. Мій господар забороняв своїм рабам заходити до нього без попередження.

Дзенькіт ущух. Мої широкі крила віяли прохолодним, свіжим вітром. Я ширяв у повітрі, милуючись в очікуванні краєвидом, що з'являвся з небуття. Долина була темна й мовчазна — така собі наповнена туманом яма, де завертала й зникала дорога. Унизу, біля брами, з'явився робочий люд, що вирушав у поля. Усі йшли поволі, спотикаючись об нерівні камені. На вищих рівнях було видно Соломонових шпигунів, що стежили за людьми: на бичачих ярмах їхали фоліоти, а в повітрі перекидалися бісенята й інша дрібнота.

Минали хвилини, й нарешті дивовижне відчуття — ніби тобі в єство вгородили з десяток списів — повідомило мене про виклик чарівника. Я заплющив очі, скорився — і вже за мить моя сутність відчула на собі задушливе тепло хазяйського житла.

На моє превелике щастя, старий вже встиг одягтися, незважаючи на ранню годину. Натовп ходячих мерців у храмі — це одне, а зморшкувате голе тіло господаря — зовсім інше. Він стояв напоготові в своєму магічному колі, і всі печатки та руни були по місцях. Диміли свічки з козячого лою; горщики з розмарином та ладаном аж забивали памороки солодкавим смородом. Я стояв посередині свого пентакля й пильно дивився на старого, тримаючи в своїх ніжних рученятах золотого змія[8].

Тільки-но з'явившись, я зрозумів, як шалено старий жадає отримати цю штучку — для себе, а не для Соломона. Його око вирячилось; захланність зблиснула в ньому тонкою масляною плівкою.

Спочатку він не казав ані слова, лише дивився. Я трохи покрутив змія в руках, щоб його контури спокусливо замерехтіли в сяйві свічок, і повернув так, щоб чарівник помітив рубінові очиці та малесенькі смарагди на розчепірених кігтиках.

Коли ж він нарешті заговорив, його голос був глухий і хрипкий від хвилювання:

— Ти був в Еріду?

— Я був там, куди ти звелів мені вирушити. Я знайшов храм. У храмі була ця річ.

Око старого зблиснуло:

— Давай сюди!

Я вагався:

— А ти відпустиш мене, як я просив? Адже я служив тобі вірою й правдою!

Обличчя старого аж скривилося від гніву:

— Ти ще смієш торгуватися зі мною? Давай сюди скарб, демоне, бо присягаюся своїм таємним ім'ям, що не мине й години, як ти з вереском полетиш у Вогонь Лиха[9]! — він вирячився на мене своїм єдиним оком, випнувши щелепу: на його розтулених вустах виступила слина.

— Гаразд, — відповів я. — Тільки не впусти.

Я перекинув фігурку з одного кола до іншого, і чарівник, розчепіривши пальці, потягся до неї. Чи то через одноокість, чи через те, що його руки трусилися з нетерплячки, він не втримав змія: фігурка вислизнула з його пальців і впала на край кола. Старий з криком перехопив її й притулив до своїх зморшкуватих грудей.

Цей перший необачний порух міг би стати для нього останнім. Якби хоч кінчики його пальців висунулися за магічне коло, то захист одразу було б зруйновано — і я тут-таки накинувся б на нього. Проте його пальці лише на волосинку не дістали до краю кола, і чарівна дівчина, що на мить трохи підросла, а зубки її стали довшими й гострішими, засмучено повернулася до центру свого пентакля.

Старий, проте, нічого цього не помітив. Він цілковито був зосереджений на своєму скарбі: довго крутив його в руці, наче лютий кіт, що бавиться з мишеням, раз по раз зітхав та зойкав, милуючись майстерною роботою, і йому хіба що слинка не бігла. Через кілька хвилин мене занудило від цього видовища, і я кахикнув.

Чарівник підняв голову:

— Чого тобі?

— Ти дістав те. що просив. Соломон тебе щедро винагородить. Відпусти мене!

Він захихотів:

— Ой, Бартімеусе, в тебе ж справжній талант до такої роботи! Навіть не знаю, чи варто відпускати такого спритного крадія… Стій спокійно! Я спочатку мушу оглянути цю прецікаву річ. Ось тут, на пальчиках, маленькі шарніри… Цікаво, навіщо вони потрібні?

— Що тобі до того? — відповів я. — Ти ж усе одно віддаси її Соломонові, то нехай він сам і розбирається!

Господар промовисто насупився. Я тихенько посміхнувся і втупився у вікно — на небо, де ледь помітні вранішні патрулі кружляли високо-високо, залишаючи за собою блідо-рожеві сліди з пари й сірки. Це справляло доволі непогане враження, проте більше було на показ: справді-бо, хто всерйоз наважиться напасти на Єрусалим, поки Соломон володіє Перснем?

Я дозволив чарівникові ще трохи оглянути змія, а потім, дивлячись і далі у вікно, ніби мимохідь зауважив:

— До речі, він дуже гнівається, коли хтось із чарівників приховує такі могутні талісмани, як цей. Краще вже відпусти мене!

Старий примружив око й поглянув на мене:

— А ти знаєш, що це за талісман?

— Ні.

— Але ж ти кажеш, що він могутній!

— Це будь-якому бісові видно… Овва, я й забув: ти ж звичайнісінька людина! Ти не бачиш аури цього талісману на сьомому рівні… Та будь-що, хто там знає, яка в нього сила? Може, такі фігурки в Еріду виробляли сотнями, й це зовсім не той талісман, що треба!

Старий аж облизнувся. Обачність змагалась у його душі з цікавістю — й програла.

— Як це — «не той, що треба»?

— Це вже мене не обходить… І тебе — так само! Ти наказав мені стояти спокійно — от я й стою!

Господар вилаявся:

— Я скасовую цей наказ! Говори!

— Ні! — вигукнув я, піднімаючи руки. — Я знаю, що ви — чарівники — за поріддя, й не хочу брати в цьому жодної участі! З одного боку — Соломон зі своїм Перснем, з другого — ти з оцим… оцим… — Дівчина здригнулась, немовби з переляку. — А я опинюся між вами, й тоді мені напевно буде непереливки!

У центрі простягнутої долоні чарівника спалахнуло блакитне полум'я:

— Не барися, Бартімеусе! Кажи негайно, що це за річ, інакше дістанеш від мене Кулак Сутності!

— Ти наважишся вдарити жінку?

— Кажи!!!

— Ну, гаразд. Тільки май на увазі: добра від цього не чекай! Ця річ трохи скидається на Великого Змія, за допомогою якого давні володарі Еріду підкорили всі міста в долині. У цьому скарбі ховається могутній дух, що слухається власника талісмана…

— А його власник…

— Мабуть, той, хто зараз тримає його в руках. Щоб викликати духа, треба натиснути на потаємний важіль…

Чарівник якусь хвилину мовчки дивився на мене. Нарешті він промовив:

— Я ніколи про таке не чув. Ти брешеш!

— Авжеж, брешу. Я ж демон — ми завжди брешемо! Тож забудь про це все й віддай талісман Соломонові.

— Ні! — з несподіваною рішучістю відповів старий. — Візьми його!

— Що?!

Проте було вже запізно: він перекинув змія в сусіднє коло, й дівчина боязко спіймала його.

— Ти маєш мене за бовдура, Бартімеусе?! — вигукнув мій господар, тупнувши зморшкуватою ногою по мармуровій підлозі. — Надумав згубити мене за допомогою якоїсь пастки? Ти навмисне порадив мені дослідити цей талісман, щоб він знищив мене! Тож знай: я не торкнуся жодного з його шарнірів! Це зробиш ти!

Дівчина розгублено закліпала великими карими очима:

— Стривай-но, хіба не можна без цього обійтися?..

— Роби, що сказано!

Я знехотя заходився оглядати кігтики змія. їх було три, і на кожному виблискував смарагд. Я боязко натиснув на один із цих смарагдів. Змій задзижчав, і мене вдарило електричним струмом. Обличчя в дівчини почервоніло, а розкішне довге волосся стало дибки, наче в туалетної щітки.

Старий чарівник зареготав:

— Ти сподівався, що це станеться зі мною? Нехай це буде тобі уроком… Ану, далі!

Я натис на другий кігтик. Змій знову задзижчав, у ньому щось закрутилося, кілька золотих лусочок піднялись — і звідти заклубочився смолистий дим. Цей механізм, як і попередній, підупав на силі за багато століть, тож моє обличчя лише трохи закіптюжилося.

Господар аж захитався зі сміху:

— Що далі, то краще! Ти б оце поглянув на себе! Ану, третій!

Третій смарагд мав, напевно, випускати струмінь отруйного газу, проте зараз його вистачило лише на ледь помітну зеленкувату смердючу хмаринку.

— Ну, натішився? — зітхнув я, простягаючи йому змія. — А тепер відпусти мене, чи віддай інший наказ, чи що хочеш — тільки облиш цю штучку! Мені вже досить!

Чарівник блиснув своїм єдиним оком.

— Стривай, Бартімеусе! — суворо промовив він. — А хвіст?

— Що — хвіст?

— Ти що, сліпий? Там теж є шарнір! Ану, натисни його!

Я завагався:

— Кажу тобі — мені вже досить!

— Ні, Бартімеусе! А може, це і є той самий потаємний важіль, про який ти згадував? Може, ти зараз і зустрінешся з тим самим стародавнім могутнім духом? — старий зловтішно посміхнувся й згорнув на грудях руки. — Будь-що ти переконаєшся, як небезпечно кидати мені виклик! Ну-бо, не зволікай! Натисни на хвіст!

— Але ж…

— Я наказую тобі: натисни на хвіст!

— Ну що ж, гаразд… — саме цього я й добивався весь цей час. Умови виклику духів завжди суворо забороняють завдавати будь-яку шкоду чарівникові, який тебе сюди витяг. Це перше, найголовніше правило всякої магії по всіх усюдах, від Ассирії до Абіссинії. Хитрощами й лукавством довести господаря до біди, зрозуміло, не забороняється, так само як і напасти на нього, якщо він зненацька вийде за межі кола чи переплутає закляття. Однак у жодному разі не можна завдавати шкоди безпосередньо. Воронь боже його і пальцем торкнути без його власного чіткого наказу. І ось нарешті я одержав саме такий наказ!

Я підняв золотого змія і натиснув йому на хвіст. Як я і сподівався, Наабаш сказав правду[10]: ув'язнений усередині дух-елементаль[11] зовсім не втратив сили, на відміну від механізмів. З роззявленої пащі змія полинув блискучий струмінь води, що весело заграв у промінні вранішнього сонця. Оскільки я випадково спрямував цей струмінь на чарівника, вода вільно подолала простір між двома пентаклями і вдарила старого шкарбана точнісінько в груди. Збитий з ніг, він вилетів з кола аж на середину кімнати. Варто було подивитись на цей політ! Та найголовніше те, що він опинився за межами кола. Тільки-но він гепнув на спину посеред величезної калюжі, як я опинився на волі.

Чарівна дівчина, жбурнувши золотого змія на підлогу, ступила за межі свого пентакля. Чарівник безпорадно борсався, лежачи на спині й хапаючи ротом повітря, наче спіймана риба.

Дівчина пройшла повз свічки з козячого лою, і всі вони вмить згасли. Мимохідь вона копнула чашу із зіллям. Розмарин посипався їй на шкіру — шкіра трохи зашипіла й закурилася димом. Дівчина не звернула на це уваги; її великі карі очі дивилися на чарівника. Той спробував трохи підняти голову й побачив, що я прямую просто до нього.

Мокрий і засапаний, він усе-таки здійснив ще одну, останню, спробу. Він показав на мене тремтливою рукою, ворухнув губами, пробурмотів заповітне слово… З його пальця вилетів Спис Сутності. Дівчина недбало махнула рукою: стріли блискавок вибухнули в повітрі і розлетілись на всі боки, встромившись у стіни, стелю й підлогу. Одна блискавка вилетіла в найближче вікно й полинула в небо, перелякавши селян, що працювали в долині.

Дівчина пройшла через кімнату, зупинилася над чарівником і простягла до нього руки. Нігті на її пальцях — та й самі пальці — стали помітно довші.

Старий поглянув на мене:

— Бартімеусе…

— Так, мене звуть Бартімеус, — відповів я. — Ну то як: сам підведешся чи мені нахилитися?

Він пробурмотів щось у відповідь. Чарівна дівчина стенула плечима, вишкірила рівні зуби й накинулась на нього. Старий ще кілька хвилин щось мекав, та врешті замовк.

* * *

Три дрібні вартові біси, увагу яких привернули збурені рівні буття, з'явились тоді, коли я майже скінчив свою справу. Вирячивши очі, вони скупчились на підвіконні й приголомшено дивилися на худорляву дівчину, що саме підводилася, хитаючись, з підлоги. Тепер у кімнаті нікого, крім неї, не було. Вона обернулася до бісів: її очі аж палали серед темряви.

Біси здійняли тривогу, та було вже запізно. Повітря шуміло від лопотіння крил та свисту гострих кігтів, проте чарівна дівчина лише посміхнулася, махнула на прощання бісам, Єрусалиму, своєму останньому рабському ярму на Землі — і без жодного слова зникла.

Отак і спіткав свій кінець старий чарівник. Ми були разом досить-таки довго, одначе його імені я так і не довідався. Проте я й досі згадую його з великою ніжністю. Дурний, жадібний, недотепний — ще й мертвий. Оце то, нівроку, був господар!