Бартімеус: Перстень Соломона

4

Соломон Великий, цар Ізраїлю, верховний чарівник і захисник свого народу, посунувся вперед і насупив свої тонкі брови.

— Помер? — перепитав він, а тоді, після моторошної паузи, під час якої серця чотирьохсот тридцяти семи людей тьохнули й завмерли з переляку, повторив голосніше: — Помер?

Два африти, що сиділи біля трону в подобі золотогривих левів, поглянули на нього золотистими очима. Три крилаті джини, які ширяли над троном, тримаючи напоготові плоди, вино й солодощі, щоб цар будь-якої хвилини міг поласувати досхочу, затріпотіли так, що келихи й тарелі забряжчали в їхніх руках. Горлиці й ластівки, що гніздилися між балками, злетіли зі своїх сідал і крізь відкриту колонаду полинули до осяяних сонцем садів. А чотириста тридцять сім чарівників, вельмож, жінок та прохачів, які того ранку зібралися в царському покої, схилили голови і боязко затупцяли на місці.

Великий цар нечасто говорив на весь голос, навіть коли йшлося про війну чи про дружин. Така ознака не віщувала нічого доброго.

Біля підніжжя трону низько схилився Соломонів візир:

— Так, володарю, помер. Проте є й радісна звістка: він роздобув тобі рідкісну старовинну річ!

Не піднімаючи голови, він простяг руку до найближчого постаменту. На ньому стояла золота фігурка змія.

Цар Соломон поглянув на фігурку. У залі запала тиша. Леви-африти дивилися на людей, моргаючи золотистими очима, згорнувши м'які передні лапи й легенько ворушачи хвостами. Над троном в очікуванні зависли джини, ліниво помахуючи своїми орлиними крилами. Птахи по садках кудись пропали; тільки метелики, наче сонячні зайчики, мерехтіли серед осяяних сонцем дерев.

Нарешті цар усівся на своєму кедровому троні й промовив:

— Еге ж, гарна штучка. Бідолаха Езекіель вірно служив мені до останньої миті!

Він підняв руку, наказуючи джинам подати вина, і оскільки рука була права, зала зітхнула з полегшенням. Чарівники заспокоїлися, жінки зашепотіли й засперечалися, а прохачі з десятків земель один за одним підводили голови, з боязким захопленням дивлячись на царя.

Хто ще був такий гідний захоплення, як Соломон? За юних літ його оминули і вугрі, і віспа, й тепер — у зрілому віці — його шкіра залишалася м'якою й гладенькою, наче в дитини. За п'ятнадцять років царювання він майже не змінився — темноокий, смаглявий, вузьколиций, з довгим чорним волоссям, що спадало до пліч. Довгий прямий ніс, пухкі вуста, підведені зеленаво-чорною фарбою, як у єгиптян, очі. Поверх розкішного шовкового вбрання — дарунку індійських магів-жерців — він носив безліч чудових оздоб із золота й нефриту, і сапфірові сережки, й намиста з нубійської слонової кістки та кімерійського бурштину. Иа його зап'ястках бряжчали срібні обручі, а гомілку однієї ноги прикрашав тонкий золотий браслет. Навіть сап'янові сандалі — дарунок володаря Тіру — були гаптовані золотом і самоцвітами. Проте на довгих тонких пальцях не було жодних прикрас — лише на мізинці виднів один-єдиний перстень.

Цар сидів і чекав, поки джин наллє йому вина у золотий келих, поки туди золоченими виделочками накладуть ягід із обвітрених пагорбів Анатолії та льоду з вершини Лівану. І люди дивилися й милувалися його чеканням, купаючись у сонячному промінні його слави.

Нарешті лід занурили до келиха — вино було готове. Джини, мовчки змахнувши крилами, полинули геть від трону. Соломон зазирнув у келих, але пити не став. Він знов обернувся до зали.

— Мої чарівники! — промовив він, звертаючись до тих, хто стояв попереду натовпу, найближче до трону. — Усі ви добре попрацювали. За одну-єдину ніч ви добули безліч дивовижних скарбів з усіх усюд! — Рукою з келихом він показав на сімнадцять постаментів, увінчаних рідкісними, небаченими речами. — Кожен з них — неповторний, і всі вони покликані допомогти нам пролити світло на стародавні знання, що існували до нас. Я охоче візьмуся вивчати їх. Гіраме, накажи, щоб їх прибрали!

Візир, низенький смаглявий чарівник із далекої землі Куш, негайно виструнчився й віддав наказ. Сімнадцять рабів — людей чи принаймні істот у людській подобі — вибігли наперед і вмить винесли з зали і золотого змія, й інші скарби.

Коли гамір ущух, візир набрав у груди повітря, стиснув рубіновий держак посоха й тричі стукнув ним об підлогу.

— Увага! — проголосив він. — Соломонова рада триває! Цар має розглянути кілька надзвичайно важливих справ. Усі ми, як завжди, насолодимось плодами його мудрості! Спочатку..

Аж тут Соломон мляво підняв руку. Рука цього разу була ліва, тож візир, побліднувши, обірвав свою промову.

— Пробач, Гіраме, — мовив цар, — найголовніша з цих справ уже відома нам. Цього ранку було вбито мого чарівника Езекіеля. Дух, що вбив його… чи відомо, хто це був?

Візир кахикнув.

— Так, володарю. Ім'я злочинця пощастило довідатися з нотаток на циліндрі Езекіеля. Цей дух воліє називати себе Бартімеусом з Урука.

Соломон насупився:

— Десь я ніби вже чув це ім'я…

— Так, володарю. Не давніше, ніж учора. Бачили, як цей дух наспівував вельми зухвалу пісеньку, в якій ішлося…

— Так, дякую… я пригадав, — цар погладив своє гостре підборіддя. — Бартімеус… з Урука. Міста, якого не існує вже дві тисячі років… То, виходить, цей демон дуже давній. Мабуть, він марид?

Візир низько вклонився:

— Ні, володарю. Аж ніяк.

— То, може, африт?

Візир уклонився ще нижче, мало не торкаючись підборіддям підлоги:

— Володарю, насправді це просто джин, і досить-таки посереднього рівня. Четвертого, якщо вірити деяким шумерським табличкам.

— Четвертого рівня?! — тонкі пальці затарабанили об поруччя трону, а на мізинці блиснув золотий перстень. — Джин четвертого рівня вбив одного з моїх чарівників?! За всієї пошани до тіні Езекіеля, що волає відплати, це просто ганьба для Єрусалима… ба більше, ганьба для мене! Такого зухвальства пробачати не можна! Злочинця слід покарати — для науки іншим. Гіраме, нехай підходять решта з сімнадцяти!

Засліплені блиском величі царя Соломона, головні чарівники прибули до нього з далеких країв. З далекої Нубії й Пушу, з Ассирії й Вавилону — звідусіль зібралися ці могутні чоловіки й жінки. Кожен з них одним коротким наказом міг викликати з небуття демонів, здіймати урагани, сіяти смерть серед наполоханих ворогів. Вони зналися на давніх таємницях і вважалися непереможними на своїй батьківщині. Проте всі вони воліли прибути до Єрусалима, щоб служити тому, хто носить Перстень.

Змахнувши посохом, візир наказав їм вийти вперед. Кожен чарівник або чарівниця, підходячи до трону, низько вклонялися Соломону.

Цар пильно поглянув на них, а тоді промовив:

— Хабо!

З кола тихо, велично й нечутно, мов кіт, виступив один із чарівників:

— Я тут, володарю.

— Я чув, що ти маєш лиховісну славу..

— Так, володарю.

— Ти суворо поводишся зі своїми рабами…

— Володарю, я недарма пишаюся своєю суворістю. Адже демони безмежно люті й підступні, а до того ж їхня природа лукава і мстива.

Соломон погладив своє підборіддя:

— Твоя правда… Хабо, як мені відомо, тобі вже служать кілька духів, які колись завдавали тобі чималого клопоту.

— Це так, володарю. І кожен з них щиро шкодує, що виявив зухвальство.

— Чи погодишся ти додати до їхнього числа й цього негідника Бартімеуса?

Хаба був єгиптянин, примітний із себе чолов'яга, високий, широкоплечий і міцний. Його череп, як в усіх тебанських магів-жерців, був старанно виголений і до блиску змащений воском. Ніс у нього був орлиний, брови — товсті, вуста — тонкі й безкровні, напружені, мов тятива лука. На гладенькому чолі, наче дві чорні повні, видніли очі — завжди вологі, немовби щомиті ладні заплакати. Хаба кивнув:

— Володарю, я готовий коритися твоїм наказам і твоій волі.

— Саме так, — Соломон відсьорбнув вина. — Навчи й цього Бартімеуса бути покірним. Коли вежу Езекіеля приберуть, Гірам передасть тобі потрібні циліндри й таблички. Це все.

Хаба вклонився й повернувся на своє місце серед кола чарівників. Його тінь тяглася за ним, неначе плащ.

— А тепер, покінчивши з цим, — сказав Соломон, — ми можемо перейти до інших справ. Гіраме!

Візир ляснув пальцями. В повітрі з'явилася біла миша й, перевернувшись, сіла йому на руку. У своїх лапках вона тримала сувій папірусу, розгорнувши який, показала візирові. Гірам швиденько переглянув список.

— Володарю, — сказав він, — нам належить розглянути тридцять дві судові справи, передані тобі твоїми чарівниками. Позивачі чекають на твій суд. Серед цих справ — убивство, три випадки насильства, родинна сварка й суперечка двох сусідів через пропаду козу.

Обличчя царя залишалося байдужим.

— Гаразд. Що іще?

— Як і завжди, багато прохачів прийшли до тебе здалеку, благаючи про допомогу. Я вибрав двадцять із них, щоб вони звернулися до тебе з офіційними проханнями.

— Я вислухаю їх. Це все?

— Ні, володарю. Патрулі джинів, що стережуть південні пустелі, повідомляють про нові напади розбійників. Кілька віддалених садиб спалено, їхніх мешканців винищено, й при дорогах так само кояться неподобства — напади на каравани, грабунки торговців…

Соломон засовався на троні.

— Хто керує південними патрулями?

— Я, володарю, — відповіла чарівниця-нубійка, вбрана в одяг із цупкої жовтої матерії.

— Виклич більше демонів, Ельбеш! Простеж за цими «розбійниками»! З'ясуй, хто вони насправді: звичайні вигнанці чи найманці на службі в чужоземних царів? Завтра доповіси мені!

Жінка скривилася:

— Так, володарю… тільки…

— Тільки що? — насупився цар.

— Пробач, володарю… тільки я вже керую дев'ятьма могутніми й свавільними джинами. Я й так уже втомилася. Мені важко буде прикликати нових рабів…

— Зрозуміло… — цар нетерпляче оглянув коло. — Тоді тобі в цій дрібненькій справі допоможуть Рувим та Нізрох. А тепер…

Чарівник із скуйовдженою бородою підняв руку:

— Великий володарю, прости мене! Я зараз теж надміру заклопотаний…

— І я! — кивнув чоловік, що стояв поруч.

Тут насмілився озватись візир Гірам:

— Володарю, пустелі дуже розлогі, а сили твоїх покірних слуг не безмежні. Чи не пора тобі подумати про те, щоб допомогти нам? Чи не зробиш ти ласку… — він замовк.

Соломонові підмальовані очі повільно, по-котячому моргнули:

— Кажи далі.

Гірам ковтнув слину. Він і так сказав уже надто багато.

— Ну… може, ти зробиш ласку… — голос візира було ледве чути, — вдатися до Персня?

Цареве обличчя спохмурніло. Ліва рука, що спочивала на поруччі трону, поблідла.

— Ти піддаєш сумніву мої накази, Гіраме? — тихо промовив Соломон.

— Що ти, великий володарю! Я й не думав тебе образити!

— Ти смієш наказувати мені, як я маю чинити?

— Ні! Я сказав це, не подумавши!

— Чи справді ти цього хочеш? — ліва рука царя ворухнулася; перстень на мізинці зблиснув золотом і чорним обсидіаном. Леви-африти, що лежали біля трону, вишкірились і тихо загарчали.

— Ні, володарю! Благаю! — Візир упав на підлоту. Біла миша сховалась у його вбранні. Вельможі, що зібралися в залі, загомоніли й позадкували.

Цар витяг руку й повернув Перстень на мізинці. Пролунав гуркіт, налетів порив вітру. Залу огорнула пітьма, і в її середині, біля трону, мовчки постала Істота. Чотириста тридцять сім чоловіків і жінок попадали ниць, наче вражені блискавкою.

Соломонове обличчя, огорнуте мороком, здавалося страшним. Голос його пролунав, наче з глибин печери:

— Кажу вам усім: будьте обережні в своїх бажаннях!

Він знову повернув на пальці Перстень. Істота вмить зникла, залу зненацька залило світло, у садку зацвірінькали пташки.

Чарівники, вельможі, прохачі й жінки поволі, боязко підводились на ноги.

На Соломоновому обличчі знову запанував спокій.

— Відрядіть своїх демонів до пустелі, — наказав він. — І спіймайте розбійників, як я велів.

Він ще раз відсьорбнув вина й позирнув у бік садів, звідки часто лунала тиха музика, хоч музикантів там ніхто й ніколи не бачив.

— Ще одне, Гіраме, — нарешті сказав він. — Ти ані словом не згадав про Шебу… Чи повернувся звідти посланець? Чи відомо, що відповіла йому цариця?

Візир уже підхопився й витирав цівку крові, що цебеніла з носа. Він знову ковтнув слину: день випав невдалий.

— Так, володарю, відомо.

— Що ж?

Візир кахикнув:

— Хоч як важко в це повірити, цариця знову відкинула твою пропозицію одружитися. Вона відмовляється стати однією з твоїх чарівних дружин, — він помовчав, чекаючи, поки вщухнуть обурені зойки царевих жінок. — Її, так би мовити, пояснення зводяться ось до чого: вона — справжня правителька свого народу, а не просто царська донька… — тут знову долинули зойки й насмішкувате пирхання, — й тому не може покинути свій трон і віддатися безжурному життю, навіть заради того, щоб купатись у сяйві твоєї величі, що огортає Єрусалим. Вона глибоко шкодує про свою відмову й пропонує тобі вічну дружбу — як свою, так і всього народу Шеби, — аж доти, доки… — він зазирнув до сувою, — «впадуть вежі Маріба і згасне вічне сонце». Загалом, володарю, вона знову відповіла «ні».

Візир замовк і, не наважуючись підняти очей на царя, заходився гарячково згортати сувій і ховати його під убранням. Натовп заціпенів, стежачи за мовчазною постаттю на троні.

Аж тут Соломон зареготав — і вихилив з пів келиха вина.

— То ось яка відповідь цариці Шеби? — мовив він. — Що ж, гаразд. Ми поміркуємо над тим, як їй відповість Єрусалим.

5

Землю огорнула ніч. У місті Марібі панувала тиша. Цариця Шеби сиділа на самоті в своєму покої, читаючи священні тексти. Беручи келих із вином, вона зненацька почула за вікном лопотіння крил. Там сидів птах — орел. Він струшував з пір'я примерзлі крижинки й пильно дивився на царицю холодними чорними очима. Цариця позирнула на нього і, добре знаючись на подобах духів повітря, промовила:

— Якщо ти прийшов з миром, ласкаво прошу. Заходь.

Орел у відповідь зіскочив з підвіконня й перетворився на стрункого юнака — гарного й золотоволосого, проте з такими самими чорними очима, як у птаха, і на його грудях так само виблискували крижинки. Юнак сказав:

— Я приніс послання для володарки цієї землі.

Цариця всміхнулася:

— Це я. Ти прибув здалеку, й тобі довелося високо летіти. Будь у моєму домі гостем: усе, що я маю, до твоїх послуг. Може, ти хочеш попоїсти або відпочити? Або що-небудь іще? Скажи, й ти все дістанеш.

Юнак відповів:

— Ти дуже ласкава, царице Балкідо, та мені нічого з цього не треба. Я маю лише переказати тобі послання й вислухати твою відповідь. Тільки спершу знай, що я — марид сьомого рівня, раб Соломона, сина Давидового, царя Ізраїлю і наймогутнішого з усіх нинішніх чарівників.

— Знову? — перепитала з усмішкою цариця. — Вже тричі твій цар питав мене про одне й те саме, і вже тричі я відповідала йому одне й те саме. І востаннє — не більше ніж тиждень тому! Сподіваюся, він нарешті прийняв моє рішення і не проситиме того самого вчетверте!

— Так, — відповів юнак, — ти скоро почуєш це вчетверте. Соломон шле тобі свій привіт і бажає здоров'я та щастя. Він дякує, що ти розглянула його останню пропозицію, і офіційно скасовує її. Натомість він вимагає визнати його своїм верховним володарем і обіцяти щороку сплачувати данину в розмірі сорока мішків найкращого ладану з лісів чарівної Шеби. Якщо ти погодишся, сонце й надалі усміхатиметься твоїм володінням, а на тебе й твоїх нащадків чекатиме вічне щастя. Якщо ж відмовишся, то, правду кажучи, наслідки будуть уже сумніші.

Балкіда вже не усміхалася. Вона розгнівано підхопилася:

— Яке зухвальство! Соломон не має жодних прав на багатства Шеби. І на мене саму — теж!

— Ти, мабуть, чула, — заперечив юнак, — що Соломон володіє чарівним Перснем, за допомогою якого може вмить викликати ціле військо духів. Саме з цієї причини царі Фінікії, Лівану, Араму, Тиру та Едому, серед багатьох інших, уже заприсяглися йому у вірності й дружбі. Вони щороку платять йому данину золотом, деревом, шкірою й сіллю — і радіють, що він помилував їх.

— Народ Шеби — давній і вільний, — холодно відповіла Балкіда. — І його цариця не стане на коліна перед жодним невірним чужоземцем! Повертайся до свого володаря й перекажи це йому!

Юнак, не ворухнувшись, заговорив уже іншим, довірчим голосом:

— Послухай-но, царице: хіба ця данина така вже велика? Сорок мішків — з кількасот, які ви збираєте щороку! Хіба цс розорить вас? — білі зуби юнака зблиснули в посмішці, — Будь-що це краще, ніж стати жебрачкою в лахмітті, вигнаною з рідної землі, де палають міста й гинуть люди!

Балкіда зойкнула й підступила ближче до зухвалого духа, проте зупинилась, помітивши загрозливий блиску його порожніх темних очах.

— Не забувайся, демоне, — сказала вона. — Негайно забирайся з цього покою, інакше покличу своїх жриць, 1 вони спіймають тебе в срібні тенета!

— Срібні тенета не страшні мені, — відповів дух і попрямував до неї.

Балкіда позадкувала. У шафці біля її крісла лежала кришталева куля; розбивши її, можна було викликати варту сигналом тривоги. Проте з кожним кроком вона опинялася все далі і від шафки, і від дверей. Вона потяглася до оздобленого самоцвітами кинджала на поясі.

Демон промовив:

— Не бійся, я не завдам тобі шкоди. Так, я марид, одне-єдине слово якого, мовлене пошепки, здатне здійняти бурю і підняти з моря острови. Адже я — марид, мені досить сказати одне-єдине слово — і здійметься буря; скажу інше — і з моря піднімуться нові острови! Та попри всю мою силу я лише один з мізерних рабів царя Соломона, що перевищує всіх людей своєю міццю і славою.

Він зупинився. Балкіда, ще не дійшовши до стіни, вже відчувала її за своєю спиною. Вона виструнчилася, вхопилася за руків'я кинджала, зберігаючи незворушне обличчя, як її вчили з дитинства.

— Колись давно я служив першим єгипетським царям, — провадив демон. — Я допомагав зводити їхні гробниці, які й дотепер залишаються одним з див світу. Проте велич тих царів — не менше ніж порох перед владою, яку нині має Соломон.

Він обернувся й недбало відійшов до вогнища. Крижинки, що залишались на його плечах, хутко розтали, й вода заструменіла по плечах та довгих, смаглявих руках і ногах. Він дивився просто у вогонь.

— Чи чула ти, царице, що буває, коли його волі перечать? — тихо запитав він. — А я бачив це… здалеку. Він носить на пальці Перстень. І повертає його — лише один раз. І тоді з'являється Дух Персня. А далі? Далі небом марширують війська, завалюються мури міст, сама земля розступається — й вогонь поглинає його ворогів. Він викликає незліченних духів, вони злітаються швидше за людські думки; від їхньої навали полуденна година стає темнішою за опівнічну, й земля дрижить під ногами від лопотіння крил. Чи хочеш ти на власні очі побачити цей жах? Не скорися йому — й це неодмінно стане реальністю!

Балкіда, одначе, вже опанувала себе. Вона підійшла до шафки й, тремтячи з люті, відчинила її, а далі відкрила шухляду з кришталевою кулею.

— Ти вже чув мою відповідь, — хрипко промовила вона. — Повертайся до свого володаря і скажи, що я відмовляю йому вчетверте й не хочу більше бачити ніяких посланців. Ба більше: якщо він і надалі не зречеться своєї лютої жадоби, я змушу його пошкодувати про те, що він почув моє ім'я!

— Отут уже я маю великі сумніви, — відповів юнак. — Ти не володієш ані дрібкою магії, й ваш Маріб не славиться ні чарами, ні зброєю. Попереджаю тебе востаннє, перш ніж вирушити в далеку дорогу додому: мій володар — людина розумна. Він знає, як важко тобі прийняти рішення. Він дає тобі два тижні на роздуми. Бачиш? — демон показав у вікно, де над стрункими валькованими вежами висів жовтий місяць. — Нині повня. Коли місяць повністю спаде, приготуйте в дворі сорок мішків ладану, інакше Соломонове військо здійметься в небо! Два тижні! А тим часом дякую тобі за гостинність і тепле вогнище. Ось тобі ще трохи вогню від мене — щоб жвавіше думалося!

Він підняв руку — помаранчева вогняна куля вилетіла з його пальців і блискавкою полинула вперед. Верхівка найближчої вежі вибухнула полум'яною квіткою. Підпалена цегла повалилась униз, із темряви долинули крики. Зойкнувши, Балкіда помчала геть із зали. Юнак зневажливо посміхнувся, ступив до вікна й непомітно моргнув. Один-єдиний порив вітру — і ось уже орел вилетів у вікно, обігнув клуби диму й зник серед зірок.

* * *

Розвиднилося. Від руїн вежі тяглися тоненькі сизі струмені диму, проте пожежа вже згасла. Поки жерці кілька годин поспіль сперечались, якого демона слід викликати для приборкання полум'я, його вже загасили водою з каналів. Цариця Балкіда сама керувала цією роботою і дбала, щоб із загиблими та пораненими обійшлися як слід. І тепер, коли місто принишкло, вона сиділа біля вікна в своєму покої, спостерігаючи, як зеленкувато-блакитний світанок тихенько простеляється над полями.

Балкіда мала двадцять дев'ять років. Вона зійшла на трон Шеби трохи менше ніж сім років тому. Як і її мати, попередня цариця, вона цілком пасувала до своєї священної посади, й народ любив її. Вона була твердою та рішучою при дворі, що подобалось її радникам; серйозною та побожною в релігійних справах, що подобалося жрицям Сонця. А коли горяни з Гадрамауту заходили до міста в обтяженому мечами й срібними оберегами від джинів убранні і навантаженими мішками з ладаном верблюдами, вона зустрічала їх на майдані перед палацом, пропонувала їм катове листя для жування й мудро розмовляла з ними про погоду або про те, як важко видобувати смолу з дерев, — тож горяни так само залишалися цілком задоволені й поверталися до своїх сіл, вихваляючи чарівну царицю Шеби.

Так, краса теж була аж ніяк не зайвою. На відміну від своєї матері-товстулі, яка на старість потребувала аж чотирьох молодих рабинь, щоб вони допомагали їй підводитись із м'якої й просторої постелі, Балкіда досі залишалася стрункою, жвавою й не бажала користуватися будь-чиєю допомогою. Вона не мала довірених осіб — ні серед радників, ні серед жриць — і всі свої рішення приймала сама.

Як водилося в Шебі здавна, слугами Балкіди були самі жінки. Рабині поділялися на дві категорії: покоївки, що дбали про її зачіску, прикраси й туалет, і невеличка спадкова каста охоронниць, що мали стерегти царицю від небезпеки. Деякі цариці приятелювали зі своїми рабинями, проте Балкіді це було не до вподоби, й вона трималася осторонь служниць.

Світанок нарешті досяг каналів: вода заблищала й заграла на сонці. Балкіда підвелася, позіхнула і, щоб розслабити заціпенілі руки й ноги, ковтнула вина. Вже через кілька хвилин після атаки вона знала, як чинитиме далі, проте ій знадобилася ціла ніч, щоб як слід обміркувати таке рішення. Тепер, зваживши всі думки, вона хутко перейшла від роздумів до дій. Вона попрямувала до шафки, дістала кришталеву кулю й швидко розчавила її в пальцях.

Вона чекала, дивлячись у вогонь. Через пів хвилини з коридору долинув тупіт ніг, і двері відчинилися. Балкіда, не обертаючись, промовила:

— Сховай свій меч, дівчинко. Небезпека минула.

Далі, прислухавшись, вона почула шурхіт леза об шкіряні піхви.

— Котра ти з моїх охоронниць? — запитала цариця.

— Ашміра, володарко.

— Ашміра., — цариця й далі дивилася на язики полум'я. — Гаразд. Ти завжди була найспритніша. І наймайстерніша, як я пам'ятаю… Ашміро, до чого ти готова заради мене?

— До всього, володарко.

— Чи ладна ти віддати заради мене своє життя?

— Віддам залюбки, володарко.

— Так, — підтвердила Балкіда, — ти гідна дочка своєї матері… Скоро вся Шеба дякуватиме тобі. — Вона обернулася й подарувала дівчині сліпучу усмішку. — Ашміро, люба, поклич сюди служниць: звели, щоб вони принесли нам вина й печива. Я хочу поговорити з тобою.

* * *

Коли начальниця варти Ашміра нарешті покинула царські покої й повернулася до своєї комірчини, її суворе обличчя розчервонілося, а дихання стало важчим. Вона трохи посиділа на своєму тапчані, туплячись спочатку в порожнечу, а потім — у старі звичні тріщини у валькованій стіні, які тяглися від підлоги аж до стелі. Через кілька хвилин її серце трохи заспокоїлося, дихання вирівнялося, проте гордощі, що аж розпирали її єство, анітрохи не вгамувалися. Очі її наповнилися слізьми радості.

Вона підхопилась і зняла з настінної полиці дерев'яну скриньку, оздоблену скромним зображенням опівденного сонця. Ашміра поставила важку скриньку на ліжко, схилилася над нею, відкинула віко й дістала звідти п'ять срібних кинджалів. Кинджали виблискували при світлі лампи: вона брала їх один за одним, перевіряла вістря, зважувала на руці. І нарешті обережно склала їх на своїй постелі.

Балансуючи навшпиньки, Ашміра присіла, полізла під ліжко й дістала звідти свій дорожній плащ, черевики й, понишпоривши по найвіддаленіших кутках, велику шкіряну торбину. Та була геть запорошена, оскільки нею вже давно не користувалися. Ашміра витрусила з торбини на підлогу все, що там було: два великі, недбало згорнуті клапті матерії, вкриті химерними плямами й подекуди обгорілі, кілька свічок, два кресала, ґноти, олійну лампу, три запечатані воском горщики й вісім маленьких грузил з різьбленого нефриту. Кілька хвилин вона замислено посиділа над усім цим добром, далі стенула плечима, заховала речі назад у торбину, запхала туди ж срібні кинджали, зашморгнула ремінці й підвелася.

Час минав швидко. Жриці, напевно, вже зібралися на майдані для вранішньої молитви, а їй ще слід було завітати до храму, щоб одержати благословення Сонця.

Проте вона була готова. Речі вже зібрано, а прощатись їй нема з ким. Вона взула черевики, накинула плащ, почепила на плече торбину. І, не озираючись, покинула комірчину.

6

Високо над землею ширяв фенікс — шляхетний птах, в усьому подібний до орла, якщо не брати до уваги червонясто-золотого пір'я й переливчастих цяток на кінчиках простертих крил. У нього був чубчик мідяного кольору, кігті, схожі на золоті гачки, й чорні очі-вуглинки, що водночас дивились і вперед, і назад, осягаючи вічність.

Птах видавався роздратованим. У здоровенній мотузяній сітці він тяг чверть тонни артишоків.

Вантаж був нівроку важкий, проте не тільки це дратувало мене. Вставати ні світ ні зоря, знаєте, теж не з медом. Мені довелося вдосвіта вилітати з Ізраїлю в бік північного узбережжя Африки, де ростуть найкращі дикі артишоки, лише для того, щоб (цитую свій наказ дослівно) «вибрати найкращі екземпляри, скупані в кришталевій світанковій росі». Ач, які, — «в кришталевій світанковій росі»! Хіба їм не байдуже, в чому вони скупані?

Ці кляті артишоки слід було ще викопати — тепер тижнями доведеться вичищати собі кігті від бруду! — й нести назад аж за півтори милі, назустріч легенькому вранішньому вітру, а це теж не бозна-яка приємна прогулянка. Tа це все е можна було якось пережити. Найдужче мене бісили зизоокі погляди та смішки моїх товаришів-духів, що траплялися мені назустріч дорогою до Єрусалима.

Шкірячись на весь рот, вони пролітали повз мене — величні та войовничі, озброєні блискучими мечами й списами. Вони вирушали полювати розбійників у південних пустелях — оце, як на мене, справжнє завдання. А я? Я поволі плентався на північ із повною сіткою овочів, натужно всміхаючись і бурмочучи собі під ніс огидні прокльони[12].

Я, бачте, був покараний. І, правду кажучи, нізащо!

* * *

Зазвичай, коли тобі вдається убити чарівника, застосувавши дрібку шляхетних хитрощів, і щасливо накивати п'ятами до Іншого Світу, якийсь час тебе не займають. Минає кілька років чи навіть кілька десятиліть, перш ніж який-небудь захланний авантюрист, що вивчив з десяток слів давньошумерською мовою й навчився креслити пентаклі без дірок, відшукає твоє ім'я, викличе тебе — й твоє рабство розпочнеться знову. Та навіть коли це відбувається, обидві сторони дотримуються правил. Чарівник примушує тебе добувати йому багатство і владу[13], а ти робиш усе, щоб його здихатися.

Часом тобі щастить, частіше — ні. Усе залежить від майстерності й хитрощів обох сторін. Проте все це — справи суто особисті, й коли вже ти береш гору над своїм поневолювачем, то останнє, чого сподіваєшся, що тебе тут-таки потягнуть назад, та ще й покарають за перемогу над кимось іншим.

Одначе саме так було заведено в Єрусалимі за часів царя Соломона. Не минуло й доби відтоді, як я зжер старого чарівника й подався геть із його вежі — з посмішкою й ситою гикавкою. — мене викликали до іншої вежі в тій самій фортеці! Не встиг я розтулити вуст, щоб висловити своє обурення, як мені по черзі врізали Судомами, Вихором, Тягарем, Бичем та Дибою, а на додачу ще й почастували як слід Голками[14]! Може, ви подумали, що мені після того дозволили обізватися хоч кількома дотепами — дзуськи! Вже за мить я мчав виконувати перший з принизливих наказів, навмисне вигаданих для того, щоб урешті зломити мій безжурний дух.

Список цих наказів справді засмучував. Спочатку мене послали на Ліванську гору — наколоти з вершини блакитного льоду, щоб було чим охолоджувати царські шербети. Далі мене відрядили до палацових комор — порахувати ячмінні зернятка в рамках щорічного переобліку. Тоді мені доручили пообривати засохле листя з дерев та кущів у Соломонових садах, щоб ніщо блякле й зів'яле не кривдило царських очей. До цього додалися ще два вкрай прикрі дні, які я провів у міській каналізації — про це я краще мовчатиму, хоч сморід будь-що все викаже, — а потім мене відрядили по свіже яйце птаха Рух, щоб подати його до сніданку при дворі[15]. А тепер, ніби всього цього було замало, мене послали ще й по ці трикляті артишоки, що обернуло мене на посміховисько для всіх моїх товаришів-джинів!

Ніщо з цього, звісно, не зломило мого духу, зате розлютило вкрай. І хто ж був тут винен насамперед? Соломон.

Зрозуміло, що викликав мене не він. Цар для цього — занадто поважна особа. Така поважна, що за три роки мого тутешнього рабства я його майже не зустрічав. Хоч я багато вештався палацом, досліджуючи лабіринт покоїв та садів, що простерся на добрячу милю, самого царя бачив лише зо два рази — здалеку, оточеного натовпом галасливих дружин. Він майже не з'являвся. Якщо не рахувати щоденних нарад, на які мене чомусь не запрошували, більшу частину часу він проводив у своїх покоях за північними садами[16]. А поки він там байдикував, повсякденні закляття перебрали на себе сімнадцять верховних чарівників, що жили по вежах уздовж міських мурів.

Мій попередній господар був одним з цих сімнадцятьох, й нинішній — так само; ось вам відчутний доказ Соломонового могуття. Усі чарівники за своєю природою — запеклі суперники. Коли одного з них убивають, решта лише радіють. Насправді вони охочіше викличуть підступного джина, щоб потиснути йому кігтисту лапу, ніж щоб покарати його. Але не в Єрусалимі під владою Соломона! Цар сприйняв загибель одного зі своїх слуг як особисту кривду і зажадав помсти. І от усупереч усім законам природи й справедливості, я знов опинився в рабстві!

Гнівно розмірковуючи про свої нещастя, я линув уперед, назустріч спекотним сухим вітрам. Далеко внизу моя вогненна тінь ширяла над маслиновими гаями та ячмінними полями, стрибала крутими терасами, засадженими смоквою. Маленьке Соломонове царство поволі розгорталося піді мною, аж поки вдалині з'явилися дахи його столиці, схожі на блискучі риб'ячі лусочки.

Кілька років тому Єрусалим був скромним, непримітним містечком, що ніяк не могло рівнятися з такими столицями, як Німруд, Вавилон чи Теби. Нині ж він був цілком спроможний помірятися багатством і пишнотою з усіма цими стародавніми містами, й причину цього легко було визначити.

Усе — завдяки Персню!

Перстень! Він був серцем усього. Саме завдяки йому процвітав Єрусалим. Саме через нього мої господарі корилися кожному царському слову. Саме тому стільки чарівників зібралося круг нього, наче ті розжирілі блохи на паршивому собаці, наче метелики довкола полум'я свічки.

Саме завдяки Персню, який Соломон носив на пальці, він міг жити байдикуючи, а весь Ізраїль — розкошуючи. Саме завдяки моторошній славі Персня колишні великі імперії — Єгипет і Вавилон — тепер трималися насторожі й стривожено стежили за своїми кордонами.

Усе — завдяки Персню!

* * *

Сам я, щиро кажучи, ніколи не бачив цього злощасного артефакту, проте в цьому не було й великої потреби. Його міць відчувалася здалеку. Усі магічні речі випромінюють ауру, й що вони потужніші, то яскравіша ця аура. Одного разу, опинившись поблизу Соломона, я зазирнув на вищі рівні: світло було таке яскраве, що я аж зойкнув від болю. Соломон носив із собою річ, за сліпучим сяянням якої його самого майже не було видно — все одно, що поглянути на сонце.

Судячи з того, що я чув, на вигляд ця річ була не дуже показна: простенька золота каблучка з невеличким камінцем — чорним обсидіаном. Проте легенди стверджували, що в ній ув'язнено духа нечуваної сили, який з'являється, варто лише крутнути Перстень на пальці: один-єдиний дотик до Персня викликав ціле військо маридів, афритів та джинів, що корилися волі його власника. Інакше кажучи, то був переносний портал до Іншого Світу, крізь який можна було викликати майже необмежену кількість духів[17]. Усього цього могуття Соломон міг набути будь-якої миті, нічим не ризикуючи. Звичайні злигодні чарівницького ремесла були йому незнайомі. Ніякого клопоту зі свічками чи потреби бруднити коліна крейдою. Ніякого ризику бути підсмаженим, запеченим чи просто з'їденим живцем. Ніякого ризику бути вбитим суперниками чи повсталими рабами.

Подейкували, ніби в одному місці Персня є малесенька подряпина: це великий африт Азул, скориставшись невдало складеним закляттям, спробував його знищити, поки ніс Соломона на чарівному килимі з Лакіша до Бет-Цура. Закам'яніла постать Азула й дотепер височіє край дороги до Лакіша, обвіяна пустельними вітрами.

Перед тим ще два африти — Філокрит і Одаліс — теж пробували вбити царя. їхній подальшій долі не позаздриш: Філокрит обернувся на відлуння в мідяному глеку, а приголомшене обличчя Одаліса й досі вкарбоване в кам'яну підлогу царської ванної кімнати.

Багато подібних історій розповідали про Перстень, тож не дивно, що Соломонове життя було таке безжурне. Міць золотої каблучки на його пальці й жах, який навіювала ця каблучка, утримували в покорі всіх чарівників та духів. Сама лише думка про те, що буде, якщо Перснем скористаються, похмуро тяжіла над ними.

* * *

Настав полудень; моя подорож добігла кінця. Я пролетів над Кедронською брамою, над залюдненими ринками й базарами — і нарешті знизився над палацом з його садами. В ці останні хвилини сітка здалася мені особливо важкою. Соломонові дуже пощастило, що він саме тоді не вийшов погуляти посиланими рінню доріжками. Якби він трапився мені, я відчув би велику спокусу висипати стиглі артишоки прямісінько на його змащену воском довбешку і порозганяти до водограїв його численних жінок. Проте все було тихо. Фенікс неквапом летів до призначеного йому місця — непоказного заднього двору, де огидно смерділо бійнею й пашіло парою з відчинених кухонних дверей.

Я майнув униз, кинув сітку на землю, сів і обернувся на гарного юнака[18].

Натовп бісів вискочив мені назустріч, щоб забрати мою сітку на кухню. За ними з'явився гладкий джин-наглядач із довгими сувоями папірусу в руках.

— Щось ти припізнився! — вигукнув він. — Усі харчі до бенкету слід було доправити ще перед полуднем!

Я, примружившись, поглянув на небо:

— Зараз саме полудень, Боско. Подивися на сонце!

— Полудень минув дві хвилини тому, — відповів джин. — Ти припізнивсятаки, любий мій! Та вже гаразд — поки що пробачимо тобі. Як тебе звуть?

— Бартімеус. Я приніс артишоки з Атлаських гір.

— Хвилинку, хвилинку… У нас тут стільки рабів… — джин витяг із-за вуха стилос і заходився порпатись у сувоях. — Алеф… Бет… Де тут сувій на літеру Бет? Оці мені сучасні мови… ніякого ладу в них! Ось він… — джин подивився на мене. — Так. Ще раз: як тебе звуть?

Я спересердя тупнув сандалією:

— Бартімеус!

Боско зазирнув у сувій:

— Бартімеус із Ґілата?

— Ні.

— Бартімеус із Тель-Баташа?

— Ні.

Він розгорнув сувій далі. Запала довга мовчанка.

— Бартімеус із Хірбет-Делгамії?

— Та ні! Де я там. заради Мардука, в тебе? Бартімеус з Урука, відомий також як Сакр аль-Джині, славетний радник Ґільґамеша та Ехнатона, певний час — найдовіреніший джин Нефертіті…

Наглядач підняв голову:

— Овва, то ти джин? Це в мене список фоліотів.

— Фоліотів?! — розлючено вигукнув я. — А я тут до чого?!

— Ну, судячи з твого вигляду… Гаразд, заспокойся, не бешкетуй! Тепер я знаю, хто ти такий. Один з отих Хабиних бунтівників? Будь певен, що твоя колишня слава анітрохи його не хвилює!

Боско обернувся до бісів, щоб віддати їм накази. Ледве втамувавши бажання проковтнути його разом із сувоями, я понуро труснув головою. Єдине, що тішило у цій розмові, — більш ніхто її не чув. Я відвернувся…

— Привіт, Бартімеусе!

Я побачив перед собою широкоплечого, пузатого раба-нубійця. Він був лисий, з червоними очицями, в спідничці з леопардової шкури, з великим ножем за поясом. На його товстій бичачій шиї висіло аж сім намист зі слонової кістки, а на вустах грала знайома єхидна посмішка.

Я скривився:

— Привіт, Фекварле.

— От бачиш, — мовив джин Фекварл, — хоч я впізнав тебе! Тож про твою колишню славу ще не забули. Не втрачай надії!

Коли-небудь «Баладу про артишоки» співатимуть вечорами біля вогнищ, і легенди про тебе житимуть вічно!

Я люто вирячився на нього:

— Чого тобі треба?

Нубієць тицьнув пальцем назад, за своє смагляве плече:

— Наш любий володар звелів, щоб уся компанія зібралася на пагорбі за палацом. Усі вже на місці — чекають лише на тебе!

— Що далі, то гірше, — скрушно промовив я. — Гаразд, ходімо.

Красень-юнак і присадкуватий нубієць вирушили разом через двір. Дрібні духи, що траплялися дорогою, бачили на вищих рівнях нашу справжню сутність і поспіхом бокували. Біля задньої брами пильні напівафрити з мушиними очима й кажанячими вухами запитали наші імена та номери й перевірили їх іще за якимись сувоями. Аж нарешті нас пропустили, й ми опинилися на нерівному майданчику скраю пагорба. Унизу біліли мури міста.

Недалеко від нас стояли і чекали, вишикувавшись у ряд, шестеро духів.

Усі попередні накази я виконував сам, тому вперше бачив своїх товаришів по нещастю, непокірних джинів. Я заходився уважно розглядати їх.

— Оце то, нівроку, компанія! — зауважив Фекварл. — Тільки тебе тут і бракувало! Не просто страшні тварюки — більше! Кожен з нас убив або скалічив свого господаря, якщо не рахувати Хосрова, що смертельно образив свою господиню, наговоривши їй грубощів. Банда найнебезпечніших злочинців!

Декого з цих духів, як-от Фекварла, я знав і зневажав уже багато років поспіль: інші були мені незнайомі. На першому рівні всі мали людський вигляд, з більш-менш правильними пропорціями. Багато хто мав мускулясті руки й міцні груди, хоч і не такі гарні, як у мене; дехто, навпаки, волів мати криві ноги й гладке, обвисле черево. Усі були вбрані в прості полотняні спіднички, які зазвичай носили чоловіки-раби.

Проте, підійшовши ближче, я помітив, що кожен з бунтівних джинів хоч трохи спотворив свою людську подобу, додавши до неї невеличку демонічну рису. У декого з волосся стриміли ріжки, у когось були хвости, довгі гострі вуха чи роздвоєні копита. Ці ознаки непокори мали ризикований, проте стильний вигляд[19]. Я вирішив не пасти задніх і оздобив своє чоло маленькими баранячими ріжками. Нубієць Фекварл, як я помітив, прикрасив себе витонченими гострими іклами. Причепурившись так, ми зайняли свої місця на майданчику.

Ми чекали. На вершині пагорба віяло спекотним вітром. Далеко на заході громадилися над морем хмари.

Я затупцяв на місці й позіхнув.

— Ну то що, — сказав я, — куди він, урешті-решт, подівся? Мені нудно, я втомився й не відмовився б від тлустенького біса… До речі, я бачив кількох отам, на кухонному дворі. Якщо зробити все тихцем, ніхто й не помітить. Візьмемо мішок…

Мій сусід пхнув мене ліктем:

— Цить!

— Чого ти? Ми ж усі так робимо!

— Цить! — повторив сусід. — Він уже тут!

Я заціпенів. Решта семеро джинів виструнчились, і всі ми закам'яніли, зирячи перед собою скляними очима.

На пагорб зійшла постать у чорному вбранні. За нею тяглася довга, тонка тінь.

7

Його звали Хаба[20], і хай хто б він був такий, чарівник він був першорядний. Походив він, напевно, з Верхнього Єгипту — кмітливий синок якогось селюка, що все життя порпався в чорній грязюці Нілу. Потім, як це водилося століттями, на хлопчину накинули оком жерці Ра й забрали його до своєї гранітної твердині в Карнаку, де серед темряви й диму виховували таких метикуватих хлопців, навчаючи їх подвійного мистецтва — магії та влади водночас. Понад тисячу років поспіль ці жерці ділили з фараонами владу над Єгиптом — то суперничаючи, то підтримуючи одні одних, — і за часів розквіту Єгипту Хаба, безперечно, залишився б там і проклав собі інтригами та отрутою стежку до володарських стовпів. Та престол у Тебах давно вже занепав, а новіше, яскравіше світло засяяло з Єрусалима. Пиха пожирала Хабу зсередини; він дізнався від своїх наставників усе, що вони могли передати йому, й вирушив на схід — шукати собі служби при Соломоновому дворі.

Тут він, очевидно, перебував уже багато років. Проте за ним і досі тяглися пахощі храмових кадил з Карнаку. Навіть зараз, коли він зійшов на пагорб 1 зупинився, роздивляючись на нас у світлі полуденного сонця, щось у ньому нагадувало про підземелля.

Дотепер я бачився з ним лише в його вежі — темному місці, де мені було важко й боляче розгледіти його як слід. Тепер, однак, я помітив, що його шкіра мала легенький сіруватий колір, який наводив на думку про підземні святилища без вікон, а очі були великі й круглі, наче в печерних риб[21]. Під кожним оком виднів вузький глибокий рубець, що тягся через усю щоку аж до підборіддя. Звідки в нього ці рубці — чи від природи, чи від руки якогось відчайдушного раба — залишалося тільки гадати.

Одне слово, Хаба був аж ніяк не красень. Мрець — і той поспішив би на протилежний бік вулиці, щоб не зустрічатися з ним.

Як і всі могутні чарівники, вбирався він просто. Голі груди, полотняна спідничка без усяких прикрас. На його поясі, на гачку з кістки, метлявся довгий нагай з кількома хвостами й шкіряним держаком, а на шиї, на золотому намисті, висів чорний полірований камінь. Обидві речі випромінювали магічну силу: камінь, напевно, слугував йому за магічний кристал, який дозволяв спостерігати за тим, що діялося десь далеко. А нагай? О, його призначення було мені чудово відоме. Від самої думки про нього поза шкірою мені пробіг мороз, навіть серед такої спеки.

Джини мовчки вишикувались. Чарівник пильно оглянув нас усіх. Великі вологі очі моргнули по черзі на кожного з нас. Потім він насупився і, затулившись рукою від сліпучого сонця, уважніше придивився до наших ріжок, хвостів та інших зухвалих прикрас. Його рука потяглася до нагая, пальці затарабанили по держаку… і заспокоїлись. Чарівник трохи позадкував і звернувся до нас тихим, байдужим голосом.

— Я — Хаба, — почав він. — Ви — мої раби та моє знаряддя. Я не терпітиму жодної непокори. Це — перше, що вам слід запам'ятати. А ось друге: ви стоїте на Єрусалимському пагорбі, на землі, яку наш володар, Соломон, назвав священною. Будь-які витівки чи зухвалі жарти тут заборонені. На тих, хто проявить легковажність чи непослух, чекатиме найсуворіша кара. — Він вирушив уздовж нашої ланки, й довга вузька тінь потяглася за ним. — Уже тридцять років я приборкую демонів своїм натаєм. Тих, хто опирався мені, я розчавив. Дехто помер. Дехто живий… почасти. До Іншого Світу не повернувся ніхто. Запам'ятайте це!

Він на хвилину зупинився. Його слова гучно відлунювали від палацових стін.

— Як помітив, — заговорив далі Хаба, — що всі ви, зневаживши Соломонові накази, спотворили свою людську подобу різноманітними диявольськими оздобами. Можливо, ви збираєтесь цим мене приголомшити… Якщо так, то ви помиляєтесь. Можливо, ця жалюгідна витівка видається вам чимось на зразок бунту… Якщо так, то це — лише підтвердження того, що мені й так уже відомо: ви надто залякані й боягузливі, щоб удатися до чогось потужнішого. Залиште собі ці роги на сьогодні, коли вони так уже вам до вподоби, тільки знайте: від завтра кожен за подібне скуштує мого Сутнісного Нагая!

Він зняв нагай з пояса й махнув ним перед нами. Дехто скулився, й вісім пар очей похмуро стежили, як майорять у повітрі шкіряні хвости[22].

Хаба задоволено кивнув і знову почепив нагай на пояс.

— Де ж тепер ці гордовиті джини, що завдавали такого клопоту своїм колишнім господарям? — запитав він. — Зникли! Тепер ви сумирні й слухняні, як вам і личить. Чудово, поговорімо тепер про наступне завдання. Вас зібрали тут, щоб розпочати роботу над новим будівництвом, яке задумав цар Соломон. Він хоче спорудити тут великий храм — архітектурне диво, якому позаздрять навіть царі Вавилону! Мені випала честь виконати підготовчі роботи. Слід розчистити й вирівняти цей край пагорба, а далі викопати кар'єр унизу, в долині. Працюватимете ви за планами, які я вам дам. Ви готуватимете каміння й тягатимете його сюди, а далі… Ну, чого тобі, Бартімеусе?

Я підняв свою тоненьку руку:

— А навіщо тягати каміння? Хіба не швидше буде носити його на крилах? Ми могли б переносити по два камені водночас — навіть Хосров…

— А чого це я?! — обурено скрикнув джин з кажанячими вухами.

Чарівник хитнув головою:

— Ні. Ви перебуваєте в межах міста. Оскільки Соломон забороняє з'являтись тут у неприродній подобі, ви повинні уникати магічних хитрощів і працювати з людською швидкістю. Цей храм має стати священним місцем, його слід будувати з побожністю.

— Без магії?! — обурено скрикнув я. — Але ж на це підуть роки!

Вологі очі вирячились на мене:

— Ти оскаржуєш мій наказ?

Я повагався й відвів погляд вбік:

— Ні.

Чарівник відвернувся й виголосив закляття. Щось вибухнуло, засмерділо протухлими яйцями — і біля Хаби з'явилась і зависла, легенько пересмикуючись, хмаринка бузкового кольору. Усередині хмаринки, закинувши за голову тоненькі рученята, сиділа зеленошкіра істота з закрученим хвостом, круглими червонястими щічками, блискучими очицями й нахабним панібратським поглядом.

— Привіт, хлопці! — посміхнулась істота.

— Це фоліот на ім'я Ґезері, — пояснив наш господар. — Він — мої очі та вуха. Коли на будівництві не буде мене самого, він мені доповідатиме про будь-які зволікання чи порушення моїх наказів.

Фоліот вишкірився ще ширше:

— Не турбуйся, Хабо, з ними клопоту не буде! Я ж бачу, що вони сумирні, мов ті ягнятка! — Він вистромив ногу з товстими пальцями за межі своєї хмаринки й відштовхнувся від землі; хмаринка підпливла трохи ближче. — Річ у тім, що вони розуміють: це все заради їхнього добра! Ти ж сам бачиш!

— Сподіваюся, — нетерпляче махнув рукою Хаба. — Час минає! Беріться до роботи. Вирубайте кущі, вирівняйте вершину пагорба! Ви знаєте умови вашого закляття — їх і дотримуйтеся. Мені потрібен послух, мені потрібна робота, мені потрібна мовчазна відданість. Жодних суперечок, сварок чи сторонніх занять. Поділіться на чотири команди. Найближчим часом я надішлю вам план храму. Це все.

Сказавши це, він обернувся і з гордовитою байдужістю попрямував назад. Фоліот полинув за ним, ліниво відштовхуючись ніжкою й гидко кривлячи пику.

І ніхто з нас знову нічогісінько не відповів на це зухвальство. Я почув, як поряд Фекварл глухо гаркнув, ніби мав намір щось відповісти, та решта моїх товаришів-рабів немовби повідкушували собі язики, побоюючись кари.

Але ж ви знаєте мене! Я — Бартімеус, я не мовчатиму[23]! Я голосно кахикнув і підняв руку.

Ґезері крутнувся, як дзиґа. Хаба теж обернувся, проте повільніше:

— Чого тобі?

— Господарю, це знову я, Бартімеус з Урука. У мене скарга.

Чарівник моргнув своїми вологими очима:

— Скарга?

— Атож. Ти, виходить, не глухий — це добре, бо інших вад тобі не бракує. Йдеться, на жаль, про моїх товаришів. Вони не досягають потрібного рівня.

— Не досягають?..

— Авжеж. Зрозумій мене, будь ласка. Я не кажу, що всі вони такі. Я, скажімо, нічого не маю проти… — я обернувся до джина, що стояв ліворуч від мене; то був юнак із милим обличчям і одним коротким рогом посеред чола. — Пробач, як тебе звуть?

— Менес.

— Проти цього юнака Менеса… Я певен, що він — джин гідний. І отой товстун з копитами — теж, мабуть, хороший робітник; сутності принаймні в ньому доволі. Tа дехто інший… Якщо нам доведеться тяжко працювати багато місяців поспіль… Одне слово, разом нам буде недобре. Почнуться кпини, сварки, бійки… Візьмімо хоча б Фекварла. З ним ніяк не можна працювати! Такий плаксій, що страх та й годі…

Фекварл ліниво реготнув, вишкіривши блискучі ікла:

— Ато-о-ож… Мушу сказати, господарю, що наш Бартімеус — неабиякий вигадник. Жодному його слову не можна вірити!

— Еге ж! — підхопив джин з копитами. — Назвав мене товстуном…

— Ти ж справді товстун! — пирхнув джин з кажанячими вухами.

— Замовкни, Хосрове!

— Сам замовкни, Бейзере!

— Ось бачиш? — я безпорадно розвів руками. — Уже чубляться! Ти й моргнути не встигнеш, як ми вчепимось один одному в горлянки! Найкраще буде просто відпустити нас усіх, крім, звісно ж, Фекварла, який, попри всі свої вади, чудовий каменяр. Він тобі добре й вірно служитиме, і працюватиме за вісьмох!

Чарівник не встиг розтулити рота, аби щось відповісти, коли його перервав трохи силуваний регіт череватого нубійця, який саме виступив уперед:

— Навпаки, господарю! Краще залиш собі Бартімеуса! Сам бачиш, який він могутній, — як справжній марид! До того ж він славиться своїми досягненнями в будівництві: їх згадують у легендах аж донині!

Я насупився:

— Та що ти! Яка з мене користь!

— Оця ще його скромність! — усміхнувся Фекварл. — Єдина його вада у тому, що він не може працювати в команді, разом з іншими джинами. Тому всякий, хто викликав його, зазвичай відпускає всіх інших. До речі, ще про його здібності… Ти, звісно, навіть у цій глушині чув про Великий Потоп на Євфраті? Що ж, гаразд: ось тобі той, хто влаштував його!

— Завжди ти щось таке пригадаєш, Фекварле! Той випадок наробив більше галасу, ніж було варто. Нічого страшного ж не сталося!

— Нічого страшного?! — обурено скрикнув джин з кажанячими вухами. — А те, що затопило цілу долину від Ура до Шуруппака — так, що з води тільки білі дахи стриміли? Мало не цілий світ під воду пішов! А все через те, що ти, Бартімеусе, побився об заклад і загатив річку греблею!

— Ну то й що? Я ж виграв! Усе треба розглядати в належній перспективі!

— Ну, будувати принаймні він уміє, Хосрове!

— А я хіба ні? Про мій будівельний проект у Вавилоні торочило ціле місто!

— Ти про оту вежу, яку так і недобудували?

— Облиш, Німшику! Я тут ні до чого — це все через проблеми з робітниками!

Я своє зробив — суперечка вибухнула на славу: дисципліна та робочий настрій де й поділись, і чарівник приємно почервонів з гніву. Фоліот Ґезері теж розгубив свою пиху: він тупивсь у джинів, роззявивши по-риб'ячому рота.

— Мовчати! Усім мовчати! — люто вигукнув Хаба.

Та було вже запізно. Ланка рабів перетворилася на місиво з кулаків та вказівних пальців. Звивалися хвости, виблискували на сонці роги, то тут, то там з'являлись відсутні раніше кігті.

Знав я господарів, які, побачивши такий шарварок, просто змахнули б руками й відпустили рабів хоча б заради того, щоб трохи посидіти серед тиші! Tа цей єгиптянин був міцний горішок. Обличчя його скривилось й, помалу задкуючи, він зняв з пояса Сутнісний Нагай. Міцно стиснувши держак і виголосивши закляття, він змахнув натаєм над головою — раз, два, три…

З кожного хвоста нагая вилетіло по зазубленій жовтій блискавці. Блискавки встромились у нас, порозкидали на всі боки і, обпікаючи, підкинули в небо.

Ми перекидалися під спекотним сонцем, вище від стін палацу, пронизані жовтими шпичаками вогненного світла. Далеко внизу чарівник вимахував натаєм то вгору, то вниз, дедалі швидше й швидше, а Ґезері радо вистрибував біля нього, мов той цап. Ми гасали колом, утомлені й безпорадні, б'ючись то об землю, то один об одного. За нами тяглися бризки розтерзаної сутності, що висіли в сухому повітрі, наче масні бульбашки.

Нарешті Обертання припинилося, Сутнісні Рожни зникли. Чарівник опустив руку. Вісім роздертих тіл важко гупнули об землю: їхні обриси розпливались, наче вершкове масло на гарячій сковороді. Ми попадали вниз головами.

Хмара пилу поволі осідала. Ми стирчали з землі, наче гнилі зуби чи похилені статуї. Дехто тихенько курився димом. Наші голови наполовину зарились у землю; ноги безпорадно висіли в повітрі, наче зів'ялі стеблинки.

Недалеко від нас спекотне марево ворухнулося, роздалося, знову зімкнулося, й крізь нього пройшов чарівник, за яким досі тяглася довга чорна тінь. На хвостах його нагая ще й дотепер звивалися жовті вогняні язики, тихенько потріскуючи й поволі згасаючи. То був єдиний звук серед тиші, що запала на пагорбі.

Я виплюнув камінець, що застряг у мене в роті.

— Здається, він простив нас, Фекварле, — прохрипів я. — Поглянь, він усміхається!

— Не забувай, Бартімеусе, що ми стоїмо вниз головою!

— Так, справді…

Хаба підійшов і згори поглянув на нас.

— Ось що я роблю, — тихо промовив він, — з рабами, які один раз не послухалися мене.

Відповіддю було мовчання. Навіть я не мав чого сказати.

— А зараз я покажу вам, що буває з рабами, які не послухалися мене двічі!

Він витяг руку й промовив одне-єдине слово. Сліпучо-яскрава, наче сонце, цятка зависла в повітрі над його долонею. Цятка мовчки збільшилася до осяйної кулі; куля лягла йому в долоню, не торкаючись її. Поволі вона потьмяніла, наче вода, змішана з кров'ю. Всередині кулі помалу виступили якісь обриси — там хтось був: самотній, сліпий, змучений страшними тортурами, загублений у пітьмі.

Мовчки, перевернуті догори ногами й звисаючи донизу, ми дивились на цю нещасну, скалічену істоту. Ми довго спостерігали за нею.

— Упізнаєте? — запитав чарівник. — Це такий самий дух, як ви. Чи то пак, був таким колись. Він теж знав, що таке воля. Можливо, він, як і ви, тішився, змушуючи мене марнувати час і зневажаючи накази, які я віддавав йому. Я цього не пам'ятаю, тому що вже багато років тримаю його в підвалі своєї вежі. Він, мабуть, і сам уже цього не пам'ятає. Часом я трохи підбадьорюю його, щоб нагадати йому, що він досі живий, решту ж часу залишаю наодинці, нидіти в тузі й муці…

Він поволі оглядав нас своїми вологими очима; голос у нього залишався так само спокійний, як і дотепер.

— Якщо хтось із вас бажає такої самої долі, спробуйте розгнівати мене ще раз. Якщо ж ні, то беріться до роботи, копайте землю й готуйте каміння за наказом царя Соломона. І моліться, якщо цс відповідає вашій природі, щоб я коли-небудь усе-таки дозволив вам покинути Землю.

Обриси в кулі пропали, сама куля засичала й зникла. Чарівник обернувся й попрямував до палацу. Довга чорна тіш. тяглася за ним, підстрибуючи й пританцьовуючи на каменях.

Ніхто з нас не вимовив ні слова. Один за одним ми перекинулися набік і попадали в порох.

8

На північ від Шеби аж на тисячу миль тяглися безкраї аравійські пустелі — широкий, безводний клин з піску та мертвих кам'яних гір, що уривався на заході біля Червоного моря. Далеко на північному заході — там, де півострів з'єднувався з Єгиптом, а Червоне море закінчувалось Акабською затокою, — лежав торговельний порт Ейлат, в якому віддавна сходилися шляхи, товари й люди. Щоб дістатися з Шеби до Ейлата, де на старих базарах можна було вигідно продати прянощі, купці вирушали в обхід через силу-силенну маленьких царств, сплачуючи дорогою численні мита й відбиваючи напади гірських племен та їхніх джинів. Якщо все тривало як слід — верблюди були здорові, а від нападників щастило відбитися — купці зазвичай прибували до Ейлата за шість-сім тижнів, цілковито зморені мандрами.

Начальниця варти Ашміра подолала цю дорогу за одну-єдину ніч, долетівши до Ейлата в піщаному вихорі.

За межами рятівної Мантії, серед пітьми й виття вітру, шалено кружляли колючі піщинки. Ашміра не говорила нічого: вона сиділа, заплющивши очі й міцно обнявши власні коліна, і намагалася не звертати уваги на голоси, що серед вихору без упину кликали її на ім'я. То все були витівки духа, що ніс її, проте загалом закляття жриць подіяли як слід. Ашміру не жбурнуло об землю, не розчавило, не розтерзало; її щасливо донесло до місця і обережно посадило на пісок саме тоді, коли благословилося на світ.

Вона поволі, з натугою випрямила спину й наважилася розплющити очі. Вона сиділа на пагорбі, всередині трьох рівних піщаних кіл. Повсюди видніли кволі кущі, гостра осока та скелі, що виблискували в промінні вранішнього сонця. На вершині пагорба стояла маленька гола дитина й дивилася на неї блискучими темними очима.

— Онде Ейлат, — мовив джин. — Ти будеш там ще до полудня.

Ашміра поглянула й побачила вдалині жовте сузір'я вогнів, що ледве видніли в досвітніх сутінках, і поряд із ним вузьку, як лезо ножа, білу смугу, що розділяла небо й землю.

— А там, — провадила дитина, — море. Акабська затока. Ги зараз у південних околицях володінь царя Соломона. В Ейлаті ти зможеш найняти верблюдів, щоб дістатися до Єрусалима — це ще кількасот миль. Сам я далі не понесу тебе — це небезпечно. Соломон влаштував в Ейлаті корабельні, щоб контролювати купецькі шляхи вздовж узбережжя. Там перебуває дехто з його чарівників і чимало духів, котрі пильнують, щоб не пропустити туди таких, як я. Мені не можна заходити до міста.

Ашміра підхопилася й зойкнула з болю в занімілих м'язах.

— Що ж, дякую тобі за допомогу, — сказала вона. — Коли повернешся до Маріба, перекажи, будь ласка, мою подяку жрицям і нашій любій цариці. Скажи, що я вдячна їм за все і докладу всіх сил, щоб виконати свій обов'язок, і що…

— Мені не треба дякувати, — перервала її дитина. — Я зробив це суто з примусу. Правду кажучи, якби мені не загрожував Вогонь Лиха, я зжер би тебе вмить: ти — дуже соковитий шматочок! А щодо цариці та її прихвоснів, то їм, гадаю, теж не варто дякувати: вони відрядили тебе на страшну смерть, а самі розкошують собі в затінку палацових садів… Хоча, звісно, я перекажу їм твої вітання.

— Підступний демоне! — гаркнула Ашміра. — Якщо я й помру, то заради своєї цариці! На мою країну напав ворог, і сам Бог Сонця благословив мій подвиг! Ти нічого не знаєш ні про відданість, ні про любов, ні про батьківщину! Забирайся геть!

Вона стисла амулет, що висів у неї на шиї, й сердито вигукнула закляття. Осяйне жовте коло вдарило джина, і той шкереберть покотився назад.

— Гарненька витівка! — сказала дитина, підводячись. — Тільки сила в тебе невеличка, а мета — ще дрібніша. Боги, батьківщина… що це, як не порожні слова?

Дитиня заплющила очі й пропала. Легенький вітерець дихнув з півночі на південь, розвіявши рівні піщані кола й змушуючи Ашміру тремтіти від холоду.

Вона стала на коліна, витягла з торбини бордюг з водою, загорнутий у виноградне листя корж, срібний кинджал і дорожній плащ, який одразу накинула на плечі, щоб зігрітися. Насамперед, відчуваючи сильну спрагу, вона як слід напилася з бордюга. Далі, відкушуючи шматочок за шматочком, швидко з'їла корж, роздивляючись тим часом з вершини пагорба на місто й міркуючи, як їй краще пройти туди. Потім обернулася на схід — туди, де сонячний диск тільки-но відірвався від землі. Десь далеко він так само засяяв і над чудовою Шебою. Його велич сліпила Ашміру, її обличчя відчувало його тепло. Рухи її сповільнилися, розум очистився; думки про термінову справу тимчасово покинули її. Вона стояла на вершині, юна, легка й струнка, і золоте сяйво виблискувало на її довгому чорному волоссі, в людському тілі. За давніх-давен Бог Сонця заповів нам, який розмір повинне мати наше місто. Ми не можемо будувати за межами цих мурів, і тому наше місто росте не вшир, а в висоту. Бачиш ці вежі з усіх боків? Там живе наш люд — по родині на кожному поверсі, а коли стає тісно, ми надбудовуємо нові поверхи з валькованої цегли… А тепер, дитинко, подивися вниз. Бачиш — довкола міста все зелене, а далі — жовта пустеля? Зелене — це наші сади, завдяки ним ми живемо на світі. Щороку високо в горах тануть сніги, й вода потоками лине по висохлих річищах, напоюючи наші землі. За давніх часів наші цариці викопали канали, які ведуть воду до полів. Наш головний обов'язок — берегти ці канали, бо без них ми загинемо… А тепер поглянь на схід. Бачиш оті біло-блакитні гори? То Гадрамаут — там ростуть наші ліси. Ці дерева — другий наш найголовніший скарб. Ми збираємо з них смолу, сушимо і… що з цього виходить?

Ашміра аж застрибала з радощів, бо вона знала відповідь: — Ладан, матусю! Той, яким смердять горяни!

Мати поклала доньці на голову свою залізну руку.

— Годі стрибати, дитинко! Майбутній охоронниці палацу не личить скакати, наче дервіш з пустелі, — навіть коли тобі п'ять років! Так, твоя правда, це ладан. Для нас він дорожчий від золота, бо це — наше багатство. Ми торгуємо ним з далекими царствами, що лежать за морями й пустелями. Вони добре платять нам за нього, хоча якби могли, залюбки відібрали б… Від їхньої жадібності нас захищають тільки великі аравійські пустелі, яких не може перетнути жодне військо!

Ашміра посерйознішала й насупилася:

— Якщо сюди прийдуть вороги, то цариця всіх їх уб'є! Правда, матусю? Цариця захищає нас усіх!

— Так, дитинко. Наша цариця захищає Шебу. А ми, охоронниці, захищаємо її. Задля цього ми й народилися на світ. Ти, люба Ашміро, коли виростеш, теж захищатимеш нашу благословенну володарку — навіть ціною власного життя, як захищаю її я, як захищали її наші праматері. Ти присягаєшся на цьому?

Ашміра так посерйознішала, як тільки могла:

— Присягаюся, матусю!

— От і розумниця! Що ж, ходімо вниз, до сестер.

За тих часів стара цариця Шеби ще не так розповніла, щоб не виходити з палацу. Її всюди супроводжували охоронниці, їхня начальниця, мати Ашміри, завжди прямувала за царицею, наче тінь, і на поясі в неї невимушено висів кривий меч. Ашміра, що дуже пишалася материним довгим, блискучим волоссям, вважала, що її мати гарніша й величніша за саму царицю, однак розуміла: про це краще нікому не говорити. Такі думки віддавали справжнісінькою державною зрадою, а зрадників зазвичай відводили на голий пагорб за далекими заплавними луками, й там їхніми рештками потім ласували пташки. Ашміра тішилася вже мріями про те, як колись сама стане начальницею варти й супроводжуватиме царицю. Тому вона йшла в садок позаду палацу, брала зламану тростинку і вправлялася в фехтуванні, винищуючи лави уявних демонів у лютій і нещадній битві.

Ще змалку вона приєдналася до матері в тренувальній залі, де під пильним оком літніх матерів-охоронниць, які вже надто постаріли для регулярної служби, жінки з варти цариці щоденно вправлялися в бойових мистецтвах. До сніданку вони лазили по линвах, бігали по луках, плавали в каналах біля мурів. Потім, розім'явши як слід свої м'язи, по шість годин на добу тренувалися в гомінких сонячних залах, б'ючись на мечах та палицях, на ножах і навкулачки, кидаючи диски й кинджали в напхані соломою мішені по стінах. Ашміра, сидячи на лаві, спостерігала за ними, як вони перев'язували рани й синці пов'язками, просоченими цілющим зіллям. Часом вони з іншими малими дівчатками брали невеличкі дерев'яні мечі й списи, виготовлені навмисне для них, і долучалися до матерів у їхніх тренуваннях. Так розпочалося їхнє навчання.

Ашмірина мати була найкраща серед цих жінок, тому вона й стала начальницею варти. Бігала вона швидше за всіх, билася лютіше за всіх і — головне — влучніше за всіх кидала в ціль маленькі блискучі кинджали. Вона вміла кидати їх і стоячи, й бігцем, і навіть із-за рогу: кинджал щоразу вгороджувався аж по руків'я в будь-яку мішень по той бік зали.

Ашміру ця майстерність просто-таки зачаровувала. Вона часто підбігала до матері й простягала руку:

— Дай і мені!

— Ти ще мала, дитинко, — відповідала мати з усмішкою. — Візьми он дерев'яний кинджал: він і краще врівноважений, і ти не поріжешся ним… Ні-ні, не так! — застерігала вона, бо Ашміра вже встигала вихопити кинджал з її руки. — Треба легенько стиснути вістря між великим і вказівним пальцями… отак. А тепер спокійно… заплющ очі, глибоко вдихни…

— Ні, не треба! Поглянь, як я вмію! Ой…

— Як на перший раз, то непогано! — сміялася мати. — Якби мішень була на шість кроків правіше й на двадцять кроків ближче, ти влучила б точнісінько в ціль… Ну, а мені залишається тільки радіти: якби мої ноги були трохи більші… — Вона піднімала кинджал з землі. — Ану, спробуй ще раз!

* * *

Минали літа. Бог Сонця щодня долав свій небесний шлях. Нині Ашмірі було вже сімнадцять. Прудконога, з серйозними очима, вона стала однією з чотирьох нещодавно призначених начальниць палацової охорони. Вона чудово відзначилася під час останнього заколоту горян і сама взяла в полон проводиря заколотників та його чарівників. Кілька разів вона виконувала обов'язки головної охоронниці, стоячи позаду цариці під час храмових церемоній. Проте сама цариця Шеби не заговорила з нею жодного разу, не звертала на неї ані найменшої уваги — аж до тієї ночі, коли згоріла вежа.

За вікном досі ще клубочився дим, із Зали Мертвих лунав гуркіт жалобних барабанів. Ашміра сиділа в царициному покої, незграбно стискаючи в руці келих з вином і туплячись у підлогу.

— Ашміро, люба, — говорила цариця. — Чи знаєш ти, хто скоїв цей моторошний злочин?

Ашміра поглянула на неї. Цариця сиділа так близько, що вони майже торкались одна одної колінами. Надміру близько. Серце шалено тьохкало в грудях. Ашміра знову потупила очі.

— Кажуть, володарко, що то цар Соломон… — прожебоніла вона.

— А чи не кажуть, навіщо він це зробив?

— Ні, володарко.

— Ашміро, ти можеш дивитися на мене, коли ми розмовляємо. Так, я твоя цариця, але ми обидві — доньки Сонця.

Коли Ашміра знову підвела очі, то побачила, що цариця всміхається. Від цього видовища їй трохи запаморочилось у голові. Вона відсьорбнула вина.

— Головна начальниця варти часто розповідала про твої здібності, — провадила цариця. — Спритна, дужа, розумна… Не боїться небезпеки… Кмітлива, часом навіть відчайдушна… І до того ж гарненька — це я бачу й сама. Скажи-но мені, Ашміро, що ти знаєш про Соломона? Що ти про нього чула?

Ашмірине обличчя аж пашіло, їй стисло горло. Це, напевно, від диму: вона цілу ніч командувала тими, хто передавав до вежі відра з водою.

— Звичайні казки, володарко. Що він живе в палаці з нефриту й золота, який збудував за одну-єдину ніч за допомогою свого чарівного Персня. Він володарює над двадцятьма тисячами духів, один з яких страшніший за іншого. У нього сімсот дружин — отже, він жорстокий і розпусний. У нього…

Цариця підняла руку:

— Я теж про це чула, — усмішка зникла з її лиця. — Ашміро, Соломонові потрібні скарби Шеби. Нинішня пожежа — робота одного з його демонів, і коли настане молодик… тобто через тринадцять днів… військо Персня прийде сюди, щоб винищити нас усіх.

Ашміра вирячила з переляку очі, проте не сказала ні слова.

— Якщо… — провадила цариця, — якщо я не погоджуся сплатити викуп. Годі й говорити, що я цього не робитиму. Це заплямує і честь Шеби, і мою власну честь. Проте який у мене вибір? Сила Персня надто потужна, щоб опиратись їй. Щоб небезпека минула, слід знищити самого Соломона. Однак це майже неможливо: він ніколи не покидає Єрусалим, а це місто надто добре захищене й від вояків, і від чарівників. І все ж таки… — цариця скрушно зітхнула й поглянула у вікно. — І все ж таки надія є. Якби знайшовся мандрівник-одинак — розумний, спритний і до того ж такий, що здавався б цілком безневинним, — то, може, він і зумів би проникнути до царя… І коли він — чи радше вона — опиниться з царем сам на сам, тоді… Ні, це надто важке завдання.

— Володарко… — Ашмірин голос аж тремтів і з нетерплячки, й зі страху перед тим, що вона збиралася сказати. — Володарко, якщо я можу стати чимось у пригоді…

Цариця Шеби ласкаво всміхнулася:

— Дівчинко, не треба слів. Мені вже відома твоя вірність. Я знаю, як ти любиш мене. Так, мила моя Ашміро, я вдячна тобі за цю пропозицію. Я вірю, що ти зможеш…

* * *

Вранішнє сонце висіло над самісінькою пустелею. Коли Ашміра нарешті оговталася й знову поглянула на захід, то побачила, що порт Ейлат обернувся на розсип білих будинків, а море — на блакитну смужку, на якій видніли крихітні білі цятки.

Вона примружила очі. Це кораблі! Кораблі, що належать жорстокому Соломонові… їй відтепер слід нашорошити вуха!

Вона підхопила срібний кинджал, що лежав біля її торбини, засунула його за пояс і заховала під плащем. Мимохідь її погляд зупинився на небі: там вона побачила надщерблене коло місяця, бліде й примарне в блакитному ранковому небі. Це ніби збудило її. Залишилося дванадцять днів! А до Соломона ще так далеко… Ашміра схопила торбину й підтюпцем побігла вниз.

9

— Обережніше зі щебенем! — гаркнув Фекварл. — Мені в потилицю потрапила ціла жменя!

— Пробач.

— Та й спідницю довшу надягни! Бо мені дивитись на тебе лячно!

Я припинив лупати камінь:

— Що ж я можу вдіяти? Зараз така мода!

— І сонця мені не затуляй! Відійди хоч трохи вбік!

Ми люто вирячились один на одного. Я знехотя посунувся на дюйм ліворуч, Фекварл роздратовано перейшов на дюйм праворуч. І ми взялися далі лупати камінь.

— Я ще зрозумів би, — сумно бубонів Фекварл, — якби нам дозволили робити це як слід! Один чи два Вибухи — й ця скеля розлетілася б на шматочки!

— Скажи це Соломону, — відповів я. — Це через нього нам не дозволяють… О-ой!

Молоток замість долота влучив по пальцю моєї ноги. Я застрибав на місці, мов божевільний. Мої прокльони відлунювали від скель, полохаючи стерв'ятників. Цілісінький ранок, ще з передсвіта, ми вдвох працювали в кар'єрі під місцем майбутнього будівництва, витесуючи перші кам'яні блоки для храмових стін. Фекварл стояв трохи нижче за мене, тож краєвид йому відкривався не найкращий. Зате мою сторону повністю заливало проміння вранішнього сонця. Я обливався потом і шаленів. А тепер ще й зацідив собі по пальцю!

Я озирнувся: довкола тільки скелі, спекотне марево й жодного поруху на жодному з рівнів.

— Досить із мене! — врешті не витримав я. — Хаби поблизу немає, його бридкого фоліота теж. Пора зробити перерву!

Сказавши це, красень-юнак пожбурив долото геть і ковзнув дерев'яними сходами на дно кар'єру.

Фекварл знов обернувся нубійцем — череватим, опецькуватим, брудним і похмурим. Трохи повагавшись, він також кинув своє знаряддя. Ми посідали навпочіпки в затінку наполовину витесаного блоку — як зробив би всякий ледачкуватий раб.

— Знову нам дісталася найгірша робота, — буркнув я. — Чому б нам, скажімо, разом з іншими не готувати місце під фундамент?

Нубієць почухав собі черево, знайшов під ногами гострий уламок каменя й заходився колупати ним у своїх трішки загострених зубах.

— Може, тому, що господар найбільше не любить нас. Тебе — зрозуміло чому; ти нещодавно дошкулив йому як слід.

Я самовдоволено всміхнувся:

— Твоя правда.

— До речі, про чарівників, — провадив Фекварл. — Якої ти думки про Хабу?

— Препоганої. А ти?

— Якнайгіршої!

— Отож-бо. Один з десяти найогидніших, якщо не з п'яти. — Мало того, що він жорстокий, — додав Фекварл, — він ще й непередбачуваний! Жорстокість я ще можу зрозуміти — ця риса все ж таки гідна хвали. Але ж він раз по раз хапається за Сутнісний Нагай — чи ти працюєш надто повільно, чи надто швидко, чи йому просто руки сверблять!

Я кивнув:

— Авжеж. От і вчора він відшмагав мене. Нізащо, просто трапився випадок.

— Що за випадок?

— Я, бач, видав кумедний звук… саме тоді, коли він нахилився, щоб перешнурувати сандалі, — я скрушно зітхнув і хитнув головою. — Звісно ж, відлуння було, наче той грім. А тут поблизу ще й тинялися кілька великих цабе з Соломонового почту — от вони й побігли вперед нього, щоб затулити його від вітру. Та байдуже! Йому будь-що бракує почуття гумору. От де корінь усього лиха!

— Зате ти, Бартімеусе, як завжди, дотепний, — зауважив Фекварл.

— Стараюся, стараюся!

— Гаразд, облишмо жарти. З Хабою слід поводитись обережніше. Пам'ятаєш отого, що всередині кулі? На його місці може опинитися будь-хто з нас…

— Та ясно.

Нубієць закінчив колупати в зубах і жбурнув камінець геть. Ми сиділи поряд, роздивляючись на сліпучу білину кар'єру.

Випадковому свідкові наша розмова здалася б цілком буденною, та насправді вона була вкрай прикметна тим, що нам з Фекварлом вдалося поговорити, не переходячи до: а) уїдливих кпин; б) взаємних звинувачень; в) спроб убити один одного. Впродовж багатьох століть нашого знайомства таке траплялося надзвичайно рідко. Цілі цивілізації встигали стати на ноги, опанувати мистецтво письма та астрономії й знову занепасти у перервах між нашими ввічливими розмовами.

Уперше наші шляхи перетнулись у Месопотамії, під час нескінченних воєн між тамтешніми містами-державами. Часом ми билися на одному боці, часом — по різні боки фронту. Взагалі для духа це — дурниця, річ скороминуча й незалежна від його власної волі, бо це ж наші господарі неволили нас і змушували вирушати в бій… І все ж таки ми з Фекварлом чомусь не ладнали. Чому саме — сказати важко. Адже між нами було стільки спільного!

По-перше, ми обидва були давні й славетні джини, Хоч Фекварл завжди наполягав на тому, що він трохи давніший за мене (як це схоже на нього!)[24]. По-друге, ми обидва були хлопці завзяті, дужі, веселі й кмітливі, що мужньо опиралися своїм господарям-людям. Обидва ми прикандичили чимало чарівників, що не зуміли як слід замкнути пентакль, чи помилилися в заклятті, чи залишили лазівку в умовах нашого перебування на Землі, чи припустилися ще якогось огріху в небезпечному процесі викликання духів. Водночас вадою наших чеснот було те, що метикуваті чарівники, добре знаючи про наші риси, намагалися використовувати їх заради власної мети й викликали нас дедалі частіше. Як наслідок, ми з Фекварлом були двома найзаклопотанішими духами тисячоліття — так принаймні вважали ми самі.

Ба більше, в нас було ще чимало спільних інтересів — від архітектури й політики до місцевої кухні[25]. Тож усе свідчило про те, що нам з Фекварлом годилося б заприятелювати.

І все ж таки з незрозумілої причини ми стояли один одному впоперек горла[26]. І так було завжди.

Проте зараз ми ладні були забути про свої суперечки, зіткнувшись із спільним ворогом, а нинішній наш господар цілком пасував до такого визначення. Будь-який чарівник, спроможний викликати вісім джинів водночас, явно був небезпечним супротивником, і Сутнісний Нагай аж ніяк не полегшував становища. Проте я відчував, що річ не тільки в цьому..

— До речі, є в цьому Хабі щось химерне, — зауважив я. — Ти помічав це?..

Фекварл боляче штовхнув мене в бік і тихенько хитнув головою. На стежці, що вела до кар'єру, з'явилися двоє наших товаришів-рабів — Ксоксен і Тівок. Вони втомлено прямували до нас, несучи на плечах лопати.

— Фекварле! Бартімеусе! — здивовано вигукнув Ксоксен. — Що ви тут робите?!

— Відпочивають! — люто блиснув очима Тівок.

— Приєднуйтеся, якщо хочете, — запропонував я.

Ксоксен сперся об лопату й витер обличчя брудною долонею.

— Бовдури! — прошепотів він. — Хіба ви не пам'ятаєте, хто наш господар? Його звуть Хаба Жорстокий — аж ніяк не за те, що він панькається з неробами! Він звелів нам працювати без перерви до заходу сонця! Вдень — гаруємо, вночі — відпочиваємо! Що тут незрозумілого?!

— Через вас нас усіх позаганяють до сутнісних кліток! — гаркнув Тівок.

Фекварл недбало махнув рукою:

— Цей єгиптянин — лише людина, ув'язнена в похмурій плоті, тоді як ми — шляхетні духи… шляхетні в якнайширшому розумінні, і Бартімеус теж! Чого б це хтось із нас мав гарувати на догоду Хабі? Ми повинні об'єднатися, щоб його знищити!

— Порожні балачки, — буркнув Тівок. — Балакай скільки хочеш, поки чарівника немає поруч…

Ксоксен кивнув:

— Отож-бо й воно. Тільки-но він з'явиться, ви аж бігом візьметеся до роботи — пригадайте мої слова! А тим часом нам так і доповісти, що ви не підготували ще жодного блоку? Повідомте, коли їх можна буде тягти на місце!

Вони обернулися й почалапкали геть. Ми з Фекварлом дивилися їм услід.

— Щось із наших товаришів по роботі мало користі, — буркнув я. — Геть безхребетні!

Фекварл підібрав своє знаряддя й важко підвівся.

— Ми поки що нічим не кращі за них, — зауважив він. — Над нами Хаба теж коверзує, як хоче. Найгірше, що я не бачу способу подолати його. Він могутній, мстивий, у нього той клятий нагай… і до того ж він…

Зненацька він замовк. Ми перезирнулися. Далі Фекварл викликав невеликий Імпульс, що утворив довкола нас мерехтливий зелений Пузир Тиші. Віддалені голоси, що лунали з вершини пагорба, де наші товариші-джини копали землю, вмить ущухли; ми залишилися на самоті, наших голосів не чув ніхто в світі.

Проте я все одно підійшов якнайближче й промовив:

— Ти звернув увагу на його тінь?

— На те, що вона трохи темніша, ніж треба? — пробурмотів у відповідь Фекварл. — І трохи довша? І трохи повільніше рухається вслід за ним?

— Авжеж.

Фекварл скривився:

— На жодному рівні нічого не видно. Це означає, що тут стоїть дуже потужна Завіса. Там справді щось є, й це «щось» захищає Хабу. Якщо ми хочемо покінчити з ним, то спершу мусимо з'ясувати, що це.

— Гаразд, доведеться його пильнувати, — сказав я. — Рано чи пізно воно себе викаже.

Фекварл кивнув. Він махнув долотом, і Пузир Тиші вибухнув дощем смарагдових бризок. Ми знову мовчки взялися до роботи.

* * *

Зо два дні будівництво храму тривало спокійно. Верх пагорба вирівняли, чагарник і молоді дерева вирубали, викопали яму для фундаменту. Ми з Фекварлом витесали добру купу чудових білокам'яних блоків — таких рівних і гладеньких, що сам цар міг би їсти з них свій сніданок без тарілок. Проте огидний Хабин шпигун, малий Ґезері, все одно знайшов у них ґандж. З'явившись прямісінько в нас над головами, він заходився прискіпливо оглядати нашу роботу.

— Поганенько, хлопці! — мовив він, хитаючи своєю опецькуватою зеленою довбешкою. — Краї нерівні, годилося б підшліфувати. Господар таку роботу не прийме, ой не прийме!

— Ходи-но сюди й покажи, де саме, — лагідно сказав я. — Бо очі в мене вже не ті, що колись…

Фоліот зіскочив з каменя і розвальцем підійшов ближче:

— Усі ви, джини, однакові! Самовдоволені порожні лантухи — ось як я вас називаю. Якби я був вашим господарем, то щодня частував би вас Чумою… Ой! — Найближчі кілька хвилин Ґезері вже не виголошував таких перлів мудрості, бо я заклопотано шліфував краї блоку його довбешкою. Коли я закінчив роботу, камінь став гладеньким, мов дитячі сіднички, а пика Ґезері сплющилась, наче ковадло.

— Твоя правда, — сказав я. — Так набагато краще. І для тебе, до речі, теж.

Фоліот люто застрибав на місці:

— Як ти смієш! Ось побачиш, я все про тебе розповім! Хаба вже накинув на тебе оком! Тільки й чекає приводу, щоб кинути тебе у Вогонь Лиха! От просто зараз піду і розповім…

— Іди собі, йди! Ось тобі на дорогу..

Я лагідно схопив його, скрутив йому руки й ноги вузлом і дав такого стусана, що фоліот полетів аж за кар'єр і впав десь на будівельному майданчику. Звідти долинув приглушений вереск. Фекварл спостерігав за усім цим, поблажливо усміхаючись.

— Ти вже якось обережніше, Бартімеусе, — зауважив він.

— Мене й так щодня лупцюють, — буркнув я у відповідь. — Одним разом більше чи менше — різниця невелика!

Проте чарівник був надто заклопотаний навіть для того, щоб мучити нас. Здебільшого він проводив свій час у шатрі скраю будівельного майданчика, вивчаючи плани майбутньої споруди й приймаючи бісів-посланців з палацу: вони приносили йому нові вказівки щодо того, яким повинен бути храм — там мідяні стовпи, тут кедрові підлоги й таке інше, — і Хаба мусив негайно вносити у плани відповідні корективи. Він частенько по кілька разів поспіль перевіряв ці зміни, порівнюючи їх із тим, що вже зроблено, — тож я щоразу, приносячи на майданчик черговий блок, діставав нагоду спостерігати за чарівником.

Наслідки цих спостережень були не дуже втішні.

Перше, що я помітив, — це те, що Хабина тінь завжди лежить біля його ніг і тягнеться за ним землею. Вона постійно залишалася позаду нього, байдуже, де було в той момент сонце: не спереду, не збоку, а завжди позаду. Друга річ була ще химерніша. Чарівник майже не виходив надвір, коли сонце стояло в зеніті[27], якщо ж йому доводилось-таки покидати шатро, то впадало в око те, що коли всі інші тіні були короткі й майже непомітні, його власна тінь залишалася, як і завжди, довгою та вузькою, ніби надвечір чи рано-вранці.

Тінь загалом повторювала силует свого власника, проте була якась видовжена. Найбільше мені чомусь не подобалися ці довгі, тонкі руки й пальці. Зазвичай вони ворушилися водночас із тілом чарівника, однак не завжди. Якось, коли я допомагав ставити блок на місце, Хаба спостерігав за нами збоку.

Краєм ока я помітив, що хоч сам чарівник стоїть, згорнувши руки на грудях, у його тіні руки складено, наче лапки богомола. Я хутко обернувся — аж ні: руки в тіні вже були згорнуті, як їм і належало.

Як зауважив Фекварл, тінь мала однаковий вигляд на кожному з семи рівнів, що вже видавалося зловісним. Я — не біс і не фоліот; я — могутній джин, що володіє всіма сімома рівнями й спроможний бачити всі магічні обмани. Ілюзії, Схованки, Мороки, Завіси — що завгодно; варто мені перейти на сьомий рівень, як усі вони розсипаються в мене перед очима, обертаючись на добре помітні шари осяйних серпанків та ниток, крізь які видно те, що ховається за ними насправді. Те саме з подобами духів: покажіть мені гарненького малого хлопчика чи усміхнену жіночку, і я покажу вам моторошного ікластого стриґоя[28] — такого, як він є насправді. Одно слово, мало що в світі може сховатись від мого погляду.

Одначе це не стосувалося Хабиної тіні. Крізь її Завісу я нічого не міг розгледіти.

Фекварлові щастило анітрохи не більше, як він сам зізнався одного вечора біля вогнища.

— Ця тварюка, мабуть, дуже високого рівня, — бурчав він. — Істота, здатна обдурити нас на сьомому рівні, будь-що не джин. Хаба, напевно, привіз її з Єгипту… Як ти гадаєш, Бартімеусе, що воно таке? Останні кілька століть ти там бував частіше, ніж я…

Я стенув плечима:

— Катакомби в Карнаку дуже глибокі. Я ніколи не залазив туди надто далеко. Нам слід бути обачними…

Уже наступного дня я усвідомив, якими обачними нам слід бути. Ми мали вирівняти портик храму, тож я виліз драбиною нагору, щоб подивитися, що там діється. Заховавшись у вузькій щілині між двома блоками, я порався там з лінійкою та грузилом, коли утоптаною землею піді мною пройшов чарівник. Його перехопив дрібний біс-посланець, що саме з'явився з боку палацу, несучи в лапі воскову табличку. Чарівник зупинився й хутко прочитав напис на табличці. Тінь його, як і звичайно, лежала позаду нього — довга й тонка, хоч уже наближався полудень. Чарівник кивнув, заховав табличку до торбини на поясі й пішов собі далі; біс тим часом розхлябано, як і личить його поріддю, вирушив у протилежному напрямі, колупаючи дорогою в носі. На одну-єдину мить він порівнявся з тінню. Я помітив, як щось швидко ворухнулося, почув гучний хрускіт — і біс пропав. Тінь попливла вслід за чарівником; перш ніж зникнути з очей, вона обернула свою пласку голову й поглянула на мене. Нічого людського цієї хвилини в ній не було.

Злегка тремтячи, я закінчив свої виміри й зліз із портика. За таких обставин краще було б уникати чарівника Хаби. Заховатися, старанно працювати й найголовніше — не привертати до себе увагу. Це найкращий порятунок від будь-якої халепи.

Таким чином я тримався аж чотири дні. А далі сталося лихо.

10

Порт Ейлат справді здивував Ашміру, яка досі не бачила жодних міст, крім Маріба й сусідньої Сірви, до якої було тридцять миль через поля. Хоч які залюднені бували ці міста, особливо на свята, тут завжди відчувався певний лад. Жриці носили своє золоте вбрання, простолюд — звичайні білі чи блакитні туніки. Коли до міста заходили горяни, варта одразу впізнавала їх за довгим червоно-бурим одягом. Будь-хто з охоронниць міг умить роздивитися натовп і оцінити можливу загрозу.

В Ейлаті все було не так просто.

Його вулиці були широкі, а будівлі — не вищі за два поверхи. Ашмірі, що звикла до спокійного, прохолодного затінку веж Шеби, це місто здавалося якимось недоладним, моторошним скупченням низьких білених стін, між якими струменів нескінченний потік людей. Тут були багато вбрані єгиптяни з блискучими амулетами на грудях; раби тягли за ними ящики, скрині, вишкірених бісів у клітках. Жилаві мешканці Пунту, низенькі, ясноокі, з торбами смоли, що погойдувались на їхніх плечах, пробиралися повз лотки, де торговці з Куша пропонували обережним мандрівникам срібні обереги від джинів і талісмани від духів. Чорноокі вавилоняни сперечалися з блідошкірими людьми біля возів, навантажених химерним строкатим хутром та шкурами: Ашміра помітила навіть кількох жителів Шеби, що прибули на Північ через пустелю з вантажем ладану.

По дахах мовчки сиділи істоти в подобах котів 1 птахів. Вони пильно стежили за всім, що коїлося внизу.

Стоячи біля воріт, Ашміра бридливо зморщила ніс: із володінь царя-чарівника тхнуло невпорядкованою магією. Вона купила сочевиці з прянощами в крамничці, прибудованій просто до міського муру, й загубилася в натовпі. Каламутний людський потік підхопив, закружляв, потяг її за собою.

І все ж таки, не ступивши й десятка кроків, вона зрозуміла, що її переслідують.

Позирнувши вбік, вона помітила, як худорлявий чолов'яга в світлому вбранні відірвався від муру, біля якого стояв, і рушив дорогою вслід за нею. Трохи згодом, двічі змінивши напрям, вона знову озирнулась, — він досі простував за нею, дивлячись собі під ноги й немовби милуючись курявою, що здіймалася за кожним його кроком.

Соломонів шпигун? Уже?! Навряд: вона поки що не робила нічого, чим могла б привернути до себе увагу. Ашміра неквапом перейшла вулицю, розжарену від білого полуденного сонця, і рушила до повітки пекаря. Там вона опинилася серед задушливого затінку, наповненого пахощами свіжого хліба. Краєм ока вона побачила, як між покупцями в сусідній рибній крамниці майнуло знайоме світле вбрання.

Пекар — старий зморшкуватий дідуган — сидів навпочіпки між кошиками з хлібом і беззубо ремиґав свою жуйку з кату. Ашміра купила в нього тонкий пшеничний корж і запитала:

— Добродію, мені терміново треба до Єрусалима. Як туди потрапити найшвидше?

Старий насторожився: її арабська вимова спантеличила його.

— Караваном.

— А звідки виходить караван?

— З базарної площі, від фонтанів.

— Зрозуміло. А де ця площа?

Старий довго міркував, поволі ворушачи щелепою, й нарешті відповів:

— Біля фонтанів.

Ашміра насупилась і роздратовано випнула нижню губу. Тоді озирнулася в бік рибної крамниці.

— Я з півдня, — пояснила вона. — Я не знаю цього міста. То караваном справді буде найшвидше? Чи, може…

— То ти подорожуєш сама? — запитав старий.

— Сама.

— Он як… — він розтулив беззубий рот і захихотів.

— Ну то й що? — вирячилась на нього Ашміра.

Пекар стенув кощавими плечима:

— Ти молода. Та ще й гарненька, якщо під твоїм покривалом не ховаються прикрі несподіванки… І до того ж мандруєш сама… Повір моєму досвіду, ти навряд чи щасливо виберешся з Ейлата, а що вже там казати про Єрусалим. Хоча… поки ти ще жива й маєш гроші, чого б тобі їх не витрачати? Ось така в мене філософія. Може, купиш іще один корж?

— Ні, дякую. Я питала про Єрусалим.

Старий пильно подивився на неї.

— Работорговці теж добре заробляють, — замислено промовив він. — Часом мені шкода, що я не взявся до работоргівлі… — Він послинив пальця, простяг волосату руку й поправив стос коржів у сусідньому кошику. — Як іще дістатися до Єрусалима? Якби ти була чарівниця, то вирушила б на летючому килимі. Це швидше за будь-якого верблюда…

— Я не чарівниця, — відповіла Ашміра, поправивши шкіряну торбину на плечі.

Старий крекнув:

— От і гаразд. Бо якби ти скористалася летючим килимом, він би побачив тебе за допомогою Персня. А тоді тебе схопив би демон — та й заходився мучити… А може, бублика купиш?

Ашміра кахикнула:

— Я хотіла найняти колісницю…

— Це хіба що для цариць, — відповів пекар і зареготав своїм беззубим ротом. — Або для чарівниць.

— Я не цариця й не чарівниця, — мовила Ашміра, забрала свій корж і пішла собі. А вже за мить чолов'яга в світлому вбранні проштовхався через юрбу покупців у рибній крамниці й вислизнув надвір, у сліпучу полуденну спеку.

* * *

Жебрак стовбичив на своєму місці біля входу на базар ще від самого досвіту, коли з уранішнім припливом до Ейлата прибули нові кораблі. Торговці мали на поясах важкі гаманці, тож жебрак і намагався зробити їх легшими — на це він мав два різні способи. Його стогін, благання й жалібний крик, а на додачу ще й виставлена напоказ висохла кульша завжди викликали достатню огиду, щоб до його миски хтось кинув кілька шекелів. А тим часом його біс, загубившись у натовпі, зрізав гаманці й спорожнював кишені. Сонце припікало, справи велися добре, тож жебрак уже гадав перебратися до найближчої винарні, коли до нього підійшов худорлявий чолов'яга в світлому вбранні. Він зупинився й поглянув собі під ноги.

— Я тут декого нагледів, — сказав він.

Жебрак насупився:

— Спочатку кинь монету, а тоді балакай. Хоча б про людське око! — він зачекав, поки чолов'яга послухається. — Ну, кажи… Де він?

— Не «він», а «вона», — невдоволено відповів худорлявий. — Дівка. Прийшла цього ранку з півдня. Мандрує сама. Хоче потрапити до Єрусалима. Зараз саме подалася купувати верблюда.

— Скільки в неї з собою, як ти гадаєш? — запитав жебрак, примруживши око, й сердито махнув патерицею. — Та не затуляй мені, врешті-решт, сонце! Я кульгавий, а не сліпий!

— Не такий уже ти й кульгавий, — відказав худорлявий чолов'яга, трохи побокувавши. — Вбрана вона добре, та й до торбини варто зазирнути. Та й сама вона добрих грошей варта, якщо ти зрозумієш, до чого я веду.

— І вона справді сама? — жебрак поглянув уздовж вулиці, чухаючи щетину на підборідді. — Що ж, гаразд. Караван усе одно виходить лише завтра, тож їй будь-що доведеться заночувати в місті. Нам нікуди поспішати. Йди знайди Інтефа, а якщо він п'яний, приведи його до тями. А я вирушу на площу — погляну, що там діється. — Жебрак напрочуд спритно підскочив, опершись на патерицю. — Гаразд, ходи вже! — сердито додав він. — Знайдеш мене на площі. А якщо дівка кудись подінеться, я тебе окликну.

Махнувши патерицею, він пошкутильгав геть. Невдовзі він уже зник з очей, проте його крики та благання було чути здалеку.

* * *

— Ні, дівчино. Я міг би продати тобі верблюда, — говорив торговець, — тільки в нас так не заведено. Пришли до мене свого батька чи брата: ми вип'ємо з ним чаю, пожуємо кату, а там уже й погодимо все по-чоловічому. Я чемно дорікну їм за те, що вони відпустили тебе саму. Тутешні вулиці не дуже ласкаві до дівчат, хіба твої родичі цього не знають?

Сонце вже повертало на вечір. Персиково-помаранчеве світло, струменіючи крізь тканину шатра, ліниво падало на килим та подушки торговця, що сидів на них. Поряд лежав стосик глиняних табличок: деякі — старі й висохлі, деякі — ще свіжі, лише частково вкриті нотатками торговця. Перед ним були старанно розкладені й розставлені стилос, табличка, келих і глечик вина. Над головою в нього з даху звисав, поволі обертаючись у повітрі під легеньким вітерцем, оберіг від джинів.

Ашміра озирнулася назад. Базарний день закінчувався. Повз шатро майнули дві тіні, незнайомі їй: жодна з них не прямувала, дивлячись собі під ноги, як її переслідувач… І все ж таки надворі вечоріло — не варто було потемки залишатися на самоті. Здалеку долинув гугнявий голос жебрака.

— Тобі будь-що доведеться мати справу зі мною, — сказала вона торговцеві.

Проте його опецькувате обличчя навіть не поворухнулося. Він поглянув на табличку, сягнув рукою по стилос:

— Я надто заклопотаний, дівчино. Пришли до мене батька.

Ашміра ледве стримала свій гнів. Це була вже третя така розмова за день, а надвечірні тіні тим часом довшали. До нападу на Маріб лише дванадцять днів, а караван до Єрусалима йде аж десять.

— Добродію, — сказала вона. — Я щедро заплачу тобі. Назви лише ціну.

Торговець стиснув вуста й, трохи повагавшись, поклав стилос убік:

— Покажи, чим ти платитимеш.

— А яка твоя ціна?

— Дівчино, за кілька днів тут будуть єгипетські торговці золотом. їм треба буде до Єрусалима, й вони куплять у мене всіх верблюдів, які в мене є. Вони заплатять мені чи гаманцями з золотим порошком, чи самородками з нубійських копалень. Я з радощів закручу собі вуса, згорну аж на місяць своє шатро й бенкетуватиму на вулиці Зітхань. А що ти покажеш мені найближчої хвилини, щоб я віддав тобі одного зі своїх чудових темнооких верблюдів?

Дівчина засунула руку під дорожній плащ і дістала звідти блискучий камінь завбільшки з абрикос.

— Це блакитний діамант із Гадрамаута, — пояснила вона. — Огранений і відшліфований на п'ятдесят граней. Кажуть, ніби сама цариця Шеби носить такий на своїй короні. Дай мені верблюда, й камінь буде твій.

Торговець заціпенів. Персиково-помаранчеве світло падало йому на обличчя. Він позирнув туди, де глухо гомонів базар. Кінчик язика пробіг по його вустах. Нарешті він промовив:

— Цікаво було б знати, скільки в тебе з собою таких камінців…

Ашміра поворухнулася так, щоб трохи відгорнути плащ зі свого тіла, і вхопилася за кинджал, що висів у неї на поясі.

— Проте мені, — лагідно провадив торговець, — одного цілком вистачить. То що, згода?

Ашміра кивнула:

— Чудово. Подавай сюди мого верблюда.

* * *

— Вона зараз іде вулицею Прянощів, — доповідав худорлявий чолов'яга. — Залишила верблюда на площі. Його споряджають до завтрашнього ранку. Грошей вона не шкодує — балдахін і таке інше. Торбинка в неї не порожнює! — Впродовж усієї бесіди він не припиняв бавитися з довгою смужкою тканини, крутячи її між пальцями.

— На вулиці Прянощів надто людно, — відповів жебрак.

— А на Чорнильній?

— Отам буде краще. Вчотирьох упораємось.

Ашміра сказала пекареві правду. Чарівницею вона не була. Однак на магії трохи зналася.

Коли їй було дев'ять років і вона тренувалась у дворі, до неї підійшла старша мати-охоронниця:

— Ходімо зі мною, Ашміро.

Вони прийшли до невеличкої кімнати над тренувальною залою, де Ашміра досі ніколи не бувала. Кімната була заставлена старовинними кедровими столами й шафами. За відчиненими дверцятами шаф видніли оберемки папірусових сувоїв, стоси глиняних табличок і черепків, помережаних якимось письмом. Посередині кімнати на підлозі було накреслено два кола з п'ятикутними зірками.

Ашміра насупилась і відгорнула з чола пасмо волосся:

— Що це таке?

Старша мати-охоронниця мала сорок вісім років і колись була начальницею царської варти. Вона придушила три заколоти в Гадрамауті. На її зморшкуватій шиї виднів тонкий білий шрам від меча, й ще один — на чолі. Усі охоронниці побожно шанували її, й навіть сама цариця зверталася до неї трохи запобігливо. Мати-охоронниця поглянула згори на насуплену дівчинку й лагідно мовила:

— Кажуть, ніби ти добре вчишся.

Ашміра тим часом роздивлялася сувій, що лежав на столі. Він був щільно списаний чудернацькими знаками, а всередині кількома впевненими штрихами було намальовано моторошну постать — наполовину хмару, наполовину кістяк. Дівчинка стенула плечима.

Мати-охоронниця провадила:

— Я бачила, як ти кидаєш кинджали. За твого віку я кидала їх незгірше за тебе. І твоя мати — теж.

Дівчинка навіть не поглянула на неї, проте її дитячі плечі напружились. Вона запитала так, ніби не чула попередніх слів:

— А що це за магічні штучки?

— А ти як гадаєш?

— Це щоб викликати з повітря демонів. Я думала, що це заборонено. Матері-охоронниці кажуть, ніби це можна тільки жрицям… — її оченята зблиснули. — Чи ви всі брехали?

Наступні три роки матері-охоронниці доводилося частенько лупцювати це дівчисько — то за лінощі, то за непослух, то за зухвальство. Та зараз вона лише сказала:

— Ашміро, послухай. Я пропоную тобі дві речі. Перша — це знання, а друга…

Вона простягла руку. З її пальців звисав срібний ланцюжок, а з ланцюжка — підвіска в формі сонця. Побачивши її, дівчинка аж зойкнула.

— Немає потреби казати, що вона колись належала твоїй матері, — пояснила старша мати-охоронниця. — Ні, зараз я її тобі не віддам. А тепер послухай.

Вона дочекалася, поки дівчинка підніме голову. Обличчя в малої було напружене, вороже; вона ледве стримувала свої почуття. Мати-охоронниця заговорила далі:

— Ні, ми не брехали тобі. У Шебі справді заборонено займатися магією будь-кому, крім храмових жриць. Лише вони мають право викликати демонів. І це не випадково! Адже демони — підступні, люті істоти, небезпечні для всіх. Подумай про гірські племена — хіба можна їм довіряти? Якби будь-хто з вождів міг викликати джина, посварившись із сусідами, ми мали б по десятку воєн на рік — і половина люду загинула б! Зате жриці можуть спрямувати силу джинів на добро. Як ти гадаєш, хто збудував нашу греблю чи хоча б міські мури? Щороку джини допомагають нам ремонтувати вежі й чистити канали.

— Так, я знаю, — відповіла Ашміра. — Вони виконують накази цариці. Так само, як люди, що працюють у полях.

Старша мати-охоронниця засміялася:

— Твоя правда. Джини взагалі подібні до людей: якщо поводитися з ними суворо й не дозволяти чинити ані найменшого зла, то з них може бути чимала користь. Тільки от у чому річ… Магія також потрібна варті — ось із якої причини. Наш обов'язок, сенс нашого буття в тому, щоб захищати нашу володарку. Зазвичай ми покладаємось на свої тілесні навички, та часом цього замало. Якщо на царицю нападе якийсь демон…

— З ним упорається срібний кинджал, — коротко відказала дівчинка.

— Найчастіше — так, проте не завжди. Охоронниці потрібні й інші способи захисту. Є певні слова, Ашміро. Певні магічні обереги й закляття, спроможні тимчасово подолати слабшого демона, — старша мати-охоронниця підняла вгору ланцюжок, і срібне сонечко замерехтіло в променях світла. — Духи справді бояться срібла, й такі обереги надають сили закляттям. Я можу навчити тебе цього всього, якщо ти захочеш. Та для цього нам доведеться викликати демонів, щоб тренуватися. — Вона показала на захаращену кімнату. — Саме задля цього ми влаштували тут цю комірчину.

— Я не боюся демонів! — мовила дівчинка.

— Ашміро, викликати демонів небезпечно, а ми ж не чарівниці. Ми вивчаємо лише найпростіші закляття, щоб перевірити наші обереги. За поспіх чи недбалість ми сплачуємо страшну ціну. Нижчим охоронницям це не потрібно, тож я не стану тебе змушувати вчитися. Якщо хочеш, можеш піти звідси геть і більше ніколи не повертатися.

Дівчинка не зводила очей із срібного сонечка. Воно виблискувало перед нею вогниками.

— А моя мати зналася на цьому?

— Зналася.

Ашміра простягла руку:

— Тоді навчай мене. Я вчитимуся.

* * *

Повертаючись до заїзду, де вона мала намір заночувати, Ашміра дивилася в прогалини між темними будинками на розсип мерехтливих зірок. Ось у небі майнула яскрава смужка — спалахнула й пропала. Упала зірка? Чи хтось із Соломонових демонів полинув до чужих країв сіяти жах?

Вона зчепила зуби, вп'ялася нігтями в долоні. Вона потрапить до Єрусалима не раніше, ніж через десять днів, та й то, якщо не завадять піщані бурі, які можуть затримати караван у дорозі! Десять днів! А через дванадцять днів Соломон крутне Перснем — і накличе на Шебу смерть і руїну! Дівчина заплющила очі й заходилася глибоко дихати, як її вчили робити тоді, коли не можеш упоратися з хвилюванням. На щастя, це подіяло, й вона хутко заспокоїлася.

Та коли Ашміра врешті розплющила очі, перед нею на дорозі стояв чоловік.

У руках він тримав довгу смужку тканини.

Ашміра зупинилась і вирячилась на нього.

— Цить, цить! — промовив чоловік. — Не пручайся!

І посміхнувся, вишкіривши білосніжні зуби.

Ашміра почула з-за спини кроки. Озирнувшись, вона побачила, що її наздоганяють іще троє; один з них — кульгавий каліка з патерицею. Вона розгледіла мотузки, мішок, ножі за поясами, усміхнені очі й масні вуста. На плечі в каліки скулилося чорне бісеня з брудними жовтавими кігтями.

Її рука потяглася до пояса.

— Цить, цить! — повторив чоловік із смужкою тканини. — Інакше буде боляче!

Він ступив до неї, тоді зойкнув і завалився назад. У зоряному світлі блиснуло вістря кинджала, що стирчало з самісінької середини ока.

Не встиг нападник упасти на землю, як Ашміра розвернулася, майнула під руку, що тяглася до неї, й вихопила ніж із-за пояса того з чоловіків, що був найближче до неї. Легеньким порухом ухилилась від третього, що намагався накинути їй на голову дротяний зашморг, швидкими ударами вбила обох і обернулася до четвертого.

Каліка зупинився за кілька кроків від неї. Обличчя його витяглося з подиву. Він голосно гаркнув і ляснув пальцями. Бісеня залопотіло крилами й з вереском кинулося до Ашміри. Вона підпустила його якнайближче до себе, тоді доторкнулася до свого срібного ланцюжка й виголосила закляття сили. Бісеня обернулося на вогняну кульку, яка відлетіла вбік, ударилась об стіну й розсипалась дощем сердитих іскор.

Полум'я ще не згасло, а каліка вже кинувся вулицею геть, відчайдушно стукаючи патерицею по бруківці.

Ашміра впустила на землю закривавлений ніж. Підійшла до своєї торбини, присіла навпочіпки, розшморгнула й дістала другий срібний кинджал. Покрутивши його в руці, вона озирнулася.

Каліка-жебрак був уже далеко. Він шкутильгав, потупивши очі і підстрибуючи, трясучи своїм лахміттям і шалено вимахуючи патерицею в повітрі. Ще кілька кроків — і він сховається за рогом…

Ашміра старанно націлилася.

* * *

Наступного ранку, невдовзі після світання, городяни, що вийшли з домівок на розі вулиць Прянощів та Чорнильної, уздріли вельми огидне видовище: чотири трупи, які сиділи вздовж стіни з впритул витягнутими сімома ногами упоперек дороги. То все були відомі работорговці і шахраї: кожного з них убили одним-єдиним ударом.

Десь тієї самої години з головної площі Ейлата вирушив у дорогу до Єрусалима караван з тридцяти вершників, серед яких була й Ашміра.

11

Як на мене, винен тут був Бейзер. Вартувати була його черга, та йому було надто вже затишно там, на кипарисі, і його розморило від полуденної спеки та запаху смоли, тим паче, що за подушку йому правило гладеньке м'яке бісеня. Одне слово, Бейзер задрімав і проґавив Соломонову появу. Це ж треба було так умудритися! По-перше, цар був нівроку довготелесий, а по-друге, з ним був почет із сімох чарівників, дев'ятьох вельмож, одинадцяти рабів, тридцяти трьох воїнів і більшості з його семиста дружин. Сам лише шурхіт їхнього вбрання був незгірший за шум лісу під час грози, а оскільки вельможі тоді саме кричали на рабів, раби вимахували пальмовим листям, воїни брязкотіли мечами, а дружини без упину лаялись між собою дванадцятьма мовами водночас, — не помітити Соломона з почтом було вкрай важко. Тож навіть і без Бейзера робота на будівельному майданчику вмить завмерла, і всі зупинилися.

Крім мене.

Річ у тім, що я був останній у черзі: я тягав з кар'єра кам'яні блоки — по пів тонни кожен, — підкидав їх у повітря, ловив кінчиком пальця, спритно розкручував і перекидав Тівоку, який чекав біля храму. Тівок передавав камінь Німшикові, Фекварлові, Хосрову чи ще комусь із джинів, що кружляли над недобудованим храмом у найхимерніших подобах[29]. А далі — стрімкий кидок на місце, стрімке вирівнювальне закляття, й Соломонів храм ставав трохи ближчим до завершення. Все це — від кар'єру до стіни — забирало якихось тридцять п'ять секунд. Чудово! Будь-який наймач радів би такій швидкості.

Крім, звичайно ж, Соломона. Йому, бачте, це було не до вподоби[30].

Зверніть увагу, що за ці кілька днів наша робота помітно просунулася вперед. Поки поряд тинялися Хаба з Ґезері, все тривало казна-як: ми тяжко гарували, змушені зберігати людську подобу. Та згодом усе пішло як слід. Можливо, чарівник заспокоївся, побачивши нашу покору й наші успіхи в будівництві, й почав рідше з'являтися на майданчику. Ґезері невдовзі теж забрався геть. Спочатку ми, побоюючись нагая, поводилися сумирно. Та вже наступного дня, позбувшись нагляду, розслабилися. Швиденько проголосували — й шістьма голосами проти[31] двох ухвалили рішення працювати по-новому. Це одразу вплинуло на ефективність нашої роботи.

Ми виставляли вартового і байдикували собі за азартними іграми, киданням бісів та філософськими суперечками. Вряди-годи, коли нам кортіло розім'ятися, ми закидали по кілька каменів на місце за допомогою магії — так, щоб збоку здавалося, ніби ми й справді працюємо. Це неабияк поліпшило наше повсякденне життя.

На жаль, саме під час одного з цих коротких спалахів нашого завзяття Соломонові навіщось закортіло припхатись на будівництво. А я, завдяки Бейзерові, це проґавив.

Загалом усе було гаразд, будьте певні. Коли царський почет із брязкотом, балаканиною й тупотом зупинився нарешті перед храмом, мої товариші вже встигли перекинутись на людей і сумирно стояли по своїх місцях, длубаючи долотами камінь: такі вже цяці, що куди тобі!

А я?

Я так і залишився бегемотиком у спідничці[32], що виспівує сороміцькі пісеньки про Соломонове особисте життя й підкидає величезні камені, піднімаючись із кар'єру на будівельний майданчик.

Захопившись цими пісеньками, я навіть не помітив, що тут щось не так. І, як звичайно, махнув бородавчастою рукою й жбурнув камінь. Камінь акуратною дугою полетів до кутка храму, де стояв Тівок.

Точніше кажучи, тепер він там не стояв: кланяючись і човгаючи ногами, він позадкував перед Соломоном, якому схотілося оглянути портик. А разом із Соломоном туди вирушили всі його чарівники, вельможі, воїни, раби й дружини — і всі намагалися підійти якнайближче, купаючись у промінні царської величі.

Вони почули мій спів. Обернулися й повитягали шиї. Побачили камінь вагою у пів тонни, що акуратно летів прямісінько на них. Вони, мабуть, іще встигли б жалісно зарепетувати, перш ніж цей камінь розчавив би їх на смерть.

Бегемотик у спідничці вже прикрив очі долонею…

Та Соломон лише торкнувся Персня, який був і джерелом, і таємницею його влади. Усі рівні здригнулися. З-під землі вискочили чотири крилаті мариди, оточені смарагдовим полум'ям. Мариди підхопили камінь з чотирьох боків і зупинили його за кілька дюймів від голови великого царя[33].

Соломон ще раз торкнувся Персня, і з-під землі вискочили дев'ятнадцять афритів, що підхопили рівно стільки ж дружин, які саме падали непритомні[34].

Тоді Соломон торкнувся Персня втретє, і з-під землі вискочила ватага дужих бісів. Вони схопили бегемотика в спідничці, що саме збирався потихеньку втекти назад до кар'єру, скрутили йому руки й ноги колючими путами й потягли по землі туди, де стояв великий цар, значуще тупаючи ногою в сандалі й виявляючи неабияке роздратування.

Попри всю властиву мені твердість і сміливість, уславлену від пустелі Шур аж до Ліванських гір, — бегемотик нервово ковтав слину, поки його тягли: коли Соломон сердився, це одразу було видно всім навкруги. Так, він був мудрий… і таке інше, та насправді джерелом його успіхів було інше — репутація людини, дратувати яку смертельно небезпечно. І, звичайно, ще й отой клятий Перстень![35]

Мариди обережно поклали камінь на землю перед царем. Біси штовхнули мене вперед — так, що я найжалюгіднішим чином гепнувся вниз, ударившись об цей камінь. Я моргнув, сів, виплюнув камінці, що потрапили до рота, й спробував мило всміхнутися. Почет гидливо забурмотів, а дехто з дружин знову знепритомнів.

Соломон підняв руку — все вщухло.

Я вперше бачив його так зблизька, й він, правду кажучи, не розчарував мене. Він мав усе, про що тільки може мріяти звичайний близькосхідний деспот: темні очі, смагляву шкіру, довге лискуче волосся й більше золотих цяцьок, ніж у будь-якій ювелірній крамниці на базарі. Дещо він, здається, перейняв і від єгиптян: його очі були густо підведені чорним, як у фараонів, і довкола нього курилася ціла хмара різноманітних парфумів та пахощів. Як той Бейзер міг не відчути хоча б цього смороду?

А на його пальці щось виблискувало — так яскраво, що я мало не осліп.

Великий цар стояв наді мною, бавлячись браслетами на своїй руці. Він тяжко відсапував, а його обличчя скривилося, наче від болю.

— Наймізерніший з мізерних, — тихо промовив він, — хто ти з моїх слуг?

— О нетлінної слави володарю, я — Бартімеус.

Я з надією помовчав, але вираз царського обличчя не змінився.

— Ми ще не мали втіхи розмовляти з тобою, — провадив я, — проте я певен, що дружня бесіда піде на користь нам обом. Дозволь відрекомендуватися: я — відомий своєю мудрістю й здоровим глуздом дух, що розмовляв колись із самим Ґільґамешем і…

Соломон підняв тонкий палець, і оскільки на ньому був Перстень, то я відразу затамував подих і проковтнув більшу частину слів, які хотів вимовити. Мовчи та диши, як то кажуть. Проте найгірше було ще попереду.

— Ти, здається, один з отих Хабиних бунтарів, — замислено промовив цар. — А де сам Хаба?

Питання було доречне. Нас самих це цікавило вже кілька днів поспіль. Аж тут вельможі заворушились, і з'явився мій господар — розчервонілий і засапаний. Він, здається, біг сюди щодуху.

— Великий Соломоне! — пробурмотів він. — Твій візит… я не знав… — Аж тут він поглянув на мене, його вологі очі вирячились, і він люто заверещав: — Мерзенний рабе! Як ти смієш поставати переді мною в такій подобі! Відійди трохи далі, великий царю. Дозволь мені покарати цю тварюку… — Він ухопився за Сутнісний Нагай, що висів у нього на поясі.

Проте Соломон знову підняв руку:

— Зачекай-но, чарівниче! А де ти був тоді, коли тут порушували мої накази? Стривай, ти ще дістанеш від мене!

Хаба позадкував, витягши обличчя й відсапуючи. Я звернув увагу, як поменшала й скулилася його тінь.

А цар тим часом обернувся до мене. О, яким милим став його голос, — теплим та м'яким, наче леопардове хутро! Проте його, як і леопарда, не варто було гладити проти шерсті.

— Чому ти знущаєшся з моїх наказів, Бартімеусе?

Бегемотик кахикнув:

— Ну-у… теє… «знущаєшся» — це трохи занадто. Краще, мабуть, сказати: «забуваєш», — це не так серйозно…

Інший Соломонів чарівник — гладкий, з обличчям, що скидалося на перезрілу смокву, — хлиснув мене Судомою:

— Клятий духу! Цар питає тебе!

— Так-так, я саме збирався відповісти… — прохрипів я, скорчившись на камені. — Чудове запитання… Напрочуд точне… Мудре… — Я повагався. — То про що ми розмовляли?

Соломон, здається, мав звичку ніколи не підвищувати голосу й завжди говорити повільно. Для політика ця звичка корисна — це завжди огортає його владною аурою. Ось і тепер він заговорив зі мною, наче з сонною дитиною:

— Коли цей храм буде споруджено, Бартімеусе, це буде святиня над святинями, серце моєї віри й моєї держави. Саме з цієї причини, про що чітко йдеться в моїх наказах, я хочу, щоб його було збудовано… цитую: «якнайстаранніше, без усяких магічних витівок, блюзнірських дій чи звірячих подоб».

Бегемотик у спідничці насупився:

— Лишенько, та хіба таке спало б комусь на думку?

— Ти порушив усі мої накази. Чому?

Мені тут-таки спали на думку чимало способів відбрехатися: деякі були пристойні, деякі — дотепні, деякі — красномовні, хоч жоден з них не містив ані словечка правди. Одначе Соломон був для всього цього надто мудрий. Тож я вирішив сказати правду, хоч і понурою скоромовкою:

— О великий володарю, мені було нудно, тож я вирішив чимшвидше впоратися з роботою.

Цар кивнув головою, війнувши довкола себе цілою хвилею жасминової олії й трояндової води.

— А що це за сороміцьку пісеньку ти виспівував?

— Е-е… яку? Я знаю багато таких пісеньок…

— Оту, що про мене!

— Оту? — бегемотик ковтнув слину. — Не звертай на це уваги, могутній царю… й так далі! Усі війська, вірні своїм володарям, складають про них сороміцькі пісеньки. Це, коли твоя ласка, такий собі знак поваги. Якби ти чув пісеньку, яку ми склали про Гаммурапі! Він і сам часом підспівував нам…

На моє превелике щастя, Соломона це переконало. Розправивши плечі, він озирнувся на всі боки:

— А інші раби теж порушували мої накази?

Я знав, що він спитає про це. Навіть не дивлячись на своїх товаришів, я відчув, як вони скулились, ховаючись за натовпом: Фекварл, Менес, Хосров та інші, — бомбардуючи мене мовчазними, проте відчайдушними благаннями. Скрушно зітхнувши, я відповів:

— Ні.

— Ти певен? Ніхто не користувався магією? Не змінював подоби?

— Ні. Ніхто, крім мене.

Цар кивнув:

— Що ж, тоді кара омине їх.

І його права рука потяглася вліво, до моторошного Персня.

Я гаявся з цим як міг, проте зараз зрозумів, що пора ненадовго пожертвувати гідністю. Бегемотик, болісно зойкнувши, кинувся вперед і впав на зморшкуваті коліна.

— Не поспішай, великий Соломоне! — вигукнув я. — Адже донині я вірно служив тобі! Поглянь на цей камінь — який він рівний, як старанно його обтесано! Поглянь на храм — як старанно я вираховую всі його виміри! Виміряй його сам, великий царю: сказано було — шістдесят ліктів, і вийде рівно шістдесят ліктів, ані на «пацючий хвіст» довше![36] — Я аж загойдався на місці. — Моя нинішня помилка — це лише через надмірне завзяття! І я можу обернути його тобі на користь — лише помилуй мене!

Решту своїх благань я тут не переказуватиму. Були там і ридання, й стогін, і безладне махання руками. Та й вигляд це все мало непоганий: зрештою більшість дружин (і навіть дехто з воїнів) розчулились і зашморгали носами, а сам Соломон запишався й зробився ще поважнішим, ніж зазвичай. Річ у тім, що ледве поглянувши на нього, я тут-таки зрозумів, що Соломон намагається наслідувати дорослих хлопців — східних царів Ассирії та Вавилону, жорстоких володарів, що ані днини не розпочинали без того, щоб не наступити на шию підкореного ворога дорогою до лазні. Отож моє пхикання тішило його дитинне самолюбство. Я подумав, що доля нарешті прихилилася до мене.

Великий цар кахикнув. Бегемотик обірвав свої рюмсання на півслові й з надією вирячився на нього.

— Твоя вистава сподобалась мені, — промовив Соломон. — Цього вечора я вже не кликатиму ні штукарів, ні блазнів. За це я помилую твоє мізерне життя, — провадив він, перериваючи потік моїх вдячних слів, — а натомість підшукаю для твого «надмірного завзяття» краще застосування.

Соломон лиховісно замовк і заходився вибирати собі солодощі, вина та фрукти зі срібної таці, поданої служником. Кілька дружин, що стояли поблизу, почали тихо й запекло боротися за честь почастувати володаря. Бегемотик нервово скреготів зубами, смикав волохатими вухами, відганяючи мух, і чекав.

Цар ласкаво призволився до одного граната, п'ятьох виноградин і холодного шербету з фініками й фісташками. А тоді заговорив далі:

— О, найпідступніший 1 наймізерніший з моїх джинів… еге ж. я тобі кажу — чого очі вирячив? — якщо ця робота надто вже нудна для тебе, то ми доручимо тобі дещо цікавіше.

Я вклонився аж до землі:

— Слухаюся й корюся тобі, володарю!

— Гаразд. На південь від Єрусалима, через пустелю Фаран і пустелю Сін, проходить мій торговельний шлях. Ним мандрують купці і з Єгипту, і з Червоного моря, і з внутрішньої Аравії, й навіть — хоч і рідше, ніж хотілося б, — із таємничої Шеби. Вони везуть нам, — провадив він, — миро, ладан, коштовну деревину й прянощі— все, що приносить багатство ізраїльському народові. Останніми тижнями мені стало відомо, що деякі каравани спіткала біда: вони не дійшли до своєї цілі.

Я промовисто мугикнув:

— Води, мабуть, не вистачило. В пустелях таке трапляється.

— Авжеж, твоя правда. Тільки ті, хто вижив, свідчать про інше: в Гебронських пустелях на них напали чудовиська.

— Отак і напали? І всіх передушили?

— Нібито з-за барханів повискакували. І всі були величезні, потворні й страшні.

— То на те вони й чудовиська, хіба ні? — бегемотик трохи поміркував. — Ось тобі моя порада: доручи цю справу отим чотирьом. — Я показав на маридів, що досі висіли на сьомому рівні, тихенько сперечаючись, яка з царських дружин апетитніша.

Соломон по-котячому посміхнувся:

— Ні, о найлукавіший з духів, до цієї справи візьмешся ти! Ці напади влаштовують розбійники, серед яких напевно є могутні чарівники. Поки що мої війська не зуміли знайти нікого. Обшукай пустелі, вбий тих чудовиськ і з'ясуй, хто чинить ці лиходійства.

Я завагався:

— Отак сам-один?

Цар позадкував — він прийняв нове рішення.

— Ні, ти будеш не сам. Хабо! Ходи-но сюди!

Мій господар запопадливо підійшов.

— Великий царю, благаю! Зараз я все поясню…

— Не треба жодних пояснень. Я чітко наказав тобі стежити за своїми слугами. А ти не виконав мого наказу. Витівки цього джина — твоя провина. Оскільки ні ти, ні твої слуги більше не гідні працювати на будівництві храму, вирушайте завтра до пустелі і не повертайтеся, аж поки розшукаєте й приборкаєте розбійників. Зрозуміло, Хабо? Еге ж? Кажи!

Єгиптянин утупився в землю, його щока пересмикувалась. Один з чарівників нишком захихотів.

Хаба підняв голову й неохоче вклонився:

— Володарю, я завжди корюся твоїм наказам і твоїй волі.

Соломон відповів якимось невиразним порухом. Розмову було скінчено. Дружини побігли наперед, пропонуючи цареві воду, солодощі, пахощі: раби енергійніше замахали пальмовим гіллям, вельможі розгорнули сувої з планами храму. Соломон рушив геть, і галасливий натовп подався за ним, покинувши на пагорбі Хабу, бегемотика й ще сімох бідолашних джинів.

12

Хутко повернувшися до своєї вежі, Хаба таємними ходами пробрався до підвальної майстерні, до якої вели двері з чорного граніту. Підходячи ближче, Хаба вимовив закляття. Дух, що мешкав у підлозі, відчинив двері тихіше за думку. Хаба увійшов, не сповільнюючи ходи, вимовив ще одне слово — й двері зачинилися за його спиною.

Його огорнула темрява, неосяжна й цілковита. Чарівник трохи постояв, загартовуючи тишею, самотністю й мороком свою силу волі. Далі з кліток почулися ледь чутні звуки — шурхіт, кволе скавуління істот, що надто довго перебували в пітьмі, тривожний шемріт інших істот, які ненавиділи світло й боялися його удару. Хаба трохи потішився цими жалісними звуками, а далі стрепенувся. Він виголосив нове закляття, й біси в фаянсових кулях, підвішені під самісінькою стелею, спалахнули магічним світлом. Моторошне блакитно-зелене сяйво залило підвал, то посилюючись, то тьмяніючи, — глибоке й бездонне, наче море.

Підвал був просторий, із склепінчастою стелею, яку підтримували грубо висічені з каменю колони, розставлені з однаковою відстанню. Колони виступали з блакитного серпанку, наче стебла велетенських підводних рослин. Гранітні двері за спиною чарівника перетворилися на одну з безлічі кам'яних плит у неозорій сірій стіні.

Між колонами стояли численні мармурові столики, підставки, крісла, канапки й чудернацькі, загадкові інструменти. Це було серце Хабиних володінь, своєрідне відображення його розуму та схильностей.

Він проминув кам'яні плити, на яких займався препаруванням; ями для зберігання, звідки тхнуло натром; колоди з піском, де можна було спостерігати за муміфікацією. Він прямував повз ряди бутлів, казанів та дерев'яних рур, повз горщики з розтертим на порошок зіллям, повз темні шафи, наповнені тілами жаб, котів та деяких більших тварин. Він обійшов кістницю, де старанно позначені черепи й кістки сотень тварин лежали поряд із людськими.

Хаба не зважав на вигуки та благання, що лунали з розставлених по нішах сутнісних кліток. Він зупинився біля великого чорного, викладеного з полірованого обсидіану, пентакля і увійшов до магічного кола, трохи піднятого над підлогою. Ступивши в середину кола, він трохи поміркував, далі взявся за нагай, що висів у нього на поясі, й ляснув ним у повітрі.

Усі звуки по клітках ущухли.

У затінку за колонами, на межі блакитно-зеленого сяйва, з'явилась істота, що дала про себе знати згущенням мороку й клацанням зубів.

— Нурґале, — мовив Хаба. — Це ти?

— Я.

— Цар зневажає мене. Поводиться зі мною згорда, а всі інші чарівники з мене кепкують.

— Що мені до того? В підвалі холодно й темно, а в товаристві його мешканців — нудно. Звільни мене!

— Я не звільню тебе. Я хочу покарати свого колегу Рувима. Він сміявся з мене найголосніше.

— Чим ти хочеш покарати його?

— Болотяною лихоманкою.

— Я все зроблю.

— Нехай вона триває чотири дні й щоночі дужчає. Нехай він лежить хворий і нікчемний, нехай його руки й ноги горять у вогні, а тіло мерзне. Нехай його очі осліпнуть, але ночами нехай він бачить моторошні видива — такі, що він стогнатиме, борсатиметься й волатиме про допомогу, та допомоги не буде.

— Ти хочеш убити його?

Хаба завагався. Чарівник Рувим був кволий, тож не варто було боятися його помсти, та коли він помре, у справу негайно втрутиться Соломон… Він хитнув головою:

— Ні. Лише на чотири дні. А тоді нехай видужує.

— Слухаю тебе, володарю.

Хаба ляснув натаєм. Горла, клацнувши зубами, майнула повз нього й зникла у вузькій щілині серед стелі. Межі пентакля обдало кислим смородом, і тварюки по клітках завили серед пітьми.

Чарівник постояв мовчки, ляскаючи об долоню натаєм. Тоді покликав:

— Аммете!

— Що, господарю? — обізвався над його вухом тихий голос.

— Я втратив царську ласку.

— Так, господарю, я все бачив. Мені шкода тебе.

— Як мені повернути її?

— Це непросто. Насамперед, гадаю, треба спіймати отих розбійників з пустелі.

Хаба люто скрикнув:

— Ні, я мушу бути тут! При царському дворі! Інші скористаються нагодою поговорити з Соломоном і ще дужче похитнуть моє становище! Ти бачив їхні пики на пагорбі? Гірам мало не кукурікав з радощів, коли я намагався виправдатись! — Хаба відсапнув і заговорив уже спокійніше: — До того ж я маю й іншу справу. Я мушу стежити за царицею…

— Цим не переймайся, — заперечив тихий голос. — Ґезері так само доповідатиме тобі про все і в пустелі. До того ж останні кілька днів ти був надто вже заклопотаний своїми… другорядними справами. Бачиш, до чого це призвело?

Чарівник заскреготів зубами:

— Звідки мені було знати, що цей бундючний бовдур саме сьогодні надумає помилуватися своїм клятим храмом?! Якби ж він хоч попередив!..

— Він володіє Перснем. Йому байдуже й до тебе, й до будь-кого іншого.

— Он як! Гадаєш, мені це невідомо?! — Хаба стиснув держак нагая; криві нігті глибоко вп'ялися в стародавню шкіру. Він понурив голову: щось ласкаво погладило йому потилицю. — О, якби ж то… якби…

— Я знаю, чого ти хочеш, любий господарю. Та говорити про це вголос небезпечно, навіть тут. Ти краєм ока бачив Духа Персня, ти знаєш, який він страшний! Треба бути терплячим і вірити в свої здібності. Ми знайдемо спосіб, як це зробити.

Чарівник глибоко зітхнув і розправив плечі:

— Твоя правда, любий мій Аммете, твоя правда. Просто так важко стояти й дивитись, як цей бундючний ледацюга…

— Огляньмо краще клітки, — лагідно порадив голос. — Це заспокоїть тебе. Тільки спершу, господарю, я хотів би ще дещо обговорити з тобою… Що нам робити з Бартімеусом?

Хаба пронизливо скрикнув:

— З отим клятим джином?! Це через нього нас випхали з Єрусалима! Бегемот, Аммете! На Храмовій горі — бегемот! — він замислено помовчав. — До речі, чи не здалося тобі, що й пикою, й подобою він скидався на…

— На щастя, — запевнив лагідний голос, — Соломон цього, здається, не помітив.

Хаба понуро кивнув:

— Я вже не раз шмагав Бартімеуса за його витівки. Та цього разу нагая буде замало! Цього разу я покараю його як слід!

— Згоден, господарю. Це справді вже занадто. Минулого тижня він покепкував з Ґезері. Без упину сварить між собою джинів… Йому й справді потрібне серйозніше покарання.

— Яке ж, Аммете? Вивернута Шкіра? Чи Скриня Осіріса?

— Перше — надто м'яке, а друге — надто повільне… Господарю. — благально промовив голос, — дозволь мені самому поквитатися з ним! Я цього прагну, жадаю! Мене так давно не годували! Я позбавлю тебе від цього негідника й водночас утамую свій голод!

Над вухом у чарівника щось хижо плямкнуло. Хаба гмикнув:

— Ні… Мені краще, щоб ти був голодний. Це додає тобі пильності.

— Будь ласка, господарю…

— До того ж усі мої джини знадобляться мені живими, коли ми шукатимемо розбійників у пустелі. Облиш своє пхикання, Аммете. Я ще подумаю про це. Нам вистачить часу, щоб поквитатися з Бартімеусом, коли ми повернемося до Єрусалима…

— Як собі хочеш… — ображено й з ледве прихованою злістю відповів голос.

Досі Хаба стояв, напружено згорбившись, під тягарем усіх злигоднів, які так несправедливо звалила на нього доля. Тепер він випростався, й голос його залунав твердо та рішуче:

— Зараз ми підемо збиратися в дорогу. Та спочатку я маю ще одну справу. Можливо, вона нарешті принесе нам добрі вісті…

Він ляснув пальцями й виголосив довге химерне закляття. Задзеленчали далекі дзвоники. Кулі з бісами під стелею затремтіли, завіски на деяких клітках заворушилися.

Чарівник поглянув у темряву:

— Ґезері?

Війнуло смердючими яйцями, і в повітрі біля краю пентакля з'явилася бузкова хмаринка. На ній сидів фоліот Ґезері, який сьогодні прибрав подобу великого зеленого біса з довгими гострими вухами та носом, схожим на грушу. Він химерно, трохи по-блазенському вклонився господареві, проте Хаба не звернув на це уваги.

— Доповідай, рабе!

Фоліот удав, що нудьгує:

— Я побував у Шебі, як ти «наказав». Ходив невидимий вулицями, дослухався до людей. Будь певен: я чув кожен шепіт, кожне бурмотіння.

— Тут я справді певен, бо інакше ти згорів би у Вогні Лиха…

— Саме про це я й думав, — Фоліот почухав собі носа. — Зрештою я почув чимало всіляких дурниць. Що за життя у вас, людей! Чого тільки немає у ваших дрібненьких мізках! Невже ви не розумієте, яке коротке ваше життя, яке мізерне ваше місце серед безмежного Всесвіту? А ви переймаєтесь посагом, гнилими зубами та ціною на верблюдів!

Чарівник скупо всміхнувся:

— Облиш цю філософію, Ґезері. Я нічим таким не переймаюся. Мене цікавить інше: що робить цариця Балкіда?

Ґезері стенув кощавими плечима:

— Нічогісінько. Тобто — нічого надзвичайного. Те саме, що й завжди: молиться в храмах, приймає торговців, вислуховує прохання підданих… Звичайні царські будні. Що вже я дивився, що вже нюхав, що вже підслуховував, — нічогісінько! Анітелень…

— Їй залишилося п'ять днів, — замислено промовив Хаба. — П'ять днів! Ти певен, що вона не збирає військо? Не посилює оборону?

— Яке військо? Яку оборону? — фоліот насмішкувато крутнув хвостом. — Там, у Шебі, купка жилавих дівок, що юрмляться коло цариці, — от і все військо. А жриці навіть не подбали, щоб оточити палац захистом хоча б на другому рівні. Туди й бісеня проникне!

Чарівник погладив підборіддя:

— Це добре. Виходить, вона все-таки вирішила сплатити викуп… Кінець кінцем усі вони чинять саме так.

— А коли так, — відповів фоліот, умостившись зручніше на хмаринці, — то, може, відпустиш мене? Досить мені вже цих викликів за тридев'ять земель! Голова від них так болить, що не повіриш, ій-право! І мозолі набрякають, де їм тільки заманеться… Ось, поглянь на цей — аж сидіти боляче!

— Повертайся до Шеби, рабе! — гаркнув Хаба, відводячи погляд. — Повертайся й стеж за всім, що там діється! І повідомляй мене про все, що помітиш незвичайного. Скоро я знову тебе викличу — до твоїх мозолів мені байдуже!

Фоліот скривився:

— А чому я? На будівництві мені більше подобалося…

— З будівництвом поки що кінець, — сухо відповів Хаба. — Соломон… доручив нам іншу роботу.

— Овва! То він розсердився на тебе? Позбавив своєї ласки? От уже не пощастило!

Хаба розлючено стиснув губи.

— Запам'ятай мої слова, — промовив він. — Колись я за все поквитаюся.

— Авжеж, поквитаєшся! — відповів фоліот. — То, може, зробиш це просто зараз? Прокрадешся до царського покою й поцупиш Перстень, поки цар спить?

— Ґезері!..

— А чому б і ні? Ти ж такий спритний і розумний! Ти зможеш убити його, перш ніж він торкнеться Персня… Ну, чого гаєшся? — фоліот ліниво захихотів. — Облиш, Хабо. Ти такий самий боягуз, як і всі!

Чарівник люто засичав, виголосив закляття й ляснув у долоні. Ґезері заверещав, хмаринка разом з ним вибухнула й пропала.

Роздратований Хаба напружено заціпенів у блакитно-зеленому сяйві свого підвалу, дивлячись у порожнечу. Ні, ще настане час, коли всі, хто його зневажав, гірко пошкодують через свою глупоту..

З темряви долинув шепіт. Щось погладило його шию. Хаба відсапнув і змусив себе облишити думки про помсту. Він вийшов з кола й попрямував до сутнісних кліток. Часу досить — можна трохи перепочити, перш ніж вирушати до пустелі.

13

У день Свята Весни релігійні церемонії тривали вдвічі довше, ніж зазвичай, тож дівчинка нудьгувала. Вона дочекалася, поки старші охоронниці впадуть на коліна перед богом Сонця, піднявши до неба свої важкі старечі сідниці, й боязко озирнулася. Інші дівчата теж старанно молилися, міцно заплющивши очі й притулившись носами до кам'яних плит. Коли повітря загуло ритуальними співами, дівчинка підвелася, навшпиньки прокралася повз усіх і вилізла через вікно. Вона пробігла пласким дахом тренувальної зали, промчала вздовж садового муру й стрибнула, наче кицька, на тінисту вуличку. Поправила сукенку, потерла підборіддя, подряпане об камінь, і попрямувала з пагорба вниз. Вона знала, що дістане ляпанців, коли повернеться, проте зараз їй було байдуже до цього, їй кортіло подивитись на процесію.

З верхів веж летіли помаранчеві пелюстки, й жителі Шеби були засипані ними, наче снігом. Усі — і городяни, й горяни з диких племен — стояли вздовж вулиць і терпляче чекали на свою царицю. Дівчинці не хотілося стовбичити попереду, щоб не потрапити під величезну колісницю, тож вона долізла дерев'яними сходами до найближчого поста охорони, де стояли. стежачи за натовпом, дві стрункі жінки з мечами на поясах.

— А ти що тут робиш? — насупилась одна з них. — Ти зараз повинна тренуватись! Ану, біжи мерщій до зали!

Проте друга охоронниця, скуйовдивши дівчинці стрижене чорне волосся, мовила:

— Вже запізно… Чуєш? Ідуть! Сідай тут і поводься як слід, Ашміро. Може, ми тебе й не помітимо.

Дівчинка всміхнулась, підібгала ноги й сіла на камінь між ногами охоронниць. Вона підперла кулачком підборіддя, потім витягла шию і побачила, як з воріт з гуркотом виїхала царська колісниця, яку тягла команда дужих чоловіків-рабів. На колісниці височів трон — золотий, наче сонце, а на ньому, розкішна й висока, у сліпучо-білому вбранні, від якого здавалася ще більшою і величнішою, сиділа сама цариця. Вона скидалася на розмальовану статую, застиглу й нерухому: її широке обличчя було вибілене крейдою, й вона спокійно дивилася вперед. Унизу, обабіч колісниці, марширувала варта з оголеними мечами, а ззаду врочистою чередою тяглися жриці. На самій колісниці, позаду трону, стояла з усмішкою начальниця варти, і її чорняве волосся виблискувало на сонці.

Процесія увійшла в місто. Люд вітав її радісними вигуками: з веж полинули хвилі нових пелюсток. Дівчинка, що сиділа біля ніг охоронниць, усміхалася на весь рот і підстрибувала, махаючи в повітрі руками.

З протилежного боку вузького проходу, в затінку найближчої вежі, вибухнула хмарка жовтого диму. В повітрі з'явилися три маленькі крилаті демони з багряними очима та довгими хвостами, що мали гострі тверді наконечники. Охоронниці, біля яких сиділа дівчинка, вмить кинулись у натовп. Варта, що марширувала обабіч колісниці, теж ринула вперед, оголивши мечі й викотивши з рукавів кинджали.

Пролунали крики. Натовп розбігся. Демони розлетілись навтікача. Одного пробили водночас сім срібних кинджалів, і він з вереском зник. Інші кружляли на своїх шкірястих крилах, жбурляючи в охоронниць вогненні кільця.

Проте дівчинка нічого цього не бачила. Її очі прикипіли до колісниці, де мовчки, дивлячись просто перед собою, сиділа цариця. Начальниця варти не покинула свого місця: витягши меч із піхов, вона спокійно стояла за троном.

Отут і розпочався справжній напад. Троє горян, розштовхуючи натовп, помчали до незахищеної колісниці. Із бганок своїх убрань вони витягли довгі тонкі ножі.

Начальниця варти чекала. Коли найспритніший з нападників стрибнув у бік колісниці, вона прохромила його мечем швидше, ніж його ноги встигли торкнутися землі. Падаючи, його тіло витягло меч із її руки: випустивши руків'я, вона обернулася назустріч двом іншим нападникам. У її руці блиснув кинджал. Два вбивці добігли до колісниці й наскочили на неї водночас з обох боків трону.

Начальниця варти махнула рукою — один з нападників упав на землю мертвим. Тієї самої миті вона кинулася вперед, захистивши власним тілом царицю від останнього удару. Вона впала на коліна своїй володарці: довкола розкуйовдилося довге чорне волосся.

Інші охоронниці, знищивши демонів, побачили небезпеку ззаду, за мить третій нападник загинув, прохромлений дванадцятьма клинками. Охоронниці кинулися до колісниці й потягли трупи геть.

Залунали накази. Заляскали нагаї, раби натягли линви, й колісниця рушила далі. Пелюстки квітів досі сипалися на спорожнілі вулиці. Цариця сиділа на троні, дивлячись просто перед собою — білолиця, байдужа, — й біле вбрання на її колінах було в червоних кривавих плямах.

Тіло начальниці варти лежало в затінку міських воріт, поки повз нього проходив гурт жриць. Коли вони пішли, приголомшеним служникам знадобилося кілька хвилин, щоб очистити вулицю. І навіть тоді ніхто не помітив дівчинки, що сиділа вгорі, на посту охорони, й дивилася, як заносять на пагорб мертве тіло її матері…

* * *

Ашміра розплющила очі. Усе було так само, як перед тим, коли вона заснула. Тінь від її балдахіна, прикрашеного китичками, коливалася на верблюжій спині. Попереду тяглася вервечка інших верблюдів, що зникала аж за обрієм. Рипіли жердини, тихо тупотіли копита по камінню… У роті пересохло, голова гула. Убрання перетворилось на промоклий кокон.

Вона трохи помочила губи водою з бордюга, відкинувши бажання напитися досхочу. Вже дев'ять днів вони прямували пустелею, й три дні минуло відтоді, як їм востаннє трапилося джерело, а дорога ніяк не закінчувалася… Довкола простиралися пустельні, безлюдні землі, вибілені сонцем гори, що тяглися всюди, куди сягало око. Сонце було білою дірою серед чавунного неба. Воно роздирало повітря на клапті, які без упину тремтіли й переливалися.

Щоразу, коли Ашміра засинала в дорозі за цих нескінченних днів у пустелі, вона опинялася у вирі тих самих снів. Сни повторювались і жалили її, наче піщинки в бурю. Вона бачила царицю Шеби в її покої — усміхнену, з келихом вина. Бачила жриць у палацовому дворі й джина, що чекав від них наказу; їхні очі дивилися на неї, коли вона знову прощалася з ними. Бачила храм Сонця і його східну стіну, прикрашену зображеннями загиблих героїнь, і фігурку своєї матері, на якій так гарно вигравало проміння вранішнього сонця. Бачила порожню нішу поряд із нею, яку так мріяла зайняти.

А часом… часом вона бачила матір — такою, як запам'ятала її назавжди, на одинадцять застиглих у часі років.

Далі він підійшов до Ашміри, що сиділа, втупившись у вогонь.

— Бачу, ти досі з нами, — сказав він.

В Ашміри заціпеніло все тіло, вона втомилась і змучилась від цих нескінченних днів у пустелі. Проте все ж таки змусила себе всміхнутися:

— Де ж мені ще бути?

Караванник був високий жвавий чолов'яга з широкими грудьми й бісиками в очах. Ашміра його трохи соромилася, тож він усміхнувся у відповідь:

— Щовечора я перевіряю, чи всі тут — люди, а не гулі чи привиди. Якось, кажуть, привів один караванник тридцять вершників до Петри, й тільки-но вони пройшли міську браму, як — хвиць! — на землю порожні плащі попадали, а караванник обернувся й побачив, що вся земля довкола кістками засипана. Усіх людей пожерли — хап, хап, і готово!

Старші охоронниці вже розповідали колись Ашмірі цю історію про купця з Маріба.

— Казки, та й годі, — зауважила вона.

Караванник дістав свій срібний амулет і старанно задзеленчав у дзвіночки.

— Все одно пильнувати треба, — пояснив він. — Пустеля — небезпечне місце, й не все тут таке, яким здається.

Ашміра дивилася на місяць. Нині він перетворився на тоненький серпик і яскраво сяяв над гребенем скелі. В дівчини тьохнуло серце від цього видива.

— Сьогодні ми багато пройшли, — сказала вона. — Чи прийдемо до Єрусалима завтра?

Караванник умостив своє черево зручніше й хитнув головою.

— Хіба що післязавтра, якщо все буде гаразд. Завтра ввечері вже можна буде перепочити, бо ми опинимося біля самісінького міста. Жоден пустельний демон не наважиться зайняти нас під мудрим і лагідним оком доброго Соломона!

У полум'ї багаття Ашміра бачила, як горять вежі Маріба. Біль у грудях умить урвався.

— Доброго? — зіпнула вона. — Я про Соломона чула дещо інше.

— Справді? — вирячив очі караванник. — Що ж саме ти чула?

— Te, що він — жорстокий загарбник, який загрожує слабшим народам!

— Ну, про нього багато чого розповідають, — погодився караванник, — і не тільки добре, будь певна. Та в нашому каравані багато людей думають по-іншому: вони ідуть до Єрусалиму, щоб просити в нього ласки чи суду в заплутаній справі. Не віриш мені? То спитай у них!

— Може, й спитаю.

* * *

Коли настала ніч і полум'я багаття знялося вище, Ашміра розговорилася з чолов'ягою, що сидів біля вогню поруч із нею. То був торговець прянощами, який мандрував до Тіра: молодий, бородатий, із тихою й чемною вдачею.

— Ти така мовчазна, панночко, — сказав він. — За всю дорогу ані слова не промовила. Скажи хоч, як тебе звуть?

Ашміра давно вже вирішила не називати свого справжнього імені і батьківщини й тривалий час міркувала, як їй відповідати.

— Мене звуть Кіріна.

— Звідки ти мандруєш?

— Я жриця храму Сонця в благословенному Гім'ярі. Їду до Єрусалима.

Торговець простяг ноги ближче до вогню:

— Гім'яр? Де це?

— У Південній Аравії.

Гім'яр насправді був невеликим побережним царством на захід від Шеби. Він не славився нічим, хіба що козами та медом, тому Ашміра й вибрала саме його. Вона ніколи там не бувала і взагалі сумнівалася, що там бувало багато людей.

— Це ж так далеко! Навіщо ти їдеш до Єрусалима?

— Побачити царя Соломона. Нашому царству потрібна його допомога… — Ашміра закліпала віями й мило зітхнула: — Сподіваюсь, мені пощастить добитись у нього прийняття!

— Еге ж. Кажуть, ніби цар Соломон щодня влаштовує раду й вислуховує кожного, хто приходить до нього, — торговець ковтнув вина зі свого бордюга. — Рік тому двох селян, що жили біля Тіра, спіткало лихо: їм дошкуляла сарана. Вони пішли до Соломона. Соломон послав демонів, демони винищили сарану, й квит! Ось що значить володіти чарівним Перснем! Хочеш вина?

— Ні, дякую. То він щодня влаштовує ради? А мене туди пустять, як ти гадаєш?

— Звісно, пустять! Щоб таке гарненьке дівча та не пустили?.. — він поглянув у темряву. — Ну, коли ти їдеш із самісінької Аравії, то тут, напевно, ніколи ще не бувала…

Ашміра міркувала про те, що їй робити, коли вона приїде до Єрусалима. Треба, мабуть, одразу піти до палацу й наполягти, щоб її пустили на завтрашню раду. Її приведуть до царя. І коли вона постане перед ним — і всі чекатимуть від неї якогось покірного прохання, — вона ступить уперед, кине геть плащ і…

Нетерплячка вогнем пекла в її грудях, а долоні свербіли.

— Так, — байдуже відповіла вона, — я ніколи ще не бувала в Ізраїлі.

— Ні, не в Ізраїлі, а тут! — він показав на скелю, що височіла над ними. — На цьому самому місці!

— Ні, не бувала.

— Он як! — він усміхнувся. — Бачиш отам самотній кам'яний стовп? Його знають усі. А ти знаєш, що це таке?

Ашміра стрепенулась і поглянула нагору. Стовп і справді був химерний: кам'яні шари здавалися випуклими й викривленими, а на вершині стриміли якісь дивовижні виступи. В кволому промінні надвечірнього сонця, яке червоними потоками омивало боки стовпа, могло здатися, що це…

— Кажуть, ніби це африт на ім'я Азул, — пояснив торговець. — Він був рабом у Соломона десь на початку його правління. Він намагався знищити чарівний Перстень, принаймні так розповідають, 1 ось до чого це призвело. Обернувся на камінь і стоїть так донині! — він спересердя плюнув у багаття. — Та воно й на краще: бачиш, який він був здоровенний! Мабуть, футів з двадцять п'ять заввишки!

Ашміра розглядала похмурий стовп і зненацька відчула, як її кістки немовби заніміли. Дівчина стенула плечима: ніч ставала холодною. Скеля здіймалася так високо! Вона сягала, здавалося, самісіньких зірок. І — що це? Невже серед тіней на її вершині видніли риси велетенського суворого обличчя?..

Ні. Вітер та пісок зробили свою справу. Розібрати обличчя на нерівній кам'яній поверхні було вже неможливо.

Щільніше закутавшись у плащ, Ашміра присунулася ближче до вогню, не звертаючи уваги на подальші запитання торговця. Її шлунок ніби обернувся на воду, а зуби в роті неначе розхиталися. Шалене збудження покинуло її серце, немовби придушене велетенською рукою. Вона несподівано усвідомила, що саме збирається зробити. Розміри цієї безликої скелі, цього величезного оберненого на камінь демона змусили її зрозуміти те, чого не могли донести до неї всі історії, почуті вечорами біля вогнища: яка безмежна міць людини, що володіє Перснем.

* * *

Уранці десятого дня караван опинився в місці, де скелі впритул підступали до шляху. Вершини бескетів осявало сонце, а внизу, в ущелині, якою прямували верблюди, панувала прохолодна сіра тінь.

Ашмірі не спалося цієї ночі. Хвиля страху, що огорнула її минулого вечора, тепер відступила, залишивши її млявою, сонною та сердитою на саму себе. Хіба її мати злякалася б звичайнісінької скелі? Хіба цього чекає цариця від своєї охоронниці? Ашміра, згорбившись, сиділа на верблюді, поринувши в свої похмурі думи.

Стіни ущелини майже зімкнулися над дорогою. Праворуч схил осипався, перетворившись на безладну купу каміння. Знічев'я оглядаючи мертві скелі, Ашміра помітила, що між брилами сидить щось маленьке й буре. То була пустельна лисиця — з великими вухами, прикрашеними чорними китичками, й вогниками в очах. Лисиця сиділа на скелі, спостерігаючи за караваном.

Верблюд сповільнив ходу, долаючи нерівну дорогу, й на якусь мить Ашміра порівнялася з лисицею. Лисиця була лише за кілька футів від неї. Якби Ашміра схотіла, то дотяглася б до тварини, звісившись зі свого сідла. Лисиці страшно не було, її круглі чорні очі зустрілися з очима дівчини.

Верблюд рушив далі, й лисиця залишилася позаду.

Ашміра сиділа непорушно, відчуваючи під собою тихе погойдування верблюда, дослухаючись до невтомного тупоту його ніг і до тиші ущелини. Тоді зойкнула, витягла нагай із чохла при сідлі, схопила повідця й пустила верблюда клусом. Де й поділася її млявість; очі дівчини виблискували, рука намацувала під плащем кинджал.

Караванник їхав на чотири верблюди попереду, тож Ашмірі довелося докласти зусиль, щоб наздогнати його.

— Мерщій! Треба поспішати!

Караванник вирячив очі:

— Що таке? Що сталося?

— Твої біси… випусти їх! І джинів теж, якщо вони в тебе є! Тут хтось причаївся…

Караванник завагався лише на мить, а тоді обернувся, щоб виголосити закляття. Аж тут у його верблюда влучила чорно-синя блискавка. Спалахнуло темно-синє полум'я, караванника разом з верблюдом відкинуло вбік і розтрощило об скелі. Ашміра знову зойкнула й затулила руками обличчя від розжареного вітру. Її верблюд з переляку став дибки; вона відкинулася назад, мало не впавши на землю, проте встигла ухилитись убік, ухопившись за повіддя. Вчепившись однією рукою за жердину балдахіна, дівчина повисла на ній, хилитаючись над землею. Верблюд борсався й вибрикував; щосили закинувши голову, Ашміра розгледіла тіні, що кружляли в небі. На дно ущелини посипались вогняні блискавки.

Знову пролунали вибухи, а далі — вереск, стогін, перелякані крики. Ущелину заповнило відлуння — здавалося, ніби ці звуки лунають зусібіч. Дим застеляв дівчині очі. Її верблюд хотів був розвернутися, та новий вибух попереду змусив його майнути назад до бескету. Шалено вчепившись у повіддя однією рукою, а другою підтягнувшись на жердині, Ашміра все ж таки зуміла сісти в сідло — на щастя, її не розтрощило об каміння. Тримаючись за луку сідла, вона витягла з-за пояса срібний кинджал.

Десь серед диму на дорогу важко сідали чорні тіні; люди й тварини репетували з болю й страху. Ашміра чіплялася за свого оскаженілого верблюда і озиралася на всі боки. Нарешті вона зуміла втихомирити його й відступила назад, у тінь високих скель. Причаївшись у закутку, вона чекала, поки довкола літали вогняні стріли й лунали передсмертні крики. Вона дістала з торбини ще два кинджали, витягла з-під убрання срібний ланцюжок і повісила собі на груди.

Серед диму щось заворушилося — й виступили обриси чогось нелюдського, що наближалося до неї. Ашміра націлилась і стрімко кинула кинджал. Пролунало гучне клекотіння, щось коротко спалахнуло — тінь зникла.

Дівчина приготувала другий кинджал. Час минав; дим почав розвіюватись.

До неї великими стрибками наближалася друга тінь. Підскочивши до Ашміри, вона зупинилась і обернула голову. Ашміра напружилась, націлила кинджал; кров аж стугоніла в її вухах.

Дим розвіявся. З нього виринуло чудовисько з головою плазуна, зі скривавленою шаблею в трипалій лапі.

Ашміра стиснула свій ланцюжок і виголосила закляття сили. Жовті осяйні кола полинули вперед і вдарили чудовисько: воно здригнулось, проте не відступило. Вирячилось на неї, вишкірилось і повільно хитнуло головою. А далі зігнуло ноги й стрибнуло на дівчину, ласо роззявивши рожеву пащу.

14

Тиша та спокій — це головне, що можна сказати про пустелі. Вони надають тобі змогу перепочити від щоденного життєвого тягаря. А коли цей «тягар» складається з сімох розлючених джинів і господаря-чарівника, якого от-от поб'є грець, то кілька сотень тисяч квадратних миль піску, скель, вітру й пустища — саме те, що тобі треба.

Від моєї не дуже приємної зустрічі з Соломоном у Єрусалимі минуло вже три дні. Здавалося б, цього досить, щоб нарешті заспокоїтися, забути про свої образи й злобу..

Досить? Аж ніяк!

Хаба не тямив себе з люті — зрозуміло, адже цар так принизив його перед колегами й послав ловити якихось розбійників, тож про спокійне двірське життя доведеться забути! Щоправда, я не сказав би, що Хабі було так уже скрутно: мандрував він летючим килимом — з подушками, запасом винограду й рабом-фоліотом, що тримав над ним парасольку. Ночував він у чорному шовковому шатрі з ліжком та запашною ванною. І все ж таки без упину сердився й нарікав на мене[37]!

Однак найбільше мене дивувало й тривожило те, що Хаба — крім тієї невеличкої прочуханки на будівництві — навіть не покарав мене. Це так було на нього несхоже, що я мимоволі схвилювався; я знав, що його гнів спаде на мене у найбільш неочікувану для мене мить, і тому чекав цього постійно. Я пильно стежив і за ним, і за його тінню, проте ніякого лиха зі мною так і не сталося.

Тим часом мої товариші-джини так само нарікали на мене — через те, що їхнє безпечне, передбачуване життя на будівництві храму змінилося пошуками небезпечних джинів серед безводних пустищ. Я намагався доводити, що винищення розбійників більше пасує нашій шаленій вдачі, ніж будівництво, проте у відповідь мене лаяли, кляли і врешті просто перестали звертати на мене увагу. Ксоксен, Тівок і Бейзер узагалі не розмовляли зі мною, решта відповідали коротко й сердито. Тільки Фекварл хоч трохи співчував мені — надто вже йому не припав до душі той кар'єр. Він, щоправда, теж кілька разів покепкував з мене, та загалом більше не займав.

Перші два дні минули без пригод. Щоранку Хаба вилазив зі свого шатра, голосно лаяв нас за лінощі, недоладно погрожував і розсилав на всі боки. Щовечора, даремно прокружлявши в небі цілісінький день від сходу до заходу сонця, ми поверталися ні з чим, щоб вислухати його докори. Пустеля велика, а вороги наші хитрі. Розбійники — хай там хто вони такі — десь зачаїлися.

У середині третього дня я знов обернувся на фенікса й закружляв над південним торговим шляхом. Спочатку піді мною проплив Геброн, далі Арад. На сході блиснуло, наче дзеркало, велике Солоне море, по берегах якого біліли, наче кістки, стародавні міста. Попереду височіли Едомейські гори, які вели до ще розлогіших пустищ, а біля їхнього підніжжя видніла громада невисоких темно-пурпурових скель — безводна пустеля Сін.

Торговельний шлях тут нагадував тонесеньку буру жилку, що повзла землею серед мертвих бескетів. Якщо летіти вздовж неї досить довго, то врешті потрапиш до Червоного моря — до міст, куди приходять каравани з Єгипту, з Шеби й навіть із далеких Нубії й Пунту. Проте мені не треба було так далеко.

Я кружляв у небі, й мої чорні очі виблискували на сонці. Зненацька я побачив спалах у відповідь на землі. Щось блиснуло на стежці, яка вела вбік від головного шляху до села, що ховалося серед гір. Блиск я чітко помітив — слід було розібратися, що й до чого.

Я полинув униз, тішачись вітром, що куйовдив мені пір'я, й нехитрою свободою неба. Врешті-решт не так уже все й погано. Я живий, я лечу, я здихався цього клятого будівництва. Так, мені ще належало відшукати й знищити якихось «чудовиськ», та коли ти — сміливий джин з небуденними здібностями, що пережив битви при Кадеші й Меґіддо, і до того ж — це було зараз найсуттєвіше — так довго пронидів у Єрусалимі в товаристві наймерзенніших істот, які коли-небудь потрапляли до пентакля, — то невеличка бійка тільки на користь.

Проте виявилось, що я запізнився. Бійка вже відбулася й закінчилася.

Ще з повітря я помітив на стежці сліди бою. Земля почорніла, потріскалась і була вкрита темними плямами — навряд чи фарбою. Повсюди виднілися клапті одягу та уламки дерева. Пахло давно знайомим жахом — використаною магією та розтерзаною плоттю.

Блиск, який я помітив, виходив від зламаного клинка, що лежав на камінні. Клинок був не один: поряд лежав його власник, чи радше шматки його тіла.

Сівши на землю, я обернувся молодим красенем-шумером, темнооким і пильним. Я став і озирнувся на всі боки. Було чітко видно уламки кількох возів: дерево розщепилось і обгоріло, колеса розбиті вщент. Зі скель обабіч дороги сумно звисало якесь шмаття. Я не придивлявся до нього, бо добре знав, що це таке.

Один із загиблих лежав просто серед дороги, поряд зі своїм розбитим щитом. Руки й ноги були недбало розкидані — так, що могло видатись, ніби чоловік спить… якщо не звертати уваги на те, що йому бракувало голови. Його — як і його товаришів — не тільки вбили, а й пограбували: увесь вантаж з возів зник. Авжеж, це справа розбійників, і до того ж — свіжа. Я запізнився хіба що на один день. Вони, можливо, ще й досі поблизу.

Я пройшов трохи вперед звивистою стежкою, дослухаючись до шепоту вітру серед скель і дивлячись собі під ноги. Земля тут була надто суха й витоптана, щоб на ній залишилися сліди, проте в одному місці — там, напевно, хтось пролив воду з бордюга, — я побачив глибокий трикутний відбиток лапи з трьома кігтями. Я нахилився, оглянув слід, далі випростався — і озирнувся, збираючись повертатися назад.

І заціпенів.

Дорога піді мною вела праворуч, униз схилом гори. Десь за двадцять-тридцять ярдів від мене, якраз за місцем нападу, вона зникала з очей за виступом скелі. Бескети ліворуч від мене були круті, яскраво освітлені згори денним сонцем. Кожну дрібничку — камінець, тріщинку, вигин рожевих шарів каменю — мені було чудово видно.

Так само, як і Хабину тінь.

На осяяному сонцем бескеті чітко виднів силует його лисої голови. Я бачив гладенький рівний череп, довгий гачкуватий ніс, випнуте вперед кощаве підборіддя. Бачив я й незграбні плечі з передпліччями, проте нижня частина тіла губилася серед брил, розкиданих на дні долини. Здавалося, ніби сам чарівник стоїть десь за рогом і дивиться вгору, на мене.

Я вирячився на це видиво. Тінь голови на скелях залишалася цілком нерухомою.

Я поволі позадкував, і тінь тут-таки полинула вперед, уздовж вигину бескети, струменіючи вздовж, немовби чорна вода. Наближаючись, вона росла: ось з'явилися довгі руки з тонкими пальцями, що тяглися просто до мене…

Я задкував дедалі швидше, спотикаючись на нерівній дорозі.

Тінь росла й витягалася далі у довгу чорну дугу з чіпкими руками, обличчя її видовжувалось, ніс і підборіддя стали зовсім уже химерними, величезний рот роззявлявся все ширше й ширше…

Я опанував себе й зупинився. Між моїми пальцями спалахнуло полум'я.

У повітрі наді мною залопотіли крила. Тінь здригнулась; примарні пальці, що тяглися до мене, зупинилися. За якусь мить тінь полинула назад, зменшуючись до своїх звичайних пропорцій. Далі скулилася ще дужче й пропала.

Хтось кахикнув у мене за спиною. Я озирнувся, тримаючи напоготові Вибух, і побачив череваня-нубійця, який умостився на скелі, заклопотано обтрушуючи кігтями з плечей лід, що залишився на них після польоту, й дивився на мене з байдужою усмішкою. Крила він носив у традиційному стилі месопотамських джинів — оперені, але на дві пари, як у метелика.

— Чого хвилюєшся, Бартімеусе? — запитав Фекварл.

Я приголомшено вирячився на нього. Далі знов обернувся і втупився в дорогу. Бескети були тихі й мовчазні — просто світло й тінь, і нічого більше. Жодна тінь не мала знайомих обрисів і не ворушилася.

Блакитний вогонь, що струменів по моїх пальцях, зашипів і згас. Я розгублено почухав потилицю.

— Ти, здається, знайшов щось цікаве, — провадив Фекварл.

Я й далі не озивався ані словом. Нубієць обійшов мене й пильно оглянув наслідки битви на дорозі.

— Щось тебе раніше так не лякали калюжі крові й купки піску, — зауважив він. — Не дуже гарне видовище, проте все ж таки не Кадеш[38]. Випадало бачити й гірше.

Я досі спантеличено озирався довкола. Жодного руху не було помітно, окрім клаптів лахміття, що лопотіло серед каміння.

— Здається, не вижив ніхто… — Фекварл підійшов до понівеченого тіла посеред дороги, копнув його сандалею й реготнув. — Ану, Бартімеусе, зізнавайся: що ти зробив з цим бідолахою?

Це нарешті повернуло мене до тями:

— Я його так і знайшов! На що це ти натякаєш?

— Годі, Бартімеусе! Хіба я не знаю твоїх дрібних уподобань? — відповів Фекварл, підійшовши і ляснувши мене по плечу. — Заспокойся, я жартую. Мені відомо, що ти не відгризатимеш мерцям голови!

Я рвучко кивнув:

— Дякую. Авжеж, не став би.

— Наскільки пригадую, тобі до смаку соковиті сіднички?

— Еге ж. Це поживніше.

— Будь-що, — провадив Фекварл, — рани старі. Він лежить тут відучора, інакше я нічого не тямлю в мерцях[39]!

— Магія довкола теж стара, — додав я, оглядаючи розкидані рештки. — Здебільшого Вибухи — і досить потужні, хоч подекуди трапляються й Судоми. Нічого надто вже майстерного — так собі, груба робота.

— Гадаєш, це утуку?

— Мені здається, що так. Я знайшов слід — великий, але для африта замалий.

— Нарешті ми натрапили на слід, Бартімеусе! Я запропонував би негайно вирушити до господаря і все розповісти йому, та погляньмо правді в очі: тебе він не слухатиме.

Я ще раз озирнувся. Говорячи про Хабу, я тихо сказав:

— Зі мною щойно трапилась химерна річ. Ось ти, коли прилетів сюди, не помітив нікого, крім мене?

Фекварл хитнув своєю блискучою головою:

— Та ні, ти був однісінький, хіба що схвильований… А що таке?

— Нічого. Просто мені здалося. що Хабина тінь… — я зупинився й вилаявся. — Де там, у біса, здалося — я чітко бачив, що вона тяглася до мене, сюди! Щойно! А тут з'явився ти, й вона втекла.

Фекварл насупився:

— Справді? Це вже погано.

— Чому?

— Це означає, що я врятував тебе від огидної долі… Тільки, будь ласка, Бартімеусе, нікому про це не кажи! Не псуй мені репутацію! — він замислено потер собі підборіддя. — Дивно, що Хабі спало на думку напасти на тебе тут, у глушині. Чому тут, а не в таборі? Навіщо йому ховатися? Цікаве, нівроку, питаннячко…

— Я дуже радий, що воно цікавить тебе! — зіпнув я. — Мені воно цікавим аж ніяк не здається!

Нубієць вишкірив зуби:

— А чого ж ти хотів? Правду кажучи, мені дивно, що ти досі живий: за оту історію з бегемотом Хаба досі не тебе гнівається. І це, якщо не брати до уваги твою особисту вдачу… Цих двох причин цілком досить, щоб тебе прикандичити.

Я скоса позирнув на нього:

— Моя вдача? До чого тут вона?

— Ти ще й питаєш! Я, Бартімеусе, бував у бувальцях, але таких духів, як ти, більше не зустрічав. Що вже ґулі[40] погані, та й лярви[41] — теж, у них усіх огидні манери, але вони, присягаюся Зевсом, хоча б не перебаранчають розмов і не зневажають старших і могутніших, як це робиш ти! Правду кажучи, вже сам твій вигляд може збісити навіть найрозважливішого духа!

Чи то через пережитий струс, чи через надто вже самовдоволену його пику мені урвався терпець. По моїх руках побігло блакитне полум'я, і я розлючено ступив до нього. Фекварл зневажливо пирхнув. Довкола його товстих долонь замерехтіли зелені блискавки.

— Навіть і не думай! Нічого в тебе не вийде!

— Он як, приятелю? Зараз я нагадаю тобі…

Аж тут я зупинився. Блакитне полум'я зненацька згасло. Фекварл опустив руки водночас зі мною. Ми мовчки заціпеніли посеред дороги, стоячи один проти одного й нашорошуючи вуха. Обидва ми відчули одне й те саме: майже непомітну зміну рівнів і слабкі, проте чіткі поштовхи. Відчуття було знайоме, і його джерело містилося десь недалеко.

Це був виклик. Хтось викликав джинів.

Ми разом знялися в повітря, забувши про сварку. І разом змінили подобу. Два орли: перший — гладкий, негарний, другий — справжній взірець пташиної краси, — злетіли над бескетами. Ми закружляли над пустелею, огорнутою світло-бурим спекотним маревом.

Я перевірив вищі рівні, де кольори не такі яскраві, й переможно заклекотів. На півдні над землею рухались кілька вогників. То, очевидно, були духи, які прямували туди, де торговий шлях проходив через ущелину між голими скелями.

Орли без жодного слова розправили свої крила. Пліч-о-пліч ми помчали на південь, до шляху.

15

Невдовзі Соломоновим шляхом уже прямували два бородані-подорожні. Один — молодий і гарний, другий — гладкий і розкуйовджений; обидва запорошені після багатьох миль дороги. На обох було фарбоване вовняне вбрання, обидва несли за плечима важкі торбини. Обидва спирались на міцні дубові патериці.

Туп-туп, туп-туп… — ми з Фекварлом щосили вдавали з себе кволих, зморених людей. Щоб приховати свою справжню міць, ми змінили подобу на п'яти рівнях і застосували Мороку на двох інших, замаскувавши власну природу.

Згорблені від утоми подорожні простували на південь, здіймаючи куряву і оглядаючи чорні бескети обабіч дороги. Ми ще в небі здогадалися, що тут, серед скель, мусить бути найкраще місце для засідки — якщо, звичайно, комусь хочеться її влаштувати.

От ми з Фекварлом і надумали влаштувати невеличку засідку.

Десь нагорі ховалися джини, яких ми помітили здалеку, проте поки що вони не виявляли явних ознак присутності. Усе було тихо — лише два стерв'ятники часом з'являлись у небі. Я поглянув на них — здається, справжні. Я потупив очі; ми втомлено прямували далі.

Посередині хребта бескети розходились, і дорога вела до трохи ширшої ущелини, яку оточували осипи, увінчані зубчастими базальтовими виступами.

Самотні й беззахисні подорожні вперше зупинилися. Фекварл удав, ніби порається зі своєю торбиною. Я теребив собі бороду й, примружуючи очі, озирався на всі боки.

Тиша.

Міцніше стиснувши в руках патериці, ми рушили далі.

Позаду, десь між бескетами, зашурхотіли камінці. Ми навіть не обернулись у той бік.

Десь на середині осипу камінці загримотіли гучніше. Фекварл почухав свій схожий на бульбу ніс. Я заходився тихенько насвистувати.

На дорогу впало щось важке, заляскали кігті. А ми собі простували вперед, нічого не помічаючи від утоми.

Зашелестіла луска. Засмерділо сіркою. Ущелину зненацька затягло мороком. Демонічний регіт…

Ну, тепер, мабуть, пора!

Ми з Фекварлом обернулись, виставивши бороди й піднявши патериці, готові до бою, — і нікого не побачили.

Ми поглянули вниз.

Біля наших ніг стояв наймізерніший з усіх, яких ми будь-коли бачили, фоліотик. Помітивши, що його викрили, він заціпенів на половині кроку. Він був в огидній подобі землерийки, вбраної в завелику туніку. Його волохата лапка стискала зброю, схожу на виделку для грінок.

Опустивши патерицю, я вирячився на нього. Він вибалушив на мене свої великі карі очі.

На всіх сімох рівнях землерийка мала однаковий вигляд, хоча на сьомому, правду кажучи, в неї були ще й ікла. Я здивовано хитнув головою: невже це те саме чудовисько, що влаштувало таку різанину отам, на шляху?

— Віддавайте всі цінні речі й готуйтеся до смерті! — запищала землерийка, махнувши виделкою. — І мерщій, будь ласка! Бо там з іншого боку наближається караван, тож я хочу швидше позбутися ваших трупів і прилучитися до товаришів!

Ми з Фекварлом перезирнулися. Я підняв руку:

— Пробач, можна в тебе дещо спитати? На кого ти працюєш? Хто тебе викликав?

Землерийка набундючилась:

— Мій господар служить цареві Едомеї! А тепер давайте сюди свій непотріб. Я не хочу, щоб він заляпався кров'ю!

— Але ж едомеї — друзі ізраїльтян! — заперечив Фекварл. — Навіщо їхньому цареві бунтувати проти великого Соломона?

— Якого Соломона? Того, який щороку вимагає з царя величезну данину, від якої едомейська скарбниця спорожніла, а люди ремствують під тягарем податків? — землерийка стенула плечима. — Якби не Перстень, який носить Соломон, Едомея давно пішла б на нього війною! От і доводиться розбійничати потихеньку. Гаразд, годі вже про політику, поговорімо краще про ваш сумний кінець…

Я поблажливо всміхнувся:

— Хвилинку. Перевір-но вищі рівні…

Сказавши це, я трохи змінив свою подобу. На першому рівні я залишився запорошеним подорожнім з патерицею. Однак на вищих рівнях людина зникла, замість неї з'явилося дещо інше. Фекварл вчинив так само. Хутро в землерийки зненацька посивіло й стало дибки. Вона затремтіла так, що її виделка аж загула.

— Стривайте, зараз поговорімо про це… — пробурмотіла вона, бокуючи.

Я вишкірився ще ширше:

— Про що вже тут говорити!

Я махнув рукою. Патериця зникла, й з моєї долоні вилетів Вибух. Землерийка відсахнулася; земля під її ногами спалахнула багряним полум'ям. Підскочивши, землерийка штрикнула одного з нас своєю виделкою; з її кінчика вийшов кволий зелений промінець, що тут-таки вдарив у землю, боляче вколовши Фекварлу пальця. Фекварл застрибав на одній нозі, лаючись на всі боки, й виставив Щит. Землерийка, запищавши, вдарилась об землю й помчала світ за очі. Я послав їй навздогін кілька Судом, від яких зі стін ущелини посипалося каміння.

Нарешті землерийка майнула за брилу й вистромила звідти лапку з виделкою. Дрібні зелені блискавки сипались на нас і, вдаряючись об наші Щити, з сичанням згасали. Фекварл жбурнув у неї Судомою: брила розлетілася на купу камінців. Землерийку відкинуло назад, хутро на ній закурилося димом. Вона впустила виделку, голосно вилаялась і полізла осипом нагору.

— Лови її! — гукнув Фекварл. — А я перейму її з того боку!

З руками в хмарах диму, з розпатланою бородою і розхристаною мантією я вискочив на кам'яну плиту, перескочив з неї на сусідню брилу й застрибав з каменя на камінь. Мої ноги ледве торкалися землі; я хутко наздоганяв буру цятку, що відчайдушно повзла осипом. З моїх пальців злетіла блискавка — вона пішла в землю, підкинувши мене ще вище.

Землерийка видряпалась на край бескету; на мить її волохатий силует з'явився на тлі неба. Далі вона майнула геть — мій Вибух пролетів на волосинку від неї.

Я тут-таки виростив собі крила — оперені, сліпучо-білі, двома парами, як у метелика[42]. Крила розгорнулися, змахнули в повітрі, і я злетів над гребенем висохлого, наче порох, бескета, назустріч сонцю, яке зігрівало мою сутність. Десь далеко внизу, спотикаючись, шкутильгала нерівним схилом землерийка. А недалеко звідти я побачив чотири шатра, що стояли в неглибокій улоговині, оточені купами всякого добра; тут-таки я помітив чорне згарище від багаття, трьох млявих верблюдів, припнутих до чавунного стовпчика, й чимало інших слідів людського перебування.

Власниками всього цього добра були троє людей (очевидно, едомейських чарівників, хоч для мене, правду кажучи, всі тамтешні племена — на один копил) в убраннях бурого й жовтавого кольору, з патерицями в руках, узуті в запилюжені сандалі. Вони стояли під шатрами в затінку, нерухомі, спокійні й зосереджені. Вони дивилися в інший бік, на протилежний кінець хребта, за яким ховався черговий вигин торгового шляху.

Вереск землерийки привернув їхню увагу: вони обернулись, побачили, як вона шкутильгає до них, а навздогін за нею із небес, невблаганно і мстиво, спадаю я.

Люди зарепетували й кинулися урозсип. Один з них вигукнув ім'я духа. З ущелини за хребтом долинув клич у відповідь — низький і тривожний.

Це вже ставало цікавим.

Я кинувся з висоти вниз, вивільнюючи всю лють, що накопичилась у мені за весь час мого рабства. З моїх пальців злетіла вервечка вогняних блискавок, що встромились тут і там у землю. Каміння розлетілося на шматки, земля й пісок пирснули в яскраво-блакитне небо. Землерийка нарешті дістала удар у свою волохату спину і розсипалася на тисячу жалюгідних іскринок.

З ущелини піднялися дві масивні постаті. Обидві, як і я, мали роздвоєні на ассирійський штаб крила; обидві, як і я, прибрали людську подобу. Щоправда, голови в них, на відміну від мене, були набагато химерніші, щоб легше наганяти страх на своїх жертв при дорозі.

Найближчий до мене, утуку з лев'ячим писком, стискав у руці скривавлений спис[43]. Його товариш, із головою бридкого, мордатого, зморшкуватого варана, тримав шаблю. З моторошними криками й лопотінням крил обидва стрімко полинули на мене.

Я, звісно, міг легко вбити їх, якби хотів, проте волів насамперед покінчити з їхніми господарями[44].

Кожен з едомейських чарівників повівся згідно зі своєю вдачею. Перший заметушився, кінець кінцем заплутався в убранні і впав на найближче шатро. Не встиг він підхопитись, як мій Вибух перетворив його на вогняну кулю. Другий виявився стійкішим: він дістав з торбини, що лежала біля вогнища, довгу й вузьку скляну рурку. Коли я кинувся до нього, він переламав рурку об камінь і спрямував обламаний кінець на мене. З рурки вилетів струмінь масної чорної речовини і, спершу подавшись назад, стрімко помчав у мій бік, наче рибальська волосінь. Я спрямував на нього Темний Вузол, який перехопив струмінь посередині і з гучним плямканням поглинув його. За струменем потяглася скляна рурка та чарівник, який її тримав: за мить їх теж засмоктало у Вузол, який тут-таки перетравив сам себе й зник.

Після смерті едомея, що настала через кілька секунд після того, як він зник у Вузлі[45], утуку з лев'ячою головою переможно скрикнув, перетворився на смолистий дим і розвіявся. Вараноголовий утуку, що явно був слугою третього чарівника, нікуди не подівся: вимахуючи шаблею, він обірвав мій вільний політ серією лютих випадів, від яких я ухилявся, як тільки міг.

— Ну, чому ти не вбив спочатку мого? — зітхнув утуку, рубонувши мене по грудях.

Я відлетів убік й, перекинувшись у повітрі, стрімко полинув угору:

— Я робив, що міг! А ти, може, краще припиниш мене штрикати?

Утуку ухилився від моєї Судоми й знову махнув шаблею:

— Ти ж знаєш, що я не можу…

— Авжеж, знаю!

Ухилившись від наступного удару на якихось кілька дюймів, я полинув ліворуч, далі — до землі й промчав між двома шатрами. Тоді знову злетів у повітря, оглянув схил, шукаючи третього чарівника, й ледве встиг помітити, як щось буро-жовтаве майнуло біля входу до улоговини.

Сповнений убивчих намірів, з утуку, що мчав навздогін за мною, я майнув за бескет услід за едомеєм, наче шуліка чи якийсь інший хижак, що переслідує мишу.

Чарівник поспіхом шкандибав униз по каменях, спотикаючись і ковзаючи. Убрання його задерлось вище від колін, сандалі він загубив. Чарівник дивився собі під ноги, цілком зосередившись на схилі. Він жодного разу не озирнувся — знав, що за ним на сліпучо-білих крилах женеться смерть.

За ним, на дорозі, я побачив ще чимало цікавого: масивну постать Фекварла, що боровся з третім утуку (той мав цапину голову з довгими рогами), ще двох утуку, що лежали поряд мертві, і трупи верблюдів та людей, розкидані довкола по обвугленій землі, мов непотрібне ганчір'я.

Війнуло вітром. Я побокував, проте запізно — і відчув різкий біль: шабля утуку встромилась мені в кінчик крила, відтяла кілька махових пір'їн й ущент зіпсувала мою дивовижну симетрію. Утративши рівновагу і всі свої літальні якості, я впав на осип, незграбно гепнувся на сідниці й покотився вниз.

На мене одразу налетів утуку, ладний швидше мене добити. Щоб затримати його (а це непросто, коли котишся з гори, — спробуйте самі, якщо не вірите!), я жбурнув через плече Розслаблення. Закляття влучило прямісінько в нього: утуку вмить утратив силу, його порухи стали мляві й повільні. Він упустив шаблю, крила його обвисли. Смикаючи не до ладу руками й ногами, він упав на землю й покотився вслід за мною.

Ми мчали вниз у супроводі лавини каміння.

Ми вдарились об тверду землю пустельної дороги.

Ми ледве сіли.

Ми перезирнулись — і обидва підняли руки. Я виявився спритніший: мій Вибух розніс утуку на шматки.

Шматки його сутності попадали на землю, засипавши мертвотно-сухе каміння й скелі, наче життєдайний дощ. Я важко піднявся на ноги посеред шляху, обтрусив порох зі своїх синців та саден і розправив крила, відчуваючи, як ущухає мій бойовий запал.

Ліворуч від мене повільно й болісно давав собі раду Фекварл, який нарешті впорався зі своїм цапоголовим супротивником. З глибокої рани на його грудях сочилася блискуча сутність, проте загалом він був цілий.

Що ж, непогано! Ми вдвох подолали п'ятьох утуку й двох — із трьох — едомейських чарівників[46]. Проблему розбійників на Соломоновому шляху було вирішено.

До речі! Третій чарівник… Куди він подівся?

Аж тут зблизька пролунав голос — високий і владний:

— Демони! Не смійте ні рухатись, ні говорити без мого веління, хіба що задля того, щоб покірно, упавши ниць лицем, повзати перед верховною жрицею Сонця з благословенної країни Гім'яр! Я кажу це від імені своєї цариці й від імені всього Гім'яру! Негайно назвіть себе: хто ви такі і яка ваша природа, інакше відчуєте, що таке наш великий гнів!

Як на мене, тут вистачило би й простого «добридень».

16

Не те, щоб я не помітив, що ми не самі. Просто мені було до того байдуже. У розпалі битви думаєш лише про головне, а саме: як розпороти пузо ворогові й при цьому не дати йому відтяти тобі руку й зацідити нею по твоїй же довбешці. Якщо й залишається хоч яка-небудь сила, то її вистачає хіба що на прокльони. Повзати ниць перед незнайомими спостерігачами — це, так би мовити, не основний номер твоєї програми. Особливо тоді, коли ти саме їх і рятуєш.

Тому я не став поспішати. Обтрусив з себе пісок і оглянув віддалені рівні своєї сутності, а тоді вже обернувся й подивився, хто це там розмовляє.

Не далі ніж за дванадцять дюймів від себе я побачив пику, що зирила на мене з презирством, зневагою й бажанням поремиґати свіжої травички. То був верблюд. Прослідкувавши за напрямом його шиї, я виявив червоно-жовту шовкову подушку, припасовану до його сідла. Нижче звисали китички чепрака, а вище на поламаних жердинах колихався балдахін — на жаль, геть обгорілий і подертий.

На подушці сиділа молода дівчина — майже дитина. Її чорного волосся, зачесаного назад, було майже не видно під шовковою хусткою, проте брови вона мала тонкі й насмішкуваті, а очі — чорні, наче онікс. Обличчя — вузьке, колір шкіри — смаглявий і рівний. Людина, мабуть, назвала б її красунею. Моє досвідчене око помітило також ознаки свавілля, кмітливості й суворої рішучості, а пасувало це їй чи ні — то вже не мені було судити.

Дівчина прямо сиділа на своїй подушці, поклавши одну руку на передню луку сідла, зроблену з акації, а другою недбало тримаючи повіддя. На ній був полотняний дорожній плащ, пофарбований пустельними вітрами у вохристий колір і подекуди опалений полум'ям утуку, й довге вовняне вбрання, виткане геометричним червоно-жовтим візерунком. Убрання щільно облягало її тулуб й вільніше спадало до ніг. У сідлі вона сиділа боком, а її ноги були взуті в невеличкі шкіряні чобітки. На тонких оголених зап'ястках бряжчали бронзові браслети. На шиї в неї висіла срібна підвіска у формі сонця.

Її волосся трохи розкуйовдилося, деякі пасма спадали на обличчя, й під оком видніла маленька свіжа рана, проте загалом вона, здається, вибралася з халепи цілою.

Одне слово, розповідати все це довше, ніж побачити. Я з хвилину роздивлявся на неї і врешті спитав:

— Хто це сказав — ти чи верблюд?

— Я, — насупилася дівчина.

— А манери в тебе нівроку верблюжі, — мовив я, відвертаючись. — Ми щойно перебили утуку, які на тебе напали. Це ти повинна впасти перед нами на коліна й дякувати за порятунок. Авжеж, Фекварле?

Мій товариш нарешті підійшов ближче, обережно мацаючи рану на своїх грудях.

— Клятий цап! — буркнув він. — Прохромив мені груди рогом саме тоді, коли я душив двох інших! Троє на одного — отакої! Дехто з джинів не має ані найменшого уявлення про чемність… — Тільки зараз він помітив дівчину. — А це хто така?

— Врятована. — стенув я плечима.

— А ще хто-небудь врятувався?

Ми оглянули жалюгідні рештки каравану, розкидані по пустелі. Усе було тихо, ніде ніщо не ворушилося, крім пари верблюдів без вершників, що походжала поблизу, й стерв'ятників, які ліниво кружляли в небі. Інших живих істот видно не було.

Не було видно й ще декого — едомейського чарівника-втікача. Мені зненацька спало на думку, що добре було б притягти його до Єрусалима живим. Соломонові напевно буде цікаво дізнатися з перших вуст причину появи розбійників…

Дівчина, що так і не подякувала нам, сиділа тим часом на своїй подушці й дивилася на нас із Фекварлом великими темними очима. Я чемно звернувся до неї:

— Я шукаю одного з розбійників, що напали на ваш караван. Він утік по скелях униз — отуди. Ти мала б його помітити. Чи не скажеш, куди він подівся… якщо тобі, звичайно, це не завдасть клопоту?

Дівчина ліниво показала на велику кам'яну брилу з протилежного боку дороги. З-за брили стирчали чиїсь ноги. Я кинувся туди й побачив мертвого едомея; з середини чола в нього стримів срібний кинджал. Від аури срібла мене занудило, проте я все-таки труснув тіло — хтозна, може, цей чолов'яга просто непритомний! Ні, все марно… Ось тобі й живий свідок, якого я сподівався привести до Соломона!

Я впер руки в боки і поглянув на дівчину:

— Це ти зробила?

— Я — жриця храму Сонця з благословенного Гім'яру. Демони-раби цього чоловіка знищили моїх супутників. Як я могла залишити його живим?

— Ну, було б непогано, якби він прожив трохи довше. Соломон напевно захотів би з ним зустрітися…

Попри все своє розчарування, я мимоволі поглянув на дівчину з повагою. Жриця вона чи ні, а влучити в рухому ціль, не сходячи з верблюда, — це справді майстерно, хоч визнавати цього вголос я не збирався.

Фекварл теж роздивлявся на дівчину, ще й досить-таки замислено. А тоді кивнув головою в її бік:

— Що вона там каже? Звідки вона?

Дівчина почула й різко промовила:

— Кажу вам ще раз, демони: я — жриця храму Сонця, посланниця великої…

— З Гім'яру вона, — пояснив я.

— А де цей Гім'яр?

— Десь, ніби, в Аравії.

— …великої цариці з володарного дому Гім'яру! Від імені всього нашого народу я вимагаю…

— Зрозуміло… — Фекварл поманив мене вбік. — Я тут подумав: якщо вона не ізраїльтянка, то заборони на неї не поширюються, еге ж?

Я почухав свою бороду:

— Твоя правда…

— А до Єрусалима вона поки що не увійшла…

— Не увійшла.

— До того ж вона молоденька, апетитна…

— Демони! Ви чуєте мене?!

— Дуже апетитна, — погодився я. — Та й легені в неї хороші.

— А ми з тобою, Бартімеусе, трішки втомилися після тяжкої роботи…

— Демони! Вислухайте мене нарешті!!!

— Правду кажучи, ми обидва добряче зголодніли…

— Демони!!!

— Стривай-но, Фекварле, — я обернувся й мовив арабській дівчині: — Чи не зробиш ти ласку більше не говорити цього слова? «Демон» — це термін надто принизливий[47]. Він ображає мене. До нас слід звертатись, наприклад, «вельмишановний джин», чи «величний дух», чи якось так іще. Згода? Дякую.

Дівчина вирячила очі, проте нічого не сказала. Цс вже було добре.

— Пробач. Фекварле. На чому ми зупинилися?

— Ми обидва зголодніли, Бартімеусе. Хіба не так? Ніхто ж ні про що не дізнається… А потім ми з перемогою повернемося до господаря. Проти ночі вже будемо на Храмовій горі, посідаємо біля вогнища… А Хаба тим часом поверне собі Соломонову ласку, відпустить оту свою тінь і помилує твою мізерну шкуру. Що ти на це скажеш?

Пропозиція справді була непогана, особливо те її місце, де йшлося про тінь.

— Гаразд, — погодився я. — Литки будуть мої!

— Ну, це вже нечесно! Хто сьогодні вбив більше утуку?

— А ти тоді візьмеш собі все інше. Ще й верблюда на додачу.

За цією веселою суперечкою ми обернулися до дівчини й побачили, що вона дивиться на нас згори так люто, що навіть Фекварл скулився. Вона стягла з голови хустку, і її волосся розсипалося довкола стрункої шиї. Обличчя її було моторошно безжурне. Тоненькі руки згорнуті на грудях, а пальці значуще постукували по рукаву. Худенька, розкуйовджена, в обсмаленому вбранні, на неоковирному верблюді під пошкодженим балдахіном, вона все одно мала досить сили, щоб зупинити нас обох.

— Шляхетні духи, — промовила вона залізним голосом, — я вдячна вам обом за те, що ви допомогли мені в цій біді. Без вашого своєчасного втручання я напевно загинула б, як ці бідолашні торговці — мої нещодавні супутники. Нехай вознесуться їхні душі до царства бога Сонця, бо вони були мирні люди! А тепер вислухайте мої слова. Я — посланниця і особиста представниця цариці Гім'яру, й мені треба якнайшвидше потрапити до Єрусалима, щоб поговорити з Соломоном, царем Ізраїлю. Моя місія надзвичайно важлива. Від її успіху залежить дуже багато. Тому я вима… прошу вас допомогти мені, щоб моя подорож завершилась якнайскоріше. Допоможіть мені в цій справі, і я постану перед вашими господарями — хай там хто вони такі, — й попрошу, щоб вони звільнили вас від рабства, в якому ви нині перебуваєте, й відправили вас назад до Великої Безодні[48], звідки ви з'явилися! — Вона піднесла руку до неба. — Присягаюся на цьому перед богом Сонця й священною пам'яттю моєї матері!

Запанувала лунка тиша. Фекварл нетерпляче потер руки:

— Ну, годі! З'їмо її, та й квит!

Я завагався:

— Стривай. Хіба ти не чув, що вона сказала? Вона допоможе нам здобути волю!

— Не вір жодному її слову, Бартімеусе! Вона ж людина. Всі люди брехливі!

— Авжеж, людина… Тільки щось таке в ній є! Ніби схожа чимось на Нефертіті…[49]

— Ніколи не зустрічався з нею, — буркнув Фекварл. — Я тоді, якщо пам'ятаєш, перебував у Мікенах. Та й що тобі до неї? Я голодний!

— Як на мене, краще зачекати, — наполягав я. — Може, вона замовить за нас словечко перед Хабою…

— Гадаєш, він її послухає?

— Або, може, перед Соломоном…

— Та годі тобі! Хто її до нього пустить!

Він, напевно, мав рацію, та я досі був злий на Фекварла за його давні кпини — й тому затявся.

— І це ще не все! — провадив я. — Вона — свідок нашої битви!

Фекварл замислився, та врешті хитнув головою:

— Нам не треба свідків. Вистачить і трупів.

— Вона назвала нас «шляхетними духами»!

— Яке це має значення?! — Фекварл нетерпляче гаркнув і ступив у бік дівчини, проте я непомітно підійшов І перейняв його. Він зупинився, вибалушивши очі й випнувши вилиці.

— Вічна твоя проблема! — зіпнув він. — Розкис через якусь людину — тільки через те, що в неї довга шия й залізний погляд!

— Хто розкис? Я?! Та я зжер би її вмить! Але ж вона може допомогти нам — от у чому річ! А твоя вічна проблема, Фекварле, що ти ніяк не вгамуєш свій апетит! Жереш усе, що тільки бачиш: дівчат, смердючих комашок, поховальних бісів[50] — усе, що завгодно!

— Я ніколи ще не куштував поховального біса!

— Б'юся об заклад, що куштував!

Фекварл тяжко зітхнув:

— То ти даси мені вбити її чи ні?

— Ні!

Він з огидою заломив руки:

— Хоч посоромився б! Ми ж раби, не забувай, — раби таких самих людей, як оце дівчисько! Хіба вони робили нам хоч яке-небудь добро? Ні! Будівництво та війни[51] — ось для чого ми потрібні їм ще з часів Уру! І це ніколи не скінчиться, Бартімеусе, — невже ти не розумієш? Ми з ними — вічні вороги, з усіма, не лише з чарівниками. Усі ці дурнуваті селяни, їхні плаксиві дружини, верескливі діти — вони нічим не кращі за Хабу й таких як він. І це дівчисько — теж! Вони б охоче, без жалю кинули нас усіх у Вогонь Лиха, якби їм не треба було мурувати нові фортеці, копати нові канали чи вбивати бовдурів з якогось чужого племені!

— Я нічого цього не заперечую! — вигукнув я у відповідь. — Але ж треба бути практичними, користуватися нагодою! А це — наша нагода! Ти ж так само, як і я, не хочеш повертатися до кар'єру. А це дівча, можливо… Ну, куди ти зібрався?

Фекварл, наче скривджене дитя[52], обернувся й попрямував геть.

— Якщо вже вона тобі так подобається, — обізвався він, — то залишайся з нею! А я полечу до Хаби. Побачимо, як вона зуміє випросити нам волю. Може, й твоя правда, Бартімеусе. А може, ти ще пошкодуєш, що не зжер її, поки була змога! — З цими словами він загорнувся в плащ із багряного полум'я й полинув у небо, назустріч сонцю, вилаявшись на прощання — так, що по самотніх ущелинах посипалося каміння.

Я обернувся й поглянув на мовчазну дівчину.

— Ну, — сказав я, — ось ми з тобою й сам на сам.

17

— Ну, — сказав демон, — ось ми з тобою й сам на сам.

Ашміра застигла в сідлі, відчуваючи, як піт струменіє її скронями й тече потилицею. Серце її так відчайдушно билося об ребра, що вона була певна: демон от-от це побачить чи помітить тремтіння рук, які вона навмисне поклала на коліна, щоб це приховати. «Нізащо не показуй ворогам свого страху, — так навчали її старші охоронниці, — нехай їм здається, що ти рішуча й незворушна, що тебе неможливо злякати». Вона щосили намагалася, щоб її обличчя залишалося байдужим, а дихання — рівним. Холодно відвернувшись, вона стежила за кожним порухом демона. Її пальці трималися за кинджал, схований під убранням.

Їй випала нагода побачити силу цієї істоти, коли та знищила іншу — подібну собі — спалахом сліпучого полум'я, і розуміла, що цей демон, якщо захоче, так само легко може знищити її. Він, як і ті чудовиська, що напали на неї в ущелині, був набагато небезпечніший за тих духів, яких їй доводилось викликати під час навчання, чи кволих демонів гірських племен. Це, мабуть, якийсь африт, а може, й марид. Найкращим захистом від нього тепер було срібло: закляття хіба що розсердили б його, а їй нітрохи не стали б у пригоді.

Демон, проте, й без того був помітно роздратований. Він поглянув на небо, де його товариш уже перетворився на вогняну цятку над обрієм, і тихо вилаявся. Далі люто копнув ногою, взутою в сандалю, камінець, який полетів аж на той бік ущелини.

Ашміра чудово знала, що вищі духи можуть прибирати будь-яку подобу, щоб певніше дурити чи підкорювати тих, хто їх бачить. Знала вона й те, як нерозумно зважати на їхній вигляд. Однак цей демон мимоволі привертав її увагу. На відміну від тих страхіть, що напали на караван, від свого власного товариша — той, здавалося, тільки хизувався своєю люттю, — цей дух ховав свою підступну вдачу під привабливим образом.

Коли Ашміра вперше його запримітила, він мав вигляд бороданя-подорожнього, серйозно потріпаного слідами битви. Проте майже одразу (вона навіть незчулася, як це відбулося) він перетворився на симпатичного юнака з ямками на щічках і веселими очима. Волосся спадало йому на плечі чорними кучерями, руки й ноги були стрункі та дужі. Риси його обличчя й колір шкіри чимось нагадали Ашмірі вавилонян, які бували при дворі Шеби, одначе вбраний він був простіше — у скромну шкіряну спідничку до колін та аметистове намисто, що висіло на його оголених грудях. На його спині були акуратно згорнуті білі крила: найменші пір'їни цих крил були довші за її передпліччя. З кінчика лівого крила звисала м'яка драглиста маса, що холодно виблискувала в світлі надвечірнього сонця. Проте загалом він видавався справжнім красенем.

Ашміра дивилася на крилатого юнака, й серце її відчайдушно тьохкало. Зненацька він повернув голову, і їхні очі зустрілися. Дівчина поспіхом відвернулась — і вмить дорікнула собі за це.

— Сподіваюсь, ти зможеш виконати свою обіцянку, жрице з Гім'яру, — мовив юнак. — Я поручився за тебе своєю сутністю.

Ашміра не зрозуміла суперечки демонів, бо їхня розмова велася почасти арабською, почасти невідомими їй мовами. Вона змусила себе подивитись у чорні холодні очі демона й, повернувши владний голос, запитала:

— Куди він подівся? Той, другий, демон? І як щодо мого прохання?

Юнак ліниво підняв брову:

— От уже лихо! Знову це кляте слово!

Він несподівано ступив до верблюда. Срібний кинджал Ашміри вмить вислизнув у неї з-за пояса і опинився в руці.

Юнак тут-таки зупинився:

— Ще один кинджал? Скільки в тебе їх із собою?

Один кинджал Ашміра загубила серед бою, ще один залишився стирчати в тілі едомея. Ще два лежали в її торбині.

— Що тобі до цього, демоне? — зіпнула вона. — Я просила тебе…

— А я просив тебе, — перервав її дух, — щоб ти не вимовляла непристойних слів у моєму товаристві! Та й витягати кинджал зі штанів теж не дуже чемно! — Демон поклав смагляву руку на бік її верблюда і обережно погладив тварину. — Може, сховаєш його? Мене аж сюди пронизує холодом — особливо крило. Мені, до речі, крило поранили, — значуще додав він, — поки я рятував тебе!

Ашміра завагалась. Вона заціпеніла з нерішучості, зі страху їй перехопило живіт. Нарешті вона неслухняними руками підняла плащ і застромила назад за пояс кинджал.

— Отак буде краще, — мовив демон. — До речі, на шиї в тебе срібний диск… Чи не могла б ти прибрати геть і його?

Ашміра послухалася. Крилатий юнак більше нічого не сказав. Поплескав бік у верблюда, відійшов на кілька ярдів і зупинився, оглядаючи ущелину. За хвилину він почав насвистувати ритмічну пісеньку дервішів.

Ашміра страшенно роздратувалася — через те, що послухалася демона й що він нахабно зневажає її запитання. Спересердя їй кортіло витягти кинджал і жбурнути його демонові в спину. Проте вона нічим не виявила своєї люті й спробувала її стримати. Ця тварюка знається з Соломоном, вона ще може стати в пригоді. Треба користуватися будь-якою нагодою якнайшвидше потрапити до Єрусалима.

До того ж його слова були правдою — він прийшов-таки їй на допомогу!

— Пробач мені мою обережність, о духу, — мовила вона, — Якби не моя зброя, я давно б уже загинула. Тож не гнівайся, що я завжди тримаю її при собі.

Юнак озирнувся; проникливі темні очі пильно оглянули її.

— То й що, чи допомогла вона тобі відбитись від утуку? Мені взагалі дивно, як ти вижила!

— Так, — відповіла вона. — Кинджал мене врятував. Отой демон… тобто, я хотіла сказати, дух із головою ящірки стрибнув на мене, але я вдарила його кинджалом, і срібло застало його зненацька. Він відскочив і хотів був напасти знову, та чомусь злякавсь і зник.

Крилатий юнак захихотів:

— Це, мабуть, саме тоді, коли з'явився я! Чи не помітила ти часом на його писку шаленого переляку?

Ашміра знала, що демони — не бозна-які розумаки. А цей на додаток виявився такий самовдоволений, що гріх було цим не скористатись.

— Ще б пак, помітила! — відповіла вона. — Я мушу попросити в тебе вибачення за те, що не подякувала тобі одразу, як ти з'явився. Просто мене так вразив цей напад, що я не зміркувала, що розмовляю з одним із наймогутніших духів повітря! Хай покарає мене бог Сонця за те, що я не розгледіла твого сяйва! Та зараз я все бачу. Зараз я розумію, як шляхетно й самовіддано ти врятував мене від смерті! Я винна тобі повік! І ще раз уклінно дякую тобі всією своєю негідною душею!

Юнак вирячився на неї й насмішкувато підняв брову:

— У вас у Гім'ярі завжди так розмовляють?

— Зазвичай ми менш емоційні й тому складніше будуємо свої речення.

— Та невже?! Ну, складними реченнями ти мене не здивуєш, тож усю цю твою балачку я загалом зрозумів. Тільки май на увазі: тутешній люд — простий, може враз заплутатись у пишній мові, особливо там, де ти казала про свою негідну тушу..

— Негідну душу! — розгублено заморгала Ашміра.

— І про неї — теж. А щодо твоїх запитань, то не журися. Фекварл вирушить по нашого господаря, який неодмінно супроводить тебе до Єрусалима, як тобі й хотілося. І якщо ти, із вдячності, замовиш за нас перед ним слівце й переконаєш відпустити нас на волю, то ми теж будемо тобі вельми вдячні. Останнім часом рабство в Соломона надто вже втомлює нас.

Серце в Ашміри затьохкало:

— То ваш господар — сам Соломон?

— Формально — ні. А практично — так, — юнак насупився. — Тут усе надто непросто. Будь-що чарівник скоро з'явиться сюди. Можеш поки що придумати зворушливу промову на мою підтримку.

Демон, насвистуючи, помаленьку попрямував уздовж решток каравану. Ашміра дивилася йому вслід і гарячково міркувала. Відтоді, як бойовий запал згас у її душі, вона відчайдушно намагалася опанувати себе й зберегти контроль над тим, що відбувалося навколо.

Спочатку її думки заповнило приголомшення — від несподіваної засідки, від загибелі людей, з якими вона стільки днів мандрувала, від нечуваної моці демона з головою варана й від того, що її закляття Сили не подіяло на нього. До того ж їй довелося віч-на-віч розмовляти з Соломоновими демонами, приховуючи свій страх перед ними. Це було важко, проте врешті їй вдалося. Вона вижила. І тепер, спостерігаючи за демоном, Ашміра зненацька відчула приплив відчайдушної надії. Вона жива, її місія попереду! Мало того, що їй пощастило врятуватись від загибелі, — Соломонові слуги доправлять її просто до царя! А напад на Шебу має відбутися лише через дві ночі. Будь-який виграш у часі може виявитися рятівним!

Тим часом демон відійшов убік і походжав туди-сюди, поглядаючи на небо. Він здавався досить-таки балакучим, хоча й дещо гордовитим та образливим. Може, варто було з ним ще трохи побалакати? Він Соломонів раб, тож мусить чимало знати й про самого царя, й про його палац, і навіть, можливо, про Перстень.

Вона рішуче смикнула повід. Верблюд підігнув передні ноги й нахилився, опустившись колінами на пісок. Далі він підігнув задні ноги й ліг.

Ашміра м'яко зіскочила з сідла на землю. Оглянула свій обгорілий плащ, розгладила його і, не випускаючи з рук шкіряної торбини, підійшла до демона.

Крилатий юнак поринув у думки. Сліпучо-білі крила виблискували на сонці. Ашміра на мить звернула увагу на те, як нерухомо він стоїть, і на його меланхолійне, спокійне обличчя. Цікаво, що він бачить перед собою?.. Вона роздратовано виявила, що руки в неї досі тремтять.

Коли вона наблизилася до юнака, той поглянув на неї:

— Ну, сподіваюсь, ти придумала для мене кілька гарних означень? Раджу тобі такі слова, як «грізний», «самовідданий» і «величний»: як на мене, звучить непогано.

— Я хочу поговорити з тобою, — відповіла Ашміра.

— Поговорити? Навіщо? — чорні брови демона підскочили вгору.

— Ну… — почала вона, — не дуже часто випадає розмовляти з таким шляхетним духом, як ти. До того ж ти врятував мені життя! Звісно, я не раз чула про могутніх істот, які будують вежі за одну ніч або дарують дощ знеможеним від посухи землям. Проте я навіть не думала, що мені випаде нагода поговорити з таким високим і прекрасним духом, як… — вона зупинилася, побачивши, як глузливо посміхнувся юнак. — Що сталося?

— «Шляхетний дух» підозрює, що тобі щось треба. Що саме?

— Я сподівалася, що твоя мудрість…

— Облиш, — відповів демон, зблиснувши своїми чорними очима. — Я тобі не якийсь там недороблений біс. Я — джин, і до того ж вельми уславлений. Джин, який зводив для Ґільґамеша мури Урука, а для Рамзеса — мури Карнака, і ще чимало мурів для інших володарів, чиїх імен нині не пам'ятають. Соломон Великий — насправді лише останній з низки славетних царів, що зверталися до моїх послуг. Одне слово, о жрице з далекого Гім'яру, — провадив крилатий юнак, — я й без тебе досить високої думки про себе, тож тобі нема чого лестити мені.

Ашміра відчула, як кров бухнула їй в обличчя. Вона мимоволі стиснула кулаки.

— Ну, я просто хотів розібратися, що й до чого, — мовив джин і, підморгнувши, недбало притулився до скелі. — Гаразд, чого ж ти хочеш?

Ашміра трохи поміркувала.

— Розкажи мені про Перстень, — попросила вона.

Джин здригнувся. Його лікоть спорснув зі скелі, й він мало не впав на землю. Він струснув крилами, голосно зашурхотівши пір'ям, і вирячився на неї:

— Що?!

— Розумієш, — простодушно пояснила Ашміра, — я ніколи ще не бувала в Єрусалимі, а про великого царя Соломона розповідають стільки дивовиж! От я й подумала: коли ти такий відомий і досвідчений і Соломон так часто звертається до твоїх послуг, то ти, певно, можеш більше розповісти мені про це.

Джин хитнув головою:

— Знову лестощі! Я ж кажу тобі… — він зупинився. — Чи, може, ти кепкуєш із мене?

— Ні, ні! Що ти!

— Гаразд, хай там що, — буркнув юнак, — мені не треба ні лестощів, ні кпин! Інакше, диви, я пристану-таки на Фекварлову думку!

— А що то була за думка? — поцікавилася Ашміра.

— Тобі цього краще не знати. А щодо речі, про яку ти згадувала… Я розумію, що ти — звичайне простодушне дівча з аравійської глушини, але навіть і там ти, напевно, чула… — він боязко озирнувся. — Тут, в Ізраїлі, про деякі речі краще не говорити прилюдно, та й узагалі не згадувати їх.

— Ти ніби боїшся? — усміхнулась Ашміра.

— Аж ніяк! Це просто обачність… — крилатий юнак відчув себе ніяково, насупився й подивився в темно-синє небо. — Куди ж подівся цей Хаба? Мав би давно вже прилетіти… Чи, може, цей бовдур Фекварл заблукав?

— Якщо другого джина звуть Фекварл, — недбало зауважила Ашміра, — то тебе…

— Вибачай! — джин рішуче підняв руку. — Цього я тобі сказати не можу! Імена — річ серйозна, їх важливо мати й небезпечно губити. Ними не можна розкидатись на всі боки — ні джинам, ні людям; імена — наше найголовніше, найпотаємніше надбання. Своїм ім'ям я був створений багато століть тому, і той, хто його дізнається, матиме змогу поневолити мене. Деякі чарівники витрачають чимало сил на те, щоб отримати такі знання, — вивчають давні тексти, розшифровують шумерський клинопис, ризикують життям у магічному колі, щоб підкорити собі таких духів, як я! Ті, що володіють моїм ім'ям, тримають мене в кайданах, змушують чинити звірства — й це триває вже дві тисячі років! Тож, сподіваюся, ти розумієш, о діво Аравії, чому я намагаюсь ховати своє ім'я від нових знайомих. Більше не питай мене — це знання заборонене, таємне й запечатане!

— Тобто тебе звуть не Бартімеус? — перепитала Ашміра.

Запала тиша. Нарешті джин кахикнув:

— Пробач?

— Бартімеус. Так тебе називав твій приятель Фекварл.

Джин вилаявся крізь зуби:

— Навряд чи я назвав би його приятелем… От бовдур! Влаштувати прилюдну сварку!

— Ну, ти теж увесь час називаєш його на ім'я, — зауважила Ашміра. — До того ж я мушу знати твоє ім'я, щоб замовити за тебе слівце перед господарем!

Джин скривився:

— Мабуть, твоя правда… Гаразд, тепер моя черга питати, — сказав він. — А як щодо тебе? Як тебе звуть?

— Мене звуть Кіріна, — відповіла Ашміра.

— Кіріна… — недовірливо повторив джин. — Зрозуміло.

— Я жриця з Гім'яру.

— Ти кажеш про це увесь час… Гаразд, «Кіріно», чому ж тебе так цікавлять небезпечні речі на зразок певних золотих цяцьок, про які ми розмовляти не будемо? І що це за «важлива місія», котра привела тебе до Єрусалима?

Ашміра хитнула головою:

— Цього я тобі сказати не можу. Цариця заборонила мені говорити про це з будь-ким, крім самого Соломона, і я дала священну присягу.

— Ой, які ми зненацька стали правильні й хороші, — насмішкувато мовив демон і оглянув її. — Дивно, як цариця відрядила з такою місією одне-єдине дівчатко… Хоча на те вона й цариця — часом їм спадають на думку всякі химери. Якби ти чула, скажімо, Нефертіті, коли на неї, бува, нападе дур!.. Так, так, — байдуже провадив він. — Отже, ти з Гім'яру… Я ніколи не бував там. Гарна країна?

Ашміра й сама ніколи не бувала в Гім'ярі й нічого про нього не знала.

— Так. Дуже гарна.

— Там, напевно, високі гори?

— Так.

— Є, мабуть, і річки, й пустелі?

— Вистачає.

— І міста?

— Еге ж, є кілька.

— І серед них — скельне місто Сафар, видовбане просто в бескетах? — допитувався демон. — Чи це не в Гім'ярі? Я часом не помилився?

Ашміра завагалась. Вона відчула пастку й не могла придумати відповіді, що дозволила б їй виплутатись.

— Я ніколи не розмовляю про свою країну з чужоземцями, — врешті відповіла вона. — Це одна з традицій нашого народу. А от про Ізраїль я поговорила би з більшою охотою. Адже ти добре знаєш царя Соломона та його палац?

Крилатий юнак пильно подивився на неї:

— Палац — так, а от Соломона — не дуже. У нього багато слуг. — Але ж коли він викликає тебе…

— Нас викликають його чарівники. Я вже казав тобі про це. Ми виконуємо їхню волю, а вони — Соломонову.

— А вони раді служити йому через той… — тепер Ашміра не вимовила цього слова вголос. Її теж пройняв страх Бартімеуса.

— Так, — коротко відповів джин.

— І ви всі — раби цієї речі?

— І я, й безліч інших.

— Чому ж ви не знищите її? Чи не викрадете?

Джин помітно здригнувся:

— Цить! Тихше!

Він поспіхом озирнувся на всі боки. Ашміра, переповнившись його тривогою, теж озирнулась, і на мить їй здалося, ніби сині тіні скель стали темнішими.

— Про неї не можна говорити так! — суворо мовив джин. — Ні тут, ні десь інде в Ізраїлі, а надто — в Єрусалимі, де кожен другий вуличний кіт — шпигун великого царя! — Він звів очі до неба й хутко забурмотів: — Річ, про яку ти говориш, не можна викрасти, бо власник ніколи її не знімає. А якщо кому-небудь спаде на думку щось із нею зробити, то згаданий власник просто крутне цією річчю на пальці — раз! — і з його ворогами станеться те саме, що з бідолашними Азулом, Одалісом чи Філокритом. І це — лише троє з багатьох! Ось чому ніхто при здоровому глузді не наважується кинути виклик цареві Соломону. Ось чому він так міцно й безжурно сидить на своєму престолі. І ось чому, якщо ти хочеш залишитися живою й довести до кінця свою «важливу місію», на яку ти натякала, — ти повинна втамувати і свій язик, і свою цікавість! — Джин тяжко відсапнув. — Мене тобі боятись не варто, жрице Кіріно з Гім'яру, бо я зневажаю тих, хто тримає мене в неволі, й нічого їм не скажу, навіть коли щось… чи хтось… — він поглянув на неї й знову підняв брови, — викликає в мене найбільші підозри! Боюся тільки, що всі інші — не такі порядні, як я. Особливо отй — додав він, показуючи на північ. — Не треба й казати, що людина — найнебезпечніша з усіх істот!

Ашміра озирнулася туди, куди показав Бартімеус. Там удалині, на тлі вечірнього неба, видніла зграйка темних цяток, що стрімко наближалася.

18

Якби джин не попередив її, Ашміра, можливо, прийняла б ті цятки в небі за зграйку птахів. Проте й тоді її омана тривала б недовго. Спочатку то були просто сім чорних крапок, одна з яких вирізнялася дещо більшим розміром, що летіли тісною вервичкою над пустельними горами. Потім цятки почали швидко рости, і невдовзі дівчина побачила струмені різнобарвного світла, що витанцьовували на їхніх поверхнях, і слід від гарячого серпанку, який снувався позаду них.

Десь через хвилину вони почали поволі спускатися до ущелини, й тепер Ашміра побачила, що барвисті струмені — це насправді язики полум'я, що змушували кожну з летючих істот спалахувати золотом серед густих сутінків, — усіх, крім найбільшої, яка летіла в центрі, залишаючись вутільно-чорною. Ось вони підлетіли ще ближче: Ашмірі вже було видно крила й чутно гудіння, яке лунало від них. Звук дужчав, ставав оглушливим. Колись, іще дитиною, вона спостерігала з палацового даху, як на заплавні луки під мурами Маріба налетіла зграя сарани. Рев, який вона чула тепер, скидався на шурхіт крил тієї зграї й навіював такий самий страх.

Істоти опустилися нижче за гребені скель і рушили до неї, летячи над дорогою. Мчали вони дуже стрімко, здіймаючи за собою в повітря пісок, який курився по схилах, заповнював ущелину. Тепер Ашміра бачила, що шестеро з тих істот — демони, крилаті, проте в людській подобі. Сьомим був килим, який ніс ще один демон, а на самому килимі сидів чоловік.

Ашміра втупилась у нього і його почет, дивуючись цій помпезності у вияві сили.

— Напевно, — прошепотіла вона, — це і є сам Соломон…

Джин Бартімеус, що стояв поряд, лише пирхнув:

— Не вгадала! Спробуй-но ще раз… Це просто один із сімнадцяти головних Соломонових чарівників — хоча, можливо, найстрашніший з них. Його звуть Хаба. Кажу тобі: стережися його!

Заклубочився пісок, налетів вітер, величезні райдужні крила замахали повільніше: шість демонів ненадовго зависли в повітрі і м'яко опустилися на дорогу. Сьомий, що летів у центрі, зсунув килим з плечей на свої велетенські руки і з низьким уклоном позадкував, залишивши килим висіти за кілька футів над землею.

Ашміра пильно роздивлялася на ряд мовчазних демонів. Кожен з них мав подобу людини заввишки з сім-вісім футів. Усі вони, крім того, що звався Фекварлом (той уперто залишався кремезним, з волячою шиєю й гладким черевом; він сердито насупився, поглянувши на неї), мали вигляд дужих смаглявих атлетів. Ступали вони витончено і спритно, упевнені у своїй надприродній силі, ніби якісь божки, що зійшли з небес на землю. Обличчя їхні були напрочуд гарні; золоті очі виблискували в пітьмі ущелини.

— Не дуже задивляйся на них, — зауважив Бартімеус. — Це здебільшого справжнісінькі бовдури.

Чоловік на килимі сидів прямо й нерухомо, підібгавши ноги й незворушно згорнувши руки на колінах. Він закутавсь у плащ із каптуром, який захищав його від холоду, що панував у височіні. Обличчя його ховалося під каптуром, ноги були покриті килимком з густого чорного хутра. Видно було лише довгі білі пальці: ось вони розімкнулись, ляснули, й з-під каптура долинув голос, що виголошував закляття. Килим опустився на землю. Чоловік скинув з ніг хутряний килимок й одним спритним порухом став на ноги. Далі він зійшов з килима й хутко попрямував до Ашміри, залишивши позаду своїх мовчазних демонів.

Бліді руки відкинули каптур; вуста розтяглись у вітальній усмішці.

Ашмірі чарівник видався страшнішим за своїх рабів. Наче вві сні, вона побачила пару великих вологих очей, глибокі шрами на блідо-сірих щоках, усміхнені тонкі вуста — напружені, наче струни з кишок.

— Жрице, — тихо промовив чарівник, — я — Хаба, Соломонів слуга. Хай там які біди й страхи спіткали тебе, забудь про них, бо нині я приймаю тебе під своє заступництво. — Він схилив перед нею свою лису голову.

Ашміра вклонилась у відповідь:

— Я Кіріна, жриця Сонця з країни Гім'яр.

— Мій раб уже повідомив мене, — мовив Хаба, не озираючись на джинів; Ашміра помітила, що кремезний демон згорнув руки на грудях і недовірливо дивиться на неї. — Пробач, що змусив тебе чекати, — провадив чарівник, — але я був далеко звідси. І, звичайно, прошу вибачення за те, що не зміг запобігти цьому… жорстокому нападу. — Він показав на сліди битви.

Хаба стояв трохи ближче, ніж хотілося б Ашмірі. Від нього віяло дивним запахом, що нагадував їй Залу Мертвих, де жриці запалюють кадила на пам'ять про всіх матерів. Запах був солодкий, міцний і водночас ніби якийсь нездоровий. Дівчина відповіла:

— І все ж таки я дякую тобі, бо твої слуги врятували мене. Тільки-но я повернуся до Гім'яру, як одразу подбаю про те, щоб моя цариця щиро віддячила тобі.

— На жаль, я не знаю вашої країни, — мовив чарівник. Усмішка застигла на його обличчі, а великі очі пильно дивилися на неї.

— Це в Аравії, на схід від Червоного моря.

— Тобто… недалеко від Шеби? Цікаво, що всіма тамтешніми землями правлять жінки! — чарівник насмішкувато пирхнув від такої чудасії. — На моїй батьківщині, в Єгипті, теж колись цим бавилися… — провадив він. — Із цього зазвичай не буває добра. Одначе, жрице, я не можу сказати, що честь порятувати тебе належить мені. Адже це мій володар, великий Соломон, наказав мені очистити ці землі від розбійників. Якщо комусь і варто дякувати, то тільки йому.

Ашміра усміхнулася, сподіваючись, що усмішка вийшла досить-таки чарівна:

— Я хотіла б подякувати йому віч-на-віч, якщо це можливо. Насправді я прямую до Єрусалима за дорученням цариці, щоб просити Соломона прийняти мене.

— Я так і зрозумів.

— Чи не допоможеш ти мені в цьому?

Усмішка застигла, наче приклеєна; очі й далі дивились на неї. Ашміра не помітила, щоб чарівник хоч раз моргнув.

— Багато хто хоче побачити царя, — відповів він, — і багато хто зазнає розчарування. Проте я гадаю, що твоє становище і — дозволь мені сказати так — твоя незрівнянна краса дозволяють тобі сподіватися на його увагу. — Він велично обернувся до своїх рабів, його усмішка зникла. — Німшику! Слухай мене!

Один з велетнів підтюпцем вибіг уперед і скривився.

— Решта рабів залишаться з тобою й слухатимуться тебе, — наказав Хаба, — крім Хосрова, що понесе мене, як і раніше. А вам, Німшику, я доручаю таке: приберіть із дороги трупи й уламки, убитих поховайте, верблюдів спаліть. Якщо вижив хтось іще, перев'яжіть їм рани й віднесіть до Народної брами палацу — разом з усім добром і тваринами, що вціліли. Зрозуміло?

Велетенська постать завагалася:

— Господарю, але ж Соломон заборонив…

— От дурень! Розбійники знищені, ви тепер можете повернутися. Коли виконаєте доручення, чекайте мене на даху моєї вежі: там я віддам вам нові накази. Якщо зробите щось не так, шкіру злуплю! Забирайтесь!

Чарівник обернувся до Ашміри з іще ширшою усмішкою:

— Жрице Кіріно, пробач моїм рабам їхню недоумкуватість. На жаль, чарівник мусить отак воловодитися з цими тварюками, хоча тобі, напевно, це відомо…

— Так, дехто з наших старших жриць часом розмовляє з духами, — стримано відповіла Ашміра. — Я, щоправда, на цьому не знаюся…

— Ще б пак! Навіщо такій гарнюні, як ти, на цьому знатися… — Великі чорні очі знову зміряли її поглядом. — Тільки не бійся моїх рабів, — додав Хаба. — Вони цілком у моїй владі, їх скуто потужними магічними кайданами, вони бояться навіть найменшого мого слова. А тепер, якщо…

Він замовк і насупився. Десь поблизу задзеленчали дзвоники. Війнуло смердючим вітром, що зірвав з Ашміри хустку й змусив її закашляти.

Хаба ласкаво вклонився:

— Пробач, жрице. Дозволь мені відійти на хвилину..

Він виголосив закляття. Минули три секунди. У повітрі над ним, наче квітка, розквітла маленька пурпурова хмаринка. На ній, недбало закинувши ногу за ногу й заклавши за голову зчеплені вузлуваті лапи, лежав невеликий зеленошкірий демон.

— Добрий вечір, господарю, — сказав він. — Я просто подумав… — Зненацька він помітив Ашміру й скривив здивовану гримасу: — Овва, ти тут не сам! Ну, гаразд. Не заважатиму вам!

Він зручніше вмостився на хмаринці.

— Чого тобі треба, Ґезері? — запитав Хаба.

— Та годі тобі, не звертай на мене уваги! Я зачекаю. А ви собі балакайте на здоров'я!

Чарівник усміхався й далі, проте в його голосі пролунала погроза:

— Ґезері!..

— Ну, гаразд, гаразд! — маленький демон заходився чухати собі під пахвою. — Я просто хотів сказати, що все чудово! Наша красуня нарешті зламалася. Почала збирати крам і…

— Годі! — вигукнув Хаба. — Не треба втомлювати нашу гостю нудними розмовами! З тобою я потім переговорю. Негайно повертайся до моєї вежі!

Демон вирячив очі:

— Можна? Справді? Ой, як добре!

Сказавши це, він плеснув у долоні й зник.

Хаба торкнувся Ашміриної руки:

— Вибач мені, жрице. Зроби ласку, зійди на мій килим, і я подбаю про те, щоб твій недовгий політ до Єрусалима тривав якнайзручніше.

— Дякую. Ти дуже чуйний.

— Кхе-кхе! — долинуло зліва від Ашміри. Джин Бартімеус, який увесь цей час непомітно стояв поблизу, виразно кахикнув, прикривши рукою рота.

— Рабе, — байдужим голосом промовив Хаба, — ти приєднаєшся до решти. Слухайся Німшика й сумлінно працюй! Прошу, жрице Кіріно…

Бартімеус почав по-змовницьки підморгувати й посміхатися. А далі кахикнув уже гучніше, виразно поглядаючи на Ашміру.

— Ти ще тут?! — Хаба відгорнув плащ і потягся до нагая з довгим держаком, який висів у нього на поясі.

Досі Ашміра, вражена появою демонів і занурена в думки про те, що вона от-от опиниться в Єрусалимі, навіть не згадувала про свою обіцянку. Однак тепер джинові відчайдушні гримаси й несподівана огида до чарівника, що стояв поряд, напружили її пам'ять: вона згадала свою присягу й зрозуміла, що діяти слід негайно. Врешті-решт, вона заприсяглася богом Сонця й пам'яттю матері!

— О великий Хабо! — сказала вона. — Зачекай хвилину! Цей джин — разом з тим, другим, — стали мені у великій пригоді. Я вважаю, що вони врятували мені життя. Будь ласка, звільни їх за це з рабства!

І вона широко всміхнулася. Гладкий джин, що стояв серед інших демонів, ступив уперед, зробивши кілька нерішучих кроків. Бартімеус заціпенів на місці, благально піднявши руки, й дивився то на Ашміру, то на чарівника.

Хабина усмішка вперше за весь цей час трохи зів'яла. Рука його залишилась на держаку нагая.

— Звільнити?.. Люба жрице, ти справді безневинна душа! Раби мають виконувати накази — така їхня природа! Вони не можуть сподіватися волі за будь-який дрібний успіх. А щодо демонів — тут без твердої руки не обійтися!

— Але ж ці джини… — почала Ашміра.

— Повір мені, вони дістануть по заслузі!

— То вони й заслуговують на…

— Жрице! — його усмішка стала ще ширша, ніж раніше. — Люба жрице, зараз не час і не місце на такі розмови. Поговорімо про це згодом, коли щасливо дістанемося до палацу. Обіцяю, що тоді я тебе вислухаю. Згода?

Ашміра кивнула:

— Дякую! Вельми дякую тобі!

— Чудово. То ходімо! Екіпаж чекає!

Хаба показав їй довгою блідою рукою на килим. Ашміра закинула на плече торбину і попрямувала до нього разом з чарівником. Мовчазні демони побокували, пропускаючи їх. І ні тоді, ні потім, коли килим злетів у повітря, вона не озирнулася на Бартімеуса: правду кажучи, вже за хвилину вона забула про нього.

* * *

До Єрусалима було сорок миль: на верблюдах цю відстань довелося б долати цілий день, Ашміра з чарівником пролетіли її менше ніж за годину.

Демона, який їх ніс, не було видно під килимом, хоч Ашміра часом чула шурхіт його крил і приглушені прокльони. Демон линув уперед — високо над огорнутою сутінками землею. Зо два рази він провалювався до повітряних ям над гірськими хребтами. Чарівник тоді вимахував натаєм над краєм килима, підстьобуючи незграбного раба жовтими блискавками.

Якесь невидиме захисне покриття огортало килим, бо вітер, який завивав довкола в пітьмі, не налітав на них надто шалено, й центральна частина ворсистої поверхні була чиста від льоду, що вже осідав на його крайніх китицях. Проте все одно було холодно. Ашміра сиділа, поклавши на коліна торбину й загорнувшись у плащ чарівника, відчуваючи, як коливається під нею тонка матерія, й намагаючись не думати про те, як довго їм доведеться падати, якщо демон усе-таки надумає скинути їх. Чарівник сидів біля неї, підібгавши ноги, — оголений до пояса, спокійний, — і дивився просто перед себе. На її радість, він жодного разу не поглянув на неї й не заговорив, щоправда, це й без того було неможливо за таким оглушливим вітром.

Поки вони летіли, звечоріло. Далеко на західному обрії ще видніла багряна смужка світла, однак земля внизу почорніла, й над головою спалахнули зорі. Вдалині мерехтіли вогники невідомих їй сіл: здавалося, тільки простягни руку — і набирай їх цілу жменю!

Нарешті перед нею розкинувся Єрусалим — наче яскравий метелик, що сів на темне стебло вершини пагорба. На зубчастій стрічці зовнішніх мурів палали вартові вогнища: на вежах, що стриміли вздовж стін, сяяли зелені чаклунські вогні. А всередині кола мурів купчилися тисячі менших вогників — скромні будиночки та крамнички, й на вершині, над цим розсипом світлячків, — могутній палац царя Соломона, саме такий великий, гордовитий і недоторканний, як про нього розповідалося в переказах. Ашміра відчула, як їй сохне в горлі; пальці, сховані під теплим плащем, непомітно торкнулися кинджала на поясі.

Вони стрімко рушили вниз. Ще мить — і поряд залопотіли шкірясті крила, і в темряві біля них хтось з'явився. У роззявленій пащі спалахнуло полум'я, низький голос окликнув їх. Ашмірі аж мороз пройшов поза шкірою. Хаба ж навіть не обернувся — зробив умовний знак, і задоволений вартовий зник у мороці.

Ашміра щільніше загорнулася в плащ, не звертаючи уваги на нудотно-солодкий мертвотний запах, яким він був просякнутий. Правду кажуть, що столицю великого царя надійно охороняють навіть у повітрі, навіть серед ночі. Цариця Балкіда мала рацію — як і завжди. Жодне військо не змогло б увійти до Єрусалима, й жодному ворожому чарівникові це було б не під силу.

Але ж вона, Ашміра, потрапила сюди! Бог Сонця не покинув її! Його милістю й благословенням їй пощастить прожити ще хоч трохи, щоб завершити те, що треба.

Серце її тьохнуло, волосся на голові стало дибки: їхній килим полинув просто до палацу. Коли він майнув над мурами, на мурах заревіли сурми — і зусібіч долинули гучні удари: єрусалимські брами замикали на ніч.

19

— Ну, що я тобі казав, Бартімеусе? — мовив Фекварл. — Пурхнула собі — й навіть не озирнулася!

— Знаю вже, знаю.

— Заскочила до Хаби — от уже спритниця! — і обоє втекли світ за очі. А де ж ми? На волі? — ущипливо додав Фекварл. — Ану, озирнися навколо!

— Вона ж намагалася, — заперечив я.

— Тільки щось не дуже старанно!

— Еге ж…

— Спроба була не надто наполеглива, чи не так!

— Еге ж…

— То чого ж ми її не з'їли? — запитав Фекварл.

— Атож! — вигукнув я. — Твоя була правда, я згоден! Тепер ти задоволений? От і гаразд. І годі вже мені дорікати!

Щоправда, про цю невеличку ласку просити було вже запізно. Фекварл дорікав мені вже кілька годин поспіль. Він не міг відчепитись від мене ні на хвилину, поки ми прибирали ущелину, — навіть тоді, коли копали могили, навантажували верблюдів і намагались кинути їх у вогонь. Він не змовкав ані на мить, зіпсувавши мені цілий вечір.

— Бачиш, люди — вони завжди заодно, — торочив Фекварл. — Так завжди було й завжди буде! А якщо вони заодно, то й нам слід триматися купи! Ніколи не вір жодній людині! Є змога зжерти її — жери! Правда, хлопці?

Звідусіль долинув схвальний гамір. Фекварл кивнув:

— Ось вони розуміють мене, Бартімеусе! Чому ж ти ніяк не зрозумієш мене, заради Зевса?

Він розлігся на кам'яному парапеті, вимахуючи схожим на гарпун хвостом.

— Еге ж, вона була гарненька, хоч і худорлява, — додав він. — Я тут задумався, Бартімеусе: чи не надто ти довіряєш зовнішнім рисам? Вибач мені, але ж це дурість, особливо для джина, що змінює свої подоби одну за одною!

Недоладний хор грубих голосів підтвердив, що решта шість бісів згодні з цим твердженням. Ми всі прибрали бісівську подобу почасти через те, що на пласкому даху Хабиної вежі істотам більшого розміру було б затісно, та найголовніше — тому, що ця подоба пасувала до нашого спільного настрою. Часом тобі приємно з'являтись у подобі гордовитого лева, стрункого воїна чи усміхненого повнощокого дитинчати, однак випадають часи, коли ти втомлений, роздратований і тобі лоскоче ніздрі запах смалених верблюдів, отоді й хочеться бути хіба що понурим бісом з прищавими сідницями.

— Смійтеся собі на здоров'я, — буркнув я, — та я досі вважаю, що спробувати було варто!

Дивна річ, проте я справді так думав, хоч усі слова Фекварла виявились чистісінькою правдою. Авжеж, її зусилля замовити за нас хоч слівце були мізерними; авжеж, вона втекла від нас разом з нашим мерзенним господарем, навіть не озирнувшись. І все ж таки я не шкодував, що помилував цю арабську дівчину. Чимось вона припала мені до душі.

І аж ніяк не своєю красою — хай там що торочив Фекварл. Радше своєю самовладою, холодною щирістю, з якою вона розмовляла зі мною. І тим, як вона слухала — непорушно, уважно, всотуючи кожне слово. І своєю явною цікавістю до Соломона та його Персня. І своїми ухильними відповідями щодо географії Гім'яру[53]. І ще — не останньою мірою — тим, що спромоглася вижити під час засідки в ущелині. Більше ніхто з каравану не залишився живим — а вони мали з собою і амулети, і все інше[54]!

Дівчина може скільки завгодно казати, що це кинджал допоміг їй затримати утуку в останню вирішальну мить, проте я знаю, що річ не тільки в тім! По-перше, вона залишила ще один кинджал у голові едомейського чарівника — це свідчить принаймні про її уміння майстерно вправлятися з цими кинджалами. По-друге, по той бік дороги я знайшов і третій кинджал, встромлений у м'який пісковик аж по держак. Отже, його кинули з неабиякою силою, та найцікавіше не це, а те, що довкола нього на скелі була велика пляма сутності. Нехай та пляма була бліда, розпливчаста, однак моє пильне око все ж таки помітило обриси розкинутих рук та ніг, рогів та крил, і навіть роззявленого з подиву рота.

Може, то був і не утуку, але будь-що — певний джин, і дівчина рішуче поквиталася з ним. Одне слово, в ній було більше, ніж здавалося на перший погляд.

А на жрицях я, до речі, так-сяк знаюся. Відтоді, як я замолоду служив лютій старшій жриці з міста Ур — допомагаючи їй у храмових ритуалах, беручи участь (проти своєї волі) в масових жертвоприношеннях собак та рабів і врешті-решт поховавши її в глибокій, викладеній оливом могилі[55], — я бачив чимало всіляких жриць. Байдуже, чи то були оточені розкошами вавилонянки, чи менади, що з виттям гасали між кущами в Греції, — будь-що то були суворі літні дами, чарівниці високого рівня, ладні щомиті штрикнути сутнісним списом бідолаху-джина за будь-яку дурницю, скажімо, за те, що ти мимоволі перекинув їхній зикурат чи невдало покепкував з їхніх литок.

Одна тільки риса ніколи не була притаманна жрицям — доблесть у битвах.

Звичайно, жриці Південної Аравії можуть бути зовсім інші. Мені не дуже знайомі ті краї, тож я не можу тут нічого сказати. Одначе будь-що слід визнати, що жриця Кіріна, яка нібито прибула з далекого царства Гім'яр, видавалася помітно цікавішою й загадковішою, ніж прості, буденні мандрівники, які щодня приїздили до Єрусалиму. Тож загалом я радів, що врятував її.

Проте, як справедливо зауважив Фекварл (хоч він міг би сказати це й стисліше), цей шляхетний вчинок не приніс нам жодної користі. Нічого не змінилося. Вона полетіла собі, ми залишились у рабстві, й вічні зорі по-давньому холодно сяяли над нашими головами[56].

Місяць піднімався вище, й людський гомін по вулицях помалу вщухав. Міські брами давно вже було зачинено, а тепер зачинялись і вечірні ринки. Жителі Єрусалима розходилися по домівках, щоб відпочити й відновити розтріпану матерію свого життя. У вікнах мерехтіли світильники, на кожному розі сяяли Соломонові чаклунські вогні, незліченні димарі курилися пахощами баранини, часнику і сочевиці — не бозна-як приємно, та все ж таки краще за сморід від згорілих верблюдів.

Гурток бісів, що скупчився на вершині Хабиної вежі, нарешті припинив реготати, шкірити зуби й вимахувати хвостами; ми вже збиралися перейти до обговорення впливу релігії на регіональну політику Східного Середземномор'я, коли між нами пролунав якийсь химерний писк.

— Німшику! Ти знову переїв маринованих комах?

— Ні! Це не я!

Тут-таки виявилося, що він не бреше: посередині даху, з-під важкої кам'яної плити, блиснула пара вогняних очей, далі вистромився схожий на недозрілий баклажан ніс, а за ним — і вся горішня частина огидного Ґезері, що люто мружився, озираючись навколо.

— Бартімеусе й Фекварле! — вигукнув він. — Покваптеся! Вас кличуть!

Ми навіть не поворухнулися.

— Куди це нас кличуть? — перепитав я. — І хто?

— Звісно ж, його пресвітла величність цар Соломон Великий! — відповів фоліот, спираючись ліктем об дах. — Він хоче бачити вас у своїх власних покоях, щоб до ладу розпитати про вашу нинішню бездоганну роботу!

Ми з Фекварлом трохи підбадьорилися:

— Справді?

— Ну-у-у, ви, мабуть, зовсім подуріли! — вигукнув фоліот. — На біса ви здалися Соломонові? Вас кличе наш господар, Хаба Жорстокий! Хто ж іще? До речі, — весело провадив Ґезері, — він хоче бачити вас не в кімнаті заклять, а в підвалі під вежею. Тож не сподівайтеся на краще! — Він зловтішно посміхнувся. — Коли вже хто потрапить туди, то вийде не скоро!

На даху запала лиховісна тиша. Ми з Фекварлом перезирнулися. Решта джинів, метушачись між страхом перед нашою долею та радістю, що ця доля не загрожує їм, чи то пильно роздивлялись на свої кігті, чи тупились у зоряне небо, чи заклопотано виколупували з-поміж плит мох. їм не хотілося дивитись нам в очі.

— Ну, чого ждете? — гукнув Ґезері. — Ходіть уже!

Ми з Фекварлом піднялися, хутенько майнули під плиту і з бадьорим завзяттям засуджених до шибениці рушили сходами вниз. Ґезері знов опустив плиту над нами, й ми опинились у пітьмі.

Хабина вежа, одна з найвищих на весь Єрусалим, мала багато поверхів. Зовні її було вибілено вапном, і на сонці вона просто-таки сяяла; всередині ж, відповідно до вдачі свого власника, вежа мала набагато похмуріший вигляд. Досі сам я бачив зсередини хіба що кімнату для заклять на одному з горішніх поверхів; ми проминули її майже одразу, сходячи вниз: я йшов першим, Фекварл — наступним, а останнім тупцював Ґезері. Далі ми проминули ще кілька дверей, а потім — широкий коридор, який, напевно, вів до виходу; а сходи тим часом вели нас усе глибше й глибше під землю.

Ми з Фекварлом майже увесь час мовчали. На думку спадав той замордований дух, якого ми бачили в Хабиній кулі, — змучена істота, що ниділа десь у підвалах вежі.

Тепер ми, можливо, мали до нього приєднатися.

— Не хвилюйся, Фекварле, — мовив я через плече з удаваною бадьорістю. — Ми сьогодні добре впоралися з розбійниками, й це навіть Хабі зрозуміло!

— Я хвилююся щоразу, коли це пов'язано з тобою, — буркнув Фекварл. — І все!

Сходи вели все нижче, нижче й нижче, й хоч як я бадьорився, куражу мені вистачило ненадовго. Чи то виною цьому було повітря, що смерділо цвіллю, чи похмура пітьма, чи свічки, свічниками для яких слугували муміфіковані відрубані руки, настромлені на списи і розставлені вздовж стін, — та що нижче я сходив, то тривожніше мені ставало. Аж тут сходи зненацька урвалися перед проходом з чорного граніту, за яким мерехтіло тьмяно-блакитне світло й лунали якісь звуки. Ми з Фекварлом заціпеніли; поза нашою сутністю пробіг мороз.

— Заходьте! — мовив Ґезері. — Він чекає!

З цим ми нічого не могли вдіяти. Два біси розправили свої вузлуваті плечі, ступили вперед і увійшли до Хабиного підземелля.

Безперечно, якби ми мали більше часу й настрою, то побачили б чимало дивовиж у цьому моторошному місці. Чарівник явно проводив тут багато часу й докладав чимало зусиль, щоб почуватися як удома. Величезні кам'яні блоки, з яких було споруджено стіни, стелю й підлогу, були висічені в єгипетському стилі — як і низькі пузаті колони, що підтримували стелю. А якщо взяти до уваги, що капітелі тих колон було зроблено у вигляді квітів папірусу, а в повітрі тхнуло ладаном і натром, то цілком можна було подумати, що ми зараз не під жвавим Єрусалимом, а десь у катакомбах карнакських храмів.

Хаба щедро спорядив свою майстерню всіляким магічним знаряддям, а також солідною купою сувоїв і табличок, створених вже зниклими цивілізаціями. Проте насамперед мені впали в око не саме підземелля й не увесь цей магічний мотлох, а ознаки таємного захоплення господаря.

Його цікавила смерть.

Тут усюди громадилися купи кісток.

Тут стояла шафа з черепами.

Тут стояла ще одна шафа — з муміями: деякі були давні, деякі — зовсім свіженькі.

Тут стояв довгий низький стіл з гострими металевими інструментами, зі слоїками й горщиками, наповненими пастами й мастями, з закривавленими ганчірками.

Тут була яма для муміфікації, засипана свіжим піском.

А на той випадок, коли йому набридало бавитися з мертвими людьми й хотілось іншої гри, тут стояли сутнісні клітки. Вони шикувалися рівними рядами в дальньому кутку підвалу. Деякі були більш-менш прямокутні, інші — циліндричні чи кулясті. На нижчих рівнях здавалося, ніби їх зроблено з залізної сітки, що вже викликало певну огиду[57]. Однак на вищих рівнях виявлялася їхня справжня мерзенна природа: кожну клітку було виготовлено з міцних силових ліній, що ранили сутність і не дозволяли бідолашним ув'язненим вибратись. Саме звідти й лунали ті звуки, які ми чули при вході: тихий благальний писк, приглушені зойки, бурмотіння мовами, яких самі духи вже й не пам'ятали.

Ми з Фекварлом стояли нерухомо, пригадуючи слова Ґезері: «Коли вже хто потрапить туди, то вийде не скоро!»

З глибини підземелля долинув голос — голос із піску та пороху:

— Раби! Слухайте мене!

Два біси пошкутильгали вперед так неохоче, що можна було подумати, ніби в наші пов'язки на стегнах напхали гострих камінців[58].

Посередині підземелля, між чотирма колонами, на підлозі спинався круглий постамент. Його край оздоблювали світло-рожеві камені, які єгипетськими ієрогліфами виписували п'ять головних слів закляття Покори. На постаменті було викладено чорним обсидіаном пентакль. Недалеко, в іншому, вже меншому, колі стояв письмовий столик зі слонової кістки, а за ним, наче той стерв'ятник на бенкеті, згорбився наш господар.

Він чекав, поки ми наблизимося. Скраю круглого постаменту палали чорним полум'ям п'ять свічок.

Їхнє зловісне світло блищало в Хабиних вологих очах. Під ногами чарівника розпливалася чорна тінь.

Ми з Фекварлом зупинились і з викликом закинули голови.

Нарешті наш господар заговорив:

— Фекварл з Мікен? Бартімеус з Урука?

Ми кивнули.

— Я збираюся відпустити вас на волю.

Біси заморгали й вирячились на чарівника.

Його довгі бліді пальці гладили письмовий столик. Криві нігті стукотіли об слонову кістку.

— Я не сказав би, що дуже хочу цього: ви — не більше, ніж мерзенні раби. Те, що ви зробили сьогодні, — лише сповнення моєї волі, і жодної ласки ви за це не заслуговуєте. Проте врятована вами нині подорожня — дівчина, яка й не відає про вашу мерзенну натуру, бо сама вона чиста й безневинна, — блискучі очі оглянули нас, а за колонами завовтузились і забурмотіли в'язні в клітках, — ця нерозумна дівчина умовила мене звільнити вас від служби. Вона була вкрай наполеглива. — Хаба міцно стиснув тонкі вуста. — Врешті-решт я погодився виконати її прохання, і оскільки вона моя гостя, і я заприсягся на тому перед самим великим Ра, ця присяга священна. Отже, попри те, що я вважаю це за нерозумне, ви все-таки дістанете свою винагороду.

Запала тиша, під час якої ми з Фекварлом міркували над сказаним, зосереджуючись на усіх подробицях і тонкощах, і дивилися далі на чарівника з боязкуватою недовірою.

Хаба сухо кахикнув:

— Ну, чого вагаєтеся, раби? Джин Фекварл покине свою службу першим. Стань у коло, зроби ласку.

Він махнув рукою в бік кола. Біси ще раз оглянули пентакль і не знайшли очевидних пасток на жодному рівні.

— Нібито все чесно… — пробурмотів я.

Фекварл стенув плечима:

— Зараз побачимо… Ну, Бартімеусе, будь-що пора прощатися. Може, років з тисячу не побачимося.

— Краще вже дві, — сказав я. — Тільки спершу, поки ти ще тут, зізнайся: я все-таки мав рацію?

— Щодо того дівчати? — надув щоки Фекварл. — Ну… може, й так. Тільки я залишуся при своїй думці. Люди — це їжа, а ти — надто м'якосердий.

Я посміхнувся:

— Ти просто заздриш. Адже це завдяки моєму розуму й проникливості ми дістали волю. Я з першого погляду зрозумів, що Кіріна…

— Кіріна? Ти вже з нею настільки так близький, що знаєш її на ім'я? — Фекварл хитнув своєю круглою довбешкою. — Ні, Бартімеусе, ти мене й справді до могили доведеш! А колись ти ніс загибель і горе царям та простолюду, не розбираючи! Ти був лютим джином, героєм легенд. А нині звівся до того, що з дівчатами теревені правиш! Їй-право, ганьба! І не думай заперечувати. Адже ти знаєш, що це правда!

Сказавши це, він стрибнув на постамент. Чорні вогники свічок затремтіли.

— Гаразд, — сказав він чарівникові, — я готовий! Бувай, Бартімеусе. Подумай над тим, що я сказав!

На цьому ми й розпрощалися. Тільки-но Фекварл опинився в середині пентакля, як чарівник кахикнув і заходився читати закляття Звільнення.

То був єгипетський варіант короткого шумерського оригіналу — як на мене, трохи задовгий і надто розцяцькований, але хоч як я дослухався, нібито все було як слід. Та й Фекварл поводився як треба: тільки-но закляття було дочитано, як біс у колі радо загорлав, підскочив — і зник із цього світу[59]. Почулося кволе відлуння, стогін, що долинув із сутнісних кліток, а далі — тиша.

Фекварл зник. Фекварл був вільний.

Мені цього було досить. Одним потужним стрибком біс опинився в колі. Трохи загаявшись лише задля того, щоб зневажливо тицьнути рукою в бік Ґезері, який люто тупився на мене з тіні, — я стрепенувся, гордовито загорнув чуба вгору й нарешті обернувся до чарівника.

— Гаразд! Я готовий!

Хаба переглядав папірус, що лежав перед ним на письмовому столику. Він, здається, про щось замислився.

— Так, так, Бартімеусе… хвилинку.

Я ще безжурніше розташувався в пентаклі: широко розставив криві ноги, впер кігтисті лапи в боки, закинув голову й випнув уперед усі свої підборіддя. Я чекав.

— Я готовий! Будь-якої миті! — повторив я.

Чарівник навіть не підняв голови:

— Так, так…

Я знову перемінив позу, згорнувши руки на грудях. Хотів був розставити ноги ще ширше, однак передумав.

— Я досі тут! — нагадав я.

Хаба підняв голову: його очі зблиснули серед синьо-зеленкуватого мороку, наче в павука.

— Так, твоя правда, — сухо й задоволено відповів він. — Ти досі тут. Усе мусить відбутись успішно…

Я чемно кахикнув:

— Я дуже радий. Відпусти мене скоріше й берися собі спокійно до роботи… чим би ти там не займався…

Тут я замовк. Цей блиск у його великих блідих очах мені не подобався.

Чарівник знову розтяг свої тонкі губи в посмішці й подався вперед, міцно вчепившись нігтями в столик, ніби хотів пробити слонову кістку наскрізь.

— Бартімеусе з Урука, — тихо промовив він. — Невже ти думаєш, що після всього завданого мені клопоту — після того, як ти налаштував проти мене самого царя Соломона так, що мене відрядили до пустелі ловити розбійників, після того, як ти напав на бідолаху Ґезері тоді, на будівництві, після того, як ти без упину виявляв своє зухвальство й непокору, — невже ти думаєш, що після цього я просто так відпущу тебе на волю?

Якщо вже таким чином ставити питання, це й справді було б трохи дивно.

— Але ж розбійники… — заперечив я. — Це ж завдяки мені!

— Якби не ти, — відповів чарівник, — мені б до тих розбійників було байдуже.

Це, звісно, теж була правда.

— Гаразд, — мовив я, — а як щодо жриці? Ти ж казав, ніби…

— Так, так, чарівна Кіріна! — посміхнувся Хаба. — Та, яка щиро вірить, ніби просте дівча з якоїсь глушини може так просто прийти й побалакати з Соломоном! Сьогодні вона бенкетуватиме в моєму товаристві й чудуватиметься дивовижам палацу, а завтра — якщо Соломон, можливо, буде заклопотаний і не матиме часу прийняти її, — я умовлю її погуляти зі мною. Може, вона зійде сюди. Може, вона забуде про свою дипломатичну місію. Хтозна? Так, рабе, я обіцяв їй, що відпущу тебе на волю, — нехай так і буде. Тільки на прощання, щоб відшкодувати весь той клопіт, якого ти мені завдав, зробиш мені останню ласку.

Його рука пошукала серед бганок убрання, дістала щось біленьке, блискуче й показала цю річ. То була пляшечка. Кругленька пляшечка завбільшки з дитячий кулачок. Її було зроблено з товстого прозорого кришталю — ограненого, мерехтливого, оздобленого скляними квітами.

— Подобається, еге ж? — запитав чарівник. — Це єгипетський гірський кришталь. Знайшов у гробниці.

Я поміркував:

— Квіти ніби зайві… Несмак!

— Гм… Що ж, за доби третьої династії смаки й справді були невибагливі, — погодився Хаба. — Хоча тобі, Бартімеусе, нема про що турбуватися. Тобі не доведеться роздивлятись на них, адже сам ти будеш усередині. Оця посудинка, — сказав він, повертаючи пляшечку так, щоб грані блищали яскравіше, — стане твоїм домом.

Моя сутність скулилася. Малесеньке горлечко пляшечки відчинилося переді мною, наче відкрита могила. Я знервовано ковтнув:

— Трохи замала…

— Мене вже давно цікавить закляття Нескінченного Ув'язнення, — провадив Хаба. — Як ти, Бартімеусе, невдовзі переконаєшся, це те саме закляття Звільнення, тільки замість того, щоб повернути демона до його рідного виміру, воно переносить його до якоїсь матеріальної в'язниці. В отих клітках, — він указав позаду себе на моторошні споруди, що громадились за колонами, — нидіють мої колишні слуги, що їх я «відпустив на волю» таким самим чином. Я міг би зробити це й з тобою, однак пляшка буде корисніша. Запечатавши тебе всередині, я подарую тебе цареві Соломону на знак моєї від даності. Ти поповниш його зібрання дивовиж. Скажу йому, що ця річ називається «могутній в'язень» чи якось так. Це припаде йому до смаку. Можливо, коли йому набриднуть двірські штукарі, він вряди-годи роздивлятиметься крізь скло на твої спотворені риси, а може, просто запхає тебе якнайдалі разом з іншими цяцьками й ніколи більше до рук не візьме… — Чарівник стенув плечима. — Гадаю, мине принаймні століття, перш ніж хтось зламає печатку й випустить тебе на волю. Будь-що тобі вистачить часу пошкодувати за своє зухвальство і непокору, поки твоя сутність поволі розкладатиметься.

Мене огорнула лють. Я ступив уперед, до краю кола.

— Спокійно, спокійно! — мовив Хаба. — За умовами закляття, яким тебе викликали, ти не можеш заподіяти мені шкоди. Та якби й міг, це було б нерозумно, джинчику! У мене є захисник, — ти, напевно, це вже знаєш.

Він ляснув пальцями. Істоти в клітках зненацька вщухли.

Тінь за спиною в Хаби відірвалась від підлоги. Вона піднімалася вгору, наче сувій, що розгортався, — вище й вище, над головою чарівника, — тоненький, як папір, клапоть пітьми без будь-яких рис і подоби. Вона здіймалась, аж поки її пласка чорна голова торкнулась кам'яних блоків стелі. Чарівник поряд із нею видавався лялькою. Нарешті вона простерла свої пласкі чорні руки — ширше, ширше, аж до країв склепіння — й нахилилася, збираючись оточити мене.

20

— Що, Бартімеусе, заціпило? — спитав Хаба. — Щось це не схоже на тебе!

Він казав правду. Мені було не до розмов. Я озирався на всі боки, тверезо оцінюючи своє скрутне становище. Мінуси були очевидні. Я перебував глибоко під землею в лігві підступного чарівника, загнаний у куток його велетенським рабом-тінню, що тяг до мене свої жадібні пальці. Ще секунда чи дві — й мене заженуть у позбавлену всякого смаку пляшечку і зроблять із мене дешеву цяцьку, можливо — навіки. А щодо плюсів…

Жодних плюсів для себе я поки що не виявив.

Проте одне я знав напевно. Якщо вже мені судилась така моторошна доля, я не зустрічатиму її в подобі низенького пузатого бісеняти. Я виструнчився й перетворився на високого, поставного юнака зі сліпучо-білими крилами за плечима. Саме таку подобу — аж до блакитних вен на тонких зап'ястках — я мав багато століть тому, коли служив воїном у Ґільґамеша в Шумері.

Як наслідок, я, звісно, відчув себе краще. Одначе цей наслідок був не єдиний.

— Гм-м, чудово! — зауважив Хаба. — Будеш мати ще кумедніший вигляд, коли тебе проштовхнуть через ту маленьку дірку. Шкода, що я не зможу помилуватися цим… Аммете!

І він, не озираючись на чорну тінь, що коливалась у нього за спиною, підняв кришталеву пляшечку. Примарна рука, пальці якої щойно тяглися до моєї шиї, вмить відсахнулася, зігнулася, наче тростинка, з дивовижною акуратністю взяла пляшечку з руки чарівника й підняла її в повітря.

— Закляття Нескінченного Ув'язнення, — говорив Хаба, ляскаючи по столику смужкою папірусу, — дуже довге й потребує серйозних зусиль. Зараз я не маю на це часу. Проте Аммет може виголосити його замість мене. — Він поглянув угору, й величезна голова тіні опустилася до рівня його обличчя. — Любий Аммете, настає час бенкету, і оскільки я маю зустрітись у палаці з чарівною дівчиною, зволікати більше не можу. Закінчи тут наші справи, як ми й домовлялися. Усі потрібні слова я записав — ти побачиш, що вони придатні для джина такого рівня. Коли все буде зроблено й Бартімеус опиниться всередині, запечатай пляшечку розтопленим оливом і познач усіма належними рунами. А коли печатка охолоне, принесеш пляшечку мені. Ми з Ґезері будемо в Залі Чарівників.

Сказавши це, він без жодного слова, навіть не озирнувшись, вийшов з кола й попрямував геть між колонами. Фоліот махнув мені ручкою й почимчикував за ним. Тінь залишилася там, де була. Ще якусь мить кінці її довгих, тонких ніг були з'єднані з ногами чарівника. Вони витягалися дедалі більше, більше — аж поки, ніби знехотя, обірвалися з тихим, вологим чваканням.

Чарівник рушив далі, а дві тонкі смуги, схожі на струмені опівнічної темряви, потекли назад по кам'яних плитах до ніг, де, влившись у них, зникли.

Долинув голосний гуркіт — гранітні двері зачинилися. Хаба пішов. Його тінь мовчки стояла і роздивлялася мене.

Аж тут — тінь при цьому навіть не поворухнулась, і ніщо не змінилось на жодному з рівнів — потужна сила вдарила мене в груди, наче порив урагану. Мене відкинуло на край кола, Я впав навзнак, на свої крила, й мене закрутило вихром, що ніяк не міг вгамуватись.

Нарешті мені вдалося сісти. Я спробував упорядкувати свої думки, обережно промацав свою сутність. Усе було гаразд. Отже, цей моторошний удар не був нападом. Проте насправді все було ще страшніше. Коли чарівник пішов, тінь просто втратила змогу приховувати свою природу й відкрила всю свою міць. Рівні довкола мене здригались від її потужності. Вона спалювала мене, наче холодне полум'я.

Це підтвердило те, що я вже і так знав: переді мною — надпотужне створіння.

Я поволі, важко піднявся на ноги. Тінь, як і раніше, дивилася на мене.

Позбувшися Завіси, що затуляла її, вона, одначе, не дуже змінилася. Вона досі залишалася подобою Хаби, хоч і набагато більшою за оригінал. Я побачив, як вона згорнула руки на грудях і недбало підібгала ноги. Там, де її кінцівки згинались, вона взагалі зникала з очей, бо була пласкою. Навіть темрява, з якої вона складалася, була тонка й напівпрозора, ніби зіткана з чорного павутиння. На нижчих рівнях вона практично зливалася з мороком, що панував у підземеллі, проте на вищих поволі проявлялась — і на сьомому видніла вже чітко.

Голова тіні — гладенький згусток зернистої темряви — трохи схилилася набік. Не маючи певних рис, вона при цьому зберігала вираз пильної уваги. Тіло трохи погойдувалось, наче факірова кобра, що виповзає з кошика. Ноги, що відділились від чарівника, звузилися до двох тонких ліній. Ступні зникли зовсім.

— Хто ти? — запитав я.

Вух тінь не мала, однак почула мене. Рота в неї теж не було, проте вона відповіла:

— Я Аммет — Її голос був м'який, наче шари пилу в гробниці. — Я марид.

Ось воно що! Марид! Що ж, гаразд — могло бути й гірше[60].

Юний воїн ковтнув слину. Через якусь злощасну витівку акустики цей звук пролунав на все підземелля — й далі відлунював від стіни до стіни, стаючи дедалі гучнішим. Тінь чекала. Істоти, ув'язнені в сутнісних клітках, принишкли.

Коли все нарешті вщухло, я усміхнувся — хоч моя усмішка була, мабуть, дещо силувана — і низько вклонився.

— Радий познайомитися, пане Аммете, — мовив я. — Я вже віддавна захоплено спостерігав за тобою і радий, що нарешті мені випала нагода поговорити з тобою сам на сам. Нам слід багато що обговорити.

Тінь не відповіла нічого, вона, здається, перечитувала папірусовий сувій. Довга примарна рука витяглась уперед і поставила кришталеву пляшечку в центрі кола, біля самісіньких моїх ніг.

Я трохи позадкував і кахикнув:

— Як я щойно сказав, нам слід багато що обговорити, щоб не діяти поспіхом. Насамперед дозволь мені викласти свою думку. Я визнаю, що ти — могутній дух, і схиляюся перед твоєю силою. Звісно ж, мені й на думку не спаде у будь-чому змагатися з тобою![61]

Звичайно, це було чистісіньке підлабузництво. Те саме, яким я лише сьогодні докоряв отій дівчині. Проте зараз гордощі були недоречними. Думка про те, що мені кілька десятиліть доведеться просидіти в кришталевій пляшечці, вкрай дратувала мене, і я ладен був зробити цій тіні ароматичний масаж, якби це допомогло мені врятуватися.

Проте я сподівався, що до цього не дійде. Мені здавалося, що я бачу вихід.

— Так, ти великий, а я малий і безсилий, — провадив я, — проте все ж таки між нами є дещо спільне, авжеж? Ми обидва — раби цього мерзенного Хаби, вкрай огидного навіть для чарівника. Озирнися довкола! Подивися, що він коїть із духами, що опинились під його владою! Дослухайся до зітхань і стогону, що сповнюють це злощасне підземелля! Ці сутнісні клітки — така мерзота!

Поки я виголошував цю чудову промову, тінь пильно дивилася на мене. Я помовчав, надаючи їй змогу висловити свою згоду, проте вона так само по-зміїному погойдувалась туди-сюди, не кажучи ані слова.

— Ні, звичайно, ти не можеш не коритися Хабиним наказам! — провадив я. — Це зрозуміло. Ти — такий самий раб, як і я. Тільки перш ніж ув'язнити мене в цій пляшечці, подумай ось про що. Моя майбутня доля справді моторошна, але чи вона гірша за твою власну? Так, я буду жалюгідним в'язнем, але ж і ти в'язень, і коли чарівник повернеться, ти знову опинишся в нього під ногами й повзатимеш за ним у бруді й поросі! Хаба щодня й щоночі топчеться по тобі! Таке поводження розлютило б навіть біса, що вже казати про величного марида! Пригадай Ґезері, — мене дедалі дужче захоплювала ця розмова, — потворного, підлого фоліота, який зухвало розкошує на своїй хмаринці, поки тебе тягають услід за ним по камінню! Щось тут не так, друже Аммете. Будь-кому зрозуміло, що це викривлена ситуація, й саме нам слід її виправити!

Визначити вираз обличчя істоти, яка взагалі не має цього обличчя, досить важко. Проте мені здалося, що тінь занурилась у глибокі роздуми. Я підбадьорився й подався вперед, до краю обсидіанового кола, ближче до тіні й далі від кришталевої пляшечки.

— Обговорімо наше спільне становище відверто! — щиро запропонував я. — Якщо уважніше подивитись на формулювання цього закляття, можливо, ми знайдемо спосіб його обійти! Якщо нам пощастить, я буду врятований, а ти вийдеш на волю — і ми разом знищимо твого господаря!

Тут я помовчав — не задля того, щоб перевести подих (я не дихаю), й не тому, що в мене закінчилися переконливі докази (їх у моєму запасі завжди тисячі), а тому, що я був спантеличений і розчарований: тінь досі мовчала. Я говорив цілком розважливо, проте постать, що височіла наді мною, залишалась незворушною й так само погойдувалась туди-сюди.

Витончене обличчя юнака впритул наблизилося до обрисів тіні. Я обрав тактику «проникливої щирості», додавши до неї дрібку «захопленого ідеалізму».

— Мій приятель Фекварл, — вигукнув я, — каже так: «Лише разом ми, духи, спроможні подолати людську підступність!» Тож доведімо, що це правда, друже Аммете. Спробуймо разом відшукати в твоєму заклятті лазівку, якою ми могли б скористатися. І тоді, ще до кінця цього дня, ми знищимо нашого ворога, розіб'ємо його кістки й висмокчемо з них мозок![62]

Мої останні слова розлетілися відлунням між колонами — так, що чаклунські вогні аж замерехтіли. Тінь знову нічого не відповіла, проте її волокна потьмяніли — напевно, від якогось сильного невисловленого почуття. Може, це й добрий знак… хоч так само він міг бути й поганим.

Я трохи позадкував.

— Може, тобі не до смаку кістковий мозок, — поспіхом додав я, — проте в цілому ти напевно поділяєш мої почуття… Ну, що скажеш, Аммете, мій друже й товаришу по рабству?

Аж тут тінь нарешті заворушилася. Вона вислизнула з-за столика й поволі подалася вперед.

— Так… — прошепотіла вона. — Так, я — раб…

Красень-юнак, якого увесь цей час мучила невідомість, хоч він щосили намагався не показувати цього, зітхнув із полегшенням.

— Оце чудово! Молодець, Аммете! А тепер ми з тобою…

— Я — раб, що любить свого господаря.

Запала тиша.

— Пробач, — сказав я нарешті, — ти говориш так тихо й моторошно… я щось не розчув. Мені здалося, ніби ти…

— Я люблю свого господаря.

Тепер уже настала моя черга замовкнути. Я обережно задкував, а тінь далі насувалася на мене.

— Стривай-но, ми справді говоримо про одну й ту саму людину? — запитав я. — Про такого собі Хабу? Лисого бридкого єгиптянина? З очима, як ті плями на брудній ганчірці? Не може бути… Ой! Здається, таки може…

Тонка рука, зіткана з чорних ниточок, зненацька витяглася, гострі пальці схопили мене за горлянку й підняли в повітря, трохи придушивши. Марид легко стиснув мою шию так, що вона стала тонша за стеблинку лотоса. Очі в красеня-юнака вирячились, голова набрякла, ноги роздулися.

Рука тіні піднесла мене впритул до обрисів голови. Голова, як і раніше, залишилася достеменною подобою Хаби: і форма, й нахил — усе.

— Послухай-но, джинчику, — прошепотіла тінь, — дозволь мені дещо пояснити тобі…

— Будь ласка, — прохрипів я, — пояснюй.

— Тобі слід знати, — заговорив Аммет, — що я служу своєму любому Хабі вже багато років — відтоді, як він був блідим худорлявим юнаком, учнем жерців у підземеллях Карнака. Я був першим великим духом, якого він викликав потай, усупереч священним правилам жрецтва[63]. Я був разом з ним, поки він набував сили, поки його міць зростала; я стояв біля його плеча, коли він задушив верховного жерця Венеґа біля вівтаря й забрав собі його магічний кристал, який носить і нині. Коли мій господар змужнів, його вплив у Єгипті був досить великий — і, безперечно, зріс би ще більше. Ще трохи — й самі фараони схилилися б перед його волею.

— Усе це дуже цікаво, — промовив я набряклими вустами, — тільки важко чути тебе, коли половину моєї сутності здушено в моїй голові… Може, хоч трохи відпустиш мене?

— Проте слава Єгипту давно занепала, — провадила тінь, ще міцніше стиснувши мені шию. — Нині Єрусалим засяяв яскравіше за нього, бо тут перебуває Соломон зі своїм Перснем. Тому мій господар прибув сюди — служити трону Соломона, а згодом — і цей день неодмінно настане — добитися й більшого… І впродовж усіх цих літ мовчазного чекання я був з ним поруч.

Аура марида гнітила мою сутність.

Перед очима мерехтіли недоладні спалахи. М'який голос лунав то тихше, то гучніше. А рука стискала шию дедалі сильніше.

— Так, Бартімеусе, твоя правда: увесь цей час я був його рабом. І я залишався рабом із власної доброї волі, бо Хабині бажання — це й мої бажання, його радощі — це й мої радощі. Хаба рано переконався в цьому, бо я допомагав йому в його експериментах, які він проводив у своїх особистих покоях, і теж бавився з в'язнями, яких він приводив. Ми однієї природи — він і я… Це ти пищиш?

Так, це пищав я, бо відчував, що непритомнію. Я вже ледве розумів, що він мені каже.

Тінь недбало махнула рукою і розчепила пальці. Я шкереберть полетів на середину кола, впав ниць на холодний обсидіан, трохи проїхав його поверхнею й залишився нерухомо лежати.

— Одне слово, — провадив голос, — не думай, ніби я поділяю твої жалюгідні думки. Хаба вірить мені. Я вірю йому. Насправді тобі, можливо, буде цікаво дізнатися: коли він викликає мене, то не сковує жорстокими кайданами заклять, а підносить мене й дозволяє перебувати з ним — як приятель і порадник, бо з усіх, хто живе на землі, я — єдиний його товариш. — У голосі марида вчувалися гордощі й безмежна пиха. — Він надає мені деяку волю, — говорив далі дух, — але за умови, що мої вчинки припадуть йому до душі. Часом я навіть сам беруся до справи. Пам'ятаєш нашу коротку зустріч тоді, в пустелі? Тоді я вирушив за тобою з власної волі, бо гнівався за збитки, яких ти завдав моєму любому господареві. Якби не Фекварл, я неодмінно зжер би тебе. І залюбки зробив би це й тепер. Однак мій дорогий Хаба засудив тебе до іншої долі, тож так воно й буде. Сідай, — наказала тінь, — і дай мені здійснити те, що велів мій приятель. Вдихни якнайглибше повітря цього підземелля, бо ти не знатимеш його смаку багато років.

Долинув шурхіт — Аммет вирішив ще раз простудіювати закляття на папірусі. Я в своєму колі сперся на тремтливі руки й поволі, горблячись, підвівся, поки моя сутність оговтувалась від завданого їй болю.

Нарешті я випростався й закинув голову. Волосся спітнілими пасмами падало мені на обличчя, з-під нього палали жовтим полум'ям мої очі.

— Послухай-но, — просичав я, — я теж не дуже вимогливий до себе. Часом не досягаю навіть власного ідеалу. Але — мордувати інших духів?! Тримати їх у полоні?! Це дещо нове! Такого я досі не чув! — Я підняв руку й витер краплю сутності, яка сочилася з мого носа. — Проте найдивовижніше, що це ще не найгірше! Головний твій злочин — навіть не це! — Я загорнув за своє гарне вухо розтріпане пасмо волосся й опустив руки. — Ти любиш свого господаря. Любиш свого господаря! Хіба може дух упасти до такого?!

Сказавши це, я підняв обидві руки й жбурнув найпотужніший Вибух просто крізь тінь — у колону за її спиною.

Аммет зойкнув. На мить його тіло розсипалося на безліч друзок і шматочків, що плутались і накладались один на одного, наче пласкі розкидані стрічки. Далі він знову зібрався докупи й став таким, як раніше.

Дві багряні Судоми зірвалися з розчепірених пальців. Одна пройшла вище, друга — нижче; обидві врізались у поверхню кола — камінь тріснув, уламки посипались дощем.

Проте юнака там уже не було. Я махнув крилами й сховався між колонами.

— Любиш свого господаря?! — повторив я. — Ти просто здурів!

З-за моєї спини долинув рев:

— Не втечеш, Бартімеусе! Підземелля запечатано!

— А хіба я тікаю?

Правду кажучи, я й сам знав, що приречений. На те був чи не десяток різних причин. Марид був надто дужий, щоб битися з ним, і надто спритний, щоб утекти від нього. Навіть якби мені дивовижним чином пощастило вислизнути звідси, навіть якби я втік на самісіньку Ліванську гору, Хаба все одно залишився б моїм господарем, а я — його слугою, тож він будь-коли міг приволокти мене назад, мов того скуленого пса на повідку. Його влада така, що коли вже він вирішив піддати мене Ув'язненню, то мені його не оминути. Тож не було жодного сенсу пручатися.

Проте перед тим, як станеться неминуче, я збирався ще дещо зробити сам.

«Ач, любить свого господаря!» — з огидою думав я, виписуючи петлі між колонами. Вогняні блискавки залпами вилітали з моїх рук, наче стріли з лави ассирійських лучників, і обпікали повітря, влучаючи в ціль. Столи трощилися на шматки, ножі та пінцети топилися й бралися бульбашками, а ями для муміфікації вибухали вогнем та піском.

— Любить свого господаря! — бурчав я, нищачи шафу з кістками й перетворюючи коштовні клинописні таблички на купу гарячого пороху[64]. — Ти диви! Як дух може до такого дійти?

— Бартімеусе, як ти смієш! Ось зараз начувайся…

Сердитий шепіт пролунав між лабіринтом колон. Десь спалахнуло червоне полум'я. Потужна Судома з сичанням ударилась об стелю, заметушилась між стовпами, зачепила скраю мої ребра, і я шкереберть упав на підлогу, розбризкуючи блискучу сутність. Закляття полетіло далі, вдарилось об стіну й підпалило шафу з муміями.

— Оце шкода! — вигукнув я, важко підіймаючись на ноги. — Майже повна колекція була — по одному з кожної династії!

Тінь знову поринула в мовчання. Я, кульгаючи, сховався за колоною, загорнувся в крила й заходився чекати.

Тиша. Нових атак поки що не було. Аммет, очевидно, вирішив звести збитки до мінімуму.

Я чекав, раз по раз визираючи з-за колони. У підземеллі було досить-таки темно. Окремі зелені чаклунські вогні на стелі то спалахували, то знову згасали; інші були знищені нашою магічною стріляниною. З тріщини у підлозі курився дим. З дір у стінах сипалося гаряче сміття — великі й малі шматки, купки червоних іскор, що поволі гаснули.

А я чекав.

Нарешті серед клубів диму з'явилася темна вузька постать. Вона линула між колонами, наче акула над мілиною, швидко обертаючи туди-сюди круглу довбешку.

Тільки-но він підбереться до мене, все скінчиться.

Я підняв мізинець і послав невеличкий Імпульс — до стелі й далі через дим на той бік підземелля. Імпульс, тихо дзенькнувши, вдарився об кам'яну лаву.

Тінь схилила голову і швидше за думку майнула туди. Я так само швидко помчав уздовж стіни в протилежний бік.

Там я побачив перед собою сутнісні клітки — десятки й десятки кліток. Силові лінії сяяли в темряві огидним зеленаво-білим світлом, наче поганки на гнилому пеньку. Якби я мав час, то розтрощив би їх усі по одній, щоб якомога менше нашкодити крихким істотам, ув'язненим усередині. Проте часу я не мав і знав, що іншої нагоди не випаде. Тому я пожбурив у них дві Судоми — жовтаво-білі вогняні стрічки, що обернулись на вири потужної магічної сили. Вони підхопили клітки, підкинули їх у повітря, розірвали силові лінії й зламали залізні дроти.

Я припинив магічні дії: клітки попадали на підлогу. Деякі порозлітались на шматки, інші луснули, наче яєчна шкаралупа. Вони громадилися темним жужмом, і ніщо в них не виказувало ані найменшої ознаки життя.

Позаду мене з'явилася темна постать. Тонкі стрічки-пальці зімкнулись на моїй шиї.

— Бартімеусе, — прошепотіла тінь, — що ти накоїв?

— Ти спізнився! — прохрипів я. — Спізнився!

Так, він спізнився. По всіх клітках щось мерехтіло й ворушилося. З кожної тріщини й пролому струменіло ясно-біле світло. Воно було тьмянішим за силові лінії, проте приємнішим і чистішим. І в кожному вогнику був помітний рух: в'язні скидали свої спотворені, змордовані подоби, позбувались усіх земних злигоднів. Вони вислизали з кожної клітки — малесенькі кривульки та язички осяйної сутності, що злітали вгору, спалахували на мить і зникали.

Ось зник останній — вогник надії зблиснув і згас, — і пітьма огорнула клітки, тінь і мене.

Я стояв серед мороку і всміхався.

Щоправда, недовго. Тінь з виттям підхопила мене й заходилася так трусити, терзати й молотити, що мої почуття заніміли, а розум трохи відірвався від світу. Тому я майже не чув слів закляття; майже не відчув, як могутня сила стиснула залишок моєї сутності; майже не відчув, як мене оточили стінки моєї кришталевої в'язниці; майже не усвідомив, що розтоплене оливо вже запечатало вихід із неї — й що Хабине прокляття здійснилось, і моє моторошне ув'язнення розпочалось.