Третій куплет ТРУДІ Й МІЯ

ОДИН


До 1 червня 1999 року Труді Дамаскус належала до тих розсудливих жінок, котрі завше вам скажуть, що HЛO — це метеорологічні аеростати (а якщо й не так, то все одно це вигадки людей, котрі бажають попасти у теленовини), що туринська плащаниця — це трюк, що його утнув у XIV сторіччі якийсь пройдисвіт, а привиди, включно з Джейкобом Марлі,[7] — це або видіння ментально хворих, або результат поганої роботи шлунка. Вона була розсудливою, вона пишалася власною розсудливістю й аніскілечки не цікавилася чимось надприродним, коли, тримаючи одну полотняну сумку в руці, а на плечі іншу, прямувала Другою авеню до свого офісу (аудиторської фірми, що мала назву «Гутенберг, Фюрт і Пейтел»). Серед клієнтів «ГФ&П» була мережа магазинів іграшок під назвою «ДитяГра», і ця компанія заборгувала «ГФ&П» доволі значну суму грошей. Той факт, що «ДитяГра» вже ступила на поріг 11 розділу «Закону про банкрутство»,[8] здавався їй хіба що пікантним. Вона мусила отримати ті 69 тисяч, 211 доларів, 19 центів, тож під час ланчу (в кабінці кафе «Вафлі та млинці Денніс», яке до 1994 року називалося «Жуй-жуй Мама») Труді тільки й міркувала, яким чином їх з них витягти. За останні два роки вона зробила кілька кроків до того, щоб фірму «Гутенберг, Фюрт і Пейтел» було перейменовано на «Гутенберг, Фюрт, Пейтел і Дамаскус», і вичавлювання боргу з «ДитяГри» мусило стати черговим — і то значним — кроком у цім напрямку.

Отже, перетинаючи Сорок шосту вулицю в напрямку великого, облямованого затемненим склом хмарочоса, що стояв тепер посеред житлового кварталу на розі Другої авеню та Сорок шостої вулиці (там, де колись була артистична кав’ярня, а потім порожня ділянка), Труді не думала ні про привиддя, ні про видіння, ані про візитерів з потойбіччя. Бо думала вона про Річарда Голдмена, засранця й голову правління відомої іграшкової компанії, і яким чином їй…

Цієї миті життя Труді поміняло курс. Якщо точно, це відбулося рівно о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки. Якраз вона дійшла до бордюру того боку вулиці, що належала до старої частини міста. Фактично вже ступила на нього. І тут прямо перед нею на тротуарі з’явилася жінка. Афроамериканка з широко посадженими очима. У Нью-Йорку вистачає чорних жінок і чималий їх відсоток мають широко посаджені очі, але ніколи раніше ніяка з них не з’являлася раптом перед Труді просто з порожнього повітря. Було дещо й інше, дещо куди неймовірніше. Ще за десять секунд до того Труді б розреготалася і сказала, що нічого не може бути неймовірнішим за жінку, яка матеріалізується на тротуарі просто перед її очима, але ж воно було. Авжеж, таки було.

І от тепер-то вона зрозуміла, як почуваються ті, хто повідомляють про побачені ними летючі тарілки (не згадуватимемо вже обплутаних іржавими ланцюгами привидів), як ці люди впадають у відчай, наражаючись на тотальну недовіру тих, котрі… ну, таких людей, до яких належала Труді Дамаскус ще о 13:18 того червневого дня, тих, до яких вона перестала належати назавжди там, у центрі міста, на тротуарі Сорок шостої вулиці. Можеш пояснювати комусь: «Послухайте, це дійсно ТРАПИЛОСЬ!» — і наштовхнутися на стіну нерозуміння. Вони відповідатимуть вам щось на кшталт: «Авжеж, найпевніше, вона вийшла з-за павільйону на автобусній зупинці, а ти просто цього не помітила» або «Можливо, вона вийшла з якоїсь з тамтешніх крамничок, а ти просто не зауважила».

Можеш пояснювати їм, що нема ніякої автобусної зупинки на тому розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці (і на протилежному також), та намарно. Можеш пояснювати їм, що нема ніяких крамничок у цьому кварталі, принаймні з того часу, як було збудовано «Другу Хаммаршольд-Плазу»,[9] та все буде намарно. Труді швидко навчиться тримати ці речі при собі й доведе цим себе ледь не до божевілля. Вона не звикла, щоб до її слів ставилися легковажно, мов до крапельки гірчиці чи кавалка недовареної картоплі.[10]

Ніякої автобусної зупинки. Ніяких крамничок. Там є сходи до будівлі «Хаммаршольда», і в той час на них зі своїми коричневими пакетиками все ще сиділи кілька запізнілих ланчувальників, проте й не звідти прийшла жінка-привид. Факт залишається фактом: коли Труді Дамаскус поставила на бордюр свою взуту в кросівку ліву ступню, тротуар перед нею був абсолютно пустий. А тієї миті, коли вона перенесла вагу свого тіла, готуючись відірвати праву ступню від асфальту проїжджої частини, на тротуарі з’явилася жінка.

Якусь мить Труді ще могла бачити крізь неї Другу авеню, а також дещо інше, дещо схоже на пащу печери. А тоді воно зникло, а жінка згустилася. Це тривало не довше двох секунд, такого висновку дійшла Труді; пізніше вона пригадала стару примовку: «Аби зморгнув, й знаття б не було», — і пошкодувала, що сама тоді не зморгнула. Бо побачила не просто оприявнення.

Чорна леді на очах Труді Дамаскус виростила собі ноги.

Саме так, виростила собі обидві ноги.

Зі спостережливістю у Труді було все в порядку, тож вона казала людям (дедалі менше й менше ставало тих, кому хотілося це почути), що кожна деталь цієї короткої пригоди закарбувалася у неї в пам’яті, як татуювання. Примара була на зріст трохи вищою чотирьох футів. Трохи осадкуватою як для звичайної жінки, так здалося Труді, проте цілком нормальною для безногої нижче колін особи.

Примара була вдягнена у білу, зашмаровану чи то бордовою фарбою, чи то висохлою кров’ю сорочку і джинси. На стегнах, там де в них малися ноги, джинси були туго напнуті, але нижче колін їхні сплющені холоші лежали на тротуарі, мов скинуті якимись курйозними голубими зміями шкурки. А тоді раптом вони роздулись. Роздулись — саме лиш це слово звучало божевільно, але Труді на власні очі бачила, як це відбувалося. У ту ж мить жінка, яка щойно була від колін безногою, підвищилася від чотирьох футів чотирьох дюймів на весь свій зріст — десь футів п’ять і шість-сім дюймів. Це було схоже на якийсь кінематографічний трюк, але ж трапилося це не на екрані, це трапилося в житті Труді.

На правому плечі примари висіла торба, на вигляд ніби з очерету. Було схоже, що в тому плетеному кошелі складено миски або тарілки. У правій руці вона міцно стискала вицвілу червону торбу на мотузяному зашморгу. На дні її, похитуючись туди-сюди, лежало щось кутасте. Труді не все розібрала з того, що було написано на торбі, але там були слова ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ.

А тоді жінка вхопила Труді за руку.

— Що в тебе у торбі? — спитала вона. — У тебе там туфлі?

Це змусило Труді перевести погляд на ноги жінки, і тут вона знову побачила чудасію: ступні в цієї афроамериканки були білі. Білі-білісінькі, як власні ступні Труді.

Труді чула вираз «втрачати мову», і ось саме це сталося з нею. Язик прилип їй до піднебіння, ані зворухнути. Але з очима в неї було все гаразд. Вони все бачили. Білі ступні. Плямки на обличчі чорної жінки, майже напевно — засохла кров. Той піт, запахом якого від неї повіяло отакечки посеред Другої авеню, міг з’явитися лише в результаті якогось надзвичайного напруження.

— Жінко, якщо маєш туфлі, краще віддай їх мені. Я не хочу тебе вбивати, але мушу дістатися до людей, котрі допоможуть мені з моїм малюком, а боса йти я не можу.

І нікого більш нема поряд на цьому крихітному відтинку Другої авеню. Люди, та й тих дещиця, що сиділи на сходах «Хаммаршольда», дивилися прямо на Труді й чорну (майже чорну) жінку, але дивилися безтурботно й навіть без усякої зацікавленості — та що з ними таке, чи вони там збіса сліпі?

«Авжеж, це не когось з них вхопили за руку, це по-перше. Не комусь з них вона погрожує вбивством, це по-дру…»

Полотняну сумку «Бордерз»,[11] де лежали її офісні туфлі (колір кордовської шкіри, помірної висоти підбори), було зірвано в неї з плеча. Негритянка зиркнула всередину, потім знову на Труді.

— Який це розмір?

Язик Труді нарешті відліпився від піднебіння, але марно, бо тут же завмер під нижніми зубами.

— Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підхо…

Раптом лице примари немов взялося мерехтінням. Вона підняла руку — рука, з якось невпевнено стиснутою в нещільний кулак п’ятірнею, злетіла по вихлюватій дузі, ніби ця жінка не сама нею керувала, — і ляснула собі по лобі просто межи очі. І тут же її обличчя стало іншим. У стандартному кабельному пакеті Труді мала канал «Комеді Сентрал», тож вона не раз бачила, як подібним чином змінюються обличчя у коміків-пародистів.

Жінка знову заговорила, і голос в неї також став інакшим. Тепер він належав освіченій особі. А ще (Труді могла заприсягтися) він звучав налякано.

— Допоможіть мені, — промовила вона. — Мене звуть Сюзанна Дін, і я… я… о, о Боже… о Господи…

Раптом лице її скривила гримаса, від болю жінка аж вхопилася собі за живіт. Подивилася вниз. А підвівши голову, вона знову стала першою особою, тією, котра казала, що готова вбити заради туфель. Боса, вона зробила крок назад, не випускаючи з рук сумку Труді, в якій лежали туфлі «Феррагамо»[12] на низьких підборах і свіжий номер «Нью-Йорк Таймз».

— О Господи, — промовила вона. — О, припини цей біль! Мама! Ти мусиш його припинити. Ще не на часі, тільки не тут, посеред вулиці, притримай його до пори.

Труді намагалася віднайти власний голос, щоб гукнути копа. Нічого з неї не вийшло, окрім якогось тихого, шепітного зітхання.

Примара наставила на неї палець.

— Забирайся звідси, — заявила вона. — І то швидко, та не здумай нацьковувати на мене поліцію або ще когось, бо я знайду тебе й відчикрижу цицьки.

Вона видобула зі свого очеретяного наплічника одну з тарілок. Труді побачила, що береги в цієї тарілки металеві й гострі, як в різницького ножа, і раптом відчула, що ледь стримується, аби не напудити собі в трусики.

Я знайду тебе й відчикрижу цицьки, а береги тарілки, на яку вона дивилася, цілком годилися для такого діла. Чик-вжик, моментальна мастектомія. О святий Боже.

— Гарного вам дня, мадам, — почула Труді власний голос, котрий у неї прозвучав так, ніби це хтось інший, перебуваючи під дією новокаїну, звертався до дантиста. — Носіть ці туфлі собі на здоров’я.

Не вельми-то здоровою була на вигляд ця примара. Навіть з цілими ногами й чудернацькими білими ступнями.

Труді пішла. Пішла по Другій авеню. Вона намагалася запевнити себе (абсолютно безуспішно), що не бачила ніякої жінки, ніхто нізвідки не з’являвся перед фасадом «Хаммаршольда» — будинку, який люди, котрі працюють в ньому, жартома називають Чорною вежею. Вона намагалася запевнити себе (також абсолютно безуспішно), що таким чином їй відгукнувся з’їдений під час ланчу ростбіф зі смаженою картоплею. Треба було триматися звичайної яєчні з вафлями, а ти ж пішла до «Денніса» саме по вафлі, а не заради того ростбіфу з картоплею, а якщо не віриш, згадай-но, що щойно трапилося. Побачила примарну афроамериканку та й…

А її сумка! Її полотняна сумка «Бордерз»! Та вона її, мабуть, десь загубила!

Та навіщо себе дурити? Тремтливе очікування, що та жінка наздожене її, заверещить, немов якийсь мисливець за головами у найглибших, найтемніших джунглях Папуа. Вона відчула, як ззаду по ногах і спині їй загібали шумарки (вона мала на увазі забігали мурашки, проте відчувала це саме як загібали шумарки, щось неясне, прохолодне й далеке), саме туди — вона це точно знала — їй врубається тареля тієї скаженої жінки і вип’є її кров, а тоді виїсть її нирку, перш ніж перейти до решти, не перестаючи дрижати у ще живому крейдяному стовпі її хребта. Вона почує її наближення — якимсь чином вона це розуміла — тарілка вжикне, мов дитяча дзига, за мить до того, як ввігнатися в неї, і тепла кров вихлюпнеться їй на сідниці, потече ззаду по ногах…

Вона не змогла утриматись. Міхур здався, сеча хлинула, і перед її trés[13] дорогих слаксів від костюма Норми Камалі[14] ганебно потемнішав. На той момент вона вже була дійшла майже до перехрестя Другої авеню й Сорок п’ятої вулиці. Труді — котра відтоді назавше перестала бути тією самовпевненою леді, якою вона себе колись уявляла, — нарешті віднайшла сили зупинитися й обернутися назад. Оті шумарки вже майже не гібали їй по спині. Тільки тепло було в паху.

А та жінка, та божевільна примара зникла.

ДВА

У себе в офісній шафці Труді тримала одежу для занять софтболом — кілька майок і старі джинси. Діставшись контори «Гутенберга, Фюрта і Пейтела», вона насамперед переодяглася.

Наступною її дією був дзвінок до поліції. Прийняв її повідомлення коп на ім’я Пол Антассі.

— Мене звуть Труді Дамаскус, — сказала вона. — На мене щойно було скоєно напад, мене пограбували на Другій авеню.

Голос офіцера Антассі звучав у телефоні надзвичайно чуйно, і Труді уявила собі когось на кшталт Джорджа Клуні, тільки італійського походження. Не така й велика натяжка, якщо зважати на прізвище полісмена — Антассі, та темне волосся й очі актора Клуні. Наживо Антассі аніскільки не був схожим на Клуні, але гай-гай, хто там чекав на чудеса й кінозірок, ми ж у реальному світі живемо. Хоча… пам’ятаючи те, що трапилося з нею на розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки…

Офіцер Антассі прибув близько пів на четверту, і вона детально розповіла йому, що з нею трапилося, буквально все, навіть про те, як по спині їй загібали шумарки, хоча й тоді розуміла, що треба казати забігали мурашки, і про дивну впевненість у тому, що та жінка готова метнути в неї свою тарелю…

— Ви кажете, тареля з гострими берегами? — перепитав Антассі, роблячи собі нотатки в записнику, а коли вона це підтвердила, він співчутливо кивнув. Щось у цьому його русі головою здалося їй знайомим, але тієї миті вона була надто захоплена власною розповіддю, щоб відстежувати цю асоціацію. Однак пізніше вона сама собі дивувалася — якою вона тоді виявилася тупою. Це ж той самий співчутливий кивок, який вона бачила у десятках фільмів, де діють божевільні дами: від «Перерваного життя» з Вайноною Райдер до старого «Зміїного гнізда» з Олівією де Хевілленд.[15]

Але тієї миті вона не могла цього помітити. Вона була захоплена власною розповіддю чуйному офіцерові Антассі про те, як холоші джинсів нижче колін лежали на тротуарі. Закінчивши, вона вперше почула припущення, що та жінка могла вийти з-за павільйону автобусної зупинки. А також — померти можна, — що негритянка могла вийти з якоїсь крамнички, їх же там мільйон, у тому кварталі. Тоді-то Труді й виступила з прем’єрним поясненням, що там нема автобусної зупинки, нема крамничок — ані на тому боці вулиці, ані на протилежному. Також тоді вона вперше повідомила, що з часу побудови «Хаммаршольда» всі крамнички перебралися до центральних кварталів, і ця фраза поступово стала чи не найпопулярнішою в її репертуарі, з нею вона могла б мати успіх на сцені мюзик-холу «Радіо-Сіті».

Уперше тоді її спитали, що вона з’їла на ланч перед тим, як побачити ту жінку, і вперше вона зрозуміла, що їла у XXI столітті варіант тієї ж страви, яку споживав Ебенезер Скрудж незадовго до того, як йому явився його давно померлий бізнес-партнер: картоплю з ростбіфом. Не кажучи вже про кілька крапельок гірчиці.

Вона зовсім забула, що збиралася спитати офіцера Антассі, чи не бажає він пообідати з нею ввечері.

Фактично, вона вигнала його зі свого кабінету.

Скоро по тому в двері до неї просунув голову Мітч Гутенберг.

— Гадаєш, вони зуміють повернути тобі твою сумку, Тру…

— Зникни, — промовила Труді, не підводячи очей. — Зараз же.

Гутенберг оцінив її змертвіло-білі щоки й випнуте підборіддя. І зник, не промовивши більше ні слова.

ТРИ

Труді пішла з роботи о пів на п’яту. Вирушила на перехрестя Другої авеню і Сорок шостої вулиці, і хоча, наближаючись до «Хаммаршольд-Плази», вона відчула, як знову загібали шумарки, пробираючись вгору по її ногах до заглибини черева, Труді ніскільки не вагалася. Вона постояла на розі, не звертаючи уваги ні на біле запрошення ЙДІТЬ, ні на червону заборону НЕ ЙДІТЬ.

— Саме тут, — промовила вона. — Це трапилось саме тут. Я знаю, що саме тут. Вона спитала, який у мене розмір, а перш ніж я встигла відповісти — а я б відповіла, я б їй сказала навіть якого кольору на мені білизна, аби вона спитала, бо я була в жахливому шоці, — перш, ніж я встигла відповісти, вона сказала…

Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підходить.

Ні, не зовсім так, вона не договорила останнє слово, але Труді була певна, що жінка хотіла сказати саме його. Але тієї миті її обличчя почало змінюватися. Немов у коміка, що зібрався пародіювати Білла Клінтона чи Майкла Джексона, або навіть Джорджа Клуні. І вона попрохала допомоги. Благала допомогти їй і сказала, що її звуть… як?

— Сюзанна Дін, — промовила Труді. — Так її звуть. А от цього я так і не сказала офіцеру Антассі.

Авжеж, атож, та тільки нахер того офіцера Антассі. Та пішов той Антассі разом з його автобусними зупинками та крамничками.

Та жінка — Сюзанна Дін, Byпі Голдберг, Коретта Скотт Кінг, та хто вона там не є — вона нібито була вагітна. Вона повелася так, ніби в неї почалися перейми. Я майже певна цього. Та чи здалася вона тобі вагітною, Труді?

— Ні, — відповіла вона.

На північному боці Сорок шостої вулиці білий заклик ЙДІТЬ знову змінився червоним НЕ ЙДІТЬ. Труді зрозуміла, що потроху заспокоюється. Просто перебування тут, де праворуч височіла «Друга Хаммаршольд-Плаза», якимсь чином заспокоювало. Немов прохолодну долоню хтось приклав до гарячого лоба або легким вітерцем навіяло, що нема нічого, ну абсолютно нічого такого, через що по тілу загібали б шумарки.

Тут вона усвідомила, що чує дзижчання. Якесь ніжне бриніння.

— Це не дзижчання, — промовила вона, дивлячись, як червоне НЕ ЙДІТЬ укотре змінилося білим ЙДІТЬ (їй пригадалося, як на побаченні, ще в її університетські часи, її тодішній любчик казав, що найгірша кармічна доля, яку він собі може уявити, це відродитися вуличним світлофором). — Це не дзижчання, це спів.

А тоді, просто поряд з нею — він її збентежив, проте не налякав — чоловічий голос промовив: «Так воно й є». Труді обернулася туди і побачила якогось, на вигляд тридцятирічного з гаком, джентльмена.

— Я повсякчас приходжу сюди, просто щоб послухати. І ось що я вам скажу, оскільки ми з вами, так би мовити, ніби ті кораблі, що стрілися вночі й розійдемося назавжди, я в юності мав найжахливіший у світі випадок хвороби акне. Мені здається, всі мої прищі якимсь чином зникли завдяки тому, що я приходив сюди.

— Ви гадаєте, що стояння на розі Сорок шостої вулиці і Другої авеню очистило вас від акне? — перепитала вона.

Його делікатна, навіть ніжна, посмішка дещо зблякла.

— Я розумію, це звучить божевільно…

— Я бачила жінку, що прямо отут з’явилася нізвідкіля, — сказала Труді. — Я бачила це три з половиною години тому. Коли вона з’явилася, у неї не було ніг нижче колін. А тоді вона їх відростила. То хто з нас божевільний, друже?

Він дивився на неї широко розплющеними очима, просто анонімний підлабузник у костюмі, з попущеною в кінці робочого дня краваткою. А таки так, вона помітила ямки й плями від давнього акне в нього на лобі й щоках.

— Це правда?

Вона підняла праву руку.

— Щоб мені вмерти, якщо я брешу. Та курва вкрала мої туфлі, — вона завагалася. — Ні, вона не курва. Не віриться мені, що вона курва. Вона була налякана й боса, а ще вона гадала, ніби в неї перейми. Дуже жаль, що мені забракло часу і я не змогла віддати їй свої кросівки, замість тих чортових туфель.

Чоловік кинув на неї обережний погляд, і Труді Дамаскус раптом відчула себе страшенно втомленою. Їй спливло до голови, що це саме той погляд, до якого їй доведеться звикати. Знову з’явився сигнал ЙДІТЬ, і чоловік, котрий був сам заговорив до неї, помахуючи кейсом, рушив уперед.

— Містере!

Він не зупинився, хоча й озирнувся через плече.

— А що тут було в ті часи, коли ви приходили сюди постояти, лікуючи своє акне?

— Нічого, — відповів він. — Просто огороджене парканом пустище. Я гадав, що він зникне — цей гарний звук, — після того як ділянку забудують, але він ніде не подівся.

Він досяг протилежного боку вулиці, рушив по тротуару Другої авеню. А Труді, занурившись у думку, залишилася, де стояла. Я гадав, що він зникне, але він ніде не подівся.

«Ну, й звідкіля ж воно береться?» — запитала себе вона і обернулася, щоб цілком побачити фасад «Другої Хаммаршольд-Плази». Чорної вежі. Тепер, коли вона сконцентрувалася на дзижчанні, воно посилилося. І зазвучало ніжніше. Вже не один голос, а кілька. Ніби хор. А потім воно припинилося. Зникло так само раптово, як була оприявнилася та чорна жінка.

«Та ні, — подумала Труді. — У мене просто збилися налаштування, от і все. Я певна, якщо постояти тут довше, воно повернеться. Господи, та це ж навіженість. Я збожеволіла».

Чи вірила вона в це? По правді — ні. Одразу світ здався їй дуже крихким, більш схожим на ідею, ніж на реальну річ, і ледь присутнім наяву. Ніколи вжитті вона не почувалася менш самовпевненою. Натомість, перебуваючи на межі втрати свідомості, вона відчувала слабкість у колінках і збурення у шлунку.

ЧОТИРИ

На іншому боці Другої авеню розташовувався невеличкий сквер. Посеред нього фонтан, а поряд металева скульптура черепахи, її панцир волого блищав від бризок. Труді було не до фонтанів чи скульптур, однак там стояла лава.

Знову з’явилося запрошення ЙДІТЬ. Труді пошкандибала через Другу авеню, ніби з тридцятивосьмирічної жінки перетворилася на вісімдесятитрьохрічну бабу, і сіла. Там вона почала робити довгі, повільні вдихи й видихи і хвилини за три відчула себе трохи краще.

Поряд з лавою стояла урна з трафаретним написом ВИКИДАЙТЕ СМІТТЯ В НАЛЕЖНЕ МІСЦЕ. Під ним виднілося рожеве графіті ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви. Труді подивилася на черепаху, але скульптура не здалася їй здоровенною, навпаки, доволі непоказною. Але вона побачила дещо інше: газету «Нью-Йорк Таймз», скручену, як вона сама її зазвичай скручувала, якщо хотіла дочитати пізніше і мала при собі сумку, щоб її туди впхнути. Звісно, по Мангеттену розлетілося щонайменше мільйон примірників сьогоднішнього числа «Таймз», але саме цей належав їй. Вона зрозуміла це ще до того, як видобула його з урни для сміття, а впевнилася у тому, що вже й так знала, розгорнувши газету на сторінці з кросвордом, котрий вона розгадала майже весь під час ланчу, заповнюючи клітинки своєю улюбленою ручкою з чорнилом бузкового кольору.

Повернувши газету до смітника, вона подивилася на той бік Другої авеню, на те місце, де в її уявленнях про нормальний стан речей у світі відбулися зміни. І, мабуть, невідворотні.

Забрала мої туфлі. Перейшла вулицю, сіла тут, біля черепахи, і взула їх. Сумку взяла з собою, але газету вкинула до смітника. Навіщо їй моя сумка? У неї ж не було власних туфель, щоб покласти їх туди.

Труді здалося, що вона здогадалася. Жінка поклала до її сумки свої тарелі. Аби їх побачив якийсь коп, він, певне, дуже здивувався б, що можна подавати на тарелі, якою, якщо за неї незграбно взятися, пальці собі можна відчикрижити.

Окей, але ж куди вона звідси пішла?

Неподалік, на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці, є готель. Колишній «ООН-Плаза». Труді не знала, як він зараз називається, та й не цікавилася. Не мала вона також бажання йти туди зараз і розпитувати, чи не з’являлася в них кілька годин тому чорна жінка у джинсах і зашмарованій білій сорочці. Інтуїція серйозно підказувала їй, що її власна версія привида Джейкоба Марлі пішла саме туди, але разом з тим чуття застерігало, що їй самій туди потикатися не слід. Краще нехай буде, як є. У цьому місті повно туфель, але ж де глузд, де мій здоровий глузд…

Краще піти додому, постояти під душем і просто… плюнути на це. А втім…

— Щось тут не так, — вимовила вона вголос, аж якийсь перехожий на тротуарі зиркнув на неї. Вона виклично зустріла його погляд. — Щось, десь, тут дуже вже не так. Щось…

Похилилося, — ось яке слово спливло їй на ум, але вона його не промовила. Ніби озвучення могло перетворити його на повалилося.

Літо того року запам’яталося Труді Дамаскус як літо поганих сновидінь. У деяких з них та жінка спершу з’являлася, а потім вирощувала ноги. Це були погані, але не найгірші сни. У найгірших Труді перебувала у темряві, де дзвеніли жахливі дзвони і щось хилилося й хилилося до точки повалення без повернення.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-ком-ключ!

Що то давить тебе за обруч?

Привиди чи просто люстро

Змушують тебе сахатись круч?


ВІДСПІВ:

Комала-ком-три!

Ох, я молю, ти скажи мені!

Чи то привиди, чи темна твоя суть

Змушують тебе сахатись круч?

Загрузка...