Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

ОДИН

Узимку 1984–1985 років, коли потреба Едді в героїні нишком перетнула кордон Країни Рекреаційних Наркотиків, увійшовши до Королівства Реально Поганих Звичок, Генрі Дін познайомився з дівчиною, в котру на якийсь час закохався. Сільвія Голдовер, як на Едді, була ще тою Суперкурвою (смердючі пахви і драконяче дихання, що пихкотіло з-проміж товстих, як у Міка Джеггера,[45] губ), проте він тримав рота на замку, бо Генрі вважав її красунею і Едді не бажав ранити його почуття. Тієї зими молоді коханці здебільшого або гуляли на відкритому всім вітрам пляжі Коні-Айленда, або ходили в кіно на Таймс-сквер, щоб сісти у задньому ряду й, коли в них закінчиться поп-корн і найбільший з існуючих в продажу пакет Губерса,[46] пестити там одне одного до одуріння.

Едді по-філософському поставився до нової персони в житті Генрі; якщо Генрі міг прориватися крізь жахливий віддих Сільвії Голдовер і лизатися з нею взасос, то й хай йому щастить. Едді ж у ті три похмурих місяці більшість часу провів на самоті, у квартирі сімейства Дін, обдовбаним. Йому було це по барабану, насправді навіть подобалося. Якщо вдома був Генрі, він волів дивитися телевізор і безупинно піддражнював Едді щодо його літературних записів. («О Боже! Едді хочецця посвухати свої улюбвені казочьки про ельфів, оргів і розумненьких гномиків!») Він завжди називав орків оргами, а ентів — «ствашними ходячими девевами».[47] Генрі вважав ці вигадані історії фальшивим лайном. Якось Едді намагався пояснити йому, що нема нічого більш фальшивого за те лайно, котре показують у денних телепередачах, але Генрі нічого з того не второпав; натомість Генрі міг усе розповісти про злостиву двійню з «Центрального шпиталю» і про не менш злу мачуху з «Провідної зорі».

З багатьох поглядів велике кохання Генрі — яке закінчилося, коли Сільвія поцупила в нього з гаманця дев’яносто баксів, залишивши замість грошей записку «Вибач, Генрі», і відбула в невідомому напрямку зі своїм старим бойфрендом — було полегшенням для Едді. Він призвичаївся сідати на диван у вітальні, вмикати запис Джона Гілгуда,[48] котрий начитав толкінівську трилогію про персні, робити собі укол під шкіру правої руки і занурюватися слідом за Фродо і Семом до Похмурого Лісу або у штольні Морії.

Він любив гоббітів, гадав, що решту свого життя сам радо провів би у Ширі, де найважчим наркотиком був тютюн і великі брати не дражнили цілими днями менших, і захована в лісі хатка Джона Каллема дивовижним чином повернула його в ті старі часи, до тієї похмурої історії. Бо у цій хатці жив якийсь чисто гоббітівський настрій. Меблів у вітальні було мало, але були вони ідеальними: диван і два м’яких крісла з тими білими мережаними серветками на поручнях й узголів’ї. На чорно-білій фотокартці, що в золотій рамці висіла на одній зі стін, була, певне, родина Каллема, а на тій, що висіла на протилежній стіні, мабуть, його дід з бабою. Тут же висів обрамлений сертифікат-подяка від Іст-Стоунгемської добровільної пожежної команди. Люб’язно щебетав великий папуга в клітці, і кицька лежала на камінній полиці. Коли вони увійшли, вона підвела голову, за якусь мить оцінила цих незнайомців зеленими очима, а тоді, схоже, знову заснула. Біля іншого м’якого фотеля — вочевидь, особистого місця відпочинку Каллема — стояла попільниця, а в ній дві люльки, одна — зроблена з кукурудзяного качана, а інша — з вересового кореня. Ще там стояла старомодна радіола фірми «Емерсон»[49] (з програвачем платівок, широкодіапазонною шкалою й великим рифленим колесом налаштування), а от телевізора не було. У кімнаті приємно пахло тютюном і сумішшю духмяних трав. Одного погляду на це неймовірно акуратне помешкання вистачало, аби зрозуміти, що чоловік, котрий тут живе, — нежонатий. Вітальня Джона Каллема була лагідною одою радощам парубкування.

— Як твоя нога? — спитав Джон. — Схоже, кровотеча нарешті зупинилася, але шкандибаєш ти ще гірше.

— Болить, курв’яча дочка, — засміявся Едді. — Але спиратися на неї можу, тож я ще щасливчик.

— Ванна он там, якщо захочеш помитися, — показав Каллем.

— Дякую, я так і зроблю, — кивнув Едді.

Митися було боляче, але заразом йому полегшало. Дірка в нозі виявилися глибокою, але кістку, здається, таки зовсім не торкнуло. Рана на руці взагалі не становила проблеми: дякувати Богові, куля пройшла наскрізь, до того ж в аптечці Каллема мався перекис водню. Зціпивши зуби від болю, Едді налив його в рану на руці, а потім швидко, щоб не втратити рішучості, обробив обидві ноги й подряпину на голові. Намагався згадати, чи стикалися Фродо й Сем з чимось хоч трохи подібним до жахів перекису водню, але нічого такого не пригадав. Авжеж, звісно, поряд були ельфи, вони їх і лікували, хіба ні?

— У мене є дещо, воно мусить допомогти, — сказав Каллем, коли Едді вийшов з ванної. Старий зник у сусідній кімнаті й повернувся з коричневим аптечного типу флаконом. У ньому лежали три пігулки. Він витряс їх Едді на долоню, пояснивши. — Це залишилося після того, як я минулої зими впав на кризі і зламав собі чортову ключицю. Називається перкодан. Не знаю, чи вони ще годні, але…

— Еге, перкодан? — радісно перепитав Едді й кинув пігулки собі до рота, перш ніж Джон Каллем встиг щось сказати.

— Либонь, тобі води треба, запити, синку?

— Аж ніяк, — відповів Едді, завзято розжовуючи ліки. — У чистому вигляді воно краще діє.

На столику біля каміна стояла скляна шафка, повна бейсбольних м’ячів, і Едді підійшов подивитися.

— О Господи, — вигукнув він. — Ви маєте м’яч з автографом Мела Парнелла! І Лефрі Грова! Не може бути!

— Та це ще нічого, — відповів Каллем, беручи вересову люльку. — Поглянь там на верхній полиці. — Він витяг з шухляди столу торбину тютюну «Принц Альберт» і почав набивати люльку. Перехопив погляд Роланда. — А ти куриш?

Роланд кивнув і дістав з кишені сорочки єдиний листочок.

— Я собі скручу.

— Та зажди, я тобі дам дещо ліпше, — сказав Каллем і знову вийшов з вітальні.

Задня кімната була його кабінетом, крихітним, не більшим за комірчину. Хоча письмовий стіл типу «Діккенс», що стояв там, був зовсім невеличким, Каллему довелося прослизати повз нього.

— Не може бути! — промовив Едді, побачивши м’яч, який, либонь, мав на увазі Каллем. — Автограф Бейба!

— Атож, — підтвердив Каллем. — Завваж, ще до того, як він грав у «Янкі», мене не цікавлять м’ячі з автографами «Янкі». Рут підписав цей, коли він ще носив форму «Ред Сокс»… — Він затнувся. — Осьо вони, я знав, що десь тут. Либонь, вивітрилися, смак уже не той, але все ж краще, ніж ніякого смаку, як казала моя матінка. Пригощайся, містере. Це мій небіж залишив. І взагалі, він ще не доріс, щоб курити.

Каллем вручив стрільцю на три чверті повну пачку сигарет. Роланд покрутив її в руках, потім ткнув пальцем у назву.

— Бачу, тут намальовано дромадера, але написано якесь інше слово, чи не так?

Каллем посміхнувся Роланду зі щирим здивуванням.

— Та ні, — пояснив Каллем. — Це слово «Кемел».[50] Воно означає те ж саме.

— А… — Роланд намагався зробити вигляд, що все йому зрозуміло. Він витяг одну сигарету, роздивився фільтр, а тоді вставив її собі до губ тютюновим боком.

— Ні, переверни її, — порадив Каллем.

— Правду кажеш?

— Атож.

— Господи Ісусе! Роланде! В нього є Боббі Дуерр… два м’ячі Теда Вільямса… є Джонні Пескі… є Френк Мальцоне…

— Ці імена тобі ні про що не кажуть, авжеж? — спитав Джон Каллем у Роланда.

— Ні, — погодився Роланд. — Мій друг… дякую тобі… — підкурив він від запаленого Каллемом сірника. — Мій друг доволі давно не бував на цьому боці. Гадаю, він скучив.

— Чорти мене забирай, — промовив Каллем. — Нахожі! Нахожі у мене в хаті! Мені самому в це важко повірити!

— А де Дьюї Івенс? — спитав Едді. — У вас нема м’яча Дьюї Івенса.

— Прошу? — перепитав Каллем. У нього це прозвучало як пооошу.

— Може, його поки що так не називають, — промовив Едді, більше ніби сам до себе. — Може, Дуайт Івенс? Правий польовий?

— О, — кивнув Каллем. — У цій шафці в мене тільки найкращі, хіба не бачиш.

— Дьюї сюди цілком годиться, повірте мені, — сказав Едді. — Може, він поки що не доріс до Залу слави Джона Каллема, але зачекайте кілька років. Зачекайте до 86-го. І, до речі, Джоне, як реальний фан цієї гри, можу вам дещо розказати, окей?

— Звісно, — відповів Каллем. Він промовив це точнісінько, як це прозвучало б у Кальї: зівііісьнооо.

Тим часом Роланд глибоко затягнувся димом. Видихнув і несхвально подивився на сигарету.

— Роджер Клеменс, — промовив Едді. — Запам’ятайте це ім’я.

— Клеменс, — повторив Джон Каллем, але повторив із сумнівом. З дальнього боку озера Ківейдін долинули приглушені відстанню звуки сирен. — Роджер Клеменс, угу, я запам’ятаю. Він хто?

— Вам захочеться мати його тут, у себе, — сказав Едді, постукуючи пальцями по шафці. — Можливо, на цій самій полиці, поряд з Бейбом.

У Каллема спалахнули очі.

— Скажи мені ось що, синку. Чи виграватимуть ще коли «Ред Сокс»? Чи вони…

— Це не куриво, це якась задушлива пара, — промовив Роланд. Він подарував Каллему такий ображений, такий не схожий на роландівський, погляд, що Едді не міг утриматися від усмішки. — Взагалі нема ніякого смаку, якщо точніше. Невже тутешні люди таке дійсно палять?

Каллем взяв у нього з пальців сигарету, відламав від неї фільтр і повернув її Роланду.

— Покуштуй тепер, — сказав він і знову обернувся до Едді. — То що? Я витяг вас з халепи по той бік води. Схоже, ти мені заборгував. Вони хоч раз виграли Серію? Ну, принаймні до твого часу?

Усмішка Едді вицвіла, він подивився на старого серйозно.

— Я скажу, якщо ви дійсно хочете від мене це почути. Але чи справді хочете?

Джон замислився, пихкаючи своєю люлькою. А тоді промовив:

— Гадаю, навряд я того хочу. Знаття все зіпсує.

— Скажу вам лиш одне, — промовив Едді підбадьорливо. Пігулки, котрі дав йому Джон, почали вставляти, і він сам почувався бадьорим. Проте не так щоб аж дуже. — Вам не варто вмирати до 1986 року. Цей рік буде надзвичайним.

— Невже?

— Абсолютну правду кажу, — і Едді обернувся до стрільця. — Як щодо наших гунна, Роланде?

До цього моменту Роланд навіть не замислювався про це. Геть усе добро, яке вони тільки мали, — від новенького кишенькового ножика, що його Едді придбав у крамниці Тука, до старожитнього кошеля, отриманого Роландом від його батька по той бік круговиду часу, — загубилося під час проходу через двері. Коли їх протягнуло крізь двері. Стрілець гадав, що їх майно так і валяється в пилюці перед дверима іст-стоунгемського універсаму, хоча й не пам’ятав цього напевне; він тоді відчайдушно переймався тільки тим, щоб їм з Едді дістатися безпечного місця раніше, ніж вбивця з оптичним прицілом встигне розвалити їм голови зі своєї гвинтівки. Боляче було думати, що їх товариші по довгій подорожі згоріли в пожежі, яка на цей час уже безперечно знищила крамницю. Ще гіршою була думка про те, що вони могли опинитися в руках Джека Андоліні. Роланд на мить, проте ясно, уявив собі, як його кошіль висить на поясі в Андоліні, мов капшук (або скальп ворога), і він здригнувся.

— Роланде? Як щодо наших…

— При нас наша зброя, і це все майно, яке нам потрібно, — відказав Роланд брутальніше, ніж йому б того хотілося. — У Джейка книжка «Чарлі Чух-Чух», а я можу зробити новий компас, якщо виникне потреба. Щодо іншого…

— Але…

— Якщо ти говориш про свої речі, синку, я можу порозпитувати про них, як настане слушний час, — сказав Каллем. — Але зараз, гадаю, твій товариш має рацію.

Едді розумів, що його товариш має рацію. Його товариш майже завжди мав рацію, і ця його здатність належала до тих небагатьох якостей, з якими Едді все ще не міг змиритися. Йому, чорти б його взяли, хотілося мати власне майно, і не лише тому, що там була пара чистих сорочок і джинси. Не лише через запас набоїв або той гарнюній ножичок. Там, у його шкіряному наплічнику, лежав локон волосся Сюзанни, і він все ще зберігав її легкий запах. Ось чого йому було шкода. Та що трапилося, те вже трапилося.

— Джоне, — запитав він. — Що сьогодні за день?

Кошлаті сиві брови старого напужилися від здивування.

— Ти це серйозно?

Едді кивнув.

— Дев’яте липня року Господнього одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого.

Едді беззвучно присвиснув крізь накопилені губи.

Роланд, тримаючи тліючий короткий недопалок сигарети між пальцями, підійшов до вікна, щоб роззирнутися. Перед хатою нічого, окрім дерев та кількох манливих зблисків синяви, котру Каллем називає «Ківейдін». Але чорний стовп диму все ще підпирав небо, немов нагадуючи йому, що весь той спокій, відчуття якого охопило його в цій обстановці, не що інше, як ілюзія. Треба їм вшиватися звідси. І зараз неважливо, як сильно він переживає за Сюзанну Дін, оскільки вони тут, то мусять знайти Кельвіна Тауера і завершити справи з ним. І зробити це треба швидко. Інакше…

Немов прочитавши його думки, Едді додав вголос:

— Роланде! Тут усе пришвидшено. Час на цім боці біжить швидше.

— Я знаю.

— Отже, все що ми робимо, ми мусимо зробити правильно з першого разу, бо в цьому світі неможливо повернутися в раніший час. Нема змоги щось переробити.

Роланд і це знав.

ДВА

— Чоловік, якого ми шукаємо, з міста Нью-Йорка, — повідав Едді Джонові Каллему.

— Атож, тут таких повно влітку.

— Його ім’я Кельвін Тауер. З ним його друг Аарон Діпно.

Каллем відкрив шафку з бейсбольними м’ячами, витяг звідти один з написом по всій окружності Карл Ястжемські — тим дивовижно ідеальним почерком, на який здатні лише професійні спортсмени (з досвіду Едді знав, що справжню проблему для більшості з них становила орфографія) — і почав перекидати його з руки в руку.

— Люди починають сюди вчащати натовпами від самого початку червня, тобі ж це відомо, еге?

— Авжеж, — погодився Едді, вже відчуваючи безнадію. Йому спливла думка: цілком можливо, що старий друзяка Подвійний Виродок уже дістався до Кела Тауера. Засідку біля крамниці Джек, можливо, організував уже на десерт.

— Гадаю, ти не зможеш…

— Якщо не зможу, то краще мені піти під три чорти на пенсію, — перебив його Каллем з якимсь піднесенням і кинув м’ячик Карла Ястжемські в бік Едді. Той піймав м’яч правою рукою, а пучками пальців лівої погладив його червоні шви. Цей дотик абсолютно неочікувано змусив його відчути, як ніби клубок підступив до горла. Якщо бейсбольний м’ячик не запевнив тебе, що ти вдома, хіба може це зробити щось інше? Тільки цей світ більше не був домом. Джон мав рацію, він тут лише нахожий.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Роланд. Едді перекинув м’ячик йому, і Роланд вловив його, навіть не відірвавши очей від Джона Каллема.

— Я не заморочуюся з іменами, але все’дно знаю ледь не всіх, хто приїздить до нашого містечка, — відповів той. — Знаю їх з вигляду. Вважаю, що усякий доглядач, котрий чогось вартий, мусить знати, хто перебуває на його території. — Роланд погодився з ним кивком, з виразом цілковитого розуміння. — Розкажіть мені, як виглядає той чоловік.

Почав Едді:

— Він на зріст десь футів п’ять і дев’ять дюймів, а важить… ну, я би сказав, фунтів двісті тридцять.

— Отже, кремезний.

— Еге ж. Ну, і ще в нього спереду майже нема волосся, великі залисини. — Едді підняв руки собі до голови і відкинув назад власне волосся, оголивши скроні (одна з них ще кровила після його ледь не фатального прольоту крізь Незнайдені Двері). Він трохи скривився від спровокованого цим рухом болю у лівому плечі, але там кровотеча вже припинилася. Едді більше непокоївся через діру в нозі. Зараз перкодан Каллема справлявся з болем, але якщо там засіла куля — а Едді гадав, що це цілком можливо, — її колись таки доведеться витягати.

— Якого він віку? — спитав Каллем.

Едді поглянув на Роланда, але той похитав головою. А чи бачив Роланд коли-небудь Тауера? Саме зараз Едді цього пригадати не міг. Йому подумалось, що ні.

— Гадаю, йому за п’ятдесят.

— Він збирає книжки, чи не так? — спитав Каллем і, побачивши, як здивувався Едді, розреготався. — Я ж тобі казав, що пильную цей літній народ. Хтозна, коли хтось виявиться неплатником. Або справжнім злодієм. Або, як була років вісім чи дев’ять тому в нас тут одна жінка з Нью-Джерсі, так вона виявилася підпалювачкою. — Каллем помотав головою. — На вигляд ніби бібліотекарка з маленького містечка, того типу леді, що й гуски не ладна від себе відігнати, а насправді підпалювала стодоли по всьому Стоунгему, Ловеллу й Вотерфорду.

— Звідки ти знаєш, що в нього книжковий бізнес? — спитав Роланд і кинув м’ячик Каллему, котрий умент перекинув його Едді.

— Цього я не знав, — сказав той. — Тільки те, що він їх колекціонує, бо він про це казав Джейн Саргес. Джейн тримає невеличку крамницю на роздоріжжі, там, де від траси 5 відгалужується Діміті-роуд. Це десь з півмилі звідси на південь. Саме на Діміті-роуд живуть цей чоловік і його друг, якщо ми говоримо про тих, хто вам потрібен. А я гадаю, що так воно й є.

— Його друга звуть Діпно, — сказав Едді і перекинув м’яч назад Роланду. Стрілець піймав і кинув його Каллему, а сам пішов до каміна й кинув те, що залишилося від недопалка його сигарети, у купку дровець, складених на решітці.

— Я не переймаюся іменами, як я тобі й казав, але той його друг худий і на вигляд має років сімдесят. Ходить так, ніби йому трохи болять стегна. Носить окуляри в сталевій оправі.

— Це він, — сказав Едді.

— Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.

— То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? — Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» — хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» — так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.

— Атож, — сказав Каллем. — Але ж хіба він лише роздивлявся. — Його сині, як у Роланда, очі сяяли. — Він накупив собі читва на пару сотень доларів. Заплатив дорожніми чеками. А тоді попросив Джейн скласти для нього список інших місцевих крамниць, де торгують старими книжками. Їх тут кілька, якщо включити до списку галантерейну крамничку в Норвеї та «Ваш мотлох — коштовність для мене» — це там, подалі, у Фрайбурзі. Крім того, він попросив її написати йому імена тих з місцевих мешканців, котрі мають бібліотеки та іноді щось продають у себе з дому. Джейн була в захваті. Розпатякала про це всьому місту, аякже.

Едді приклав долоню собі до лоба й застогнав. Це він, авжеж, це саме Кельвін Тауер у всій його неповторній красі. Чим він думав? Гадав, що як опинився північніше Бостона, то вже й у безпеці?

— Можеш пояснити нам, як його знайти? — спитав Роланд.

— О, я можу й краще. Я можу відвезти вас прямо туди, де вони мешкають.

Роланд перекидав м’ячик з руки в руку. Але враз перестав і похитав головою.

— Ні. Ти вирушиш в іншому напрямку.

— Куди?

— Куди завгодно, де ти будеш у безпеці, — сказав Роланд. — Куди саме, я не хочу знати. Ні я, ні він.

— Їй-богу. Не скажу, ніби мені не подобається.

— Це не має значення. Час спливає, — підсумував Роланд, а тоді: — Ти маєш картомобіль?

Каллем на мить остовпів, та враз усміхнувся.

— Атож, маю я і картомобіль, і вантажомобіль. Запакований на всі сто.

Останнє слово в нього прозвучало як стооо.

— Тоді одним ти поїдеш поперед нас туди, де на Діміті-роуд живе Тауер, а Едді… — Роланд на мить зупинився. — Едді, ти ще не забув, як кермувати?

— Роланде, ти мене ображаєш.

Роланд ніколи, навіть в найкращі свої часи, не відзначався великим почуттям гумору, тож і тепер не посміхнувся. Натомість він обернувся до їхнього янгола-рятівника — їхнього дан-тете, до якого їх привело ка.

— Тільки-но ми знайдемо Тауера, ти, Джоне, поїдеш собі далі. У будь-якому напрямку, що не буде нашим. Зроби собі відпустку, назвемо це так. Двох днів вистачить, а тоді можеш повертатися до своїх справ.

Роланд сподівався, що свої справи в Іст-Стоунгемі вони завершать ще до смерку, але боявся наврочити, тож не згадав це й словом.

— Ви мабуть не зрозуміли, що зараз у мене саме сезон, — сказав Каллем, протягуючи руки до Роланда, і той перекинув йому м’яч. — Мені потрібно пофарбувати елінг… Гонт на сараї де-не-де поміняти…

— Якщо ти залишишся з нами, — промовив Роланд, — навряд чи ще колись тобі доведеться крити якийсь дах.

Каллем скинув очима на Роланда, оцінюючи серйозність того, і побачене йому не вельми сподобалося.

Тим часом Едді знову почав загадуватися питанням, чи бачив коли-небудь Роланд на власні очі Тауера, чи дійсно ні. І тепер зрозумів, що перша його відповідь на це питання була неправильною — Роланд таки бачив Тауера.

Звісно, що бачив. Це ж саме Роланд затягнув шафу з першими виданнями до Печери дверей. Роланд дивився прямо на нього. Можливо, бачив він усе у дещо спотвореному вигляді, але…

Низка думок розпорошилася, проте за неминучими законами асоціацій Едді подумки повернувся до коштовних книжок Тауера, до таких раритетів, як «Доґан» Бенджаміна Слайтмена-молодшого та «Салемз-Лот» Стівена Кінга.

— Зараз, я тільки ключі візьму, і вирушаємо, — сказав Каллем, але Едді затримав його вигуком:

— Зачекайте.

Каллем кинув на нього запитальний погляд.

— Гадаю, ми маємо ще дещо обговорити. — І він простягнув руки, показуючи, що чекає на м’яч.

— Едді, в нас обмаль часу, — нагадав Роланд.

— Я знаю, — відповів Едді. «Либонь, краще за тебе, бо це для моєї жінки збігають останні хвилини». — Якби моя воля, залишив би Тауера, цього старого засранця, Джекові, а сам би намагався дістатися Сюзанни. Але цього не дозволить робити ка. Оте твоє чортове ка.

— Ми мусимо…

— Стули пельку.

Він ніколи в житті не сказав би такого Роланду, але зараз ці слова самі собою зірвалися в нього з язика, і він не відчував бажання вибачитись. Едді почув у себе в голові відголосок пісні Кальї: Комала-ком-гай, балачці ще не край.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Каллем.

— Чоловік на ім’я Стівен Кінг. Тобі відоме це ім’я?

І по очах Каллема Едді побачив, що той щось знає.

ТРИ

— Едді, — промовив Роланд таким непевним тоном, якого юнак ніколи до того від нього не чув. (Він розгублений не менш за мене.) Невтішна думка. — Андоліні, либонь, усе ще шукає нас. Гірше того, оскільки ми прослизнули йому крізь пальці, він зараз може шукати Тауера… А Тауер, як досить ясно дав нам зрозуміти сей Каллем, усе зробив для того, щоб його можна було легко відшукати.

— Послухай-но мене, — відповів Едді. — Зараз я покладаюся на інтуїцію, але не лише на неї. Ми знаємо Бена Слайтмена, людину, що написала книгу в іншому світі. Світі Тауера. У цьому світі. Й іншу людину ми знаємо, Доналда Каллагена, котрий виявився персонажем книжки з іншого світу. Знову ж таки, саме цього світу.

Каллем кинув йому м’яч, і Едді навкидь переадресував його Роланду. Стрілець легко вловив м’яча.

— Може, мені б це й не здалося аж таким важливим, якби на нашому шляху повсякчас не з’являлися книжки, згоден? «Доґан», «Чарівник Країни Оз», «Чарлі Чух-Чух». Навіть Джейків випускний твір. А тепер ось ще й «Салемз-Лот». Гадаю, якщо цей Стівен Кінг реальна людина…

— О, тут нема сумнівів, він людина реальна, — сказав Каллем і зиркнув у вікно на озеро Ківейдін, на протилежному березі якого не вгавали сирени. На стовп диму, що, розсіюючись, запаскуджував гидотними мазками небесну синяву. Тоді він склав долоні, просячи собі м’яч. Роланд кинув його так, що той пролетів плавною дугою, ледь не черкнувши в апогеї об стелю. — До того ж я читав цю книгу, про яку ви говорите. Їздив по неї до великого міста, у «Букленд». Як на мене, книжка класна.

— Там йдеться про вампірів.

— Атож, я чув, як він по радіо розповідав, що ідею вичепив з «Дракули».

— Ви чули письменника по радіо, — промовив Едді. Ним знову опанувало те саме відчуття задзеркалля, падіння крізь кролячу нору, польоту верхи на кометі, і він намагався покласти це на дію перкодану. Але зась. Раптом він сам собі здався нереальним, напівпрозорою тінню, тонким… ну, таким тонким, як сторінка в якійсь книжці. Марним було усвідомлення того, що світ влітку 1977-го на цьому часовому промені здавався реальнішим за все де й коли, включно з його власним. І відчуття це було цілковито суб’єктивним, хіба ні? Якщо почати докопуватися конкретно, звідки хтось може знати, що він не персонаж вигаданої письменником історії, або хвилинна думка в голові якогось чма, що їде собі в автобусі, чи мимолітна порошинка в оці Бога? Навіть просто замислитися про це — божевілля, а якщо не перестати про це думати, можна точно з’їхати з глузду.

А проте…

«Ключі — моя спеціалізація», — подумав Едді, а тоді:

— Ключ — це Кінг, тобто Король, хіба ні? Калья-Каллаген. Багряний Король — Стівен Кінг. Може, Стівен Кінг — Багряний Король цього світу?

Роланд змирився. Едді був певен, це йому далося важко, але ж Роланд якраз і спеціалізувався на важких проблемах.

— Якщо маєш якісь питання, давай, кажи, — і Роланд зробив правою рукою жест, ніби крутить заводну ручку.

— Роланде, я навіть не знаю, з чого розпочати. Думки в мене такі глобальні… вони такі… прямо не знаю, мене самого вони лякають…

— Спробуй якомога простіше, — Роланд прийняв м’яч, перекинутий йому Едді, але видно було, що ця гра його вже дістала. — Нам дійсно час уже вирушати.

Едді чудово це розумів. Він міг би поставити свої запитання дорогою, якби вони разом поїхали однією машиною. Але ж так не вийде, бо Роланд ніколи не кермував автомобілем, що унеможливлювало для Едді й Каллема їзду в одній машині.

— Добре, — сказав Едді. — Хто він такий? Почнемо з цього. Хто такий Стівен Кінг?

— Письменник, — відповів Каллем, кинувши на Едді погляд, у якому читалося: чи ти здурів, синку? Живе зі своєю родиною у Бриджтоні.[51] Доволі гарна людина, як я чув.

— Далеко звідси цей Бриджтон?

— Ну… десь миль двадцять, двадцять п’ять.

— Якого він віку?

Едді діяв навпомацки, вірячи з шаленою впевненістю, що правильні запитання мусять знайтися, але не маючи ясного уявлення, які саме.

Джон Каллем примружив одне око, здається, щось вираховував.

— Не старий ще, гадаю я. Якщо тридцятка вже є, то недавно стукнуло.

— А ця книжка… «Салемз-Лот»… чи стала вона бестселером?

— Цього не знаю, — відповів Каллем. — Тільки можу сказати, що з місцевих багацько люду її читало. Бо в ній дія відбувається в Мені. Ну й ще, звісно, по телевізору її рекламували. Також фільм був за його першою книжкою, але я не ходив на нього. Задуже кривавий.

— Як називався фільм?

Каллем замислився, потім похитав головою.

— Не можу пригадати точно. Одне якесь слово, я геть певний того, що дівоче ім’я, але зараз не пригадаю. Може, згодом.

— А він, бува, не нахожий, як вам здається?

Каллем засміявся.

— Народився й виріс отутечки, в штаті Мен. Гадаю, він не нахожий, а населець.

Роланд дивився на Едді зі зростаючим нетерпінням, тож Едді вирішив капітулювати. Це було гірше за гру «двадцять запитань».[52] Та все ж, чорт забирай, отець Каллаген таки реальний, а він же присутній у художній книжці, написаній цим чоловіком, Кінгом, і цей Кінг живе в місцевості, що служить магнітом для тих, що їх Каллем називає нахожими. Одна з цих нахожих істот дуже нагадала Едді слугу Багряного Короля. Лиса жінка, у котрої в лобі було щось на кшталт кривавого ока, як описав її Джон.

Час із цим наразі покінчити і вирушати до Тауера. Який він не огидний, але саме Кельвін Тауер володіє пустищем, де росте найкоштовніша у всьому всесвіті дика троянда. До того ж він добре знається на рідкісних книжках і тих, хто їх написав. Цілком можливо, що й про автора «Салемз-Лота» він знає дещо більше, ніж відомо Джонові Каллему. Час закінчувати, проте…

— Окей, — промовив він, кидаючи м’яч озерному наглядачеві. — Замикайте м’ячик, і ми вирушаємо на Діміті-роуд, якщо ваша ласка. Лише два останніх питання.

Каллем знизав плечима і поклав м’яч Карла назад до шафки.

— Це твоя гра.

— Знаю, — погодився Едді… і раптом, вдруге після того, як він пройшов крізь двері, він відчув, що Сюзанна десь зовсім поряд. Побачив її, вона сиділа в приміщенні, заповненому старовинним на вигляд науково-дослідним обладнанням. Це напевне Джейків Доґан… лише такий, яким його уявляла собі Сюзанна. Він побачив, як вона щось говорить у мікрофон, і хай він не чув її слів, зате він бачив її величезний живіт і налякане обличчя. Де б вона не була, вона вже вельми вагітна. Вагітна й готова розродитися. Йому було цілком ясно, що вона говорить: «Прийди, Едді, врятуй мене, врятуй нас обох, зроби це, поки ще не пізно».

— Едді? — покликав Роланд. — Ти весь посірів. Нога?

— Так, — відповів Едді, хоча зараз нога в нього зовсім не боліла. Він знову згадав про вирізьблювання ключа. Про усвідомлення жахливої відповідальності за те, щоб той вийшов точно таким, який потрібен. І ось він знову опинився майже в такій же ситуації. Він ухопився за щось, авжеж, він був цього певен… але за що саме? — Так, заболіла нога.

Він витер піт з лоба.

— Джоне, щодо назви книжки. «Салемз-Лот». Там насправді йдеться про Джерусалемз-Лот?

— Атож.

— У книжці це назва міста.

— Атож.

— Другій книжці Стівена Кінга.

— Атож.

— Його другому романі.

— Едді, — промовив Роланд. — Годі уже.

Едді тільки відмахнувся, скривившись від болю в руці. Вся його увага була сконцентрована на Джонові Каллемі.

— Міста Джерусалемз-Лот насправді не існує, так?

Каллем подивився на Едді, як на божевільного.

— Звісно, що не існує. Це ж вигадана історія про вигаданих людей у вигаданому місті. Там йдеться же про вам-пі-рів.

«Так, — подумав Едді, — а якби я оголосив, що маю підстави вважати вампірів реальними істотами… не кажучи вже про невидимих демонів, магічні кулі і відьом… ви б гарантовано мали певність, що я збожеволів, чи не так?»

— А ви часом не знаєте, чи цей Стівен Кінг усе життя прожив у Бриджтоні?

— Ні, не все. Він зі своєю сім’єю перебрався сюди десь роки три тому. Гадаю, раніше вони жили у Віндемі,[53] перш ніж переїхали до нас з північної частини штату. А може з Реймонда?[54] У всякому разі, з якогось міста на Великому Себаго.[55]

— Чи справедливо було б сказати, що нахожі почали тут з’являтися після того, як сюди перебрався цей письменник?

Кошлаті брови Каллема поповзли йому на лоба, а тоді наїжилися. З того боку озера донеслося голосне, ритмічне виття, схоже на звук протитуманного ревуна.

— А знаєш, — промовив Каллем. — Схоже, ти маєш рацію. Можливо, це лише випадковий збіг, а може бути, й ні.

Едді кивнув. Він почувався емоційно виснаженим, як той адвокат наприкінці довгого й важкого перехресного допиту.

— Кінчаймо цей цирк, — сказав він Роланду.

— Гарна ідея, — промовив Каллем і кивнув у бік ритмічного звуку ревуна. — Це човен Тедді Вілсона. Він наш місцевий констебль. А також і єгер. — Цього разу замість м’яча він кинув Едді ключі від машини. — Поїдеш тією, що має автоматичну трансмісію. На випадок, якщо ти трохи заіржавів. На вантажівці в мене жорстка коробка передач. Поїдеш за мною, а якщо трапиться якась халепа, погудиш.

— Аякже, обов’язково, — відповів йому Едді.

Виходячи надвір услід за Каллемом, Роланд спитав:

— Знову була Сюзанна? Тому в тебе обличчя так посірішало?

Едді кивнув.

— Ми їй допоможемо, якщо зможемо, — сказав Роланд. — Але, так може статися, що цей напрямок тільки й веде до неї.

Едді розумів це. А ще він розумів, що, коли вони дістануться до неї, може вже бути пізно.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ: