Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Сторінки з письменницького щоденника

2 ЛИПНЯ 1977 РОКУ

Господи, як приємно знову повернутися до Бриджтона. Нас завжди добре приймають у «Бабамісті» — як його й досі називає Джо, — але Овен там майже безперервно капризував. А щойно повернулися додому, заспокоївся. Ми зупинялись лише раз, у Вотервіллі, пообідали у «Мовчазній жінці» (мушу визнати, мені щастило там і на кращу їжу).

Проте я виконав обіцянку, яку дав сам собі і, щойно опинився вдома, одразу розпочав велике полювання на ту «Темну вежу». Я вже мало не вирішив покинути цю справу, коли натрапив на неї в найдальшому кутку гаража, під коробкою зі старими каталогами Таббі. Той куток добряче «зрошувався» весняними відлигами, і сторінки рукопису тхнули грибами, але залишилися цілком читабельними. Я закінчив їх переглядати, тоді сів і додав невеличкий шматок до придорожньої станції (де стрілець зустрічає хлопця Джейка). Мені здалося, що цікаво буде вставити туди водяний насос, який працює на атомному паливі, тож я й зробив це, не відкладаючи. Зазвичай працювати зі старою історією майже так само приємно, як їсти сендвіч, зроблений з пліснявим хлібом, але в цій я почувався цілком природно… ніби взув старий черевик.

Але про що взагалі мало йтися у цій історії?

Не пам’ятаю, пригадую лише, що вперше вона в мені заворушилася давно-давно. Їдучи назад із півночі, поки вся моя родина дрімала, я задумався про той час, коли ми з Девідом втекли від тітки Етелін. Гадаю, ми тоді планували дістатися до Коннектикуту. Ті дрислі (тобто дорослі) зловили нас, звісно, й придумали нам роботу в повітці, пиляти дрова. Дядько Орен називав це «наряд-покарання». Здається, зі мною там трапилося щось страшне, та я не можу, чорт мене забирай, пригадати, що саме, тільки й пам’ятаю, що воно було червоне. І я придумав героя, магічного стрільця, котрий міг мене захистити. Було там також щось пов’язане з магнетизмом, з Променями Сили. Я абсолютно певен, що саме тоді народилася ця історія, лише дивно, чому все там оповите таким туманом. Та годі, хто пам’ятає всі прикрі завулки власного дитинства? Хто взагалі хотів би їх усі пам’ятати?

Більше не відбулося нічого особливого. Джо з Наомі гралися у себе на майданчику, а плани Таббі на поїздку до Англії в основному вже складені. Боже, ця історія про стрільця не бажає вилазити мені з голови!

Знаю я, чого потребує дядько Роланд: трохи друзів!

19 ЛИПНЯ 1977 РОКУ

Сьогодні ввечері їздив на мотоциклі дивитися фільм «Зоряні війни», гадаю, я не сяду знову на байк, аж поки не похолодає. Наковтався мушви, аж верне. Розкажіть комусь іншому про протеїни!

Весь час, поки їздив, не переставав думати про Роланда, мого стрільця з поеми Роберта Браунінга[143] (звісно, з елементами, позиченими у Серджіо Леоне й витягнутими з капелюха Гатло[144]). Цей рукопис, поза всякими сумнівами, — майже готовий роман, або принаймні частина роману, але мені здається, що його розділи також мають власне, окреме значення. Чи майже так. Цікаво, чи не вдалося б мені продати їх якомусь журналу фантастики? Можливо, їх купить навіть «Фентезі й наукова фантастика»[145] — Святий Грааль серед журналів цього жанру.

Можливо, це дурна ідея.

Щодо іншого, майже ніяких подій, хіба що дивився бейсбольний матч «Всіх зірок» (7 із Національної ліги та 5 з Американської). Добряче надудлився ще до закінчення гри. Таббі не рада…

9 СЕРПНЯ 1978 РОКУ

Карбі Макколі[146] продав журналу «Фентезі й наукова фантастика» перший розділ тієї моєї старої історії «Темна вежа»! Боже, мені самому важко в таке повірити! Це так класно! Карбі каже, що, на його думку, Ед Ферман (тамтешній головред), либонь, надрукує все, що в мене зараз є написане про «ТВ». Першу частину («Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець» і так далі бла-бла-бла, трах-бах) він хоче назвати просто «Стрілець», і це розумно.

Непогано для старого рукопису, що до минулого року пліснявів забутий у дальньому кутку гаража. Ферман сказав Карбі, що Роланд має реальний характер, чого не вистачає більшості фантастичних персонажів, і ще він хоче знати, чи будуть ще нові пригоди. Я певен, що нові пригоди вже є (або були, чи будуть — як вибрати правильний час, коли йдеться про ще не написані історії?), але я не маю гадки, якими саме вони можуть бути. Лише знаю, що Джон «Джейк» Чемберз мусить знову брати в них участь.

Теплий дощовий день біля озера. Діти не можуть гратися на своєму майданчику. Цього вечора зі старшими сидів Енді Фулчер, тоді як Таббі, я і Овен їздили в Бриджтонський драйв-ін.[147] Таббі сказала, що фільм («По той бік півночі»[148]… минулорічний, між іншим) — це повне лайно, але поки ми його дивилися, щось я не розчув її прохань їхати вже додому. А сам я ловив себе на тому, що повсякчас подумки повертаюся знову й знову до того чортового Роланда. Цього разу загадувався про його втрачене кохання. «Сюзанна, миловидна дівчина біля вікна».

Знати б, хто вона може бути?

9 ВЕРЕСНЯ 1978 РОКУ

Отримав свій перший примірник жовтневого номера журналу зі «Стрільцем». Чорт, виглядає класно.

Сьогодні дзвонив Берт Гатлен.[149] Казав, що мені, можливо, світить стати на рік письменником-резидентом в університеті штату Мен. Тільки Берт із його зухвалістю міг додуматися до просування на цю роботу такого писаки, як я. Хоча ідея цікава.

29 ЖОВТНЯ 1979 РОКУ

От курва, знову п’яний. Літери перед очима розпливаються, та треба записати сюди хоч щось, поки не поплентався до ліжка. Сьогодні отримав листа від Еда Фермана з «Ф&НФ». Він хоче подати другий розділ «Темної вежі» — той, де Роланд зустрічає хлопця, — під назвою «Придорожня станція». Він справді хоче надрукувати весь той цикл історій, а я й не проти. Лише хотілося б, щоб їх було більше. Тим часом я й так маю про що думати — це «Протистояння» і, звісно ж, «Мертва зона».[150]

Якраз зараз все це мене не вельми цікавить. Я ненавиджу жити тут, в Оррінгтоні. Перш за все ненавиджу жити при цій проїжджій дорозі. Сьогодні Овена ледь було не розмазала по асфальту одна з тих чортових вантажівок «Чьянбро».[151] Я перелякався до всирачки. Але водночас в мене народилася одна ідея для тієї історії, де йтиметься про звірячий цвинтарик, що за нашим будинком. Там ще табличка з написом КЛАДВИЩЕ ДОМАШНІХ ТВАРИНОК,[152] ну хто скаже, що це не містика? Забавно, але ж і мурашки по спині. Штука, ніби з «Підземелля жахів».[153]

19 ЧЕРВНЯ 1980 РОКУ

Щойно поклав слухавку після розмови з Карбі Макколі. Йому телефонував Доналд Грант,[154] котрий випускає купу фантастики на власному лейблі (Карбі любить жартувати, що Дон Грант створив ганебну репутацію Роберту Е. Говарду).[155] Коротше, Доналд хотів би видати мої історії про стрільця, і саме під оригінальною назвою «Темна вежа» (підзаголовок — «Стрілець»), Хіба не шикарно? Випустить мій власний «обмежений наклад». Він надрукує 10 тисяч примірників плюс ще 500 пронумерованих, на яких я розпишуся. Я сказав Карбі: вперед, хай готує договір.

Ну що тут скажеш: схоже, моя викладацька кар’єра добігла кінця, і я зараз достатньо обдовбаний, щоб вважати це святкуванням. Узяв, передивися рукопис «Кладвища домашніх тваринок». Господи помилуй, яка зловісна річ! Гадаю, читачі мене лінчують, якщо я її видам. Ця книжка ніколи не побачить світла дня…

27 ЛИПНЯ 1983 РОКУ

У «Паблішерз Віклі»[156] (наш синок Овен називає його «Падлішерз Визглі», і так воно правильніше) надрукували рецензію Річарда Бахмана на останню книжку… таким чином, бейбі, мене знову розчехвостили. Натякнули, ніби вона нудна, а це, друже мій, зовсім не так. Зате, сповненому думами про це, мені було набагато легше дістатися Північного Віндема і купити там 2 кеги пива на честь свята. Купляв у крамниці «Дешевий алкоголь». І палю я тепер знову, судіть мене. Кину палити того ж дня, як мені виповниться 40, обіцяю.

О, а «Кладвище домашніх тваринок» вийде друком рівно за два місяці від сьогодні. І тоді моя кар’єра справді завершиться (жартую… принаймні я сподіваюся, що це жарт). Після деяких роздумів я додав «Темну вежу» до врізки з інформацією про автора на обкладинці книжки. «Зрештою, — подумав я, — чом би й ні?» Авжеж, я знаю, що наклад розпродано, заради Бога, його й було всього лише 10 тисяч, але це ж справжня книга і я нею пишаюся. Не думаю, щоб я коли-небудь знову повернувся до Роланда, Мандрівного Лицаря, Озброєного Револьверами, але так, я пишаюся цією книгою.

Добре, що я здогадався зганяти по пиво.

21 ЛЮТОГО 1984 РОКУ

Боже, вдень дзвонив Сем Вон з «Даблдей», розповідав дикі речі (він редагував «Кладвище», запам’ятайте). Я знав, що існують фани «Темної вежі», котрі жах як хочуть, але не можуть її купити, бо дехто з них мені про це писав. Але Сем сказав, що вони у видавництві отримали вже понад ТРИ ТИСЯЧІ (!) листів. Питається чому? Тому що я виявився настільки тупим, що вніс «Темну вежу» до врізки з інформацією про автора на обкладинці «Кладвища». Гадаю, Сем на мене трохи сердитий, і він таки має рацію. Сказав, що рекламувати книжку, яку фани хочуть отримати, але не можуть, це немов голодному собаці показати шматок м’яса і тут же його сховати зі словами: «А дулі тобі, ха-ха-ха». З іншого боку, рятуй Боже & Людина Ісусе, люди такі розбалувані! Вони просто впевнені, що, якщо десь у світі існує книжка, якої вони хочуть, отже, на ту книжку вони мають повне право. От здивувалися б ті мешканці середньовіччя, до котрих могли долітати чутки про книжки, з яких вони самі ніколи в житті жодної не бачили; папір був дорогий (непогано було б це вставити до наступного роману про «Стрільця/Темну вежу», якщо в мене колись до нього дійде), а книжки були скарбами, які люди оберігали, покладаючи власні життя. Мені подобається, що я здатен заробляти на життя писанням всяких історій, але кожний, хто скаже, що в цьому ділі нема темного боку, той повне лайно. Колись я напишу роман про букініста-психотика! (Жарт.)

Між іншим, сьогодні день народження Овена. Йому вже сім! Вік розсудливості! Мені важко повірити в те, що моєму молодшенькому вже сім років, а дочці тринадцять, вона вже гарненька молода жіночка.

14 СЕРПНЯ 1984 РОКУ

Щойно повернувся із зустрічі з моїм агентом, друзякою Карбу та Елен Костнер з «НАЛ».[157] Обоє підбивали мене видати «Стрільця» в м’якій обкладинці — не кишеньковим форматом і на гарному папері, — але я спасував. Можливо, колись, але зараз я не подарую шансу силі людей читати таку незавершену річ, поки/якщо я не дороблю цієї історії.

Чого я, либонь, ніколи не зроблю. Тим часом маю іншу ідею — такий довгий роман про клоуна, котрий насправді є найжахливішим у світі монстром. Непогана ідея; клоуни страшать. Принаймні мене. (Клоуни й курчата — хтозна-чому.)

18 ЛИСТОПАДА 1984 РОКУ

Минулої ночі мені наснився сон, який, я гадаю, допоможе мені вирватися з творчого глухого кута, до якого я загнав себе з «Воно».[158]

Уявімо, що існує щось на кшталт Променя,[159] який тримає Землю (або навіть багато земель) на місці? А генератор Променя міститься на панцирі черепахи? На цьому я міг би вибудувати кульмінацію роману. Знаю, це звучить безглуздо, але я певен, що десь читав, що в індійській міфології є велика черепаха, котра тримає в себе на спині всіх нас і служить вона Ґану, творчій суперсилі. А ще пригадую таку реальну байку, як якась леді сказала професорові: «Еволюційна теорія — нісенітниця. Всі знають, що всесвіт тримає на собі черепаха». На що той (на жаль, не пам’ятаю його імені) відповів: «Можливо, й так, мадам, але що тоді тримає черепаху?» Леді зневажливо розсміялася: «Ой, ви мене не надурите! Черепахи лежать одна на одній на всю глибочінь».

Ага! Отримали щигля, раціоналісти-науковці!

Як би там не було, а я тримаю в себе біля ліжка чистий зошит і призвичаївся записувати до нього сни або фрагменти сновидінь, навіть ще не цілком прокинувшись. Цього ранку я написав: «Запам’ятати Черепаху!» І ще таке: «Черепаху здоровенну уяви! На собі вона тримає світ людви. Думає вона неспішно і завжди ласкаво про всіх нас — на цій думці світ тримається якраз». Згоден, віршик не геніальний, але й непоганий, якщо зважати на те, що його написано людиною, яка на 3/4 ще перебувала в стані сну!

Таббі дорікала мені за те, що я знову забагато п’ю. Гадаю, вона має рацію, але…

10 ЧЕРВНЯ 1986 РОКУ (ЛОВЕЛЛ/ЧЕРЕПАХОВА АЛЕЯ)

Аж ось я шалено радий, що ми купили цей дім! Спершу мене лякали витрати, але мені ще ніколи не писалося так гарно, як тут. А ще — і це по правді лячно — мені чомусь кортить повернутися до тієї «Темної вежі», попрацювати над розвитком цієї історії. У глибині душі я був певен, що ніколи до неї не повертатимусь, але минулого вечора я вже ледь не виїхав до центрального універсаму по пиво, та раптом майже насправді почув голос Роланда: «Багато є світів, й багато є історій, але замало часу».

Натомість я розвернувся і поспішив назад до будинку. Вже й забув, коли таке траплялося, що я цілий вечір пробув абсолютно тверезим, цей стан належить до вимираючого виду. І це сумно, гадаю.

13 ЧЕРВНЯ 1986 РОКУ

Прокинувся серед ночі, нудило з похмілля, пішов помочитися. Стоячи перед унітазом, майже в очі побачив Роланда з Ґілеаду. Він сказав, щоб я розпочав з омароподібних почвар. Так і зроблю.

Я вже знаю, які вони.

15 ЧЕРВНЯ 1986 РОКУ

Сьогодні почав писати нову книжку. Самому важко повірити, що знову пишу про того самого старого, стрункого, цибатого задерія, але вже у першій сторінці відчувається доладність. Та де там, у першому ж слові. Я вирішив, що за структурою це мусить бути щось на кшталт класичної чарівної казки: Роланд іде вздовж берега Західного моря, з кожним кроком йому стає дедалі гірше, там є ряд дверей у наш світ. І з кожної він видобуває по одному новому персонажу. Першим буде обдовбаний наркоман на ім’я Едді Дін…

16 ЧЕРВНЯ 1986 РОКУ

Не вірю власним очам. Тобто прямо переді мною лежить на столі рукопис, отже, я мусив би, але все одно не можу. За минулий місяць я написав 300 (!) СТОРІНОК, і текст такий чистий, що мало не сяє. Ніколи не вважав себе письменником з тих, що можуть заявити, ніби вони цілком контролюють свою роботу, кажуть, що в них продумано кожний рух і подію, і в той же час ніколи раніше мені не писалося так, щоб книжка просто виливалася з мене, як оця. Вона від Дня Першого буквально заволоділа моїм життям. І знаєте, мені здається, що багато інших речей, які я встиг написати (особливо «Воно»), були «пристрілюванням» до цієї історії. Справді, я ніколи раніше не брався знову за текст, який пролежав забутим цілих п’ятнадцять років! Наразі зауважу, що я беззаперечно таки працював над тією історією, яку опублікував Ед Ферман у «Ф&НФ», і ще трохи її доробив, перед тим як Дон Грант вирішив видавати «Стрільця», але не було нічого подібного тому, що зі мною коїться зараз. Зараз вона мені навіть сниться. Бували дні, коли я мріяв про те, щоб кинути пити, та ось що скажу: тепер мені страшно кинути. Знаю, натхнення не витікає з горла пляшки, проте щось таки…

Мені страшно, ясно? Я відчуваю, ніби існує щось — ЩОСЬ, що не бажає, аби я закінчив цю книгу. Воно не бажало навіть, щоб я її починав. Я розумію, це звучить божевільно («немов з якоїсь із книжок Стівена Кінга, ха-ха»), але водночас виглядає цілком реально. Добре, либонь, що ніхто ніколи не читатиме цього щоденника; якби прочитали, мене б замкнули десь. Кому потрібен уживаний фруктовий пиріг?

Я хотів би її назвати «Видобування трьох».[160]

19 ВЕРЕСНЯ 1986 РОКУ

Закінчив. Завершив «Видобування трьох». Напився, щоб відзначити цю подію. А на додачу й обкурився. І що далі? Ну, десь за місяць вийде друком «Воно», а через два дні мені виповниться тридцять дев’ять. Боже, мені в це ледь віриться. Здається, ніби всього якийсь тиждень минув, як ми жили в Бриджтоні і діти в нас були зовсім маленькими.

Ой, курва. Час кінчати. Щось цей письменник стає тонкосльозим.

19 ЧЕРВНЯ 1987 РОКУ

Сьогодні отримав від Доналда Гранта перший авторський примірник «Видобування». Обкладинка гарна. Також вирішив дозволити «НАЛ» випустити обидві частини «Темної вежі» книжками у м’яких обкладинках — дати людям те, чого вони бажають. А чом би, в біса, й ні?

Звісно, напився заради такого свята… та хіба в наші дні хтось потребує якогось особливого приводу?

Книга вийшла гарна, але мені видається, що зовсім не я її написав, а вона сама потягнулася з мене, немов пуповина з пупа новонародженого немовляти. Я хочу сказати, що вітер віє, колиска гойдається, й іноді мені здається, що ніщо з цього не належить мені, що я усього лиш якийсь сраний секретар при Роланді з Ґілеаду. Я розумію, це дурня, але якась частина мене, типу, вірить у це. От тільки, можливо, у Роланда є власний бос. Ка?

Я маю схильність депресувати, озираючись на своє життя: пиятика, наркотики, сигарети. Виглядає так, ніби я намагаюся себе реально вбити. Або не я, а щось…

19 ЖОВТНЯ 1987 РОКУ

Я зараз у Ловеллі, в домі на Черепаховій алеї. Приїхав сюди поміркувати про те, в який спосіб я живу. Щось мусить змінитися, так, бо інакше краще вже стрелити собі в голову і так покласти цьому край.

Щось мусить змінитися.

Цей текст із газети «Гірське вухо», що виходить у Північному Конвеї, було вклеєно до сторінки письменницького щоденника, позначеної 12-м квітня 1988 року.

Закінчення статті нема. Як нема й ніякого пояснення, чому Кінг міг додати її до свого щоденника.

19 ЧЕРВНЯ 1989 РОКУ

Щойно повернувся зі «святкування» річниці моєї участі в «Анонімних алкоголіках». Цілий рік абсолютно без пійла й наркотиків! Самому важко в це повірити. І ніякого жалю; тверезість, без сумніву, врятувала мені життя (і, ймовірно, наш шлюб), проте хотілося б мені, щоб писання історій після цього не стало такою важкою справою. Учасники «Програми» кажуть мені: не тисни, все саме піде, але інший голос (я називаю його Голосом Черепахи) намовляє мене поспішати, продовжувати писання, бо часу обмаль, а я мушу гострити свої знаряддя. Для чого? Та звісно ж, для «Темної вежі», і не лише тому, що продовжують надходити листи від людей, котрі прочитали «Видобування трьох» і воліють знати, що відбуватиметься далі. Щось у самому мені бажає повернутися до цієї історії, почати писати продовження, та бодай мені лихо, аби я знав, яким чином за неї взятися.

12 ЛИПНЯ 1989 РОКУ

Тут, у Ловеллі, трапляються справжні скарби на книжкових полицях. Знаєте, що я надибав сьогодні вранці, коли шукав собі щось почитати? «Шардика» Річарда Адамса.[161] Це вже не про кролів історія, а про міфічного гігантського ведмедя. Гадаю, я знов перечитаю цей роман.

Нічого особливо цікавого все ще не пишу…

21 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ

Гаразд, це трохи ненормально, тож приготуйтесь.

Десь близько десятої ранку, коли я писав (коли я витріщався в екран ворд-процесора і мріяв про те, як було б чудово зараз вицмулити щонайменше кег холоднючого «Бадвайзера»), нам подзвонили у двері. Хлопець із Бенгорського «Салону квітів» доправив дюжину троянд. І що цікаво, не Таббі, а мені. На картці написано: «Вітаємо з Днем народження. Менсфілди: Дейв, Сенді і Меган».[162]

Я зовсім забув, що сьогодні став Великим Сорокадворічним. Авжеж, я витяг з букета одну троянду і буквально поринув у неї. Я розумію, наскільки дивно це звучить, проте, повірте, саме так і було. Мені здавалося, ніби я чую ніжне воркування, занурюючись дедалі глибше у звивини пелюсток троянди, плещуся у великих, як озерця, краплях роси. А те воркування звучало чимраз голосніше, ніжніше, а сама троянда… ну, рожевішала. І раптом я спіймав себе на тому, що думаю про Джейка з першої історії циклу «Темна вежа», про Едді Діна і книжкову крамницю. Я навіть запам’ятав її назву: «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“».

І раптом — бум! Чиясь рука в мене на плечі, повертаюсь — а це Таббі. Питається, хто прислав троянди. І ще спитала, чи не заснув я, бува. Я відповів, що ні, але таки справді трохи ніби задрімав, прямо там, у кухні.

Знаєте, на що це було схоже? На ту сцену на придорожній станції зі «Стрільця», де Роланд гіпнотизує Джейка кулею. Сам я не підвладний гіпнозу. Мене колись витяг на сцену один дядько на Топшемському ярмарку, тоді я ще був пацаном, і намагався мене загіпнотизувати, але на мене це не подіяло. Пам’ятаю, як розстроївся мій брат Дейв. Йому хотілося, щоб я закудкудакав куркою.

Хоч би там як, а мені здається, я хочу повернутися до роботи над «Темною вежею». Не знаю, чи готовий я до чогось настільки складного — скажімо, після кількох невдач, що спіткали мене за останні кілька років, я тепер маю сумніви, — але все одно хочу спробувати. Я чую, як ті вигадані люди кличуть мене. Хтозна — там може навіть знайтися місце для гігантського ведмедя, такого як Шардик у романі Річарда Адамса!

7 ЖОВТНЯ 1989 РОКУ

Сьогодні розпочав нову книжку «Темної вежі» і — так само як було з «Видобуванням трьох» — перший сеанс письма закінчив, дивуючись сам собі: навіщо, питається, я так довго чекав, щоб за неї взятися? Перебування з Роландом, Едді й Сюзанною для мене — як ковток прохолодної води чи зустріч зі старими друзями після довгої розлуки. І знову те саме відчуття, ніби це не я розповідаю історію, а лише, мов якийсь провідник, забезпечую її надходження. Зранку просидів чотири години перед ворд-процесором і жодного разу не виникло думки про те, щоб випити чи скористатися ще якимсь засобом зміни свідомості. Гадаю, цю частину я назву «Спустошені землі».

9 ЖОВТНЯ 1989 РОКУ

Ні — «Загублена земля». Як поема Т. С. Еліота.[163]

19 СІЧНЯ 1990 РОКУ

Після 5-годинного письменницького марафону сьогодні ввечері закінчив «Загублену землю». Людей біситиме її закінчення, без результатів змагання з розгадування загадок, я й сам думав, що історія триватиме далі, але нічим не можу зарадити. Я ясно почув у себе в голові голос (як завжди, начебто Роландів), який сказав: «Наразі досить — закрий свою книгу, словотворцю».

Якщо не брати до уваги зависле закінчення, ця історія мені здається гарною, хоча й, як завжди, вона не вельми схожа на інші мої книжки. Рукопис — справжня цеглина, понад 800 сторінок, і цю цеглину я створив усього за якихось три місяці.

О-херенно-неймовірно.

І знову ж таки, майже ніяких мимодруків і правок. Є кілька затримок у течії історії, але, зважаючи на розмір книги, мені самому не віриться, що їх лише трішки. І ще не можу зрозуміти, яким чином, коли я очікую на натхнення, час від часу мені до рук стрибає саме потрібна книжка. Як от «П’ятий кут» Чарлза Поллісера[164] з усім отим чудовим сленгом XVII сторіччя: «Воля ваша», «Атож, далебі» та «Друже ти мій милий». Подібний жаргон з вуст Гешера звучить перфектно (принаймні як на мене). А як круто, що вдалося повернути назад до історії Джейка, та ще й таким способом!

Єдине, що мене непокоїть, — що буде далі з Сюзанною Дін (котра колись була Деттою/Одеттою). Вона вагітна, і мені боязно, хто може бути батьком її дитини. Якийсь демон? Насправді гадаю, що ні. Можливо, мені не доведеться розбиратися з цим, перш ніж з’являться ще пара наступних книг цієї серії. У будь-якому разі, з власного досвіду я знаю, що в будь-якій довгій книзі, якщо жінка завагітніла і нікому не відомо, хто батько дитини, така історія сходить на пси. Не відаю чому, але якщо розглядати вагітність як засіб ущільнення сюжету, то мені здається, вона просто природним чином завжди відсмоктує!

Та годі мені, це, либонь, узагалі не має ніякого значення. Наразі я втомився від Роланда і його ка-тету. Гадаю, мусить пройти якийсь час, перш ніж я знову до них повернуся, хоча фани будуть квилити-проквиляти від такого завислого фіналу в потязі, що рушив із Лада. Згадаєте мої слова.

Я радий, що написав її, авжеж, і, як на мене, кінець у ній цілком правильний. У багатьох значеннях «Загублена земля» є піковим моментом у моєму «уявлюваному житті».

Мабуть, вона навіть краща за «Протистояння».

27 ЛИСТОПАДА 1991 РОКУ

Пам’ятаєте, я казав, що мене клястимуть за фінал «Загубленої землі»? Ось, погляньте.

Цей лист надійшов від Джона Т. Спаєра з міста Лоренс, штат Канзас.

23 БЕРЕЗНЯ 1992 РОКУ

А ось від цього мені ще більше погіршало.

Наступний лист надійшов від місіс Коретти Веле, зі Стоу, штат Вермонт.

Я почуваюся таким лайном, коли думаю про те, як нерозважливо я поставився до закінчення «Загубленої землі». Я мусив би відповісти на лист Коретти Веле, але не знаю як. Чи зміг би я її переконати, що знаю аніскільки не більше за неї саму про те, яким чином закінчиться історія Роланда? Сумніваюсь, хоча «це і є… правда», як сказав Джейк у своєму Іспитовому Творі. У мене не більше уявлення про те, що знаходиться там, усередині тієї чортової Темної вежі, ніж… ну, скажімо, в Юка! Я навіть не підозрював, що вона стоїть посеред трояндового поля, поки ці слова не зіскочили в мене з пучок, щоб з’явитися на дисплеї мого новенького комп’ютера «Макінтош»! А чи Коретта прийме таке пояснення? Що б вона сказала, аби я їй відповів: «Слухайте-но, Корі: вітер віє і несе історію. А потім він вщухає і тоді я можу лише чекати, так само як і ви».

Вони вважають мене босом, всі вони так думають: від найкмітливіших із критиків й аж до найбільш розумово обмеженого читача. Ось у чому справжня хохма.

Бо я ним не є.

22 ВЕРЕСНЯ 1992 РОКУ

Грантове видання «Загубленої землі» розпродано, і книжка в паперовій обкладинці йде дуже гарно. Я мусив би почуватися щасливим, і десь так воно й є, але я продовжую отримувати тонни листів про завислий кінець. Вони поділяються на три основні категорії: одні люди роздратовані; другі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії; і треті — це роздратовані, котрі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії.

А я застряг. Вітер з того боку просто не дме. Принаймні поки що.

Тим часом мені народилася ідея роману про леді, котра купує в ломбарді картину, а потім сама в неї типу провалюється. Агов, можливо, вона провалюється якраз у Серединний світ і зустрінеться там з Роландом!

9 ЛИПНЯ 1994 РОКУ

Відтоді, як я кинув пити, ми з Таббі нечасто сваримось, але, о Боже, сьогодні між нами немов чорна кішка пробігла. Ми, звісно, живемо у Ловеллі, тож коли я вже був готовий вирушити на свою звичайну вранішню прогулянку, вона показала мені замітку в сьогоднішній люїстонській[166] «Сан». Там ішлося про те, що Чарлза «Чіпа» Маккосленда, мешканця Стоунгема,[167] коли він ішов по трасі № 7, збив якийсь водій і втік з місця пригоди. Це якраз та дорога, якою я прогулююсь. Таббі намагалася мене переконати, щоб я гуляв тільки по Черепаховій алеї, я ж намагався переконати її, що я, як і будь-хто інший, маю повне право ходити вздовж траси № 7 (до того ж — чесно кажу, як перед Богом — асфальтом я проходжу лише з півмилі), і отут усе пішло шкереберть. Насамкінець вона мене попросила хоча б перестати заходити на пагорб Слеб-Сіті-роуд, бо там видимість тільки на короткі відстані і нікуди відскочити, якщо так трапиться, що хтось з’їде з дороги на узбіччя. Я їй відповів, що зважатиму на це (якби ми ще продовжували цю балачку, я б вийшов з дому вже десь опівдні), але, по правді, хай мене чорти краще вхоплять, аніж я буду жити отаким чином переляканим. Окрім того, здається мені, що той бідний чолов’яга зі Стоунгема понизив мої шанси бути збитим під час прогулянки до одного на мільйон. Я сказав про це Таббі, а вона мені: «Шанси на те, що ти станеш успішним письменником, були ще меншими. Ти сам так казав».

Боюся, на це відповісти мені нічим.

19 ЧЕРВНЯ 1995 РОКУ (БАНГОР)

Ми з Таббі щойно повернулися з Бангорського Аудиторіуму, де наш найменшенький (разом з чотирма сотнями своїх співучнів) нарешті отримав диплом. Тепер він офіційно став випускником середньої школи. Залишив за спиною і школу, і свою команду «Бангор Ремз». Восени поїде до коледжу. А ми з Таббі почнемо звикати до життя з широко відомим «синдромом порожнього гнізда». Всі кажуть, що не змигнеш і оком, як усе минає, а ти у відповідь так-так-так… а тоді й справді все проходить.

Гадство, мені так смутно.

Відчуття даремності. Навіщо все це, до речі? (Навіщо все це, Елфі,[168] ха-ха.) Що це — усього лише тривале переповзання з колиски до могили? «Галявини наприкінці шляху»? Господи Ісусе, як моторошно.

Тим часом після полудня ми збираємося їхати до Ловелла, в дім на Черепаховій алеї — на день чи два до нас там приєднається Овен, він нам пообіцяв. Таббі знає, я хочу писати біля озера, авжеж, вона така чутлива, що мене це аж лякає. Коли ми поверталися з випускних урочистостей, вона мене спитала, чи не повіяв вітер знову.

Ще б пак, і цього разу він віє, як скажений. Мені вже несила терпіти, так хочеться вже почати наступний том серії «ТВ». Настав час з’ясувати, що трапилося у змаганні загадками (про те, що Едді розтерзає комп’ютерний розум Блейна своїми «дурними питаннями», тобто «загадками», я знав уже кілька місяців), але не думаю, що історія, яку я мушу розповісти цього разу, буде мажорною. Я хочу написати про Сюзен, перше кохання Роланда, і їхній «ковбойський роман» я хочу розгорнути у вигадану частину Серединного світу під назвою Меджис (тобто Мексика).

Час сідлати і вирушати в черговий рейд з цією Дикою Ватагою.

Тим часом з іншими дітьми все в порядку, хоча в Наомі з’явилася якась алергія, можливо, на устриць…

19 ЛИПНЯ 1995 РОКУ (ЧЕРЕПАХОВА АЛЕЯ, ЛОВЕЛЛ)

Як і після моєї першої експедиції до Серединного світу, я почуваюся, як той, що цілий місяць не злізав з монорейкової дрезини на реактивній тязі. І при цьому дихав галюциногенним звеселяючим газом. Думав, у цю книгу ввійти мені буде важче, набагато важче, але фактично це відбулося знову легко, як взутися в старі зручні черевики або у ті ковбойські чобітки з короткими халявками, які я роки три-чотири тому придбав у Нью-Йорку в крамниці фірми «Баллі»[169] і все ніяк не можу їх зректися.

Я вже зробив понад 200 сторінок і був радий дізнатися, що Роланд зі своїми друзями опрацьовують наслідки супергрипу і знайшли докази щодо Ренделла Флеґа та Матінки Абагайл.

Гадаю, Флеґ може обернутися Волтером, Роландовим старим прокляттям. Справжнє ім’я в нього Волтер О’Дім, і був він спочатку простим сільським хлопцем. У цьому є своєрідний, вельми значущий сенс. Тепер мені видно, яким чином кожна написана мною річ тією чи іншою мірою дотична до цієї історії. І знаєте що — я не вбачаю тут жодної проблеми. Писати цю історію для мене — це ніби повертатися додому.

Але чому ж від неї також віє якоюсь небезпекою? Чому в мені живе переконання, що, якщо колись мене знайдуть за письмовим столом померлим від інфаркту (або збитим з мого «Гарлея», швидше за все, на трасі № 7), то виявиться, що на той час я працював над якимсь з цих дивацьких вестернів? Гадаю, тому, що я знаю, як багато людей покладають на мене надії, сподіваються, що я закінчу цей цикл. І я таки хочу його закінчити! Господи, так! Не треба мені в портфоліо, якщо я здатен цьому зарадити, ані «Кентерберійських оповідань»,[170] ані «Таємниці Едвіна Друда»,[171] красно дякую. А проте я завжди відчував, ніби якась супротивна творчості сила розшукує мене, і найкраще мене видно саме тоді, коли я працюю над цими історіями.

Та годі вже цього мандражного депресняка. Вирушаю на прогулянку.

2 ВЕРЕСНЯ 1995 РОКУ

Гадаю, книжку буде завершено протягом наступних п’яти тижнів. Ця виявилася важчою у створенні, та все одно історія з мене народжувалася на диво багатою на деталі. Минулого вечора дивився «Сім самураїв»[172] Куросави і задумався — чи не такий напрямок був би правильним для 6-го тому «Вовкулаки Прикінцевого світу» (чи якось так). Либонь, варто пошукати, чи не можна взяти напрокат у якомусь із тутешніх придорожніх відеосалонів «Чудової сімки», американізованої версії цього фільму Куросави.

До речі, про дорогу: сьогодні мені ледь не довелося пірнати у кювет, щоб вберегтися від фургона — його кидало з боку в бік, хлопець за кермом, напевне, був п’яний — на останньому відтинку траси № 7; я на той момент був лише трохи не дійшов до порівняно безпечної Черепахової алеї. Думаю, не варто казати про це Таббі, бо вона розжариться, як той атомний реактор. Отак і я отримав свою порцію «пішохідного переляку» і просто радію, що це трапилося не на пагорбі Слеб-Сіті.

19 ЖОВТНЯ 1995 РОКУ

Часу забрало трохи більше, ніж я розраховував, але сьогодні ввечері я закінчив роман «Чаклун та сфера»…

19 СЕРПНЯ 1997 РОКУ

Ми з Таббі щойно попрощалися з Джо і його гарною жіночкою; вони поїхали до себе в Нью-Йорк. Я з радістю подарував їм примірник «Чаклуна та сфери». Якраз сьогодні мені надіслали першу партію готових книжок. Що може виглядати й пахнути краще за новеньку книжку, особливо за ту, на обкладинці котрої стоїть твоє ім’я? У мене найкраща в світі робота; реальні люди платять мені реальні гроші за те, щоб їм можна було поогинатися в моїй уяві, де, мушу визнати, єдині, хто для самого мене є реальними, — це Роланд і його ка-тет.

Гадаю, ця книга сподобається моїм Постійним Читачам, і не лише тому, що в ній завершується історія Блейна Моно. Цікаво, чи ще жива та бабця з Вермонта, що мала пухлину в мозку? Мабуть, уже ні, але якби вона була ще жива, я був би щасливий надіслати їй примірник…

6 ЧЕРВНЯ 1998 РОКУ

Таббі, Овен, Джо і я поїхали ввечері до Оксфорда подивитися фільм «Армагеддон».[173] Мені він сподобався більше, ніж я очікував, частково тому, що зі мною була моя сім’я. Це науково-фантастичний фільм про можливий варіант кінця світу. Зловив себе на думці про Темну вежу і Багряного Короля. Мабуть, нічого дивного.

Зранку трохи писав свою в’єтнамську історію — то вручну, то на «ПаверБуку»,[174] тож, гадаю, для мене це всерйоз. Мені сподобалося, яким способом знову з’явився Саллі Джон. Питання: чи зустрінуться коли-небудь Роланд Дескейн і його друзі з Тедом Бротігеном, приятелем Боббі Гарфілда?[175] І хто ж такі, зрештою, ті ниці люди, що стежать за стариганом Тедом? Моя робота дедалі дужче нагадує мені похилий риштак, по якому все врешті-решт спливає до Серединного й Прикінцевого світів.

«Темна вежа» — це моя юбер-історія,[176] тут нема питань. По її завершенню я збираюся попуститися, можливо, взагалі покинути працювати.

7 СЕРПНЯ 1998 РОКУ

Удень, як зазвичай, був на прогулянці, а ввечері взяв з собою Фреда Хаузера на зустріч «Анонімних алкоголіків» у Фрайбурзі. Коли ми поверталися додому, він попрохав мене стати його патроном і я погодився; мені здається, він вже серйозно бажає тверезого життя. От і молодчага. До речі, він говорив про так званих «нахожих». Казав, що їх дедалі більшає в районі семи міст і зовсім різні люди перешіптуються про них.

— А чому це тоді я нічого про них не чув? — спитав я його. На що не отримав відповіді, а лише якийсь вельми дивний погляд. Я наполягав, і врешті Фред піддався.

— Люди не люблять балакати про них при тобі, Стіве, бо за останні вісім місяців близько пари дюжин їх було помічено саме на Черепаховій алеї, а ти запевняєш, ніби не бачив жодного.

Для мене це прозвучало алогічно, і я не сказав нічого. І тільки після цієї поїздки, після того, як я висадив мого нового підопічного, я зрозумів, що він мав на увазі: люди не говорять про «нахожих» біля мене, бо гадають, що якимсь чином це саме я несу за них ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Мені здавалося, я вже давно звик до ролі «панамериканського лякайла», але це вже трохи занадто…

2 СІЧНЯ 1999 РОКУ

Сьогодні ми з Овеном ночуємо в готелі «Хаятт Харборсайд», а завтра вранці вирушаємо у Флориду. (Ми з Таббі розмірковуємо про те, щоб купити там будинок, але дітям про це ще не казали. Ну, звісно ж, їм усього по 27, 25 і 21 року — от, либонь, коли вони постаршають достатньо, щоб розуміти такі речі, ха-ха.) Увечері ми бачилися з Джо і дивилися фільм під назвою «Гармидер» за п’єсою Девіда Рейба.[177] Вельми чудернацький. Говорячи про чудеса, згадав сон, що наснився мені в новорічну ніч, перед виїздом із дому. Точно я його не пам’ятаю, але, прокинувшись, я записав дві речі у свій сонник. Перше — немовля Мордред схоже на щось із коміксу Чеса Аддамса.[178] З цим мені нібито ясно, це стосується дитини Сюзанни у «Темній вежі». Мене збиває з пантелику інший запис: 19.6.99, О Дискордія.

Дискордія — це теж ніби щось явлене з історій про «ТВ», але аж ніяк не вигадане мною. Щодо 19.6.99 — це ж дата, так? І що вона означає? 19 червня цього року. На той час ми з Таббі вже мусимо повернутися до будинку на Черепаховій алеї, я не пригадую, щоб на цей день випадав чийсь день народження.

Може, це день, коли я зустріну першого в житті «нахожого»!

12 ЧЕРВНЯ 1999 РОКУ

Як це чудово — знов повернутися до озера!

Я вирішив зробити собі 10-денний відпочинок, а тоді повернутися до есе про те, як пишуться книжки. Цікаво мені щодо «Сердець в Атлантиді»; чи мають люди потребу знати, що друг Боббі Гарфілда Тед Бротіген зіграв свою роль у епопеї «ТВ»? По правді, я й сам не дуже цього певен. У будь-якому разі, читацький інтерес до історій із циклу «Вежа» останнім часом вельми поменшав — цифри просто розчаровують, якщо їх порівнювати з моїми іншими книжками (окрім «Рози Марени»,[179] яка в сенсі продажів узагалі перебуває десь на дні). Але це не має значення, принаймні для мене, і якщо серію колись буде завершено, продажі мають вирости.

Знову мав дебати з Таббі щодо моїх прогулянок; вона знову просила мене перестати ходити по трасі. А тоді спитала, чи ще не повіяв вітер. Маючи на увазі, чи не думаю я починати писати наступну книгу «Темної вежі». Я їй відповів: ні, комала-ком-ся, ще історія не почалася. Але вона почнеться, і в ній буде танок під назвою «комала». Ось єдине, що я зараз ясно провиджу: танцюючий Роланд. Чому або перед ким — сам не знаю.

Однак я спитав у Таббі, чому вона поцікавилася щодо «Вежі», і вона сказала: «Зі стрільцями ти перебуваєш у більшій безпеці».

Гадаю, це вона пожартувала, але, як на Т., доволі дивний жарт. Зовсім не в її дусі.

17 ЧЕРВНЯ 1999 РОКУ

Сьогодні ввечері балакав з Рендом Голстоном і Марком Карлайнером. Сказали, як їм не терпиться після «Бурі століття» почати знімати «Ружу червону» (або «Королівський шпиталь»),[180] та хай беруть хоч що, все ж пожертва на мою тарелю.

Мені снилося, що я гуляю, а прокинувся я в сльозах. З думкою: Вежа впаде. О Дискордія, у світі темнішає.

????

Заголовок із портлендської газети «Пресс-Геральд», 18 червня, 1999:

19 ЧЕРВНЯ 1999 РОКУ

Схоже на те, як буває, коли всі планети розбираються в ряд, тільки зараз навпаки — вся моя родина зібралася тут, на Черепаховій алеї. Близько полудня приїхав Джо зі своєю сім’єю; хлопчик у них вельми меткий. Істинна правда! Подеколи погляну в дзеркало і кажу собі: ти ж уже дідусь. А той Стів, що у дзеркалі, лише сміється, бо сама ця ідея для нього безглузда. Стів у дзеркалі знає, що я усього лиш другокурсник, удень ходжу на лекції і протестую проти війни у В’єтнамі, а ввечері п’ю пиво у піцерії «Патс» з Фліпом Томпсоном та Джорджем Маклеодом. А щодо мого онука, красунчика Ітена? Він просто смикає повітряну кульку, що зачепилася йому за великий пальчик на нозі, і регоче.

Дочка Наомі і син Овен приїхали ще вчора пізно ввечері. Ми мали чудову вечерю на честь Дня батька;[181] люди проказували мені такі гарні слова, що мені доводилося повсякчас переконувати себе в тім, що я ще не вмер! Господи, я такий щасливий, що маю родину, щасливий, що ще чимало нових історій зможу розповісти, щасливий, що ще живий. Сподіваюсь, найгірше на цьому тижні вже відбулося — ліжко моєї дружини провалилося під вагою нашого сина й невістки, ці ідіоти на ньому боролися.

Знаєте що? Я оце собі подумав, що, мабуть, повернуся до історії про Роланда врешті-решт. Зразу, як закінчу книжку про те, як писати книжки («Про писання книжок» — доволі непогана назва, проста і доречна). Але зараз сонце світить, день просто чудовий, тож варто б піти прогулятися.

Може, трохи пізніше.

Із портлендської газети «Сандей Телеграм», 20 червня, 1999: