Дванадцятий куплет ДЖЕЙК І КАЛЛАГЕН

ОДИН


Дону Каллагену часто снилося його повернення до Америки. Зазвичай сни починались з того, що він прокидається під високим, безкраїм небом пустелі, яким пливуть оті пухнасті хмари, що їх бейсболісти називають «янголами», або у своєму парафіяльному ліжку в місті Салемз-Лот, штат Мен. Не було різниці, в якій саме місцині це відбувалося, його завжди переповнювало почуття полегшення, і відразу ж діяв базовий інстинкт — помолитися.

О Господи, дякую Тобі. Спасибі, Господи, за те, що це був лише сон і я нарешті прокинувся.

Зараз він не спав і не мав щодо цього жодних сумнівів.

Він зробив великий оберт у повітрі, побачивши, що такий же точно попереду нього робить Джейк. Загубив одну сандалію. Почув скиглення Юка і протестуюче гримання Едді. Почув клаксони таксі — цю піднесену вуличну музику Нью-Йорка, — а крім того, почув ще дещо: проповідника. Судячи з голосу, той уже гнав по повній. Принаймні на третій швидкості. Можливо, на форсажі.

Пролітаючи крізь Незнайдені Двері, Каллаген вдарився щиколоткою об одвірок і відчув вибух пекучого болю. Тепер його кісточка (і взагалі нога в тому місці) заніміла. Дзвоники тодешу дзеленчали прискорено, ніби платівка на 33 1/3 об/хв програвалася зі швидкістю 45 об/хв. Його проштовхнуло крізь супротивні повітряні течії, і раптом, замість гнилої атмосфери Печери дверей, він вдихнув запах бензину й автомобільних вихлопів. Спершу вулична музика, тепер вуличні парфуми.

Якусь мить існувало два проповідники. Позаду ревів Хенчик: «Тримайтеся, двері відчиняються!», а попереду волав другий: «Славімо ГООСПОДА, брати мої, істинно славімо ГООСПОДА на Другій авеню!»

«Знову двійня, — зринуло в голові Каллагена, часу на цю думку вистачило, а тоді двері позаду нього захряснулись і лишився тільки один Божий закликайло на Другій авеню. Каллаген ще встиг подумати: — Ласкаво просимо додому, сучий сину, вітаємо тебе з поверненням до Америки». І тут-таки приземлився.

ДВА

Гепнувся він добряче, загальмувавши на руках і колінах. Останні трохи захистили джинси (хоча й самі подерлися), а от з обідраних покриттям тротуару долонь, як йому здалося, зліз не менш ніж акр шкіри. Почув спів троянди, потужний і безтурботний.

Каллаген перекинувся на спину і, щирячись від болю, подивився в небо, підніс собі до обличчя скривавлені, сверблячі долоні. З лівої руки йому на щоку скрапнула кров, мов сльоза.

— Звідки ти, курва-мама, взявся тут, мій друже? — здивувався одягнений в якусь сіру робу негр. Схоже, він був тут єдиним, хто зауважив драматичне повернення Дона Каллагена до Америки. Вирячивши очі, він дивився на розпластаного на тротуарі чоловіка.

— З Країни Оз, — промовив Каллаген і сів.

Руки йому невимовно пекло, а тепер ще й щиколотка очуняла, почала жалітися голосними няв-няв-няв зойками болю, що перфектно синхронізувався з його прискореним серцебиттям.

— Давай, хлопче, йди собі. Зі мною все гаразд, катай звідси.

— Як скажеш, братчику. До скорого.

Чоловік у сірій робі — якийсь трудар щойно після зміни, подумав Каллаген — рушив геть. Лише подарував Каллагенові останній погляд — все ще дивуючись, але вже з зародками сумнівів щодо побаченого, — обійшов невеличкий натовп, що слухав вуличного проповідника, і зник з очей.

Каллаген звівся на ноги і зійшов на одну зі сходинок, що вели до входу в «Хаммаршольд-Плазу», роздивляючись, чи нема де Джейка. Не побачив його ніде. Подивився в інший бік, чи не побачить Незнайдених Дверей, але вони, звісно, вже зникли.

А тепер слухайте мене, друзі! Слухайте, я кажу, Бог, я кажу, Бог — це любов, я хочу почути від вас алілуя!

— Алілуя, — промовив хтось з вуличного натовпу, не так щоб дуже вкладаючись душею у цей вигук.

Амінь кажу вам, дякую вам, братове! А тепер слухайте, бо тепер надійшов час ВИПРОБУВАННЯ для Америки, і Америка ПРОВАЛЮЄ це ВИПРОБУВАННЯ! Ця країна потребує БОМБИ, не нової вбив-чо-ї, а БОГА-БОМБИ, я питаю вас, де ваше алілуя?

— Джейку! — крикнув Каллаген. — Джейку, де ти? Джейку!

Юк! — це був голос Джейка, він лементував щосили. — Бережися, Юку!

Почулося скиглення, тривожний гавкіт, який Каллаген будь-де впізнав би. Відтак верещання заблокованих коліс.

Клаксон.

І глухий грюк.

ТРИ

Каллаген забув про забиту щиколотку й пекучі долоні. Оббіг тих людей, що скупчилися перед проповідником (усі вони, як один, обернулися до проїжджої частини, і проповідник теж обірвав свою промову), і побачив Джейка, той стояв на Другій авеню перед жовтим таксі, що встигло зупинитися за якийсь дюйм від його ніг. З-під задніх коліс все ще курився синюватий димок. Обличчя шокованого водія витягнулося в бліде О. Між ногами в Джейка зіщулився Юк. Як на Каллагена, пухнастик-шалапут виглядав лиш дещо ошелешеним, а так з ним все було гаразд.

Знову грюкнуло, і знову грюк. Це Джейк молотив кулаком по капоту таксі.

Срака сліпа! — волав Джейк до блідого витягнутого О по той бік лобового скла. Грюк. — Чому ти… — Грюк! — Не дивишся… — ГРЮК! — Куди ти, придурку, ЇДЕШ! — ГРЮК-ГРЮК!

— Ану віддяч йому, сракопуде! — гукнув хтось з того боку вулиці, де зо три десятки роззяв уже зібралися подивитися на забаву.

Відчинилися двері таксі. Звідти виліз височенний гелікоптер у довгій африканській сорочці дашикі — так вона називається, пригадав Каллаген, — у джинсах і величезних мутантських кросівках з бумерангами по боках. На голові мав феску, яка додавала його й без того значному зросту якоїсь аж екстремальної височини. Каллаген прикинув на око, що в цьому жахливому бородані, котрий вовком втупився у Джейка, десь футів шість з половиною. У Каллагена йойкнуло всередині, він заспішив у напрямку назріваючої сутички, почалапав, ледь свідомий того, що одна нога в нього боса. Вуличний проповідник теж рушив туди, де розвивався скандал. За цією машиною на перехресті стало інше авто, його водій, котрому було байдуже все, окрім його власних планів на цей вечір, натиснув на сигнал обома руками. — ВУУУААААНННННК!!! — і висунувся з віконця, заволавши:

— Їдь, Абдул, ти загородив усю дорогу.

Джейк не звертав уваги. Він був украй розлючений. Цього разу гепнув по капоту обома зчепленими докупи кулаками, геть-чисто як той Ратсо Різзо в «Опівнічному ковбої».[114]

ГРЮК! Ти ледь не задавив мого друга, придурок ти, ти хоч коли-небудь дивишся… — ГРЮК! — Куди ЇДЕШ?

Не встиг Джейк знову гепнути зчепленими кулаками об капот таксі — що він вочевидь збирався робити, аж допоки не отримає сатисфакції, як водій ухопив його за праве зап’ястя.

— Перестань, ти, нікчемний панку! — закричав водій злющим і на диво високим голосом. — Я тобі кажу…

Джейк зробив крок назад, вириваючи руку з пальців водія. І враз, блискавичним рухом, якого й Каллаган не встиг зауважити, вихопив з кобури в себе під пахвою «рюгер» і приставив до водійського носа.

— Що ти сказав? — напосідався Джейк на того. — Що ти мені сказав? Так ти визнаєш, що їхав занадто швидко і ледь не задавив мого друга? Ти скажеш мені, що не хочеш померти отут, просто посеред вулиці, з діркою в голові? Що ти мені на це скажеш?

Жінка на протилежному тротуарі — чи то через те, що побачила револьвер у руці Джейка, чи то нюхом відчувши його вбивчий запал — заверещала і кинулась навтьоки. А вслід за нею ще кілька людей. Решта скупчилися на бровці, передчуваючи запах крові. Неймовірно, один з них — юнак у надітому задом наперед кашкеті — гукнув:

— Давай, пацан! Провентилюй цього верблюжого жокея!

Водій відступив назад на два кроки, очі в нього вибалушилися. Руки він підняв до плечей.

— Не стріляй у мене, хлопчику! Прошу!

— Тоді скажи, що ти вибачаєшся! — проревів Джейк. — Якщо хочеш жити, благай в мене прощення! І в нього! І в нього!

Лице в Джейка було мертвотно-біле, окрім маленьких рожевих цяток на вилицях. Очі широко розплющені й вологі. Дон Каллаген найкраще бачив те, що йому подобалося найменше: як тремтіло дуло «рюгера».

— Кажи, що тобі дуже шкода, що ти так їхав, ти, безвідповідальний мазефакер! Давай, кажи, зараз же! Зараз же!

Юк заскиглив і промовив «Ейк!»

Джейк подивився вниз на нього. Скориставшись цим, водій вхопився за револьвер.

Каллаген цілком пристойно зацідив йому з правої, і водій розпластався на передку своєї машини, феска злетіла йому з голови. Водій, що був зупинився позаду, мав достатньо місця, щоб об’їхати переднє таксі з будь-якого боку, але він так і стояв, продовжуючи давити на клаксон і волати: «Їдь уже, приятелю, давай, їдь!» Дехто з глядачів з того боку Другої авеню навіть зааплодували, ніби перед ними розгортався спортивний бій у Медисон Сквер Гарден,[115] і Каллаген подумав: «Це ж не місто, а геть-чисто божевільня. Знав я це й раніше, та призабув, чи тільки зараз зрозумів?»

Вуличний проповідник, чоловік з бородою і довгим білим волоссям, що розсипалося йому по плечах, стояв тепер біля Джейка, і коли Джейк хотів було знову націлити свого «рюгера», він неспішно, делікатно поклав руку на зап’ясток хлопця.

— Заховай зброю до кобури, — сказав він. — Прибери її геть, Ісусом тебе благаю.

Джейк поглянув на нього й побачив те, що нещодавно бачила Сюзанна: чоловіка, страшенно схожого на Хенчика з роду манні. Джейк засунув револьвер назад до кобури, тоді нахилився і підняв Юка. Пухнастик заскавулів, потягнувся до Джейкового обличчя своїм писком на довгій шиї і почав лизати хлопцеві щоку.

Тим часом Каллаген, узявши водія за руку, повів його до кабіни. Він намацав у себе в кишені і тицьнув водію в руку десятидоларову купюру, либонь, половину з усіх тих грошей, що вони примудрилися зібрати перед тим, як вирушити у це веселе сафарі.

— Все, край, — сказав він водію, сподіваючись, що промовляє це заспокійливим тоном. — Без пошкоджень, без образ, їдь собі своєю дорогою, а він піде своєю… — А тоді, поза кабіну, гаркнув на того, що без упину давив на клаксон. — Ти, член невмиваний, сигнал у тебе працює, дай врешті йому перепочинок та перевір свої фари.

— Цей малий байстрюк наставляв на мене зброю, — сказав таксист. Помацав голову, чи є на ній його феска, і не знайшов.

— То всього лише модель, — заспокійливо приказував Каллаген. — Як ото кожний може зібрати собі з іграшкового набору. Воно навіть дробинками не стріляє. Я тебе запевняю, що…

— Агов, друже! — вигукнув вуличний проповідник, а коли таксист обернувся до нього, проповідник вручив тому вицвілу червону феску. Приладнавши її собі на голову, таксист, схоже, став більш схильним до примирення. Навіть розважливішим, ніж після засунутої йому в руку Каллагеном десятки.

Той, що був зупинився позаду нього, знову натиснув на клаксон свого старого крокодила-«лінкольна».

— Та хоч вкуси мене за задній бампер, ти, мавпи шматок! — крикнув йому таксист, і Каллаген просто вибухнув сміхом. Він рушив у бік «лінкольна». Таксист хотів було приєднатися до нього, але Каллаген поклав руки йому на плечі і зупинив.

— Дозволь мені владнати справу. Я духовна особа. Змушувати лева спокійно лежати поряд з ягням — це моя робота.

Вуличний проповідник підійшов уже достатньо близько, щоб почути ці слова.

Джейк уже опинився за кулісами події. Він стояв біля фургона проповідника, оглядаючи Юкові лапи, аби впевнитися, що той не поранений.

— Брате! — звернувся проповідник до Каллагена. — Чи можу я спитати про твоє віросповідання? Дізнатися твою, алілуя кажу я, твою точку зору на Всевишнього?

— Я католик, — відповів Каллаген. — Отже, моя точка зору на Всевишнього така: він чоловік.

Вуличний проповідник простягнув йому свою велику жилаву долоню. Як Каллаген й очікував, рукостискання виявилось таким сердечним, що ледь не розтрощило йому пальці. Інтонація і легкий південний акцент цього чоловіка навели Каллагена на думку про Фоггорна Леггорна з мультиків «Ворнер Бразерс».[116]

— Я — Ерл Гарріген, — відрекомендувався проповідник, не відпускаючи зі своїх лещат Каллагенових пальців. — Церква Святого Бога-Бомби Брукліну й Америки. Радий познайомитися з тобою, отче.

— Я зараз трохи ніби в неофіційному стані, — проказав Каллаген. — Якщо хочеш, зви мене патером. Або, краще, Доном. Доном Каллагеном.

— Хвала Ісусові, отче Дон!

Каллаген зітхнув, вирішивши, що хай буде й отець Дон. Він підійшов до «лінкольна». Тим часом таксист, увімкнувши напис «ЗМІНУ ЗАКІНЧЕНО», уже поїхав геть.

Перш ніж Каллаген встиг заговорити до водія «лінкольна», той виліз йому назустріч власною персоною. Сьогодні Каллагену випав вечір знайомств із довготелесими. Цей сягав десь під шість футів три дюйми, а ще на додачу мав велике черево.

— Усе гаразд, — сказав йому Каллаген. — Пропоную вам сісти назад до кабіни і їхати звідси.

— Нічого не гаразд, поки я сам не вирішу, що все гаразд, — заперечив йому «містер Лінкольн». — Я записав номер того Абдула, а від тебе, живчику, я хочу отримати ім’я й адресу отого парубка з собакою. І також бажаю поближче роздивитися той пістоль, який він щойно… ой-ой-ой! ОООООЙЙЙЙЙ! Відпусти!

Преподобний Ерл Гарріген вхопив «містера Лінкольна» за руку й вивернув її йому за спину. А тоді почав виробляти щось цікаве з його великим пальцем. Каллагену не було видно, що саме. Поганий кут зору.

— Бог так сильно любить тебе, — приказував Гарріген тихесенько на вухо «містеру Лінкольну». — А навзаєм він бажає від тебе, чорноротого лайномета, лише щоб ти сказав мені алілуя і поїхав звідси своїм шляхом. То скажеш мені алілуя?

ОЙЙ, ОЙОЙ, відпусти! Поліція! ПОЛІЦІЯЯЯ!

— Єдиний полісмен, що міг би опинитися зараз у цім кварталі, це офіцер Бензик, а він уже виписав мені щовечірній штраф і пішов собі геть. Зараз він мусить бути у «Денніса», сидить там і їсть свої горіхові вафлі з подвійним беконом, слава Богу, тож пропоную тобі гарненько поміркувати про це.

З-за спини «містера Лінкольна» пролунав хруст, почувши який Каллаген аж здригнувся. Йому не хотілося думати, що то так хруснув палець «містера Лінкольна», проте ніщо інше йому в голову не спало. «Містер Лінкольн» задер до неба голову на товстій шиї і видав довгий вереск щирого болю: «Гааааааа!»

— Ти краще скажи мені алілуя, брате, — порадив йому преподобний Гарріген. — Або, заради слави Бога нашого, понесеш додому свого великого пальця в нагрудній кишені.

— Алілуя, — прошепотів «містер Лінкольн». Колір обличчя в нього став вохристим. Каллаген подумав, що то частково від помаранчевого відтінку світла вуличних ліхтарів, якими, певно, замінили флуоресцентні його часів. Хоча самі лише ліхтарі навряд чи так перетворили це обличчя.

— Добре! А тепер скажи амінь. Як скажеш, тобі одразу покращає.

— А-а-амінь.

— Славімо Бога! Славімо Іїісуууса!

— Пустіть мене… відпустіть мій палець!..

— Ти приберешся звідси, перестанеш блокувати перехрестя, якщо я відпущу?

— Так!

— Без усяких таких нісенітниць і дурниць, славімо Ісуса?

Так!

Гарріген нахилився ще ближче до «містера Лінкольна», губи його зупинилися менш як за півдюйма від великого чопа з жовто-помаранчевого воску, що стирчав із вуха «містера Лінкольна». Каллаген дивився на це причаровано, цілковито захоплений дійством, усі інші невирішені питання й не досягнуті цілі на якийсь час він забув. Священик уже схилявся до думки, що, якби Ісус мав у своїй команді Ерла Гаррігена, скоріш за все, на хресті довелося б опинитися Пілату.

— Мій друже, скоро почнуть падати бомби, Божі бомби. І ти мусиш вибрати, чи хочеш бути серед тих, хвалімо Ісуса, хто кидатиме з неба ті бомби, чи залишитися внизу серед мешканців селищ, котрих розриватиме на шматки. Я так розумію, зараз не той час і місце, щоб тобі зробити свій вибір і приєднатись до Ісуса, але ж ви гарненько про це подумаєте, правда, сер?

Напевне «містер Лінкольн» трохи запізнився з відповіддю, бо преподобний Гарріген зробив ще щось з завернутою за спину рукою цього достойника. Той видав новий пронизливий, відчайдушний вереск.

— Я питався тебе: чи гарненько ти про це подумаєш?

— Так! Так! Так!

— Тоді сідай до своєї машини та їдь геть, і Бог благословить тебе і вбереже.

Гарріген відпустив «містера Лінкольна». Той позадкував від нього з вибалушеними очима і заліз до машини. За мить він уже їхав Другою авеню, і то швидко.

Гарріген повернувся до Каллагена й промовив:

— Католики попадуть до пекла, отче Дон. Ідолопоклонники, кожен з них без винятку, вони поклоняються культу Марії. А Папа! Краще мені навіть не починати про нього! А втім, знав я кілька непоганих хлопців католиків, і ти, я не маю в цьому сумнівів, належатимеш до них. Може, мені вдасться вимолити, щоб ти перемінив свою віру. Та й без того я здатен молитвами провести тебе крізь полум’я. — Він озирнувся на тротуар навпроти будівлі, котру тепер, схоже, називали «Хаммаршольд-Плаза». — Бачу я, моя паства розбрелася.

— Перепрошую за це, — сказав Каллаген.

Гарріген знизав плечима.

— Та що там, люди не дуже приходять до Ісуса влітку, — промовив він по-діловому. — Вони лише трохи задивляться на мою вітрину, а потім повертаються до своєї гріховності. От зима — то час для серйозного хрестового походу… Треба лише напнути якусь халабуду, де холодного вечора зможеш нагодувати їх гарячим супом і гарячою проповіддю. — Він поглянув на Каллаганові ступні. — Здається, ти загубив одну сандалію, мій друже-папіст.

Знову пролунав автомобільний сигнал, їх об’їхало якесь чудернацьке таксі — Каллагенові ця машина здалася якоюсь оновленою версією старого мікроавтобуса «фольксваген» — та ще й пасажир звідти щось їм прокричав. Навряд чи привітання з днем народження.

— Отже, якщо ми не заберемося з-посеред вулиці, самої віри може не стачити, аби вберегти нас.

ЧОТИРИ

— З ним все гаразд, — сказав Джейк, опускаючи Юка на тротуар. — Мене перемкнуло, правда? Я вибачаюсь.

— Цілком зрозуміло, — заспокоїв його преподобний Гарріген. — Який цікавий собака! Я ніколи в житті не бачив чогось схожого на нього, слава Ісусові! — І він нахилився до Юка.

— Це мішана порода, — напружився Джейк. — Він не любить незнайомих.

Юк продемонстрував, як він їх не любить, як не довіряє незнайомцям, витягнувши голову назустріч руці Гаррігена й притиснувши вуха, щоб його зручніше було гладити. А ще й вишкірився до проповідника, ніби вони з ним були старі добрі друзі. Тим часом Каллаген роззирався навкруги. Це був Нью-Йорк, а в Нью-Йорку люди мають звичку займатися власними справами і не лізти до чужих, проте Джейка все ж таки бачили зі зброєю. Каллаген не міг знати, скільки людей його бачили, але знав, що й одного буде достатньо, якщо той заявить, можливо, й тому ж офіцерові Бензику, котрого згадував Гарріген, і тим самим створить їм неприємності тоді, коли вони їх найменше потребують.

Він подивився на Юка і подумав: «Зроби мені ласку, не промовляй нічого, гаразд? Джейку, може, вдасться видати тебе за якийсь новий гібрид коргі або бордер-коллі.[117] Але щойно ти почнеш балакати, все полетить коту під хвіст. Тож зроби мені ласку, помовч».

— Гарний хлопчик, — сказав Гарріген і після того, як Джейків друг якимсь чудом не відповів йому «Юк», випростався. — Я дещо маю для вас, отче Дон. Заждіть хвильку.

— Сер, нам справді треба…

— І для тебе, синку, в мене є дещо — хвалімо Ісуса, дорогого Господа нашого! Але спершу… це не займе й кількох секунд…

Гарріген побіг відчинити бокові дверцята свого незаконно припаркованого старого «доджа», зазирнув до фургона і почав ритися там.

Каллаген якийсь час чекав, але відчуття спливаючих секунд швидко стало нестерпним.

— Сер, вибачте нам, але…

— Осьо вони! — вигукнув Гарріген і позадкував від фургона, тримаючи на двох вставлених у задники пальцях правої руки пару поношених коричневих мокасинів. — Якщо в тебе розмір менший від дванадцятого, ми можемо наштовхати газет. Якщо більший, гадаю, тоді ти просто невезучий.

— Дванадцятий якраз мій, — відповів Каллаген, не забувши подякувати і заразом похвалити Бога. Найкомфортнішим для нього було взуття одинадцятого з половиною розміру, але ця пара теж годилася якнайкраще, тож він зі щирою вдячністю взув мокасини. — А тепер ми…

Гарріген обернувся до хлопця й сказав:

— Жінка, яку ви шукаєте, сіла в таксі прямо там, де в нас відбувався скандальчик, і було це більш як півгодини тому. — Він утішив себе усмішкою, дивлячись, як швидко міняється вираз обличчя у Джейка — спершу ошелешення, потім радість. — Вона сказала, що розпоряджається інша, що ви мусите знати, хто така інша і куди ця інша її веде.

— Авжеж, у Діксі-Піґ, — вигукнув Джейк. — На розі Лекс і Шістдесят першої. Отче, ми ще встигнемо її перехопити, але тільки якщо рушимо зараз же. Вона…

— Ні, — перебив Гарріген. — Жінка, котра говорила до мене, — вона говорила всередині моєї голови, і ясно, як дзвіночок, слава Ісусові, сказала, що ви мусите спершу зайти до готелю.

— Якого готелю? — спитав Каллаген.

Гарріген махнув рукою вздовж Сорок шостої вулиці в бік «Плаза-Парк-Хаятту».

— Отого, що неподалік… вона звідти сюди й була підійшла.

— Дякуємо тобі, — сказав Каллаген. — А вона не казала, чому ми мусимо туди піти?

— Ні, — промовив безтурботно Гарріген. — Гадаю, якраз у той момент інша почула її і змусила замовкнути. А тоді вона зупинила таксі і поїхала геть!

— Якщо рушати, то… — почав Джейк.

Гарріген кивнув, але разом з тим підняв напоумливо палець.

— Беззаперечно, але пам’ятайте, що Божі бомби впадуть. Не зважайте на зливи благословення — це для занудливих методистів та засмальцьованих єпископіанців! Падатимуть справжні бомби! І ще, хлопці…

Вони обернулися до нього.

— Я бачу, що ви, друзі, такі ж Божі створіння, як я сам, бо я чую запах вашого поту, хвалити Ісуса. Але як щодо тієї леді? Щодо тих леді, бо, по правді, я таки певен, що їх було двоє? Як щодо них?

— Жінка, яку ти бачив, вона з нами, — відповів Каллаген після недовгого вагання. — 3 нею все гаразд.

— У мене сумніви, — сказав Гарріген. — Бо в Книзі сказано: славте Бога і славте Його Святе Слово… стережися чужинки, бо мед із уст її капає і ноги її ведуть до смерті, кроки її простують до пекла. Відсторони твою дорогу геть від неї і не наближайсь до дверей її дому. — Проголошуючи ці слова, він тримав вузлувату руку піднятою в благословляючому жесті. Тоді опустив її і знизав плечима. — Там не зовсім так, тепер у мене вже не та пам’ять на Святе Письмо, як було замолоду, коли я проповідував Біблію на Півдні разом із моїм батьком, але, гадаю, ви вловили суть.

— Книга Приповідок, — промовив Каллаген.

Гарріген кивнув.

— Розділ п’ятий, слава Боогові.

Він відвернувся і втупився поглядом у будівлю, що здіймалася у нічне небо поза ним. Джейк зробив крок, щоб іти геть, але Каллаген зупинив його доторком руки, хоча, коли хлопець запитально підняв брови, Каллаген лише похитав головою. Він сам не розумів навіщо. Єдине, чого він був певен, це те, що з Гаррігеном у них ще не все відбулося.

— Це місто насичене гріхом і хворе на беззаконня, — нарешті промовив проповідник. — Істинний Содом і непідробна Гоморра, готова ціль для Божої бомби, яка беззаперечно прилетить з неба, скажемо алілуя, скажемо солодкий Ісусе і промовимо амінь. Але саме це місце — воно гарне. Добре місце. А ви, хлопці, це відчуваєте?

— Так, — відповів Джейк.

— Ви це чуєте?

— Так, — відповіли в один голос Джейк і Каллаген.

— Амінь! Я боявся, воно припиниться, коли зруйнували маленьку крамницю делікатесів, що простояла тут багато-багато років. Але ж ні. Ці янгольські голоси…

— Так говорить Ґан уздовж Променя, — промовив Джейк.

Каллаген озирнувся до нього й побачив, що хлопець схилив набік голову, на його обличчі застиг вираз безжурної причарованості. Джейк проказав:

— Так говорить Ґан, і говорить голосом кан кала, який дехто називає янгольським. Ґан відкидає кан той; з веселим серцем безвинного він відкидає Багряного Короля і саму Дискордію.

Каллаген витріщився на нього переляканими очима, але Гарріген діловито кивав, ніби все це колись уже чув. А може, й справді чув.

— Після крамнички делікатесів тут було пустище, а потім побудували оце. «Другу Хаммаршольд-Плазу». І я подумав: «Ну от, тепер кінець і доведеться мені звідси переїжджати, бо хватка в Сатани міцна і його копита залишають глибокі відбитки в землі, і не ростиме там ані квітка, ані якийсь злак». Скажете сі-ла?

Він здійняв руки вгору, свої покручені старечі руки, тремтливі, з ознаками наближення хвороби Паркінсона, підняв обличчя до неба з тим одвічним виразом піднесення й покірливості.

— А вона так і співає, — сказав він і опустив руки.

— Сіла, — промурмотів Каллаген. — Правду ти кажеш, дякуємо тобі.

— Це квітка, — сказав Гарріген. — Одного разу я пішов туди подивитися. У холі, скажіть же хтось алілуя, я кажу, там, у холі, між вуличними дверми й ліфтами, тими, що возять на верхні поверхи, де бозна-скільки доларів крутиться, є крихітний садочок, він освітлюється сонцем крізь високі вікна, той садочок оточено оксамитовими шнурами, і табличка є там ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМІНЬ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД.

— Справді? — радісна усмішка освітила лице Джейка. — Саме так, як ти розказуєш, сей Гарріген?

— Хлопче, щоб мені вмерти, якщо я брешу, Боог-Бомба! А посеред усіх там квітів росте одна-єдина дика троянда, та така гарна, що я, як її побачив, заридав, як оті, що ридали біля вод Вавилонських, великої ріки, що тече повз Сіон. І люди, що заходили й виходили звідти, з їхніми кейсами, набитими прибутками Сатани, багацько з них плакали теж. Плакали і йшли собі далі у своїх клятих бізнесових справах, ніби вони так нічого й не розуміють.

— Вони розуміють, — м’яко сказав Джейк. — Знаєте, що я думаю, містере Гарріген? Я думаю, що троянда стала їхньою сердечною таїною і, якщо будь-хто загрожуватиме їй, більшість із тих людей, щоб її захистити, будуть битися. Може, й на смерть. — Він поглянув на Каллагена. — Отче, нам треба йти.

— Так.

— Непогана ідея, — погодився Гарріген. — Бо, якщо очі мене не обманюють, сюди суне офіцер Бензик і краще б вам уже десь зникнути, перш він добереться. Я радий, синку, що твій кудлатий приятель залишився неушкодженим.

— Дякую, містере Гарріген.

— Славімо Бога, а з нього ж така сама собака, як і з мене, еге ж?

— Так, сер, — широко усміхнувся Джейк.

— Стережіться тієї жінки, хлопці. Вона вклала свою думку мені до голови. Я називаю це відьмацтвом. І вона була вдвох.

— Атож, двійнята, або, як то кажуть, твім, — промовив Каллаген і (сам не усвідомлюючи, що збирається робити, поки того не зробив) широко перехрестив проповідника.

— Дякую тобі за благословення, хоч би й язичницьке воно було, — явно розчулився Ерл Гарріген. А тоді повернувся в той бік, звідки наближався патрульний Нью-Йоркського поліційного департаменту, і бадьоро вигукнув:

— Офіцере Бензик! Приємно вас бачити, а що то у вас, чи, бува, не джем на комірі, славімо Бога!

І поки офіцер Бензик роздивлявся свій формений комір, шукаючи на ньому сліди джему, Джейк із Каллагеном накивали п’ятами.

П'ЯТЬ

— Ого-го, — стиха видихнув Джейк, коли вони наблизилися до яскраво освітленого готельного ганку. З білого «лімузина», удвічі більшого за будь-який із бачених у житті Джейком (а він їх бачив чимало, якось батько навіть узяв його з собою на вручення «Еммі»[118]), вилазили регочучі чоловіки у смокінгах і жінки у вечірніх сукнях. Здавалося, вони йдуть безперервним потоком.

— Таки справді, — погодився Каллаген. — Нас із тобою принесло, як ото з чортових зубів та під мідні труби, еге ж?

— Нам тут узагалі не місце. Цю роботу мусили робити Роланд з Едді. Планувалося, що ми займемося пошуками Кельвіна Тауера.

— Очевидно, щось уважало інакше.

— Краще б те щось двічі помислило, — похмуро проказав Джейк. — Хлопець і священик з одним револьвером на двох? Курям на сміх. Хіба є в нас шанси, якщо в Діксі-Піґ сидить і чекає на свій вихідний день кодло вампірів і підлого люду?

Каллаген промовчав на це, хоча його лякала сама думка про перспективу рятування Сюзанни з Діксі-Піґ.

— Що то за казання ти проголошував про Ґана?

Джейк похитав головою.

— Сам не знаю, та й майже не пам’ятаю, що я там наказав. Гадаю, отче, це мені передалося через доторк. І знаєш звідки?

— Від Мії?

Хлопець кивнув. Юк дріботів позаду майже впритул, ледь не торкаючись своїм довгим писком Джейкових литок.

— Я також ще дещо отримав. Я знову бачив того негра у тюремній камері. Там грало радіо, воно йому розповідало, що померли отакі-то люди: Кеннеді, Мерілін Монро, Джордж Гаррісон, Пітер Селлерс, Іцхак Рабин[119] — хтозна, хто він такий. Гадаю, це, либонь, та в’язниця в Оксфорді у штаті Міссісіпі, де якийсь час тримали Одетту Голмс.

— Але ж ти бачив чоловіка. Не Сюзанну, а чоловіка.

— Так, з вусами щіточкою, у смішних маленьких окулярах у позолоченій оправі, схожого на чарівника з дитячої казки.

Вони зупинилися на межі яскравого світлового кола перед входом до готелю.

Швейцар у зеленім фраку оглушливо дув у срібний свисток, підкликаючи таксі.

— Так ти гадаєш, що то був Ґан? Негр у тюремній камері, то був Ґан?

— Я не знаю, — замотав розпачливо головою Джейк. — Там було ще щось пов’язане з Доґаном, але все так змішалося.

— І все передалося через доторк.

— Так, але не від Мії, не від Сюзанни, не від тебе чи мене. Я гадаю… — Джейк перейшов на шепіт. — Я гадаю, мені спершу варто розібратися, хто такий той чорний чоловік і який він має стосунок до нас, бо, боюся, те, що я бачу, надходить із самої Темної вежі. — Він значуще подивився на Каллагена. — На деяких рівнях ми підібралися до неї дуже близько, і тому для ка-тету особливо небезпечно бути не разом, як зараз.

— На деяких рівнях ми вже просто перед нею.

ШІСТЬ

Джейк перебрав цілком і повністю на себе лідерство, щойно він з Юком на руках пройшов крізь обертові двері в хол і поставив пухнастика-шалапута на вимощену плитками підлогу. Каллаген гадав, що хлопець навіть сам не помітив, як це відбулося, і це, либонь, на краще. Якби він усвідомлював, що робить, це могло б похитнути його самовпевненість.

Юк делікатно принюхався до власного відображення у стіні з зеленого скла, а тоді пішов услід за Джейком до реєстратури, акуратно цокаючи кігтями по чорно-білих мармурових квадратах. Каллаген ішов поряд з ним, сам усвідомлюючи, що дивиться на майбуття, і намагаючись не дуже наочно витріщатися навкруги.

— Вона була тут, — сказав Джейк. — Отче, я ледь не в очі її бачу. Обох їх — і її, і Мію.

Каллаген не встиг відповісти, бо Джейк уже опинився біля стійки.

— Благаю прощення, мем, — промовив він. — Моє ім’я Джейк Чемберз. Чи нема у вас для мене якогось листа або пакунка чи ще чогось? Його могла залишити або Сюзанна Дін, або міс Мія.

Жінка на кілька секунд втупилась поглядом у Юка. Юк дивився вгору на неї зі щирою усмішкою, демонструючи свій чималенький набір зубів. Мабуть, вони її збентежили, бо вона, насупивши брови, відвернулася від пухнастика і почала вивчати екран свого комп’ютера. Перепитала:

— Чемберз?

— Так, мем, — підтвердив він з найкращою з тих своїх інтонацій, що годилися для розмов із дорослими. Давно вже не траплялося в нього потреби її використовувати, але вона нікуди не поділася, як з’ясував Джейк, і моментально знайшлася.

— Я маю для вас послання, але не від жінки. Воно від чоловіка на ім’я Стівен Кінг, — вона посміхнулась. — Гадаю, це не той знаменитий письменник? Ви його знаєте?

— Ні, мем, — відповів Джейк, скоса глянувши на Каллагена.

Ніхто з них до недавнього часу не чув про Стівена Кінга, але Джейк розумів, що його супутника від цього імені могли дрижаки взяти. Каллаген наразі не здригнувся, але рот його перетворився на тонку лінію.

— Авжеж, — сказала вона. — Я гадаю, це доволі поширені ім’я та прізвище, чи не так? Можливо, по всіх Сполучених Штатах є досить нормальних Стівенів Кінгів, котрі б бажали, аби він… ну, не знаю, як сказати… втихомирився.

Вона видала короткий нервовий сміх, і Каллаген здивувався, що могло її так збурити. Юк, який тим менше скидався на собаку, чим довше його роздивлялися? Можливо, проте Каллаген думав, що тут справа радше в Джейку, щось у ньому ніби шепотіло: небезпека. А може навіть: стрілець. Безперечно, він мав у собі щось таке, що відрізняло його від інших хлопчаків. І то дуже. Каллаген пригадав, як він вихопив з кобури свій «рюгер» і приставив його дуло до носа таксисту. «Так ти визнаєш, що їхав занадто швидко і ледь не задавив мого друга! — волав він, і його палець на курку став аж білим. — Ти скажеш мені, що не хочеш померти отут, просто посеред вулиці, з діркою в голові!»

Хіба так реагують на ледь не фатальний інцидент звичайні дванадцятирічні хлопці? Каллаген вважав, що ні. Він подумав, що жінка по той бік стійки мала всі підстави нервуватися. А про себе він усвідомив, що їхні шанси в Діксі-Піґ тепер здаються йому трохи кращими. Не набагато, та все ж таки.

СІМ

Джейк, мабуть, відчувши деяку нестандартність, подарував жінці найкращу з тих своїх посмішок, що годилися для спілкування з дорослими, але, як на Каллагена, вона занадто скидалася на Юкову: забагато зубів.

— Хвилинку, — промовила жінка, відвертаючись від них.

Джейк кинув на Каллагена запитальний погляд: що це з нею? Каллаген знизав плечима й розвів руками.

Жінка пішла до шафки в дальньому кутку, відчинила її, пошукала в коробці, що стояла всередині, і повернулася до стійки, тримаючи конверт із логотипом «Плаза-Парк». На ньому було написане ім’я Джейка і ще щось напівдрукованими, напіврукописними літерами:

Джейкові Чемберзу
Це правда

Вона поклала конверт на стійку і підштовхнула до Джейка, намагаючись не торкнутися його пальців. Джейк узяв конверт і швидко його промацав. Усередині відчувався якийсь згорток. І ще щось. Тверде, вузьке, довгасте. Він надірвав конверт і витяг звідти паперову складку. У ній загорнуто білий пластиковий прямокутник готельної магнітної картки. Послання написано на цупкому блокнотному аркуші з заголовком «ТЕЛЕФОНУЙМО ВСІМ БАЛАКУНАМ». Там містилося лише три рядки:

Дад-а-чам, дад-а-ча, не переймайся, ти маєш ключа.

Дад-а-чад, дад-а-схрони, дивись, Джейку! Ключ червоний!

Джейк подивився на магнітну картку, просто в нього на очах вона почала набирати кольору і майже миттєво перетворилася на криваво-червону.

«Поки не було прочитано лист, вона не могла почервоніти», — посміхнувся Джейк цій своїй загадкового кшталту думці. Підвів голову, щоб побачити, чи помітила рецепціоністка трансформацію магнітної картки, але та вже займалася якоюсь іншою справою на іншому кінці стійки. А Каллаген роздивлявся пару жінок, котрі щойно зайшли з вулиці. Хай він і канонік, відзначив собі Джейк, але на леді йому скинути очима — святе діло.

Джейк знову подивився на папірець, і якраз вчасно, щоб прочитати останній рядок.

Дад-а-чам, дад-а-гуч, дайте хлопцю пластиковий ключ!

Кілька років тому мати з батьком подарували йому на Різдво хімічний комплект фірми «Тайко».[120] Користуючись інструкцією, він наколотив собі тоді невидимого чорнила. Написані тим чорнилом слова вицвітали майже так само швидко, як зараз зникав цей рядок, тільки зблизька, уважно придивившись, можна було прочитати те, що він писав колись тим своїм нахіміченим чорнилом. Але напис на цьому папірці зараз зник зовсім, і Джейк знав чому. Він виконав своє призначення. У ньому більше не було потреби. Те саме й зі словами про те, що ключ буде червоним, цей рядок також почав вицвітати. Тільки перший залишився, ніби йому ще потрібно було про це нагадувати.

Дад-а-чам, дад-а-ча, не переймайся, ти маєш ключа.

Чи й справді це Стівен Кінг надіслав йому це послання? Джейк мав щодо цього сумніви. Скоріш за все, це хтось з інших учасників цієї гри — можливо, навіть Роланд або Едді — використали це ім’я, щоб привернути його увагу. Та як там не є, а з моменту їх прибуття сюди відбулося вже цілих дві події, які його вельми підбадьорили. Перша — це спів троянди. Вона співала голосніше, ніж раніше, навіть попри те, що на порожній ділянці було зведено хмарочос. По-друге, через двадцять чотири роки після того, як він створив Джейкового супутника, Стівен Кінг все ще залишався живим. І був тепер не просто письменником, а знаменитим письменником.

Чудово. Поки що все котиться сяк-так у правильному напрямку.

Джейк ухопив за руку отця Каллагена і повів його в бік подарункової крамнички, на звуки коктейльного піаніно. За ними, тицяючись у ноги Джейкові, задріботів і Юк. Під стіною вони побачили ряд телефонів готельної мережі.

— Коли відповість операторка, — напоумлював Джейк, — скажи, що бажаєш поговорити зі своєю знайомою, Сюзанною Дін, або її подругою, Мією.

— Вона спитає в мене номер кімнати, — засумнівався Каллаген.

— Скажеш, що забув, пам’ятаєш лише поверх, дев’ятнадцятий.

— Звідки ти…

— Дев’ятнадцятий, повір.

— Гаразд, — погодився Каллаген.

Пролунало два гудки, а тоді операторка запитала, чим вона може допомогти.

Каллаген їй пояснив. Його з’єднали, і в якомусь із номерів на дев’ятнадцятому поверсі почав дзвонити телефон.

Джейк бачив, як священик спершу заговорив, потім почав слухати, на його губах блукала легка, зачудована посмішка. За кілька секунд він повісив слухавку.

— Автовідповідач! — оголосив він. — У них там апарати, що приймають вхідні дзвінки й записують повідомлення! Який чудовий винахід!

— Авжеж, — погодився Джейк. — Принаймні ми тепер знаємо, що її в кімнаті нема і нікого вона не залишила там наглядати за її майном. Але, про всяк випадок… — Він торкнувся сорочки в тому місці, де під нею тепер ховався «рюгер».

По дорозі через хол до ліфтів Каллаген запитав:

— Я що нам треба в її кімнаті?

— Сам не знаю.

Каллаген торкнувся його плеча.

— Гадаю, знаєш.

Широко відчинилися двері середнього ліфта, і Джейк у супроводі Юка зайшов усередину. За ними й Каллаген, хоча Джейку здалося, що той був трохи завагався.

— Може, й так, — погодився Джейк, коли кабіна рушила вгору. — А може, ти й сам знаєш також.

У Каллагена раптом обважнів шлунок, ніби він щойно добряче наївся. Він подумав, що зайва вага — його страх.

— Я гадав, що позбавився цього, — промовив він. — Коли Роланд звільнив від нього церкву, я думав, що справді його позбавився.

— Деякі негаразди повертаються попри нашу волю, — сказав Джейк.

ВІСІМ

Джейк був готовий, якщо доведеться, випробувати свій чудесний червоний ключ на всіх підряд дверях дев’ятнадцятого поверху, але ще раніше, ніж вони його досягли, він уже знав, що їм потрібен номер 1919. Каллаген також знав, і піт виступив йому на лобі гарячою плівкою. Його трусило.

Навіть Юк знав. Пухнастик тривожно заскавчав.

— Джейку, — засумнівався Каллаген. — Треба б нам це діло обдумати. Та річ небезпечна. Гірше того, вона злотворна.

— Ось саме тому ми й мусимо її забрати, — терпляче відповів Джейк.

Він зупинився перед № 1919 і крутив у пальцях магнітну картку-ключ. З-за дверей — і з-під них, і крізь них — сочилося якесь гидотне бриніння, ніби спів якогось апокаліптичного ідіота. На нього накладалося дисонансне дзеленькання дзвіночків. Джейк знав, що куля така потужна, що може відправити тебе в тодеш, а в тому темному, і здебільшого бездверному, просторі дуже легко загубитися назавжди. Якщо навіть знайдеш шлях до іншої версії Землі, там пануватимуть неприродні сутінки, ніби сонце перебуває в стані безперервного затемнення.

— Ти її бачив? — спитав Каллаген.

Джейк похитав головою.

— А я бачив, — промовив нудно Каллаген і витер рукою собі з лоба піт. Щоки в нього стали кольору свинцю. — У ній око. Гадаю, це око Багряного Короля. Мабуть, це частка його, що опинилася там в пастці, і вона скажена. Джейку, віднести цю кулю туди, де повно вампірів і підлого люду — слуг Короля, це все одно, що Адольфу Гітлеру подарувати на день народження атомну бомбу.

Джейк чудово розумів, що Чорна Тринадцятка здатна наробити величезної, можливо, безмежної шкоди. Але він також знав і дещо інше.

— Отче, якщо Мія залишила Чорну Тринадцятку в цій кімнаті, а сама пішла туди, до них, вони про неї дуже скоро дізнаються. І примчать по неї на своїх великих, блискучих машинах раніше, ніж ти встигнеш помолитися.

— Чом би нам не залишити її Роланду? — спитав жалібно Каллаген.

— Ага, — кивнув Джейк. — Гарна ідея, краща за ту, щоб віднести її до Діксі-Піґ. Але ми не можемо залишати її тут.

А тоді, не чекаючи, поки Каллаген спроможеться ще щось сказати, він встромив червону магнітну картку в щілину над дверною ручкою. Почулося гучне «клац», і двері прочинилися навстіж.

— Юк, залишайся тут, перед дверима.

— Ейк!

Пухнастик сів, смішно обхопив закарлючкою хвоста собі лапи і подивився на Джейка занепокоєними очима.

Перш ніж зайти всередину, Джейк стиснув своїми холодними пальцями зап’ястя Каллагена і промовив жахливі слова:

— Пильнуй свій розум.

ДЕВ'ЯТЬ

Мія залишила світло ввімкнутим, проте після того, як вона пішла звідси, кімнату № 1919 наповнили неприродні сутінки. Джейк упізнав, що воно таке: темрява тодешу. Бриніння пісні ідіота й дзеленькання линули з шафи.

Не спить, — стривожився він. — Раніше вона спала, принаймні куняла, але вся ця тяганина її розбурхала. Що мені робити? Чи вистачить скриньки і торби для боулінгу, щоб їй залишатися безпечною? Чи маю я хоч щось, чим міг би зробити її безпечнішою? Якісь чари, якийсь сіґул?

Коли Джейк торкнувся дверцят шафи, Каллаген сконцентрував усю свою волю — а мав він її достатньо, — щоб утриматись від втечі. Атональне гудіння зі спорадичним брязканням дзвіночків гнітило йому і слух, і душу, і здоровий глузд. Він добре пам’ятав придорожню станцію, як він тоді заверещав, коли чоловік у каптурі відкрив скриньку. Якою ловкою була та штука у скриньці! Вона лежала на червоному оксамиті… і крутилася. Дивилася на нього. І вся злостива скаженість всесвіту була сконцентрована в тому безтілесному, захланному погляді.

Я не втечу. Не побіжу. Якщо це може витримати хлопчик, я теж витримаю.

Атож, але цей хлопчик був стрільцем, відчуйте різницю. Він був чимось більшим за дитя ка; він був ще й всиновленим дитям Роланда з Ґілеаду.

Хіба ти не бачиш, як він зблід? Заради Христа, йому страшно не менше, ніж тобі! Тримайся, чоловіче!

Можливо, це можна було б уважати збоченням, але помічена ним надзвичайна блідість Джейка його зміцнила. А потім йому в голові закрутився шматок старої безглуздої пісеньки, він почав його наспівувати собі під ніс і ще краще заспокоївся.

— Бігаймо, бігаймо довкола шовковиці, — мугикав він собі під носа. — Мавпа доганяла ласку… мавпа думала, що то лише забава…[121]

Джейк обережно відчинив шафу. Всередині виявився кімнатний сейф. Джейк виставив на ньому цифри 1919, але це не подіяло. Він зачекав, поки механізм сейфа перевстановиться, обома руками (вони тремтіли) витер собі піт із лоба і спробував знову. Цього разу він набрав 1999 і дверцята сейфа автоматично відчинилися.

Бриніння Чорної Тринадцятки і контрапунктне дзвякання дзвіночків тодешу разом посилилися. Крижані пальці цих звуків, здавалося, порпаються у їхніх головах.

«А вона ж може заслати далеко, — думав Каллаген. — Достатньо лише трішечки послабити свій захист… відкрити торбу… відкрити скриньку… і тоді… ой леле, куди полетиш! Гоп, тут тобі й ласка!»

Разом з тим він розумів, що щось у потаємній глибині його душі хоче відчинити цю скриньку. Прагне цього. І в цьому прагненні він був не сам. Бо бачив, як укляк на колінах перед сейфом Джейк, немов богомолець перед вівтарем. Каллаген простягнув неймовірно важку, як йому відчувалося, руку, щоб зупинити хлопця, аби той не брався за торбу.

«Нема різниці, зупиниш ти його чи ні», — прошепотів чийсь голос в його мозку. Цей голос навіював сонливість і був вельми переконливим. А проте Каллаген тягнувся рукою. Ухопив Джейка за комір занімілими до нечулості пальцями.

— Ні, — промовив він. — Не треба.

Голос його звучав безбарвно, безвільно, депресивно. Коли він потягнув Джейка вбік, хлопець, здавалося, рушив, як в уповільненій зйомці чи під водою. Кімната тепер наповнилася якимсь хворобливим жовтим світлом, яке, бува, заливає пейзаж перед страшною бурею. Коли Каллаген сам укляк перед відчиненим сейфом (йому здалося, на коліна він опускався цілу хвилину), то почув голос Чорної Тринадцятки, тепер ще гучніший, ніж до того. Голос наказував йому вбити хлопчика, перерізати йому горло і напоїти кулю освіжаючою живою кров’ю. Відтак і самому Каллагену буде дозволено вистрибнути з вікна готелю.

«І всю дорогу вниз до Сорок шостої вулиці ти славитимеш мене», — запевняла його Чорна Тринадцятка абсолютно ясним, тверезим голосом.

— Роби вже, — зітхнув Джейк. — Ой, та роби вже, що сказано, чорт з ним.

— Ейк! — гавкнув Юк від дверей. — Ейк!

Обидва не звернули на нього уваги.

Потягнувшись до торби, Каллаген раптом згадав свою останню зустріч із Барлоу, королем вампірів, — Типом № 1, кажучи внутрішньою мовою Каллагена, — котрий прибув до містечка Салемз-Лот. Пригадав, як він зіткнувся з ним у будинку Марка Петрі, як батьки Марка лежали мертві на підлозі біля ніг вампіра, з розтрощеними черепами, а їхні жах які раціональні мозки перетворилися на желе.

Коли падатимеш униз, я дозволю тобі шепотіти ім’я мого Короля, — шепотіла Чорна Тринадцятка. — Багряного Короля.

Каллаген дивився, як його руки хапаються за торбу — хтозна, що там було раніше, а зараз на ній був напис «ТІЛЬКИ СТРАЙКИ НА ДОРІЖКАХ СЕРЕДИННОГО СВІТУ» — і йому спливла згадка про те, як спершу був засяяв його хрест якимсь неземним світлом, що відігнало Барлоу, а потім знову почав темнішати.

— Відчиняй! — нетерпляче вигукнув Джейк. — Відчиняй, я хочу її побачити!

Юк гавкав тепер уже безперервно. Далі по коридору хтось крикнув: «Та вгамуйте нарешті вже того собаку!» — і теж був проігнорований.

Каллаген обережно витяг з торби скриньку з дерева привидів — скриньку, що блаженно й тихо довгий час простояла за кафедрою його церкви у Кальї Брин Стерджис. Тепер він її відкриє. Тепер він споглядатиме Чорну Тринадцятку у всій її розкішній величі. А потім помре. Вдячний.

ДЕСЯТЬ

Сумно бачити занепад віри у людини, — сказав вампір Курт Барлоу і вихопив нікчемний потемнілий хрест із його руки. Чому він здатен був це зробити? Тому що — тримайся, далі йде парадокс, поміркуй над загадкою — отець Каллаген сам не відкинув хреста геть. Тому що він не сприймав тієї думки, що хрест — не що інше, як просто символ набагато більшої сили, що тече, мов ріка, під всесвітом, а може, й під тисячами всесвітів…

«Мені не потрібен символ, — розмірковував Каллаген, а відтак: — Чи не тому Бог залишив мене живим? Може, він подарував мені другий шанс, щоб я це зрозумів?» Цілком можливо, подумав він, кладучи руки на кришку скриньки. Другі шанси — одна зі спеціальностей Бога.

— Гості, та вгамуйте ви вже свого собаку, — долетів дуже звіддаля буркотливий голос готельної покоївки, і потім той самий голос: — Madre de Dios,[122] чому це тут така темрява? Що тут… що це за… шу… шу…

Вона, либонь, хотіла промовити шум. Якщо й так, договорити не змогла. Схоже, навіть Юк підпав під чари того бриніння, під спів кулі, бо перестав протестувати, покинув свій пост біля дверей і забіг до кімнати. Каллаген гадав, що тварина захотіла бути біля Джейка, коли надійде кінець.

Священик намагався утримати свої самовбивчі руки. Та річ в скриньці підвищила гучність своєї ідіотської пісні, і пучки його пальців відповіли на це тремтінням. Тоді знов заспокоїлись.

«Хоч тут я трохи переміг», — подумав Каллаген.

— Не переймайтеся, я сама це зроблю, — почувся голос покоївки, п’яний і прагнучий. — Я хочу її побачити. Dios! Я хочу її потримати в руках!

Джейку здавалося, ніби його руки важать тонни, але він змусив їх простягнутися і вхопити покоївку, латиноамериканку середнього віку, живої ваги у котрій було не більше ста п’яти фунтів.[123]

Так само, як щойно намагався втримати свої руки, тепер Каллаген намагався молитися.

Господи, хай буде воля Твоя, не моя. Гончара, а не глини в його руках. Якщо я неспроможний ні на що інше, допоможи мені взяти в руки цю річ і вистрибнути з вікна, і знищити прокляту раз і назавжди. Але, якщо буде Твоя воля, натомість допомогти мені угамувати її — занурити знову в сон — дай мені Твою силу. І допоможи мені пригадати…

Як не сп’янів був Джейк від навіювань Чорної Тринадцятки, а все ж таки не втратив свого доторку. І тепер він вичепив незакінчену думку отця Каллагена з його свідомості і промовив її вголос, тільки замінив звичайне для Каллагена слово на те, якого їх навчив Роланд.

— Мені не потрібен сіґул. Гончара, а не глини в його руках, і мені не потрібен сіґул!

— Боже, — промовив Каллаген. Слово було важким, як камінь, але щойно воно випало з його вуст, решта пішли легше. — Боже, якщо Ти ще тут, якщо Ти ще чуєш мене, це я, Каллаген. Молю, вгамуй цю річ, Господи. Прошу, занур її назад у сон. Молю Тебе іменем Ісуса.

— В ім’я Білості, — додав Джейк.

Бів-ті, — кавкнув Юк.

— Амінь, — якось приголомшено, немов обдовбана, промовила покоївка.

За мить бриніння ідіотської пісні ще додало собі гучності, і Каллаген зрозумів, що все даремно, що навіть Всемогутній Господь не може встояти перед Чорною Тринадцяткою.

І раптом настала тиша.

— Дякувати Богові, — прошепотів він, усвідомлюючи, що весь змокрів від поту.

Джейк заридав і підхопив на руки Юка. Покоївка теж почала рюмсати, але нікому було її втішати. А коли отець Каллаген почав знову натягувати благеньке (але на диво важке) полотно торби для боулінгу на скриньку з дерева привидів, Джейк обернувся до покоївки й промовив:

— Вам варто поспати, сей.

Це було єдине, що спало йому на думку, і воно подіяло. Покоївка розвернулася й пішла до ліжка. Заповзла на нього, натягнула спідницю собі на коліна і, на позір, втратила свідомість.

— Ця штука не прокинеться? — запитав Джейк у Каллагена стишеним голосом. — Бо… отче… мені якось моторошно.

Каллаген відчув, як його розум раптом звільнився — став вільнішим, ніж будь-коли. Чи, може, то його серце звільнилося. У всякому разі, коли він ставив боулінг-торбу на пачку пакетів для білизни, що лежала поверх сейфа, думки в нього були дуже ясні.

Пригадалася розмова в завулку поза Домівкою. Він на перекурі з Френкі Чейзом і Магрудером. Розмова зайшла про те, як вберегти свої цінності у Нью-Йорку, особливо якщо кудись їдеш на якийсь час, і Магрудер сказав, що найнадійніше місце в Нью-Йорку… абсолютно надійне місце…

— Джейку, в сейфі також є торба з тарілками.

— Орізи?

— Так. Дістань їх.

Тим часом сам Каллаген підійшов до ліжка і поліз рукою до лівої кишені форменої спідниці покоївки. Витяг звідти пластикові магнітні картки, кілька звичайних ключів і коробочку м’ятних пігулок невідомого йому бренду — «Алтоїдс».[124]

Перевернув покоївку. Це виглядало так, ніби він перевертає труп.

— Що ти робиш? — прошепотів Джейк. Він опустив Юка на підлогу і тепер міг повісити собі на плече плетену сумку з червоною шовковою підкладкою. Важкенька вона була, але йому був приємний цей вантаж.

— Грабую її, хіба не бачиш? — сердито відповів Каллаген. — Отець Каллаген, канонік святої римо-католицької церкви грабує готельну покоївку. Чи сподівається пограбувати, якщо в неї є… ага!

В іншій кишені, як він і сподівався, знайшовся скромний стосик банкнот. Вона якраз займалася вечірнім прибиранням номерів, коли Юк своїм гавкотом привернув її увагу. Мила туалети, поправляли штори, перестилала ліжка і підкладала туди ті штуки, що їх покоївки називають «постільними цукерками». Подеколи гості давали їй «на чай». У цієї покоївки знайшлося дві десятки, три п’ятірки і чотири однодоларових банкноти.

— Я віддам, якщо наші шляхи знову перетнуться, — повідав Каллаген непритомній покоївці. — А якщо ні, вважай, що так ти прислужилася Господу.

Бііііііііла, — пробелькотіла стиха покоївка, як воно буває з тими, хто розмовляє уві сні.

Каллаген з Джейком перезирнулися.

ОДИНАДЦЯТЬ

Спускаючись униз ліфтом, Каллаген тримав торбу з Чорною Тринадцяткою, а Джейк ніс ту, в якій лежали Орізи. У нього також були їхні гроші. Тепер вони мали цілих сорок вісім доларів.

— Цього вистачить? — єдине запитання, що прозвучало після того, як він вислухав план Каллагена, яким чином їм здихатися кулі, план, для здійснення якого треба було зробити ще одну зупинку.

— Не знаю, і мені все одно, — відповів Каллаген. Вони розмовляли притишеними голосами конспіраторів, хоча у ліфті, окрім них, більше не було нікого. — Якщо я зміг пограбувати сплячу покоївку, обмахлювати якогось таксиста мені раз плюнути.

— Авжеж, — сказав Джейк. Йому подумалось, що Роланд у своїм поході до Темної вежі не тільки пограбував купу невинних людей, він ще й перебив їх чимало. — Давай уже зробимо цю справу і врешті підемо до Діксі-Піґ.

— Знаєш, не варто тобі так турбуватися, — сказав Каллаген. — Якщо вежа завалиться, ти про це дізнаєшся одним із перших.

Джейк подивився на нього здивовано. Каллаген витримав кілька секунд, а потім усміхнувся. Не міг утриматись.

— Нічого тут нема смішного, сей, — сказав Джейк, і вони вийшли в темряву літнього вечора року 1999-го.

ДВАНАДЦЯТЬ

За чверть до дев’ятої за Гудзоном ще догоряла зоря, коли вони прибули на місце першої з їхніх двох зупинок. Лічильник таксі показував дев’ять доларів п’ятдесят центів. Каллаген подав таксисту одну з десяток покоївки.

— Чувак, ти, давай, бережи себе, — образився водій з сильним ямайським акцентом. — Я буду переживать, щоб тебе, бува, не підстрелили.

— Радій, що бодай хоч щось отримав, синку, — відповів йому Каллаген добродушно. — У нас низькобюджетна екскурсія Нью-Йорком.

— Моя баба теж має бюджет, — плюнув таксист і поїхав геть.

Тим часом Джейк задивився вгору.

— Bay, — промовив він ніжно. — А я й забув, яке воно тут все величезне.

Каллаген простежив за його поглядом, а тоді нагадав:

— Давай зробимо нашу справу. — А коли вони поспішили всередину, запитав: — Тобі чути щось від Сюзанни? Хоч що-небудь?

— Чоловік з гітарою, — сказав Джейк. — Співає… ну, я не розумію. А мусив би. Це черговий типу випадковий збіг, який насправді зовсім невипадковий, на кшталт того, що книготорговець має прізвище Тауер чи Балазарове кубло називається «Похила вежа». Якась пісня… Я мусив би вгадати.

— І більше нічого?

Джейк похитав головою.

— Це було останнє, що я отримав від неї, і це було щойно після того, як ми вийшли з готелю і сіли в таксі. Гадаю, вона ввійшла у Діксі-Піґ і тепер недоторканна.

Він слабо посміхнувся своєму випадковому каламбуру.

Каллаген рушив до списку в центрі величезного вестибюля.

— Тримай Юка близько біля себе.

— Не переживай.

Каллагену не знадобилося багато часу, аби знайти те, що він шукав.

ТРИНАДЦЯТЬ

Напис повідомляв:

Довготривале збереження
10 — 36 місяців
користуйтесь жетонами
беріть ключ
менеджмент
не несе відповідальності
за втрачену власність

Нижче, в обрамленому ящичку, був список правил і інструкцій, який вони обидва уважно переглянули. З-під їхніх ніг пролунало гуркотіння потяга підземки. Каллаген, котрий не бував у Нью-Йорку вже майже двадцять років, не мав уявлення, що це за поїзд, куди він може їхати і на якій глибині у міських нутрощах може бігати. Вони вже спустилися на два рівні вниз ескалатором, спершу до крамниць, а потім сюди. А станція метро була ще нижче.

Джейк перевісив торбу з Орізами на друге плече і тицьнув пальцем в останній рядок обрамлених правил.

— Ми мали б знижку, якби були місцевими орендарями, — пояснив він.

— Ишку, — строго підгавкнув Юк.

— Атож, друже, — погодився Каллаген. — Якби бажання були кіньми, жебраки були б вершниками. Нам не потрібна знижка.

І справді. Пройшовши крізь металодетектор (без проблем з Орізами) і повз найнятого копа, який куняв на стільці, Джейк помітив, що один з найменших боксів у дальньому лівому кінці довгого приміщення вмістить торбу «ДОРІЖКИ СЕРЕДИННОГО СВІТУ» зі скринькою в ній. Орендувати цей бокс на найдовший термін коштувало двадцять сім доларів. Отець Каллаген, готовий до неполадок, акуратно згодував банкноти різним щілинам автомата, що видавав жетони: зі всіх чудес і жахів, з якими він зіткнувся під час їхнього короткого візиту до цього міста (до останніх належала і сплата двох доларів за ввімкнення лічильника в таксі), це було, в якомусь сенсі, найдивовижнішим. Автомат, що приймає паперові гроші? Великі технологічні досягнення мусять стояти за цією нудного коричневого кольору машиною з написом, що попереджає клієнтів: ВСТАВЛЯЙТЕ БАНКНОТИ ОБЛИЧЧЯМИ ВГОРУ! На пояснювальній картинці біля цього напису Джордж Вашингтон лежав головою наліво, але, виявилось, що банкноти, котрі вставляв Каллаген, приймалися машиною однаково, незалежно від того, в який бік була спрямована голова. Аби лиш догори портретом. Каллагенові аж полегшало, коли автомат один раз не спрацював, відмовився прийняти стару, пожмакану однодоларову купюру. Помірно м’яті п’ятірки він ковтав залюбки, щоразу бризкаючи жетонами у коритчатко внизу. Каллаген вибрав звідти їх на суму двадцять сім доларів і рушив назад, туди, де на нього чекав Джейк, та раптом став і обернувся, ніби щось згадавши. Придивився до боковини дивовижної (принаймні для нього вона справді була дивовижною) машини-грошоїдки. Там, ближче до її низу, на маленьких табличках містилася інформація, котра його цікавила. Цей автомат під назвою Чейндж-Мак-Р 2000 було вироблено в Клівленді, штат Огайо, але до створення його начиння були причетні різні компанії: «Дженерал Електрик», «ДеВолт Електронікс», «Шоурі Електрик», «Панасонік» і, в самому низу, але все одно виднілася найменша табличка: «Північний центр позитроніки».

«Змія в саду, — подумав Каллаген. — Той Стівен Кінг, котрий, припустімо, мене вигадав, можливо, існує лише в одному зі світів, але чи можна закластися, що „Північний центр позитроніки“ не існує геть у всіх? Звісно, бо це знаряддя Багряного Короля так само, як і „Сомбра“ його знаряддя, і бажає він того самого, чого за всю історію бажав будь-який схиблений на владі диктатор: бути повсюди, володіти усім, а по суті, контролювати цілий всесвіт».

— Або занурити його у темряву, — промурмотів він.

— Отче! — нетерпляче покликав його Джейк. — Отче!

— Іду, іду, — відгукнувся він і з повними жменями блискучих жетонів поспішно рушив до Джейка.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Бокс 883 видав ключ одразу після того, як Джейк вкинув до нього дев’ять жетонів, але хлопець продовжував їх кидати, аж поки там не зникли усі двадцять сім. Почервоніння за склом маленького вічка під номером бокса показало, що досить.

— По максимуму, — задоволено промовив Джейк. Вони так і розмовляли між собою отим пониженим тоном «боронь-бо розбудити немовля», і в цьому довгому, схожому на печеру приміщенні справді стояла тиша. Джейк гадав, що в робочі дні о восьмій ранку та о п’ятій вечора тут починається суцільний бедлам, коли люди виходять і заходять до станції метро внизу, дехто з них зберігає свої речі у короткотермінових, тих, що приймають монети, камерах. А зараз сюди крізь ескалаторну шахту лише допливав примарний відгомін розмов, що точилися у декількох поки ще відкритих крамницях нагорі, та знизу гуркіт чергового потяга підземки.

Каллаген обережно попхав боулінг-торбу у вузький отвір. Попхнув її якомога глибше під тривожним поглядом Джейка. Відтак він зачинив бокс, а Джейк обернув ключ.

— Бінго, — сказав хлопець, кладучи ключ собі до кишені. А тоді тривожно: — Воно спатиме?

— Гадаю, так, — відповів Каллаген. — Спало ж у мене в церкві. Якщо знову переломиться якийсь Промінь, можливо, воно прокинеться і почне творити лихо, проте якщо переломиться Промінь…

— Якщо переломиться Промінь, ніяке інше лихо вже не матиме значення, — завершив за нього фразу Джейк.

Каллаген кивнув.

— Єдине, що… ну, сам розумієш, куди ми йдемо. І знаєш, хто на нас, скоріш за все, там чекає.

Вампіри. Підлі люди. Либонь, якісь інші слуги Багряного Короля. Імовірно, Волтер, чорний чоловік у каптурі, котрий подеколи міняє свою личину й форму, називаючись Ределлом Флеґом. А може, навіть сам Багряний Король власною персоною.

Авжеж, Джейк це знав і розумів.

— Якщо ти володієш доторком, — продовжував Каллаген, — варто припустити, що хтось із них теж ним володіє. Є ймовірність, що вони здатні вичепити з наших з тобою голів місце схованки і номер бокса. Ми підемо туди і спробуємо її забрати, але мусимо пам’ятати, що шанси на невдачу ми маємо вельми високі. Я жодного разу в житті не стріляв із вогнепальної зброї, і ти теж — вибач мені, Джейку, — ти теж поки що не досвідчений, не загартований у битвах ветеран.

— Парочку я вже маю на своєму рахунку, — заперечив Джейк.

Він згадав про свій досвід з Гешером. І, звичайно, про Вовків.

— Схоже, тут усе буде інакше, — мовив Каллаген. — Просто я хочу сказати, що нам може бути дуже непереливки, якщо вони захоплять нас живцем. Якщо до цього дійде. Розумієш?

— Не хвилюйся, — відповів Джейк втішливо-крижаним голосом. — Не хвилюйся про це, отче. Ми не дамося живими.

П’ЯТНАДЦЯТЬ

Опинившись надворі, вони знов почали шукати собі таксі. Дякувати чайовим покоївки, Джейк упевнився, що в них залишилося майже достатньо грошей, щоб оплатити поїздку до Діксі-Піґ. А ще він мав таку думку, що варто їм лише зайти до Піг і всяка потреба в готівці — чи у будь-чому іншому — зникне геть.

— Он машина, — показав Каллаген і замахав заклично рукою. Тим часом Джейк озирнувся на будівлю, з якої вони щойно вийшли.

— Ти певен, що ми залишаємо його тут в безпеці? — поставив він питання Каллагену, поки таксист завертав у їхній бік, беззастережно клаксонячи якомусь роззяві, що затуляв йому шлях до заробітку.

— Судячи зі слів мого друга, сея Магрудера, це найбезпечніше сховище у Нью-Йорку, — відповів Каллаген. — У п’ятдесят разів безпечніше за камери схову на Пенн-стейшн і Гранд-сентрал[125], казав він… і, крім того, тут є можливість довготермінового зберігання. Напевне, є й інші камери схову в Нью-Йорку, але, поки вони відкриються, нас вже тут не буде — в тому чи іншому значенні.

Таксі під’їхало. Каллаген притримав дверцята для Джейка, а слідом за ним до машини скромно вскочив і Юк. Перш ніж самому сісти в машину, Каллаген кинув останній погляд на вежі-двійнята Всесвітнього торговельного центру.

— Ця штука може гарненько пролежати тут аж до червня дві тисячі другого, якщо ніхто не вломиться і її не вкраде.

— Або, якщо не впаде будівля, не завалить там все.

Каллаген розсміявся, хоча в голосі Джейка не чулося жартівливості.

— Та ніколи. А якщо навіть… що таке якась одна скляна куля під ста десятьма поверхами з бетону і сталі? Хай навіть та куля сповнена глибокої магії? Гадаю, тут і гаплик настане цій гидоті.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Джейк про всяк випадок наказав таксистові висадити їх на розі Лексингтон-авеню і П’ятдесят дев’ятої вулиці і, запитавши поглядом згоди в Каллагена, віддав водію все, окрім останніх двох доларів.

На розі Лекс і Шістдесятої Джейк показав на купу недопалків на тротуарі.

— Ось тут він був, — сказав він. — Той чоловік, що грав на гітарі.

Він нахилився, підібрав один недопалок і на хвильку затиснув його в кулаку.

Відтак кивнув, невесело всміхнувся і поправив лямку в себе на плечі. Усередині торби стиха дзенькнули Орізи. Джейк встиг порахувати їх у темряві таксі й не здивувався, що їх виявилося точно дев’ятнадцять.

— Не дивно, що вона зупинилася, — Джейк викинув «бичок» і витер долоню об сорочку. І раптом заспівав, неголосно, але дуже чисто:

«Я чоловік… постійної печалі… лиха мав я… щодня доста… я поїду залізницею на Північ… може, зможу… вскочити в наступний потяг».[126]

Каллаген, який і без того був накручений, відчув, що тепер уже його нерви напнуті до краю. Звісно ж, він упізнав цю пісню. Тільки Сюзанна співала її того вечора у Павільйоні — того вечора, коли Роланд завоював прихильність усієї Кальї, станцювавши таку пекельну комалу, якої більшість з них у житті не бачили, — замінивши «чоловіка» на «дівчину».

— Вона дала йому грошей, — мрійливо промовив Джейк. — І сказала…

Він закусив губу і застиг, задумливо похиливши голову. Знизу вгору на нього уважно дивився Юк. Каллаген теж чекав мовчки. І тут його осяяло розуміння: вони з Джейком йдуть у Діксі-Піґ, щоб там загинути. Вони підуть і будуть битися, але йдуть на загибель.

І він подумав, що загинути — це нормально. Втрата хлопця розіб’є серце Роланду… але він переживе і продовжить справу. Справа Роланда триватиме, допоки стоятиме Темна вежа.

Джейк звів очі вгору.

— Вона сказала: «Пам’ятай про боротьбу».

— Сюзанна?

— Так. Вона вийшла наперед. Мія її пропустила. Мію пісня розчулила. Вона плакала.

— Правду кажеш?

— Правду. Мія, нічия дочка, матір одного. І в той час, як Мія відволіклася… очі її осліпли від сліз…

Джейк роззирнувся навкруги. Юк зробив те саме — не для того, щоб щось роздивитися, а просто імітуючи свого улюбленого Ейка. Каллаген добре пам’ятав той вечір у Павільйоні. Вогні. Як Юк стоїть на задніх лапах і вклоняється натовпу фолькен. Сюзаннин спів. Вогні. Танці, як Роланд танцює комалу у світлі тих вогнів, кольорових вогнів. Роланд танцює в білості. Завжди Роланд; і насамкінець, після того, як всі решта попадають вбиті один по одному у цьому кривавому лайні, Роланд залишиться.

«Я зможу пережити цю думку, — подумав Каллаген. — І вмерти з нею».

— Вона щось залишила, але воно пропало! — вигукнув Джейк ображено, ледь не плачучи. — Мабуть, хтось його знайшов… чи, може, гітарист побачив, як вона щось впустила, і підібрав… от же ж кляте місто! Всі одне в одного щось крадуть. От же гадство!

— Облиш.

Джейк підвів своє бліде, втомлене, злякане лице до Каллагена.

— Вона залишила щось для нас конче необхідне! Хіба ти не розумієш, які в нас примарні шанси?

— Так. Джейку, якщо хочеш відступитися, то зараз саме час.

Джейк без жодної затримки на сумніви похитав головою, і Каллаген рішуче ним пишався.

— Ходімо, отче, — сказав хлопчик.

СІМНАДЦЯТЬ

Вони зупинились знову на розі Лекс і Шістдесят першої. Джейк показав на той бік вулиці. Каллаген побачив зелений тент і кивнув. На тенті було намальоване порося з мультику, воно блаженно посміхалося, попри те, що було засмажене до яскраво-копченої червоності. На клапані тенту йшов напис ДІКСІ-ПІҐ. Уздовж бровки рядком стояли припарковані п’ять довгих чорних «лімузинів», трохи розмитим жовтим світлом жевріли в темряві їхні стопові вогні. Каллаген уперше помітив, що на авеню наповзає туман.

— Ось, — промовив Джейк і вручив йому «рюгер». Хлопчик порився у себе в кишенях і дістав дві повні жмені набоїв. Вони тьмяно блищали в оманливому світлі вуличних ліхтарів. — Поклади їх собі до нагрудної кишені, отче. Легше буде діставати, ясно?

Каллаген кивнув.

— Стріляв коли-небудь раніше?

— Ні, — відповів Каллаген. — А ти коли-небудь запускав оті тарілки?

Джейкові губи смикнулись в усмішці.

— Ми з Бенні Слайтменом якось увечері притарабанили пачку тренувальних тарілок на берег річки і влаштували там змагання. У нього то не дуже, але…

— Дай я вгадаю. А в тебе виходило.

Джейк знизав плечима, а відтак кивнув. Йому не вистачало слів, щоб пояснити, як йому приємно тримати в руці тарілку, якою вбивчою вона відчувалась. Та це було, либонь, природно. Сюзанна теж легко й швидко навчилася кидати Орізи. Отець Каллаген і сам це бачив.

— Гаразд, то який ми маємо план? — спитав Каллаген. Тепер, коли він вирішив пройти весь цей шлях до кінця, він радо поступався хлопцеві лідерством. Врешті-решт, Джейк був стрільцем.

Джейк мотнув головою.

— Нема жодного плану, — сказав він. — Хоча ні. Я заходжу першим. Ти зразу за мною. Тільки-но проходимо крізь двері, розділяємось. Весь час між нами мусить бути не менше десяти футів там, де можна дотриматись такої дистанції. Отче, ти зрозумів? Тобто неважливо, скільки їх там, як близько вони, ніхто з них не зможе дістати нас обох одночасно.

Це була Роландова наука, здогадався Каллаген і кивнув.

— Я зможу шукати її через доторк, а Юк за запахом, — сказав Джейк. — Іди з нами. Стріляй у все, що проситься бути поціленим, і не вагайся, зрозумів?

— Атож.

— Якщо вб’єш якусь тварюку, у котрої буде корисна нам зброя, підбери її. Якщо зможеш хапати все на ходу, добре. Ми мусимо рухатись. Ми мусимо тиснути на них. Ми мусимо бути безжальні. Ти вмієш ричати?

Каллаген подумав і кивнув.

— Ричи на них, — наказав Джейк. — Я теж буду. І я буду рухатись. Можливо, бігтиму, але найпевніше, просто швидко йтиму. Запам’ятай, кожного разу, як я подивлюся праворуч, я мушу бачити твою скроню.

— Ти її бачитимеш, — пообіцяв Каллаген і подумав: «Поки котрийсь з них не завалить мене нарешті». — А після того, як ми її виведемо звідти, я стану стрільцем?

Усмішка Джейка стала, мов вовчий вишкір, усі його сумніви і страхи відпали геть.

— Кхеф, ка і ка-тет, — відповів він. — Дивись, нам горить ІДІТЬ. Гайда на той бік.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Місце водія в першому «лімузині» було порожнє. За кермом другого сидів чоловік у кашкеті й уніформі, але цей сей, на думку отця Каллагена, схоже було, що спав. Інший чоловік у кашкеті й уніформі огинався на хіднику біля третього «лімузина». Жаринка сигарети по лінивій дузі майнула від стегна до його рота, а потім назад. Він скинув на них очима, проте без якогось особливого інтересу. На що там було дивитися? Підстаркуватий чоловік, зовсім юний хлопчик-підліток та метушливий собака. Велике діло.

Коли вони вже наблизилися до протилежного боку Шістдесят першої, Каллаген побачив навпроти ресторану табличку на хромованій стійці:

ЗАЧИНЕНО. ПРИВАТНИЙ ЗАХІД

«Як можна було б назвати сьогоднішній приватний захід у ресторані Діксі-Піґ? — дивувався Каллаген. — Раут немовляти? Вечірка з приводу народження?»

— А як щодо Юка? — спитав він тихенько в Джейка.

— Юк буде зі мною.

Лише чотири слова, але їх вистачило, щоб Каллаген упевнився, Джейк знає, що робить: це вечір їхньої смерті. Каллаген не знав, чи вдасться їм вийти звідти у сяйві слави, але розумів, куди вони, усі троє, вийдуть. Галявина в кінці шляху ховалася тепер за найближчим поворотом, вони ввійдуть туди пліч-о-пліч. І хоч як не хотілося йому вмирати, поки має добрий зір і чисті легені, Каллаген все ж розумів, що все могло статися набагато гірше. Чорну Тринадцятку упакували в чергове темне місце, де вона спатиме, і якщо Роланд справді вистоїть до кінця цього гармидеру чи виграна буде битва, чи навпаки, тоді вже він зможе відстежити місцезнаходження кулі і знищити її, як забажає. А поки що…

— Джейку, послухай мене зараз. Це важливо.

Джейк кивнув, не приховуючи нетерплячості.

— Чи ти розумієш, що тобі загрожує смерть, чи ти волієш прощення своїх гріхів?

Хлопчик зрозумів, що йому дають останню сповідь.

— Так, — промовив він.

— Ти каєшся?

— Так, отче.

Каллаген зобразив перед собою знак хреста.

In nomine Patris, et Filii, el Spiritus…[127]

Юк гавкнув. Лиш раз, але схвильовано. І він прозвучав трохи здавлено, той його гавк, бо Юк саме знайшов щось у риштаку і приніс у пащі показати Джейку. Хлопець нахилився і взяв ту річ.

— Що? — запитав Каллаген. — Що там таке?

— Це те, що вона нам залишила, — відповів Джейк, і в голосі його чулося полегшення, ледь не нова надія. — Те, що вона скинула в ту мить, як заплакала розчулена піснею Мія. Ох, отче, можливо, в нас тепер є якісь шанси. Мусимо ж ми мати хоч якийсь шанс.

Він поклав знахідку на долоню Каллагену. Той здивувався, яка вона важкенька, і разом йому сперло дух від її краси. У душі його теж зблиснула надія. Либонь, безглузда, але ж вона з’явилася.

Каллаген підніс фігурку черепахи собі ближче до обличчя й провів вказівним пальцем по подряпині у формі знака питання на її панцирі. Задивився в її мудрі, сповнені умиротворення оченята.

— Яка вона гарна, — нарешті видихнув він. — Чи це не Черепаха Матурин? Це ж вона, правда?

— Я не знаю, — сказав Джейк. — Можливо. Сюзанна називає її sköldpadda, ймовірно, вона нам зможе допомогти, хоча й не зможе повбивати тих гончаків, що чекають на нас там. — Він кивнув на Діксі-Піґ. — Тільки ми самі можемо це зробити, отче. Ти готовий до цього?

— О, так, — відповів спокійно Каллаген, ховаючи черепашку, прекрасну sköldpadda, собі до нагрудної кишені. — Я стрілятиму, поки не кінчаться набої або поки мене не вб’ють. Якщо набої закінчаться раніше, ніж мене вб’ють, я гатитиму їх руків’ям револьвера.

— Добре. Гайда, влаштуємо їм там зараз панахиду.

Вони пройшли повз табличку ЗАЧИНЕНО на хромованій підставці, Юк тюпав між ними з задертою вгору головою, на писку зблискувала ота його зубата усмішка. Вони неспішно подолали три сходинки до двостулкових дверей. Перед ними Джейк сягнув рукою до торби і витяг пару тарілок. Пристукнув ними одна об одну, кивнув їх глухому дзенькоту, а відтак спитав:

— Давай подивимося на твій.

Каллаген підняв «рюгер», притиснувши, мов дуелянт, його дуло собі до правої щоки. Тоді торкнувся нагрудної кишені, що відстовбурчилася й обвисла під вагою набоїв.

Джейк задоволено кивнув.

— Тільки-но зайшли, рухаємось поряд. Завжди поряд, а Юк між нами. На три. Щойно почнемо, не зупинимося, поки не помремо.

— Не зупинимося.

— Точно. Ти готовий?

— Так. Хай тебе Бог милує, хлопчику.

— І тебе, отче. Раз… два… три.

Джейк відчинив двері, і вони разом увійшли в атмосферу приглушеного освітлення й солодкаво-гострого запаху смаженої свинини.


ЗАСПІВ:

Комала-ком-гати,

Час є жити, а є час вмирати.

Стань спиною до останньої стіни.

Не заважай кулям літати.


ВІДСПІВ:

Комала-ком-гати!

Не заважай кулям літати!

Не тужіть по мені, друзі мої,

Як надійде час мені вмирати.

Загрузка...