Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

ОДИН

Діставшись до невеличкого торговельного центру в місті Бриджтоні — супермаркет, пральня і навдивовижу капітальна аптека — обидва, і Роланд, і Едді, одразу ж це відчули: ні, не лише спів, а й нагромадження сили. Вони підносились на ній вгору, немов якимсь шаленим, чарівним ліфтом. Едді вловив себе на думках про магічний порошок Дзвінки й магічну пір’їну Дамбо.[88] Відчуття було схоже на те, ніби вони наближалися до троянди, і в той же час зовсім не таке. Не було почуття піднесеної святості чи безгрішності у цьому містечку в Новій Англії, проте щось тут таки діяло і було воно потужним.

Едді вів машину від Іст-Стоунгема до Бриджтона, керуючись знаками, що провадили його з одного путівця на інший, і попутно відзначав ще дещо — неймовірно свіжу виразність цього світу. Літні соснові ліси вражали такою глибокою зеленню, якої він не просто ніколи не бачив, а навіть уявити собі раніше не міг. Від пташок, що шугали в небі, в нього буквально перехоплювало подих, навіть від звичайнісіньких горобців. Кожна тінь на землі виглядала м’якою й об’ємною, якщо хочеш — нахились, скрути, мов клапоть оксамиту, і забирай.

Нарешті Едді запитав у Роланда, чи й той відчуває щось схоже.

— Так, Едді, — відповів Роланд. — Я відчуваю, і бачу, і чую… просто ніби на дотик.

Едді кивнув. Він мав таке саме відчуття. Цей світ виглядав реальнішим за саму реальність. Цей світ, він… антитодеш. На краще означення він не спромігся. Схоже, вони опинилися в самісінькій серцевині Променя. Едді відчував, як їх несе вздовж нього, ніби рікою крізь ущелину в бік водоспаду.

— Але я боюся, — продовжив Роланд. — У мене таке відчуття, ніби ми наближаємося до центру всього — може так статися, навіть до самої Вежі. Тож зрозуміло, що після всіх тих років, після того, як сам цей похід став для мене всім, його кінець лякає.

Едді кивнув. У нього аналогічно. Звісно, що страшно. Якщо навіть не сама Вежа випромінює цю надзвичайну силу, то й тоді це все одно робить щось потужне й страшне, пов’язане з трояндою. Але не зовсім тотожне їй. Двійник троянди? Може бути й таке.

Роланд задивився на автостоянку, на людей, котрі вешталися під літнім небом, по якому повільно сунули пухкі товсті хмари, і, схоже, не усвідомлювали, що світ навкруг них потужно співає, що всі ті хмари пливуть в небесах своїм, одвіку відомим їм шляхом. Вони не усвідомлювали власної краси.

Стрілець промовив:

— Найжахливішим для мене було б досягти Вежі й побачити, що горішня кімната порожня, так я гадав. Бог усіх всесвітів мертвий або його навіть не існувало ніколи. Але тепер… уяви собі, Едді, що там хтось справді є? Якийсь очільник, хтось, хто виявиться…

Він не зміг закінчити цієї фрази.

Її спробував закінчити Едді.

— Хтось, хто виявиться усього лиш черговим гівнюком? Ти це хотів сказати? Бог не мертвий, але він злостивий недоумок?

Роланд кивнув. Це було не зовсім те, чого він боявся, але, на його думку, Едді влучив принаймні десь поряд.

— Роланде, як таке може бути? Зважаючи на те, що ми зараз відчуваємо?

Роланд знизав плечима — мовляв, усяке трапляється.

— У будь-якому разі, чи маємо ми інший вибір?

— Не маємо, — з сумом підтвердив Роланд. — Все і всі служать Променю.

Хтозна, що то була за потужна, співоча сила, але надходила вона з дороги, яка вела знову в бік лісу, на захід від торговельного центру. Напис на вказівнику Канзас-роуд навернув думки Едді до Дороті й Блейна Моно.

Він перемкнув трансмісію їхнього позиченого «форда» і рушив уперед. Серце билося в грудях ритмічними, сильними зойками. «Чи не так почувався Мойсей, коли наближався до палаючого куща, в якому його чекав Бог, — подумалось Едді. — Чи не так само почувався Яків, коли прокинувся у таборі і побачив незнайомця, осяйного й гарного — янгола, з яким йому випало боротися?[89] Мабуть, що так», — вирішив він. Він був певен, що добігає кінця черговий етап їхнього походу — попереду чергова відповідь.

Щоб Бог жив на Канзас-роуд, у містечку Бриджтоні у штаті Мен? Таке мусило б звучати безглуздо, але виявилось, що ні.

«Тільки не вбивай мене на смерть, — подумав Едді й повернув на захід. — Я мушу повернутися до моєї коханої, тож, прошу, не вбивай мене на смерть, ким би або чим би ти не був».

— Друже, мені так лячно, — промовив він.

Роланд сягнув по його руку і стиснув її.

ДВА

За три милі від торговельного центру вони під’їхали до ґрунтового шляху, який відгалужувався ліворуч і зникав між сосен. Вони вже проминули кілька відгалужень, повз котрі Едді проїхав, не зменшуючи постійної швидкості тридцять миль за годину, але тут він зупинився.

Обидва вікна в машині були опущені. Чутно було шум вітру між дерев, невдоволене каркання якоїсь ворони, не дуже віддалене гуготіння моторного човна, вібрацію двигуна їхнього «форда». Не рахуючи складеного із сотень тисяч співочих голосів акорду, тільки ці звуки й було чутно. На табличці, якою було позначено поворот, містився лаконічний напис ПРИВАТНА ДОРОГА. Проте Едді кивнув.

— Це тут.

— Так, я знаю. Як твоя нога?

— Болить. Не переживай за неї. Зможемо?

— Мусимо, — сказав Роланд. — Ти правильно зробив, що привіз нас сюди. Саме тут друга половина ось цього.

Він поплескав себе по кишені, де лежав документ, за яким право володіння пустирем передавалося корпорації «Тет».

— Гадаєш, цей Кінг, він близнюк троянди?

— Правду кажеш, — посміхнувся Роланд тому, якими словами він це відповів. А Едді подумав, що вкрай рідко він його бачив аж таким сумним. — Ми набралися тих фраз, якими розмовляють у Кальї, еге ж? Першим Джейк, а тоді й усі решта. Але це минеться.

— Рушаймо, — промовив Едді. І це не прозвучало як запитання.

— Атож, і попереду небезпека. Хоча… можливо, не така вже й велика. То їдемо?

— Зажди хвильку. Роланде, ти пам’ятаєш, Сюзанна згадувала про чоловіка на ім’я Мозес Карвер?

— А, діля… тобто, діловий чоловік. Він перейняв на себе бізнес її батька, коли сей Голмс помер, я правильно кажу?

— Авжеж. Він іще й хрещений батько Сюзі. Вона казала, що йому можна цілком довіряти. Пам’ятаєш, як вона напосілася на мене з Джейком, коли ми припустили, що це він міг поцупити гроші компанії?

Роланд кивнув.

— Я довіряю її думці, — сказав Едді. — А ти як?

— Так.

— Якщо Карвер справді людина чесна, ми могли б запропонувати йому зайнятися подальшим вирішенням проблем, котрі ми маємо у цьому світі.

Здавалося б, це абсолютно нікчемна тема, порівняно з тією силою, що, як відчував Едді, нуртує навкруг нього, але він вважав інакше. Їм може випасти лише один шанс на те, аби вберегти троянду і забезпечити її подальше існування. Вони все мусять зробити правильно, і, як розумів Едді, це означає зважати на волю долі.

Словом, на ка.

— Сюзі каже, що «Голмс Дентал» коштувала вісім, а то й десять мільйонів, коли ти, Роланде, вичепив її з Нью-Йорка. Якщо Карвер такий фахівець, як мені хочеться про нього думати, ця компанія мусила б зараз коштувати від дванадцяти до чотирнадцяти мільйонів.

— Це багато?

— До фіга, — підтвердив Едді, обводячи обрій помахом руки, і Роланд кивнув. — Звучить дивно, використовувати прибуток від стоматологічних операцій на спасіння всесвіту, але я кажу саме про це. І гроші, котрі їй залишила зубна фея,[90] можуть стати лише початком. Той же «Майкрософт», наприклад. Пам’ятаєш, я казав про це Тауеру?

Роланд кивнув.

— Пригальмуй, Едді. Заспокойся, я тебе прошу.

— Вибач, — погодився Едді, набираючи повні груди повітря. — То на мене так це місце подіяло. Цей спів. Обличчя… ти бачиш ці обличчя крізь дерева? Серед тіней?

— Дуже добре бачу.

— Я трохи божеволію від усього тут. Зрозумій мене. Я кажу про те, що можна було б об’єднати «Голмс Дентал» і «Тет», а тоді скористатися нашим знанням майбутнього і перетворити це утворення на чи не найбагатшу корпорацію за всю історію світу. Зрівнятися ресурсами з Корпорацією «Сомбра»… а може, навіть і з самим «Північним центром позитроніки».

Роланд знизав плечима, а тоді підняв руку, ніби запитуючи в Едді, як той може балакати про гроші в присутності неймовірної сили, що лавою суне осереддям Променя і крізь них самих, від цієї сили в них сторч стоїть волосся на потилицях, тремтить у переніссях, а кожна лісова тінь перетворюється на задивлене лице… так, ніби тут зібралися юрми народу, щоб побачити, як вони будуть грати апофеоз їхньої драми.

— Мені зрозумілі твої відчуття, але це теж важливо, — наголосив Едді. — Повір, це дуже важливо. Ти можеш уявити собі таке, що ми могли б швидко акумулювати капітал і купити «Північний центр позитроніки» ще до того, як він ввійде в силу у цьому світі? Роланде, ми маємо можливість повернути справи по-іншому, так само, як однією лопатою можна спрямувати в інший бік навіть наймогутнішу річку, якщо зробити це у її верхів’ї, там, де вона усього лише струмочок.

Роланд на це блимнув очима.

— Перейняти владу, — промовив він. — Спрямувати її діяльність на досягнення нашої мети, а не Багряного Короля. Так, це, либонь, можливо.

— Так воно чи ні, але ми мусимо пам’ятати, що ми граємо не тільки за 1977-й чи 1987-й рік, звідки я сам, або за 1999-й, до якого потрапила Сюзі.

Едді усвідомив, що до того року Кельвін Тауер уже може померти, а Аарон Діпно мертвим буде напевне, їхній фінальний акт у драмі «Темна вежа» — врятування Доналда Каллагена від Братів Гітлера — давно буде зіграно. А їх обох зметено зі сцени. На галявину в кінці шляху, разом з Ґешером і Гутсом, Бенні Слайтменом і Сюзен Дельгадо,

(Калья, Каллаген, Сюзен, Сюзанна)

і Цок-Цоком, ба навіть Блейном з Патрисією. Роланд і весь його ка-тет також відійдуть на ту галявину, рано чи пізно. Наприкінці — якщо їм вистачить самовбивчої відваги і фантастично поталанить — залишиться стояти лише Темна вежа. Якби їм пощастило вщипнути «Північний центр позитроніки» ще у пуп’янку, можливо, вдалося б урятувати і всі ті Промені, що вже було зруйновано. Та навіть якби й не вдалося, принаймні щоб підтримувати Вежу на її місці, вистачило б і двох Променів: троянди в Нью-Йорку і чоловіка на ім’я Стівен Кінг у штаті Мен. Едді не мав аргументованих доказів щодо цього… лише просту віру в своєму серці.

— А граємо ми, Роланде, за віки.

Роланд стиснув руку в кулак, легенько стукнув по запилюженій панелі старого «форда» Джона Каллема і кивнув.

— Будь-що може протривати на тій ділянці, ти це усвідомлюєш? Будь-що! Якась будівля, парк, пам’ятник або Національний інститут звукозапису. Поки там залишається троянда. Цей дядько, Карвер, може легалізувати корпорацію «Тет», можливо, працюючи разом із Діпно…

— Так, — погодився Роланд. — Мені сподобався Діпно. У нього правдиве обличчя.

Едді теж так думав.

— У будь-якому разі вони можуть скласти юридичний документ, яким буде захищено троянду: аби троянда залишалась там завжди, що б не трапилось. І я відчуваю, що так воно й буде. І в 2007, у 2057, у 2525, у 3700… чорт забирай, у 19000 році… я гадаю, вона буде завжди там рости. Бо хоч вона й тендітна, але все ж таки, на мою думку, безсмертна. Проте ми мусимо все зробити правильно, поки маємо на це шанс. Бо цей світ — ключовий. У ньому нема шансів десь трохи щось підпиляти, якщо ключ не обертається. Не думаю, щоб у цьому світі можна було б якусь подію переробити наново.

Роланд трохи посидів замислено, а тоді показав на грунтовий шлях, що губився поміж дерев і вів у ліс задивлених облич і співочих голосів. Серед гармонії всього, що наповнює життя значенням і сенсом, що тримається правди, що визнає Білість.

— А як ти думаєш, Едді, той чоловік, котрий живе наприкінці цієї дороги, чи він насправді людина?

— Гадаю, що так, і не лише тому, що нам так розказував Джон Каллем. Я відчуваю це отут, — Едді поклав собі руку на груди, на серце.

— І я також.

— Ти так кажеш, Роланде?

— Атож, кажу. А він безсмертний, як ти гадаєш? Бо я багато всякого надивився за всі ті роки, а чуток наслухався ще більше, але ніколи не чув про чоловіка або жінку, котрі б жили вічно.

— Не думаю, щоб він потребував безсмертя. Гадаю, єдине, що йому треба робити, — це писати правильну історію. Бо деякі історії якраз і живуть вічно.

В очах Роланда зблиснуло розуміння.

«Нарешті, — подумав Едді. — Нарешті він уторопав».

Але як же довго він сам не міг до цього дійти, а потім ще й таке проковтнути?

Господи, після всіх тих інших чудес, які він бачив, мусив би й зрозуміти, проте останній крок йому довго не вдавалось зробити. Навіть після того, як йому стало зрозуміло, що людина з плоті й крові, живий отець Каллаген, вистрибнула з роману «Салемз-Лот», він не міг ще зробити той рішучий крок. Зрушило його тільки тоді, коли він довідався, що Кооп-Сіті міститься в Бронксі, а не в Брукліні. Принаймні в цьому світі. Єдиному світі, що має важливе значення.

— А може, його нема вдома, — промовив Роланд, тоді як світ навкруг них застиг в очікуванні. — Може, чоловіка, котрий створив нас, немає вдома?

— Ти ж знаєш, що він там.

Роланд кивнув. І в його очах засвітилися ті давні вогники, відблиски того вогню, що ніколи й не згасав, того, що освітлював весь його шлях вздовж Променя від самого Ґілеаду.

— Тоді їдьмо! — вигукнув він хриплим голосом. — Рушай, заради отця твого! Якщо він Бог — наш Бог, я подивлюся йому в очі і спитаю в нього дорогу до Вежі!

— А хіба ти спершу не спитаєш, як дістатися до Сюзанни?

Щойно це питання злетіло в Едді з язика, як він уже пошкодував і молився про те, щоб стрілець не відповідав йому.

І Роланд не відповів. Він лише крутнув рештками пальців на правій руці.

— Їдьмо, їдьмо.

Едді ввімкнув передню передачу і спрямував «форд» Джона Каллема на просіку. Вони поїхали у величну співочу силу, котра пронизувала їх, немов вітер, перетворювала їх на щось не менш ілюзорне, ніж думка або сновидіння в голові якогось сплячого бога.

ТРИ

За чверть милі дорога розгалужувалась. Едді вибрав ліву гілку, хоча на стрілці, що вказувала туди, було написано РАВДЕН, а не КІНГ. Здійнята ними курява висіла у дзеркальці заднього огляду. Спів солодко дурманив, пливучи крізь нього, мов спирт. Волосся так і стирчало в нього на голові, а м’язи тремтіли. Візьмися він зараз діставати зброю, подумав Едді, клятий револьвер, мабуть, випав би йому з руки. Та якби він його навіть утримав, прицілитися все одно не зміг би. Незрозуміло, як чоловік, котрого вони шукали, може жити так близько біля цього співу, спати і їсти, не кажучи вже про написання тих своїх історій. Та звісно ж, Кінг не просто жив побіля цього звуку, якщо здогадка Едді правильна, саме Кінг і був його джерелом.

Але якщо він має родину, як ведеться їм? І навіть, якщо й не має, то як щодо його сусідів?

Праворуч виринула під’їзна алея, а…

— Стоп, Едді.

Сказав ці слова Роланд, але абсолютно не схожим на свій голосом. Він різко зблід, що видно було навіть крізь його кальїнську засмагу.

Едді зупинився. Роланд незграбно смикав ручку на дверцятах зі свого боку, але не зміг їх відчинити, тож по пояс вистромився у вікно (Едді почув, як пряжка його ременя дряпонула хромовану смужку, що обрамляла вікно «форда») і виригав просто на оґґан. Коли Роланд знову гепнувся на сидіння, вигляд він мав виснажений і водночас схвильований. Очі, що зустріли погляд Едді, сяяли древньою синявою.

— Поїхали.

— Роланде, ти певен…

Роланд лише крутнув пальцями, дивлячись прямо вперед, крізь запилюжене лобове скло «форда».

— Їдьмо, їдьмо, заради отця твого.

Едді рушив.

ЧОТИРИ

Дім був того типу, що його торговці нерухомістю називають ранчо. Едді це не здивувало. Його здивувало інше — те, яким скромним був цей дім. Тоді він змусив себе пригадати, що не кожний, хто пише, багатий письменник, а стосовно молодих авторів цю істину треба ще й надвоє ділити. Випадковий мимодрук, вочевидь, зробив його другий роман раритетом у середовищі бібліоманіяків, проте Едді мав сумніви, щоб Кінг отримував із таких продажів авторські гонорари. Чи роялті, як вони це називають.

А проте на розворотному майданчику стояв новенький джип «черокі» з ловкеньким індіанським візерунком, намальованим на борту, з чого також можна було судити, що Стівен Кінг не голодує заради свого мистецтва. Перед будинком містився дитячий манеж з дерев’яними драбинками й розкиданими навкруги пластмасовими іграшками. У Едді від його вигляду тьохнуло серце. Калья навчила його чітко: діти ускладнюють проблеми. Судячи з іграшок, діти, що живуть тут, ще маленькі. І ось до них приїздять двоє дядьків, озброєних великокаліберними револьверами. Дядьків, котрі саме зараз не зовсім при добрім розумі.

Едді заглушив двигун «форда». Каркнула ворона. Гудів моторний човен — судячи зі звуку, більший за той, що вони чули раніше. Поза будинком яскраві промені сонця відбивалися від синьої води. І голоси співали: Ком, ком, кама-кама-комала.

Грюкнуло, це Роланд відкрив дверцята машини й виліз надвір, трохи похитнувшись: поранене стегно, сухий крутій. Виліз Едді, розминаючи занімілі, немов чужі, ноги.

— Таббі, це ти?

Голос долетів з-за правого рогу будинку. А тоді, поперед того голосу, поперед чоловіка, якому він належав, з’явилася тінь. Ніколи Едді ще не бачив тіні, котра б наповнювала його таким страхом і цікавістю. Він подумав, і то з абсолютною ясністю: «Звідти йде мій творець. Це він, атож, правду кажу».

А голоси співали.

Комала-ком-йокелемене, ось той, хто створив мене.

— Ти щось забула, любонько?

Тільки останнє слово прозвучало з отим східним протягом — люубонько, на такий манер його промовив би Джон Каллем. А тоді з’явився й сам господар будинку, особисто. Побачив їх і зупинився. Роланда він побачив і застиг. Разом з цим замовкли й співочі голоси, і гудіння човна на озері, схоже, теж припинилося. На якусь мить весь світ завис у повітрі. А тоді цей чоловік розвернувся й побіг. За мент до того Едді ще встиг помітити жахливий зблиск впізнавання на його обличчі.

Слідом за ним, немов кіт за пташкою, блискавично метнувся Роланд.

П'ЯТЬ

Але ж сей Кінг не пташкою був, а людиною. Літати він не вмів, а тікати не мав куди. Бокова галявина спускалася з положистого пагорба, вид якого псувала лише бетонна брила, де міг бути або колодязь, або якийсь каналізаційний люк. Поза галявиною лежав пляжик, завбільшки як поштова марка, де теж було розкидано іграшки. А далі — тільки озеро. Чоловік добіг до берега, стрибнув у воду, а потім повернувся, та так незграбно, що ледь не впав.

Роланд посеред гонитви застиг на пляжному піску. Вони зі Стівеном Кінгом втупились одне в одного поглядами. Едді стояв ярдів за десять позаду Роланда, дивлячись на них. Знову розпочався спів, а разом з ним і гудіння моторного човна. Можливо, вони й не припинялися, проте Едді вважав інакше.

Чоловік у воді затулив собі очі долонями, як то роблять діти.

— Вас тут нема, — промовив він.

— Я тут, сей, — відгукнувся Роланд, голос його звучав м’яко й разом з тим благоговійно. — Прибери руки з очей, Стівене з Бриджтона. Прибери їх і добре мене роздивися.

— Можливо, в мене щось з нервами, — промовив чоловік у воді, але повільно опустив руки. На очах в нього були окуляри в простій чорній оправі, з товстими скельцями. Одну їх дужку було полагоджено шматочком клейкої стрічки. Волосся він мав чи то чорне, чи темно-русяве. От борода, та точно була чорна, з окремими яскравими пасмами ранньої сивини. Одягнений він був у сині джинси й майку з написами: RAMONES, ROCKET ТО RUSSIA GABBA-GABBA-HEY.[91] Скидався він на товстуна середніх літ, хоча насправді товстим ще не був. Високий, з блідим обличчям попелястого відтінку, як у Роланда. Едді без особливого здивування відзначив собі, що Стівен Кінг вельми схожий на Роланда. Через різницю в віці ніхто не сприйняв би їх за близнюків, а от як батька й сина… Авжеж. Легко.

Роланд тричі ляснув собі по горлу, тоді ще й головою струснув. Цього виявилося недостатньо. Це не допомогло. Едді зачудовано й злякано побачив, як стрілець вклякає на колінах серед яскравого іграшкового мотлоху, прикладаючи собі до лоба покривлену долоню.

— Хайл, творець історій, — промовив він. — Вітають тебе Роланд Дескейн з Ґілеаду, це я, та Едді Дін з Нью-Йорка. Чи ти відкриєшся нам, як ми відкриваємося тобі?

Кінг розреготався. Після таких сильних слів, промовлених Роландом, Едді вразив цей сміх.

— Я… чоловіче, цього бути не може. — А тоді до самого себе: — Чи може, може?

Роланд, стоячи так само навколішках, проваджував собі далі, ніби чоловік у воді щойно не сміявся і ні слова не проказав.

— Чи ти бачиш нас такими, якими ми є насправді, і те, що ми робимо?

— Ви, либонь, стрільці, якщо ви дійсно справжні. — Кінг уважно вдивлявся у Роланда крізь свої товсті скельця. — Стрільці, що шукають Темну вежу.

«Так воно й є, — подумав Едді, а голоси наростали і сонце зблискувало на синій воді. — Достоту так».

— Правду кажеш, сей. Ми потребуємо допомоги й підтримки, Стівене з Бриджтона. Можеш ти нам їх надати?

— Містере, я не знаю, хто ваш товариш, але щодо вас… чоловіче, то я вас створив. Ви не можете стояти там уже тому, що єдине місце, де ви насправді існуєте, розташовується тільки отут. — Він вдарив собі по лобі кулаком, немов пародіюючи Роланда. Тоді показав на будинок. Той його будинок, типу ранчо. — І ще там. Там ви теж існуєте, я гадаю. У шухляді стола, а може, в ящику в гаражі. Ви незакінчений текст. Я про вас не згадував уже цілих… цілих…

Голос його стишився. Ось він почав похитуватись, як робить той, хто прислухається до ледь чутної, чарівної музики, а потім коліна йому підігнулись. Він упав.

— Роланде! — заволав Едді, врешті кидаючись наперед. — Та в нього ж клятий серцевий напад! — У той же час розуміючи чи, либонь, тільки сподіваючись на краще. Бо спів аніскілечки не стишився. І обличчя серед дерев, і тіні залишалися так само ясними.

Стрілець нахилився і підхопив Кінга, котрий уже почав потроху очунювати, під пахви.

— Він лише знепритомнів. Та й хто б йому міг дорікнути? Допоможи мені віднести його до будинку.

ШІСТЬ

У хазяйській спальні в око впадали розкішний вид на озеро та огидний, пурпурового кольору килим на підлозі. Едді сидів на ліжку й бачив крізь двері ванної кімнати, як Кінг знімає з себе мокрі кросівки і верхній одяг, потім на мить зникає з прорізу дверей за викладеною кахлями стіною, щоб поміняти мокрі труси на сухі. Він не протестував, коли Едді пішов за ним до спальні. Щойно прийшовши до тями, — а непритомним він залишався не довше за тридцять секунд, — він проявив ледь не надприродний спокій.

Ось він вийшов з ванної і рушив до комода.

— Це чийсь жарт? — спитав він, риючись там у пошуках сухих джинсів і свіжої майки. Кінгове житло підказувало Едді, що тут водяться гроші — принаймні хоч якісь. Хтозна, про що міг промовляти його одяг. — Це те, що нафантазували Мак Маккатчен і Флойд Колдервуд?[92]

— Я не знаю таких людей, і це не жарт.

— Певно, що ні, бо це люди не реальні. — Кінг просунув ногу в холошу джинсів. Говорив він до Едді розсудливим тоном. — Маю на увазі, що це я їх вигадав!

Едді кивнув.

— Та я якось здогадався про це. Але він все одно реальний. Я разом з ним уже… — Скільки? Едді пригадати не міг. — …Досить довго, — закінчив він. — То ти вигадав його, а мене — ні?

— Ти вважаєш себе знехтуваним?

Едді розсміявся, але він і справді почувався так, ніби ним знехтували. Ну, хіба трішечки. Можливо, Кінг поки ще не дійшов до нього. Якщо так, то він не цілком у безпеці, хіба ні?

— Я не почуваюся так, ніби в мене щось з головою, — сказав Кінг. — Проте навряд чи хтось в собі таке помічає.

— У тебе все гаразд з головою, сей, але я добре розумію твої відчуття. Цей чоловік…

— Роланд. Роланд з… Ґілеаду?

— Правду кажеш.

— Я не пам’ятаю, чи в мене було щось про Ґілеад, — зауважив Кінг. — Треба б перечитати, якщо знайду той рукопис. Але звучить гарно. Як оте «Нема бальзаму в Ґілеаді».[93]

— Я щось не дуже розумію.

— Та все гаразд, я й сам себе до пуття не розумію. — Кінг узяв із комода сигарети «Полл-Молл» і закурив. — Розказуй далі.

— Він витяг мене крізь двері між його світом і цим. У мене теж було відчуття, ніби я з глузду з’їхав.

Едді було витягнуто не з цього світу — те саме, та трішечки не те, — а ще його тоді сильно кумарило, дуже хотілося героїну, але навіщо перевантажувати деталями й без того складну ситуацію. До того ж було одне питання, яке він бажав з’ясувати, перш ніж вони возз’єднаються з Роландом і почнеться справжня балачка.

— Скажи мені, будь ласка, сей Кінг, ти знаєш, де розташовується Кооп-Сіті?

Кінг перекладав монети й ключі з мокрих джинсів до сухих, праве око він заплющив від диму, що тягнувся вгору з затиснутої в кутику губ сигарети. Та тут він підвів голову й здивовано запитав у Едді:

— Це якась каверзна загадка?

— Ні.

— І ти в мене не вистрелиш з отого твого револьвера, якщо я відповім неправильно?

Едді злегка посміхнувся. Як на бога, Кінг виглядав не таким уже й неприємним дядьком. Тоді він нагадав собі, що бог убив його меншу сестричку, використавши як знаряддя п’яного водія, а також і його брата Генрі. Бог створив Енріко Балазара і спалив живцем Сюзен Дельгадо. Посмішка його зів’яла. Але він відповів:

— Ні в кого тут не стрілятимуть.

— У такому разі, я вважаю, що Кооп-Сіті розташовується в Брукліні. Звідки, судячи з твого акценту, ти й походиш. То як, виграв я ярмаркову гуску?

Едді здригнувся так, ніби його хтось вколов шпилькою.

— Що?

— Та це просто у моєї матері була така примовка. Коли ми з моїм братом Дейвом робили все, що було треба, і з першого разу так, як слід, вона зазвичай казала: «От тепер, хлопчики, ви виграли собі ярмаркову гуску». Жарт такий. То чи виграв я приз?

— Так, — відповів Едді. — Звісно.

Кінг кивнув, а тоді загасив сигарету.

— Ти гарний хлопець. А от твій приятель мене не дуже цікавить. Та й ніколи не цікавив. Гадаю, якоюсь мірою саме через це я й покинув писати ту історію.

Едді знов здригнувся, він навіть підвівся з ліжка, щоб уточнити.

— Зовсім покинув?

— Авжеж. Вона називалася «Темна вежа». Ця книга мала б стати моїм «Володарем перснів», моїм «Горменгастом»,[94] моїм хтозна-чим ще. Коли тобі двадцять два, амбіцій більше, ніж треба. Минуло небагато часу, як я второпав, що це завеликий подвиг для мого маленького мозку. Це занадто… ну, не знаю… екстравагантно. Гадаю, це доречне слово, не гірше за будь-яке інше. Крім того, — додав він сухо, — я загубив конспект.

— Що ти зробив?

— Звучить безглуздо, правда? Але письменництво — це незрідка і є безглуздя. Чи тобі відомо, що Ернест Гемінґвей якось загубив у потязі цілу збірку оповідань?

— Справді?

— Справді. Він не робив запасних копій, не зберігав копірок після друку. Тільки готовий варіант, і той пропав. Подібне трапилось і зі мною. Одна нічна п’янка, чи, може, я тоді був на мескаліні, я того вже не пам’ятаю, але я тоді написав детальний конспект епопеї в жанрі фентезі на п’ять, а то й десять тисяч сторінок. Гадаю, гарний вийшов конспект. За ним ця штука мала б гарну форму. І стиль. А потім я його загубив. Можливо, його здуло з заднього сидіння мого мотоцикла, коли я повертався з якогось задрипаного бару. Раніше зі мною нічого подібного не траплялося. Зазвичай я дбайливий, принаймні до своєї роботи.

— Угу, — тільки й спромігся Едді й мало не запитав: «Чи не траплялися тобі на очі якісь розчепурені хлопці, такі, що їздять у поцяцькованих машинах, у той час, коли ти його загубив? Щоб не уточнювати, такі ниці люди. Хтось з червоною міткою на лобі? Такою, трохи схожою на криваве коло. Коротше кажучи, чи не було якихось натяків на те, що хтось поцупив твій коспект? Хтось, чий інтерес полягав у тім, щоб „Темну вежу“ ніколи не було дописано?»

— Ходімо на кухню. Нам треба побалакати.

Хотілося б Едді знати, про що саме їм треба балакати. Та про що б там не було, а зробити це треба правильно, бо це реальний світ, світ, у якому нічого не можна переробити наново.

СІМ

Роландові було невтямки, як наповнити, а потім увімкнути ту химерну кавоварну машину, що стояла на кухонному столі, але на одній із полиць він знайшов занедбаний старий кавник, котрий не вельми відрізнявся від того, що давним-давно мав серед своїх речей Алан Джонс, коли троє хлопців прибули до Меджису рахувати худобу. Плита в сея Кінга працювала на електриці, та навіть дитина б зрозуміла, як увімкнути горілки. Коли у кухню ввійшли Едді з Кінгом, кавник якраз почав закипати.

— Сам я кави не п’ю, — сказав Кінг і рушив до холодильної шафи (намагаючись пройти якомога далі від Роланда). — І пива я зазвичай не п’ю раніше від п’ятої вечора, але, гадаю, сьогодні зроблю виняток. Містере Дін?

— Мені краще каву.

— Містере Ґілеад?

— Дескейн, сей Кінг. Я теж вип’ю кави, якщо ваша ласка.

Письменник відкрив пиво, потягши за вмонтоване у верх бляшанки кільце (цей пристрій вразив Роланда своєю ефектною оригінальністю і разом з тим ідіотською марнотратністю). Почулося шипіння, за ним — приємний запах

(комала-ком-ком)

дріжджів і хмелю. Кінг за раз ковтнув ледь не половину бляшанки, витер піну собі з вусів, поставив бляшанку на кухонний стіл. Він усе ще залишався блідим, хоча вочевидь уже опанував себе, набрався гумору. Стрілець подумав, що той поводиться цілком добре, принаймні поки що. Чи не тому, що десь у глибині своєї душі і розуму Кінг очікував на цей візит? Чекав на них?

— Ти маєш дружину і дітей, — промовив Роланд. — Де вони?

— Батьки Таббі живуть північніше, біля Бангора.[95] Наша дочка весь останній тиждень провела у своїх дідуся й бабусі. Таббі взяла з собою нашого найменшого — Овена, він ще немовля — і десь з годину тому поїхала туди. Другого нашого сина, Джо, я мушу забрати через… — Він поглянув на годинник у себе на зап’ясті. — Десь за годину. Я хотів дещо дописати, отже, цього разу ми вирішили використати обидві машини.

Роланд зважив. Схоже на правду. Майже напевне, таким чином Кінг давав їм зрозуміти, що, якщо з ним щось трапиться, невдовзі його почнуть шукати.

— Я повірити не можу, що це відбувається насправді. Я не набрид вам ще з цим твердженням? У будь-якому разі це трохи занадто схоже на те, що відбувається в одній із вигаданих мною історій.

— Як у книжці «Салемз-Лот», наприклад, — зауважив Едді.

Кінг здивовано скинув очима.

— Так ви про неї знаєте? Там, звідки ви з’явилися, є Літературна гільдія?

Він допив решту пива. «Він п’є, — подумав Роланд, — як людина, котра має хист до цієї справи».

— Дві години тому по той бік озера вили сирени, плюс велика хмара диму. Я бачив це зі свого кабінету. Ще тоді подумав, що то, либонь, горить трава, можливо, у Гаррисоні[96] або у Стоунгемі, але тепер не певен. Ви маєте до того якийсь стосунок, хлопці? Авжеж, чи не так?

— Роланде, він пише це. Чи писав. Каже, що припинив. Але назва твору «Темна вежа». Отже, він знає.

Кінг усміхнувся, проте Роланд відзначив, що той уперше тепер має вигляд справді глибоко наляканої людини. Авжеж, не рахуючи тієї першої миті, коли він вийшов з-за рогу будинку і побачив їх. Свої власні створіння.

То що, я таки його створіння?

Це сприймалося ним в однаковій мірі як істинне і негідне. Від думки про це в Роланда заболіла голова і знову почало млоїти у шлунку.

— Він знає, — промовив Кінг. — Хлопці, мені не подобається, як це звучить. У романах, коли хтось промовляє «він знає», наступні слова зазвичай — «ми мусимо його вбити».

— Повір, коли я тобі кажу, — відповів Роланд, промовляючи з великим натиском. — Вбивати тебе — це останнє з того, що мені хотілося б зробити, сей Кінг. Твої вороги — наші вороги, а ті, хто допомагають тобі на твоєму шляху, наші друзі.

— Амінь, — закінчив Едді.

Кінг відчинив свою холодильну шафу й дістав собі ще пива. Роланд побачив усередині багацько бляшанок, що мерзли, очікуючи своєї черги. Їх було там більше, ніж будь-чого іншого.

— У такому разі, — сказав він. — Краще звіть мене Стівом.

ВІСІМ

— Розкажи нам історію, де є я, — запропонував Роланд.

Кінг обіперся об кухонний стіл, і йому на тім’я впав сонячний промінь. Він ковтнув пива і розмірковував щодо Роландового запитання. Едді тоді побачив це вперше, дуже неясно — либонь, завдяки контрастному тлу сонячного світла. Якусь туманну чорну тінь, котра оповила цього чоловіка. Неясну. Ледь помітну. Але все ж таки присутню. Як та темрява, яку бачиш прихованою за всіма речами, коли подорожуєш за допомогою тодешу. То це вона? Едді здавалося, що навряд.

Ледь помітна.

Але все ж таки присутня.

— Знаєте, — сказав Кінг. — Я не дуже гарний оповідач історій. Можливо, це звучить парадоксально, але суперечності тут нема; саме через це я їх і записую.

«Він балакає, як Роланд чи як я?» — зачудувався Едді. Визначити він не міг. Значно пізніше він зрозумів, що Кінг балакав, як вони всі, навіть як Роза Муньйос, хатня робітниця отця Каллагена в Кальї.

Тут обличчя письменника пояснішало.

— Знаєте, що я вам скажу: а чому б мені не пошукати той рукопис? У мене у підвалі стоять чотири чи п’ять ящиків відставлених оповідань. «Темна вежа» може лежати в якомусь з них. — Відставлені. Відставлені оповідання. Едді не звертав на слова ніякісінької уваги. — Можете почитати щось звідти, поки я поїду заберу свого хлопчика. — Він усміхнувся, продемонструвавши великі криві зуби. — Можливо, коли я повернуся, вас тут уже не буде і я зможу продовжити свою роботу, гадаючи, що вас тут взагалі ніколи й не було.

Едді кинув погляд на Роланда, котрий злегка струснув головою. На плиті у скляному віконці кавника заблимали перші бульбашки закипаючої кави.

— Сей Кінг… — почав Едді.

— Стів.

— Тоді, Стіве, ми мусимо обговорити нашу справу зараз же. Не на часі з’ясовувати питання довіри, ми дуже поспішаємо.

— Звичайно, звичайно, наввипередки з часом, — розреготався Кінг. Цей його сміх прозвучав чарівливо-ідіотично. Едді підозрював, що вже почало діяти пиво, і загадувався, чи не алкоголік цей чолов’яга. Напевне визначити неможливо за такий короткий строк знайомства, проте Едді здавалося, що певні ознаки цього присутні. Він збіса мало що пам’ятав зі шкільного курсу англійської, але пригадав, як хтось з учителів розповідав йому про те, що письменники вельми полюбляють випивати. Гемінгвей, Фолкнер, Фіцджеральд, а ще той, котрий написав «Ворона».[97] Письменники таки полюбляють хильнути.

— Я не насміхаюся з вас, хлопці, — сказав Кінг. — Це взагалі суперечить моїй релігії — сміятися з людей, котрі носять зброю. Просто в книжках, які я пишу, люди майже завжди біжать наввипередки з часом. Хочете почути перший рядок із «Темної вежі»?

— Звичайно, якщо ти його пам’ятаєш.

Роланд промовчав, але очі його яскраво зблиснули з-під вже позначених сивиною брів.

— О, його я пам’ятаю. Це, можливо, найкраща початкова фраза з усіх, що я встиг написати.

Кінг відставив пиво і підніс угору руки із загнутими вказівними пальцями, ніби показуючи лапки цитати.

— «Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець». Хай решта й розвіялася з вітром, але ці слова точні. — Він опустив руки і знову вхопився за пиво. — У сорок третє питаю — це все відбувається насправді?

— Ім’я чоловіка в чорному було Волтер? — спитав Роланд.

Бляшанка здригнулася в руці Кінга, не встигши досягти губ, і трохи пива пролилося йому на груди, зволоживши свіжу майку. Роланд кивнув так, ніби йому вистачало саме такої відповіді.

— Не здумай лише непритомніти, — нагадав Едді доволі гостро. — Одного разу було достатньо, щоб мене вразити.

Кінг кивнув, знову приклався до пива, схоже, в той же час збираючись з духом.

Поглянув на годинник.

— Джентльмени, ви справді дозволите мені забрати мого сина?

— Так, — відповів Роланд.

— Ти… — Кінг замовк, та врешті посміхнувся. — Ти поручишся за це своїм годинником?

Без усякої посмішки у відповідь Роланд сказав:

— Аякже.

— Тоді гаразд, «Темна вежа», стисла версія «Рідерз Дайджест».[98] Не забувайте, що усна творчість не моя парафія, але я старатимуся.

ДЕВ'ЯТЬ

Роланд слухав так, ніби від його уважності залежали світи, не маючи сумнівів, що так воно й є. Кінг розпочав власну версію Роландового життя з польових багать, що потішило стрільця, оскільки це підтверджувало засадничу людськість Волтера. Звідси, сказав Кінг, історія повертала назад до зустрічі Роланда з убогим фермером на краю пустелі. Браун було його ім’я.

— Доброго тобі врожаю, — почув Роланд крізь століття відлуння привітання та відповіді. — І тобі теж. Сам він забув і Брауна, і його домашнього крука Золтана, а от цей сторонній чоловік — ні.

— Що мені подобалось, — сказав Кінг. — То це те, що історія там розгорталася немов ззаду наперед. Це вельми цікаво з суто технічної точки зору. Я починаю тобою серед пустелі, потім зісковзую назад, роблячи акцент на твоїй зустрічі з Брауном і Золтаном. Золтан, до речі, отримав ім’я фолкового співака і гітариста, мого знайомого по університету штату Мен. Ну, а далі історія стрибає з хатинки поселянина до іншого акценту, коли ти прибуваєш у місто Талл… цю назву я позичив у рок-гурту…

— «Джетро Талл»,[99] — втрутився Едді. — Авжеж, чорт мене забирай! Я ж відчував у цій назві щось знайоме! А як щодо «Зі-Зі Топ», Стіве, їх ти знаєш? — Едді побачив нерозуміння в очах Кінга і посміхнувся. — Гадаю, зараз ще не їх час. А якщо вже й їхній, то просто ви для себе їх поки що не відкрили.

Роланд крутнув пальцями.

— Далі, далі. — І промовисто поглянув на Едді, щоб той більше не перебивав.

— Отже, після появи Роланда у Таллі історія знову шугає назад, розповідаючи про те, як помер травоїд Норт, а Волтер його воскресив. Ви розумієте, що мене тут причаровувало, ні? Перша частина вся рухалася задом наперед. Така собі анаграма.

Роланда не цікавили технічні аспекти, які так причаровували самого Кінга; вони балакали зараз не про що інше, як про його життя, його власне життя, врешті-решт, а він у ньому рухався не назад, а вперед. Принаймні до того часу, як досяг Західного моря і дверей, крізь які затягнув собі товаришів по мандрах.

Але, схоже було, що про двері Стівен Кінг нічого не знав. Він написав про придорожню станцію, про те, як Роланд зустрів Джейка Чемберза, він описав їхній похід спершу в гори, а потім і по горах, він написав про те, як Джейка зрадив чоловік, якому він довіряв, чоловік, котрого він любив.

Кінг помітив, як Роланд опустив голову під час цієї частини оповідки, і промовив з неочікуваною від нього делікатністю:

— Не треба так соромитись, містере Дескейн. Зрештою, це я змусив тебе вчинити саме так.

Та Роланда знову охопили сумніви щодо цього.

Кінг написав про балачку Роланда з Волтером серед голгофи з порохнявих кістяків, про пророцтво карт таро і жахливе видіння Роланда, де він проростав крізь дах всесвіту. Він написав про те, як після довгої ночі пророцтв Роланд прокинувся на десять років старшим, а від Волтера залишився лише кістяк. Нарешті Кінг розповів, що написав про те, як Роланд приходить на берег і сідає біля води.

— Ти промовив: «Я люблю тебе, Джейку».

Роланд безрадісно кивнув.

— Я і тепер люблю його.

— Ти говориш так, ніби він насправді існує.

— А ти? А я? Ми існуємо? — подивився на нього уважно Роланд.

Кінг промовчав.

— Що було потім? — запитав Едді.

— Потім, сеньйоре, я вичерпався — чи злякався, якщо так вам більше подобається, — і зупинився.

Едді також схотілося вже зупинитись. Він помітив, як у кухні подовжились тіні, і бажав, поки ще не запізно, вирушити на пошуки Сюзанни. Гадав, що не лише він, а й Роланд також дійшов думки, яким чином їм вибратися з цього світу, сподіваючись, що Стівен Кінг легко зможе переправити їх на Черепахову алею в Ловеллі, де тоншає реальність і куди — принаймні за свідченнями Джона Каллема — останнім часом вчащають нахожі. До того ж Кінг радо їх туди відправить. Щасливий, що нарешті здихався. Але поки ще їм рано звідси йти: Едді, незважаючи на своє нетерпіння, це розумів.

— Ти зупинився, бо загубив свій конпекст, — промовив Роланд.

— Конспект. Та насправді не тому.

Кінг поліз по третю бляшанку пива, і Едді подумав, що у цього чоловіка починає зростати черевце; воно й не дивно, бо, якщо міряти калоріями, він уже з’їв один буханець хліба і ось береться до другого.

— Я практично ніколи не працюю за конспектом. Фактично… от лише не треба мене ганити, це в мене, либонь, трапилось єдиний раз. І він вийшов завеликий, як на мене. Занадто чудернацький. І ви самі виявились проблемою, сер чи сей, чи як ви там себе називаєте. — Кінг скривився. — Яке воно не є, це звертання, не я його вигадав.

— Поки що ні, — зауважив Роланд.

— Ти починався як варіант Безіменного чоловіка Серджіо Леоне.[100]

— Це зі спагеті-вестернів, — сказав Едді. — Господи Ісусе, звісно ж! Я їх дивився у «Маджестику» сотні разів зі своїм братом Генрі, поки Генрі ще був удома. Потім я туди ходив сам або з одним своїм приятелем, Чаггі Котером, коли Генрі потрапив у В’єтнам. Ото були пацанячі кінухи!

Кінг заусміхався.

— Авжеж, — підтвердив він. — Але моя дружина теж дуріла від них, от бач, яке діло.

— Класна вона, — вигукнув Едді.

— Аякже, Таббі класна кицька, — Кінг озирнувся на Роланда. — Як Безіменний чоловік — фантазійна версія Клінта Іствуда, — ти був те, що треба. Суцільне задоволення у співробітництві.

— Гадаєш, так?

— Так. Але потім ти змінився. Прямо в мене на очах. Вийшло так, що я вже не міг добрати, герой ти, антигерой чи взагалі не герой. Коли ти дозволив хлопцеві впасти, тут і прийшов гаплик.

— Ти сам казав, що змусив мене це зробити.

Дивлячись Роланду прямо в очі — синява зустрілася з синявою посеред безкінечного хору голосів, — Кінг промовив:

— Братчику, я збрехав.

ДЕСЯТЬ

Залягла тиша, поки всі вони про це розмірковували. А потім Кінг промовив:

— Ти почав мене лякати, тож я й перестав про тебе писати. Запхнув тебе у коробку та й сховав до шухляди, а сам взявся до писання коротких оповідань, які продавав різним чоловічим журналам. — Він замислився, відтак кивнув. — Зі мною відбулися переміни, коли я тебе відклав, і то були переміни на краще. У мене почали щось купувати. Я зробив пропозицію Таббі вийти за мене. Невдовзі після того я розпочав писати книжку під назвою «Керрі». То був не перший мій роман, але перший, який я продав, і він виніс мене нагору. І все це після того, як розпрощався з тобою, Роланде, сказав тобі: на все добре, щасливих мандрів. І що маю? Через шість чи через сім років після того виходжу я одного дня з-за рогу власного будинку і бачу вас, ви стоїте на моїй йоханій під’їзній алеї, поважні, чорти б вас забрали, як сказала б моя матінка. І єдине, що я можу зараз думати, — ви галюцинація, навіяна перевтомою, і це найоптимістичніша з моїх версій. А я в неї не вірю. Як я можу? — Голос Кінга підвищувався, ставав пронизливим. Едді не міг обманутися, то не від страху, а від образи. — Як я можу в таке вірити, коли бачу ваші тіні, кров у вас на нозі… — Він показав на Едді. — І пил на твоєму обличчі? — Цього разу на Роланда. — Ти забрав до біса в мене всяке право вибору, і я відчуваю, ніби у мене в голові… ну, я не знаю… все перевертом? Є таке слово? Гадаю, є. Перевертом.

— Ти не просто припинив писати, — промовив Роланд, цілком проігнорувавши його останні фрази, бо сприйняв їх за блазенство, що не було далеко від істини.

— Ні, а що?

— Гадаю, оповідання історій — це як проти чогось пхатися. Можливо, проти самої нестворюваності. І одного дня, займаючись цією справою, ти відчув, як щось пхається тобі назустріч.

Кінг розмірковував про це, як здалося Едді, доволі довгий час. Нарешті він кивнув.

— Імовірно, ти маєш рацію. То було не звичайне відчуття спустошеності, це точно. Я до нього звик, хоча тепер воно трапляється не так часто, як колись. То було… сам не знаю, просто надходить день, коли вже не отримуєш задоволення від того, що сидиш, клацаєш на машинці. Пропадає ясність бачення. Вже тебе не так пре від розповідання самому собі історії. Атоді, що ще гірше, в тебе народжується нова ідея, така яскраво осяйна, щойно з виставкового салону, ані подряпини на ній. Суцільна целка, поки що принаймні. І… ну…

— І ти відчув, як щось пхається тобі назустріч, — повторив Роланд тим самим вбивчо беземоційним тоном.

— Авжеж, — голос Кінга впав так низько, що Едді його ледве дочув. — ПРОХОДУ НЕМА. НЕ ВХОДИТИ. ВИСОКА НАПРУГА. — Він зробив паузу. — Можливо, навіть СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА.

«Тобі б не сподобалася та туманна тінь, яку я бачу, як вона в’ється навкруг тебе, — подумав Едді. — Цей чорний німб. Ні, сей, гадаю, це тобі аж ніяк не сподобалося б, а що ж я бачу? Сигарети? Пиво? Щось інше загрозливе, до чого в тебе виробилася звичка? Автомобільна аварія якоїсь п’яної ночі? А як далеко попереду? Скільки ще років?»

Він подивився на годинник над Кінговим кухонним столом і був неприємно здивований тим, що вже за чверть четверта після полудня.

— Роланде, вже пізно. Цьому чоловікові треба їхати по свого сина. А ми мусимо знайти мою дружину, перш ніж Мія народить дитину, яку вони виношують на двох, і Багряний Король вирішить, що немає більше потреби в Сюзанні.

— Ще трішечки, — відповів Роланд. І, замовкнувши, похилив голову. Думав.

Намагався вирішити, які питання будуть правильними питаннями. Можливо, лише одне питання. І то важливо, Едді добре це розумів, бо їм вже ніколи не повернутися у червень 1977 року. Вони змогли б потрапити в цей самий день у якомусь іншому зі світів, тільки не в цьому. Та чи й існує цей Стівен Кінг у якомусь іншому зі світів? Цілком можливо, що ні.

Поки Роланд розмірковував, Едді спитав Кінга, чи каже йому про щось ім’я Блейн.

— Ні. Нічого такого не пригадую.

— А як щодо Лада?

— Це має якийсь стосунок до ладдитів?[101] До тієї секти машиноненависників, чи не так? Що існувала у дев’ятнадцятому сторіччі, хоча, здається, почали вони діяти ще раніше. Якщо я не помиляюся, у дев’ятнадцятому вони вдиралися на фабрики і трощили машини на друзки. — Він вищирився в усмішці, знову продемонструвавши ті свої криві зуби. — Гадаю, на той час вони були кимось на кшталт грінпісівців.

— А Беріл Еванс, твоя пам’ять відгукується на це ім’я?

— Ні.

— Хенчик? Хенчик з роду манні?

— Ні. Що таке манні?

— Довго пояснювати. А як щодо Клаудії-і-Інесс Бахман? Це ім’я для тебе щось озна…

Кінг вибухнув сміхом, здивувавши Едді. Та й сам Кінг був здивований не менше, судячи з його обличчя.

— Дружина Дікі! — вигукнув він. — Звідки ви, в біса, знаєте про неї?

— Я не знаю. А хто такий Дікі?

— Річард Бахман. Деякі з моїх найперших романів я видавав у дешевих паперових обкладинках під псевдонімом. І той псевдонім був якраз Бахман. Одного вечора, я тоді був добряче п’яним, я написав йому цілу автобіографію, включно з тим, як він переміг гостру лейкемію, шана Дікі! Ну, а Клаудія — це його дружина. Клаудія Інесс Бахман. Щодо частки «і»… цього я не знаю.

Едді відчув, ніби величезна невидима брила раптом скотилася йому з грудей, геть з його життя. Клаудія Інесс Бахман має вісімнадцять літер. Отже, щось додало сюди «і», але навіщо? Вочевидь, щоб літер стало дев’ятнадцять. Клаудія Бахман — просто ім’я. А от Клаудія-і-Інесс Бахман — це вже ка-тет.

Едді подумалось, що одне з питань, заради вирішення яких вони сюди з’явилися, вже отримало на себе відповідь. Так, їх створив Стівен Кінг. Принаймні він створив Роланда, Джейка й отця Каллагена. До решти він ще просто не дійшов. Він рухав Роландом, немов шаховою фігурою: ходи на Талл, Роланде, спи з Едді, Роланде, ганяйся за Волтером по пустелі, Роланде. Але, поки Кінг рухав свого головного героя по шахівниці, щось рухало ним самим. Та єдина літера, додана до імені дружини його псевдоніма, свідчить про це. Щось хотіло, аби Клаудія Бахман стала дев’ятнадцяткою. Отже…

— Стіве?

— Що, Едді з Нью-Йорка? — ніяково посміхнувся Кінг.

Серце в Едді так стукотіло, що ледь не вискакувало з грудей.

— Що для тебе означає число дев’ятнадцять?

Кінг замислився. Надворі вітер зітхав між дерев, човен гудів і каркала та сама, а може, й інша, ворона. Невдовзі надійде той час, коли по берегах цього озера люди починають смажити барбекю, щоб потім, можливо, поїхати до міста, на концерт якогось оркестру на площі, і все таке інше в цьому найкращому зі світів. Чи просто найреальнішому.

Нарешті Кінг похитав головою, і Едді розчаровано видихнув.

— Перепрошую. Це просте число, от і все, що спало мені на думку. Прості числа деякою мірою інтригують мене відтоді, як у Лізбонській середній школі мене навчав алгебри містер Сойчак. Ну й ще, здається, мені було дев’ятнадцять, коли я познайомився з моєю майбутньою дружиною, хоча вона може зі мною й не погодитись. У неї взагалі незговірливий характер.

— А як щодо дев’яноста дев’яти?

Кінг подумав трохи, тоді порахував, загинаючи пальці.

— Збіса поважний вік. «Дев’яносто дев’ять років у старій каменоломні». Це пісня така є — «Загибель старого дев’яносто дев’ятого». Хоча, можливо, я плутаю її з «Загибеллю „Геспера“». «Дев’яносто дев’ять пляшок пива стояли на полиці, ми взяли одну, пустили по колу, залишилося пива дев’яносто вісім пляшок».[102] А більше нічого, хіба що дуля з маком.

Настала черга Кінга поглянути на годинник.

— Якщо я скоро не виїду, Бетті Джонс телефонуватиме, щоб спитати, чи не забув я, що в мене є син. А потім мені ще треба проїхати близько ста тридцяти миль в північному напрямку, отаке. Це могло б у мене вийти набагато легше, якби я не пив пива. А не пити, в свою чергу, мені було б легше, якби в мене на кухні не сиділи двійко озброєних привидів.

Роланд машинально кивав. Він потягнувся до свого патронташа, витяг звідти патрон і почав крутити його між великим і вказівним пальцями лівої руки.

— Тільки ще одне питання, якщо твоя ласка, і тоді ми підемо своїм шляхом, а тобі залишимо твій.

Кінг погодився.

— Давайте, питайте. — Він подивився на третю бляшанку пива у себе в руці, а тоді випорожнив її у мийку з виразом жалю на обличчі.

— Це ти написав «Темну вежу»?

Едді оцінив це питання як безглузде, але очі Кінга спалахнули, він осяйно посміхнувся.

— Ні! — відповів він. — І якщо я колись напишу книжку про те, як писати книжки, — а я, либонь, зміг би це зробити, бо працював викладачем цього предмета, поки не звільнився, щоб самому цим займатись, — я повторю те саме. Ні цю, ані якусь іншу, жодної. Я знаю, що є письменники, котрі справді самі пишуть, але я не належу до них. Фактично, коли в мене зникає натхнення і я намагаюсь вибудовувати сюжет, історія, яку я пишу, зазвичай перетворюється на лайно.

— Я щось не второпаю, про що це ти говориш, — сказав Едді.

— Ну, це як… ух, класно!

Патрон, що перекочувався туди-сюди між великим і вказівним пальцями, ніби сам собою підстрибнув і опинився на тильному боці пальців стрільця, почав ходити його ледь тремтячими кісточками.

— Так, — погодився Роланд. — Так і є, хіба ні?

— Так і Джейка ти загіпнотизував на придорожній станції. Таким чином змусив його згадати про те, як його вбили.

«І Сюзанну, — подумав Едді. — Точнісінько таким чином він загіпнотизував Сюзанну, тільки ти про це ще не знаєш, сей Кінг. А може, й знаєш. Може, десь глибоко в душі ти про все знаєш».

— Мене теж намагалися гіпнотизувати, — сказав Кінг. — Фактично, коли я був малим, на Топшемському ярмарку[103] один дядько витяг мене на сцену і намагався змусити, щоб я кудкудакав куркою. Нічого не вийшло. Це було десь в той час, як загинув Бадді Холлі. І Біг Боппер. І Річі Веленс.[104] Тодана! О Дискордія!

Він раптом затрусив головою, ніби прочищаючи її, і перевів погляд від танцюючого патрона на Роландове обличчя.

— Я щойно говорив щось?

— Ні, сей, — Роланд дивився на танцюючий патрон — той рухався вперед-назад, вперед-назад, — і, природно, очі Кінга також повернулися до набою.

— Що відбувається в той час, коли ти створюєш історію? — поцікавився Роланд. — Скажімо, мою історію.

— Вона просто з’являється до мене, — відповів Кінг. Голос його ослаб. Став дрімливим. — Вона співає в мені — це гарний момент, а потім виходить назовні, коли я ворушу пальцями. Але ніколи крізь голову. Крізь пуп виходить чи ще якось. Був такий редактор… гадаю, це був Максвел Перкінс… котрий називав Томаса Вулфа…[105]

Едді розумів, що робить Роланд, і знав, що не варто, либонь, перебивати, але втриматися не міг.

— Троянда, — промовив він. — Троянда, камінь, незнайдені двері.

Кінгове обличчя освітилося радістю, хоча його очі так і не відривалися від патрона, що танцював уздовж пальців стрільця.

— Насправді там камінь, листок і двері, — промовив він. — Але троянда мені ще більше подобається.

Кінга пройняло цілком. Едді здалося, ніби він насправді чує, як зі смокчучими звуками спливає свідомість із цього чоловіка. Йому спало на думку, що така примітивна пригода, як телефонний дзвінок, могла б у цей критичний момент змінити напрямок усього життя. Він підвівся і, попри задубілу, болючу ногу, рухаючись тихесенько, пішов туди, де на стіні висів телефонний апарат. Зачепив пальцями дріт і потяг з силою, аж поки той не тріснув.

— Троянда, камінь, незнайдені двері, — погодився Кінг. — Це міг бути Вулф, авжеж. Максвел Перкінс називав його «божественною еоловою арфою». О, погублений і вітром оплаканий! Усі ті забуті обличчя![106] О Дискордія!

— Як ця історія приходить до тебе, сей? — спитав Роланд тихо.

— Я не люблю нью-ейджерів… прозирання крізь кришталь… усього того спіри-туа-лізму, син-хроні-зації… але вони називають це утворення каналів, а отже… як воно відчувається… як щось усередині каналу.

— Або у промені? — спитав Роланд.

— Усе суще служить Променю, — промовив письменник і зітхнув. Прозвучало це так жахливо сумно, що в Едді аж спина сиротами взялася.

ОДИНАДЦЯТЬ

Стівен Кінг стояв у курному пасмі надвечірнього сонячного світла. Воно освітлювало йому щоку, дугу лівого ока, ямку біля кутика рота. Кожна сива волосина на лівому боці його бороди перетворилася на промінець світла. Він стояв посеред світла, й від цього ту каламутну тінь, що оповила його, було видно ясніше. Дихання в нього уповільнилося до трьох-чотирьох подихів на хвилину.

— Стівене Кінг, ти мене бачиш? — запитав його Роланд.

— Хайл, стрільцю, я бачу тебе дуже добре.

— Коли ти побачив мене вперше?

— Тільки сьогодні.

Роланд цьому помітно здивувався і трохи знервувався. Зовсім не такої відповіді він очікував. Але Кінг продовжив:

— Я бачив не тебе, а Катберта. — Пауза. — Ви з Катбертом розламували хліб і розкидали під шибеницею. Про це йдеться у вже написаній частині.

— Атож, ми це робили. Коли на ній гойдався кухар Гекс. Ми тоді були усього лиш хлопчаки. Тобі цю історію розповів Берт?

Але Кінг не дав відповіді на це.

— Я бачив Едді. Я бачив його дуже ясно. — Пауза. — Катберт і Едді близнюки.

— Роланде, — почав Едді притихлим голосом. Роланд обірвав його, різко мотнувши головою, і поклав кулю, за допомогою якої він гіпнотизував Кінга, на стіл. А Кінг все дивився туди, де вона щойно була, так, ніби продовжував її бачити. Та, либонь, таки й бачив. Порошинки танцювали навкруг його темної кудлатої голови.

— Де ти був, коли побачив Катберта й Едді?

— У повітці, — голос Кінга впав. У нього почали тремтіти губи. — Тітонька посадила мене туди, бо ми хотіли втекти.

— Хто ви?

— Я з моїм братом Дейвом. Нас зловили і привели назад. Усі казали, що ми погані хлопці, негідники.

— І тобі довелося сидіти у повітці?

— Так, і пиляти дрова.

— Це така тобі була кара.

— Так, — у кутику Кінгового правого ока набрякла сльоза. Покотилася йому по щоці, загубившись у бороді. — Курчата мертві.

— Курчата у повітці?

— Так, вони, — за першою сльозою котилися інші.

— Від чого вони померли?

— Дядько Орен каже, курячий грип. У них розплющені очі. Вони такі… трохи лячні.

«А можливо, й зовсім не трохи, — подумав Едді. — Судячи зі сліз на його зблідлих щоках».

— Ти не міг піти з повітки?

— Поки не попиляю дрова — ні. Девід свою частину вже попиляв. Тепер моя черга. На курчатах павуки. Павуки у їхніх тельбухах, такі червоненькі. Як крапочки червоного перцю. Якщо вони перескочать на мене, я захворію на грип і помру. Але потім я повернуся.

— Чому?

— Я стану вампіром. Стану його рабом. Може, його писарем. Його хатнім письменником.

— Чиїм?

— Господаря Павуків. Багряного Короля, в’язня Вежі.

— Боже мій, Роланде, — прошепотів Едді. Його трусило. Що це вони тут таке надибали? Що за гніздо розворушили? — Сей Кінг, Стіве, а скільки було… скільки тобі зараз років?

— Сім, — пауза. — Я упісявся, прямо в штанці. Не хочу, щоб мене кусали павуки. Ці червоні павуки. Але тоді прийшов ти, Едді, і я став вільним.

Він радісно посміхнувся, щоки блищали від сліз.

— Ти сонний, Стівене? — спитав Роланд.

— Атож.

— Засинай глибше.

— Добре.

— Я рахую до трьох. На рахунок три ти западеш у найглибший із можливих сон.

— Добре.

— Раз… два… три…

На слові три голова Кінга похилилася йому на груди. Срібляста нитка слини повисла з його рота, погойдуючись, немов якийсь маятник.

— Отже, дещо ми тепер знаємо, — подивився Роланд на Едді. — Можливо, це щось важливе. Багряний Король торкнувся його, коли він був ще малим, але, мені здається, ми перетягли його на свій бік. Тобто, це ти його перетягнув, Едді. Ти і мій старовинний друг Берт. У будь-якому разі, через це він став доволі особливим.

— Мені було б приємніше почути про власний героїзм, аби я сам про нього хоч щось пам’ятав, — зауважив Едді. — Ти ж розумієш, що, коли цьому Кінгові було сім років, я тоді ще навіть не народився?

Роланд усміхнувся.

— Ка — колесо. Тебе крутить на ньому під різними іменами віддавна. Одне з тих твоїх імен, я гадаю, — Катберт.

— А як розуміти його слова про те, що Багряний Король — в’язень Вежі?

— Не маю ані найменшого уявлення.

Роланд знову повернувся до Стівена Кінга.

— Стівене, як ти гадаєш, скільки разів Господар Дискордії намагався тебе вбити? Вбити і зупинити твоє письмо? Заткнути твого небезпечного рота? Від того першого разу в повітці твоїх тітки з дядьком?

Кінг, схоже, намагався щось порахувати, а тоді похитав головою.

— До фіга, — промимрив він. — Багато разів.

Едді з Роландом обмінялися поглядами.

— І завжди хтось втручався? — спитав Роланд.

— Та ні, сей, не подумай. Я не слабак. Іноді я ухилявся.

Роланд на це видав регіт — звук сухого дрючка, переломленого об коліно.

— Ти розумієш, хто ти такий?

Кінг похитав головою. Закопиливши нижню губу, немов ображене дитинча.

— Ти розумієш, хто ти такий?

— По-перше, батько. По-друге, чоловік. Письменник, по-третє. А тоді — брат. Далі мені нема чого сказати. Гаразд?

— Ні. Не гаразд. Ти розумієш, хто ти такий?

Довга мовчанка.

— Ні, я тобі розказав усе, що міг. Перестань мене розпитувати.

— Я перестану, коли скажеш правду. Ти розумієш, хто…

— Так, добре. Я розумію, на що ти натякаєш. Тобі цього достатньо?

— Поки що ні. Скажи мені, хто…

— Я Ґан, або одержимий Ґаном, не знаю, що саме, та, либонь, тут нема різниці. — Кінг почав плакати. Сльози лилися жахаюче беззвучно. — Але це не Діс, я відвернувся від Діса, я відкидаю Діса, і цього мусило б бути достатньо, але ж ні, ка ніколи не догодиш, старому захланному ка, отак вона сказала, хіба ні? Сюзанна Дельгадо перед тим, як ти її вбив, чи я її вбив, чи Ґан її вбив. Сказала: «Захланне старе ка, як я його ненавиджу». Хто б її не вбив, але саме я змусив її це сказати, я, бо його ненавиджу, отак. Я чиню опір підбуренням ка і буду йому суперечити до самого того дня, коли ввійду на галявину наприкінці шляху.

Роланд, сидячи біля столу, зблід, почувши ім’я Сюзанни.

— А ка так і з’являється до мене, з’являється з мене, я його перекладаю, я змушений його перекладати, ка лізе в мене з пупка, немов стрічка. Я не ка, я не стрічка, воно просто проходить крізь мене, і я його ненавиджу, я ненавиджу все це! В курчатах було повно павуків, ви розумієте, повно павуків!

— Перестань рюмсати, — гримнув Роланд (що характерно, без жодної ознаки співчуття, на подив Едді), і Кінг затих.

Стрілець посидів, поміркував, потім підвів голову.

— Чому ти перестав писати далі історію після того, як я прийшов до Західного моря?

— Ти що, тупий? Тому що я не хочу бути Ґаном! Я відсторонився від Діса, отже, був здатен також відсторонитися й від Ґана. Я кохаю мою дружину. Я люблю моїх дітей. Мені подобається писати історії, але я не хочу писати вашу історію. Вона мене лякає повсякчас. Він шукає мене. Він Око Короля.

— Але відколи ти перестав, то вже ні, — промовив Роланд.

— Ага, відтоді вже ні, відтоді він більше не шукає мене, він мене не бачить.

— Попри все, ти мусиш продовжувати.

Обличчя Кінга скривилося, неначе від болю, а потім розгладилося до попереднього, сонного, стану.

Роланд підняв свою понівечену правицю.

— Розпочнеш з того, як я втратив пальці. Запам’ятав?

— Омари-почвари, — промовив Кінг. — Вони їх відкусили.

— А звідки ти це знаєш?

Кінг хитро усміхнувся і видав тихий звук: шшшшшшух.

— Вітром навіяло, — сказав він.

— Ґан зрушив світ і сам рушив далі, — відгукнувся Роланд. — Це ти хотів сказати?

— Атож, і світ завалився б у прірву Хаосу, якби не велика черепаха. Отак він опинився в неї на спині.

— Так нам повідано, і ми висловлюємо велику подяку тобі. Почни з омарів-почвар, як вони відкушують мої пальці.

— Да-да-джа, да-да шмальці, кляті омари відкусили тобі пальці, — наспівав Кінг і природно розсміявся.

— Так.

— Скількох неприємностей я міг би уникнути, якби ти, Роланде, син Стівена, загинув.

— Я це знаю. І Едді, й інші мої друзі також, — примарна посмішка торкнулася краєчків губ стрільця. — А тоді, після омарів-почвар…

— З’являється Едді, з’являється Едді, — перебив його Кінг, махнувши сонно правою рукою, ніби говорячи, що я сам добре все знаю і не варто Роланду витрачати на це час. — В’язень, Штовхач, Дама Тіней. Швець, мрець і хай йому грець, як каже мій син, — посміхнувся він. — Коли?

Захоплений зненацька Роланд моргнув.

— Коли? Коли? Коли? — Кінг підвів угору руку, і здивований Едді побачив, як тостер, вафельниця та напакована чистими тарілками сушарка здійнялися й попливли в сонячних променях.

— Ти питаєшся в мене, коли тобі розпочинати писати?

— Так. Так. Так!

З дрейфуючої сушарки вистромився ніж. Пролетів через всю кімнату і задрижав, встромившись у стіну, на її протилежному кінці. Та раптом всі речі знов опинилися на своїх місцях.

— Прислухайся до пісні Черепахи, до плачу Ведмедя, — сказав Роланд.

— Пісня Черепахи, плач Ведмедя. Матурин з романів Патрика О’Браяна. Шардик — з романів Річарда Адамса.

— Хай буде так. Якщо ти так кажеш.

— Сторожі Вежі.

— Так.

— Мого Променя.

Роланд подивився на нього прискіпливо.

— Ти певен цього?

— Так.

— Тоді хай буде так. Коли почуєш пісню Черепахи або плач Ведмедя, можеш знову починати писати.

— Коли я розплющую око у твій світ, мене бачить він, — пауза. — Воно.

— Я знаю. Ми намагатимося тебе захищати в такі моменти так само, як збираємось захищати троянду.

Кінг посміхнувся.

— Я люблю троянду.

— Ти її бачив? — спитав Едді.

— Авжеж, так, у Нью-Йорку. Далі по вулиці від готелю «ООН-Плаза». Зазвичай у крамничці делікатесів. Том і Джері. У підсобці. Тепер там пустище.

— Ти розповідатимеш нашу історію, допоки не відчуєш втоми. — наказав Роланд. — Коли вже будеш не в змозі розповідати, коли пісня Черепахи і плач Ведмедя слабшатимуть у твоїх вухах, тоді ти відпочиватимеш. А коли зможеш розпочинати знову, тоді розпочинатимеш. Ти…

— Роланде?

— Сей Кінг?

— Я робитиму, як ти кажеш. Буду слухати пісню Черепахи і кожного разу, як її чутиму, продовжуватиму історію. Якщо житиму. Але ти мусиш теж прислухатися. До її пісні.

— Чиєї?

— Сюзанни. Немовля її вб’є, якщо ти не діятимеш швидко. І слух твій мусить бути гострим.

Едді кинув погляд на Роланда, зляканий погляд. Роланд кивнув. Час було йти.

— Послухай мене, сей Кінг. Нас добре прийняли у Бриджтоні, але зараз ми вже мусимо тебе залишити.

— Так, — відповів Кінг, і промовив він це з таким непідробним полегшенням, що Едді ледь не розреготався.

— Ти стоятимеш там, де стоїш, ще десять хвилин. Розумієш мене?

— Так.

— Потім ти прокинешся. Почуватимешся дуже гарно. Ти не пам’ятатимеш, що ми були тут, хіба що десь у самісіньких глибинах мозку.

— У каналізаційних колодязях.

— У каналізаційних колодязях, хай так. На поверхні ти вважатимеш, що був задрімав. Чудово виспався, прокинувся свіжим. Забереш свого сина й поїдеш туди, куди збирався. Почуватимешся прекрасно. Життя твоє йтиме далі. Ти напишеш купу історій, але кожна з них тією чи іншою мірою буде про цю історію. Ти мене зрозумів?

— Ага, — промовив Кінг вельми схожим на Роландів похмурим голосом, яким той балакає, коли втомлений, — в Едді знову аж мурашки побігли по спині.

— Бо побачене не може бути небаченим. Як і знане не може бути незнаним. — Він помовчав. — Можливо, це не стосується смерті.

— Атож, можливо. Кожного разу, як почуєш пісню Черепахи — якщо ти так сприймаєш ці звуки, — ти знову братимешся до нашої історії. Єдиної справжньої історії, яку ти мусиш розповісти. А ми намагатимемося тебе захищати.

— Я боюсь.

— Знаю, але ми намагатимемося…

— Не в тім річ. Я боюсь, що не зможу закінчити, — він стишив голос. — Я боюсь, що Вежа завалиться і винен буду я.

— Це залежить від ка, не від тебе, — промовив Роланд. — І не від мене. Наразі я задоволений. А тепер…

Він кивнув Едді й підвівся.

— Зачекайте, — заперечив Кінг.

Роланд подивився на нього здивовано.

— Я маю право на поштове відправлення, принаймні одне.

«Говорить, ніби якийсь військовополонений», — здивувався мовчки Едді, а вголос запитав:

— Хто надав тобі такий привілей, Стіве?

Кінг наморщив лоба.

— Ґан? — запитав він. — Це був Ґан? — А тоді, немов сонце раптом освітило туманний ранок, чоло його розгладилося, він посміхнувся. — Та це ж я сам! — промовив він. — Я можу послати листа сам собі… певно, навіть невеличку бандероль… але тільки один раз. — Його усмішка розрослася до простосердого вищиру. — А це все… це немов така чарівна казка, правда ж?

— Авжеж, так і є, — погодився Едді, згадавши скляний палац, на який вони натрапили, той, що біля головної траси в Канзасі.

— Що б ти зробив? — запитав Роланд. — Кому б ти відправив пошту?

— Джейку, — вмент відповів Кінг.

— І що б ти йому повідав?

Голос Кінга став голосом Едді Діна. То не була імітація, то був саме його голос. Едді похолов, почувши свій голос.

— Дад-а-чум, дад-а-ча, — проримував Кінг. — Не переймайся, ти маєш ключа!

Вони зачекали, але більше не прозвучало нічого. Едді поглянув на Роланда, і цього разу настала його черга крутнути пальцями, показуючи, що час їхати. Роланд кивнув, і вони вирушили до дверей.

— Курва, це було так жахливо, аж гидотно, — промовив Едді.

Роланд не відповів.

Едді зупинив його доторком руки.

— Ось що мені подумалося ще, Роланде. Поки він під гіпнозом, може, тобі варто напоумити його, щоб кинув пити й палити. Особливо цигарки. Він же смалить, як той чорт. Ти звернув увагу? В цьому домі, куди, в сраку, не глянь, всюди попільниці.

Роланд виглядав розвеселеним.

— Едді, якщо людина не починає палити, поки в неї цілком сформуються легені, тютюн подовжує життя, а не скорочує його. Саме через це у Ґілеаді курили всі, окрім найбідніших, та навіть і вони, швидше за все, курили якусь свою полову. Тютюн оберігає від хвороботворних випарів, це по-перше. А по-друге, захищає від багатьох небезпечних комах. Це кожен знає.

— Генеральний хірург Сполучених Штатів зрадів би, дізнавшись те, що відомо кожному в Ґілеаді, — сухо відповів Едді. — А як тоді щодо бухла? Припустімо, якогось п’яного вечора він перекинеться на своєму джипі або на трасі його занесе на зустрічну й комусь прямо в лоб?

Роланд розважував недовго, а потім похитав головою.

— Я шпортався в його розумі — по суті, у самому ка — стільки, скільки мені було потрібно. Стільки, на скільки я наважився. Ми тепер змушені будемо наглядати роками в будь-якому… Чому це ти крутиш головою, заперечуєш мені? Це ж з нього сукається наша історія!

— Може, й так, але ми не спроможні наглядати за ним двадцять два роки, хіба що знехтуємо Сюзанною, а я ніколи на це не погоджусь. Тільки-но ми перестрибнемо вперед у 1999 рік, вороття не буде. У цей світ нам вороття не буде.

Роланд якийсь час мовчав, лише дивився на чоловіка, що стояв, спершись задом на кухонний стіл, і спав із розплющеними очима, чуб упав йому на лоба. Через сім-вісім хвилин Кінг прокинеться без жодної згадки про Роланда й Едді… Безумовно, якщо вони вже на той момент зникнуть звідси. Едді не вірив усерйоз, ніби стрілець покине Сюзі напризволяще, але ж він дозволив Джейкові впасти, хіба ні? Дозволив хлопцю колись, давно, впасти в безодню.

— Отже, доведеться йому давати собі раду самотужки, — промовив Роланд, і Едді полегшено зітхнув. — Сей Кінг.

— Що, Роланде?

— Пам’ятай: щойно почуєш пісню Черепахи, ти мусиш відкласти всі свої справи й оповідати цю історію.

— Я так і робитиму. Принаймні намагатимуся.

— Добре.

А тоді письменник промовив:

— Куля мусить бути прибрана з дошки й розбита.

Роланд спохмурнів.

— Котра куля? Чорна Тринадцятка?

— Якщо воно прокинеться, воно може стати найнебезпечнішим у всесвіті. І саме зараз воно прокидається. Десь в іншому місці. Десь в іншому «де» й «коли».

— Дякую тобі за твоє пророцтво, сей Кінг.

— Дад-а-шим, да-я лежу, кулю геть в подвійну Вежу.

На це Роланд відреагував, безтямно похитавши головою.

Едді приклав кулак собі до лоба і злегка вклонився.

— Хайл, словострільцю.

Кінг вимушено посміхнувся, як чомусь недолугому, але не промовив нічого.

— Довгих днів і приємних ночей, — сказав йому Роланд. — Тобі більше не треба думати про тих курчат.

На бородатому обличчі Кінга відбився вираз якоїсь аж щемливої надії.

— Ти правду кажеш?

— Правду кажу. І хай би нам зустрітися знову на шляху раніше, ніж всі ми зустрінемося колись на його кінцевій галявині.

Стрілець розвернувся на підборах і пішов із будинку письменника.

Едді кинув останній погляд на високого, трохи сутулуватого чоловіка, що стояв перед ним, притулившись своїм худим задом до кухонного столу. Едді подумав: «Коли я побачу тебе, Стіве, наступного разу, якщо такий раз настане, борода в тебе буде мало не вся сива й обличчя в зморшках, а я все ще залишатимуся юним. Як у тебе справи з тиском, сей? Нормально, щоб прожити ще двадцять два роки? Сподіваюся, що так. А як там твоя стукалка в грудях? А раку у твоїй родині нема, а якщо є, то чи глибоко він занурений?»

Звісно, не на часі було жодне з цих запитань. Та й будь-які інші теж були не на часі. Дуже скоро письменник почне пробуджуватись і продовжить власне життя. Едді, зачинивши за собою двері, пішов услід за своїм діном у світле надвечір’я. У ньому народилася думка: якщо ка послало його замість міста Нью-Йорка сюди, воно врешті-решт добре знало, що робить.

ДВАНАДЦЯТЬ

Опинившись біля водійських дверцят машини Джона Каллема, Едді подивився поверх її даху на стрільця.

— Ти помітив ту тінь навкруг нього? Оте чорне марево?

— Так, тодана. Дякувати твоєму батькові, вона ще слабенька.

— Що таке тодана? Звучить, як тодеш.

Роланд кивнув.

— Це інша форма того самого слова. Означає «торба смерті». Кінга помічено.

— Господи!.. — вигукнув Едді.

— Вона ще слабенька, я ж тобі кажу.

— Але ж вже є.

Роланд відчинив дверцята.

— Ми нічого з цим зробити не можемо. Ка саме відмічає час кожного чоловіка і жінки. Поїхали, Едді.

Але тепер, коли вони вже готові були їхати геть, Едді аж ніяк цього не хотілося.

Заважало якесь відчуття, ніби щось вони не завершили з сеєм Кінгом. І ще йому ненависна була сама думка про ту чорну ауру.

— А як щодо Черепахової алеї і нахожих? Я маю на увазі, якщо попитати його…

— Ми самі її знайдемо.

— Ти певен? Бо, я гадаю, нам туди треба їхати.

— Я теж так думаю. Рушаймо. Попереду в нас купа роботи.

ТРИНАДЦЯТЬ

Тільки-но задні вогні старенького «форда» зникли за поворотом під’їзної алеї, як Стівен Кінг розплющив очі. Першим чином поглянув на годинник. Майже чотири. Він мусив би виїхати по Джо ще десять хвилин тому, але цей короткий сон пішов йому на користь. Почувався він пречудово. Свіжим. Очищеним у якийсь дивний спосіб. Він подумав: «Якби кожен післяполуденний сон міг таке творити, спання вдень стало б державним законом».

Може, й так, але Бетті Джонс вельми занепокоїться, якщо о пів на п’яту не побачить, як його «черокі» в’їжджає до її двору. Кінг узявся за телефон, щоб подзвонити їй, але чомусь не зміг відірвати погляду від блокнота на полиці. Його сторінки зверху прикрашав напис ТЕЛЕФОНУЙМО ВСІМ БАЛАКУНАМ. Скромний даруночок від однієї з її сестер.

Знов той відсутній вираз з’явився на його обличчі. Кінг розкрив блокнот і вхопив ручку, що лежала поряд. Нахилився і написав:

Якийсь час він уважно дивився на написане, а потім додав:

Знов зробив паузу, а тоді завершив:

Він дивився на щойно написане зі щирим замилуванням. Ледь не з почуттям закоханості. Боже праведний, як же йому було хороше! Ці фрази не мали ніякого сенсу, але писання їх подарувало йому таке шалене задоволення, ледь не екстаз.

Кінг вирвав аркуш із блокнота.

Зіжмакав його в кульку.

Кинув до рота.

На мить той застряг у нього в горлі, а тоді — гульк! — він його проковтнув. Діло зроблено! Він схопив

(ад-а-ча)

з полички ключа від джипа (дерев’яна поличка сама була зроблена у формі ключа) і поспішив надвір. Забере Джо, повернеться з ним сюди, спакує речі, а повечеряють вони у Мікі Кі в Південному Перисі. Уточнення — у Мікі Ді. Йому здавалося, він самотужки зжер би зараз парочку королівських гамбургерів. І смаженої картоплі обов’язково. Чорт! Але ж як гарно він почувається.

Виїхавши на Канзас-роуд, він повернув у бік міста і ввімкнув радіо, там «Маккойз» співали «Тримайся, Слупі»[107] — і це було чудово. Думками він ширяв деінде, як це часто з ним траплялося під звуки радіо, і тут він вловив себе на тому, що йому чомусь набрели в голову персонажі однієї його старої історії, що мала назву «Темна вежа». Їх там залишилося небагато; йому згадалося, що більшість із них він повбивав, навіть хлопця. Мабуть, не знав, що з ним далі робити. Зазвичай так і позбавляєшся персонажів, бо просто не второпаєш, що з ними робити далі. Як же його звали, чи не Джек? Ні, так звали навіженого татуся з «Сяйва».[108] Хлопця з «Темної вежі» звали Джейк. Найвдаліше ім’я для історії з мотивами вестерна, просто тобі ніби хтось з романів Вейна Д. Оверголсера або Рея Хогана.[109] А чи можливо повернути Джейка до тієї історії, хоча б як привида? Та звісно ж, він зможе це зробити. Що добре в історіях про надприродне, відзначив собі Кінг, так це те, що ніхто в них не мусить умирати насправді. Кожен завжди може повернутися. Як той Варнава Коллінз у «Темних тінях». Варнава Коллінз[110] був вампіром.

— Той хлопець міг би повернутися як вампір, — промовив Кінг і розсміявся. — Начувайся, Роланде, обід подано, і цим обідом будеш ти!

Але щось відчувалося в цьому не те. А що саме? Нічого не спало на думку, але це не проблема. Згодом щось придумається. Можливо, коли він найменше цього чекатиме; коли годуватиме кицьку, або мінятиме пелюшки немовляті, або просто сумно гулятиме, як про це писав Оден[111] у своєму вірші про страждання.

Але сьогодні ніяких страждань. Сьогодні він почувається пречудово.

Ага, називайте мене просто Тоні Тигром.[112]

По радіо «Маккойз» поступилися ефіром Трою Шонделлу, котрий заспівав «Цього разу».[113]

А та «Темна вежа» справді починалася як доволі цікава річ. Кінг подумав: «Може, мені варто пошукати її, коли повернуся з півночі? Переглянути».

Непогана ідея.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ: