Останниця. Одна на світі

51 Щось у повітрі

Зовсім нещодавно я прокидалася вночі від типових дитячих страхіть малого дейрненяти: снів про голодних фелівет, лихих браконьєрів чи про блукання темними хащами Нулльського лісу.

Тепер, здається, мої тривоги стали менш фантастичними й більш приземленими.

Мало що може так тривожити, як загін Блідої Варти, що невідступно їде за тобою в кількохстах ярдах позаду.

Що з ними робити, ми поки що не придумали.

І цілком імовірним видавалося, що за ними також тихцем їдуть вояки, вірні дому Луки.

З іншого боку, подорож стала легшою. У нас з’явилися чудові намети для ночівлі й розкішний запас сушеної їжі. Дощі минули, і ми навіть змогли назбирати досить хмизу, щоб розпалити багаття.

До того ж у товаристві Блідої Варти ми могли не боятися всіляких розбійників і військових патрулів.

Проте Кхара завжди тримала меч при собі й спала під боком у Лови-Удачу. Повз фелівету ніхто не може прокрастися непоміченим.

Щодня ми опинялися далі на півночі: земля ставала нерівна й кам’яниста, поорана глибокими ущелинами. Заїжджаючи в них, вже часто й не бачили позаду вартових — але ми з Лови-Удачу і Валліно чули їхній запах.

Дорога являла собою погано протоптану стежку. Ми проїжджали села, одне вбогіше й нещасніше за інше. Що дай від Саґурії, то менше ми бачили солдатів, а більше селянських возів чи мандрівних крамарів.

Іноді — радше з бажання допомогти, ніж через потребу, — ми щось купували в тих селян. Але навіть життєво необхідних речей тут було обмаль. Молодий мисливець продав нам двох кролів, а крім того, мало що взагалі можна було там купити.

На третій вечір після виїзду з Саґурії я відвела Лови-Удачу вбік.

— Друже мій фелівето, — почала я, — може, ти не те що внюхав, а відчув...— я не знала, як закінчити питання.

Лови-Удачу ширше розплющив очі:

— І ти теж?

Я знизала плечима й похитала головою, наче не вірила власним словам. І це було так.

— Я... але нічого. Тільки відчуття якесь.

— Щось ніби вітерець ворухнув гілку, а тепер ця гілочка лоскоче твою підсвідомость?

Я всміхнулася:

— Так,саме так. Але ж я певна, що нічого тут такого...

— Ні, Биш. Ти сподіваєшся, що нічого, але не маєш певності. Якби ти була певна, ти б так і сказала.

Я кивнула на Валліно. Він жував з торби овес, а Кхара з Тобблом підкладали хмиз у багаття. Але Валліно раз у раз здіймав голову, пряв вухами, роздував ніздрі.

Його вуха вказували понад дорогою туди, де здіймався димок, — там палили багаття бліді вартові, — але не прямо на них, а трохи вбік. Ось приблизно там мені й «заворушилася гілка».

— Я там пройдуся, — мовив Лови-Удачу. — Коли всі поснуть.

— Можна я з тобою?

— Можна, — погодився Лови-Удачу. — Але, найімовірніше, ти потім пошкодуєш.

І вже доволі скоро я їхала на спині Лови-Удачу, а він біг, потім ішов, а тоді скрадався в темряві. Я намагалася не торкатися опіків, які ще не зажили й боліли.

Вітер дмухав то в один бік, то в інший, не даючи нам піти на запах. Іноді ми зупинялись і просто ди-хали, вбираючи пахощі землі: мох і лишайник, трава, граніт, зів’ялі квіти, послід дюжини різних видів істот. І ще дещо.

Біля нас було щось — і ми не були певні, що воно таке.

— Ти врятувала мене двічі, — мовив Лови-Удачу. — Коли б я жив за Законом вобиків, то мав би рятувати тебе за це цілих шість разів.

Я розсміялася:

— А ти вже не раз і рятував!

— Тоббл не дурницю каже, — задумливо промовив Лови-Удачу. — Хоч і про той самий закон порятунку життя. І що вобиків безпідставно сприймають як нижчих. Вони дрібні й на вигляд смішні, але це не причина вважати їх абиким.

— Це давня несправедливість, — сказала я.

— Тоббл — неабихто, — зауважив Лови-Удачу.

Тишу розітнув якийсь звук. Ми обоє застигли на місці.

— Людина кричить? — спитав Лови-Удачу.

Я кивнула. Ми побігли на звук і сповільнилися, почувши другий зойк — цього разу ближчий і ще більш пронизливий.

Ми поступово почали розуміти, що діється: попереду палав вогонь.

— Почекай тут, — прошепотів Лови-Удачу.

— Я думаю, з тобою мені безпечніше.

Лови-Удачу, пригнувшись, рушив уперед — тихо, по-котячому. Навіть я зі своїм гострим слухом, сидячи на його спині, ледь чула, як подушечки лап торкаються землі. Висока трава навколо, здавалося, й не шелестіла; навіть коли він перестрибував невеликі яри, звуку було не більше, ніж від падіння подушки на підлогу.

Вітер перемінився, і до нас долинув недобрий запах.

Вогонь. Дим. Палене м’ясо.

Розум казав мені, що, може, то просто мисливець смажить здобич.

Але серце знало: діється щось значно гірше.

52 Живий вогонь

З-за наступного каменя ми побачили, як похмуре полум’я доїдало те, що колись було невеликим хутором. Три грубо збудовані людські хатини тліли й димили. Один чоловік ще лишився в живих. Він висів, розіпнутий між чотирма молодими деревами за руки й ноги, а під ним світився і тлів жар.

Поряд стояв високий чоловік, і в його обладунку відбивалося полум’я.

— Лицар Вогню? — прошепотіла я і відчула, як напружився Лови-Удачу.

Я принюхалась і замислилась. У цьому повітрі мою увагу привернув якийсь тонкий, але ніби впізнаваний струмінь — людський запах, який швидко розвіявся. А отой жахливий дух у повітрі — чи не собачий то запах?

Я дійсно впізнала запах лицаря — ту моторошну загрозу, від якої ми насилу врятувалися на півдні від Саґурії. Чи досі він служить Арактік? Чи відомо йому, що Провидицю позбавили посади й засудили? Чи він уже служить іншим панам?

Немов читаючи мої думки, Лови-Удачу сказав:

— Він переслідує нас, щоб помститися.

— Помститися?

— Ми від нього втекли, а лицар, який дозволяє так себе принизити, довго в лицарях не ходить.

Підвішений чоловік кричав від болю та гніву.

— Хочете — тримайте мене тут, доки засмажусь. Я не знаю, де вони!

Голос жертви був дивно знайомий, хоча коли людина так кричить, важко її впізнати.

— Вірю, — сказав високий чоловік.

— Тоді відпустіть!

Лицар розсміявся. Він трохи відійшов від вогнища й приніс суху гілляку. Кинув її у вогонь. Сухе листя, яке на ній ще лишалось, одразу спалахнуло. Мені стало не по собі: я розуміла, що чоловік над вогнем помре. І це, мабуть, стане для нього полегшенням.

Лицар заспівав:

Печи, смали,

Та не спали,

Хай стогне й не згоряє.

Кусай, лижи,

Тримай на межі,

Що в смерть не відпускає.

Вогонь, який розгорівся, наче зменшився й став поглинати нове паливо повільніше.

Пісня була заклинанням до живого вогню. Лицар хотів, щоб його бранець помирав повільно.

Я злізла зі спини Лови-Удачу. Ми перезирнулися, мовчки, без слів прикидаючи, що робити.

Ми обоє розуміли, що втручатися в таке — річ безглузда.

Але ми маємо це зробити.

Я дивилася, як Лови-Удачу випускає кігті й готується випробувати свою долю з цим лицарем. Без сумніву, кіт теж бажав помститися: адже саме цей лицар так обпалив йому боки.

Я поклала руку на плече товаришу й мотнула головою.

— Ми не повинні завдавати шкоди лицарю, — прошепотіла я, хоча й була певна, що той нас не чутиме.

— Що?

— Він може ще стати нам у пригоді. Здається, я дещо придумала.

Здавалося, цілу вічність ми слухали зойки людини. Чоловік, на щастя, не сильно обпалився. Одяг на ньому обвуглився, але не горів, золотаве волосся, хоча воно було кучеряве й пухнасте, лишалося на голові. Здебільшого.

Ми чекали, доки лицар засне, а я продовжувала принюхуватися, коли вітер дозволяв. Цього чоловіка я вже колись зустрічала. Та вогонь не давав розчути його справжній запах. Це хтось із острова?

Нарешті лицар постелив собі на землі й ліг. Я уважно слухала, як він дихає. Коли переконалася, що він спить, сказала:

— Давай!

Лови-Удачу скрадався вперед, а я якомога тихіше — за ним. Меч тримала в руці, але надій на те, що можу битися з таким супротивником, не плекала. Навіть Лови-Удачу розумів: майже неможливо перемогти того, хто має в руках живий вогонь.

Добре, хоч бойовий кінь лицаря стояв з навітряного боку. Коні мають гостріші чуття, ніж люди.

Дюйм за дюймом ми просувалися вперед, а що десь видавали якийсь звук, то цього не було чути за криками й лайкою людини, в якій тепер я могла розпізнати хлопця — приблизно однолітка Кхари.

Він висів над жаром обличчям додолу, і його обличчя й долоні були чорні від сажі. Коли ми вже були близько, він повернув голову й помітив нас. Відкрив рот, наче готовий щось нам крикнути, але я підняла руку, сподіваючись, що він зрозуміє мій знак.

Хлопець зрозумів і закрив рот.

Натомість я відкрила.

То був Ренцо. Той, якого ми бачили коло печери.

— Я його знаю, — сказала я Лови-Удачу.

— Друг?

— Ні, не зовсім, — я роззирнулася. — Коли я бачила його востаннє, в нього був собака.

— Не бачу собаки, — відказав Лови-Удачу. — Хоча нюхом його ознаки відчуваю.

Ми підійшли ближче. Ренцо всміхнувся, попри своє становище.

— Привіт... собако, — прошепотів він. — Знову зустрілися.

Я замість відповіді приклала палець до губ.

Складно було придумати, як відв’язати Ренцо так, щоб він при цьому не впав у вогонь. Я перерізала мотузку, на якій висіла одна нога, але не відпускала її, доки Лови-Удачу не схопив цю ногу пащею.

Далі я вивільнила йому одну руку, потім другу ногу, так що хлопець тепер висів над вогнем на одній руці й нозі, яку й далі тримав Лови-Удачу.

— Готовий? — прошепотіла я.

— Та ні, мені тут подобається, тепло, — буркнув Ренцо.

Я не зрозуміла й завагалася.

— Вибач, — сказав він. — Я забув, що не всі істоти такий чорний гумор розуміють.

Я перерізала останню мотузку. Лови-Удачу тієї ж миті стрибнув, не даючи хлопцеві впасти.

Стрибок фелевети звільнив його, але після того Ренцо одразу гупнувся об землю. Лицар перевернувся.

— Бігти можеш? — спитала я.

— Тільки Собаку заберу, — відказав він. І тут же видав оглушливий свист, за яким пролунав дурнувато-радісний гавкіт.

І тут Ренцо показав, який він видатний бігун: кинувся вперед так, що ми з Лови-Удачу мали його доганяти.

Позаду лицар заревів, а тоді скрикнув, наче від болю.

— Біжіть уперед, — крикнув Лови-Удачу, а сам помчав назад, зробивши гак.

На мить я злякалася, що він хоче вбити лицаря, але все ж вірила, що Лови-Удачу зрозумів мій задум. Він мав знайти не лицаря, а коня, прив’язаного до кущика.

Лови-Удачу підійшов до коня з навітряного боку: той одразу зачув фелівету й став дибки. Кіт зубами висмикнув кущ із землі й побіг просто на бойового коня.

Кінь, навчений не боятися битви й вогню, але не фелівет, вчинив так, як зробив би на його місці кожен розумний кінь.

Він помчав геть у ніч.

Лови-Удачу наздогнав нас із Ренцо й собакою.

Без коня лицар нас наздогнати не міг, але коли він його зловить — це лише питання часу.

А тоді подивимося, чи зробить для нас Лицар Вогню те, чого ми для себе не могли зробити.

53 Мій відчайдушний план

— Кхаро! Тоббле! Вставайте!

Кхара підскочила на ноги з такою швидкістю, яка викликала б захват навіть у фелівети. Тоббл — ні, але я його схопила в оберемок і просто-таки закинула на Валліно.

— Що таке? — спитала Кхара зовсім уже не сонним голосом.

— Лицар Вогню. Ну і ми тут декого знайшли.

Кхара застигла на місці. Подивилася в темряву й сказала:

— Це хто?

— Його лицар катував, — пояснила я.

— Та хоч би й на сніданок з’їв, — буркнула Кхара.

Ренцо підійшов ближче. Обличчя в нього було закіптюжене, волосся припалене, одяг подертий, але Кхара одразу його впізнала.

— Ти!

— Конокрад! — вигукнув Тоббл.

— Радий бачити вас знову, — вклонився Ренцо.

— Ви з глузду з'їхали?! — сказала мені Кхара. — Узяли, навели на нас Лицаря Вогню. І це заради нього? — вона закотила очі.

— А лицар і так за вами йшов, — зауважив Ренцо. — Чого він, по-твоєму, мене катував?

— І я маю повірити, що ти не зізнався? — суворо подивилася на нього Кхара.

— Ні, — Ренцо знизав плечима. — Я б і радий був вас виказати, але не знав, де ви є. Хочеш — повернуся та йому розкажу.

Як на хлопця, якого ледь не перетворили на шматок копченої шинки, він аж ніяк не здавався зніченим чи вдячним.

— Що ви зробили? — тепер Кхара звернула свій гнів на Лови-Удачу.

— Він зробив, як я попросила, — втрутилася я. — Я не могла залишати Ренцо там горіти.

— А лицар? — спитала вона.

— Попобігає, коня свого половить. Але потім поженеться за нами.

— Так, — люто погодилася Кхара. — Аякже!

— На це я й сподіваюся, — сказала я.

— Але тут є одна хороша новина, — втрутився Ренцо. — Ну, якщо ти хочеш послухати.

— Ти випробовуєш моє терпіння, — процідила крізь зуби Кхара.

— У лицаря кінь загубив підкову. Він усе бурчав про це, поки мене смажив.

Кхара кивнула.

— Це добре, якщо ти кажеш як є.

— Я завжди кажу як є.

— Це його трохи сповільнить. А якщо ми будемо скакати щосили й пригнемося... — Кхара потерла очі. — Ну, принаймні вбивати нас йому доведеться довше.

І тут до нас підскочив брудний слинявий клубок закошланої шерсті.

— Собако! — зрадів Ренцо. Він витяг із зубів тварини закривавлений шматок тканини. — Бачу, приніс нам даруночок від лицаря. Молодець, друже.

Собака побачив мене і підскочив, став обнюхувати, сопти й махати хвостом у такому захваті, від якого аж ставало ніяково.

— Ти йому подобаєшся, — сказав Ренцо.

— Не взаємно, — буркнула я, відштовхуючи Собаку, щоб той не розцілував мене в морду.

Я приклала руки до рота й закричала щосили:

— Рятуйте! Допоможіть! — після чого тихо звернулася до товариства: — А тепер треба тікати.

І ми побігли.

Ренцо їхав на одному з коней, що віз припаси, Кхара з Тобблом — на Валліно, я — на своєму коні Тіньо-крилі, з яким у нас уклалася домовленість: поки я не смикаю за поводи й не галасую, він люб’язно погоджується мене везти. Поряд бігли Лови-Удачу і Собака.

Ми мчали щодуху. Ранкова зоря тільки займалася: червоне й помаранчеве проміння просочувалося з-за обрію, але сонце ще не вставало.

Я час від часу покрикувала:

— Рятуйте! Допоможіть!

Я розважила, що Блідій Варті потрібно буде щонайменше п’ять хвилин, аби скласти речі, осідлати коней і поскакати за нами, щоб зрозуміти, чому й від чого нас треба рятувати.

Також я сподівалася, що на цей час Лицар Вогню вже зловив свого коня.

Важко було сказати, чим це скінчиться й наскільки великі наші шанси. Проте, казала я собі, мій план піти від Мурдано спрацював. Напевне. От, може, й цей спрацює.

А може, й ні. Адже, коли сонце зійшло, я розгледіла позаду Бліду Варту лише за півліги від нас — шістьох ставних вершників на найшвидших і найвитриваліших конях Недарри.

Лицаря Вогню досі не було.

— Попереду ріка! — гукнула Кхара.

Нюх підказав мені, що вона не помиляється.

— Чи бачиш міст? — спитав Ренцо.

Кхара трохи піднялася в стременах і подивилася вперед.

— Ні.

— Чудово, — буркнув Ренцо, і я відчула, що це з розряду тих жартів, яких я не розумію: людина каже геть протилежну річ до того, що думає, а проте не бреше.

— Вибачай, якщо це не зовсім той порятунок, якого ти сподівався, — сказала Кхара до хлопця таким самим тоном.

Ми наблизилися до ріки, яка сяяла червоним у ранковому сонці. Із жахом я зрозуміла, що ріка широка й ніде немає навіть ознаки мосту чи переправи. А може, вона неглибока й можна перейти вбрід?

Я почала вигадувати, що сказати Блідій Варті. Наприклад, що на нас напала фелівета. Чи що тераманти вилізли з-під землі. Вони, можливо, повірять, що ми запанікували. А можуть і не повірити.

Хай там як, шанси в нас були не дуже великі. Коні Блідої Варти швидші за наших. І вони невпинно наздоганяли нас.

Кхара вилаялась — і я зрозуміла чому. Лицар був не позаду, а попереду. Якось він здогадався, куди ми будемо тікати.

Він сидів на коні між нами і річкою.

Позаду — Бліда Варта, попереду — Лицар Вогню.

— Може, повернемо назад? — крикнула я.

На мій подив, Кхара мені посміхалася.

— Ти не припиняєш мене дивувати, Биш. Ні! Ні, назад ми не поскачемо, розумна дейрно, — ми рушимо просто вперед!

Кхара зрозуміла те, що до мене не дійшло. Лицар бачив нас, Бліда Варта теж. І хоча все пішло не зовсім так, як я очікувала, вони помітили одне одного.

Ані добірні вояки Мурдано, ані Лицар Вогню не думали про нас. Принаймні в ту мить.

— Рятуйте! — закричала я, розвертаючись у сідлі, щоб мене почула Бліда Варта. — Він хоче нас убити!

Я знала одне: Бліда Варта має чітку вказівку берегти моє життя, доки нам не зустрінуться інші дейрни. А в Лицаря Вогню й справді був такий вигляд, ніби він зібрався вбити нас — тим більше що саме такий намір він і мав.

— А тепер, — сказала нам Кхара, — ми буцімто щойно побачили перед собою лицаря. Завертаймо праворуч!

Я закричала. Ми смикнули поводи праворуч і пригнулися, наче й тим заохочуючи наших скакунів бігти швидше.

Лицар дав коню остроги й поскакав навперейми.

Бліда Варта була вже близько.

І — о диво! — Лицар Вогню і Варта мали зустрітись одне з одним раніше, ніж наздогнати нас.

Я глянула через плече. Лицар підняв свій спис і навів його на Варту. З наконечника вихопилася вогненна дуга. Вояки розступилися, але вогонь крутнувся в повітрі й погнався за одним з двох гуртів.

Рідкий вогонь налетів на першого вартового й огорнув його.

Кінь скинув вершника і, нажаханий, помчав геть. Палаючи, вартовий упав на землю.

Але бліді вартові теж були не безпорадні. Двоє, які перебували найближче до лицаря, вихопили арбалети й почали стріляти на скаку.

Важко було не замилуватися їхнім умінням.

Полетіли стріли. Одна мимо. Друга влучила лицарю в праве стегно.

Двоє вартових вихопили мечі й погналися за лицарем.

Ті троє, які ще скакали за нами, розвернули коней і помчали на місце битви. Тим часом другий вояк із їхнього загону вже загорівся від вогняного списа.

А ми тим часом швидко наближалися до ріки. Вода була така каламутна, що її глибину не вгадаєш.

Кхара сповільнила Валліно.

— Можемо пошукати міст чи переправу або ж сподіватися, що вона неглибока.

— За півліги на захід є брід, — сказав Ренцо.

Кхара похитала головою.

— Та й тут, здається, не дуже глибоко.

— Ну коли хочеш — пробуй тут, — запропонував Ренцо. — Але готуйся пливти.

— Та хто ти такий узагалі? — спитала Кхара.

— Той, кого врятували твої друзі лише з тим, щоб потім усі опинилися між Блідою Вартою і Лицарем Вогню. А ти хто?

— Я той, хто дав тобі коня, — відрубала Кхара. — І якщо ти збрехав про брід, я тобі серце мечем протну!

— Ну спробуй, протни мене цією іржавою залізякою, — хитро посміхнувся Ренцо. — Але ти мене одягом своїм не обманеш. Ти дівчина.

Кхара злегка підштовхнула Валліно, щоб він наблизився до коня, на якому їхав Ренцо.

— Я тобі одразу чітко скажу одне, Ренцо: я цей гурт веду. Ну а що меч старий та іржавий... — вона витягла його з піхов, і він засяяв у всій красі. — Мій меч уже куштував кров, і йому подобається!

— Добре, — погодився Ренцо. — Але до броду все одно півліги на захід.

Ми з Лови-Удачу й Тобблом перезирнулися. Я і Тоббл не зрозуміли, що це була за зупинка на суперечку, а Лови-Удачу дивився веселим поглядом, наче знав більше за нас.

Позаду шаленів бій, і швидко закінчуватися він не збирався.

— На захід, — буркнула Кхара. — їдьмо за цим, як його...

54 Покинуте село

«Цей, як його» добре знав, де брід: у цьому місці річка розширювалася й ставала швидка, але мілка.

Ми перейшли її, хіба що кілька разів спіткнувшись.

— Мені дуже шкода твого села, — сказала я Ренцо, коли ми зупинилися перепочити. (Кхара відвела мене вбік і попросила перевірити хлопця на чесність.)

— Це не моє село, — сказав Ренцо. — Я просто там проходив. Цей ваш божевільний лицар займався тим, що підпалював усі хати, де йому нічого не сказали. Я, мабуть, чимось його роздратував. Щось сказав на зразок: «Припини людей убивати».

У мене всередині все впало.

— То вони загинули через...

— Та через вас, — сказав Ренцо. — І я теж ледь із ними не пропав. До речі, дякую, що врятували, хоча й самі винні, що мене треба було рятувати.

— А чим ти, е-е... займаєшся, Ренцо? — спитала я.

— Я? Краду.

Кхара вдавала, що не чує, але тут уже розвернулася.

— Злодій! Так я й думала.

— А я при першій зустрічі так і сказав, — весело мовив хлопець. — Ти що, думала, я жартую? Я краду в тих, у кого є що красти: в багатих, маєтних, пихатих.

Він казав правду. Здебільшого.

— І, мабуть, бідним віддаєш, — знов-таки єхидно додала Кхара.

— Тю, — відмахнувся Ренцо. — Нащо? Ну ти мене правильно зрозумій: я жебраку, бува, гріш подам. Але ж я з крадіжки живу.

Тут із мого дейрнського вміння розпізнавати правду великої користі не було: Ренцо, здається, спокійно й охоче розповідав правду, хоча звучала вона не надто гарно.

— Тепер моя черга питати, — сказав Ренцо. — Як це вийшло, що дівчина в чоловічому одязі, фелівета, вобик і дейрн так розізлили і Бліду Варту, і Лицаря Вогню? Чого ці найстрашніші люди за вами ганяються?

Я коротко переказала, як це вийшло, але навіть короткий переказ тривав доволі довго. У ході розповіді я помітила, що Ренцо добре вміє слухати. Коли він запитував, то питання були доречні. І він значно краще знав, що діється у світі, ніж я.

Нарешті я закінчила свою розповідь, і він кивнув:

— Отже, виходить, Провидиця — і всі, хто хоче брехати в очі Мурдано, — прагнуть цілком винищити дейрнів. А до його величності дійшло, що тримати жменьку таких у рабстві могло б бути корисним. Провидиця зробила фатальну помилку — зарано оголосила вас зниклими — і хотіла її виправити, пославши вам навздогін Лицаря Вогню.

Я кивнула.

— Так і є.

— А тим часом Мурдано й далі кортить завоювати Дрейландію. Воювати йому буде простіше, якщо він зможе брехати, а брехню супротивників і непевних союзників легко викриватиме.

Я засовалася в сідлі. З його слів виходило, що мене можна використовувати як зброю на війні.

— Отже, — бадьоро продовжив Ренцо, — Мурдано тепер зібрав усю владу в своїх руках, усунувши Арактік. Він уже скоротив кількість дейрнів, ну... от до тебе... і взявся за фелівет, відбираючи в них мисливські угіддя, убиваючи їх, щойно з’являється привід.

— А чому, на твою думку, він це робить? — спитав Лови-Удачу, перевіряючи його.

— Бо ви йому як велика скалка в одному місці, друже мій фелівето, — сказав Ренцо. — Ви ні з ким не об’єднуєтеся. З вами спробуй домовся. От натіти, наприклад, народ практичний. Вони готові продати морське право кожному, хто дасть грошей: купцям, рибалкам, піратам. Вони неперебірливі, а при тому, як мовиться, «натіт знає, та не скаже»: хтозна, що в них на думці. Може, вони дозволять Мурдано створити військовий флот, якщо той їм удосталь заплатить. Отже, на заваді можуть лишатися раптидони й тераманти. Що треба терамантам, грець їх знає. А раптидони? — Ренцо засміявся. — Пташкам тільки й треба, щоб їм дали спокій, але Мурдано і до них дістанеться.

— Але чому, адже ти сам кажеш, що їм тільки й треба, аби дали спокій? — спитала я.

— Бо вони могутні, — сказав Ренцо таким тоном, наче це й так усім відомо. — От уяви: вторгся Мурдано у Дрейландію, а раптидони проти. Тоді за гори у ворожий табір прилітає орел і розповідає, де стоять війська Мурдано і куди йдуть.

— Як на злодія, то ти непогано розумієшся на таких речах, — сказала Кхара.

— А ще я красивий! — зауважив Ренцо, і Лови-Удачу ледь стримав сміх.

Ми рушили далі (хоча наші коні вже притомились) і дійшли до якогось села. То було сіре, вбоге й безрадісне місце: двадцять хат, кузня, майстерня кожум’яки, стайня, крамничка і заїзд.

У заїзді, як виявилося, не було нікого. Господаря теж ніде не було видно. Усі наче зовсім нещодавно пішли. У бочках ще лишалося пиво, а в коморі — трохи харчів.

Кхара пішла розвідати, що робиться в селі, і швидко виявила решту закладів у приблизно такому самому стані.

Люди повтікали. Залишилися тільки старі й немічні, яким не до снаги була важка дорога.

Кхара привела стареньку бабусю, яка раніше працювала в заїзді, й попросила її приготувати нам поїсти. А дужче, ніж харчі, нам були потрібні відповіді.

— Куди всі пішли? — спитала Кхара в бабусі, яку звали Мелісента.

— Недавно всіх хлопців забрали в солдати. Інших — на якісь іще роботи потягли, хоча ніхто ніякого злочину не скоїв. А якщо буде похід на Дрейландію, то армія Мурдано йтиме через наше село, і нікому не хочеться тут бути в той час.

— То вони, мабуть, усі цінності з собою забрали? — поцікавився Ренцо, наче сміючись із власного бажання це знати.

— Усе, що могли, — підтвердила Мелісента.

— Гмм, — замислився Ренцо. — Ну, сходжу перевірю.

І він, узявши мішок, пішов надвір.

— Злодюжка, — сказала, наче сплюнула, Кхара.

— Може, мені слід супроводити юного Ренцо, — мовив Лови-Удачу, уважно дивлячись на Кхару. — Варто подбати, щоб із ним нічого не сталося.

— Мені все одно, що буде зі злодієм, — буркнула Кхара.

— Звісно, — сказав Лови-Удачу. Але все одно пішов, непомітно стежачи за хлопцем.

— Цікаво, що там сталося з лицарем і Блідою Вартою, — мовив Тоббл. — Ти як гадаєш, Кхаро?

— Якщо нам пощастило, то вони повбивали одне одного, — сказала вона. — Але розумно буде вночі встановити вахту і спати по черзі. Крім цього, ми мало що можемо зробити. Може, лицар і живий. Або хтось із варти. Або...

Вона не договорила, але я зрозуміла, що малося на увазі.

Мурдано наказав, щоб Луку відвели геть, але на смерть його не засудив. Певне, Лука міг відрядити когось із людей Корплі вслід за нами, якщо мав таку змогу.

— Я не сонний, — сказав Тоббл, стримуючи позіхання. — Я першим чатуватиму.

— Ну як? — спитала Кхара, коли Тоббл пішов на горбок стежити за тим, що робиться довкола. — Ренцо правду казав?

— Аж надто, — відповіла я. — Може, він і крадій, але чесний. І до броду нас вивів.

Кхара пирхнула.

— Зранку вирушаємо, може йти на всі чотири вітри.

— А якщо він захоче з нами?

— Навіщо? — спитала Кхара. — У нас, імовірно, марний похід на пошуки тих, хто лишився з твоїх родичів. А потім що? Ми навіть і самі ще не придумали.

Ренцо повернувся вночі з повним мішком. Він вивалив його вміст на стіл у шинку при заїзді, і я тільки ахнула, скільки цінних речей він набрав: срібна чаша, жмені золотих прикрас і більш буденні речі — одяг, дерев’яні миски, глиняний посуд.

— Хто міг лишити срібло? — спитала я, роздивляючись чашу.

— Ті, хто збирався повернутися, — відказав Ренцо. — Люди це ховали. Деякі сховки були дуже вигадливі.

— То чому ж ти так швидко їх знайшов?

Ренцо підморгнув мені, але звернувся до Кхари.

— Показати?

Я кивнула, а Кхара вдала, що не чує.

Ренцо заплющив очі, став непорушно, звісивши руки вздовж тіла, і, дивлячись у нікуди, промовив:

Урґіт фа ґолен

Фа мір дістей.

Урґіт на ґолен

Ік тір біґрей.

Раптом на підлозі з’явилася лінія сріблястого світла. Ми вражено дивилися, як вона зміїться між столами до шинкваса, де стояли глеки й пляшки. Тоді лінія метнулася вгору стіною і зупинилася на одній з дощок, якими була оббита стіна, — цілком звичайній і неприкметній.

Ренцо підійшов до тієї дошки й придивився. Вийняв з кишені короткий сталевий інструмент, у якого один кінець був плаский, а другий — гачкуватий. Він піддів дошку спочатку пласким кінцем, потім гачком — і вийняв її.

За дошкою була ніша. Там лежали келихи тонкої роботи, пляшечки з рідкісними приправами й перцем. Таємне багатство господаря заїзду.

— Ти займаєшся теургією, — сказала Кхара до Ренцо.

— У моїй справі це річ помічна, — відказав він.

— Не... — почала Кхара, аж тут до кімнати вскочив Тоббл.

— Вогонь! — вигукнув він. — На півдні!

— Може, хтось багаття палить, — з надією промовила Кхара.

Тоббл замотав головою.

— Ні! Цей вогонь рухається. Наче хтось ляскає вогняним батогом.

Ми залишили село за п’ять хвилин: про добрий нічний відпочинок лишалося тільки мріяти.

Лицар Вогню був живий.

55 На північ

Ренцо виявився корисним супутником, це мусила визнати навіть Кхара. Він набагато краще за нас знав місцевість.

Ми вже дійшли до холодного, туманного морського берега і продовжили рухатися на північ.

— Ніколи не чув, щоб острови самі собою плавали, — сказав Ренцо, коли ми їхали невеликим ліском.

Я неохоче показала йому свій малюнок.

— Оце ви туди зібралися, люди-звірі? — розсміявся Ренцо. — За малюнком? Малюнком з легенди?

— Хочеш — іди іншою дорогою, — буркнула Кхара.

— Та ви ж за мною скучите, — відказав Ренцо. — Ну й у мене вже була історія з цією вогняною бляшанкою, досі димом пахну, — він провів пальцями крізь волосся. — Ось гляньте, що він зробив із моїми прекрасними кучерями, все обсмалив!

На березі було вже не таке безлюддя, як при дорозі, оскільки ніхто тут не очікував, хцо Мурдано, якщо збереться на війну, піде цим шляхом. Проте рибальське село, куди ми прийшли, як видавалось, зовсім нещодавно відбило напад піратських людоловів. Чоловіки тут ходили із саморобною зброєю: ціпами, сікачами й палицями, з яких рясно стирчали цвяхи.

Правду казав Мурдано: на північні землі часто налітають пірати й розбійники. Але правда також і в тому, що коли сюди зрідка забрідають солдати, то поводяться не набагато краще за грабіжників.

— Чи не скажете, що є звідси на північ? — спитала Кхара у згорбленого діда, який лагодив сіть, сидячи біля поваленого дерев’яного пірса.

— На північ? — він похитав головою. — Там дикий край, повний лютих звірів і людей не кращих. Нічого вам, паничу, туди їхати. Там, крім смерті, ловити нема чого.

Позаду Лицар Вогню.

Попереду — розбійники й люті звірі.

Шлях небезпечний, а в кінці — майже напевно, розчарування.

Печаль навалилася на мене й тисла. А ця мандрівка ж, по суті, моя. Усі решта тільки допомагають мені й мене захищають. Ось я, останниця на останній смужці землі.

Я нагадувала собі, що Арактік вірила в чутки про існування інших дейрнів. Але покладати надію на чутку, ще й таку, якій вірить шалена і зла людина... Чи цього досить, щоб день за днем рухатися вперед?

Берег ставав дедалі більш кам’янистим, високі скелі тут прорізали численні річки й струмки, падаючи додолу красивими водоспадами. Ми їхали понад цими скелями заввишки в сотні футів і не бачили там нікого ні з людей, ні взагалі з панівних видів — хіба що десь пролітала скопа чи інші рибоїдні раптидони.

Щогодини, щодня світ порожнів, ставав більш диким і більш не схожим на той, який ми знали. Навіть сіл уже не стрічалося — ні населених, ні покинутих. Де-не-де під скелями можна було помітити хатину, де ночували рибалки, але й такі житла були порожні.

Погода була непривітна, дедалі більше холодало.

З моря постійно дув вітер, і ті поодинокі дерева, що нам траплялися, стояли покручені й голі. Починався край лисих пагорбів і голого каміння, рівнин, порослих похмурою меч-травою, мілких озер. Безрадіснішого краєвиду я собі й уявити не могла.

— А чому взагалі будь-які істоти можуть прямувати сюди? — уголос спитала я.

— Більшість істот, що йдуть у Віаґато, прямують углиб материка, не туди, куди ми, — промовила Кхара, — Вони зупиняються на великих вологих луках. Там росте якийсь рідкісний бородатий мох, яким вони харчуються. Принаймні так кажуть учені. Насправді ніхто точно не знає.

— Це вони що, через півсвіту йдуть моху поїсти? — здивувався Ренцо. — Краса яка.

— Ну й паруватися, — з ледь помітною усмішкою додав Лови-Удачу.

— А цікаво, куди летять крилаї? — промовила я, раптом подумавши про Майю, про той день біля вулія меднів. Здавалося, це було цілу вічність тому.

— Мабуть, ніхто не знає цього, Биш, — сказала Кхара.

Після години крутого підйому ми опинилися там, звідки стало видно величезні, порослі соснами гори Сово — хребет, що лежав між Недаррою і Дрейландією.

— Що ми знаємо про Дрейландію? — спитала я Лови-Удачу, поки ми роздивлялися цей краєвид.

— Мало знаємо, — відказав він. — Ми знаємо, чи радше вважаємо, що там мешкають інші панівні види. Що там є багато породжень чорної теургії: чудовиська, големи, крижані створіння, що ходять, як люди.

Тоббл вирячив очі:

— Крижані створіння?

Лови-Удачу кивнув.

— Кажуть, Дрейландією править чаклун.

— А навіщо Мурдано хоче з ним воювати? — спитав Тоббл.

— Бо люди дивні, — відказав кіт.

Я відчула запах диму, і Лови-Удачу — теж. Ми озирнулися й побачили, як горить порожній рибальський табір, який ми проминули кілька годин тому. Від землі до неба здіймався стовп диму — сірий до сірого.

Здавалося, ми йшли без упину. Лицар Вогню не давав нам відволіктися від мети — але на цій голій і практично ніким не населеній території ми майже не знаходили нічого їстівного. Ті запаси, що видав Мурдано, скінчилися — частину ми з’їли, а частина загубилася під час квапливої втечі. Час від часу Кхара, Лови-Удачу і Ренцо ходили добувати їжу. Зазвичай вони приносили дуже мало, а бувало, що й нічого.

Одного разу Собака побіг кудись, принюхуючись до твердої землі, і за кілька хвилин притяг хирлявого льодяного щура, дуже пом’ятого й заслиненого.

— Який чудовий зразок ти приніс нам, Собако, — сказав Ренцо. Він був схильний надміру хвалити цього брудного дворнягу.

Ренцо простягнув руку, щоб узяти в нього це криваве місиво, але Собака мав на думці інше. Він підскочив до мене, щосили махаючи хвостом, і поклав щура біля моїх ніг.

— Це подарунок, — пояснив Ренцо. — Він хоче дружити.

Я подивилася на щура: в ньому вже кишіла біла черва — і відіпхнула його ногою.

— Я не настільки голодна, — сказала я.

— Ти б хоч подякувала! — дорікнув Ренцо. — Ви ж майже брати.

Я злегка, мимохідь погладила Собаку по голові. Він схопив свого щура і потім кілька годин носився з ним у зубах.

Коні змучилися. Ми теж — і з кожним днем проходили дедалі меншу відстань. Щоночі, знайшовши тихе місце для табору, ми в темряві бачили, як десь позаду горить полум’я. Я сподівалася, що в тих далеких вогнях не горять безневинні люди, від яких лицар намагається добути відомостей про те, куди ми пішли.

Ніби й цього замало, попереду були ще більші небезпеки. Із наближенням до кордону з’являлося дедалі більше ознак того, що війська проходили цим шляхом на північ — певна річ, завойовники Мурдано. По собі вони лишали сміття, порожні ящики, холодні сліди вогнищ, десь — труп коня, який так і лишили гнити ігри дорозі, де він упав.

— А ти певна, що ми йдемо в правильний бік? — якось на нічному привалі запитав Тоббл. — І як ми дізнаємося, що вже близько?

У мене відповіді не було. Та й ніхто її не мав. Вирішили поки що просто йти берегом на північ.

Ми заночували там, де зупинилися. Ніхто вже не міг і кроку ступити далі. Розклали жалюгідне багаттячко під крутою скелею, де невтомний переслідувач, сподівалися, нас не помітить. Вечеряли трав’яним чаєм і гірким варивом з диких корінців, тим самим збиралися й поснідати.

Я прокинулася вночі — шлунок у мене завивав — і вилізла на верхівку скелі над нами. Вона була не дуже висока — може, втричі вища за Кхару. Я сподівалася побачити, чи наблизився до нас лицар, але з моря наповз густий туман, заволік усе й навіть місяць перетворив на пухнасту кулю, схожу на кульбабку в її останні дні.

Підійшов Тоббл, і я допомогла йому вилізти до мене.

— Не спиться, Тоббле?

— Живіт не дає, — відказав він.

— І мені теж.

— Биш...

— Так?

— А ти думала, що робитимеш, коли знайдеш плавучий острів і ту загублену колонію дейрнів?

Я зітхнула:

— Тоббле, ти ж розумієш, наскільки це малоймовірно, правда?

— Але ж може бути! — не відступався він. — Тільки от чи не виходить, що ми, ну, ведемо лицаря просто на них?

Раніше я про це теж замислювалася. Власне, ця думка мучила мене ще від виїзду з Саґурії. Лицар прибрав Бліду Варту, але багато в чому ці вартові нас і захищали. Принаймні їм не давали наказу нас убити, хоча й наказували знищити майже всіх дейрнів, які нам зустрінуться, окрім зовсім невеликої кількості.

Здається, в Лицаря Вогню був свій задум.

Ми його перехитрували й утекли — і йому це не сподобалося.

Він ішов за нами багато ліг, та й сам, може, йде лише за півліги від нас, хоча кінь у нього без підкови, а ми старанно ховаємося на привалах. Зараз він не має наміру здаватися.

— Який у нас вибір? — спитала я. — Підемо назад — лицар нас уб’є. Лишимося тут — або помремо з голоду, або лицар нас уб’є. Підемо вперед — може, нічого й не знайдемо, а потім або помремо з голоду, або лицар нас уб’є.

— Похмуро ж ти вперед дивишся, — сказав Тоббл, намагаючись утримати веселий тон; йому це не вдалося.

— Якщо ми підемо вперед і зустрінемо дейрнів, то в них щонайменше буде що поїсти. А може, навіть чим його перемогти.

Я зупинила себе. То здавалося якоюсь сміховинною фантазією. Я просто уявляла собі колонію дейрнів — ото ніби вони можуть перемогти одного з найстрашніших людей на світі.

Налетів вітерець, розвіюючи пасма туману. Я подивилася на південь, вишукуючи вогонь, що мав виказати лицаря. Нічого не було видно.

— Поглянь! — крикнув Тоббл, показуючи на північний схід.

Я подивилася туди й побачила вдалині два... три... чотири вогні.

— Кхаро! — гукнула я.

Вона вмить підбігла до нас. Ми показали туди — і Кхара довго дивилась, а тоді поглянула на мене з несподіваною усмішкою на лиці.

— То не лицар. Це вогні, над якими смажиться і в’ялиться м’ясо. Друзі мої, це — Зебара.

56 Зебара

На той час я вже значно більше знала про людські житла. Я була на острові Урсіна і в Саґурії. Проходила меншими містечками й селами. Бачила, які вигадливі люди в цій справі.

А потім я побачила Зебару.

На цій майже позбавленій дерев землі люди будували свої оселі з земляної цегли. Споруди нагадували половину дині, були заокруглені зверху, мали одні низенькі двері й вузьке вікно. Дим виходив у дірки в даху такого примітивного житла.

Селище-порт, здається, будували без жодного плану — будинки, крамниці й усілякі майстерні стояли абияк, і їх хоч-не-хоч з усіх боків оточувала багнюка. Центральна будівля — теж із заокругленим дахом, тільки значно довша — розташувалася приблизно посередині селища. Її прикрашали роги велелося, вовчі шкури й вибілені кістки великих риб.

Вочевидь, мешканцям цього місця морське судно було значно важливіше за будинок. У вузькій бухті тулилися десятки різних суден: рибальські, швидкі на веслах контрабандистські і щонайменше один корабель недаррських піратів з імператорським дозволом. На кожне із суден на плаву припадав ще й десяток вибілених сонцем і сіллю, напіврозвалених суденець із поламаними щоглами, з яких звисали рештки канатів і вітрил. Усюди стояли грубо зроблені рами, де сушилися сіті або над димом коптилася риба.

Як зазвичай, я «перетворилася» на собаку — цю штуку при справжньому собаці в нашому гурті втнути було складніше. Місцеві нас зустрічали щирою цікавістю й майже без ворожості — то були брудні, насуплені й небезпечні на вигляд люди. Я багато бачила таких, у кого на лобі було випалено тавро «З» — «злодій», «К» — контрабандист, «Б» — браконьєр; багато в кого були відрізані вуха, подекуди навіть кисті рук чи ноги. На диво багато зебарців замість руки мали гак або замість справжньої ноги — дерев’яну, зроблену з товстої обтесаної палиці.

Таврування, як пояснила Кхара, — то найлегша кара в Недаррі: того, хто скоїв серйозніший злочин, прирікають на задушення. За піратство найлегша кара — каліцтво, а решта набагато гірша.

Зебара була місцем темним і страшним, але де в чому вона мене й радувала. Якщо є на світі такі люди, що, поглянувши на них, Лицар Вогню замислиться, чи варто мати з ними справу, — то це зебарці, збіговисько злочинців і дезертирів.

Ми купили сушеної риби й жадібно з’їли її надворі, заливаючи її невідчепну солоність хтозна-скількома кухлями джерельної води.

Поки ми їли, до нас повагом підійшли троє людей із допитливими й підозріливими поглядами. Кожен мав при собі кілька видів зброї: ножі, палиці, китобійні гарпуни та дерев’яні кувалди, якими забивають палі.

— З чим ви сюди приїхали? — спитав нас загальною говіркою чоловік із таким акцентом, що важко було розібрати слова. У нього бракувало одного ока, і замість нього він вклав в очницю тонкої роботи полив’яне око, сліпа зіниця якого весь час дивилася праворуч.

— Ми дещо шукаємо, — сказала Кхара.

— І що ж?

— Ми прибули з острова Урсіна, — легко збрехала вона. — Тамтешні великі вчені доручили нам піти в подорож і розвідати, чи правдивою є легенда.

— Яка легенда? — спитав одноокий. Говорив він іще недовірливо, але, почувши про острів, трохи випростався.

— У давніх книжках пишуть про острови, які самі плавають, думають. Живі острови.

Троє перезирнулись, і в мене серце підскочило. Вони щось знають.

— Скільки дасте за відповідь? — поцікавився одноокий.

Кхара безпорадно підняла руки.

— Як бачите, нам немає чого віддати.

— У вас є коні, — зауважив той.

— Коні не продаються, — із жалем у голосі сказала Кхара. — Це дарунок Мурдано.

Це ім’я не покращило настрій одноокому.

— Тут Мурдано влади не має, — сказав він і сплюнув. — Він що, захищає нас від розбійників? Ні. Посилає флот, щоб не підпускати до нас дрейландських піратів? Ні. Він міг би принаймні підкупити натітів, щоб ті не давали нападати на нас із моря. Та ні ж бо — він усі гроші вбухав в армію для війни, яку точно програє.

— Але все-таки, — сказала Кхара, — ми не своїх коней віддати не можемо.

— То і я не маю чого вам сказати, — одноокий заткнув великі пальці за мотузяний пояс і зробив уперте обличчя, хоча на Лови-Удачу все-таки нервово поглядав.

— А якщо відомостями? — сказав Ренцо. — Я дещо знаю — і ви дещо знаєте.

— Що ж ти знаєш? — спитав одноокий. — Ну ж бо, ти перший.

Ренцо кивнув, не зваживши на попереджувальний погляд Кхари.

— Сюди наближається велика небезпека.

Одноокий зневажливо пирхнув:

— Подумаєш — у нас тут завжди небезпека.

— А от і ні, — сказав Ренцо. — Бо просто зараз за півліги позаду нас скаче Лицар Вогню і палить усе на своєму шляху.

Маска байдужості впала з трьох брудних облич. Одноокий відсахнувся й зробив рукою обереговий жест.

— Отак, — Ренцо передражнив його, — ви лицаря не зупините — він просто вам селище спалить дощенту.

— Це ви нам привели сюди Лицаря Вогню?! — крикнув ще один із трьох зебарців.

Ренцо похитав головою.

— Не кажіть дурниць. Він об нас і рук бруднити не стане. Ні, — зітхнув хлопець,— по-моєму, йому просто закортіло вбивати. Він ледь не підсмажив мене — а я цих людей майже не знаю, я взагалі не з того острова. Я... — він витримав драматичну паузу, — простий злодій.

Передчуваючи обурення від зустрічі зі злодієм, Кхара взялася за руків’я меча. Але Ренцо добре розумів, із ким розмовляє. На цих людей «учені» особливого враження не справили, а от злодій уже був своєю, гідною довіри людиною.

— Ну от я й дав вам корисні відомості, — сказав Ренцо. — Якщо ви розумні люди, то сядете швиденько на свої човни, сховаєте все добро й попливете в море.

Одноокий кивнув:

— Атож, так і зробимо.

— Ну, тепер ваша черга, — сказав Ренцо.

— Я бачив острови, які рухаються, — сказав одноокий. — їхнє місце ніколи не вгадаєш. Можуть бути швидкими і пливти кілька днів без упину — за тиждень долати навіть п’ятдесят ліг.

Ренцо посміхнувся:

— Але...

— Але, — неохоче продовжив одноокий, — я вчора рибалив неподалік затоки Ребіт. Землею це дві-три ліги на північ, а тоді трохи півостровом пройти до місця, що зветься Провалина. Звідти має бути видно один з тих островів.

Я вже не могла стриматися.

— А таких, як я, ви не бачили?

Одноокий роззявив рота, побачивши, що я розмовляю. Він показав на Собаку:

— А цей теж у вас говорить?

— Ні, — роздратовано відказала я. — Він собака.

— А хто ж тоді... — одноокий похитав головою. — Та нехай. Моя відповідь: ні, не бачив я собак, які ходять на задніх лапах і розмовляють. — Побачивши відчай у моїх очах, він додав: — Звичайно, до островів ми не підпливали.

— А чому? — спитала Кхара.

— Багато хто вважає, що живоострови — це боги. Інші — що там живуть усякі люті звірі й потвори. Треті вважають, що хто ступить на такий острів — того з’їдять навіть не звірі, а тамтешні дерева.

— Чудово, — буркнув Ренцо.

Кхара кивнула.

— Дуже дякуємо за відомості. Ми рушаємо далі. Вам краще сховатися, поки лицар проїде, якщо хочете жити.

— Удачі вам! — гукнув Ренцо, коли ми рушили. — Вам вона стане в пригоді, — додав він пошепки.

— А нам іще більше, — відказала Кхара.

57 У хащах

За кілька монет, що «знайшов» Ренцо, ми купили харчів у зебарців, які вже несли на човни свої речі: кошики, глеки, прості знаряддя праці, нехитру їжу — сушену тріску й водорості, дрібні картоплини — в кого були. Коням ми змогли запропонувати тільки трохи моху, що їм не смакував, але підкріпитися вони змогли.

За дві ліги на північ ми зупинились, озирнулись і побачили: Зебара горіла ясно й гаряче — вогняні батоги шмагали будинки та покинуті судна. Хай як швидко рухалася наша ватага, усе одно це було занадто повільно.

Ми завернули до густого високого ялинника. Дерева стояли щільними рядами і не пропускали сонячне проміння, якого й так було замало. До того ж із дерев звисали виткі рослини — їхні чорні стебла плелися по землі, а тоді лізли на стовбури. Деякі з ялин було майже не видно за тими лозами.

Великі й люті іклани — дикі вепри, що водилися в лісі, — уже зібралися були напасти на нас, але, побачивши Лови-Удачу, розбіглися. Птахів тут було мало: все більше піноходки й водорізки. Раптидон зустрівся тільки один — він був старий і на нас уваги не звернув.

Півострів звужувався, доки стало видно воду з північного й південного боків від нас. Але одноокий казав нам дійти до його кінця, до якоїсь Провалини.

— Ми на півострові, Лицар Вогню женеться за нами. — сказав Кхарі Ренцо. — Як, по-твоєму, ми від нього втечемо?

— Я гадала, в тебе є блискучий план, — пирхнула Кхара. — По-моєму, ти з легкістю втручаєшся в розмови й домовляєшся.

— Та ну,—усміхнувся Ренцо. — Якщо мене зловлять коли-небудь, то затаврують як злодія, а не повстанця.

Кхара оглянула місцевість, прикидаючи відстані; тут півострів помітно звужувався. Вона зупинилася. Тоді з помітною неохотою жестом підкликала Ренцо.

— Які заклинання ти знаєш?

Він знизав плечима:

— Усілякі злодійські. Засліпити спалахом світла, напустити в кімнату туману, з упертим замком домовитися — але якщо я скористаюся відмичками. Ну і можу відволікти чиюсь увагу, зробивши так, щоб в іншому місці зашуміло.

— Зараз це не допоможе... — розмірковувала Кхара. — Гаразд. Ось у нас є час. Тут відстань, ну, двісті футів від північного до південного краю. Тут ми й поставимо пастку.

— Що поставимо? — пожвавився Ренцо.

— Пастку, — сказала Кхара з упевненістю, якої насправді не відчувала. — Використаємо оці в’юни, через які ми весь час перечіпаємося. Зробимо з них сіть.

— Так він же її пропалить, — сказав Ренцо.

— Гмм, — сказала Кхара. — Так. Ну, працюймо!

Ми кинулися висмикувати рослини й стягати їх докупи. Тоббл командував виплітанням із довгих пагонів сіті, що її ми натягли між деревами на відстані, яку Кхара оцінила в п’ятдесят футів. То була важка й, звичайно, безглузда справа, як весь час казав Ренцо. Але все одно він старанно плів сіть із усіма.

Я сумнівалася, що з цього щось вийде. Але в ході справи до мене дійшло, що задумала Кхара. Ця старанно сплетена сіть мала відволікти лицаря. Адже за кілька кроків далі півострів перетинала розколина з крутими стінами. Вона неглибока — навіть не в повний людський зріст — і не спинить лицаря та його коня. Хіба що вони її не помітять.

Кхара рубала мечем міцні гілляки, ділячи кожну на частини, довші за її зріст. Коли вона почала гострити палиці з обох кінців, то я зрозуміла, чого вона хоче.

— Биш, — сказала Кхара, витираючи піт із чола, — залазь на це дерево й подивись, чи іде лицар.

Ми, дейрни, добре лазимо по деревах. Але фелівети це вміють ще краще, тому я здивувалася, чому вона вибрала мене. Я з легкістю вилізла на ялину — висоти я не боюсь — і висунулася над лісовим верховіттям. Видовище було страшнувате: на багато ліг лежав туман, а з нього витикалися сіро-зелені верхівки дерев.

Я виглядала на обрії ознак диму. Напружила слух і глибоко вдихнула, винюхуючи повітря. Але вітер віяв повз нас із півночі на південь — і мені пахло тільки смолою та морем.

— Нічого не бачу, — гукнула я. — Я злажу.

— Ні! — наказала Кхара. — Сиди. І хай що станеться, не злазь і мовчи.

Із жахом я зрозуміла, що вона робить: намагається тримати дорогоцінну останницю дейрнів у якомога більшій безпеці.

Я не хотіла відсиджуватися в безпеці. Хотіла боротися разом з усіма.

— Я не дозволю їм загинути через мене, — уголос промовила я.

Останній раз роззирнувшись і принюхавшись, я полізла додолу. Мені було добре видно край півострова — до нього п’ять хвилин ходу. Мені здалося, що ми на краю світу. Далі лежав нескінченний океан, поцяткований білими бурунами.

Я помітила острівець інших дерев — не похмурих ялин, а живих, кольорових, у червоному, жовтому, світло-зеленому листі — немовби крихітний забутий сад на краю лісу.

Мене накрила хвиля самотності. Ця кольорова пляма нагадала мені єдиний дім, який я знала, — теплий, лагідний південь, де кочувала моя зграя.

Дім, якого я, може, ніколи не побачу.

Я почала спускатися (Кхарі доведеться з цим рішенням змиритись), аж тут помітила дещо дивне.

Кольоровий гайок рухався.

Не хитався й не ворушив гілками під вітром, а рухався.

Рухався!

Мені казали сидіти на дереві й мовчати.

Але ж Кхара не казала, на якому саме дереві треба бути. Я розпустила перетинки й перелетіла між гілля на сусідню ялину.

Так, кольорова латка ворушилася.

Я перелетіла на наступне дерево, раптом опинившись на краю півострова, і там переді мною був зовсім не сад.

Там, на відстані не більше ста футів, був острів.

Острів плив на диво швидко.

Як живий.

58 Останній бій

У ту мить мені страшенно хотілося мати такий гострий зір, як у раптидона.

Я напружувала погляд, витягала шию, звішувалася з дерева. Чи там не видно гнізда або іншої оселі?

Щойно я відкрила рот крикнути про цю новину Кхарі, як почула: через ліс пробирався великий звір — кінь.

Сюди щодуху мчав лицар.

Я завмерла, не знаючи, що робити. І тієї миті краєм ока помітила на острові якийсь рух.

Серед дерев хтось був.

Удалині хтось рухався.

І його грація була мені знайома.

Хтось розпустив перетинки й полетів.

Захопившись, я вибігла на край гілки. Вона зігнулася й тріснула під моєю вагою.

Сто футів над водою. Та звісно, з такої висоти я сто футів пролечу!

Як я туди прагнула. Мені було треба туди.

Острів плив дуже прудко. Якщо я зараз не стрибну, то проґавлю свою можливість.

Я зібралася. Напружила м’язи.

І тут почувся крик вобика.

Я відірвала тоскний погляд від острова й озирнулася: чорноту лісу розітнув струмінь вогню.

Один стрибок.

І битва, поразка в якій очевидна.

Там був хтось подібний до дейрна. Мабуть, дейрн. Заради цього я подолала таку відстань, цього так жадала.

Мені тільки й треба було, що розпустити перетинки.

Я стрибнула. Злетіла вниз і приземлилась.

Я була дуже близько від западини, де вже стирчали гострі кілки, які забила в землю Кхара.

Я витягла свій до смішного малий меч і стала чекати. Серце моє калатало, подих перехоплювало.

Крізь сіть я бачила його. Лицар був тепер вельми брудний. Кінь його зморився. Але спис і далі метав живий вогонь.

Я проскочила повз Тоббла й закричала шаленим голосом:

— Ти мене шукаєш!

Лови-Удачу стрибнув із високої гілки, випустивши пазурі й вишкіривши зуби, — але кінь відскочив назад, і кіт не зміг збити лицаря, тільки лишив червоні смуги на боці скакуна.

Кхара з криком кинулася на ворога із засідки ліворуч — з-під тієї руки, в якій лицар не мав списа. Але вогонь був не єдиною його зброєю. Він вихопив палаш. Проте Кхара встигла вдарити першою, розрубавши броню на його лівому стегні. Лицар не міг влучити в неї лезом, але вдарив в обличчя руків’ям меча. Кхара впала на спину, з її носа потекла кров.

Тим часом ззаду до коня підскочив Лови-Удачу разом з Ренцо й Тобблом. Скакун відчув це — і метнувся вперед.

— Дивись, це я, Лицарю Вогню! — закричала я. — Я — та останниця, яку ти хочеш убити!

Я була вже сама не своя. У мені сидів якийсь шалений звір, повний ненависті й страху, — це він вигукував погрози, коли я махала мечем.

Лицар розвернувся й метнув вогонь назад. Лови-Удачу відскочив, його хвіст димився.

Лицар навів спис на сіть між нами.

Здавалося, немов переді мною розверзлося пекло. Вогонь наче не палив, а пожирав нещасну сіть із лоз.

Кхара добре вгадала, що лицар мав самовпевнену вдачу й був звичний до легкої перемоги, — тож він кинувся просто вперед.

Кінь проскочив палаючу сіть, і, на мій подив, вогонь перед ним розступився. Лицар проскочив сіть, яка потріскувала й розсипалася.

Я чула його переможний крик.

Але розступився тільки вогонь, а не дим.

І дим приховав нашу пастку.

Лицар підняв забороло, засміявся з мене — і тут же впав у яму, що наїжачилася гострими кілками.

59 Прохання злодія

Нічого в житті я не бачила жахливішого, аніж грізний Лицар Вогню і його кінь, пробиті наскрізь гострими палями. Лицар загинув одразу. Кінь, якого протинали п’ять кілків, ще іржав і бився, але був приречений.

Кхара поглянула на Лови-Удачу — і той її зрозумів. Він зіскочив у яму, обережно, по-котячому, уникаючи гострих кілків. Зайшов за спину великого звіра й запустив свої ікла в кінську шию, одразу поклавши край стражданням.

Щойно кінь затих, Ренцо обережно спустився в яму. Він зняв з лицаря шолом — і виявилося, що під ним насправді людське лице. Просто людина. Мертва людина.

Ренцо познімав з лицаря все, що той мав цінного, і викинув ті речі з ями — хоча гарний перстень поклав просто собі в кишеню. Пошукав у сідельних торбах, дістав їжу, флягу з водою, мапу, ковдру, запасну підкову й точило.

Ми з Кхарою і Тобблом спостерігали за ним, не дуже схвалюючи це, але й не бажаючи його зупиняти. Їжа нам потрібна. Хоч би й узята в мерця.

— Ти звідти нічого не бачила? — спитала в мене Кхара.

Я подумала, чи не збрехати. Це було для мене новиною. Я могла б сказати: «Ні, нічого не бачила». Якщо скажу правду, то змушу всіх продовжувати цей тяжкий шлях.

Простою брехнею я, можливо, могла б дати друзям свободу.

Але що це за дружба, яка тримається на брехні?

Ксіал ренаррісс. У правді — сила.

— Я бачила острів, — сказала я, дивлячись на всіх по черзі. — Він рухався.

Тоббл аж запищав від радості.

— Який я радий за тебе, Биш!

— Куди? — спитала, як завжди, практична Кхара.

— На північ.

— Значить, на Дрейландію, — відзначив Ренцо, вилазячи з ями й витираючи руки об штани. — Якщо туди йти, то доведеться спочатку обминути прикордонну варту Мурдано, а потім ще й не потрапити під руку прикордонній варті Дрейландії. І не забуваймо: у горах тут холодно. Дуже-дуже холодно.

— Боїшся? — насмішкувато спитала Кхара. — Чого ж. Тебе ніхто й не просить.

— Не просить? — Ренцо звів брову. — А ти взагалі коли-небудь ходила через Сово? Перевали знаєш? Які там звірюки водяться, знаєш?

Кхара нічого не сказала.

— Гадаю, ні, — мовив Ренцо. — Ну а я через Сово ходив. Деякі дороги знаю. І ще я бився зі сніговими червами й лишився живий.

— Хоча лицар збирався тебе засмажити, а ми врятували, я не дуже розумію, чого ти хочеш іти з нами, — сказала Кхара. — Що злодію робити в майже приреченому на поразку поході, де вмерти дуже ймовірно, а здобич знайти — не дуже?

— Ну не лише зі здобичі злодій живе, — сказав Ренцо. — Можна й по-іншому. Наприклад, домовитися йти за воїном, який пізніше пообіцяє винагороду.

Чути про себе «воїн» — це, вочевидь, не могло не лестити Кхарі. Але все ж вона не збиралася приймати таку гру, та й не була готова йому довіряти.

— Я не маю чого запропонувати у винагороду.

— Гмм, — спокійно відказав Ренцо. — А ти розумієш, що я за тобою потім весь час ішов до самого острова?

Кхара тільки рота роззявила.

— Але навіщо? — спитала я. — І будь ласка, не ганьбися — кажи правду.

Ренцо знизав плечима:

— Ось тобі правда, хоробра дейрно: я побачив меч. Справжній меч. Злодій учить теургію — корисні заклинання. І серед іншого я вмію бачити крізь ману, яка охороняє цінні речі. Коли я вперше побачив Кхару, то помітив, що в неї є дуже цінний меч, хоча й не одразу розпізнав, звідки він такий узявся. Існує багато зачарованих мечів, на яких накладено охоронні закляття. Мабуть, ти пам’ятаєш: я пробував його купити. Коли це не допомогло, то пішов за вами слідом, сподіваючись украсти його.

— Ти й Биш хотів купити, — сказав Тоббл.

— Так вона теж дуже цінна.

— Ти зрозумів, що вона — дейрн? — спитала Кхара.

— Звісно, — всміхнувся Ренцо.

Кхара дістала меч і навела його вістря на Ренцо.

— Хоч раз спробуєш викрасти цей меч — він у тебе буде не в руках, а в серці.

На Ренцо, здається, така погроза великого враження не справила, він просто милувався блиском і сяйвом зброї.

— Дейрно, будь мені свідком, що я кажу правду!

Я кивнула.

— Я злодій. Я б радо вкрав будь-який інший меч. Будь-який у світі меч. Але навіть у жалюгідного злодюжки є честь. І я людина не темна: знаю легенди, знаю давні поеми. Я знаю, хто ти, Кхарассанде Донаті, і знаю, що в руках твоїх меч, який носить ім’я Світло Недарри.

Кхара опустила меч.

— Понад те, — продовжив Ренцо, — я знаю історію свого роду. Ми завжди були ворогами Мурдано, ми жили при межі. Але мій прадід бився на Давноминулій війні як простий піхотинець — і коли він уже був на межі загибелі, його супротивнику відтяв голову меч Світло Недарри.

Кхара поглянула на мене — і я кивнула. То була правда.

І тут Ренцо зробив таке, чого від легковажного злодія годі було чекати. Він став на коліна й схилив голову.

— Я простий злодій, не вартий довіри, ненадійний і, — він широко всміхнувся, — не здатний поводитися пристойно. Але я готовий своїми скромними силами служити живій спадкоємиці Донаті, що володіє Світлом Недарри. Буду служити тобі, якщо побажаєш.

І тут уже Кхара зробила таке, чого я б ніколи від неї не чекала. Вона не стала сміятися чи глузувати з Ренцо. Її обличчя було ще серйознішим, ніж у бою.

— Чи присягаєш слухатися мене в усьому? — спитала вона.

— М-м-м, — сказав Ренцо. — А можна майже в усьому?

Тоббл пирхнув і швидко затулив лапкою рота.

Кхара глибоко вдихнула.

— Гаразд, тоді по-іншому. Чи обіцяєш ти робити все, що можеш, аби вести, обороняти й захищати Биш, Лови-Удачу і Тоббла?

— Так!

Я не могла сказати, чи буде Ренцо це робити, але він мав такий щирий намір.

— А те саме щодо мене? — спитала Кхара.

— Навіть тоді, коли ти цього не бажатимеш, Кха-рассанде Донаті, я буду вірним. І... ну, є доволі велика ймовірність, що виконуватиму твої накази.

Кхара поклала свій меч йому на плече так, що маленьким рухом могла б відрубати голову.

— Я не маю могутності, щоб назвати тебе лицарем, — сказала вона. — Але приймаю тебе на службу.

Кхара торкнулася лезом другого плеча Ренцо, а тоді серединою леза — маківки.

Останній удар був не зовсім символічним. Ренцо смикнувся. Я могла б повірити, що це сталося ненароком, але, знаючи, як Кхара володіє мечем, зрозуміла, що випадкових рухів вона не робить.

— Тепер підведись, — наказала Кхара.

Ренцо підскочив на ноги, усміхнувся й сказав:

— Рушаймо.

Ми з Кхарою перезирнулися.

— Треба зробити ще одну річ, — мовила вона.

І усміхнулася Тобблу.

60 Церемонія

Ми всі притихли, і в цю чудову мить я, здається, почула, як калатає серце нашого любого друга-вобика.

— Тоббле, — сказала Кхара. — Тут нам потрібні твої знання.

— Мої? — здивувався Тоббл.

— Твої, — підтвердила Кхара. — Здається, ніхто з нас не знає, як проводити одну церемонію.

Тоббл нахмурив брови.

— Що?

— Я так розумію, що стибілярія — це такий обряд, який переводить вобика в дорослий вік як визнання його, ну, гідності. Ось перед нами найдрібніший розміром у нашому гурті, який не має ні таких зубів, кігтів і швидкості, як Лови-Удачу, ні легендарного меча; який хоч і належить до роду істот, яких колись давно сприйняли як менш вартісних, напав не на одного, а навіть на двох солдатів Блідої Варти, а також здійснив чимало інших подвигів, виявивши мужність і вірність.

Із Тобблом щось коїлося. Він відкривав і закривав рот без жодного звуку. Його щоки тремтіли. Хвости шалено крутилися, як у якогось дурнуватого спанієля. Груди важко здіймалися з кожним подихом. З очей потекли сльози.

— Чи є тут хтось, хто має сумнів у стійкості, чесності, доброті й мужності цього вобика? — спитала Кхара. — Чи вважаєте його гідним?

— Надзвичайно гідним! — мовив Лови-Удачу.

— У цю маленьку шкурку набито без міри сміливості! — додав Ренцо.

Тоббл звернувся до мене, і мені раптом відібрало мову. Я обійняла товариша.

— Ти більш ніж гідний, — здушено промовила я. — Більш ніж сміливий, більш ніж вірний. Ти мій брат, Тоббле!

Церемонія була не дуже вигадлива. Бобики не великі мастаки на видовища. Тоббл мав прочитати вірш і заспівати пісню, і з причин, яких ніхто не знав (зокрема й Тоббл), треба було знайти стоногу й згодувати йому.

Після того Тоббл урочисто попросив Кхару і Ренцо заплести йому три хвости в один. Лови-Удачу тільки дивився: у фелівет кігті не дуже годяться для такої справи.

Коли все скінчилося, Тоббл залишився Тобблом. Але він наче на палець виріс і набрався деякої гідності. Тільки от весь час озирався на свої заплетені хвости, через що кілька разів перечіпався й падав.

Ми пішли назад на півострів, якщо не радіючи, то принаймні розпрощавшись із безнадією.

Острів справді існує. Може, я навіть побачила дейрна. Тож, імовірно, я — не останниця.

Ми розуміли, що Лука від свого не відступиться й буде нас переслідувати.

Знали, що тепер Мурдано зрозумів: його зраджено, я збрехала, — і теж переслідуватиме нас.

Знали, що попереду страшні, круті гори, безжальний холод і моторошні дикі звірі.

Але я починала розуміти, що ми тепер уже не просто шукаємо моїх родичів. Наша справа стосувалася не лише мого життя — навіть, можливо, не лише збереження мого виду. Мурдано — ворог не тільки дейрнів. Він — ворог усіх істот, які не стають перед ним на коліна.

Проти нас великі сили. Ні Лука, ні Мурдано не відмовляться від погоні за нами. їхня сила тримається на неправді, і вони знають: якщо я знайду інших дейрнів і приведу їх здалеку, то це може похитнути їхню владу.

Ми вийшли з лісу й поглянули на потужні засніжені гори. У тих горах чаяться біль, небезпека, смерть. Але за ними може бути те, що потрібне навіть героям, аби йти вперед, — надія.

Я поглянула на північ, куди плив острів. Його вже, звичайно, не було видно. Але я знала: він там є.

Коли озирнулася, щось впало мені в око. Над нами рухалося щось кольорове.

Я глянула вгору і побачила крилая.

Тільки одного.

Може, він заблукав, збився з дороги.

А може, й ні.

Кхара кивнула мені.

— Остання можливість передумати.

— Ну, я ще ніколи не бачила снігу, — усміхнулась я. — Подивимося!

Із тим ми й рушили. Ренцо — злодій, що має честь, — і його пес Собака. Лови-Удачу, гордий кіт-фелівета. Тоббл, достойний вобик. Валліно, невтомний кінь. Кхара з дому Донаті, володарка Світла Недарри.

Мої друзі. Моє товариство.

Моя сім’я.

Американська письменниця, володарка престижної літературної премії «Медаль Джона Ньюбері», авторка всесвітньо відомих романів для дітей і підлітків: «Айван. Єдиний і неповторний» (The One and Only Ivan); бестселера №1 за версією The New York Times — «Дерево бажань» (Wishtree); трилогії «Останниця» (Endling); «Креншоу» (Crenshaw) та інших.

Разом із чоловіком та трьома дітьми мешкає в Каліфорнії.