Останниця. Одна на світі

36 Уроки фехтування

Путь перед нами лежала важка й стомлива, а проте я аж дивувалася, бо прокидалася на світанку, радо передчуваючи наступний день.

Я розуміла, що наші шанси невеликі. Розуміла, що за кожним пагорбом на нас може чекати смерть. Але кожен день приносив мені якесь нове знання. Свіжі запахи, незнайомі краєвиди, зустрічі з дивними створіннями. Така допитлива істота, як я, не могла не тішитися такими можливостями.

Я почувалася так, як тоді, коли зайшла до кабінету Ферруччі й побачила стіни, заставлені книжками. Скільки всього я ще не знаю! Скільки всього ще треба дізнатися!

Лука зробив мені щедрий подарунок — невеликий записник у шкіряній палітурці, трохи більший за мою руку, гусяче перо й маленьку пляшечку чорнила.

— Щось мені підказує, що тобі це більше знадобиться, ніж мені, — сказав він.

— Але ж ти вчений, — заперечила я, хоча мені дуже хотілося мати письмове приладдя. — Хіба тобі не треба все записувати?

— А я й записую, — сказав Лука і торкнувся скроні вказівним пальцем. — Та передусім спостерігаю за тобою. Стільки років я читав про дейрнів у книжках — а тут переді мною ти, Биш, справжня особина цього виду.

Він усміхнувся й мовчки, з розумінням кивнув мені. Я радо взяла записник, перо та чорнило і поклала все в сумку. На кожному привалі я записувала свої враження про день чи малювала Коли чорнило скінчилося, ми з Тобблом збирали ягоди, які я потім розтирала — виходило хоча й блідіше, але придатне для письма чорнило.

За порадою Кхари ми йшли шляхом уночі, а вдень спали у віддалених від дороги місцях. Це було дуже зручно для Лови-Удачу, адже фелівети полюють уночі, і я теж звикла до такого способу життя. Важче доводилося Кхарі, Луці й Тобблу, але й вони намагалися звикнути.

Коли щастило, ми знаходили тихі місця, де можна було навіть розвести багаття. Одного разу Кхара спіймала в сильце жирного лисця, але його довелося з’їсти сирим, тому що неподалік проходив великий загін солдатів. Іншим разом Лови-Удачу приніс нам кощаву, трохи пом’яту кушку, яку вдалося приготувати. Але й у такому вигляді вона була не дуже їстівна.

Одного дня ми не змогли вирушити вночі. Кхара, яка вийшла на розвідку, помітила, що шлях перекрили люди Мурдано. Обходити їх довелося глушиною — а це ми могли робити лише засвітла. Зрештою згаяли два дні.

Наступного разу Кхара після розвідки прийшла до табору мовчазна й похмура, в неї тремтіли руки. Вона принесла щось, загорнуте в плащ офіцера Мурдано. Згорток вона вручила Луці, і він, розгорнувши, побачив там короткий меч, кинджал та пару сандаль: міське взуття Луки вже розвалювалося.

На питання, де вона це взяла, Кхара не відповідала.

І ми не стали допитуватися. Криваві плями на її сорочці вже розповіли нам достатньо.

Наступний день ми провели в лісі, де між молодою паростю мари звивався струмок із приємною прісною водою. Лови-Удачу влігся на осонні й одразу заплющив очі. Ми вмостилися неподалік на траві, раді можливості перепочити, але в Кхари на думці було інше.

— Луко, Биш, ходіть зі мною, — сказала вона вже добре знайомим нам серйозним тоном.

Ми послухалися. Ми тепер усі слухалися Кхари, навіть Лови-Удачу, який часто ходив з нею на розвідку чи полювання. Не можна сказати, що між ними з’явилися якісь душевні стосунки, — у фелівет дружба не є частиною культури, — але взаємна повага, безумовно, була.

Лови-Удачу розплющив одне око й позіхнув:

— Хай щастить, — посміхнувся він.

— А в чому нам має щастити? — спитала я, але Лови-Удачу вже знову заснув чи принаймні вдав, що спить.

— А я? — спитав Тоббл, намагаючись нас наздогнати.

— Звичайно, ходи з нами, Тоббле, — запропонувала Кхара, хоча було зрозуміло, що брати його з собою вона не планувала.

Кхара привела нас на рівне місце, де земля була всипана листям. Дала солдатський меч Луці, який узяв його в руки, мов отруйну змію.

— Биш, — звернулася до мене Кхара. — Тобі оце.

«Оцим» був кинджал, який вона... знайшла. У руці він відчувався доволі химерно. Адже його робили для значно ширшої за мою людської руки.

— Я вас обох навчу користуватися цими речами, — Кхара дивилася на нас рішуче, але голос виказував деякий сумнів.

Ми з Лукою злякано перезирнулися, потім одночасно ковтнули й одночасно кивнули. У мене вже спітніла долоня — ще до того, як Кхара закінчила речення.

— Луко, ти перший, бо вищий на зріст, — сказала вона, і я полегшено видихнула. — Основний рух — удар униз. Меч тримаємо ось так.

Кхара показала це руками, але меча з піхов не діставала. Та я все одно з мимовільним страхом і зачаруванням спостерігала за нею. Хоч яким він здавався іржавим і погнутим, переді мною був справжній меч Кайнора — Світло Недарри.

— Дві руки на руків’ї, — продовжила Кхара, — ось так. Перед супротивником ставимо ліву ногу вперед, тримаємо рівновагу.

Коли Кхара побачила, яку незграбну позу зобразив Лука, вона ледь стрималася від того, щоб роздратовано зітхнути. Підійшла ззаду й покрутила його лікті та стегна, доки стійка її влаштувала.

— Меч тримаємо вертикально, — пояснювала Кхара — Ну ж бо, Луко, ти ж дуже розумний хлопець, інакше ти б до Академії не потрапив. Вертикально. Ти ж знаєш, як це?

Він знав.

— Ліву руку на руків’я. Тримай руків’я біля грудей. Добре. Тепер руки вперед — і спрямовуй вістря на супротивника. Так йому важче завдати тобі удару. Крок уперед погою, яка позаду, — і трохи вбік.

Луці більш-менш вдавалося виконувати її вказівки.

— Тепер, — мовила Кхара, — завдай удару вниз по шиї супротивника.

Лука невпевнено глянув на неї, моргнув і зробив рух мечем униз.

Кхара змусила Луку повторити так десять разів. Тоді сказала:

— Добре. Тепер спробуй зі мною.

Лука мотнув головою.

— Але ж я не хочу зробити тобі боляче!

Кхара засміялась, і, як завжди, я здивувалася, наскільки мені приємний цей мелодійний звук. Вона дістала меч, який — мабуть, тому, що вона не гнівалася, — приховував свою істинну натуру.

— Спробуй.

Лука спробував, і вона легко зупинила його клинок.

— Постарайся.

Цього разу Лука бив швидше. І ще швидше. Невдовзі, спітнілий, відчуваючи досаду, він ударив зненацька, цілячись у шию Кхари.

Вона відмахнулася мечем від його клинка, як від набридливої комахи.

— Ну, студенте, відпочивай, — піддражнила його Кхара. — Тепер ти, Биш.

Я ледь не проковтнула язик.

— Я готова, — промовила я, намагаючись говорити невимушено.

Кхара стисла губи, придивляючись до мене.

— Для тих рухів, яких я вчила Луку, ти замала — і це може бути перевагою. Солдатів Мурдано вчили битися з людьми мечем, з феліветами — списом, з терамантами — сокирою, з раптидонами — стрілами. Битися з дейрнами вони не навчені. У них немає досвіду бою з істотою, в якої голова на рівні їхніх грудей.

Я кивнула, наче все втямила. Хоча мені не було зрозуміло.

— Тут треба підійти по-іншому, — Кхара обійшла навколо мене. — Так, напевне, треба використати переваги твого зросту. Спочатку стань так, як Лука. Ноги на ширині плечей, ліву вперед, кинджал — ну назвімо його мечем — вертикально. Що це слово значить, тобі студент, якщо треба, пояснить.

— Дуже смішно, — буркнув Лука.

— Тепер ти тримаєш меч вертикально й стрибаєш уперед, цілячи в землю біля ніг супротивника, а меч і далі тримаєш вертикально.

— Що? — перепитала я.

— Луко, — попросила Кхара, — зроби бойову стійку.

Він зробив. Кхара присіла, тепер вона була приблизно мого зросту.

— Ось дивися, солдат готується до контратаки. Він знає, як відбити звичайний удар меча. А до отакого він не готовий.

І з цими словами вона стрибнула під ноги Луці, важко приземлилася й проскочила під його ногами з виставленим угору клинком. Клинок пройшовся якраз по середньому шву штанів Луки.

— Ай! — скрикнув Лука й кинувся перевіряти, чи нічого не розрізано.

— Не будь як дитина! Я тебе не зачепила, — Кхара підскочила на ноги. — А могла б!

Лука кисло глянув на неї. Тоббл хіхікав у лапку.

Я тренувала цей рух, але не з Лукою. Десять разів Кхара веліла мені стрибати, тримаючи клинок угору, і десять разів я падала на лікті й живіт. Потім ми випробовували інший підхід — стрибок із розворотом у повітрі, після якого я падала на плече і стегно. Цей рух був менш болючий і дозволяв мені глибоко полоснути супротивника по внутрішньому боку стегна.

— Якщо влучити в правильну артерію, буде багато крові, — зауважила Кхара так спокійно, наче говорила про погоду.

Вона муштрувала нас кілька годин, і коли вирішила закінчувати, ми з Лукою були вже геть стомлені.

— Мені теж потрібна зброя! — заявив Тоббл.

— Найкраща твоя зброя, Тоббле, — мовила Кхара, — це те, що ніхто не очікує, що ти полізеш у бійку.

— У Тоббла сміливості більше, ніж у нас усіх разом, — сказала я.

Лука розсміявся, але Кхара суворим поглядом змусила його зупинитися.

— Оцей малий вобик кинувся битися з цілим кублом змій, щоб захистити Биш. Сумніваюся, що ти б так зміг, студенте.

— Краще тобі не бачити розгніваного вобика! — попередив його Тоббл.

Лука закотив очі.

— Буду знати, — відказав він, протираючи краєм сорочки руків’я меча. — Хай там як, а чи я готовий зустрітися з солдатом, Кхаро?

Дівчина стримала посмішку.

— Атакуй мене, — сказала вона. — Використовуй усе, чого навчився.

Лука так і зробив. За півхвилини після бурхливої боротьби він випустив меч із руки.

— Який у цьому сенс, якщо ти мене так легко перемагаєш? — обурився він.

— Солдатів учать із шістнадцяти років: із цього віку можна записатися в кадети, — мовила Кхара. — Мене вчили з трьох. Може, ми, Донаті, й перебуваємо в неласці. Може, ми й утратили все майно. Але батько подбав про те, щоб я вміла битися.

Без зайвих слів Кхара легким рухом крутнулася й показала блискавичну атаку на найближче невелике деревце. Я б не встигла двічі моргнути, як вона зрубала дві гілки й розщепила стовбур надвоє. Він упав, злякавши зграйку мишей.

Ми з Лукою тільки роти роззявили.

— Тепер слухайте уважно, — промовила Кхара. — Зрозумійте таку річ. Ваш ворог не стає безпечним лише через те, що в нього потекла кров. Він не є безпечним, поки дихає. Якщо раптом вам доведеться прийняти бій, то ваша мета — не злякати, не поранити. А вбити.

Я відчула, як тисне пояс. Який важкий кинджал у руці. Але ще важчим було відчуття, що колись мені, ймовірно, доведеться скористатися цією Кхариною наукою.

37 Край раптидонів

Ми прийшли до широкої відкритої рівнини, що мала назву Безкрай. До самого обрію розкинулися невисокі горби, між ними тут і там блищали струмки, що, за словами Кхари, зникали влітку й знову з’являлися з осінніми дощами. Тут і там на золотаво-зеленому килимі трав здіймалися групки дерев.

Угорі ширяли раптидони, постійно виглядаючи здобич. П’ять чи шість із них можна було розгледіти із землі — вони кружляли у висхідних потоках повітря. У кожній групі дерев були їхні гнізда.

— Треба зійти зі шляху, — сказала Кхара. — Але ми будемо на видноті. Не забуваймо, що деякі з раптидонів можуть мати домовленості з армією Мурдано.

— Ти хочеш сказати, що вони стали шпигунами? — спитав Тоббл.

— Більшість — ні, — відповіла Кхара. — Раптидони — птахи горді. Більшість із них не опуститься до доносів, але деякі можуть.

— Вони блискучі науковці, — зауважив Лука. — На острові раптидони викладають науку, яка зветься фізикалізм — вона вивчає сили світу. У них дуже великі знання про вітри й дощі, про те, як земля притягує різні речі. І зірки вони знають, як найкращі з людських звіздарів.

— Хай там як, — мовила Кхара, — ми спробуємо не мати справ із раптидонами. Земля — не їхнє володіння. Їм належать тільки високі місця, де гнізда.

Оскільки ми прямували незнайомими місцями, то, незважаючи на втому, вирішили йти засвітла. Сонце світило яскраво, небом пропливали нечисленні пухнасті хмаринки, відкидаючи тіні на траву. Нещодавно пройшов дощ і наповнив струмки, тож ми мали змогу помитися, напитися й заварити чаю.

Уночі, коли ми стали табором, Кхара поїхала на Валліно вперед на розвідку. З походу вона принесла двох фазанів і дикого єката. Ми з Тобблом обскубли всю птицю й віддали менш кістлявого єката Лови-Удачу. Фазанів приправили й посмажили на невеликому багатті.

Кхара також принесла новину:

— Я побачила стадо ґарліанів, яке йшло на південь.

— Ґарліанів? — перепитала я.

— О, нарешті справжня здобич! — зрадів Лови-Удачу і випустив гострі, як голки, кігті — мабуть, не навмисне, а просто в приємному передчутті.

— На півдні, мабуть, чули іншу їхню назву — дерви, — сказав мені Лука, облизуючи пальці. — Це такі здоровенні звірі на шести ногах, у них довга шия і...

— Точно! — згадала я. — Дерви! Вони приходять на південь навесні з іншими істотами.

Кхара вкинула в багаття ще одну гілку.

— Ти часом не знаєш про осінній перехід на північ, Биш? Недаррською він зветься Віаґато.

— Мені Майя розповідала. І Майшо, наша провідниця, теж про нього згадувала.

У мене серце стиснулося. Щойно я просто вимовила ці імена — Майя, Майшо, — і мене з новою силою охопив біль утрати.

Тоббл узяв мене за руку і з розумінням кивнув.

— Коли я востаннє бачила Майю, — тихо промовила я, — то нам зустрілися чотири крилаї. Це було ще навіть не місяць тому. Вони були такі...

Я не могла говорити далі.

— Красиві? — закінчив за мене Тоббл.

Я кивнула, і в мене потекли непрохані сльози. Багаття потріскувало, а зірчаста горлиця печально туркотіла на дереві неподалік.

Мені стало соромно, що я показала свій біль. Ось мої друзі, які заради мене ризикують життям, тож моя справа — бути сильною. Я не вела їх — у нашій зграї роль провідниці, без сумніву, належала Кхарі. Але в кожного з нас дуже непрості долі.

— Вибачте, — мовила я, поглядаючи по черзі на товаришів.

Кхара дивилася спокійно й задумливо. На мордочці Тоббла була написана стурбованість. Лови-Удачу помахував хвостом, і його примружені очі лишалися непроникними. А Лука дивився на мої сльози з химерним зачудуванням науковця.

— Не треба вибачатися, Биш, — підтримала мене Кхара. — Ми знаємо, через що тобі довелося пройти.

— У нас усіх попереду шлях непростий, — сказала я вже твердіше, піднявши підборіддя. — То розкажи ще про ґарліанів.

— Коли вони прийдуть на південь, то розбредуться на менші стада й групки, — мовила Кхара. — А от під час Віаґато вони десятками тисяч ідуть уперед усі як один. Коли починаються холоди, більшість видів мандрують на південь. Але деякі — ґарліани, тиралопи, крилаї, гігантські славки — вирушають на північ. Чому, ніхто достеменно не знає.

— Ти гадаєш, вони йдуть цим шляхом? — перепитав Лови-Удачу, не в змозі приховати радісний блиск у своїх хижих очицях.

— Гадаю, вони підуть понад берегом Теларно на північ, — сказала Кхара — Це десь день ходу на захід звідси.

Наступного дня ми вирушили рано. Лови-Удачу тримався ліворуч доволі далеко від нас, сподіваючись першим помітити ґарліанів. Мені стало його шкода. Він робить стільки того, що не є природним для фелівет, — от хоча б мандрує в товаристві. Фелівети збираються докупи, коли мають щось обговорити, вони паруються й народжують малят. Але здебільшого сімей не створюють.

До того ж Лови-Удачу мандрував у товаристві істот, кожну з яких здатний убити і з’їсти. Я не бажала смерті дервам (чи пак ґарліанам), але дуже сподівалася, що Лови-Удачу вполює досить здобичі, щоб як слід поживитися. Принаймні Тоббла це трохи заспокоїть. Великий кіт його доволі нервував.

Опівдні троє з нас — Лови-Удачу, Валліно і я — почули у вітрі якийсь запах.

Я зупинилася, вдихнула й відчула знайомі нотки в тонких струменях повітря.

Валліно ставав дибки й струшував головою.

— Люди, — промовив Лови-Удачу.

— Так, — погодилася я.

— І коні, — додав Лови-Удачу.

— Може, то селяни чи інші мандрівники, — припустив Лука.

Кхара скочила на спину Валліно, приклала руку козирком до очей і подивилася на південь.

— Бачу хмару куряви. За лігу від нас, — і похитала головою. — Хто це, не можу сказати.

Усі пішли далі, але ми з Лови-Удачу раз у раз стурбовано перезиралися. Людина й кінь, вичинена шкіра і собаки. Може, то просто гурт мисливців. А може, й ні.

— Тебе твої браконьєри після тієї історії не можуть шукати? — спитала я в Кхари.

Вона мотнула головою й розсміялася.

— Браконьєрам не вистачить цілеспрямованості на довгу погоню — хіба що за велику нагороду. Вони ж злочинці, а не солдати.

Слово «солдати» зависло в повітрі.

Кхара повела нас до маленького гайка, де майже на кожній гілці сиділи раптидони, нагадуючи величезні плоди. Зупинилася на поважній відстані. Ставши лицем до гніздування, вона відстібнула пояс із мечем і поклала його на землю.

— Ходімо зі мною, Биш, — мовила вона.

— Але... але ж ти казала, що вони можуть виявитися шпигунами. Хіба можна, щоб вони мене бачили?

Лови-Удачу все пояснив:

— Як твій нюх значно кращий за людський, так зір раптидона кращий за зір будь-якої істоти. Бачиш он того раптидона на верхній гілці? Він уже не тільки знає, що ти дейрн. Він знає, якого кольору в тебе очі. І бачить крихту хліба в тебе на губі.

Я кліпнула й струсила ту крихту.

— А ти підеш? — спитала я в Лови-Удачу.

Я дуже довіряла мечу Кхари, але також, покатавшись на спині Лови-Удачу, знала його силу й спритність.

— Ми не дружимо з раптидонами, а вони з нами. Вони крадуть у нас здобич, — Лови-Удачу погриз кіготь. — Ну а ми, бува, котрогось із них зловимо та з’їмо — як розплату.

Я посміхнулася:

— Ти забув, що я дейрн.

Кіт-фелівета всміхнувся очима.

— Ти хочеш сказати, що мої слова неправдиві?

— Мені оці «розплата» й «бува» дещо різали вухо.

Лови-Удачу гучно, хрипко розреготався.

— Мабуть, я трохи прикрасив правду. Імовірно, я й сам з’їв двох-трьох раптидонів...

Я суворо на нього подивилася.

— Ну, радше двадцять-тридцять.

— Годі вже, — зупинила нас Кхара й розправила плечі: — Ходімо, Биш.

Я теж поклала свій меч — мене така назва більше заспокоювала, аніж «кинджал», — і рушила, намагаючись триматися поряд із нею. Ми йшли до гаю, звісивши руки по боках, долонями вперед, показуючи, що неозброєні.

— Бережися, Биш! — гукнув мені Тоббл.

Ступивши лише кілька кроків, Кхара зупинилася. Вона взялася руками в боки, озирнулася й суворо сказала:

— Тоббле, в нас не цілий день на цю справу!

— Що, і я? — Тоббл скочив на лапки й побіг за нами.

Кхара мені підморгнула. Я ще такої дії від людей не бачила і спочатку подумала, що в неї запорошилося око, а тоді пригадала Дейлінторову науку. Дейрни не підморгують, бо це означає спільний секрет чи домовленість про брехню. Але я зрозуміла, що мені цим сказала Кхара: вона взяла з нами Тоббла не заради діла, а щоб його потішити. То був добрий жест, хоча й не мав ніякої практичної ваги, і я була їй вдячна.

Ми йшли поволі втрьох, так, щоб у нашій поведінці не було нічого загрозливого. Те, що здалеку видавалося групою з десятка дерев, виявилося значно складнішим поселенням. Тут у землю були вбиті сідала з поперечиною, а на деревах розташовувалися численні помости. Коли ми підійшли, вартовий-раптидон із червоними пір’їнами на хвості підлетів і сів на поперечину.

— Ви наближаєтеся до гніздування раптидонів, — проклекотів вартовий. — Із чим прийшли?

— Ви бачите, що ми неозброєні, — промовила Кхара.

— Я багато чого бачу. Бачу людську дівчину, яка вдає, ніби вона хлопець. Бачу фелівету, вобика і коня. І ще бачу того, кого вже немає.

Останні слова були, мені здалося, вимовлені насмішкувато. Раптидони не мають губ, тож не вміють усміхатися. Говорять вони горлом і язиком, а усмішку показують тоном мови, а не виразом лиця. Раптидони відомі своєю гордовитістю, вони не дуже шанують «земляну черву», як інколи називають усіх тих істот, що не вміють літати.

— Зір вашого народу гідний подиву, — улесливо мовила Кхара. — Ніхто так не шанує раптидонів, як я. Ви — володарі неба. Я прийшла до вас зі скромними питаннями, а не з погрозами.

Раптидон замислився над цим проханням, схиливши голову набік.

— Можете заходити, — урешті промовив він.

І ми зайшли.

38 Рорід Черепоруб

Ми пройшлися понад гніздуванням і зайшли під дерева. Усюди були птахи: одні сиділи на деревах, інші літали, хтось навіть походжав по землі. Гнізда всіляких форм і розмірів лежали на помостах, а деякі висіли на гілках. Якісь із них були прості, сплетені з очерету та обмазані глиною й, вочевидь, належали робочим птахам. Інші були розкішні — зіткані з вибагливим візерунком, гаптовані золотою та срібною лозою.

Тут і там лежала акуратно складена їжа: мертві миші й полівки, саламандри і жаби, маленькі співочі пташки зі зламаними шийками. Два боривітри дзьобали випатраного тхора, який був майже завбільшки з Тоббла.

Ми вийшли до невеликої галявини. Посеред неї стояв стовп із поперечиною, оздоблений і вищий за інші. Я помітила тінь великого раптидона, що зі зверхньою легкістю возсідав на стовпі.

Вартовий промовив:

— Ви маєте честь звертатися до Роріда Черепоруба!

Таке ім’я навряд чи вселяло велику впевненість у серце малого дейрна, не кажучи вже про вобика. Рорід розпросторив свої сіро-руді крила з тим, щоб вразити нас. І це йому вдалося. Від кінця лівого крила до кінця правого була відстань у добрі п’ять людських зростів. Його жовті пазурі, що кінчик кожного прикрашав тонкої роботи срібний наконечник, були завтовшки з кісточку Кхариної ноги. Гострий гачкуватий дзьоб Роріда здавався найгрізнішою зброєю, яку я бачила в житті.

Та найстрашнішими в нього були блідо-жовті очі, обведені чорними колами. їхній погляд пронизував наскрізь.

— Найясніший володарю Роріде Черепорубе! — промовила Кхара. Вона стала на одне коліно, і ми з Тобблом зробили так само.

До простої розмови Рорід готовий не був. Із клекотливим акцентом раптидона він спитав:

— Чи принесли ви данину?

— Ми просто бідні подорожні, — мовила Кхара. — У нас немає нічого, що може зацікавити повелителя небес.

— У вас є вобик, — сухо мовив Рорід.

— Він наш друг, — промовила Кхара. — У людей не заведено приносити в жертву своїх друзів. Навіть такому високому володареві, як ви, найясніший пане.

Рорід видав звук, схожий на вороняче каркання. Мабуть, це був сміх.

— Ну так, люди ніколи не зраджують друзів.

— Уточню свої слова: я ніколи не зраджую друзів.

Напевне, Рорід оцінив її сміливість. А може, йому вже стало нудно. Може, він узагалі зібрався дати своїм птахам знак, щоб вони розірвали нас на шматки. Я відчайдушно сподівалася, що Кхара розуміє вираз лиця раптидона. Мені це було не до снаги. Проте якщо він скаже неправду, то я зрозумію — я на це сподівалася.

— Вам треба про щось дізнатися, — проклекотів Рорід. Це було не питання.

— Так, найясніший пане. Ми помітили вдалині багато людей на конях. Але наші очі не зрівняються з очима раптидонів.

— Он як, — мовив Рорід. — Хто хоче про щось дізнатися, має щось розповісти. Розкажіть нам те, чого ми не знаємо.

— Ви знаєте більше за нас, — мовила Кхара, — але можу розповісти вам, що...

Рорід рухом крила зупинив її.

— Дейрне, чи берешся ти до давньої справи свого народу?

Шалено моргаючи й дивлячись на нього, я не одразу зрозуміла, що питання про те, чи засвідчу я правдивість розповіді Кхари.

— Так, пане. Тобто, найясніший... е... Черепорубе.

Він кивнув дзьобом на Кхару: мовляв, починай.

— Я можу повідати вам, що ми прийшли з острова, — мовила Кхара. — З евмонії — передчасного похорону дейрнів як виду.

— А, вчені...

— Я — ні, — сказала Кхара. — З нами є інша людина — він справді вчився науки в них.

— А ти — мисливиця.

— Іноді так.

— Убивця раптидонів?

— Ніколи не бажала такою бути, — ухилилася від прямої відповіді Кхара. — Але одного вбила. Я цілила з лука в білку, але промахнулася. Це була помилка.

Рорід поміркував над цими словами.

— Дійсно, помилка — але ти її принаймні щиро визнаєш. То які новини на острові, мисливице?

— Ну от, про евмонію вам відомо. І, як ви бачите, ось зі мною дейрна. Ми бажали відкрити правду.

Я підняла лапу. Щоб Черепоруб нам вірив, я маю виконувати свій обов’язок чесно.

Кхара помітила це, на її обличчі відобразилося роздратування, потім розуміння, і зрештою вона сказала:

— Я спіймала цю дейрну, полюючи на півдні. Я хотіла її продати знайомому вченому. Вірила, що цьому чоловікові можна довірити таке відкриття, що він зрадіє знахідці та подбає про неї.

Рорід розреготався довгим пташиним сміхом. Якби в раптидонів були сльози, то він би вже їх витирав.

Його очі кольору блискавки знову спрямувалися на мене.

— Ану спробую вгадати, що сталось. Учений вас зрадив.

— Так, — кивнула я.

— Чи відомо вам, за що дейрнів так цінували в давнину? — спитав Рорід.

— Мені казали, що за здатність відрізнити правду від брехні.

— За те, що ніякі істоти не могли довіряти людям, якщо поряд не було дейрна, який би сказав правду. Люди — ошуканці, — з гіркотою і люттю промовив він. — їхнє слово не має ваги. їхні обіцянки тривають, доки не затихне луна від їхньої брехні.

Звернувшись знову до Кхари, Рорід промовив:

— Отже, ви втекли з острова.

— Ми втекли від Арактік, — пояснила Кхара.

— Справді? Чому?

Кхара на мить замислилася.

— Ну, почати з того, що Провидиці Арактік ледь не було завдано шкоди просто під час евмонії.

— Що? Шкоди? Хто ж це на неї напав — невже перевдягнена в чоловіка жінка?

Кхара відказала не одразу — може, міркувала, чи не поставить мене під загрозу, розповівши всю правду.

— Я можу пояснити, — сказала я.

І розповіла все як було. Коли дійшла до того, як ледь не налетіла на Арактік, Рорід знову розреготався. Він гукнув ще кількох птахів, і ті сіли біля нього на нижчих перекладинах.

— Ану розкажи це знову, дейрно, — звелів раптидон.

Я знову взялася переказувати. Мало на світі таких страшних звуків, як регіт дюжини раптидонів, які при цьому ще й дивляться на тебе, наче ось-ось запустять в тебе пазурі.

Рорід відсміявся, і решта птахів одразу теж притихли.

— Це, може, й не дуже важлива новина, — мовив він, — зате навдивовижу кумедна. Мало хто знає, що в нас, раптидонів, чудове почуття гумору.

Я сперечатися не збиралася.

— То чи можу я спитати... — почала Кхара.

Рорід поглянув на молодого беркута, який послужливо кивнув і доповів:

— Числом двадцять чотири. Усі на добрих конях. Шість коней без вершників, дванадцять мулів везуть запаси. Шість собак. Усі люди в строях гвардії Провидиць. У всіх на щиті синє око. У кожного меч і арбалет. — Він помовчав і додав: — На чолі в них Лицар Вогню.

Кхара ахнула. Я насилу стрималася, щоб не спитати, що це значить.

— Щиро дякую вам, — затинаючись, промовила Кхара, — найясніший володарю.

— Дивлюся на меч і бачу, що й ти непогано озброєна, юна мисливице. — Володар помовчав, придивившись, як сторожко прийняті його слова. — Я був старий ще тоді, коли будь-хто з нині живих людей був малим, і що для вас легенда, для мене — спогад. Не думай, що закляття та обереги твого меча приховають від мене його істинну суть. Непросто ввести в оману Роріда Черепоруба.

Кілька довгих хвилин Рорід сидів у задумі, а решта покликаних птахів зберігали шанобливе мовчання. Не раз Кхара тривожно озиралася через плече, гадаючи, чи не час нам іти.

Урешті Рорід Черепоруб оголосив своє рішення: — Не завжди нас цікавлять людські справи. Але ми багато бачимо й багато знаємо. Ми бачимо, як поволі меншають різні види. Декотрі з них — панівні, як ми, — він кивнув мені. — Але одне нам відомо напевне: світ з кожним днем стає порожнішим. Причин тому багато: хвороби, голод, просто вбивства. Але за всім цим стоять ті самі призвідники: чоловік, який називає себе Мурдано, і його молода Провидиця, в якої всі руки в крові. Ці люди не розуміють рівноваги життя. Вони не розуміють, що їхня жага панувати й володарювати, підкорювати все і безжально використовувати заради власної вигоди — це небезпека для всіх. — Він трохи помовчав. — Це все скінчиться евмонією по людському роду.

Ми з Тобблом подивилися на Кхару. Вона стояла непорушно — може, відчувала таку саму непевність, як і я, але з її обличчя нічого не можна було прочитати.

— Ми, раптидони, знаємо, хто нам друг, а хто ворог, — продовжив Рорід. — Хто бореться з ворогами раптидонів — той друг раптидонів. Провидиця не раз насилала на нас своїх огидних звірів, весь час удаючи, ніби вона тут ні до чого. Ми бачили, що сталося з дейрнами. Бачимо, що робиться з феліветами. Ми не дурні. Якщо дві дюжини гвардійців Арактік і справжній Лицар Вогню полюють за вами, то, схоже, я мушу визнати вас нашими друзями.

— Щиро дякую, найясніший пане, — скромно промовила Кхара.

— Ідіть, — мовив Рорід. — Ідіть і не баріться.

Ми пішли й не стали баритися.

39 Лицар Вогню

Ми притьмом зібрали зброю й кинулися тікати.

Найшвидшим з нас був Лови-Удачу, але він легко втомлювався.

Лука виявився наполегливим бігуном, але все ж праця в бібліотеці не підготувала його до таких великих відстаней. Я була не така швидка, як Лови-Удачу, проте дейрни витривалі. Тоббл, найповільніший з нас, скакав на Валліно.

А перед вела Кхара. Вона здавалася невтомною. Невгамовною.

Угорі неквапливо ширяли раптидони — може, їм було просто цікаво, може, їх послав Рорід розповісти, чи знищать нас і як це зроблять.

Я бігла поруч із Лукою. Відсапуючись, тримаючи рівне серцебиття, я спитала:

— А чим такий страшний Лицар Вогню?

У Луки все обличчя було червоне, піт просочувався крізь одяг.

— Це... найсильніші... вояки... але не мечем, не списом... а вогнем...

Він махнув рукою, показуючи, що йому не стає дихання говорити далі.

— Перепочиньте, — гукнула Кхара.

І ми попадали у високу траву. Кхара скочила на спину Валліно, щоб краще роздивитися, що там удалині. Я дивилася на її зосереджене обличчя.

— Вони точно по нас, — повідомила вона. — І вони наближаються.

— Ми можемо сховатися? — спитав Тоббл. Він простягнув лапку й погладив змилену шию Валліно.

Кхара обвела жестом порожню широчінь рівнини.

— Навряд.

— Ми можемо здатися й благати милосердя, — віддихуючись, мовив Лука.

— Милосердя? Від Лицаря Вогню? — Лови-Удачу похитав головою. — Це ж не просто солдати, Луко. Солдат може виявити милосердя — не часто, але вряди-годи. А Лицар Вогню?.. — він невесело розсміявся.

— Ходімо, — звеліла Кхара, і, перепочивши хіба що три хвилини, ми знову побігли, раз у раз перечіпаючись: наші ноги важчали.

Попереду тихо гуркотів грім, хоча небо було ясне. Раптово я зрозуміла відчайдушний задум Кхари. Вона вела нас на Віаґато. Туди, де на північ рухався нескінченний потік ґарліанів та інших тварин.

Озираючись, уже навіть я бачила гвардійців Провидиці — вони доганяли нас, і то швидко. Бачила окремі обличчя, над якими здіймалися козирки, схожі на дзьоби. Бачила, де на їхніх щитах знак ока, І бачила його. Лицаря.

Він їхав на величезному вороному скакуні, голову якого захищала срібна броня. Обладунок лицаря блищав на сонці, забороло було опущене, тож я не бачила його лиця — тільки гору сталі.

— Чому він лицар саме вогню? — спитала я. Хоч і розуміла, що не повинна витрачати цінне дихання на запитання, але конче мала знати, які це сили проти нас. — Чому, — я ледь не перечепилась, але втримала рівновагу, — чому його так називають?

Мені відповів Лови-Удачу — тихо, тривожно:

— Молися своїм богам, дейрно, щоб не побачити відповіді.

Ми піднялися на невеликий горбок — і я ледь не застигла на місці.

Ніщо в житті не могло приготувати мене до величного видовища, яке відкрилося моїм очам.

Велика маса тварин рухалася повільним, нескінченним потоком до самого обрію. Їх було там, певне, десятки тисяч. Може, навіть сотні тисяч тварин, які паслись і йшли, паслись і йшли.

Більшість із них були ґарліани, і таке величезне стадо їх вражало око дивною красою.

Шестиногі, але сповнені грації, вони мали темно-червоні тулуби й пишні золотаві хвости. їхні шиї, теж золоті, були до смішного довгі й вигнуті, а кремові гвинти рогів — майже такі самі довгі, як хвости.

За ними я помітила тиралоп і оленів ксіа в синіх смугах, а також іще якихось істот, яких раніше ніколи не бачила. Вони рухалися як один, коливалися, мов комарина хмара, і хоча й не поспішали, але тупіт від їхніх копит оглушливим гуркотом розлягався довкола.

Хоч який трепет і захват викликала в мене ця жива ріка, я одразу зрозуміла: ми занадто далеко, і тварини навряд чи допоможуть нам урятуватися.

Позаду лицар дав остроги своєму коневі, вириваючись уперед.

— У нас не вийде, — промовила я, тремтячи, як земля під нашими ногами.

Кхара коротко кивнула.

— Я його затримаю, — сказала вона, вказавши головою на лицаря.

Вона зсадила Тоббла з Валліно і була вже готова сісти на коня, коли обізвався Лови-Удачу.

— Він тебе вб’є. Тут мисливцям на коні робити нічого. Тут допоможе несподіванка й засідка.

Кхара завагалася, тримаючись за гриву Валліно. Вона розуміла, що Лови-Удачу має рацію, але, здається, відчувала за собою обов’язок взяти на себе цього страшного залізного вояка.

— Біжіть, — сказав нам усім Лови-Удачу.

Кхара роззирнулася, зосередилася й кивнула.

— Чули? — сказала вона решті з нас. — Уперед!

Ми побігли, а Лови-Удачу, припадаючи до землі, поповз високою травою. Мить — і він зник з очей, але я все озиралася, доки високий силует лицаря опинився там, де ми лишили великого кота.

Я зупинилася. Побачила, як Лови-Удачу блискавкою вилетів із трави.

Виставивши лапи, він пролетів у повітрі і щосили вдарив наїзника.

Лицар упав з коня, але миттєво знов опинився в сідлі й схопився за меч.

Лови-Удачу стрибнув на нього до того, як той устиг вийняти зброю, — і лицар з металевим брязкотом упав на спину. Після того Лови-Удачу мало що міг би — зубами й кігтями сталь пробити неможливо.

Кіт стрибками помчав геть, наздоганяючи нас. І тут я побачила щось таке, у що зроду б не повірила.

Лицар підвівся. Схопив спис і прицілився.

— Лови-Удачу! — закричав Тоббл, хоча його голос потонув у гуркоті стада.

Із жахом ми дивилися, очікуючи побачити, як спис розтинає повітря.

Але видовище було ще страшніше.

З кінця списа вилетів струмінь вогню. Вогняний віддих.

Струмінь смерті.

40 Паніка

Від вогню, який здавався майже рідким, швидко зайнялася трава. За вогнем і димом не стало видно лицаря.

Полум’я линуло вперед з надприродною силою: не гнане вітром, воно рухалося випадковим чином, але швидко, дедалі швидше, навіть швидше за Лови-Удачу.

Кіт помітив, що вогонь женеться за ним, і різко відплигнув ліворуч.

Вогонь метнувся за ним.

Він відскочив назад — і знову вогонь рушив за ним.

Вогонь гнався за ним. Наче він був живий, мислив, передбачав.

— Теургія, — прошепотіла я. — Чари.

— Живий вогонь! — жахнувся Лука, який майже плакав від страху.

Лови-Удачу мчав, але вже не до нас. Він кинувся просто до стада ґарліанів, а вогонь метнувся йому навперейми.

Раптом кіт різко спинився. Перед нього вискочила ще одна смуга вогню. Два вогняні потоки зійшлися.

Лови-Удачу був оточений.

Я ледве вирізняла в диму його обриси, як він крутив головою, шукаючи виходу, якого не було.

Що було далі, я не продумувала — на власний жах і подив. Не було «з одного боку, з другого боку...».

Я просто діяла.

Стрибнула на спину Валліно, стала обличчям до лицаря й закричала:

— А я тут! Дивися!

Сталеве забороло розвернулося до мене. Між мною і лицарем було з двісті ярдів. До громохкого стада — вдвічі більше. Лови-Удачу, оточений вогнем і димом, був, може, за триста ярдів на північ — близько, але все одно не досить близько до ґарліанів.

— Біжи, Валліно! — крикнула Кхара, і кінь підскочив, так що я впала на його широку спину. Я відчайдушно вчепилася пальцями в його гриву.

Біг Валліно змінив мої можливості. Я могла — у мене з’явився невеликий шанс — дістатися до стада з його допомогою.

Але хоча Валліно біг учвал, лицар уже навів на мене свій спис. І живий вогонь помчав двома смугами, відтинаючи мені шлях.

Зупинятися не можна було.

То були перегони між Валліно і вогнем, призом у яких мало стати моє життя.

Валліно мчав з піною біля рота, і потужні м’язи несли його з такою швидкістю, що навіть Лови-Удачу його б не наздогнав.

Валліно. Вогонь. Валліно. Вогонь.

Раптово полум’я вже виросло просто перед нами пекучою димною стіною, і я відчула, як м’язи Валліно напружилися піді мною.

Він зібрався завернути вбік Відсахнутися.

Але ні: він стрибнув!

Ми пронеслися крізь запону диму, над вогнем, який ледь не торкнувся нас, — і приземлилися по той бік.

Стадо ґарліанів — наш прихист — відчуло пожежу. Уже тоді, коли ми наближалися, тварини почали в паніці розбігатися. Валліно міг лише тримати швидкість, коли ми завернули на захід, і весь потужний потік звірини розвернувся з нами, немов ріка, що чарівним чином змінила русло.

Лицар усе ще гнався за мною, він скакав між вогнями, намагаючись завернути в перелякане стадо.

Я притискалася до спітнілої спини Валліно, щосили тримаючись за гриву, за коня — свій єдиний шанс.

Вряди-годи я озиралася. Солдати мчали до Кхари, Луки й Тоббла. Вогонь усе ще гнався за мною, біг по землі вслід за скакуном лицаря.

Я ніколи ще не розмовляла з Валліно (мені завжди здавалося, що навіть найбільш тямущі коні розуміють хіба кілька слів), але тут раптом сказала йому:

— Валліно, я зараз зіскочу. А ти біжи!

Ми досягли краю стада: ґарліани важко розбігалися. Я вибрала момент — і трохи стрибнула, трохи з’їхала зі спини Валліно. І відчайдушно вчепилася в спину найближчого ґарліана. Нічого схожого на гриву він не мав, так що я просто схопилася за його криваво-червоне хутро.

Звір відчув мене — а як же інакше? — і став дибки, ледь не скинувши мене. За мить він, здається, вирішив, що вогонь — це більша загроза, і шаленим чвалом побіг за своїм стадом.

Я тільки гадала, чи побачив лицар, як я зіскочила з коня. Пригортаючись до ґарліана, я не здіймала голови, сподіваючись, що густий дим, та й просто швидкість сховають мене.

Відчувала, що треба кудись скерувати звіра. Хоч якою це було дурницею, я полізла вперед по шиї ґарліана й схопила його за край довгого лівого вуха. Смикнула його, сподіваючись, що воно послужить чимось на зразок поводу.

На превеликий мій подив, звір і правда метнувся ліворуч, розштовхуючи своїх братів і сестер.

Озирнувшись знову, я побачила, як повз пронісся лицар, навіть не глянувши на мене. Він і далі гнався за Валліно разом зі своїм розумним вогнем.

Ні Кхари, ні Луки, ні бідолашного Тоббла я не бачила. Але розуміла, що допомогти їм не можу.

Я була ціллю. Куди я, туди помчить і лицар, і весь загін.

Удалині стомлений Валліно сповільнився. Розвер-нувся боком — і стало видно, що на його спині нікого немає.

Лицар тут же спинився. Не з конем він мав битися.

Він трохи підвівся в стременах, роззираючись довкола. Шукаючи мене. Я відволікла його від Лови-Удачу, але нічого не могла вдіяти, щоб спинити солдатів, які оточать і вб’ють Кхару, Тоббла й Луку.

Я відчайдушно хотіла їм допомогти, але нічого, нічого не могла зробити — хіба що помахати лицарю з глибини стада. Він опустив спис. На мій подив, спис просто всмоктав назад у наконечник увесь вогонь — як горобець з’їдає черв’яка.

Тепер вогонь лицарю не допоможе. Якби він до нього вдався, стадо б кинулося бігти ще безладніше. Та й розумів він, певне, що бойовий кінь не зможе швидко проскочити між ґарліанами.

Я заплющила очі, намагаючись не уявляти, як переб’ють моїх друзів.

Моїх друзів, які загинуть через мене.

Ось і знову хтось загине, а я втечу.

Мої батьки, брати, сестри.

Моя зграя.

А тепер моя нова сім’я.

Ось хто вони мені, з болем у серці зрозуміла я.

Кхара, Тоббл і Лови-Удачу стали для мене новою сім’єю.

А тепер я їх втрачу назавжди.

41 «Ксіал ренаррісс»

Скільки мене ніс на спині ґарліан, не знаю. Як далеко мене занесло, теж.

Я заблукала в страхіттях наяву, мене мучила провина.

Я одна.

Я залишилася сама-одна, коли день скінчився, і стадо, яке на той час уже заспокоїлося й повернулося на свій шлях, рушило далі на північ.

Я плакала. Плакала за матір’ю і батьком, за сестрами й братами, за своєю зграєю. Плакала за хороброю Кхарою і вірним Тобблом. Плакала за Лови-Удачу, моїм неймовірним другом-феліветою.

За Лукою мені не плакалось, але все одно мені було його шкода. Я просто так з ним і не встигла подружити — надто він був загадковий і відсторонений. Але й він загинув через мене.

Якоїсь миті того вечора я зісковзнула зі спини ґарліана й упала у вічні трави. Сон перетворив мій жаль і розпуку на моторошні жахіття, де залізо розрубувало обличчя.

Мені снився мій малюнок — моя дурненька, дитяча мапа плавучого острова, де буцімто ще живуть дейрни.

Снився Дейлінтор, який читав давній вірш:

Мені снилося, що низько наді мною пролетів птах, покружляв і злетів у небо.

Коли мене збудило сонце, я лежала на спині на кам’яному пагорку, навколо якого потік ґарліанів розходився на два рукави.

Я точно пам’ятала, що впала не на камінь, а в траву.

Чи мені й це наснилося?

І тут на мене накотило якесь дуже знайоме відчуття, знайомі й близькі запахи: людина і... фелівета?

Я здригнулася й побачила Тоббла, який підносив міх з водою до мого рота.

— Тоббле?! — аж заверещала я з радості.

Тоббл усміхнувся:

— Ти попий спочатку. Розмови потім.

Я спрагло пила.

Глибоко віддихувалася.

Обіймала Тоббла.

І тут я побачила Кхару, Луку, Лови-Удачу й Валліно — усі вони зібралися на цьому острівці серед моря ґарліанів.

— Як... що... як?

Мабуть, щось таке я промовила кілька разів, а ще не один раз втерла сльозу.

Мої друзі. Моя нова сім’я.

Вони були живі — але неушкодженими їх я не назвала б.

На хутрі Лови-Удачу видніли підпалини, де на чорній шкірі поблискувала засохла кров. У Кхари були перев’язані широкою стрічкою ліва рука й одне коліно. У Тоббла до крові порвалося праве вухо.

— Як? — допитувалася я. — Хоча все одно для мене те, що ви живі, — це щастя неймовірне!

— Ворони! — сказав Тоббл. — Солдати пробилися до нас із Кхарою... ну... ти б це бачила!

— Ворони? — перепитала я.

— От саме тоді, коли я подумав, що Кхарі кінець... — продовжив він, аж захлинаючись. — Вона билася з трьома солдатами... А тут ворони...

— Ворони. Оці птахи чорні? — перепитала я.

— Вони, — підтвердила Кхара. — Нападу з повітря солдати не чекали. Ворона людину вбити не може, але може виклювати очі, порвати вуха, шию, горло.

— Рорід? — здивувалася я.

Лука, який, схоже, й сам не знав, як це розуміти, сказав:

— Раптидони прямої влади над воронами не мають. А проте... — він знизав плечима.

— У людей — собаки, а в раптидонів — ворони, — пояснив Лови-Удачу. — Ворона — птаха розумна. Корисна й ніби ні при чому.

Я не зрозуміла:

— Ні при чому?

— По-моєму, старий Рорід — птах хитрий, — сказав Лови-Удачу. — Він не хоче помітно, безпосередньо своїми силами чи силами своїх підданців допомагати нам — а ворони що? Він може сказати, що ніякого стосунку до них не має.

Я вказала на рани Лови-Удачу. Вони були жахливі.

— Тобі, певне, дуже боляче.

— Так, — погодився він. — Але з болем ми собі раду непогано даємо.

— У мене просто немає слів — я така рада бачити вас живими! — я затнулася, намагаючись стримати сльози. — А проте в мене серце не на місці. Ви могли загинути, а за що? За справу, яка майже напевне програшна.

— Якщо ти насправді останниця, то справа програшна, — сказала Кхара. — А якщо ні, якщо ми можемо показати всім, що Мурдано й Арактік — шахраї, які намагалися зумисне винищити дейрнів; якщо ми зможемо повернути світові дейрнів як тих, хто каже правду, то... ну гаразд, справа програшна... — усміхнулася вона, — але надія все ж є.

Вона хотіла підбадьорити. Але я відчула, якою вагою ці слова лягають на мене — на плечі дитинчати, яке ще нічого не знає й не вміє оцінювати.

— Хай там як, — мовила Кхара, — така наша справа.

Вона поволі шдвелася, скривившись від болю. Але коли випросталася, то здалося, що її втома зникла.

— Ну то як? — звернулася вона до нас. — Ідемо далі чи ні?

Тоббл обізвався першим — найгучніше. Лука голосував останнім. Рішення ми ухвалили одностайно. Проте я не могла не хвилюватися, що моїм друзям, імовірно, випаде ще натерпітися через мене.

За вказівкою Кхари ми влаштувалися на кількагодинний спочинок. Я викликалася стерегти. Сіла поряд з усіма, вкутавшись у ковдру. Вона трохи пахла конем, але мені це було навіть приємно. Моє серце переповнювала вдячність до Валліно після тих шалених перегонів.

Під мерехтливою сінню ночі я дивилася, як мої друзі сплять. Кхара видавала свої жаб’ячі звуки. Лука перевертався з боку на бік. Лови-Удачу змахував хвостом. Валліно стояв, опустивши голову. І Тоббл, мій хороший Тоббл, лежав біля мене, і його кругле пузечко то здіймалося, то опускалося.

Моя нова сім’я купалася в срібному зоряному сяйві.

Мої друзі поранені, виснажені, але хто сказав, що переможені?

Я згадувала моменти, коли мої батьки перевіряли, як нам спиться, — а ми, бувало, вдавали, нібито спимо. Якою захищеною я почувалася! Якою впевненою, що сім’я завжди буде частиною мого життя!

Я сунула лапу в сумку. Обережно дістала пом’яту мапу, плаский камінець, що його Тоббл підібрав коло вулія меднів, і маленький записничок, який мені подарував Лука.

Місяць світив якраз настільки ясно, щоб я могла розібрати власні криво-косо зроблені нотатки:

Чула, як болотяне вовченя виє, кличе маму.

На сніданок спекли полівок на жарі. Тоббл їв вербове листя.

Мені шкода собак. Мабуть, вони стільки всього хочуть сказати, а не можуть.

Іноді думаю про уроки Дейлінтора і шкодую, що замало питала.

Мені так страшно сьогодні. Здається, щодня страшно.

Чи дійсно я останниця? Чому я?

— А про мене там написано?

Це був Тоббл, який поглядав на мене одним оком.

— Аякже. — Я перегорнула сторінку й прочитала: — «Тоббл такий маленький, а такий сміливий. Я б хотіла бути схожою на нього».

Тоббл задоволено всміхнувся.

— Оцей камінь, Биш, — промовив він. — Що на ньому написано?

Я взяла маленький чорний камінець, провела пальцем по дрібних літерах, тонко вирізьблених на ньому.

— «Ксіал ренаррісс», — сказала я. — Це давньо-дейрнська мова. Ніхто нею не розмовляє... не розмовляв, окрім Дейлінтора і ще декого. Мої батьки її теж трохи знали.

Травою під вітром котилися хвилі. Тоббл вкутався затишніше.

— Що це означає?

— Це гасло нашої зграї. Означає: «У правді — сила». — Я примружилась і придивилася до літер. — Точно не скажу, чий цей камінь. Може, Майшо. Нашої провідниці.

— Тепер ти в нас провідниця, Биш.

Я мотнула головою.

— Ні. Ще ні. А може, ніколи й не стану, не буду готова...

— Я не згодний, — відказав Тоббл. — Але розумію, як ти почуваєшся. Це як у нас, вобиків, стибілярія.

— Обряд із заплітанням хвостів?

Він кивнув.

— Може, колись я й сам на це заслужу. А поки що рано мені...

Тоббл заплющив очі. Я дивилася, як він засинає. Так багато разів на мене дивилися батьки, і вперше за довгий час мене огорнув дивний спокій.

42 Саґурія

Із кожним днем погода псувалася.

На півдні, де я народилася, осінь — це пора чарівного кольорового листя, скороминущих дрібних дощів, прохолодних днів і нічних приморозків. Як же мені подобалися ці ночі, коли вся наша сім’я тулилася докупи спати, посмикуючи вві сні лапами й плутаючись хвостами! Щоночі ми на землі мостили таке саме затишне гніздо, як колись наші предки — на верхівках дерев.

На півночі осінь зовсім не така. Щодень більше дощило. І ті дощі були зовсім невеселі — особливо для тих, хто сам не певен, чи правильну справу робить.

Я грузла в багнюці — від постійної боротьби з нею боліли лапи. На копитах Валліно наростали цілі купи землі й листя, так що Кхара мала обчищати їх щогодини. Лови-Удачу якось примудрявся залишатися в чистоті — але лише завдяки тому, що вночі годинами вилизував шерсть.

Тоббл, який наполягав на тому, щоб іти пішки, грузнув у болоті по пояс.

А от Лука викликав у мене тривогу. Раніше він ходив стриманий і похмурий. Також він із пошаною поводився з Кхарою, яка без вагань сварила його, коли він ішов занадто повільно чи відмовлявся нести стільки речей, скільки належить по справедливості.

Тепер із кожним днем Лука і ставав дружнішим, і більше сперечався. Я вже думала, чи не з тих він людей, які люблять погану погоду. А може, він спочатку просто соромився, а тепер трохи звик до нас. Раз у раз я помічала, що він якось дивно дивиться на мене. Мені ставало незатишно, але щоразу, помічаючи таке, я йому всміхалася.

— Сьогодні ми дійдемо до Саґурії, — на восьмий день місіння багнюки сказала Кхара. Ми йшли поряд, вона вела за повід Валліно.

— Місто Мурдано, — сказала я.

— Так.

Саґурія велика. Саґурія неприступна. Столиця людності Недарри.

Саґурія, столичне місто Мурдано.

Кажуть, там мешкає сто тисяч людей і тисячі наті-тів, які оселилися неподалік від берега. Так само в місті є спеціальні квартали, призначені для фелівет і раптидонів, а тераманти прорили під ним цілу мережу тунелів. Проте питань щодо того, хто в місті головний, не було. Саґурія належала Мурдано.

— Кхаро!

— Що, Биш?

— А які в нас шанси пройти крізь місто?

Вона не відповіла. Тільки глянула на свій меч, наче шукаючи в нього підтримки.

— А обійти місто не можна? — спитала я.

— Тоді довелося б робити гак на сотні ліг. Ти правда впевнена, що нам на це вистачить сил?

Я окинула оком нашу мокру, голодну, нещасну ватагу й сказала:

— Мабуть, ні. А пройти через місто ми хіба зможемо? Там же, певне, всюди солдати?

— У верхньому місті — звісно. А низ Саґурії інакший — безладне плетиво вулиць, де люд порочний і нечистий на руку. Принаймні таке мені розповідали. Я там ніколи не була.

Краєвид змінився — перед нами були вже не круглі пагорби, а кам’янисті кряжі. Удалині праворуч дорога проходила крізь них тунелями й мостами. Ми ж ішли бездоріжжям — угору, вниз, обережно, час від часу здалеку обминаючи великі перешкоди.

Добре, що хоч ніде не було жодних ознак ні Лицаря Вогню, ні солдатів, на яких напали ворони. Може, ми з ними розминулися. Може, вони здались і припинили пошуки.

Коли на зміну дню прийшов вечір, Кхара повела нас на високу гірку в надії озирнути, що чекає попереду.

Із цієї висоти я вперше побачила гори Перріччі — довгий ряд вершин, на яких весь рік не тане сніг. Вони подібні до нескінченного муру — і я зрозуміла, чому Кхара вирішила ризикнути й піти через Саґурію.

Але подих мені перехопило саме від вигляду міста, що лежало попереду. Я й гадки не мала, що люди здатні збудувати щось таке величне.

— Ось вона, — мовила Кхара, — Саґурія.

Місто розкинулося на відносно вузькій смузі рівної землі — між морем на сході і горами на заході. Наче за чародійним заклинанням, хмари ненадовго розійшлись, і з-за них до землі спустився стовп сонячного проміння.

— Кажуть, що протяжність мурів міста — сім ліг, — мовила я.

Кхара нічого не сказала. Вона ворушила рукою, немов прокладаючи нам шлях.

— Треба десь тут заночувати. А зранку зможемо вийти на шлях за півліги до південної брами.

Я слухала її упіввуха, не зводячи очей з міста. Вражено споглядала клиноподібне підвищення, яке на сотні футів здіймалося над містом посередині, наче кам’яний причал чи, може, мис. Ця маса каміння ніби виростала з північного муру, але мури збудовані людьми, а це... таке створити нікому не до снаги. То була крута скеля, що здіймалася від північних мурів, обрамлена прямовисними прискалками, а там, де на ній утворювалося широке рівне місце, стояв палац. Спуск від палацу був уже зроблений людськими руками: вирубаний у камені узвіз, сягаючи землі, одразу переходив у широку вулицю. Обабіч того довгого узвозу були вирубані також пласкі тераси, на яких стояли крамниці й великі будинки, пофарбовані в червоно-коричневий, вохристий і світло-рожевий кольори.

Нагорі цього дива природи розкинувся сам великий палац — мішанина будівельних стилів, що свідчила про його давність: кожне покоління намагалося залишити в ньому свій слід, прибудувавши десь вежу, баню чи зубчастий мур.

Від цього видовища дух захоплювало. Палац був неймовірно старий і, попри строкатість вигляду, сповнений величі. Острів здивував мене до глибини душі, але тут усе було в багато разів більше й свідчило про великі багатства та грізну могутність.

— Навіщо людині, яка владарює над усім цим, чіпати дейрнів? — спитала я.

— Його турбують не дейрни, — відказала Кхара. — Його цікавить тільки влада.

— І що, людей більш нічого не цікавить, крім влади?

Кхара погладила мене по спині.

— Не всіх людей, Биш. Просто більшість із них.

Вона гадала, що каже мені щось підбадьорливе. Натомість змусила мене замислитися. Імовірність, що дії багатьох людей можна пояснити жагою влади, — це дуже цікаво. Це цікаво і може стати в пригоді.

43 Бліда Варта

Уночі лило як з відра, так що наш скромний прихисток на ніч — ми гуртом втислися в неглибоку печеру — практично не рятував. Зранку, промоклі до кісток і голодні, ми рушили в дорогу. Перебрели повну води канаву й вийшли на шлях. Чудернацький у нас був вигляд, навіть при тому, що Кхара вдавала хлопця, а я — собаку. Але приховати того, що люди мандрують у товаристві фелівети й вобика, було неможливо. Дивно, але я видавалася найменш підозрілою особою з усієї компанії. Ідучи на чотирьох, я цілком переконливо грала свою роль, а до собак ні в кого питань немає.

Ми повзли з черепашачою швидкістю, тому що злива де-не-не змила частину бруківки. Один міст над струмком, який шумував після дощу, ледве тримався. Варта біля нього стежила, щоб подорожні переходили чітко по одному, але особливої уваги на нас ніхто не звернув.

Відчуваючи дедалі більшу втому й досаду, ми брели спочатку через групи кривобоких хаток, які з часом збиралися назватися селами, потім через брудні села, які з часом збиралися назватися містечками, і дісталися містечка, що звалося відповідно до своєї ролі — Застава.

У цьому найближчому до зовнішнього муру Саґурії поселенні було повно складів і стаєнь, весь час туди-сюди проїжджали великі й малі вози, навантажені всіляким добром. Усю їжу та інші потрібні товари, що відправляли до Саґурії, збирали й розподіляли на Заставі. Це місто було і слугою, і постачальником столиці.

— Будемо рухатися вперед? — спитав у Кхари Лука. Він стомився не менше за всіх, але наче більше за решту поспішав.

Кхара мотнула головою.

— Коли ми дійдемо до мурів, сонце вже сідатиме, а вночі вулицями ходить багато варти. Краще зайдемо з денним натовпом, як усі.

На останні Кхарині гроші ми винайняли куток у сухій стайні зі свіжою соломою. Заночували там із Валліно.

Поряд у шинку купили простої їжі й накинулися на неї, мов дикі звірі. У стайні пахло стайнею, але порівняно з багатьма нашими ночівлями то було просто розкішне місце.

На жаль, там було повно коней, і для фелівети місця не лишалося. Валліно вже звик до Лови-Удачу, але величезний кіт міг налякати решту коней. Довелося Лови-Удачу іти спати в дровітню за шинком.

Принаймні ми вперше за довгий час просохли.

— Ти бував у Саґурії? — спитала я Луку, коли ми розмістилися.

— Так, — відповів він. Потім, коли я нічого на це не сказала, Лука почекав і додав: — Мої родичі тут мають справу. У нас маєток за кілька ліг на захід.

— А ти б не хотів їх навідати, коли ми вже тут? — спитала я.

— Ні, — коротко відповів Лука.

Це була перша неправда, яку я від нього почула. Розпізнати її було легко — все одно як помітити, що кіт гавкнув. Але пояснити — складніше. По правді, я могла зрозуміти, чому хлопець, який утік із теплого місця на острові, аби допомогти якомусь чужому дейрну, міг зовсім не потішити родичів своєю появою.

— Ти когось знаєш у Саґурії? — поцікавилась я.

Лука примружився:

— А чому ти питаєш?

— Я думала, може, хтось би міг нам допомогти, — наївно мовила я.

Лука подивився просто на мене.

— Нікого я не знаю в Саґурії такого, хто міг би нам допомогти.

Він ретельно дібрав слова — не заперечив, що когось знає, а ствердив, що не знає, хто може допомогти. Але після того відійшов від мене, тож далі його розпитувати не вдавалося.

Наступного дня ми вийшли дуже рано — було похмуро, зате сухо.

Одразу після Застави стало видно мури Саґурії. Вони важко нависали над нами — збудовані з темно-сірого базальту, заввишки в десять людських зростів. Праворуч видніло далеке море в білих бурунах.

Південна брама являла собою високу арку між двома масивними круглими вежами. На зубчастих верхах веж і мурів стояла ціла лава солдатів. Мені було видно їхні шоломи й кінці списів.

На брамі стояло кілька вартових — перевіряли вози на контрабанду, допитуючись у подорожніх щодо мети прибуття в місто і — за словами Луки — отримуючи мзду.

— У мене вже жодної монетки не залишилося, — сказала Кхара.

— Я з ними поговорю, — викликався Лука. — У мене є оце.

Він дістав з-за пазухи ланцюжок, що висів у нього на шиї, і показав нам срібний талісман — тонкої роботи срібну рибку.

— А це для тебе не дуже дорога річ? — спитав Лови-Удачу. — Люди дуже високо цінують речі. Особливо золоті й срібні, — він намагався приховати легку зневагу.

Лука знизав плечима:

— Життя дорожче.

Коли ми дісталися воріт, Лука вийшов наперед. Ми бачили, як він відвів офіцера вбік і заговорив із ним. Я напружила вуха, але нічого не почула, хоча й помітила, що Лука взяв у руку свій срібний талісман і показав вартовому. Що тоді зробив вартовий, я не розгледіла за спиною Луки.

Хай там як, а це допомогло. Лука дав нам знак проходити. Я мала б заспокоїтися. Але щось вартові весь час ніби вдавали, що не дивляться на нас. А коли ми пройшли в браму, то я озирнулася й помітила, що вони стежать за нами.

Зайшовши в браму, я одразу зрозуміла, за що Саґурію називають неприступною. Грізний базальтовий мур був тільки зовнішнім захисним колом. У п’ятдесяти кроках від нього пролягав ще один — шорсткий, із рожевого коралу. Придивившись, я помітила, що його поверхня всіяна гострими кораловими гілками, кожна загнута вниз, наче дзьоб раптидона, щоб завадити всякому, хто спробує приставити драбину до внутрішнього муру.

На горі коралової стіни сиділи химери з роззявленими ротами. Я подумала, що це ринви, але Лука сказав, що вони призначені для того, щоб поливати загарбників кип’ятком чи рідким вогнем.

До наступної брами нам треба було пройти чверть ліги проти годинникової стрілки по траві між мурами. Там вартові тільки перевірили, чи немає в нас зброї на кшталт арбалетів. До мечів їм було байдуже — поглянувши на Кхарину іржаву зброю, вони тільки глузливо посміхнулися.

Меч Луки викликав більше цікавості, бо скидався на солдатський — яким насправді й був. Проте блідий і худий Лука, схоже, не здався їм надто небезпечним, і коли він назвався студентом, вони тільки зареготали.

Уже за кораловим муром починалася столиця. Вона зовсім не скидалася на веселе й місто на острові. Тут і чоловіки, і жінки ходили опустивши очі й старалися не дивитися на незнайомців надто пильно. Матері міцно тримали дітей за руку. Знайомці не весело віталися, а якось лякливо кивали одне одному.

Крамниці нам на очі траплялися — але все якісь дуже невигадливі й безрадісні. Будівлі, здається, мали однаковий нудний бурий колір. Саґурія була місцем поважним, люди в ній ходили смутні, наче зігнуті під невидимим тягарем, і лякливі.

Принаймні таке я бачила на подолі Саґурії. Між будівлями де-не-де було видно скелю-мис і великі яскраві, кольорові кам’яниці, на яких навіть поблискували золоті оздоби.

Палац бодай трохи було видно з кожної точки міста. Він панував над містом, вселяв жах — і я розуміла, що так і було задумано. Там сиділи господарі, пани — над нами, у яскравих будинках і особливо в самому палаці. Вони бажали, щоб кожен перехожий знав: його доля в їхніх руках.

Я краще вивчила людей і знала, яке почуття панує на подолі — страх. Невдовзі я зрозуміла, чому юрба перед нами почала розступатися, тулитися до стін.

Вулицею в наш бік ішло троє людей у легкій броні й білосніжних плащах. Герб на їхній одежі був страхітливий: великий меч, спрямований вістрям донизу, а навколо — три менші мечі, усі з кров’ю на вістрях, на тлі стилізованої чорної гори. У правій частині герба був білий птах на зеленому полі.

Люди в білому гордо йшли вулицею. Обличчя в них були червоні, а очі підозріливі. Кожен ніс в руці коротку палицю з написом рунами й великим червоним самоцвітом на кінці.

— Бліда Варта, — прошепотіла Кхара. — До стіни! І не дивіться на них!

Ми всі миттєво кинулися вбік, навіть Лови-Удачу. Але ж я — просто собака, то можу постояти осторонь і подивитися, як Бліда Варта маршируватиме повз.

— Гей ти, прибери собаку! — гаркнув один з них на Кхару і пхнув мене ногою під ребра, так що ледь не перекинув.

Я стримала крик болю, а натомість більш-менш природно заскавчала по-собачому й підібгала хвіст, як то роблять пристойні пси.

— У їхніх руках життя і смерть, — пояснила Кхара, коли варта вже була далеко. — Їм тільки й треба, що торкнутися людини своїм жезлом — і її відправляють на тортури або часто й на смерть.

— Ходімо з цього страшного місця, — сказав Тоббл, гладячи мене по голові.

Я не могла з ним не погодитись. Але тієї миті раптом дещо зрозуміла.

Чекала слушної миті, коли ніхто чужий мене не почує — адже я все-таки собака.

Але не встигла промовити те, що збиралася, як зрозуміла, що Кхара думає те саме.

— Де Лука? — спитала я.

44 Напад

Кхара придивилася до юрби. Коли вона поглянула на мене, я помітила в її очах страх.

— Бігом звідси, — сказала вона.

Ми побігли, пробираючись і проштовхуючись крізь натовп. Але без Луки ми не знали, де що в місті. Невдовзі вже опинилися біля порту. Там рожевий кораловий мур продовжувався й виростав просто з води, утворюючи захищену гавань.

Я з жахом зрозуміла, що цей корал не взяли з моря: його виростили на місці.

— Мабуть, натіти... — почала я, але Кхара жестом мене зупинила. Попереду знову були бліді вартові.

Завернувши в провулок, аби від них відірватися, ми невдовзі безнадійно заблукали в лабіринті покривлених вуличок. Ми кудись бігли серед нагромадження будиночків і крамниць, такими вузькими провулками, що в них сонце ніколи не сягало бруківки. Раптом я зупинилася, побачивши вицвілу об’яву, прибиту цвяхом до якихось дверей. Там розповідалося про евмонію на острові Урсіна — «траурну церемонію з ушанування загиблого панівного виду».

Там не було навіть слова «дейрн» — тільки «панівний вид». Я подумала, чи не збираються з тієї самої дошки друкувати таку саму об’яву, коли зникнуть фелівети.

Ми різко завернули за ріг — і побачили перед собою створіння, трохи менше за мене, — аратоя, брудну блохасту істоту з колючим хутром. Аратой — родич щура, але значно більший, із кривими зубами й чіпким хвостом, яким він махав туди-сюди, немов пародія на радісного собаку.

Звір дивився на нас червоними очима з прямокутними зіницями, як у кози.

Я почула, як Кхара тихо вилаялася, а тоді промовила:

— Лови-Удачу!

Від аратоя нас відділяло кроків із тридцять, але Лови-Удачу подолав цю відстань одним стрибком, виставивши вперед кігті. Аратой завищав і прудко відскочив. Проте Лови-Удачу обманути було непросто. Він зловив тварюку лапою, випустивши кігті, і збив аратоя з ніг.

Аратой гарячково виривався й здушено пищав, Лови-Удачу не пускав його — і врешті добив, прокусивши череп. А коли цей аратой випустив дух, з-за рогу висунувся другий, побачив криваву картину і з вереском, який підняв би й мерця, помчав геть.

— Це що, було необхідно? — обурився Тоббл.

— Вони шпигуни Мурдано, — просичав Лови-Удачу, відпльовуючись від крові аратоя.

— Нам треба вийти звідси й знайти північну браму, а то нам кінець, — сказала Кхара.

Ми бігли — страх додавав сил. Поступово будинки почали більшати, вулиці — ширшати. Час від часу вдалині маячив рожевий корал — я відчайдушно сподівалася, що то північний мур.

— А Луку ми шукати не будемо? — спитав Тоббл.

— Ні, — відказала Кхара. — Це він нас шукає.

— Так, — додав похмуро Лови-Удачу. — Уже знайшов.

Двоє блідих вартових виросли просто перед нами. Третій вийшов із провулка позаду.

— На палиці їхні не зважайте, — попередила Кхара. — Стережіться мечів.

— Я беру того, що позаду, — сказав Лови-Удачу.

— Стійте і здавайтесь! — гукнув один із людей у білому гучним поважним голосом.

Напевне, вони гадали, що ми так і зробимо. Чого вони точно не чекали — це того, що Лови-Удачу розвернеться й стрибне на вартового позаду.

Так само вони не чекали, що хлопчак витягне з піхов меч, який раптово загориться, мов полум’я.

Кхара пішла просто на них. Я теж витягла свій «меч», збираючись хоча б дорого продати своє життя. Я ж останниця, принаймні так вважається. Тут, у кінці безнадійного шляху, я могла хоча б подбати про те, щоб наш вид загинув гідно.

Кхара побігла на вартового й майже протнула мечем герб Мурдано на грудях його плаща. Але супротивник був швидкий і вишколений. Він відскочив і вихопив меч — удар, який міг би виявитися смертельним, лише прорвав біле полотно й показав кольчугу під ним.

Розвертаючись, вояк завдав горизонтального удару. Кхара ледве уникла його, впала назад і, відштовхуючись п’ятами, відсунулася.

Я витягла свій жалюгідно короткий меч, моя рука тремтіла, у горлі пересохло.

Але я не знала, що робити. Один вартовий був зайнятий Кхарою, другий — Лови-Удачу.

Я чула стогони й скрики людей і фелівети. Чула запах крові.

Третій вартовий не підходив до мене. Натомість він витяг щось із задньої кишені плаща. Вражена, я розпізнала в його руках сіть — таку саму, яка буває в рибалок.

Поряд Кхара, яка ще не підвелася з землі, копнула супротивника в ногу, так що він втратив рівновагу — похитнувся, але швидко випростався.

Другий вартовий повільно пішов на мене з розставленою сіттю.

Він хотів узяти мене живцем.

Я наставила меч і сказала:

— Я тебе зупиню!

— Та ну! — розсміявся той. — З говорючими собаками я ще не бився.

Він, вочевидь, зовсім не злякався. Не зупинився.

Позаду почулося болісне котяче сичання.

Попереду вартовий щосили опустив меч. Кхара затулилася своїм — але удар був такий потужний, що вибив його з рук. Меч Кхари задзвенів і впав на бруківку.

Скоро все скінчиться, відчувала я якоюсь частиною свідомості.

Скоро.

45 Вобик у гніві

Вартовий двічі змахнув сіттю над головою — і я стрибнула.

Стрибнула так, як мене вчила Кхара, — проскочила під ногами вартового, виставивши клинок угору. Але все ж я не Кхара, і від мого зухвалого стрибка кров не пролилася.

Та вартовий, схоже, непогано відчув меч, який пройшовся внутрішнім боком стегна. Він вибухнув лайкою і схопився за плащ, перевіряючи, чи сильно його поранили.

Розлючений, він кинув на мене сіть — і мене нею накрило. Я хотіла розрубати її мечем, але не виходило.

Поки я крутилася в сіті, а Лови-Удачу відчайдушно бився з вартовим, я побачила, як суперник Кхари щосили вдарив її в скроню руків’ям меча. Очі дівчини закотились, і вона затихла.

Тепер на Лови-Удачу кинулися всі троє. Ні, йому їх не здолати.

Я плакала, безпорадно борсаючись у сіті.

І тут щось сталося.

Прийшло підкріплення. І це був Тоббл.

Наче блискавка його вдарила й віддала йому всю силу.

Хутро в нього наїжачилося.

З круглих лапок вилізли кігті.

Гострі зубки вишкірилися.

Він бурмотів щось невідомою мені мовою.

— Ец ші фалк вон! — крикнув вобик і, мов скажений, метнувся на того вартового, який ударив Кхару, вчепився кігтями йому у вуха й почав гризти ніс.

Вартовий зі своїм мечем нічого зробити не міг. Він щосили намагався скинути з себе Тоббла, але вобик вчепився в його ніс зубами. Кров розліталася на бруківку, на стіни.

Той вартовий, який хотів мене зловити, кинувся виручати товариша.

Але Тоббл відчепився від першої жертви — і з пронизливим криком, який міг би належати значно більшій і сильнішій тварині, скочив тому на шию і уп’явся в потилицю.

Витягши лапи, він вчепився в кути рота вартовому й потягнув, утворивши в того на обличчі зловісну посмішку. І почав гризти йому шию, мов скажений борсук.

Нарешті я звільнилася від сіті й закричала на все горло:

— За дейрнів!

А тоді зробила те, чого ніколи не хотіла й навіть не уявляла, що колись зроблю.

Я ткнула мечем у зад першу жертву Тоббла. Вартовий завив від болю.

Хитаючись, на межі очманіння, я замахала мечем, рубаючи другого вартового під колінами, де в нього не було броні.

Обидва кричали не своїм голосом — і я кинулася до супротивника Лови-Удачу. Кров стугоніла в мене у вухах, дихалося важко.

Але Тоббл опинився там першим і почав із дикою люттю гризти тому вухо.

Лови-Удачу, щойно супротивник відволікся, стрибнув і зімкнув щелепи на його шиї. Чоловік, кіт, вобик і я покотилися на землю.

Я випросталася й побачила, що Кхара зводиться на ноги. Півголови в неї залито кров’ю, в очах — лють. І ця лють змінилася глибоким подивом, коли вона побачила, як один із грізних блідих вартових стоїть на колінах, тримаючись за сідницю, другий повзе рачки, волочачи за собою скалічену ногу, а третій без руху лежить біля лап грізного Лови-Удачу.

— Як це... — почала вона.

Тоді побачила Тоббла, всього в людській крові, який сидів збоку й відсапувався.

— Валліно, — промовила Кхара. — Вибач, що буде важче, але треба тікати!

Вона скочила в сідло. Схопила мене, потім Тоббла, посадила нас перед собою та взялася за вуздечку.

— Я ж казав, — віддихуючись, мовив Тоббл. — Нас, вобиків, розгнівати непросто, але ми не безпорадні!

— Друже мій вобику! — промовила Кхара. — Я не маю жодного сумніву.

Вона озирнулася.

— Лови-Удачу, ти як?

— Іду, — відказав він, поглянувши на третього вартового, якого притис лапами до землі.

Кхара сказала Валліно відповідне слово — і ми покинули будь-які спроби ховатися. Помчали вулицями, лишаючи за собою слід ворожої крові.

— Ось вона! — почувся з-за рогу знайомий голос.

Попереду навперейми вибігло десять солдатів. Кхара розвернула Валліно — іскри сипнули з-під його підків, — але просто за нами був другий загін.

З-за переднього загону вийшов Лука.

— Візьміть її, — упевненим голосом скомандував він. — І... собаку не забудьте, — додав він із крижаною посмішкою.

46 Мурдано

Закувати в кайдани дейрна — річ непроста. У нас не такі зап’ястя, як у людей. Це можна лише тоді, якщо міцно їх затиснути.

Саме так і вчинили солдати Мурдано під наглядом Луки.

І зі мною, і з Кхарою, і з Тобблом.

Лови-Удачу було гірше. Його обмотали мотузкою, прив’язавши всі лапи до тулуба. І кинули на повіз.

У такому вигляді нас штовхали й тягли мармуровими та дзеркальними коридорами і врешті кинули біля підніжжя трону Мурдано.

Я впала й підвелася. Лука штовхнув мене на підлогу носом донизу.

— На коліна перед Мурдано, собако! — сказав він.

Хоч який жах мене охопив, я намагалася роззирнутися й зрозуміти, в якому місці опинилася. Зала була велетенська, а від великих дзеркал здавалася ще більшою. Повсюди було золото: канделябри під стелею, менші свічники на стінах; воно блищало між мармуровими плитами на підлозі, у позолочених рамах картин, на яких намальовані якісь пихаті люди в неприродних застиглих позах.

Великий трон стояв на платформі, на яку вело шість сходин. Різьблення на троні зображували людей, фелівет, раптидонів, натітів, а над ними — на диво помітний, сповнений гідності дейрн.

— Хто й чому турбує нас? — почувся насмішкуватий, сповнений пихи голос, який належав старшому чоловіку. Він стояв ліворуч від трону й був одягнений у довгу, широку мантію найтемнішого синього кольору.

По другий бік трону був інший чоловік. Він, широкий і м’язистий, стояв, схрестивши міцні руки на грудях. Його вбрання являло собою більш пишний варіант солдатського однострою, всіяний медалями та стрічками. Високі чорні чоботи блищали, змагаючись із дзеркалами.

Лука промовив:

— Я приніс рідкісний дар. Безцінний дар.

— А сам ти хто такий? — спитав той, хто стояв ліворуч і скидався на якогось радника.

— Я Лука, студент із острова Урсіна. Але моє повне ім’я, — він на мить замовк, кинувши сповнений ненависті погляд на Кхару, — Лука Корплі, син Фредоро Корплі.

Я відчула, як Кхара мовчки набрала повні груди повітря. Побачила, як вона зміряла Луку крижаним поглядом:

— У вас зрада в крові.

Лука замахнувся і дав їй ляпаса тильним боком руки. Залою прокотилася луна.

Кхара наче не звернула на це уваги.

Радник почав був говорити, але Мурдано рухом руки його спинив.

— Чому це я маю цінувати зграю якихось незрозумілих істот?

Мурдано за людськими мірками здавався порівняно молодим — мав, можливо, тридцять років. Його чепурна борода була смолисто-чорна, так само як і блискуче волосся.

На відміну від обвішаного медалями солдата праворуч і пишно вбраного радника ліворуч, Мурдано носив більш буденний одяг — вузькі штани й широку сорочку. Хоча й зроблені вони були з найкращих тканин, усе одно він на тлі тих двох здавався скромнішим.

— Ваша величносте! — вклонився Лука й показав на мене: — Я привів вам єдиного живого дейрна на землі. Останницю свого виду.

Вельможі — їх у залі було понад десяток — схвильовано загомоніли.

Мурдано сказав:

— Усім залишити залу, крім мого скарбничого й генерала, — він нахилився вперед і уважно, пронизливо подивився на вельмож, які поспіхом розходились. — І попереджаю вас: якщо бодай слово про це вийде за межі цієї зали — винні гнитимуть у темниці, доки хвороба їх знищить.

Гомін стих — і вельможі швидко зникли з очей.

— Дейрн, так? — промовив Мурдано, придивляючись до мене. — Кажуть, дейрни вміють відрізнити правду від вигадки. — Він погладив свою бороду. — Ну ж бо я тебе перевірю.

Я кивнула, хоча розуміла, що моєї згоди тут ніхто не потребує.

— Сьогодні зранку я їв на сніданок холодну фазанячу грудку, фініки та йогурт. Правда чи ні?

— Правда, — мій голос у великій залі був ледь чутний. — Я хочу сказати: правда, ваша величносте.

— Учора я ходив дивитися на борців.

— Ні, ваша величносте, не ходили.

— Угадує, — буркнув м’язистий чоловік із медалями.

— Може, й так, генерале, — посміхнувся Мурдано. Не дуже приємна була ця посмішка. — Три дні тому мені показали давній сувій.

— Так, ваша величносте, — сказала я.

— А перед тим я спостерігав урок фехтування.

— Правда, ваша величносте.

— Урок проходив у центральній глядацькій залі.

— Ні, ваша величносте.

— У бальній залі?

— Ні, ваша величносте.

— У моїх покоях?

— Так, ваша величносте.

— І разом зі мною прийшла дивитися моя дочка, принцеса Корал.

— Так, ваша величносте.

— Їй сподобалося.

— Ні, ваша величносте.

Мурдано скоса поглянув на генерала.

— Власне, принцеса пішла через кілька хвилин, перепросивши й сказавши, що її засмучує... така напруга.

Генерал скривився:

— Усе одно я цій тварині не вірю.

— Пане, це не так, — відказала я. — Ви мені насправді повірили.

— Чому ж мій генерал бреше? — суворо спитав Мурдано.

— Не знаю, ваша величносте, — відповіла я. — Я можу тільки сказати, чи є твердження правдивим — точніше, ваша величносте, чи людина вірить у те, що каже. Я не знаю, чому щось відбувається, які міркування в того, хто каже неправду. Знаю тільки те, чи вважає той, хто каже, свої слова правдою.

Очі Мурдано заблищали: він прикидав, що це йому дає.

— Генерале Оріґале, чи любите ви свого володаря Мурдано?

Генерал моргнув.

— Люблю вашу величність усім своїм вояцьким серцем!

Мурдано повів бровою в мій бік.

І я зрозуміла, що мала на увазі Кхара, говорячи про небезпеку, яку я можу становити для інших людей. Навіть для генерала. Неохоче я відповіла:

— Ні, генерале.

— А й правда, — насмішкувато мовив Мурдано. — Ну тоді я у вас, генерале, іншу річ запитаю. Чи ви — вірний мій слуга?

— Абсолютно!

— Правда, — відказала я.

Мурдано кивнув.

— Щодо любові мені байдуже, а от вірність я ціную з такою самою силою як зневажаю зрадників.

— Генерал вірний, ваша величносте.

Мурдано відкинувся на троні, не зводячи з мене очей. Нарешті він промовив:

— Пане скарбничий, приготуйте для наших гостей кімнату в найдальшій вежі. Поводьтеся з ними люб’язно. Це створіння стане нам у пригоді. Завтра повернеться Арактік, і я поговорю з нею про ту коштовну евмонію, яку вона влаштувала. Хай пояснить свої дії, маючи такий доказ того, що дейрни ще не зникли з лиця землі.

Тут обізвався Лука:

— А я, ваша величносте?

— Тебе і твою родину чекає добра винагорода за цю послугу, — байдужим голосом відказав Мурдано, а мені додав: — Генерал поставить вартувати вас найдобірніших людей. Тих, хто розуміє: якщо десь обмовиться про це бодай словом, то я вирву йому язик.

Генерал покірно кивнув:

— Я поставлю Бліду Варту.

— Так, — мовив Мурдано. — І затям, дейрне: якщо спробуєш утекти, то з твоїми товаришами станеться значно гірша річ, аніж втрата язика.

47 Знов ув’язнена

Мурдано вчинив так, як сказав.

Вартові повели нас нескінченними коридорами через безліч залів. Усі приміщення звільнялися, коли до них підходила Бліда Варта. Ніхто не бачив, як нас ведуть — хіба що дивився в замкову шпарину.

Ми піднялися крутими гвинтовими сходами й урешті опинилися перед міцними дерев’яними дверми, окутими важкою латунню.

Усередині виявилася кругла кімната з вузькими вікнами на чотири сторони світу. То був не палац у золоті й мармурі, але місця там було досить, стояло чотири ліжка, кам’яна підлога була встелена килимами, а на стіні навіть висів вицвілий гобелен.

Оскільки імператорським слугам довіряти таємницю не випадало, вартові подали нам їжу: плоди й горіхи, сир і в’ялене м’ясо. Вони навіть принесли цілу ногу роганя для Лови-Удачу і свіжих трав для Тоббла.

— А мій кінь? — спитала Кхара.

— Це добрий кінь, — буркнув головний з вартових. — Добрі коні в нас цінуються.

— А мій меч?

— Тобі ця іржава залізяка більше не знадобиться.

Кхара моргнула, але не змінилася на лиці.

Двері зачинились, і я почула гуркіт засувів і скрип замків.

Кхара підійшла до вікна й аж присвиснула:

— Ну принаймні краєвид тут неабиякий!

Тоббл побіг до іншого вікна й скочив на підвіконня, — Ми в кількох лігах над землею!

Я визирнула з-за Кхариної спини — і мені подих перехопило.

Ми були в найвищій вежі широченного палацового комплексу, на височенному кам’яному шпилі, а місто лежало десь далеко під нами.

— Ми під самими хмарами, — сказала я.

— Ти трималася молодцем, Биш, — підбадьорила мене Кхара.

— Ні. Була б я молодцем, то здогадалася б про Луку — хто він такий.

Вона поклала мені руку на плече.

— Не вперше мій рід зраджено родом Корплі. Та й саме я довірилася Луці й привела нас сюди.

— А я чомусь переконала себе, що Лука — науковець і шукає істину, — зітхнула я.

— Ну, дечого він таки шукає, — відказала Кхара. — Золота для своїх. І влади.

Ми поїли добре, але в похмурому мовчанні.

Тієї ночі я спала в незвичному, але теплому, сухому й зручному людському ліжку. Розбудило мене тихе мурчання. Я сіла й побачила: то був Лови-Удачу. Він стояв перед південним вікном.

У світлі місяця його хутро поблискувало.

Я прислухалась і зрозуміла: кіт тихо співає невідомою мені мовою:

Вір ґаз васт фарл,

Вір ґаз васт марл.

Енвіл ма коріш,

Джінн ма сантві...

Він замовк і озирнувся:

— Вибач, що розбудив.

— Ні, це ти вибач, що перервала тебе. Я слів не розумію, але пісня красива.

Лови-Удачу кивнув.

— Це пісня смерті. Коли фелівета знає, що скоро помре, то співає цю пісню про любов до місяця й зір, які вказують нам шлях.

Мене наче в живіт ударило.

— Ти так певен, що немає надії?

Лови-Удачу зітхнув.

— Я думаю, тебе триматимуть у живих, поки будеш служити Мурдано. Йому, очевидно, спало на думку, що багато дейрнів — це небезпека, а от людина, яка має при собі єдиного у світі дейрна, наділена великою могутністю. Нас він теж триматиме в живих, але як в’язнів. Ми, фелівети, не любимо кліток, і я вже чимало днів провів у темниці на острові.

— Тобто... — я роззирнулася довкола, Кхара і Тоббл спали. — Ну ти ж не збираєшся...

— Покінчити з життям? — Лови-Удачу печально розсміявся. — Ні. Ми віримо в те, що фелівети, загиблі в бою, возносяться до великого надхмарного лісу. Там вони полюють на нескінченну дичину й інколи збираються та розповідають іншим про подвиги, які здійснили в житті.

Здається, він уже змирився з долею. Може, навіть був їй по-своєму радий.

— Коли я матиму змогу зробити це, не ставлячи під загрозу вас, я нападу на вартових. Вони до цього готові. Озброєні, вишколені. Я нападу на них і, якщо доля судитиме, принаймні одного відправлю туди, куди після цього життя йдуть люди. Мене вб’ють, і я вознесуся й зустрінуся з багатьма своїми родичами, які загинули смертю хоробрих до мене.

— Але, Лови-Удачу...

— Що, Биш?

— Але... мені тебе не вистачатиме. Ти мій друг.

У фелівет не дуже виразна міміка, але я помітила, якими вологими стали його очі.

— Ці слова для мене честь.

— Тільки... тільки ти, будь ласка, зроби мені одну послугу. Поки що не чини цього, почекай хоч трошки.

Лови-Удачу нічого не сказав. Може, він розумів ігравду: я не знала, що робити, як нас насправді врятувати, і надії не бачила.

— Зможеш? — допитувалася я. — Заради мене.

Лови-Удачу опустив голову й довго мовчав.

— Три дні, — нарешті мовив він. — Три дні я готовий терпіти цю неволю.

Прокинувшись, я побачила Кхару, яка в глибокій задумі застеляла ліжко. Тоббл їй допомагав — якщо захоплено-метушливе плутання під ногами можна назвати допомогою.

— Лови-Удачу в печалі, — сказала я.

Тоббл озирну вся через плече, поглянувши па фелівету.

— Може, я міг би його розвеселити, — сказав він і всміхнувся мені. — Ніколи б не подумав, що таке скажу, але я наче прив’язався до цього котиська. Як на лютого хижака, він не такий уже поганий звір.

Я дивилася, як Тоббл почалапав до фелівети.

— Лови-Удачу каже, що Мурдано зрозумів: велика кількість дейрнів може бути небезпечною, але один-єдиний дейрн у руках Мурдано дасть йому велику могутність.

Кхара кивнула:

— Звичайно, так і є. Але мене хвилює те, що Лука приховав від Мурдано, Він знав, що я з Донаті, а не сказав. Він краєм ока бачив мій меч у бою й принаймні може здогадуватися про його істинну природу. А володарю про це не зізнався.

Ми сіли на край Кхариного ліжка.

— І я це помітила, — мовила я.

— Гадаю, Лука хоче вкрасти меч і принести його батькові, — сказала Кхара. — Фредоро Корплі — честолюбний вояк. Він би дуже хотів рушити на північ і очолити похід на Дрейландію, якщо Мурдано вирішить її захоплювати. Якщо в руках Корплі буде Світло Недарри, то він легко збере велике військо.

— Тільки завдяки мечу?

— Завдяки цьому мечу, — пояснила Кхара, — Корплі швидко стане другим за могутністю в країні — після самого Мурдано. Ну й, звісно, Лука отримає перевагу над старшим братом, якого збиралися призначити спадкоємцем земель і маєтків Корплі.

— Ото сімейка, — буркнула я.

— Отож, — зітхнула Кхара. — Фелівети тому й не вірять людям. У людей складні міркування, нескінченна жадоба та честолюбство, вони схильні до віроломства.

Подали снідати, і ми їли мовчки. Нам випадало лише чекати. Лови-Удачу дрімав на осонні, а Тоббл примостився рядком і погладжував кота по шовковистому лобі.

Я дивилася, як у промінцях кружляють порошини. Слухала туркотіння горлиць за вікном. Дозволила думкам вільно блукати.

І тут мене осяяло.

У мене зродилася надія. А за нею — й початок задуму.

Люди брешуть. І я впізнаю їхню брехню.

Жодна людина чи фелівета, жоден раптидон, вобик, натіт чи терамант не може збрехати в присутності дейрна.

Ніхто не може казати неправду в присутності дейрна.

Окрім дейрна.

48 Арактік прибуває

Два дні по тому мене знову викликали до Мурдано. Я стала опиратися, казати, що, мовляв, соромлюся йти сама і мені потрібно, аби зі мною пішла Кхара.

Блідій Варті, певно, наказували нічим мене не засмучувати, тож вони дозволили Кхарі піти зі мною. А на якогось там вобика взагалі поглянули крізь пальці.

Шлях був довгий: ми то спускалися сходами, то підіймалися, йшли лабіринтом коридорів — і нарешті постали перед Мурдано.

— О, а ось і моя люба останниця та її... супровід, — мовив Мурдано. — Ставайте отам у глибині. І мовчіть, доки я до вас не звернуся.

Ми, як годиться, вклонилися й зайшли в кімнатку, перед входом до якої вишикувалися солдати — за ними нас ніхто не міг помітити, якщо б не став придивлятися. За кілька хвилин прибули радники Мурдано, і я штовхнула Кхару й показала, куди дивитися. Серед радників був Лука. Ми так і гадали.

Коли ввійшла Провидиця Арактік, у наш бік вона й не глянула. Усю свою увагу зосередила на Мурдано. Одягнена вона була приблизно так, як під час евмонії, і в її ході відчувалася непохитна впевненість. Вочевидь, Арактік вважала себе у повній безпеці, переконана, що її Лицар Вогню розправився з нами.

Це добре. Але то тільки початок. План, який я розробила разом із Кхарою, Лови-Удачу й Тобблом (вобик, коли міг зосередитися, виявляв чудеса хитрості), був ризикований і непевний. У мене стискалося горло й час від часу підгиналися коліна.

На терезах були життя і смерть. І не лише моє життя, а й усіх моїх друзів. Та й життя будь-якого виду, який ставав на перешкоді амбіцій Мурдано, теж було на цих терезах.

— Мій пане, — низько вклонилася Арактік.

— Моя велика й вірна Провидице, — звернувся до неї Мурдано. — Радий бачити тебе знову. Скажи, чи добре минула евмонія?

— Дуже добре, — збрехала Арактік. — Були деякі дрібні заворушення, сміховинні, але в іншому все відбулось, як я задумала.

— Сміховинні? То, будь ласка, розкажи про них. Ти знаєш, як я люблю добре посміятися.

Мурдано брехав. Сміятися він не любив.

Арактік була не дурна. Вона зрозуміла, що якісь відомості вже дійшли до вух імператора. Я відчувала тонкий запах тіла людини, яка готується до неприємностей.

Проте Провидиця виявилася талановитою актрисою.

— Ну, ваша величносте, церемонію спробував порушити якийсь малий бешкетник, який запустив повітряного змія, що нагадував дейрна. Вітер підхопив цього змія — і він ледь не налетів на мене!

Вона засміялася. Засміявся й Мурдано.

— Дійсно, випадок кумедний, — мовив імператор. — Чи цього пустуна спіймали й суворо насварили?

— Так, ваша величносте. Я порадила батькам всипати йому різок.

— Звичайно. Дуже розумно й доречно.

Арактік вдячно вклонилась, і я відчула, що вона заспокоюється: Провидиця вирішила, що їй повірили.

— Отже, — глибоко зітхнув Мурдано, — дійсно, дейрни перевелися в нашому світі. Дуже шкода.

— Так, — сумно сказала Арактік. — Це печальна дійсність.

— М-м-м... — мовив Мурдано. — От я зараз собі думаю: то це ж твоя рідна мати, Провидиця мого батька, запропонувала винищити всіх дейрнів у державі.

— Мудрий задум.

Я скривилася. Вони так буденно розмовляють про цю бійню. Про винищення мого виду!

— І все-таки, — мовив Мурдано, — шкода, шкода. Багато таких створінь — це незручно, так. А от коли б можна було тримати кількох таких живих на службі...

— Їх усіх треба було знищити, ваша величносте! — різко відказала Арактік.

— Ти так кажеш, — мовив Мурдано. — І я так вважав.

Арактік напружилася.

— Аж ось нещодавно я замислився: чи не було б корисним тримати бодай одного дейрна?

Провидиця притихла й прокашлялася.

— Для чого, ваша величносте?

Мурдано довго мовчав. Його губи склалися в жорстоку посмішку. Він свердлив Арактік пронизливим поглядом.

— Маю для тебе сюрприз, дорога моя Провидице. — І Мурдано гукнув: — Виходьте!

По цих словах лава солдатів розступилась, і мене штовхнули вперед. За мною поблизу трималися Кхара й Тоббл.

Арактік просто палила мене очима.

— Як ти бачиш, Арактік, евмонія, яку я дозволив провести, коли ти мене запевнила, що дейрни дійсно вимерли, була дещо передчасна.

Арактік відкрила рота — але не спромоглася нічого сказати.

Коли людині страшно, то вона видає особливий запах.

Від Арактік страхом аж смерділо.

— Скажи мені, о останнице роду дейрнів, — звернувся до мене Мурдано, — чи каже правду моя Провидиця?

49 Правда

Ми, дейрни, теж видаємо запах страху — і від мене, мабуть, у ту мить пахло цілковитим жахом Але я зібрала все, яке могла, самовладання і промовила:

— Ні, ваша величносте, неправду.

— Оце так! Як таке могло статися? — тепер Мурдано грався з Арактік. — Звичайно, моя Провидиця, вірна моя порадниця, не наважилась би ввести мене в оману?

— Я не брешу! — мовила Арактік, щосили намагаючись зберегти спокійний тон.

— Чи була ти присутня на евмонії, останнице?

— Так.

— Чи бачила ти на власні очі повітряного змія у вигляді дейрна?

Я мотнула головою:

— Ні.

— Правда? А що ж, по-твоєму, сталося?

— Ваша величносте, цим змієм була я. Місце, де я ховалася, виявила міська варта острова. Боячись за власне життя, я вистрибнула й полетіла...

— Полетіла?

— Так, ваша величносте, — я розкинула лапи й показала перетинки. — Ми, дейрни, вміємо перелітати на короткі відстані. Проте ми не птахи і не вміємо досконало спрямовувати свій політ. Тож, хоч я сама того не хотіла, але майже... налетіла на... налетіла на неї.

— Ваша величносте, — сказала Арактік, — я... я думала, це — змій.

— Останнице!

— Це неправда.

— Ця тварина бреше! — крикнула Арактік.

— У мене є питання до тебе, Арактік, — сказав Мурдано. Тепер голос у нього був не грайливий, а тихий і зловісний. — Відповідай правдиво. Від цього залежить твоє життя.

Арактік тремтіла. Не знаю, чи помітно це було людям, але я це бачила.

— Чи тому ти наполягала на знищенні цього дейрна, щоб тебе не зловили на брехні?

Арактік, здається, була на межі непритомності.

— Ні, ваша величносте.

— Останнице!

— Неправда, ваша величносте.

Арактік намагалася якось плутано заперечити, але він жестом її зупинив.

І пролунало нове питання:

— Скажи мені, Провидице, чи знаєш ти про яких-небудь інших дейрнів?

Я тихо зойкнула. Кхара й Тоббл, широко розплющивши очі, подивилися на мене.

Як мені хотілося почути відповідь Провидиці! І було неймовірно страшно — що ж вона скаже?

Арактік похитала головою, не бажаючи давати відповідь.

— Не жартуй зі мною! — заревів Мурдано. — Так чи ні, Провидице, чи відомо тобі про інших дейрнів, чи ця і справді є останницею?

— Є... — вона помовчала, — чутки.

— Які ти приховала від мене, твого пана й володаря!

— Ні... я... це ж просто... — Провидиця кинула на мене панічний, аж отруйний погляд. — Це тільки чутки!

— Правда, — мовила я. Моє серце калатало.

— Але чи віриш ти цим чуткам, Арактік?

Провидиця опустила голову. Вона розуміла, що вже програла — Так, ваша величносте, вірю.

Мурдано поглянув на мене. Я кивнула.

Чутки. Просто чутки, казала я собі. Але ж Арактік їм вірить.

Інші дейрни.

Є надія.

— Тобі так хотілося знищити цю останницю, щоб тебе не викрили, — відрубав Мурдано. — Чи збиралася ти також знайти тих її нечисленних родичів, які лишилися в живих? Наприклад, щоб вони тобі казали, де правда? Але лише тобі?

Арактік підняла обличчя й поглянула на Мурдано. Вона вже не боялась, а, здається, змирилася з тим, що буде.

— Я ваша Провидиця. Мені було б корисно мати на службі таких створінь. Дейрни небезпечні, коли вони є в усіх. Користь від них лише тоді, коли тільки одна людина може розпоряджатися їхньою силою.

Мурдано кивнув.

— Тут я навіть в останниці не питатиму — бачу, що це правда. Ти хотіла зробити так, щоб я їх винищував, доки у твоїх руках лишиться тільки один!

Арактік мовчала.

— І ти б і далі обманювала, водила мене за ніс, посилювала власний вплив. Ти могла б тримати свого дейрна за ширмою і знати, правду чи ні каже твій співрозмовник, зокрема мої слуги, мої союзники. Мої вороги.

— І це було б для добра Недарри, — непокірно відказала Провидиця. — Оця війна, яку ви задумали, оця одержимість захопленням Дрейландії — це безумство! Війну не можна вести без згоди натітів і раптидонів. У їхній владі море й повітря — і вони легко можуть стати на бік дрейландців!

Мурдано підскочив на ноги, палаючи гнівом.

— Ти наважуєшся перечити моїй волі?

Він спустився з трону й підійшов на відстань руки до Арактік.

— Батько мого батька дав клятву підкорити Дрейландію і поставити весь світ під наші родові знамена Йому це не вдалося. Мій батько дав таку саму клятву — і теж цього не зміг. А я — зможу!

Арактік зблідла і притихла перед обуреним володарем.

Мурдано ще хвилин п’ять кричав про віроломних дрейландців, які підтримують піратів і прибережних грабіжників, а тепер узялися й за недаррців; про те, що ця країна намагається принизити його, Мурдано, і так далі. То була суміш правди і неправди, того, що Мурдано сприймав як дійсність, і того, що він дійсністю не вважав.

Але щодо своїх слів Мурдано мого підтвердження не питав. І я теж мала підстави тримати язика за зубами.

Нарешті імператор замовк. Він повернувся на трон, його лице стало стомленим і похмурим.

— Узяти її, — сказав Мурдано, навіть не глянувши на Арактік. — Вона звинувачується у державній зраді й має бути покарана.

— Ваша величносте, — почала Арактік, — це не зрада, я тільки хотіла...

Мурдано відмахнувся.

— Кара зраднику — смерть, — байдужим голосом мовив він. — І смерть повільна. Візьміть її. І хай вона помирає дуже довго.

50 Я виявляю нове вміння

Я начебто мала радіти, що лиху Провидицю, яка намагалася мене вбити, засуджено на смерть. Але від слів «хай вона помирає дуже довго» мені до горла підкотилася нудота.

Арактік потягли геть із зали. Вона виривалася й кричала, що вірна імператору, що тільки хотіла йому служити... а тоді почала проклинати його й лаяти, кричати, що Мурдано — дурний хлопчисько, який годен тільки стайні чистити, а не керувати Недаррою.

Коли її нарешті стало не видно й не чути, запала важка тиша.

А проте слова Провидиці ще лунали в моїй голові: «Є... чутки».

І цим чуткам вона вірила.

Інші дейрни. Інші дейрни. Інші дейрни.

Я наказала собі зосередитися. Нам і нині загрожує небезпека. Надія, навіть тінь надії, повинна почекати.

Запала тиша — і нарешті слово промовила Кхара. — Чи можу я звернутися до вас, ваша величносте? Він кивнув.

— Ваша величносте, Лука, — вона кивнула на студента, і той примружився, — розповів вам дещо з правди, але не все. Він знає, але не казав вам, що я з роду Донаті.

Це привернуло увагу Мурдано.

— Донаті?

— Так, ваша величносте. Мій батько, який мав двох синів, не мав потреби в дочці й відправив мене у світ, щоб я видавала себе за хлопця і шукала способу вивести нас із неласки. Коли я побачила цю істоту, — вона вказала на мене, — я знала, що в моїх руках рідкісна можливість. Від тієї миті я великими трудами, пройшовши поневіряння й важачи життям, вирішила привести дейрна вам, ваша величносте.

— Це правда? — спитав у мене Мурдано.

Я ковтнула клубок, який стояв у мене в горлі. До цієї миті я готувалася.

— Так, — збрехала я.

Не було в Кхари братів. І вона не збиралася вести мене до Мурдано.

Імператор подивився на Луку.

— Ти чимало нашкодив своєму роду цим... недоглядом.

— Ваша величносте, дозвольте мені... — почав Лука.

— Заберіть його, — кивнув до варти Мурдано.

Двоє солдатів повели геть Луку, який хникав і щось бурмотів.

Кхара провела його байдужим поглядом і продовжила:

— Провидиця намагалася зупинити мене. Вона навіть відправила за мною Лицаря Вогню — і я лишилася в живих лише завдяки мужності й люті нашого товариша-фелівети.

Мурдано звів брову.

— Ви билися з Лицарем Вогню й лишилися в живих? — не вірячи власним вухам, перепитав він.

— Шрами на тілі фелівети можна бачити й зараз, — відказала Кхара.

— А чого ти бажаєш від мене, Кхарассанде з дому Донаті?

— Лише можливості привести вам решту живих дейрнів, — твердо мовила дівчина. — Знайти, спіймати й привести на службу вашій величності. Якщо мені це вдасться, то я прошу помилувати мій рід, вивести його з неласки й довести вірність вам, долучившись до вашого походу на Дрейландію.

Мурдано навіть не став питати мене, чи це правда. Мимоволі він уже повірив, що я завжди вкажу йому на неправду.

Імператор схилив голову набік.

— Якщо Арактік не змогла знайти тих дейрнів, про яких ходять чутки, то як це вдасться тобі?

Кхара подивилася на мене й сказала:

— Покажи його величності!

— Це моя власність... — опиралася я.

Кхара дала мені ляпаса.

Сильного. Досить сильного, щоб ніхто не мав сумніву в його справжності.

І відчувався він як справжній.

— Покажи це його величності, дейрно!

Повільно, неохоче я витягла з сумки свій малюнок. Підскочив солдат, узяв його і, вклонившись, передав Мурдано. Той розгорнув листок і насупив брови.

— Що це таке?

— А, це дурненький малюнок, я його в дитинстві намалювала, — відказала я. А тоді, немов вимушено й неохоче, додала: — Він зроблений на основі того, що в нас розповідають... розповідали...

Я змахнула сльозу — мені неважко було просльозитися, згадавши мертві тіла всіх, кого я знала.

— ...розповідали про останню колонію дейрнів на плавучому острові на півночі.

— Зазвичай байки й казки — це нісенітниці, — задумливо мовив Мурдано. — А проте в кожному найдавнішому міфі є зерно правди.

Кхара нічого не сказала. Я теж.

То була вирішальна мить.

— Це має зберігатися в таємниці, — уголос міркував Мурдано. — Уся Недарра вірить, що дейрнів більше немає, — він уважно придивився до мене. — Але чи здадуться твої родичі під мою владу? І чи ти, юна Донаті, приведеш їх до мене як рабів? Щоб вони служили тільки мені? Чи триматимеш їх існування в таємниці?

Кхара кивнула.

Я, немов у зажурі, опустила голову. Люто поглянула на Кхару. Голос мене слухався важко, коли я мовила:

— Життя слуги краще, ніж загибель.

— Чи ти будеш мені служити? — спитав Мурдано.

Я поволі кивнула.

— Дейрни не брешуть, ваша величносте. Якщо я дам клятву, то буду. Я не маю вибору.

Це вже саме по собі було неправдою.

— І чи клянешся ти власним життям і життям своїх родичів, що будеш служити мені й лише мені?

Повільно, важко, наче віддаючи своє життя, я мовила:

— Так, ваша величносте.

Мурдано відкинувся на троні, вочевидь задоволений собою. Він звернувся до здорованя-генерала, чию вірність, хоча не любов, я засвідчила.

— Відпусти цю Донаті, дейрна і решту. Дай їм коней і припасів. І пошли з ними супровід. Добірних людей. Мовчазних і обережних.

Він раптово посміхнувся.

— Якщо вони знайдуть інших дейрнів — убийте всіх, окрім, скажімо, п’ятьох. Стільки вистачить. — Мурдано постукав пальцем по підборіддю. — Так, п’ятьох. Може, шістьох. Якщо більше, то є ризик, що їм буде складно дати раду.

Із тим нас відпустили.

І вже за кілька годин я їхала верхи на північ від Саґурії. Кхара з Тобблом скакали на Валліно, а я — на власному коні, і ще троє коней везли запаси й намети.

Лови-Удачу красивими дугами стрибав навколо нас, сповнений радості руху, майже не торкаючись землі.

Кхарі повернули її меч, про природу якого так ніхто й не здогадався. Я думала, яке ж покарання може очікувати на Луку. Чи викаже Лука таємницю меча? З власної волі — навряд чи, зрозуміла я, принаймні поки має надію здобути його для своєї родини.

Позаду нас тінями скакали шестеро вояків Блідої Варти.

Ми залишили Саґурію. І завданням нашим було знайти, зрадити й забрати в полон тих, хто залишився в живих з мого роду.

Ми з Кхарою і Тобблом перезиралися на скаку — і коли стало зрозуміло, що вартові нас не почують, вона спитала:

— Як гадаєш, чому Мурдано ризикнув відпустити тебе? Чому він не послав мене саму?

— Можливо, він розуміє, що ті дейрни, які залишилися на світі, — якщо вони є — будуть раді подібній до себе. Це може стати в пригоді. Без мене їх буде важко, коли не взагалі неможливо, знайти. До того ж він знає, що Бліда Варта за мною стежитиме.

Кхара кивнула.

— А знаєш, як на славнозвісних правдивців ви, дейрни, коли треба, стаєте чудовими ошуканцями.

— Це для мене нове вміння, — сказала я. — Я ним не пишаюся.

— Але ж воно допомогло!

Я усміхнулася.

— Таки так — допомогло.