Останниця. Одна на світі

11 Поводир

У думках я рухалась, але в дійсності не могла.

Я бачила.

Відчувала запах.

Чула.

Але не могла поворухнутися. Мене щось тримало на місці.

Я висіла вниз животом, перекинута через спину неосідланого коня. Мене гойдало туди-сюди: звір ступав кам’янистою стежкою. Чомусь я не падала. Може, мене прив’язано до нього?

Мордою я билася в кінський бік. Мене душив його запах — сморід поту, гною та втоми.

Я була тушею — так мертва миша звисає із зубів лісового кота.

Що робиться? Думки в голові були повільні, в’язкі, мов болото.

Голова теліпалася з кожним кроком коня. Коли я намагалася її підняти, то бачила гілки булл і сосон на землі — їхня пахуча глиця черкала коня по ногах.

Раптово я зрозуміла і жахнулася: вже світить сонце. Минули і вечір, і ніч. Невже я так довго була непритомна?

Перед очима в мене проходила втоптана земля і гостре каміння.

Я бачила, як золотаво-чорні шерстинки ворушилися над ребрами коня.

Бачила вкриті тканиною ноги, взуті в шкіряні чоботи, що ступали попереду. Юнак. Я його згадала — чи мені здалося.

Хлопець — поводир браконьєрів.

На мене шуліками налетіли згадки. Браконьєри і стріли. Вода і жах. Химерний малий вобик.

І ще щось... щось таке, про що й подумати страшно. Таке жахливе, що думки на цьому просто спинилися й не рушали далі.

Юнак щось тихо пробурмотів — і кінь спинився.

Поводир притримав мене рукою за плече. Трохи підняв, щоб роздивитися мою морду.

Високо вгорі гілля протинали списи світла. Я відчувала спиною їхнє тепло. Бачила тіні — короткі, полуденні.

Я повернула голову, в якій і досі гупало, і побачила мотузку, що втримувала мене на місці, товстий вузол. Повернула голову в інший бік — побачила, як кінь пряде вухами. У його гриві перепліталися золотаві й чорні пасма.

Поводир підніс до мого рота міх із водою. Зміг тільки змочити губи — ковтнути в такому положенні мені не вдавалося. Він лагідно витер краплі, що стікали по моїй щоці. Набрав води в долоню, і я хлебтала з неї, як собака. Мене пекла спрага.

— Коли ти вже отямився, то треба з тебе стрілу витягти, — сказав хлопець.

Розмовляв він загальною говіркою — як купці й мандрівники. У ній змішані слова і вирази з десятьох різних мов. Дейлінтор нас малими навчив добре нею володіти, хоч у зграї ми розмовляли тільки по-дейрнськи.

— Отрута вже розвіялась, і, напевне, заніміння теж зараз минає.

Він мав рацію. Я відчувала гострий холод трьох вістер і тупий біль. Стріла, залишивши синець, застрягла в моєму тілі.

Поводир покрутив головою туди-сюди. Він прикидав, чи немає десь небезпеки, прислухався. Принюхувався своїм слабким людським носом.

Крекнувши, він зняв мене з коня і поклав на мохову купину під розлогим в’язом. Я наважилась подивитися на поранений бік. Древко стріли було обламане — залишився шматок із палець довжиною. Кров, яка раніше біліла перламутром, тепер засохла брунатною кіркою.

Я придивилася до поводиря, намагаючись дізнатися з його очей, на що очікувати. Спробувала згадати все, що залишилося в моїй хворій голові зі знань про людей: вірші, мої уроки, мої...

Мої...

Це впало на мене, мов важка скеля, — і від того знання вже було не втекти.

Мати. Батько. Брати і сестри.

Я згадала все решту.

Як палав вулій.

Солдатів зі списами.

Я згадала все.

Заплющила очі — й почула крики. Відчула солоний дух крові, сталі й заліза, мечів і броні.

Побачила, як чобіт зі срібною шпорою пхає мертві тіла, жалюгідну купу хутра.

У мені здійнявся шалений гнів.

Захотілося зробити комусь боляче. Цьому хлопцеві.

Я хотіла шматувати його тіло зубами. Хотіла, щоб він сплинув кров’ю, як мої рідні.

— Не брехатиму, — сказав він. — Буде боляче.

Ну нехай. Хай болить, подумала я. Хай краще я відчуватиму справжній, тілесний біль.

Поводир зібрав трохи хмизу, додав жмут сухої трави. Витяг кресало. Іскра торкнулася трави, здійнявся димок.

— Уночі палити багаття тут не можна, — пояснив він.

Химерний у нього був голос. Він мав два голоси. Один — грубий, хрипкий баритон, а з-під нього пробивався другий голос — вищий, м’якший.

— Димити дуже не будемо, а сонце світить просто в очі тому, хто міг би за нами гнатися.

Він витяг ніж.

Важко вдихнув.

Але не вдарив мене. Підніс лезо до вогню.

— Мені загребельниці казали: гарячим лезом краще лікувати, — сказав він.

Мені було все одно. Не хотілося лікуватись. Хотілося вбити чи вмерти — і ці дві речі в думках сходилися докупи.

Усі загинули. Усі.

Усі мої.

— Треба зробити три невеликі надрізи, — пояснив поводир.

Я чула його слова, але вони були мені мов безглуздий шум.

Моя сім’я. Моя зграя. Усі мертві.

Пекуче лезо прорізало мою шкіру, і я мимоволі здригнулася. На щастя, поводир мав швидку й тверду руку.

Біль був сильний, але я не видала ні звуку.

Я не покажу цій людині своєї слабкості.

Другий надріз був тяжчий. Я стиснула зуби, аж мені здалося, що вони зламаються.

Третій був уже легший. Я звикала до болю.

Йому все одно було не зрівнятися з тим болем, який мучив мене зсередини.

— Тепер я трохи посмикаю за стрілу, — попередив поводир, — щоб витягти.

Він так і зробив, і було боляче — але стрілу витяг швидко. Юнак відрізав наконечник від древка, витер з нього кров і вкинув тризуб у кишеню на сагайдаку.

Я оглянула його зброю.

Лук і стріли.

Іржавий меч — не на його зріст, заважає йому присідати.

Ніж у халяві.

Поводир відкрив шкіряну торбинку на поясі й витяг якесь товчене листя. Приклав до рани в моєму боці.

— На хутрі не дуже добре тримається, але зарости допоможе, — мовив він, примотуючи листя шматком тканини. — Стріла мала би влучити в ногу, але ти в останній момент ворухнувся, — додав хлопець, ніби просячи пробачення.

— Краще б одразу в серце, — буркнула я, сама здивувавшись, що можу скласти докупи слова. — Щоб до своїх піти!

Поводир вражено дивився на мене. Це були перші слова, які він почув від мене, і, схоже, замислився над відповіддю.

— Добре, що ти лишаєшся в живих, — промовив нарешті.

Я відвела очі.

— А мені не добре.

Юнак зітхнув, розкидав і притоптав вогнище, присипав землею.

— Час рушати, — сказав він.

Хоча рук мені не розв’язав, так і лишив їх за спиною, але зняв мотузку із задніх ніг. Знову підняв мене над силу — і посадив верхи на коня. Тепер я вже була не вантажем, а вершником.

Легко й плавно він заскочив на коня позаду мене, взяв вуздечку, і ми рушили далі швидким клусом.

Виїхали на світло з лісової тіні. Місць я не впізнала. То був і не ліс, і не лука, і не морський берег. Навколо нас лежав сухий, кам’янистий, скелястий, де-де порослий низькими чагарями простір.

Юнак вів коня так, щоб той тримався каміння, аби не залишати слідів.

Я постановила уважно стежити за всім, щоб потім знайти шлях для втечі.

Намагалася зосередитися на тому, куди ми прямуємо.

Але що з того?

Хоч куди я дивилася, перед очима ставали гора трупів і незрячі погляди всіх, кого я в житті любила.

12 Шепоти

Ми рухалися далі. Поволі краєвид змінювався. Місцевість ставала більш кам’янистою, шлях — небезпечнішим. Негустий сосняк праворуч рідшав — і врешті скінчився. Кожен крок і коню, і поводиреві давався важко.

Поводир, схоже, стомився. Проте вперто вів коня понад блискучими скельними виступами, так близько, що і мені, і йому доводилося відхилятися, щоб не подертися об них.

Я вишукувала у вітрі чого-небудь знайомого, відомого — і не знаходила. Вітер шепотів, стогнав, але нічого не казав про те, де я і куди мене везуть.

Рана в боці боліла й пекла. Груба перев’язка не давала віддихатися.

Ми проминали співучий струмок, і я зрозуміла, що й далі дуже хочу пити.

Я почула шепіт вітру, дзюрчання струмка і, може — невже? — ще щось.

Моє ім’я у вітрі.

— Биш.

Я почекала і знову почула:

— Биш!

Я щосили прислухалась, але більше нічого не почула. Чи це було якесь відлуння материного голосу? Чи вона й зараз мене кличе — з краю померлих? Але чулося мені тільки стукотіння кінських копит по каменю й дихання поводиря.

«У тебе думки плутаються, — сказала я собі. — Тобі вчувається».

І тут знову:

— Биш!

Я, можливо, чула те, що хотіла почути: хтось шукає мене, гукає. Хтось, кого я знаю, лишився в живих.

Вітер шепотів свою моторошну пісню, і знову з пам’яті сплив непрошений спогад. Мої батьки тихо перемовляються: це було лише кілька днів тому. Вони сиділи в далекому кутку нашого тимчасового пристановища в медневому вулії й шепотілися про нас. Про мене, братів і сестер.

Вони гадали, що ми спимо.

А ми не спали.

Коли йдеться про дитячий сон, батьки на диво схильні до самообману.

— Якщо прийде лихо... — тихо промовила мати.

— Коли прийде лихо... — виправив батько.

— Коли прийде лихо, — продовжила вона, — я за них усіх хвилююсь. А особливо боюся за Биш.

Почувши своє ім’я, я здригнулася. Проте очей не розплющила й намагалася дихати рівно. Я найкраще вмію вдавати, що сплю.

— Чому за Биш, кохана? — спитав батько.

— Вона така маленька. Така дрібненька, — материн голос тремтів. — Мені снився сон, жахливий сон. Вони прийшли по нас. Мені наснилося, що вона загине першою.

— Першою... — батько доволі довго помовчав.

Я пам’ятаю: він лежав тихий, нерухомий, ледве дихав — чекав, чи не розповість вона щось іще.

— І мені теж снився сон, — урешті зітхнув він. — У дечому ще гірший. Мені снилося... — батько затнувся, йому перехопило подих, — що вона залишилася в живих останньою.

— Ні, — сказала мати, і мені було чути, що вона тихо плаче. — Навіть не думай про таке.

— Кажуть, у людей є таке слово: останник, останниця.

Мати гірко розсміялася:

— Аякже, звичайно, вони знають, як це назвати!

Мій брат Ріпхіс, який спав унизу тієї купи, якою ми скублилися на сон, штовхнув мене ногою:

— Не хвилюйся, Биш, — сказав він. — На таку дрібноту, як ти, вони стріл не марнуватимуть. З тебе ніякого наїдку.

— Нас убивають не заради їжі, — сердито шепнула найстарша сестра. Вона була найрозумніша з нас — можливо, тому, що найкраще вміла підслуховувати дорослі розмови. — їм від нас треба хутро. Так каже Дейлінтор.

Нам ці чутки були вже знайомі. Але слухати їх від того легше не ставало.

— Ви спите? — звернулася до нас мати.

Ми розумно промовчали. Батьки притихли, і ми теж.

— Бишко! — прошепотів мені брат Джакс. Здається, йому теж не спалося.

— Що? — тихо спитала я.

— Не хвилюйся. Хай там що, а я тебе захищу!

Джакс був на рік від мене старший. Він був добрий і дурненький, і очі в нього були різні — одне зелене, друге фіолетове. Я його найдужче любила, а він — мене.

— А я захищатиму тебе! — відгукнулася я.

Якби я таке сказала комусь іншому з братів і сестер, то вони б тільки пирхнули. А Джакс — ні.

Він узяв мене за руку.

Коли я через кілька годин прокинулася, він усе ще міцно тримав мене.

13 Печера

Ми зупинилися. Поводир щось сказав коню — якесь коротке, хрипке слово невідомою мені мовою. Кінь поворушив ногами, обережно розподіляючи вагу.

У повітрі тепер стояв моховий запах мокрого каміння, а вітер стогнав, наче старий звір, якому важко дихати.

Поводир знову звернувся до свого коня, уже загальною говіркою.

— Побудь тут, Валліно.

Валліно його послухався. Зупинився, опустив свою граційну голову і став щипати траву, стеблини якої де-не-де визирали між каміння.

Я спробувала вивільнити зв’язані руки, але користі з того не було. Ловець умів в’язати вузли.

Невдовзі він повернувся й важко, із зусиллям зняв мене з Валліно. Мої ноги, тихо гупнувши, торкнулися землі. Поводир обережно провів мене понад прямовисною скелею. Я вчула сире повітря, яким тягло з печери.

Пробувала вирватись, але користі з того не було. Спотикаючись, я зайшла до печери, і щойно ми завернули, світло від входу практично зникло. Я намагалася щось розгледіти в суцільній темряві.

— Тепер уже досить далеко, — сказав поводир знов-таки загальною говіркою.

Він посадив мене на сідниці — дейрнові так сидіти не дуже зручно.

— Зачекай тут, — наказав він, наче я мала вибір, що робити. — Я по Валліно сходжу.

Цокіт копит відлунював від стін. У замкненому просторі кінь непокоївся, поводився сторожко. Я розуміла, як він почувається. Темрява була така, як сліпота. Я насилу помітила поводиря, коли він уже опинився зовсім поруч.

Юнак обережно зняв з мене пов’язку й лікувальне листя.

— Добре, — мовив. — Кров зупинилася.

Ну й голос. Колись, іще зовсім маленькою, я чула здалеку людські голоси. Ми випадково підійшли занадто близько до села, так що почули крики й сопіння людей, які кинулися нам навздогін. От і вчора теж я чула схожі голоси — гортанне, грудне гарчання.

А в юнака голос був не такий. У ньому ховалася своя музика — так жайворон щебече з далекого дерева.

Він дістав міх із водою й покривало з-під сідла.

— Валліно не проти, — сказав поводир, хоча кінь сердито форкнув.

Я вловила зблиск білих зубів і подумала, чи не всміхнувся поводир, але певності не мала.

Він обгорнув мене ковдрою, вкутав плечі й ноги.

— Холодно в печерах, — пояснив хлопець, а тоді підняв міх і спрямував струмінь прохолодної води в мій спраглий рот.

Мені хотілося відкинути ковдру — із запахом коня я вже непогано познайомилась, — але без тепла в той час не могла. Мене трусило, як загнаного бурундучка.

Коли надворі зовсім споночіло, печеру освітили слимаки-місячата. Вони цятками обсіли стелю й стіни печери і ледь ворушилися. їхні прозорі черепашки поволі пульсували світлом від блідо-рожевого до темно-помаранчевого: це було схоже на крихітні мандрівні заходи сонця.

Поводир повернувся до Валліно і став порпатися в шкіряній торбі. Витяг полотняну торбинку з кормом і повісив на морду коневі, потім почистив йому шерсть. Повибиравши реп’яхи з чорно-золотавої гриви, юнак підняв кожне копито по черзі та обережно вичистив з них ножем застряглі камінці й засохлу грязюку.

Лише доглянувши Валліно, поводир сів навпроти мене. У нього був невеликий шмат сушеного м’яса, і він відірвав частину мені. Я була б відмовилась, і хотіла відмовитись, але ж для втечі ще потрібно набратися сил. Він нарвав тверде буре м’ясо на дрібні шматочки й годував мене, як дитинча.

— Якби ще й багаття розкласти, — майже вибачаючись, промовив він, — але в цих місцях люди Мурдано можуть помітити дим із печери.

Поводир придивився до мене, а я — до нього.

Імовірно, він ніколи не бачив дейрна. Я була б рада ніколи не бачити людей.

Його позбавлена хутра шкіра була світло-брунатної барви. Єдине, що він мав із волосяного покриву, росло у вигляді чорних хвиль і було зв’язане в тугий хвіст за допомогою шкіряного шнура. Темні очі були доволі схожі на мої, хоча в такому химерному світлі легко помилитися. Морда була пласка. Повні губи то закривали, то відкривали маленькі зуби, якими ніяку здобич не загризти.

— Отже, — звернувся він, — ти дейрн.

— А ти — самець людини, — огризнулася я.

На обличчі поводиря з’явилася широка усмішка.

— Отже, мені вдалося обдурити навіть тебе.

— Обдурити мене?

— Атож, — раптом низькувата хрипота, яка в цьому голосі мені здавалася неприродною, зникла. У поводиря голос був вищого тону — серйозний, але не похмурий.

І тут мене як блискавкою вдарило.

— То ти — самиця!

— Правда, — пролунав той самий веселий, але водночас серйозний голос. — А я гадала, що славетний нюх дейрна мене вже викрив. Та зараз, після кількох тижнів на ловах у лісі, від мене, мабуть, тхне, як від найбруднішого мужика.

— Вибач, — перепросила я. Адже мене виховували в повазі до всякої істоти, а назвати будь-кого не тією назвою — вияв неповаги. — Я мало знаю людей. — Мій гнів повернувся, і я додала: — Бодай би їх узагалі не знати.

— А я по-справжньому ніколи не стикалася з дейрнами, — була відповідь. — Ти — перший.

— То це ти подала сигнал тривоги дейрнів біля скелі?

— Тобі було чути? Так, це була я. Я роками дізнавалася про вас усе, що можна. Один браконьєр навчив мене цього поклику, — із задоволенням розповів він... ні — розповіла вона, схиливши голову набік. — І як у мене вийшло?

— Тон не такий.

— Може, ти мене навчиш.

— Щоб ти ще ловила дейрнів? — у мене аж горло стислося. — Якщо ще хоч один із нас лишився...

Він, ні, вона схилила голову.

— Мені дуже шкода твоїх... усіх тих.

Я відчула, як у мені закипає жовч. Я не могла вимовити слово «сім’я». Не могла сказати «брат» чи «сестра». «Батько» чи «мати».

Від такого болю я б задихнулася.

Натомість я зосередилася на пам’яті чуттів. Пригадала запахи браконьєрів і солдатів Мурдано, порівняла їх із запахом дівчини. Визначила різницю й запам’ятала. Тепер уже не переплутаю чоловіка з жінкою.

— Чи ти маєш ім’я? — спитала дівчина.

— А ти?

— Мене звати Кхарассанде, але всі називають Кхарою: це може бути і чоловіче, і жіноче ім’я. А взагалі мене кликали «хлопець», «поводир» чи «гей ти там».

— Люди такі дурні, що не здогадалися, що ти жінка?

— Люди бачать те, чого очікують. Якщо я вдягнена як хлопець і розмовляю як хлопець, то їм і бачиться, ніби я хлопець.

— Але чому? — моя природна цікавість брала своє.

— Чому я перевдяглась у хлопця? — Кхара відірвала ще шматок м’яса й поклала мені в рот. — Дівчатам не можна ходити на лови. Дівчатам узагалі багато чого не можна. Майже всього.

Щось химерне, але на той час я мало знала про людей. Тільки відчувала, що вона каже правду.

Дейрнам брехати безглуздо. Фальш ми відчуваємо завжди. Дейрни можуть перебільшувати чи розповідати казки, можуть жартувати чи гратися словами, але ми не брешемо одне одному, як більшість істот.

Іноді це добре. Іноді — ні.

— А ти хто? — невимушено спитала Кхара.

— Я самиця, — сказала я. — І не маю причин нею не бути.

Вона кивнула:

— Щастить тобі.

— Якось не відчуваю особливого щастя.

— Розумію.

Кхара уважно подивилася на мене. Її людське обличчя було багато в чому чуже й незнайоме, а от погляд — розумний і допитливий, майже дейрнський.

— Якби ми зіткнулися не з тими людьми, — обережно промовила Кхара, — то я б могла постраждати через те, що я жінка, — вона помовчала. — А могли б і вбити мене.

Раптом я зрозуміла, що вона робить. Вона ділиться зі мною небезпечним знанням.

Я їй не довіряла. І не збиралася довіряти.

Але вже не страшилася.

Я подивилася їй у вічі й сказала:

— Мене звати Биш.

14 Нежданий гість

Посеред ночі я раптово розплющила очі. Принаймні мені здалося, що то середина ночі. У глибокій печері важко стежити за часом.

Мою увагу привернули два незвичні звуки.

Перший — химерне дихання Кхари. На кожному вдиху вона видавала здушенне хрокання, десь таке, як болотяна жаба.

Напевне, всі люди так сплять.

Другий звук був такий, наче кам’яною долівкою печери ліз щур. Але ніс одразу виправив це враження. То був не щур і не миша.

То був вобик.

Моє серце тьохнуло.

Я напружила слух. Шкряб, шкряб — тиша. Шкряб, шкряб — тиша.

А ось і він.

Тоббл.

Він широко всміхнувся. У слабкому сяйві місячат його чорні очі поблискували. Я приклала палець ноги до губ, закликавши до тиші. Ми не мали розбудити Кхару.

Я перекотилася на бік, показуючи Тобблу мотузку, яка ще стягувала мої зап’ястя. Його лапки й зубки взялися до справи. У моїх руках забриніла довгоочікувана свобода.

Я вдячно погладила Тоббла. Йому, схоже, було приємно, і він зафурчав — видав звук, трохи тихший і мелодійніший за важке дихання Кхари.

Ми обережно, дюйм за дюймом, посунули до виходу, Тоббл попереду. Валліно, звичайно, нас почув. Він був звіром розумним, а у стадних тварин до того ж гострі чуття. Він би міг нас виказати іржанням чи пирханням, але промовчав.

Напевне, Валліно не сподобалося нести мене на спині на додачу до Кхари. Тож його моя втеча, може, навіть порадувала.

Невдовзі ми вже вийшли надвір, під всіяне зорями небо й рушили геть від печери чимшвидше, але так, щоб нас не було чути.

— Як я тобі вдячна! — прошепотіла я. — То це ти мене гукав тоді на стежці?

— Так. Я хотів дати тобі надію.

— А я думала, що марю.

— Ти поранена, — Тоббл вказав на мій бік. — Маєш сили йти?

— Зі мною все гаразд.

Тоббл кивнув до печери.

— Ця дівчина хотіла вбити тебе?

— А ти зрозумів, що вона дівчина?

— Аякже, — сказав Тоббл. — А ти хіба ні?

— Ні, — зізналася я. Інколи чесність дейрна може бути незручною.

— То вона хотіла тебе вбити?

— А чому ти питаєш?

— Щоб знати, чи врятував тобі життя.

— А. Ну ти, звичайно ж, мене врятував, — запевнила я. — І дуже тобі дякую. А що вона собі думала і чи хотіла мене вбити, точно не знаю.

Вобик із досадою буркнув:

— То виходить, що це не рахується за порятунок життя...

— Та ні ж бо, рахується!

Тоббл мотнув головою.

— Це ж закон, Биш. Не можна сперечатись із Законом вобиків.

Я відчула, що тут суперечка справді зайва.

— Отже, — сказала я, змінюючи тему, — як ти гадаєш, де ми зараз?

— Ну, наскільки можу сказати, ми на краю гір, що лежать між Нулльським лісом і Терійськими болотами.

— Нулльський ліс?

Про нього чуло й найменше дейрненя. Там відбувалися події багатьох вечірніх казок. Таких, у яких діють люті звірі, чудовиська й хижі рослини.

Тоббл поважно кивнув. Навіть коли вобик робить поважний вигляд, він усе одно трохи смішний.

— Ніколи не була на болотах, — зізналася я.

— І я не був, — відказав Тоббл.

Я намагалася пригадати уроки географії.

— А що там далі, як ти гадаєш?

Тоббл поплескав себе по підборіддю.

— Рівнини. Столиця. Річки, гори. Ще всяке. А тоді — уже зовсім інша країна. Дрейландія.

— Десь так, — сказала я. — Щось не дуже добре я вчила географію.

— Ну, одне тобі скажу: нам точно не треба дуже близько підходити до кордону.

— Наче ми туди так просто дійдемо! — відказала я. — А чому не треба?

— Кажуть, що Мурдано готує похід, щоб завоювати Дрейландію.

— Звідки ти знаєш? — спитала я.

— Ми, вобики, в море ходимо, знаємо, — гордо вишкірився Тоббл. — Багато знаємо про дещо, і дещо знаємо майже про все!

— То, може, ти б мені допоміг вирішити, куди прямувати.

— Ну це вже тобі вирішувати.

Як вирішувати? «Якби ж то, — у відчаї подумала я, — тут були мої батьки й підказали». Майшо, Дейлінтор, хтось із братів-сестер — у них інстинкт гостріший за мій. Що там я знаю? Я ж дрібнота. Найменш поважна тварина у зграї.

Я нічого не знала.

Ні, не зовсім так. Я знала, що наразі треба якнайдалі відійти від Кхари.

Я подивилася в довірливу, очікувальну мордочку Тоббла.

— Ну що ж — болота так болота, — промовила я, намагаючись говорити рішуче.

Тоббл указав на північ. Ми вирушили туди з тією швидкістю, яку задавали його коротенькі ніжки. Раптово до мене дійшло, що Тоббл, напевне, біг сюди бігом цілий день і велику частину ночі, аби не відставати від Валліно, — і мені стало трохи соромно.

Він біг мене рятувати.

— Ти, мабуть, дуже втомився. Може, я тебе понесу?

— Навіть слухати не буду! Ти поранена! — відказав Тоббл. — Та й узагалі, ми, вобики, маємо небувалий обмін речовин. У мене колись було так, що я біг шість днів поспіль, не спавши, не ївши й не пивши.

Дейрнський інстинкт підказав мені, що ці слова дещо перебільшують дійсність. Але я промовчала. Хай там як, я все одно б не побігла стрімголов без нього. Тоббл важив життям заради мене. Я цього забувати не збираюся.

Болота дихнули на нас своєю сирістю задовго до того, як ми підійшли до першої сіруватої, схожої на губку купини з пониклою травою. Пахло гниллю й розпадом, а над цим запахом зависла якась нудотна солодкавість: наче тут щось живе повільно помирає.

Але ми рухалися вперед, і, волочачи ноги по грузькому багну, я всміхалася сама до себе: може, Кхара й пішла б за нами сюди, але Валліно — точно ні.

— Трохи ще пройдемо, а тоді беремо на південний захід, — сказала я.

— Це як — звідки прийшли, чи що?

Від цього питання я різко спинилася. Невже мені зараз треба йти до спаленого вулія меднів?

Навіщо? До мерців? Що я там робитиму?

Я завагалася.

— Я б могла вчинити заупокійне замовляння, — нарешті промовила я.

Тоббл прийняв мою відповідь, але це мене не задовольнило.

Невже мені й справді немає куди йти?

Від цієї думки мене охопив розпач. Ось я стою посеред сморідного болота — і не маю куди йти.

Родини немає. Дому немає. І повертатися випадає лише тому, що нема куди прямувати.

Тепер у мене немає місця. Я — нічия.

Увесь час, скільки себе пам’ятаю, я належала до чогось більшого, ніж просто «я».

До сім’ї.

До зграї.

До виду.

І що я таке тепер?

Ти й зараз — дейрна, сказала я собі. Сьогодні ти сама. Але ж це не означає, що ти все життя будеш сама.

Майшо збиралася вести нашу зграю на північ. Напевне, вона гадала, що там іще живуть дейрни.

Коли вона цього сподівалася — то варто сподіватися й мені.

Раптом мені защемило в серці: я згадала материні слова, коли ми востаннє розмовляли: «Сподіватися — ніколи не погано, Биш». Хоча вона й казала: «Якщо це не суперечить правді».

— Биш! — обізвався Тоббл. — Зтобою все гаразд?

Я кивнула. Може, я тепер — єдиний дейрн на всі південні краї. На всю Недарру. Може, й на весь світ.

Я не знаю правди, не маю гадки, що буде далі.

Поки що.

Та й, мабуть, я не зовсім самотня. Ось тут зі мною цей малий вобик.

Ми брели далі. Ставало важко рухатися вперед. Похмурий пейзаж тепер був поцяткований широкими мілкими калюжами й мокрими купинами. Із кожним кроком треба було висмикувати ногу з баговиння, яке так уперто намагалося нас затримати, аж здавалося мало не живим.

Місяць, мов жовтий кіготь, висів низько над обрієм. Попереду в його світлі маячили дерева, схожі на кістяки. Листя на них не було, і вузлувате коріння заривалося в багнюку, немов тисячі покручених пальців.

— То болотяні чортовники, — сказав Тоббл. — Може, під ними відпочинемо?

— Ого. А завтра, мабуть, на цвинтарі отаборимося.

Ми вмостилися на поблизькому сухому місці — на плетиві коріння.

Я почала паличкою обчищати зі шкури грязюку. Тоббл теж трохи причепурився, бурмочучи щось нерозбірливе, а тоді миттєво заснув.

Може, й на краще. А я могла посидіти на чатах.

Я позіхнула, струснулася, знову позіхнула.

«Не спи, — казала я собі. — Потім поспиш. Не спи».

Знову позіхнула.

Не спи, по...

15 Змії нападають

Я прокинулася перед світанком, відчувши на собі щось слизьке.

— А-а-а! — крикнула я, але мене притиснуло до землі щось важке — важке й рухливе.

Важке, рухливе й живе.

— Змії! — закричала я, і Тоббл заверещав:

— Змії!

Чорна зміїна голова метнулася переді мною, смакуючи нічне повітря роздвоєним язиком. Смакуючи запах... мене.

Я опиралася, але з кожним рухом велетенська змія міцніше й міцніше скручувалася навколо мене. Її шкіра — чорна із зеленими й жовтими смугами — поблискувала в блідому світлі.

— Ану відпусти! — крикнула я, звертаючись до зміїної голови, навіть більшої за мою.

Змії було байдуже.

Я відбивалася, але ноги влучали просто в нічне повітря. Намагалася вивільнити руки, але сила велетенської змії була незрівнянно більша за будь-які мої потуги. Повільно, проте невпинно вона посувалася, тисла, огортала мене кільцями свого довжелезного тіла.

Я нічого не могла вдіяти. «Не панікуй, — казала собі. — Не панікуй. Не панікуй».

Але що більше я намагалася себе заспокоїти, то дужче трусилася від жаху.

Я підвела голову й побачила, що гілля на дереві ворушиться. Там були інші змії.

Десятки. Може, й сотні.

— Я врятую тебе, Биш! — закричав Тоббл.

Він стрибнув мене рятувати, вчепився зубами в змію, що душила мене, — але раптом малого вобика щось відсмикнуло геть, немов на мотузці. Одна змія звісилася й спіймала Тоббла, обплівшись навколо його грудей.

— Рятуйте! — закричала я, хоч і розуміла, що нас ніхто не почує.

Змія була холодна, мов труп.

— Ой-йой-йой! — верещав Тоббл. — Як неприємно!

— Рятуйте! — знову закричала я. — Хто-небудь, будь ласка, врятуйте нас!

— Що, справді треба рятувати? — я впізнала цей голос, цю м’яку іронію в ньому.

Я знала, хто це. І зраділа всім серцем.

Кільце змії вже наполовину затуляло мені морду, товсте, немов стовбур молодого дерева, затикало рот, затуляло око.

— Так! — тільки й змогла я відказати.

Змія посилювала хватку, і я відчувала, як мені не стає повітря.

— Чи клянешся всім, що маєш, що більше не тікатимеш від мене?

Торгуватися не випадало.

— Так! Так! Тільки врятуй!

— Ну, — спокійно відказала Кхара, — якщо ви так просите...

До моїх вух долинув металевий звук зброї — і який же то приємний був звук!

Кхара здійняла меч, а я вражено спостерігала за нею одним оком.

Меч був давній, іржавий, з вигнутою ґардою й простим, обгорнутим шкірою руків’ям Але в цю мить сталося неможливе — його ефес засяяв коштовним камінням, а лезо заблищало, немов щойно викуване й загартоване Кхара рубонула зміїний хвіст.

Я почула, як задзвеніла сталь і розітнулося м’ясо.

Змія засичала, позирнула дрібними очицями на Кхару. Проте мене не випускала.

Кров гупала в голові. Всі лапи віднялися. В єдиному оці, якому бодай щось було видно, світ звужувався й пульсував.

— Я не сварилася зі зміїним родом, — попередила Кхара, — але зараз зітну тобі голову!

Я побачила над нею якийсь рух. Я хотіла крикнути, попередити її — але мені не ставало дихання, я могла тільки застогнати.

З дерева просто над Кхарою звісилася велетенська змія.

Вона розрубала її надвоє в повітрі — і дві половини важко впали на землю. Трохи позвивалися й завмерли.

Тепер зміям уже стало не до жартів.

Вони полізли до нас звідусюди, звиваючись, майже зливаючись із корінням, яке плелося по землі.

Сотнями рушали з дерев, випливали з води.

Якусь мить Кхара дивилася на них, прикидаючи, що робити.

А тоді взялася до справи.

Вона крутилася в повітрі, стрибала, перекидалась, і її блискучий меч лишав за собою золоті відблиски, мов падуча зоря.

Я відчувала, як мене поривчастим дощем обдають струмені зміїної крові. Але величезна змія, найбільша, не відпускала мене. Вона здійняла голову й відкрила свою огидну пащу, показуючи смертоносний вигин двох довгих чорних зубів.

«Будь ласка, — подумала я, — якщо це смерть, то хай вона буде швидка».

Блискавично зміїна голова метнулася до мене. Уже моя голова опиняється в її смердючій пащі, вуха торкаються ікл.

Мій череп не пройшов би їй у горло, але змія хотіла зробити так, щоб Кхара могла вбити її, лише вбивши мене.

Слина, огидний віддих, ікла з краплями отрути на кінцях — моя голова наче була силоміць втиснута в якийсь жахливий, смердючий шолом.

І задихалася. Цього смороду я знести не могла.

Але вибору в мене не було. Я не могла поворухнутися навіть на волосок.

Краєм ока я помітила, як лезо Кхариного меча описує красиву дугу. Горизонтальний змах.

Просто в бік моєї голови.

Лезо врізалося в тіло.

На щастя, не в моє.

Змія обм’якла і послабила хватку.

Кхара розрубала зміїну голову надвоє — і спинила меч на відстані кігтя від моєї морди.

Змії хором засичали — наче безмовна суперечка швидко скінчилася.

Тоббл, нарешті вільний, упав з дерева просто в грязьку калабаню біля ніг Кхари. Змії повільно розповзалися.

Коли змія припинила мене душити, я частково вивільнилася з її мертвих кілець. Проте її жахлива паща й далі міцно трималася в мене на голові. Я ніяк не могла її позбутися.

— Хто б мені тут допоміг? — сказала я, але Кхара, здається, була зайнята Тобблом.

— Ти хто такий? — суворо спитала вона, присівши перед тремтячим вобиком.

— Я? — писнув Тоббл. — Я тут, щоб рятувати Биш.

— Щось ти припізнився, — зауважила Кхара. — Чи маєш ім’я?

— Я — ніхто... — пропищав знічений Тоббл.

Кхара встала.

— Тоді назвемо тебе сніданком.

— Ні! Він — друг! — закричала я.

— Гмм, — відгукнулася Кхара. — Ну тоді, певне, зміючкою обійдемося.

16 Снідати подано

17 Задум Кхари

— Ми йдемо до Кори ді Сколи.

Ми з Тобблом перезирнулися. Ні, про таке місце ми не чули.

— І що ж це? — спитала я.

— Місто на острові. Насправді воно зветься Урсіна. Але його прозивають Кора ді Скола — тобто «Серце науки».

— А чого його так називають? — спитав Тоббл.

— У нього форма така, як у людського серця. А живуть там учені й студенти. Там Імператорська академія алхімії, астрономії, теургії й науки.

Над кожним словом мені довелося поміркувати окремо.

Алхімія, як пояснював нам Дейлінтор, — то є мистецтво змішувати речовини й створювати з них щось нове, наприклад ліки. Астрономія — це, мабуть, щось про зірки. Теургія — це про заклинання й піснеспіви. А що то за «наука», що саме вона вивчає? Мабуть, щось дуже велике і поважне. Й «Імператорська» — величне слово, але тут я згадала...

— Імператорська — це що, як Мурдано?

— Його імператорська величність, Мурдано Недаррський, захисник істини, оборонець праведних, миротворець над народами, і так далі, і таке інше, — промовила Кхара, змахнувши рукою.

— Але... але якщо це солдати Мурдано...

— На острові солдатів майже немає, — промовила Кхара. — Там солдати ні до чого. Там люди вчаться.

— Але ж воно називається «Імператорська».

— Ну так Мурдано — імператор, то в країні все, виходить, його. Він і календар переробив. І словник переписав. Він володарює над усім у Недаррі, зокрема й над великими панівними видами, — пояснила дівчина і пошепки додала: — Принаймні він так гадає.

— А навіщо ти нас туди ведеш? — допитувалася я.

Я пам’ятала про свою обіцянку ніколи більше не намагатися втекти. І ще краще пам’ятала, що сталося, коли спробувала. Проте йти на смерть я не бажала, навіть якщо в Кхари це було на думці.

— Треба, — наполягала Кхара. — У нас немає вибору.

— Мені це не подобається, — заперечила я. — Я ніколи не була в людському місті. Це дуже ризиковано.

— І мені теж не подобається, — погодився Тоббл.

Кхара підняла долоні до нас.

— У вас немає вибору.

— Я не піду, — заявила я.

— Ти розумієш, що я могла віддати тебе на смерть — чи браконьєрам, чи людям Мурдано... — Кхара замовкла й відвела очі.

Я відчула ножі в серці. У моїй уяві постали картинки, від яких печаль перетворилася на повільний жар гніву.

— Мені не слід було так казати, — промовила Кхара, і я відчула, що вона говорить щиро. Вона потерла очі. — Я втомилася і не стежу за словами, як варто було б. Пробач.

Я мовчки кивнула. Не мала чого казати.

Минали хвилини. Чути було тільки, як Тоббл завзято жує.

Я не хотіла говорити. Але в моїй голові кипіло безліч питань. Мені були потрібні відповіді.

— Отже, — нарешті промовила я, намагаючись говорити спокійно, — ти збираєшся здати мене Мурдано?

— Xa! — похмуро засміялася Кхара. — Я не дуже дружу з Мурдано і його солдатами. Ні, я передам тебе людині знання — відомому вченому. Мудрецю. Його звати Ферруччі-ґхарі.

— А що таке «ґхарі»? — спитав Тоббл.

— Це поважне звання. Так називають тільки найкращих учених. Це люди, які знають усе, що можна знати про зірки чи про те, який із себе світ, про тварин, про історію. Ферруччі — добрий і чесний, — Кхара знизала плечима. — Я колись приносила йому незвичайні знахідки.

— Знахідки? — повторила я.

— Рідкісних тварин, рослини. Ферруччі вивчає, як їх захистити. Я хочу повести тебе до нього й спитати поради. Він знає, що робити з дейрном.

— А для чого ти берешся за таку непросту справу? — поцікавився Тоббл. — Що тобі з цього буде?

— Я хочу допомогти Биш, — спокійно сказала Кхара. — Але якщо Ферруччі вирішить винагородити мене за зусилля, то я буду не проти.

— То ось що ти збираєшся зробити. Твій намір — продати Биш? — Тоббл підскочив на ноги, його вуса тремтіли. — Биш — моя подруга, і я дуже сподіваюся, що ти розумієш: я її скривдити не дам!

— Я ж сказала, — відповіла Кхара. — Нічого кращого я придумати не можу.

— Але вважаю за свій обов’язок попередити, — промовив Тоббл. — Вигляд розлюченого вобика тебе не порадує! Ми в гніві страшні. Особливо я відомий своєю лютою вдачею!

— Дякую, Тоббле, — сказала я. — Але...

— Удома мене прозивали Тобблом Грізним.

Кхара опустила очі. Мені було важко сказати, чи вона ховає усмішку.

— Отже, справді мене продати? — спитала я. — Тому, хто дасть найбільше?

— Ви думаєте, в мене є вибір, — прошепотіла Кхара, — а в мене його немає. Я не знаю іншого способу допомогти Биш. І якщо це допоможе не тільки їй, а й мені, то так тому й бути. Моїй сім'ї потрібні гроші.

Я різко на неї подивилася. Уперше Кхара завела мову про свою сім’ю.

— А чому меч не продаси? — спитав Тоббл.

Кхара висунула меч із потертих шкіряних піхов на кілька кігтів.

— Оцей, іржавий?

— А коли ти змій шаткувала, то він був не такий, — зауважив Тоббл.

Кхара подалася вперед, уважно дивлячись на нас.

— Оцей меч, — повільно промовила вона, — вже багато поколінь у моєму роді, і я — перша жінка, якій його довірено, — вона знову сховала лезо. — Я маю його берегти, хай навіть ціною життя.

Тоббл підняв лапи:

— Ну гаразд. Якщо тобі оця іржава залізяка дорожча за мою подругу Биш, то хай так.

— Усе не так просто, Тоббле, — промовила Кхара. — Світ непросто влаштований. Дейрнів у цій частині світу неспроста так мало. Їх майже винищили заради хутра...

— Воно дивовижно м’яке, — перебив її Тоббл.

— Але тут є ще щось, те, чого я не зовсім розумію... — Кхара замислилася, гризучи ніготь. — Оте, що солдати Мурдано творили біля вулія меднів, — вона поглянула на мене й відвела очі, — це якесь жахливе безглуздя. Вони вбивали заради вбивства. Не розумію чому. Що я точно можу сказати — те, що Ферруччі принаймні цінуватиме Биш як живу істоту. Він учений, а не вбивця. Так у Биш буде найкращий шанс лишитися в живих. Маєте мені повірити.

— Віра — в одну шкуру міра, — буркнула я.

— Що ти сказала? — перепитала Кхара, витягнувши шию.

— Це прислів’я дейрнів. Якщо довіришся людині — то швидко залишишся без шкури.

— А проте у вас немає вибору.

Запала незручна мовчанка. Кхара обізвалася першою, і голос у неї був тихий.

— Биш, — сказала вона, — і ти, Тоббле, теж, — вона глибоко вдихнула, — ви любите свої сім’ї, правда?

— Краще сказати — любила, — тихо промовила я.

Кхара стримано кивнула.

— От і я люблю свою сім’ю. І моя справа — допомогти їй пережити важкі часи. За будь-яку ціну.

Вона уважно подивилася мені в очі. Я побачила темні, глибокі озера печалі. Чи то був її власний погляд, чи відображення мого, я не розуміла.

— Зараз моїй сім'ї дуже непросто, — промовила Кхара. Її голос на мить змінився — такого надламаного звуку я від неї ще не чула. Так тонка зимова крига на озері тріскає під ногою.

— Мої рідні часто голодують, — продовжила вона. — Хворіють. Іноді взагалі зневірюються. Коли можу, то пересилаю їм кілька монет, заощаджених із поводирського заробітку. Знайшовши Биш, я маю справжній шанс допомогти їм — уперше в житті дійсно підтримати. А також я допоможу Биш, — вона знизала плечима. — Принаймні сподіваюся.

— Сподіваєшся? — суворо спитав Тоббл.

— Ферруччі — хороша людина, Тоббле. Так, він, імовірно, заплатить мені за те, що я приведу йому одну з останніх дейрнів. Але він також і захистить Биш, — Кхара потерла очі. — Якщо десь є для неї безпечне місце, то саме Ферруччі може його знайти.

Кхара простягла руку до Тоббла й торкнулася його плеча — як мені здалося, винувато.

— Я не можу знайти таке місце для Биш, Тоббле, — прошепотіла вона. — І ти теж не можеш.

— Я можу спробувати! — сказав Тоббл. — Це буде краще, ніж те, що робиш ти!

Кхара повільно зітхнула. Ми не дивилися одна одній в очі.

— У мене до тебе інше питання, — врешті звернулася я до Кхари. — Коли ми прибудемо на острів, що той ґхарі зробить із Тобблом?

— Ну, вобики нікому особливо не потрібні, — сказала Кхара, вибачливо кивнувши до Тоббла. — Вони — середники.

Тоббл пирхнув.

— Хто це такі — «середники»? — зацікавилась я, бо такого слова з уроків не пам’ятала.

Кхара здивувалася. Здається, вона не вірила моїй необізнаності.

— Ось, є шість панівних видів: люди, раптидони, фелівети, тераманти, натіти і дейрни. Так записано в Давніх сувоях перших коїмарі. Ці істоти можуть розмовляти...

— Я розмовляю, — втрутився Тоббл.

— ... можуть розмовляти, створювати знаряддя, навчатися й передавати знання, здатні до теургії.

— Так нечесно! — образився Тоббл. — Подумаєш, теургія. Дурні закляття. Зілля всілякі. Безглузді видіння.

— Не знаю, — відказала Кхара. — За законом теургії можна вчитися лише з п’ятнадцяти років.

— Дейрни не дуже займаються теургією, — сказала я. — Дейлінтор називає... називав її втраченим мистецтвом.

— Жінкам не дозволяється її вивчати, — промовила Кхара. — Принаймні зараз уже ні.

— Уже ні? — повторила я.

— До того як Мурдано захопив владу, жінкам інколи дозволяли вивчати теургію. Моя мати трохи її знала.

— А хто ж такі середники? — знову спитала я.

— Середники не здатні навіть до слабкої теургії. Це такі види, як вобики, старлони й горелі, — продовжила Кхара. — Вони можуть спілкуватися з людьми та використовувати знаряддя, але не мають магічних здібностей.

Тоббл гучно зітхнув.

— Зовсім нечесно!

— Шістьом панівним видам, як пишуть у Сувоях, заборонено полювати одне на одного. Принаймні так написано. Чи тримаються цього припису — то вже інша історія. Особливо тоді, коли йдеться про наш вид.

— А поки що — хоч їжте мене, — буркнув Тоббл.

— Нижчими за середників вважаються всі види, які не можуть спілкуватися з людьми, використовувати знаряддя чи займатися магією, — мовила Кхара.

— «Нижники», — прокоментував Тоббл.

— Ага, — кивнула Кхара. — Шимпанзе, кити, ворони, цвіркуни і так далі.

Вона встала і взялася руками в боки.

— Ну поки що досить. Треба відпочити. Дуже не хотілося гаяти день, але до подорожі ви зараз не готові.

— У мене ще є питання, — сказала я. — Багато.

— Аякже, — відказала Кхара. Вона подивилася на мене з химерною сумішшю досади і співчуття. — Але ти поспи. Нам іти далеко. Вирушаємо завтра перед світанком.

— «Поспи»! — буркнула я.

Хіба можна заснути, почувши таке? Але коли я поглянула на Тоббла — він уже міцно спав.

Я подумала, чи не є особливим даром вобиків здатність спати де завгодно в будь-яких обставинах.

Кхара вкутала його ковдрою і дала мені іншу.

— Якби я могла зробити для тебе ще щось! — тихо промовила вона. — Якби ж могла...

Наскільки я відчувала, вона говорила щиро. Але мене це не надто втішало.

Може, є ще якийсь спосіб, сказала собі я. Як уникнути Ферруччі, втекти з Тобблом, знайти інших дейрнів...

І я заснула під крутіння планів у голові — жоден із них не видавався кращим за те, що на мене чекало.

18 Зім’ята мала

Весь день я спала неспокійними уривками. Пообідали знову зміїним м’ясом, а Тоббл пожував листя й жуків, але розмов ми вже не вели. Кхара здавалася замисленою і занепокоєною. Багато часу вона походжала біля входу до печери.

Уночі я змусила себе спати, але щоразу, заплющуючи очі, бачила ті жахи, пам’ять про які була аж надто свіжа. Загибель моєї зграї. Огидні змії. А що ж далі?

Здавалося, тільки щойно мене обіймала мати, вгорі лопотіли барвистими крилами крилаї.

— Биш? — звернувся до мене Тоббл пізно ввечері. — Спиш?

— Ні.

Тоббл підповз ближче, тягнучи за собою ковдру.

— Страшно?

— Так, — відказала я, бо неправда мені не властива. Та й мені хотілося, щоб іще хтось знав правду.

— А мені ні, — сказав Тоббл, і його голос ледь затремтів. Він скоса поглянув на мене. — Ти як скажеш — я збрехав чи ні?

— Давай я просто скажу, що неправда буває різна, — лагідно мовила я. — Ти сьогодні був дуже сміливий, Тоббле. Ти вкусив величезну змію. Що собі думав?

Він усміхнувся й поворушив величезними вухами.

— А я не думав.

— Я така вдячна, що ти намагався мене врятувати.

— Спроба не рахується.

— А як на мене — рахується.

Тоббл перевернувся на живіт і підклав лапу під підборіддя.

— Це ти смілива, Биш. Я навіть повірити не міг, що ти стрибнула з тої гори.

— І я не могла, — мимоволі всміхнулася я. — Правду кажучи, мені трохи допомогли. За мною гналися люди, які хотіли мене вбити.

— А як воно — літати? — спитав Тоббл.

— Я рада була б літати, — зізналася я. — Але дейрни радше повільно падають, — я розкинула лапи, показавши перетинки. — Та все одно доволі гарно.

— Я іноді вві сні літаю, — сказав Тоббл. — А ще я вві сні зазвичай велетень. Із великими гострими зубами. І нічого не боюся.

Я лагідно поплескала малого вобика по плечі.

Його шерсть, хоча де-не-де ще брудна, була довга й пухнаста, сріблясто-блакитна, мов місяць-молодик.

— Ти був дуже-дуже хоробрий, Тоббле. Я думаю, тобі варто спробувати повернутися додому. А де, власне, твій дім?

У Тоббла затремтіло підборіддя, і на мить мені здалося, що він готовий заплакати.

— У Боссипі. На північно-західному березі. Далеко.

— Мабуть, за тебе вдома дуже хвилюються.

— Може бути. Хоча мої батьки нас легко губили, — Тоббл печально всміхнувся. — Та й можна зрозуміти: коли я востаннє лічив, у мене було сто двадцять сім братів і сестер.

— Сто двадцять...

— Бобики народжують вісім разів на рік. І здебільшого ми лишаємося на місці. Не перебираємося нікуди. Просто риємо нові тунелі, — він хитнув головою. — Бачила б ти нас на стибіляріях!

Кхара, яка дрімала біля багаття, знову видала свій жаб’ячий звук. Ми з Тобблом весело перезирнулися.

— А що це таке — стибілярія? — спитала я.

— Це, мабуть, те, що у вас називається обрядом. У нас таке влаштовують тим, кому виповнилося сорок три, але тільки в тому разі, якщо вобик здійснив якийсь хоробрий вчинок. Це означає, що ти дорослий. Тоді влаштовують велике свято і, звичайно, з пошаною заплітають хвости.

— Ти про ваші три хвости?

— Їх не можна сплітати докупи до своєї' стибілярії. А стибілярії не буде, доки не здійсниш щось на доказ своєї сміливості.

Я підтягла ковдру до підборіддя.

— Ну то ти її вже більш ніж довів!

Тоббл перевернувся на спину, і ми обоє задивилися на місячат, які пульсували світлом на стелі печери.

— Мабуть, ти за всіма скучаєш, — сказала я.

— Скучаю. Але я знаю, що вони чекатимуть мого повернення, — і тут Тоббл спохопився й замовк. — Ой, пробач, будь ласка, Биш.

— Ти тут не винний, Тоббле, — промовила я. Намагалася приховати біль за силуваною усмішкою, але він, певне, помітив, як у мене тремтять губи.

У мене цього вже ніколи не буде. Мене ніхто не чекатиме. Ніхто за мною не скучатиме.

— Поки що, — я врешті спромоглася на слово, — мій єдиний дім — тут. З тобою. Але, Тоббле, хай які наміри має Кхара щодо мене, не тобі з ними боротися.

— Та як же! Три рятунки, Биш. Закон...

— ...вобиків. Ну так, я знаю. А все-таки...

— Дещо я збирався дати тобі, Биш.

Тоббл сів і сунув лапу в свою шкіряну торбину на поясі. Дістав звідти кілька жмутів якихось трав і відклав убік, шукаючи щось на дні. — Ось. Я забув про них — тільки за сніданком згадав, як торбу відкрив.

Він дістав повну жменю різних предметів і розклав на долівці.

— Я це знайшов, коли біг твоїм слідом. Це все лежало на землі біля вулія. Сам не знаю, навіщо я підібрав. Подумав, може, щось тут тобі... знадобиться...

Я подивилася на ці речі. Уламки, шматочки мого старого життя.

Поламана мушля в рожеву смужку. Забавка — дейрненя, сплетене з очерету. Плаский камінець із написом. Пом’ятий листок плаї.

Одну за одною я складала ці дрібнички в сумку. Узяла листок плаї. Його краї були потерті, десь і обгоріло, але навіть у світлі місячат я зрозуміла, що переді мною.

— Моя мапа! Mana нашої Першої колонії! — тремтливою рукою я піднесла обтріпаний листок до очей.

— Отже, це твоє? — спитав Тоббл.

Я насилу розібрала власний почерк, і не лише тому, що в очах стояли сльози. Дейрнська абетка проста, ми всі її вже змалечку знаємо. Але, оскільки ми завжди кочували з місця на місце, письмом користувалися мало й не дуже його потребували. Почерк у мене був нерозбірливий.

Тоббл поправив ковдру й згорнувся біля мене.

— Що це таке? — спитав він.

— Мапа, укладена за давнім віршем. Вважається, що там висадилися перші дейрни, — я вказала на цятку, позначену на малому острівці. — Це Дейрнгольм. Моя зграя збиралася туди, коли...

— Шукати інших дейрнів?

— Принаймні така надія була.

Я повільно почала читати вірш напам’ять. Коли дійшла до слів «На Дейрнгольм-живоострів, вартий слави», то поглянула на Тоббла. Його очі були заплющені, дихав він рівно. Я подумала, що він знову заснув, але, на мій подив, вобик простягнув до мене лапку. Я міцно взялася за неї. Вона була майже кругла, з чорними шорсткими подушечками й маленькими, але дуже гострими кігтями. Я здивувалася, яка вона легка і тепла.

Мимоволі пригадалося, як ми з братом Джаксом узялися за лапи тоді вночі, пообіцявши захищати одне одного.

І, на жаль, у нас нічого не вийшло.

— Краще б я була там, — тихо промовила я. — Краще б я з ними вмерла.

— Не кажи так, Биш, — Тоббл стиснув мою лапу.

— Якби ж то я могла їх порятувати! — сказала я, притискаючи мапу до грудей. — А я й сама себе врятувати не можу.

— Не сумуй, Биш, — прошепотів Тоббл. — Ми врятуємо одне одного.

Коли Кхара розбудила нас за кілька годин, я все ще тримала Тоббла за лапу.

19 Дейрн зустрічає собаку

Незадовго до світанку ми з Кхарою і Тобблом пішли набрати в міхи води з близького струмка. Кхара попередила, що пройти треба далеко і на те, що нам трапиться дорогою вода, розраховувати не випадає.

У голові в мене гуло, як у розбурханому бджолиному гнізді: юрмилися питання, плани втечі, можливості, неможливості. Але все геть безглузде. Ніщо не годилося для втілення в життя. Невже доведеться так і прийняти те, що Кхара задумала щодо мене?

«Що б зробив на моєму місці Джакс? — спитала я себе. — А Майшо? А мій хоробрий батько? Моя смілива мати? Як би вчинив Дейлінтор, якби перед ним поставало таке майбутнє?»

Ти — дрібнота, з досадою нагадала я собі. Я не виконала своє єдине в житті завдання: зробити все можливе, як усі дейрни, щоб жити тихо й непомітно.

Із власної вини мене спіймано. Я сама винна, що не зустріла смерть разом зі своєю зграєю.

Немає звитяги в тому, щоб залишитися в живих останньою. Тільки приниження й провина, що проймає до глибин єства.

Ми залишили Валліно і свої скромні запаси в печері. Шлях до струмка був занадто кам’янистий, коню там важко пройти.

Вволю напившись холодної води, ми набрали її по вінця в Кхарині міхи. Сонце, рум’яне, мов стиглий персик, показалося з-за обрію, коли ми повернулися. Уже біля печери я вчула в повітрі якийсь запах, що його там раніше не було, і різко зупинилася.

— Що таке? — спитала Кхара й миттєво лівою рукою витягла з халяви ніж. Права її рука лежала на руків'ї меча, який знов-таки здавався іржавим брухтом.

— Хтось там є, — прошепотіла я. — Людина. Чоловічої статі.

Тепер я вже не помилюся.

Я принюхалася знову.

— І собака. Теж чоловічої статі.

Кхара жестом показала нам: за мною. Тулячись до скелі, ми крадькома посунули вперед.

Біля великого каменя в заростях зачепихи дівчина зупинилася.

— Слухайте, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ховайтеся в кущах. Биш, якщо тебе раптом побачать, мовчи. І ходи на чотирьох. Щоб не видно було сумку. І пальці. І... — вона зітхнула. — Ну, просто зроби, щоб тебе не бачили, гаразд?

Говорила вона тоном, який свідчив про те, що сперечатися й ставити питання немає коли. Я зрозуміла її слова: якщо мене раптом побачать, поводитися як собака, а не як дейрн.

Ми з Тобблом сховалися за каменем. Сховок був так собі; на шерсть начіплялися дрібні реп’яшки з трави, проте ми намагалися зіщулитися й не потрапляти на очі.

Кхара нечутно пішла далі стежкою.

Вона саме мала завернути за скелю, як на неї налетіло щось велике, брудне й смердюче і збило з ніг.

Кхара лежала й не рухалася.

— Вона непритомна! — прошепотів Тоббл.

Ми вискочили з кущів, забувши про всі обіцянки. Були вже на півдорозі до Кхари, коли я зрозуміла: ми біжимо рятувати людину, яка тримає мене в неволі.

І саме тієї миті Кхара з глибоким вдихом отямилася. Вона моргнула, побачивши тварину, яка стояла в неї на грудях лапами, і підняла ніж, готуючись всадити його нападнику в бік. Але не встигла вона поворухнутись, як тварина висунула слинявий рожевий язик і лизнула її в ніс. Тільки одна істота на світі має такі ідіотські звички.

Собака.

— Стій! — почувся низький голос. — Він не кусається!

З-за повороту вибіг юнак із над’їденою грушею в одній руці й вуздечкою Валліно в іншій. Великий кінь ішов за ним.

Кхара зусиллям скинула з себе собацюру і звелася на ноги. Пес помчав до господаря.

— Злодій! — крикнула Кхара, змінивши голос, і показала ножем на Валліно.

— Ну, виходить, що так, — спокійно відказав хлопець. — Він твій? — спитав, киваючи на коня.

— Ну, виходить, що так, — дуже точно повторила його тон Кхара. Одним рухом вона насадила грушу на кінчик свого ножа й приставила його до горла незнайомцеві. — Поясни, що це значить, бо зараз ця груша в тебе мимо рота в живіт потрапить.

Незнайомець залишався на диво спокійним.

— Я йшов стежкою, а мій пес зачув твого коня. Побіг у печеру, а я за ним. Я подумав, може, господар коня помер.

— Помер, значить?

— Нy, приміром, зі скелі впав. Чи його фелівети заїли. Хіба може людина просто залишити отакого коня і піти?

Кхара закотила очі.

— Ну, піти по харчі, наприклад. Або по воду. Або...

— До вітру? Напевно, ти...

— Я збирався сказати, — суворо перебила його Кхара, — "по траву для коня".

Вона трохи відставила ніж від шиї незнайомця і зняла з нього грушу. Валліно з надією стежив за плодом.

— І про собак, до речі, — молодик кивнув на мене. — Який у тебе вчений пес! Він не втомлюється ходити цілий день на задніх лапах, як ведмідь на цепу? Він у тебе, може, ще й жонглює?

Кхара озирнулася й побачила нас із Тобблом на стежці.

— Я ж вам... — почала вона й загнулася.

Ми з Тобблом безпорадно перезиралися. Що, мені вже пізно собаку зображувати? Я стала на чотири й склала руки в кулаки. Висолопила язик і захекала Навіть помахала хвостом.

Справжній пес, худющий, бурий, обшарпаний, побіг до мене. Якщо він помітив, що я не з його родичів, то нічим цього не показав. Він так розмахався хвостом, що мені здалося, наче той скоро відірветься і злетить у небо.

Тварина рішуче взялася мене обнюхувати. Голову, ноги, зад, хвіст... усе. Це було принизливо, але я розуміла: казати нічого не можна.

Коли я вже не витримала, то тихо загарчала, сподіваючись, що це подіє.

Пес подивився на мене з глибокою образою в очах.

— Собако! — гукнув його молодик. Пес помчав до хазяїна і з гидкою демонстративністю облизав йому руку.

— Ти назвав свого пса Собака? — спитала Кхара.

— А правда ж, йому пасує?

— Можу тільки припустити, що ти відгукуєшся на ім’я Злодій.

— Не без того, але можеш звати мене Ренцо. А як звати тебе і твоїх друзів?

— Я — Тоббл, — відказав вобик. — А це...

— Не твоє діло, — закінчила за нього фразу Кхара.

Дівчина дала надкушену грушу Валліно, який узяв її зубами, не бажаючи більше з нею розлучатися.

Проте все одно Кхара не зводила очей із чоловіка.

Він був вищий на зріст, мав золотаве волосся й розумні сині очі. З собою мав щонайменше три ножі: два в халявах чорних чобіт і один на поясі. Він видався мені трохи старшим за Кхару, але, оскільки то лише друга людина, яку я бачила зблизька, це був просто здогад.

— Я лишу тебе в живих, Ренцо, — провадила Кхара зміненим голосом, — але тільки тому, що мені вже цього тижня остогидло вбивати.

— Красно дякую! — Ренцо повів бровою в бік печери. — Знаєш, здається, ми із Собакою ще не насолодилися сніданком.

— На жаль, — відказала Кхара, — вам доведеться насолоджуватися ним без нас.

— Справді, жаль, — відказав Ренцо, загалом не дуже дивуючись. — Але перш ніж прощатися, маю до тебе питання: чи не продаси мені свого меча? Він хоча й не дуже показний, але свій я програв у закладі, а таки меча потребую. Яких тут тільки негідників і лиходіїв не вештається. Обережність не завадить.

— Мій меч не продається.

— Я можу за нього заплатити більше, ніж він вартий, — мовив Ренцо, гладячи Собаку по голові.

— Я вже відповів.

Ренцо зітхнув.

— Ну, може, тоді собаку — скільки за нього просиш?

Я постаралася не виказати тривоги. Кхара тримає мене в полоні, проте навряд чи Ренцо покращив би моє становище.

— Собака теж не продається.

— А шкода. Моєму Собаці було б не нудно в подорожі.

— Та в мене то така собака, — Кхара з посмішкою озирнулася на мене, — неслухняна й примхлива.

Я зайнялася покусуванням хвоста.

Ренцо взяв свій костур і шкіряну торбу на довгому ремені. Перекинув торбу через плече, зняв шапку, подивився на Кхару, наморщивши лоба, і поволі всміхнувся.

— Ну то прощавайте, — він на мить замислився, — любий сер. Я на північ. А ви?

Кхара просто мовчки дивилася на нього, впершись руками в боки.

— Якщо ти теж туди, то обережно, — попередив Ренцо. — Шпигуни Мурдано всюди. Кажуть, він збирається йти на Дрейландію.

— Ну, так далеко ми не зайдемо, — відказала Кхара.

— Отже, нам по дорозі. Може, наші стежки ще перетнуться.

— Не перетнуться, — запевнила Кхара, — якщо тобі жити не набридло.

Ренцо пішов, і його собацюра, проминаючи нас, зупинився, щоб торкнутися зі мною носами. Від нього тхнуло дохлим скунсом, білячим послідом і ще всяким, про що мені думати не хотілося.

— Гайда, Собако, — гукнув його Ренцо. — Не хочуть вони з нашим братом гратися.

Ми провели їх очима, доки вони зникли за поворотом.

— По-моєму, цілком безкривдний, — сказав Тоббл.

— Про його собаку я б так не сказала, — пробурмотіла я, встаючи й розгинаючи пальці.

Кхара знову сунула ніж у халяву й узяла в руки вуздечку Валліно.

— І люди, і собаки, доки ми не прийдемо на місце, — мовила вона, кинувши ще один погляд на стежку, — можна сказати, всі — і це не жарти — бажають вам зла.

20 Питання

Швидко під’ївши, ми вирушили.

Я йшла поряд із Кхарою, і моя голова опинялася на рівні її ніг, що звисали з боків Валліно. Тоббл, якого, здається, переповнювала радість життя, часто забігав наперед. Він швидко навчився не йти назирці за Валліно. Коні інколи відкладають за собою «подаруночки».

Ми йшли весь ранок. Кхара вела нас на північний захід в обхід Терійських боліт.

— Так повільніше, — зауважила вона, — зате принаймні в багно не вліземо.

— Ще й змії там! — додав Тоббл.

Приблизно опівдні ми зупинилися біля струмка й поїли трохи в’яленого зміїного м’яса з тонко накраяною цибулею, якої накопав Тоббл.

Я позичила в Кхари ніж, примотала його до палиці й похвалилася своєю дейрнською майстерністю в риболовлі. Не одразу, але загарпунила дві рибини — невеликого пструга і трохи більшу кущицю. Загалом здобич не надто видатна — будь-хто з моїх братів і сестер міг би наловити більше.

Ми рухалися вперед, і я відчувала, що Кхара боїться значно менше, хоча в неї наростає якась нова тривога. Вона й далі перевіряла, чи ми не лишаємо по собі помітних слідів, час від часу питала мене, чи не чую я яких-небудь незвичайних запахів. Але відчувалося, що думками й надіями дівчина лине вперед.

На ніч отаборилися в низовині посеред гірської долини.

Ми з Тобблом назбирали хмизу, і Кхара запалила багаття. Повечеряли ми печеною рибою (я і Кхара), жуками-вертячками (Тоббл) і ягодами (всі).

Після вечері я лягла на спину й задивилася на те, як зорі заселяють нескінченні небеса. Відчувала химерну полегкість, мене заколисувало тихе місце, яке не будило в мені питань. Довгі хвилини я не згадувала минулого й не турбувалася майбутнім. Не питала себе, чи погляну колись в очі іншому дейрну.

Я просто наслухала мірне бриніння пісні цвіркуна — ніби биття серця самої землі.

Кхара й Тоббл теж наче заспокоїлися. Вони сиділи біля багаття, задивлялися на гіпнотичний танок полум’я. Я гадала, про що ж вони думають, і нарешті цікавість мене перемогла, хоч як не хотілося мені переривати свій супокій.

— Здається, ти вже не турбуєшся щодо браконьєрів, — сказала я Кхарі.

Дівчина здивовано звела брови.

— Чому ти так вважаєш?

— Мабуть, дейрнське чуття.

— Ну, виходить, що ти маєш рацію. Браконьєри у всьому королівстві поза законом. Але, по суті, що ближче до заселеного краю, то в більшій вони небезпеці.

— То ми вже близько?

Кхара махнула рукою на схід.

— Отам у кількох лігах — об’єднання селищ Долґрейт. — Вона розвернулася й показала на північний захід. — А отуди — місто-держава Вільноторг за кілька ліг. Нам і далі треба пильнувати, щоб не натрапити на людей Мурдано, але солдати не скрадаються й не ховаються. Ми їх легко почуємо, якщо вони будуть близько.

— То ти добре знаєш ці місця? — спитала я.

— Доволі добре.

Я повагалася, чи ставити наступне питання, з огляду на те, як мені самій було його чути. Проте про цю дівчину мені треба було ще чимало дізнатися.

— У тебе тут неподалік є... родичі?

Кхара подивилася на мене без особливого виразу.

— Можна сказати.

— А друзі?

— У мене немає друзів.

Тоббл зробив великі очі:

— Але ж у всіх є друзі!

— У мене не було, — сказала я. — Тобто моїми друзями, мабуть, були брати й сестри.

— Друзі — це розкіш, яку ми не завжди можемо собі дозволити, — незворушно промовила Кхара.

Я хотіла ще її розпитати, але починала розуміти, чому Кхара небагатослівна. Вона говорила, коли хотіла, а решту часу мовчала. Жодними вмовляннями я не добудуся від неї того, чого вона не готова сказати.

Дівчина взяла мене в полон — але я для неї виявилася не надто зручною полонянкою. У мене до Кхари тисячі питань. А в неї навіть на одне відповісти не завжди є охота.

Мама казала: «Мені дуже подобається, що ти ставиш дуже багато питань. Так ми вчимося».

Хоч інколи питання не мають відповіді. А коли відповідь і є, то вона може бути не для наших вух.

Повівав легенький вітерець, повний знайомих ароматів меду й лаванди — запахів з мого минулого, з життя, в яке ще не прийшла біда.

Я заплющила очі, стримуючи сльози, — на мене холодною, гіркою хвилею накотила туга за домівкою.

Ми йшли ще два дні. Коли в Тоббла чи в мене втомлювалися ноги, Кхара підвозила нас на спині Валліно. А ми, зі свого боку, збирали ніжні запашні квіти бджо-ляниці край дороги й частували ними коня.

Іноді він вдячно торкався нас носом чи задоволено іржав. Здається, особливо йому сподобався Тоббл.

— Цікаво, про що Валліно цілий день думає? — промовив якось Тоббл, їдучи на спині великого коня на другий вечір нашого переходу.

— Гадаю, в нього є дві думки, — сказала я. — Перша: «Я голодний».

— А друга? — спитала Кхара.

— «Я не голодний».

— Ти таке кажеш, бо належиш до панівного виду, — зауважив Тоббл. — А це не означає, що Валліно не здатний міркувати над важливими філософськими питаннями.

Немов у відповідь на це Валліно підняв хвіст і відклав на стежку свій дуже пахучий «подаруночок».

— Та нехай, — сказав Тоббл, і ми з Кхарою засміялися.

Коли стежка перейшла в битий шлях, дівчина промовила:

— Ну що, пора мені знову перетворюватися на хлопця.

— Чому? — спитав Тоббл.

— Скоро ми почнемо зустрічати інших подорожніх. А будь-що простіше владнати, якщо ти чоловік, — пояснила йому Кхара, зав’язуючи волосся на потилиці.

— Так нечесно, — сказав Тоббл. — Такі речі не мають залежати від того, чоловік ти чи жінка.

— Нечесно, — погодилася Кхара. — Але в цьому житті дуже рідко щось буває чесно. — Вона уважно огледіла мене. — Тобі теж треба трохи змінитися, Биш.

— Тому що я дейрна.

— Так. Ти рідкісне створіння. А все рідкісне привертає зайву увагу.

— А як? — спитала я, переминаючись із ноги на ногу.

Хоча, звичайно, розуміла, про що йдеться.

Кхара усміхнулася.

— Якщо будеш ходити на чотирьох, не розмовлятимеш і вряди-годи помахаєш хвостом...

Я важко зітхнула.

— Розумію. Але дозволю собі нагадати: я — не собака.

— Та знаю, — відказала Кхара. — Коли б ти була собакою, то я би з тобою тут розмов не вела.

— А я ніколи не любив собак, — докинув Тоббл. — Вони вобиків ганяють. І їдять нас.

— Тут така річ, — промовила я. — Раніше слово «собака» було для дейрнів образою. Я не хочу сказати, що ми зневажаємо собак. Ми їх любимо...

— Це тебе голодний псюра на дерево не заганяв — отоді послухав би я, що ти думаєш про собак, — перебив мене Тоббл.

— Але в історіях давніх часів, — продовжила я, — коли люди і дейрни жили поряд, одна з образ, якими нас намагалися зачепити, була «ви просто собаки».

— Пробач, Биш, — мовила Кхара. — Це заради твого ж добра.

— Знаю, — гучно зітхнувши, я стала на чотири лапи. — Гав, — невпевнено додала я.

— Це ж треба, — Кхара злегка погладила мене по голові, — вкласти в гавкання таку гірку образу!

21 Цивілізація

Собача хода була зручна для моїх кісток і м’язів, але долоні в мене були не такі міцні, як підошви. Я старалася не ступати на бруківку дороги Мурдано і йшла порослим травою узбіччям. Весь час стискала пальці в кулаки й не показувала живіт, щоб не було видно сумки. Перетинки помітні лише тоді, коли я розкидаю руки, тож вони проблеми не становили.

Здається, перехожі не відрізняли мене від собаки. Одного разу, коли повз нас проїжджав загін лицарів, один звісився зі свого величезного бойового коня й почухав мені загривок, сказавши: «Хороша собачка!»

Тоббл і Кхара тихцем розсміялись, але мене це не розвеселило.

Маю відзначити, що до собак люди загалом ставляться добре. Не раз хтось кидав мені шматки їжі, які я змушувала себе підбирати без рук. Діти підбігали погладити мене по голові й почухати спину.

По правді, мені така взаємодія була на диво приємна. Приємна, але зовсім не поважна.

— Яка в тебе м’якенька собачка! — вигукнула якась дівчина з дерев’яним відром. — У нас пес не такий пухнастий.

— Це вона щойно скупалася, — пояснила Кхара, швидко ведучи нас далі.

Згодом ми зупинилися біля невеликого ставка, і вона намазала мене грязюкою.

— Ви, дейрни, набагато пухнастіші за собак, пояснила дівчина. — Коли грязюка засохне, це буде не так помітно.

Я понюхала свій брудний хвіст.

— Ти мене попереджай, якщо придумаєш іще якийсь спосіб, як мені принизитися.

Кхара зробила крок назад, милуючись своєю маскувальною роботою.

— Попереджу.

Що далі ми йшли, то більше людей зустрічали: і тих, хто йшов у той самий бік, і назустріч нам. Деякі їхали возами, що їх тягли коні. Хтось ніс на спині торби. Хтось ішов цілеспрямовано. Хтось підходив то туди, то сюди й вів веселі розмови. Чоловіків я бачила значно більше, ніж жінок, а дітей — зовсім мало.

Одного разу ми побачили старого чоловіка в ошатному одязі — він спинився серед дороги просто перед нами. Я помітила, що він кульгає — припадає на одну ногу. Старий скинув черевик і жбурнув його подалі з вигадливою лайкою.

Наближаючись, ми чули, як він вимовляє химерний, немилозвучний набір складів.

— Певне, теургія, — прошепотів Тоббл.

Раптово в хмарі рожевого диму на нозі чоловіка з’явився новий черевик.

Тільки тепер це була вишукана дамська рожева туфелька.

Тоббл закотив очі.

— Казав я, що магія — це сміх та й годі.

Кхара стримала усмішку, коли ми проминали того чоловіка, який тепер лаявся ще вигадливіше.

— По-моєму, доволі сумнівно визначили шість панівних видів, — промовила вона. — Хіба те, що цей дід може начаклувати собі черевик, дає йому більше могутності, ніж, наприклад, сміливому й кмітливому вобикові?

Тоббл усміхнувся, вочевидь радий чути такі слова.

— Цікаво, а до теургії не можна вдатися, щоб Биш змогла знайти інших дейрнів? — спитав він. — Оце було б корисно.

— Сумніваюся, — мовила Кхара. — Можливості теургії обмежені, хіба що її багато років вивчає людина, якій це дано від природи.

Приблизно за годину повіяло морем, і я пошепки сказала про це Кхарі, коли поряд нікого не було.

— Ми вже близько, — підтвердила вона.

— А ми знайдемо чим допливти до острова? — спитав Тоббл.

— Знайдемо натітів. Вода — їхнє володіння. Вони нас перевезуть, якщо схочуть... або відмовлять.

— Ти коли-небудь бачила натіта, Биш? — спитав Тоббл.

Він час від часу забував, що мені не можна розмовляти. Або ж хотів подражнити.

Я ледь мотнула головою, заперечуючи.

— Ну то натітів багато різних буває, — почав пояснювати Тоббл, ступаючи біля мене. — Одні такі великі, як кити. Інші завбільшки як люди, але в них на шиї такі складки, щоб дихати під водою. І шкіра в них зелена. — Трохи помовчав і додав: — А ще деякі з них небезпечні. — Ще помовчав і продовжив: — І, звичайно, вони доволі слизькі.

Коли Тоббл замовк, Кхара заспівала грубуватим чоловічим голосом, який маскував її ніжний власний тон:

У давній час

Царі зійшлись

На раду під

Урманський тис.

В тіні гілок

Під хвилі сміх

Закон уклали

Для усіх.

Вона сором’язливо розсміялася.

— Співаю я так собі. Там ще багато всього сказано.

— Розкажи! — попросив Тоббл.

— Ну, це здебільшого міф, але Урманський тис досі росте — це найдавніше дерево. Розказується, що там зійшлися всі істоти — на височині, коли більшу частину землі накрив потоп.

Про потоп я, звичайно, чула, а про чарівне дерево — ні.

— Там усі зібрались облаштовувати світ після потопу. Проголосили, що будуть кілька панівних видів і кожен матиме свої володіння і своє право.

Я кивнула. Чула це від Дейлінтора. «Як же багато, — з раптовою тугою і ніжністю подумала я, — навчив мене старий мудрий дейрн!»

— А вобикам ні права, ні володіння не дали, — буркнув Тоббл.

— Вододишні натіти стали володарями всіх вод, що виходять у море. Річок теж — але тільки першої ліги від моря, разом із гирлами, затоками та фіордами. Феліветам дісталися північні ліси, де вони й нині панують і куди ніхто не має права заходити без їхнього дозволу. Вони можуть полювати і в інших лісах, але влади там не мають.

Фелівети — могутні, грізні коти. Вони з раннього дитинства ввижалися мені в страшних снах.

— Тераманти отримали землю під її корою — глибокі шахти, підземні ріки й озера, — вела далі Кхара.

Я здригнулася. Тераманти — то комахи завбільшки з коня. Ще одне моє нічне страхіття.

— Далі, звичайно, раптидони. Вони — володарі неба й верхівок дерев і гір, де гніздяться.

— А люди? — спитав Тоббл, пропускаючи віз, що їхав повз.

— Людям дісталася решта світу.

Тоббл поглянув на мене.

— А як же дейрни?

Кхара заспівала:

Для дейрнів, що

Без кривди й лжі,

Весь світ відкритий

Без межі.

Я дочекалася, доки ми опинимося в тіні великого дерева корпо в рясних жовтих квітах, що пахли росяною травою, і сіла перепочити. Прихилившись до стовбура так, щоб не було видно з дороги, я відчула, що можу безпечно заговорити.

— А що це значить, Кхаро, — спитала я, — «для дейрнів, що без кривди й лжі»?

Кхара схилила голову набік.

— Хіба тебе нічого не вчили про життя власного народу?

— У нас є пісні, перекази, вірші, — мовила я. — Але... ну, вірші в дейрнів — вони тільки про дейрнів. Принаймні ті, які вчила я.

— У давнину дейрни були всюди, — мовила Кхара. — Більшість жили разом з подібними до себе, але на будь-якому зібранні їм були раді як гостям. Здатність дейрнів відрізнити правду від неправди високо цінувалася, особливо в людей. Її вважали цінною й небезпечною.

— Цінною й небезпечною, — повторила я, вдумуючись у ці слова.

Якщо я відрізняю правду від брехні там, де інші цього не можуть, якщо я одна з нечисленних дейрнів, які лишилися на землі (чи взагалі останниця), — то що на мене чекає? Чи не опинюся я в рабстві з цим умінням? Чи я сама зможу якось використати цей дар собі на благо?

Я похитала головою. Чи справді це дар — отаке вміння бачити неохайні людські серця?

Чи, навпаки, це — жахливе прокляття?

Чи тому Дейлінтор і називав вирізнення правди «важким даром»?

Можливо, мені вдасться знайти спосіб використовувати своє вміння, коли ми дістанемося острова. Може, ми з Тобблом зможемо тихо вирватися з рук Кхари й знайти шлях... знайти шлях... а куди?

Я вже не вперше зрозуміла, наскільки я беззахисна без роду, без коріння, без підтримки моєї зграї і родини. У світі дейрнів зграя — це все: корінь і крона, серце й душа.

Майшо покладала надії на північну колонію, і вся зграя теж.

Можна почати з цього.

Це дасть мені початок шляху, коли не його кінець.

У мене стислося серце — я пригадала батькове прислів’я: «Тільки дурень знає і те, чим казка починається, і чим кінчається».

Як же мені бракувало його мудрості! Скільки разів я закочувала очі, чуючи від нього всілякі старомодні вирази, приказки й прислів’я. А тепер би все віддала за те, щоб він був поруч.

Дивно, але думка про те, щоб утекти від Кхари й рушити кудись без неї, сповнювала мене жахом. Поряд із нею я почувалася відносно в безпеці.

Хоча ні, не зовсім у безпеці.

Але принаймні під меншою загрозою смерті.

Звичайно, то була ілюзія. Здасть вона мене тому Ферруччі — і що на мене чекатиме? Чи він мене ув’язнить? Уб’є? Показуватиме за гроші, як двоголового виродка? А що буде з бідолашним Тобблом, який не раз і не два виявляв мені свою відданість в цій подорожі?

Що ближче була цивілізація, то химернішим, тривожнішим — але й цікавішим — робилося все довкола. До сьогодні я не бачила майже нічого, крім своєї зграї та краєвидів, у яких ми жили й кочували. А цей світ геть не такий — тут повно високих людей і коней, їздять вози, навантажені незнайомими речами й небаченими харчами, тут багато галасу.

А ще — запахи. Безліч запахів. Деякі з них були мені знайомі. Деякі мені пояснювала Кхара, якщо я питально поглядала на неї.

Від цієї мішанини голова йшла обертом: кал, сеча, троянди, гвоздика, брудна вода, лаванда, цвіль, вугільний дим, копчене м’ясо, майоран, гнила риба, свіжий хліб, пиво, мед.

Мій бідолашний ніс від цього надміру просто виснажився.

Ми зростали коли не в дружбі, то у звичці одне до одного — так спина навикає до належаного гнізда. Трохи покрутившись, ти приймаєш власну долю — чи схожа вона на колючу суху солому, чи на холодну кам’янисту землю. Спиш погано, але цього тобі досить. Встаєш не відпочивши, але змирившись із таким станом речей.

Так було і з нашим невеликим гуртом. Ми спокійно росли кожне у власній тиші. Дивилися одне на одного при кволому вогні, у задумі про минуле життя і життя деінде.

Минуло ще два дні, і ми, стомлені й голодні, нарешті прибули до Велта — східного порту. То було шалено жваве місце, в якому тісно тулились одна до одної так-сяк споруджені дерев’яні будівлі — деякі аж по три поверхи. Вони нависали над нами, як трухлі дерева. Понад дорогою до Велта з обох боків стояли столи, а на них — глечики з оливками й перцем, квашеною шрупою, в’язки сушених коренів кам’яної ріпи й ряди головок часнику. Кхара раз у раз відганяла від пас нескінченний потік жебраків і торгівців з килимами, горщиками, ножами, смаженими на рожнах кутками, з капелюхами й комахами в бурштині. Я пробиралася між яток і ніг, і мені на диво лячно було загубити в юрбі Кхару, хоча при тому в мені жевріла надія побачити якийсь повий шлях до втечі.

Нарешті ми дісталися краю води — і перед нами заколихався цілий ліс щогл. Чимало суден я впізнала з уроків Дейлінтора: крихітні напівбаркаси, ялики та прогулянкові кораблики, навіть масивні вантажні судна.

Тоббл злякався.

— Піратський корабель! — просичав він, показуючи на судно, трохи менше за вантажні. Воно мало дві похилі щогли й блискучі мідні гармати понад кожним боком.

— Не хвилюйся. Ми до піратів справ не маємо, — запевнила його Кхара. — Нам потрібен пором на острів.

Я роззирнулася навколо й наважилася спитати:

— Якщо натіти панують у морях, то чому вони дозволяють піратам розбій?

— Хороше питання, — мовила Кхара. — Вони дозволяють ходити в морі рибалкам і вантажним суднам, але військовий флот Мурдано створити не дають. Ніхто точно не знає, з яких причин натіти поводяться саме так, але більшість людей вважають, що піратів вони терплять в обмін на інформацію про світ і суходіл. Хоча, як на мене, навряд чи причина саме в цьому.

Після довгих і нудних пошуків ми знайшли пором. Між квадратним, кутастим судном і причалом було перекинуто багато дощок. Люди, коні й вози впорядковано заходили й заїжджали туди під наглядом працівників в однакових довгих сорочках синього й зеленого кольорів.

— Не кажіть нічого! — попередила нас Кхара, яка їхала верхи на Валліно. — Це може... все ускладнити.

Ми стали позаду всіх і поволі просувалися вперед у міру того, як перед нами заходили й заїжджали. Нарешті настала черга Кхари говорити з одним із двох людей в одностроях.

— Ми їдемо на острів, — промовила вона.

— Ану що це за «ми»? — сказав охоронець трохи сердито, трохи весело, — Хлопчисько, кінь, собака й вобик. Яка ж ваша мета подорожі на острів?

— Я везу цінний науковий зразок одному з академіків.

— Правда? А який цінний зразок?

— Він призначений не для вас, — відрубала Кхара. — У мене наказ передати його певним людям. Певним високоповажним ученим.

Такою Кхару я ще не бачила. Вона говорила зверхньо, командним тоном.

Охоронець не без остраху придивився до Кхари.

— Прошу ваше ім’я.

— Кхара Мелісандра.

— Ви з роду Мелісандра? Що ви робите у Велті? Адже ваші володіння на півдні.

— Ми вільні землевласники, — мовила Кхара. — Маєток мого батька вдвічі більший за ваше смердюче містечко. І я вже пояснив, чому прибув сюди.

Я уявлення не мала, що означає «Мелісандра». Тільки розуміла, що Кхара каже неправду, і, на мій глибокий подив, охоронці того не помічали.

Чому вона не каже правду?

Але я мовчала. Мовчала, як собака.

Не те щоб це мене ображало...

Охоронець знизав плечима:

— Я з вами не знайомий. У вас немає з собою грамоти від натітів, тож мусите з ними поговорити. Прив’яжіть коня і заходьте до он тієї будівлі. Розкажіть їм свою історію.

Я відчула, що Кхара нервує, але вона слухняно прив’язала Валліно біля входу до будівлі. Ми увійшли в темну браму двоповерхової будівлі — не перехнябленої, а гордої й випростаної, не обшарпаної, а свіжо-пофарбованої в синє й зелене.

Більша частина будівлі стояла просто над водою на палях.

Ми зупинилися на вузькому помості. Було темно, у залі світив лише один смолоскип, і той догоряв. Більше світла давало сонце, яке, пройшовши крізь воду, кидало стрибучі викривлені зблиски на стіни.

Просто перед нами з потужної лебідки на стелі були натягнуті чотири мотузки. Поряд стояло ще двоє людей зі знудженими лицями, у синіх і зелених одностроях. Щойно побачивши нас, вони зітхнули й потягли за мотузки, від яких закрутилася корба вгорі.

Із води, подібно до великої морської потвори, здійнялася іржава сталева клітка.

Тоббл вражено подивився на неї. Навіть у Кхари очі розширилися.

У тій клітці я побачила створіння зі сну, дивну фантазію з риб’ячою лускою та блискучою зеленою шкірою.

— Оце, Биш, — сказав Тоббл, — такий натіт.

22 Пором

Натіт був менший за людину, але більший за дейрна. Його голова нагадувала ніс судна: між двома темно-синіми, як вечірнє небо, величезними очима пролягав кістковий гребінь. Рот у натіта був трикутний, трохи сплющений зверху, а вуха — ажурні, високо посаджені Просто під вухами розташовувалися зябра — три складки криваво-червоної плоті, які тяглися уздовж шиї.

Я намагалася не затримувати погляд на його тілі. Воно дещо нагадувало своїми обрисами людське, хоча з людиною це створіння було б годі переплутати. Плечі й груди його були зелені й м’язисті, а з лопаток росли два звивисті мацаки.

Тулуб натіта переходив у лускатий риб’ячий хвіст. На його кінці були горизонтальні плавці, як у кита, але з неприємною несподіваною деталлю: між двох плавців стримів ріг із пильчастим краєм і блискучим гострим кінцем; довжина цієї небезпечної прикраси становила десь фут.

Натіт сидів у майже елегантній позі на сталевому стільці, пригвинченому до дна клітки. Я помітила, що клітка закрита з трьох боків, а ззаду стіни немає. Клітка призначалася для того, щоб захищати натіта — ну, мабуть, від нас.

Створіння поволі зморгнуло. Його око вкрилося прозорою плівкою, потім вона відслонилася, а друге око вкрилося такою самою плівкою.

— Ерет вік фунг воа чулас скріт? — промовило воно.

Один зі знуджених людей переклав:

— Чому ми маємо пропустити вас через море, наш дім?

— Ми хочемо потрапити на острів, — промовила Кхара і повторила ту саму брехню, яку казала до того.

— Воа ерет ескапіль ньєт?

Це, як виявилося, означало: «Чому ви не маєте грамоти на перетин?»

— Вона згоріла в пожежі.

Натіт обміркував ці слова. Тоді через перекладача повідомив:

— Ви маєте сплатити криваву данину.

Кхара обурено похитала головою, але ще три спроби домовитися з натітом по-іншому нічого не дали.

— А що це — «кривава данина»? — прошепотів Тоббл, озвучивши мою думку.

— Схоже, зараз побачите, — похмуро відповіла Кхара.

Вона підійшла до краю платформи. Натіт подався вперед і, викинувши вперед один зі своїх мацаків, обшив ним зап’ястя Кхари.

Натіт посунувся ще ближче і з блискавичною швидкістю — аж у мене вирвався зовсім не собачий вигук здивування — увігнав зелені зуби-голки на кінці свого мацака в її зап’ястя.

Кхара здригнулася від болю.

Кілька секунд натіт ссав кров з її руки. Потім мацак розмотався, і Кхара прибрала руку — все зап’ястя було вкрите слизом, на ньому видніли два червоні проколи.

— Ду астер кун валлек, — сказав натіт. Що означало: «Ти можеш користуватися поромом».

Служники почали опускати клітку назад у море.

— Вони п’ють кров? — писнув Тоббл, коли ми вийшли на сонце й віддихалися.

— Ні, — сказала Кхара. — Натіти читають кров. Вони вміють у ній визначати щось таке, що є лише в однієї людини. І в якийсь невідомий нам спосіб одразу діляться цим знанням з усіма натітами світу.

Коли вони таким чином тебе «прочитають», то своїм особливим чуттям упізнаватимуть тебе, навіть якщо рана вже давно заросте. Це все одно як мати грамоту.

— Боляче було? — Тоббл від цього питання навіть сам зіщулився.

— Трохи, — сказала Кхара. — Але біль — то таке. Річ у тому, що тепер щоразу, як я пливтиму кудись морем, натіти знатимуть, хто я. — Пошепки вона додала: — Я не хочу, щоб мене будь-хто знав, а тим більше щоб мене могли до кінця життя знайти будь-де, коли мандруватиму по воді. Раніше мені завжди робили фальшиву перепустку. Зазвичай хабар усе вирішував і не було б потреби проходити... через оце. Але я не могла ризикувати, даючи хабара, з тобою, Биш.

Ми забрали Валліно, який підозріливо понюхав зап’ястя Кхари.

Пором мав два поверхи. На нижньому в темряві на лавах сиділи стомленого вигляду чоловіки з веслами.

— Це хто? — пошепки спитав Тоббл.

— Законтрактовані, — відказала Кхара, насупивши брови. — Може, в’язні які-небудь.

Ми перейшли на рівну основну палубу. Вона була відкрита — тут на свіжому повітрі юрмилося майже стільки народу, як на вулиці Велта. Вітру не було.

Згодом матроси почали віддавати швартові, і залунав барабанний бій. Весла занурилися у воду — і почали рухатися в такт.

Я дивилася, як позаду лишається Велт — брудний, обшарпаний, шалений. Я не бажала більше його бачити. Мене дужче бентежило, що нас чекає попереду. І, скориставшись своїм собачим статусом, я пролізла на ніс і задивилася вдалину.

Море було всіяне суднами: одні прямували на острів, другі плавали між більших суден, треті розпускали вітрила, вирушаючи у відкрите море.

Та хоч яке то було чарівне видовище, але місто Кора ді Скола вабило око найдужче. Навколо нього здіймався кам’яний мур — може, в два людські зрости, — з якого на рівній відстані здіймалися ще вдвічі вищі вежі. За тим муром видніли й мармурові храми з колонами, і міцні будівлі з круглими вікнами, оздобленими кам’яним різьбленням у формі язиків полум’я.

Над усім панував зикурат — прямокутна вежа на круглій основі, по колу опоясаній сходами, що здіймалися до вершини ярус за ярусом. Великий храм червонів у призахідному сонці.

До мене підійшли Кхара і Тоббл. Кхара кивнула, помітивши, куди я дивлюся. Удаючи, що звертається тільки до Тоббла, вона пояснила:

— Це Стовп Істини. За ним стежать учені. Кожен ярус присвячений одному з великих панівних видів.

— І для дейрнів теж є? — спитав Тоббл, немов читаючи мої думки.

— За останнього мого перебування був, — відповіла Кхара. — Але то просто запорошена бібліотека. Там... ніхто не працював.

«Не було дейрнів — ось що вона хотіла сказати», — з гіркотою подумала я.

Ми поїли що в нас було і випили води з бочки посеред порома. Коли настала ніч, вмостилися спати біля ніг Валліно. Я намагалася заснути, але щоразу, коли заплющувала очі, мене накривала хвиля відчаю. Що ж мені робити зараз? Що я можу зараз?

З одного боку, можу ще спробувати втекти.

З другого — а що тоді буде з Тобблом?

З третього боку, мені немає куди йти, хоч би я й утекла.

З четвертого — якщо я нічого не робитиму, то моєю долею розпоряджатиметься хтось інший.

Я розплющила очі й побачила зірки — дрібні дірочки в нічному покривалі.

Мені немає де бути. У мене немає родини, до якої треба повернутися.

Я лишилася сама.

Хтозна, куди пливу й навіщо. Немає ані плану дій, ані мети. Я — просто вантаж, який Кхара доправляє не знати куди. Але частині мого єства — і великій його частині — сором зізнатися, це було геть байдуже.

Я чітко пригадала те, що батько пошепки сказав про мене: «Мені снилося, що вона залишилася в живих останньою».

Остання. Останниця.

Я витягла з сумки пом’яту мапу. Чи лишилися такі, як я, інші дейрни — хоч десь на світі? Моя зграя вважала, що так, принаймні сподівалася.

Але тепер у мене немає зграї.

І навіть щодо того, чи ще лишилися на світі дейрни, — чи справді я хочу знати відповідь на це питання?

Коли я знову заплющила очі, то вже спала до ранку. Мені снилися батьки, брати, сестри.

Але навіть у цих снах я знала, що їх більше немає.