Останниця. Одна на світі

1 Останниця

Ще задовго до того, як почула це слово, я звикла до того, що я — остання.

Я була вишкребком — наймолодшим і найменшим дитям, і то набагато меншим за всіх поміж сімох братів і сестер, що означало мою останню чергу пити, їсти, бути захищеною.

Найнижчий статус у нашій зграї в час занепаду я прийняла без образи — принаймні без особливої образи.

Можливо, це й справедливо. Мої переступи, як мені часто нагадували, були численні.

Розуму бракувало, бо я була замала, допомоги від мене було небагато, бо я занадто дрібна.

Ноги в мене були великі й незграбні. Бігаючи, я в них плуталася.

Шуба в мене була неохайна, манери жахливі. Колись я з’їла цілу ногу роганя поза чергою.

Моя цікавість була надмірною: я відходила занадто далеко й ставила забагато питань.

Коротко кажучи, мені геть не вдавалася моя єдина справа в житті, котра, як в усіх дейрнів, полягала в тому, щоб тихо жити й не висовуватися.

У ті дні помітити дейрна було приблизно те саме, що погладити єдинорога.

Наш старійшина Дейлінтор — ветхий і сивомордий — любив згадувати часи, коли наші предки бігали великими, сотенними зграями рівнинами Недарри. На ніч вони ділилися на сімейні гурти, збиралися навколо вогнищ готувати дикі трави та ягоди, а коли-не-коли — заблукалого борсука чи кушку.

Але це було дуже давно. Тепер у цій частині світу нас лишилася тільки жменька, невелика зграя з чотирьох сімей, які лякливо, наче миші, ховалися, де могли.

Ховалися від людей — найменш передбачуваних хижаків.

Ховалися від самого сонця.

Подейкували, що десь далеко теж живуть дейрни — у гірських печерах чи на островах. Дехто казав, що насправді там вони не живуть, а того, хто їх бачив, ввела в оману марна надія. Дейрнів незрідка плутають із собаками. Ми маємо доволі багато подібних рис.

Проте в собак передні лапи не є руками з протиставленим пальцем. Вони не здатні до прямоходіння. Не можуть перелітати з дерева на дерево. Не вміють розмовляти з людьми.

І, прошу мене пробачити, не мають собаки надзвичайно гострих кігтів для полювання, якщо ви розумієте, про що я.

Коротше, хоч скільки нас залишалось, а Дейлінтор боявся, що скоро нашому роду настане кінець — він буде винищений за тепле й пухнасте хутро.

Як карлізійські тюлені, яких погубили люди-мисливці.

Або ж червоні марлоти, яких не пожаліла епідемія.

Чи синьочубі зингвіни, стерті з лиця землі, коли Давноминула війна зруйнувала їхню територію.

Здавалося, існує дуже багато способів назавжди залишити світ.

Ми не бажали вірити, що наші дні злічені. Але знали одне: колись нас було багато, а сьогодні — мало.

Мої батьки гадали, що в разі будь-якого лиха я загину першою, — а вони знали, що лихо наближалося.

Я була мала. Й інколи розчаровувала їх.

Але я знала, що також здатна бути сміливою. Я не боялася загинути першою.

Я просто не хотіла залишатися в живих останньою.

Не хотіла бути останницею.

2 Крилаї прилетіли

Кінець почався зовсім нещодавно — тоді, коли до нас прилетіли крилаї.

Я почула їх невдовзі після полудня. Тихо прокралася повз мою сонну родину, що, скублившись, нагадувала одного великого звіра.

Дейрни за своєю природою тварини не нічні — але ми вже давно не наважувалися виходити за дня. Ми боялися великих котів — фелівет, які полювали поночі. А ще дужче боялися браконьєрів і солдатів Мурдано — правителя Недарри.

Проте я не знаходила собі місця. Щось мені чулося знадвору: повітря, яке рухається під крилами, ніжними і потужними водночас.

Моя сестра Лір’я позіхнула й розплющила око:

— Я така голодна, Биш, що тебе з’їла б, — тихо промовила вона.

— Кістлява вона занадто, — зауважив найстарший брат Авар.

Я на їхні кпини не зважала. Звикла не звертати уваги на братів і сестер.

Нелегко було протиснутися надвір з нашого теперішнього тимчасового житла. Цей покинутий вулій меднів нагадував велике осине гніздо, яке впало на землю. Він був влаштований як стільник, чарунки в ньому мали розмір великого валуна й на світлі блищали, як сировий мед, а на дотик були тверді, мов камінь. Батько казав, що це гніздо зліплене з вулканічного попелу, сірки та піску, замішаних на булловій смолі.

Дейрни зазвичай стояли на рівнинах круглим табором або ж мостили гнізда на деревах, якщо кочували через ліс. Тепер ми вже цього не робили.

Як і багато інших звичних колись речей. Принаймні так розповідав наш учитель Дейлінтор, який зберігав пам’ять про давні часи. Він натякав на ті інші речі, але деякі частини історії дейрнів, за його словами, були не для дитячих вух.

Гніздо на дереві було занадто помітне й могло стати легкою мішенню для стріл. Тепер ми кочували з місця на місце, знаходячи прихисток у печерах чи ущелинах, у зарослих ожиною лісових хащах. Ми не лишали по собі слідів — ніяких натяків на гнізда чи табори. Ми спали під скелями, на пустельному морському березі, в покинутих оселях інших істот. Наша невелика зграя одного разу ночувала в покинутій колибі мисливців.

Ось тоді я й була найближче до людей — одного з шістьох панівних видів. Люди, дейрни, фелівети, натіти, тераманти й раптидони колись вважалися най-могутнішими істотами нашого краю. Але тепер усі вони — навіть люди — опинилися під тиранічною владою Мурдано.

Я зустрічалася лише з двома з інших великих панівних видів. Чула запах фелівет — величезних граційних котових, які плавно скрадаються найтемнішої ночі (ніколи нічиє вухо їх не чує). Бачила раптидонів — королів повітря, які ширяли в хмарах.

Однак натіта я ніколи не бачила.

Ніколи, на превелике щастя, не зустрічалася й зі зграєю терамантів.

І з людьми також.

Та про людей я знаю не так уже й мало. Дейлінтор розповідав нам, дейрненятам, про них, креслячи фігурки на сухому листку плаї. Він казав мені, що люди мають два ока, ніс і рот, повний тупих зубів. Дізналася, що вони вищі на зріст за нас, дейрнів, але не набагато. Дізналася багато про їхні звички, одяг, села й міста, їхню культуру і зброю, їхні мови й про те, як вони вимірюють час і відстань.

А головне, дізналася, що людям у жодному разі не слід вірити — їх завжди треба остерігатись.

Сонце стояло низько. Я вилізла з медневого гнізда.

Звук наближався, і я побачила їх над вулієм.

Крилаї!

Їх було четверо — кожне приблизно три хвости завширшки й завдовжки, і їхні яскраві крила забарвлювали проміння, що пробивалося крізь листя. Напевно, вони гадали, що медні досі тут живуть, адже крилаї — великі любителі меду, а до того ж — великі крадії.

Хоча віяв вітер, їм неважко було зависнути в повітрі, подібно до великих птахів-боривітрів.

— Биш! — у тихому стурбованому голосі звучав докір.

Я озирнулася й побачила, що мати теж вийшла надвір. Вона стомлена, її темно-золотисте хутро кошлате, а хвіст мляво опущений.

— Крилаї, Майє! — прошепотіла я.

Вона подивилася туди ж, куди і я.

— Які красиві. Летять, мабуть, на північ. У них час перельоту.

— Мені б теж хотілося з ними.

— Розумію, інколи нам так жити буває непросто, — вона погладила мене по спині. — Особливо вам, малятам.

— Я не маля!

Мати легенько штовхнула мене носом:

— А й правда, вже не така й мала.

Я зітхнула, прихилившись до неї. Вона була тепла й затишна, як сонячний куточок.

— Мені нудно, Майє. Я хочу погратися. Поганятися за хвостом. Повчитися чогось. Хочу піти шукати пригод і бути сміливою.

— Не варто спішити до сміливості, — тихо сказала вона. — Не варто спішити.

— Мене старші дражнять дрібнотою, писклям, — поскаржилась я. — Кажуть, я забагато про все питаю.

Було приємно себе жаліти.

— Мені не подобається бути такою, якою я є, — продовжила я.

— Биш, — відповіла мати. — Ніколи так не кажи. Ти така одна на весь великий світ. І мені надзвичайно подобається, що ти ставиш дуже багато питань. Так ми вчимося.

Вона трохи помовчала.

— Я тобі дещо скажу. Таке, чого решта дитинчат іще не знають.

Вуха в мене стали сторч.

— Дорослі вчора ввечері збиралися на раду. Сьогодні, як сяде сонце, ми вирушаємо. Підемо на північ, як ці крилаї. Нас поведе Майшо. Вона сказала, що нам уже годі обшукувати південні краї.

Майшо була наша провідниця. Вона мала найгостріший нюх та найкращі інстинкти в усій зграї, і вона багато мандрувала в пошуках інших дейрнів. Проте, хоча до нас і доходили чутки про зустрічі з дейрнами, наша зграя нікого з них не бачила. У зграї нас залишалося двадцять дев’ять.

— Це довгий перехід, — сказала мати. — Ми, як і ці крилаї, будемо переселятися. Виходимо на розшук Першої колонії.

— Але ж Дейлінтор казав, що там уже нікого немає.

Я пригадала те, чого нас учили про Першу колонію — групу дейрнів, які за давніх часів перебралися до Недарри. Нам треба було запам’ятати вірш про них — дуже довгий.

У нашій родині мені найдужче подобалося вчитись. Проте навіть я маю визнати, що цей вірш — найнудніший з усіх, які будь-коли складали:

Оце тільки з того вірша й пам’ятаю. Якби Дейлінтор не дозволив малювати мапи, поки читав його нам, то я б там із нудьги заснула Більшість дитинчат так і зробили.

— Майє, — спитала я, — а ти справді вважаєш, що на півночі ще може лишатися колонія?

Мати дивилася через галявину на темний обвітрений ліс і не відповідала.

— Можливо, так, — нарешті сказала вона.

Дейрни не брешуть. Це безглуздо, адже ми завжди помічаємо неправду — не лише від подібних до себе, а від будь-кого.

Жоден інший вид не має такої здатності. Дейлінтор часто називав її «нашим важким даром», хоч я й не розуміла, що він хотів цим сказати.

Так, дейрни не брешуть, проте вони інколи... сподіваються.

— Але ти так не вважаєш? — не відступалася я, хоча вже й знала відповідь.

— Ні, моя хороша, — майже пошепки відказала вона — Але, може, я помиляюся.

— Я впевнена, що ти помиляєшся. Не сумніваюся, ми знайдемо сотні дейрнів. Навіть тисячі! — я зупинила себе. — Адже сподіватися — це не погано, ні?

— Сподіватися — ніколи не погано, Биш, — сказала мати. — Якщо це не суперечить правді, — вона знову легенько штовхнула мене носом. — А тепер — іди спати. Уночі буде довгий перехід.

Крилаї й далі кружляли, знижувались і здіймалися саме на такій висоті, на якій їх було не дістати.

— Ну можна ще трошки, Майє, — просилася я. — Вони такі красиві!

— Тільки недовго, — сказала вона. — І нікуди не ходи.

Мати розвернулася йти, потім зупинилася.

— Я люблю тебе, дитя. Не забувай.

— І я тебе люблю, Майє.

Крилаї не відлітали ще довго. Може, вони здивувалися зустрічі з дейрнами. А може, їм просто подобалося, як із прогрітого сонцем вулія здіймається тепло.

Коли я й собі зібралася додому, мою увагу привернуло щось химерне, не до кінця зрозуміле.

І не звук, і не запах.

Радше якийсь натяк.

Я зробила кілька кроків до маленької галявини, що лежала між мною і темним шерегом дерев. За ним шуміло море.

Я внюхалася в поривчастий вітер. Повітря було повне подій.

Кого я відчула там? Деревну лисицю? Бриндалета? У цьому зиґзаґоподібному вітрі годі було точно визначити.

Ліс кликав мене — тихо, але наполегливо, спонукав наблизитися. Крізь дерева тяглися золоті стрічки променів. Я ніколи не бувала там за дня — тільки глибоко вночі.

«Ні! — сказала я собі. — Нам заборонено залишати зграю, особливо засвітла, тим більше без дозволу».

А я й не залишала — ну, принаймні надовго.

Я вибиралася до струмка, з якого здіймалися зелені бульбашки. Хотіла подружитися з привітною смугастою білкою та її білченятами. Учора я набрела на місце, поросле зорянкою, квіти якої пахли, як шавлія і море. Там було гарно ганятися за хвостом.

Я старалася ніколи серйозно не ризикувати. Ніколи не ходила далеко. Але ж як я можу чогось у світі навчитися, якщо його не бачитиму?

Я знала: вийти треба. Але перед тим, як ми рушимо далі, до наступного темного місця, — чи не гарно було б подивитися на море при сонці — ну один раз? Я бачила його лише при зірках.

Мати була вже в гнізді. Я принюхалася до свіжого вітру: небезпеки немає.

Перебігти галявину — це лічені хвилини, якщо на чотирьох. Лише кілька хвилин проскочити лячну, але манливу стіну дерев.

Одну хвилинку, сказала я собі. Тільки глянути на те, як сонце танцює на воді.

Зовсім трохи, дуже швидко — і я вернуся, ніхто й не помітить.

3 Човен

З високого лісу я вийшла на витку стежку. Дерева не підступали до краю скелі, наче боялися висоти.

Трава була суха і тепла, майже крихка. На дотик зовсім не така, як уночі, — холодна, сира від роси.

Я набрела на залишки давньої будівлі — приземкуватої, поруйнованої. Можливо, вартова вежа. Дейлінтор трохи розповідав нам про людські житла. Деякі з них дивовижні. А деякі — навдивовижу потворні.

Я видряпалася великими, грубо обтесаними каменями, що утворювали подобу сходів. Угорі плющ заплітав отвір, коло якого, без сумніву, колись чатували лучники.

І звідти було видно його — море.

Воно виявилося зовсім не таким, як я уявляла.

То було не тихе побрижене озеро. Не швидкий співочий струмок. Море розкинулося без кінця — як небо, ні з чим не зрівнянне. На берег сунуло військо хвиль, люто кидаючись на нього й розбиваючись на білу піну. Чорні скелі, змережані сріблястими жилками, які — я колись почула це — називалися Акулячими Зубами, протинали воду, мов блискучі мечі.

Прибій оглушливо гудів і шумів. Я немов тонула в запахах — потужних і таємничих.

Вітер вирівнявся, посилився. Вуха в мене опустилися, в очах запекло. Я поглянула на небо й побачила, що здалеку суне стіна металево-сірих хмар. Наближалася гроза.

Праворуч від мене скеля вигиналася великою дугою — просто зазубрений камінь в облозі хвиль. Ліворуч дуга закінчувалася скельним виступом. На краю цього похилого півострова стояло покручене, безлисте дерево.

І лише тоді мені впав в око човен — і той, хто самотньо в ньому сидів.

Малий, майже іграшковий човник похитувався на сіро-зелених хвилях. Кожна з них дедалі ближче підсувала його до скель. Коли — чи якщо — він на них налетить, то розлетиться на друзки.

Лише примружившись, я розгледіла, що в човні справді хтось є. Хоч як я намагалася, але внюхати істоту не вдавалося (нюх точніший за зір — принаймні в нас так). Коли пробувала щось вловити з повітря, мій нюх забивали сильні аромати моря.

А проте хтось там у човні був. Хтось дрібний, коричневий — він намагався підгрібати лапою.

Невже... Я майже не сумнівалася: то був вобик!

«Що вобикові робити в човні?» — звернулася я ні до кого.

Прибій шумів дедалі сильніше, однак мені почувся й тихий, але відчайдушний крик про допомогу.

І це зрозуміло. Хоча мені було погано видно й чутно, хто сидить у тому суденці, одне можна було сказати напевне: вобик то чи ще хтось, але він приречений.

4 Порятунок про допомогу

Поки я дивилася, загрозлива лапа води високо підкинула човен і жбурнула його разом із крихітною істотою до високої скелі.

Я затамувала подих. Я не хотіла на це дивитися. Не хотіла знати. Смерть була в лічених секундах від мене.

Але, на мій великий подив, море, яке штовхнуло човен, тимчасово змилостивилося й відвело його назад.

Проте недалеко. Чекати все одно лишалося недовго. Іще одна-дві хвилі, ну три — і вобик (я вже не сумнівалася, що це він) загине.

Одного разу, коли я була дуже мала, мати вполювала нам на обід вобика. Ми довго харчувалися травою та хробаками і дуже скучили за м’ясом. Якби ми не були такі голодні, навряд чи нам було б так смачно, але тепер від спогадів у мене потекла слина.

Хоча вобик і міг би стати малим, але корисним доповненням нашого одноманітного раціону, я не думала про те, щоб його з’їсти. Мені не хотілося, щоб він загинув. (По правді, мисливець із мене слабкий і занадто жалісливий. Власне, я нікого й не вбила, крім кількох комах.) Натомість я сама собі дивувалася, бо частина мого мозку вже була зайнята пошуком способів порятунку: прикидала кут, швидкість руху, навіть вагу малого створіння.

Поки я міркувала, вобик дивився на мене у відчаї, його рот відкривався і рухався.

Я чула тихе: «Рятуй!» Чи, може, той звук мені тільки уявлявся — але без усякої уяви мені було видно страх і гарячкові рухи лап.

— Не можу, — сказала я, і слова полетіли геть від мене за вітром, як сухе листя.

Я могла б скористатися літальними перетинками, які в нас є на боках, щоб планерувати на короткі відстані. Може, якщо розрахувати неймовірно точно, мені вдасться схопити вобика.

Але якщо не станеться диво, то нести його мені не вдасться.

Хоча ж недалеко. Кілька ярдів. Якраз вистачить...

Океан відступив, відкривши вузьку смугу піску в розколині між скель.

Ні, не встигну.

Вобик дивився на мене і щось казав. Я не чула, але він благав врятувати йому життя.

Мій батько мав приповідку: «Щоб дійти, поспішати не обов’язково». Я часто це від нього чула Він мав на увазі: не квапся, а подумай.

Я так і зробила.

З одного боку, я можу загинути.

З другого боку, це була б чудова історія для вечірньої розмови біля багаття. Ото мої брати й сестри здивуються!

З третього боку... але тут я зупинилася.

Я була настільки зайнята нещастям вобика, що не одразу звернула увагу на нудотно-солодкавий запах свійських собак, за яким котився впізнаваний кінський сморід. А третій дух мене вразив — то був новий, незнайомий запах.

Знати я його не знала, але здогадатися могла.

Тільки один вид ходить у супроводі собак і коней.

Подушечками лап я відчувала стукіт копит. Я озирнулася до дерев і побачила, як над ними метнулися вгору злякані птахи. Як я могла не помітити такі запахи? Через сирість у лісі, сильний вітер, через те, що відволіклася на вобика, який може потонути?

Я почула попередження — пронизливе виття, яким ми подаємо сигнал про небезпеку.

Але дивно: цей звук видавав не дейрн. Тон не зовсім такий. Невже люди?

Гущина прорвалася — так гострі кігті рвуть шкуру, — і переді мною виникли коні. Верхи на них не міг сидіти ніхто, крім людей.

Люди були великі й міцні, кінцівки в них виявилися товщі, ніж мені здавалось, а крики — жаскіші.

Невже солдати Мурдано?

Мені раптово згадалося прислів’я, що його навчив нас Дейлінтор: «Де червоне і сріблясте — дейрна ждуть лихі напасті!»

Ці люди були вбрані в щось рябе, сіро-буре. Зброя в них була неоднакова. Двоє з коней везли не людей, а перев’язані мотузками тюки шкур.

Браконьєри!

Голос, той самий, що подавав сигнал небезпеки, кричав:

— Ні! Ні! Не стріляйте!

Отаман браконьєрів із великим луком у лівій руці їхав на високому чорно-білому коні. І чоловік, і тварина дивилися на мене з небезпечною пильністю.

Правою рукою чоловік витяг стрілу із сагайдака. Миттєво наклав її на тятиву.

— Hi! — закричала я.

Моє серце було готове вирватися з грудей, збившись із ритму.

Сповнена жаху, дивилася я на те, як чоловік напружує м’язи й натягує тятиву.

Його очі бачили лише мене.

Я ж бачила тільки блиск наконечника стріли. Пальці, які розтислися. Відпущену тятиву.

І я стрибнула.

5 Порятунок у морі

Літати дейрни не вміють.

Ми вміємо планерувати в повітрі, але побороти тяжіння землі не здатні. Можемо тільки зменшити його, перетворивши своє падіння на повільну дугу.

Я випростала передні лапи, розкривши перетинки. Уп’явшись тридюймовими кігтями задніх лап у сипкий камінь, відштовхнулася й метнулася в бік кипучих грозових хмар.

Стріли розтинали повітря, як смертельний дощ.

Я вловила вітер.

Гострий край одного з Акулячих Зубів черкнув мене по хвосту, коли порив вітру напнув мої перетинки й підкинув угору.

Змилені коні ставали дибки на краю скелі. Я бачила розлючені обличчя людей, які вдивлялися в мене. Гострі досвідчені очі прикидали політ нової стріли.

І вона просвистіла повз мене швидше, ніж раптидон, який кидається з-під хмар на жертву. Так близько, що я бачила колір її оперення, малюнок на древку, тризуб-наконечник. І тонку жилу, за яку мене можна було б підтягти.

Браконьєрська стріла.

Я випустила повітря з-під перетинок, розігналася й пішла на ризиковане зниження.

Далеко внизу — і майже так само далеко попереду — в човні, махаючи лапами, стояв вобик із великими, нажаханими очима.

Човен підкинуло найбільшою хвилею. Я нахилилася ліворуч, спрямовуючись до рухомої цілі.

Я відчувала швидкий лет часу й відстані, коли човен врізався в підніжжя чорної скелі й розлетівся на тріски та дошки.

Вобик закричав. Тепер уже мені було добре його чути.

Він стрибнув уперед. Недалеко — адже вобики малі та опецькуваті створіння, — але цілком достатньо.

Мабуть.

Я летіла швидше, ніж будь-коли в житті. Між нас пролетіла стріла. Я проскочила під жилою, коли вобик почав падати.

Я ще скинула з-під перетинок повітря й метнулася, мов блискавка.

Вобик відчайдушно тягнувся до мене.

— Я тут! — крикнув він.

Я схопила його за лапу.

Від ваги вобика я немов налетіла на стіну. Дейрни не можуть нести в польоті нічого важкого.

Я перевернулася в повітрі. Захиталася, почала падати. Але за інерцією ми ще трохи пронеслися вперед, а море тим часом відступало — і ось ми опинилися на вузькій клиноподібній смузі піску.

Учепившись одне в одного, ми виривалися з лап прибою, який тягнув нас назад, немов бажаючи збити з ніг і забрати на глибину.

Але одна моя лапа змогла так-сяк упертися в мокрий пісок. Інша — на мій подив — ще трималася за лапу вобика.

Я поточилась — і ми впали в прибій. Мені в легені потрапила солона вода — і я закашлялася.

Подумала: чи не помру зараз?

Подумала: чи розсердяться на мене батьки, якщо помру?

Хвилі швидко верталися, набирали сили, щоб кинутися в скелю. Впали перші краплі дощу.

— Нагору! — тихо скомандувала я. — Лізь!

Перед нами була чорна скеля, яка за мить опиниться під водою, але ми щосили вчепилися в неї кігтями, дерлися нагору, виборюючи кожен дюйм, послизаючись, збиваючи суглоби.

Я штовхала вобика вгору перед собою.

Хвиля вдарила в мене. Я не мала сил її збороти. Вона підкинула мене й тримала, хоч як я загрібала лапами, втративши будь-яке чуття напрямку.

Ось так.

Ось так і мало скінчитися моє життя.

Мене накрило піною. Вода налилася в рот і намагалася пробитися глибше, в горло.

І тут я відчула.

Хтось схопив мене за шкуру на карку.

Лапа була мала, хватка слабка, а проте це виграло для мене мить.

І за ту даровану мить я змогла знайти опертя для передніх лап — а тоді й для задніх. Я шалено махала всіма лапами, нажахана, не помічаючи ран і синців, і голова моя то зринала над водою, то занурювалася.

Повітря. Ух. Повітря.

Я лізла на скелю. Просто переді мною підіймався туди вобик.

— Стережися! — крикнув він, і стріла врізалася в камінь так близько від мене, що зачепила шерсть біля вуха.

Мить, ще мить — і ми вже перемахнули вершину і з’їжджали другим боком скелі, недосяжні для жодних стріл.

Браконьєрам було нас не дістати — хіба що вони б пустили коней униз крутосхилом і через глибоку ущелину.

У небі сяйнула блискавка. Чорні хмари розверзлись — линув крижаний дощ.

Я подивилася на вобика. Вобик — на мене.

Ми віддихалися.

6 «Невже ти —...?»

— Здрастуй, — сказав вобик. — Як добре, що ти мене врятувала, дякую!

Бобики відомі своєю бездоганною ввічливістю.

Мені було не до люб’язностей.

Я промокла, змерзла, тремтіла. І почувалася аж ніяк не в безпеці.

Я струснула головою. Спробувала зосередитися.

Скеля. Браконьєри. Стріли.

У моїй збуреній голові раз у раз прокручувався той шалений стрибок. Я відчувала, що він мені ще не раз насниться — від такого сну прокидаєшся, вкрившись потом, віддихуючись і тремтячи всім тілом.

Дощ заливав нас, блискавка врізалася в скелі. Грім перекрив гуркіт прибою.

Я зморгнула, скидаючи краплі з повік, і подивилася на вобика. Він був невеликий — може, утричі менший за мене — і смішний, особливо в такому промоклому вигляді. Його срібляста шубка була мокра й брудна, і всі три хвости теж. Довгасті округлі вушиська стирчали над головою, наче великі крила.

А все решта в нього було кругле: голова, помітне черевце, очі — великі й блискучі, як сливи. Навіть лапи — білі так само, як вуха й писок, — теж круглі, як листки латаття. Нижня половина його морди була трохи лисяча: чорний ніс, довгі вуса, рот із піднятими кутиками, наче йому весь час весело. Під величеньким пузцем вобик був підпоясаний шкіряним ременем, на якому висів маленький мішечок.

— Треба сховатися, — сказав вобик. — Вони можуть нас шукати.

Я зітхнула, зусиллям поставила на ноги обважніле від пережитого страху тіло. Вобик мав рацію. Треба було десь перейти.

Ми пішли понад скелями на піщану смугу.

— Ідемо тудою, де хвилі накочують, — сказала я. — Вони змиють слід.

Ми, дейрни, — майстри маскування.

— Перепрошую, чи можу... чи можу я поцікавитися: ти маєш план?

— Мій план — не потрапити під стріли!

Вобик притих і опустив голову. Мені стало трохи ніяково, чи не образила я його, тож додала:

— Ходімо отуди, де попереду стара глина. Вона тверда, слідів на ній не видно. Піднімемося там, де скеля обвалена, і далі лісом. Мені до своїх треба.

— За нами ніби нікого не видно.

— І запаху нема, — сказала я, відсапуючись. — Але дощ ховає і звуки, і запахи. Треба чимшвидше звідси вибиратися.

— Мене звати Тоббл, — сказав вобик. — Я глибоко тобі вдячний. І я не хочу тебе обтяжувати...

— Пізно! — напівжартома відказала я.

І нагадала собі: привів сюди мисливців не вобик.

З іншого боку — на човні в скелю врізався саме він.

— Іменем усіх Предків, як ти потрапив у той човен? — спитала я.

— Мене взяли в полон пірати.

Я вирячила очі:

— Як ти сказав?..

— Пірати, — повторив вобик.

— І як це так — вобик потрапив до піратів?

— Як зазвичай.

— Тобто «як зазвичай»? — ще дужче здивувалася я. — Як це — «зазвичай» потрапити в полон до піратів?

— Якщо наловити повний човник липасів, то... ну, піратам твій вантаж, ясно, сподобається, — відказав Тоббл, знизавши плечима. — Який пірат не любить печеного липася!

— Правда?

— Звісно! Мої брати встигли вискочити з човна, а я заплутався в неводі й лишився сам. — Схоже, бідолаху не дуже засмутило, що брати навіть не спробували йому допомогти. Але, побачивши осудливий вираз моєї морди, він додав: — Та я найменший. Брати часто на мене уваги не звертали.

Оце виявилося в нас спільне.

Тоббл уважно придивився до мене. Схилив голову набік, майже поклавши її на плече.

— Чи не ображу тебе, якщо спитаю, що ти за звір? Ти схожа на собаку, а ходиш дибки, говориш...

— На собаку? — повторила я. — Жартуєш?

— То який ти звір?

— По-перше, голодний. По-друге, холодний. І мокрий.

— І я голодний, а ще я — вобик.

— А я — дейрна. Хто ж іще! — відрекомендувалася я з усією гордістю, на яку спроможна.

Тоббл пискляво-верескливо засміявся. Навіть сміх у вобиків кумедний.

— Так, а я чотириголова лісова фея!

Він уважно примружився.

— Вовча рідня? Напевне. А шуба в тебе золотава, гарніша за вовчу. Гмм. І літаєш, як політуха. І сумка в тебе на животі. У тебе передні лапи — руки з пальцями, а задні — як у собаки. Ходиш рівно, жіночої статі...

— Дякую, що ствердив очевидне.

— І в повадках у тебе щось майже людське проглядається...

Ми йшли, і Тоббл при цьому оббігав навколо мене.

— З іншого боку, я щойно бачив, як люди хотіли тебе вбити, — знову схилив він голову набік. — Звісно, люди й одне одного, бува, нищать.

— Я — дейрна, — твердо повторила я. — А ти — вобик. І, щоб ти знав, дейрни їдять вобиків.

Тоббл пирхнув:

— Дейрнів не буває, — сказав він з такою певністю, наче стверджував, що вода мокра. На жаль, до того йшлося й насправді.

— Але ось я перед тобою — мокра, голодна й холодна. І я визнаю: нас тепер не так багато лишилося, як колись. Але запевняю тебе, я знаю, хто я.

Ми видерлися обваленою скелею на високий берег і нарешті пірнули в лісову тінь. Дощ тривав, але крізь гілки дерев лив на нас не так сильно.

— Не розумію, — продовжив Тоббл. — Дейрнів уже... не лишилося, — говорив він тихо, наче розповідав страшну казку перед сном. — Мені так батько казав. І дід. І прадід. Ви, перепрошую на різкому слові, вимерли.

Я зупинилася й піднялася на весь зріст над малим вобиком.

— Ну тепер я тебе точно з’їм!

— Ти врятувала мені життя. Ти мене не з'їси.

— З огляду на те, що мене немає і мене не стосуються жодні закони — то чого ж?

Я прошепотіла це занадто голосно й нагадала собі, що треба поводитися тихіше.

— Просто так не роблять. Це неввічливо, — Тоббл крутнув головою, підняв один із хвостів і став його вилизувати. — То хто це хотів тебе вбити?

— Браконьєри, — сказала я. — Що, тему змінив?

— Ну а тепер я подякую тобі за те, що ствердила очевидне, — всміхнувся Тоббл — До вобиків браконьєри справ особливих не мають.

— Може, тому, що ви на смак, як черепаха.

— Просто не знаю, ображатися чи радіти.

— Нас убивають заради хутра, — сказала я.

— Можна? — спитав Тоббл, вказуючи на мою передню лапу. Я не заперечила, і він обережно помацав моє плече. — Навіть коли ти мокра, — здивувався він, — ти надзвичайно м’яка!

Я знизала плечима.

— Батько каже, що нині весь світ намагається вбивати дейрнів.

Хруснула гілка — Тоббл схопив мене за лапу.

Ми застигли на місці.

Я принюхалася. Ліве вухо Тоббла закрутилося, як голова стривоженої сови.

— Отам! — показав він. — Ждуть!

7 Браконьєри повертаються

Я жестом наказала вобикові припасти до землі, хоча в цьому й не було потреби: якщо навіть вобик стане на задні лапи, він усе одно буде нижчим за дейрна, який повзе навкарачках. Ведучи нас від стовбура до стовбура, я прораховувала кожен крок, щоб він був нечутний.

Дедалі сильніше пахло людиною, конем, собакою. Я напружила слух, але чула тільки биття власного серця.

Найдужче я боялася собак. Нюх вони мають майже такий самий гострий, як дейрни. Але вітер був нашим союзником: дув від них до нас і не давав їм нас унюхати.

Одна людина була ближче, я не мала в цьому сумнівів. Решта стояли віддалік із кіньми.

Рухаючись так обережно, що, певне, жоден хижак — не тільки людина — не помітив би нас, я просувалася вбік, у колючі зарості повилини.

І там був він.

Стояв на невеликій галявинці біля поваленого дерева — напружений, зосереджений. Висока, худа людина була вбрана в просту одіж селянина чоловічої статі: заношену брунатну сорочку, шкіряний жилет, сірий товстий накидач із відлогою, перев’язаний поясом, вовняні штани, високі чоботи з буйволячої шкіри.

Я майже нічого не знала про почуття людей, але все ж мені здалося: цей чоловік чимось стривожений.

Ні, більш ніж стривожений — розлючений.

— Гей ти, поводирю, побачив його знову?

Кричав не цей, худий, а хтось із лісу.

— Ні, пане, — відгукнувся чоловік на галявині. — Певне, він у морі потонув.

Я чула, як коні нетерпляче б’ють копитами. Неподалік підліском почулися кроки двох пар ніг — схоже, людських.

До чоловіка на галявині з різних боків підійшло двоє інших — на відміну від нього, бородатих. Один був невисокий і кремезний. Другий — високий і сухорлявий: я впізнала отамана браконьєрів. Обидва поверх шкіряних курток носили броню — панцир і наручні, які не поєднувалися між собою. Кожен був озброєний мечем, луком і двома ножами.

— Хто це, по-твоєму, був? — спитав отаман.

— Певне, вовк, може, пес, — сказав другий. — А що воно практично полетіло зі скелі — то, може, й дейрн.

— Ніколи сам дейрна не бачив і не зустрічав того, хто бачив би його... — отаман склав руки на грудях і прихилився до сосни. — А ти, хлопче, що думаєш?

— Не знаю, — відказав безбородий поводир. — Певне, ми й не дізнаємося...

— Кажуть, хутро дейрна — найм’якіше, найтепліше у світі. З однієї шкури ми б рік прожили — і ще б лишилося! — сказав кремезний чоловік у броні.

— Правда, — погодився поводир. — Але, може, ще більше нам приніс би живий дейрн — адже це такий рідкісний звір.

— Чортові тварюки, — сплюнув кремезний. — Мій дід малим двох таких бачив. Казав, у них носи зачаровані. Пукнеш — за сто ліг вчує.

Отаман пирхнув.

— То випадає сподіватися, що де один дейрн, там будуть і ще.

— Якщо ми ще такого зустрінемо, — звернувся до нього поводир, — будь ласка, не вбивайте його. — Зустрівши важкий погляд отамана, він на мить замовк і продовжив: — Я просто хочу сказати: якщо ми його зловимо живцем — він дасть нам більше!

— Та він і мертвий — золотий, а діла вдвічі менше, — буркнув отаман. — До речі, якщо я ще раз почую під час ловів «Не стріляйте!» — твою шкуру на базар повезу.

Поводир опустив голову.

— Так, пане.

— То, хлопче, якщо ти такий мудрий — куди нам тепер? — спитав отаман.

Поводир розвернувся й завмер на місці, придивляючись до дерев.

Він дивився в наш бік.

Хоча повилина й росла густо, в мене було відчуття, що він нас побачив.

Люди стояли тихо.

Поводир заплющив очі.

— Знову слід бере, — сказав перший бородань.

— То заткни пельку й дай йому взяти слід!

Поводир розплющив очі. Навіть із цієї відстані я розгледіла — вони були чорні, задумливі, з густими віями.

— Беремо на північ! — гукнув він усім. — Я зараз осідлаю коня — і вас наздожену.

Старші чоловіки пішли. Хлопець мовчки постояв, придивився. А тоді теж зник.

Проте, йдучи геть, він спинився й озирнувся на нас І мені здалося — хоча цілковитої впевненості не було, — що він усміхнувся.

8 Три хвости, три рятунки

Щойно небезпека минула, у животі в мене завило, наче він чекав часу, коли скаржитися буде безпечно.

Тоббл здригнувся.

— Що це?

— Мій живіт. Я їсти хочу.

— У мене в животі бурчить, коли я голодний.

— А в нас — виє.

Я зупинилася й уважно принюхалася, чи дійсно браконьєри подалися геть.

— Їхній поводир, — сказала я, — він же точно нас побачив.

— А чому нічого не сказав?

— Не знаю, — я похитала головою. — Зовсім не розумію.

І тут я відчула, що зовсім виснажилася. Шалений стрибок зі скелі, неймовірний політ, борсання в солоній воді, дощ, холод, страх — я просто хотіла додому, в затишне родинне кубло, де немає ніякої небезпеки.

На сьогодні я вже надосліджувалася далі нікуди.

Я подивилася на Тоббла і замислилася, що ж робити з ним. Про полювання я знала мало. Але відчуття було таке, що той, з ким розмовляєш, — усе-таки не здобич.

Тоббл, здається, відчув мої думки.

— Ти розумієш, що не можеш з’їсти мене, доки я не віддячу, врятувавши тобі життя?

Я мимоволі всміхнулася.

— Ти зібрався мене рятувати?

— Чого мені бракує в тілі, того в духу надмір, — Тоббл обтрусив бруд з огузка. — До того ж такий Закон вобиків. Ти врятувала мене — я маю врятувати тебе тричі.

— Чому тричі?

— Бо такий закон.

— А чому такий закон?

— Бо в нас три хвости.

Я насупилася:

— Нічого не розумію.

— Я законів не придумую. Я їм корюся.

Удалині почулося щось схоже на гуркіт грому. Ми обоє здригнулися: раптом то ознака не гніву небес, а того, що вершники повертаються?

— Не треба мені дякувати, — сказала я. «Особливо, — подумки додала. — з огляду на те, що за інших обставин я б тобою радо пообідала».

— То куди тепер? — спитав Тоббл.

— Тобі зі мною зараз не можна. Моя зграя вже кілька тижнів харчувалася самою корою та черв’яками — вони тебе вмить зжеруть.

— Але ж я мушу ризикнути.

— Зі мною не можна, — твердо сказала я, з подивом упізнаючи тон, яким часто зі мною розмовляли батьки.

— А проте я мушу.

Я вирішила звернутися до його здорового глузду:

— Ти мене сповільниш. І будеш дуже шуміти.

— Якщо ти вважаєш, що я шумітиму на землі, то, може, повези мене на спині. У твоїй сумці я не вміщуся, — Тоббл наставив на мене благальну мордочку. — Три рази, — сказав він. — Закон вобиків. Ти мене так просто не позбудешся.

— Якщо з’їм — позбудуся, — тихо прогарчала я, намагаючись звучати загрозливо.

Не встигла я нічого додати, як Тоббл уже виліз мені на спину.

— Сподіваюся, ти не проти, — сказав він.

— Щоб у мене на спині сидів волохатий обід? — спитала я. — Здається, проти.

— Здається, я забув спитати, як тебе звуть, — промовив Тоббл, не звертаючи уваги на мій тон.

Я зітхнула — гучно й значуще.

— Я — Биш.

— Биш, — повторив він. — Гарне ім’я для гарної дейрни.

Він нахилився мені до вуха й шепнув:

— Якщо ти справді з них.

Я озирнулась і зробила люту гримасу.

— Жартую, — широко всміхнувшись, запевнив він. — Не зважай.

— Мабуть, важко на тебе не зважати.

Додому довелося йти довшим, кружним шляхом — я хотіла добре замести сліди, щоб не привести браконьєрів до медневого вулія.

Небо було затягнуте хмарами, і до заходу сонця вже було недалеко. Я пішла на схід, потім на північ, а тоді попростувала до свого тимчасового житла й постійної сім’ї.

Тоббл був неважкий, але питання, що з ним робити, коли дістануся до вулія, мене не відпускало. Принаймні він відволіче всіх від питання серйознішого — чому я так далеко забрела.

Хай там як, а дейрни — звірі культурні, навіть коли голодні. Якщо я скажу, що Тоббл — друг, то ніхто з моєї зграї не стане його їсти. Хоча почнуть цікавитися, чого це я подружилася з потенційною здобиччю.

Я спробувала ще раз.

— Пора тобі вже злізти з мене та йти додому.

— Розумію, що ти переймаєшся. — Тоббл пригнувся, коли я пробігала під колючими кущами. — Але я сам про себе подбаю.

— Як? — я майже сподівалася, що звірятко має якусь особливу таємничу силу.

— Своєю рішучістю, — впевнено промовив Тоббл. — Одне скажу: у гніві я жахливий.

— Пам’ятатиму, — відказала я, намагаючись не розсміятися.

— То куди ми йдемо? До тебе додому?

— Так. Ні. У нас по-справжньому домівок немає, ми кочуємо. Довго на одному місці не засиджуємося.

— А я думав, ви на деревах гнізда робите. Мені так розповідали.

— Раніше було так. Зараз — ні. Але мене батьки навчили мостити гніздо. Це треба вміти. Їх плетуть із павутини кругломережників, болотяного очерету, вербового гілля, а потім вистеляють мохом і будяковим пухом.

— Я вражений. Напевне, ваші пальці тут стають у пригоді.

— Так, вони дуже корисні, — я поворушила ними в повітрі.

— Але ти просто хвастаєш, — сказав Тоббл. — Певне, не вмієш.

Я озирнулася й побачила: його вушиська крутилися, як два маленькі вихори, — згорталися й розгорталися.

— А для чого ти це робиш? — поцікавилася я.

— Просто так, — усміхнувся Тоббл.

За кілька хвилин я зупинилася перевірити, чи не чути в повітрі чогось нового. У мене було дивне відчуття, ніби щось негаразд, хоча вітер нічого нового не приносив. Пахло сосновою смолою, пріллю. Верболозом і квітами імбиру. Було чути, як червона сова ворушиться в гнізді у розвилці старої ялини.

— Чути що-небудь? — спитала я.

— Ні, — відказав Тоббл. — А вуха в мене чують все.

Я знову зосередилася. Нічого. Немає про що казати. Звичайно, таке відчуття в мене часто виникало тоді, коли я робила неправильний вибір. Усвідомлення, чим я ризикувала, приходило вже потім.

Здебільшого мої вилазки бували дуже обережними. Навіть сторожкими. Але сьогодні я зайшла надто далеко. Я зовсім не раділа перспективі пояснювати батькам, чому і куди ходила. Але все одно хотіла чимшвидше повернутися додому. Я зробила велику помилку — дуже велику. І ще одну робити дуже не хотілося.

— Ми живемо під землею, — обізвався Тоббл, можливо, щоб відволікти мене від хвилювань. — У нас чудові тунелі. На багато ліг під землею тягнуться. У мене там своя кімната. Величезна. Розкішна.

— Чудово, — сказала я й рушила з місця, прискоривши крок.

— Я там живу з братами: Блекстоном, Рупавортом і Піддлкомбом.

— Гм.

— А ще Макґупперсом, Джеллігорном і Брібблсом, — потім Тоббл помовчав. — Так що це не зовсім моя власна кімната.

І я знову спинилася. Щось було негаразд. Щось у повітрі.

Шерсть у мене стала дибки. У носі защипало.

Я здригнулася, хоча вже встигла зігрітися.

Я ледве пленталася, мене знемагала втома.

— Тримайся, — сказала я Тобблові.

Тоді впала на всі чотири й поскакала щодуху.

9 Страх

Я мчала між дерев, тоді смугою голого каміння, поцяткованого дрібними фіолетовими квіточками. Двічі спотикалась, але Тоббл міцно тримався лапками за мою шию.

— Пильнуй! — сказала я, віддихуючись.

— Буду, Биш, — відказав Тоббл із серйозністю, яка викликала тривогу, і ми обоє замовкли.

Хмари над нами розходилися — вітер гнав їх углиб суходолу. Небо, де-не-де відкрите, світилося зловісним сяйвом; вечоріло.

Я бігла до вулія меднів з іншого боку, але нехай. Я знаків не потребувала.

Мене вів інстинкт, спрямовував мій ніс додому, додому, додому.

Я перескочила струмок — і різко спинилася.

— Що таке? — спитав Тоббл.

Я застигла на місці, як мене вчили батьки, й прислухалася, принюхалася. Щоб дійти, поспішати не обов’язково.

Спереду, з північного сходу, було чути запах людини. Може, то поводир? Коні, собаки й усі решта були вже далі.

Попереду, у двох хвилинах швидкого бігу, чекав мій дім.

— Тут щось не те, — сказала я, мотаючи головою, ніби в суперечці сама з собою.

— Що там?

— Тихо!

Я прислухалася, Тоббл теж.

Тих звуків, яких я очікувала, ще не було. Хіба з цієї відстані мені не має бути чутно своїх? Дейрни вже повинні б збиратися в дорогу. Вони, певне, мене шукають. Чи дерева такі густі, що не пропускають звуків?

У нас попереду далекий перехід. Збирання має бути в розпалі. Харчі загортають у пунанове листя, складають знаряддя, якісь пам’ятні дрібниці ховають у сумки.

Та я не чула звуків. Лише відсутність звуку. Порожнечу.

Я намагалася вловити з повітря запах. Його практично не було — я не могла нічого вирізнити. Вітер тут мені не дуже допомагав, але з темних глибин розуму здіймалося прадавнє відчуття.

Страх.

Я сіла на землю, і Тоббл з’їхав зі спини.

— Мені треба йти, — сказала я і, не встиг Тоббл відповісти, кинулася бігти.

Я мчала, перечіпаючись через гілки, що лежали на землі, послизаючись на мокрому листі.

Обминала перешкоди. Бігла навпростець. Пробивалася крізь підлісок, ні на що не зважаючи, примружившись, щоб гілля не било в очі.

І знову зупинилася.

Заблукала. Я заблукала.

Я тяжко віддихувалася, проклинаючи свої короткі ноги й слабкі легені, що ніколи не давали мені відчути тієї радості, яку відчувають найшвидші бігуни.

Прилетів підступний вітер — і кинувся мені в ніс.

Запах, жирний і жахливий, полився мені в горло, мов лава.

Я відчула все ще до того, як зрозуміла.

— Ні! — прошепотіла я.

Увесь світ затих — тільки десь далеко Тоббл хоробро біг до мене, намагаючись наздогнати.

Я побачила пагорб: упізнала його за великою самотньою сосною на верхівці. За тим пагорбом — наш табір.

Я хекала, відсапувалася, лізла вище й вище — і там, де звук вже не притлумлювала ця купа землі, тиша відступила.

Я почула.

Виття, крик.

Смертельну муку.

Біль, для якого немає слів.

Жах і відчай.

Я кинулася бігти.

10 Жахіття

Бігла я цілу вічність. І все одно та мить, коли все стало зрозуміло, настала занадто швидко.

Вискочивши на рідколісся, я побачила людей у сріблястому й червоному, їхні стріли та палаші, їхніх змилених коней і собак, що стікали слиною.

То був хаос То була кров. То була тьма.

Не браконьєри — це інші люди. їхній одяг не був строкатим, озброєні й споряджені вони були всі як один. Поверх кольчуг одягнені в однакові червоно-сріблясті безрукаві одежі. На головах мали гостроверхі шоломи з вузькими прорізами для очей. На їхніх чоботях блищали шпори. На поясі висіли палаші. У руках були списи.

То були не браконьєри. Солдати Мурдано.

Вулій меднів — як кількаповерховий дім заввишки і завширшки — став золотавим і слизьким від дощу. У ньому вирувало полум’я. З кожного отвору виривався чорний дим.

Один солдат зіскочив з коня й ткнув списом у якусь купу хутра.

То був Дейлінтор — наш старійшина. Сивомордий, але мудрий і обізнаний з повадками людей.

Проте його мудрості тут не вистачило.

І тут я побачила їх.

Усіх.

Батька.

Матір.

Сестер.

Братів.

Вони лежали купою на землі, як гора шкур, спливали кров’ю — білою, перламутровою, вона просякала листя, їхні розплющені очі скляніли, роти лишалися відкритими. Убиті, знищені.

Наче вони скупчились і не встигли розбігтися. Батьки лежали зверху — немовби й зараз намагаючись захистити дітей, затулити їх своїми тілами.

Я кинулася бігти.

Хотіла шматувати, калічити, мститися — це бажання разом з утробним риком здійнялося з якоїсь такої глибини мого єства, про яку я навіть не підозрювала.

Я вже майже вискочила з лісу, коли мене щось штурхнуло в бік. Перекинуло на спину, сплутало ноги.

Не вірячи очам, побачила тризубий наконечник, що врізався в мій правий бік. До стріли була причеплена майже невидима жила — проте настільки міцна, що могла б стримати й самця-вука. За жилу тягли.

Я намагалася вирвати стрілу, але наконечник був зазубрений. То була не вбивча, а ловча стріла.

Зубами я схопила нитку, намагаючись її перегризти. Я лютувала й упиралася.

— Та вгамуйся, дурненький! — почулося з-за дерева.

Не вгамовувалася. Не мала наміру здаватися. Я піду до матері, до батька. До братів, до сестер, до моєї зграї, до моїх...

Я почула кроки, але розвернулася надто швидко — і відчула удар в потилицю.

Але відчувала я це коротку мить — а тоді все поглинув темний вир.