Останниця. Одна на світі

23 Кора ді Скола

Хоча плавання тривало лише кілька годин, але до наступного ранку нас на суходіл не випустили, тому що на причалі не було місця. Опинитися на сухій нерухомій землі — то було велике полегшення.

Порт мав форму півмісяця, широкого й глибокого, з довгими кам’яними пірсами. Біля кожного можливого причалу по два, а то й по три стояли пасажирські й вантажні судна, приватні яхти — аж ті, хто перебував на палубі найдальшого з них, мали доходити до землі через інші палуби. Я навіть не уявляла, що на світі — не те що в одному порту — є стільки всього, що плаває.

— Тут іще жвавіше, ніж у мій останній приїзд, — насупила брови Кхара. — Щось діється.

Ми пробиралися крізь юрмище людей і коней. Мимо проходили вантажники з важкою ношею. Пишно вбрані пани сиділи в паланкінах, а їхні носії розганяли юрбу. Коні й осли змагалися за місце в потоку.

Мені чомусь раніше не спадало на думку, що острів — це теж місто. Уявлялися просто бібліотеки, повні сувоїв, де розумники обговорюють важливі питання. Але, звичайно, навіть ученим потрібно їсти, спати й купувати одяг. І Кора ді Скола — це не звичайне місто. Цс місто, повне представників панівних видів.

Не встигли ми далеко зайти, як мене, наче молотом, ударив різкий запах. Фелівета — і то дуже близько!

Я озирнулась — і кров застигла в жилах. Величезне, гнучке створіння — котяча статура, золоті смуги на чорній шкурі — невимушено прогулювалося в товаристві двох людей, які, здається, зовсім його не боялися.

Одна річ — почути запах фелівети, перебуваючи в рідній зграї. А з відстані, коли до кігтів та ікл цього звіра менше ніж стрибок, — то вже інша.

Ми з Тобблом сахнулися й зупинилися, але Кхара закликала нас рухатися вперед.

— На острові не треба боятися фелівет, — мовила вона. — Тут усі види уклали угоду про ненасильство.

І справді, повільно йдучи містом, ми бачили просто на вулиці столики кав’ярень, при яких люди сиділи на стільцях, а фелівети лежали на дерев’яних лавах. Яких тільки кольорів не мало їхнє хутро! Я бачила суцільно темно-сині, густо-бордові, чорні шуби, а також смугасті й плямисті. Проте спільна в них була грізна, міцна тілесна будова — таке тіло казало: я можу вбити тебе одним ударом лапи.

Усюди також були раптидони; часто вони сиділи на високих стовпах із перекладиною, дзьобаючи м’ясо з рожна.

Цих я хоча б бачила у минулому житті. Як і фелівети, вони, здається, теж були розмаїті своїм виглядом, але всі мали широченні крила, страшні пазурі й загнуті дзьоби, від самого вигляду яких я здригалася.

Ми навіть бачили кілька водойм із натітами. Вони ніжились у воді, зануривши в неї нижню половину тіла, і дружньо бесідували і з феліветами, і з раптидонами, і з людьми.

Терамантів я не бачила — і, правду кажучи, відчувала полегкість. Уже бачити стільки фелівет на відстані одного великого стрибка — то був чималий струс Та й від вигляду інших хижаків, здатних легко понести на закуску до гнізда дейрненя чи борсука, — раптидонів, які чистили пір’я аж надто близько від нас, — легше не ставало. Після знайомства з натітами я ще теж не зовсім відійшла. Тільки хижих комах мені й бракувало в той час — я й так почувалася дуже незатишно.

Валліно й Тоббл теж, здається, були не в захваті. Обидва сторожко роззиралися в натовпі, і весь їхній вигляд свідчив про таку ж тривогу, яку відчувала я.

— Знайдімо собі кімнату і стайню для бідолашного Валліно, — сказала Кхара. — Я знаю місце.

Ми зійшли з головної вулиці в цілу мережу таких вузьких провулочків, що Кхарі довелося зійти з Валліно і повести його за собою. Кінь зачіпав боками стіни високих кам’яниць обабіч нас.

Урешті ми дісталися великого двору. На одному боці був чепурний, побілений заїзд із вивіскою, на якій було написано «Повішена корова». Напис супроводжувала картинка, яка пом’якшувала похмурість назви: там була зображена корова, що висіла, проте була обв’язана мотузкою посеред тулуба.

— Страшнувато вони тут жартують, — прошепотіла я.

Кхара засміялася. Відв’язала від спини Валліно торбу з речами й підняла палець.

— Почекайте тут, — сказала вона. — Ні з ким не розмовляйте. Побачите — на острові більшість мешканців, незалежно від виду, розмовляє загальною говіркою, а не недаррською.

Ми провели Кхару поглядом, і вона зникла за стосом дерев’яних ящиків, навалених у далекому кутку двору. За кілька хвилин повернулася: то була вже Кхара-дівчина. Вона вбралася в довгу синю сукню з білими оборками, а волосся в неї було розпущене й розчесане.

— Тепер знову бачу, що ти жінка, — тихо сказала я. — Мені ще треба лишатися собакою?

Кхара кивнула:

— Поки що треба.

— Гав, — буркнула я.

— Навіщо ти перевдяглася, Кхаро? — спитав Тоббл.

— Острів — місце спокійніше, — відказала вона. — Тут панує свобода думки, то й до жінок краще ставляться, нарівні з чоловіками. Принаймні так раніше було.

Кхара наказала Валліно лишатися на місці, а нас із Тобблом повела в низенький вхід. Зовні заїзд був дуже тихий, а всередині в ньому аж гуло: за столами було повно галасливих відвідувачів. Крізь юрбу пробиралися дві служниці з глеками пива, меду й сидру. Господар — чималий мужчина з лисою головою, круглим животом і розмальованими руками — метушився за шинквасом, приймав замовлення, наливав і прибирав посуд.

Поки Кхара пробиралася до шинкваса, на неї дещо дивно озиралися: у залі було мало жінок. Але мене це турбувало значно менше, ніж фелівета, що вмостилася на широкій лаві під стіною в глибині: її тіло було довжиною, певне, у два людські зрости. Мускуляста кішка була захоплена розмовою із сивобородим чоловіком.

«Цікаво, про що ж вони можуть говорити», — подумала я.

— Елдоне! — гукнула Кхара до чоловіка за шинквасом. Коли той не відповів, крикнула голосніше: — Агов, Елдоне!

Шинкар озирнувся, помітив, хто його гукав, і усміхнувся.

— Кхаро! Давно ж не бачилися, — він стишив голос — Ти як — ще... робітниця лука і ножа?

— На жаль, так. А ви скучили за справою?

Елдон зітхнув і закотив очі:

— Та в лісі з дикими звірами було куди спокійніше, ніж тут.

— Я маю надію, що ви мені можете допомогти. Мені треба кімнату для себе, моєї собаки й ручного вобика, а також стайню для коня.

Тоббл трохи надувся, коли почув, що його назвали ручним. Я йому не співчувала: про мене взагалі сказали, ніби я собака.

— Кімнату? — наче не повірив власним вухам Елдон. — Та на острові зараз вільного кутка не знайти!

Кхара насупилася.

— Як? Чого?

— Через цю евмонію в місто стільки всіх набігло — на кожного тутешнього двоє приїжджих.

— Через що?

— Через евмонію. Ти хіба не на неї приїхала?

— Елдоне, а тепер усе з початку. Що таке евмонія?

Чоловік знизав плечима і скривився.

— Та це така новинка, яку придумали Арактік — придворна Провидиця Мурдано — і Рада вчених. Щось ніби похорон, хоча настрій на ньому зовсім не печальний, як бачиш, — він обвів жестом гомінливу залу.

— Похорон? А хто помер? — спитала Кхара.

— Навіть не помер — вимер. Цілий вид. Офіційно проголошено, що дейрни зникли з лиця землі.

Кхара зморгнула.

Тоббл, тремтячи, схопив мене за лапу.

Я скрикнула, але, спохопившись, загавкала, щоб ніхто цього не помітив.

— Я так розумію, це ніби цілий вид ховають, — мовив Елдон. — Три дні питимуть і гулятимуть. Ну, звісно, якісь печальні промови будуть. А загалом...

Далі я вже не чула.

Я проскочила під ногами відвідувачів надвір. Знайшла темний, заплетений плющем куток і зіщулилася там.

Тремтіла й не могла стриматися.

Плакала й не могла зупинитися.

Я прибула сюди, аби побачити пиятику з нагоди смерті мого виду.

До цієї миті я боялася, що лишилася останнім дейрном на землі.

Тепер я в це повірила.

Тепер повірила.

Я витягла з сумки мапу. Дивилася на неї, і сльози застували очі.

Я бачила річки і долини, рівнини й гори. Бачила плавучий острів у широкому морі.

Бачила малюнок дурного дитинчати, якого навчив дурний старий дейрн.

Я бачила правду.

Я — останниця.

24 Один дейрн

Після того, що дізналася зранку, я майже не розмовляла, хоча цілий день і Кхара, і Тоббл намагалися поговорити зі мною.

Більшу частину дня ми просиділи у дворі, чекаючи, чи зможе Елдон знайти нам місце для ночівлі. Уже почало вечоріти, коли він урешті знайшов нам останній вільний закуток у брудній стайні неподалік заїзду.

Коли ми облаштувалися там, Елдон приніс Кхарі ковдри й кошик із тим, що лишилося в нього на кухні: ковбасою, нарізаним хлібом, морквою, козячим сиром, білими оливками, кількома стиглими пліками — і глечик води.

— Був би радий, якби міг дати тобі кращі апартаменти, — зауважив він, копнувши прілу солому на долівці.

— Дуже дякую за допомогу, — сказала дівчина. — Ми чудово заночуємо.

Елдон нахилився й погладив мене по брудній голові.

— Хороша собачка, — сказав він. — Скупати б тебе, красуне, — він випростався й звернувся до Кхари: — А ти ж на евмонію лишишся, правда?

Кхара поглянула на мене.

— Ні, в мене завтра справи в Академії. Потім відпливаю.

— Дуже шкода, що більше нічим не можу тобі допомогти, Кхаро.

— Ви дуже багато зробили, Елдоне. Я вам дуже вдячна!

— Завжди тобі радий, — сказав він і пішов.

Кхара розклала переді мною всі харчі, які приніс Елдон.

— Биш, — звернулася вона. — Ти цілий день не їла. Хоча б м’яса трохи пожуй.

Тоббл погладив мене по плечі.

— Ну будь ласка, — припрошував і він. — Тобі треба підкріпитися.

— Нащо? — спитала я. — Навіщо мені їсти, Тоббле?

— Щоб... щоб сили були.

— Я останній дейрн на землі. Навіщо мені сили? Навіщо мені взагалі жити?

— Мені здається, — лагідно мовив Тоббл, — що коли хто останній на землі, то він для світу особливо важливий.

— У мого батька була приповідка... — відказала я захриплим від плачу голосом. — Ну, багато в нього було всіляких приповідок. Але одну він усе повторював і мені, і моїм братам та сестрам: «Один дейрн — не дейрн».

Тоббл схилив голову набік:

— Щось я не розумію.

— Це означає, — пояснила Кхара, відкраявши для мене шмат ковбаси та шмат сиру, — що Биш здається, наче без товариства інших дейрнів їй немає місця на землі.

— Це означає, — сказала я, — що зграя для мене — все. А без неї я — ніхто.

Кхара дала Тобблові моркву. Він віддав її назад:

— Це для Валліно.

— Точно? Йому ж Елдон сіна настачив і ячменю.

— Мчно! — відказав Тоббл, який уже встиг набити повний рот.

Валліно прийняв морквинку з радісним іржанням.

— Биш, — сказала Кхара, відламуючи шматок хліба, — а от у мене немає «зграї».

— Але ж у тебе десь є сім’я, — сказала я, трохи стверджуючи, трохи питаючи.

Кхара не одразу відповіла.

— Ну... певно...

25 Стовп Істини

Ніч була довга. Дуже довга.

Я прокинулась із закислими після сну очима й сунула голову у відро з водою, поставлене для Валліно, чим дуже роздратувала коня. Кхара поділила на всіх рештки вчорашнього хліба, але їсти я не хотіла.

— Закінчуймо з цим, — сказала Кхара з похмурою рішучістю. Вона встала й обтрусила з себе солому. — Принаймні тобі вже не треба буде вдавати собаку, Биш.

Тоббл смикнув дівчину за спідницю.

— Ну будь ласка, Кхаро, — благав він із повними сліз очима, — невже не можна якось по-іншому?

Кхара подивилася на Тоббла, потім на мене, потім знову на нього.

— Маєте мені довіритись. Коли б я знала інший спосіб захистити Биш, то вдалася б до нього.

— Навіть якби ти з цього нічого не мала? — спитала я.

— Авжеж, — відповіла вона. — Навіть якби так. Але перед евмонією я не можу сама захистити тебе від світу, особливо зараз. І на острові теж. І ти не можеш, Тоббле.

— Я можу спробувати! — Тоббл склав лапки на грудях.

— Ферруччі — наша найбільша надія. Він могутній. Мудрий. І ще він знає, що на думці в Мурдано.

— Тоббле, — сказала я. — Дуже вдячна за твою вірність. Але тобі вже, гадаю, час додому. Що буде зі мною від сьогодні — я навіть уявити не можу. І ти чув, що казала Кхара: вобикам тут немає чого робити. Навіть найхоробрішим вобикам.

Тоббл похитав головою.

— А я гадав, подруго, ти вже давно зрозуміла, що мене здихатися не так просто!

Почувши від нього слово «подруга», я крізь сльози всміхнулася. Поглянула на Кхару, чекаючи підтримки. Але вона лише знизала плечима.

— Закон вобиків, Биш. Тоббл сам за себе відповідає, сам вирішує. Я нічого з ним не можу зробити.

Ми залишили Валліно в стайні. Елдон запевнив нас, що кінь буде в безпеці. А на вулицях уже збиралися такі натовпи, що конем проїхати крізь них було б непросто.

Коли ми вирушили до вежі, був ще ранок, а містом уже юрмилося навіть більше всіляких створінь, аніж учора. Юрба була святкова. Здавалося, що зникнення мого виду всіх радує.

Нарешті ми дісталися підніжжя високого Стовпа Істини. Його оточував невисокий кам’яний мур, а за ним на чатах вільно стояла варта Академії в чорному й золотому, озброєна списами. Шоломи вартових зблискували в ранковому сонці.

Тут уже була ціла черга людей, які бажали поговорити з воротарем — згорбленим дідом. Той також був убраний у стрій Академії, тільки в руках мав не спис, а жезл. Він приймав рішення швидко, показуючи тим жезлом назад, якщо впускав когось, і вперед, якщо казав прохачеві йти геть.

Ми стояли мовчки. Кхара не дивилася мені в очі, не розмовляла з Тобблом.

— Не хвилюйся, — прошепотів Тоббл, гладячи мене по голові, але я відчувала, що його лапка тремтить.

Я ж відчувала дивний спокій і покірність долі, хай якою вона буде. Я бачила загибель своєї зграї, своєї сім’ї, свого життя. Що гіршого будь-хто міг би зі мною зробити?

Ми втрьох підійшли до воротаря, який звів сердитий погляд на Кхару.

— Моє ім’я Кхарассанде, і я знайома з Ферруччі-ґхарі. Хочу поговорити з ним у важливій справі.

Воротар спитав:

— А хто це з вами?

— Це вобик, його звати Тоббл. Він мій слуга. А це моя собака Биш.

Старий не затримував погляду на Тобблі, а до мене придивився довго й уважно, і я не мала сили відвести очі.

— Дівчина, вобик і собака, — мовив він, злегка хитнувши головою.

Тоді махнув жезлом назад — і ми пройшли в браму брукованою доріжкою до арки, високої, мов клен.

Весь нижній рівень вежі був великим круглим відкритим простором. З високої стелі на товстих ланцюгах звисали масивні світильники, повні якоїсь речовини, яка світилася червоним. Понад увігнутими стінами видніли заокруглені сходові колодязі. Я побачила тут кількадесят людей, двох червоно-бурих фелівет і яскраво-помаранчевого раптидона, що ліниво кружляв угорі.

Також у підлозі тут була глибока, облицьована каменем заглибина — став, у якому чекали натіти з водяних рівнів, розташованих нижче.

Я налаштувалася на довге чекання, на незатишне стояння серед лункого простору — але посланець, убраний у стрій Академії, підійшов до нас майже одразу. Він був високий і цибатий — можливо, одного віку з Кхарою — і мав розумне обличчя.

— Ваше ім’я?

— Кхарассанде.

— Ідіть за мною.

Я дуже рідко ходила сходами, а на чотирьох — узагалі ні разу. Підйом виявився непростим завданням, і я зрозуміла, що мені вдасться здолати сходи лише бігом.

Отже, на наступному поверсі вежі я опинилася першою. Той поверх був призначений для терамантів. Там було темно, як безмісячної ночі. У повітрі тхнуло гнилизною. Далі стало ще гірше.

У темряві я помітила тьмяне, неприємне світло. Воно було зелене, але в ньому вимальовувалися червоні лінії, що склалися в обрис тераманта.

Він нагадував мені жука чи, може, богомола. Значно більший за обох, значно більший, аніж я уявляла. Більший за дейрна. За людей, яких я бачила. На його приземкуватому, довгастому й рівному тілі за спиною, подібні до броні, лежали крила, задніх ніг було шість — з колінцями й шипами, як у павука.

Голова в тераманта була трикутна з двома опуклими очима. Навколо рота, який відкривався й закривався з математичною злагодженістю, були чотири жвали — короткі, але сильні кінцівки з гострими загнутими лезами. Напевне, такими лезами можна легко прогризати дорогу між корінням і в ґрунті під землею. Також ними можна ловити і їсти всіляких тварин — зокрема й дейрнів, якщо вірити страшним історіям від моїх старших братів і сестер.

Зеленого й червоного світла додалось. Я зрозуміла, що очі в мене просто звикають до темряви і я починаю вирізняти десятки інших таких комах.

Мене наздогнали Кхара, Тоббл і посланець.

— Тераманти, — сказала Кхара й здригнулася: їй, схоже, було так само незатишно, як мені.

І знову мені довелося бігти, щоб здолати сходи на чотирьох ногах, але цього разу я вже була готова до того, що наступний поверх виявиться майже таким самим лячним, як цей.

У кінці сходів мене чекала висока зала, густо заросла деревами. То були справжні дерева, але якоїсь неприродної форми, з блискучим синім листям. Гілки в них росли не так угору, як понад землею, і спліталися вгорі в різних місцях, утворюючи щось ніби помости.

На цьому гіллі невеликими групами сиділи й вели дружню бесіду фелівети.

Надійшов посланець разом із Кхарою й Тобблом.

— Фелівети, звичайно, не становлять жодної небезпеки, — сказав посланець. — Вони чинять за угодами нашого острова. Це — найбільш учені з фелівет: чудові митці, поети й філософи.

Хай які вони вчені, подумала я, але кілька пар блискучих очей усе ж провели мене, коли ми вирушили на наступний поверх.

— А де поверх дейрнів? — спитав у посланця Тоббл.

— На самій горі. Але, звичайно, зараз він не використовується.

Ми перейшли на людський поверх, розташований під раптидонами. У ньому стояла будівля — ніби вежа всередині вежі. Вона ніде не торкалася зовнішньої стіни, так що навколо неї пролягала широка кругла галерея.

Посланець завів нас у внутрішню вежу, і ми спинилися перед поважного вигляду золотими дверми. Він підняв руку, готуючись постукати, але не встиг цього зробити, як двері навстіж розчахнулися: за ними стояв темноволосий молодий чоловік у простій чорно-золотій сорочці й штанях — здається, то був студентський однострій.

— Заходьте, будь ласка, — мовив він. — Я Лука, студент Ферруччі. А також його помічник.

Кхара з Тобблом увійшли, а в мене неначе всі лапи відібрало.

Лука всміхнувся до Кхари. Вона зустрілася з ним очима й усміхнулася у відповідь — як мені здалося, сором’язливо.

— Ваш собака? — спитав Лука.

Вона озирнулася.

— Биш, — покликала вона. — Заходь.

Неважливо, зверталася вона до мене як до собаки чи як до дейрна.

Я набрала повні груди повітря й переступила поріг, знаючи, що зараз моє життя знову безповоротно зміниться і я нічого не зможу з цим вдіяти.

26 Ферруччі

Кімната, куди ми ввійшли, була такою, якої я навіть уявити не могла. Темна, мов печера, зі стінами всуціль у глибоких полицях. Усі ті полиці були напхані сувоями та оправленими в шкіру книжками. Під ними навіть стояли драбини на коліщатах, аби можна було доступитися до найвищого місця полиць.

Я одного разу бачила книжку. Вона належала Дейлінтору й була найціннішим нашим скарбом. Маленька, тонка — таку легко взяти в руку, — зовсім не схожа на ці величезні томи, зроблена з кори й пресованого листя. Ту книжку для Дейлінтора зробила його прабабуся, ретельно записавши в неї давні вірші. Як і багато дейрнів, писала вона раптидоновим кігтем і соком ягід ясниці.

Усі слова книги, яку Дейлінтор міг легко покласти в сумку, мабуть, умістилися б на одній-двох сторінках великого тому, що лежав відкритим на дерев’яному столі посеред кімнати.

Скільки ж знань у цих книгах і сувоях? Мабуть, тут списано все, що є на білому світі. Чи є таке питання, на яке в цих книгах немає відповіді? Чи є така біда, на яку вони не знають ради?

На мить я забула, що зі мною сталося, забула навіть про друзів. Не стаючи на задні лапи, я рушила до найближчої полиці, зачарована запахом чорнила й паперу, пилу та шкіри.

— Ферру! — вигукнула Кхара, і я різко зупинилася.

Я озирнулася й побачила, як вона обіймає старого чоловіка в довгій золотій мантії, розписаній різними знаками, рунами та ієрогліфами. У старого були каламутно-зелені очі й бліда шкіра, суха, мов папір. Довга борода його спадала на груди пружними хвилями, наче замерзлий водоспад.

— Давно ж, давно не бачив тебе, Кхаро, — мовив Ферруччі. — Ти приїхала подивитися на евмонію? Неабияка буде подія. Сама придворна Провидиця Арактік прибуде її вести!

Кхара опустила руки і несподівано серйозним голосом промовила:

— Ну, схоже, я дещо розладнаю цю церемонію, — вона кивнула на мене. — Ось, бачите?

— Зір у мене вже не той став, — зітхнув Ферруччі, — Що ти маєш на увазі, дитя моє?

— Биш, підійди сюди, — покликала мене Кхара.

Я пішла повільно, обережно на чотирьох.

— То що тут у нас? — спитав Ферруччі.

Кхара набрала повні груди повітря.

— Ферруччі, знайомтеся: це — Биш.

— Твій пес? Ну... хороший, хороший песик.

Я встала на ноги й сказала:

— Для мене честь познайомитися з вами, але я не пес.

Ферруччі застиг на місці з роззявленим ротом.

Підскочив Лука, підхопив учителя під руку, наче той був готовий упасти.

— Я не... — Ферруччі пильно вдивлявся в мене своїми каламутними очима. — Це ж не...

— Так і є, ґхарі, — мовив Лука, теж широко розплющивши очі. — Це дейрн.

Він простягнув руку, торкнувся мого плеча, і я відсахнулася.

— Хутро, сумка, прямоходіння, — Лука нахилився й придивився до моєї правої руки. — І пальці, майже як у людини!

Він відійшов, схилив голову набік і повільно, втаємничено усміхнувся.

— Під руками! Є ознаки літальної перетинки. Менш помітні, ніж я собі уявляв.

Ферруччі повільно похитав головою.

— Ні, ні, ні, — промовив він. Вражено перезирнувся з Лукою, тоді з Кхарою. — Ні, такого не може бути!

— Але... — Кхара нахмурила брови. — Але ж може, як бачите. Дейрни не вимерли, принаймні поки що.

Я відчула себе наче в пастці під пильними поглядами ученого й студента. Зробила кілька кроків назад, а Тоббл, повний рішучості, став біля мене.

— Я привела Биш сюди, — сказала Кхара, — тому що була певна: ви знаєте, що робити з дейрном. Під час подорожі вона вдавала собаку. Можете собі уявити, скільки я пережила, тривожачись, чи не розпізнає хтось раптом, ким вона є насправді.

— Звичайно, — мовив Лука. — Чимало недаррців дали б будь-яку ціну за останнього дейрна. Привести його до Ферруччі-ґхарі було мудрим учинком.

Ферруччі кілька разів моргнув, наче хотів отямитися від страшного сну.

— Луко, — наказав він. — Негайно замкни двері.

— Так, ґхарі.

— Усі решта — ходімо швидше за мною! — командував Ферруччі. — А ти, — звернувся він до мене, — на чотирьох, хутко!

Він майже вибіг із бібліотеки (як на таку немолоду людину, то дуже швидко) і жестом покликав нас у бічну кімнату, теж завалену сувоями й книжками. Ми втовпилися за ним. Я, Кхара і Тоббл здивовано перезирнулися.

— Луко! — крикнув Ферруччі. — Занось сюди свою ледачу задню частину!

Підбіг Лука з краплями поту на лобі.

— Двері замкнув.

— І ці замкни! — нервово скомандував Ферруччі.

— Ферру, — звернулася до вченого Кхара, і я помітила, як вона намагається говорити спокійним голосом, — навіщо панікувати? Я гадала, що в Академії буде спокійно. Ви не довіряєте іншим ученим?

— Тут на кожного справжнього вченого — десять людей Мурдано, які видають себе за студентів, — ледь чутно промовив Лука.

— Мій помічник має рацію, — підтримав його Ферруччі. Він замислено провів крізь бороду вузлуватим пальцем. — Академія тепер... не та тепер Академія.

— Якщо тут небезпечно, то ми маємо знайти для Биш таке місце, де вона була б у безпеці, — сказала Кхара. — Може, на півночі. Та й ви, певне, знаєте когось, хто міг би знайти їй безпечне місце.

Ферруччі тільки рукою махнув.

— Для дейрна-останника немає безпечного місця.

— Але ж треба допомогти Биш! — крикнув Тоббл.

— Мовчи, гризуне, бо тобою пообідаю, — сказав Ферруччі й звернувся до Луки: — Відведи цього собаку (так, це собака, хай що тобі почулось) у підвали.

— Стійте! — очі Кхари розширилися. — Як так?

— У підвали? — писнув Тоббл.

— Не бійся, — мовив Ферруччі. — Ти отримаєш винагороду, Кхаро. І то чималу.

— Але навіщо ви відправляєте Биш до темниці? — не заспокоювалася Кхара.

Темниця. Навіть саме це слово було страшне.

Я ніколи її не бачила, але з уроків Дейлінтора знала, для чого вона призначена. Мене охопив жах, кинуло в жар, потім у холод. Мені бракувало повітря.

— Я не вчинила нічого лихого! — крикнула я.

Ферруччі не звернув на нас уваги.

— Луко, прошу затямити: цієї розмови ніколи не було!

— Так, ґхарі, — покірно відказав Лука. Він відімкнув другі двері в кінці кімнати. — Биш, ходи зі мною.

— Я не розумію, — у голосі Кхари мені чувся відчай. — Ферру, будь ласка, поясніть.

Старий поплескав її по руці.

— Довірся мені, дитя моє. Я роблю якнайкраще. По-іншому не можна.

— Биш, — повторив Лука — Будь ласка, ходи зі мною.

— Я теж піду! — вигукнув Тоббл.

— Це неможливо, — мовив Ферруччі. — Тобі лишатися тут із Кхарою.

— Терпіння, Тоббле, — намагалася заспокоїти його Кхара. Вона поволі видихнула, оцінюючи становище. — Биш, у нас немає вибору: ми мусимо довіритися Ферру.

Віра — в одну шкуру міра.

Я переводила погляд від Кхари до Тоббла і назад.

Чи не востаннє я бачу їх?

На мить я пригорнула Тоббла.

— Будь сильним, — сказала я йому, хоча й відчувала, що мій голос тремтить.

— Биш, не треба! — пхикнув він.

А Кхарі я нічого не сказала. Що тут казати.

Вона сумно мені всміхнулася.

Ферруччі кивком покликав Луку й прошепотів йому щось на вухо. Деякі слова я почула, але вони були невідомою мені мовою — можливо, недаррською.

Знов-таки на чотирьох я пішла за Лукою сирим коридором. За спиною мені чулася тиха луна від чорних стін: плакав Тоббл, Кхара про щось допитувалася.

27 Ув’язнена

Я неохоче пішла слідом за Лукою гвинтовими сходами — вони колом огинали темне провалля, на стінах горіли смолоскипи.

«Сміливіший дейрн, — подумала я собі, — напевне, спробував би втекти».

Але я не бачила, куди тікати: ні дверей, ні вікон, ні коридорів. І нічого такого, що можна було б застосувати як зброю.

Коротше, ніякого сенсу в тому не було. Може, я б і могла втекти від Луки, але навряд чи надовго. Мені це місце невідоме. Я й узагалі мало знаю про людські будівлі.

Я спробувала уявити цю велику вежу. Темниця справді буде під землею?

У якийсь момент Лука зупинився й звернувся до мене:

— Я б попросив тебе не боятися. Запевнив би, що ти в безпеці. Але якщо я не помиляюся в особливому вмінні, властивому дейрнам, то ти б зрозуміла, що це неправда.

Я нічого не сказала, хоча й звернула увагу на його спокійний, майже самовдоволений тон.

Лука йшов далі. Я, лишаючись на чотирьох, брела поряд.

— Я вивчаю в Академії таке явище, як спадна фауна, — промовив він.

Я знову промовчала. Проте Лука все одно продовжив:

— Це нове поняття, запроваджене в Офіційному тлумачнику — недаррському словнику, схваленому Мурдано, — сказав він, примружившись від задуми. — У кожному виданні, здається, вміщують нові слова, які всім треба знати. Наприклад, «евмонія» — похорон виду. Або «останник» чи «останниця» — про останніх представників виду, — хлопець невесело розсміявся. — Ми, люди, вміємо придумувати імена своїм помилкам.

Ми пройшли невеликий майданчик, тоді рушили далі вниз гвинтовими сходами. Вони огинали дедалі ширше коло — спіраль нагадувала закрут морської мушлі.

«Думай, — сказала я собі. — Шукай можливостей — і хапайся, щойно побачиш».

Водночас я пригадала батькові слова: «Щоб дійти, поспішати не обов’язково». Можливо, слушний час настане швидко.

Але зараз його доведеться почекати.

Лука й далі просторікував:

— Спадна фауна — це види, яким загрожує вимирання. Визначаються рівні загрози, з огляду на наявні ресурси, кількість живих екземплярів та інше. Ось, наприклад, візьмімо карлізійського тюленя. До минулого року йому було присвоєно третій рівень. А тоді раз! — Лука клацнув пальцями, — ...і він уже на п’ятому рівні. Офіційно вимер.

Як не раз бувало, моя допитливість переважила.

— То оці, як їх... евмонії... проводяться за всіма видами, які вимирають?

— Невеликі. Не такі пишні. Зовсім не такі, як та, що її влаштовують за дейрнами.

— Яка честь, — буркнула я.

— Дейрни — один з великих панівних видів. Такого вимирання ще ніколи не бувало, — засміявся Лука.

— Ну й, з огляду на те, що я зараз біля тебе, поки що й немає.

Ми дійшли до похмурої кам’яної зали приблизно круглої форми, на стінах якої видніло шість міцних залізних дверей. Віяло гнилизною й цвіллю, з-за дверей долинали звуки: сопіння, бурмотіння, якісь повільні рухи.

— Агов, наглядачу! — крикнув Лука.

З тіні вийшло химерне створіння. То була людина — принаймні мені так здалось, — але такої м’язистої людини я ще не бачила. Чоловік із широкими грудьми й плечима, з товстими, вкритими негустим хутром ногами. З одягу на ньому була лише шкіряна спідниця. Решту тіла вкривали лише темні малюнки, які Кхара називала татуюваннями. То були зображення людських облич.

— Чого тобі, хлопче? — сказав наглядач тонким голосом, якого я не очікувала почути від такого велетня.

— Мій учитель Ферруччі-ґхарі дав розпорядження, щоб цього собаку замкнули тут.

— Собаку? — не зрозумів наглядач. — Але нащо собаку в темницю? Хай собі бігає!

— Якщо вам дороге життя, наглядачу, то ви замкнете тут цього собаку й нікому не скажете про те, що бачили й чули зараз.

Наглядач коротко кивнув і взяв товсте кільце із залізними ключами.

Лука пішов зі мною в кімнатчину без вікна, без світла, з гнилою, поточеною червами соломою на підлозі.

— Зачиніть двері, — сказав наглядачеві Лука. — Я вас покличу, коли буду готовий іти.

— Гаразд.

І наглядач хряснув залізними дверми так, що я здригнулася.

Лука нахилився до мене, коли почув, що наглядач відійшов досить далеко, і спитав:

— Пам’ятаєш, як Ферруччі-ґхарі щось сказав мені на вухо, коли ми збиралися йти?

Я кивнула.

— Почула, але не зрозуміла. Я не знаю недаррської, тільки загальну говірку.

— Це було навмисно, — пояснив Лука. — Він не хотів, щоб ти зрозуміла.

— А чому?

— Тому що, — сказав Лука, — він дав наказ тебе вбити. Вбити й спалити, щоб і сліду не було, що ти колись існувала.

Вбити. Спалити. Ці слова боліли мені, немов свіжі рани.

Мені перехопило подих. Я дивилася в очі Луці. Чи бачила я в них співчуття? Важко сказати.

Одне я відчувала точно.

Лука сказав правду.

— Наглядач — людина насправді не така вже й погана, але якщо йому таке сказати, він так і зробить.

— Не розумію, — сказала я. Тремтіння голосу виказувало мене. — Що я поганого зробила?

— Зробила? Ти нічого не зробила. Але ти є, і це скандал.

Почулися кроки наглядача, і я почекала, доки він відійде далі.

— Але чому? — спитала я. — Хіба існування хоч одного дейрна — це погано?

Лука відвів очі й зітхнув. Коли він знову поглянув на мене, я побачила в його очах співчуття.

— Бідолашна дейрно, ти справді не розумієш людей, еге ж? Зараз приїжджає Арактік, придворна Провидиця Мурдано. Це велика честь для острова. І приїжджає вона сюди лише тому, що Ферруччі-ґхарі засвідчив Голові ради вчених, що дейрнів уже справді більше немає на світі.

— Усе одно я не...

— Тоді Голова ради сказав Мурдано, що дейрни вимерли. Як по-твоєму, приємно їм буде відчути себе обманутими? І Арактік, яка сотні людей відправила на вогнище, на палю, на утоплення, — їй, по-твоєму, приємно дізнатися, що хтось марнує її час? Що її виставляють дурепою?

У мене відповіді на це не було. Я просто, не вірячи власним вухам, дивилася на Луку.

Проте до мене поволі доходило, що Лука йде на великий ризик, кажучи мені те, що його вчитель Ферруччі зовсім не бажав доводити до мого відома.

— А чому ти це мені розповідаєш? — спитала я. — Хочеш допомогти?

— Не треба тільки певності, що я тобі допомагаю, — відказав він. Потер підборіддя і подивився на залізні ґрати, які позначали кордон між свободою та ув’язненням. — Я передусім науковець, Биш. Я бачив, як з лиця землі зникали цілі види. Знаєш, що там, у підвалі цієї пам’ятки знань?

Я мотнула головою. Проте не була певна, чи дуже хочу знати.

— Там опудала десятків останників. Таких, як ти. Набиті тирсою, підписані, припалі порохом. Їх раз на рік виносять звідти на заняття з природничої історії. — Лука кашлянув. Мені здалося, що він зараз заплаче. — Я передусім людина науки, Биш. Я вірний не тобі. Я вірний науці. Може, ти й справді останниця. Але ти не загинеш через мене!

То була правда. Принаймні частково. Проте я відчувала, що це не вся правда.

Лука пішов до залізних дверей.

— Наглядачу! Випусти мене!

Двері відчинились і знову зачинились.

По моєму хвосту пробіг щур. Я чула, як кроки Луки затихають удалині.

Чи зможе Тоббл знайти мене тут? Бодай спробує?

А він таки може. Милий, дурненький Тоббл. Від самої думки про нього в мене защеміло серце.

А що Кхара? Чи вона вже далеко з повними кишенями золота?

Я згорнулася в кутку, притулившись спиною до стіни, і, як могла, накрилася гнилою соломою.

Ніч буде довга.

Але я вже звикаю до всього.

28 Фелівета

Я нарешті задрімала, аж тут мене розбудив якийсь голос, що лунав поблизу.

— Та ну... собачка?

Голос був не людський — це я відчувала точно. А чий — я не знала. Він був хрипкуватий, і в ньому чулася насмішкувата погроза.

Я принюхалася.

— Собачка?

Фелівета! Здається, самець. У сусідній кімнаті.

— Ага, соба-ачка, — не без страху передражнила я.

— Та ну? А, це говорюча собачка! — сказав великий кіт.

— Я не собака. Я дейрн, — відказала я. На жаль, нахабний тон мені не дуже вдався.

— Невже дейрн? Невже на похорон свого виду прибули?

Про фелівет я не знала нічого, крім відомих жахалок, як вони стрибають і розгризають череп одним рухом щелеп.

Проте я не сумнівалася, що фелівета з мене кепкує. Дражниться.

Я промовчала. Не могла придумати відповіді.

— Чим доведеш, що ти дейрн? — обізвався сусід.

— Я і є дейрн, — просто відказала я.

— Кажуть, дейрни без помилки відрізняють правду від брехні.

— Чула таке.

— То перевіримо чи як?

Я зітхнула.

— Я звуся Еліос Стр’анк, але між друзів прозиваюся Лови-Удачу. Або... Або ж мене звати Хадрак Третій, Лонко Жахоліський.

Мій співрозмовник замовк.

Я відповіла:

— Але... і те, і те правда.

Кіт-фелівета повільно засичав.

— Молодчина, дейрне. А я й намагався вже кілька тижнів переконати цих так званих учених у цьому.

— А чому вони тобі не вірили?

— Тому ж, чому не хочуть вірити, що ти існуєш. Учених багато, а шукачів істини — мало. Люди вірять у те, від чого їм спокійніше. Незручної правди їм не треба.

— Мене звати Биш.

— Називай мене Лови-Удачу.

— Ніколи не зустрічалася з феліветами, — зауважила я.

— А боїшся нас?

— Звичайно. Ви ж їсте дейрнів.

— Ми багато кого їмо: оленів, кушок, антилоп, меднів, змій деяких — тільки не дуже жорстких, звісно, — вобиків, борсуків. Ну а вряди-годи... — він багатозначно помовчав, — людей.

— І дейрнів!

— Вигадки, — заперечив кіт. — Ми ж не люди. Ми, фелівети, свого слова дотримуємося. За двісті років не відомо жодного випадку, щоб фелівета вбила дейрна. Ви нам потрібні. Справді, колись давно, до Угоди Коїмарі, ми, бува, полювали на дейрнів. Але коли ми завели справи з людьми й натітами, то стало зрозуміло, що без вас нам ніяк. Люди — талановиті брехуни, розумієш, та й натіти не ліпші.

— А всі решта? — спитала я.

— Тераманти не брешуть. Раптидони можуть щось замовчати, але вони надто горді, щоб опуститися до брехні. Коли в нас почалися справи з людьми й натітами, то нам стали потрібні дейрни — як ті, хто покаже, де правда.

— А нас учили боятися фелівет.

Лови-Удачу засміявся — сміх у фелівет трохи схожий на кашель.

— Хто ж володар лісу, дейрно Биш? Тобі не дивно, що ви дуже давно нас не бачили зблизька — хіба що трохи й здалеку? Багато років ми боронили вас від людей. Але... — він зітхнув. — Але нас теж дедалі меншає. Нас уже вчетверо менше проти того, що було. Люди на нас полюють, хоча кажуть, буцімто це не так. Вони нацьковують на нас зграї великих мастифів. Отруюють воду, від чого ми хворіємо і в нас не родяться дитинчата. А Мурдано весь час удає, ніби нічого не знає.

Я трохи помовчала, переварюючи ці шалені новини. Важко було осягнути, що феліветам, як і дейрнам, загрожує небезпека.

— А навіщо людям нищити дейрнів і фелівет? — спитала я.

— Схоже, ти людей не знаєш, — печально відказав Лови-Удачу. — Вони не видатні мисливці, як ми — фелівети. Вони не виходять у ніч самотою, готові зустрітися хоч із хижаком, хоч зі здобиччю. Вони боягузи, збираються в армії — і підступно нападають на тих, кого менше.

Так, подумала я. Я бачила армію Мурдано. Бачила їхню роботу. Озброєні люди проти беззбройних дейрнів.

— Саме люди вас ненавидять, — мовив Лови-Удачу. — Ненавидять за те, що ви не даєте їм брехати. І ненавидять нас, фелівет, бо ми виступаємо проти їхніх загарбницьких війн. Вони очистили світ від дейрнів, але до нас теж дійдуть незабаром. Відтак візьмуться за раптидонів, потім тераманти на виході зі своїх печер побачать людей зі списами й стрілами. Зрештою, люди спробують покінчити навіть із наті-тами, хоча з тими їм, мабуть, буде складно. А все ж, — Лови-Удачу важко зітхнув, — не можна недооцінювати людей у здатності до брехні й убивства.

Ми обоє замовкли. Я тремтіла, але не від холоду, а від страху.

Чи може бути так, що не лише дейрни під загрозою? Отже, попереду значно більша, страшніша битва, ніж можна було уявити.

Я змусила себе запитати:

— А як ти можеш бути певний цього, Лови-Удачу? Може, ти помиляєшся.

— Фелівети живуть усюди. Ми все бачимо. Ми не помиляємося, — запевнив він і після деякого вагання додав: — На жаль.

Мені було чути, як наглядач ходить туди-сюди коридором і на кожному його повільному, важкому кроці подзвонюють ключі.

Чула тихий шурхіт: щури возилися в соломі.

Чула, як десь близько хтось тихо плакав.

Але найсильніше чулася мені луна від слів Лови-Удачу: «Не можна недооцінювати людей у здатності до брехні й убивства».

29 Лука повертається

Уночі мені наснилося моторошне зелене світіння. Я здригнулася, прокинулася й зрозуміла, що то не сон. Переді мною плавала й світилася якась зелена хмара — просто по той бік ґрат.

То було не сонце. І не смолоскип. Я піднялася й наблизилася — це видовище мене тривожило та зачаровувало.

Під світлом я помітила людську фігуру. Щоб її розгледіти, мені довелося примружитися.

— Тихо, дейрно, — сказав хтось.

То був Лука.

Він висунувся з того, що могло бути лише теургічно викликаним світлом, і показав мені ключ. Учений помітно нервував, його очі бігали, коли він сунув той ключ у замок. Двері рипнули й відчинилися.

— Я не дуже сильний у теургії, — прошепотів Лука. — Я вдихнув сон у вухо наглядачеві. Але від гучного звуку він може прокинутися.

Я якомога тихіше підкралася до дверей.

— Куди ти мене ведеш?

— До Кхари. Вона мене переконала, що так краще. Знову я почула не брехню, а певну частину правди.

— Дякую, — прошепотіла я й пішла за ним у темний коридор. А тоді зупинилася. — Ми маємо звільнити ще декого.

— Що?

— У тій кімнаті. Там кіт-фелівета: він знає важливі речі.

— Ти завела друзяку в тюрмі і тепер хочеш, щоб я і його випустив?!

— Так. Будь ласка.

— Фелівета, — промовив Лука. — Безжальний хижак.

Я завагалася. Чи певна я, що це треба?

— Так.

Лука похитав головою, не вірячи власним вухам.

— Ти при своєму глузді?

— Хтозна, — відказала я. — Але...

Я пригадала рішення, які мені здавалися правильними, а виявилися дурницями. І їх було чимало.

Проте якийсь інстинкт — чи, може, просто вдячність за товариство, яке мені склав Лови-Удачу, — підказував мені, що саме так і треба робити.

Я пішла до дверей, за якими сидів Лови-Удачу, і вийшла зі світляної хмари.

— Лови-Удачу! — тихо гукнула я.

Великий кіт зреагував блискавично. Я б не встигла й кашлянути, як його блакитні очі розплющились і він одним легким стрибком опинився біля ґрат, вишкіривши зуби й випустивши кігті. Лови-Удачу був з ланіксів — гнучкий, сильний, чорної масті, тільки на морді видніло кілька тонких білих смужок. Його довгий м’язистий хвіст аж надто нагадував мені змію.

— Що тут? — спитав він.

— Я тікаю, — відказала я. — Хочеш зі мною?

— Тікаєш? — кіт, схиливши набік свою велику голову, придивився до світла. — А, тут чари якісь.

— Так. Маю тобі дещо сказати.

— Ну?

— Якщо я тебе випущу, ти на мене нападеш? Чи на когось із моїх друзів? Це одна... може, дві людини. І один вобик.

— Якщо ти мене випустиш, їм ніщо не загрожуватиме. Принаймні від мене.

— Ти йому віриш? — скептично спитав Лука.

— Так, — відказала я. І швидко додала: — І ще може бути кінь, Лови-Удачу.

— Випусти мене — і я буду тобі служити, як хазяйці.

Я з надією подивилася на Луку, який розпачливо зітхнув.

— Ну що ж, два рази на горло не скарають.

За кілька секунд ми вийшли з підвалів, рухаючись якомога швидше: Лука, вже не осяяний зеленою хмарою, Лови-Удачу і я.

Я повірила котові. Мої інстинкти казали мені, що він говорить чесно. Але після того, як ціле життя я боялася цих велетенських кішок, розслабитися було непросто. Якби Лови-Удачу хотів, то вмить міг убити і Луку, і мене.

Лука повів нас не тим шляхом, яким ми прийшли, натомість ми вийшли на якісь вузькі сходи, минули темний лункий простір, потім знову спустилися сходами, потім дісталися задушливого коридору.

Лука штовхнув двері — і перед нами були Кхара і Тоббл.

Вобик закричав:

— Фелівета!

Кхара схопилася за меч.

— Ні, ні! — скрикнула я. — Це друг!

— Фелівети нікому не друзі, — різко відказала Кхара. — На цьому острові їм віри не ймуть. Та й за його межами також.

— Це так, — відказав Лови-Удачу, і на мить я замислилася, чи не вчинила фатальної помилки. — Ми самітники, не те що ви, люди. Самі по собі, — він злегка посміхнувся, оголивши блискучі зуби, і гордо додав: — Ми полюємо самі.

Тоббл хоробро підійшов до мене.

— На цю дейрну ти не полюватимеш! — тремтливим голосом сказав він.

— Дякую, Тоббле, — підтримала я друга, поклавши руку йому на плече. Я за ним скучила більше, ніж готова була визнати. — Але я довіряю Лови-Удачу.

— Хай там що ви про нас думаєте, а ми, вобики, істоти честі. Я дав слово служити Биш.

— Чудово, — зітхнула Кхара. — Тепер ми ще й фелівету будемо переховувати?

— Що будемо робити? — спитала я. — Є якийсь спосіб утекти з острова?

— Ще нема, — відказав Лука. — Але після евмонії тисячні юрби попруть на пороми й кораблі. То в такій катавасії нам буде простіше.

— То що... оцей нібито похорон відбудеться? — спитала я.

Лука кивнув, дивлячись на Кхару.

— Цього не спинити. Якщо вчені скажуть, що вони помилилися і дейрни ще не вимерли, то втратять прихильність Арактік, а з нею — швидше за все, і захист Мурдано. Арактік — радниця, яку Мурдано найбільше шанує.

Ми пішли геть мовчки, навіть Тоббл замовк. Світанок тільки жеврів. Лука знав дорогу і йшов першим, а одразу за ним — Лови-Удачу. Двоє людей, лютий хижак, смішний вобик і ще не вимерлий дейрн на чотирьох лапах, який своїм існуванням уже становив для когось велику загрозу.

— Лука знає місце, — прошепотіла Кхара.

Побачивши патруль міської варти, ми швидко завернули в провулок. Лука проказав заклинання. Воно не завадить вартовим бачити нас, пояснив він, але зробить так, щоб вони не звернули на нас уваги. І вартові проминули нас, не виймаючи мечів.

— Мені кілька місяців тому виповнилося п’ятнадцять, — знизав плечима Лука. — Тільки починаю вивчати основи теургії.

— Зараз ти чудово попрацював, — захоплено поглянула на нього Кхара.

— Тут усі вартові — люди? — спитав Тоббл.

— Ні. У варту можуть вступати представники будь-якого виду, — сказав Лука. — Але більше там служать люди й раптидони.

— Авжеж, на нас, фелівет, ніяку ліврею не напнеш, — гордо сказав Лови-Удачу.

Ми підійшли до краю великого відкритого простору — площі, оточеної дво- і триповерховими будинками.

— Це площа Істини, — сказав Лука.

Скрадаючись, ми пройшлися понад площею, і вчений завів нас в одну з будівель. Весь її фасад був заставлений риштуванням, а зайшовши, ми побачили, що її повністю перебудовують. Там було порожньо: ні меблів, ні світла, ні запахів їжі, навіть свіжого людського духу не було чути.

Ми піднялися сходами на верхній поверх, а тоді підійшли до драбини на горище.

Людям піднятися драбиною було просто, мені — складно, але можливо; а от ні Тоббл, ні Лови-Удачу скористатися нею не могли. Кхара посадила Тоббла собі на спину, проте Лови-Удачу важив чи не як усі ми четверо разом. На щастя, фелівети — істоти доволі... спритні.

— Ляду не закривайте, а драбину приберіть, — сказав нам Лови-Удачу.

Bin припав до підлоги, зібрався, трохи поворушився, цілячись, — і плигнув на два людські зрости вгору, проскочив у вузький отвір та опустився на підлогу по-котячому легко й невимушено.

— Вихваляка, — буркнув Тоббл. І з жахом затулив рота лапкою, зрозумівши, що обізвав так одну з найгрізніших істот у світі.

— Дурниця, — відказав Лови-Удачу спокійно, майже муркочучи. — Якби я хотів повихвалятися, то перекинувся б у повітрі.

Я нагадала собі: хай він і заприсягнувся нікого не чіпати, а дратувати цього кота не слід.

Місце, де ми тепер опинилися, було темне й запорошене, завалене м’якими кріслами, дзеркалами, скринями та ящиками..

— Вони все занесли на горище, поки працюють унизу, — сказав Лука, обтрушуючи павутиння зі штанів.

— А робітники нас не помітять, коли прийдуть працювати? — спитала Кхара.

— Евмонія — це свято. Ніхто не працюватиме, — мовив Лука. — Нам ще й церемонію звідси буде непогано видно, — він показав на ряд круглих віконець, що виходили на площу Істини.

— А в тебе через це не буде великих неприємностей? — спитала я Луку.

— М-м-м, — кивнув він, — Ферруччі здасть мене варті, і мене кинуть у темницю. Або стратять на місці.

— А чого ти йдеш на такий ризик? — поцікавився Тоббл.

Кхара в поясненні випередила Луку:

— Бо, на відміну від Ферруччі, цієї старої продажної шкури, Лука — справжній учений.

Вона казала правду — принаймні те, що з неї було їй відомо. Але щось не давало мені спокою: було відчуття, що про Луку ми знаємо далеко не все. Я все ж мало зустрічалася з брехнею, особливо людською. Важко було казати, до чого дослухатися.

— Ми приймаємо присягу, — пояснив Лука, — шукати істину і тільки істину. А зараз що відбувається? — він показав на площу, де невдовзі мала відбутись евмонія. — Істину хочуть приховати, закреслити.

І це теж було правдою. Але щось усе одно не давало мені спокою.

— Лови-Удачу вважає, що ця евмонія — лише перша з багатьох, — сказала я. — Фелівети бачать, що через Мурдано їх стає дедалі менше.

— Дейрни — просто перший із великих панівних видів, який став жертвою цих дій, — кивнув Лови-Удачу. — Далі будуть фелівети, а потім...

— Ти так погано думаєш про людей? — перебив Лука.

— Я не думаю погано, — заперечив Лови-Удачу. — Я знаю забагато.

Ми з Кхарою і Тобблом стривожено перезирнулися. Я хотіла ще про дещо запитати, але мене накрила хвиля важкої втоми. Я знайшла два блакитні фотелі з м’якими сидіннями; ми з Тобблом умостилися на них спати і за мить уже заснули.

Коли я прокинулася, то почула, як великий натовп надворі галасливо «оплакує» моє неіснування.

30 Евмонія починається

— Перш ніж почати нашу печальну церемонію, — проклекотів раптидон над площею, — я маю зробити декілька оголошень.

Я стояла біля вікна й споглядала це видовище. Для дитинчати, яке виросло далеко від подібних місць у товаристві невеликої зграї дейрнів, вигляд двадцяти-тисячної юрби був просто запаморочливим.

На одному кінці площі в тіні центральної бібліотеки стояв великий поміст. Бібліотека являла собою здоровенну споруду з колонами й барельєфами, що зображували численних Великих Вчених: людей, фелівет, раптидонів, натітів, терамантів і дейрнів. Звання Великого Вченого, пояснив Лука, дають на двадцять років, і воно переходить по черзі до представників різних видів. Проте ось уже двісті років серед них не було дейрнів, з огляду на зменшення чисельності.

Поряд стали Кхара й Тоббл. Лука пішов по харчі. Лови-Удачу, розлігшись на підлозі, позіхнув і показав ікла.

— Кожен вид посідає той сектор площі, який йому відведений, — продовжив раптидон, — звичайно, за винятком слуг.

Старий, ветхий пір’ям птах міцно тримався пазурами за різьблену перекладину стовпа; вимова в нього була така, з якою зазвичай розмовляють раптидони. У раптидонів є власна мова з кількома говірками, але коли вони розмовляють загальною говіркою, то їм не даються «в», «б», «п», «ф» і «м» — ці звуки вони або пропускають, або перетворюють на голосні.

Тож промовця я розуміла, але лише якщо зосереджувалася. «Візки з їжею будуть їздити кожним сектором окремо» перетворювалося на «Ізки зіжею удутізити кожни шекторо оре’о».

Великий Вчений, натіт, уже перебував на помості. Він сидів на своєрідному троні, наполовину зануреному у велику посудину з водою. У тій самій посудині також плавало ще двоє натітів.

Глядачі-натіти розташувалися понад берегами каналу, що мав форму півмісяця. Синьо-зелена вода заходила на площу з її південно-західного кута, і канал вигинався площею до північно-східного кута. За каналом на бруківці походжали й лежали фелівети. Великих котів тут були сотні, коли не тисячі — в усьому неймовірному розмаїтті мастей і виглядів. Я бачила білуватих із великими рудими плямами, темно-синіх, чорних, як небо опівночі, іржаво-рудих, бурих із блакитними плямами. Траплялися фелівети білосніжної масті з чорними смугами — як присипані снігом дерева.

— Будьте ласкаві не забруднювати тілесними речовинами воду, — продовжував раптидон. — Раптидонів у польоті закликаємо не справляти потребу над секторами, призначеними для інших видів.

Хоча становище в мене було зовсім не веселе, я не втрималася від сміху.

Подібно до каналу натітів на сході, західну частину площі прорізало щось на кшталт земляних каналів. На них не було ніякої бруківки чи кахлів — просто гола земля, на якій видніло близько десятка нір терамантів. Великі комахи сиділи, ворушачи кінцівками, на землі або витикали вусаті голови з нір.

— Жуків небагацько, — зауважив Тоббл — Це добре.

— Не любиш терамантів? — піддражнила я його, намагаючись по змозі розвіювати напругу й похмурість.

Раптидони розташувалися за терамантами, як фелівети за натітами. Вони великими зграями сиділи на високих стовпах із перекладинами, що стояли густо, мов ліс, хоча не всі птахи там уміщувалась, і весь час хтось із них чи то літав над своїм сектором, чи то кружляв зовсім угорі, не зважаючи на офіційне розташування.

Посеред площі, між двома каналами, розташовувався людський сектор, звужений посередині: праворуч від нього були натіти й фелівети, ліворуч — тераманти й раптидони. Люди ледве в ньому вміщувались і стояли тісно — їх було значно більше, ніж решти чотирьох видів.

— Сьогодні події розвиватимуться так, — проклекотів речник. — Коротка промова Великого Вченого, потім короткий огляд історії дейрнів, після чого очікується поява Провидиці Мурдано, великої Арактік Вел Друанд. Буде відкрито пам’ятник дейрнам, яких ми оплакуємо сьогодні. Далі відбудеться бенкет!

Останній пункт викликав нестримний захват у юрби — значно більший, ніж промови й пам’ятник. А от мене натомість дуже зацікавив виклад історії дейрнів. Та й пам’ятник побачити було цікаво: він уже стояв, накритий тканиною, перед помостом.

— Просимо не забувати, що наше зібрання є скорботним, — суворо нагадав раптидон. Він розпустив крила, пролетів над юрбою людей і сів з правого боку, загубившись серед своїх родичів.

Повернувся Лука з великим мішком за спиною. Зі стогоном скинув його на підлогу.

— Гадаю, тобі, Лови-Удачу, цього вистачить, — Лука витяг згорток, що був весь у плямах крові. Розгорнув — там лежала кушка завбільшки приблизно з Тоббла.

— Щиро дякую, — сказав кіт. — Чудова пожива.

Лука перекинув тушку Лови-Удачу, і той спіймав її зубами в повітрі.

Між рештою Лука поділив хлібину, кружало сиру, дві ковбаски й пляшку сидру. Ми взялися до їжі, і я пропустила більшу частину промови Великого Вченого, поки жувала й ковтала. Але щойно доївши, я повернулася до вікна. Учений натіт саме закінчував.

— ...тож, узявши до пильної уваги всі факти, ми мусили зробити висновок, що, на превеликий жаль, дейрни як вид вимерли, навіки зникли з лиця землі.

31 Арактік

«Навіки зникли».

Від цих слів у мене навіть серце стиснулось. Я заплющила очі — а коли розплющила, то зрозуміла, що Тоббл, Кхара, Лука й Лови-Удачу дивляться на мене з жалем, тривогою, а фелівета — ще й з відстороненою цікавістю.

Я випростала плечі й знову зосередилася на сцені. Старий чоловік, кволий і згорблений, підіймався сходами, спираючись на двох помічників.

— Це Ферруччі, — сказав Лука.

— Цей старий ошуканець розповідатиме історію мого народу? — обурилася я.

Лука знизав плечима:

— Просто його вважають найбільшим знавцем історії дейрнів.

— Непорозуміння, а не знавець, — прошепотіла Кхара.

Голос у Ферруччі був слабкий, і до мене долинали, на жаль, тільки уривки.

— ...і тоді, в Часи Випробувань, Чарльз Мордан, рурський трибун... війна царств... щоб укласти мирну угоду з Мет’ан Нуром, Верховним Ловцем фелівет... обидві сторони привели з собою по дейрну, щоб пересвідчитись... і зустріч розпочалася... спричинилася до... першої угоди між людьми і феліветами.

Почувши ім’я «Мет’ан Нур», фелівети внизу подали короткий, але грізний рик. Люди спромоглися на такі-сякі оплески, тераманти ввічливо погуділи не призначеними для польоту крилами, натіти поплескали по поверхні води. Раптидони ж ніяк не обізвались.

— ...Третя війна у гирлі... королева натітів... — Я почула її ім’я, але його звуки (клацання, свист і нерозбірлива низка приголосних) дейрнові відтворити не до снаги.

— Я чув про війну, тільки не дуже знав, що це таке, — сказав Тоббл.

Проте не мені було йому пояснювати: я знала не набагато більше. Дейлінтор майже не говорив про війну на наших уроках.

— Війна, — похмуро мовила Кхара, — це коли велика кількість бійців з одного племені, чи міста, чи виду нападає на інших, з іншого міста чи виду, і намагається повбивати їх.

Ці слова були правдиві, але — як я часто помічала в мові Кхари — щось лишалося несказаним. У неї слово «війна» викликало якісь особисті й болісні почуття.

— Хай там як, але зараз війн немає, — додав Лови-Удачу, і у його словах дуже чітко чувся сарказм.

Кхара озирнулася на нього, але нічого не сказала.

Ферруччі далі переказував список війн, перемовин, угод, указуючи на те, яку роль відігравали в них дейрни.

— Безумовно, — промовив він і важко віддихався, — можна сказати... їхня роль була... невід’ємна... без них війна могла би... хід історії.

— Він закінчує, — сказав Лука.

— Звідки ти знаєш? — спитала Кхара.

Лука розсміявся:

— Я писав більшу частину цієї промови. Ферруччі трохи диктував, а решту мав дописувати я.

— Як я могла так вірити, що Ферруччі врятує Биш! — з розпачем вигукнула Кхара. — А я ж гадала, він хороша людина.

— Хороші люди можуть не все життя лишатися такими, — просто відказав Лука, на мить торкнувшись плеча дівчини. Вона сердито витерла сльозу тильним боком руки.

Чуючи ці слова, бачачи сльозу, я раптом чітко зрозуміла: Кхара ніколи б не дала мене скривдити. Вона справді вважала, що Ферруччі мене врятує. Звісно, на платню вона теж сподівалась, але аж ніяк не за мою шкуру. А за те, що я є й живу.

— ...тож із глибоким жалем... кінець виду... великого і... прощаємося назавжди.

Нарешті промова скінчилася. Раптидони загаласували, напевне, вважаючи, що промовцеві, який завершив, треба почути відгук. Людською юрбою прокотився гомін: «зараз... зараз... уже... несуть...», натіти ще більше висунулися з води, щоб краще бачити.

На поміст вийшла лава солдатів. На кожному був червоно-сріблястий стрій вояків Мурдано, але з особливим знаком: зображенням синього ока поверх руни «П».

Із глибини площі з’явилася ще одна лава солдатів: людська юрба перед ними розступалася. За вояками дванадцять міцних чоловіків несли паланкін. Перед помостом вони високо підняли свої розкішні ноші так, щоб двері паланкіна опинилися на рівні помосту.

Надзвичайно злагоджено ті солдати, які вже були на помості, вишикувались у дві лави, а їхній провідник швидко вийшов наперед, відчинив двері паланкіна й відступив убік.

— Ось і вона, — мовив Лука.

Не знаю, що я очікувала побачити. У мене не було жодної гадки, яка з себе має бути Провидиця. Я очікувала таку людину, як Ферруччі, — стару, згорблену, але сповнену певності й гордовиту.

Люди, як я тепер знала, бувають різної форми, розміру й масті, хоча й близько не такі розмаїті виглядом, як фелівети чи раптидони. Це була людина світло-коричневої масті — жінка з чорним, як смола, волоссям, яке сягало їй середини спини. Вбрана вона була в довгу, до кісточок, сукню різних відтінків червоного, гаптовану срібними зірками.

Її відкриті руки були розписані татуюваннями — синіми, червоними, зеленими. Лука пояснив, що ті знаки — це магічні руни й печаті, видимий вияв потужної теургічної сили.

— Кажуть, її неможливо вбити, — сказав він.

— Ну, спробувати не завадить, — не без натяку промовив Лови-Удачу і потягнувся. Він плигнув до нас і, поклавши лапи на підвіконня, окинув оком площу. — Провидиця — не друг феліветам.

Лука поглянув на нього.

— Арактік нікому не друг.

— Я не дуже людей знаю, — промовила я. — Але вона, здається, ще цілком молода?

— Щойно дев’ятнадцять виповнилося, — підтвердив Лука, — Не набагато старша за нас із Кхарою.

Арактік стояла обличчям до юрби, слухаючи радісні вигуки, клекіт і плескання по воді. Тераманти загули крилами й схилили вуса Фелівети мовчали.

— Я почуваюся як удома, — почала свою промову Арактік сильним, грудним голосом. — Я багато років прожила на цьому острові. Багато чого навчилась у великих мудреців усіх видів.

— А на іспитах махлювала, — посміхнувся Лука.

— То вона не така розумна, — сказав Тоббл.

— Навіть не думай вважати її дурною. Вона розумна, підступна, безжальна й небезпечна, — інакшим тоном додав Лука. — І забіяка.

— Ти знайомий з Арактік? — спитала Кхара.

Лука кивнув.

— Коли мені було шість років, а їй — десять, то вона була моєю сусідкою в гуртожитку. І одного разу примусила мене з’їсти мило.

— Мабуть, то на смак було ще гірше, ніж вобик, — додав Лови-Удачу.

— Но! — образився Тоббл. — Може, годі вже! Я вам покажу, які ми смачні!

— Радій, що я кушкою наївся, — сказав Лови-Удачу. — А то взяв би й перевірив.

— Стійте, я що сказав — смачні? — схаменувся Тоббл. — Я хотів сказати «отруйні».

Лови-Удачу хотів був щось на це відповісти, але раптом притих. Ми з Тобблом роззявили роти й завмерли.

— Чуєте? — спитав Лови-Удачу.

Я кивнула. І Тоббл теж.

— Що таке? — спитали обидві людини.

— Хтось іде, — пояснив Лови-Удачу. — І не один.

32 У пастці

— Ви обоє ховайтеся, — сказав Лука нам із Лови-Удачу. — Свою присутність тут ми варті виправдати зможемо, а от про фелівету, не кажучи вже про дейр-на, пояснити буде непросто. Навіть якщо ти вдаватимеш собаку, вони придивляться і все зрозуміють.

Я чула на сходах тупіт принаймні шести пар людських ніг. Нас хтось бачив? Чи це просто звичайний обхід?

У відчаї я стала шукати, куди бігти. Стільці, крісла, столи, дзеркала, скрині... Так, скриня! Лови-Удачу придивився до сволоків угорі й вибрав один — великий, приблизно в два людські зрости над нами. Кіт припав до підлоги, поворушив стегнами — а тоді немов злетів просто вгору й сів на сволок, наче все життя щодня цим займався. Та, напевне, так воно й було.

Я відкрила приладу порохом скриню, в якій лежав битий міллю та цвіллю одяг. Уляглася туди, опустивши віко, — і тієї ж миті па горище ввірвалися люди.

— Гей там! — пролунав грубий голос. — Що тут у вас робиться?

— Ми просто на евмонію подивитись... — почав виправдовуватися Лука.

— Чи ви не знаєте, що будівлю зачинено? Що ви взагалі собі думали?

— Ми тихого місця шукали... — це вже говорила Кхара. — Моїм батькам і батькам Луки це не подобається, але ми... нам разом добре.

Кхара брехала настільки очевидно, що я просто не розуміла, як їй можуть повірити вартові.

— Молоде кохання, так? — почувся інший голос, більш делікатний.

— Ну, я б не сказав «кохання», — знічено сказав Лука.

— А годину тому ти зовсім інше казав! — обурено перебила його Кхара.

Скриня приглушувала звуки, але я чула, що Арактік на площі каже:

— Завдяки щедрості нашого ясновельможного великого володаря Мурдано ми зібралися тут оплакати...

— Закохані ви чи ні, а мусите залишити це приміщення, — сказав перший вартовий.

— Так, на жаль, мусите, — погодився другий. — А то доведеться вас заарештувати й цим затьмарити важливий день.

— Але ж ми просто хотіли... — почала Кхара.

— Ах-ах-ах, — втрутився другий вартовий, тепер уже з деякою суворістю у веселому голосі.

— Тоді, гадаю, ми підемо до нашого товариша Валліно, — промовила Кхара, досить голосно, щоб ми почули.

— І оцю грудку шерсті з собою забирайте, — сказав перший вартовий.

Я почула, як Тоббл буркнув: «Грудку шерсті!»

Троє істот пішли з горища. Але вартові за ними не рушили.

— Ану гляньмо, чи нема тут чогось, е-е... корисного, — промовив м’якший голос.

— Корисного, еге? — розсміявся грубіший. — І недешевого?

Я почула, як вони риються в речах, щось перевертають.

Затамувавши подих, подякувала долі за те, що люди так погано чують. Фелівета з легкістю почула б шалене калатання мого серця.

Кроки зупинилися біля мого сховку. Віко різко відкинули — і просто на мене подивилася бородата фізіономія вартового.

— Ого! — крикнув він.

— Гарррр!

Від рику Лови-Удачу затрусилися стіни. Вартовий відступив і тремтливою рукою схопився за меч. Великий кіт-фелівета безгучно зістрибнув на підлогу.

Усі шість вартових витягли зброю й вишикувалися півколом. Їм було страшно, але вони не панікували. Солдати були звичні мати справу з різними видами, і сил у них було не менше, ніж у Лови-Удачу. Я сумнівалася, що він може перемогти шістьох людей з мечами.

— Тікай! — рикнув Лови-Удачу.

Я кинулася до дверей, але там виявилося ще двоє вартових з мечами напоготові. Я різко спинилася й почула, як сходами біжать іще люди. Рик Лови-Удачу було чути далеко, і на підмогу цим вартовим поспішали нові.

Надворі Провидиця й далі щось казала, але в моїх вухах кров калатала так гучно, що я не розбирала жодного слова її промови.

Я розвернулася й кинулася назад до кімнати.

Мене загнано в куток. Усі шляхи відрізані.

Цього разу вони вже точно мене вб’ють.

З оглушливим риком Лови-Удачу вдарив лапою розгубленого вартового — і руку, в якій той тримав меч, розітнули криваві смуги.

Горище було повне людей із мечами.

Усі виходи закрить.

Тікати неможливо.

Хіба що...

Немов під час пожежі, я метнулася до вікна.

33 Погоня

Я плигнула й полетіла.

Розпустивши перетинки, піймала ними теплий струмінь повітря.

Я летіла високо над юрбою, але довго мій політ тривати не міг. У моїй очманілій голові миготіли можливі шляхи польоту. Вибір небагатий.

З одного боку, можна завернути ліворуч і сісти серед терамантів.

З другого — можна різко завернути, збивши швидкість, — і впасти просто в канал з натітами.

З третього... Та кого ж я намагаюсь обманути? Гарної відповіді просто немає.

Час застиг.

Я зависла в повітрі.

Побачила, як на помості задирають голови й дивляться.

Побачила руки, що показують на мене.

І тут у моїх вухах зашумів вітер — я набрала шалену швидкість. Стрімко, немов ловчий сокіл, я летіла просто на поміст.

Просто на Провидицю.

Арактік дивилася на мене крижаними блакитними очима. Я бачила, як вони розширюються, як повзуть угору брови.

Я бачила мить, коли до неї дійшло, хто я: я — дейрн, що летить над юрбою, яка зібралася на похорон його виду.

Мені стало зрозуміло, що я в повітрі не сама. Раптидони — одні згори, інші знизу — витягали шиї, озиралися, що за незграбний звір вторгся в їхній простір.

Від панічних рухів я закрутилась, і перед очима в мене заметалися істоти, поміст, небо.

Уже не лишалося надії зловити досить вітру, щоб пролетіти поміст високо над головою Арактік.

Один із солдатів на помості метнувся до Арактік, відштовхнувши Провидицю вбік саме тоді, коли мене пронесло над помостом. Я пролетіла повз неї на відстані кігтя — вона, певне, відчула рух повітря за мною.

Я впала, кілька разів перекинувшись, як нас учили, встала й побігла.

Якщо подумати, то посадка вийшла ще й доволі непогана.

На мить усі в юрбі водночас роззявили роти. А коли хтось крикнув: «Дейрн!» — натовпом прокотився потужний гомін враженого подиву.

На всіх чотирьох я плигнула вбік від помосту. Потрапивши на смугу для терамантів, вереснула з переляку, проскочила під ногами в одного з жучисьок, скочила на спину дрібнішому, а звідти, черкнувши кігтями по його хітинових крилах, скотилася просто під сідала раптидонів, так що птахи безладно, злякано злетіли.

Я влипла ногою в раптидонячий послід, а звільнившись, озирнулася туди, звідки втекла. Там я побачила Лови-Удачу. Він вискочив у те саме вікно, але поліз на дах, запускаючи кігті в дерев’яні бруси й тиньк, а вартові намагалися дістати його мечами.

Далі дивитися на це мені не було коли. Я вискочила з площі на вузьку вуличку, заставлену візками з їжею та сувенірами, всі лапи в мене були в лайні. За спиною лунали крики вартових і солдатів.

У мене залишалося рівно стільки самовладання, щоб не забути: треба повертатися в стайню до Валліно, але не привести за собою переслідувачів.

Легко сказати.

Я різко завернула під візок із фруктами, налетіла на ногу торгівцеві, крикнула через плече «Вибачте!» і помчала далі. Протислася за тісний ряд яток — отут мене вже важко буде наздогнати.

Аж тут: удача!

Відчинені двері.

Мить — і я вже там. Захлопнула їх і замкнула на засув. Тепер треба знайти інший шлях. Вулиця належить людям.

Попереду були зачовгані сходи. На нижній сходинці сидів людський хлопчик, смоктав палець і тримав у руці іграшкового раптидона.

— Перепрошую, — сказала я, пробігаючи повз нього. Дихалося мені важко, з кожним подихом горло пекло вогнем.

Вище, вище, на горішній поверх. Ось вікно, що виходить не на вулицю. Я миттю стрибнула туди, розпустивши перетинки, і перелетіла на дах через три будинки.

«Хай люди тепер за мною поганяються», — подумала я.

Але радіти мені випадало недовго. Як казав Лука, не всі вартові — люди.

Я почула клекіт. На мене стрімко летів раптидон, виставивши жовті пазурі. Розмах його крил був більший, ніж мій зріст. З однієї лапи звішувалася синьо-червона стрічка — знак острівної варти.

Вище видніли ще двоє крилатих вартових, вони теж летіли навперейми.

Я сіла на якусь терасу на даху. Проскочила повз завмерлого від подиву людського діда й кинулася сходами донизу. Проскочила повз стареньку жінку, яка чистила моркву, у вузький провулок.

На жаль, то був глухий кут. На виході з провулка, прикликані раптидонами, стояли двоє людей-вартових і посміхалися, передчуваючи мить, коли протнуть мене мечами.

Я була в пастці.

Дверей тут немає. Вилізти нікуди. Жодного шляху до втечі.

— Завмри або помри, — сказав один із чоловіків і пішов на мене.

Що тут сказати?

— Завмираю, — буркнула я, шалено відсапуючись.

І тут з неба впало щось велике, темне — і приземлилося тихо, наче пір’їна.

Лови-Удачу.

Великий кіт подивився на людей і промовив:

— Двоє на одного? Нечесно.

Схоже, вони погодилися, бо нервово відступили.

— Биш, лізь мені на спину!

Сперечатися не було коли. Ноги в мене трусилися, серце калатало. Я ледве дихала.

З останніх сил я вчепилася в хутро Лови-Удачу. Він зібрав усі м’язи — і злетів неймовірним стрибком, що виніс нас майже на карниз будинку над нами. Випустивши кігті, він зачепився за ринву, кігтями іншої лапи вхопився за черепицю — і просто на лапах підтягнувся.

На нього кинувся якийсь сміливий вартовий-раптидон, випустивши пазурі. Одним рухом лапи Лови-Удачу скинув його з неба — і той безладною закривавленою купою пір’я впав у провулок.

Лови-Удачу озирнувся перевірити, чи я на місці. Я кивнула, і ми побігли. Ми мчали, стрибали, майже летіли. Дахами, крізь вікна, у провулки, знову дахами...

Я подумала, що в мене було цілком правдиве уявлення про можливості фелівет. Недарма я відчувала повагу до їхньої сили.

Але навіть не уявляла, як це насправді.

Лови-Удачу нісся, мов гірська ріка вузькою ущелиною. Він поєднував у собі потужну силу м’язів із легкістю й плавністю рухів.

Поряд із ним я була навіть не як вобик. Наче незграбна, кривонога свиня-бородавочник.

Хоч яка я була виснажена й налякана, але споглядала його величний біг — і цю його цілковиту впевненість у точності кожного поруху — із тим самим почуттям, яке в мене викликав уперше побачений океан: із чистим захватом.

34 Непроста правда

Ми зустрілись у стайні, де, на моє превелике полегшення, на нас чекали Лука, Кхара, Тоббл і Валліно.

Останній, побачивши Лови-Удачу, сердито форкнув і став дибки.

— Коні, — пирхнув Лови-Удачу, — це просто вози з хвостами.

— Він нас довіз аж сюди, — промовила Кхара, гладячи Валліно по боці, щоб його заспокоїти.

— Дякую, Лови-Удачу, — сказала я, сповзаючи з його спини на м’яку солому. — Ти врятував мені життя.

— Але ж це мав зробити я! — крикнув Тоббл і кинувся мене обіймати.

— Повір мені, я неймовірно рада бачити біля себе двох рятівників! — швидко сказала я, гладячи Тоббла по голові.

— За вами гналися? — спитав Лука.

Лови-Удачу кивнув.

— Чи не вся варта острова, — сказав він, невимушено лизнувши лапу. — Нам не слід тут засиджуватися.

— Елдон допоміг домовитися про перевіз із контрабандистами, — повідомила Кхара. — Треба тільки до порту дістатися.

Шлях туди виявився ще важчий, ніж ми очікували. Лука знав усі входи й виходи, але, з огляду на юрби приїжджих, непомітно пройти було майже неможливо.

Дорогою ми з подивом помітили нашвидку надруковані об’яви, приклеєні на кожному розі: там писалося, буцімто «летючий дейрн» — це вигадка, яку зловмисно поширюють вороги Мурдано. У списку цих ворогів першим стояло ім’я Луки, про якого було сказано: «член зрадницької змови й посередній науковець». Була там і Кхара — «колишня брако-ньєрка, розбійниця, яка ненавидить Мурдано». Був і Лови-Удачу: «зразок підступного зрадника з роду фелівет», який «поставив свою лиху натуру на службу змові».

Мене там не згадували. Не могли ж вони написати, що в змові бере участь дейрн. Ми ж вимерли.

Тоббла теж у списку не було, на що вобик аж образився.

— От не помічають мене — і край! — поскаржився він. — Так ніби ми, вобики, взагалі нічого не значимо!

Коли ми дісталися порту, то побачили, як натіти жваво запускають пасажирів на пороми, перевіряючи, чи в усіх є грамота або інший дозвіл ходити морем. Але бажаючих відплисти виявилося так багато, що ми проминули пороми без питань. На щастя, в Елдона був шурин-контрабандист.

Старе, бувале судно під назвою «Посмішка диявола» було доволі велике. Дно в нього було слизьке, поросле зеленими водоростями. Коли ми без пригод вийшли в море, я підсіла до Кхари. Вона з корми озиралася на острів.

Вигляд у неї був утомлений. Та ми всі й справді дуже втомилися.

— Ти, схоже, хвилюєшся, — сказала я.

— Певне, що так. Ми ж тепер у центрі дуже серйозної історії — тут і репутація вчених, і вірність острова Мурдано, і ця евмонія. І Лови-Удачу ось каже, що Мурдано хоче винищити інші великі панівні види... — Кхара зітхнула й стенула плечима. — Для мене це забагато.

— Бо ти проста браконьєрка, — мовила я, трохи дражнячись, трохи дорікаючи.

Кхара зібралася була щось сказати, але зупинилася на півслові. Однак те, що було в неї на думці, я зрозуміла, наче вона промовила це вголос. Вона хотіла мені розповісти про себе неправду, але згадала, що брехню я розпізнаю.

— Кхаро, я бачила, як твій меч рубав тих зміюк. То ж не меч простого браконьєра.

— Ти чула, що я очікувала за тебе винагороду, — різко відказала вона. — Ти тоді брехні не помітила, ні?

— Ні, — визнала я. — Ти очікувала. Але то була якась мала частка всієї правди.

Кхара з викликом глянула на мене.

— А яка, по-твоєму, вся правда, Биш?

— Мені здається, ти людина не така проста, як намагаєшся показати.

Я знала, як треба було б говорити. Але ввічливість — то розкіш, яку в той момент я собі дозволити не могла. Мені була потрібна правда.

— Розкажи мені про свою сім’ю, Кхаро.

— Так, розкажи.

Голос Ауки. Я озирнулася: хлопець ішов до нас, а за ним назирці біг Тоббл.

Кхара схрестила руки на грудях.

— Ну гаразд, — поволі видихнула вона. — Ви заслуговуєте знати. Моє повне ім’я Кхарассанде Донаті.

Для мене це нічого не означало, а от Лука щось у цих словах почув.

— Донаті? — здивовано перепитав він. — Із тих самих?

Кхара коротко кивнула.

— Це ім’я важливе для людей? — поцікавився Тоббл.

— Колись давно, коли до влади прийшов перший Мурдано, проти нього повстали три вельможні роди: Корплі, Рантіццо і Донаті, — розповів Лука. — Війна тривала десять років.

— Так, і ми програли, — додала Кхара. — У вирішальній битві Корплі зрадили нас, а об’єднане військо Рантіццо і Донаті зазнало поразки...

— Однак, — перебив її Лука, — історики стверджують, що навіть без зради війна скінчилася б так само.

Кхара кинула на нього гострий погляд.

— У тих книжках, які читала я, сказано не так. Так от, мій прадід був бароном Доморіччя, хранителем зброї Кайнора Великого. Його схопили й піддали карі, призначеній для зрадників.

— Якій? — спитав Тоббл.

— Кілька днів смажили на повільному вогні, слухали його стогін, а потім відрубали голову. Мою прабабцю кинули в темницю, де вона захворіла на ядуху, від чого померла. Наших воїнів кого скарали, кого віддали в рабство. А наш маєток Злуку віддали Провидцям Мурдано. Ним володів дід Арактік, потім його дочка, а тепер сама Арактік.

Я не повірила власним вухам:

— Як, Провидиця живе у твоєму домі?

— Вона вбила власних батьків і тепер володіє Злукою, яку перейменувала в Шпиль Чародійки. А я вже росла в інших обставинах. Мурдано постійно розшукували, кого з бунтівників ще не покарано, і мій батько дивом уникав лиха. Він назвався іншим прізвищем і сховався в лісах. Годував нас, незаконно полюючи на приватних угіддях Мурдано, — Кхара дозволила собі на мить усміхнутись. — У нього я й навчилася мистецтва слідопита. Також завдяки йому я познайомилася з Ферруччі. Ми носили йому химерних і незвичайних істот для вивчення. Моя мати збирала трави, варила лікувальне зілля й заробляла якийсь гріш цілительством. У нас від давніх часів не лишилося нічого. Чи пак... майже нічого.

Я помітила, як Кхара торкнулася свого меча. Тепер у мене в голові склалася повна картина. То зброя Кайнора Великого: броня, щит, а головне — меч найвидатнішого героя Недарри.

Я була мала й не надто вчена історії, мала щастя довго не знати про війни і сутички людей та інших видів. Але навіть я змалечку знала, хто такий Кайнор Великий — той, хто зупинив сворських загарбників. Принаймні це ім’я, вимовлене з пошаною, чула не раз.

Ця дівчина, яка раз у раз видає себе за хлопчину, ця браконьєрка носить найславетніший меч в історії краю — зрозуміла я.

Як я відчувала настрій Кхари, так само й вона, здається, в цій тиші відчула мій. А тоді, дивлячись просто на мене, збрехала:

— Це дуже гарний меч, кращий, ніж я заслуговую. Але, звичайно, з мечем Кайнора він не зрівняється.

Неправда. І то свідома. Сказана при мені, хоча я її одразу розпізнаю.

Я зрозуміла: ця неправда призначена для Луки.

— На вигляд нічого особливого, — зауважив молодий учений.

— Його справжній вигляд ховають від ока могутні духи, — сказала Кхара. — До того часу, коли він буде оголений у гніві.

— А Ферруччі знає, що ти з дому Донаті? — спитав Лука.

— Ні. Він знає тільки те, що мій батько — браконьєр, який приносив йому рідкісних тварин.

Лука поволі кивнув.

— Цікаво, що ж сталося зі зброєю Кайнора. Мурдано б усе на світі віддав, тільки б забрати до своїх рук Світло Недарри, не сумніваюся.

— А що це таке? — спитала я.

— Ім’я славетного меча, — відповів Лука.

Кхара засміялася.

— Коли б знати, де це все, то я б і продала. Мені батько розповідав, що меч, щит, обладунок і булаву Кайнора викрали з нашого дому, коли його захопили вояки Мурдано.

Вона знизала плечима, і Лука, здається, сприйняв її слова — хоча, на моє вухо, то була цілковита неправда.

Якщо Кхара бреше, це може означати лише одне: вона знає, де схована зброя Кайнора. Тим більше знає, де Світло Недарри.

Ось її рука на руків'ї цього меча.

Матроси раптом заметушилися й попередили нас, що земля близько. «А що ж буде, коли ми зійдемо на берег?» — подумала я.

— Куди ми потім? — спитав Тоббл, промовивши вголос мої думки.

Ми всі подивилися на Кхару.

Вона похитала головою і натомість поглянула на мене.

— Ми підемо, — твердо мовила вона, — куди хоче Биш.

35 Вибір

Ми зійшли на берег у тому порту, де й сідали на пором.

Точніше, припливли ми не в порт, а до благенького причалу на очеретяному болоті. У сутінках видно було лише якусь хатку — напевне, там контрабандисти тримали свій незаконний товар і відпочивали.

Ми всі п’ятеро — а разом з Валліно шестеро — ледве бачили власні ноги в тумані. Запах довкола стояв не надто привітний: моква, болото, гнилі рослини і більш ніж натяк на гниття якоїсь мертвої плоті.

— Ну що, — промовила Кхара, яка знову перетворилася на хлопчака з браконьєрської ватаги, — куди ми, Биш?

Я поглянула на землю — і там ніякої відповіді не побачила. Вага такого рішення для мене була аж надто велика. Я зовсім не готова. Як я можу когось кудись вести? Я й собі дороги не знайду.

— Не знаю, куди йти, — чесно зізналась я.

— Звичайно, знаєш! — обізвався Тоббл.

— Звідки знаю?

— У тебе картинка є.

— Що за картинка? — спитала Кхара.

— Та... то таке... — знітилась я. — Я намалювала мапу за давньою легендою. То дурненька казочка. Я зовсім дитинчам тоді була.

Лука розсміявся:

— Зовсім дитинчам? А зараз ти хто? Старійшина чи що?

— Та нехай. Я все одно викинула її там, на острові.

Тоббл сунув лапку в свою торбину, пошукав там — і витяг мою зім’яту мапу.

— Оп-ля!

— Ти вже двічі врятував цей старий листок, Тоббле.

— Я ж і маю рятувати! — гордо відказав він.

Я взяла мапу.

— Дитячі маляки.

— Можна я гляну? — попросила Кхара. Вона спокійно взяла мапу, обережно розрівняла. — Що це за місце? — спитала, вдивляючись у розмазані лінії.

— Міфічна земля, називається Дейрнгольм. Мій учитель казав, що є ріка і глибока-глибока долина, прихована від світу на чарівному живому острові, який плаває з місця на місце... — Я опустила очі, раптово знітившись. — Говорила ж — казочки.

— Живий острів, кажеш? — пожвавилася Кхара. — Є два такі.

— Що? — здивувалася я. — Справді?

— Їх називають лодійцями — це острови, створені в дуже давні часи. Лодійця складається не з каміння і землі — це такий давній живий звір, дуже великий. Лодійці поволі плавають в океані й збирають навколо себе всілякий плавучий мотлох. За багато тисяч років тварину вже майже не видно під шаром землі, колод і насіння, яке принесло вітром.

Кхара піднесла мапу ближче до очей, намагаючись у тьмяному світлі роздивитися зображення.

— Один такий острів зветься Ромбу. Другий — Тарок. А якщо на тому острові справді є долина з рікою, то це може бути лише Тарок. Ромбу значно менший.

— Тарок... — пробурмотів Лови-Удачу. — То такий острів, з яким не жартують.

— Чому? — спитав Тоббл.

— Вважають, що це хижий острів, — мовив Лука.

— Як хижий? — здригнулася я.

— Вважають, що сам острів... ну... пожирає людей і фелівет, — пояснив Лука. — Раптидони його теж уникають, а тераманти там, звісно, не водяться. Єдині, хто знає, де він, — це натіти.

Усі замовкли. Мабуть, через слово «хижий».

Ми обережно пробиралися болотом. Туман поволі розступався, і стало видно шлях, що пролягав неподалік.

Коли ми добрели до дороги, Лови-Удачу сказав:

— Нам треба вирішити, куди йти: туди чи сюди. Якщо туди, — він махнув хвостом на північ, — то дійдемо до Саґурії, столиці Мурдано. Також тим шляхом можна дістатися порту Зебара. Якщо ми на пошуки живого острова, то це наша дорога.

Я промовчала, він продовжив:

— Якщо ми підемо на південь — то повернемося туди, де нас уже знають. Я тоді зможу податися на свою територію, Кхара — до браконьєрів. Лука, можливо, зуміє хитрощами знову прижитися на острові чи знайти інше товариство. А Тоббл зможе повернутися до своїх.

— Саґурія — то принаймні цивілізоване місце. А що там у цих південних краях? — мовив Лука. — Хіба білки та кушки.

— Але що далі ми будемо йти на північ, то більше буде солдатів Мурдано, — додав Лови-Удачу. — На кордоні Недарри і Дрейландії зараз неспокійно. Багато хто вважає, що Мурдано збирається завойовувати Дрейландію, коли збере досить війська, так що в Зебарі буде гарнізон. У нас є я і твій меч, Кхаро, але ми все ж не в найкращому становищі. І якщо ми дивом знайдемо той чарівний острів, а на ньому — дейрнів, то що далі?

— Є над чим подумати, — пробурмотіла я. — Ти от кажеш, фелівети вважають, що кінець дейрнів — це тільки початок біди, так? Що далі загинуть інші види, якщо Мурдано робитиме, що бажає?

— А чого вони так вважають? — спитав у Лови-Удачу Лука — Гострі котячі інстинкти підказують?

— Ми так вважаємо, бо фелівети добре вчать історію, — спокійно відказав Лови-Удачу. — Хочеш знати, що буде, пізнай те, що було. А те, що було, свідчить про одну незмінну властивість людей: їм завжди мало.

— Мало? — повторив Тоббл.

— Їм усього хочеться ще і ще: землі, влади, слави. Так було завжди. І так завжди буде.

Усі замовкли.

На подив, цю тишу порушив Тоббл.

— Послухайте, — обізвався він. — Я, звісно, лише малий вобик. Я знаю мало. Але я б повірив Лови-Удачу. Принаймні варто розглянути можливість, що Мурдано тепер хоче взятися за знищення фелівет. А за ними, мабуть, раптидонів... — Він помовчав, здається, обмірковуючи наступні слова. — А натіти якщо й лишаться в живих, то лише як слуги Мурдано. Так нечесно. Хіба нам хочеться жити в такому світі?

— Ні, — мовила Кхара. — Але все-таки треба подивитися на дійсний стан речей, Тоббле. Кажуть, що в Мурдано п’ять тисяч лицарів і сто тисяч збройного війська: люди, які вправно володіють луком, списом, сокирою. У нього є Арактік і її теургія. У нього вчені й наука.

— А фелівет у нього немає, — зауважив Лови-Удачу. — Та й раптидони, можливо, побачивши правду, приєднаються до нас.

Кхара похитала головою.

— Може, й так. Але я завжди чула від браконьєрів, що раптидони ненавидять фелівет. Ти певен, що вони будуть з вами заодно?

— Точно сказати не можу, — зізнався Лови-Удачу.

— Кривду можна побороти тільки одним, — сказав Тоббл. — Правдою.

Він подивися на мене. Лови-Удачу теж.

— Вибір простий, — мовила Кхара. — Або на південь — до того, що ми знаємо, жити, як уміємо, в тіні дедалі більшої могутності Мурдано. Або на північ — до небезпеки й безглуздої надії.

— Я, наприклад, за північ, — сказав Лука, знизавши плечима. — На півдні мені вже немає чого ловити.

— Биш? — звернулася до мене Кхара.

Я подивилася на них: вони чекають, щоб я їм сказала, що робити.

Я.

Вишкребок, наймолодша, найдрібніша поміж сімох братів і сестер.

Я ще не нажила розуму. Не доросла до того, аби з мене була користь.

Я.

— Що я знаю? — врешті промовила. — Я ж просто дитинча. Не можу гнати всіх на таке важке й безглузде випробування.

Я взяла з рук Кхари мапу й подивилася на малюнок.

— Мушу змиритися з тим, що я останниця, — продовжила я. — Евмонію, напевне, провели зарано, але коли я помру... ну, отоді й настане час.

Усі мовчали. Болотяні цвіркуни грали свою тиху мелодію. Туман, який зарожевів у вечірньому сонці, висів над нами, як питання, на яке тільки я мала відповідати.

Я стримала сльози.

— Моя надія сміховинна. І я дурна.

— Точно, — погодився Тоббл. — Ти була дурна, коли мене врятувала.

— Коли довірилася мені, — додав Лови-Удачу.

— Коли повірила мені, — сказала Кхара.

Я зітхнула. Як я до такого дожилася?

— Ну що ж, — нарешті мовила я. — Здається, ми дійшли згоди, що я дурна.

— То що ж, дурна дейрно, — звернулася до мене Кхара. — Куди ми будемо йти?

І ми пішли на північ.