Останнє бажання

ГОЛОС РОЗУМУ 6

Відьми́н розшнурував сорочку, відліпив мокрий льон від шиї. В печері було дуже тепло, аж гаряче, у повітрі висіла важка, мокра пара, що краплями осідала на замшілих брилах і базальтових плитах стін.

Всюди навколо були рослини. Виростали з видовбаних у долівці, заповнених торфом заглибин, із великих скринь, ночов і горщиків. Вилися по скелях, по дерев’яному риштуванні й тичках. Геральт зацікавлено приглядався, впізнаючи деякі рідкісні види — ті, які входили до складу відьми́нських ліків та еліксирів, магічних дистилятів та чародійських декоктів. А також інші, ще більш рідкісні, про властивості яких він міг лише здогадуватися. І такі, про які він узагалі не знав і навіть ніколи не чув. Бачив гілля зірчастолистого ностриксу, що обліплювало стіни печери, щільні кулі дутоголову, які виглядали з величезних горщиків, обсипані криваво-червоними ягодами пагони аренарії. Розпізнавав м’ясисті, з грубими жилками, листки порізнику, бордово-золоті овали незміру та темні стрілки пилоритки. Помічав перистий мох кімстач, лискучі бульби воронячого ока і смугасті пелюстки мишохвостого зозулинцю.

В затіненій частині гроту надималися шапки гриба однотрубника, сірі, мов польове каміння. Неподалік росла каситиця — трава, здатна нейтралізувати будь-який відомий токсин чи отруту. Жовто-сірі, непримітні волоті[30], що виглядали з укопаних у землю скринь, видавали скроніг — корінь із потужними та універсальними лікувальними властивостями.

Середину печери займали водні рослини. Геральт бачив кадовби, повні куширу та черепашачої ряски, і басейни, вкриті щільною ковдрою річчії — поживи для паразитичного турмерику. Скляні посудини, заповнені покрученими кореневищами галюциногенного двовістря, стрункими темно-зеленими криптокоринами і стовбурами клуб’яку. Замулені, вкриті багном корита, розплідники незліченних видів пліснявих грибків, лишайників і болотяної флори.

Закасавши рукави жрецького вбрання, Неннеке вийняла з кошика ножиці та кістяні грабельки і мовчки взялася до роботи. Геральт присів на лавчині між стовпів світла, що струменіло крізь великі кришталеві плити у склепінні печери.

Жриця мурмотіла й мугикала собі під ніс, спритно запускаючи руки в гущавину листя і стебел, швидко клацала ножицями, наповнювала кошик оберемками трави. Поправляла тички і рамки, що підтримували рослини, час від часу розпушувала землю ручкою грабельок. Іноді, гнівно бурмочучи, виривала засохлі чи підгнилі стебла, запихала їх до компостових сховищ на підживку для грибів та інших, незнаних відьми́нові рослин, чиї лускаті стебла вигиналися, мов зміїні тіла. Відьми́н навіть не був упевнений. що це рослини — йому здавалося, що лискучі кореневища ледь рухаються, простягаючи волохаті лапки в бік долонь жриці.

Було тепло. Дуже тепло.

— Геральте?

— Прошу? — відьми́н поборов сонливість, яка огортала його. Неннеке, граючись ножицями, дивилася на нього крізь великі перисті листки мухокуща.

— Не їдь ще. Залишися. Ще на кілька днів.

— Ні, Неннеке. Мені вже час у дорогу.

— Що тебе так жене? Ти не мусиш переживати через Ереварда. А той гультіпака Горицвіт нехай їде сам та й, про мене, скрутить собі в’язи. Залишися, Геральте.

— Ні, Неннеке.

Жриця клацнула ножицями.

— Ти так поспішаєш покинути храм, бо боїшся, що вона тебе тут знайде?

— Так, — не без вагань зізнався відьми́н. — Угадала.

— Це була анітрішки не важка загадка, — буркнула жриця. — Але заспокойся. Єнніфер уже тут була. Два місяці тому. Ми посварилися, тож вона не скоро повернеться. Ні, не через тебе. Про тебе навіть не питала.

— Не питала?

— Ось що тебе гризе, — засміялася жриця. — Ти еґоцентричний, як усі чоловіки. Немає нічого гіршого за брак зацікавленості, еге ж? За байдужість? Але не впадай у розпач. Я занадто добре знаю Єнніфер. Вона ні про що не питала, але уважно розглядалася довкола, шукаючи тут твоїх слідів. А вона, між іншим, на тебе жахливо люта. Я це відчула.

— Через що ви посварилися?

— Ні через що, що могло б тебе стосуватися.

— Я і так знаю.

— Не думаю, — спокійно промовила Неннеке, поправляючи тички. — Твої знання про неї дуже поверхові. Її знання про тебе, до речі, теж. Це доволі типово для стосунків, які вас пов’язують чи пов’язували. Ви обоє нездатні ні на що, крім занадто емоційної оцінки наслідків з одночасним ігноруванням причин.

— Вона була тут, аби спробувати вилікуватися, — холодно заявив відьми́н. — Ви через це посварилися, визнай.

— Не визнаватиму нічого.

Відьми́н піднявся, встав на світлі, під однією з кришталевих плит у склепінні гроту.

— Підійди на хвилинку, Неннеке. Глянь на це.

Геральт розстібнув потаємну кишеньку в поясі, видобув невеликий згорточок, мініатюрний мішечок з козячої шкіри, висипав його вміст на долоню.

— Два діаманти, рубін, три симпатичні нефрити, цікавий агат, — Неннеке зналася на всьому. — Скільки ти за них заплатив?

— Дві з половиною тисячі темерських оренів. Плата за стригу з Визими.

— За роздерту шию, — скривилася жриця. — Що ж, це питання ціни. Але ти добре зробив, обмінявши готівку на ці цяцьки. Курс орена низький, а ціни каменів у Визимі невисокі — близько до гномівських копалень у Махакамі. Якщо продаси ці камінці у Новиграді, отримаєш щонайменше п’ятсот новиградських корун, а коруна зараз йде по шість з половиною оренів і продовжує рости.

— Я б хотів, щоби ти це взяла.

— На зберігання?

— Ні. Нефрити візьми на храм — хай це буде, скажімо так, моєю жертвою богині Мелітеле. А решта каменів… для неї. Для Єнніфер. Віддай їй, коли вона знову заїде до тебе, я певен, що це станеться скоро.

Неннеке глянула йому просто у вічі.

— Я не робила б цього на твоєму місці. Повір мені, ти її ще дужче розлютиш, якщо тільки це можливо. Залиш усе так, як є, бо ти вже не можеш ні виправити, ні покращити нічого. Втікаючи від неї, ти повівся як… ну… скажімо … не надто гідним для зрілого чоловіка чином. Намагаючись загладити власну провину коштовностями, ти поводишся як чоловік, дуже й дуже перезрілий. Чесне слово, не знаю, який із цих двох типів чоловіків не терплю більше.

— Вона надто сильно любила показувати свою владу, — пробурмотів відьми́н, відвернувшись. — Я не міг цього витримати. Ставилася до мене, як до…

— Припини, — різко мовила Неннеке. — Не плачся мені в подолок. Я не твоя мама, скільки разів повторювати? Твоєю повірницею теж не бажаю бути. Дідька лисого мене обходить, як вона з тобою поводилася, а те, як ти поводився з нею — ще менше. Не маю ані найменшого наміру ні бути посередницею, ні передавати їй ті дурні камінці. Хочеш бути дурнем — будь ним без мого посередництва.

— Ти не зрозуміла мене. Не хочу просити в неї пробачення чи підкуповувати її. Однак я дещо їй винен, а лікування, яке вона хоче пройти, мусить коштувати страшенно дорого. Я хочу їй допомогти — і тільки.

— То ти ще більший дурень, ніж я гадала, — Неннеке підняла з долівки кошик. — Дороге лікування? Допомога? Геральте, для неї ті твої камінці — така дрібниця, що й плюнути не варто. Знаєш, скільки Єнніфер може витиснути з високородної пані за переривання вагітності?

— Ось це якраз знаю. Як і те, що за лікування безпліддя вона бере ще більше. Шкода, що сама собі в цьому допомогти не може. Тому шукає допомоги в інших, у тебе теж.

— Їй ніхто не допоможе, це абсолютно неможливо. Вона чародійка. Як більшість магинь, вона має атрофовані, зовсім непродуктивні гонади і це річ незворотна. Вона ніколи не матиме дитини.

— Не всі чародійки в цьому неповносправні. Я щось про це знаю, ти знаєш також.

— Аякже, — Неннеке примружила очі. — Знаю.

— Не може бути правилом щось, із чого є винятки. Тільки благаю, не годуй мене банальними істинами про винятки, які підтверджують правила. Розкажи щось про винятки як такі.

— Про винятки, — холодно відказала жриця — можна сказати лише одне. Що вони є. Більше нічого. А Єнніфер… що ж, вона, на жаль, винятком не є. Принаймні в тому, що стосується неповносправності, про яку йде мова. Бо в іншому — складно знайти більший виняток, ніж вона.

— Чародіям, — Геральта не зачепили ні холод, ні натяк, — уже вдавалося воскрешати померлих. Я знаю задокументовані випадки. А оживити мерця, мені здається, складніше, ніж зняти атрофію органів.

— Погано тобі здається. Бо я не знаю жодного задокументованого повністю вдалого випадку зняття атрофії чи регенерації залоз внутрішньої секреції. Геральте, годі, це вже починає нагадувати консиліум. Ти не розумієшся на цьому, я — так. І якщо я тобі кажу, що Єнніфер заплатила за одні можливості втратою інших, то так воно і є.

— Якщо це так очевидно, не розумію. чому вона й далі намагається…

— Ти дуже мало розумієш, — перебила жриця. — До трясці мало. Перестань перейматися недугами Єнніфер, подумай про власні. Твій організм теж піддався незворотнім змінам. Дивуєшся їй, а що скажеш про себе самого? Для тебе теж має бути очевидно, що ти ніколи не станеш людиною, а ти все ж далі намагаєшся нею бути. Робиш людські помилки. Помилки, яких відьми́н робити не повинен.

Геральт сперся на стіну печери, витер піт із брів.

— Не відповідаєш, — підсумувала Неннеке, злегка усміхаючись. — Я й не дивуюся. З голосом розуму сперечатися непросто. Ти хворий, Геральте. Втратив форму. Погано реагуєш на еліксири. В тебе пришвидшений пульс, сповільнена акомодація ока, загальмовані реакції. Тобі не вдаються найпростіші Знаки. І ти хочеш рушити на гостинець? Мусиш лікуватися. Необхідна терапія. А перед нею — транс.

— Це тому ти підіслала до мене Йолю? В межах терапії? Для полегшення входу в транс?

— Дурний ти!

— Не настільки.

Неннеке відвернулася, всунула руки між м’ясисті стебла незнайомих відьми́нові ліан.

— Ну хай буде, — невимушено мовила Неннеке. — Так, я прислала її до тебе. В межах терапії. І все вийшло, мушу сказати. На другий день ти реагував уже краще. Був спокійнішим. Окрім того, Йоля теж потребувала терапії. Не сердься.

— Я не серджуся. Ні на терапію, ні на Йолю.

— А на голос розуму, який чуєш?

Відьми́н не відповів.

— Транс необхідний, — повторила Неннеке, окидаючи оком весь свій печерний садок. — Йоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш їхати — зробімо це сьогодні вночі.

— Ні. Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Йоля може почати віщувати. Пророкувати, оголошувати майбутнє.

— У цьому й річ.

— У цьому. А я не хочу знати майбутнього. Як я міг би робити те, що роблю, якби знав? Зрештою, я й так його знаю.

— Ти впевнений?

Відьми́н не відповів.

— Ну добре. — зітхнула Неннеке. — Ходімо вже. Ага… Геральте? Не хочу здатися нечемною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти і Єнніфер? Як це почалося?

Відьми́н усміхнувся.

— Почалося з того, що ми з Горицвітом не мали чим поснідати і вирішили наловити риби.

— Я так розумію, замість рибини ти впіймав Єнніфер?

— Я розповім тобі, як це було. Але, може, після вечері, бо я трохи зголоднів.

— То ходімо. Я вже маю все, що треба.

Відьми́н рушив до виходу, ще раз обвів поглядом печерну теплицю.

— Неннеке?

— Що?

— Половина з того, що тут є — рослини, які вже ніде на світі не ростуть. Я маю рацію, правда?

— Маєш. Більш ніж половина.

— Чим це можна пояснити?

— Якщо я скажу, що ласкою богині Мелітеле, тобі цього, напевне, не вистачить.

— Напевне ні.

— Я так і думала, — Неннеке усміхнулася. — Чи бачиш, Геральте… ось це наше ясне сонечко світить і далі. Але вже не так, як раніше. Хочеш — почитай книжки. Якщо ж не бажаєш гаяти на це час, то може, задовольнишся поясненням, що кришталь, з якого зроблений дах, діє як фільтр. Затримує смертоносні промені, яких щораз більше з’являється в сонячному світлі. Тому тут ростуть рослини, що їх уже ніде на світі дикорослими не побачиш.

— Зрозумів, — кивнув головою відьми́н. — А ми, Неннеке? Що з нами? На нас теж світить сонце. Чи ж і ми не повинні сховатися під такий дах?

— В принципі повинні, — зітхнула жриця. — Але…

— Але що?

— Вже запізно.