Останнє бажання

— Гей!

З гущавини донісся шелест, гнівне «ук-ук» і потріскування тичок.

— Гей! — повторив відьми́н, передбачливо сховавшись. — Покажися, рокито.

— Ти сам рокита.

— То як? Дідько?

— Ти сам дідько, — козлорогий висунув голову з конопель, шкірячи зуби. — Чого тобі?

— Давай поговоримо.

— Ти що, смієшся? Думаєш, я не знаю, хто ти такий? Тебе найняли, щоб ти мене звідси викурив, так?

— Точнісько, — байдуже підтвердив Геральт. — От про це я й хотів поговорити. А раптом домовимося?

— Ще чого, — забекав дідько. — На дурничку, що? Без зусиль? Пробуй таке з кимсь іншим. Життя, чоловіче, — це боротьба. Перемагає кращий. Якщо хочеш виграти в мене, доведи, що ти кращий. Змагання замість розмов! Переможець диктує умови. Пропоную перегони, звідси до старої верби на греблі.

— Я не знаю, де гребля і де стара верба.

— Коли б ти знав, то я б перегонів і не пропонував. Люблю змагання, але не люблю програвати.

— Я помітив. Ні, не будемо переганятися. Сьогодні спека.

— Шкода. То, може, позмагаємося якось інакше? — дідько вищирив жовті зуби йі підняв із землі чималий камінь. — Знаєш гру «Хто голосніше гукне»? Я гукаю першим. Заплющ очі.

— В мене є інша пропозиція.

— Я весь увага.

— Ти заберешся звідси сам, без змагань, перегонів і гукання. Сам, без примусу.

— Запхни цю пропозицію a d'yeabl aep arse — проявив дідько знайомство зі Старшою Мовою. — Не заберуся. Мені тут подобається.

— Ти занадто тут набешкетував. Переборщив із жартами.

— Dliweisheyss тобі до моїх жартів. — Сільван, як виявилося, і по-краснолюдському вмів. — А твоя пропозиція стільки ж варта, скільки й Dliweisheyss. Я нікуди не заберуся, хіба як переможеш мене в якійсь грі. Дати тобі шанс? Пограємося у загадки, якщо ти не любиш спортивних ігор. Я тобі загадаю загадку, як відгадаєш — ти виграв, а я забираюся. Якщо тобі не вдасться, то я залишаюся, а ти забираєшся. Напруж кебету, бо загадка нелегка.

Перш ніж Геральт устиг запротестувати, диявол забекав, потупав ратицями, шмагнув землю хвостом і продекламував:

— Ну, що це таке? Відгадуй.

— Гадки не маю, — байдуже зізнався відьми́н, навіть не намагаючись задуматися. — Може, валер’яна?

— Ні. Ти програв.

— А яка відгадка? Що любить … Гм… У цяточки кіт?

— Капусту.

— Слухай, — буркнув Геральт. — Ти починаєш діяти мені на нерви.

— Я попереджав, — зареготав дідько, — що загадка нелегка. Нічого не вдієш. Я виграв і залишаюся. А ти забираєшся. Холодно прощаюся з вашою милістю.

— Ще хвилинку, — відьми́н непомітно засунув руку до кишені. — А моя загадка? Чи я не маю права на реванш?

— Ні, — запротестував дідько. — А чого б це? Раптом я не відгадаю? Ти що, за дурня мене маєш?

— Ні, — покрутив головою Геральт. — Маю тебе за злісного, нахабного бевзя. Зараз ми побавимося в нову, зовсім тобі незнайому гру.

— Ха! Все-таки! І що то за гра?

— Гра називається, — повільно промовив відьми́н, — «не роби іншому того, що тобі немило». Очі закривати не обов’язково.

Геральт зігнувся у блискавичному замаху, сталева кулька завбільшки в палець свиснула в повітрі і з тріском врізала дідька просто межи роги. Дивогляд упав навзнак, як блискавкою вражений. Геральт довгим стрибком-рибкою кинувся між тички і вхопив його за волохату ногу. Сільван забекав і забрикався, відьми́н прикрив голову передпліччям, але все одно у вухах йому задзвеніло, бо дідько, попри мізерну статуру, брикався з силою розлюченого мула. Геральт спробував ухопити дриґаючу ратицю, але не встиг. Козлорогий затріпався, замолотив по землі руками й копнув його знову, просто в чоло. Відьми́н вилаявся, відчуваючи, як дідькова нога вислизає йому з пальців. Обидва, розлучившись, покотилися в різні боки, з грюкотом перевертаючи тики і плутаючись у конопляних стеблах.

Дідько зірвався першим і кинувся в наступ, схиливши рогату голову. Але Геральт уже впевнено стояв на ногах і легко ухилився від атаки, вхопив дивогляда за ріг, сильно шарпнув, звалив на землю й притиснув колінами. Дідько забекав і плюнув йому просто в вічі, причому так, що не посоромився б і верблюд з надміром слини. Відьми́н рефлективно відступив, не випускаючи, однак, дідьчих рогів. Сільван, намагаючись дригнути головою, брикнув обома копитами одночасно і, що найдивніше, обома влучив. Геральт грубо вилаявся, але тримав далі. Підхопив дідька з землі, притис до тичок, що вже аж тріщали, і щосили копнув у волохате коліно, після чого схилився та плюнув йому просто у вухо. Дідько завив і заклацав тупими зубами.

— Не роби іншому… — видихнув відьми́н, — … Що тобі немило. Граєм далі?

— Блеблеблееее!!! — дідько булькотів, вив і завзято плював, але Геральт міцно тримав його за роги й хилив голову до землі, завдяки чому плювки влучали у власні дідькові ратиці, що дерли землю і здіймали хмари куряви та хабаззя.

Наступні кілька хвилин пройшли в інтенсивному борюканні, шамотанні та обміні прокляттями й копняками. Геральт якщо й міг з чогось тішитися, то хіба з того, що ніхто його не бачить, бо сцена виглядала воістину дурнувато.

Розгін чергового копняка розірвав обох супротивників і кинув ними врізнобіч, у гущу конопель. Дідько знову випередив відьми́на — зірвався й кинувся навтьоки, помітно кульгаючи. Геральт, тяжко дихаючи й витираючи обличчя, погнався за ним. Обоє передерлися через коноплі, вбігли у хмільник. Відьми́н почув тупання галопуючого коня. Звук, на який чекав.

— Я тут, Горицвіте! — закричав він. — Тут, у хмільнику!

Раптом він побачив груди коня відразу ж перед собою, а наступної миті на нього наїхали. Він відбився від коня, як від скелі, і впав навзнак, від удару об землю йому потемніло в очах. Попри це, зумів відкотитися вбік, за хмелеві тички, уникаючи копит. Спритно зірвався, але тут наїхав на нього інший вершник, знову збивши з ніг. А потім раптом хтось звалився на нього, притиснувши до землі.

А потім був блиск і пронизливий біль у потилиці.

І темрява.