Останнє бажання

— На богів, Геральте! — Горицвіт перестав грати, притулив лютню, доторкнувся до неї щокою. — Це дерево саме співає! Ці струни живуть! Який чудовий тон! Холера ясна, та кілька копняків і трохи страху — дуже низька ціна за цю лютеньку. Я б дозволив кóпати себе від світання до смеркання, якби знав, що дістану. Геральте! Ти мене взагалі чуєш?

— Спробуй вас не почуй, — відьми́н підняв голову з-над книги, глянув на дідька, який далі завзято дудів на дивацькій флоярі, складеній із кусників очерету різної довжини. — І я вас чую, і вся околиця вас чує.

— Duweisheyss, а не околиця, — Торкве відклав дудку. — Пустка, та й вже. Глуха діра. Ех, жаль мені моїх конопель!

— Конопель йому жаль! — засміявся Горицвіт, обережно підкручуючи майстерно вирізані кілки лютні. — Було шануватися й сидіти в хащах, як миша під мітлою, а не страхати дівок, вередувати на греблі й паскудити у криниці. Сподіваюся, що тепер помудрієш і облишиш фіглі, правда, Торкве?

— Я фіглі люблю, — сповістив дідько, шкірячи зуби. — І життя собі без них не уявляю. Але нехай уже, обіцяю, що на новому місці буду обережнішим. Фіглюватиму скромніше.

Ніч була понура й вітряна, вітер колихав очеретами, шумів у гіллі кущів, серед яких вони розклали табір. Горицвіт докинув хмизу до вогню. Торкве вертівся на підстилці, хвостом відганяючи комарів. У озері з плюскотом кидалася риба.

— Я опишу в баладі нашу виправу на край світу, — запевнив Горицвіт. — І тебе в ній опишу, Торкве.

— Тільки спробуй, — буркнув дідько. — Я тоді теж напишу баладу й опишу тебе так, що дванадцять років не покажешся в пристойному товаристві. Вважай. Геральте?

— Що?

— Ти прочитав щось цікаве в книжці, яку вициганив у селян?

— А певно.

— Ну то прочитай і нам, доки вогонь не випалився.

— Так, так, — Горицвіт брязнув на звучних струнах лютні Торув’єль. — Почитай, Геральте.

Відьми́н сперся на лікоть, присунувши книжку ближче до багаття.

— Побачити її можна, — почав, — літньою порою, від Днів Маю і Червця аж до Падолисту, але найчастіше трапляється те в Свято Серпа, древніми зване «Lammas». Об’являється вона як Панна Злотокоса, у квітах уся, а все живе поспішає до неї й до неї горнеться, все одно, чи зілля, чи звір. Тому й ім’я її — Живія. Древні звуть її «Danamebi» і поклоняються їй вельми. Навіть Бородаті, хоч усередині гір, а не в полях сидять, шанують її й іменують: «Bloemenmagde».

— Danamebi — шепнув Горицвіт. — Dana Meabdh, Панна Полів.

— Де Живія ступить, там земля цвіте та родить і буйно плодяться всякі створіння, така її сила. Всі народи жертви з урожаю їй складають у надії примарній, що їхню, не чужу землю Живія одвідає. Бо кажуть теж, що колись та осяде Живія серед того народу, який над іншими виб’ється, але то — от собі, бабське базікання. А правдиві мудреці повідають, що Живія саму лише землю любить, і те, що росте на ній, чи то билинка найменша, чи черв’як найтихіший, а народи всякі для неї не більше важать, аніж оця найменша билинка, бо ж і так проминуть колись і нові після них племена прийдуть. А Живія вічна, була і буде завжди, до кінця віків.

— До кінця віків, — заспівав трубадур і забрязчав на лютні. — Благословенна будь, Царівно Польова! За урожай, за квіти в Доль Блатанна, але й за шкуру автора цих слів, що ти її від стріл урятувала. Знаєте, я щось вам скажу.

Перестав грати, обняв лютню як дитину і посмутнішав.

— Я, мабуть, не згадаю в цій баладі про ельфів і про те, як їм важко. Не забракне шумовиння, готового вирушити в гори… Нащо наближати…

Трубадур замовк.

— Договорюй, — гірко промовив Торкве. — Ти хотів сказати: наближати невідворотне. Невідворотне.

— Не будемо про це говорити, — обірвав Геральт. — Нащо про це говорити? Слова зайві. Беріть приклад із Лілє.

— Вона спілкувалася з ельфом телепатично, — тихо обізвався бард. — Я відчув це. Правда, Геральте? Ти ж відчуваєш таке спілкування. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфові?

— Трохи зрозумів.

— Про що вона говорила?

— Про надію. Про те, що все відновлюється і не перестане відновлюватися.

— І тільки?

— Цього достатньо.

— Гм… Геральте? Лілє мешкає в селі, між людей. Як ти думаєш, чи…

— …чи залишиться з ними? Тут, у Доль Блатанна? Можливо. Якщо…

— Якщо що?

— Якщо виявиться, що люди цього достойні. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо пошануємо кордон. Ну, досить тієї балаканини, хлопці. Час спати.

— Справді. Скоро північ, вогонь пригасає. Але ще трохи посиджу: завжди мені найкраще віршувалося при догораючому вогні. Мушу придумати назву для своєї балади. Гарну назву.

— Може, «Край світу»?

— Банально, — пирснув поет. — Навіть якщо це справді край світу, то треба це місце окреслити інакше. Метафорично. Припускаю, ти знаєш, що таке метафора, Геральте? Гм… Подумаю… «Там, де…» От холера. «Там, де…»

— Добраніч, — сказав дідько.