Операція «Ліра» (Їржі Берковець) читать бесплатно онлайн полную версию книги

АНАЛІЗ

Асистент Завіш Калоус спантеличено зважив на долоні невеликий запечатаний пакет, на якому великими друкованими літерами було написано РЕКОМЕНДОВАНИЙ та ВРУЧИТИ ОСОБИСТО зі штампом Державної нотаріальної контори, що обслуговує Прагу, 5. З моменту, коли він розписався в одержанні все ще думав, що б це могло бути. Нарешті він розламав печатку і вийняв заяложений блокнот, якийсь список і лист, написаний на офіційному бланку.

«Шановний товаришу!

Звертаємося до Вас із проханням провести спеціальну експертизу в зв’язку з переглядом справи про спадщину, що залишилася після Ондржея Д. Фігара старш. (далі йшли якісь числові дані та знаки). З поважних причин, про які у випадку потреби Вас може докладно поінформувати наш референт Прашек (тел. 569), нам потрібно встановити прізвище композитора і назву твору, про який йдеться в додатках під літерами А — Н згідно з доданим списком. Сподіваємося, що ви ласкаво виконаєте наше прохання. Висловлюємо…»

Печатка й нерозбірливий підпис.

— І це все? — роздратовано подумав Калоус. — З такою дрібницею звертатися до наукового інституту! Невже в їхній установі нема нікого, хто б хоч трохи розумівся на музиці?

Зітхнувши, він узяв блокнот, звідти посипалися пожовклі вирізки з газет і густо списані восьмушки паперу, позначені літерами від А до Н. Він навмання витяг один з листків. Там було написано:

«В розвитку мелодії беруть участь рівномірно всі складові частини музичної мови. Якщо котра й переважає, то лише як застосований свідомо засіб контрастності. Кожна група інструментів, кожен інструмент, що солює, специфічним тембром у будь-якому регістрі привносить багату гаму виразів і доповнює задум композитора. Характер твору радісний, веселий, просякнутий елементами правдивості, завдяки якій твір впливає на слухачів і завойовує їх серця.

Вдалий твір викликає веселі усмішки на їхніх обличчях і бурхливі оплески».

І більше нічого. Ні підпису, ні шифру, ні дати. Не можна було з’ясувати, принаймні на перший погляд, звідки це вирізали. Калоус узяв інший аркуш, вкритий кострубатою писаниною, яка для його ока, натренованого архівною працею, не становила великих труднощів.

«В композиції виявилися надзвичайні музичні знахідки, хоча як з боку мелодії, так і гармонії нема нічого особливого, нічого, що б могло вразити сучасного слухача. В ліричних відступах інструментальна мелодія не втрачає приємного тепла людського голосу. Активний раціональний лад, легка фактура, тенденція до спрощення форми, ясність і простота, безперечно, є естетичним надбанням твору. Не можна розглядати його як арифметичну суму звуків. Він має особливий магнетизм, який…»

Запис скінчився. Кусок аркуша був відірваний. І знову нічого. Жодного орієнтира. Гола, загальна констатація. Цілком загальна: Калоус, починаючи щось відчувати, склав додатки згідно з літерами і взявся уважно їх перечитувати. Перша вирізка відносно найкраще збереглася. Це була стаття з підписом.

«Цей твір починається, як здається, просто. Спочатку в оркестрі чується великий рух. Все біжить стрімко, прудко, в ясному, неіндивідуалізованому, узагальненому мажорі. Неспокій мотиву зростає. Мелодія розвивається на всю свою широту. Наступна після неї мелодія, середина першої частини, вже зовсім інша за своїм характером, більш характеристична, Але ні в якому разі не солодка в сентиментальному розумінні. Навпаки, вона і тут пружно пульсує з емоційним забарвленням щастя, справжньої радості в новій — хоча все ж таки знову близькій — темі, яка злітає вгору, наче звільняючи дихання. І бас тут виступає зовсім незвично, хоч це не зв’язано з тим, що він посерйознішав. І інше відчуття просочується, коли хвилинами м’який вираз твердішає, переходячи в енергійний консонантний тризвук, гойдаючись по звуках, прямо-таки з насолодою розгойдуючи весь цей акорд. Так будується частина за частиною: нарешті, фінал. Темп стає все більш стрімким, ллється справжній каскад ніжних звуків. Мотив головної теми весь час наростає в мелодії і в динаміці, аж поки вся накопичена в ній енергія не виражається в стрімких звуках, ажурних і ритмічно розчленованих, неначе одкраюваних ножицями, баса. Автор музично зобразив події справжнього життя без чуттєво порожньої пародії, дотепність і гумор буяють з глибини душі художника, яка може озватися лише там, де саме життя просить слова, життя, в якому все кипить і тому його відбиття повинно бути могутнім і величним. В ньому ми вітаємо природність музики, багатої, повної особливого благородства, ба навіть і аристократизму». Підпис: «джин».

Цей шифр Калоус знав: його вживав кандидат філологічних наук Роланд Пружіна (1901–1973), спеціаліст в галузі класичних мов, аквареліст, біограф і шанувальник засновника чеської музичної науки. Добру чверть століття він писав рецензії і реферати до різних періодичних видань. Вирізка могла бути — зважаючи на характер друку — з журналу «Свар».

Наступний матеріал був підписаний скрипичним ключем.

«З хитруватим виразом, шумно, з повнотою гумористичного акценту, починає він вступ до твору складової частини вищого композиційного комплексу. Іскристі, тремтливі групи звуків, що з’єднані в досконало відшліфовану форму основної теми, квапливо вкрили брижами дзеркало тиші. Хоч і граціозно легка, ця пластична ідея характеризується повною енергійністю і виразністю зрілої творчої дії, яка свідомо пригнічує заряд енергії, що жене дальший розвиток музичного звучання. В ступінчастому відтіненні воно довершує градацію, пронизану голками енергійних акордів в мальовничу хвилину очікування, збиту звуковими краплинами гротескного призвука. Стрімкий потік невпинно змінюється: шипіння, свист і квапливість створюють строкаті мінливі калейдоскопічні образи захоплюючого вихру і шурхоту. Усмішка, жарт, дотепи і гра спливають з інструментів, які тлумачать чарівність фантазії композитора. Нарешті в загальну схвильованість вкручується гвинт третьої теми, яка має свій індивідуальний призвук. Мелодійно і ніжно промовляє вона про внутрішній настрій. Видно, як тут елементи натхнення схоплені, продумані, стиснуті і стилізовані до прояву одночасно нематеріального і захоплюючого бурхливою стихійністю. Репризи, оздоблені динамічними відтінками, діють підкорююче. Тема настигає тему. Шалений вир фіналу збирає соковиті схвильовані мелодичні форми у могутній вал, в якому музика звучить вивільненим сміхом».

Навіть коли б тут не стояв цей скрипичний ключ, Завіш Калоус вже знав, звідки це. Так міг писати тільки Корнел Шебірш, своєрідна постать празького музичного життя другої половини століття, видавець, редактор і автор більшості статей журналу «Скрипичний ключ».

Під літерою Е знову значилась копія, на цей раз дуже старанно, правильно і витончено виведена, напевно, жіночою рукою.

«З напівтемряви найтихішого вибризкує сукупність звучань, всеосяжний німий вигук, що поширює світло в неоглядний простір пролому. Музичні атоми сплавляються, весь час згущуючись і переміщуючись в невпинному русі. Вистачає одного наперстка музичної тканини — голосу, в ньому спресована енергія високого тиску, усвідомлення хаосу як джерела сил, підкореного конструкцією. Стиснутою, сконцентрованою є енергія також і потім, коли уривки перетворюються у інтервали і характерні акорди. Ця музика у найвластивішому розумінні слова викристалізовує могутність елементів, акордів і кольорів інструментів, концентрує їхні музичні якості. Прослідкуємо за мотивом: то він повільно рухається по похилій дорозі, то робить маятникоподібні рухи. Інтенсивність мелізмів не перешкоджає належній зв’язаності синтаксичної будови, так би мовити, акустичної рентгенограми. Вони створюють атмосферу, що відображає ласкаву усмішку. Веселість. Лад і гармонія. А не тільки гра. Глибокою думкою вона переважає людську посередність. Відкриває те, ідо в людині є доброго».

Хто писав? Стиль — трохи архаїчний, присмачений виразами і конструкціями, в усякому разі, оригінальними, — був незнайомий. Калоус марно роздумував і порівнював. За цими рядками, що віддавали дзвоновою міддю, не бачив жодного обличчя.

Він узяв вирізку з тексту, набраного петитом:

«Беззвучно туманна метелиця звуків. Співучий мотив запалює думку, мелодія спадає у провалля співзвуч. Вони роблять на ній карби, але не можуть перервати її течію. Мелодія прибирає все нові голоси: в їхньому грайливому товаристві вона мчить у височінь, наче у якусь крайність. Шарувата будова правильних типів, тактів рясніє ритмічними засобами, часова уніфікація не гальмує насильні зміни, що відвертають від звичайних візерунків. Дірчастим гармонічним дном мотив спадає у новий шар, не втрачаючи при цьому анітрохи афекту, гострого, як бритва. Немає жодного безбарвного тону. Через натхнення і ніжність проростає глибока тема внутрішнього життя — так би мовити, власного, яке могло наснитися. Вона не сполошить таємничої принади дружби з тіні саду. Скульпторськи впевненою рукою дана рівнодіюча настрою: після ночі — громовиця, після бурі — спокій, після сивої хмари — сонце. Не згущена тінь, але ясний фон дає відчуття облагороджування».

— Коли б все було так ясно, як це! — подумав Завіш. — Моравські традиції не сховаєш, і відблиск виразного стилю гуквальдського майстра сяє аж до наших днів. Можу побитися об заклад, що це писав Кофал або Тлапіха — це легко з’ясувати.

Подальший матеріал — це розмазаний, зовсім нерозбірливий короткий уривок. Єдині три слова, які з великим зусиллям йому пощастило розібрати, були: «музика», «тому що» і «явний».

На першому з листів останнього додатка на двох аркушах стояло:

Аналізи поля вільних віджилок операторної схеми.

«(По-перше). Максимум активності, що проводить на базілярну (?) мозкову мембрану коливальний рух: змінні інтеграційні функції при накладеному обмеженні даної стаціонарної системи (див. матричне зображення). З порівняння взаємовідносин між наступними явищами випливає специфічна структура (див. додаток).

(По-друге). Пульсаційна система упорядкування: множина колонок симетричних і асиметричних значень у певних взаємовідносинах, але при змінній густині похідних, сигніфікантне створення триграмів (див. додаток).

(По-третє). Об’єкт закону контрасту, зміни спадкоємності і кореляції, багато розвинута знакова система (див. додаток).

(По-четверте). Вірогідна культурна система знаків переноситься з конкретної фізичної площини (яка існує між інтерпретом і реципієнтом у повітряному просторі) до абстрактної ідеалізованої площини (яка утворюється в думках обох)».

До тексту був прикріплений твердий картон з багатьма числовими викладками, символами і розрахунками. Хоча Калоус і знав, що «поле вільних відхилень» означає музичну композицію, «максимум активності» — мелодію, «пульсаційна схема» — ритм, а «вірогідна культурна система знаків» — партитуру, проте ці хитромудрі формулювання нічого не говорили йому через свою чисту узагальненість. Числа, навпаки, давали точні дані про аналізовану композицію, але що вони означали? Ентропію? Редунданцію? Кількість інтервальних кроків? Реєстрацію ритмічних моделей?

— Це нічого не дасть, — розгнівався Завіш, — треба почати методично.

Він сів до столу, розклав навколо себе вирізки та копії і якусь мить зосереджено дивився на них.

— Отже, насамперед, об’єктивні дані, встановлені в текстах, — головне, ті, які повторюються в кількох документах.

Він узяв аркуш паперу і написав:

«Композиція оркестрова.

Є однією з частин великого твору.

Починається у швидкому темпі (який, очевидно, переважає у всьому творі) на низькому динамічному ступені.

Носить тональний характер (переважно мажорний).

В ній щонайменше три теми (принаймні, деякі з них повторюються).

Загальний характер ясний, оптимістичний (дотеп, жарт, гумор тощо)».

Калоус завагався, а потім приписав:

«Принаймні, одне консонантне тризвуччя», але одразу ж закреслив це.

— Ну добре, а що тепер з цим робити? Оркестрова композиція — частина якогось більшого твору — сюїти? симфонії? — починається швидко і стиха. Що починається швидко і стиха?

Він поморщив чоло: йому нічого не спадало на думку, нічого, крім фіналу струнного квартету c-moll, опус 18 Бетховена і початку концерту для скрипки Мендельсона.

— Три теми, — розлючено випалив Завіш, бо не мав за що зачепитися, — це мені нічого не дасть. Проте, стривай-но, ось воно: радісний характер. Щось сонячне. Мабуть… слов’янські танці Дворжака? «Продана наречена»? Струнна серенада Сука? Прокоф’єв? Щось із «Петрушки»? — він швидко нашкрябав щось із двадцять заголовків. Потім почав обмірковувати кожний з них, але все це ні до чого не приводило. Завіш жбурнув олівець, відсунув стільця і почав нервово ходити від дверей до вікна. Потім знову накинувся на вирізки і почав старанно оглядати зворотний бік аркушів.

— Я не буду я, якщо не знайду якусь опорну точку — слово, ім’я, натяк на дату…

Марно. Як на зло, уривки текстів на звороті були повні пустих фраз, які без знання контексту нічого не значили.

— Так, знову — зціпив зуби Калоус і втупив скошені від люті очі в опис композиції. Він старанно вичитував слово за словом, притягував при цьому уявлення про різноманітні музичні твори і порівнював їх із словесним описом, на жаль, таким не конкретним.

Вже сутеніло, коли у версії Кофала (Тлапіхи?) Калоус наштовхнувся на фразу «Не сполошить таємничої прилади дружби з тіні саду». Вона чимось виділялася з контексту… а може, ні? У відношенні до наступного тексту вона могла б мати якийсь — хоча, може, й дещо туманний — зміст, але все ж таки… Поки він читав і перечитував цю послідовність слів, в його голові самі собою виринали здогадки: Сметана — «Таємниця», Вагнер — «Чари вогню», Сук — «Про дружбу», Штраус — «Жінка без тіні», Дебюссі — «Сади в дощ»…

— Що це я верзу, — дорікнув він собі, але одразу ж запалився. — А що, коли… А що, коли з авторами статей трапилося те ж саме, що зі мною зараз, але в протилежному напрямку… тобто, а що, коли вони підсвідомо вжили в своїх статтях характерні вирази, зв’язані з прізвищами композиторів і назвами їхніх творів!

З новим піднесенням почав Калоус — хтозна з котрий раз — перечитувати копії і вирізки. І саме слово «вирізка» привернуло його увагу. Точніше кажучи, все словосполучення: «вирізка з життя власного, що могло наснитись». Він знав, що це цитата з Леоша Яначека, але неточна, і тому поспішав, щоб перевірити свою здогадку. Так, це підтвердилося: замість «наснитись» повинно бути «примаритись». Тут нема різниці, ані помилки. Хто не знає, навіть не помітив би — але чому саме це поняття «наснитись»? Життя нас-нит-ись… нит-ка…

Асистент Калоус аж скрикнув від несподіванки і накинувся на документи. Він просто поглинав очима друковані і писані літери.

— Так, тут… І ще ось тут… — він нетерпляче починав рядок за рядком: ну звісно, і тут також…

Зосереджене обличчя почало яснішати і одночасне вкриватися свіжим рум’янцем.

— Еврика, — зашепотів він, — я знайшов. — Він випростався на незручному стільці. Його душу сповнювало приємне почуття задоволення і милування своєю кмітливістю.

— Я знайшов, — повторив він, — сумніву бути не може. Розчулившись, він вжив непрямий порядок слів, яким взагалі нехтував. Потім жирною червоною лінією підкреслив у статтях — не усвідомлюючи навіть, що він допускає недозволене пошкодження об’єктів наукового дослідження, — шість слів:

«Тканина-вирізка — нит-(ка) — голки — ножиці — наперсток».

Залишалося тільки з’ясувати, про якого з численних Крейчі[1] чеської музики йдеться. Чому тільки чеської? — поставив він запитання і одразу ж в пам’яті виринули: Мікулаш Шнайдер-Трнавські, Здвар Тейлоррі Шнайдер-Какаду[2]. На щастя, тут була характеристика твору: радісний, дотепний, гумористичний, жартівливий…

Не можна сказати, що Мірослав Крейчі позбавлений гумору: взяти хоча б його «Поліфонічні жарти» — «Caniculae polifonicae», опус 29! Але тут, безумовно, мається на увазі композитор, якого хтось назвав музичним Ладою (ось воно! «Лад і гармонія»), ІША КРЕЙЧІ! А назва композиції?… Це вже дрібниця. Повернемось до статті з «вирізкою»: вона є ключем до всього! Міркуємо так: «таємнича принада — тінь саду» і в наступній фразі «після ночі громовиця…» — чи не натяк це на вечірній, нічний настрій, зоряний спільник ноктюрнів, касацій, серенад? Чи не є це серенадою в своєму первісному, мовному іспанському значенні і в похідних від нього італійських та французьких формах серенад як любовної нічної музики? Хто є майстром касацій, дивертисментів і споріднених форм? І чи не йде в оркестровій «Серенаді» Іші Крейчі після ноктюрнового Andante quasi allegretto сонячне сяйво заключного Presto, що починається тихим шепотом, розвивається переважно в мажорному ладі, зображує три виразні теми, до яких приєднується тема колискової для кларнета з першої фрази серенади (тому в рецензії вона, безперечно, не приводиться як нова тема)!

Так, шукана композиція — це Presto з оркестрової серенади чеського композитора Іші Крейчі, написаної 1950 року в Оломоуці…

З тріумфальною посмішкою на вустах асистент Завіш Калоус заклав аркуш чистого паперу до старовинної друкарської машинки і соковитими барвами старанно вибраних виразів сучасної наукової термінології взявся описувати пригоди людського духа (під цим він, звичайно, розумів свого) на шляху до пізнання.

За деякий час наукова праця Калоуса, об’ємиста, супроводжувана різноманітною документацією, вийшла друком з коротким резюме на трьох мовах. Вона привернула до себе значну увагу. Калоус прийняв два або три поздоровлення, його працю згадали в додатках до «Чехословацького музичного словника прізвищ та установ», що саме тоді видавався. Підбадьорений цим, він почав думати про одержання звання доцента.

Аж ось вийшов тематичний подвійний номер «Чеського мистецтвознавства», присвячений питанням дослідницької праці. В ньому був вміщений змістовний, блискуче написаний нарис хранителя музею на Сміхові Володимира Поломестського «Про хибні засновки в методичній науковій практиці». В п’ятому розділі цього нарису автор піддав гострій критиці недавно опубліковану працю Завіша Калоуса «Про встановлення автора твору шляхом аналізу критичного матеріалу».

«Метод Калоуса, — писав Поломестський, — є прикладом помилки у заключній фазі точної логічної конструкції, до якої може привести неправильна інформація. Калоус інтуїтивно визначив фразу «Не сполошить таємничу принаду дружби з тіні саду» як ключову формулу для рішення проблеми і спробував її дешифрувати — звісно, без належної ерудиції і тому помилково. Згадана фраза є цитата (неточна, правильно буде: «Не сполошити таємничої принади дружби з тіні саду)» з фейлетону Леоша Яначека, що був опублікований в «Людових новинах» XXXVI № 256 від 20 квітня 1928 року. В цьому фейлетоні йдеться про музичну шкатулку у Бертрамці (тут записаний також «наспівно» і голос її дзвіночків), отже, він без усяких сумнівів стосується Моцарта.

Таким чином, твір, тотожність якого має бути встановлена, не Presto з «Серенади» Іші Крейчі, а увертюра до опери Вольфганга Амадея Моцарта «Весілля Фігаро».

Докази: а) Непрямий (за методом пана Калоуса).

В тексті містяться у прихованій формі не лише поняття, що характеризують кравця (нитка, голка, наперсток і т. д.); поняття «ножиці» щодо способів вживання цього робочого інструмента є багатозначним. Ножиці так само добре можуть вважатись і перукарським інструментом. А слово «бритва» також не менше сигналізує про загострену увагу до перукарського ремесла.

З-під уваги Калоуса цілком випало справжнє значення слова «веселість», яке стоїть в анонімному тексті (додаток Е) якось зумисне відокремлене як закінчена самостійна фраза. Калоус без сумніву інтерпретував його як синонім слова «радість», як вираз радісного сяяння твору. Але ж «веселість» в звичайній мові автора рецензії не може означати ніщо інше крім зміненої форми поняття «весілля».

Доказ б). Прямий.

Калоус допустився кількох помилок: найбільше тим, що спробував ідентифікувати твір виключно за матеріалами одного типу, з письмового аналізу твору. Він не зважав на ширші зв’язки, і це привело до фатальної помилки. Він і не подумав познайомитися ближче з суб’єктом, із спадщини якого походили письмові матеріали. Отже, він не з’ясував, що Ондржей Домовіт Фігар був чудовим досвідченим перукарем, який активно працював за своїм фахом більше 40 років на комунальних підприємствах міста Праги і вмер заслуженим майстром свого цеху. (Примітка під рискою: мені соромно в цьому зв’язку звернути увагу на такий доказ загального наукового неуцтва Калоуса: «числове вираження» композиції, згідно з Калоусовим додатком «Аналіз поля вільних відхилень» — це ті значення, з яких «дослідник» через їхню «узагальненість», «на жаль», не міг нічого вичитати — ті «точні дані» є ніщо інше, як ряд кравецьких записів розмірів різних частин тіла замовни!!!).

Фігар, як зрештою усі цирульники старої школи, був великий веселун. Ще учнем він полюбив музику, мав непоганий баритон і завжди співав працюючи. Частіше за все Россіні і Моцарта. І найохочіше «Non piu andrai»[3], бо взагалі любив «Весілля Фігаро» над усе.

Що ж дивного в тому, що в день свого весілля — весілля Фігара — він забажав послухати свій «гімн», як він казав? У Празі тоді не ставили оперу Моцарта на сюжет Бомарше. Отже, не залишилося нічого іншого, як поїхати в день церемонії прямо зі староместської ратуші на концерт празького симфонічного оркестру ФОК, в програмі якого, складеної з відомих увертюр, зазвучала також і увертюра до «Весілля Фігаро».

На Фігара це справило незабутнє враження. То ж хіба дивно, що він зібрав і зберіг — у формі вирізок і копій-всі рецензії, які вийшли після концерту в рубриках «Культурне життя» газет і журналів і в спеціальних публікаціях?

Висновок тут простий: дата весілля Амалії і Ондржея Фігар тотожна з датою концерту оркестру ФОК, на якому була виконана увертюра до «Весілля Фігаро». Досить було зазирнути в старанно ведені записи публічних виступів оркестру ФОК і їхньої програми за останні 100 років, щоб наш висновок підтвердився. Знайти оригінали належних рецензій в музейних екземплярах відповідних річних підшивок періодичних видань на основі дати весілля було неважко: зв’язок з увертюрою до «Весілля Фігаро» (заголовками, іншим контекстом) ясно підтвердився. Цим безперечним доказом спростовано вбогу і ненаукову теорію Калоуса.

Примітка І. Калоус міг би сам прийти до цього висновку, якби він замість марних міркувань систематично проглянув усі 37 річних підшивок газети «Скрипичний ключ» і 1250 підшивок сімдесяти чотирьох інших періодичних видань, куди встановлені ним рецензенти писали або могли писати статті. Зрештою, це було його обов’язком. Не треба нічого залишати випадковостям.

Примітка 2. За повідомленням про дату весілля А та О. Д. Фігар, а також за інші цінні дані складаю подяку онуці закоханого в музику перукаря — Розіні Альмавіва.