Операція «Ліра»

СЕНСАЦІЙНА ЗНАХІДКА

Прошек зайшов до бібліотеки і став біля порога. Любив ту мить, коли сутінки зм’якшують і стирають обриси колон, карнизів і ніш просторого залу, а барви книжкових оправ починають тьмяніти і зливатися з полицями. Глянув у вікно на голі віти грудневого саду, що танули в сірому тумані, та попрямував уздовж суворого строю юридичних томів туди, де стояла література з мистецтвознавства.

Вінкельман містився у п’ятому відділі нагорі праворуч. Тягнучись до полиці, Прошек посковзнувся і втратив рівновагу. Намагаючись за щось утриматися, змахнув руками, ненароком скинув якийсь фоліант, а сам гепнувся на спину. Добряче забив куприк і лікоть. Зціпивши зуби, поволі сів, взяв у руки книгу, що впала з полиці. Мала гірший вигляд, ніж він гадав: аркуші погнулися, пожмакалися; корінець тріснув, порвався форзац.

«Тепер мені перепаде, — майнула думка. — Який я тюхтій та невдаха. І треба ж, щоб саме я… А що це, власне, за книга?»

То був Йоах Танке «Про камінь мудрості. Філософські бесіди…» Ляйпціг, 1607.

Примірник зберігся погано, оправа старенька. Тому й не витримала удару об підлогу. Прошек підвівся, обтрусився, узяв Вінкельмана і Танке й пішов до читальні. Дорогою розглядав пошкоджені місця. Сторінки можна легко вирівняти, гірше з корінцем, треба клеїти наново… Шпульний папір відстав. Прошек зупинився, підніс книгу до короткозорих очей. Паперова смужка, якою кріпився корінець, була списана рівними рядками дрібних, гарно виведених буковок. Розібрав слово «соловейку». Ага, це чеський текст або, принаймні, якась цитата з чеської книги. Очевидно, сімнадцяте століття, не раніше, судячи з оправи. Це доба, коли Кадлінський перекладав «Упертого соловейка» Шпее і не лише його, а й пізнішого, правда, «Райського соловейка», доба словейків, перепілочок, чижиків Міхна, Кадлечка та інших авторів, доба пестливих форм літературного стилю барокко.

«Треба обов’язково переглянути», — подумав і підбадьорився: прикра пригода з книгою постала тепер зовсім в іншому світлі: надто вже зацікавив його отой «соловейко». Набрав скрушного вигляду, натиснув на дверну ручку і вже звідти показував Коталові книжку, голосно бідкаючись «Моя вина, моя велика вина». Потім усміхнувся, тицьнув йому книгу під ніс і попрохав ретельно оглянути корінець.

За хвилину Прошек уже приглядався, як спритні пальці реставратора обережно обмацували книжку. Тут його телефоном викликали в міський національний комітет. Коли повернувся, Котал поклав перед ним три смужки цупкого сіруватого паперу. Прошек аж накинувся на них.

Почерк чіткий і розбірливий, лише в кількох місцях, на згинах, і там, де був грубіший шар клею, текст не можна було прочитати. І хоча береги смужок точно не збігалися, виявилося, що вони походять із одного великого аркуша паперу, розрізаного на три частини. Вже з першого погляду Прошек зрозумів, що перед ним чеський текст, до того ж віршований. Дістав записника і почав переписувати.

«Соловейку… заспівай… разом з нами коли…», мабуть, «колихай», хоч останнього складу немає. «А-а-а». Так, це, безперечно, колискова пісня!

Писав тепер швидше, залишаючи вільні місця для нерозбірливих букв, складів і слів, які не міг точно визначити одразу. Потім переглянув і спробував відгадати з контексту ті частини, яких бракувало. На кожній смужці було по чотири рядки, пов’язаних між собою суміжною римою. Визначити послідовність цих трьох більш-менш самостійних чотиривіршів було нелегко. За змістом ці строфи — пронумерував їх від 1 до 3 — допускали всі комбінації, тобто шість можливостей.

Природно, він не міг знати, чи має справу із закінченим твором. Це міг бути й уривок якогось великого тексту. Впадало в очі повторення колискових вигуків: стрічалися в тексті тричі, в останньому випадку замість «а-а-а» стояло «на добраніч». Це було дуже схоже на фінал, і Прошек поставив строфу з цим рядком на кінець колискової (чи її уривку). Крім того, вираз «на добраніч» нагадував про рефрен пасторальних композицій «bona nox». Поставало питання, а чи не переклад це з латинської.

Та нараз не це було головне. Проха, поміркувавши, упорядкував строфи в послідовності 1-3-2 і знову прочитав:

Далі йшлося про те, щоб усякі вороги: гаддя, черва, дракони не сміли чіпати красуню, не будили її.

Послідовність рядків поки що не цікавила Прошека. Всю увагу зосередив на змісті. Це не звичайна колискова, а тим паче не примовка або пісенька малій дитині. Красуня, потім уся ця потолоч — гади, дракони, кажани — досить дивна звіряча компанія для цього жанру: а чари, нечиста сила…

«Стривай: гади, черва… це я вже десь…»

Щось невиразно пригадувалося: чари, a-а, спи, соннім.

Та невже! А що як це…

Звернувся до Котала:

— У вас тут є Шекспір?

— Щось мусить бути. Подивлюся.

Вийшов до сусіднього приміщення, де була картотека. Прошек знову кинувся до смужок. З яких часів цей запис, де зроблений, звідки він тут і, найголовніше, хто писав, що це… Взяв зі столу сильну лупу і почав переглядати папірці міліметр за міліметром. Треба, звичайно, зробити детальний палеографічний аналіз. Сам він на це не здатний, Котал теж… Щось привернуло його увагу на смужці, позначеній цифрою 3.

Але тут уже був Котал із томом Шекспіра в руках.

— Нічого іншого я…

— Покажіть.

Зміст. Так, сторінка 279. Тепер знайти ту сцену. В першій чи другій дії?

Прошек швидко гортав, мало не пропустив потрібне місце.

Так. Не помилився. Ось воно. Інша послідовність: спочатку строфа 3 — це соло першої русалки, потім хоровий приспів «Соловейку…» Потім знову соло: друга строфа та ізнову приспів повторюється. Так, ніяких сумнівів.

Випростався, зняв окуляри, протер очі і звернувся до Котала:

— Знаєте, що це?

— Гадаю, із Шекспіра?

— «Сон літньої ночі». Чоловіче! Це неймовірна річ! На якусь мить завагався, бо щось знову спало йому на думку.

— Якщо — якщо це справжнє, то ми маємо перед собою найдавніший переклад Шекспіра чеською мовою — і хто знає, чи не робив цей переклад його сучасник. Погляньте.

Котал схилився над книгою і рукописом. Опісля промовив:

— Гм. Я не дуже розумію англійську мову. Та здається, що ви маєте рацію. Правда…

— Знаю. Хто, коли, де, як, навіщо. Отже, спершу час написання. Що папір?

— Я вже дивився. Схоже на сімнадцяте століття, але треба ще перевірити…

— Як ви гадаєте, можна встановити, була перекладена тільки колискова, чи…

— Знаю, що ви хочете сказати. Це питання одразу занепокоїло мене. Чи не є це частина перекладу великого уривку або й усього твору? Подивіться сюди.

Прошек подав Коталові лупу і показав на паперову смужку з першою строфою.

— Ось сюди, на правий верхній ріжок, де темна пляма. Прямо на неї. Бачите що-небудь?

— Схоже… на цифру. Так, напевно, це двійка.

— Тільки двійка?

— Так вона ж на самому краєчку, далі папір обрізали… Ні, зачекайте. Дві риски, що збігаються, може… залишки… чого? Четвірки?

— Це могло б означати, що в наших руках рештки однієї — очевидно двадцять четвертої — з більшої кількості пронумерованих сторінок, іншими словами…

— … цілого перекладу або великої його частини. Могло б, але не мусить. От якби в нас була б ще хоч одна сторінка з цим текстом…

— Весь час думаю про це. А що як тут десь с книга — або книги, що на їх оправи використали решту сторінок? Щоправда, була б то сізіфова праця: переглянути всі тридцять дві тисячі томів, що зберігаються тут, але погляньте, ця шкіра має особливий відтінок і найголовніше, — Котал розгорнув книгу, — папір на форзаці, боже мій. Та ми ж… та я ж осел. Як мені це одразу не спало на думку? Ходімте мерщій.

— Заждіть, не розумію, що ви маєте на увазі… І куди мені йти?

Замість відповіді Котал показав Прошекові титульний лист, на якому стояло: Частина перша.

— Чоловіче! — Це вже у дверях. — Аби тільки той другий том був.

Був. Стояв на полиці, замшілий, запилений — хто знає, скільки часу — мабуть, десятки років ніхто його не торкався. По нього простяглися одразу дві жадібні правиці. Розсміялися.

— Прошу…

— Будь ласка. Ви ж перший скинули…

— Не хотів би впасти ще раз.

Цього разу Котал видобував з книги смужки цупкого сірого паперу трохи довше. Жоден за цей час не обмовився й словом, але обоє думали про одне й те ж. Чи є там? І що на них буде? Коли з’явився перший відрізок, глянули один на одного. Напівздивовано, напіврозчаровано.

Такого не сподівалися.

Смужка паперу була густо списана нотами.

Коли Томаш Якоубек вийшов на Карлів міст, почав падати сніг. Любив ту мить, коли сутінки зм’якшують і стирають обриси незліченних малостранських і градчанських дахів, веж, фасадів і фронтонів. Помалу йшов повз статуї, милуючись панорамою міста, яку оживляли сніжинки, що кружляли в повітрі. На ринку звернув за лоджією ліворуч і увійшов до Вртбовської винарні.

В кутку під кахельною грубкою сидів Прошек з якимсь худорлявим молодиком. Сердечно привіталися. Прошек познайомив Котала з Якоубком. Замовили вина.

— Ну що в тебе? — запитав Якоубек.

Прошек дістав із портфеля папку, зв’язану тасьмою.

— Ти не міг би нам для початку сказати, коли вперше на чеській землі з’явилася опера? Ми знаємо про це дуже мало. Насамперед нас цікавить тематика, автори тощо.

— Не розумію, навіщо це вам, і чого саме ви від мене хочете. Чи мені розповідати про принципи італійської опери, яка в нас, у Празі, з’являється вперше за часів коронації Фердинанда II, або…

— Пробач, — перервав його Прошек. — Коронація — це 1627 рік, якщо не помиляюсь. Що тоді грали? Збереглася ця опера?

— Якась італійська музична комедія. Можливо Гонзало. Точніших відомостей немає, твір не зберігся. Лише через п’ятдесят років після цього у Празі ставлять оперу композитора Драгі.

— Пробач, я мав висловитися точніше. Нас цікавить чеська продукція. Коли вперше з’являється?

— Набагато пізніше. Аж у вісімнадцятому столітті. П’єса Зеленка про святого Вацлава. Але це скоріше сценічна ораторія. Згодом опери Міча, з яких відома тільки одна.

— Отже, чеської опери в сімнадцятому столітті…

— Не було, тобто про жодну таку не знаємо. При сучасному стані історичних музичних досліджень я вважаю дуже малоймовірним, щоб існувало щось визначне, а ми досі про це не знали.

Прошек замислено дивився на папку, яку все ще тримав у руках.

— Так. Ясно. Отже — прошу тебе вибачити моє невігластво — опера, наскільки я розумію, і ти це щойно підтвердив — витвір італійського походження. Я дещо читав про це. А тепер скажи нам, чи можливо, щоб у нас про цю нову форму мистецтва знали все потрібне: не тільки, який вона вигляд має, а й як її робити, — одразу після її виникнення, скажімо, на самому початку сімнадцятого століття?

— Гм. Це питання непокоїло вже багатьох. Теоретично — можливо. Про це свідчать творчі зв’язки чеських гуманістів із італійськими культурними центрами. Але не треба забувати, що на початку сімнадцятого століття навіть в Італії можна говорити лише про начерки нового жанру, який щойно народжувався. Перша справжня опера — це «Орфей» композитора Монтеверді.

— Ага. Гаразд. Тепер подивися, чи говорить тобі це про щось?

Прошек нарешті розв’язав тасьму, вийняв із папки аркуш паперу і поклав перед кандидатом наук, який, скориставшись паузою, допив свою склянку. На папері чорніло п’ять букв: В. ВАМБ. Якоубек щиро здивувався:

— Звідки ви це взяли? Це скорочений підпис чеського композитора Вацлава Вамберського.

— Коли жив? — вигукнули разом Прошек і Котал.

— Донедавна ми знали тільки те, що він один із авторів унікального рукопису, датованого початком сімнадцятого століття. Рукопис зберігається в Празькому Народному музеї. Зараз нам відомо трохи більше. Правда, дати народження музиканта Вацлава, який, судячи з прізвища, походив з Вамберка, ми не знаємо й досі, зате знаємо, що помер він у Лоунах 1622 року. Знаємо також, що був типовим представником своєї доби: начитаний, освічений, володів кількома мовами, багато мандрував, 1600 року разом зі Зденкем Бртніцьким із Вальдштейна був в Англії, де відвідав у Лондоні театр «Глоб» і… що з вами, товариші?

Прошек і Котал схопилися, як по команді, аж перекинулася Якоубкова склянка, на щастя, вже майже порожня.

— Вважаю, — мовив Прошек дивним голосом, коли всі заспокоїлись і сіли, — що час відкрити карти.

Знову взяв папку і обережно розгладив на столі аркуш цупкого пожовклого паперу, склеєного з чотирьох довгих смужок. З обох боків був списаний нотами, поміж якими вився нерівним рядком текст.

Котал мовчки показав на правий нижній край, де стояли знайомі букви: В. ВАМБ.

Якоубек вибалушив очі. Потім видавив:

— Люди. Звідки це у вас? Та це ж пар-ти-ту-ра. Чеська партитура до 1622 року!

Рвучко підвів голову, побачив сяючі обличчя співрозмовників і нахмурився.

— Глузуєте з мене? Це якийсь обман.

— Ет, ні, Томашу, — урочисто промовив Прошек. — Цей документ справжнісінький. Можеш звіритися нам. Товариш Котал покаже тобі акт експертизи. Але мені здається, що ти й досі не зрозумів, про що йдеться?

Якоубек зняв окуляри, наблизив дрібний напис аж до самого носа, тихо заворушив губами і майже простогнав:

— «Сон літньої ночі».

На мить запала мертва тиша.

І тоді кандидат наук обізвався кволим голосом:

— Ні.

— Так.

Прошек і Котал розсміялися, підняли марки, цокнулися, допили до дна і почали розповідь:

— Те, що Вамберський був у Лондоні та відвідав шекспірівський театр, — закінчив Прошек — багато чого говорить. Звичайно, важко стверджувати, чи бачив він «Сон»: деякі дослідники кажуть, що цю п’єсу тоді вже не ставили.

Але заперечувати таку можливість не можна. 1600 року «Сон» вийшов з друку двічі. Цілком імовірно. що вамберський привіз цю книгу додому, переклав чеською мовою і написав на неї музику.

Залишається питання: коли? На мою думку, не пізніше кінця двадцятих років, перед війною. Знаю, що все це припущення, але як обійтися без них, коли так мало певних матеріалів?

— Не залишаймо поза увагою ще одну можливість, — обізвався Котал. — У Празі побувала тоді одна з двох труп англійських акторів, що гастролювали тоді в Європі, а саме: трупа Роберта Браунінга. Мав у репертуарі вісім п’єс Шекспіра, в тому числі «Бурю», це точно відомо. А може, вони грали і «Сон літньої ночі?»

— Щодо питання перекладу, то фахівці засвідчили його високий, як на той час, рівень.

— Мене, певна річ, передусім цікавить музика, — нарешті озвався Якоубек, котрий весь час слухав, переглядаючи при цьому уважно ноти. — Це ж справжня партитура на італійський зразок. Коротко кажучи, сенсація.

Тим паче, що за музичною вартістю це надзвичайне цікавий твір талановитого композитора. Звичайно, перед нами лише фрагмент, невеличкий уривок, з якого не можна судити про твір у цілому. Проте виходячи з цифри нумерації даного аркуша, можна гадати, що Вамберський довів композицію щонайменше аж до третьої дії. Коли я уявляю, що це лише дві сторінки великого твору, який напевно — про це свідчить сцена з ремісниками — міг би стати першою комічною оперою не лише чеською, але й світовою — за сто років перед «Панею-служницею» Перголезі, то ладен скубти собі волосся… Не можу без огиди думати про того шкідника, того вандала, про того дегенерата, який пошматував партитуру на обрізки і підклеював ними корінці….

… Стривайте: корінці? Поки що маємо лише два! А таких корінців у нас…

Ні, друзі, «Сон» Вамберського конче потрібно знайти. Наш найвищий науковий і… моральний обов’язок видобути із безодні минулого перлину, яка осяє діадему чеського національного мистецтва, — Якоубек знову заговорив із пафосом проповідника, — і доведе, що наша країна може сприяти творчо, так, товариші, справді творчо розвитку прогресивної світової культури не лише пільзенським пивом, не тільки продукцією Шкодівських заводів і полярографією — але й першою оперою, написаною не сюжет Шекспіра!

Якоубек підвівся і врочисто підняв порожню склянку.

— Так, друзі. «Сон» Вамберського буде знайдений, і знайду його я.

По цьому порада читачам-книголюбам. Маєте дома старі книги сімнадцятого століття у тогочасній оправі? Якщо так, то стережіться кандидата наук Томаша Якоубека! Як подзвонить до ваших дверей непомітний лисий чоловічок в окулярах, не пускайте його далі! І ні в якому разі до бібліотеки. Має при собі шевського ножа!

Отже: обережно — Якоубек!