Операція «Ліра»

ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»

Було це схоже на сон. Зупинка на штучному супутнику «Титов», три тижні акліматизації, спуск атмосферичним тунелем на Памір, шоста трансконтинентальна аерострада на Прагу, урочиста зустріч на ружинському космодромі…

Коли службовий автожир м’яко приземлився на стоянці перед Будинком мистецтв, я не зміг перебороти себе, і, перш ніж зайти до залу Пауера на урочистий концерт Із творів давніх чеських майстрів Гавелки, Фелікса і Заммера, став навколішки, схвильований градчанською панорамою, і поцілував цю родючу землю, на якій розквітло вже стільки «Празьких весен»…

Не можу позбавитися почуття розчулення навіть зараз, коли звіряю свої враження диктографу. Цей апарат згладить кострубаті формулювання, виправить граматичні недогляди і перепише мій звіт за новим правописом, до якого я все ще не можу звикнути, на зеленкувату фольгу, яку можна однаково добре використати і як матриці для друкування і як платівки для звукового стереофонічного відтворення.

Середа, 12 травня… Рівно сто двадцять років тому за земним часом стартувала перша трансгалактична експедиція Спілки чехословацьких композиторів. Мета експедиції — сузір’я Ліри. Що передувало цій події?

Одного паркого липневого вечора на схилі атомного віку надчутливі локатори, встановлені зразковим колективом народного підприємства «Тесла» в місячному кратері Копернік, зафіксували дивні сигнали, що надходили з Веги. Сигнали з космосу проаналізували за допомогою аудіофонного детектора конструкції Вислоужіла і встановили, що вони мають суто музичний характер!

Негайно відбулося надзвичайне спільне засідання найславетніших представників Академії наук і Спілки чехословацьких композиторів. Після тривалої дискусії одностайно ухвалили послати ракету до сузір’я Ліри і провести там комплексні музичні дослідження.

Вогонь натхнення спалахнув у народі: знову світ переконався, що життя чехів у музиці! Тисячі концертів, спектаклів відбулося на користь «Операції «Ліра», і на початку нового століття все було готове до відльоту ракети. Найбільшу увагу приділили відбору команди. І ось тоді настала моя щаслива година.

Змалку мене вабили дві великі теми: всесвіт і музика. Свідомо спрямував своє навчання так, щоб оволодіти знаннями з обох галузей, вишукуючи передусім їхні спільні елементи. Пильно вивчав твори Йозефа Косми, детально розглянув проблему «мангеймських ракет», яку намітив Ріманн у розборі сонат Бетховена — особливо Місячної (видання 1919 року, І частина, стор. 85). Цікавився — чисто з фахового боку — питанням кастрації та її впливу на силу людського голосу в космічних умовах. (Тоді ж, пишаючись своїми волосатими грудьми, я закохався у скрипачку Астру Лябу, мабуть, лише тому, що мені її ім’я і кругле обличчя нагадували астролябію, стародавній прилад для спостереження зірок).

І, нарешті, я зосередив увагу на перших чехословацьких музичних творах від часів супутників: за наукову працю про хоровий цикл Яроміра Подешви «Вітаю тебе, Космосе», композицію Грегора «Зірки поряд» і про пісні Євгена Сухоня «Ад астра» мені першому в країні урочисто надали звання чехословацького космузиколога.

Це й вирішило мою долю. Разом із шістьма іншими фахівцями в галузі кібернетики і електроніки, теорії і музики, фольклору, акустики, педагогіки та адміністративним керівником Спілки композиторів я відбув трьохрічне тренування на центрифузі (як мені тут стали в пригоді відомості про центрифугальні та центрипетальні сили з часів навчання у консерваторії!), попрощався з рідними. Мене анабіозували, заморозили в крижаному кубі, поклали в гібернизаційний шлюз космічного корабля «Гуквальда».

Ніхто з нас вісьмох не чув пишних слів дев’ятнадцяти вітальних промов; не долинула до нас жодна нота з хору Сметани «Моя зоря», що прозвучала у таку вирішальну хвилину майже пророче. Не відчули жахливого струсу, коли наша новісінька ракета вирушила в мандрівку по всесвіту, не долинула до нас й фуга з Моцартової симфонії C-dur, т. 551, якою зальцбурзьке радіо привітало експедицію, коли наш зореліт минав найбільшу планету Сонячної системи — Юпітер.

Двадцять шість світлових років — така відстань від Землі до сліпучої зірки альфа Ліри-Веги. Саме до неї вела нашу експедицію невситима жадоба людства до пізнання. Двадцять шість років! Для нас це була мить міцного сну. Ми прокинулись — точно за планом — у той момент, коли зореліт, надійно керований кібернетичними автоматами, досяг зовнішньої межі планетних орбіт.

Планетна система Веги вперше була виявлена зондом Шепльтона і докладно описана в рік нашого повернення. Тому лише коротко нагадаю, що система складається з дев’яти планет, котрі наша експедиція назвала — з огляду на панівну роль музики в житті тамтешніх мешканців — іменами міфічних грецьких муз.

Найближче до синьої зірки — приблизно, як Меркурій біля нашого Сонця — обертається розпечена планета Ерато; відносно недалеко від неї-за якихось двадцять п’ять мільйонів кілометрів — невеличка Кліо. Обидві ненаселені, пустельні, як і дві найвіддаленіші планети — Полігімнія та Уранія. В екосфері — решта п’ять планет. Наш корабель узяв курс на найбільшу — Калліопу.

Як з’ясувалося пізніше, на нас чекали: синя хмарна запона, що затуляла поверхню планети, як нашу Венеру, відкрилася над місцем, зручним для посадки земного космічного корабля. Під нами з’явилося місто.

Дарма, що я прекрасно розумів усю безглуздість подібних уявлень, моя буйна фантазія малювала картину ідеального музичного поселення: музичні школи, концертні зали, театри, музичні академії, окремі типові будинки для виконавців, інтернати для слухачів, площа у формі скрипичного ключа…

Нічого такого, звичайно, ми не побачили. На похилих горбах розкинулися дивні будови, квадратні, плоскі, округлі. Вони ховалися в пухких віхтях вати — очевидно, рослинність. Вузькі лискучі смуги з’єднувалися, перетиналися, вибігали на горби і вилися, гарно вигинаючись на схилах. Мені стало якось неприємно, що все це безнадійно сіре, без жодного відтінку теплих барв. Але це так тільки здавалося. Ми спускалися в густих шарах атмосфери все повільніше, аж поки м’яко сіли на твердий ґрунт. Тої ж миті…

(Прим, видавця. Тут закінчується складний запис диктографа. Як з’ясувалося, плівка деякий час зберігалася У переповненому сховищі радіоархіву, що вже два століття міститься у чотирьох кімнатках на вулиці Балобіна, де тиск партитур, що досягає у деяких стосах Двадцяти атмосфер, знищив багато записів, інші пошкодила волога або погризли миші. Тому далі ми публікуємо лише уривки з щоденника космузиколога).

На всіх вершинах уявлюваного квадрата відкрилися маленькі блискучі баньки. Під гострим кутом угору висунулися вузькі трубки з лійками на кінці — нагадували наші музичні інструменти. Чекав, що ось-ось пролунають фанфари, але сталося зовсім інше. З розтрубів ураз вилетіли прозорі, райдужні кулі, які на очах роздувалися. Чотири величезні мильні бульбашки наблизилися одна до одної, торкнулися і злилися у продовгуватий еліпсоїд: тої ж миті вся фігура, схожа на скляний дирижабль, піднеслася угору. Одночасно у двох місцях зсередини почала мутніти; нараз там блиснули золоті цятки, притьмом злилися в спіралі, що шалено оберталися, і утворили всередині дві мископодібні площини, які поволі збільшувалися.

Поки все це відбувалося, унизу збився цілий натовп жителів планети. Прозорий повітряний корабель спустився трохи нижче, з’явилися якісь транспортні стрічки і за мент калліопійці великими групами піднімалися в одну з мисок. А на другій тим часом творилися дива: там виростали стрункі келихи шафранового кольору, димчасті сталактити, пузаті амфори і тоненькі стеблини з рідкого срібла.

Потім на хвилинку все застигло; а коли миски закрутилися знову, калліопійці почали вигравати всіма кольорами спектру: кожен по-іншому, але в ідеальній гармонії з рештою. Барви зливалися, плавно мінялися, густішали і гасли — весь той диск, здавалося, дихав барвами, світлові хвилі перебігали площину від центра до країв.

Видовище було гідне подиву. Ми й гадки тоді не мали, що стали свідками музичної продукції, що цей прозорий еліпсоїд — концертний зал, на одній площині розташувався «оркестр», а на другій — слухачі…

Згодом це пізнання мало не коштувало нам життя. Невдовзі після встановлення контактів нам пощастило дістатися на слуховий фокус найбільшого калліопійського концертного дирижабля. Тільки-но ми вмостилися в якихось пружних мушлях, і площина почала обертатися, я відчув серед мертвої тиші різкий біль у голові, страшенний тиск на барабанні перетинки, в очах потемніло, і я знепритомнів.

Мене розбудив гучний дзвінок. Я схопився, гадаючи, що дзвонить будильник і пора вставати, бо запізнюся на лекцію. Та замість золотого сонячного проміння в очі мені вдарило синє світло Веги, і я усвідомив, де перебуваю. Все ще сидів з іншими членами нашої експедиції в амфітеатрі слухового диска — нічого не змінилося — за винятком того, що мої друзі і я мали на собі якісь шоломи, що закривали вуха і всю верхню частину голови.

Дзвоник не вщухав, був справжній: виявилося, що закінчувалася перерва, і слухачі, під’ївши у фойє, поверталися на свої місця в аудіофокусі. Швидко все з’ясувалося. Тональний вимір калліопійців у порівнянні з нашим знаходиться у сфері набагато більших коливань.

Удар перших тонів на незахищене людське вухо неминуче викликав болюче відчуття. Якби так тривало далі, то це привело б до смерті. На щастя, наші провідники враз збагнули, що їхня музика шкідливо впливає на гостей. Припинили концерт і принесли звукові редуктори, які дозволяли нам слухати місцеву музику. Це були оці шоломи, без яких ми вже не обходилися весь час нашого перебування на Калліопі і привезли із собою на землю. Тепер мали змогу насолоджуватися музикою. Мало сказати — насолоджуватися. Словами взагалі неможливо описати почуття, що їх викликають у слухачів твори калліопійських майстрів.

Зрештою у цьому переконалися земляни вже на першому космічному симпозіумі за тиждень після нашого повернення. Я наглядав тоді за апаратурою і з великим інтересом спостерігав реакцію фахівців, що зібралися у залі. Коли всі наділи шоломи, я, ввімкнувши фональні випромінювачі, знову відчув це невимовно щасливе збудження: спершу людини торкнуться ніжні вібрації ніби вологого теплого повітря, потім усередині щось ніби розжарюється і тоді…

Із свого місця я бачу залу. Вираз екстазу був на всіх обличчях. Блискучі очі, усмішки, — а там у першому ряду, диви, старенький академік Сихравий ніби помолодшав: характерним жестом пригладжував сніжно-біле — досить уже ріденьке — волосся, радісно притакував головою, по зморшкуватих щоках спливали рясні сльози, час від часу, соромлячись, очевидно, свого зворушення, розпачливо пробував прочистити люльку, що давно вже погасла… Решта слухачів поводилася так само: розкоші сповнювали атмосферу в залі. При цьому вони — не відаючи про це — проходили всі ступені атласу кольорів Освальда, — блідли, рожевіли, сріблилися, синіли, жовтіли, червоніли, зеленіли…

На Калліопі ми довідалися багато цікавих подробиць про антисвіт, здобутих при дослідженні сильної радіації галактики Месьє-87. Існує світ, цілком стабільний, тотожний з нашим, але складається він з античастинок, Є матерія, є антиматерія. Є теза і антитеза, семіт і антисеміт, клімакс і антиклімакс, фон і антифон. І, навпаки, антиквар і квар, антилопа і лопа, Антілли і Яли… Якщо є музика, то є і антимузика!

Антимузика. Чи не означає це поняття якусь абстрактну абсолютну тишу?

Нас запросили до Інституту вивчення галактик, що звучать, і, дотримуючись найсуворіших правил безпеки (адже матерія дуже лабільна), дали нам змогу прослухати унікальний запис фонічного протуберанця сузір’я Лебедя, блискуче підтвердження гіпотези Барбіджа-Гойла, Затамувавши подих, ми в тріскоті і шумі космічних радіотелескопів почули звуки, які — диво-дивнеє — не були нам чужі! Музичний стрій абсолютно схожий на земний. Лише інструментовка була незвичайною: майже повністю приглушені смичкові інструменти, дуже часто вступають духові інструменти і майже не змовкають тарілки, трикутники і великий барабан. Ми вкрай здивовані переглянулися. Невже це можливо?

Звукове випромінювання в сузір’ї Лебедя, віддаленого од Землі на 200–270 мільйонів світлових років, є не що інше як антимузика, по відношенню до земної музики!

Дивне почуття: захоплення, поєднане з дещицею розчарування. Вона, ця антимузика, була — як би мовити — така ніяка, нічого не говорила, одноманітна, поверхова…

Не дивуйтеся. Адже писав її антиталант.

Найцікавіше ось що: «художні ансамблі» калліопійців — це більші або менші колективи подібно до земних, з тою лише відмінністю, що кожний такий оркестр грає лише на одному інструменті. Ми бачили ці «звукові радіатори».

В їхню основу покладений принцип оптичного поглинання, відомий земним ученим шістдесятих років двадцятого століття — зміни в електронній оболонці з церієвого або європієвого скла під впливом ультрафіолетового проміння, — принципу, транспонованого у сферу звуків…

Видобувають щось схоже на гаму, але не суцільну: основною формою є ряд з 53 тонів, що випливає з набагато сприятливіших умов, ніж наша система — 53 квінти дорівнюють 31 октаві плюс одна двадцять восьма півтону.

В одному калліопійському музичному діалекті це співвідношення ще оптимальніше, математично остаточний фрагмент напівтону зовсім незначний, так що можна досягти абсолютно чистої настройки!!! Звуковий діапазон радіаторів величезний.

(Прим. видавця. З подальших уривків випливає, що експедиція відвідала також інші населені планети Веги).

Вокальні можливості жителів Мельпомени просто неймовірні: величезний діапазон у кожного від ля-бемоль субконтра октави аж до карколамного сі! безліч всіляких кольорових регістрів, широка динамічна гама, тобто якийсь живий органний, органічний орган. І понад усе виключна можливість гармонічного, а особливо поліфонічного виконання, Ми встановили, що посередній дорослий мельпоменець може легко сам виконати чотириголосний хор з досконалою обробкою кожного голосу, а трохи повчивши, може опанувати і шестиголосся. Більше того, ми знайшли чотирьох феноменів, які, ознайомившись з нашою нотацією і манерою виконання — самі заспівали 36-голосний мотет «Део Гратіа» Окегхема, відкритий музичним археологом Ванітцьким на берегах листа Вірдунга в одного гейдельберського букініста.

Культ руху. Це найточніша характеристика життєвого принципу мешканців планети Терпсихори. Ці прекрасні маленькі істоти ширяють в осяйній атмосфері плавними рухами своїх ніжних організмів. Виключну насолоду приносять їхні аудіокінетичні концерти. Відбуваються вони у великих критих приміщеннях на блискучій круглій площині, що нагадує наші ковзанки. Істота в формі тонкого конуса, поставленого на вершину, починає виписувати петлі, спіралі, мережива, потрійні параграфи взад і вперед, і все це концентрично — поки не скінчить у центрі круглої площини. Під час такого танцю виконавці видобувають з площини ніжні звуки, багаті, соковиті, різноманітні. Музична ковзанка (як тут не згадати слова Гете про замерзлу музику) є не що інше, як своєрідна грамофонна платівка, в яку терпсихорянка, як сапфірова голка, вписує запаморочливі чари рухів і звуків.

На перший погляд, нічого особливого: підвісні конструкції, посередині похилі площини під дивними кутами, світлові торочки, величезний зал з рядами рубінових сталагмітів, облямованих гібридами комодів і кушеток. Нас умостили на ці сідала, щось тихо засичало, і ми піднеслися вгору. Стало темно, але тільки на мить. Нас облягла матерія, що звучала; торкалася нас, пестила, стискувала, обіймала. Сприймали її усіма чуттями: слухом, зором, дотиком і нюхом. Неможливо описати. Знаю лише, що нічого іншого для нас не існувало. Було й так, що ми теж говорили, жестикулювали і співали. Визнаю: загалом це було не Дуже приємне відчуття. На щастя, все швидко скінчилося, принаймні нам так здалося, але все одно я не дуже охоче згадую про першу зустріч з пластичним звуком.

Нам вичерпно пояснили принципи апарату, який на планеті Талія, здається, є головним засобом виховання і розваги — щось на зразок музичного театру і школи разом. Найцікавішим для нас було те, що апарат, який ми назвали «фонорама», може відтворювати всілякі музичні системи, у тому числі й нашу.

Переконалися в цьому одразу. Наш фольклорист, запеклий альпініст, мав на вилозі свого парадного скафандра мініатюрний значок альпіністського клубу «Едельвейс» у Старому Смоковці, на якому методом «мілімікро» була награна симфонічна поема Вітезслава Новака «В Татрах». Цей малюсінький, але досконалий звукозапис вклали до проектору талійської фонорами. Ми зайняли свої місця.

Пролунало альтове g1. З темряви почали виступати розпливчасті обриси масивних гірських хребтів. Озвалися гобої і кларнети, акорди арфи: сіра пелена туману розірвалася: прояснилося — і ми вже стояли під Ломницьким піком неподалік від Скальнатого озера, ніби щойно вийшли з вагончика підвісної дороги (її там, правда, не було — і нічого дивного: адже Новак писав у 1902 році!). Вдарив ногою по скелі-забив пальця. Помацав рукою лишайник — був вогкий і холодний.

Пікколо, дзвіночки, соло і двоголосний канон у скрипок: сонячний промінь пробився крізь хмари. Надзвичайне видовище! Усе, все як справжнє… окрім кольорів. Вони занадто соковиті. Але природа і на Землі буває іноді досить бутафорською… Спускаємося у Менгушовську долину.

Тремоло піаніссімо контрабасів і великий барабан: далекий гуркіт грому! Хмари все густіші і грізніші — нараз — зиґзаґоподібна сліпуча блискавка! Арфовий пасаж покропив нас холодним дощем: ми вимокли до кісток, марно шукаємо сухого притулку… Буря набирає сили, барабани, горни і тромбони б’ють у гранітні, непохитні стіни Гострої вежі…

Злізаємо вузьким карнизом, над нами нависає головна тема в найвищій своїй звуковій могутності; раптом у нас загуло у вухах, ми ковзаємо по мокрому камінню, дриґаючи ногами — всі несемося вниз по кам’янистому схилу, зрідка порослому травою… Буря вщухає. Призахідне сонце обплутує верхівки гірських велетнів скрипковими гірляндами і звідкілясь здалека долинули дзвони — вечірній благовіст…

Ми повертаємося до талійської дійсності. В ту хвилинку вона нам здається маревом, сном, химерою — адже щойно в нас боліли спини, кровоточили подряпини на чолі — але так воно й є; та найреальніша реальність була музично-драматичною фікцією. Неймовірно!

Ми довго дискутували, ділилися враженнями — всі вони були абсолютно тотожні. Які блискучі перспективи відкривалися, наприклад, у впливі музичного твору не лише на слухачів, а й на музичних критиків, перспективи, що безпосередньо стосуються їхнього існування…

Тоді ж ми довідалися про походження тих сигналів із всесвіту, котрі завели нас до сузір’я Ліри. Йшлося про могутній вибух музичної плазми, про знищення концентрованих музичних запасів минулого, про якусь чистку музичного архіву, що складався протягом мільйонів років веганської культури, відокремлення негативних вартостей від вартостей позитивних і зразкових. Квадрильйони квадрильйонів звукових записів, плеяди партитур у макулатуру! Тотальна анігіляція, ядерний вибух гіпертрофованої грибниці, звідки колись, правда, пробивалися позитивні вартості, але яка стала страшним тягарем для нових поколінь.

Культурне варварство? Навряд. Скоріше доцільне регулювання. Хіба в нас уже тепер немає епігонських композицій, які прослизнули крізь сито часу, класифікації і переоцінки вартостей? Хіба на Землі не написали, не надрукували безліч книг, що компілюють, розмінюють або пережовують події і факти, давно вже описані в інших творах?

А уявіть собі тисячоліття спокійної еволюції планетної системи Веги — гігантський безперервний культурний розвиток без воєн, без насильного знищення, без іконоборців, без інквізиторів, без ненависників муз, без цензорів, без культів, без підлабузницьких і раболіпних тенденцій…

А куди з усіма реакційними витворами минулого? Яке значення вони мають, чим збагатять сьогодні людей, для котрих стала потребою вільна творча діяльність?

Посадили нас в літаючі тарілки (ось вам розгадка однієї з сенсаційних таємниць двадцятого століття: це не що інше, як веганські музичні інструменти, величезні повітряні тарілки, пристосовані для музичного транспортного руху), і привезли до грандіозного фонореактора на крайній планеті системи — Уранії. Тут зібрали — шістдесят років тому за земним часом — увесь музичний, літературний та інший мистецький брак.

І тоді досить було відповідно добраного чутливого тону, щоб наступила ланцюгова реакція: могутні прискорювачі та підсилювачі вивернули всю нагромаджену музичну енергію у простір. Двадцять шість світлових років мандрував жахливий заряд відмерлої культури всесвітом. Двадцять шість світлових років!

І ось — який парадокс: став несподівано цей непотрібний і відкинутий музичний організм проповідником вічно живого життя, спалахнув світлим закликом, став символом дружньої руки, поданої крізь прірву космосу, пролунав як послання, що сповнило гордістю усі щирі чеські музикантські душі:

Музика зближує народи Всесвіту!