Око ґолема

22

Натаніелів літак вирушав з аеропорту «Боксгілл» рівно пів на сьому вечора. Службовий автомобіль мав приїхати по нього на годину раніше — пів на шосту. Це означало, що він має близько половини доби, щоб підготуватися до найважливішого доручення за увесь час його короткої урядової кар’єри — подорожі до Праги.

Насамперед хлопцеві слід було розібратися зі своїм слугою й можливим товаришем у мандрівці. Повернувшись до Вайт-голлу, Натаніель знайшов вільну кімнату для виклику духів і, ляснувши в долоні, знову призвав до себе Бартімеуса. Коли джин з’явився, він змінив подобу з пантери на свого улюбленого смаглявого хлопчика. Натаніель звернув увагу, що цього разу хлопчик був убраний не в звичайну єгипетську спідничку, а в старомодний твідовий дорожній костюм з рукавичками, крагами й несподіваним шкіряним пілотським шоломом із завеликими окулярами. Натаніель спохмурнів:

— Скидай це лахміття. Ти зі мною не полетиш.

Хлопчисько ображено скривився:

— Чому?

— Бо я подорожую інкогніто. Це означає, що мені нема чого тягати демонів через митницю.

— А хіба для нас карантин?

— Чеські чарівники перевіряють усі літаки — шукають найменших проявів магії. А вже британський літак вони оглядатимуть якнайстаранніше. Жоден артефакт, магічна книга чи навіть найдурніший демон повз них не проберуться. У польоті мені доведеться залишатися «простолюдином». А тебе я викличу, тільки-но прибуду на місце.

Хлопчисько відсунув окуляри на лоба, щоб було краще видно його зневажливу гримасу:

— А я вже думав, що Британська імперія порядкує цілою Європою! Ви ж підкорили собі Прагу століття тому! Як це так, що тепер вони вам наказують, чого не можна робити?

— Вони нам не наказують. Ми, як і раніше, підтримуємо рівновагу сил у Європі, але офіційно в нас із чехами зараз є угода. Нині вона гарантує, що ніяких магічних вторгнень до Праги ми не здійснюватимемо. Ось чому ця подорож вимагає делікатності.

— До речі, про делікатність... — хлопчисько широко всміхнувся. — Я непогано сьогодні поводився, авжеж?

Натаніель стиснув губи:

— Що ти маєш на увазі?

— Сьогодні зранку я був такий слухняний — хіба ти не помітив? Я міг би наговорити твоєму начальству сім мішків гречаної вовни, але мовчав — лише заради тебе!

— Та невже? А мені здалося, що ти пащекував, як завжди.

— Ти жартуєш! Я був такий ласкавий, що хоч маслом масти! Мене досі нудить від цієї фальшивої покори. Ти будь-що це ліпше, ніж знов опинитися в Кулі Скорботи, — хлопчисько стенув плечима. — Мені це довелося робити кілька хвилин, та й годі. А який це жах — запобігати перед ними вічно, так, як це робиш ти, і розуміти, що ти завжди можеш зупинити цю гру й піти собі геть, тільки в тебе для цього кишка тонка!

— Ти можеш зупинити цю гру просто зараз. Твоя думка мене не цікавить, — Натаніель не збирався вислуховувати демона: вони часто макітрять голови чарівникам усілякою напівправдою. Краще не слухати їх узагалі. — До речі, Дюваль мені не начальник. Мені до нього байдуже.

— А хіба Вайтвел краща? Я щось не бачу між вами великої приязнії

— Годі. Мені вже пора збиратися, а перед тим я ще мушу завітати до Міністерства закордонних справ, — Натаніель позирнув на годинника. — Ти знадобишся мені знову... годин через дванадцять, у номері готелю в Празі. До того часу, як я тебе викличу, зв’язую тебе й залишаю тут. Сиди в цьому колі тихо й невидимо для всіх розумних істот, поки не почуєш мій виклик.

Хлопчисько знову стенув плечима:

— Ну, коли вже треба...

— Треба.

Постать у пентаклі заколивалась і зникла, наче спогад про сновидіння. Коли вона пропала остаточно, Натаніель замкнув пентакль кількома захисними закляттями, щоб хто-небудь не скористався ним і випадково не випустив джина, й поспіхом пішов. Найближчі кілька годин на нього чекало чимало клопоту.

* * *

Перш ніж піти додому й почати збиратися, Натаніель завітав до Міністерства закордонних справ — будівлі, яка майже не поступалася Британському музеєві за розмірами й похмурою величчю. Тут здійснювалася немала частина повсякденного управління імперією: чарівники телефоном або через посланців передавали настанови й інструкції своїм колегам у менших конторах по всьому світу. Піднімаючись широкими сходами до дверей, Натаніель підняв голову. Навіть на перших трьох рівнях у небі над будівлею гасали нематеріальні силуети: швидкі духи-кур’єри, що переносили накази в зашифрованих конвертах, і більші демони, які супроводжували їх. Як і завжди, Натаніеля захопив сам масштаб великої Британської імперії, який можна відчути лише в подібних видовищах. Як наслідок, він не зумів одразу впоратися з дверима. Він сильно штовхнув їх у протилежний бік — і сива підстаркувата леді, що саме намагалася вийти надвір, влетіла назад до вестибюлю, а папери, які вона несла під пахвою, посипались на мармурову підлогу.

Упоравшись нарешті з дверима, Натаніель опинився всередині, допоміг леді підвестись і, розсипаючись у вибаченнях, поспіхом заходився збирати папери під акомпанемент пронизливих нарікань старої. Аж тут із-за дверей на протилежному кінці вестибюлю з’явилася знайома струнка постать і попрямувала до нього. Джейн Фаррар, Дювалева учениця, з так само ошатно зачесаним темним волоссям, як і завжди.

Натаніель почервонів. Він гарячково підбирав папери, та їх було надто багато, а вестибюль — надто малий. Отож панна Фаррар опинилася на місці пригоди задовго до того, як він закінчив свою роботу, а сива леді тим часом із запалом розповідала хлопцеві все, що вона про нього думає. Краєм ока він помітив черевички Джейн — та зупинилась і спостерігала за ним. Він легко уявляв, як глузливо й пихато вона дивиться на нього.

Тяжко зітхнувши, він підвівся й подав папери старій.

— Будь ласка. Все тут. Ще раз прошу пробачення.

— Атож! Я ще ніколи не бачила такого недбалого, зарозумілого нахаби...

— Дозвольте, я допоможу вам пройти крізь ці двері.

Твердою рукою він обернув вельмишановну леді до дверей і легенько підштовхнув її в потрібному напрямі. Потім обтрусився, озирнувся і підняв брови, вдаючи неабиякий подив:

— Панно Фаррар! Яка приємна зустріч!

Вона ліниво, загадково посміхнулася:

— Пане Мендрейку! Ви, здається, трохи засапані...

— Справді? Еге ж, сьогодні я нівроку заклопотаний. А ця бідолашна старенька мало не впала, тож я вирішив допомогти їй...

Вона оглянула його холодними, пильними очима.

— То я, мабуть, піду.. — він побокував, але Джейн Фаррар несподівано присунулася ближче.

— Я знаю, що ви заклопотані, Джоне, — сказала вона. — Але я дуже хочу дещо запитати у вас, якщо ви дозволите, — вона розгублено накрутила на палець пасмо довгого чорного волосся. — Яке це щастя! Я така рада, що ми випадково зустрілися! Я чула, ніби ви нещодавно зуміли викликати джина четвертого рівня. Невже це правда? — її великі темні очі аж сяяли захопленням.

Натаніель позадкував. Це трохи його бентежило й водночас лестило, та не настільки, щоб розбалакувати про такі особисті справи, як вибір демона. Шкода, що пригода в Британському музеї отримала великий розголос — напевно, Лондон уже повниться здогадами про його слугу. Проте втрачати обачності не можна ні за яких обставин: сила, секрет, самозбереження — ось запорука безпеки чарівника! Він вимушено всміхнувся:

— Так, це правда. Вас не обдурили. Будьте певні, це дуже просто. Атепер, з вашої ласки...

Джейн Фаррар тихенько зітхнула й замотала пасмо волосся за вухо—їй це дуже личило.

— Ви такий розумний, — сказала вона. — Знаєте, я намагалася зробити те саме — викликати демона четвертого рівня, — й, напевно, щось переплутала: у мене просто нічого не вийшло. Не знаю, в чому тут річ. Може, підете зі мною й допоможете повторити закляття? У мене є власний пентакль для виклику духів. Він у мене вдома, недалеко звідси. Місце тихеньке, нам ніхто не завадить...

Вона схилила голівку набік і знову всміхнулась. Її зуби були сліпучо-білі.

Натаніель відчув, як його скронею зрадливо повзе краплина поту. Він пригладив волосся й заодно витер піт, сподіваючись, що це вийшло непомітно. Почувався він якось химерно: розманіжено й водночас збурено, енергійно. Врешті, чого б йому не допомогти панні Фаррар? Це ж дурниця! Викликати джина — дуже просто, надто якщо ти сам уже робив це кілька разів... Натаніель зненацька відчув, як хоче заслужити її подяку.

Вона лагідно торкнула його руку своїми тоненькими пальчиками:

— Що ви скажете, Джоне?

— М-м...

Натаніель розтулив був рота, щоб відповісти їй, аж раптом спохмурнів. Щось його стримувало. Щось ніби пов’язане з часом... У нього мало часу. Він завітав до міністерства, щоб... А власне, навіщо? Згадати це було вкрай важко.

Джейн трохи набундючилась:

— Ви тривожитесь через свою наставницю? Вона ні про що не довідається! Я теж своєму наставникові нічого не скажу. Я знаю, що нам не можна...

— Річ не в тім, — відповів Натаніель. — Просто...

— То ходімо!

— Ні... Мені сьогодні треба щось зробити... щось важливе...

Він намагався відвести свої очі від її погляду. Він не міг зосередитись — ось у чому проблема. І його серце билося так гучно, що він не мав сили пригадати, куди й навіщо йшов. Від неї пахло чудовими парфумами — не звичайною «Горобиною», а якимось східним цвітом. Пахощі дуже приємні, але трохи нав’язливі. Йому наморочилось у голові.

— А що саме?—запитала вона. — Може, я допомогла б вам?

— Сьогодні я кудись їду.. до Праги...

Вона присунулася ще ближче:

— До Праги? А навіщо?

— З’ясувати... дізнатися... — він заплющив очі й труснув головою. Щось тут було не так.

— Послухайте, — запропонувала Джейн, — може, трохи посидьмо разом і поговорімо? Ви розкажете мені про всі свої плани...

— Я думаю, що...

— У мене вдома є чудова довга кушетка.

— Справді?

— Ми зручно влаштуємось на ній, вип’ємо холодного шербету, а ви мені розкажете про того свого демона, про Бартімеуса. Це так цікаво!

Коли Джейн промовила ім’я демона, в думках у Натаніеля ніби забринів тривожний дзвіночок, що прорвався крізь блаженний дурман його спокуси. Звідки їй відоме ім’я Бартімеуса? Лише від Дюваля, її наставника, — а той довідався про нього тільки нинішнього ранку, в кімнаті для виклику духів. До того ж Дюваль... Дюваль йому — не друг. Він хоче дізнатися про все, що робить Натаніель, зокрема й про мандрівку до Праги... Хлопець поглянув на Джейн Фаррар з підозрою. Він ніби прокинувся і вперше почув, як настирливо гуде сенсорне павутиння, що огортає його. Це попереджувало про те, що до нього застосовують якусь тонку магію: Чари або Мороку.. Тільки-но він подумав про це, як дивовижний блиск волосся Джейн трохи потьмянів, а іскорки в очах згасли.

— П-пробачте, панно Фаррар, — хрипко відповів він. — Ви дуже ласкаві, але я мушу відмовити вам. Перекажіть мою повагу вашому наставникові.

Дівчина мовчки поглянула на нього; дитяче захоплення в її очах змінилось якнайглибшою зневагою. Та вже за мить обличчя Джейн Фаррар набуло звичного стримано-холодного виразу. Вона усміхнулася:

— Він буде щиро вдячний вам.

Натаніель коротко кивнув і пішов собі. Коли ж він озирнувся з іншого кінця вестибюлю, дівчини вже не було.

Він не оговтався від цієї зустрічі навіть через п’ять хвилин, коли вийшов з ліфта на четвертому поверсі міністерства, перетнув широкий лункий коридор і опинився перед дверима заступника міністра. Тільки тут Натаніель трохи зосередився, поправив манжети, постукав і увійшов.

То був кабінет із високою стелею й дубовими панелями на стінах. Світло падало з витончених стрілчастих вікон, із-за яких було чути гудіння машин на Вайтголлі. Більшу частину кімнати займали три величезні дерев'яні столи, покриті зеленою шкірою. На столах було розгорнуто з дюжину мап різного розміру: і новеньких — на білосніжному папері, і давніх — на потрісканому пергаменті. Всі вони були старанно приколоті до шкіри. Заступник міністра закордонних справ, низенький лисий чоловічок, саме схилився над однією з цих мап і водив по ній пальцем, щось простежуючи. Він підняв голову й привітно кивнув Натаніелеві:

— Мендрейку! Чудово! Джесіка попередила, що ви зайдете. Ходімо! Я підготував для вас мали Праги.

Натаніель підійшов і став поруч з урядовцем, який своїм зростом ледве сягав його плеча. Обличчя чоловічка було жовтаво-буре, пергаментного кольору, й до того ж — ніби якесь сухе та запорошене. Він тицьнув пальцем у малу:

— Ось вам Прага. Мала, як бачите, досить свіжа. На ній видно траншеї, викопані нашими військами під час Великої війни. Як я розумію, в цілому це місто знайоме вам.

— Так, сер, — Натаніелів розум швидко засвоював будь-які потрібні відомості. — Замок—на західному березі Влтави, Старе Місто — на східному. Колишній квартал чарівників був десь коло замку. Я правильно зрозумів, сер?

— Правильно, — палець урядовця перемістився. — Ось тут, довкола пагорба. Більшість цісарських чарівників та алхіміків мешкали на Золотій вулиці — звичайно ж, до того, як туди зайшли Ґледстонові хлопці. Нині всіх чарівників, що залишилися в місті, переселено з центру до околиць, тож біля замку майже нічого немає. Я вважаю, що там усе покинуто. Інший давній осередок чарівників, — палець поповз на схід, через річку, — це гетто, ось тут. Саме тут Льоев, ще за часів Рудольфа, створив перших ґолемів. Інші маги, що мешкали в гетто, продовжували цю практику аж до минулого століття, тож якщо відповідні закляття десьізбереглися, то саме тут, — він поглянув на хлопчину. — Ви розумієте, Мендрейку, що ваша подорож — це, власне кажучи, дурниця? Якщо вони увесь цей час мали змогу створювати ґолемів, то чому ж вони цього не робили? На Бога, ми не один раз перемагали їх у битвах... Ні, як на мене, це все даремно.

— Я дію лише на підставі здобутих відомостей, сер, — шанобливо відповів Натаніель. — Прага видається найкращим місцем для того, щоб розпочати пошуки.

Його байдужі тон і поза приховували те, що в душі він щиро погоджувався з кожним словом урядовця.

— Хм-м... Ну, гаразд, вам краще знати, — судячи з тону чоловічка, насправді він так не думав. —Тепер... бачите цей пакунок? Тут ваш фальшивий паспорт для подорожі. Ви мандруватимете під ім'ям Дерека Смізерса — молодого підмайстра з «Мерилбонської винної компанії Ватта». Тут також є інші документи, що підтверджують це, — на той випадок, якщо чеські митники будуть надто прискіпливі.

— Дерек... Смізерс, сер? — без усякого завзяття перепитав Натаніель.

—Так. Єдиний документ, який нам пощастило роздобути. Бідолашний хлопчина помер від водянки місяць тому. Він був вашим однолітком, і ми вирішили скористатись його ім’ям заради потреб держави. Отже, офіційно ви летите до Праги, щоб вивчити можливість налагодити імпорт їхнього чудового пива. Тут у пакунку є список броварень — вивчіть його за час польоту.

— Так, сер.

— Гаразд. Найголовніше, Мендрейку: поводьтеся тихо й скромно. І жоднісіньким чином не привертайте до себе уваги. Якщо доведеться застосувати магію, робіть це непомітно й швидко. Я чув, що ви, можливо, будете змушені використати демона. Якщо вже так, то тримайте його під контролем!

— Звісно, сер.

— Чехи не повинні знати, що ви чарівник. Одним з пунктів чинної нині угоди є наше зобов'язання не чинити на їхній території жодних магічних дій. І навпаки.

Натаніель спохмурнів:

— Але ж, сер... я чув, що останнім часом у Британії активно діють чеські резиденти. Вони, вочевидь, теж порушують цю угоду?

Урядовець сердито блиснув очима й затарабанив пальцями по малі.

— Так, це правда. Вони — дуже непевні особи... Хтозна: може, за цією вашою пригодою з «ґолемом» теж стоять вони.

—Якщо так, то...

— Я знаю, що ви хочете сказати, Мендрейку. Авжеж, ми воліли б просто завтра ввести наші війська на площу Святого Вацлава і показати чехам, хто тут хазяїн. Та зараз ми цього зробити не можемо.

— Чому ж, сер?

— Через американських заколотників. На жаль, становище нині досить напружене. Довго це не триватиме. Ми дамо перцю цим «янкі», а потім знову звернемо увагу на Європу. Але зараз ми не хочемо викликати зайві тертя. Зрозуміло?

—Так, сер.

— До того ж ми й самі порушуємо з дюжину пунктів цієї угоди. Отака слизька ця справа — дипломатія. Правду кажучи, останні десять років чехи потроху піднімають голову. Італійська й центральноєвропейська кампанії пана Деверо не мали помітних наслідків, і Празька рада взялася випробовувати нашу імперію на міцність. Вони раз по раз кусають нас, мов блоха собаку.. Гаразд, облишмо це. Потроху все налагодиться...

Обличчя заступника міністра зробилося водночас суворим і самовдоволеним. Він знову схилився над малою.

— Отже, Мендрейку, — рішуче промовив він, — у Празі вам знадобиться наша людина. Така, що допоможе вам розібратись у становищі.

Натаніель кивнув:

— У вас є така людина, сер?

— Є. Це один з найкращих наших агентів... Його звуть Арлекін.

—Арлекін...

Натаніель уявив струнку постать у масці, що крадеться, пританцьовуючи, серед тіней, несучи з собою дух карнавалу й загрози...

— Саме так. Це його підпільне прізвисько. Його справжнього імені я вам сказати не можу — можливо, він і сам не знає його. Якщо ви уявили стрункого верткого добродія в масці і яскравому вбранні, я мушу вас засмутити. Наш Арлекін — підстаркуватий, опецькуватий чолов’яга із вдачею трунаря. До речі, і вбиратись він воліє в чорне, — урядовець гидливо скривився. — Це Прага виробляє таке з людьми, якщо прожити там досить довго. Це сумне місто. За останні роки вже кілька наших агентів наклали на себе руки. Арлекін поки тримається, хоч і він — особа понурого характеру.

Натаніель прибрав волосся з очей:

— Із цим я впораюся, сер. Де ми можемо з ним зустрітися?

— Цього ж вечора, проти ночі, вийдіть із готелю і вирушайте на цвинтар біля гетто. До речі, гетто буде поблизу. Ви зрозуміли, Мендрейку? Просто через Староміську площу. На вас повинен бути м’який капелюх із криваво-червоним пером. Гуляйте серед могил. Арлекін розшукає вас. Ви впізнаєте його за особливою свічкою в руці.

— За особливою свічкою?

— Так.

— А що в ній особливого? Дуже довга, чи зламана, чи щось іще?

— Отут уже він нічого мені не казав.

Натаніель скривився:

— Пробачте, але все це здається... надто театральним. Як по-вашому, сер? Цвинтар, свічка, криваво-червоне перо... Хай краще зателефонує до мого номера після того, як я прийму душ, і ми зустрінемося в кав’ярні на першому поверсі готелю.

Урядовець кволо посміхнувся. Він передав пакунок через стіл Натаніелеві, обійшов столи і з легеньким зітханням умостився в розкішному шкіряному кріслі. Він обернувся до вікна. Над Лондоном знову нависали сірі хмари. Десь на заході вже дощило: косі розмиті смуги падали на невидимі звідси дахи. Деякий час урядовець мовчки сидів і дивився на небо.

—Ось перед вами сучасне місто, —промовив він нарешті. — Збудоване відповідно до найкращих і найновіших зразків. Погляньте на гордовиті споруди Вайтголлу. Серед них немає жодного, старшого за сто п’ятдесят років! Звичайно, в нас іще зосталися ветхі, досі не перебудовані квартали, — це неминуче, коли довкола стільки простолюду, — але серце Лондона, де ми живемо й працюємо, дивиться вперед! Лондон — це місто майбутнього! Місто, гідне великої імперії! Житло вашої наставниці, Мендрейку, — це чудова будівля. Яскравий приклад сучасного архітектурного напряму. Більше б нам саме таких! Пан Деверо планує наступного року знести бульдозером основну частину Ковент-Ґардену і спорудити замість цих дерев’яних халуп чудові квартали зі скла й бетону..

Крісло знов обернулося в бік кабінету. Урядовець показав на мали.

— А Прага зараз інша, Мендрейку. Хоч як поглянь, це — напрочуд похмуре місто, переповнене жалем за втраченою величчю. Воно схиблене на всьому відмерлому та зниклому: чарівниках, алхіміках, великій Чеській імперії. Будь-який лікар скаже вам: це нездорова точка зору. Якби Прага була людиною, ми б замкнули її в божевільні. Насмілюся сказати, Мендрейку: якби ми хотіли, то вилікували б Прагу від її марень, — одначе цього ми не прагнемо. Аж ніяк! Нехай вона краще залишається таємничою й загадковою, ніж стане рішучою й далекоглядною, як Лондон. Таким людям, як Арлекін, що наглядають за Прагою на прохання нашого уряду, мимоволі доводиться думати «по-чеськи». Інакше — яка з них користь? Арлекін — кращий шпигун за багатьох інших, Мендрейку. Звідси й така «мальовнича» обстанова. Раджу вам дотриматись її якнайточніше.

— Гаразд, сер. Я зроблю все, що тільки зможу.

23

Ледве втілившись, я зрозумів, що потрапив до Праги. Ветха розкіш золотого канделябра, який звисав зі стелі номера; цяцькована, але брудна ліпнина карнизів; запилюжений балдахін на чотирьох стовпах над вузеньким ліжком; меланхолійний дух у повітрі — все натякало саме на Прагу. Як, до речі, й понуро-сердите обличчя мого хазяїна. Договорюючи останні склади закляття, він озирався на всі боки, ніби боявся, що ці меблі зараз накинуться на нього й загризуть.

— Приємна була подорож? — поцікавився я.

Він додав ще кілька оберегів і вийшов з кола, знаком наказавши мені зробити так само.

— Не дуже. Коли я проходив митницю, на мені залишилися деякі сліди магії. Мене схопили за комір і потягли до холодної кімнати, де я мусив викручуватись, як тільки міг. Сказав, що моя винарня стоїть біля самісінького урядового кварталу, й закляття часом проникають туди крізь стіни. Врешті вони повірили й відпустили мене, — він насупився. — Нічого не розумію! Я ж перевдягся, перш ніж вийти з дому! Навмисне, щоб не залишити жодного сліду!

—А труси теж поміняв?

Він загнувся:

— Отакої! Про труси я й забув. Дуже поспішав...

— Отож-бо й воно. Ти не повіриш, скільки там усього накопичується.

— Ти тільки поглянь на цю кімнату! — провадив хлопчина. — І це, по-їхньому, найкращий готель! Присягаюся: цей номер не прибирали з минулого століття! Онде, дивися: павутиння на шторах! А якого кольору, по-твоєму, цей килим? Я щось не розберу! — він люто пхнув ліжко: в повітря знялася хмара пороху. — А це що за бридня зі стовпами? Краще б поставили тут чисту канапу, як удома!

— Нічого, не журися. Зате в тебе номер з усіма вигодами!

Я з театральним рипінням відчинив обшарпані двері: за ними виявилась ванна кімната з облупленими кахлями та однією-єдиною лампочкою. В кутку причаїлася бридка ванна на трьох ніжках — із тих, де зазвичай топлять невірних дружин або тримають ручних крокодилів, годуючи їх невідомо чиїм м’ясом[35]. Навпроти височів не менш жахливий ватерклозет: ланцюжок бачка звисав зі стелі, наче мотуз із шибениці[36]. Павутиння й цвіль змагалися за панування над дальніми кутками стелі; на стіні переплелися металеві рури, що з’єднували ванну з ватерклозетом — і напрочуд скидалися на вивернуті нутрощі.

— Я, на твоєму місці, туди не заглядав би, — сказав я, зачинивши двері. — Ванна як ванна. Звичайнісінька. А який тут краєвид з вікна?

Він зиркнув на мене спідлоба:

— Сам поглянь.

Я відсунув важкі червоні штори, й переді мною розкинувся чудовий пейзаж великого міського цвинтаря. Гарненькі надгробки рядами щезали в темряві, під вартою похмурих ясенів та модрин. Жовті ліхтарі, розвішані між деревами, заливали цвинтар скорботним світлом. Стежками блукали кілька згорблених самотніх осіб; вітер доносив їхні зітхання аж до самісіньких вікон готелю.

Я затулив вікно:

— Щось не дуже надихає...

— «Надихає»?! Це наймоторошніше місце з усіх, де я бував!

— А чого ти хотів? Ти ж британець. От тобі й дали найгірший номер з вікнами на цвинтар.

Хлопчина сидів за здоровенним столом, проглядаючи папери, які він дістав з невеличкого бурого конверта. Він розгублено відповів:

— Тоді мені мали б дати найкращий номер...

— Ти що, жартуєш? Після того, що Ґледстон накоїв у Празі? Вони нічого не забули — і не сподівайся!

Хлопець підняв голову:

— То була війна. І ми чесно перемогли. З якнайменшими втратами серед цивільного населення!

Я саме прибрав Птолемеєву подобу. І тепер стояв біля вікна, згорнувши руки на грудях, і так само дивився на хазяїна спідлоба.

— Ти так гадаєш? — вишкірився я. — Розкажи це мешканцям передмість! Там досі стоять пустища на місці вигорілих кварталів.

— А ти звідки знаєш?

— Та вже знаю! Був я тут чи ні? І бився, до речі, на боці чехів. А от тобі все це відомо тільки з книжок, укладених після війни ґледстонівським Міністерством пропаганди. Отож не читай мені лекцій, хлопчику!

На мить мені здалося, що зараз у нього почнеться один з отих давніх нападів люті. Аж раптом у нього всередині немовби клацнув вимикач, і хлопець відразу став холодним і байдужим. Він знов утупився в папери, і його обличчя скам'яніло — так, ніби мої слова не мали для нього ніякого значення й лише наганяли нудьгу. Краще б уже він розгнівався, їй-богу!

— У Лондоні, — мовив він, ніби сам до себе, — всі цвинтарі розташовано за містом. Це набагато гігієнічніше. В нас є особливі поховальні машини, які вивозять за місто мертві тіла. Це — сучасні методи. А Прага живе минулим.

Я промовчав. Він не заслуговував на мою мудрість.

***

Десь із годину хлопець студіював свої папери біля низенької свічки, часом роблячи на полях якісь нотатки. Він не звертав уваги на мене, а я на нього, хіба що зрідка пускав кімнатою невеличкий вітерець, від якого вогник свічки неприємно тріпотів. Пів на одинадцяту він зателефонував униз і бездоганною чеською мовою наказав подати в номер порцію смаженої баранини й карафку вина. Тоді поклав ручку вбік і обернувся до мене, пригладжуючи волосся.

— Зрозумів! — вигукнув я з ліжка, на якому саме зручно вмостився. —Тепер я зрозумів, кого ти мені нагадуєш. Я мучився над цим цілий тиждень — відтоді, як ти мене викликав... Лавлейса! Ти так само без упину теребиш собі волосся, як він. Ні на хвилину не можеш заспокоїтися!

— Я хочу поговорити з тобою про празьких ґолемів, — сказав він.

— Це, мабуть, від пихи. Виливати на себе стільки олії...

— Ти бачив ґолемів у дії. Які чарівники використовують їх?

— Водночас це, як на мене, свідчить про нерішучість. Оця постійна потреба чепуритися...

— Їх створювали тільки чеські чарівники? Чи міг британець виготовити ґолема?

— Ґледстон, скажімо, ніколи не чепурився. Не теребив ні волосся, ні одягу. Завжди поводився якнайспокійніше.

Хлопець моргнув і нарешті виявив цікавість до моїх слів:

—Ти знав Ґледстона?

— «Знав» — це трохи занадто. Так собі, бачив здалека... Під час битви він зазвичай стояв, спираючись на свій посох, і милувався тим, як його війська чинять різанину — і тут, у Празі, і по всій Європі... Як я вже казав, він завжди поводився спокійно. Спостерігав за всім, а говорив мало. Зате, коли слід було діяти, кожен його порух був рішучий і виважений. Не те, що в нинішніх метушливих чарівників...

— Справді?

Я помітив, що хлопець неабияк зацікавився. Легко було здогадатися, кого він обрав собі за взірець.

— То ти захоплювався ним? — перепитав він. — По-своєму, по-демонічному?

— Ні. Авжеж, ні! Він був один з найгірших. Коли він помер, по всій окупованій Європі калатали дзвони. Не варто його наслідувати — повір мені, Натаніелю! До того ж, — я підбив запорошену подушку, — ти й не зможеш стати таким, як він.

Хлопець наїжачився:

— Чому?

— Бо ти не такий недолюдок. А ось і твоя вечеря!

Стукіт у двері сповістив появу служника в чорному вбранні й підстаркуватої покоївки, що принесла тацю з глибокими тарілками та карафкою холодного вина. Хлопець досить-таки чемно поговорив з ними, розпитав про довколишні вулиці й дав трохи грошей на чай. Поки вони перебували в номері, я залишався мишеням, що тихенько ховалося між подушками. Зберігав я цю подобу й далі, поки мій господар жадібно ковтав вечерю. Аж нарешті він кинув виделку на тацю, допив вино й підвівся.

— Гаразд, — мовив він. — На розмови нема часу. Вже чверть на дванадцяту. Нам пора.

***

Готель стояв на Кржеменцовій — коротенькій вулиці скраю празького Старого Міста, недалеко від річки. Ми вийшли і в ліхтарному світлі подалися на північ, поволі просуваючись у бік гетто.

Попри воєнне лихоліття, попри занепад міста — після вбивства цісаря й переходу влади до рук британців, — Прага все-таки зберігала колишню загадковість і велич. Навіть я, Бартімеус — однаково байдужий до всіх цих людських пекельних закутків, де мені випадало перебувати в ув’язненні, — навіть я визнаю, яка вона гарна: будинки пастельних кольорів, з високими крутими червонястими дахами, що густо купчаться навколо шпилів та дзвіниць незліченних церков, синагог і театрів; широка сіра річка, що в’ється містом, і численні перекинуті через неї мости — кожен у власному дусі, залежно від смаку бідолашного джина, що зводив його[37]; і, нарешті, цісарський замок, який похмуро височить на пагорбі.

Хлопець ішов мовчки. Не дивно — досі він майже ніколи в житті не залишав Лондона. Мені здалося, що він озирається довкола в німому захопленні.

— Що за моторошне місто! — сказав він нарешті. — Отут би стала в пригоді програма Деверо з очищення нетрів!

Я поглянув на нього:

— То Золота Прага не чарує тебе?

— Еге ж... тут таке безладдя!

Він сказав правду: що глибше заходиш до Старого Міста, то вужчі й заплутаніші стають вулички, з’єднані між собою цілою системою завулків і прохідних дворів, над якими так нависають карнизи, що сонячне світло майже не сягає бруківки. Туристам цей мурашник, напевно, подобається; мені ж, як колишньому тутешньому жителеві, ці завулки завжди видавалися втіленням плутаної марноти всіх людських прагнень. Що ж до Натаніеля, молодого британського чарівника, який звик до широких одноманітних магістралей Вайтголлу, то йому це місто справді здавалося напрочуд безладним і дурним.

— Тут жили великі маги! — нагадав я йому.

— То було давно, — сумно заперечив він. — А це — зараз.

Ми пройшли Кам’яний міст, із його давньою башточкою на східному березі. Довкола ветхої башточки кружляли кажани, а в горішніх вікнах мерехтіли вогники свічок. Навіть тепер, пізньої пори, на мості було гамірно: кілька старомодних автомобілів з високими, вузькими капотами й незграбними відкидними верхами; безліч вершників — чоловіків і жінок; люди з волами або візками, повними овочів чи барилець із пивом... На чоловіках були здебільшого м’які чорні капелюхи французького кшталту — вочевидь, відтоді, як я був тут востаннє, празька мода помітно змінилася.

Хлопець зневажливо скривився:

— До речі, я дещо пригадав... Краще покінчити з цим фарсом якнайшвидше.

У нього з собою був шкіряний рюкзачок. Хлопчина порився у ньому — й дістав великого м’якого капелюха. Пошукавши ще трохи, витяг зібгану й криву пір’їну. А тоді підняв цю пір’їну так, щоб її було видно в ліхтарному світлі.

— Як по-твоєму, якого кольору це перо? — запитав він.

Я поміркував:

— Не знаю. Мабуть, червоне.

— Якого відтінку? Мені потрібен точний опис.

— Е-е... цеглясто-червоне? Вогнисто-червоне? Червоне, як помідор? Як сонячний опік? Його можна назвати як завгодно...

— То не криваво-червоне? — він вилаявся. — Мені забракло часу — нічого кращого я не знайшов! Доведеться якось обходитись.

Устромивши перо в капелюх, він надяг увесь цей витвір собі на голову.

— А це тобі навіщо? — поцікавився я. — Чи не залицятись, часом, до гарненьких пражанок? Не раджу — ти в ньому схожий на дурня.

— Це заради справи, будь певен. Та й задум це не мій. Ходімо, скоро вже північ.

Від річки ми повернули вглиб Старого Міста — туди, де гетто зберігало найпотаємніші секрети Праги[38]. Будинки ставали дедалі нижчі й занедбаніші і тулились один до одного так тісно, що деякі з них стояли тільки завдяки сусідській підпорі. Наш із хлопцем настрій дорогою змінювався в протилежних напрямах. Моя сутність повнилася силою — і від магії, що струменіла з давнього каміння, і від спогадів про колишні подвиги. Натаніель, навпаки, похмурнішав і бурчав собі під ніс, мов сварливий дідуган.

— Може, все-таки поясниш мені, куди ми йдемо? — запитав я.

Він позирнув на годинник:

— За десять дванадцята... Коли вдарять куранти, мені треба бути на старому цвинтарі. Ще один цвинтар! Тільки подумай! Скільки тут цих цвинтарів?.. Я повинен там зустрітися з нашим шпигуном. Він упізнає мене за цим капелюхом, а я його — за «особливою свічкою», — він підняв руку. — Ні, не питай: я сам нічого не знаю. Цей чоловік може вивести нас на тих, хто вміє оживляти ґолемів.

— Ти думаєш, у Лондоні хазяйнує чарівник-чех? — запитав я. — Це аж ніяк не факт.

Хлопчина кивнув — чи принаймні ворухнув головою під своїм величезним капелюхом:

— Звичайно. Глиняне око з Лавлейсової колекції поцупив хтось із своїх. У нашому колі орудує зрадник... Але відомості про те, як користуватись цим оком, запевно надійшли з Праги. У Лондоні такого ще ніхто не робив. Можливо, цей шпигун допоможе нам... — він зітхнув. — Хоча навряд. Людина, що зве себе Арлекіном, вочевидь, давно вже не при здоровому глузді.

— Не більше, ніж усі ви, з вашими дурними фальшивими іменами, пане Мендрейку. А що робити мені, поки ти розмовлятимеш із цим добродієм?

— Сховатися й пильнувати. Ми на ворожій території, тож я не маю довіри ні до Арлекіна, ні до будь-кого іншого. Ось, здається, й цвинтар... Краще переміни подобу.

Ми вийшли на бруковану площу, зусібіч оточену будинками з маленькими чорними віконцями. Перед нами були сходи, що вели до прочинених залізних воріт у скривленій огорожі. За ворітьми, мов гнилі зуби, височіли нерівні надгробки старого празького цвинтаря.

Цвинтар був не більший, ніж п’ятдесят на п’ятдесят метрів, — чи не найменший у місті. Проте користувались ним багато століть, ховаючи й ховаючи нових небіжчиків, і це надавало йому особливого духу. На цій латочці землі було поховано стільки людей, що могили робили багатоповерховими, ставлячи одну труну зверх іншої — аж поки врешті поверхня цвинтаря піднялася на два метри. Надгробки стирчали один біля одного: великі нависали над малими, а малі наполовину западалися в землю. Одне слово, цей цвинтар — із його відвертим безладдям — був ніби навмисне створений для того, щоб розлютити охайного Натаніеля[39].

— Ну ж бо! — промовив він. — Я чекаю!

— Та невже? А мені й не видно під оцим твоїм капелюхом...

— Обернися на отруйну гадюку, чи на чумного пацюка, чи на іншу бридку нічну тварюку — як собі хочеш. А мені пора. Якщо знадобиться, будь готовий захистити мене.

— З превеликою охотою!

Цього разу я обрав собі подобу вухатого кажана зі шкірястими крилами й чубатою головою. Я виявив, що ця подоба дуже зручна — тиха, стрімка, ще й напрочуд пасує до нічного цвинтаря. Я покружляв над купою старих надгробків. З обережності я перевірив усі з семи рівнів — там було чисто, хоч Прага так просякла магією, що кожен рівень аж тремтів від слідів колишніх справ. Жодних пасток чи сенсорів я не помітив, хоч на сусідніх будинках подекуди траплялися обереги — вочевидь, там досі мешкали чарівники[40].

Поблизу не було нікого: цієї пізньої години порожні цвинтарні стежки занурилися в темряву. Лише на ґратчастій огорожі висіли іржаві ліхтарі, від яких линуло кволе світло. Я знайшов похилений надгробок і елегантно повис на ньому, загорнувшись у крила. Звідти мені було добре видно головні ворота.

Туди саме заходив Натаніель. Рінь на стежці тихенько хрускотіла під його черевиками. Саме тоді, коли хлопчина опинився за ворітьми, на празьких вежах ударили куранти, знаменуючи прихід таємної опівнічної пори[41]. Хлопець скрушно зітхнув і почав навпомацки пробиратись однією зі стежок. Поблизу зареготала сова — чи віщуючи скору смерть, чи сміючись із капелюха мого хазяїна. Криваво-червоне перо хилиталось у нього на голові, виблискуючи в непевному світлі.

Натаніель простував уперед. Кажан не ворушився. Час спливав поволі, як і завжди, коли висиш на цвинтарному надгробку. Тільки раз на вулиці за огорожею з’явилося щось живе: з нічного мороку випливла химерна чотиринога, дворука й двоголова істота. Мій хазяїн помітив її й про всяк випадок зупинився. Істота пройшла під ліхтарем — і виявилась парою закоханих: вони йшли, взявшись за руки, тісно притулившись один до одного й схиливши докупи голови. Зі смаком цмокнувшись, вони захихотіли й подалися кудись в інший бік. Мій хазяїн поглянув їм навздогін з дивним виразом обличчя: він, напевно, намагався вдавати зневагу.

Після цього його просування цвинтарем — і так не дуже швидке — остаточно сповільнилось. Він ледве повз стежкою, хвицаючи ногами невидимі камінці і байдуже кутаючись у своє чорне пальто. Думки його, вочевидь, були далекі від роботи. Я вирішив підбадьорити хлопця, під летів ближче і вмостився на одному з сусідніх надгробків.

— Не сумуй! — мовив я. — Не вішай носа! А то ще сполохаєш цього свого Арлекіна. Уяви, ніби ти прийшов на романтичне побачення з юною гарненькою чарівницею!

Запевно сказати не можу — навкруги було темно, — та мені здалося, ніби хлопчина почервонів. Цікаво... Можливо, згодом мені варто буде над цим попрацювати.

— Даремно! — прошепотів він. — Уже пів на першу. Якби він збирався прийти, то ми його вже побачили б... Я думаю... Ти чуєш мене?

— Ні.

Пильні кажанячі вуха вловили тихенький шурхіт — досить далеко від цвинтаря. Я пурхнув вище і втупивсь у темряву.

— Це, мабуть, він. Тримай перо вище, Ромео!

Я полетів назустріч незнайомцеві, зробивши в повітрі велику дугу, щоб не зіткнутися з ним.

Хлопчина тим часом випростався. Зсунувши набакир капелюха й недбало зчепивши руки за спиною, він узявся походжати серед могил, ніби занурившись у глибокі роздуми і вдаючи, що не помічає далекого шаркотіння й химерного білого світла між надгробками.

24

Краєм ока Натаніель бачив, як кажан полетів у бік старого тиса, що дивовижним чином за стільки століть уцілів на цвинтарі. З однієї, чи не найсухішої, його гілки було чудово видно стежку. Кажан учепився за цю гілку й застиг.

Натаніель глибоко зітхнув, поправив капелюха і рушив уперед так безжурно, як міг. Його очі аж прикипіли до того, що наближалося з глибини цвинтаря. Попри всю недовіру, з якою він ставився до всієї цієї театральної обстанови, це покинуте й самотнє місце вразило навіть його. Він мимоволі відчував, як гостро тьохкає в грудях серце.

Що ж це там, попереду? Мертвотно-блідий вогник яскравішав, заливаючи все довкола зеленкувато-молочним сяйвом, і надгробки, повз які він пропливав, ніби випромінювали болісне світло. Позаду вогника було видно чиюсь темну постать: згорбившись і шаркотячи ногами, вона насувалася на хлопця.

Натаніель примружив очі: на трьох видимих рівнях жодного сліду демонів помітно не було. Виходить, це людина.

Аж нарешті ця людина, судячи з хрускоту ріні, ступила на стежку, де був Натаніель. Незнайомець крокував упевнено, рівно, й потріпане пальто — чи, може, плащ — страхітливо майоріло в нього за спиною. Коли він підійшов ближче, хлопець розгледів огидно-білі руки, які стриміли з-під плаща й тримали те, що випромінювало цей непевний чаклунський вогонь. Натаніель щосили намагався розібрати обличчя, та воно ховалося під важким чорним каптуром, загнутим, мов орлиний кіготь, донизу. Окрім рук, нічого більше видно не було. Тоді хлопець звернув увагу на річ, яку тримали ці бліді руки, — химерний світильник, що розливав це дивне білясте світло. То була свічка, міцно встромлена в...

— Ой, тьху! — вигукнув хлопчина по-чеськи. — Яка мерзота!

Постать зупинилася. Пискливий голос обурено спитав з-під каптура:

— Чого тобі?

Аж тут незнайомець опам’ятався, поспіхом кахикнув і вимовив уже іншим, басовитішим і страхітливішим, голосом:

—Тобто... що ви мали на увазі?

Натаніель скривився:

— Оцю гидоту, що ви тримаєте в руках!

— Стережіться! Це вельми могутня річ.

— Негігієнічна річ! Де ви її взяли?

— Сам зрізав з шибениці. За три дні до повні.

— Я певен, що її навіть не законсервовано... Еге ж! Погляньте: онде від неї шматки відпадають!

—Аж ніяк. Це просто краплі воску зі свічки.

— Може, так. Та будь-що, тягати її з собою не варто. Краще викиньте її просто отут, на цвинтарі, й негайно помийте руки.

— Чи розумієте ви, — відповів незнайомець, упершись кулаком у бік, — що ви говорите про річ, здатну скам’янити будь-кого з моїх ворогів і визначити присутність магії за п’ятдесят кроків? Це надзвичайно цінна річ. їй не місце серед сміття!

Натаніель хитнув головою:

— Зате вам місце в божевільні. Мушу сказати, що в Лондоні такої поведінки не потерпіли б.

Незнайомець зненацька закинув назад голову:

— Лондон? А що мені до Лондона?

— Ви Арлекін, авжеж? Агент?

Запанувала мовчанка.

— Можливо...

— Звичайно, це ви! Хто ще тинятиметься цвинтарем серед ночі? Навіть не варто дивитись на ваш огидний свічник, щоб зрозуміти, хто ви такий. До того ж ви говорите по-чеськи з англійською вимовою... Годі! Мені терміново потрібні деякі відомості.

Незнайомець підняв вільну руку:

— Хвилинку! Я ще не знаю, хто ви такий.

— Я — Джон Мендрейк, державний службовець. І ви про це чудово знаєте!

— Цього мало. Мені потрібні докази!

Натаніель вибалушив очі:

— Ось, бачите? — він показав собі на потилицю. — Криваво-червоне перо!

Незнайомець придивився:

— Як на мене, воно радше цеглясто-червоне.

— Криваво-червоне! А коли ні, то воно стане таким, якщо ви не припините верзти дурниці й не перейдете до діла!

— Ну., гаразд. Але спочатку, — незнайомець прибрав чудернацьку позу, — я мушу переконатися, що за нами ніхто не стежить. Відійдіть назад!

Він підніс свій моторошний свічник до обличчя і вимовив якесь слово. Бліде полум’я вмить вибухнуло й перетворилося на вогняне кільце, яке зависло між ними в повітрі. Ще один наказ — і кільце почало швидко ширшати, наче коло на воді, розпливаючись по всьому цвинтарю. Натаніель помітив, як кажан каменем звалився з гілки за секунду до того, як вогняна смуга пролетіла повз нього. Що сталося з кажаном, він не побачив: кільце полинуло за межі цвинтаря й хутко розтало вдалині.

Агент кивнув:

— Тут безпечно. Тепер можна й поговорити.

— Мені знайома ця штучка, — мовив Натаніель, показавши на свічку, що знову набула попередніх розмірів. — Це Вогняне Коло, яке створює біс. Щоб його викликати, не треба ніяких решток мерців. Усім цим готичним мотлохом тільки простолюд лякати. На мене він не діє, Арлекіне.

— Можливо... — висохла рука зникла під каптуром і щось там замислено почухала. — Та навіть якщо й так, ви надто прискіпливі, Мендрейку. Ви зневажаєте основні підвалини нашої магії. А вони не такі охайні й чисті, як вам здається. Кров, жертвоприношення, смерть... ось що ховається за кожним нашим закляттям! Усі ми, врешті, покладаємось на той самий «готичний мотлох».

— Тут, у Празі, — можливо, — відказав Натаніель.

— Не забувайте: сила Лондона базується на силі Праги! Тож... — голос Арлекіна раптом посерйознішав. — Біс повідомив мене, що ви тут із секретним завданням. Яке це завдання? І які відомості вам потрібні?

Натаніель швидко і з певним полегшенням переказав головні події кількох останніх днів. Незнайомець у каптурі слухав його мовчки.

— То в Лондоні з’явився ґолем? — перепитав він, коли Натаніель закінчив. — Чудасія, та й годі! Ось вам і «готичний мотлох» поруч із вами, до вподоби вам це чи ні. Цікаво...

— Цікаво й зрозуміло? — спитав з надією Натаніель.

— Оце вже не знаю. Та можливо, я зумію роздобути для вас деякі подробиці... Лягай! Мерщій!

Агент хутко, мов гадюка, простягся на землі. Натаніель без вагань зробив те саме. Він лежав, занурившись обличчям у цвинтарний бруд, і чув кроки кованих чобіт по бруківці за огорожею. Вітер доніс слабенький запах тютюнового диму. Кроки стихли. За хвилину агент потихеньку підвівся.

— Патруль, — пояснив він. — На щастя, вони нічого не чують за смородом своїх цигарок. Поки що ми в безпеці.

—То ви казали... — нагадав Натаніель.

— Так. Насамперед про походження ока ґолема. Кілька таких речей є в магічних сховищах, які належать чеському урядові. Празька Рада нікого не допускає до них. Як мені відомо, з магічною метою їх ніколи не використовують: вони мають лише символічне значення, бо ґолеми завдали серйозного збитку Ґледстоновій армії під час його першої європейської кампанії. Кілька років тому один такий камінь було викрадено, й відшукати крадія так і не пощастило. Я вважаю — майте на увазі, це тільки припущення! — що це той самий камінь, який згодом було виявлено в колекції вашого приятеля Саймона Лавлейса.

— Пробачте, — напружено промовив Натаніель, — але він мені не приятель.

— Еге ж, тепер він нікому не приятель! Бо він зазнав поразки. А якби переміг, ви дослухалися б до кожного його словечка й запрошували до себе на обіди! — з-під каптура долинуло гучне презирливе пирхання. — Потримайте-но свічку. Мені треба випити.

— Тьху! Яка вона бридка й холодна... Пийте скоріше!

— Зараз.

Арлекін заходився порпатись у бганках свого пальта. Невдовзі його руки витягли темно-зелену закорковану пляшку. Агент відкоркував її, й вона зникла в тіні його каптура. Щось виразно забулькотіло. В повітрі міцно запахло хмільним.

— Отак буде краще! — невидимі губи прицмокнули, корок повернувся до пляшки, а пляшка — до кишені. — Давайте-но сюди свічку. Ви її не пошкодили? Вона трохи крихка... Отже, — провадив Арлекін, — можливо, Лавлейс мав намір скористатись цим оком сам. Та все одно смерть зашкодила цьому задуму. І тепер хтось інший — може, його колишній спільник! — викрав око в нашого уряду і знайшов для нього застосування... А тут уже починається найважче.

— Потрібне ще й формотворче закляття, — зауважив Натаніель. — Його слід написати на пергаменті й покласти до рота ґолемові, щоб той ожив. Цього закляття всі ці роки ніхто не знав... Принаймні — в Лондоні.

Агент кивнув:

— Можливо, цю таємницю справді втрачено. Також можливо, що в Празі її знають, але поки що марнують без діла... Зараз Раді нема чого сваритися з Лондоном: британці надто сильні. Чехи воліють засилати до Лондона шпигунів і дрібні диверсійні групи для тихої роботи. А цей ваш ґолем... для чехів це надто драматичний хід — він може спричинити негайне британське вторгнення. Ні, як на мене, вам треба шукати якогось одинака — людину, що має власну, особисту мету.

— Де ж мені шукати її? — запитав Натаніель. Він мимоволі позіхнув: ще з учорашньої пригоди в Британському музеї він так і не зімкнув очей. День випав дуже клопіткий.

— Треба подумати...—агент на кілька секунд замислився. — Для цього мені потрібен час. Нам краще зустрітися наступного вечора. Тоді я назву вам деякі імена, — він по-театральному загорнувся в пальто. — Шукайте мене...

— Сподіваюсь, — перервав його Натаніель, — ви не скажете «під шибеницею», або «біля плахи», чи ще в якомусь моторошному місці?

Незнайомець пихато випростався:

— Сміх та й годі. Як ви могли подумати!..

— От і гаразд.

— Я хотів запропонувати вам зустріч біля чумних ям на Гібернській вулиці...

— Ні!

Агент, здається, неабияк образився.

— Добре, — буркнув він. — Тоді о шостій на Староміській площі, біля візка з хот-догами. Це місце вам до вподоби?

— Так, цілком.

— Тоді до завтра...

Знову махнувши плащем і захрускотівши невидимими ногами по ріні, незнайомець обернувся й подався цвинтарною стежкою геть. Мертвотне сяйво його свічки поволі згасало. Невдовзі лише неясна тінь та ще глуха лайка, що пролунала, коли агент спіткнувся об надгробок, свідчили про те, що він щойно був тут.

***

Натаніель сів на могильну плиту, чекаючи на Бартімеуса. Зустріч з агентом натомила його, та загалом удалася: тепер він мав досить часу, щоб відпочити перед завтрашньою розмовою. Думки хлопця плуталися. Він пригадав Джейн Фаррар. Як солодко було стояти так близько до неї... Це подіяло на нього, майже як наркотик. Хлопчина спохмурнів: звичайно, це й був наркотик! Вона напустила на нього Чари — чи не так? І він майже ковтнув принаду, зневаживши сигнал своїх сенсорів! Що він був за дурень!

Дівчина мала намір або затримати його, або витягти з нього все, що він знав. Будь-що вона працює на свого наставника — Дюваля, якому аж ніяк не хочеться, щоб Міністерство внутрішніх справ добилося тут успіху. Коли Натаніель повернеться до Лондона, йому ще не раз випаде зіткнутися з такою ворожістю. Дюваль, Теллоу, Фаррар... Навіть на його власну наставницю — панну Вайтвел — не можна сподіватися, якщо він не зуміє забезпечити їй виграш!

Натаніель потер очі. Він зненацька відчув, як страшенно втомився.

— Ого! Куняєш на ходу! — джин сидів на могильній плиті навпроти, в знайомій хлоп’ячій подобі. Він закинув ногу на ногу так само, як і Натаніель, і широко позіхнув. — Тобі давно вже пора спатоньки!

— Ти все чув?

— Майже все. Трохи пропустив, коли він викликав це Коло. Воно мало не зачепило мене — довелося терміново відступати. На щастя, корені дерева вивернули кілька могильних плит. Я заховався під землю, поки закляття проходило поряд, — хлопчисько помовчав і струсив з волосся трохи сірого пилу. — Нікому не порадив би ховатися в могилах. Ніколи не знаєш, із чим зіткнешся. Добре, що господар тієї могили був гостинний. Ласкаво дозволив мені притулитися до нього й зачекати кілька секунд.

Він промовисто підморгнув. Натаніеля аж пересмикнуло:

— От гидота!

— До речі, про гидоту, — додав джин. — Свічка, що носить із собою отой чолов’яга, — то справді?..

— Так, — обірвав його Натаніель. — Я намагаюсь про це не думати. Цей Арлекін — справжнісінький псих. От що буває, коли надто довго живеш у Празі! — Натаніель підвівся й застебнув пальто. — Проте з нього теж є користь. Він сказав, що завтра ввечері спробує вивести нас на потрібних людей.

— Чудово, — відповів хлопчина, так само заклопотано застібаючи свою куртку. — А потім нам, мабуть, доведеться трохи попрацювати. Найкращий спосіб поводження з інформаторами — смажити їх на рожні. Чи прив’язати за ногу й вивісити за горішнє вікно. Після цього чехи стають балакучіші.

— Таких крайнощів нам треба уникати, — Натаніель рушив до виходу з цвинтаря. — Влада не повинна знати, що ми тут, тож нам не слід привертати до себе увагу. А отже, ніякого насильства або очевидної магії. Зрозумів?

— Авже-еж! — широко всміхнувся джин, ступаючи поряд з Натаніелем. — Ти ж мене знаєш!

25

О дев’ятій двадцять п’ять ранку тієї доби, на яку було призначено велике пограбування, Кіті прямувала одним з провулків лондонського Вест-Енду. Ішла вона хутко, майже бігла: автобус перед тим застряг на Вестмінстерському мості, тож тепер Кіті запізнювалась. Маленький рюкзачок аж підстрибував за її спиною; волосся майоріло за плечима.

Рівно о дев’ятій тридцять, розпатлана й трохи засапана, Кіті підійшла до службового входу театру «Колізей», легенько штовхнула двері — й виявила, що їх не замкнено. Швиденько озирнувшись на засмічений провулок, вона не побачила там нікого й прослизнула всередину.

За дверима тягся похмурий і брудний коридор, захаращений відрами та незрозумілими дерев’яними конструкціями, напевно, деталями декорацій. Крізь запилюжені вікна проникало неясне світло. В повітрі виразно смерділо фарбою.

Навпроти були ще одні двері. Виконуючи завчені напам’ять настанови, Кіті тихенько підійшла до них — і потрапила до якоїсь кімнати. Тут панувала тиша й стояли вішаки з костюмами. Дихати стало ще важче. На столі Кіті побачила рештки чийогось сніданку: недоїдений бутерброд, крихти від чіпсів, недопиту чашечку кави. Дівчина подалася до наступної кімнати — й ніби опинилася в іншому будинку: пухнастий килим під ногами, розкішні шпалери на стінах. Повітря тут було чистіше, тільки трошки пахтіло лаком і тютюновим димом. Звідси було вже недалеко до коридорів, призначених для публіки.

Кіті мовчки постояла. В театрі, здається, порожньо—довкола ані звуку..

Одначе десь угорі на неї чекали.

***

Настанови Кіті одержала вранці, за гарячковими приготуваннями до походу. Пан Пенніфізер зачинив крамницю й сховався у своїй кімнаті, готуючи спорядження для нічного грабунку. Інші також метушилися: збирали чорний одяг, чистили знаряддя, а Фред завзято вправлявся в киданні ножів. Пан ГЬпкінс пояснив Кіті, як дістатися до «Колізею». Він зазначив, що невідомий добродійник обрав за місце зустрічі покинутий театр тому, що це «нічийна земля, де чарівник і простолюдин можуть поговорити як рівні». Там Кіті мала дістати допомогу, потрібну, щоб проникнути до Ґледстонової могили.

Хоч увесь цей задум викликав у дівчини певні сумніви, їй мимоволі тріпотіло серце. Ґледстон! Про нього побутували тисячі історій. Друг Народу, Страх Ворогів Нації! Спаплюження його могили видавалося таким нечуваним злочином, що цього навіть не можна було уявити. Та водночас, якщо їм пощастить і вони повернуться додому зі скарбами Засновника, Спротив зможе творити дива!

Ну, а якщо вони зазнають поразки... Кіті не мала тут жодних ілюзій щодо наслідків. їхнє товариство на межі розпаду. Пенніфізер уже старий — за всієї його пристрасті й запалу, на силі він серйозно підупадає. А без його суворого керування товариство розвалиться — і всі вони повернуться до звичного буденного животіння під п’ятою чарівників... Та якщо вони роздобудуть кришталеву кулю й магічний гаманець — що тоді? Можливо, їхня доля переміниться, й до їхніх лав доллється свіжа кров! Від самої думки про це Кіті перехоплювало подих.

Та спершу треба зустрітися з цим невідомим добродійником і добитися від нього допомоги...

Коридор вів повз кілька напівпрочинених дверей, крізь які було видно темний глядацький зал. Довкола панувала тиша — килим на підлозі й плюшеві шпалери на стінах поглинали всі звуки. Килим був вишнево-червоний, шпалери — в рожеву й теракотову смужки. Єдиними оздобами коридору слугували вицвілі театральні афіші й щербаті мосяжні канделябри, що випромінювали непевне світло. Кіті хутко підійшла до сходів.

Довгий кривий підйом невисокими сходами, далі ще один— у протилежний бік, знову тихий коридор — і перед дівчиною з’явилися шість ніш, завішаних портьєрами. В кожній ніші були двері, що вели до ложі, призначеної для чарівників.

Над нішами висіли мідяні таблички з номерами лож. Кіті, не зупиняючись, подалася до останньої. То була ложа з номером «7» — місце, де на неї мав чекати добродійник.

Портьєру перед нішею було міцно затягнуто. Кіті зупинилася, прислухалася, та нічого не почула. Пасмо волосся впало їй на обличчя. Кіті відкинула його назад і торкнула в кишені підвіску — на щастя. Потім рішуче відсунула портьєру і увійшла всередину.

Ложа порожнювала — там стояли тільки два позолочені крісла, повернені в бік сцени. Натягнута зліва завіска відгороджувала ложу від решти залу. Розчарована й збентежена, Кіті насупилася. Може, вона помилилася часом або номером ложі? Ні. Радше за все, добродійник просто злякався і не прийшов...

До поруччя одного з крісел було пришпилено папірець. Кіті взяла його — й відчула в повітрі легенький, майже примарний шум. Рука її мимоволі потяглася до кишені, аж раптом їй уперлося в шию щось холодне й гостре. Кіті заклякла.

Пролунав тихий і задумливий голос:

— Будь ласка, моя люба, в жодному разі не озирайтеся. Укол, який ви відчуваєте, — це вістря кинджала, змайстрованого в Римі для родини Борджіа. Цей кинджал не просто гострий — на відстані пальця від його кінчика є краплина отрути. Якщо ця отрута потрапить вам до рани, ви помрете впродовж тринадцяти секунд. Я нагадую вам про це лише задля того, щоб ми з вами додержувались щонайдрібніших правил... Будь ласка, не озираючись, візьміть це крісло і поверніть його до стіни. Ось так. А тепер сідайте. Я сяду у вас за спиною, й тоді ми поговоримо.

Кіті повернула крісло до стіни, потім обійшла його і незграбно сіла, відчуваючи й далі, як вістря коле їй шию. До неї долинули шелест одягу, рипіння шкіряних черевиків, тихе зітхання — незнайомець умощувався на своєму місці. Кіті мовчки дивилася на стіну.

Знову пролунав голос:

— От і гаразд. Тепер ми готові і, сподіваюся, можемо перейти до діла. Чи зрозуміло вам, що ці запобіжні заходи пов'язані з суворою необхідністю? Мені аж ніяк не хочеться завдати вам шкоди...

— Мені вам — так само, — байдуже відповіла Кіті. — Але ми теж удалися до запобіжного заходу.

— Якого? — недовірливо запитав голос.

— Біля театру на мене чекає товаришка. У неї з собою шкіряна торбинка. В торбинці ув’язнені шестеро дрібних демонів, занурених у вибуховий гель. Як на мене, зброя досить потужна: її вистачить, щоб підірвати всю цю будівлю. Ми нещодавно викрали цю торбинку зі складів Міністерства оборони. Я згадала про це, щоб ви зрозуміли: ми здатні до рішучих дій. А ще тому, що моя товаришка — якщо я не повернуся через п’ятнадцять хвилин, — вивільнить демонів і закине торбинку до театру.

Обличчя Кіті залишалося незворушним. Звичайно, все це була чистісінька вигадка.

Пролунав сміх:

— Що ж, люба моя, непогано. Якщо так, то нам треба поспішати. Як вам уже, звичайно, розповів пан Гопкінс, у мене безліч вільного часу й чимало знайомих серед чарівників. Я вряди-годи й сам бавлюся цим мистецтвом... Проте мене, як і вас, нудить від їхньої влади! — в голосі з'явилася гнівна нотка. — Через дрібне непорозуміння з грошима уряд позбавив мене всього майна та власності. Тепер я, що спав раніше на ташкентських шовках, — жебрак! Це просто нестерпно. Ніщо не принесе мені більшої насолоди, ніж видовище повалення чарівників! Ось чому я готовий допомогти вам.

Усе це було висловлено з неабияким піднесенням. З кожним наголосом вістря кинджала кололо Кіті шию. Дівчина облизала пересохлі губи:

— Пан Гопкінс казав, що ви маєте для нас цінні відомості.

— Так, маю. Ви повинні розуміти, що я не співчуваю простолюду, який ви захищаєте. Але ваша діяльність бентежить уряд, і це мене тішить... Отже, до діла. Гопкінс пояснив вам сенс моєї пропозиції?

Кіті обережно кивнула.

— Отже, завдяки своїм зв'язкам я отримав доступ до архівів Ґледстона і трохи простудіював їх. Розшифрувавши деякі коди, я з'ясував подробиці Чумного Закляття, яке охороняє Ґледстонові рештки.

— За його сили це досить немічний захист, — зауважила Кіті. — Якщо можна так сказати...

— Ви кмітлива й розумна дівчина, — схвально мовив голос. — Коли Ґледстон помирав, він був старий і кволий: тільки його й вистачило, що на таке простеньке закляття. Та, попри все, воно своє зробило: дотепер ніхто не наважився потривожити Ґледстонову могилу зі страху перед Чумним Закляттям. Та водночас обійти його можна, якщо вжити належних заходів. І я можу сказати вам, яких саме.

—Але чому ми повинні вірити вам? — поцікавилась Кіті. — Не розумію. Що вам з цього?

Голос ніби спокійно сприйняв її запитання.

— Якби я хотів знищити ваше товариство, — відповів він, — то ви опинилися б у кайданках відразу тільки-но відсунувши цю портьєру До того ж, як ви вже чули, я сам прагну до повалення влади чарівників. Хоча ви, зрозуміло, маєте рацію: мене тут цікавить дещо більше. Проглядаючи Ґледстонові архіви, я виявив списки цінностей, схованих у могилі. Там є речі, важливі як для вас, так і для мене.

Кіті засовалася в широкому позолоченому кріслі.

— Мені потрібні принаймні дві хвилини, щоб вийти з цієї будівлі, — зауважила вона. — Будьте певні, моя приятелька — особа вельми пунктуальна.

— Гаразд, я скажу коротше. Пан Гопкінс, гадаю, вже розповів вам про скарби цієї могили. Ви дістанете їх — і магічну зброю, і все інше. Мені вони не потрібні — я людина мирна. Проте я колекціоную всілякі цікавинки й хотів би мати Ґледстонів плащ, який лежить на його саркофазі. Жодної магічної сили він не має, тож вам з нього користі не буде. До речі, якщо його дубовий посох теж уцілів, я хотів би отримати і його. Магічна цінність цього посоха невелика — як я дізнався, Ґледстон облаштував його лише невеличким оберегом проти комах. Мені просто було б приємно бачити цю річ у своїй скромній колекції.

— Якщо ми роздобудемо інші скарби, — запевнила Кіті, — то охоче віддамо вам і плащ, і посох.

— От і чудово. Згода — на користь обом сторонам. Ось потрібне вам знаряддя, — щось зашурхотіло, й на килимі перед Кіті з'явилася чорна торбинка. — Поки що не чіпайте її. Там скринька й молоток. Вони вбережуть вас від Чумного Закляття, докладну інструкцію додано. Дотримуйтесь її — й залишитесь живі. А тепер уважно слухайте, — провадив голос. — Цієї ночі, пів на дванадцяту, служники абатства підуть собі спати. А ви тим часом будьте біля входу в монастирський двір: я влаштую так, що двері залишать відчиненими. Дорогу до собору перегороджують ще одні двері. Їх зазвичай замикають на два старовинні замки та защіпку. Їх я також залишу незамкненими. Проберіться до північного трансепту і знайдіть там статую Ґледстона. Позаду неї, в колоні, — вхід до могили. Щоб увійти, досить просто відімкнути його ключем.

— Ключем? — Кіті поворухнулася.

Щось маленьке, блискуче майнуло в повітрі і впало на підлогу поряд із торбинкою.

— Бережіть його, — додав голос. — І не забудьте захиститися за допомогою моєї магії, перш ніж відімкнете могилу. Інакше всі ці важкі приготування пропадуть марно.

— Не забудемо,—відповіла Кіті.

— Чудово, — вона почула, як незнайомець підвівся з крісла. Тепер таємничий голос лунав просто в неї над головою. — Тоді це все. Щастя вам. Не озирайтеся.

Вістря, що кололо їй шию, почало відсуватися — так повільно, що Кіті навіть не помітила, коли воно зникло. Дівчина зачекала ще з хвилину, нерухомо зирячи перед собою в повітря широко розплющеними очима.

Нарешті їй увірвався терпець. Вона стрімко обернулася, стиснувши в руці ніж.

Ложа була порожня. Коли Кіті вислизнула в коридор, міцно тримаючи ключ і торбинку, поблизу не було ані душі.

26

У давнину, задовго до того, як у Лондоні з’явилися перші чарівники, велике Вестмінстерське абатство панувало й височіло над цілим довколишнім містом. Династія забутих королів будувала його впродовж кількох століть; воно займало чималі землі, за його мурами жили вчені ченці, що молилися в соборі, студіювали рукописи в бібліотеці і працювали в полях. Головний собор монастиря підносився в небо більше ніж на тридцять метрів, і його вежі пихато дивилися на місто з західного кінця і з центру будівлі. Саму ж будівлю було споруджено з міцного білого каменя, що за багато століть потьмянів від диму та магічних випромінювань, які здіймались над Лондоном.

Минали літа. Королі втратили владу: їх змінила череда парламентів, що збирались у Вестмінстер-Голлі, недалеко від абатства. Вплив церкви теж поволі слабшав, і ченцям довелося позатягати паски — для них настали тяжкі часи. Більша частина монастирських споруд занепала, й лише аркада — чотири широкі криті колонади, що оточували прямокутну площу, засіяну травою, — залишалася в пристойному стані. А відтоді, як влада перейшла від парламенту до нових володарів — групи могутніх чарівників, які не мали ні часу, ні охоти до давніх церковних традицій, — здавалося, що стародавнє абатство скоро перетвориться на руїни.

Проте одна з цих традицій урятувала монастир. Віддавна володарів країни — чи королів, чи прем’єр-міністрів — було заведено ховати в підземеллях абатства. Серед колон нефу купчилися незліченні гробівці й пам’ятні дошки, а землю під собором було просто-таки зрито склепами та могилами. Чарівники, що прагли вічної слави незгірше за давніх королів, вирішили продовжити традицію. Бути похованим у соборі стало найбільшою честю.

Останніх ченців з монастиря випровадили — крім кількох священиків, які вряди-годи відправляли там службу Божу, — і абатство дожило до нинішніх днів, перетворившись на велетенський мавзолей. Мало хто з простолюду заходив туди навіть удень, а вже ночами абатства боялися, мов чуми. Слава в нього була лиха.

Через те будівлю майже ніхто не охороняв. Тож наші грабіжники навряд чи зіткнулися би з будь-якою вартою тоді, коли рівно об одинадцятій тридцять перший з них підійшов до незамкнених дверей, які вели до монастирської комори, й мовчки прослизнув усередину.

***

Кіті хотіла завітати до абатства тоді, коли його було відчинено для відвідувачів, щоб усе там розвідати й поглянути зовні на Ґледстонову могилу. Проте пан Пенніфізер заборонив їй це робити.

— Ми не повинні викликати підозри, — пояснив він.

Насправді ж Кіті хвилювалася даремно. Пан Гопкінс і тепер потурбувався про все: за цей довгий тривожний день він перегорнув безліч мап та планів абатства і його околиць. Він показав їм місце трансепта, де було найбільше поховань; показав криту аркаду, де раніше сиділи й читали, а за негоди й гуляли ченці; показав довколишні вулиці і обвів колами пости нічної поліції та відомі шляхи пересування куль-шпигунів; показав двері, які повинні залишитись незамкне-ними, й порадив пробиратися до монастиря поодинці, щоб не привертати уваги нічних патрулів. Одне слово, пан Гопкінс передбачив усе.

— Шкода, що я не такий стійкий, як ви, — сумно нарікав він. — Я й сам узяв би участь у вашому поході.

Аж ось надійшов і пан Пенніфізер разом зі Стенлі, який ледве тяг з комори скриню зі зброєю.

— Ну-ну, Клеме! — вигукнув старий. — Ви своє вже зробили. Решту залиште нам. Ми—фахівці з крадіжок та грабунків.

— Пробачте, сер, — обізвалася Кіті. — Хіба ви теж підете з нами?

Обличчя старого з люті взялося плямами:

— Авжеж! Це буде найславетніша мить мого життя! Що це вам спало на думку, ніби я не піду? Хіба я такий уже немічний?

— Ні, ні, сер! Що ви! — Кіті знову схилилася над планами собору.

Великі надії й тривоги давалися товариству взнаки: усі — навіть Енн, зазвичай така спокійна, — того дня були вкрай схвильовані й напружені. Зранку всім роздали потрібне спорядження, тож деякий час кожен мовчки сидів і готувався. Коли Кіті повернулася з дарунками від добродійника, пан Пенніфізер зачинився з паном Гопкінсом у своїй кімнаті — й вони заходилися вивчати закляття. А всі інші тим часом тинялися серед фарб та мольбертів і майже не розмовляли. Енн готувала на обід бутерброди.

По обіді Кіті, Фред, Стенлі та Нік пішли до комори потренуватися. Фред зі Стенлі по черзі кидали диски в пощерблений стовп, а Кіті з Ніком влаштували жартівливу бійку на ножах. Повернувшись, вони виявили, що пан Гопкінс і пан Пенніфізер досі сидять у кімнаті за розмовою. Пів на шосту, коли чекання стало зовсім уже нестерпним, Енн принесла тацю з чаєм і мигдалевим печивом. Ще через годину пан Пенніфізер нарешті вийшов з кімнати й неквапом налив собі прохололого чаю.

— Ми розшифрували закляття! — оголосив він. — Тепер ми готові по-справжньому!

Він підняв чашку і врочисто промовив:

— За все, що принесе нам ніч! Правда на нашому боці! Будьте впевнені й тверді, друзі мої! Якщо нам стане мужності й ми не схибимо, то відтепер наше життя ніколи вже не буде таким, як раніше!

Хутко випивши чай, він клацнув чашкою об тацю.

Розпочалися останні приготування.

***

Кіті проникла до монастирської комори другою. Першою, за хвилину до неї, туди увійшла Енн. Дівчина дивилася в пітьму, чуючи поблизу дихання старшої товаришки.

— Може, засвітимо ліхтар? — прошепотіла Кіті.

—У мене з собою ліхтарик-ручка, — відповіла Енн.

Тоненький промінець ударив у протилежну стіну, а потім пробіг обличчям Кіті. Дівчина заплющила очі й затулила їх долонею.

— Тримай ліхтарик нижче! — сказала вона. — Може, тут є вікна!

Пригнувшись до самісінької підлоги, вистеленої кам’яними плитами, Енн водила ліхтариком навколо себе. З пітьми виринали то бляшанки з фарбою, то лопати, то садівничі вила, то невеличка новенька косарка. Кіті скинула рюкзачок із пліч, поклала його на підлогу й позирнула на годинник.

— Зараз підійде наступний, — зазначила вона.

Ніби у відповідь за дверима щось зашурхотіло. Енн вимкнула ліхтарик, і вони заціпеніли в чеканні.

Двері відчинилися й зачинилися. Хтось гучно засопів. Вітерець приніс із собою міцний запах одеколону.

Кіті заспокоїлася.

— Привіт, Фреде, — сказала вона.

Інші заходили з п’ятихвилинними перервами. Останнім з’явився сам пан Пенніфізер, натомлений і засапаний. Він хрипко скомандував:

— Фредерику, Стенлі! Увімкніть... ліхтарі! Ця... кімната... без вікон. Нам нема чого боятися!

У світлі двох потужних ліхтарів стало видно все товариство — шість постатей у чорному вбранні, з рюкзаками за плечима. Пан Пенніфізер пофарбував у чорний колір навіть свій ціпок, а його кінчик обернув ганчіркою, щоб той не дуже стукотів. Тепер старий стояв, спираючись на нього й поволі озираючи своїх помічників, чекаючи, поки вони зберуться на силі.

— Гаразд, — промовив він нарешті. — Енн, головні убори, будь ласка.

Енн роздала всім чорні вовняні маски-балаклави. Фред недовірливо поглянув на свою.

— Не люблю я цих штучок, — буркнув він. — Вони шкіру лоскочуть.

Пан Пенніфізер сердито цокнув язиком.

— Нам потрібна якнайбільша таємничість, Фредерику. Це вкрай важливо. Надягайте. Остання перевірка — і виходьмо надвір. Ніколасе, скринька з Герметичним Плащем у вас?

—Так.

— А молоток, яким треба вдарити по ній?

— Так.

— Фредерику, ломик у вас із собою? Гаразд. А ваш незамінний набір ножів? Чудово. Стенлі—мотузок і компас, Кіті — пластир, мазь і бинти? Добре. А в мене — ключ від могили. Щодо зброї: кожен повинен мати з собою хоч одну склянку з мулером і яку-небудь кулю з елементалями. Пречудово!

Він трохи помовчав, щоб відсапнути.

— І останнє. Перше, ніж ми зайдемо туди. До зброї вдаватися тільки тоді, коли нас займатимуть. Коли ж ні, то найголовніше — не здіймати шуму. Залишатись непомітними. Якщо двері абатства замкнено, ми підемо геть... У самій могилі ми знайдемо скарби. Я поділю їх між вами. Ви сховаєте їх у рюкзаки і повернетесь тим самим шляхом, яким прийшли. Зберемося в цій кімнаті. Коли раптом щось зірветься, за першої-ліпшої змоги вирушайте до нашої комори. Крамницю обминайте. Якщо ж — із якоїсь причини — щось трапиться зі мною, пан Гопкінс вам скаже, що робити далі. Він чекатиме вас завтра в «Кав'ярні друїдів» по обіді... Є запитання? Ні? Тоді, коли ваша ласка, Ніколасе...

В кінці комори були ще одні двері. Ніколас мовчки підійшов до них і штовхнув. Двері прочинилися. За ними панувала непроглядна вулична темрява.

—Ходімо, — сказав пан Пенніфізер.

***

Вони рушили вперед: першим — Нік, за ним — Кіті, далі — Фред, Енн, Стенлі й останнім — пан Пенніфізер.

Мовчки, наче кажани, вони — шість темних плям на тлі монастирського муру — промайнули аркадою. Ліворуч видніли трохи ясніші прямокутники вікон. Місяця на небі не було — дорогу їм ніщо не освітлювало. їхні ноги, взуті в кеди, ступали кам'яними плитами, здіймаючи не більше шуму, ніж сухе листя під вітром. Обгорнутий ганчіркою ціпок пана Пенніфізера тихенько стукотів десь позаду. Попереду накритий полотном Ніків ліхтар гойдався на довгому ланцюжку, ковзаючи над самісінькою землею, наче болотяний вогник: Нік ніс його якомога нижче, щоб їх ніхто не помітив з вулиці.

Кіті лічила вікна, повз які вони проходили. За восьмим блідим прямокутником вогник повернув праворуч, за ріг аркади. Кіті повернула в той самий бік і знову заходилася рахувати вікна. Перше, друге... Рюкзак муляв їй спину; вона відчувала, як його вміст перекочується всередині. Дівчина щиро сподівалася, що кулі, загорнуті в ганчірки, не розіб’ються. Четверте, п’яте... Дорогою вона машинально перевірила решту зброї: ніж — на поясі, диск — у кишені. Вони надавали їй більше впевненості, аніж будь-яка магічна зброя; їх не було заплямовано дотиком демонів.

Шосте, сьоме... Вони дісталися до північного кінця аркади. Вогник підстрибнув і завмер. Кіті мало не наскочила на Ніка, та встигла вчасно зупинитися. Ззаду ще кілька хвилин було чути шаркотіння кроків; потім усе вщухло.

Кіті відчула, що Нік обернувся до неї. Він прошепотів:

— Це вхід до нефу... Зараз перевіримо.

Піднявши ліхтар, Нік провів ним перед собою. Кіті встигла помітити чорну поверхню стародавніх дверей, геть подряпаних і обсаджених велетенськими цвяхами, тіні від яких кружляли в ліхтарному світлі. Нік опустив руку. Запанували темрява й тиша, долинуло легеньке дряпання. Кіті чекала, стискаючи в кишені підвіску. Вона уявляла, як Нікові пальці нишпорять по темній деревині й цвяхах, шукаючи величезну залізну защіпку. Пролунав шурхіт, потім приглушене кректання — і Нікова лайка. Щось у нього, вочевидь, не виходило.

— Ну ж бо!

Щось тихенько брязнуло. Непевне світло розлилося по кам’яних плитах. Нік поставив ліхтар на землю й тепер боровся з защіпкою обома руками. Фред, що стояв за спиною в Кіті, бурчав собі під ніс прокльони. Дівчина відчула: з напруги вона так стискає зуби, що аж болить щелепа. Невже добродійник помилився? Невже двері все-таки замкнено? Якщо так, то вони потрапили в халепу. Це єдиний їхній шлях до собору, а ламати двері не можна: перший-ліпший вибух приверне увагу...

Хтось протиснувся повз неї — за запахом Кіті впізнала Фреда:

— Пусти-но мене. Посунься...

Знову долинув шурхіт — Нік побокував. Щось заскреготіло. Фред крекнув... Потім щось рипнуло, гупнуло, й застогнали стародавні завіси.

— А я вже думав, що в тебе проблеми! — в голосі Фреда було чути задоволення. — Вони навіть не іржавії

Хлопець повернувся на своє місце. Без зайвих слів товариство зайшло всередину. Грабіжники опинились у нефі Вестмінстерського абатства.

***

Нік поправив полотно на ліхтарі так, щоб той кидав тільки маленьке коло світла на підлогу. Вони трохи зачекали, поки їхні очі звикнуть до такого освітлення. У соборі, до речі, було не дуже темно: Кіті почала розпізнавати примарні силуети високих стрілчастих вікон навпроти, в північній стіні нефу. Поволі їхні обриси ставали чіткіші: їх підсвічували далекі міські вогні, зокрема фари автомобілів, що проїздили поряд. На шибках красувалися таємничі фігури, та в слабкому ліхтарному світлі годі було їх розгледіти. Зовні не долинало жодного звуку. Кіті почувалася так, ніби потрапила до величезного кокона.

Поблизу видніла кам'яна колона; капітель її губилася десь у мороку склепіння. Вздовж нефу — через рівні проміжки — тяглися такі самі колони, біля підніжжя яких громадились численні темні плями чудернацьких обрисів. Кіті аж закололо в животі—то все були надмогильні пам’ятники.

Тихий стукіт ціпка дав їм знати, що пан Пенніфізер рушив уперед. Його ледве чутний шепіт з-під маски пробудив цілий хор відлуння, яке віддавалося серед кам’яних колон:

— Мерщій! За мною!

Вони поспіхом подалися за вогником. Пан Пенніфізер ішов першим — так швидко, як тільки міг, — а інші слухняно прямували за ним. Тільки Стенлі відступив трохи ліворуч. Коли вони проходили повз ще одну темну пляму, хлопець підняв свій ліхтар—і з криком відсахнувся. По стінах заметушилися тіні. Відгомін його крику ще довго лунав усім у вухах...

Пан Пенніфізер обернувся. Кіті витягла ніж. У руках Фреда й Ніка блиснули сріблясті диски.

— Що сталося? — прошепотіла Кіті, ледве чуючи свій голос за тьохканням власного серця.

З темряви долинуло рюмсання:

— Тут поряд... отам... привиді

— Привидів не буває. Ану, підніми свій ліхтар!

Стенлі неохоче скорився. Непевне світло ліхтаря осяяло нішу, в якій височів кам’яний постамент. На оберненому до них боці постаменту було вирізьблено арку, а в ній — кістяк у плащі, зі списом у руці.

— Тю-у! — розгублено промовив Стенлі. — Це ж статуя...

— Бовдуре! — прошепотіла Кіті. — Це чиясь могила. Ти гучніше загорлати не міг?!

— Ходімо, — пан Пенніфізер уже рушив далі. — Не марнуймо часу.

Коли вони пройшли до кінця нефа, обігнули масивний стовп і повернули до північного трансепту, пам'ятників між колонами побільшало. Нік і Стенлі раз по раз піднімали свої ліхтарі, освітлюючи поховання: десь тут мала бути й Ґледстонова могила. Численні статуї на повен зріст зображали небіжчиків-чарівників: одні сиділи в різьблених кріслах, студіюючи пергаментні сувої; інші, вбрані в довгі мантії, стояли в героїчних позах, і їхні бліді виразні обличчя дивились невидющими очима на людей, що прокрадались повз них. Одна чарівниця тримала в руці клітку з понурою жабою: цю жінку було чомусь зображено усміхненою. Навіть Кіті, з її залізною рішучістю, стало ніяково. Що швидше вони звідси підуть, то краще...

— Ось! — прошепотів пан Пенніфізер.

То була скромна статуя з білого мармуру — чоловік, що стояв на низенькому круглому постаменті. Чоло його було похмуре, обличчя — суворе й схвильоване. За його спиною майорів плащ, а з-під нього виглядав старомодний костюм з високим накрохмаленим комірцем. Постамент прикрашало тільки одне слово, глибоко вирізьблене в мармурі:

ҐЛЕДСТОН

Це славетне ім’я вразило навіть відчайдухів-грабіжників. Вони з’юрмились, намагаючись не наближатися до статуї. Пан Пенніфізер тихо промовив:

— Ключ від могили в моїй кишені. Вхід — в отій колоні. Маленькі бронзові дверцята. Кіті, Енн — у вас найпильніші очі. Знайдіть дверцята й замкову щілину в них. Згідно... — він ледве тамував кашель, — згідно з архівами, щілина повинна бути десь ліворуч...

Обігнувши статую, Кіті з Енн підійшли до колони. Енн направила не неї свій ліхтарик-ручку. Вони обережно рушили навколо колони, аж поки в промені ліхтарика блиснув метал. Вони підступили впритул: металева панель була невелика — метра з півтора заввишки — й досить вузька. Ніяких візерунків на ній не було, крім ланцюжка дрібних заклепок, що тягся вздовж країв.

— Знайшла! — прошепотіла Кіті.

Малесенька щілинка видніла посередині, з лівого краю дверцят. Енн піднесла ближче ліхтарик: щілина геть заросла павутинням.

Пан Пенніфізер привів усіх, і товариство скупчилося біля колони.

— Ніколасе, — промовив старий. — Готуйте Плащ.

Хвилини зо дві Кіті разом з усіма нерухомо стояла в пітьмі, рівно дихаючи крізь вовняне волокно своєї маски й чекаючи, поки Нік усе приготує. Зрідка було чути далеке гудіння, яке свідчило про те, що надворі, Парламентською площею, проїздив автомобіль. Окрім того, не лунало ні звуку, хіба що пан Пенніфізер зрідка покашлював, затуляючись рукавичкою.

Нарешті Нік кахикнув:

— Готово.

Цієї миті вони почули виття сирен. Виття гучнішало, потім пронеслося Вестмінстерським мостом і розтало в темряві. Пан Пенніфізер коротенько кивнув:

— Починайте. Підходьте ближче, бо інакше Плащ не захистить вас.

Ні Кіті, ні інших умовляти не довелося. Вони зібралися тісним колом — обличчями всередину, плечем до плеча. Посеред кола стояв Нік, що тримав в одній руці гарненьку скриньку з чорного дерева, а в другій — невеличкий молоточок. Пан Пенніфізер кивнув ще раз:

— Ключ у мене. Тільки-но Плащ накриє нас, я крутну ключем у замку. Коли це станеться, стійте нерухомо — хай там що буде.

Нік замахнувся молоточком і різко вдарив ним по вічку дерев’яної скриньки. Вічко розкололося навпіл, тріснувши так гучно, що собором немовби прокотився пістолетний постріл. Із скриньки вилетів потік жовтих частинок, які з мерехтінням закружляли в повітрі. Вони знялися над їхніми головами, десь метри на чотири заввишки, а тоді зусібіч посипалися вниз, мов струмені водограю, падаючи на кам’яну підлогу й зникаючи на ній. Частинки сипалися далі й далі, злітали вгору й спадали додолу, аж поки утворили бліде мерехтливе шатро, яке накрило всіх грабіжників.

Пан Пенніфізер дістав маленький золотий ключик. Напрочуд спритно — стежачи, щоб його рука залишалася всередині шатра, — він устромив ключ у замкову щілину, крутнув ним і хутко відсунув руку, ніби торкнувши гримучу змію.

Вони чекали. Ніхто не ворушився. Вилиці Кіті вкрилися холодним потом.

Бронзові дверцята мовчки прочинилися всередину. За ними відкрився морок, з якого тихенько випливла світло-зелена кулька. Наближаючись до отвору вона раптово прискорила рух і з огидним сичанням збільшилася. Ще мить — і в трансепт вилетіла ясно-зелена хмара, що осяяла всі статуї й пам'ятники, наче спалах полум’я. Люди скулились під захисним Плащем, поки Чумне Закляття випалювало довколишнє повітря, піднявшись до середини стін трансепту. Вони були в безпеці, поки залишалися в межах шатра, та попри це все їм у ніздрі вдарив такий нестерпний сморід гнилизни, що вони ледве тамували нудоту.

— Сподіваюся, — прохрипів пан Пенніфізер, поки зелена хмара гасала туди-сюди, — що наш Плащ протримається довше за Чумне Закляття. Якщо ж ні — то боюся, Стенлі, що наступні кістяки, які тобі трапляться, будуть нашими власними.

Всередині Плаща стало вкрай задушливо. Кіті відчувала, як їй наморочиться в голові. Вона прикусила губу і спробувала зосередитися: знепритомніти зараз — означало померти.

Чумне Закляття розвіялось несподівано швидко. Зелена хмара ніби втяглася всередину, поглинувши — за браком жертви — сама себе. Щойно її моторошним світлом було залито цілий трансепт, а вже наступної миті вона пропала, й довкола знову запанувала пітьма.

Минула хвилина. З носа Кіті падали краплі поту. Все товариство, як і раніше, стояло нерухомо.

Аж тут пан Пенніфізер зненацька засміявся. То був пронизливий, майже істеричний регіт, від якого Кіті стало дибки волосся. В ньому лунали переможні нотки, що трохи виходили за межі нормального. Дівчина мимоволі відсахнулась і виступила за шатро. Проникаючи крізь нього, вона відчула поколювання, а потім — нічого. Якусь хвилину вона озиралася на всі боки, а тоді глибоко зітхнула.

— Що ж, могилу відімкнено, — сказала вона.

27

Вечоріло. Власники дрібних кав'ярень у провулках коло площі нарешті заворушилися — засвітили ліхтарі над дверима й позатягали всередину дерев’яні стільці, що цілий день стояли на бруківці. Спів вечірніх дзвонів полинув з-під чорних шпилів старого Тинського собору де спочиває вічним сном мій давній приятель Тіхо[42], й вулиці заповнилися бурмотінням пражан, які верталися додому.

Хлопець майже увесь день просидів за столиком, застеленим білою скатертиною, біля входу в пивничку, читаючи одну за одною чеські газети й дешеві книжечки. Коли він піднімав голову, перед ним розлягався чудовий краєвид Староміської площі, на яку вулиця виходила за дюжину метрів звідти; а коли опускав, бачив ще ліпше видовище: купу порожніх чашок і тарілок, завалених ковбасними шкуринками й крихтами від кренделиків — залишками його обіду.

Я сидів за тим самим столиком. На мені були величезні темні окуляри й чудернацький костюм — майже такий, як і в нього. На знак солідарності я поклав один кренделик і собі й поламав на шматочки, ніби їв його. Хоч насправді, зрозуміло, я нічого не їв і не пив[43].

Староміська площа була одним з найбільших відкритих просторів у східній частині міста: нерівна бруківка з яскравого каміння, повна пішоходів і квіткарських лотків. Зграйки птахів ліниво пурхали туди-сюди перед фасадами вишуканих п’ятиповерхових будинків; курилися тисячі димарів... Сцена була якнайспокійніша, та все ж таки щось мене хвилювало.

— Годі вже соватись! — хлопець ляснув книжкою об столик. —Я не можу зосередитись!

— Нічим не можу зарадити, — відповів я. — Нас надто добре видно.

— Заспокойся. Нам ніщо не загрожує.

Я крадькома озирнувся:

— Це тобі так здається. Краще б нам почекати в готелі.

Хлопець хитнув головою:

— Я збожеволів би, якби ще трохи посидів у цій блошиній ямі. Я на цьому ліжку спати не можу — стільки там пороху. А ще на мені цілу ніч бенкетували блощиці — я просто-таки чув, як вони сипалися з мене щоразу, коли я чхав!

— Ну, коли там стільки пороху, ти міг би прийняти ванну...

Хлопець ніби збентежився:

— Щось мені ця ванна не до вподоби. Надто вже вона якась... хижа. Будь-що, Прага — місце безпечне: тут і магії майже не залишилося. Ти ж за увесь цей час, що ми тут сидимо, так нічого й не побачив — ані біса, ані джина, ані тобі закляття! А ми — в самісінькому центрі міста. Навряд чи хтось помітить, хто ти такий насправді. Заспокойся!

Я стенув плечима:

— Як собі хочеш. Урешті, це ж не мені доведеться бігати вздовж мурів. І не мої штани вояки штрикатимуть списами.

Він, однак, не слухав мене. Знову взявся за свою книжку і, насупившись, заходився читати далі. А я повернувся до свого давнішого заняття — взявся знову й знову перевіряти всі рівні.

Річ у тім, що хлопчина мав цілковиту рацію: за увесь день ми так і не побачили нічого магічного. Це не означало, що поблизу не було представників влади; на площу вряди-годи заходили кілька вояків у темно-синіх уніформах, виглянцюваних чоботях і начищених до блиску кашкетах[44]. Одного разу вони навіть зупинилися біля нашого столика й почали вимагати документів. Мій хазяїн дістав свій фальшивий паспорт, а я навів на них Серпанок — тож урешті вони геть забули, чого хотіли, й пішли собі далі. Проте жодного прояву магії, притаманного Лондону, ми не помітили: ні куль-шпигунів, ні фоліотів у подобі голубів, нічого... Все здавалося геть безневинним.

Та все ж таки я відчував потужну магію десь поблизу — недалеко від того місця, де ми були; магію, що діяла на всіх рівнях водночас. Кожен рівень аж бринів від неї, особливо сьомий, звідки зазвичай і з’являються найбільші прикрощі. Цю магію не було спрямовано на нас, і все ж вона непокоїла мене — насамперед тому, що хлопчисько, юна й гордовита людська натура, нічого не відчував і старанно вдавав із себе туриста. А мені не хотілося лізти перед чужі очі.

— Слід було погоджуватись на зустріч десь у безлюдному місці, — наполягав я. — Тут занадто людно.

Хлопець пирхнув:

— Щоб дати йому змогу знов убратися гулем? Гадаю, не варто. Нехай краще носить костюм і краватку, як усі порядні люди.

Наближалася шоста година. Хлопець сплатив наш рахунок і поспіхом запхав свої газети й книжечки до рюкзака.

— Ходімо до ятки з хот-догами, — сказав він. — Стій позаду, як минулого разу, і захищай мене, коли щось трапиться.

— Гаразд, начальнику. До речі, цього разу ти не надяг капелюха з червоним пером. А як щодо троянди чи стрічки у волоссі?

— Ні, дякую.

— Я так собі запитав...

У натовпі ми розділились: я трохи відстав, тримаючись будівель скраю площі, тоді як хлопець вирушив прямісінько до центру. Більша частина городян, що поспішали додому, з тієї чи іншої причини прямувала вздовж стін, тож мого хазяїна було добре видно. Я дивився йому вслід. Зграя горобців пурхнула в нього з-під ніг і розлетілася десь по дахах. Я хутко перевірив їх, однак таємних шпигунів серед них не було. Поки що все йшло якнайкраще.

Якийсь винахідливий добродій з тоненькими вусиками прилаштував до велосипеда жаровню і влаштувався на жвавому місці майже посередині площі. Розпаливши жар, він заклопотано смажив сосиски з перцем для голодних пражан. До нього вишикувалась невелика черга, до якої долучився і мій хазяїн, ліниво виглядаючи Арлекіна.

Я невимушено притулився до однієї зі стін, спостерігаючи за площею. Мені тут не подобалося: надто вже багато довкола вікон, осяяних промінням надвечірнього сонця, — спробуй відгадай, хто звідти стежить за тобою!

Пробило шосту годину. Арлекін не з’явився.

Черга до продавця сосисок меншала. Натаніель стояв останнім. Він помалу посувався вперед і порпався в кишенях, шукаючи дріб’язок.

Я тим часом оглядав перехожих скраю площі. Перед ратушею стояла й балакала невеличка компанія, та більшість людей, як і раніше, поспішали додому, заходячи на площу з сусідніх вулиць і знову пропадаючи на них.

Якщо Арлекін і був поблизу, він ніяк не давав про себе знати.

Я хвилювався дедалі дужче. Відчутної магії поблизу не було, та неприємне відчуття на всіх рівнях нікуди не зникло.

Teпep Натаніель стояв уже другим у черзі. Попереду нього якась дівчинка саме просила додати їй кетчупу.

На площу хутко вийшов довготелесий чолов’яга. На ньому були костюм і капелюх, у руках він ніс потерту торбину. Я пильно оглянув його. На зріст він цілком міг бути Арлекіном, та сказати це напевно було непросто.

Натаніель ще не помітив його. Він дивився вслід дівчинці, що ледве тягла свій здоровенний хот-дог.

Чолов’яга швидко прямував до Натаніеля. Може, надто швидко, ніби простуючи до якоїсь невидимої мети...

Я поглянув туди.

Чолов’яга проминув Натаніеля, навіть не поглянувши на нього, й так само хутко вирушив собі далі.

Я знову заспокоївся. Можливо, хлопчина все ж таки має рацію... Я справді надміру хвилююся...

Натаніель уже купував собі сосиску. Здавалося, він сперечався з продавцем щодо кількості квашеної капусти.

Де ж, урешті, Арлекін? Годинник на Старій ратуші показував дванадцять хвилин на сьому. Агент надто вже запізнюється...

Аж тут із натовпу перехожих скраю площі долинув брязкіт: тихий, ритмічний, мов від бубонців на лапландських санчатах, які здалека чути над сніговою долиною. Брязкіт лунав немовби з усіх боків одразу — такий знайомий і незнайомий водночас... Я ніяк не міг зрозуміти, що це таке.

Аж тут я побачив сині плями, що прокладали собі дорогу крізь натовп з усіх сімох вулиць, — і все зрозумів. Об бруківку гупали чоботи, сонячні зайчики виблискували на цівках гвинтівок, металеві цяцьки бряжчали на грудях — мало не половина збройних сил Праги стяглася до цієї площі. Натовп роздався вбік, залунали перелякані вигуки. Вояки раптово зупинилися. Всі виходи з площі було перекрито їхніми щільними лавами.

Я вже мчав через площу.

— Мендрейку! — вигукнув я. — Забудь про Арлекіна. Тікаймо!

Хлопець обернувся, тримаючи свій хот-дог, і лише тепер помітив вояків.

— От уже не до речі! — вигукнув він.

— Твоя правда. Втекти дахами також не вийде. Там перевага теж не на нашу користь.

Натаніель підняв голову — й дістав змогу насолодитись видовищем дахів, які обсіли дюжини фоліотів. Вони, вочевидь, повидряпувались туди з того боку й тепер сиділи собі на башточках і димарях усіх будинків, що виходили на площу. Фоліоти шкірились і дошкульно махали нам хвостами.

Продавець хот-догів теж побачив вояків. Він злякано зойкнув, скочив у сідло свого велосипеда й помчав бруківкою геть, дорогою гублячи сосиски, квашену капусту і розчервонілий жар.

— Це ж лише люди, — зауважив Натаніель. — Тут не Лондон, авжеж? Ану, спробуймо прорватися!

Ми вже бігли до найближчої з вулиць — Карлової.

— Ти ж хотів, щоб я не вдавався ні до насильства, ні до очевидної магії... — нагадав я.

— Тепер вибирати не доводиться. Якщо нашим друзям-чехам кортить скандалу, то ми можемо... Ой!

Нам ще було видно велосипедиста, коли це сталося. Той, збожеволівши зі страху та не знаючи, що йому робити, двічі промчав туди-сюди площею, а потім зненацька змінив напрям — і, опустивши голову й щосили працюючи ногами, рушив просто на вояків. Один вояк підняв гвинтівку — гримнув постріл. Велосипедист похилив голову набік; його ноги ковзнули з педалей і поволоклися землею. Велосипед за інерцією мчав уперед, гуркотячи жаровнею, — аж поки врізавсь у лаву вояків, що саме розбігалась, і врешті впав. Мертве тіло, сосиски, прохололі вуглини й капуста полетіли на всі боки.

Мій хазяїн зупинився, тяжко відсапуючи.

— Мені потрібен Щит! — сказав він. — Негайно!

Я підняв палець і огорнув нас обох Щитом. Він завис у повітрі, мерехтячи на другому рівні, — нерівна, схожа на картоплину куля, що пересувалася разом з нами.

— А тепер — Вибух! — промовив завзято хлопець. — Прориваймося вперед!

Я поглянув на нього:

— Ти певен? Це ж люди, а не джини!

— Ну, тоді якось порозкидай їх. Понаставляй їм синців. Мені байдуже. Головне — пройти цілими крізь кордон...

З натовпу виступив вояк і швидко націлився. Постріл — і куля, випущена з тридцятиметрової відстані, легко пройшла Щит наскрізь, зачепивши волосся на маківці в Натаніеля.

Хлопець вирячився на мене:

— Оце, по-твоєму, Щит?!

Я скривився:

— Вони стріляють срібними кулями[45]. Щит не витримує. Тікаймо!

Я обернувся, вхопив хлопця за комір — і тим самим порухом перемінив подобу. Витончена, струнка Птолемеєва постать роздалася й виросла; шкіра обернулася на камінь, чорне волосся — на зелений мох. Невдовзі всі вояки на площі ясно побачили темношкіру, кривоногу химеру, яка бігла щодуху, тягнучи за собою обуреного парубійка.

— Куди ти преш?! — упирався хлопчина. — Ми ж в оточенні!

Химера сердито клацнула дзьобом:

— Цить! Я думаю!

Щось у цьому шарварку було не так. Я вилетів назад, на середину площі. З усіх вулиць помалу наступали вояки: гвинтівки напоготові, чоботи гуркотять, цяцьки брязкають. Фоліоти по дахах нетерпляче загомоніли й почали спускатися нижче. Шурхіт їхніх пазурів скидався на цвіркотіння тисяч комах. Химера зупинилася. Повз нас просвистіло ще кілька куль. Хлопця, що висів у моїх лабетах, могло зачепити будь-якої миті. Я поставив його перед собою, й кам’яні крила зімкнулись над ним, захищаючи від пострілів. Це надало мені ще одну вигоду — тепер я не чув його нарікань.

Срібна куля відскочила від крила, зачепивши мою сутність своїм отруйним дотиком.

Ми були оточені зусібіч: на вулиці — срібло, вгорі — фоліоти. Залишався тільки один вихід. Середній шлях.

Я трохи відсунув крило й підняв хлопця, щоб йому було видніше:

— Ану, поглянь. У якого з цих будинків найтонші стіни?

Спочатку він не зрозумів мене. Потім вирячив очі:

— Ти що, вирішив...

— В отого? З рожевими віконницями? Може, й правда. Анужбо...

З цими словами ми рушили вперед, крізь дощ із куль: я — витягти дзьоба й примруживши очі, він — засапаний, намагаючись водночас скулитись і затулити голову руками. На землі химери можуть набирати непогану швидкість, найголовніше — щосили допомагати собі крилами. Мушу відзначити, що на бруківці ми залишали за собою вузький випалений слід.

Ось короткий опис моєї мети: чудернацький чотириповерховий будинок — ошатний, довгий, з високими арками крамниць на першому поверсі; позаду нього стриміли високі шпилі Тинського собору[46]. Власник, вочевидь, дуже любив цей будинок. Кожне вікно мало стулчасті віконниці, свіжо-пофарбовані в гарненький рожевий колір. На кожнім підвіконні стояли довгі, вузькі дерев’яні квітники, геть засаджені біло-рожевими півоніями; за кожним вікном цнотливо висіли тюлеві фіраночки. Усе напрочуд витончене. Хіба що сердечок у віконницях не випиляно.

З двох найближчих вулиць уже бігли вояки з наміром оточити нас. Фоліоти сипалися зі стічних ринв на бруківку, порозправлявши шкіряні складки під пахвами, немов парашути.

Обміркувавши все, я вирішив, що цілити треба в другий поверх — саме посередині між тими й іншими супротивниками.

Я підскочив, мої крила розгорнулись — і двотонна химера гордовито злетіла в повітря. Назустріч нам ринули дві кулі і ще дрібний фоліот, що опинився попереду своїх товаришів. Кулі просвистіли мимо, а фоліот дістав по пиці кам’яним кулаком. Від удару він перетворився на щось кругле й пласке, схоже на засмучений таріль для пирога.

Двотонна химера влетіла у вікно другого поверху.

Мій Щит досі діяв. Він захистив нас із хлопцем від друзок скла, уламків цегли, трісок і тиньку, що посипались на нас. Це не завадило хлопчині перелякано зойкнути. Підстаркувата леді в інвалідній колясці, повз яку ми пролетіли в найвищій точці нашого маршруту, зробила те саме. Я встиг краєм ока помітити затишну спальню, де було—як на мене — забагато серветочок з мереживом, а потім ми навіки зникли з життя цієї леді, легенько прослизнувши крізь протилежну стіну.

Ми впали вниз — у прохолодний затінок тихої вулички, разом з цегляною зливою, дорогою заплутавшись у білизні, розвішаній дурепою-господинею на мотузі — саме навпроти її вікна. Впали ми важко. Жилаві лабети химери прийняли головний удар, проте хлопець усе ж таки випав з її обіймів і закотився до канави.

Я втомлено піднявся на ноги. Хлопчисько — так само. Гамір позаду було вже ледве чути, проте я розумів, що вояки з фоліотами не змусять нас довго на себе чекати. Вуличка, на якій ми стояли, вела вглиб Старого Міста. Без жодного слова ми попрямували туди.

***

Через якісь півгодини ми сиділи в затінку покинутого садка й відпочивали. Галасу гонитви давно вже не було чути. Я, звичайно, прибрав менш прикметну подобу Птолемея.

— Отже... — промовив я. — Як нам тепер «не привертати до себе уваги»?

Хлопець не відповів. Він дивився на річ, міцно затиснуту у нього в руці.

—Про Арлекіна, гадаю, доведеться забути, — провадив я. — Якщо він має хоч краплю розуму, то після усього цього гармидеру утече кудись на Бермуди. Більше ти ніколи його не побачиш.

— Мені цього й не треба, — відповів мій хазяїн. — Та й жодної користі з цього не було б. Арлекіна вбито.

— Що?!

Моя славетна красномовність добряче підупала внаслідок останніх подій. Саме тепер я побачив, що хлопчина досі тримає свій хот-дог, який трохи постраждав у всій цій халепі: замість капусти він був обліплений порохом від тиньку, трісками, друзками й пелюстками квітів. Хлопець пильно роздивлявся його.

— Я розумію, що ти зголоднів, — сказав я. — Але це вже занадто! Може, я краще роздобуду тобі якийсь гамбургер?

Хлопчина хитнув головою й брудними пальцями розгорнув булочку.

— Ось, — поволі промовив він. — Ось те, що Арлекін обіцяв нам. Наш наступний контакт у Празі.

— Сосиска, чи що?

— Та ні, бовдуре! Ось, — із-під сосиски він витяг клаптик картону, трохи пожмаканий і залитий кетчупом. —Арлекін продавав хот-доги. Це було його прикриття. А тепер він загинув за нашу батьківщину, тож помститися за нього — частина нашого завдання... Та насамперед — ось він, той чарівник, якого ми повинні відшукати.

Він простяг мені картку. На ній було надряпано лише чотири слова:

КАВКА

ЗОЛОТА ВУЛИЦЯ, 13

28

На моє превелике полегшення, ця історія на Староміській площі стала для хлопця добрим уроком. Він уже не намагався вдавати безжурного англійського туриста. Натомість він дозволив мені увесь вечір — темний, незатишний — водити його лабіринтами ветхих празьких вуличок обережно, скрадливо, як і личить шпигунам на ворожій території. Ми вкрай терпляче пробирались на північ. Зустрічей з патрулями, що розійшлися на всі боки від площі, ми уникали, огортаючи себе Укриттям чи ховаючись у покинутих будинках, поки вояки протупають мимо. Нам ставали в пригоді сутінки й ще те, що нас майже не шукали за допомогою магії. Кілька фоліотів стрибали по дахах, розсилаючи пошукові Імпульси, та я легко й непомітно відбивав їх. Крім фоліотів, тут не було нікого — ні спущених з припони напівафритів, ні навіть поганенького джина. Празька влада сподівалася головним чином на своїх не вельми спостережливих людей-вояків, і я скористався цим повною мірою. Не минуло й години від початку нашої втечі, а ми вже перетнули Влтаву — верхи на вантажівці з овочами — і тепер пішки пробиралися через садки до замку.

За величних днів імперії невисокий пагорб, на якому стояв замок, щовечора освітлювали тисячами ліхтариків. Ліхтарики змінювали колір — а раз по раз і місце — за примхами цісаря, кидаючи різнобарвне сяйво на дерева й будинки, що чіплялися за схили пагорба[47]. Tепер усі ліхтарики були перебиті й поприставали своєю іржею до стовпів. Як не рахувати кількох яскраво-помаранчевих плям на місці вікон, Замковий пагорб розлягався перед нами темний, огорнутий ніччю.

Ми підійшли до підніжжя крутих кам’яних сходів. Високо вгорі була Золота вулиця — я бачив її вогні, що мерехтіли на тлі зірок, на самісінькому краєчку холодного чорного пагорба. Внизу біля сходів була невеличка стінка, а за нею — смітник. Я залишив Натаніеля там, а сам обернувся на кажана й полетів уздовж сходів угору.

Сходи не дуже змінились від того далекого дня, коли смерть господаря звільнила мене від служби. Сподіватися, що й тепер звідкілясь вискочить африт і потягне з собою мого нинішнього хазяїна, не випадало. Поблизу я не помітив ані душі, крім трьох гладких сов, що ховалися в темних алеях обабіч нашого шляху. Я двічі перевірив їх: то були сови навіть на сьомому рівні.

Вдалині, за річкою, досі тривали лови. Я чув вояцькі свистки, повні сумної безнадії, й ці звуки збудили мою сутність. Чому? Бо Бартімеус надто прудкий для них; бо джин, якого вони шукали, давно вже пурхав над двомастами п'ятдесятьма шістьма сходинками, що вели на Замковий пагорб. А ще тому, що десь попереду, серед нічної тиші, таїлося джерело збурення, яке я відчував на всіх рівнях, — химерна, незрозуміла магічна сила. Це все ставало цікавим.

Кажан промайнув над руїною стародавньої Чорної вежі. Колись її займала елітна цісарська гвардія, а тепер тут мешкала хіба що дюжина сонних круків. За вежею містилася ціль моєї мандрівки. Вузька скромна вуличка, вздовж якої вишикувалась лава будиночків з високими закопченими димарями, невеличкими віконцями, потрісканим тиньком на фасадах і звичайними дерев'яними дверима, що виходили на бруківку. Тут завжди було так само, навіть за найвеличніших часів. Золота вулиця жила за власними правилами.

Дахи, віддавна ветхі, тепер узагалі не підлягали ремонту: суцільна мішанина з перекошених сволоків та ґонту. Я вмостився на крокві крайнього будинку і оглянув вулицю. За доби Рудольфа, найжадібнішого з цісарів, Золота вулиця аж кипіла магією, яка мала на меті не менше, ніж пошук філософського каменя[48]. В кожному будиночку мешкав окремий алхімік, і деякий час тут вирувало життя[49]. Навіть після того, як ці пошуки припинилися, вулиця по-давньому залишалася домом для чарівників-чужинців, що працювали на чехів. Уряд хотів, щоб вони жили якнайближче до замку, де за ними легше було б наглядати... Так і тривало — аж до тієї кривавої ночі, коли Ґледстонове військо захопило Прагу.

Тепер ніяких іноземних чарівників тут не було. Будиночки здавалися меншими, ніж я пам’ятав їх, і купчились, ніби чайки на мілині. Я відчував давню магію, що сочилася з каміння, та нової майже не було. Хіба що... Рівні затремтіли дужче — джерело було десь поблизу. Кажан з осторогою озирнувся. Що він міг побачити? Собаку, що старанно порпався в землі під старою стіною. Освітлене вікно, затягнуте тонкими фіранками, і в ньому — старого, що згорбився біля грубки. Дівчину під ліхтарем, що обережно ступала бруківкою в черевиках на високих підборах, — вочевидь, вона прямувала до замку. Порожні вікна, зачинені віконниці, діри в дахах, напіврозвалені димарі. Сміття, яке розносив вітер... Еге ж, веселе видовище!

Будинок номер тринадцять, посередині вулиці, видавався такою ж брудною й понурою халупою, як і сусідні будівлі. Однак на шостому рівні її оточувало мерехтливе зелене плетиво магічного захисту. Там хтось перебував і не хотів, щоб його турбували.

Кажан майнув туди-сюди над вулицею, старанно обходячи магічний захист — там, де він виступав угору. Всі інші будинки стояли темні й тихі, цілком занурені в буденні вечірні справи. Я жваво полинув назад, до підніжжя пагорба, щоб розповісти про все господареві.

— Я знайшов це місце, — сказав я. — Там стоїть захист, але ми прорвемося. Ходімо мерщій, поки нікого немає.

Я вже казав про це, але скажу ще раз: люди геть-чисто безпорадні, коли треба кудись швидко пересуватися. Хлопцеві знадобилося стільки часу, щоб подолати ці поганенькі двісті п’ятдесят шість сходинок, — він так пихтів, кректав і відсапував, і обличчя його набуло такого чудового кольору, що я досі ще не бачив нічого подібного.

— Треба було взяти хоч пакуночок — прикрити обличчя, — мовив я йому. — Твоє личко так горить, що з того берега Влтави видно. Ще й на такому низенькому пагорбі!

— А який... який... там захист?

Він тільки й міг думати, що про нашу роботу.

— Слабенькі зелені тенета. Дурничка. Ти хоч якимось спортом займаєшся?

— Ні. Нема часу. Я надто заклопотаний...

— Еге ж! Ти тепер поважна особа. А я й забув!

За десять хвилин ми дісталися до руїн Чорної вежі, і я знову зробився Птолемеєм. У цій подобі я провів Натаніеля туди, де починається пологий узвіз. Там мій хазяїн притулився до стіни, щоб перепочити, й ми заходилися разом милуватися халупами Золотої вулиці.

— Жалюгідне видовище, — зауважив я.

— Атож. їм треба... знести це все... й відбудувати знову.

— Та ні, я про тебе!

— Який... який будинок?

— Номер тринадцять? Отой, праворуч, третій від нас. Білий тинькований фасад. Годі вже помирати — краще погляньмо, що тут можна зробити.

Ми обережно пройшли вулицею, ховаючись у затінку стін, і зупинилися за кілька метрів від будинку. Мій хазяїн хотів був одразу попрямувати до дверей. Я підняв руку:

— Зачекай-но. Захист починається просто перед тобою. Ще половина кроку—й він подіє.

Хлопчина завмер:

— Думаєш, ти зможеш проникнути всередину?

— Я не думаю, хлопчику. Я знаю. Я робив таке ще тоді, коли Вавилон був невеличким овечим пасовиськом. Відійди-но вбік! Дивись і вчись!

Я підійшов до тоненьких мерехтливих ниток, що перегороджували нам шлях, і нахилився. Тоді побачив між нитками дірочку й тихенько дмухнув туди. Я все розрахував як слід: срібна хмарка закляття Покірного Подиху[50] ковзнула крізь дірочку і зависла в ній, не проходячи всередину й не тягнучись назад. Закляття було надто легке, щоб потривожити захисні нитки. Залишилася дрібниця. Я взявся потихеньку роздувати хмарку—більшаючи, вона розсувала нитки. Через кілька хвилин серед ниток уже з’явився великий круглий отвір. Я надав Подихові форму обруча й невимушено проліз крізь нього.

— От і все, — мовив я. — Тепер твоя черга.

Хлопчина спохмурнів:

— А що мені робити? Я нічого не бачу!

Я скрушно зітхнув — і зробив Подих видимим на другому рівні.

— Тепер ти задоволений? — спитав я. — Просто обережно пролізь крізь цей обруч.

Він послухався, хоч великого враження це на нього не справило.

— Пхе! — сказав він. — Може, ти все це вигадав, звідки мені знати?

— Хіба я винен, що люди такі сліпі? — зіпнув я. — Ти раз по раз користуєшся моїми здібностями. В твоєму розпорядженні — досвід п’яти тисячоліть, а ти хоч би подякував! Гаразд. Якщо тобі не віриться, що тут є захист, то я залюбки покажу тобі його дію. Зараз побачиш, як сюди вискочить чарівник Кавка!

— Ні, ні! — поспіхом заперечив він. — Я вірю тобі!

— Ти певен? — я простяг пальця до мерехтливих ниток.

— Так! Заспокойся! Зараз ми вліземо у вікно й застанемо його зненацька!

— Чудово. Тільки після вас!

Він похмуро ступив уперед — прямісінько на другу лінію захисту якої я не помітив[51]. З дому долинув гучний сигнал, що складався, напевно, з доброї дюжини дзвоників. Увесь цей шум лунав кілька секунд. Натаніель вирячився на мене, я — на нього. Та перш ніж ми встигли щось удіяти, сигнал ущух, і за дверима загуркотіла защіпка. Двері відчинились, і з-за них вискочив розлючений довготелесий чоловік у ярмулці[52].

— Я ж казав вам! — загорлав він, вибалушивши очі. — Ще зарано! Буде готово лише на світанку! Коли ви вже облишите ме... Ой! — він тільки тепер помітив нас. — Що це за дідько?

— Ви майже вгадали, — відповів я. — Залежить тільки від точки зору.

Я кинувся вперед і повалив його на землю. За мить його руки були вже міцно скручені поясом від халата[53] — для того, щоб запобігти якимось порухам, якими він міг би покликати когось на допомогу[54]. Рота ми йому заткнули клаптем Натаніелевої сорочки — на той випадок, якщо йому заманеться вигукнути закляття. Зробивши це, я поставив його на ноги й штовхнув назад у двері — і все це перше, ніж мій господар встиг роззявити рота, щоб віддати наказ. Ось який швидкий буває джин, коли це потрібної

— Бачив? — гордовито промовив я. — І майже без усякого насильства!

Мій хазяїн заморгав:

— Ти мені зіпсував сорочку! Роздер її навпіл!

— Ой, яке лихо! — відповів я. — Зачини краще двері. Побалакати можна і всередині.

Зачинивши за собою двері, ми дістали змогу озирнутися. Стан будинку пана Кавки найлегше було описати словами «вчене безладдя». Усю підлогу й меблі в помешканні було захаращено книжками й сторінками рукописів: подекуди вони утворювали культурний шар з кілька дюймів завтовшки. Всі ці папери й книжки було затягнуто тонкою пеленою з пороху, ручок та пер і вкрито численними темними й смердючими плямами, судячи з усього — рештками обідів чарівника за кілька останніх місяців. Під усім цим мотлохом було поховано великий письмовий стіл, крісло, шкіряну канапу і — в кутку — простенький прямокутний умивальник із одним-єдиним краном. В умивальнику теж заблукали кілька аркушів пергаменту.

Вочевидь, увесь перший поверх будинку займала ця єдина кімната. Вікно в протилежній стіні визирало на схил пагорба й дивилося в нічну пітьму: крізь нього видніли далекі вогники нижнього міста. Дерев’яна драбина вела до ляди в стелі — то був, напевно, вхід до спальні. Скидалось, однак, на те, що останнім часом чарівник там узагалі не бував. Придивившись пильніше, я помітив, що під очима в нього набрякли сірі зморшки, а щоки пожовкли від утоми. До того ж він був сухорлявий, як тріска, і згорблений, ніби йому геть бракувало сил.

Одне слово, видовище було не дуже приємне — що сам чарівник, що його кімната. Та водночас саме тут і ховалося джерело магії, що відлунювало на всіх сімох рівнях. Я відчував його ясніше, ніж досі. Мені аж зуби цокотіли.

—Ану, посади його, — наказав мій хазяїн. — Можна сюди, на канапу. Тільки скинь це сміття на підлогу. Отак.

Сам він умостився на краєчку стола, однією ногою стоячи на підлозі, а другою невимушено гойдаючи в повітрі.

— Отже, пане Кавко, — провадив він, звертаючись до свого полоненого бездоганною чеською мовою, — в мене мало часу. Сподіваюсь, ви допоможете мені.

Чарівник зирив на нього втомленими очима. Почувши ці слова, він помітно стенув плечима.

— Мушу попередити вас, — вів далі хлопчина. — Я — могутній маг. Під моєю владою численні страхітливі сутності. Ця істота, яку ви бачите перед собою, — тут я розправив плечі й погрозливо випнув груди, — лише один з найслабших і наймізерніших моїх рабів, — тепер я згорбився й скулився. — Якщо ви не надасте мені потрібних відомостей, нарікайте на себе.

Пан Кавка видав якийсь невиразний звук. Він хитнув головою й вирячив очі. Хлопець поглянув на мене:

— Як по-твоєму, що це означає?

— Звідки я знаю? Витягни кляп і розпитай його до ладу.

— Гаразд. Але якщо він промовить хоч частину якогось закляття, вбий його тут-таки!

На додачу до цієї погрози хлопчисько спробував люто скривитися, та обличчя в нього зробилося таке, ніби йому дошкуляє виразка. Я витяг кляп. Чарівник кілька хвилин кашляв і плювався. Нічого розумного він досі не говорив.

Натаніель постукав кісточками пальців об вільний від паперів краєчок стола:

— Слухайте уважно, пане Кавко! Я хочу, щоб ви відповіли на всі мої запитання. Попереджую: мовчанка нічим вам не допоможе. Спочатку..

— Я знаю, навіщо ви прийшли! — вигукнув чарівник таким голосом, що міг би рвати греблі. Цей голос лунав зухвало і водночас пригнічено й натомлено. — Не треба пояснювати. По рукопис! Звичайної Чого вам треба ще, коли останні півроку я тільки й займався, що цим рукописом та його таємницями? За увесь цей час він виїв моє життя, вкрав мою молодість! Моя шкіра в’яне з кожним штрихом мого пера. Вам потрібен рукопис! Що ж іще?

Натаніель був трохи приголомшений:

— Рукопис? Можливо. Тільки дозвольте мені...

— Я заприсягся берегти таємницю! — провадив пан Кавка. — Мені погрожували смертю, та що тепер мені з того? Одного разу цілком вистачило. А двох разів людина не витримає. Погляньте, як підупав я на силі... — він підняв руки й показав свої скручені зап’ястки: вони скидались на палиці й без упину тремтіли, а шкіра була така тонка, що крізь неї видніли кістки. — Ось що він скоїв зі мною! А до того я аж буяв життям...

—Так... але що?..

— Я достеменно знаю, хто ви такий! — провадив чарівник, не звертаючи уваги на мого хазяїна. — Ви — агент британського уряду! Я чекав на вас, хоч і не думав, що це буде хтось такий юний і недосвідчений! Та, врешті, мені байдуже, — він тяжко зітхнув. — Рукопис у вас за спиною, на столі.

Хлопець озирнувся, простяг руку і взяв зі стола папір. І тут-таки скрикнув з болю й випустив папір з рук.

— Ой-ой! Він під напругою! Оце так штучка...

— Годі вже показувати свою юність і недосвідченість! — відповів я. — Мені за тебе соромно. Хіба ти не бачиш, що це таке? Будь-яка зряча людина скаже тобі, що це головний осередок магії в Празі! Не дивно, що тебе трусонуло. Дістань з кишені свого модного носовичка, візьми ним рукопис — і продивися його як слід. А тоді скажеш мені, що це таке.

Я, звісно, вже все зрозумів. Мені й раніше випадало бачити такі штучки. Мене просто тішило, як цей самовпевнений хлопчисько, тремтячи зі страху, виконує мої настанови — обгортає руку своїм розцяцькованим носовичком і боязко бере рукопис. То був великий аркуш телячого пергаменту, вироблений відповідно до всіх старовинних приписів, — цупкий, кремового кольору, бездоганно гладенький, що аж тріскотів від магічної сили. Силу випромінював не сам матеріал, а слова, написані на ньому. їх було накреслено незвичайним чорнилом — наполовину чорним, наполовину червоним[55], — і вони ніби пливли справа наліво, знизу вгору, — рівні рядки чудернацьких каліграфічних рун. Очі хлопця вирячилися з подиву. Він відчував, скільки мистецтва й праці вкладено в цю роботу, хоч і не міг прочитати самі знаки. Можливо, він висловив би своє захоплення, якби зміг промовити хоч словечко. Проте старий пан Кавка не вгавав— виспівував, мов канарок.

— Рукопис ще не закінчений, — провадив він. — Ви ж самі бачите. Бракує половини рядка. Переді мною ще ціла ніч праці. Для мене вона будь-що виявиться останньою, бо він напевно вб’є мене, навіть якщо чорнило не висотає з мене всю кров. Бачите вгорі порожнє місце — отой маленький прямокутничок? Власник рукопису повинен записати туди своє ім’я. Це вся кров, яку він має витратити, щоб керувати цим створінням. Добре йому, еге ж? А бідоласі Кавці — не дуже...

— А що це за ім’я? — поцікавився я. «Коваль клепле, поки тепле» — ось моє правило.

— Власника?—старий хрипко зареготав, мов божевільний птах. — Не знаю. Я ніколи його не бачив.

Хлопчина тим часом досі спантеличено розглядав рукопис.

— Це для ще одного ґолема... — поволі промовив він. — Це треба покласти йому до рота, щоб оживити його. Він вливає в цей рукопис кров власного життя — вона й живитиме ґолема... — він поглянув на Кавку очима, сповненими подиву й жаху. — Навіщо ви це робите? Це вбиває вас!

Я нетерпляче махнув рукою:

— Нам не треба цього знати. Нам треба з’ясувати, хто це такий. Час минає, скоро вже світанок.

Проте чарівник заговорив знову. Очі його потьмяніли — здається, він уже не зовсім розбирав, хто ми такі.

— Заради Карела, — відповів він. — І заради Мії. Мені пообіцяли: якщо я створю цих істот, Карел з Мією повернуться живими. Зрозумійте, що сам я в це не вірю, та не можу відмовитись від останньої надії. Можливо, він виконає свою обіцянку. А може, й ні. Може, вони вже мертві, — пана Кавку перервав моторошний кашель. — Правду кажучи, я боюся, що так воно і є...

Хлопець підняв брови:

— Карел, Мія? Щось я нічого не розумію...

— Це все, що залишилось від моєї родини, — пояснив чарівник. — Як сумно, що вони пропали. На світі нема справедливості. Та якщо вам пообіцяють промінець світла, ви потягнетесь до нього — навіть ви, клятий британцю, повинні це зрозуміти. Це моя єдина змога знову побачити їхні обличчя...

— А де ж вони, ваші родичі? — спитав Натаніель.

— Де? — чарівник пожвавішав, і його очі спалахнули. — Звідки мені знати? В якійсь плавучій в’язниці? Чи в Лондонському Тауері? А може, їхні кістки вже спалили й поховали? Це ж твоя батьківщина, англійський хлопчиську, — скажи мені сам, де вони? Ти ж британський урядовець, авжеж?

Мій хазяїн кивнув.

— Той, кого ви шукаєте, не хоче вашому урядові добра, — Кавка знову закашляв. — Ви й самі це знаєте. Тому ви й тут. Наш уряд теж убив би мене, якби дізнався, що я накоїв, їм теж не хочеться, щоб хтось створив нового ґолема. Вони бояться, що це накличе на Прагу нового Ґледстона з новим страшним посохом...

— Як я розумію, — перепитав хлопець, — ваші родичі — чеські шпигуни? їх відрядили до Англії?

Чарівник кивнув:

— Їх спіймали. Більше я нічого про них не чув. А потім до мене з’явився якийсь добродій і сказав, що його наймач поверне мені їх живими, якщо я відкрию таємницю ґолема і створю потрібний для цього пергамент. Що мені було робити? Що зробив би на моєму місці будь-який батько?

Попри свій звичай, мій господар мовчав. Попри свій звичай, я мовчав так само. Я дивився на Кавчине зморене обличчя й руки, на його потьмянілі очі, бачив у них нескінченні, змарновані над книжками й рукописами години: бачив, як він по краплині вливав своє життя в цей рукопис — заради примарної надії, що його родина повернеться до нього.

— Перший рукопис я закінчив місяць тому — провадив Кавка. — Саме тоді посланець змінив свої вимоги. Тепер йому були потрібні два ґолеми. Марно я заперечував, що це мене знищить, що я не доживу до повернення Мії і Карела... Він жорстокий. Він навіть не хотів мене слухати.

— Розкажіть мені про цього посланця, — несподівано попросив хлопець. — Якщо ваші діти живі, я поверну їх вам. Обіцяю.

Чоловік на порозі смерті зробив нелюдське зусилля. Він уважно поглянув на мого хазяїна; з тьмяних його очі стали завзяті й пильні. Він ретельно оцінював Натаніеля.

— Ви надто молоді для таких обіцянок, — прошепотів він.

— Я поважний член уряду, — запевнив Натаніель. — Я маю належну владу..

— Так, але чи можна вірити вам?—тяжко зітхнув Кавка. — Врешті, ви все ж таки британець. Краще я спитаю у вашого демона... — не зводячи очей з Натаніеля, він запитав: — Що ти скажеш? Чи можна йому вірити?

Надувши щоки, я голосно випустив повітря:

— Хитромудре питання. Він — чарівник, а отже, ладен рідну бабусю продати за шмат мила. Одначе він трохи кращий за більшість цих поганців. Трішки. Можливо.

Натаніель поглянув на мене:

— Красно дякую, Бартімеусе. Оце так підтримав!

— Будь ласка.

Проте, на мій подив, Кавка схвально кивнув:

— Гаразд, хлопчику. Залишу це на твоїй совісті. Будь-що я не доживу до зустрічі з ними. Правду кажучи, я вже однією ногою в могилі. Начхати мені й на нього, й на тебе. Роздирайте собі горлянки доти, доки ціла Британія лежатиме в руїнах. Я розповім тобі, що знаю, та й годі, — він кволо закашляв, схиливши голову. — Будь певен тільки в одному: рукопис я тепер не закінчу. Вулицями Лондона не походжатимуть аж два ґолеми.

— Оце вже шкода! — обізвався чийсь глухий голос.

29

Звідки він тут узявся, Натаніель не міг зрозуміти. Жоден із зовнішніх магічних захистів не було потривожено, й ніхто — ні Натаніель, ні Кавка, ні навіть Бартімеус — не чув, як він увійшов до будинку. Проте він був тут і стояв, легковажно притулившись до драбини, що вела на горище, і згорнувши на грудях руки.

Натаніель роззявив рота. Звідти не вилетіло ні слова, хіба що зляканий зойк: він упізнав цю людину.

Бородатий найманець! Убивця, що працював на Саймона Лавлейса!

Два роки тому, після сутички в Гедлгем-Голлі, найманцеві пощастило втекти. Урядові агенти полювали на нього всюди — на землі і в небі, в Британії і по всій Європі, та все було марно — він пропав. З часом поліція здалася, справу було закрито й пошуки припинено. Однак Натаніель нічого не забув. У його пам’яті навіки закарбувався образ найманця, що виступає з темряви кабінету Лавлейса з Амулетом Самарканда в руках, у плащі, заляпаному кров’ю вбитої людини. Цей образ багато років нависав над душею хлопця, мов хмара.

І тепер убивця стояв за два метри від нього, по черзі оглядаючи всіх холодними очима.

Як і раніше, він випромінював злобу. Він був високий і дужий, синьоокий, з густими бровами. Бороду він трохи підстриг, зате його чорне волосся подовшало й тепер сягало шиї. Одягнений він був у все чорне — простору сорочку, теплий кітель, штани, що пухирилися вище колін, і високі ботфорти. Його зухвала впевненість приголомшила Натаніеля, мов удар кулака. Хлопець тут-таки зрозумів, який він сам безпорадний, які безсилі його руки...

— Не треба знайомити нас, Кавко, — сказав бородань. Він говорив чітким, повільним басом. — Ми втрьох уже давно один одного знаємо.

Старий сумно зітхнув: що він хотів цим сказати, ніхто не зрозумів.

— Це будь-що неможливо. Я не знаю ваших імен.

— Річ тут не в іменах!

Якщо джин і злякався, то нічим цього не виказав:

— Як я бачу, ви повернули собі чоботи.

Густі брови насупилися:

— Я ж казав, що ти за це заплатиш! Отепер і заплатиш. І ти, й хлопчисько.

Натаніель, геть спантеличений з переляку, тим часом сидів на Кавчиному столі. Але тепер він опанував себе — і, силкуючись зберегти хоч крихти гідності, підхопився й взявся в боки.

— Вас заарештованої — суворо промовив він, дивлячись в очі найманцеві.

Убивця відповів йому таким байдужим поглядом, що Натаніель ніби всох і поменшав перед його очима. Хлопчина сердито кахикнув:

— Ви чули, що я сказав?

Убивця ворухнув рукою — так стрімко, що Натаніель ледве це помітив, — і в ній з’явився меч. Бородань ліниво показав мечем на хлопця:

—А де твоя зброя, дитинко?

Натаніель зухвало випнув підборіддя й через плече тицьнув великим пальцем у Бартімеуса:

— Ось! Це африт, що слухається тільки мене. Ще одне слово — і він роздере тебе на шматки!

Джин ніби трохи розгубився:

— Е-е... так, — непевно відповів він. — Це правда.

З-під бороди блиснула крижана посмішка:

— Це та сама істота, що була з тобою раніше. Тоді їй не вдалося мене вбити. Чому ти гадаєш, ніби їй це вдасться зараз?

—Уміння приходить із досвідом, — обізвався джин.

— І справді! — ще один невловимий порух, і в другій руці найманця з’явився металевий зигзагоподібний диск. — У мене великий досвід роботи з цією зброєю. Вона розітне твою сутність і знову повернеться до моєї простягнутої руки.

— У тебе тоді й руки вже не залишиться! — відказав Натаніель. — Мій африт прудкий, як кобра! Він уб’є тебе, перш ніж ти кинеш цю штучку!

Він оглянув джина і найманця. Його слова, здавалося, не дуже переконали ні того, ні другого.

— Я спритніший за будь-якого демона! — відповів найманець.

— Та невже? — не повірив Натаніель. — Ану, спробуй його випередити!

Бартімеус хутко підняв руку:

— Агов, послухайте!..

— Покажи йому, як ти вмієш кидати диск!

— Можливо, так я й зроблю.

— Тоді подивишся, що з тобою буде!

— Годі вже! — втрутився джин. — Сперечайтеся скільки завгодно, тільки мене, будь ласка, сюди не вплутуйте. Побийтеся краще навкулачки чи поміряйтеся м’язами! Заодно й заспокоїтеся.

Натаніель не звернув на нього уваги.

— Бартімеусе, — почав він, — я велю тобі...

Цієї миті сталося дещо несподіване. Кавка підхопився.

— Залишайся на місці! — найманець перевів погляд на старого, й вістря меча обернулося туди ж.

Кавка ніби й не чув його. Він трохи постояв, хитаючись, а потім задріботів захаращеною паперами підлогою. Пергаменти тріщали під його босими ногами. Кількома кроками він дістався до стола. Кощаві руки несподівано хутко витягли рукопис ґолема з ослаблих Натаніелевих пальців. Тулячи пергамент до грудей, чарівник відсахнувся.

Найманець заніс руку, ніби збираючись кинути диск, аж тут зупинився.

— Поклади його на місце, Кавко! — гаркнув він. — Подумай про свою родину! Про Мію!

Кавка примружив очі й захитався. Тоді поглянув на стелю:

— Мія? Її я втратив навіки...

— Допиши зараз цей рукопис, і завтра ти побачиш її. Присягаюся!

Очі чарівника розплющились—тьмяні, але свідомі.

— Що мені до того? На світанку я помру. Мої життєві сили всохли.

Обличчям найманця промайнула шалена лють. Він був не з тих людей, хто полюбляє торгуватися.

— Мій наймач запевнив мене, що вони живі і здорові, — сказав він. — Ми можемо вже зараз звільнити їх, і вранці вони будуть у Празі. Подумай як слід: невже тобі хочеться змарнувати всю свою працю?

Натаніель позирнув на джина. Той потихеньку бокував. Найманець, схоже, цього не помічав. Натаніель вирішив відвернути його увагу й кахикнув.

— Не слухай його, Кавко! Він бреше! — сказав він.

Найманець глянув на хлопця:

— Мене вкрай розсердило те, що тебе не схопили сьогодні на площі. Я дав поліції найдокладніші настанови, та вони все одно проґавили. Слід було самому розібратися з тобою.

— Ти знав, що ми тут?! — здивувався Натаніель.

— Авжеж. Ви вкрай невдало обрали час. Ще день чи два, й це не мало б жодного значення. Я повернувся б до Лондона з готовим рукописом. Усі ваші розслідування були б даремними. А тепер мені треба було знешкодити тебе. От і довелося нацькувати на вас поліцію.

Натаніель примружив очі:

— Хто ж тобі сказав, що я приїду до Праги?

— Звичайно ж, мій наймач, — відповів убивця. — Я повідомив про тебе чехів, і вони цілісінький день стежили за цим безголовим британським шпигуном, знаючи, що рано чи пізно він виведе їх на тебе. До речі, вони вважають, ніби ти приїхав до Праги, щоб підкласти бомбу. Та зараз це вже суто академічне питання. Вони підвели мене.

Говорячи, він тримав меч і диск напоготові. Його погляд перебігав то на хлопця, то на старого чарівника. Натаніелеві паморочилось у голові: майже ніхто не знав, що він їде до Праги, і все ж таки хтось повідомив про це найманця! Це означає... ні, спершу треба зосередитись. Він бачив, що Бартімеус потихеньку бокує — повільно, наче слимак. Ще трохи — джин стане для найманця невидимим і зможе атакувати його...

— Як я бачу, ти знайшов іншого огидного зрадника замість Лавлейса! — зіпнув парубійко.

— Лавлейса? — найманець насмішкувато підняв брови. — Лавлейс ніколи не був моїм головним наймачем. Так собі — побічний заробіток, аматор, надто нетерплячий, щоб добитися успіху. Мій наймач вряди-годи його заохочував, однак Лавлейс був не єдиним його знаряддям. Та й тепер я — не єдиний його слуга.

Натаніель не тямив себе з люті:

—Хто ж він? На кого ти працюєш?!

— На людину, що добре платить. Це зрозуміло. Який ти дивак, чарівничку!

Цієї миті джин, якому пощастило прокрастися найманцеві за спину, вже підняв руку для удару. Та водночас із ним зненацька ожив Кавка. Увесь цей час він стояв біля Натаніеля, тримаючи в руках пергамент ґолема. І тепер, не говорячи ні слова й не розплющуючи очей, він напружився — і розірвав пергамент навпіл. Ефект вийшов несподіваний.

Потужний заряд магічної сили вирвався з пергаменту й пронісся халупою, наче землетрус. Натаніеля підкинуло в повітря й понесло вихором разом з джином, найманцем, столом, канапою, книжками, паперами, ручками й чорнилом. Якусь найкоротшу мить Натаніель бачив, як усі три видимі йому рівні змістилися: всі речі ніби потроїлися. Стіни затремтіли, підлога похилилася. Електрика затріскотіла і згасла. Натаніеля важко вдарило об підлогу.

Хвиля просочилася крізь дошки підлоги й запалася в землю. Заряд рукопису закінчився. Рівні повернулися на місце, землетрус ущух. Натаніель підняв голову. Він лежав під перекинутою канапою, дивлячись у бік вікна. У вікні досі мерехтіли вогники міста, але тепер вони чомусь видніли набагато вище. Хлопець не відразу зрозумів, що сталося: халупа тепер стриміла на краєчку пагорба, над урвищем. Підлога помітно нахилилася в бік вікна. Натаніель бачив, як дрібні речі поволі котяться до тієї стіни.

У кімнаті було темно, тільки легенько шелестіли папери, що падали на підлогу. Де найманець? І де Бартімеус? Натаніель нерухомо лежав під канапою й зирив у пітьму вибалушеними, наче в кроля, очима. Кавку йому було видно добре. Старий чарівник лежав ниць на своєму скривленому умивальнику, й кілька листів паперу накривали його тіло, наче смертна сорочка. Не було потреби підходити ближче, аби переконатися, що він мертвий.

Канапа пригасла Натаніелеву ногу до підлоги. Хлопчині кортіло її витягти, та він розумів, що це надто ризиковано. Отож він тихенько лежав, дивився й слухав.

Крок... Перед ним тихо з’явилася постать. Найманець зупинився коло тіла, що лежало на умивальнику, швиденько оглянув його, коротко вилаявся й заходився порпатись у купі меблів біля вікна. Пересувався він повільно, напружуючи ноги на похиленій підлозі. Меча в нього більше не було, але в правій руці досі блищало щось сріблясте.

Нічого не відшукавши серед уламків меблів, найманець вирушив угору, до дверей. Примруживши в темряві очі, він пильно оглядав кімнату. Натаніель, на свій жах, побачив, що вбивця наближається до канапи. Відступати не було куди: канапа, що таїла його від очей наймача, ставала водночас і пасткою. Хлопець прикусив губу, пригадуючи належне закляття.

Найманець, здається, тільки зараз побачив перекинуту канапу. Зо дві секунди він стояв нерухомо, а потім, тримаючи напоготові срібний диск, зігнув коліна й нахилився, щоб підняти канапу. Натаніель скулився.

Аж тут за спиною найманця з’явився Бартімеус.

Хлопчик-єгиптянин ширяв над нахиленою підлогою. Ноги в нього були розслаблені, рука — витягнута вперед. Його огортало сріблясте сяйво, що освітлювало його білу пов’язку на стегнах і виблискувало в темному волоссі. Джин хвацько свиснув. Найманець стрімко, майже непомітно обернувся. Диск вилетів з його руки, розітнув сяйво біля Бартімеусового боку і зробив у повітрі петлю.

— Ха-ха! Не влучив! — обізвався джин.

З його пальців зірвалося Пекельне Закляття і на місці поглинуло найманця. Усю верхню частину його тіла охопило полум’я. Той скрикнув і затулив руками обличчя. А потім, хитаючись, ступив кілька кроків уперед, осяваючи кімнату жовтими спалахами й дивлячись крізь вогняні пальці.

Диск тим часом досяг дальнього кутка кімнати і зі свистом полинув назад, назустріч найманцевій руці. Дорогою він усе-таки зачепив бік хлопчині-єгиптянину. Натаніель почув джинів зойк: постать Бартімеуса затремтіла й почала розпливатися.

Диск повернувся в полум’яну руку.

Визволившись із-під канапи, Натаніель гарячково штовхнув її геть і, хитаючись на нерівній підлозі, встав.

Хлопчик-єгиптянин зник. На його місці з’явився освітлений полум’ям щур, який тут-таки пошкутильгав у затінок. Чоловік у вогні, мружачи очі, вирушив за ним навздогін. Одяг на його тілі швидко чорнів, диск у руці виблискував червоним.

Натаніель спробував зосередитись. Поблизу була драбина, що вела на горище; тепер вона стояла криво, впершись у стелю. Хлопець притулився до драбини.

Щур біг по старому пергаменту, який гучно шурхотів під його лапками. Диск розітнув пергамент навпіл. Щур, писнувши, покотився вбік.

Вогняні пальці ворухнулися — в них з’явилися ще два диски. Щур поспіхом майнув геть, проте запізнився. Один диск устромився в дошки підлоги, притиснувши срібним краєчком щурячого хвоста. Щур кволо заборсався, силкуючись звільнитись.

Найманець підійшов і заніс над ним чобіт, що курився димом.

Шаленим зусиллям Натаніель вирвав застряглу драбину і важко опустив її на спину найманцеві. Той утратив з несподіванки рівновагу й завалився набік, розсипавши дощ іскор. Він упав на підлогу халупи, підпаливши розкидані довкола рукописи.

Щур щосили шарпонувся і все-таки витяг свого хвоста. Один стрибок — і він опинився поруч із Натаніелем.

— Дякую, — прошепотів він. — Бачив, як я тобі підставив його?

Натаніель не зводив вирячених очей з постаті, що крутилася на підлозі, шалено намагаючись зіпхнути з себе драбину, й ніби не звертала жодної уваги на вогонь, що охоплював її.

— Чому він досі живий? — дивувався хлопчина. — Він увесь у вогні! Скоро зовсім згорить!

— Боюся, що тільки одяг, — заперечив щур. — Тіло в нього нівроку міцне. Зате зараз він біля самісінького вікна... Стережися!

Він підняв рожеву лапку. Бородань обернувся й лише тепер помітив Натаніеля. Заревівши з люті, він ворухнув рукою — в повітрі блиснуло срібло. Він замахнувся...

І йому в обличчя щосили вдарило Закляття Урагану. Воно вилетіло з лапки щура, збило найманця з ніг і викинуло у вікно разом з блискучим водоспадом розбитого скла й підпалених паперів, підхоплених разом з ним з підлоги. Найманець випав надвір, у нічну пітьму, й покотився вниз схилом пагорба, мов величезна вогненна куля. Натаніель бачив, як він підскочив на якомусь виступі і нерухомо розпростерся внизу.

А щур уже мчав нахиленою підлогою до дверей.

— Ходімо! — вигукнув він. — Думаєш, це його зупинить? У нас п’ять хвилин! Якнайбільше десять!

Натаніель видряпався за ним, переступаючи стоси підпаленого паперу, й вискочив у темряву, зачепивши спочатку перший, а потім другий магічний захист. Сигнал тривоги знявся аж до небес, знову пробудивши мешканців Золотої вулиці від їхніх меланхолійних снів, та щур з парубчаком уже пробігли повз руїни вежі і мчали сходами вниз так швидко, ніби всі демони, яких коли-небудь викликали сюди, наступали їм на п’яти.

***

Наступного ранку Натаніель, що вже встиг надягти новий костюм і купити собі перуку, перетнув чеський кордон, помахавши перед прикордонниками щойно вкраденим паспортом, і опинився в Пруссії — на території, підконтрольній Британії. Доїхавши в фургоні булочника до Хем-ніца, він вирушив просто до британського консульства і пояснив ситуацію. З консульства зателефонували куди слід, спитали в Натаніеля всі потрібні паролі і встановили його особу. Невдовзі по обіді він уже сидів у літаку, що вирушав з місцевого аеропорту до Лондона.

Джина хлопець відпустив ще на кордоні, бо нескінченне напруження, потрібне для такого тривалого виклику, вже давалося Натаніелеві взнаки. Він кілька днів майже не спав. У літаку було тепло й затишно. Хоч як хлопчині кортіло поміркувати як слід над словами найманця, втома й монотонне гудіння моторів зробили своє. Щойно літак відірвався від землі, як Натаніель задрімав.

Стюардеса розбудила його вже в Боксгіллі.

— Сер, ми вже прибули. Автомобіль чекає. Вас просили поспішати.

Натаніель вийшов на трап і опинився під дрібною холодною мжичкою. Біля злітної смуги на нього чекав чорний лімузин. Хлопець, ще не прокинувшись до ладу, поволі спустився трапом. Він сподівався побачити в автомобілі свою наставницю, але заднє сидіння порожнювало. Коли Натаніель відчинив дверцята, шофер узяв під козирок.

— Вам привіт від панни Вайтвел, сер, — сказав він. — Негайно вирушайте до Лондона. Спротив завдав удару в самісіньке серце Вестмінстера, і... Наслідки ви побачите самі. Не марнуйте ні хвилини. У нас тут справжня катастрофа.

Натаніель мовчки сів в автомобіль. Дверцята ляснули за ним.

30

Кручені сходи вели вниз, обертаючись навколо підніжжя колони за годинниковою стрілкою. Прохід був вузький, стеля — низька. Навіть Кіті довелося пригнутися, а Фред з Ніком, зігнувшись мало не навпіл, узагалі бокува-ли й нагадували двох велетенських крабів. Повітря було спе-котне й трохи смерділо.

Пан Пенніфізер ішов попереду, якнайдужче вивернувши ґніт у своєму ліхтарі. Всі інші зробили так само — яскраве світло піддавало їм хоробрості. Тепер вони перебували під землею — тут ніхто не міг помітити їх. Найбільша небезпека залишилася позаду.

Кіті йшла за Ніком, а Стенлі — за нею, майже впритул. Та попри те, що в неї за спиною сяяв його ліхтар, тіні все одно намагалися зімкнутися довкола, без упину стрибаючи й метушачися скраю ока.

У тріщинах каменів, у стінах, жило чимало павуків. Судячи з прокльонів пана Пенніфізера, йому доводилося розчищати собі дорогу від павутиння, що накопичилося за сотню років.Дорога вниз забрала небагато часу. Кіті нарахувала тридцять три сходинки, а потім пройшла металеві ґратчасті дверцята і опинилась у великій кімнаті, яку ледве освітлювали ліхтарі. Дівчина відступила вбік, щоб Стенлі теж міг пройти, й скинула балаклаву. Пан Пенніфізер щойно зробив те саме. Обличчя його розчервонілося, сиве волосся стирчало на всі боки.

— Ласкаво просимо до могили Ґледстона! — пронизливо, хрипко прошепотів він.

***

Першим відчуттям Кіті був уявний тягар землі, що нависала над нею. Склепіння крипти було складено зі старанно обтесаних кам’яних плит. За багато минулих років вони трохи зсунулись і в середині склепіння загрозливо виступали, ніби силкуючись задавити непевне світло. Повітря було задушливе, й дим від ліхтарів густо курився під стелею. Кіті помітила, що вона дихає так гарячково, ніби кожен її подих — останній.

Сама крипта була досить вузька, десь із чотири метри в найширшому місці. Визначити довжину було важко, бо підземелля тяглося в пітьму, недосяжну для ліхтарів. Кам’яна підлога була гола, крім щільного килима білої цвілі, що подекуди сягала середини стін. Заклопотані павуки, що жили на сходах, спускатися за ґрати не наважувались: павутиння тут не було видно ніде.

У бічній стіні склепу, навпроти входу, було висічено довгу полицю, на якій лежали тільки три скляні півкулі. Хоча скло запорошилось і потріскалось, Кіті все-таки розгледіла всередині кожної з півкуль висохлий вінок: стародавні лілії, маки й гілочки розмарину, вкриті плямами лишайника. Поховальні вінки великого чарівника... Кіті здригнулась і поглянула на те, що насамперед привернуло увагу її товаришів: мармуровий саркофаг над самісінькою полицею.

Саркофаг — метри зо три завдовжки та близько метра заввишки — не мав жодних оздоб чи написів, лише посередині одного з його боків було прикріплено бронзову табличку. Віко саркофага, теж мармурове, лежало трохи косо, ніби його поклали поспіхом і відтоді так і не поправили.

Пан Пенніфізер з товаришами схвильовано з’юрмилися навколо саркофага.

— Єгипетський стиль, — говорила Енн. — Типова пишнота, прагнення наслідувати фараонів. Але жодних ієрогліфів немає.

— Що там написано? — Стенлі втупився в табличку. — Щось я не розберу.

Пан Пенніфізер також примружив очі:

— Якась диявольська мова. Гопкінс, може, й прочитав би, та нам і пробувати не варто. А тепер, — він випростався й стукнув ціпком у віко саркофага, — як нам оце відкрити?

Кіті насупилась від огиди і якогось недоброго передчуття:

— А чи треба це відкривати? Чому ви певні, що речі саме там?

Пан Пенніфізер, вочевидь, нервувався, бо відповів їй вельми сердито:

— Навряд чи їх покинули б на підлозі. Еге ж, дівчатко? Цей старий гуль напевно не хотів розлучатися з ними, навіть по смерті. Решта кімнати порожня.

Кіті наполягала на своєму:

— А ви перевіряли?

— Годі вже марнувати час! Енн, візьміть ліхтар і перевірте дальній кінець склепу. Переконайтеся, що там немає ніяких ніш. Фредерику, Ніколасе, Стенлі, — нам слід буде об’єднати всі наші сили, щоб це зсунути. Там, з вашого боку, нема за що зачепитися? Можливо, нам знадобиться мотузка...

Чоловіки скупчились довкола саркофага, а Кіті подалася навздогін за Енн. Відразу виявилось, що пан Пенніфізер мав рацію. Вже через кілька кроків ліхтар Енн освітив дальню стіну склепу — рівну поверхню з тесаних кам’яних плит. Жінка провела ліхтарем туди-сюди, шукаючи ніш чи обрисів потаємних дверей, але нічого такого не знайшла. Обернувшись до Кіті, вона стенула плечима й повернулася на середину кімнати.

Стенлі тим часом дістав свою мотузку і оглядав кінець віка.

— Навіть не підчепиш, — чухав він потилицю. — Ні об що не обкрутиш. І не піднімеш — таке воно важке...

— Можна його просто зсунути вбік, — запропонував Фред. — Зараз я спробую.

— Ні, воно заважке! Це ж камінь!

— Та ні, воно легко піде, — втрутився Нік. — Тертя майже немає — мармур досить гладенький...

Пан Пенніфізер витер з лоба піт:

— Так, хлопці, доведеться спробувати. Можна, звичайно, підірвати його кулею, але це пошкодить речі... Якщо ви, Фреде, упретеся ногами в стіну, це додасть вам сили. Ану ж бо, Ніку..

Поки тривала ця суперечка, Кіті нахилилася, щоб краще оглянути бронзову табличку. Її було густо списано дрібними клиноподібними знаками, які виразно складались у слова чи символи. Кіті не вперше пошкодувала за власним неуцтвом. У школі давні письмена не вивчають, а пан Пенніфізер не дозволяв своїм помічникам читати викрадені магічні книги. Дівчина мимохідь подумала: чи прочитав би це Якубів батько, а якби прочитав, чи зрозумів би?

— Кіті, відійди-но вбік! Отак! Хороше дівчатко!

Стенлі вхопився за один ріг вічка, Нік — за другий, а Фред заліз за саркофаг і вперся черевиком у стіну нижче полиці. Вони готувалися зробити перше зусилля. Обурившись насмішкуватим тоном Стенлі, Кіті прикусила губу і побокувала, витираючи рукавом обличчя. Воно аж струменіло потом—у крипті було страшенно задушливо.

— Ану, хлопці! Штовхайте!

Хлопці, крекнувши, заходилися штовхати віко. Пан Пенніфізер та Енн світили їм; промені ліхтарів вигравали на скривлених обличчях парубчаків, на їхніх вишкірених зубах, лискучих від поту лобах. Аж нарешті їхнє кректання обірвав скрегіт.

— Молодці! Перепочиньте!

Засапані Фред, Нік і Стенлі попадали на підлогу. Пан Пенніфізер обійшов їх довкола, дзвінко ляснувши кожного по плечу:

— Ви зсунули його! Зсунули! Молодці, хлопці! Що там усередині, ще не видно, та скоро ми це побачимо! Перепочиньте, а тоді знову до роботи!

І вони знову взялися до роботи. І ще раз. Щоразу їхнє кректання гучнішало, м'язи аж тріщали від зусиль, віко трохи посувалося, а потім уперто застигало на місці. Пан Пенніфізер підганяв їх, по-бісівськи пританцьовував довкола, майже забувши про свої хворі ноги й скрививши в непевному світлі обличчя:

— Отак! Отак! Наше щастя за кілька дюймів від вашого носа — не шкодуйте тільки сил! Отак! Давай, Стенлі, хай тобі дідько! Ще трохи! Ану, піднатужтеся, хлопці!

Кіті, підібравши покинутий ліхтар, тинялася порожньою криптою; її кеди човгали по товстому шарові білої плісняви. Вона доходила до дальнього кінця кімнати, майже до самісінької стіни, а тоді оберталась і вирушала назад.

Аж тут вона помітила щось химерне — дурничку, що могла мати значення... Якусь хвилину Кіті намагалася зрозуміти, що саме видалось їй химерним, — це було важко ще й через те, що хлопцям саме тепер пощастило зсунути віко трохи більше, і їхні переможні вигуки заважали їй думати. Обернувшись на п’ятах, Кіті підняла ліхтар вище і втупилась у дальню стіну склепу.

Стіна собі та й годі... Що ж тут дивного?

Пліснява. На стіні не було плісняви.

Під ногами все довкола позаростало білою пліснявою — вона затягла всі плити підлоги. І обидві бічні стіни — так само. За минулі століття пліснява потроху підбиралася до стелі. Врешті-решт вона мала заповнити увесь склеп...

Проте на дальній стіні не видніло ані цяточки. Камені були такі чисті, а їхні обриси — такі чіткі, ніби муляри покинули цю кімнату кілька годин тому.

Кіті обернулася до товаришів:

—Агов!..

— Так, так! Ще разочок — і готово, хлопці! — пан Пенніфізер стрибав довкола, як цап. — Там скраю вже є отвір! Ще зусилля — й ми станемо першими, хто побачить старого Ґледстона відтоді, як його кістки притягли сюди!

Кіті ніхто не слухав. Ніхто не звертав на неї ані найменшої уваги.

Вона знов обернулася до дальньої стіни. Немає плісняви... Дивина. Може, цю стіну збудовано з якогось іншого каменю?

Кіті ступила ближче, щоб торкнутися стіни, зачепилася носаком за ямку в підлозі і відчула, що падає. Вона витягла вперед руки, щоб упертись у стіну, — і повалилася просто крізь неї.

За мить вона вже розтяглася на кам’яній підлозі, забивши долоні й коліно. Ліхтар випав з її руки й покотився геть.

Кіті з болю заплющила очі. Вона обдерла шкіру на пальцях, і коліно аж скімлило. Та ще дужче її непокоїв подив. Як це сталося? Вона була певна, що впаде на стіну, а натомість ніби пролетіла крізь неї — так, немовби ніякої стіни й не було!

Ззаду долинув страшенний скрегіт, потім — жахливий гуркіт, кілька радісних вигуків і крик болю. А далі — голос пана Пенніфізера:

— Чудово, хлопці! Чудово! Годі пхинькати, Стенлі, не так уже ти й поранився! Ану, ходімо сюди, погляньмо на нього!

Вони все-таки зсунули віко. Треба піти поглянути... Кіті поволі, важко стала рачки й сягнула рукою по ліхтар. Тоді підвелася — і тут ліхтар освітив той невеличкий закапелок, де вона опинилася.

Попри її волю, попри увесь її бойовий досвід — усі вдалі втечі, порятунки з пасток, зустрічі з демонами і втрати друзів, — побачене так вразило її, що вона знову перелякалась і розгубилась, як тоді, на мості, багато років тому. Кров стугоніла у вухах, у голові наморочилось. Вона почула, як кімнатою розлігся довгий, високий, пронизливий вереск, підскочила — й тільки тепер зрозуміла, що цей вереск вилетів з її власних вуст.

Її зраділі товариші несподівано вщухли. Долинув голос Енн:

— Що сталося? Де Кіті?

Дівчина досі нерухомо стояла, зирячи просто поперед себе.

— Я тут... — прошепотіла вона.

— Кіті!

— Де ти?

— Кляте дівчисько! Невже вона пішла нагору? Ніколасе, ходи подивися!

— Кіті!!!

— Тут, я тут. У дальньому кінці... Хіба ви не бачите?

Говорити гучніше вона не могла—їй стиснуло горло.

— Я тут. І я не сама...

Справжній кінець склепу був трохи далі за примарну стіну, крізь яку вона впала, — може, метри за три. Біла пліснява, не звертаючи уваги на фальшиву перепону, проросла крізь неї: вона вкривала і стіни, й підлогу, й те, що лежало на підлозі, і огидно блищала в холодному промінні ліхтаря. Та навіть за товстим шаром плісняви те, що акуратно лежало уздовж стін, виднілося так чітко, що тут годі було помилитися. То були шестеро тіл, повернутих головами до Кіті: їхні ноги впиралися в дальню стіну, а кощаві руки спочивали на грудях. Завдяки задушливому повітрю крипти тіла згнили не повністю: те, що залишилось від них, позсихалось і щільно прилягало до кісток, тож щелепи черепів, відтягнені шкірою, розімкнулись і навіки надали мертвим обличчям виразу безмежного жаху. Сама шкіра почорніла, мов скам’яніле дерево. Очі позападались і провалились усередину черепів. Одяг на всіх шістьох був химерний: старомодні костюми й важкі черевики на ногах. Ребра одного з трупів виступали крізь сорочку. Зате волосся залишилося таким самим, як за життя, й тепер звисало зі страшних голів, мов річкове баговиння. Кіті звернула увагу, що в одного з мерців дотепер збереглися розкішні каштанові кучері.

Товариші досі кликали її. Кіті дивувалася їхній глупоті.

— Я тут!

Подолавши раптовим зусиллям свій страх, вона обернулася й крикнула на цілу кімнату. Нік та Енн саме були поблизу. Почувши її голос, вони рвучко озирнулись, та, судячи з їхніх спантеличених поглядів, так і не помітили дівчини. Кіті сердито зітхнула й ступила до них. Коли вона зробила це, то відчула всім тілом дивний лоскотливий дотик.

Нік зойкнув. Енн упустила ліхтар.

— Краще ходіть сюди й погляньте, — напружено промовила Кіті. Товариші, однак, мовчали, тож вона додала: — Що за дідько? Що з вами таке?

Її гнів привів Ніка до тями.

— Т-ти поглянь на себе! — пробурмотів він. — Ти наполовину в стіні!

Кіті оглянула себе — і справді, з цього боку примара зберігалася: її живіт, груди й нога, що виступала вперед, стирчали з каміння так, ніби її розтяло навпіл. Там, де магія торкалася тіла, було чути легенький лоскіт.

— Навіть не мерехтить! — прошепотіла Енн. — Ніколи ще не бачила такої потужної ілюзії!

— Крізь неї можна пройти, — похмуро відповіла Кіті. — Там дещо є.

— Скарби?! — зрадів Нік.

— Ні.

За мить уся компанія зібралася біля стіни й непевно, один за одним, пройшла крізь примару. Камені навіть не ворухнулись. З іншого боку перепону зовсім не було видно.

Всі шестеро вражено вирячились на освітлені ліхтарями тіла.

— Я за те, щоб негайно забиратися звідси, — мовила Кіті.

— Ви погляньте на їхнє волосся! — прошепотів Стенлі. — І нігті! Гляньте, які вони довгі!

— Лежать, як сардини на тарілці...

— Як ви гадаєте?..

— Мабуть, позадихалися...

— Бачите — он дірка на грудях? Навряд чи вона з’явилася сама собою...

— Нам нема чого боятися! Вони ж старі! — пан Пенніфізер говорив упевнено, щоб підбадьорити інших—і себе, можливо, теж. — Погляньте на колір шкіри — це справжнісінькі мумії!

— З часів Ґледстона? — запитав Нік.

— Безперечно. Це видно з одягу. Кінець дев’ятнадцятого століття.

— Але ж їх шестеро... По одному на кожного з нас...

— Замовкни, Фреде.

— Але навіщо вони тут?..

— Може, їх принесли в жертву..

— Послухайте, пане Пенніфізере! Нам справді...

— Ні, але навіщо їх ховати за стіною? Який сенс?

— Може, це грабіжники? От їх і поховали живцем...

—... нам справді краще звідси піти!

— Так, можливо. Але, знову ж таки, навіщо їх ховати за стіною?

— І хто це зробив? А як же Чумне Закляття? Нічого не розумію. Якщо вони пробудили його...

— Пане Пенніфізере! — вигукнула Кіті, тупнувши ногою. Склепом прокотилося відлуння, й суперечка вмить ущухла. Кіті ледве говорила — їй досі стискало горло. — Тут є щось таке, чого ми не знаємо. Якась пастка! Ходімо! Забудьмо про ці скарби!

— Але ж ці кістки старі! — відповів Стенлі, вдаючи рішучий тон пана Пенніфізера. — Заспокойся, мала!

— Я тобі не «мала», злодюжко!

— А я згодна з Кіті, — мовила Енн.

— Але ж... любі мої! — пан Пенніфізер з удаваною безжурністю поплескав Кіті по плечу. — Так, я розумію: це дуже неприємне видовище. Але ж не можна надавати йому такого значення! Хоч як загинули ці бідолахи, їх поклали тут дуже давно — можливо, тоді, коли цей склеп ще тільки будували. Саме тому на примарній стіні, що ховає їхні трупи, немає плісняви — бачите? Стіни були ще чисті, коли ці люди зустріли свою смерть! — він показав на мертві тіла своїм ціпком. — Подумайте самі! Ці юнаки лежали тут ще до того, як могилу було запечатано! Інакше, вдершись сюди, вони пробудили б Чумне Закляття. А цього не було, бо ми самі щойно пробудили його!

Більшу частину групи його слова заспокоїли: хлопці кивнули й схвально мугикнули. Проте Кіті хитнула головою:

— Ось лежать шестеро мерців, що кличуть нас до себе. Ми були б дурнями, якби не звернули на них уваги.

— Пхе! Так вони ж старі! — судячи з полегшення у Фредовому голосі, хлопчина лише тепер зрозумів, що це означає. — Старі кістки, й квит!

Він насмішкувато копнув черевиком найближчий череп. Череп упав набік і трохи покрутився на підлозі, мов перекинутий глек.

— Кіті, люба! Вчися тамувати свої почуття! — зауважив пан Пенніфізер, дістаючи з кишені носовичка й витираючи лоба. — Ми вже відкрили саркофаг цього старого чорта — й земля під нами поки що не розступилась, еге ж? Підійди й поглянь, дитинко: ти цього ще не бачила. Там угорі лежить шовкова смертна сорочка — вона одна, мабуть, коштує цілого капіталу. П’ять хвилин, Кіті! Нам потрібні лише п’ять хвилин, щоб підняти сорочку й витягти гаманець і кришталеву кулю! Ми недовго тривожитимемо Ґледстонів сон!

Кіті не відповіла нічого. Вона обернулась — і, геть бліда, пройшла крізь перепону й вирушила до саркофага. Заговорити вона не наважувалась. Її гнів був спрямований як на себе — на власну слабкість і нерозважливий страх, — так і на ватажка. Його заперечення видавались їй занадто легковажними — напевно, все не так просто... Одначе Кіті не звикла відверто противитись його волі. До того ж вона знала, що більшість групи — на його боці.

За її спиною лунав тихий стукіт ціпка пана Пенніфізера. Старий засапався.

— Сподіваюся, люба Кіті, що ти... зробиш мені ласку... покласти саму кришталеву кулю... собі до торбини. Як бачиш, я вірю тобі... вірю беззастережно. Нам треба бути дужими ще п’ять хвилин, а потім ми навіки покинемо це закляте місце. Ходіть усі сюди. Приготуйте рюкзаки. Наша доля чекає нас!

Віко саркофага косо лежало на тім самім місці, звідки воно впало, одним краєм спираючись об могилу. Один ріжок під час падіння відколовся й тепер виднів серед плісняви трохи збоку. Ліхтар, що стояв на підлозі, весело палахкотів, але в пітьму розкритого поховання його світло не проникало. Пан Пенніфізер став у головах саркофага, притулив до нього ціпок і сперся об камінь. Усміхнувшись усій компанії, він заходився розминати пальці.

— Фредерику, Ніколасе! Підніміть вище ваші ліхтарі. Я хочу точно знати, чого саме я торкаюсь! — нервово захихотів Стенлі.

Кіті озирнулася. Тепер вона бачила крізь морок примарну стіну й знала про страшну таємницю, що ховається за нею. Дівчина глибоко зітхнула: «Навіщо? Незрозуміло...»

Вона обернулася назад до саркофага. Пан Пенніфізер нахилився, щось ухопив і потяг.

31

Шовкова сорочка піднялася з саркофага майже без звуку, з ледь-ледь чутним сухим шелестом. Від неї на всі боки полетіла хмара бурого пилу, наче спори з перестиглої порхавки. Пил трохи покружляв у перехрещеному промінні кількох ліхтарів, а тоді поволі осів. Пан Пенніфізер зібрав шовк і обережно поклав його на мармуровий краєчок саркофага. І лише після цього знову нахилився вперед і зазирнув усередину.

— Нижче світло! — прошепотів він.

Нік опустив ліхтар. Усі витягли шиї й теж поглянули.

— О-о... — зітхнув пан Пенніфізер, наче ласун, що сідає за обідній стіл і знає, що насолода вже близька. Відлуння відповіло йому цілим хором зітхань. Навіть Кіті на мить забула про свої побоювання.

Всі вони знали це обличчя незгірше за свої власні. Воно було центром лондонського життя, його можна було побачити в будь-якому громадському місці. Вони бачили його тисячі разів — на статуях, пам’ятниках, стінах. Цей профіль прикрашав шкільні підручники, урядові бланки, вуличні плакати, святкові транспаранти на ярмарках. Це обличчя владно й суворо дивилося на людей, що гуляли майданами; позирало з фунтових банкнот, зібганих у кишенях. Хоч куди люди поспішали, хоч чим займалися, в усіх буденних надіях і тривогах обличчя Ґледстона постійно було з ними, спостерігаючи за їхнім скромним життям.

Тут, біля його могили, вони дивились на це обличчя зі страхом упізнання.

Його було, вочевидь, майстерно відлито з золота — посмертну маску, гідну засновника імперії. Тіло ще не захололо, а умільці вже зняли гіпсову копію, виготовили форму й заповнили її розтопленим металом. Під час похорону маска знову лягла на обличчя — нетлінний образ, якому належало вічно дивитися в пітьму, поки тіло під ним гнитиме. То було старече лице: гачкуватий ніс, тонкі вуста, запалі щоки, на яких виднів натяк на бакенбарди, — зрите тисячею дрібних зморщок. Очі, що глибоко позападали в ямки, залишилися порожніми — в масці зробили щілини. Два чорні отвори зирили у вічність. Людям, що з роззявленими ротами оглядали маску, здавалося, ніби вони бачать обличчя якогось давнього імператора, наділеного безмежною владою.

З-під маски було видно подушку сивого волосся.

Він лежав прямо, в позі, що нагадувала тіла в потаємному кінці склепу, згорнувши руки на грудях. Від пальців залишилися самі кістки. На ньому був чорний костюм, застібнутий на всі ґудзики, досить щільно натягнутий на ребрах, але огидно провислий в усіх інших місцях. Подекуди працьовита черва проточила матерію, й крізь неї щось біліло. Черевики були невеликі, чорні й вузькі; їхня потьмяніла шкіра взялася тонким шаром пороху.

Тіло спочивало на червоних єдвабових подушках — на високій полиці, що займала з половину ширини саркофага. Кіті ще розглядала золоту маску, а її товариші вже зацікавились нижчою полицею, що тяглася вздовж першої.

— Гляньте, як світиться... — прошепотіла Енн. — Неймовірно!

— Тут усе варто брати! — по-дурному всміхнувся Стенлі. — Ніколи ще не бачив такої аури! Щось тут більш потужне, щось — менш, але силу має все, навіть плащ!

Поверх колін було акуратно складено чорно-пурпурове вбрання з маленькою золотою застібкою.

— Плащ Засновника! — прошепотів пан Пенніфізер. — Наш друг і добродійник хоче його одержати. Будь ласка! А ви подивіться на решту скарбів...

Скарби громадилися купкою на нижній полиці — оті чудові могильні скарби, по які вони сюди прийшли. Кілька золотих речей — статуетки тварин, візерунчасті скриньки, оздоблені самоцвітами мечі й кинджали; чорне оніксове намисто; маленький трикутний череп невідомої істоти; два запечатані сувої. Ближче до голови лежало щось маленьке й кругле, загорнуте в запорошену чорну матерію, — напевно, та сама віща кришталева куля. Біля ніг, між баклагою з кришечкою у вигляді собачої голови й потьмянілою циновою чашею, у скляній посудині спочивав єдвабовий гаманець. А поряд — чорна торбинка, застібнута бронзовою пряжкою. Поруч із тілом — церемоніальний меч, завдовжки мало не з сам саркофаг, а біля нього — посох із почорнілого дерева, простий, без прикрас, хіба що з набалдашником у формі пентакля.

Навіть Кіті — не маючи здібностей своїх товаришів — відчувала, яку силу випромінюють ці речі. Повітря довкола них аж бралося хвилями.

Пан Пенніфізер зненацька випростався.

— Гаразд, до діла! Розкрийте рюкзаки і тримайте їх напоготові. Зараз ми все це заберемо... — він позирнув на годинник і зойкнув. — Майже перша година ночі! Ми змарнували забагато часу.. Енн, ви перша!

Він нахилився над саркофагом і заходився брати речі обома руками.

— Ось! Єгипетські, якщо я не помиляюсь... Ось гаманець... Обережно. Енн! Рюкзак уже повний? Добре... Стенлі, тепер твоя черга!

Поки її товариші спустошували саркофаг, Кіті стояла збоку, розстебнувши рюкзак і безпорадно опустивши руки. Тривога, що огорнула її в закапелку з мертвими тілами, прилинула знову. Дівчина позирала то в бік примарної стіни, то назад — до входу, й по шкірі в неї пробігав мороз, а уява малювала найстрахітливіші картини. До цієї тривоги додавалося ще й розчарування. Ніколи ще її мрія — повалити чарівників і повернути владу простолюду — не була такою далекою від того, що коїли пан Пенніфізер та його спільники! І які неоковирні були їхні дії! Відверта жадібність її товаришів, розчервоніле й спітніле обличчя старого ватажка, брязкіт коштовних речей у розкритих рюкзаках — усе це зненацька здалося їй безмежно бридким. Насправді Спротив — просто банда злодіїв та розкрадачів могил, і вона, Кіті — одна з них!

— Кіті! Сюди!

Стенлі з Ніком наповнили свої рюкзаки і відійшли вбік. Настала її черга. Кіті наблизилася до пана Пенніфізера. Той нахилився глибше, ніж досі, його плечі й голова зникли всередині саркофага. Він на мить виринув, передав їй маленьку поховальну урну й горщик, оздоблений зміїною головою, і нахилився знову.

— Ось! — його голос віддався дивним відлунням усередині саркофага. — Бери плащ... І посох теж. Це все для добродійника пана Гопкінса, який... о-ох! — так чудово допоміг нам. Ні, звідси не дотягтися... Стенлі, подайте мені, будь ласка, оті речі!

Кіті взяла посох і запхала плащ на самісіньке дно рюкзака, злегка здригнувшись від дотику до холодної й трохи засмальцьованої матерії. Вона бачила, як Стенлі підібрався до краю саркофага й перехилився всередину — його ноги майнули в повітрі. Пан Пенніфізер, що стояв навпроти, притулився до стіни, витираючи лоба.

— Залишилося кілька дрібниць, — пропихкотів він. — А тоді ми... Хай тобі дідько, хлопче! Невже не можна бути обачнішим?

Стенлі — мабуть, із надмірного завзяття — втратив рівновагу й перекинувся до саркофага, впустивши свій ліхтар на підлогу.

Долинув глухий удар.

— Дурню! Якщо ти що-небудь розіб’єш...

Пан Пенніфізер нахилився над саркофагом, та не побачив нічого: там було темно. Чути було тільки шурхіт — Стенлі незграбно вовтузився всередині.

— Вилазь. Тільки обережно! Не зачепи кришталеву кулю!

Кіті підняла з підлоги ліхтар, пошепки лаючи бовдура Стенлі. Він завжди був роззявою, але отак упасти в саркофаг — це занадто навіть для нього. Перебравшись через розбите віко, вона підняла ліхтар над саркофагом, але тут-таки відсахнулася — так раптово й хутко визирнула звідти голова Стенлі. Кашкет сповз йому на обличчя, геть затуливши очі.

— Гоп! — вигукнув він огидним пискливим голосом. — Який я незграба!

Кіті аж кров закипіла в серці:

— Що це за витівки? Ми ж тут не бавимось!

— Мерщій, Стенлі! — вигукнув пан Пенніфізер.

— О, пробачте. Пробачте!

Одначе Стенлі, здавалося, аж ніяк не почувався винним. Він навіть не поправив кашкет і вилазити з саркофага не квапився.

Пана Пенніфізера це вже розсердило.

— Ану вилазь, хлопче, — гукнув він, — бо скуштуєш мого ціпка!

— Вилазити? О, залюбки!

Голова Стенлі загойдалась туди-сюди, ніби під музику, яку було чути лише йому самому. Потім, на превеликий подив Кіті, голова зникла й за хвилину виринула знову. Здавалося, що хлопця це тішило, наче малу дитину: він повторював цю витівку, невиразно регочучи й бурмочучи.

— Ось ви мене бачите! — верещав він з-під кашкета. — А ось — не бачите!

— Хлопець збожеволів, — сказав пан Пенніфізер.

— Вилазь негайно, Стенлі! — промовила Кіті вже іншим голосом. їй зненацька шалено тьохнуло серце.

— То я Стенлі? — перепитала голова. — Стенлі... А що, мені пасує! Старе поважне британське ім’я. Пан Ґ. був би задоволений!

Фред тепер стояв поруч із Кіті.

— Агов... — він незвично завагався. — А чого це в нього так змінився голос?

Голова завмерла, а потім кокетливо похилилася набік.

— Еге ж, — обізвалась вона. — Справді цікаво! І хто ж угадає перший?

Кіті поволі позадкувала. Фред мав рацію. Цей голос аж ніяк не нагадував Стенлі.

— Тільки не думай тікати, дівчатко! — голова шалено загойдалася. — Тільки клопоту наробиш. Ану, подивлюсь на вас ближче!

З саркофага з'явилась кощава рука, що стриміла з ветхого чорного рукава. Голова знову схилилася набік. Висохлі пальці обережно зняли кашкет з обличчя й начепили його на голову набакир.

— Отак буде краще! — промовив голос. — Тепер нам чітко видно один одного!

Під кашкетом блиснуло золотом обличчя, яке не було обличчям Стенлі. Довкола стирчали пасма сивого волосся.

Енн зойкнула й кинулася до сходів. Голова здивовано здригнулась:

— От нахаба! Ми ще навіть не познайомились!

Кощава рука майнула до саркофага, щось звідти витягла й пожбурила навздогін Енн. Кришталева куля з гуркотом упала біля підніжжя сходів і покотилася назустріч утікачці. Енн заверещала й розтяглася на підлозі.

Усі бачили, як куля пролетіла в повітрі. Бачили, як вона впала. Тепер усі поволі обернулися назад до саркофага, з якого щось піднімалося — ліниво, незграбно, клацаючи кістками. Нарешті воно випросталось, огорнуте пітьмою, обтрусило з сурдута порох і забурмотіло, мов стара баба:

— Тільки погляньте, який тут бруд! Пана Ґ. це вкрай засмутило б. Та ще й черва проїла його білизну! Всюди, куди не світить сонце, самісінькі діри!

Істота раптом нахилилася, простягла руку й підхопила довгими висохлими пальцями ліхтар, що лежав на підлозі біля саркофага. Тоді підняла його, мов нічний сторож, і по черзі оглянула спотворені зі страху обличчя. Шийні хребці тріщали, коли череп обертався, й золота посмертна маска сяяла з-під вінця довгого сивого волосся.

— Отже...

Голос, що лунав з-під маски, не мав постійного тону. Він змінювався з кожним звуком, стаючи то по-дитячому пискливим, то басовитим і хрипким, то чоловічим, то жіночим, то гаркаючи по-ведмежому. Чи то істота ніяк не могла обрати щось одне, чи просто тішилася різноманіттям.

— Отже... — повторила вона. — Ви всі тут. П’ять самотніх душ, глибоко під землею, й тікати нема куди. Ну, то як вас звуть?

Кіті, Фред і Нік застигли на півдороги до залізних ґрат. Пан Пенніфізер стояв ще далі — він притулився до стіни над кам’яною полицею. Найближче до сходів була Енн, та вона лише мовчки схлипувала, лежачи на підлозі. Ніхто з них не міг примусити себе відповісти.

— Ну ж бо відповідайте! — золота маска схилилася набік. — Я намагаюся бути дружнім до вас! А це велика ласка з мого боку, якщо врахувати, що я тільки-но прокинувся й виявив, що в моїх речах порпається усміхнений дурник у завеликому кашкеті. Ба більше — гляньте, що сталося з моїм поховальним убранням! Це все він пороздирав, поки борсався. От уже діточки пішли тепер! До речі, який у нас нині рік? Агов, дівчино! Ота, що не рюмсає! Ану, скажи!

Кіті пересохлими губами ледве промовила відповідь. Золота маска кивнула:

— Так я й думав, що минуло чимало літ! Чому? З нудьги, скажете ви? Ваша правда. А ще з болю! Це така мука — ви не повірите! Така мука, що я просто не можу зосередитись — і з болю, і з самоти, й через оту черву, що точить мене в пітьмі! Хтось слабший на моєму місці збожеволів би. Тільки не я! З болем я дав собі раду багато років тому, а решту витерпів... А тепер, коли тут стало трохи ясніше і є з ким побалакати, я можу щиро зізнатись вам: мені добре! — кістяк ляснув кощавими пальцями й застрибав туди-сюди. — Трохи закляк — і не дивно, м’язи вже згнили! — та це мине. Всі кістки на місці? Зараз перевіримо... А речі всі на місці? Ні... — голос посмутнів. — Якісь мишенята прийшли і все поцупили. От бридкі мишенята! Зараз переловлю їх за хвости й повисмикую вуса!

Кіті тим часом поволі опускала руку в торбину, під плащ та інші речі, намацуючи кулю з елементалями. Нарешті вона знайшла її й стиснула в спітнілій долоні. Кіті відчувала, що поруч Фред робить те саме, тільки не так спритно; вона боялася, що кістяк зверне увагу на шурхіт. І заговорила — радше для того, щоб відвернути цю увагу, ніж на щось сподіваючись.

— Будь ласка, пане Ґледстоне! — пробурмотіла вона. — Усі ваші речі тут. Ми охоче повернемо вам їх цілими й неушкодженими.

Кістяк з огидним скреготом озирнувся на сто вісімдесят градусів. Нічого там не побачивши, він здивовано схилив череп набік і тоді обернувся назад.

— До кого це ти звертаєшся, дівчатко? — перепитав він. — Чи не до мене?

— Е-е... так. Я думала...

— Що я — пан Ґледстон? Ти що, божевільна чи дурна, як курка?

— Е-е...

— Поглянь на цю руку! — кощава долоня покрутилася на зап’ястку. — Поглянь на цей таз! На ці ребра! — з кожним разом пальці кістяка відсували ветху матерію вбік, оголюючи пожовклі кістки. — Поглянь на це обличчя! — золота маска на мить піднялася, й Кіті побачила череп з вишкіреними зубами та порожніми очними ямками. — Скажи щиро, дівчатко, невже тобі здається, ніби пан Ґледстон живий?

— Е-е... Мабуть, ні...

— Мабуть? Відповідь одна: ні! Ні, він не живий. «Чому?» — спитаєш ти. Бо він помер! Помер сто десять років тому й давно згнив у цій могилі. «Мабуть, ні...» Що це за відповідь? Дурепа ти, дівчатко, й друзі твої так само! До речі... — кощавий палець показав на бронзову табличку збоку саркофага. — Ви читати вмієте?

Кіті мовчки хитнула головою. Кістяк насмішкувато вхопився руками за череп:

— Не вміють читати по-шумерськи, а порпаються в Ґледстоновій могилі! То ви не прочитали, що тут написано: «Залиште Славетного Проводиря спочивати з миром»?

— Ні, не прочитали. Пробачте, будь ласка...

— А далі — про «вічного сторожа», «страшну помсту» й «вибачення не приймаються»?

— Ні, не читали...

Краєм ока Кіті побачила, що Фред трохи опустив свою торбину, не виймаючи з неї правої руки. Отже, він готовий...

— Ну, то чого ж ви сподівалися? Неуцтво карають по заслузі, цього разу вельми неприємною смертю. Оті, перші, теж довго просили прощення. Якби ви бачили, як вони повзали навколішки і благали помилувати їх! Онде вони лежать, — кощавий палець тицьнув у бік примарної стіни. — Ох і нетерплячі були хлопці!. Вже за кілька тижнів прийшли. Один, пам'ятаю, був особистим секретарем пана Ґ. — відданий нівроку чолов'яга: не тільки копію ключа зробив, а ще й Чумне Закляття якось розігнав. Ну, я їх поприбирав, щоб не смітити в могилі; якщо будете слухняні, я й з вами вчиню так само. Ану, зачекайте...

Кістяк перекинув здерев’янілу ногу через край саркофага. Кіті з Фредом перезирнулись, водночас вихопили з рюкзаків кулі з елементалями й пожбурили їх у кістяк. Той обурено махнув рукою, й щось невидиме зупинило кулі в повітрі: вони важко впали на підлогу, та не вибухнули, а зменшились і зникли з жалюгідним чваканням — на плитах залишились тільки дві чорні плямки.

— Я справді не хочу, щоб тут смітили, — з докором промовив кістяк. — За часів пана Ґ. люди були охайніші!

Пан Пенніфізер витяг із свого рюкзака срібний диск і, спершись на ціпок, жбурнув свою зброю в кістяк збоку. Диск врізався в передпліччя запорошеного костюма й міцно застряг там. З-під маски долинув пронизливий вереск:

— О, моя сутність! Ой, як боляче! Срібла я справді не переношу! Ану, чи сподобається тобі, якщо я отак накинусь на тебе, стариганю!

З-під маски вилетіла яскраво-зелена блискавка і вдарила пана Пенніфізера в груди так, що старий відлетів аж до стіни і сповз на підлогу. Кістяк задоволено мугикнув і обернувся до решти товариства:

— Отак! Нехай знає!

Проте Фред знову почав діяти. Він хутко діставав з потаємних кишень один за одним срібні диски і жбурляв їх у кістяк. Від першого диска кістяк ухилився, через другий перестрибнув, третім йому зрізало пасмо сивого волосся. Тепер він уже зовсім вибрався з саркофага і, здається, повернув собі колишню силу: за кожним новим стрибком чи кроком він ставав спритніший, аж поки його порухи зробились майже непомітні.

— От потіха! — кричав він, крутячись і підскакуючи. — Красненько вам дякую, хлопці!

Фредів запас дисків здавався невичерпним: вони линули дощем, поки Нік, Енн і Кіті відступали до сходів. Аж тут ще одна зелена блискавка хлиснула Фреда по ногах. Хлопець упав на підлогу, але тут-таки підхопився — хитаючись, кривлячись із болю, однак цілком собі живий.

Кістяк здивовано зупинився.

— Отакої! — вигукнув він. — Природна стійкість до магії! Не бачив такого ще з празьких часів! — він замислено постукав себе кощавим пальцем по золотих вустах. — Що ж мені з цим робити? Цікаво... Треба подумати. Ага, ось! — одним стрибком він повернувся до саркофага й заходився щось там шукати. — Ану, посунься, Стенлі! Мені потрібен... ось! Так я й думав! — його рука витягла звідти церемоніальний меч. — Отут немає ніякої магії. Просто шмат доброї імперської сталі. Ану, рябий, чи встоїш ти перед нею? Подивимось!

Занісши меч над головою, він рушив уперед. Фред не здригнувся — дістав з кишені свого викидного ножа і, клацнувши, відкрив його.

Кіті була вже коло ґрат, але нерішуче зупинилася біля підніжжя сходів. Нік з Енн тим часом вибігли нагору — вона чула їхній гарячковий тупіт. Сама ж дівчина дивилася на пана Пенніфізера—стійкість до магії не підвела його й тепер. Він рачкував у бік Кіті. Хоч як її чуття волало: «Тікай! Тікай!», вона майнула назад до склепу, підхопила старого під пахви й щосили поволокла його до сходів.

За спиною в неї пролунав шалений Фредів крик. Потім щось свиснуло — і м’яко гупнуло.

Кіті потягла пана Пенніфізера вперед із такою силою, якої вона й сама не сподівалася.

Вони вже проминули ґрати й піднялися на кілька сходинок. Пан Пенніфізер тепер ішов власними ногами. В одній руці він досі стискав свого ціпка, другою хапався за куртку Кіті. Дихав старий часто й важко. Говорити він не міг. Ліхтарів у них не залишилося, тож вони піднімались у цілковитій темряві. Кіті спиралася на посох із могили, намацуючи ним сходи.

Ззаду й водночас знизу долинув голос:

— Аго-ов! Чи є хтось там, нагорі? Мишенята заховалися за шпалери! Ану, скільки їх там? Одне... Двоє! Ой, лишенько, одне ще й кульгаве!

Лице Кіті геть облипло павутинням. Дихання пана Пенніфізера перетворилося на хрипкий стогін.

— Може, повернетесь до мене? — благав голос. — Я такий самотній! А ваші друзі більше не хочуть зі мною розмовляти...

Дівчина відчула, як вуста пана Пенніфізера шепочуть їй у вухо:

— Мені... мені треба... перепочити.

— Ні! Ходімо!

— Не можу.

— Якщо ви не спуститесь униз, тоді... Тоді мені доведеться піднятись нагору!

Глибоко під землею зарипіли металеві ґрати.

—Ходімо!

Ще одна сходинка, ще одна... Кіті не пам’ятала, скільки їх, — та й будь-що вона давно вже заплуталася в рахунку. Вихід, напевно, вже близько. Та пан Пенніфізер слабшав з кожним кроком... Він висів на ній мертвим тягарем.

— Будь ласка! — шепотіла вона. — Ще трохи!

Аж нарешті старий зупинився зовсім. Кіті відчувала, як він корчиться поруч, борючись за кожен подих. Марно вона тягла його за руку, благала обізватися.

— Пробач, Кіті...

Дівчина здавалася. Вона притулилася до увігнутої стіни, взяла з пояса ніж і стала чекати.

У темряві зашурхотіла матерія. Щось затріщало. Кіті занесла ніж...

Усе вщухло.

Аж ось пан Пенніфізер коротко зойкнув — і його потягло в пітьму. Щойно він був тут, а наступної миті вже зник. Хтось потяг від неї сходами щось важке — бум, бум, бум...

Кіті заціпеніла десь на п’ять секунд. А тоді помчала нагору, крізь жмутки павутиння — так, ніби його тут і не було, — раз по раз налітаючи на стіну, спотикаючись на нерівних сходинках. Врешті побачила попереду прямокутник сірого світла — й вилетіла до похмурого просторого нефу, де у вікна світили вуличні ліхтарі, а статуї чарівників безжально спостерігали за її відчаєм.

Кіті прожогом майнула через трансепт, ледве не зачепивши кількох постаментів і перекинувши ряд дерев’яних стільців, — гуркіт від їхнього падіння розлігся всім величезним простором. Обминувши спочатку одну, тоді другу велетенську колону, дівчина трохи сповільнила біг — і тепер, коли могила залишилася далеко позаду, мовчки заридала.

Тільки тепер вона зрозуміла, що, можливо, крутнула ключем у замку.

— Кіті! — долинув з пітьми тихенький голосок.

Серце дівчини шалено тьохнуло. Виставивши перед собою ніж, вона позадкувала.

— Кіті, це я!

Вона побачила тоненький промінець ліхтарика й зблідле, з запалими очима обличчя Енн; та ховалася за високою дерев’яною кафедрою.

— Тікаймо! — непевним голосом промовила Кіті. — Де двері?

—А де Фред? І пан Пенніфізер?

— Енн, де двері?! Можеш пригадати?

— Ні... Можливо, там... У темряві нічого не розібрати. Але...

— То ходімо! Вимкни поки ліхтарика!

Кіті підтюпцем побігла вперед. Енн пошкутильгала за нею. Спочатку дівчина в паніці мчала невідомо куди, не розбираючи дороги. Мерзотна підземна темрява паморочила їй голову, заважала думати. Однак тут, хоч і в пітьмі, повітря принаймні було свіже — це допомагало зосередитись і зорієнтуватись. Високо вгорі виднів ряд блідих вікон — вони знов опинилися в нефі, з протилежного боку від дверей, що вели до аркади. Кіті зупинилась і зачекала, поки Енн наздожене її.

— Двері отам, навпроти!—прошепотіла вона. — Обережно!

— А де?..

— Не питай! — Кіті ступила ще кілька кроків уперед. — А де Нік?

— Пропав. Я не бачила...

Кіті вилаялась крізь зуби:

— Ну й грець із ним.

— Кіті... я загубила торбину..

— Тепер уже однаково. Ми загубили все.

Тільки сказавши це, Кіті раптово усвідомила, що досі стискає в лівій руці магічний посох. Це її трохи здивувало: під час своєї гарячкової втечі вона його зовсім не помічала. Рюкзак із плащем та іншими скарбами залишився десь унизу, на сходах.

— Що це було?

Вони застигли серед темного простору нефу.

— Я нічого не чула...

— Ніби шаркотіння. Чуєш?

— Ні... Не чую. Ходімо!

Ще кілька кроків... Вони радше відчули, ніж побачили високу колону попереду. Кіті обернулася до Енн:

— Коли обійдемо колону, нам знадобиться ліхтарик, щоб відшукати двері. Я не знаю, чи далеко вони.

— Гаразд...

Аж тут просто за їхніми спинами пролунав хуткий шурхіт. Товаришки з вереском майнули звідти в різні боки. Кіті спіткнулась об колону, втратила рівновагу й ляпнулася на підлогу. Ніж вискочив у неї з пальців. Вона вмить підхопилась і озирнулась...

У темряві було чути лише тихенький скрегіт. Ліхтарик лежав на підлозі: жалюгідний промінець падав на підніжжя колони. Енн ніде не було видно.

Кіті потихеньку позадкувала за колону.

Двері до аркади були десь поблизу — Кіті знала це напевно, але де саме, визначити не могла. Не випускаючи посоха, вона кралася вперед із простягнутою рукою, сліпо намацуючи нею шлях уздовж південної стіни нефа.

На її подив і майже нестерпне полегшення, пальці невдовзі торкнулися дерева, і в обличчя потягло справжнім холодним, свіжим повітрям. Двері було трохи прочинено. Кіті заходилася шукати клямку, щоб відчинити двері й протиснутись надвір...

Аж тут вона почула знайомий звук — десь у нефі, зовсім поруч. Тихий стукіт ціпка кульгавої людини.

Кіті затамувала подих. Вона заклякла на самісінькому порозі абатства. Стук, стук... І тихенький-тихенький шепіт:

— Кіті... допоможи...

Цього не може бути. Не може! Вона ступила в бік аркади — й зупинилася.

— Кіті... будь ласка...

Голос був немічний, кроки — непевні.

Дівчина міцно заплющила очі, глибоко зітхнула й прослизнула назад.

Хтось пробирався серединою нефу, кволо промацуючи дорогу ціпком. Було надто темно, щоб розгледіти, хто це такий. Чоловік, здавалося, заблукав: він тинявся туди-сюди, тихо покашлював і кликав її. Кіті спостерігала за ним з-за колони, сахаючись і ховаючись щоразу, як він обертався до неї. Судячи з того, що дівчина бачила, то цілком міг бути він: той самий зріст, постать, хода. Голос також видавався знайомим, та серце водночас підказувало, що це обман. Ця тварюка, мабуть, хоче заманити її до пастки. І все ж таки Кіті не могла просто так повернутись і втекти, не дізнавшись нічого напевно, — щоб потім усе життя думати, що вона кинула тут пана Пенніфізера самого, ще живого... Тепер їй було потрібно одне — ліхтар.

На підніжжя сусідньої колони досі падав промінець світла: ліхтарик Енн лежав на тім самім місці, де вона його загубила. Кіті дочекалася, поки кульгава постать відійде трохи далі, тихо по-котячому прокралася вперед, стала на коліна й підхопила ліхтарик; тут-таки вимкнула його й позадкувала в пітьму.

Постать ніби помітила її. На півдороги до іншої стіни нефу вона зупинилась, обернулась і немічно зітхнула:

— Там... хтось є?

Кіті, сховавшись за колоною, мовчала.

— Будь ласка... воно скоро знайде мене!

Застукотів ціпок. Стукіт поволі наближався до неї.

Кіті прикусила губу. Зараз вона вискочить, увімкне ліхтарик, погляне — і втече. Проте страх не давав їй ворушитись: ноги й руки заніміли.

Стук, стук... Аж тут вона почула, як ціпок упав і покотився кам’яною підлогою, а потім — глухий удар від падіння тіла.

Кіті прийняла рішення. Затиснувши ліхтарик у зубах, вона дістала з кишені штанів маленьку срібну підвіску бабусі Гірнек, холодну й важку. Тоді знову взяла ліхтарик рукою, увімкнула його — і виступила з-за колони.

Просто перед нею, безжурно притулившись до колони і впершись рукою в бік, стояв кістяк. Золота його маска блищала в промінні ліхтарика.

— Сюрприз! — вигукнув він і кинувся на неї.

Кіті з криком відсахнулась, випустила ліхтарик і виставила підвіску назустріч темряві, що насувалася. Свиснув вітер, затріскотіли кістки, долинув хрипкий зойк:

— Ой! Так нечесно!

Постать зупинилася на півдороги. Кіті вперше розгледіла її очі: дві червоні вогненні цятки, в яких зараз спалахнула прикрість.

Кіті позадкувала, держачи й далі перед собою срібну підвіску. Очі кралися навздогін, крутячись туди-сюди, коли вона ворушила підвіскою.

— Кинь це негайно, дівчатко! — роздратовано говорив кістяк. — Воно пече мене! Мабуть, надійна річ: така маленька — і така потужна!

— Назад! — вигукнула Кіті. Двері до аркади були десь позаду неї.

— Я не можу цього зробити! Розумієш, у мене наказ! До речі, навіть два! По-перше, і насамперед, охороняти Ґлед-стонове майно. Ану, перевірмо... Чудово, Гонорію! Тут усе гаразд. А по-друге, знищити всіх, хто вдереться до могили. Які тут у нас успіхи? Десять із дванадцяти? Непогано, але ще не бездоганно. I ти, дівчатко, — номер одинадцятий!

Кістяк раптово майнув уперед. Кіті відчула помах кощавих пальців у темряві. Вона скрикнула, відсахнулась і підняла підвіску. Полетіли зелені іскри, пролунав звірячий крик:

— Ой! Хай тобі дідько! Кинь це!

— Тепер я не можу цього зробити, — відповіла Кіті. Вона відчула за спиною холодний вітерець, позадкувала ще на два кроки — й мало не налетіла на відчинені двері. Обігнувши їх, вона спустилась на одну сходинку — і опинилась в аркаді.

Кістяк тепер був лише темним силуетом на дверях. Він погрозив кулаком:

— Треба було принести тобі меча, Кіті! Я навіть думаю, чи не піти по нього...

Аж тут він заціпенів і схилив набік голову. Щось привернуло його увагу.

Кіті поволі, але впевнено задкувала аркадою.

— Зорі... Я й забув про них...

Постать на дверях раптом підскочила й стала на підвіконня, дивлячись на небо.

— Скільки їх... Які вони блакитні та яскраві... наче перлини...

Хоч Кіті була тепер у дальньому кутку аркади — за кілька метрів від кістяка — й відступала дедалі хутчіше, їй було чути, як він вдихає свіже повітря й щось бурмоче собі під ніс, раз по раз радісно скрикуючи. Здавалось, він зовсім забув про її існування.

— Ні каміння... ні черви... як тут чудово! Ні цвілі, ні порохнявої могильної тиші... нічогісінько! Скільки зірок... і скільки простору..

Кіті завернула за ріг — і щодуху помчала до виходу.

32

Натаніелів лімузин промчав південними передмістями Лондона — промисловими районами, забудованими цегляними спорудами та алхімічними заводами, де над будинками вічно висів червонястий смоґ, що лиховісно відсвічував у променях надвечірнього сонця. Задля швидкості й зручності шосе, яким чарівники їздили з аеропорту до центру, було піднято на естакаду, що проходила над лабіринтом брудної глухомані. їздили нею мало, а довкола тяглися суцільні дахи, тож вряди-годи здавалося, ніби автомобіль самотньо пливе серед цеглясто-червоних хвиль. Натаніель неуважно оглядав це море дахів, занурившись у власні думи.

Водій був мовчазний, як і всі водії поважних осіб, і, попри всі Натаніелеві зусилля, жодних подробиць про вчорашню катастрофу не розповідав.

— Я сам майже нічого не знаю, сер, — говорив він. —Але цього ранку біля мого дому було повно людей. Простолюд у паніці, сер. Переляканий. Дуже переляканий. Безладдя, та й годі.

Натаніель подався вперед:

— Яке безладдя?

— Здається, тут замішане якесь чудовисько, сер.

— Чудовисько? Яке саме? Чи не здоровенна кам’яна людина, огорнута темрявою?

— Не знаю, сер. Ми вже під’їздимо до абатства. Там збираються міністри.

У Вестмінстерському абатстві? Натаніель, украй невдово-лений, умостився на сидінні глибше і змусив себе заспокоїтись. Поволі все з’ясується. Цілком можливо, що ґолем завдав нового удару — тоді доповідь про події в Празі виявиться якнайдоречнішою. Натаніель перебрав усе, що йому було відомо, силкуючись зрозуміти, що й до чого, й міркуючи про те, чи вважатимуть його місію вдалою. В цілому виходило, що «плюси» якщо й переважали, то зовсім трохи.

До успіхів він зарахував рішучий удар, завданий ворогові: за допомогою Арлекіна йому вдалося знайти джерело пергаментів для виготовлення ґолемів і знищити його. Він дізнався, що до цієї справи замішаний той самий страшний бородатий найманець, і що за ним стоїть якась таємнича постать, причетна — якщо вірити найманцеві — і до минулої Лавлейсової змови. Існування такого зрадника — новина, безперечно, важлива. Мінусом, однак, є те, що Натаніель так і не довідався, хто ж цей зрадник. Звичайно ж, довідатись про це було б украй важко, навіть бідолаха Кавка не знав його імені...

Натаніель нервово засовався на сидінні, пригадавши свою обіцянку старому чарівникові. Чеські шпигуни, діти Кавки, вочевидь, ще живі й перебувають у британській в’язниці. Якщо це так, то Натаніелеві буде вкрай важко добитись їхнього звільнення. Проте чи так це важливо? Кавка все одно мертвий! Отож про обіцянку можна спокійно забути. Та попри всю цю бездоганну логіку Натаніель виявив, що не може викинути все це з голови. Сердито труснувши головою, він повернувся до серйозніших речей.

Особа зрадника — досі загадка, але найманець дав хлопцеві один важливий ключ. Той, хто найняв його, знав, що Натаніель вирушає до Праги, й наказав найманцеві вдатися до відповідних дій. Водночас Натаніелева подорож була цілковито несподіваною для нього самого й зберігалась у таємниці. Майже ніхто про неї не знав.

А хто все ж таки знав? Натаніель перелічив їх на пальцях однієї руки. Він сам; звичайно ж, Вайтвел — саме вона його й послала туди; Джуліус Теллоу — той був присутній на нараді. А ще — заступник міністра закордонних справ, що давав Натаніелеві настанови перед польотом: Вайтвел просила його підготувати мали й документи. І все. Хоча... зачекайте-но... Натаніелеві пригадався ще один момент. Ота зустріч із Джейн Фаррар у вестибюлі, коли вона застосувала Чари... Чи не бовкнув він тоді чого зайвого? Згадати було важко: її закляття трохи запаморочило йому голову. Ні, не виходить... Нічого згадати він не міг.

Та навіть у цьому разі коло підозрюваних було досить вузьке. Натаніель замислено гриз ніготь. Тепер слід бути вельми обережним... Найманець сказав ще дещо: у його наймача багато слуг. Якщо зрадник так близько, як тепер видавалося Натаніелеві, треба стежити за кожним своїм кроком. Хтось із носіїв влади таємно використовує ґолема, керуючи ним за допомогою магічного ока. Звичайно ж, він не хоче, щоб Натаніель продовжував своє розслідування. Можливі замахи на його життя. Треба, щоб Бартімеус увесь час був поблизу..

Проте, незважаючи на всі ці тривоги, на той час, коли естакада нарешті закінчилась і автомобіль опинився в центрі Лондона, хлопець був дуже задоволений собою. Будь-що він запобіг появі в столиці нового ґолема — і за це його, безперечно, похвалять по заслузі. Відразу почнеться розслідування, і зрадника викриють. Передусім треба доповісти про все Вайтвел та Деверо. Вони облишать геть усі справи, аби його вислухати.

***

Ця щаслива впевненість, одначе, похитнулася ще до того, як автомобіль під’їхав до Вестмінстера. Наближаючись до Темзи, Натаніель почав помічати дещо незвичне: купки простолюду юрмилися вулицями, жваво про щось балакаючи, а бруківку було захаращено всіляким сміттям — камінням, уламками димарів та друзками скла.

Сам Вестмінстерський міст було перекрито нічною поліцією, і охорона перевірила в шофера документи, перш ніж пропустити його. З мосту Натаніель побачив, що над конторською будівлею, нижче за течією Темзи, здіймається густий дим. Годинник на стіні будівлі було розбито, стрілки відірвано і встромлено в стіну. Вздовж набережної так само купчилися роззяви, що було кричущим порушенням закону про громадську поведінку.

Проминувши будівлю Парламенту, автомобіль під’їхав до сірої брили Вестмінстерського абатства, де рештки Натані-елевої самовпевненості розвіялися вщент. Газон біля західного входу було геть заповнено службовими фургонами «швидкої допомоги» й нічної поліції, а також численними блискучими лімузинами. Над капотом одного з них майорів золотий прапорець Деверо. То сам прем’єр-міністр також тут...

Натаніель вискочив з автомобіля і, махнувши посвідченням перед носом охорони на дверях, увійшов до собору. Усередині все аж кипіло. Чарівники з Міністерства внутрішніх справ сновигали нефом у супроводі своїх бісів — вимірювали, записували, переглядали кожен камінь, шукаючи доказів. З ними були десятки службовців Державної безпеки й нічних полісменів у сірій уніформі. Повітря аж гуло від приглушених розмов.

Жінка з Міністерства внутрішніх справ помітила його.

— Мендрейку! — вона показала великим пальцем собі за спину. — Вони в північному трансепті, біля могили. Вайтвел чекає на вас.

Натаніель спантеличено поглянув на неї:

— Біля якої могили?

Її очі блиснули зневагою:

— Самі побачите, Мендрейку. Самі.

Натаніель вирушив уздовж нефу. Його чорне пальто понуро волочилося за ним. Хлопця огорнув несамовитий жах. Двоє нічних полісменів стояли на варті біля зламаного ціпка, що лежав на кам’яній підлозі. Вони зареготали просто Натаніелеві в обличчя.

Він вийшов до північного трансепту, де громадились мармурово-алебастрові хащі статуй великих чарівників імперії. Натаніель не раз бував тут, шанобливо оглядаючи обличчя мудреців, і тепер був неабияк вражений, виявивши, що половину статуй спотворено: комусь вивернули назад голову, комусь повідбивали кінцівки, а один чаклун у капелюсі з широченними крисами взагалі стирчав догори ногами. То була страшна наруга над святинями.

Усюди юрмилися чарівники в чорному, що проводили різноманітні перевірки й занотовували їх результати. Натаніель прямував між ними, наче вві сні, аж поки вийшов на вільне місце, де в кріслах, поставлених колом, сиділи пан Деверо та його старші міністри. Тут були всі: і дужий похмурий Дюваль, і сухорлява Малбінді, і непримітний Мортенсен, і огрядний Фрай. Джесіка Вайтвел теж була тут: вона сиділа, насуплено зирячи вбік і згорнувши руки на грудях. Трохи віддалік умостився особистий друг пана Деверо — драматург Квентін Мейкпіс, чиє веселе зазвичай обличчя тепер було суворе й стривожене. Усі мовчки дивились на величезну осяйну кулю, що висіла в кількох футах над кам’яною підлогою. Натаніель одразу зрозумів, що ця куля відображає спостереження куль-шпигунів: зараз у ній було видно один з районів Лондона. Вдалині — й досить-таки нечітко — видніла крихітна фігурка, що стрибала з даху на дах. Усюди, де вона приземлялася, спалахували невеличкі зелені вибухи. Натаніель спохмурнів, підступив ближче до кулі — і...

— О, ви вже повернулись зі свого полювання за тінями?

Жовті пальці вхопили його за рукав. Поряд стояв Джуліус Теллоу, витягти свого жовтого носа й скрививши з огидою обличчя.

— Ви саме вчасно! У нас тут усі пекельні сили вирвались на волю!

Натаніель вивільнив руку:

— Що тут відбувається?

— То вам пощастило виявити незнайомця, що керує ґолемом? — голос Теллоу аж сочився кпинами.

— Не зовсім, але...

— Чому я не здивований? Вам, можливо, цікаво буде знати, Мендрейку: поки ви там вештались по закордонах, Спротив завдав нового удару. І не за допомогою якогось таємничого ґолема або зрадника, що володіє забутим мистецтвом, — ні, це був той самий людський Спротив, з яким вам так і не пощастило впоратись! Мало того, що вони знищили половину Британського музею, тепер вони вдерлися до могили Ґледстона й випустили на волю одного з його афритів! Того, який зараз — як ви й самі мали щастя бачити — вільно гуляє собі містом.

Натаніель розгублено кліпав очима, силкуючись усе це зрозуміти:

— І це зробив Спротив? Звідки ви знаєте?

— Бо ми знайшли трупи. Жодного велетенського глиняного ґолема там не було, Мендрейку. Можете одразу відкинути цю думку. А ми всі невдовзі залишимось без роботи. Дюваль...

Він позадкував. Натаніелева наставниця, Джесіка Вайтвел, підвелася з крісла й манірно, велично подалася до нього. Хлопець кахикнув:

— Мадам, мені треба негайно переговорити з вами. У Празі...

— Це ви в усьому винні, Мендрейку! — з лютим блиском в очах накинулась вона на нього. — Це ви збили мене з пантелику побрехеньками вашого демона, й тепер ми — завдяки вам — пошилися в цілковиті дурні! В такі дурні, що я втратила останню ласку прем’єр-міністра! Цього ранку моє Міністерство державної безпеки передали під керівництво Дюваля. Він також узяв на себе операцію з боротьби зі Спротивом!

— Пробачте, мадам. Будь ласка, вислухайте...

— Пробачити? Пізно просити вибачення, Мендрейку! Розгром Британського музею був страшний, але це — остання крапля! Дюваль дістав саме те, чого хотів. Тепер його вовки всюди, і він...

— Мадам! — Натаніель не міг більше стримуватись. — Я виявив чеха-чарівника, який створив пергамент із закляттям для ґолема. Він уже закінчував другий такий пергамент — для зрадника серед членів нашого уряду!

Теллоу зневажливо скривився, проте Натаніель не звернув на це уваги.

Панна Вайтвел пильно поглянула на учня:

— Хто ж цей зрадник?

— Я поки не знаю.

— А чи є у вас докази? Скажімо, той самий пергамент?

— Ні. Все було знищено. Але я думаю...

— Тоді, — нещадно й невблаганно сказала панна Вайтвел, — усе це мені байдуже. І ви — так само. Лондон стоїть догори дном, Мендрейку, і йому потрібен цап-відбувайло. Я більше не матиму з вами справ, і пан Теллоу, якщо в нього залишилась хоч крапля розуму, також.

Обернувшись на закаблуках, вона подалася до свого крісла. Теллоу вирушив за нею, глузливо посміхнувшись Натаніелеві через плече. Трохи повагавшись, хлопець стенув плечима й підійшов до спостережної кулі. Напівафрит, що пересилав зображення, намагався підібратися ближче до фігурки, яка стрибала по дахах. Зображення збільшилось: Натаніель встиг побачити чорний костюм, сиве волосся, золоте обличчя... А потім з фігурки зі швидкістю думки вилетіла зелена блискавка. Смарагдовий спалах — і куля згасла.

Пан Деверо зітхнув:

— Це вже третій. Скоро в нас їх не залишиться. Що ж, які будуть побажання чи доповіді?

Пан Мортенсен, міністр оборони, підвівся й відкинув назад пасмо спітнілого волосся, що впало йому на чоло.

— Сер, проти цього демона треба щось негайно застосувати. Якщо ми не почнемо діяти, Ґледстонове ім’я затопчуть у багнюку! Хіба він — не найславетніший наш проводир? Той, кому ми завдячуємо нашим процвітанням, нашою владою, нашою вірою в себе? І що ж тепер? Невже цей кровожерливий лантух кісток, який гарцює нашою столицею й сіє безладдя, — той самий Ґледстон? Простолюд напевно так і вирішить, ви ж знаєте. І наші вороги за кордоном — так само. Я сказав би...

Утрутився Мармадьюк Фрай, міністр закордонних справ:

— Ми вже маємо кілька випадків масової паніки. Навіть Дювалеві вовкодави не змогли цьому запобігти.

Він позирнув у бік начальника поліції: той лише сердито крекнув.

— Ця істота, мабуть, не при своєму розумі, — додала панна Малбінді, міністр інформації. — І це робить ситуацію ще дражливішою. Рештки нашого Засновника скачуть по дахах, вилазять на флагштоки, танцюють серед Вайтголлу і, якщо вірити нашим джерелам, раз по раз катаються на візку рибним ринком у Кембервеллі. До того ж ця тварюка постійно вбиває людей, цілком випадкових. Вона полює за юнаками й дівчатами — здебільшого з простолюду, але загинуло також кілька поважних осіб. Вона каже, що шукає «двох останніх». Що це означає — нам невідомо.

— Вочевидь, останніх двох грабіжників, яким пощастило вижити, — зауважив пан Фрай. — Це досить-таки очевидно. Один з них забрав із собою посох. Проте найголовніша наша проблема в тому, що простолюд знає, чиє тіло він бачить.

Збоку долинув крижаний голос Джесіки Вайтвел:

— Дозвольте з’ясувати точніше. Це справді Ґледстонові кістки? Це не примара?

Панна Малбінді підняла тоненькі брови:

— Ні, це саме його кістки. Ми оглянули могилу—саркофаг порожній. Тіл там чимало — повірте мені, але нашого Засновника серед них немає.

— Дивна річ, авжеж? — уперше обізвався пан Мейкпіс. — Вартовий африт вселив свою сутність у кістки. Чому? Хто знає?

— Чому — не має значення, — повчальним тоном відповів пан Деверо, постукуючи кулаком по долоні. — Наше найперше завдання — позбутися його. Існування цього африта ганьбить нашу державу. Я вимагаю, щоб його знищили, а кістки поховали. Віднині кожен зі старших міністрів повинен скерувати на це свого демона. Повторюю — кожен! Що ж до помічників міністрів, то вони, на жаль, досі не добилися жодного успіху. Врешті-решт, це все ж таки Ґледстон! Істота вельми могутня! А тим часом треба розібратися ще й з посохом...

— Так, — підхопив пан Фрай. — З огляду на майбутнє, це навіть важливіше. Попереду в нас війна з Америкою...

— Не можна дозволити, щоб він потрапив до ворожих рук! Якщо ним заволодіють чехи...

Запанувала коротка тиша.

— Пробачте! — досі Натаніель слухав усіх промовців з мовчазною шанобою, та врешті зневіра взяла гору. — Ви маєте на увазі Посох Могуття, що належав Ґледстонові? Той самий, за допомогою якого він зруйнував Прагу?

Пан Деверо холодно поглянув на хлопця:

— Я радий, Мендрейку, що ви нарешті зробили ласку приєднатися до нас. Так, це той самий посох.

— Якщо ми зуміємо опанувати його закляття, то зможемо використовувати його силу для нових кампаній?

— Або ми, або наші вороги. Невідомо, в кого він зараз.

— Ви певні? — перепитала Гелен Малбінді. — Отой кістяк... чи африт... чи що воно там таке... може, посох досі в нього?

— Ні. В нього на спині торбина: ми підозрюємо, що там більша частина Ґледстонових скарбів. Проте сам посох пропав. Він, напевно, в одного з грабіжників.

— Я наказав перекрити всі порти та аеропорти, — мовив пан Мортенсен. —Узбережжя патрулюють кулі-пшигуни.

— Пробачте, — ще раз утрутився Натаніель. — Якщо посох аж донині зберігався в абатстві, чому ми самі не користувались ним?

Дехто з чарівників засовався в кріслах. Пан Дюваль блиснув очима:

— Тут у нас, здається, урядова нарада, а не дитячий садок! Руперте, я радив би вам прибрати звідси це підмінча!

— Зачекайте, Генрі, — пан Деверо, здавалося, був роздратований не менше за своїх міністрів, одначе залишався чемним. —Хлопчик має рацію. Річ у тім, Мендрейку, — пояснив він, — що ми боялися катастрофи, на зразок тієї, що сталася нині. Перед смертю Ґледстон обіцяв жорстоко помститися кожному, хто потривожить його могилу, а ми всі знаємо, що подолати його силу нелегко. Яке саме закляття він вигадав і яких демонів використав — нам невідомо, хоча...

— Я трохи вивчав це питання, — з невимушеною усмішкою перервав його Квентін Мейкпіс. — Ґледстон завжди цікавив мене. Під час похорону могилу було запечатано Чумним Закляттям — досить потужним, але не настільки, щоб його не можна було обійти. Проте свій саркофаг Ґледстон готував сам. Сучасні джерела кажуть, ніби магічна аура, що виходила з його решток, убила кількох бісів, які несли свічки. Цього попередження, одначе, виявилось замало: невдовзі по його смерті кілька чарівників з його уряду зневажили заборону і проникли до склепу, щоб забрати посох. Вони зупинили Чумне Закляття, спустилися вниз — і більше ніхто їх не бачив. Спільники, які чекали їх назовні, лише чули, як хтось замкнув двері склепу зсередини. Відтоді ніхто не наважувався, щоб випробувати на собі оборону великого старого. До минулої ночі...

— То ви гадаєте, що це скоїв Спротив? — запитав Натаніель. — Якщо там залишились трупи, вони можуть дати нам ключ. Я хотів би...

— Пробачте, Мендрейку, — відповів Дюваль, — та це вже не ваша робота. Тепер цим займається поліція. Досить сказати, що розслідування ведуть мої Сірі Спини, — начальник поліції обернувся до прем’єр-міністра. — Гадаю, Руперте, що настав час бути суворішим. Цьому хлопчиськові — Мендрейкові — було доручено переслідувати Спротив. А тепер Вестмінстерське абатство—місце спочинку великих людей — розгромлено, Ґледстонову могилу пограбовано. Вкрадено посох. А цей хлопчисько нічого не вдіяв!

Пан Деверо поглянув на хлопчину:

— Що ви можете сказати на це?

Натаніель хотів розповісти про свої празькі пригоди, та зрозумів, що це буде марно. Він не має жодного доказу. До того ж цілком можливо, що зрадник зараз сидить тут і стежить за ним. Краще буде зачекати...

— Нічого, сер.

— Я дуже засмучений, Мендрейку. Глибоко засмучений, — прем’єр-міністр відвернувся. — Пані й панове! Нам слід вистежити останніх членів Спротиву й повернути посох. Той, кому пощастить це зробити, дістане заслужену нагороду. Та спершу треба знищити кістяк. Зберіть своїх найкращих чарівників через... — він позирнув на годинник, — через дві години. Я хочу, щоб цю проблему було вирішено. Зрозуміло?

Залунав стриманий схвальний гомін.

— Тоді нараду закрито.

***

Натовп міністрів покинув абатство. Панна Вайтвел і Теллоу заклопотано поспішали вслід за іншими. Натаніель, однак, не приєднався до них. «Чудово, — подумав він. — Тоді я теж не матиму з вами справ. Я вестиму своє власне розслідування».

На лаві в нефі, проглядаючи свої нотатки, сиділа молоденька чарівниця. Натаніель розправив плечі і якомога впевненіше підійшов до неї.

— Привіт, Феннел, — по-приятельськи сказав він. — Поганенька нівроку справа...

Дівчина здригнулася:

— О, пане Мендрейку! Я й не знала, що ви досі займаєтесь цією справою. Авжеж, прикра історія!

— Про отих щось пощастило дізнатися? — він кивнув у бік могили.

Феннел стенула плечима:

— Дещо пощастило, та користі з того мало. Старий мав з собою документи на ім’я такого собі Теренса Пенніфізера — власника крамниці для митців у Саутворку. Всі інші — набагато молодші. Можливо, працювали в його крамниці. Імена їхні поки невідомі. Я саме збиралася до Саутворку, щоб перевірити його папери...

Натаніель поглянув на свій годинник. До призначеного часу виклику — ще дві години. Вистачить...

— Я поїду з вами. І ще одне запитання... — він завагався, відчувши, як тьохкає його серце. — Там, у склепі... серед трупів не було дівчини — худорлявої, з прямим чорнявим волоссям?

Феннел насупилась:

— Серед тих, що я бачила, — ні.

— Гаразд, гаразд. То що, ходімо?

***

Навколо крамниці Пенніфізера стояли кремезні хлопці з нічної поліції, а всередині заклопотано нишпорили чарівники з кількох міністерств. Натаніель і Феннел показали свої перепустки — і ввійшли. Не звертаючи уваги на пошуки викрадених артефактів, що тривали довкола, вони заходилися перегортати стос потертих бухгалтерських книг, виявлених за прилавком. Через кілька хвилин Феннел відшукала список імен.

— Запис виплат співробітникам, — пояснила вона. — Два місяці тому. Можливо, всі вони належали до Спротиву. У крамниці зараз їх немає.

—Ану, погляньмо... — Натаніель хутко проглянув список. «Енн Стівенс, Кетлін Джонс, Ніколас Дрю...» — все це нічого не говорило йому. Стривайте-но: «Стенлі Гейк, Фредерик Вівер...» Зрозуміло: ось вони, Фред і Стенлі. Він натрапив на слід! Однак ніякої Кіті тут немає. Перегорнувши сторінку, він узявся до списку за наступний місяць. Ті самі... Він передав книгу Феннел і замислено затарабанив пальцями по скляному прилавку.

— Ось іще один список, сер.

— Не турбуйтеся. Я вже бачив... Стривайте!

Натаніель просто-таки видер папір з рук Феннел, втупився в нього, моргнув — і втупився знову. Є! Той самий список, але з однією-єдиною відмінністю: «Енн Стівенс, КітіДжонс, Ніколас Дрю...» Безперечно: Кіті Джонс і Кетлін Джонс — одна й та сама особа!

Уже багато місяців Натаніель, полюючи за Кіті, переглядав офіційні папери й нічогісінько не знаходив. Тільки тепер він зрозумів, що увесь цей час шукав не те ім’я.

— Пане Мендрейку, з вами все гаразд? — подивилася на нього з тривогою Феннел.

Усе стало на свої місця.

— Так, так. Усе гаразд. Просто... — він усміхнувся дівчині, поправляючи манжету. — Просто мені сяйнула одна цікава думка.

33

То був найбільший зведений виклик духів, у якому мені довелося брати участь від часів величі Праги. Сорок джинів майже водночас втілились у просторому залі, побудованому саме для цієї потреби в надрах Вайтголлу. Як і завжди в таких випадках, не обійшлося без плутанини, попри всі зусилля чарівників. Вони всі стояли рядочком у гарненьких однакових пентаклях, убрані в однакові темні костюми, й тихенько бурмотіли свої закляття, поки секретарі записували їхні імена, сидячи за столиками віддалік. Що ж до нас, джинів, то ми менше турбувалися про офіційну одноманітність: ми прибули в сорока різних подобах, виявляючи свою індивідуальність кожен по-своєму — за допомогою рогів, хвостів, переливчастих гребенів, шпичаків, щупалець; усіх можливих кольорів та відтінків — від обсидіаново-чорного до лимонно-жовтого; різноманітних вигуків, гарчання й щебетання, що зробили б честь будь-якому звіринцю; чудового набору найбридкіших запахів, серед яких переважав сірчаний. Я, просто з нудьги, прибрав свою улюблену колись подобу — крилатого змія, вкритого сріблястим пір’ям, яке над головою здіймалось віялом[56]. Праворуч від мене з’явилося щось на зразок птаха на довжелезних ногах, ліворуч — чудернацька хмара смердючого синьо-зеленого диму. Далі я побачив грифона, що плазував перед хазяїном, а за ним — радше приголомшливу, ніж страхітливу, присадкувату й нерухому табуретку. Всі ми дивилися на своїх господарів, чекаючи їхніх наказів.

Хлопець майже не звернув на мене уваги: він був надто заклопотаний своїми нотатками.

— Кхе! — чемно кахикнув сріблястий пернатий змій. — Кхе-кхам!

Знову жодної відповіді. Оце так нечема! Спочатку викликати джина, а потім удавати, ніби так і треба! Я кахикнув гучніше:

— Кха-таніелю!

Оце вже подіяло. Він підняв голову й поспіхом озирнувся.

— Замовкни! — прошепотів він. — Тебе хто завгодно може підслухати!

— Що це тут коїться? — поцікавився я. — Я думав, що це все — наша з тобою приватна справа. Аж тут позліталися люди й біси звідусіль!

— Термінова справа. Вирвався на волю оскаженілий демон. Його треба знищити.

— Ну, якщо ви розпустите всю цю юрбу, він буде вже не єдиним божевільним у Лондоні! — я показав язиком ліворуч. — Поглянь хоча б на отого, скраю. Він обернувся на табуретку! Химерний хлопчина... але щось мені в ньому подобається.

— Це і є табуретка! В тому пентаклі нікого немає... А тепер слухай. Справа термінова. Спротив удерся до могили Ґледстона й випустив на волю сторожа його скарбів. Зараз він вештається Лондоном і руйнує все, що бачить. Ти його впізнаєш за цвілими кістками й запахом гнилизни. Прем’єр-міністр хоче, щоб його не стало. Ось чому він зібрав усіх цих джинів.

— Усіх?! Могутній, напевно, сторож. Африт, чи що?[57]

— Здається, так. Могутній і зухвалий. Востаннє, коли його бачили, він крутив Ґледстоновим тазом на параді кінної гвардії. Але послухай: мені треба дещо іще. Якщо ти знайдеш цього де... африта, спробуй випитати в нього будь-які відомості щодо Спротиву. Особливо щодо дівчини на ім’я Кіті. Я думаю, що саме вона могла втекти з коштовним посохом. Можливо, ця істота зуміє описати її.

— Кіті...

Змій замислено помахав туди-сюди язиком. Дівча зі Спротиву, що мало це ім’я, вже траплялося нам на дорозі. Якщо я добре пам’ятаю, то була шибайголова в мішкуватих штанях... Здається, за останні два роки її вдача не виправилась[58]. Аж тут я пригадав ще одну подробицю:

— Це не та, що поцупила в тебе магічне дзеркало?

Він скривився, мов бульдог, що сів на будяк:

— Можливо.

— А тепер, виходить, вона хапонула Ґледстонів посох... Росте дівчатко!

— Дзеркало теж було непогане...

— Так, тільки з його допомогою ти не руйнував великих імперій. А цей посох — нівроку потужна штучка... То він увесь цей час лежав собі в Ґледстоновій могилі?

— Нібито так.

Хлопчина боязко озирнувся, але поряд усі чарівники заклопотано віддавали накази своїм рабам, перекрикуючи гамір, що панував у залі. Він по-змовницьки нахилився вперед.

— Сміх, та й годі! — прошепотів він. — Увесь цей час вони боялися відкрити могилу. А тепер якась купка простолюдинів пошила в дурні увесь наш уряд. Але я збираюся знайти це дівчисько і все виправити.

Я стенув пернатими плечима:

— Ти міг би просто сказати цьому дівчиськові «на все добре» і облишити його.

— Щоб вона продала цей посох тому, хто більше запропонує? Не сміши мене!

Мій хазяїн нахилився ще ближче:

— Гадаю, що я зможу розшукати її. А коли розшукаю... Я багато читав про цей посох. То правда, що він досить потужний, але його закляття надзвичайно просте. Щоб орудувати ним, треба бути досвідченим чарівником... та хтозна, на що він здатен у надійних руках?

Він нетерпляче випростався:

— Скільки можна баритись? Пора вже віддавати загальний наказ вирушати на пошуки. Я зараз маю нагальніші справи!

— Всі чекають, поки ота кульбаба в кутку скінчить своє закляття.

— Хто? Теллоу?! Що там іще задумав цей бовдур? Чому він досі не викликав свою зелену мавпу?

— Судячи з кількості приготовлених пахощів і з товщини його книги, він замірявся на когось потужнішого.

Хлопчина пирхнув:

— Мабуть, хоче вразити всіх високим рівнем демона, якого він викличе... Це — за його звичаєм! Він ладен на все, аби зберегти ласку Вайтвел!

— Агов, обережно! — крилатий змій позадкував.

— Що сталося?

— Поглянь на себе. Ти щойно так бридко посміхнувся... Просто жах.

— Не мели дурниць. Здоровенна змія, а туди ж... Теллоу просто в’ївся мені в печінки, й квит, — він вилаявся. — І він, і решта. Я тепер нікому з них не вірю. До речі...

Він знову подався вперед. Змій схилив свою величну голову, щоб краще чути.

— Зараз мені більше, ніж будь-коли, потрібен твій захист. Ти ж чув, що говорив отой найманець. Хтось із британського уряду попередив його, що ми вирушаємо до Праги.

Пернатий змій кивнув:

— Я радий, що ти помітив це. Мені це давно вже стало ясно. До речі, ти вже звільнив отих чеських шпигунів?

Хлопець насупився:

— Послухай! Я просто не мав такої змоги! У мене зараз сила-силенна нагальніших справ. Якесь велике цабе керує оком ґолема і влаштовує тут розгардіяш. Вони можуть спробувати заткнути мені рота.

— Хто знав, що ти вирушаєш до Праги? Вайтвел? Теллоу?

— Так, і ще заступник міністра закордонних справ. І, можливо, Дюваль.

— Отой кудлатий начальник поліції? Але ж він пішов з наради ще до того, як...

— Пам’ятаю. Але його учениця, Джейн Фаррар, могла якимось чином витягти з мене ці відомості...

Цікаво, чи тут таке світло, чи цей хлопчисько справді трохи почервонів?

— Витягти? І яким, цікаво, чином?

Він потупився:

— Вона застосувала Чари...

Аж тут, на моє розчарування, цю цікаву історію перервала несподівана, а для чарівників — ще й прикра пригода. Присадкуватий жовтолиций Теллоу, що стояв у пентаклі скраю середнього ряду, нарешті завершив своє довге й складне закляття і, змахнувши рукавами в смужечку, опустив свою магічну книгу. Минуло кілька секунд: засапаний чарівник чекав, коли буде почуто його виклик. Зненацька посередині другого пентакля заклубочився стовп чорного диму, в серці якого раз по раз спалахували маленькі жовті гіллясті блискавки: штучка не нова, та загалом по-своєму непогана[59].

Чарівник вибалушив очі, передчуваючи лихо, — і, як урешті виявилось, недарма. Дим згустився в дужу чорну постать — заввишки зо два метри, з чотирма руками, простертими на всі боки[60]. Джин — чи радше джинія — поволі озирався, шукаючи огріхів у пентаклі.

І, на свій превеликий подив, ця джинія все-таки знайшла один огріх[61].

Чотири руки застигли на мить, ніби вагаючись. Потім цівочка чорного диму потяглась від ніг постаті, обережно обмацуючи межі пентакля. їй вистачило двох порухів, щоб відшукати крихітну дірочку в бар’єрі закляття. Вперед, через отвір, вилетіло щупальце, щоб протиснутись у дірочку і знову розростися по той бік бар’єра. Дим струменів дедалі швидше: він ріс, набрякав — і врешті щупальце, набувши велетенських розмірів, завзято шарпонулося в бік другого пентакля, де стояв заціпенілий зі страху чарівник. Гілочки розмарину та горобини, розкладені вздовж країв кола, порозліталися на всі боки, ніби за вітром. Дим розплився біля його черевиків і огорнув йому ноги густим, непроглядним стовпом. Чарівник нарешті пробурмотів щось невиразне, та нічого вдіяти до ладу не встиг: постать у першому пентаклі вже зникла — її сутність прослизнула крізь дірочку й тепер охопила свою здобич. Менше ніж за п’ять секунд чарівник — із його смугастим костюмчиком і всім іншим — зник у хмарі диму. В горішній частині хмари переможно сяйнуло кілька блискавок, а потім стовп запався в підлогу, забравши з собою й чарівника.

За мить обидва пентаклі були порожні, якщо не рахувати промовистої чорної плями на місці, де щойно стояв чарівник, і обгорілої книги, що лежала поруч.

У залі запанувала мертвотна мовчанка. Чарівники стояли приголомшені, їхні секретарі не тямили себе з жаху.

А потім усі разом загомоніли. Ті чарівники, що вже встигли скорити своїх рабів — зокрема й мій господар, — вийшли з пентаклів і здивовано з'юрмилися навколо чорної плями, щось бурмочучи один одному. А ми — вищі істоти — радо й весело заходились обговорювати пригоду. Я теж обмінявся кількома зауваженнями з синьо-зеленою хмарою й цибатим птахом:

— Парно, еге ж?

— Я сказав би, зі смаком!

— Пощастило негідниці! Видно було, що їй самій не віриться...

— Авжеж, такі нагоди трапляються не дуже часто!

— Твоя правда, не дуже часто... Пам'ятаю, було таке колись в Александрії. Там молодий учень...

— Цей бовдур, напевно, помилився в кінцевій частині закляття.

— А може, в книзі помилка? Бачили — він читав прямісінько по книзі? Сказав "exciteris" перед "stringaris". Я сам чув!

— Та невже? Це помилка на рівні новачка!

— Отож-бо. З тим учнем в Александрії сталося так само: він дочекався, поки піде наставник, а тоді... Ні, просто-таки не віриться!..

— Бартімеусе! Корися мені!

Хлопчина рішуче повернувся до свого пентакля; пальто майоріло в нього за спиною. Інші чарівники по всьому залу робили те саме: їх раптом спіткав напад суворої працьовитості. Я й мої товариші по нещастю знехотя обернулися до господарів.

— Бартімеусе! — повторив хлопець трохи непевним голосом. — Роби те, що я тобі тепер звелю: вирушай у світ і знайди непокірного африта. Велю тобі повернутися до мене тільки тоді, коли його буде знищено.

— Зачекай-но!

Пернатий змій вирячився на нього з насмішкуватим подивом. Ач, який поважний зробився цей парубчак: «корися», «велю»! Це свідчило про те, що він неабияк засмучений.

— Чого це ти? — спитав я. — Знайшов чим перейматись! Тобі ж цей чолов’яга ніби не подобався.

Він почервонів:

— Замовкни! Більше ні слова! Я — твій хазяїн, хоч ти щоразу про це забуваєш. Виконуй мою волю!

Ось тобі й довірчі стосунки! Знову він заходився репетувати й тупати ніжкою. Дивна річ: що може зробити з людиною невеличке потрясіння!

Коли мій господар у злому гуморі, розмовляти з ним даремно. Отож пернатий змій повернувся до нього спиною, згорнувся клубком — і, разом зі своїми товаришами по нещастю, зник із залу.

34

Того вечора над лондонськими дахами чинився справжній шарварок. Окрім чотирьох десятків найпотужніших, таких, як я, джинів, що покинули зал у Вайтголлі й порозлітались туди-сюди по всіх сторонах світу, в повітрі юрмилися біси й фоліота різних ступенів недолугості. Не було, напевно, жодної вежі чи конторського будинку, на вершку якого не причаїлися б зо двоє-троє духів.

Унизу марширували батальйони нічної поліції, дещо неохоче прочісуючи вулиці в пошуках бунтівного африта. Одне слово, столицю переповнювали найрізноманітніші державні службовці. Дивна річ, що африта не розшукали вже за перші кілька секунд.

Деякий час я блукав собі центром Лондона в подобі химери, без будь-якого певного плану дій. Як і завжди в такому разі, моя схильність уникати небезпеки боролася з прагненням якнайшвидше виконати завдання й звільнитися. Лихо в тім, що африти — тварюки підступні: вбивати їх вельми нелегко.

Врешті, оскільки на думку нічого кращого не спало, я перелетів на бридкий сучасний хмарочос — споруду з бетону й скла в улюбленому стилі чарівників, — щоб побалакати з тамтешньою вартою.

Химера приземлилася з грацією балерини.

— Агов, ви, двоє! Тут кістяк не пробігав? Ану, кажіть!

Більш-менш чемно, оскільки це були двоє синіх бісенят: із ними по-іншому й не можна.

— Так точно! — негайно відповів перший біс.

Я чекав продовження. Біс козирнув мені і знову заходився чистити свого хвоста. Химера втомлено зітхнула й промовисто кахикнула:

— Ну, й коли ви його бачили? Куди він побіг?

Другий біс облишив вивчати свої пальці на ногах:

— Години зо дві тому. Куди він побіг — не знаємо. Ми саме ховалися. Він, бач, скажений.

— Тобто як — скажений?

Біс замислився:

— Ну.. ви, тобто вищі духи, всі досить-таки бридкі, та здебільшого передбачувані. А цей... говорить усілякі дивні речі. То він усім задоволений, а вже за мить... погляньте, що він зробив з Гібетом!

— А що з ним таке? Він живий і здоровий!

— Це ж не Гібет, а Тібет. Тібета він не спіймав. І мене теж. Сказав, що спіймає наступного разу.

— Наступного разу?

— Еге ж, він тут разів уже з п’ять пробігав. Щоразу читає нам оті набридливі моралі, а потім жере одного з нас. Уже п’ятьох отак пожер — тільки ми двоє й залишилися. Ба й справді: поєднання страху з нудотою — це все-таки занадто. Як по-вашому, цей ніготь вріс?

— Не можу сказати напевно. Коли цей кістяк повинен вернутися?

— Хвилин через десять, якщо він не змінить свій графік...

— Дякую! Нарешті хоч щось певне. Чекатиму його тут.

Химера скулилася, всохла й перетворилася на синього біса, трохи менш потворного за двох інших. Я відійшов убік — так, щоб мені не заважав вітер, — і вмостився, підібгавши ноги, на карнизі, звідки видно було майже цілий Лондон. Можливо, якийсь інший джин спіймає цього африта до того, як він повернеться сюди. А як не спіймає, то доведеться щось вигадувати мені. Чому він отак кружляє містом — спробуй відгадай: може, довголітня сторожа в могилі позбавила його здорового глузду. Будь-що тут знайдеться кому мене підтримати: я бачив кількох джинів у повітрі за одну-дві вулиці звідси.

Поки я чекав, мені знічев’я дещо спадало на думку. Безперечно, в Лондоні зараз коїться чимало дивовиж — і до того ж водночас. По-перше, містом гуляє ґолем, і хто його випустив — невідомо. По-друге, Спротиву пощастило вдертись у міцно запечатану могилу і викрасти звідти цінну річ. По-третє, як наслідок другого, на волю вирвався скажений африт, який додає ще більше шарварку. І все це не минало марно: під час зведеного виклику духів я відчував, які перелякані й спантеличені чарівники. Чи може це все бути простим збігом? Як на мене, навряд.

Я вважав за малоймовірне, щоб купка простолюдинів проникла до Ґледстонової могили самотужки, без сторонньої допомоги. Навпаки: хтось підучив їх, дав деякі настанови, щоб вони зуміли обминути першу лінію захисту й потрапити до склепу. Цей добродійник або не знав про сторожа могили, або ж навпаки — чудово знав. Хай би там як, навряд чи це дівчисько, Кіті, та його товариші знали, що на них там чекає.

Одначе принаймні самій Кіті пощастило вижити. І тепер, поки чарівники пнуться з власної шкіри, полюючи за здурілим Ґледстоновим кістяком, страхітливий посох опинився на волі[62]. Хтось неодмінно скористається цим — і навряд чи то буде те дівчисько.

Я згадав невідомий розум, що спостерігав за мною крізь око ґолема, поки ця потвора намагалася вбити мене в музеї. Якщо поглянути на цю справу тверезо, можна легко уявити таку саму тінь, що непомітно спостерігала за подіями в абатстві. Чи була це та сама тінь? Як на мене, більш ніж імовірно.

За чеканням, занурившись у ці хитромудрі міркування[63], я машинально оглядав рівні, стежачи за можливою небезпекою. Це дозволило мені вчасно помітити на сьомому рівні світіння неясних обрисів, що наближалося крізь надвечірнє проміння. Світіння пурхало то там, то тут серед димарів: воно то яскравішало, опиняючись у затінку, то тьмянішало, гублячись між червонястими вилисками ґонту. Так, то була чиясь аура — слід якоїсь сутності, — однак розгледіти її матеріальну подобу я не міг. Нарешті я поглянув на перший рівень — і лише тепер побачив знебарвлену сонячним сяйвом людську постать, що перестрибувала з даху на дах.

Вона відчайдушно, мов гірський козел, перескочила з башточки на флюгер, погойдалася там на верхівці й помчала далі. Коли вона підібралася ближче, до мене долинули пронизливі вигуки, схожі на крики переляканої дитини.

Моїх сусідів-бісів зненацька обійняла тривога. Вони облишили колупати свої нігті й заметушилися дахом туди-сюди, намагаючись заховатись один за одного і втягуючи животи, аби здаватися меншими.

— Ой-ой-ой! — репетували вони. — Ой-ой-ой!

Я помітив кількох своїх товаришів-джинів. Вони летіли навздогін за постаттю — на безпечній відстані. Я не розумів, чому вони не атакують? Зараз, можливо, це з’ясується... Постать вистрибом наближалася до мене.

Я підвівся, перекинув хвоста через плече, задля ошатності, й заходився чекати. Два біси швендяли довкола, без упину репетуючи. Врешті я не витримав і підставив одному з них підніжку. Другий з розгону налетів на нього, і обидва покотилися перевертом.

—Ану, цить! — гаркнув я. —Хоча б поводьтеся гідно!

Вони мовчки поглянули на мене.

— Отак буде краще!

— Ось що я скажу тобі... — один біс штовхнув під бік другого й показав на мене. — Наступним може стати він!

— Еге ж. Може, цього разу він зжере його. А ми врятуємось!

— Ховайся за нього! Мерщій!

— Я перший! А ти ховайся за мене!

Знову розпочався гармидер, такий огидний і ганебний — кожен з бісів силкувався першим заховатись у мене за спиною, — що я мусив витратити свою увагу на те, щоб роздати цим бісам кілька заслужених ляпасів, виляски від яких пролунали на ціле місто. Роздаючи ляпаси, я мимоволі підняв голову і побачив, що бунтівний африт стоїть скраю даху, перекинувши ногу через парапет, за якісь два метри від мене.

Мушу сказати, що його вигляд мене вразив.

Річ була навіть не в золотій масці, що відтворювала риси великого чарівника. І не в пасмах сивого волосся, що майоріли з-під неї. І не в кощавих руках, зухвало впертих у боки. І не в голих хребцях, що стриміли над краваткою. І не в запилюженому поховальному вбранні, що хилиталося на кістках. У цьому всьому не було нічого дивовижного; я й сам кількадесят разів прибирав подобу кістяка — хто з нас такого не робив? Ні, мене вразило інше: я зрозумів, що це не просто подоба, а справжні кістки, справжній одяг і справжня золота маска. Власна афритова сутність була невидима, схована десь усередині решток чарівника. Він навіть не мав своєї подоби — ні на цьому, ні на всіх інших рівнях. Я ніколи ще нічого подібного не бачив[64].

Хтозна, чим займався цей африт упродовж дня, та на місці він вочевидь не сидів: одяг на ньому добряче пожмакався. На коліні в нього був гарненький розріз[65], на плечі — слід від опіку, а одну манжету ніби дерли пазурами. Мій хазяїн, напевно, віддав би чималі гроші за такий костюмчик — якби його було виставлено у вітрині якогось міланського салону мод, — проте на вельмишановнім африті це лахміття здавалося досить непоказним. Водночас кістки під одягом були, здається, цілі: суглоби працювали так добре й нечутно, ніби їх тільки-но змастили.

Схиливши голову набік, кістяк спостерігав за бісами, що вовтузились на даху. Ми всі завмерли, пороззявлявши роти. Аж нарешті африт заговорив:

— Що це ви, розмножуєтесь?

— Ні, — відповів я. — Просто невеличка бієчка.

— Я не про те. Просто минулого разу вас було двоє.

— Це підкріплення, — пояснив я. — Мене викликали, щоб я послухав твої настанови. Ну, звичайно, й для того, щоб ти мене зжер.

Кістяк аж закрутився дзиґою скраю даху.

— Чудово! — вигукнув він. — Нарешті хтось оцінив мою щирість і красномовність! Ви, біси, набагато розумніші, ніж здаєтеся.

Я озирнувся на Тібета і його приятеля: ті стояли нерухомо, роззявивши роти й стікаючи слиною. Кріль під промінням автомобільних фар — і той дивився б на них із зневагою.

— Ні, — сказав я. — Я б на це не розраховував.

У відповідь на мій блискучий дотеп кістяк пронизливо зареготав і, піднявши руки, затупотів ногами в танці. За його спиною — метрів за п’ятдесят звідси — за димарем, мов соромливі підлітки, ховалися двоє джинів. Вони стежили за ним — і чекали[66]. Тож нам, можна сказати, вдалось оточити Ґледстонові кістки.

— А ви, здається, в доброму гуморі, — зауважив я.

— А чому б і ні? — кістяк зупинився, клацнувши кісточками пальців, наче кастаньєтами, в такт останньому удару закаблуків. — Я на волі! На волі й на роздоллі! Це такий вірш, якщо ти не помітив.

— Еге ж, гарненький вірш...

Біс замислено почухав кінчиком хвоста потилицю.

—Але ж ви досі перебуваєте в цьому світі, — повільно промовив я. — Принаймні так здається мені. Виходить, ви не можете вважати себе на волі! Воля приходить лише тоді, коли ти розриваєш пута й повертаєшся додому!

— Я й сам так думав, поки лежав у цій смердючій могилі! — відповів кістяк. — Тепер я так не думаю. Поглянь на мене! Я можу йти куди хочу, робити що хочу! Хочу подивитись на зорі — дивлюся скільки завгодно. Хочу погуляти серед квітів і дерев — будь ласка! Хочу спіймати якого-небудь дідугана й жбурнути його на середину річки — ніяких проблем! Світ закликає мене: «Вперед, Гонорію, роби все, що тобі до вподоби!» Оце, бісе, й зветься свободою — чи не так?

Сказавши це, він погрозливо махнув рукою в мій бік. Його пальці скорчилися в судомі, а в порожніх очних ямках під маскою зненацька спалахнули вбивчі криваві вогники. Я хутко відсахнувся. Вже за мить червоні вогники згасли, й кістяк знову пішов у веселий танець.

— Погляньте на цю заграву! — зітхнув він, ніби сам до себе. — Наче кров з вершковим сиром!

— Еге ж, чудовий образ, — погодився я. Безперечно, біси кажуть правду: цей африт божевільний. Але все-таки — чи божевільний він, чи ні — дещо в ньому досі спантеличувало мене.

— Пробачте, пане кістяк, — мовив я. — Мені, як звичайному бісові вельми обмеженого розуму, хотілося б, щоб ви мені дещо пояснили. Ви досі слухаєтесь чийогось наказу?

Довгий кривий ніготь показав на золоту маску.

— Бачиш його? — тепер уже з сумом у голосі запитав кістяк. — Це все він винені 3 останнім подихом він припнув мене до цих кісток! Наказав мені вічно захищати їх — і до того ж берегти його майно. Більша частина цього майна в мене тут... — він обернувся й показав рюкзак за останньою модою, що цілком недоречно красувався на його спині. — А ще, — додав він, — нищити всіх, хто вдереться до його могили. Адже десять із дванадцяти — це непогано, авжеж? Я зробив усе, що міг, та мене все-таки бентежить, що двоє втекли.

— Це справді непогано, — втішив його біс. — Навряд чи хто зробив би краще. А ті двоє, напевно, були міцні горішки?

Криваві вогники знову зажевріли, і я почув з-під маски скрегіт зубів.

— Один, здається, був чоловік. Я його не розгледів. Боягуз був — утік, поки його товариші билися. А друга... Спритна маленька злодюжка. Як залюбки я стиснув би її біленьку шийку своїми пальцями! Але — тільки уяви: така маленька й така хитра! — вона мала з собою чисте срібло. Гонорій хотів її погладити, а вона йому так зацідила, що його бідолашні старі кісточки й досі скімлять.

— Який соромі — сумно хитнув головою біс. — Закладаюсь, що вона вам навіть імені свого не сказала.

— Вона не сказала, та я все одно його підслухав. І майже спіймав її! — кістяк аж підскочив з люті. — Кіті її звуть, мов кошенятко. І помре вона, мов кошенятко. Та я не поспішаю — часу в мене досить. Мій хазяїн помер, а я досі корюся його наказам, стережу його старі кістки. Просто тягаю їх із собою, й квит. Можу піти куди захочу, зжерти кого схочу. Особливо, — червоні очиці знову блиснули, — балакучого зухвалого біса.

— Умгу, — кивнув біс, не розтуляючи рота.

— А знаєш, що найкраще? — кістяк знову підскочив (я побачив, як джини на сусідньому даху сховалися за димар) і нахилився до мого вуха. — Мені анітрохи не боляче!

— Гм-м? — я досі не розтуляв рота, водночас намагаючись удати якнайбільшу цікавість.

— Отож! Анітрохи не болячеі Саме це я й кажу всім духам, яких зустрічаю дорогою. Оці двоє, — він показав на бісів, що вже трохи посміливішали й перебрались на дальній край даху, — ці двоє чули все це вже кілька разів. І ти, не менш потворний за них, теж мав честь мене вислухати. Мені просто кортить поділитися своїми радощами! Ці кістки захищають мою сутність: мені не треба створювати власну кволу подобу! Я сиджу в них, наче пташеня в гніздечку! Отак ми з моїм хазяїном поєднались заради взаємної вигоди. Я корюся його наказам, та водночас можу робити що хочу — радо й без болю! Цікаво, чому ніхто не додумався до цього раніше?

Біс нарешті порушив свою мовчанку.

— Мені тут спало на думку.. Може, через те, що для цього чарівник повинен умерти? — припустив я. — Більша частина чарівників не погодиться на таку жертву. Їм буде до вподоби, якщо наша сутність усохне від служіння їм, — адже це лише зосередить нашу свідомість. І до того ж вони напевно не хочуть, щоб ми вешталися світом і робили все, що нам заманеться. Авжеж?

Золота маска вирячилась на мене.

— А ти нівроку зухвалий біс! — нарешті промовила вона. — Я з’їм тебе наступним: мені треба трохи підживити свою сутність[67]. Та водночас ти маєш рацію! Я справді унікальний. Колись я був нещасний, багато років скніючи в Ґледстоновій могилі. Зате нині я найщасливіший з афритів! Віднині я мандруватиму світом, помщаючись людям і духам скільки заманеться! Можливо, одного чудового дня, вдовольнивши свою мстивість, я повернуся до Іншого Світу. Тільки не зараз!

Він несподівано кинувся на мене. Я крутнувся в повітрі назад, тримаючи відстань, і приземлився сідницями на парапет.

— То тебе не обходить, що ти загубив посох?—хутко поцікавився я, відчайдушно махаючи хвостом джинам на сусідньому даху. Настав час покінчити з Гонорієм та його манією величі[68]. Краєм ока я помітив, як джин у подобі орангутана почухав собі під пахвою. Чи то був хитрий сигнал, що обіцяв швидку допомогу, чи він просто не звернув на мене уваги.

— Посох... — очі кістяка блиснули. — Так, мене трохи мучить сумління. Проте яка різниця? Він, напевно, в того дівчиська — Кіті. Вона в Лондоні: рано чи пізно я знайду її, — він пожвавішав. — Коли посох опиниться в моїх руках, я казна-чого зможу накоїти! Ану, стій тихенько, зараз я зжеру тебе.

Він недбало простяг руку, не чекаючи дальшого спротиву. Решта бісів, напевно, сиділи собі й чекали своєї долі — вони взагалі не дуже рішучі хлопці. Проте Бартімеус — не такий, і Гонорій мав у цьому переконатися. Я промайнув між простягнутими руками, підскочив і перестрибнув через моторошну білу голову, зірвавши з неї посмертну маску[69].

Це було легко—маска трималась лише на кількох засмальцьованих пасмах сивого волосся. Гонорій здивовано зойкнув— і обернувся, вишкірившись на мене своїм черепом:

—Ану, віддай!

Біс у відповідь помчав дахом далі.

— Навіщо вона тобі? — гукнув я через плече. — Це маска твого хазяїна, а хазяїн помер. О-о, а зуби в нього були нівроку міцненькі! Хоча б отой, що висить на ниточці...

— Віддай мені моє обличчя!

— «Обличчя»? Це нездорові слова для африта. Ой, упустив! Який я незграба!

Сказавши це, я щосили жбурнув маску геть, мов золотий диск. Вона вилетіла за межі даху і зникла з очей.

Кістяк заревів з люті й випустив один за одним три Вибухи, обпікши ними повітря поряд зі мною. Біс послизнувся, підскочив, крутнувся — вгору, вниз, вгору, вниз, — перестрибнув через парапет і приклеївся всіма своїми присосками до найближчого вікна.

З цієї вигідної позиції я знову махнув двом джинам, що ховалися за димарем, і свиснув так гучно, як тільки міг. Напевно, Гонорієве вміння жбурляти Вибухи й було причиною їхнього страху. Однак тепер я радо побачив, як один з них — у подобі цибатого птаха — рушив до мене, а за ним знехотя пошкандибав і орангутан.

Я чув, як кістяк скочив на парапет переді мною й витяг шию, виглядаючи мене. Його зуби ляскали й люто скреготіли. Я розпластався по шибці. Як тепер переконався Гонорій, серйозною вадою його перебування в кістках було те, що він не міг змінювати подобу. Будь-який поважний африт умить відростив би крила, полинув униз і відшукав мене, та жодного хорошого даху поблизу не було, тож африт зайшов у глухий кут. Тепер він, безперечно, міркував, що робитиме далі.

Тим часом я, Бартімеус, уже обдумав усе, що треба. Я обережно поповз убік вікном, тоді стіною і завернув за ріг будинку. Там я спритно вліз нагору й зазирнув на дах. Кістяк стояв, як раніше, перехилившись через парапет. Іззаду він здавався менш моторошним: штани були подерті, розійшлися по швах і так сповзли, що мені було чудово видно його куприк.

Якщо він ще хоч трохи постоїть у цій позі...

Біс вискочив на дах і обернувся химерою, яка навшпиньки рушила вперед, простерши обидві руки.

Аж тут мій чудовий задум зруйнували птах і орангутан, у якого тепер росли помаранчеві крила. Вони злетіли з неба просто перед очима в кістяка. Кожен ударив його магічною атакою — Вибухом і Пекельним Закляттям, якщо сказати точніше. Подвійний удар відкинув кістяка від провалля. Із своєю звичною спритністю я змінив свій план атаки і приєднався до нападників, обравши задля різноманіття Судоми. Мерехтливі чорнильні стрічки огорнули кістяк, намагаючись розбити його на шматки, але марно. Кістяк щось промовив, тупнув ногою — рештки всіх трьох заклять посипалися з нього, скрутилися й щезли.

Птах, орангутан і химера трохи позадкували. Ми зрозуміли, що зараз буде халепа.

Ґледстонів череп, рипнувши, крутнувся в мій бік:

— Як ти гадаєш, чому мій хазяїн саме мені надав честь оселитись у його кістках? Бо я — Гонорій, африт дев’ятого рівня, стійкий до магії простих джинів. А тепер — облиште мене!

З пальців кістяка вирвалися зелені силові дуги. Химера стрибнула з даху, щоб її не зачепило, тоді як птах і орангутан, мов камені, попадали з неба вниз.

Кістяк ураз перескочив на нижчий дах і вистрибом подався собі геть. Троє джинів ненадовго зависли в повітрі, щоб порадитися.

— Щось не до вподоби мені ці ігри, — зауважив орангутан.

— Мені теж, — підхопив птах. — Чули? Він стійкий до магії! Пам’ятаю, колись у стародавньому Сіамі був один королівський африт...

— Йому боляче від срібла, — заперечила химера. — Він сам мені казав.

— Нам також боляче, — відповів орангутан. — Мені від цього срібла аж шерсть вилазить!

— Ну, ми ж не повинні його торкатися! Еге ж? Ходімо!

Ми стрімко сіли на людну вулицю внизу. Не обійшлося, щоправда, без невеличкої пригоди: водій вантажівки, побачивши нас, крутонув кермом і вилетів на тротуар. Погано, звичайно, та могло бути й гірше.[70]

Мій товариш сердито зупинився в повітрі:

— Що це з ним таке? Що, він орангутана ніколи не бачив?

— Крилатого — навряд. Може, краще зробитись на першому рівні голубами? Ану, виламайте-но мені три дротини з цих ґратів. Вони ж не залізні? От і гаразд. А тепер треба знайти ювелірну крамницю.

Оглянувши довколишні крамнички, ми відшукали навіть дещо краще: справжню ювелірну майстерню з цілою колекцією старанно підібраних срібних кухлів, глечиків, спортивних кубків і пам’ятних табличок у вітрині. Птах з орангутаном, яким пощастило роздобути три довгі металеві дротини, намагалися не підходити туди близько: аура срібла морозила наші сутності навіть із того боку вулиці. Проте химера баритися вже не могла. Я схопив одну дротину, стиснув зуби й вибив скло[71]. Потім спритно підчепив дротиною великий пивний кухоль і позадкував, не звертаючи уваги на жалібні вигуки, що лунали з крамниці.

— Бачили? — я помахав кухлем перед моїми приголомшеними товаришами. — Ось вам і спис! Тепер нам потрібні ще два.

***

Ми змарнували в польоті двадцять хвилин на те, щоб знову розшукати кістяк. Насправді це було не так важко: ми просто летіли туди, звідки лунали вигуки. Напевно, Гонорій згадав свою давню втіху — страхати людей — і тепер гуляв набережною, гойдаючись на ліхтарях і зненацька виринаючи з-за парапету, чим украй лякав випадкових перехожих. Розвага була досить-таки безневинна, та ми дістали наказ — і тепер мусили діяти.

Кожен з нас мав при собі саморобний спис зі срібною річчю. У птаха на кінці списа хилитався кубок за кидання дротиків, а орангутан, який кілька хвилин даремно намагався припасувати до дротини великий таріль, урешті обмежився кошичком на грінки. Я швиденько дав їм кілька порад щодо тактики, й ми заходились підбиратися до кістяка — на зразок трьох вівчарок, що заганяють барана. Птах летів уздовж набережної з півдня, орангутан заходив з півночі, а я підкрадався з глибини кварталу. Нарешті ми загнали його в глухий кут біля обеліска Клеопатри[72].

Насамперед Гонорій побачив птаха. З його руки вилетіла ще одна блискавка, пройшла між цибатими ногами птаха й перетворила на попіл громадську вбиральню. Тим часом орангутан підлетів упритул до Ґледстона й тицьнув його між лопатками кошичком для грінок. Вибухнув сніп зеленкуватих іскор, війнуло підпаленою матерією. Кістяк високо підскочив і з моторошним криком упав на землю. Він позадкував до бруківки, дивом уникнувши мого пивного кухля.

— A-а! Зрадники!

Наступне Гонорієве закляття свиснуло біля самісінького вуха химери. Та поки він стежив за моєю постаттю, що втікала, птах підібрався ближче й полоскотав його кощаву ногу кубком за кидання дротиків. Коли він стрімко обернувся назустріч новій небезпеці, до роботи знов узявся кошичок на грінки. Так воно й тривало. Хоч як вертівся й крутився кістяк, то одна, то друга срібна річ опинялася в нього за спиною. Невдовзі він, не націлюючись, почав кидати блискавки куди заманеться, та й на силі він підупав — намагався вже не нападати, а відступати. Виючи й сиплючи прокльонами, він задкував набережною, підходячи дедалі ближче до парапету.

Ми втрьох обережно стискали наше коло. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут мені здається таким незвичним. Та нарешті зрозумів: я знову брав участь у ловах, тільки цього разу сам був мисливцем, тоді як зазвичай полювали за мною.

Через кілька хвилин ми оточили кістяк біля підніжжя обеліска. Той гарячково крутив туди-сюди черепом; криваві вогники виблискували, шукаючи дороги до відступу.

— Гонорію, — сказав я, — це твоя остання нагода. Ми розуміємо, що тобі випало пережити. Якщо ти не можеш сам покинути ці кістки, то напевно хто-небудь із нинішніх чарівників зуміє звільнити тебе від закляття. Здавайся, і я попрошу свого хазяїна знайти належні чари.

Кістяк зневажливо заскреготів:

— Попросиш хазяїна? Ніби це так легко! Ви що, такі друзяки з ним? Щось мені не віриться. Всі, всі ви коритесь людським примхам — тільки я вільний!

— Ти ув’язнений у смердючому лантусі з кістками, — заперечив я. — Поглянь на себе! Ти ж не можеш навіть перетворитись на птаха чи рибу, щоб утекти.

— Мені краще, ніж тобі! — зіпнув кістяк. — Скільки вже років ви на них гаруєте? Міняй собі подобу скільки хочеш: ти все одно — раб, і всі ви — раби в кайданах, перед вічним страхом покарання! Дивіться: я — біс, я — дияволі І що кому до того?

— Я, до речі, химера, — пробурмотів я. Щоправда, не дуже гучно: загалом він мав рацію.

— Якби ти мав хоч найменшу змогу, то разом зі мною гуляв би Лондоном, де заманеться, й навчав цих чарівників, що й до чого! Лицеміре! Я кидаю тобі виклик!

Хребці затріщали, торс обернувся, білі кістки потяглись і вхопились за гранітну колону. Кістяк Ґледстона крекнув, підтягся й видряпався на обеліск, чіпляючись за вирізьблені на ньому ієрогліфи.

Ми з товаришами спостерігали за ним.

— Куди це його несе? — запитав птах. Химера стенула плечима.

— Усе одно йому нікуди подітися, — зауважив я. — Він лише відтягує неминучий кінець.

Говорив я роздратовано, бо в Гонорієвих словах було чимало правди — і це зачіпало мене.

— Пора вже з ним закінчувати, — додав я.

Та поки ми злетіли нагору, піднявши списи, на яких похмуро блищали в сутінках срібні цяцьки, кістяк уже дістався до вершка стародавнього обеліска. Опинившись на його вістрі, він якимось чином піднявся на ноги і простер руки до неба, обернувшись лицем до заходу й до надвечірнього сонця. Останні сонячні промені осявали довге сиве волосся й вигравали на блискучих шишках черепа. Потім він мовчки зігнув ноги — й ластівкою полетів у річку.

Орангутан кинув навздогін свого списа, та в цьому насправді вже не було потреби.

Вода в Темзі стояла досить високо — була саме пора вечірнього припливу. Кістяк упав у річку далеко від берега й вмить пішов на дно. Він виринув ще раз — набагато нижче за водою; з очних ямок струменіла вода, щелепа ворушилась, кощаві руки безпорадно вимахували. Та все це так само відбувалося мовчки. А потім він зник.

Може, його понесло в море, а може, затягло в мул на дні Темзи, — ми з берега того не бачили. Головне, що африта Гонорія, мешканця Ґледстонових кісток, більше ніхто не бачив.

35

Кіті не плакала.

Якщо роки участі в Спротиві чогось і навчили її, то це стримувати свої почуття. Плакати зараз не було сенсу. Катастрофа була така руйнівна й велика, що звичайна людська реакція здавалася тут недоречною. Ні під час шаленої втечі з абатства, ні відразу після неї, коли Кіті нарешті зупинилася на безлюдній площі за милю звідти, їй не спало на думку проникнутися жалощами до самої себе.

Страх підганяв її вперед: дівчині не вірилося, що їй пощастило врятуватись від демона. На кожному розі, згідно з правилами Спротиву, вона зупинялась і чекала з півхвилини, а потім озиралася в той бік, звідки прийшла. Щоразу жодних ознак гонитви вона не помічала: тільки сонні будинки, слабке світло ліхтарів і мовчазні алеї. Здавалося, місту було байдуже до самого існування Кіті. З неба дивилися холодні зорі й блідолиций місяць. Довкола в темряві не було нікогісінько — навіть куль-шпигунів.

Ноги дівчини ледь чутно ступали бруківкою. Вона бігла підтюпцем, намагаючись не виходити із затінку.

Довкола панувала тиша — хіба що один раз сусідньою вулицею проїхала машина, десь далеко ревнула сирена, десь у будинку на горішньому поверсі тоненько заплакала дитина.

В лівій руці Кіті досі стискала посох.

Спочатку вона ненадовго сховалась у занедбаному підвалі серед житлового кварталу—звідти ще видно було вежі абатства, — й ледве не залишила посох там, під купою сміття. Проте, хоч користі з нього майже не було — адже невідомий добродійник казав, що ця річ спроможна тільки відганяти комах, — то було єдине, що Кіті вдалося винести з усього цього страхіття. Тому покинути посох вона тепер не могла.

У підвалі вона кілька хвилин перепочила, однак засинати було небезпечно. Кіті розуміла: вже на світанку увесь центр Лондона заповнить поліція, тож залишатися тут — означає загинути. До того ж Кіті боялася заплющити очі — її лякали можливі кошмари.

Найтемнішої години по півночі Кіті вирушила на схід уздовж Темзи, аж поки дісталася до Саутворкського мосту. То була найнебезпечніша частина всієї подорожі: всякого, хто переходив міст, було чудово видно, тим паче її з цим посохом. Кіті знала, що всі магічні речі випромінюють сяйво, помітне кожному, хто здатен його бачити, й підозрювала, що демони можуть уздріти її здалека. Тому вона довго вичікувала, ховаючись по кущах біля моста й набираючись хоробрості, — а тоді нарешті хутко перебігла на той бік Темзи.

Коли тільки почало розвиднятись, Кіті пройшла невелику арку і опинилась у дворі покинутих стаєнь, де Спротив зберігав свою зброю. То було єдине укриття, яке вона знала, — а укритись їй було вкрай потрібно. Кіті аж спотикалася з утоми; ба більше, їй почало ввижатись, ніби хтось підкрадається до неї ззаду, — тож її серце раз по раз тьохкало. Іти до крамниці — це вона розуміла — не можна, надто тепер, коли пан Пенніфізер лежить під стіною склепу (вона уявляла це напрочуд ясно) і його от-от знайде поліція. До себе на квартиру йти теж нерозумно (Кіті зусиллям волі змусила себе повернутися до нагальних проблем); чарівники, що обшукують крамницю, напевно дізнаються про неї й невдовзі навідаються до її помешкання.

Кіті в темряві намацала ключ у схованці, крутнула ним у замку. Не зупиняючись, щоб увімкнути світло, прокралася навпомацки коридорами і опинилася в дальній коморі, де краплі води спадали зі стелі в переповнене відро. Тут вона кинула посох на бетонну підлогу, простяглася поруч із ним — і заснула.

***

Вона прокинулася в пітьмі і довго лежала так, змерзла й заклякла. Потім підвелася, намацала вимикач і увімкнула єдину лампочку під стелею. В коморі все було так само, як і вчора, коли разом з нею тут були її товариші. Коли Нік управлявся в бойових прийомах, а Фред зі Стенлі жбурляли диски. Кіті помітила щілину у сволоку, де застряг Фредів диск. Що тепер було користі з усіх цих тренувань?

Кіті сіла на дровітню і втупилась у протилежну стіну, безсило поклавши руки на коліна. В голові їй прояснилося, тільки трохи паморочилося з голоду. Кіті глибоко зітхнула й спробувала зосередитись на тому, що їй робити тепер. То було нелегко: віднині все її життя пішло шкереберть.

Більше ніж три роки всі свої зусилля й думки вона віддавала Спротиву. А тепер, за одну-єдину ніч, усе це було знищено, ніби потопом... Звичайно, Спротив і за кращих своїх часів був досить-таки хитким: вони постійно сперечались і сварились, як їм краще діяти, а за останні місяці такі суперечки тільки посилились... Але тепер не залишилось геть нічого. Товариші її загинули, а разом з ними пропали і їхні спільні ідеали.

Та чи були вони насправді, ці ідеали? Те, що сталося в абатстві, змінило не тільки її майбутнє, а й сенс її минулого. Тепер марнота всієї їхньої справи здавалась їй очевидною. Марнота й глупота... Згадуючи пана Пенніфізера, вона бачила тепер не переконаного проводиря, за яким так довго йшла, а розчервонілого, вишкіреного, спітнілого злодюжку, що копирсався в огидному лахмітті, шукаючи небезпечні речі...

Чого вони взагалі сподівалися добитись? Чим їм могли б стати в пригоді ці артефакти? Хіба можна було зупинити чарівників хоча б тією кришталевою кулею? Авжеж, ні! Увесь цей час вони просто дурили самі себе. Спротив виявився не дужчим за блоху, що кусає за вухо дога: один помах лапи — й кінець!

Кіті витягла з кишені срібну підвіску і вирячилась на неї. Дарунок бабусі Гірнек врятував їй життя. їй просто пощастило, що вона вижила взагалі.

Серцем Кіті давно відчувала, що товариство гине, але те, що знищити його виявилось так просто, все одно приголомшило її. Один-єдиний демон — і вся їхня стійкість до магії звелася нанівець. Всі їхні сміливі промови, Гопкінсові мудрі поради, Фредові вихваляння, Нікові міркування — все було марним. Кіті тепер ледве могла пригадати їхні докази: пригода в склепі цілковито стерла всі її давніші спогади.

Нік! Демон сказав (його слова Кіті легко було згадати!), що вбив десять із дванадцяти грабіжників. Якщо взяти до уваги оті, давні жертви, то вийде, що Нік так само вижив! Дівчина криво посміхнулась: він накивав п’ятами так швидко, що вона навіть не помітила, як він зник. Йому й на думку не спало допомогти Фредові, чи Енн, чи панові Пенніфізеру..

А ще й мудрий пан Гопкінс! Пригадавши блідого бібліотекаря, Кіті аж зайшлася гнівом. Де він був увесь цей час?! Далеко, в цілковитій безпеці. Так само, як і таємничий добродійник, чиї відомості про захист могили Ґледстона виявились такими неповними. Якби не вплив, який ці двоє чинили на пана Пенніфізера останні місяці, всі товариші Кіті були б нині живі! А що вони добули, пожертвувавши власним життям? Нікчемну вузлувату палицю!

Посох лежав на підлозі серед купи сміття. Раптово розлютившись, Кіті вхопила його обома руками й щосили вдарила об коліно. Проте, на свій подив, нічого цим не добилася — хіба що мало не вивихнула собі зап'ясток. Посох виявився міцнішим, ніж видавався зовні. Кіті з криком жбурнула ним у стіну.

Гнів її вщух так само хутко, як і приплинув, поступившись місцем порожнечі. Можливо, згодом вона знайде пана Гопкінса. Обговорить із ним наступні дії. Тільки не зараз — зараз їй треба чогось іншого, щоб не почуватись такою самотньою. Треба побачитися з батьками.

***

Було вже надвечір’я, коли Кіті вийшла надвір і прислухалась. Лунали далекі сирени, зо два рази вітер доніс із центру Лондона якийсь гуркіт: там, вочевидь, щось відбувалося. Кіті стенула плечима: що ж, так навіть краще. Принаймні тут її ніхто не турбуватиме. Дівчина замкнула двері, сховала ключ і вирушила в дорогу.

Хоч ішла вона з порожніми руками — посох Кіті залишила в коморі, — їй знадобилося чимало часу, щоб дістатися до Бел-гема; коли вона опинилася на знайомому перехресті, недалеко від батьківського дому, вже смеркало. Вона втомилась, натерла ноги й зголодніла. Цілий день Кіті нічогісінько не їла, крім двох яблук, поцуплених із лотка зеленяра. Її бентежили спокусливі думки про матусину вечерю, про свою стару кімнату із затишним ліжком і шафою зі зламаними дверцятами. Як давно вона не ночувала там? Мабуть, уже кілька років... Як чудово буде провести там хоч одну ніч!

Було вже поночі, коли Кіті дійшла до своєї вулиці і, мимоволі прискоривши ходу, рушила до батьківського дому. У вітальні горіло світло. Кіті відчула полегшення, та водночас і тривогу. Мати, звичайно, вкрай неуважна, — і все-таки їй не слід ні про що знати, аж поки Кіті сама вирішить, що робити далі. Дівчина оглянула себе в сусідському вікні, мов у дзеркалі: пригладила розпатлане волосся, обтрусила одяг. Руки, щоправда, досі брудні, й під очима кола, але тут уже нічого не вдієш... Кіті зітхнула. Хай буде так, як є. Вона підійшла до дверей і постукала. Ключі від батьківського будинку залишились у її квартирі.

Після нетривалої мовчанки — Кіті вже хотіла постукати ще раз, подумавши, що її не почули, — в передпокої з’явилася знайома худорлява постать. Вона трохи завагалася, ніби не знаючи, відчиняти чи ні. Кіті постукала в шибку:

— Мамо, це я!

Постать нерішуче наблизилась. Мати визирнула в щілину надвір:

— О, Кетлін, це ти!

— Привіт, матусю, — безжурно усміхнулася Кіті. — Пробач, що я не попередила...

— Еге... Так, так, — мати чомусь не квапилася відчиняти двері. Вона дивилася на Кіті з переляканим, стривоженим обличчям.

— Що сталося, матусю? — запитала Кіті. Вона була надто втомлена, щоб насторожитись.

— Ні, ні... Нічого.

— То мені можна увійти?

— Так... так, звичайно.

Мати побокувала, впустила Кіті, підставила холодну щоку для цілунку і тихенько зачинила двері.

—А де тато? На кухні? Я знаю, що вже пізно, але я зголодніла...

— Проходь краще до вітальні, люба.

— Дякую.

Кіті пройшла передпокоєм до невеличкої вітальні. Тут майже все було таке саме, як вона пам’ятала: потертий вицвілий килим, маленьке дзеркало над каміном, успадковані ще від дідуся старовинні канапа й крісло з мереживними підголовниками. На столику стояли гарячий чайник і три чашки. На канапі сидів її батько. А в кріслі навпроти нього — незнайомий юнак.

Кіті заціпеніла. Мати тихенько зачинила двері.

Юнак поглянув на неї і всміхнувся. Кіті миттю пригадалася посмішка, з якою пан Пенніфізер дивився на скарби в саркофазі, — зловтішна, переможна, ледве тамована.

— Добрий вечір, Кіті, — сказав юнак.

Кіті не відповіла. Вона зрозуміла, хто це такий.

— Кетлін... — ледве чутно промовив батько. — Це пан Мендрейк. Із Міністерства... е-е... внутрішніх справ, так?

— Саме так, —усміхнувся ще раз пан Мендрейк.

— Він хоче... — батько затнувся. — Хоче в тебе дещо спитати.

— Кетлін! — несподівано скрикнула мати. — Що ж ти накоїла?!

Кіті мовчала й далі. У неї в кишені залишився один срібний диск—уся її зброя. Вона крадькома позирнула на вікно, завішене шторами. Вікно виходить у садок: можна буде вискочити, якщо батько змастив завіси і рама не застрягне. Врешті, можна його і розбити, скажімо, столиком. Або вибігти в передпокій, а там—два виходи. Щоправда, мати стоїть на дорозі...

Юнак показав на канапу.

— Сідайте, панно Джонс, — чемно запросив він. — Поговорімо, якщо ваша ласка. Чи, може, — куточки його вуст піднялися, — ви волієте зараз вискочити у вікно?

Висловивши ту саму думку, яка щойно сяйнула Кіті, чарівник — чи навмисне, чи ні — захопив дівчину зненацька. Оце вже невчасно! Кіті почервоніла, стулила губи й сіла на канапу, дивлячись на чарівника так спокійно, як тільки могла.

То ось він який, цей Мендрейк, чиї слуги вже стільки місяців переслідують Спротив! Вона й за милю розпізнала би, хто він такий: це було помітно з одягу — довге чорне пальто, вузький аж до кумедного чорний костюм, блискучі шкіряні черевики. Червоний носовичок стирчав з кишені, мов кораловий кущ. Довге волосся спадало на зморене бліде обличчя. Кіті лише зараз побачила, який він молодий: ще підліток, не старший, а може, й молодший від неї самої. Ніби для того, щоб заперечити це, він самовпевнено стулив пальці дашком і закинув ногу на ногу, погойдуючи носаком черевика, наче кіт, що вимахує хвостом. Його усмішка могла б бути ласкавого, якби не нетерплячка, що пробивалася крізь неї.

Його юність повернула Кіті трохи сміливості.

— Чого вам треба, пане Мендрейку? — спокійно запитала вона.

Чарівник простяг руку, взяв зі стола найближчу чашку, відсьорбнув чаю. З навмисною акуратністю поставив чашку на поруччя свого крісла. Кіті та її батьки мовчки дивились на нього.

— Дякую, панно Джонс, — нарешті сказав він. — Непоганий напій. Дякую за вашу гостинність.

Мати Кіті у відповідь на ці лагідні слова тільки схлипнула.

Донька навіть не поглянула на неї. Її очі були просто-таки прикуті до чарівника.

— Чого вам треба? — повторила вона.

Цього разу юнак відповів:

— Насамперед повідомити, що з цієї хвилини вас заарештовано.

— За що? — Кіті відчула, як тремтить її голос.

— Зараз подивимось... — не розчепивши рук, він заходився загинати пальці. —Тероризм; належність до протизаконної організації; зрада пана Деверо, його уряду та всієї імперії; вандалізм, навмисне пошкодження власності; замах на вбивство; чисельні крадіжки; спаплюження святого для всіх місця... Я можу продовжити, та навіщо засмучувати вашу матусю? Ситуація вельми сумна: в таких порядних, законослухняних батьків — така дочка!

— Нічого не розумію, — так само спокійно відповіла Кіті. — Це серйозні звинувачення. Які ви маєте докази?

— Вас бачили в товаристві відомих злочинців, учасників так званого Спротиву.

— Бачили? Хто саме бачив мене? Де свідки?

— Кетлін, дурне дівчисько! Скажи йому правду! — втрутився батько.

— Замовкни, тату.

— Цих відомих злочинців, — провадив чарівник, — сьогодні вранці знайшли мертвими у Вестмінстерському абатстві, в склепі, який вони перед тим пограбували. Одним з них був такий собі пан Пенніфізер — у нього, як я зрозумів, ви працюєте.

— Я завжди знала, що це підозрілий тип! — прошепотіла мати Кіті.

Дівчина скрушно зітхнула:

— Мені справді шкода це чути. Тільки не сподівайтеся, що мені відомо все, чим займався мій наймач поза роботою. Вигадайте щось краще, пане Мендрейку.

— То ви заперечуєте, що спілкувались із цим Пенніфізером поза роботою?

— Звичайно.

— А з його товаришами-зрадниками? Скажімо, двома парубійками на ім’я Фред і Стенлі?

— Багато людей працювали в пана Пенніфізера неповний тиждень. Я, звичайно, знаю їх, але не дуже добре. Це все, пане Мендрейку? Я не вірю, що ви маєте хоч один доказ...

— Ну, якщо вже так... — чарівник умостився глибше в кріслі й посміхнувся. — По-перше, цікаво, звідки на вашому одязі ці зелені плями, що дуже скидаються на могильну плісняву. По-друге, цікаво, чому ви не з’явилися на роботу цього ранку: як відомо, відчиняти крамницю — саме ваш обов’язок. По-третє, варто звернути увагу на документи, які я щойно відшукав у судовому архіві. Вони стосуються процесу «Кетлін Джонс проти Джуліуса Теллоу», надзвичайно прикметної справи. У вас уже є кримінальне минуле, панно Джонс. Вас засудили до штрафу на значну суму за напад на чарівника. І до того ж існує свідок того, як ви брали участь у крадіжці разом з нині покійними Фредом і Стенлі. Свідок, на якого ви напали й покинули, вважаючи його мертвим.

—Хто ж цей цінний свідок? — зіпнула Кіті. — Будь-що він бреше!

— Ні, цей свідок вельми надійний, — чарівник захихотів і відкинув назад волосся, що спадало йому на обличчя. — Впізнаєте?

Кіті спантеличено позирнула на нього:

— Кого?

Чарівник трохи насупився:

— Звичайно ж, мене.

— Вас? Хіба ми зустрічалися?

— А хіба ви не пам’ятаєте? Два роки тому. Правду кажучи, я тоді був трохи не такий.

— Не такий дженджик?

Кіті почула, як її мати застогнала з відчаю. Цей стогін, однак, так мало вразив її, ніби лунав з вуст чужої людини.

— Не забувайтеся, панночко! — чарівник змінив позу — в таких вузьких штанях це було нелегко, — і посміхнувся. — Хоча, власне, чому б і ні? Кажіть усе, що спаде вам на думку. Вашу долю це аж ніяк не змінить.

Тепер, коли Кіті зрозуміла, що це кінець, вона відчула, що їй нітрохи не страшно. Її просто дратував цей недоросток-вискочка, який сидів навпроти. Дівчина згорнула руки на грудях і поглянула йому в очі.

— Гаразд,—сказала вона.—Поясніть, що саме я, по-вашому, маю пам’ятати.

Хлопець кахикнув:

— Можливо, це освіжить вашу пам’ять. Понад два роки тому, в Північному Лондоні... Холодний грудневий вечір... Не пригадуєте?—він зітхнув. — Пригода в темному провулку...

Кіті втомлено стенула плечима:

— Я пережила чимало пригод у темних провулках. Можливо, я вас забула. У вас невиразне обличчя.

— Он як? Зате вашого обличчя я не забув досі! — тепер він дав волю своєму гніву: подався вперед, зіпхнув ліктем чашку з поруччя. Чай вилився на крісло. Він збентежено поглянув на батьків Кіті: — Ой, пробачте...

Мати Кіті кинулася до крісла з серветкою:

— Що ви, пане Мендрейку! Будь ласка, не хвилюйтеся!

— Бачте, панно Джонс, — провадив чарівник, піднявши чашку, щоб мати Кіті ще раз витерла під нею, — вас я не забув, хоч і бачив лише зо дві секунди. Так само, як і ваших колег — Фреда й Стенлі: адже це вони пограбували мене й хотіли вбити.

— Пограбували вас? — Кіті спохмурніла. — Що ж вони забрали?

— Цінне магічне дзеркало.

— Он як... — у пам’яті Кіті спливли непевні спогади. — То це ви — отой хлопчисько з провулку? Малий шпигун? Еге ж, я пам’ятаю і вас, і ваше дзеркало. Поганеньке, нівроку, було дзеркальце...

— Я сам зробив його!

— Ми навіть не змогли змусити його працювати.

Пан Мендрейк ледве опанував себе й промовив загрозливо-спокійним голосом:

— Я бачу, що висунутих вам звинувачень ви вже не відкидаєте.

— Авжеж, не відкидаю, — відповіла Кіті й зітхнула з більшим полегшенням, ніж за всі попередні місяці. — Так, усе це правда. Все, що ви кажете, й навіть більше. Шкода, що тепер усе це скінчилося. Хоча стривайте: одне звинувачення я все-таки відкидаю. Ви кажете, ніби я покинула вас у провулку, бо вважала за мертвого. Це неправда. Фред хотів перерізати вам горлянку, але я вас пожаліла. Бозна-чому. Ви — бридкий маленький пройдисвіт. Без вас світ став би кращий.

— Вона це не всерйоз! — батько Кіті підхопився і став між ними, ніби намагаючись власними грудьми затулити чарівника від слів своєї дочки.

— Всерйоз, всерйоз, — юнак усміхався, та його очі аж палали люттю. — Облиште її, нехай говорить.

Кіті на мить зупинилася, щоб перепочити.

— Я ненавиджу й вас, і всіх інших чарівників! Вам нема діла до таких людей, як ми! Ми живемо тільки... тільки для того, щоб годувати вас, прибирати ваші помешкання й шити вам убрання! Ми працюємо, як раби, на ваших фабриках і заводах, поки ви з вашими демонами розкошуєте! А якщо раптом станемо на вашому шляху — то лихо нам, як бідоласі Якубові! Ви — підлі, злі, бездушні й самовдоволені!

— Самовдоволені? — юнак поправив носовичка в кишені. — У вас істерика, панночко. Я просто знаю собі ціну. Зовнішній вигляд — річ важлива!

— Для вас немає нічого важливого!.. Відчепися, мамо!

Кіті з люті підхопилася. Її мати, шаленіючи з відчаю, схопила її за плечі. Донька відіпхнула її.

— До речі, про зовнішній вигляді — зіпнула вона. — Ці штани вам завузькі!

— Та невже? — юнак так само підхопився. Пальто майнуло в нього за плечима. — Гаразд, мені вже досить. У Лондонському Тауері вам вистачить часу на роздуми про костюми.

— Ні! — мати Кіті аж осіла на підлогу. — Будь ласка, пане Мендрейку!..

Батько Кіті піднявся так повільно, ніби йому враз заболіли всі кістки:

— Невже нічого не можна зробити?

Чарівник хитнув головою:

— Боюся, що ваша дочка вже давно обрала собі дорогу. Мені справді шкода вас: ви обоє вірні нашій державі.

— Вона завжди була вперта, — тихо сказав батько. — Та я ніколи не підозрював, що вона ще й така підла. Ота історія з Якубом Гірнеком мала стати нам уроком, та ми з Іріс завжди сподівалися кращого... А тепер, коли наші війська вирушають до Америки й нам зусібіч, як ніколи, загрожують вороги, ми бачимо, що наша донечка — зрадниця, по вуха в злочинах... Це просто зламало мене, пане Мендрейку. Я завжди навчав її тільки добра.

— Еге ж, — поспіхом відповів чарівник. — І все-таки...

— Я й на почесну варту дивитись водив її, й на паради по святах! Вона сиділа на моїх плечах у День Імперії, коли натовп на Трафальгарській площі годину поспіль вітав прем’єр-міністра! Ви цього, мабуть, не пам’ятаєте, пане Мендрейку: ви ще такий молодий, але то була велика подія... А тепер моєї донечки вже немає: замість неї невідомо звідки взялася ця понура мерзотниця, що не шанує ні батьків, ні влади, ні вітчизни... — батьків голос зірвався.

— Який же ти дурень, татусю! — обізвалася Кіті.

Мати досі стояла на підлозі навколішки і благала чарівника:

— Тільки не до Тауера, пане Мендрейку! Будь ласка!

— Пробачте, пані Джонс, але...

— Усе гаразд, матусю, — сказала Кіті з відвертим презирством. — Вставай з колін. Він не забере мене ні до якого Тауера. Цікаво, як це в нього вийде.

— Та невже?—усміхнувся юнак. — Ви сумніваєтесь у моїх здібностях?

Кіті оглянула кімнату:

— Ви, здається, тут один...

Знову легенька посмішка:

— Це лише так здається. Ходімо, панно Джонс. Урядовий автомобіль чекає на сусідній вулиці. То ви підете самі, чи доведеться змушувати вас силоміць?

— Ні, пане Мендрейку! Нікуди я не піду!

Кіті кинулася вперед, стиснувши кулак. Від удару в обличчя юнак від летів назад і впав у крісло. Кіті переступила через матір, що корчилась на підлозі, й кинулася до дверей. Аж тут її міцно схопили за руку. То був батько — блідий, з виряченими очима.

— Тату, пусти мене!

Вона смикнула його за рукав, та батькові пальці тримали її, мов кліщі.

— Що ти наробила?! — він дивився на доньку, мов на якесь огидне чудовисько. — Що ж ти наробила?!

— Тату! Просто пусти мене. Пусти, будь ласка!

Кіті борсалась, та батько лише дужче стискав її руку. Мати потяглася з підлоги й схопила дочку за ногу — якось непевно, ніби сама не знала, чого вона хоче: чи підтримати Кіті, чи стримати її. Чарівник у кріслі ворухнувся, труснув головою, ніби собака спросоння, й поглянув на них. Його очі палали вбивчим вогнем. Він промовив кілька немилозвучних слів незнайомою мовою — й ляснув у долоні. Кіті та її батьки припинили боротьбу. Посеред кімнати заклубочилась огидна пара. В ній з’явилося щось темне: чорна фігурка з тонкими ріжками й шкірястими крилами оглянула їх і бридко посміхнулася.

Чарівник потер собі щоку й ворухнув щелепою.

— Ось дівчина, — сказав він. — Схопи її й не відпускай. Можеш дерти її за волосся, скільки заманеться.

Тварюка у відповідь хрипко запищала, залопотіла крильцями й вилетіла зі свого туманного гнізда. Батько Кіті застогнав і відпустив доньчине плече. Мати кинулася до буфету й сховала обличчя.

— Це все, на що ти здатен? — запитала Кіті. — Один жалюгідний мулер? Що ж, прошу!

Вона простягла руку, й тільки-но вражена тварюка вчепилась у неї, як дівчина сама схопила її за шию, розкрутила над головою й жбурнула чарівникові в лице. Мулер вибухнув з непристойним звуком. Костюм і пальто чарівника, а також меблі в кімнаті забризкало дрібними смердючими фіолетовими краплинками. Чарівник приголомшено зойкнув, однією рукою потягся за носовичком, а другою зробив якийсь таємничий знак. Біля його плеча відразу з’явилося червонопике бісеня, що тут-таки стрибнуло на буфет і роззявило пащу. З пащі вилетіла жовтогаряча блискавка, вдарила Кіті в груди й припечатала її до дверей. Мати заверещала, батько скрикнув. Бісеня переможно підскочило...

... і завмерло на середині стрибка. Кіті випросталась, обтрусила задимлену куртку і з похмурою посмішкою поглянула на чарівника. Далі швидким порухом дістала з кишені срібний диск і націлилась. Чарівник, що люто кинувся був до неї, хутко позадкував.

— Носіть собі хоч які тісні штани, пане Мендрейку, — сказала вона, — але факт є факт: ви просто зарозумілий невмійко. Якщо ви займете мене, я вас уб’ю. На все добре. До речі, любі мамо й тату, — вона по черзі спокійно поглянула на батьків, — не тривожтеся. Відтепер я не псуватиму вам репутації. Більше ви мене не побачите.

Сказавши це, Кіті обернулась, вийшла й зачинила за собою двері: батьки, чарівник і бісеня мовчки дивились їй навздогін. Кіті неквапом пройшла через передпокій і рушила назустріч теплому вечору. Надворі вона повернула навмання і подалася геть, ні разу не озирнувшись. Лише тоді, коли вона завернула за ріг і кинулась навтікача, з її очей ринули сльози.

36

Натаніелева лють через невдалий арешт не знала меж. До Вайтголлу він повертався похмурий, увесь час підганяючи водія й стукаючи кулаком по шкіряному сидінню щоразу, як автомобіль трохи сповільнював швидкість. Біля Міністерства внутрішніх справ він відпустив машину і, незважаючи на пізню пору, вирушив через двір до свого кабінету. Там він увімкнув світло, вмостився в кріслі й заходився міркувати.

Прорахунок був кричущий. Те, що успіх вислизнув просто з Натаніелевих рук, робило цей прорахунок ще нестерпнішим. Хлопчині сяйнула чудова думка: пошукати ім’я Кетлін Джонс у судових архівах. Менш ніж за годину він знайшов її справу із зазначеною домашньою адресою. Ще однією вдалою думкою був візит до її батьків. Батьки виявилися безхребетними йолопами, тож його первісний намір—умовити їх затримати доньку вдома, якщо вона прийде, і тим часом таємно повідомити його, — здійснився б якнайкращим чином, якби донька сама не прийшла додому завчасно.

Та навіть і тоді все вийшло б чудово, якби дівчисько не мало якогось особливого захисту від дрібних демонів. Це турбувало... Відразу виникало порівняння з отим найманим убивцею. Питання в тому, що це таке: природні здібності чи наслідок якогось закляття... Його власні сенсори нічого такого не виявили.

Якби з ним був Бартімеус, це допомогло б пролити світло на джерело здібностей цього дівчиська і, можливо, завадило б йому втекти... Шкода, що джин тоді виконував інше завдання.

Натаніель поглянув на рукав пальта, безнадійно зіпсований рештками мулера. Він вилаявся крізь зуби. «Зарозумілий не-вмійко...» Важко було не захопитися силою духу цього дівчати. І все ж таки Кіті Джонс дорого заплатить йому за цю образу.

Крім гніву, Натаніелеві дошкуляла ще й тривога. Він цілком міг звернутися до поліції чи попросити Вайтголл надати кулю-шпигуна для спостереження за домом її батьків. Та він цього не зробив. Він хотів добитись успіху самотужки. Якби він повернув посох, це надзвичайно поліпшило б його становище — сам прем’єр-міністр вихваляв би його до небес. Можливо, він дістав би вищу посаду, йому самому дозволили б вивчати силу посоха... А Дюваль і Вайтвел пошилися б у дурні!

Однак дівча втекло. Якщо про це стане відомо, він муситиме відповідати. Через загибель Теллоу всі його колеги не тямлять себе й казяться більше, ніж зазвичай... Ні, зараз не час помилятися. Треба мерщій відшукати це дівчисько.

Дзижчання у вусі попередило його про наближення магії. Натаніель насторожився. За мить перед ним у синій хмарі з’явився Бартімеус у подобі химери. Хлопчина протер очі й труснув головою.

— Ну? Маєш якісь новини?

— Радий тебе бачити так само! — химера нахилилася, зліпила з хмари щось на зразок подушки і вмостилась на ній. — Маю! Veni, vidi, vici — й таке інше. Африта більше немає. Ой, як я втомився... Хоч ти, здається, втомився ще дужче. Тільки поглянь на себе!

— Ти знищив демона? — Натаніель повеселішав. Новина була добра: для Деверо це вкрай важливо.

— Еге ж! Утопив у Темзі. Містом уже повзуть чутки. До речі, твоя правда: посох поцупила саме Кіті. Ти вже спіймав її? Ні? То годі кривитися, ходімо її ловити. Ого... — химера придивилася ближче. — У тебе синець на щоці! Невже побився?

— Та ні, не побився. Дурниця.

— Поліз у бійку, мов вуличний хлопчисько! Через дівчину? Що, справа честі? Ну-ну, мені ти можеш розказати все!

— Забудь про це. Послухай... Я радий, що тобі все вдалося. А тепер треба знайти дівча.

Натаніель обережно помацав пальцем синець. Було трохи боляче.

Химера зітхнула:

— Це легше сказати, ніж зробити. З чого мені починати?

— Не знаю. Треба подумати. Поки що ти вільний. Я викличу тебе вранці.

— Гаразд.

Химера з хмарою втяглись у стіну й зникли.

***

Коли запанувала мовчанка, Натаніель трохи постояв у глибокій задумі біля стола. Вікна кабінету огорнула ніч, із вулиці не було чути ні звуку. Хлопець натомився, все його тіло аж благало негайно лягти й заснути. Але посох — надто важлива річ: його не можна втратити. Його будь-що треба знайти. Можливо, стане в пригоді довідник...

Аж тут у двері, що вели надвір, хтось постукав.

Натаніель прислухався. Серце закалатало в грудях. Ще три удари — тихі, але наполегливі.

Хто може прийти сюди такої пори? Натаніель відразу згадав того моторошного найманця... Прогнавши ці думки геть, він розправив плечі й попрямував до дверей.

Облизавши губи, він повернув клямку, прочинив двері...

Через поріг кабінету, мружачись від яскравого світла, ступив невисокий гладенький добродій. На ньому був сліпучо-зелений оксамитовий костюм, білі гетри й бузкове дорожнє пальто, застібнуте біля шиї. На голові видніла маленька замшева шапочка. Побачивши, як розгубився Натаніель, він усміхнувся.

— Привіт, мій любий хлопчику! Можна зайти? Надворі така холоднеча!

— Пане Мейкпісе! Е-е... будь ласка, заходьте, сер.

— Дякую, хлопчику, дякую!

Пан Мейкпіс жваво заскочив до кабінету. Скинувши шапочку, він спритно жбурнув її через усю кімнату — прямісінько на Ґледстонове погруддя. Гість підморгнув Натаніелеві:

— Годі вже з нас цього стариганя. Чи сяк, чи так!

Хихочучи з власного дотепу, пан Мейкпіс умостився в кріслі.

— Яка несподівана честь, сер! — Натаніель стояв серед кабінету, не знаючи, що робити. — Може, хочете чаю?

— Ні, ні, Мендрейку. Сідайте, сідайте. Я просто зайшов собі побалакати, — він широко всміхнувся Натаніелеві. — Я не завадив вам у роботі?

— Звичайно ж, ні, сер. Я саме збирався додому..

— Чудово! «Як нам потрібен сон, і як важко його здобути!», — як каже султан у лазні. Дія друга, сцена третя з моєї п’єси «Кохана дівчина зі Сходу». Бачили?

— Боюся, що ні, сер. Я тоді був ще надто молодий. А мій колишній наставник, пан Андервуд, зазвичай не ходив до театру.

— Яка шкода! Який сором! — пан Мейкпіс сумно хитнув головою. — 3 такою вбогою освітою... просто дивовижно, як вам пощастило вирости таким талановитим юнаком!

— Я, звичайно, бачив «Лебедів Аравії», сер, — поспіхом запевнив Натаніель. — Чудовий твір! Дуже вражає...

— Гм-м... Деякі критики справді кажуть, що це мій шедевр, та я певен, що моя наступна річ, якщо над нею добре попрацювати, перевершить його. Мене надихнули нинішні американські проблеми, і я звернув увагу на Захід. Такий великий, темний континент, Мендрейку, про який ми так мало знаємо!.. Робоча назва п’єси — «Спідниці і рушниці». Там ітиметься про дівчину, що живе в лісовій глушині...

Говорячи, пан Мейкпіс водночас виробляв руками якісь чудернацькі порухи. З його долонь виплив сніп помаранчевих іскор, що полинули кімнатою і розмістилися вздовж її стін. Коли іскри зупинилися, драматург обірвав себе на півслові й підморгнув Натаніелеві:

— Бачите, хлопчику, що я зробив?

— Поставили сенсорну мережу, сер. Щоб виявити, чи не стежить хто за нами.

— Саме так. Зараз усе спокійно... Отож, хоч який цікавий буде мій наступний твір, я прийшов поговорити не про нього. Я хотів випробувати вас — адже юнак ви справді талановитий — щодо певної пропозиції.

— Це велика честь для мене, сер.

— Зрозуміло, — провадив пан Мейкпіс, — що зміст цієї невеличкої розмови повинен залишитись між нами. Якщо хоч одне словечко вийде за межі цих чотирьох стін, то нам буде непереливки. Я чув, що ви не тільки молоді й завзяті, а ще й надзвичайно кмітливі, Мендрейку. Я певен, що ви мене розумієте.

— Звичайно, сер.

Натаніель надав своєму обличчю виразу ласкавої уваги. Насправді ж ця розмова й потішила, й спантеличила його. Хлопець не мав жодної гадки, чому драматург напускає такої таємничості. Про близьку дружбу пана Мейкпіса з прем’єр-міністром знали всі, однак Натаніель ніколи не думав, що сам письменник може бути серйозним чарівником. Ба більше — проглянувши зо дві його п’єси, хлопчина вважав, що це неймовірно: як на його смак, вони були страшенною халтурою.

— Насамперед прийміть мої заслужені вітання, — мовив пан Мейкпіс. — Бунтівного африта знищено — і, як я розумію, головну роль у цьому відіграв ваш джин. Чудово! Будьте певні, що прем’єр про вас не забуде. Саме через те, правду кажучи, я й завітав до вас. Можливо, людина з вашими здібностями зможе допомогти мені в одній вельми дражливій справі.

Він помовчав, але Натаніель не відповів нічого. Розмовляти з чужою людиною слід було якнайобережніше. Хлопець поки не розумів, що Мейкпіс має на меті.

— Вранці ви були в абатстві, — провадив пан Мейкпіс, — і чули розмову членів Ради міністрів. Вашу увагу напевно привернуло те, що наш приятель пан Дюваль, начальник поліції, домігся великого впливу.

— Так, сер.

— Як командир Сірих Спин, він і раніше мав чималу владу, та водночас він не приховує, що хоче добитися більшого. Він уже скористався нинішніми прикрощами, щоб висунутись за рахунок вашої наставниці панни Вайтвел.

— Так, я звернув увагу на їхнє суперництво, — відповів Натаніель, вважаючи, що говорити більше буде нерозумно.

— М’яко сказано, Мендрейку. Отже, як особистий друг Руперта Деверо, я можу вам сказати, що мене вкрай турбує Дювалева поведінка. Амбіційні люди небезпечні, Мендрейку. Вони порушують спокій. А брутальні, неотесані особи — такі, як Дюваль, — небезпечніші вдвічі, бо не шанують своїх колег. Дюваль багато років нарощував свої впливи, підлещуючись до прем’єр-міністра й підсиджуючи інших старших міністрів. Те, що він надміру амбітна людина, — очевидно. Нещодавні події — зокрема, трагічна загибель нашого приятеля Теллоу — вельми збентежили наших старших міністрів, і це надає Дювалеві нові можливості, якими він, радше за все, негайно скористається. Насправді — вам, Мендрейку, я можу це сказати, бо ви людина розумна й вірна, — за того впливу, який тепер має Дюваль, я побоююся заколоту!

Пан Мейкпіс, мабуть, через свій театральний досвід, говорив надзвичайно жваво: голос його то підвищувався майже до крику, аж тремтячи з обурення, то ставав низьким і глухим. Натаніель, попри всю свою обачність, зачарувався ним і присунувся ближче.

— Так, хлопчику, ви розчули як слід: саме заколоту я побоююсь і, як найближчий і найвідданіший друг пана Деверо, прагну запобігти цьому заколотові. Для цього мені потрібні спільники. Джесіка Вайтвел, безперечно, впливова особа, та з нею ми розходимось у поглядах. Вона не дуже любить театр... А от у вас, Мендрейку, я відчуваю споріднену душу. Я давно вже стежу за вашою кар’єрою, ще від тієї сумної історії з Лавлейсом. Здається мені, що ми з вами цілком могли б заприятелювати.

— Ви дуже ласкаві, сер, — поволі промовив Натаніель.

Його серце аж палало з радощів: ось воно — те, про що він так давно мріяв! Безпосередній вихід на прем’єр-міністра! Панна Вайтвел — спільник непевний. Вона щойно дала зрозуміти, що ладна пожертвувати його кар’єрою. Якщо з розумом зіграти на цьому, він може добитися швидкого просування... Можливо, що й підтримка наставниці йому не знадобиться.

Одначе справа ця небезпечна. Слід бути насторожі...

— Пан Дюваль — грізний супротивник, — щиро сказав Натаніель. — Виступати проти нього небезпечно.

Пан Мейкпіс усміхнувся:

— Ваша правда. Хоча ви, здається, тут уже дещо застосували? Сьогодні ви відвідали державний судовий архів, а звідти негайно вирушили за якоюсь таємничою адресою до Белгема...

Сказано це було недбало, проте Натаніель заціпенів.

— Пробачте, — прожебонів він, — звідки ви знаєте?..

— Чутки, мій хлопчику, чутки! Як вірний друг пана Деверо, я маю звичку пильно дивитись і слухати. Не хвилюйтеся! Я й гадки не маю, що ви там задумали. Знаю лише, що це, судячи з усього, була ваша особиста ідея, — він усміхнувся ще ширше. — Боротьбу з заколотниками тепер доручено Дювалеві, але ви, сподіваюсь, не повідомили його про свої Дії?..

Натаніель це рішуче заперечив. У нього все аж пливло перед очима. Треба було виграти час.

— Е-е... ви говорили щось про співробітництво, сер, — мовив він. — Що ви мали на увазі?

Квентін Мейкпіс умостився зручніше.

— Посох Ґледстона, — відповів він. — Саме його, й ніщо інше. З афритом упоралися, більша частина Спротиву також загинула. Все чудово. Одначе посох — могутній талісман, і той, хто ним володіє, може отримати велику владу. Можу вас запевнити: поки ми з вами отут розмовляємо, пан Дюваль докладає всіх зусиль, щоб розшукати людину, яка його викрала. І якщо він його знайде, — драматург-чарівник пильно поглянув на хлопця своїми блакитними очима, — він цілком може скористатись ним сам, замість того, щоб повернути його урядові. Цим посохом можна зруйнувати більше, ніж половину Лондона.

— Так, сер, — підтвердив Натаніель. — Я читав про цей посох і вважаю, що одержати доступ до його сили можна за допомогою лише кількох простих заклять. Дюваль цілком може скористатись ним.

— Саме так. І ми, гадаю, повинні його випередити. Якщо ви знайдете посох і особисто повернете його панові Деверо, ваше становище значно зміцниться й панові Дювалю доведеться відступити. Я теж буду у виграші, бо прем’єр-міністр і далі фінансуватиме вистави моїх п’єс по всьому світу.. Що ви скажете про таку пропозицію?

Натаніелеві остаточно запаморочилось у голові.

— Е-е... цікавий план, сер.

— Гаразд, гаразд. От і домовились. Тільки діяти треба швидко!

Пан Мейкпіс подався вперед і ляснув Натаніеля по плечу.

Хлопчина розгублено моргнув. У своєму приятельському завзятті Мейкпіс вирішив, що згоди вже досягнуто. Так, пропозиція, звичайно, була спокуслива, але Натаніель вагався: чи немає тут пастки? Йому потрібен був час, щоб розібратися в ній. Проте часу саме й бракувало. Те, що драматург знав про його самодіяльність, захопило хлопця зненацька, й він почувався геть безпорадним. Урешті знехотя Натаніель вирішив так: якщо Мейкпіс знає про його поїздку до Белгема, ховатися з нею немає сенсу.

— Так, я вже провів деякі розслідування, — мовив він напружено, — і вважаю, що посох може перебувати в руках однієї дівчини, такої собі Кіті Джонс.

Чарівник схвально кивнув:

— Бачу, що я не помилився у своїй високій думці про вас, Мендрейку. Де ж ця дівчина може бути зараз?

— Я... я мало не заарештував її в будинку її батьків. Цього вечора, сер. Я... розминувся з нею на якихось кілька хвилин. Щоправда, я не думаю, що посох у неї був тоді з собою.

— Гм-м... — пан Мейкпіс почухав підборіддя. Він навіть не намагався розпитати в Натаніеля про подробиці. —Тепер вона, вочевидь, утекла. Розшукати її буде непросто... Хіба що ми виманимо її з укриття. Ви заарештували її батьків? Якщо поширити звістку про те, що їх допитують у в'язниці, то дівча, можливо, вилізе із схованки.

— Ні, сер. Я вже думав про це, але вони не були з нею дуже близькі. Навряд чи вона буде готова здатися владі заради них.

— Одначе це теж варіант. Щоправда, в мене є інший задум, Мендрейку. Один мій знайомий — неабиякий дбка щодо лондонського злочинного світу. Він знає стількох волоцюг, жебраків та злодюжок, що в жодному театрі не помістяться. Треба мені поговорити з ним: може, він зуміє вивести нас на цю Кіті Джонс. Якщо нам пощастить, ми вже завтра візьмемося до діла. А тим часом, хлопчику, раджу вам поїхати додому і як слід виспатись. І не забувайте: ставки — високі, а пан Дюваль — небезпечний суперник. Отож про нашу невеличку угоду—нікому ні слова!

37

Полудень. Тіні покоротшали до краю. Небо над головою — біло-блакитне, мов яєчна шкаралупа, з невеличкими симпатичними хмаринками. Сонечко любо гріє дахи в передмісті. Одне слово, найрадісніша година — час добрих справ і чесної праці. Ніби на підтвердження цього, кілька заклопотаних торговців прямують вуличками, котячи свої візки від будинку до будинку. Вони скидають капелюхи перед бабцями, гладять по голівках дітлахів, чемно всміхаються, пропонуючи свій крам. Крам і гроші переходять із рук до рук, і торговці рушають далі, висвистуючи побожні гімни.

Просто не віриться, що може статися щось лихе.

За всім цим видовищем спостерігає настовбурчена чорна тінь, що ховається в глибині розлогого бузинового куща, далі від дороги. Тінь являє собою жмуток розтріпаного чорного пір’я, з якого стирчать дзьоб і дві лапи. Ґава середнього розміру — птах із репутацією нечупари й вісника зла. Ґава не зводить налитих кров’ю очиць із вікон горішнього поверху великого, досить занедбаного будинку, що стоїть серед зарослого садка...

Отже, я знову нудився в засідці.

Коли тебе викликають, найголовніше — пам’ятати: все, що відбувається, власне кажучи, не твоя провина. Коли чарівник щось доручив тобі, ти виконуєш це якнайшвидше, інакше дістанеш свою частку Полум’я Знищення. Під страхом такої кари вмить забуваєш про будь-яку порядність. Це означає, що за п’ять тисяч років, які я провів на Землі, мене частенько — не з моєї волі — втягали в усілякі непевні справи[73]. Ні, совісті у нас, звичайно, немає, та навіть ми — досвідчені джини — часом соромимось тих наказів, які нам віддають.

От і ця справа, хоч і дрібненька, була саме така.

Ґава понуро сиділа на гілці, відганяючи інших птахів простеньким Закляттям Смороду. Зараз мені не хотілось нічийого товариства.

Я сумно хитнув дзьобом. Натаніелю, Натаніелю! Що тут сказати? Хоч які між нами часом траплялися суперечки[74], я до останньої миті сподівався, що він усе ж таки виявиться хоч трохи не таким, як звичайні чарівники. Колись він виявляв неабияку кмітливість... і досить помітні ознаки сердечної доброти. Була надія, що він обере власну життєву дорогу, а не вирушить утоптаною стежкою «влада — багатство — слава», якою прямують усі його колеги.

Чи так він учинив? Аж ніяк!

Останнім часом це становище навіть погіршало. Коли хазяїн викликав мене цього ранку, він був різкий аж до грубощів. Можливо, він досі не оговтався після загибелі свого начальника Теллоу. Хлопчисько був украй блідий і мовчазний: ані приятельської бесіди, ані змагання в дотепах. Гідної хвали за вчорашнє знищення бунтівного африта я так і не дочекався і, незважаючи на те, що прибрав по черзі кілька спокусливих жіночих подобизн, не помітив у нього ані найменшого прояву зацікавлення. Натомість одержав нове завдання — з тих, які відразу видаються огидними й сумнівними. Для Натаніеля це було дещо новеньке: до такого він опустився вперше, й це, мушу зізнатися, вельми здивувало мене.

Проте наказ є наказ. Отож через дві години я вже[75] сидів на варті в бузиновому кущі у Белгемі.

Однією з умов завдання було те, що я мушу діяти якнайтихіше. Тільки тому я й не вломився в будинок через дах. Я знав, що моя здобич удома, радше за все, нагорі. Отож я й чекав, утупивши свої очиці у вікна.

Цей будинок не міг належати чарівникові. Облуплена фарба, прогнилі віконні рами, бур’яни, що проросли крізь щілини викладеного плиткою ґанку. Досить великий, еге ж, але занедбаний і трохи сумний. У високій, по коліно, траві лежали навіть кілька дитячих іграшок.

Просидівши нерухомо з годину, ґава засовалася. Хазяїн, звичайно, наказував, щоб усе було зроблено тихо, та водночас і швидко. Треба негайно припинити байдикувати. Але все-таки я волів дочекатись, поки будинок спорожніє і моя жертва опиниться на самоті.

Ніби у відповідь на цю думку, двері зненацька відчинились— і звідти з’явилася пишнотіла, сувора жінка з полотняною господарською торбиною. Жінка пропливла піді мною й вирушила кудись далеко. Я вирішив не ховатися: для неї я був звичайнісіньким птахом. Довкола будинку не було жодного магічного захисту — ознаки того, що хтось із його мешканців здатен бачити далі першого рівня. Іншими словами, це завдання навряд чи було гідне моїх видатних талантів. Брудна й непевна справа від початку до кінця!

В одному з вікон щось ворухнулося. Кощава рука відсунула вбік запорошену фіранку, відімкнула защіпку й підняла раму. То був сигнал для мене. Ґава пурхнула й полетіла через садок, мов чорні підштанки, підхоплені вітром. Вона замислено сіла на підвіконня і, ступаючи кігтистими лапами, пройшла вздовж брудних фіранок, шукаючи щілинки. Знайшовши нарешті щілинку, ґава просунула туди голову і озирнулась.

Основне призначення кімнати було очевидним: біля дальньої стіни стояло ліжко. Судячи із зібганої ковдри, з цього ліжка щойно встали. Однак тепер його було захаращено безліччю маленьких дерев’яних лоточків, кожен з яких поділявся на кілька скриньок. В окремих скриньках лежали самоцвіти — агати, топази, опали, гранати, нефрит, бурштин, — усі огранені, поліровані й підібрані за розміром. В інших були тоненькі металеві смужки, шматочки різьбленої кістки чи трикутні клаптики кольорової матерії. Вздовж однієї стіни стояв простий робочий стіл, теж заставлений лоточками, стоячками з тонкими інструментами й горщиками із смердючим клеєм. В одному кутку лежав акуратний стос книжок у новеньких, ще не оздоблених різнобарвних шкіряних палітурках. Палітурки було покреслено олівцем — назначено місця майбутніх візерунків, а в центрі стола, в промінні світла двох ламп, була ще одна книжка, оздоблена наполовину. На передній палітурці товстого тому, оправленого бурою крокодиловою шкірою, блищала зірка, викладена дрібненькими червоними гранатами. Ґава на підвіконні побачила, як останній камінець змастили краплинкою клею і пінцетом прилаштували його на місце.

За столом, занурившись у роботу й не помічаючи мене, сидів той самий юнак, якого я мав знайти. На ньому був досить-таки зношений халат і вицвіла блакитна піжама. На ногах, підібганих під стільцем, — теплі смугасті шкарпетки. Довге чорне волосся — аж до плечей — за своєю засмальцьованістю перевершувало навіть славнозвісні Натаніелеві патли. В кімнаті смерділо шкірою, клеєм і парубчаковим потом.

Що ж, зволікати нема чого. Тепер або ніколи, й таке інше. Вперед!

Ґава зітхнула, вхопила дзьобом фіранку й швидким порухом голови розірвала її.

Переступивши підвіконня, я пурхнув на стос книжок саме тоді, коли хлопець підняв голову.

Враження він справляв не дуже гарне: лице аж обвисло складками, а очі були геть натомлені. Побачивши ґаву, він розгублено пригладив волосся. Його обличчям майнув переляк, що тут-таки змінився байдужою покорою долі. Він поклав пінцет на стіл.

— Що ти за демон? — спитав він.

Ґаву це трохи приголомшило:

— Ти що, носиш лінзи?

Хлопець понуро стенув плечима:

— Моя бабуся завжди казала, що демони з’являються в подобі ґав. До того ж звичайний птах не дертиме фіранку, щоб пробратися до кімнати.

Останнє зауваження було цілком справедливим.

— Якщо хочеш знати, — мовив я, — я стародавній і могутній джин. Я розмовляв із Соломоном і Птолемеєм, разом з царями минулого воював проти Морських Людей. Зараз я прибрав подобу ґави... Та досить уже про мене, — я заговорив більш по-діловому. — Це ти — простолюдин Якуб Гірнек?

Хлопець кивнув.

— Гаразд. Тоді готуйся...

— Я знаю, хто прислав тебе.

— Знаєш? Звідки?

— Я давно підозрював, що швидко це станеться.

Ґава здивовано моргнула:

— Отуди!.. Я й сам дізнався це тільки вранці.

— Що ж, це логічно. Він вирішив довершити свою справу.

Хлопець засунув руки в кишені халата й скрушно зітхнув. Я трохи розгубився:

— Він? Яку справу? Годі вже хлипати, мов дівчисько! Поясни все до ладу!

— Яку справу? Звичайно, вбити мене, — відповів Гірнек. — Як я розумію, ти більш тямущий демон, ніж отой, попередній. Хоч зовні, правду кажучи, той був страшніший. Ти якийсь кволий і настовбурчений. І маленький...

— Зачекай-но! — ґава протерла очі згином крила. — Тут якась помилка! Мій хазяїн до вчорашнього дня й не чув про тебе. Він сам це мені сказав...

Тут уже розгубився хлопець:

— Як це Теллоу міг таке сказати? Він що, збожеволів?

— Теллоу?! — ґаві з подиву аж очі стали рогом. — Стривай! До чого тут Теллоу?

— Це ж він нацькував на мене оту зелену мавпу. То я й подумав...

Я підняв крило:

— Почнімо спочатку. Мене послали сюди, щоб розшукати Якуба Гірнека. Якуб Гірнек — це ти. Так? Гаразд. Поки що все чудово. Отож я нічого не знаю про жодну зелену мавпу... і, до речі, мушу сказати тобі, що зовнішній вигляд — це ще не все. Можливо, зараз я не дуже показний із себе, та насправді — страшніший, ніж тобі здаюся.

Хлопець сумно кивнув:

—Так я й думав.

— Отож-бо, парубче! Я лютіший за всяку мавпу, яку тобі випадало бачити,—будь певен. Стривай, до чого це я? Забув... Ось що: про мавпу я нічого не знаю, й викликав мене не Теллоу. Це будь-що було б неможливо.

— Чому?

— Бо вчора ввечері його проковтнула афритка. Однак це не стосується нашої справи...

Проте з точки зору хлопця це, здається, було надзвичайно важливо. Тільки-но він почув цю новину, як просто-таки засяяв: очі вирячились, вуста поволі розтягнись у щирій усмішці. Його тіло, яке щойно висіло на стільці, мов мішок з цементом, зненацька випросталось і ожило. Пальці вчепилися в край стола так міцно, що аж хруснули суглоби.

— Він помер?! Та певен?

— Бачив на власні очі. Щоправда, я був тоді пернатим змієм...

— Як це сталося?! — хлопця все це неабияк зацікавило.

— Щось він там наплутав у заклятті. Чи то слова прочитав не так, як слід, старий дурень, чи щось іще...

Гірнек усміхнувся ще ширше:

— Він його з книжки читав?

— Еге ж, із книжки. Звідки ще беруть закляття?.. Може, краще повернімося до того, з чого ми почали? Я не можу сидіти тут із тобою цілий день...

— Гаразд. Усе одно дякую тобі за цю новину!

Хлопець щосили намагався опанувати себе, проте це йому не вдавалося: він усміхався, мов дурник, і хихотів. Правду кажучи, мене це добряче спантеличило.

— Послухай-но! Я з тобою серйозно розмовляю! Стережися, бо... Хай йому дідько!

Ґава погрозливо ступила вперед — і зав’язла ногою в горщику з клеєм. Я ледве обтрусив його й заходився сердито чистити кігті об краєчок дерев’яного лотка.

— Послухай! — гаркнув я, дряпнувши лапою. — Я прийшов сюди не для того, щоб убити тебе, як ти гадаєш. Я мушу забрати тебе з собою. І раджу тобі не пручатися.

Це трохи привело його до тями.

— Забрати мене з собою? Куди?

— Там побачиш. Одягайся! Я зачекаю.

— Ні. Ні, я не можу!

Хлопець несподівано схвилювався і заходився шалено терти обличчя й чесати руки. Я спробував його заспокоїти:

— Я не чинитиму тобі зла.

— Але ж я ніколи не виходжу з дому. Ніколи!

— У тебе немає вибору, синку. Може, надягнеш пристойніші штани? Ця піжама висить на тобі лантухом, а я літаю швидко.

— Будь ласка! — взявся благати він. — Я ніколи не виходжу з дому, розумієш? Майже три роки! Поглянь на мене! Поглянь! Бачиш?

Я здивовано позирнув на нього:

— Ну то й що? Так, тебе трохи рознесло. Будь певен: серед тих, хто ходить вулицями, трапляються ще гірші типи. Ти легко з цим упораєшся, якщо займатимешся спортом замість того, щоб отак сидіти крячкою. Ховатись у власній спальні й розцяцьковувати магічні книги — хіба це життя для хлопця твоїх літ? Ще й зір собі згубиш!

— Та ні! Моя шкіра! Мої руки! Поглянь на них! Я страшний!

Тепер він просто-таки репетував, тицяючи свої руки мені під ніс і відгортаючи з лиця волосся.

— Пробач, щось я не...

— Я про колір шкіри! Поглянь на руки, на обличчя! Я увесь такий!

Тепер, коли він сказав про це, я справді помітив, що його обличчя й долоні покреслені чорно-сірими смугами.

— От що! — сказав я. — Ну, й що тут такого? Я думав, ти зробив це навмисне.

У відповідь Гірнек по-дурному схлипнув. Хлопець надто засидівся на самоті. Я не дав йому часу заговорити.

— Це Чорна Молотарка, еге ж?—провадив я. — То послухай: люди племені Банджа з Великого Зімбабве раніше користувались нею — разом з іншими закляттями, — щоб стати більш привабливими. Вважалося шиком, щоб наречений був розписаний смугами перед весіллям. Жінки теж прикрашали себе таким способом, але тільки в окремих місцях. Дозволити собі таке могли хіба що багатії, бо чаклуни лупили за це, як за рідного батька. Будь-що, з точки зору племені Банджа, ти — справжній красень, — я трохи помовчав. — Крім хіба що волосся — це просто страхіття. Та, з іншого боку, в мого хазяїна волосся аж ніяк не краще, і це не заважає йому вештатись вулицями серед білого дня. Гаразд, — я почув, як унизу ляснули двері, — нам пора. Боюся, що шукати штани вже нема часу. Твоя піжама, сподіваюсь, не злетить від зустрічного вітру.

Я стрибнув до нього. Хлопчина зі страху впав зі стільця й поповз убік.

— Ні! Облиш мене!

— Пробач, не можу.

Хлопець галасував, а я чув, що внизу хтось ходить.

— Пробач, у мене просто немає вибору.

Ґава зіскочила на підлогу й почала змінювати подобу. Невдовзі вона виросла до велетенських розмірів. Хлопчисько заверещав і кинувся до дверей. Знизу долинув вереск у відповідь — він лунав по-материнському. Я почув важкі кроки на сходах.

Якуб Гірнек уже вхопився за клямку, та не встиг крутнути нею. Величезний золотий дзьоб ухопив його за комір халата: лапи зі сталевими кігтями шматували килим і дряпали дошки підлоги. Хлопчина підлетів і завис у повітрі, мов безпорадне цуценя в зубах матері. Помах могутніх крил розкидав лоточки, й камінці дощем розлетілися по кімнаті. Війнуло вітром; хлопець опинився біля вікна. Крило з пурпуровим пір’ям огорнуло й заховало його. Шибка у вікні брязнула, в обличчя Якубові вдарив холодний вітер. Хлопець скрикнув, відчайдушно заборсався — й зник.

Якби хтось підійшов до вікна, він нічого не почув і не побачив би, крім тіні велетенського птаха, що ковзнула травою, й шалених зойків, які помалу вщухали в небі.

38

Того дня Кіті тричі пройшла повз "Кав’ярню друїдів". Перші два рази вона не побачила нічого й нікого цікавого, та за третім разом їй пощастило. За натовпом галасливих європейських туристів, що зайняли кілька столиків скраю, вона розгледіла спокійну постать пана Гопкінса, що незворушно сидів сам-один і вимішував ложечкою своє "еспресо". Він, здавалося, повністю поринув у це заняття — і машинально підкладав цукор, грудку за грудкою, в чорну кавову суміш, проте не відсьорбнув ні краплі.

Кіті довго спостерігала за ним із затінку статуї, що стояла в центрі Трафальгарської площі. Обличчя пана Гопкінса видавалося, як завжди, незворушним і цілком байдужим. Кіті ніяк не могла вгадати, що в нього на думці.

Тепер, коли її зрадили батьки, дівчина почувалася ще безпораднішою й самотнішою, ніж будь-коли. Друга голодна ніч у коморі переконала її, що слід звернутися до єдиного спільника, який у неї залишився. Вона була певна, що Нік заховався десь в укритті. Та, можливо, саме з паном Гопкінсом, який завжди тримався трохи осторонь решти Спротиву, ще пощастить зв’язатися.

І справді, він був тут і чекав у призначеному місці. Та все ж таки Кіті не поспішала підходити до нього, сповнена сумнівів.

Може, пан Гопкінс і не винен, що пограбування скінчилося катастрофою. Можливо, в жодному з тих давніх документів, які він студіював, не було згадки про Ґледстонового слугу. Проте Кіті чомусь здавалося, ніби саме його стримані, обдумані поради стали причиною жахливих подій у склепі. Саме пан Гопкінс звів їх з отим невідомим добродійником; саме він допоміг опрацювати увесь план. І врешті його відомості виявились у кращому разі неповними. У гіршому ж разі — саме він необачно підвів під небезпеку їх усіх.

Та зараз, коли всі її товариші загинули, а їй самій наступали на п’яти чарівники, Кіті не мала вибору. Отож вона вийшла з-за статуї й подалася через площу до столика пана Гопкінса.

Не вітаючись, дівчина відсунула стілець і сіла. Пан Гопкінс підняв голову і, мішаючи далі каву, оглянув Кіті блідо-сірими очима. Його ложечка тихенько шкряботіла об стінки чашки. Кіті байдуже дивилася на нього. Підбіг догідливий офіціант. Дівчина мимохідь щось замовила й зачекала, поки той піде. Вона досі мовчала.

Пан Гопкінс вийняв ложечку, постукав нею об вінця чашки і акуратно поклав на стіл.

— Новини я чув, — різко промовив він. — Я вчора шукав вас цілий день.

— І не тільки ви, — сумно посміхнулася Кіті.

— Дозвольте мені сказати відразу... — пан Гопкінс замовк: до столика підійшов офіціант, урочисто поставив перед Кіті молочний коктейль, булочку в цукровій поливі й пішов собі. — Дозвольте мені сказати відразу, як... як я страшенно шкодую. Це просто жахлива трагедія.

Він знову помовчав. Кіті поглянула на нього.

— Якщо це втішить вас, мій... добродійник не тямив себе з горя.

— Дякую, — відказала Кіті. — Ні, не втішить.

— Ті відомості, які ми мали — й повністю надали їх панові Пенніфізеру, — ані словом не згадують про будь-якого сторожа, — спокійно провадив пан Гопкінс. — Про Чумне Закляття — так, але не більше. Якби ми це знали, то нізащо не зважилися б на такий план.

Кіті мовчки дивилась у склянку з коктейлем: говорити їй не хотілося. Зненацька вона відчула себе цілковито хворою.

Пан Гопкінс позирнув на неї:

— А всі інші?.. — він ще раз помовчав. — Ви — єдина, хто...

— А я думала, — гірко відповіла Кіті, — що ваші хитромудрі джерела новин уже повідомили вас про все, — вона зітхнула. — Нік теж уцілів.

— Та невже? Справді? Гаразд, гаразд... Де ж він?

— І гадки не маю. Мені до цього байдуже. Він утік, поки всі інші билися.

— Так, так. Зрозуміло...

Пан Гопкінс знову заходився крутити в пальцях ложечку. Кіті втупилася в землю. Тепер вона розуміла, що не знає, про що його просити. Він так само розгублений, як і вона. Погана річ: тепер, здається, вона справді залишилася сама.

— Зараз це, звичайно, не має значення, — заговорив нарешті пан Гопкінс, і щось у його тоні змусило Кіті пильно поглянути на нього. — Враховуючи природу трагедії, яка відбулася, все це тепер не має значення, але все ж таки... За всієї цієї небезпеки, якої ви так несподівано зазнали, й за всього лиха від утрати стількох чудових товаришів — чи вдалося вам винести з могили щось цінне?

Усі ці численні виверти вплинули на Кіті зовсім не так, як сподівався обережний пан Гопкінс. Очі дівчини вирячилися з подиву, брови поволі насупилися.

— Ваша правда, — сухо відповіла вона. — Це не має значення.

Упоравшись за два ковтки з булочкою, вона відсьорбнула коктейлю.

Пан Гопкінс тим часом далі вимішував свою каву:

— То ви так нічого й не взяли? Вам не пощастило...

Він не закінчив.

Сідаючи за столик. Кіті міркувала, чи варто розповідати бібліотекареві про посох. Зрештою, їй цей посох нічим не допоможе, а добродійник, якому він потрібен для колекції, може дати за нього кругленьку суму—цих грошей вистачить на сякий-такий прожиток. Кіті вважала, що за таких обставин пан Гопкінс навряд чи заговорить про це сам і, звичайно ж, навряд чи отак відверто питатиме про здобич. Вона пригадала Єнн, яка шкодувала за покинутою торбиною зі скарбами в темному нефі, коли смерть наступала їй на п’яти, іуби в Кіті стяглися вузенькою ниточкою.

— Ми забрали з могили все, — відповіла вона. —Але винести надвір нам не вдалося нічого. Можливо, Нік щось і виніс — я не знаю.

Бліді очі пана Гопкінса уважно вивчали її:

— А ви самі... не взяли нічого?

— Я загубила свою торбину.

— Умгу. Зрозуміло.

— У мене там серед інших речей був плащ. Ви вже попросіть вибачення у свого добродійника. То був один зі скарбів, які він хотів одержати?

Бібліотекар ухильно махнув рукою:

— Не пам'ятаю. А що сталося з Ґледстоновим посохом — ви, як я розумію, не знаєте? Мені здається, що посох йому справді був потрібен.

— Посох ніби залишився в могилі.

— Можливо... Тільки я не чув, щоб його виявили в абатстві. І поміж речами, з якими кістяк гасав Лондоном, його теж не було.

— Тоді його, напевно, взяв Нік... Не знаю. Яка різниця? Він не дуже цінний — ви самі про це казали.

Кіті говорила байдуже, та водночас не зводила очей з обличчя бібліотекаря. Він хитнув головою:

— Ні, не дуже. Мій добродійник буде трохи засмучений, та й годі. Він справді мріяв одержати його і ладен був добре заплатити за це.

— Ми всі засмучені, — відказала Кіті. — А багато хто ще й мертвий. Гадаю, він це переживе.

— Так...

Пан Гопкінс затарабанив пальцями по столу, немовби замислившись.

— Ну, — нарешті весело промовив він, — а ви, Кіті? Що ви тепер робитимете? Де житимете?

— Не знаю. Щось придумаю.

— Вам потрібна допомога? Прихисток?

— Ні, дякую. Краще нам триматись осторонь. Чарівники вже розшукали мою родину. Я не хочу піддавати небезпеці ні вас, ні вашого добродійника.

До того ж Кіті взагалі не хотілося більше водитися з паном Гопкінсом. Його явна байдужість до загибелі її товаришів насторожила дівчину, й тепер їй кортіло опинитись якнайдалі від нього.

— Насправді, — вона відсунула стілець, — мені краще піти просто зараз.

— Ваша обачність робить вам честь. Природно, що я бажаю вам щастя. Одначе перш, ніж ви підете... — пан Гопкінс почухав ніс, ніби не знаючи, як висловити таку складну думку. — Гадаю, вам варто почути те, що я дізнався з одного свого джерела. Це безпосередньо стосується вас.

Кіті, що вже зібралася йти, зупинилась:

— Мене?

— Боюся, що так. Я почув про це десь із годину тому. Це великий секрет — про нього навіть в уряді мало хто знає. Один з чарівників, що переслідують вас—на ім’я Джон Мендрейк, — вивчив ваше минуле. Він дізнався, що кілька років тому таку собі Кетлін Джонс викликали до суду у справі про напад.

— Ну то й що? — Кіті зберігала байдуже обличчя, та серце в неї шалено тьохнуло. — Це ж було так давно...

— Так, справді. Переглядаючи матеріали справи, він виявив, що ви скоїли безпричинний напад на одного зі старших чарівників, за що були засуджені до штрафу. Він розглядає це як одну з перших атак Спротиву.

— Що за дурниці! — спалахнула гнівом Кіті. —То був чистісінький випадок! Ми й гадки не мали...

— Ба більше, — провадив пан Гопкінс, — йому відомо, що цей напад ви скоїли не самі.

Кіті завмерла:

— Що?! Невже він думає...

— Пан Мендрейк вважає — чи справедливо, чи несправедливо, великого значення не має, — що ваш приятель... як його звуть, до речі? Якуб...

— Гірнек. Якуб Гірнек.

— Отож. Він вважає, що молодий Гірнек теж пов'язаний із Спротивом.

— Це нісенітниця!..

— Цього ранку він вирядив свого демона, щоб той доправив вашого приятеля на допит... Лишенько, я й не думав, що це вас так засмутить!

Кіті знадобилося кілька секунд на те, щоб опанувати себе. Коли нарешті вона заговорила, голос її зривався:

— Я не бачилася з Якубом уже кілька років! Він нічого не знає...

— Пан Мендрейк неодмінно з’ясує це. Рано чи пізно.

Кіті йшла обертом голова. Вона спробувала зосередитись:

— Куди його забрали? До... до Тауера?

— Сподіваюсь, моя люба, ви не збираєтесь застосувати нічого нерозважливого, — пробурмотів пан Гопкінс. — Пана Мендрейка вважають за одного з наймогутніших молодих чарівників. Талановитий юнак, один з улюбленців самого прем’єр-міністра. Було б необачно...

Кіті ледве стримувалась, щоб не зарепетувати на весь голос. Поки вони тут сидять, Якуба, можливо, піддають тортурам: демони, ще гірші за отой кістяк, зусібіч тягнуть до нього свої пазурі... А він ні в чому не винен—він узагалі не має до неї стосунку! Яка ж вона була дурепа! Через її необачність потрапила в халепу людина, за яку вона раніше віддала б життя.

— Я на вашому місці забув би про молодого Гірнека, — вів далі пан Гопкінс. — Ви нічого не зможете вдіяти.

— Будь ласка! — благала Кіті. — Скажіть мені: він у лондонському Тауері?

— Правду кажучи, ні. За звичайних обставин його відправили б туди. Але мені здається, що Мендрейк хоче потихеньку зробити щось своє, обійти суперників в уряді... Він таємно викрав вашого приятеля й доправив його в безпечне місце. Навряд чи те місце суворо охороняють. Але там демони...

— Я зустрічалася з Мендрейком! — люто обірвала його Кіті. Вона подалася вперед, штовхнувши склянку з коктейлем: склянка нахилилась, і напій виплеснувся на скатертину. — Зустрічалася з ним, подолала його й пішла собі. Якщо цей хлопчисько завдасть шкоди Якубові... якщо він завдасть йому хоч найменшої шкоди, то повірте мені, пане Гопкінсе: я вб’ю його власними руками! І його, й будь-якого демона, що стоятиме на моїй дорозі!

Пан Гопкінс підняв зі стола руки і знов опустив їх. Цей порух міг означати що завгодно.

— Ще одне... — запитала Кіті. — Ви знаєте, де це «безпечне місце»?

Блідо-сірі очі пильно поглянули на неї, потім моргнули.

— Так, — спокійно відповів бібліотекар. — Я знаю адресу. І можу її вам дати.

39

Кіті ніколи не бувала в таємній коморі пана Пенніфізера, проте знала, як працюють її двері. Вона наступила на металевий важіль, захований на підлозі серед сміття, й водночас натиснула на цеглини над дровітнею. Цеглини повільно й важко відсунулися назад. У стіні з’явилася щілина, звідки повіяло запахом хімікалій.

Протиснувшись у щілину, Кіті зачинила за собою двері.

Довкола була пітьма. Дівчина заціпеніла. Потім підняла руки й заходилась нерішуче нишпорити з обох боків, шукаючи вимикач. Спочатку — на свій превеликий страх — вона намацала щось холодне й волохате. Вона відсахнулась, але тут-таки вхопилася другою рукою за довгий шнурок.

Кіті смикнула шнурок: під стелею щось клацнуло, загуло, й спалахнуло м’яке жовтаве світло.

Дівчина з полегшенням виявила, що волохата річ — це просто каптур старої куртки, яка висить на гачку. На сусідньому гачку хилитались три торбини на довгих ременях. Кіті вибрала найбільшу, перекинула собі через плече і оглянула кімнату.

То була маленька комірчина, де по стінах — від підлоги до стелі — тяглися дерев’яні полиці. То було все, що залишилось від колекції пана Пенніфізера: магічні артефакти, що їх Кіті з товаришами понатягала за всі ці роки. Багато речей звідти вже забрали для нападу на абатство, проте дещо все-таки зосталося. Акуратні ряди вибухових куль і склянок з мулерами, зо дві кулі з елементалями, Пекельні Жезли, срібні зірочки для кидання та інша простенька зброя. Все це яскраво блищало, здається, пан Пенніфізер частенько чистив це знаряддя. Кіті уявила, як він на самоті заходив сюди й пишався своїм багатством. Ця думка чомусь збентежила її. Дівчина взялася до роботи — почала наповнювати торбину, силкуючись напхати туди якомога більше.

Далі вона підійшла до підставки з ножами, кинджалами та іншою холодною зброєю. Деякі з цих ножів, можливо, мали магічну силу; решта були просто добре нагострені. Кіті вибрала два кинджали: один — срібний — заховала до особливих піхов, припасованих до ноги, а другий застромила за пояс. Коли вона випросталась, кинджалів стало зовсім не видно під курткою.

Наступну полицю було зайнято запорошеними пляшками різного розміру, здебільшого наповненими безбарвною прозорою рідиною. їх викрали з чарівницьких будинків, однак їхнє призначення досі залишалося незрозумілим. Кіті мимохідь позирнула на них і вирушила далі.

Останній ряд полиць займали речі, яким пан Пенніфізер так і не знайшов застосування: коштовності, прикраси, сукні, покривала, кілька картин з Центральної Європи, дрібнички зі Сходу, яскраві мушлі й камені з незрозумілими візерунками та написами. Стенлі або Ґледіс розпізнавали в кожній із цих речей магічну ауру, та Спротив так і не зумів ні до чого застосувати їх. Такі речі пан Пенніфізер просто відкладав убік.

Кіті на цих полицях не треба було нічого, — аж тут, коли вона вже обернулася до виходу, їй упав в око маленький потьмянілий, геть зарослий павутинням диск, що завалився в глибину полиці.

Мендрейкове магічне дзеркало...

Сама не знаючи навіщо, Кіті взяла диск і засунула його — отак, як є, з павутинням, — до внутрішньої кишені своєї куртки. Потім нарешті повернулася до дверей, які з цього боку відмикалися звичайнісінькою клямкою. Відчинивши їх, Кіті вибралася до комори.

Посох і досі лежав на підлозі, де вона покинула його вранці. В несподіваному пориві Кіті підняла його й занесла до комори. Хоч як мало з нього користі — байдуже: її друзі загинули, щоб добути його, і тепер він мав бути схований у надійному місці. Кіті поставила посох у кутку, востаннє оглянула комору Спротиву і вимкнула світло. Двері сумно рипнули за нею. Дівчина попрямувала до сходів.

***

«Безпечне місце», де тримали Якуба, знаходилося в покинутому районі Східного Лондона, за півмилі на північ від Темзи. Кіті добре знала ці місця: то був район складів і пустищ, численні з яких обезлюдніли ще з часів повітряних бомбардувань Великої війни. Спротиву тут вистачало простору: вони здійснили кілька нападів на склади й користувалися покинутими будівлями як укриттями. Присутності чарівників тут майже не відчувалося, надто поночі. Кулі-шпигуни з’являлися тут лише зрідка, і сховатись від них було легко. Безперечно, чарівник Мендрейк обрав це місце з тієї самої причини: він хотів без перешкод вести свій допит.

План Кіті — досить-таки розпливчастий — мав два варіанти. Якщо пощастить, вона витягне Якуба, а Мендрейка з його демонами затримає на місці завдяки зброї та своїй природній стійкості до магії. Після цього вона спробує відвести Якуба до порту і звідти пробратися на континент. Залишатися в Лондоні зараз не можна. А якщо це не вдасться, залишається другий, менш приємний, вихід: здатися самій— заради того, щоб Якуба відпустили. Що з нею буде після того, дівчина добре розуміла, та не вагалася ні хвилини. Надто довго вона ворогувала з чарівниками, щоб тепер турбуватись про наслідки.

Вона пробиралася через Східний Лондон кружними шляхами. О дев’ятій годині вечора з веж Сіті долинув знайомий гудок: через нещодавній напад на абатство було знову запроваджено комендантську годину. Люди, опустивши голови, поспішали по домівках. Кіті не звертала на це уваги: вона вже безліч разів порушувала комендантську годину. Проте вона все-таки звернула до покинутого скверика і з півгодини почекала там на лаві, поки вщухне шарварок. Краще наближатися до своєї мети без зайвих свідків.

Пан Гопкінс не розпитував, що вона задумала, тож Кіті й не стала ділитися з ним своїми планами. їй треба було тільки дізнатись адресу, а більше вона не хотіла з ним знатися. Її вразила його холодна байдужість. Відтепер вона сподівалась лише на себе.

Минула десята година. Над містом зійшов яскравий повний місяць. Кіті тихо побігла порожніми вулицями, тримаючи на плечі важку торбину. Хвилин за двадцять вона знайшла потрібне місце: коротенький завулок, обабіч якого тяглися якісь фабричні будівлі. Причаївшись у темному кутку, дівчина оглянула околицю.

Завулок був вузенький, тут горіло тільки два ліхтарі: один — за кілька метрів від кутка, де ховалася Кіті, а другий — ближче до кінця дороги. Ці ліхтарі й місяць у небі ледь-ледь освітлювали довколишні будинки.

Фабричні споруди були невисокі—один-два поверхи. Деякі стояли заколочені, в інших двері й вікна були повибивані і зяяли чорною порожнечею. Кіті довго роздивлялася їх, дихаючи нерухомим нічним повітрям. Вона дотримувалася правила — ніколи не перетинати в пітьмі незнайомий простір. Та зараз її ніби ніщо не насторожувало. Навкруги було тихо.

В кінці завулка, за другим ліхтарем, стояв триповерховий будинок, трохи вищий за сусідні. На його першому поверсі, вочевидь, раніше був гараж: посеред фасаду видніли широкі ворота для автомобілів, тепер абияк запнуті сіткою. На другому й третьому поверхах були широкі суцільні вікна — чи то колишні контори, чи квартири. Всі вікна були порожні й темні, крім одного, де жевріло непевне світло.

Кіті не знала, в якому саме будинку знаходиться Мендрей-кове «безпечне місце». Однак це освітлене вікно—єдине на весь завулок — відразу привернуло її увагу. Кілька хвилин вона пильно роздивлялась його, та врешті так нічого й не змогла розібрати: вікно було затягнуто якоюсь завіскою. До того ж і відстань була надто далека.

Ніч випала холодна. Кіті шморгнула носом і витерла його рукавом. Серце боляче калатало в грудях, та дівчина не звертала на це уваги. Настав час діяти.

Вона вибралася на тротуар навпроти першого ліхтаря і крадькома подалася вперед, тримаючись однією рукою за стіну, а другу поклавши на торбину. Очі її не знали спокою, стежачи водночас за вулицею, за мовчазними будівлями, за чорними вікнами нагорі, за вікном, запнутим завіскою, попереду. Ступивши кілька кроків, вона зупинялась і слухала, однак місто мовчало, замкнувшись у собі, тож Кіті рушала далі.

Ось Кіті опинилася навпроти будинку з вибитими дверима. Вона пильно спостерігала за ним, проходячи мимо; поза шкірою біг мороз. Проте всередині ніщо не ворушилось.

Вона була вже досить близько, щоб побачити, що освітлене вікно нагорі запнуто брудним полотном. Полотно, вочевидь, було не дуже цупке, бо дівчина помітила за ним чиюсь тінь. Вона силкувалася розгледіти цю тінь уважніше, та марно: силует був виразно людський, але більше нічого розібрати не вдавалося.

Кіті прокралася вулицею трохи далі. Ліворуч від не! були ще одні вибиті двері, а за ними — темрява. Дівчині знову стало дибки волосся, коли вона проходила повз цей будинок. Вона заглянула всередину — там також не було нічого тривожного. Тільки ніс трохи зморщився: з порожнього будинку війнуло запахом тварин. Мабуть, коти... Чи бездоглядні пси, що живуть у покинутих районах великих міст... Кіті вирушила далі.

Порівнявшись із другим ліхтарем, вона заходилася розглядати будинок, що стояв у кінці завулку. Всередині широкого в’їзду до гаража, перед сіткою, вона помітила вузькі двері в бічній стіні. Знадвору здавалося, що ці двері навіть відчинено.

Надто вже добре, щоб бути правдою? Можливо. Останніми роками Кіті звикла ставитися до всього, що видається надміру легким, з великою осторогою. Треба як слід озирнутись, перш ніж підходити до цих занадто гостинних дверей.

Кіті рушила вперед і за наступні кілька секунд побачила ще дві речі.

По-перше, в освітленому вікні — лише на мить — знову майнула тінь, і цього разу Кіті чітко розгледіла силует. Її серце тьохнуло: тепер вона достеменно знала, що Якуб тут.

А по-друге, внизу, трохи попереду, через дорогу.. Світло ліхтаря падало на стіну будинку, що стояв навпроти. У стіні було вузьке вікно, а за ним — прочинені двері, й Кіті, пробираючись уперед, звернула увагу, що світло знадвору лягає на підлоту всередині дому довгою косою смугою. Цю смуту було добре видно крізь двері. І ще Кіті помітила, — а помітивши, завмерла на середині кроку, — що скраю цієї косої смуги чітко видніє людська тінь.

Незнайомець, вочевидь, стояв біля вікна, притулившися зсередини до стіни будинку, бо на силуеті було помітно тільки ніс і брови. Ніс і брови були досить великі — мабуть, тому вони й стирчали далі, ніж сподівався їхній власник. А загалом він причаївся чудово...

Кіті, ледве дихаючи, теж притулилася до стіни. їй зненацька спало на думку: вона пройшла вже двоє таких вибитих дверей, а до кінця завулку їх залишається принаймні ще двоє. Цілком можливо, що в кожному такому місці ховається нишпорка. Тільки-но вона дістанеться до будівлі в кінці завулку, як пастка замкнеться.

Хто ж поставив цю пастку? Мендрейк? Чи... — то була нова й моторошна думка, — чи пан Гопкінс?

Кіті рипнула зубами з люті. Якщо вона рушить далі, то потрапить в оточення. Якщо відступить, то віддасть Якуба на поталу долі, яку приготували йому чарівники. Перший варіант, судячи з усього, дорівнює самогубству, але другому слід запобігти будь-якою ціною.

Кіті поправила ремінь торбини так, щоб її зручніше було дістати, і розстебнула замок. Стиснула в руці першу-ліпшу зброю — то був Пекельний Жезл, — і рушила вперед, не зводячи очей з постаті за вибитими дверима.

Постать не ворушилася. Кіті пробиралася далі вздовж стіни.

Аж тут із ніші перед нею виступив якийсь чоловік.

Його темно-сіра уніформа майже цілком зливалася з нічною пітьмою. Навіть тепер, коли він стояв за два кроки від Кіті, його високу дужу постать було ледве видно — такий собі привид, що з’явився зі світу тіней. Однак голос, хрипкий і басовитий, був аж ніяк не примарний:

— Нічна поліція! Вас заарештовано! Поставте торбину на землю і оберніться лицем до стіни!

Кіті нічого не відповіла. Вона тихенько позадкувала на середину дороги, далі від вибитих дверей за спиною. Пекельний Жезл надійно лежав у руці.

Полісмен, однак, не переслідував її:

— Це ваш останній шанс. Зупиніться й покладіть на землю зброю! Інакше ви будете знищені!

Кіті задкувала далі. Краєм ока вона помітила, як праворуч щось ворушиться — постать у вибитих дверях. Чоловік нахилився вперед — і водночас його риси змінилися. Довгий ніс витягся ще дужче, підборіддя зникло зовсім, випуклий лоб подався назад, над головою піднялися гострі вуха. На мить в освітленому вікні перед Кіті майнув чорний звірячий писок, а потім він опустився нижче й пропав з очей.

Силует у вибитих дверях теж зник. Із дому долинуло сопіння, а потім звук, ніби рветься полотно.

Кіті вишкірила зуби й позирнула в бік полісмена, що стояв на тротуарі. Він теж мінявся: плечі посунулись уперед і вниз, одяг лопнув по швах — і з-під нього з'явилася жорстка, наїжачена шерсть. Очі блиснули в темряві жовтим вогнем, зуби люто клацнули, голова сховалася в затінку.

Цього для Кіті було занадто. Вона обернулась і кинулась навтікача.

В кінці завулку, в темряві збоку від ліхтаря, походжало щось чотириноге. Кіті побачила його вогненні очі, нервово ковтнула слину й відчула звірячий сморід.

Вона зупинилась і завагалась. Із вибитих дверей праворуч від неї вискочив ще один темний присадкуватий силует. Побачивши Кіті, він клацнув зубами й помчав до неї.

Кіті жбурнула жезл.

Він упав на бруківку між передніми лапами звіра, тріснув — і викинув високий стовп вогню. Пролунав вереск — цілком людський. Вовк став дибки, махаючи передніми лапами, наче боксер, упав на спину й закрутився, силкуючись відповзти.

В руці Кіті вже була напоготові куля — яка саме, дівчина й сама не знала. Вона кинулася до найближчого заколоченого вікна на першому поверсі й пожбурила туди кулю. Хвиля вітру мало не збила її з ніг. Брязнуло скло, на бруківку посипались уламки цегли. Кіті майнула до пробитого отвору, порізала руку друзкою скла, що застрягла в рамі; перекотилась — і підхопилась уже в кімнаті.

Знадвору лунало гарчання і скрегіт пазурів по бруківці.

Кімната перед Кіті була порожня, та з її глибини вели кудись у пітьму вузькі сходи. Дівчина кинулася туди, тулячи поранену руку до куртки, щоб утамувати біль.

На першій сходинці вона зупинилась і повернулась до вікна.

В отвір заскочив вовк із роззявленою пащею. Куля влучила йому просто в писок.

Кімнату вмить залило водою. Кіті впала на нижні східці, на мить її засліпило. Коли ж вона врешті розплющила очі, потік води вже плив геть, дзюркотячи й булькаючи в неї під ногами. Вовк зник.

Кіті помчала сходами вгору.

У горішній кімнаті виявилось кілька відчинених вікон; на підлогу падали сріблясті смуги місячного світла. Внизу, на вулиці, хтось завив. Кіті хутко оглянула кімнату, не знайшла виходу й розлючено вилаялась. Найгірше, що вона не могла навіть прикрити собі спину: біля сходів не було ні дверей, ні люка. Знизу вже було чути, як хтось великий плюскотить по воді.

Кіті позадкувала від сходів до найближчого вікна. Вікно було старе, рама геть вигнила, шибки брязкотіли. Кіті копнула раму ногою — на всі боки полетіли тріски й друзки скла. Рама ще не встигла вдаритись об бруківку, як дівчина вже стояла у вікні, задерши голову й шукаючи, за що вчепитися б. Сріблясте місячне світло осявало її обличчя.

Внизу, на вулиці, крутилася й ляскала зубами вовча тінь, давлячи важкими лапами друзки скла. Кіті відчувала, що тварюка дивиться на неї, відчайдушно бажаючи, щоб дівчина впала.

Хтось промчав сходами, та так стрімко, що мало не врізався в протилежну стіну. Кіті помітила міцний карниз десь за фут над вікном. Вона жбурнула в кімнату кулю, вхопилася за цей карниз, напруживши м'язи, й зашкряботіла кедами об край віконного отвору. Поранена долоня нагадала про себе болем.

Під нею гримнув вибух. Із вікна, мало не обпікши їй кеди, вискочили жовто-зелені язики полум’я, осяявши на мить вулицю, ніби якимось бляклим сонцем.

Магічний спалах погас. Кіті висіла на стіні, шукаючи нової опори для пальців. Знайшла, намацала, переконалася, що опора надійна. Полізла вгору. До парапету недалеко, а за ним, напевно, дах... Туди дівчина й намагалася потрапити.

Голод та безсоння знесилили її, руки й ноги були немовби налиті водою. Хвилини через дві Кіті зупинилася, щоб перепочити.

Знизу, напрочуд зблизька, долинув шурхіт, дряпання й сопіння. Кіті обережно, вчепившись пальцями в цеглу, озирнулася через плече на вулицю, залиту місячним світлом. На півдороги до бруківки вона побачила тінь, що швидко дряпалася на стіну. Задля цього перевертень трохи змінив свою вовчу подобу: замість лап були руки з довгими кігтистими пальцями, на звірячих передніх ногах з'явилися людські лікті, і м’язи так само змінилися, щоб пасувати кісткам. Голова, однак, залишилася вовчою: роззявлена паща, блискучі зуби, висолоплений набік язик. Жовті очі зирили просто в бік Кіті.

Побачивши таке, дівчина ледь не впала в безодню. Опанувавши себе, вона тісніше притулилася до цегляної стіни, перенесла вагу на одну руку, а другу — вільну — засунула в торбину. Намацала першу-ліпшу кулю, націлилась і впустила кулю прямісінько на свого ворога.

Куля, виблискуючи, полетіла вниз, на якийсь дюйм розминулася з волохатою спиною перевертня — і за мить розбилася об бруківку, коротко спалахнувши полум’ям.

Вовк глухо загарчав і далі подряпався вгору.

Кіті, прикусивши губу, також полізла далі. Хоч як боліло їй тіло, вона відчайдушно дерлася на дах, щомиті чекаючи, що її нога от-от опиниться в кігтях... Сопіння звіра було чути зовсім поряд — за якихось кілька футів.

Ось і парапет... Кіті зі стогоном підтяглася, переповзла на дах, спіткнулась і впала. Ремінь торбини перекрутився; дівчина ніяк не могла дістати з неї знаряддя. Кіті перевернулася на спину. Цієї ж миті над парапетом поволі піднялася голова вовка, що жадібно винюхував кривавий слід її пораненої долоні. Жовті очі блиснули й вирячились на неї.

Кіті сунула руку до потаємних піхов і витягла кинджал.

Вона підхопилася.

Вовк несподівано плавним рухом перескочив через парапет — і опинився на даху, припавши на всі чотири лапи, опустивши голову й напруживши м'язи. Він пильно оглядав Кіті, оцінюючи її сили й вирішуючи, стрибнути чи ні. Дівчина погрозливо махнула кинджалом.

— Бачиш? — хрипко промовила вона. — Він срібний, зрозумів?

Вовк скоса позирнув на неї. Поволі піднявся на задні лапи: його згорблена спина витяглась і випросталась. Тепер він стояв по-людськи, височіючи над Кіті й трохи погойдуючись, готовий кинутись на неї.

Вільною рукою Кіті порпалася в торбині, шукаючи нової зброї. Вона знала, що магічних знарядь у неї залишилося небагато...

Вовк стрибнув, махнув кігтистою лапою, клацнув зубами. Кіті ухилилась і вдарила кинджалом знизу вгору. Вовк напрочуд пискливо заверещав, простяг лапу і боляче вхопив Кіті за плече. Кігті подерли ремінь торбини, й вона впала на дах. Кіті вдарила ще раз. Вовк відскочив назад, на безпечну відстань. Кіті теж позадкувала. Подерте плече стугоніло болем. Вовк затискав невеличку рану в боці й скрушно хитав головою, дивлячись на Кіті. Рана, судячи з усього, була легка. Деякий час вони кружляли одне навпроти одного, осяяні сріблястим місяцем. Кіті тепер ледве вистачало сили замахнутись кинджалом.

Вовк витяг кігтисту задню лапу й підтягнув торбину ближче до себе, щоб Кіті не змогла її дістати. І тихенько, басовито захихотів.

За спиною щось шурхнуло. Кіті наважилась на мить озирнутись. З іншого кінця будинку дах утворював невисокий гребінь. На гребені стояли два вовки: коли дівчина помітила їх, вони саме підтюпцем вирушили до неї.

Кіті витягла з-за пояса другий кинджал, проте її ліва рука майже заніміла через поранене плече. Пальці ледь-ледь стискали руків’я. Дівчина мимохідь подумала, чи не розумніше буде кинутися з даху — краще вже швидка смерть, ніж вовчі лабети...

Ні, так чинять хіба що боягузи. Треба якнайдорожче продати своє життя.

Троє вовків насувались на неї: двоє — на чотирьох лапах, третій — на двох, як людина. Кіті відгорнула волосся назад і востаннє замахнулася своїми кинджалами.

40

— Оце то нудьга! — сказав джин. — Нічого не буде.

Натаніель, що походжав туди-сюди кімнатою, зупинився.

— А я кажу, що буде! Мовчи собі. Якщо я захочу дізнатися твою думку, то спитаю тебе, — хлопець відчував, що говорить не дуже переконливо. Він позирнув на годинник, щоб додати собі впевненості. — Ще тільки-но звечоріло.

— Еге ж, еге ж! Я бачу, що ти до біса впевнений у перемозі! Аж цілу стежку на підлозі протоптав. А ще я бачу, що ти голодний як вовк, бо взяти з собою щось попоїсти забув!

— Їжа нам не знадобиться. Дівчисько от-от з’явиться. А тепер — замовкни!

Джин, що вмостився на старому комоді й знову прибрав подобу хлопчика-єгиптянина, виразно позіхнув:

— Усі геніальні плани мають свої вади. Дрібні похибки, через які вони й провалюються. Такі вже ви, люди, зроду недосконалі. Дівчисько не прийде, ти його чекатимеш, попоїсти ти не взяв, тож ви з вашим полоненим помрете з голоду.

Натаніель насупився:

— Щодо полоненого не турбуйся. З ним усе гаразд.

— Правду, кажучи, я досить-таки голодний...

Якуб Гірнек сидів на хиткому стільці в кутку кімнати. Під старою вояцькою шинеллю, яку джин відшукав на горищі «безпечного місця», на хлопцеві були тільки піжама й пара домашніх шкарпеток.

— Я навіть не снідав, — додав він, мимоволі гойдаючись на своєму ветхому стільці. — Я аж ніяк не відмовився б попоїсти.

— Бачиш? — обізвався джин. — Він таки голодний!

— Ніякий він не голодний. А якщо має хоч трохи кебети, то сидітиме й мовчатиме.

Натаніель знову взявся походжати туди-сюди, скоса позираючи на полоненого. Гірнек, здається, вже оговтався від жаху, навіяного польотом, а оскільки відразу після того його замкнули в порожньому будинку, де ніхто не міг його побачити, панічний страх хлопця перед власним обличчям теж ущух. Ув’язнення не дуже його тривожило, що дещо пантеличило Натаніеля, — хоч і не дивно: Гірнек і без того провів кілька років у добровільному ув’язненні.

Чарівник раз по раз поглядав на вікно, запнуте полотном. Він ледве тамував бажання підійти до нього й визирнути. Терпіння... Дівчисько прийде. На все потрібен час.

— Пограймося? — хлопчина-єгиптянин усміхнувся йому з комода. — Знайду зараз м’яча, кільце на стіну й навчу вас ацтекської гри в м’яч. Дуже весела гра — треба закинути м’яч у кільце, відбиваючи його колінами й ліктями! Це єдине правило... А ще тих, хто програв, приносять у жертву. Я дуже добре граю в неї — самі побачите.

Натаніель утомлено махнув рукою:

— Ні.

— То, може, в піжмурки?

Натаніель глибоко вдихнув і поволі видихнув через ніс. Зберігати спокій і без того було важко, а цей джин ще й балакає без упину.. Ставка була надто висока, тож про наслідки невдачі не хотілося навіть думати.

Вранці його таємно відвідав пан Мейкпіс — і приніс новини. Його знайомий із злочинного світу вважав, що зуміє вийти на зв'язок з утікачкою Кіті Джонс: виманити її з укриття вдасться за допомогою хорошої принади. Кмітливий і винахідливий Натаніель тут-таки згадав про друга її дитинства — Якуба Гірнека, який фігурував у судовій справі і якому Кіті була щиро віддана. Судячи з того, що чарівник знав про неї, — тут Натаніель обережно помацав синець на щоці, — дівчина не побоїться прийти до Гірнека на допомогу, якщо той опиниться в небезпеці.

Решта все було просто. Натаніель швиденько влаштував викрадення Гірнека, а Мейкпіс повідомив про це свого знайомого. Тепер залишалося тільки чекати.

— Агов!

Натаніель підняв голову: джин манив його до себе, по-змовницьки моргаючи й киваючи.

— Чого тобі?

— Ходи-но сюди на хвилинку. Я дещо скажу тобі на вушко.

Він виразно кивнув у бік Гірнека, що досі гойдався на стільці в кутку.

Натаніель, зітхнувши, підійшов до джина:

— Ну, що?

Джин нахилився до нього з комода.

— Я оце думаю... — зашепотів він. — Що буде, коли про це дізнається твоя дорогенька панна Вайтвел? Вона ж не знає, що ти спіймав цього хлопчину, еге ж? Щось я не розумію, яку гру ти задумав. Зазвичай ти такий слухняний, завжди на задніх лапках ходиш...

Натяк влучив у ціль. Натаніель вишкірився:

— Це все в минулому. Вона нічого не знатиме, аж поки я спіймаю дівчисько й заволодію посохом. А тоді їй доведеться плескати в долоні разом з усіма. Я буду надто близький до Деверо, тож їм залишиться тільки висловлювати захоплення.

Хлопчисько сів на комоді, підібгавши ноги, мов єгипетський писар:

— Ти ж не сам це задумав. Хтось допоміг тобі все це влаштувати. Той, хто знав, як відшукати дівчину й сказати їй, де ми. А ти не знаєш, де вона, бо інакше давно спіймав би її.

— Я маю зв’язки.

— Еге ж. Зв’язки, яким багато що відомо про Спротив. Будь обачніший. Нате. Ще невідомо, хто на кого працює. Отой кудлатий начальник поліції віддав би свою правицю, аби довести, що ти в спілці з цими зрадниками. Якщо він довідається, що ти маєш із ними справи...

— Ніяких справ я з ними не маю!

— Диви, як ти зарепетував! Невже це правда?

— Неправда! Я просто так кажу. Я ж хочу заарештувати її—хіба ні? Тільки хочу зробити це по-своєму!

— Чудово. То з ким же в тебе зв’язки? Звідки він — чи вона — стільки знає про цю дівчину? Ось про що тобі варто довідатися!

— Це не має значення. І я більше не хочу про це розмовляти.

Натаніель обернувся до джина спиною. Джин, безперечно, мав рацію: Мейкпіс надто легко знайшов лазівку до злочинного світу. Щоправда, театральний люд — народ підозріливий: напевно Мейкпіс знайомий з усілякими простолюдинами — акторами, танцюристами, письменниками, — які перебувають на самісінькому порозі лондонських нетрів. Цей несподіваний спільник тривожив Натаніеля, та водночас хлопець аж ніяк не гребував скористатись плодами цього співробітництва, за умови, що воно завершиться вдало. Проте якщо Дюваль чи Вайтвел виявлять, що він орудує в них за спиною, його становище стане вельми ризикованим. То була головна небезпека, якій Натаніель піддавав себе. Цього ранку вони обоє вимагали звіту про його дії, і обом він збрехав. Від цього хлопцеві досі бігав мороз поза шкірою.

Якуб Гірнек жалібно підняв руку:

— Пробачте, сер...

— Що?

— Пане Мендрейку, я трохи змерз...

— То встаньте й погуляйте кімнатою. Тільки щоб я не бачив цих дурних шкарпеток!

Гірнек, щільно закутавшись у шинель, взявся походжати кімнатою; його смугасті, наче льодяники, шкарпетки зухвало визирали з-під піжамних штанів.

— Просто не віриться, що хто-небудь ризикуватиме життям заради такого типа, — зауважив джин. — Навіть на місці рідної матусі я відвернувся б від цього Гірнека!

— Ти не бачив цієї Кіті, — заперечив Натаніель. — Вона прийде по нього.

— Не прийде, — Гірнек тепер стояв біля вікна й почув останні слова. — Колись ми приятелювали, але тепер між нами нічого немає. Я її вже кілька років не бачив.

— І все-таки вона прийде, — наполягав Натаніель.

— Відтоді, як... як моє обличчя було спотворено, — провадив юнак. Голос його тремтів з жалю до себе.

— Слухай-но, ти вже набрид мені! — вибухнув гнівом Натаніель. — Все в тебе гаразд з обличчям! Говорити можеш? Бачити й чути можеш? От і гаразд. Годі нарікати! Мені й гірші лиця траплялися!

— От і я йому те саме казав! — джин недбало підвівся й тихо зіскочив з комода. — Знайшов чого бідкатися! Поглянь на своє обличчя — ти теж назавжди зостанешся таким, однак не боїшся показуватись цілому світу! Що вас обох по-справжньому псує, то це зачіска. Навіть борсучі хвости — й ті бувають охайніші! Ану, дайте мені ножиці й п’ять хвилин часу..

Натаніель вирячив очі. Він спробував навести в кімнаті хоч якийсь лад. Ухопивши Гірнека за комір, він обернув його геть від вікна.

— Ходіть назад до стільця! — гаркнув він. — Сідайте! Ащодо тебе, — звернувся він до джина, — то цю адресу мали передати дівчині кілька годин тому. Напевно, вона вже в дорозі — й з посохом, бо зараз це найпотужніша зброя в її руках. Коли вона з’явиться на сходах, куля-шпигун це помітить, і тут пролунає сигнал тривоги. Ти повинен її роззброїти, тільки-но вона сюди зайде, а потім передати посох мені й запобігти її втечі. Зрозумів?

— Авжеж, начальнику! Ба більше: ти це кажеш уже вчетверте, якщо не вп’яте.

— Найголовніше, пам’ятай про посох. Це надзвичайно важлива річ.

— Кому ж іще знати це, як не мені? Не забувай: я бачив падіння Праги...

Натаніель пирхнув і знову взявся походжати кімнатою. Аж тут із вулиці долинув якийсь гамір. Хлопчина здивовано обернувся до джина:

— Що це таке?

— Голос. Людський.

— Чуєш?.. Знову!

— Хочеш, я погляну? — джин показав на вікно.

— Тільки щоб тебе не помітили!

Хлопчик-єгиптянин побокував до вікна — й пропав. Полотном пробіг жук-скарабей. Десь за вікном спалахнуло яскраве світло. Натаніель нервово тупцяв посеред кімнати:

— Ну, що?

— Здається, прийшла твоя дівчина, — джинів голос лунав ніби здалека. — Може, поглянеш сам?

Рвучко відсунувши полотно, Натаніель визирнув з вікна — саме вчасно, щоб помітити, як ближче до дальнього кінця завулка з’явилась невисока вогненна стіна. Вогонь майже відразу згас. Завулок, щойно безлюдний, був повен тіней — хтось із них біг на двох ногах, хтось на чотирьох, а дехто ніяк не міг обрати, що з цього краще, але все-таки теж вистрибував у яскравому місячному світлі. Щось затріскотіло, потім завило. Натаніель відчув, як блідне його обличчя.

— Хай йому біс! Нічна поліція!

Гримнув ще один вибух. Підлога під ногами здригнулася. Тоненька жвава двонога постать перебігла вулицю і майнула до свіжого отвору в стіні будинку. Один з вовків погнався за нею, та його збило з ніг новим вибухом.

Жук-скарабей підбадьорливо свиснув:

— Яке вдале використання кулі з елементалями! Кмітливе дівча. Та все одно — навряд чи йому пощастить утекти від цілого загону.

— Скільки їх там?

— З десятеро, а може, й більше. Поглянь, онде вони скачуть дахами.

— Гадаєш, вони спіймають її?

— Спіймають і зжеруть. Вони розлючені й жадають крові.

— Гаразд... — Натаніель відійшов від вікна. Він прийняв рішення.

— БартімеусеІ—наказав він. — Піди й забери її. Ми не можемо ризикувати тим, що її вб’ють.

Жук-скарабей обурено відповів:

— Ще одна славна роботка! Чудово. Ти певен? Це значить, що ти кидаєш виклик самому начальникові поліції!

— Якщо пощастить, він навіть не дізнається, що це я. Занеси її... — Натаніель швиденько подумав і ляснув пальцями, — до старої бібліотеки — тієї, де ми з тобою ховались від Лавлейсових демонів. А я заберу полоненого й зустрінуся з тобою згодом. Нам усім треба забиратися звідси.

— Отут я з тобою згоден. Гаразд. Ану, відійди.

Жук відбіг підвіконням якнайдалі від вікна, піднявся на задні ніжки й показав вусиками на шибку. Блиснув спалах, війнуло жарким повітрям. У склі з’явилась нерівна діра. Жук розправив крильця і з гудінням зник у темряві.

Натаніель озирнувся — саме вчасно, щоб побачити стілець, який летів просто йому в голову.

Приголомшений, хлопець упав на підлогу. В очах усе закрутилось: одним оком Натаніель побачив Якуба Гірнека, що кинув стілець убік і помчав до дверей. Хлопець вигукнув закляття арамейською мовою: біля його плеча з’явилося бісеня й пожбурило блискавкою в задню частину Гірнекових піжамних штанів. Затріскотіла підпалена матерія, пролунав зойк. Бісеня, зробивши свою справу, зникло. Гірнек зупинився, вхопився за сідниці, але тут-таки знову пошкутильгав до дверей.

Натаніель тим часом уже підхопився. Він кинувся вперед, нахилився, незграбно вхопив одну Гірнекову ногу в смугастій шкарпетці й смикнув її вбік. Гірнек упав. Натаніель навалився на нього й заходився шалено лупцювати по обличчю; Гірнек відповідав тим самим. Кілька хвилин вони отак качалися по підлозі.

— Що за огидне видовище!

Натаніель, що саме скубав Гірнека за волосся, завмер. Тоді поволі підняв голову.

На дверях стояла Джейн Фаррар, а з-за її плечей виглядали двоє кремезних чолов’яг із нічної поліції. На Джейн була свіжовипрасувана уніформа й кутастий кашкет «Сірих Спин». Очі її аж палали відвертим презирством. Один з полісменів, що стояли за нею, басовито гаркнув.

Натаніель спробував хоч якось пояснити те, що тут коїлось, одначе так і не зміг нічого придумати. Джейн Фаррар скрушно хитнула головою.

— Як низько часом падають могутні, пане Мендрейку! — сказала вона. — Облиште, якщо можете, цього напіводягненого простолюдина. Вас заарештовано за зраду.

41

На вулиці — вовкулаки, позаду — в будинку — Натаніель. Що ви обрали б на моєму місці? Правду кажучи, я радів уже з того, що хоч ненадовго звідти вирвався.

Поведінка хлопця тривожила мене дедалі більше. За ті роки, що минули від нашої першої зустрічі, він — безперечно, завдяки дбайливому вихованню Вайтвел — перетворився на малого підлабузника, що старанно виконує накази й водночас шукає змоги для власного просування. Тепер він із власної волі пнеться зі шкіри, діє потаємно — і багато чим ризикує. Сам він до такого додуматись не міг. Хтось підучив його; хтось смикає його за ниточки, мов ляльку. Я міг би багато чого сказати про Натаніеля — дещо навіть таке, що по-люд-ськи й не висловиш, — та ніколи ще він не поводився отак по-ляльковому.

Справи, схоже, ставали кепськими.

Унизу панував безлад. По вулиці всюди, серед куп битої цегли й скла, лежали поранені вовкулаки. Вони корчилися, стогнали й хапалися за боки, змінюючи подобу з кожною новою судомою. Людина, вовк, людина, вовк... Це найголовніша проблема перевертнів: контролювати її не можна. Біль чи потрясіння — і подоба змінюється сама собою[76].

«Це дівчисько впоралося якнайменш із п’ятьма, — подумав я. — Крім того, якого рознесло на шматки кулею з елементалями». Проте ще декілька вовкулак метушились завулком цілісінькі, тоді як інші, трохи кмітливіші, гарячково видряпувались на дах по димарях чи шукали пожежні драбини.

Живими їх залишилося дев’ятеро чи десятеро. З такою кількістю перевертнів не впоратися жодній людині.

І все ж таки дівчина досі боролася: тепер я бачив її — неве-личку постать, що крутилася на даху. В обох її руках щось виблискувало — вона відчайдушно вимахувала своєю зброєю, намагаючись утримувати на відстані трьох вовків. Та чорні силуети щомиті наближалися до неї.

Жук-скарабей, за всіх своїх переваг, безпорадний у бою. До того ж із цими коротенькими крильцями мені знадобилася б принаймні година, щоб дістатися до місця подій. Тому я перемінив подобу, зо два рази махнув широкими червоними крилами — і за мить опинився просто над вовкулаками. Мої крила затулили місяць, зануривши чотири постаті на даху в найчорнішу темряву. Для більшої переконливості я виверг моторошний крик, із яким птах Рок падає на слонів, щоб викрасти їхнє дитинча[77].

Усе це справило належний ефект. Один з вовків перелякано наїжачився, відскочив на метр і з виттям зник за парапетом. Інший став дибки — й дістав удар пташиними кігтями прямісінько в груди. Він підлетів у повітря, мов волохатий футбольний м’яч, і з гуркотом приземлився десь за димарем.

Третій, що по-людському стояв на задніх лапах, був спритніший і кмітливіший. Поява птаха Рока не меншою мірою приголомшила й дівчину: вона роззявила рота, здивовано зирячи на моє розкішне пір’я, і опустила свої кинджали. Вовк відразу мовчки стрибнув на неї, цілячи в горло.

Його зуби гучно клацнули в порожнечі, розсипавши довкола яскраві іскри.

Дівчина була вже за кілька метрів від мене й піднімалася вище. Розпатлане волосся затуляло їй обличчя; ноги пацали над дахом, що стрімко меншав, і над завулком, повним перевертнів. Обурене і розчароване виття невдовзі вщухло внизу — і ми зненацька залишилися самі, високо над незліченними вогнями міста. Мої рятівні крила несли її до тихого пристановища.

— Ой! Моя нога! Ой! A-а! Це ж срібло, хай тобі дідько! Ану припини!

Дівча раз по раз штрикало мене кинджалом у лапу біля самісіньких кігтів. Тільки уявіть — у ту саму лапу, що не давала їй упасти на закіптюжені димарі Східного Лондона! Це вже занадто! Я натякнув на це з усім своїм природженим красномовством.

— Не треба лаятися, демоне, — відповіла вона, облишивши на мить мене штрикати. Через шалений вітер голос її лунав кволо й пискливо. — Мені байдуже. Я хочу померти.

— Будь певна, якби я міг посприяти тобі... Припини!

Новий болючий укол — і новий напад нудоти. Від срібла мене завжди нудить. Ще трохи — й ми обоє звалимося вниз! Я добряче трусонув дівча — так, що воно мало не відкусило собі язика, — й кинджали попадали в нього з рук. Проте воно й тут не заспокоїлось — заходилося борсатись і викручуватись із моїх лап. Птах Рок міцніше стиснув кігті:

— Припини крутитися, дівчатко! Впустити я тебе не впущу, а от потримати над димарем чинбарні можу.

— Мені байдуже!

— Або занурити тебе в Темзу.

— Мені байдуже!

— Чи занести до очисних споруд у Розергайті, й там...

— Мені байдуже, байдуже, байдуже!

Здавалося, зараз її поб’є грець від люті й горя, тож мені знадобилася вся сила птаха Рока, щоб не дати їй вирватись.

— Кіті Джонс! — промовив я, не зводячи очей з вогнів Північного Лондона. — Невже ти не хочеш знову побачити Якуба Гірнека?

Отут вона замовкла, скорилася й замислилася. Кілька хвилин ми летіли серед любої тиші. Я використав цей перепочинок, щоб трохи покружляти над дахами — подивитись, чи немає довкола куль-шпигунів. Усе було гаразд. Ми полетіли далі.

Потім звідкілясь із-під мене долинув голос — трохи стриманіший, ніж досі, але так само запальний.

— Демоне, — запитав він, — чому ти не дав вовкам розтерзати мене? Я знаю, що ти й твої господарі все одно збираєтесь убити мене.

— Щодо цього я нічого сказати не можу, — відповів птах Рок. — Проте можеш подякувати мені, якщо захочеш.

— Ти зараз несеш мене побачитися з Якубом?

— Так. Якщо все вийде, як задумано.

— А потім?

Я помовчав. Мені саме сяйнула чудова думка.

— Ну? Відповідай! І кажи правду, якщо можеш!

Птах Рок відповів поблажливим тоном, намагаючись змінити тему:

— Я б на твоєму місці був обережніший, люба. Це нерозумно — кепкувати, коли ти висиш у повітрі[78].

— Ти ж усе одно не впустиш мене. Сам щойно казав.

— Отакої! Я й забув! — птах Рок зітхнув. — Правду кажучи, я не знаю, що тебе чекає. А тепер хвилинку помовч. Я заходжу на посадку.

Ми поринули в темряву, перетнули океан жовтогарячих вогнів і спустились на вулицю, де колись ми з хлопчиськом ховалися під час пожежі в Андервуда. Зруйнована бібліотека стояла на своєму давньому місці: я бачив її темні обриси, затиснуті між двома яскраво освітленими крамничками. За останні роки будівля зазнала ще більшої руїни: в даху — на місці великого скляного вікна — тепер видніла здоровенна діра. Наближаючись до неї, птах Рок трохи зменшився, старанно розрахував посадку і опустив дівча в діру ногами вперед, наче лист у поштову скриньку. Ми опинилися в просторі, схожому на печеру й освітленому то там, то тут смугами місячного проміння. Лише на безпечній відстані від підлоги, захаращеної сміттям, я випустив дівчину[79]. Вона з криком упала на землю й покотилася вбік.

Я сів трохи віддалік і роздивився її як слід. Еге ж, це те саме дівча з провулку, що намагалося відібрати в мене Амулет Самарканда. Тепер воно виросло, схудло й здавалося втомленим, обличчя витяглось і зблідло, очі дивилися насторожено. Мабуть, кілька останніх років далися їй взнаки, а вже кілька останніх хвилин — і поготів. Одна рука немічно висіла, плече було розпанахано, й на ньому засохла кров. Проте погляд її був, як і раніше, зухвалий. Дівчина обережно підхопилася й, випнувши підборіддя, вирячилась на мене крізь місячне проміння.

— Щось тут не дуже затишно, — пхикнула вона. — Ти що, не міг вибрати чистішого місця? Я сподівалася принаймні на Тауер.

—Тут затишніше, ніж у Тауері. Повір мені, — відповів птах Рок, гострячи кіготь об стіну. Я був не в гуморі, щоб розбалакувати.

— Ну, й що ж далі? Де Якуб? Де чарівники?

— Скоро прибудуть.

— Скоро? Ото ще мені диво! — вона взялася в боки. — Я думала, ти спритніший. А тут — сміх та й годі!

Я підняв свою велетенську чубату голову.

— Послухай-но! — мовив я. — Не забувай, що я тільки-но врятував тебе з лабетів нічної поліції. Могли б мені й подякувати, панночко!

Птах Рок промовисто постукав кігтями об підлогу й поглянув на дівчину такими очима, що будь-який перський моряк давно кинувся б за борт.

Дівчина відповіла мені кислим поглядом:

— Іди ти до дідька, демоне! Я зневажаю й тебе, й твою злобу. Ти не залякаєш мене!

— Та невже?

— Еге ж. Ти просто дурне бісеня. І пір’я в тебе запліснявіле.

— Що? — птах Рок поспіхом оглянув себе. — Бридня! Це просто так здається в місячному світлі.

— Цікаво, як воно ще не повипадало! Я бачила голубів з кращим пір’ям!

— Послухай-но...

— Я нищила справді могутніх демонів! — вигукнула вона. — І не лякатимусь якоїсь перерослої курки!

От нахабне дівчисько!

— Славетний птах Рок — не єдина моя подоба, — відповів я з гіркою величчю.—Це лиш одне із сотень облич, які я здатен прибирати. Ось поглянь...

Птах Рок нашорошив пір’я. Я по черзі перетворився: на страхітливого мінотавра з кривавими очицями, з пащі якого текла піна; на гранітну химеру, що хижо клацала щелепами; на велетенську змію, що плювалася отрутою; на привид, який моторошно стогнав; на оживлений труп, що йшов кімнатою, й на ацтекський череп, що ширяв у повітрі, виблискуючи в пітьмі. Одне слово, найкращі зразки найогиднішого.[80]

— Ну? — значуще поцікавився череп. — Що ти скажеш тепер?

Дівчина гучно ковтнула слину.

— Непогано, — зізналася вона. —Тільки всі ці подоби надто вже великі й показні. А от щось невеличке тобі не під силу.

— Ще й як під силу!

— Не під силу перетворитись на щось маленьке — скажімо, таке, щоб залізти... хоча б до тієї пляшки!—стежачи краєм ока за мною, вона показала на шийку пляшки з-під пива, що стриміла з купи сміття.

Давня витівка! Таке мені пропонували вже з сотню разів! Череп повільно загойдався в повітрі і всміхнувся[81]:

— Хороша спроба. Але я на таке давно вже не ловлюся[82]. А тепер, — провадив я, — може, сядеш і відпочинеш? Ти натомилася, як собака.

Дівчина пирхнула, набундючилась і, скривившись від болю, згорнула на грудях руки. Я бачив, як вона озирається, шукаючи виходу.

— Тільки без штучок, — попередив я. — Бо зараз дістанеш деревиною по голові.

— В зуби її візьмеш, чи що?

Ого, яка гордунка! Череп у відповідь зник — і обернувся на Птолемея. Я обрав цю подобу мимоволі — просто вона завжди була моєю улюбленою[83], — та щойно я перемінився, як вона здригнулась і позадкувала:

— Це ти! Отой демон у провулку!

— Ну й чого так хвилюватися? Я тоді не займав тебе. Це ти на мене накинулась.

Дівчина знову пирхнула:

— Еге ж, то правда. Тоді мене теж ледь не зловила нічна поліція.

— Слід бути обачнішою. А навіщо вам тоді знадобився Амулет Самарканда?

Дівчина спантеличено поглянула на мене:

— Що? Отой камінець? Він же був чарівний, хіба ні? Ми тоді викрадали магічні артефакти. То була мета нашого товариства — грабувати чарівників і намагатись використовувати їхнє знаряддя. Дурна ідея. Справді дурна, — вона копнула цеглину. — О-ой!

— Як я розумію, ти зневірилася в цій стратегії?

— Атож! Після того, як через неї ми всі загинули...

— Крім тебе.

Її очі блиснули в темряві:

— Ти справді думаєш, ніби я переживу цю ніч?

Отут вона мала рацію.

— Заздалегідь ніколи не знаєш, — палко заперечив я. — Може, мій хазяїн і помилує тебе. Він уже врятував тебе від вовків.

Дівчина задерла ніс:

— Твій хазяїн? А як його звуть?

— Він називає себе Джон Мендрейк.

Присяга не дозволяла мені сказати більше.

— То це він? Отой бундючний бовдур?

— О, то ви вже зустрічалися?

— Аж двічі. За другим разом я добре натовкла йому пику.

— Та невже? Не дивно, що він про це мовчить!

Ця дівчина подобалась мені дедалі більше. Правду кажучи, вона була як ковток свіжого повітря. За всі довгі століття свого рабства я напрочуд мало спілкувався з простолюдом — чарівники здебільшого оточують нас таємничим ореолом і тримають далеко від звичайних людей. Усіх простолюдинів, з якими мені випадало по-справжньому розмовляти, можна перелічити по кігтях однієї лапи. Зазвичай це невдячна справа — щось на кшталт розмови дельфіна з устрицею, — та часом трапляються й винятки. Ця Кіті Джонс була одним з таких винятків. Мені подобалась її манера.

Я ляснув пальцями: невелике закляття Світла злетіло до стелі й примостилося між кроквами. Потім я витяг із найближчої купи сміття кілька дощок і шматків шлакоблоку і спорудив з них щось на зразок стільця.

— Сідай, — запропонував я. — Вмощуйся зручніше. Отак. То ти, виходить, натовкла Джонові Мендрейку пику?

Вона відповіла з похмурим задоволенням:

— Так. А тобі це, здається, до вподоби?

Я припинив хихотіти:

— А хіба це так помітно?

— Дивно. Адже ви з ним однаково сповнені злоби, й ти виконуєш будь-яку його забаганку.

— Сповнені злоби? Річ у тім, що він—хазяїн, а я — слуга, розумієш? Я — його раб! І я не маю вибору.

Її верхня губа скривилася:

— Ти просто виконуєш накази? Авжеж. Чудове виправдання!

— Ще б пак, якщо непослух означає певну загибель! Спробувала б ти сама, що таке Полум’я Знищення! А я подивився б, чи до вподоби це тобі.

Вона спохмурніла:

— Це просто побрехенька. Невже ти хочеш сказати, що коїш усе зло не з власної волі?

— Я висловився б трохи по-іншому, але в цілому — так. Усі ми — від бісів до афритів — коримося волі чарівників. І нічого з цим не можемо вдіяти. Ми в полоні. Ось, наприклад, зараз я мушу допомагати Мендрейкові й захищати його, чи до вподоби це мені, чи ні!

— Ганьба, — рішуче сказала вона. — Просто ганьба.

І справді, висловивши це вголос, я зрозумів, яка це ганьба. Ми, раби, провели стільки часу у своїх кайданах, що вже майже не говоримо про них[84]. Коли ж я почув у власному голосі покору й послух, мені стало огидно аж до глибини моєї сутності. Я спробував затамувати сором шляхетним гнівом.

— Але ж ми боремось! — заперечив я. — Ми застаємо їх зненацька, коли вони припускаються помилок, і викривляємо їхні накази, де тільки можемо! Ми під’юджуємо їх ворогувати один з одним, перегризати один одному горлянки! Ми надаємо їм змогу купатися в розкошах, аж поки їхні тіла розжиріють, а мізки так подурнішають, що вони вже не бачитимуть власного занепаду! Ми робимо все, що можемо. А це більше, ніж вдається вам — людям!

У відповідь дівча зареготало дивним, уривчастим сміхом.

— А що я, по-твоєму, намагалася робити всі ці роки? Дратувати уряд, викрадати артефакти, розбурхувати столицю — все це було марної Я могла б так само зробитися секретаркою, як і хотіла моя матуся... Мої друзі чи загинули, чи збочили з дороги, і все це через демонів, таких, як ти! І не кажи мені, що вас це не тішить! Ота тварюка в склепі раділа кожній секунді цього... — вона шалено здригнулася всім тілом, замовкла й заходилася терти долонями очі.

— Ну, бувають і винятки... — почав я й замовк.

Між нами ніби впала нетривка стіна: плечі дівчини затремтіли й вона зненацька заридала, аж пересмикуючись від довго стримуваного горя. Ридала вона мовчки, затиснувши рота кулаком, — немовби не хотіла мене бентежити. Я навіть не знав, що тут сказати. Все це було страшенно незручно. Плакала вона довго, тож я вмостився збоку, підібгавши ноги, чемно відвернувся і втупився в темряву.

Де ж цей хлопчисько? Гаразд, гаразд... Напевно, вичікує.

"Ганьба. Просто ганьба". Хоч як я силкувався забути ці слова, вони ніби далі лунали серед нічної тиші й гризли мене зсередини.

42

Кіті нарешті опанувала себе. Останні відчайдушні схлипування вщухли. Вона тяжко зітхнула. В напівзруйнованій будівлі було темно, крім невеликого простору під самісінькою стелею, де сяяв магічний вогник. Сяйво його вже послабшало. Демон сидів поруч, досі в подобі смаглявого хлопчини, вбраного в білу єгипетську спідничку. Обличчя його було обернене в інший бік, і магічне світло кидало тіні на тоненьку шию та голі плечі. Він здавався напрочуд худорлявим.

— Якщо це втішить тебе, — мовив демон, не обертаючись, — я знищив отого африта з могили.

Кіті кахикнула, випростала спину, відкинула волосся, що затуляло їй очі. Відповіла вона не одразу. Відчайдушна безнадія, що огорнула дівчину, коли демон поніс її в небо, змінилася раптовою скорботою за втраченими друзями. Кіті тепер було самотньо й наморочилось у голові. І все ж таки вона намагалася зосередитись.

Тікати? Так, можна спробувати втекти... Та не можна забувати про Якуба — треба його дочекатися. Якщо він, звичайно, справді прийде... Кіті спохмурніла: тут їй доводилось вірити демонові на слово. Може, все-таки краще втекти?.. Вона озирнулася, шукаючи натхнення.

— Ти вбив його? — байдуже запитала вона. — Як?

Поблизу було видно сходи: отже, вона принаймні на другому поверсі. Більшу частину вікон заколочено...

— Утопив у Темзі. Після стількох літ він геть збожеволів. Прив'язав свою сутність до Ґледстонових кісток. І не хотів — чи не міг — звільнитися. Сумна історія, але так уже вийшло. Він загрожував усьому живому — і джинам, і людям, — тож нехай краще спочиває на глибині в кількасот метрів.

— Умгу, зрозуміло...

Ось недалеко розбите вікно: може, вдасться вискочити надвір через нього. Демон, звичайно, може застосувати якусь магію, але стійкість допоможе їй — вона прорветься. Вискочить на вулицю, десь заховається...

— Сподіваюсь, ти не чинитимеш нічого необачного, — мовив зненацька хлопчина-єгиптянин.

Кіті винувато здригнулася:

— Ні.

— Щось ти задумала — це чути з твого голосу. Не роби цього. Я не вдаватимусь до магічної зброї. Я багато чого надивився. І твої здібності теж мені відомі — я вже бачив таке раніше. Я просто жбурну в тебе цеглиною, й квит.

Кіті прикусила губу й неохоче облишила думку про втечу... одначе ненадовго.

— Як це — «бачив таке раніше»? — запитала вона. — Тоді, в провулку?

Хлопчина позирнув на неї через плече:

— І тоді, звичайно, теж. Твої приятелі витримали досить потужне Пекельне Закляття. Проте я мав на увазі — раніше, задовго до того, як ваші дорогенькі лондонські чарівники задумали стрибнути вище голови. Часом таке трапляється. Рано чи пізно... До речі, тобі не здається, що цей клятий Мендрейк міг би вже й прийти, враховуючи, що поставлено на карту? Ми тут уже з годину сидимо крячкою.

Кіті насупилась:

— Тобто ти вже зустрічав таких людей, як я?

— Атож! Кількадесят разів. Як я розумію, чарівники не дають вам читати книжки з історії — немає нічого дивного, що ти така незнайка, — демон, не підводячись, обернувся до неї. — А як іще, по-твоєму, занепав Карфаген? А Персія? А Рим? Звичайно, їх оточували вороги, ладні скористатися слабкістю великих імперій, та насправді їх знищили внутрішні чвари. Ромул Авґустул, скажімо, провів половину свого царювання за приборканням власного народу, і увесь цей час Італію грабували вусаті остготи. Імператорські джини, бач, більше не мали влади над плебеями. А чому? Бо серед плебеїв з’явилося багато таких, як ти, — стійких до магії. Вибухи, Потоки, Пекельні Закляття — все це ледве обпалювало їм бороди. Люди врешті це зрозуміли і схотіли добитись якихось прав, скинути чарівників. Запанував такий безлад, що ніхто й не помітив варварських орд, аж поки ті зруйнували Рим, — хлопчина почухав носа. — Як на мене, то було певне полегшення. Новий початок, і таке інше. Після цього у Вічному місті довго-довго не було чарівників.

Кіті розгублено заморгала. Історію вона знала поганенько, тож усі ці імена й назви майже нічого для неї не означали. Проте сама думка була для неї зрозуміла—й від того ще більше несподівана.

— Ти хочеш сказати, що римляни здебільшого були стійкі до магії?

— Аж ніякі Хіба що відсотків з тридцять. Звичайно ж, різною мірою. Для хорошого повстання більше й не треба.

— Але ж нас ніколи не було більше одинадцяти! А Лондон такий величезний!

— Одинадцяти відсотків? Для початку непогано...

— Ні! Одинадцяти осіб! І все!

Хлопчина підняв брови:

— Як на мене, ваша система вербування була не найкраща. З іншого боку, минуло замало часу. Скільки років тому Ґледстон відчинив свою крамничку? Десь із півтори сотні? Ось тобі й відповідь. Стійкість до магії поширюється не так швидко. Чарівники володіли Римом п’ятсот років, перш ніж там почалися народні повстання. В місті накопичується дедалі більше магії. Дедалі більше дітей народжується з тими чи іншими здібностями. Ось ти, наприклад, що іще можеш робити? Бачити нас можеш?

— Ні, — Кіті скривилася. — Це вміли Енн і Фред. А в мене лише... здібність до виживання.

— Це теж важлива здібність, — усміхнувся хлопчина. — Не варто легковажити нею.

— Стенлі ще вмів бачити магію в речах. Саме так ми помітили, що в тебе є отой камінець...

— Який?.. Так-так, Амулет Самарканда! Ця здібність — іще один талант. Отже, серед усього населення Лондона нині зароджуються найрізноманітніші таланти. І таких людей, напевно, вже сотні. Тільки ти не забувай, що здебільшого вони не мають і гадки про свої здібності. На те, щоб вони про це дізналися, потрібен час. Ти, скажімо, як довідалася про свій талант?

Кіті не відразу пригадала, що цей витончений, чемний і напрочуд розумний хлопчина—насправді демон, огидна й небезпечна тварюка. Вона вже розтулила вуста, але завагалася. Хлопець сердито вирячив очі й підняв руки:

— Тільки не думай, що я відразу комусь про це розповім, тим паче своєму господареві. Я йому нічим не завдячую. І водночас не збираюсь нічого витягати з тебе силоміць. Я ж не чарівник!

У цих його словах пролунала образа.

— Один демон напустив на мене Чорну Молотарку, — мимоволі, несподівано для себе самої, призналася Кіті.

— Так, так! Мавпа Теллоу! Я й забув! — хлопчина ліниво позіхнув. — Тобі приємно буде дізнатися, що Теллоу загинув. Його зжерла афритка. І зжерла, правду кажучи, вельми витончено. Ні, жодних подробиць я тобі не розповідатиму, поки не розкажеш про себе... То що сталося після Молотарки?

Кіті знехотя почала свою розповідь. Коли вона закінчила, демон сумно стенув плечима:

— Проблема Пенніфізера, як бачиш, полягала в тому, що він був надто схожий на чарівників. Жадібний, потайний і вузьколобий. Він надто полюбляв таємниці, хотів, щоб усе належало тільки йому. Не дивно, що вас зібралося лише одинадцять. Якщо вже хочеш влаштувати революцію, то ось тобі моя порада: залучи на свій бік якнайбільше людей. А ви зі своїми вибухами й крадіжками зайшли в глухий кут.

Кіті насупилась. Щира демонова впевненість у своїй правді ображала її.

— Мабуть, так.

— Не «мабуть», а справді так. Найголовніше — освіта. Знання про минуле. Ось чому чарівники так погано навчають вас. Закластися ладен: вас тільки й годували, що патріотичною жуйкою на тему «Чому Британія така велика», — він захихотів. — Найдивовижніше, що поява в людей стійкості до магії завжди застає зненацька й самих чарівників. Кожна імперія думає, ніби вона не така, як інші, і з нею нічого такого не станеться. Вони забувають уроки минулого, навіть нещодавнього. Ґледстон не взяв би Прагу так швидко, якби половина чеського війська не влаштувала тоді страйк. Це серйозно послабило імперію. Та мій хазяїн і його приятелі вже забули про цей факт. Він і гадки не має, як тобі пощастило тоді здолати мулера. До речі, вони з Гірнеком і справді надто вже запізнюються... Здається мені, що з ними сталося щось недобре. На щастя, не найгірше, бо мене б тут уже не було.

Якуб! Кіті так захопилася словами демона, що геть забула про свого приятеля! Дівчина почервоніла. Вона ж розмовляє з ворогом — убивцею, викрадачем, підступним нелюдом... Як вона могла не пам’ятати про це?

— Знаєш, — довірчим тоном провадив демон, — я ось чого не можу зрозуміти... Навіщо ти прийшла по цього Гірнека? Ти ж мусила розуміти, що це пастка. Він сам казав, що ви не бачились уже багато років.

— Не бачились. Але ж він потрапив у цю халепу через мене! — проскреготіла Кіті.

— Та-а-ак, — скривився демон. — Та все ж мені це дивно...

— Що ти можеш про це знати, демоне?! — Кіті аж зблідла з люті. — Ти ж чудовисько! Як ти смієш навіть уявляти мої почуття!

Дівчина аж кипіла гнівом. Хлопчина цокнув язиком:

— Дозволь мені дати тобі дружню пораду. Ось тобі, скажімо, сподобається, якщо тебе зватимуть «черв’яком жіночої статі»? Так само, коли ти звертаєшся до духа, такого, як я, слово «демон», правду кажучи, трохи принижує нас обох. Правильний термін буде «джин», до якого можна додати такі означення, як «шляхетний» або «осяйний». Це просто питання ввічливості — щоб нам з тобою й далі залишатися друзями.

Кіті хрипко зареготала:

— Яка дружба може бути з демоном?

— Зазвичай ніякої. Рівень мислення все-таки надто різний. Та часом бувало... — він замовк у глибокій задумі.

— Та невже?

— Повір мені.

— Коли ж таке бувало?

— Давно... нема різниці, — хлопець-єгиптянин стенув плечима.

— Ти все вигадуєш!

Кіті чекала продовження, та хлопчина роздивлявся на свої нігті й мовчав.

Аж нарешті дівчина заговорила:

— То навіщо ж Мендрейк врятував мене від вовків? Не розумію.

Хлопчина пирхнув:

— Це ж очевидно. Йому потрібен посох.

— Цей посох? Навіщо?

— А ти як гадаєш? Заради влади. Він хоче заволодіти ним раніше за всіх.

Хлопчина говорив сухо й уривчасто. У нього, здається, зіпсувався настрій. Аж тут Кіті нарешті зрозуміла:

— Ти хочеш сказати, що цей посох — цінна річ?

— Авжеж! Посох самого Ґледстона! Ви ж про це знали. Інакше навіщо було вдиратися до могили?

Кіті пригадала театральну ложу й золотий ключ, кинутий на підлогу так, щоб потрапити їй на очі. Вона почула голос незнайомого добродійника, що згадав про посох ніби мимохідь. Побачила бліді очі Гопкінса й почула, як він тихенько питає її про посох. їй стало млосно — вона зрозуміла, що її зрадили.

— То ти не знала?! — джин не зводив з неї очей. — Тебе заманили в пастку! Хто? Отой Гопкінс?

— Так, — знічено відповіла Кіті. — І хтось іще — його обличчя я так і не бачила.

— Шкода. Це напевно був хтось із провідних чарівників. А хто саме — можеш обрати будь-кого. Усі вони один одного варті. І завжди ладні звалити брудну роботу на іншого — чи то людину, чи то джина, — він моргнув, ніби йому сяйнула раптова думка. — Про ґолема ти, мабуть, нічого не знаєш?

Кіті це слово було незнайоме. Вона хитнула головою.

— Так я й думав. Це велика бридка магічна тварюка, що останнім часом сіє безлад у цілому Лондоні. Хтось ним керує — мені дуже кортіло б дізнатися, хто саме. Хоча б тому, що він мене ледве не вбив.

Хлопчина здавався таким обуреним, що Кіті ледь затамувала усмішку.

— А я думала, що ти — шляхетний джин надзвичайної сили! — зауважила вона. — Як це той ґолем подолав тебе?

— Він стійкий до магії. А коли я підходжу близько, він висотує мої сили. Тобі його легше зупинити, ніж мені.

Він промовив це так, ніби то була найбільша нісенітниця на світі.

— Красненько дякую! — наїжачилась Кіті.

— Я не жартую. Вся ґолемова сила — в рукописі, вкладеному до його рота. Якщо підібратися ближче й витягти той папір, ґолем повернеться до свого хазяїна й знов обернеться на глину. Я таке колись уже бачив у Празі.

Кіті неуважно кивнула:

— Як на мене, це не так важко.

— Еге ж. Тільки спочатку треба проникнути крізь задушливу чорну хмару, яка його оточує.

— Ой... справді.

— І не потрапити під його кулаки, що ламають бетонні стіни...

— Ой...

— А решта—справді дурниця.

— Ну, коли це так просто,—з запалом поцікавилася Кіті, — то чому ж чарівники досі не зупинили його?

Джин холодно посміхнувся:

— Для цього треба особистої хоробрості. Вони самі ніколи нічого не роблять — тільки на нас і сподіваються. Мендрейк наказує — я корюся. Він сидить удома, а я йду і ризикую життям. Отак воно ведеться.

Голос хлопчини зробився старечим і натомленим. Кіті кивнула:

— Еге ж, тобі важко...

Джин стенув плечима:

— Таке воно, життя. Вибору в нас немає. Тому мені й стало цікаво, навіщо ти прийшла рятувати Гірнека. Зрозумій сама: вчинок то був дурний, і ніхто тебе не змушував це робити. Тебе ніхто нічого робити не змушує. Ти чиниш по-дурному, але з найкращих міркувань. Повір, мені так приємно це бачити після стількох років на службі в чарівників...

— І зовсім не по-дурному! — заперечила Кіті. — А ти давно служиш чарівникам?

— П’ять тисяч років. Чи навіть більше. Щоправда, з перервами на одне-два століття, але варто занепасти одній імперії, як їй на зміну негайно з’являється інша. Британія — лише остання з них.

Кіті поглянула в пітьму:

—То врешті має занепасти й Британія...

— Атож. Вона вже береться тріщинами. Більше читай—тоді зрозумієш загальні тенденції. Ого, внизу хтось є! Нарешті...

Хлопчина підхопився. Кіті теж підвелася. Вона так само почула зі сходів шаркотіння ніг і приглушену лайку. Її серце шалено закалатало. Дівчина знову подумала, чи не краще буде втекти, й затамувала це поривання.

Джин з усмішкою поглянув на неї. Блиснули сліпучо-білі зуби.

— Ти знаєш, із тобою було приємно побалакати, — сказав він. — Сподіваюсь, мені не накажуть убити тебе.

Дівчина з демоном стояли поряд у темряві й чекали. Кроки на сходах гучнішали.

43

Натаніеля привезли до Вайтголлу в броньованому лімузині, в супроводі Джейн Фаррар і трьох мовчазних службовців нічної поліції. Ліворуч від нього сидів Якуб Гірнек, праворуч — полісмен. Натаніель помітив, що полісменові штани геть подерті, а нігті на великих мозолястих руках обламані. Повітря було повне різкого мускусного запаху. Хлопець поглянув на Джейн Фаррар, що незворушно сиділа попереду, і зненацька впіймав себе на думці — чи не вовкулака й вона. Проте навряд: дівчина була надто стриманої вдачі й стрункої статури. Щоправда, напевно тут ніколи не скажеш...

У Вестмінстер-Голлі Натаніеля з Якубом відвели прямісінько до великого приймального залу, де під стелею мерехтіли кулі-шпигуни, а за полірованим столом сиділи прем’єр-міністр та інші високі особи. На столі перед міністрами не було жодних лакоминок, що свідчило про надзвичайну серйозність ситуації. Перед кожним стояла лише пляшечка з мінеральною водою й склянка. Начальник поліції сидів тепер на почесному місці біля прем’єр-міністра, і його лице аж світилося задоволенням. Панну Вайтвел відтіснили кудись на протилежний кінець стола. Натаніель навіть не поглянув на неї. Він не зводив очей з прем’єр-міністра, намагаючись хоч щось угадати з його обличчя, проте пан Деверо втупився вниз, у стіл.

Нікого, крім старілих міністрів, тут не було. Не було й пана Мейкпіса.

Полісмени, що конвоювали Натаніеля, віддали честь Дювалеві й за його знаком покинули зал. Джейн Фаррар виступила вперед і делікатно кахикнула.

Пан Деверо підняв голову. Він зітхнув як людина, що їй належить виконати вельми прикрий обов’язок.

— Слухаю вас, панно Фаррар. Ви хотіли про щось доповісти?

— Так, сер. Пан Дюваль уже повідомив вас про подробиці?

— Так, він дещо згадував. Коротше, будь ласка.

— Дякую, сер. Ми вже кілька днів спостерігали за діяльністю Джона Мендрейка. Нашу увагу привернули деякі дрібні суперечності в його нещодавніх діях: останнім часом його вчинки стали підозріло двозначні й непослідовні.

— Я заперечую! — якомога улесливіше перервав її Натаніель. — Мій демон знищив збожеволілого африта. Що ж тут двозначного?

Пан Деверо підняв руку:

— Так-так, Мендрейку. Я ще надам вам слово. А поки що мовчіть, будь ласка.

Джейн Фаррар знову кахикнула:

— Дозвольте уточнити, сер. Останні кілька днів Джон Мендрейк неодноразово їздив Лондоном з незрозумілою метою. І це — під час кризи, коли всі чарівники мали залишатись у Вестмінстері для отримання наказів. Сьогодні по обіді, коли він знову відбув у невідомому напрямку, ми відрядили за ним кулі-шпигуни. Ми стежили за ним аж до будинку в Східному Лондоні, де він зустрівся зі своїм демоном і цим підозріливим юнаком. Вони зупинилися там, явно на когось чекаючи. Ми вирішили виставити поблизу кількох нічних полісменів. Сьогодні проти ночі поблизу будинку з’явилася дівчина, що прямувала туди. Коли полісмени зупинили її, вона вчинила опір арешту. Дівчина була серйозно озброєна: двоє наших людей загинули, а четверо тяжко поранені під час сутички. Наші полісмени, однак, уже готові були затримати її, коли раптом з’явився демон пана Мендрейка й допоміг підозрюваній утекти. Саме тоді я й вирішила заарештувати пана Мендрейка.

Прем’єр-міністр відсьорбнув води:

— А що то за дівчина?

— Ми вважаємо, сер, що вона — один з членів Спротиву. Та, що вижила після нападу на абатство. Мендрейк, вочевидь, уже деякий час підтримував з нею зв’язок. Саме він допоміг їй уникнути правосуддя. Я вважаю, що найкраще буде винести цю справу на ваш розгляд.

— Так, справді, — чорні очі пана Деверо деякий час вивчали Натаніеля. — А коли ваші люди зупинили дівчину, Ґледстонів посох був у неї?

Джейн Фаррар набундючила губи:

— Ні, сер, посоха в неї не було.

— Дозвольте, сер, я все поясню...

— Ні, Мендрейку, не дозволяю. Ви хочете щось додати, Генрі?

Начальник поліції під час доповіді своєї підлеглої нетерпляче совався в кріслі. Тепер він подався вперед і поклав свої міцні руки на стіл долонями вниз. Він повільно крутив головою, обводячи очима всіх міністрів по черзі.

— У мене, Руперте, давно вже були підозри щодо цього хлопчиська, — почав він. — Ще коли я вперше його побачив, то сказав собі: «Цей Мендрейк напрочуд талановитий і завзятий, але щось у ньому не так — якийсь він потайний». Тож тепер ми знаємо все: до чого він прагнув, як утерся в довіру до бідолашної Джесіки, як вона — попри його юний вік — надала йому відповідальну посаду в Міністерстві внутрішніх справ... Що входило до його обов’язків? Викрити Спротив, знищити його і зробити наші вулиці безпечними для всіх нас. А що відбулося за останні місяці? Спротив дедалі тільки дужчав. Вінцем його терористичної діяльності стало пограбування могили нашого Засновника. А решту їхніх злочинів важко й перелічити: Британський музей, крамниці на Пікаділлі, Національна галерея — всі вони піддалися нападам, а винних і досі не знайдено...

Натаніель у гніві ступив уперед:

— Я вже багато разів казав, що Спротив тут ні до чого...

Аж тут у повітрі перед ним з’явилася зелена драглиста стрічка, яка щільно обкрутилася навколо його голови, боляче стягнувши її й заліпивши рота. Пан Мортенсен опустив руку:

— Будь ласка, Дювалю, далі.

— Дякую, — начальник поліції змахнув руками. — І що ж? Спочатку ми з панною Фаррар вважали, що ця дивовижна смуга невдач — просто наслідок Мендрейкової недосвідченості. Та потім подумали: чи не може це бути чимось більшим? Чи не може цей талановитий і амбітний юнак бути учасником якоїсь серйознішої змови? Ми почали придивлятися до нього. Після зруйнування музею він влаштував оту сумнівну подорож до Праги, де — хоч у тамтешніх його діях зостається чимало непевного — зустрічався з іноземними чарівниками. Еге ж, це просто жах, панно Малбінді! Хтозна, якої шкоди завдав цей хлопчисько, які таємниці він виказав? Відомо тільки, що під час візиту пана Мендрейка було вбито одного з наших кращих празьких шпигунів, людину, яка вірно служила нам стільки років!

Міністри глухо загомоніли. Пан Дюваль затарабанив по столу товстими, наче сосиски, пальцями:

— Мендрейк поширював неймовірні чутки щодо лондонських атак, наголошуючи, що за ними може стояти ґолем — так, панно Малбінді, ви добре розчули: саме ґолем! Хоч як це смішно, він, вочевидь, легко забив баки бідолашній Джесіці й використав побрехеньку про ґолема як привід до своєї празької подорожі. Він повернувся без жодного доказу своїх безглуздих припущень, і невдовзі — як ми щойно чули — був спійманий на зносинах із Спротивом і ворожих діях щодо нашої поліції! Цілком зрозуміло, що він хоче привласнити Ґледстонів посох! Можливо навіть, що саме він і під’юдив зрадників розграбувати могилу! Я пропоную негайно відпровадити пана Мендрейка до Тауера й піддати належному допиту. Ба більше, я беруся взятися за це сам.

Цього разу гомін був схвальним. Пан Деверо стенув плечима. З міністрів лише панна Вайтвел сиділа мовчки, з кам’яним обличчям. Гладкий Фрай, міністр закордонних справ, сказав:

— От і гаразд. Мені цей хлопчисько ніколи не подобався. В нього надто довге волосся й нахабне лице. Які методи ви збираєтеся застосувати, Дювалю?

— Може, Колодязь Каяття? Занурити його туди аж по самісінький ніс, хай повисить так із ніч. Це зазвичай додає зрадникові балакучості, якщо, звичайно, мурени не відкусять йому язик...

Фрай кивнув:

— Так, мурени... До речі, як щодо другої вечері?

Пан Мортенсен подався вперед:

— А Підйомна Лебідка, Дювалю? Теж дуже дієвий спосіб...

— Як на мене, найкраще — це Скорботна Куля. Випробуваний метод...

— А може, по кілька годин того й того?..

— Можна. То я заберу цього мерзотника, Руперте?

Прем’єр-міністр замислено надув щоки, глибше вмостився в кріслі і з ваганням промовив:

— Гадаю, що так, Генрі. Гадаю, що так.

Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка виступили четверо нічних полісменів — один за одного кремезніший. Крокуючи в ногу, вони рушили до полоненого: їхній начальник тим часом діставав з-за пояса вузенькі срібні кайданки. На це Натаніель, який і до того вже відчайдушно борсався й вимахував руками, зреагував так бурхливо, що з-під кляпа вирвався приглушений крик. Прем’єр-міністр ніби щось пригадав. Він підняв руку:

— Хвилинку, Генрі. Нехай юнак скаже щось на свій захист.

Начальник поліції нетерпляче насупився:

— Чи варто, Руперте? Стережіться. Це чортеня напрочуд хитре.

— Це вже мені вирішувати, Генрі.

Пан Деверо поглянув на Мортенсена: той знехотя махнув рукою. Драглистий кляп зник з Натаніелевого рота, залишивши по собі гіркий присмак. Хлопець дістав з кишені носовичок і витер з лоба піт.

— Ну, то кажіть! — мовив Дюваль. — І пам’ятайте: ніякої брехні!

Натаніель випроставсь і облизав губи. В очах старших чарівників він бачив лише ненависть, за винятком, можливо, самого пана Деверо: тепер це було його єдиною надією. Він помітив у прем’єровому погляді якесь вагання, змішане з крайнім роздратуванням. Натаніель кахикнув. Він давно пишався своїми зв’язками з головою уряду. Тепер настала пора випробувати їх.

— Дякую, сер, що ви надали мені слово, — почав він. Хлопець намагався говорити невимушено і впевнено, та голос його раз по раз зривався. Сама тільки думка про Дім Переконання — частину Лондонського Тауера, відведену для допиту в’язнів, — змушувала його тремтіти. Еге ж, Бартімеус мав рацію: Натаніелеві дії справді зробили його мішенню для своїх ворогів. Залишилось хіба що одне—відбалакатись.

— Звинувачення пана Дюваля необгрунтовані, — провадив він. — А панна Фаррар, здається мені, трохи перестаралася. Сподіваюся, ще не пізно виправити ту шкоду, якої вони завдали нам.

Він почув, як Джейн Фаррар тихо пирхнула десь поряд. Пан Дюваль заперечливо гаркнув, однак єдиний погляд прем’єр-міністра змусив його замовкнути. Натаніель, уже трохи сміливіше, провадив:

— Моя подорож до Праги ніяк не стосується історії з тією дівчиною, сер. Так, це правда: я вважаю, що більша частина атак, які відбулися в Лондоні, — це робота ґолема. Проте я ще не закінчив розслідувати цю справу. А тим часом я використав цього парубійка, — він кивнув у бік Гірнека, — щоб виманити зрадницю Кіті Джонс з її схованки. Це її давній спільник, і я запідозрив, що вона спробує врятувати його. А опинившись у моїх руках, вона невдовзі розповіла б, де зараз посох, який я потім мав намір передати до ваших рук. Поява вовків панни Фаррар цілком зруйнувала мій задум. Я сподіваюсь, що їй буде винесено сувору догану.

Джейн Фаррар гнівно скрикнула:

— Але ж мої люди вже спіймали дівчину! А ваш демон поніс її геть!

— Авжеж, — Натаніель аж сяяв лагідністю. — Бо ваші люди розірвали б її на шматки. Вони жадали крові. Як би ми тоді відшукали посох?

— Це службовці імперської поліції, підпорядковані безпосередньо панові Дювалю!..

— Отож-бо. Важко навіть уявити жорстокішу та безладнішу організацію, — продовжував свій наступ Натаніель. — Так, сер, я визнаю, що діяв надто потаємно, — запобігливо провадив він, звертаючись до пана Деверо. — Бо я розумів, що це вельми дражлива справа. Ця дівчина вперта й свавільна. Щоб роздобути посох, слід було чинити вкрай обачно. За його повернення я мав намір запропонувати їй відпустити цього парубчака. І боявся, що пан Дюваль — із його звичною незграбністю — може все зіпсувати. Так воно, на жаль, і сталося.

Лють начальника поліції являла собою досить-таки яскраве видовище. Його смагляве обличчя почервоніло, мов буряк, жили на шиї й руках розбухли, наче причальні канати, а нігті— які немовби подовшали за останню хвилину, — глибоко встромились у стіл. Він ледве міг говорити—так його душив гнів.

— Охороно! Хапайте цього клятого хлопчиська! Зараз я візьмуся за нього!

— Не забувайтеся, Генрі, — голос пана Деверо був тихий, та в ньому лунала чітка погроза. — Право судити й милувати в нашім уряді належить мені, й саме я вирішуватиму Мендрейкову долю. Ваші звинувачення мене аж ніяк не переконують. Джоне! — провадив він. — То ця дівчина, Кіті Джонс, зараз перебуває під наглядом вашого демона?

— Так, сер.

Натаніелеве обличчя напружено витяглося. Він ще не вирвався на волю — тінь Колодязя Каяття ще тяжіла над ним. Зараз слід було діяти якнайобачніше.

— Я відіслав її до безпечного місця, де міг би довести свій задум до кінця. Сподіваюся, що вся ця тяганина не зруйнує його.

— То ви збиралися повернути посох мені? — запитав Деверо, скоса спостерігаючи за хлопцем.

— Звичайно, сер! Я сподівався врешті побачити його в урядовій скарбниці! Поряд з Амулетом Самарканда, сер!

Натаніель у чеканні прикусив губу. Авжеж, то був його козир: викравши Амулет, він урятував Деверо життя — й не можна було дозволити, щоб прем’єр-міністр забув про це.

— Можливо, мені й пощастить, сер, — додав він. — Якщо я відведу цього Гірнека до дівчини й пообіцяю безпеку їм обом, то вона, сподіваюсь, поверне мені посох уже за годину.

— А дівчина? Вона залишиться на свободі?

— Ні, сер, — усміхнувся Натаніель. — Тільки-но я отримаю посох, ми зможемо спокійно допитати їх, разом з Гірнеком.

Усмішка хлопця тут-таки згасла, коли Якуб Гірнек копнув його в гомілку.

— Цей хлопчисько — зухвалий брехун! — до пана Дюваля повернулася його колишня впевненість. — Руперте, ви ж не повірите...

— Я прийняв рішення, — прем’єр-міністр подався вперед і стулив пальці дашком. — У минулому Мендрейк уже доводив нам свою цінність і відданість. Отож усі сумніви варто витлумачити на його користь. Повірмо йому на слово. Нехай він принесе посох. Якщо він це зробить, ми пробачимо йому всі потаємні дїї. Якщо ж ні, то я прийму вашу версію, Генрі, і ув’язню Мендрейка в Tаyepi. Вдалий компроміс? Усі задоволені? — він з усміхом оглянув насупленого пана Дюваля й позеленілого зі страху Натаніеля. — От і гаразд. Мендрейк може йти собі. Тут ніби хтось згадував про вечерю? Почнімо з візантійського вина!

Залом промайнув теплий вітерець. Невидимі раби виступили вперед, несучи кришталеві келихи й карафки з вином абрикосового кольору. Джейн Фаррар нахилилась, коли повз її голову пролетів таріль ковбасок із дичини.

— Але ж, сер! Невже ми дозволимо, щоб Мендрейк вирушив туди сам?!

— Еге ж! Із ним треба послати батальйон вояків! — Дюваль сердито відіпхнув запропонований келих. — Це просто глупота — вірити йому!

Натаніель був уже на півдороги до дверей. Почувши це, він хутко озирнувся:

— Сер, ситуація вельми дражлива. Натовп вовкулак погубить усе.

Пан Деверо тим часом куштував вино:

— Смакота! Ці легенькі тони винограду з берегів Мармурового моря... Гадаю, тут ми також знайдемо компроміс. Мендрейк вирушить у супроводі кількох куль-шпигунів — так, щоб ми могли стежити за всіма його пересуваннями. А зараз передайте мені, будь ласка, отой чудовий кускус!

***

Скувавши Якуба Гірнека невидимими магічними кайданами, Натаніель узяв його під лікоть і вивів із залу. Переможцем він себе не відчував. Поки що йому пощастило загнати Дюваля в глухий кут, та якщо він не роздобуде посох — і до того ж найближчим часом, — майбутнє його буде якнайсумнішим. Натаніель розумів, що витратив до останку всю ласку, яку мав до нього прем’єр-міністр, а неприязнь інших міністрів можна було просто-таки відчути на дотик. І його кар’єра, й саме життя висіли на волосинці.

Коли вони переходили вестибюль, до них підійшла панна Вайтвел. Натаніель непримиренно позирнув на неї, та нічого не сказав. Вона відповіла йому яструбиним поглядом.

— Може, ви й зуміли переконати нашого любого прем’єр-міністра, — хрипко прошепотіла вона, — може, ви й відшукаєте посох, але тепер я знаю, що ви діяли в мене за спиною, роблячи собі кар’єру за мій рахунок. І цього я вам не пробачу. Наше співробітництво скінчилось, і я не бажатиму вам успіху. Можете гнити собі в Дювалевому Тауері — мені байдуже.

Вона хутко подалася геть; її сукня шурхотіла, наче висохле листя. Натаніель кілька секунд дивився їй услід. А потім, помітивши, що Гірнек дивиться на нього з похмурою посмішкою, опанував себе і подав знак кільком шоферам, що чекали виклику на іншому кінці вестибюлю.

Коли автомобіль рушив на північ, біля входу до будівлі з’явились чотири червоні кулі-шпигуни — і мовчки полинули навздогін.

44

Я зрозумів, що й до чого, тільки-но вони з’явилися на сходах. Я побачив це в силуваній усмішці юного Гірнека і в тому, як неохоче він робив кожен крок. Я побачив це в холодному, сталевому обличчі свого хазяїна і в тому, як загрозливо близько тримався він свого полоненого. Ні, Натаніель намагався вдавати, ніби все гаразд, маючи на меті приспати пильність дівчини. Можете назвати це чуттям, але я відразу здогадався, що наші справи зовсім не такі чудові, як він старався переконати її. Звичайно, свідчило про щось і те, що на плечах у Гірнека, стиснувши йому кігтистими лапами горлянку, сидів фоліот. Гірнекові руки було скручено довгим лускатим фоліотовим хвостом, тож хлопець не міг попередити дівчину ні словом, ні подихом, ні порухом. Тонкі пазурі передніх лап простромляли йому щоки, змушуючи без упину всміхатися. До того ж фоліот увесь час шепотів йому щось на вухо, і навряд чи то були якісь приємні дурнички[85].

Проте дівчина нічого цього не помітила. Побачивши на сходах Гірнека, вона тихо зойкнула й мимоволі подалася до нього.

— Будь ласка, панно Джонс, не підходьте! — застеріг мій хазяїн.

Дівчина залишилась на місці, не зводячи очей зі свого приятеля.

— Привіт, Якубе, — сказала вона.

Фоліот трохи розчепив кігті, щоб його полонений міг прохрипіти:

— Привіт, Кіті.

— Ти поранений?

Запанувала мовчанка. Фоліот погрозливо шкрябнув Гірнекову щоку.

— Ні.

Дівчина кволо всміхнулася:

— Я... я прийшла врятувати тебе.

Цього разу юнак у відповідь силувано кивнув. Фоліотові кігті повернулися на місце. Гірнекові губи знову розтяглись у фальшивій усмішці, та я бачив, що хлопець відчайдушно намагається попередити дівчину поглядом.

— Не хвилюйся, Якубе, — твердо промовила дівчина. — Я витягну звідси нас обох.

Еге ж, усе це було дуже зворушливо — просто-таки до сліз, і я бачив, що мій хазяїн не помилився: дівча справді щиро віддане хлопцеві[86]. Натаніель спостерігав за їхньою зустріччю пильно й розважливо.

—Я прийшов до вас із чесною пропозицією, панно Джонс, — почав він, безсоромно брешучи. Фоліот, що сидів на Гірнеко-вій шиї, вирячив очі й нечутно захихотів.

Навіть якби я захотів попередити дівчину про цього фоліота, заговорити з нею зараз — коли мій хазяїн стояв переді мною, — було неможливо[87]. До того ж він тепер був не єдиною проблемою: під стелею я помітив дві червоні кулі. Чарівники здалека спостерігали за нами. Не варто було шукати прикрощів на свою голову. Отож, як і завжди, я немічно стояв збоку й чекав наказів.

— Я прийшов до вас із чесною пропозицією, — повторив мій хазяїн. Він простяг руки[88] долонями вгору—на знак своїх мирних намірів. — Ніхто, крім мене, не знає, що ви тут. Ми самі.

Знову брехня! Кулі-шпигуни над нами кокетливо сховалися за крокви, ніби збентежившись. Фоліот скривив обурену гримасу. Гірнекові очі дивились на дівчину з благанням, проте вона нічого не помічала.

— А вовки? — коротко запитала вона.

— Вовки далеко. Вони, як мені відомо, досі шукають вас, — він легенько всміхнувся. — Навряд чи ви можете вимагати від мене ще якихось доказів моїх добрих намірів. Якби не я, від вас тепер залишилася б купа кісток у завулку.

— Останній раз. коли ми з вами бачилися, ви були не такі ласкаві.

— Так, це правда, — Натаніель церемонно, принаймні так йому здавалося, вклонився. Щоправда, з його розпатланим волоссям і широченними манжетами цей уклін скидався радше на спотикання. — Пробачте, що я тоді так поспішав.

— Ви досі сподіваєтесь заарештувати мене? Як я розумію, ви саме для цього й викрали Якуба.

— Так, я подумав, що це допоможе витягти вас із схованки. Але заарештовувати... це, правду кажучи, залежить від вас. Можливо, ми зуміємо домовитись.

— Далі, будь ласка.

— Та для початку., може, ви голодні? Чи вам потрібна перша допомога? Я бачу, що ви поранені й натомлені. Я можу послати свого раба, — він ляснув пальцями в мій бік, — і він принесе сюди все, що вам завгодно: їжу, тепле вино, прохолодні напої... Тільки попросіть, і все буде зробленої

Дівчина хитнула головою:

— Не потрібна мені ваша чарівна гидота.

— Але ж чогось ви все-таки потребуєте? Перев’язки? Духмяного зілля? Віскі? Бартімеус роздобуде все це негайно — тільки оком моргніть.[89]

— Ні, — відповіла вона з кам’яним обличчям, не слухаючи його облесних слів. — То що ж у вас за пропозиція? Як я розумію, вам потрібен посох?

Почувши це слово, Натаніель перемінився на обличчі. Можливо, його вразила щирість дівчини—чарівники нечасто бувають такі відверті й чесні. Він поволі кивнув:

— Посох у вас?

Його тіло заціпеніло в напруженні. Він навіть не дихав.

— У мене.

— Чи можете ви швидко відшукати його?

— Можу.

Він зітхнув з полегшенням:

— Гаразд, гаразд. То ось вам моя пропозиція. Внизу, на вулиці, чекає автомобіль. Скажіть мені, де зараз посох, і довірте його мені. Тільки-но він опиниться в моїх руках, ви з Прнеком дістанете змогу безпечно виїхати куди захочете — за вашим вибором. Ви матимете в запасі добу. Як я розумію, ви захочете покинути країну — доби вам якраз вистачить, щоб зібратись і виїхати. Подумайте як слід над моїми словами! Для такої невиправної заколотниці, як ви, це напрочуд щедра пропозиція. Інші члени уряду, як ви вже мали нагоду пересвідчитися, не робитимуть вам такої ласки.

Дівчину, однак, це не переконало:

— А де гарантії, що ви дотримаєте свого слова?

Він усміхнувся, змахнув з рукава порошинку:

— Немає. Доведеться вам просто повірити мені.

— Оце вже навряд.

— У вас немає вибору, панно Джонс. Ви й так уже в глухому куті. Вас охороняє лютий демон...

Вона спантеличено озирнулася. Я кахикнув і пояснив:

— Це я.

—... і до того ж вам ще належатиме мати справу зі мною, — провадив мій хазяїн. — Минулого разу я недооцінив вас, але цього більше не повториться. Насправді, — додав він так, ніби це йому тільки-но спало на думку, — мені цікаво дізнатися про джерело вашого магічного захисту. Справді дуже цікаво. Звідки він у вас? Хто вам надав його?

Дівчина нічого не відповіла.

— Якщо ви поділитесь цими відомостями зі мною, — провадив Натаніель, — якщо ви погодитесь відверто розповісти про той час, який ви провели у Спротиві, я не просто відпущу вас на волю, — він ступив уперед, торкнувся її руки: вона здригнулась, але руки не відняла. — Я можу вас озолотити. Ви посядете таке становище, яке вам і не снилося. Такі простолюдини, як ви — розумні, відважні й кмітливі, — можуть завоювати собі місце в уряді, здобути справжню владу! Це ніяка не таємниця. Ви щодня працюватимете з першими особами нашої держави, дізнаєтесь чимало такого, від чого ваша голова піде обертом! Я можу вирвати вас із одноманітного середовища, де ви нидієте, дозволити вам зазирнути в наше славетне минуле — в ті дні, коли чарівники-імператори володіли цілим світом! Ви й самі можете стати часткою нашої великої історії. Скажімо, коли ми здобудемо перемогу в нинішній війні, в Америці буде знову відкрито представництво Міністерства у справах колоній, і нам будуть потрібні кмітливі люди, які зможуть диктувати колоніям нашу волю. Кажуть, що там можна придбати чималі маєтки, панно Джонс, землі, на яких нині живуть хіба що дикі звірі й купка дикунів. Тільки уявіть — ви станете вельможною леді імперії...

Дівчина побокувала. Його простягнута рука зависла в повітрі.

— Дякую, але це навряд чи мені личитиме.

Він насупився:

— Шкода. А як щодо моєї першої пропозиції? Згодні?

— Я хочу поговорити з Якубом.

— То ось він стоїть.

Чарівник недбало відступив на кілька кроків. Я теж позадкував. Дівчина підійшла ближче до Гірнека:

— З тобою справді все гаразд? Ти такий мовчазний!

Фоліот відпустив Гірнекову горлянку, але поворушив кігтями в нього перед очима — як стримане нагадування. Хлопець кволо кивнув:

— Усе гаразд. Гаразд.

— Я хочу пристати на пропозицію пана Мендрейка. Ти нічого не хочеш сказати?

Хлопець немічно всміхнувся:

— Ні, ні, Кетлін. Можеш йому довіритись.

Дівчина повагалась, кивнула у відповідь і обернулась:

— Ну, гаразд. Як я розумію, пане Мендрейку, ви не хочете марнувати ані хвилини. Де ваш автомобіль? Я відвезу вас туди, де посох.

***

Під час подорожі Натаніель являв собою безладну суміш почуттів. На його обличчі водночас відбивалися захоплення, збудження й відвертий страх — у цілому досить неапетитне видовище. На місці йому не сиділось — він совався, раз по раз озирався, щоб поглянути в заднє віконце на міські вогні. До дівчини він звертався з настирливою люб’язністю і водночас із майже неприхованою зневагою: то закидав її запитаннями, то переходив до прихованих погроз. Інші пасажири, на відміну від нього, були суворі й мовчазні. Гірнек та Кіті напружено дивилися вперед (на Гірнековій шиї досі висів фоліот). Водій, що сидів за склом, був справжнім віртуозом байдужості[90]. Я ж, хоч і мусив через брак місця перетворитися на скромну морську свинку, затиснуту між ногою дівчини й скринькою для рукавичок, тримався, як і завжди, гідно.

Ми повагом їхали нічним Лондоном. На вулицях не було нікого. Зорі над дахами потихеньку гасли — наближався світанок. Машина монотонно гула. Чотири червоні вогники, невидимі Натаніелеві, підстрибували й погойдувались над лімузином.

На противагу моєму господареві, дівчина поводилася дуже стримано. Мені спало на думку: їй, мабуть, відомо, що він її обдурить, — щоб про це здогадатись, не треба мати розум джина, — і все ж таки вона спокійно їхала назустріч долі. Морська свинка сумно хитнула головою. Я більше, ніж досі, захоплювався рішучістю дівчини і тим, як шляхетно вона виявляла її. Ось вона, свобода волі! Я не можу дозволити собі таких розкошів у цьому світі.

За вказівками дівчини ми проїхали через центр міста на південь, перетнули річку і опинилися в бідному районі, забудованому дрібними фабриками й крамничками, навколо яких купчились ветхі прибуткові будинки, здебільшого триповерхові. На вулицях уже з’явилися перші пішоходи, що зранку поспішали на роботу. Повз нас пропливли два сонні напів-африти й один гладкий біс-посланець, що ледве тяг здоровенний пакунок. Нарешті ми звернули на вузеньку бруковану вуличку, що проходила під низькою аркою і впиралась у покинуті стайні.

— Тут.

Дівчина постукала в скляну перегородку. Водій зупинив автомобіль і закляк, мов колода, в очікуванні наказів. Усі інші вийшли, змерзлі від уранішнього холоду. Морська свинка розправила свою сутність і знову прибрала Птолемеєву подобу. Я озирнувся й побачив завислі вдалині кулі-шпигуни.

Обабіч нас тяглися ряди вузеньких білих споруд. Тут і тепер хтось мешкав, хоч загалом квартал видавався дещо занедбаним. Дівчина без жодного слова вирушила до сходів, що вели вниз, до дверей підвалу. Натаніель, штовхаючи перед собою Гірнека, подався за нею. Останнім ішов я.

Мій хазяїн обернувся до мене й мовив через плече:

— Якщо вона викине якийсь фокус, убий її.

— А точніше можна? — поцікавився я. — Який саме фокус? Із картами, монетами, індійським мотузком?

Він убивчо поглянув на мене:

— Все, що може порушити нашу з нею угоду. Що може завдати мені шкоди або сприяти її втечі. Зрозумів?

— Чистісінько!

Дівчина пошукала в темряві біля дверей і дістала з якоїсь щілини ключа. Вже за мить двері з рипінням відчинилися. Без жодного слова, як і раніше, вона переступила поріг. Ми втрьох пропхалися слідом.

Деякий час, один за одним, ми блукали підвалом. Кіті, Гірнек, Натаніель і я немовби танцювали якусь повільну й сумну польку. Дівчина, вочевидь, знала дорогу як слід. Вона раз по раз клацала вимикачами, пригиналася перед низькими дверима, об які ми стукалися лобами, й ні разу не озирнулася назад. То був справжній лабіринт; я навіть подумав, чи не обернутися мінотавром.

Оглядаючись, я незмінно бачив сяйво принаймні однієї кулі-шпигуна, що летіла навздогін. За нами досі стежили здалека.

Дівчина врешті зупинилась у невеличкому бічному відгалуженні головного підвалу. Вона увімкнула слабеньку лампочку. Кімната була порожня, крім дровітні в дальньому кутку. Зі стелі текла вода і струмочками розпливалася по підлозі. Натаніель зморщив носа.

— Ну? — зіпнув він. — Я нічого не бачу!

Дівчина підійшла до дровітні і тицьнула ногою кудись під дрова. Щось рипнуло, й частина цегляної стіни повільно відійшла вбік, відкривши темний отвір.

— Стійте на місці! Не ходіть туди!

Мій хазяїн, уперше облишивши Гірнека, підбіг до Кіті і став між нею й потаємними дверима.

— Бартімеусе! Заходь туди і скажи, що ти там бачиш. Якщо посох там, принеси його мені.

Я наблизився до дверей — боязкуватіше, ніж це властиво мені, — і оточив себе Щитом на той випадок, якщо всередині пастка. Підходячи до отвору, я відчув застережне тремтіння на всіх сімох рівнях: це свідчило, що поблизу — потужна магія. Я обережно просунув голову в отвір і озирнувся.

Там я помітив щось на зразок величезного буфету — вбогу діру, наполовину заставлену дешевими цяцьками, які дівча та його приятелі поцупили в чарівників. Звичайнісінькі скляні кулі, металеві скриньки — всілякий непотріб, нічого цінного.[91]

Єдиним винятком була річ, недбало притулена до стіни в дальньому кутку, в недоречному сусідстві з кількома вибуховими списами.

Коли я бачив посох здалека, з-над охоплених вогнем празьких дахів, він блищав і потріскував грозовою силою. З розриву між хмарами до нього зліталися блискавки, його величезна тінь сягала неба. Ціле місто стало жертвою його гніву. А тепер він скромно стояв у запорошеній комірчині, й павук спокійненько плів своє павутиння між його різьбленим набалдашником і тріщиною в стіні.

І все-таки в ньому досі дрімала прихована міць. Його аура потужно пульсувала, наповнюючи кімнату світлом на вищих рівнях. Такі речі — це не іграшки. Я взяв Ґледстонів посох двома пальцями — наче людина, що дістає з яблука черв’яка, — виніс його з таємної комори й віддав своєму господареві.

О, який він був щасливий! Полегшення аж линуло з нього хвилею. Він узяв у мене посох і заходився розглядати його. Аура магічної речі тихо осявала обличчя хлопця.

— Пане Мендрейку!—обізвалася дівчина. Тепер вона стояла поруч із Гірнеком, обіймаючи його за плечі однією рукою, ніби прагнучи захистити. Невидимий фоліот переповз на друге Гір-некове плече й дивився на Кіті з глибокою недовірою. Він, можливо, відчував її вроджену стійкість до магії.

— Пане Мендрейку! — повторила вона. — Свою частину угоди я виконала. Тепер ви повинні звільнити нас.

— Так, так,—мій хазяїн навіть не підняв голови від посоха. — Авжеж. Зараз я віддам розпорядження. Вам нададуть супровід. Тільки спочатку треба вибратися з цього похмурого місця.

***

Коли ми вийшли з підвалу, проміння вранішнього сонця вже торкнулося стаєнь і виблискувало на хромованих боках автомобіля, що стояв навпроти. Водій, мов закам’янілий, сидів на своєму місці, зирячи просто перед собою. За увесь час, що нас не було, він немовби й не ворушився. Тут дівчина знову заговорила втомленим, без особливих надій голосом:

— Нам не потрібен супровід, пане Мендрейку. Звідси ми й самі дістанемось, куди нам треба.

Мій хазяїн саме піднявся сходами, стискаючи в руці посох. Спочатку він ніби й не почув її: думки його, переповнені іншими речами, блукали десь далеко. Аж ось він підморгнув, завмер і вирячився на дівчину так, наче вперше бачив її.

— Ви ж обіцяли, — нагадала вона.

— Обіцяв... — він розгублено насупився.

— Обіцяли відпустити нас.

Я помітив, що вона трохи подалася вперед, ніби готуючись до ривка. Мені стало цікаво, що ж вона зробить.

— Так, так!

Був час, рік чи два тому, коли Натаніель виконав би будь-яку свою обіцянку. Він вважав би за негідний вчинок порушити її, навіть попри свою ворожнечу з дівчам. Можливо, й тепер йому не дуже подобалося те, що він робить. І вже запевно, що він трохи завагався, ніби й справді не знав, на що зважитись. Потім я побачив, як він позирнув на червоні кулі, що вилетіли з підвалу й знову зависли над ним. Очі хлопця потьмяніли. Його хазяї за ним стежили — й це вирішило справу.

Говорячи, він поправляв манжети, але тепер його схожість з іншими чарівниками була глибша й міцніша, ніж оце поверхове наслідування.

— Обіцянки, дані терористам, навряд чи до чогось зобов’язують, панно Джонс, — сказав він. — Наша угода недійсна. Вас піддадуть допиту й судитимуть за зраду. Я сам доправлю вас до Тауера. І не намагайтесь пручатися! — він погрозливо підвищив голос: дівчина засунула руку за пазуху. — Життя вашого приятеля висить на волосинці. Софокле, покажися!

Вишкірений фоліот на Гірнекових плечах став видимим на першому рівні, зухвало підморгнув дівчаті і клацнув зубами в хлопця біля вуха.

Дівчина згорбилась і знітилась.

— Що ж, гаразд, — відповіла вона.

— Ваша зброя — чи що у вас там за пазухою... Покажіть її! Поволі!

Вона завагалася:

— Це не зброя.

Натаніелів голос став гнівним:

— Мені немає часу на ці витівки! Покажіть її, бо ваш приятель залишиться без вуха!

— Це не зброя. Це подарунок.

Сказавши це, вона витягла руку з-за пазухи. У неї в пальцях блиснуло щось маленьке, кругле, світле. Бронзовий диск...

Натаніель вирячив очі:

— Це ж моє! Моє магічне дзеркало![92]

Дівчина кивнула:

— Заберіть його назад.

Вона махнула рукою. Диск, крутячись, злетів високо в небо: ми — Натаніель, фоліот і я — машинально поглянули йому вслід. Тим часом дівчина діяла: простягла руки, схопила фоліота за тонку шию й стягнула його з Гірнекових пліч. Захоплений зненацька фоліот випустив з пазурів свою здобич: його лапи безпорадно замахали в повітрі, але хвіст обкрутився навколо Гірнекового лиця, хлиснув, наче батіг, і почав стягатися тугою петлею. Гірнек скрикнув, намагаючись зірвати з себе хвіст.

Натаніель позадкував, проводжаючи поглядом диск у повітрі. Він досі тримав посох, але витяг вільну руку, сподіваючись упіймати дзеркало.

Пальці дівчини щосили стиснули фоліотові шию. Очі в нього вибалушились, обличчя почервоніло.

Хвіст дедалі дужче здавлював Гірнекові голову.

Я спостерігав за цим усім з великою цікавістю. Кіті зараз сподівалася на свою стійкість, на здатність протистояти фоліотовій магії. Все залежало від того, якою потужною є ця стійкість. Фоліот цілком міг оговтатись, розчавити Гірнекові череп, а тоді розправитись і з самою дівчиною. Проте вона була сильна й дуже розгнівана. Фоліотова пика набрякла; він видав непристойний звук. Розв’язка була близька. Фоліот лопнув, наче повітряна кулька, й перетворився на пару — від хвоста до кінчиків пазурів, — яка швидко розтала в повітрі. Кіті з Гірнеком, утративши рівновагу, попадали на землю.

Магічне дзеркало щасливо приземлилося в руки Натаніелеві. Він потупив очі й тільки тепер зрозумів, що сталося. Його полонені, хитаючись, підводилися.

— Бартімеусе! — заволав він.

Я тим часом спокійненько сидів на бетонному стовпчику.

— Що? — поглянув я на нього.

— Чому ти не зупинив їх? Я ж дав тобі точні настанови!

— Еге ж, еге ж, — я почухав потилицю.

— Я наказав тобі вбити її, якщо вона щось викине!

— Автомобіль! Біжімо до нього!

Дівчина вже кинулася геть, тягнучи за собою Гірнека. Вони мчали бруківкою в бік лімузина. Це було цікавіше навіть за ацтекську гру в м’яч. Бракувало хіба що смаженої кукурудзи.

— Ну то що?! — Натаніель аж не тямив себе з гніву.

— Ти наказав мені вбити її, якщо вона порушить вашу угоду.

—Атож! Скажімо, спробує втекти — що вона зараз і робить! Мерщій! Бо тоді Полум’я Знищення...

Я весело всміхнувся:

— Але ж угода тепер недійсна! Ти сам розірвав її кілька хвилин тому — й до того ж якнайпідлішим чином, скажу я тобі. Тож тепер вона ніяк не може порушити її, авжеж? Послухай-но: якщо покласти цей посох на землю, тобі легше буде дерти на собі волосся...

— Ах ти ж... Я скасовую всі попередні накази й віддаю новий, який ти не зможеш перебрехати! Не дай їм утекти цим автомобілем!

— Гаразд.

Що вдієш, я мусив коритися. Я поволі зіскочив на землю і неквапом подався за ними навздогін.

Увесь цей час, поки Натаніель репетував, ми з ним дивились, як наші приятелі щодуху мчать бруківкою. Дівчина бігла попереду: ось вона порівнялася з лімузином і відчинила передні дверцята, намагаючись змусити водія повезти їх звідси геть. Шофер, що досі не виявляв ані найменшої цікавості до того, що тут коїлося, далі сидів, зирячи просто перед собою. Кіті заходилася кричати на нього, вигукуючи якісь накази. Потім шарпонула його за плече. Шофер хитнувся й завалився вбік — просто на приголомшену дівчину, а тоді впав ниць на бруківку. Одна його рука безсило витяглася вбік.

На кілька секунд ми всі заціпеніли. Д івчина завмерла, дивуючись, вочевидь, власній силі. Я міркував про дивовижну професійну честь британського працівника старого гарту. І навіть мій хазяїн ненадовго припинив пускати з рота піну. Потім усі підійшли ближче.

— Сюрприз!

Із-за машини визирнуло усміхнене обличчя. Власне, навіть не усміхнене, а вишкірене, бо черепи усміхатись не можуть. Та водночас він аж променів невгамовними веселощами, що аж ніяк не пасували до рідкого сивого волосся, вимащеного річковим мулом; до розмоклого чорного лахміття, що звисало з кісток, і до запаху цвинтарної гнилизни, підхопленого вранішнім вітерцем.

— Ой-ой-ой! — красномовності, як і завжди, мені не бракувало.

Клацаючи кістками, африт Гонорій із зловтішним криком стрибнув на капот автомобіля. Взявшись у боки, схиливши череп набік і виблискуючи висохлими стегнами, він у світанковому сяйві по черзі оглядав нас усіх.

45

На кілька секунд Кіті забула про те, що стоїть на бруківці й дихає вранішнім повітрям; подумки вона перенеслася назад під землю, до темного склепу, де смерть дихала їй в обличчя і один за одним гинули її друзі. Той самий жах, та сама безпорадність... Кіті відчула, як її сила й рішучість розсипаються на попіл, наче згорілий папір. їй перехопило подих.

Потім вона розсердилася на демона Бартімеуса. Тепер їй стало зрозуміло, що його слова, ніби він знищив кістяк, були ще однією брехнею. Далі Кіті подумала про Якуба, що стояв і тремтів поруч із нею; через неї він тепер загине — дівчина знала це достеменно й ненавиділа себе за це.

Кістяк загубив більшу частину свого вбрання; те, що залишилося, висіло жалюгідними клаптями на жовтаво-білих кістках. Золота маска кудись поділася; криваві вогники жевріли тепер у чорних очних ямках черепа. Крізь ребра й залишки сурдуту просвічувало сонце. Від штанів і черевиків не зосталось нічого. Проте завзяття в кістяка не поменшало. Він стрибав з ноги на ногу напрочуд, аж до моторошного, спритно.

— Хіба не чудово? — веселий голос, що виходив з-за розхитаних зубів, лунав ясно, наче дзвін. — Більшого не можна було й сподіватися! Ось я — радісний, мов ягня, хоч хрящі в мене трохи просякли! Я знову готовий до роботи... Чого я хотів? Відшукати своє втрачене майно, забрати його й піти собі. А що я знайшов? Мій посох, еге ж! Цілісінький, як новенький! Ба більше — з ним ще двоє ягняток, із якими можна побавитися! Двоє маленьких ягняток, про яких я думав без упину, поки мене несло через гирло холодною-холодною водою і мій розкішний костюм гнив у мене на кістках! Ні, тільки не вдавай, люба, що ти тут ні до чого! — пискливий голос перетворився на гарчання, й череп обернувся в бік Кіті. — Ти — одна з них! Мишенятко, що потурбувало спокій мого хазяїна, забрало його посох і думає, ніби шляхетна панна може носити в торбинці мерзенне срібло! З тобою я поговорю наостанок!

Кістяк підскочив, витягся, постукав цвілими кістками об капот лімузина і тицьнув пальцем у бік Бартімеуса, що досі був у подобі смаглявого хлопчика-єгиптянина.

— А ще й ти! — додав він. — Той, хто вкрав у мене обличчя! Той, хто втопив мене в Темзі! О, який я злий на тебе!

Можливо, демон і злякався, проте якнайкраще це приховав.

— Що ж, я розумію тебе, — холодно відповів він. — Правду кажучи, я й сам трохи розчарований. Чи не зробиш ти ласку пояснити, як ти тут опинився?

Кістяк люто клацнув щелепою:

— Мене врятував від забуття чистісінький випадок! — просичав він. — Мене несло за водою — безпорадного, в холоднючій темряві, — аж тут я натрапив ліктем на іржавий ланцюг, що вів на дно, до затонулого якоря. Я тут-таки вхопився за ланцюг і пальцями, й зубами! Змагаючись із водою, що линула в океан, я поповз угору, до світла. І куди ж я вибрався? То була стара баржа, поставлена на ніч на якір. Поки жорстока вода спливала з моїх кісток, до мене поверталася сила. І чого ж я прагнув? Помсти! Та спершу—повернути посох, що відновить мою міць. Я вдень і вночі тинявся берегом, винюхуючи його ауру, мов собака... І нині, — в афритовому голосі залунала буйна радість, — я знайшов його! Вистежив до цього самісінького двору й тихенько чекав на нього разом з оцим чолов’ягою, що на землі! — він зневажливо показав носаком ноги на труп шофера. — На жаль, він виявився не дуже приємним співрозмовником...

Бартімеус кивнув:

— Еге ж, люди не відзначаються красномовством. Вони дуже нудні.

— Справді?

— Страшенно.

—Агов! — кістяк сердито підняв голову. — Ти просто намагаєшся змінити тему!

— Аж ніяк. Ти казав, що злий на мене...

— Отож-бо. Про що це я?.. Злий на тебе... Двоє ягняток, дівчисько та джин...

Він, здавалося, геть заплутавсь у своїх міркуваннях.

Кіті показала великим пальцем на чарівника Мендрейка: — А він?

Мендрейк здригнувся:

— Я ніколи не бачив цього пречудового африта! Чого йому злитись на мене?

Вогники в очних ямках черепа спалахнули дужче:

— Еге ж, якщо не рахувати того, що в тебе мій посох! Це тобі не дурничка! Ба більше — ти сам хочеш ним скористатись! Так! І не заперечуй — ти ж чарівник!

Його обурення варто було під’юдити. Кіті кахикнула:

— Це він наказав мені вкрасти його. Це все його провина!

І Бартімеуса теж він нацькував на тебе...

— Та невже? — кістяк пильно поглянув на Джона Мендрейка. — Цікаво... — він знов обернувся до Бартімеуса: — Вона каже правду? Оцей дженджик із посохом — твій хазяїн?

Хлопчик-єгиптянин переконливо вдав збентеження:

— Боюся, що так...

— Те-те-те! Отакої! Нічого, не хвилюйся. Його я теж уб’ю — після тебе.

Не договоривши, кістяк підняв пальця. Зелена блискавка вдарила в те місце, де щойно стояв демон, та хлопчина вже зник—він пішов перевертом над бруківкою й зручно приземлився на сміттєвий бак біля сусіднього будинку. Кіті, Якуб і Джон Мендрейк водночас обернулись і кинулись навтікача в бік арки, що вела від покинутих стаєнь до вулиці. Кіті була найпрудкіша, тож саме вона побачила першою, як зненацька спохмурніло довкола: вранішнє сонце трохи згасло, ніби хтось висотував його світло. Дівчина зупинилася. Крізь арку до провулка лізли звивисті, тонкі щупальця пітьми, а за ними з’явилася темна хмара. Вулиця пропала з очей; провулок виявився ніби відтятим від навколишнього світу.

Що ж тепер робити? Кіті безпорадно перезирнулася з Якубом і поглянула назад. Хлопчина-єгиптянин, у якого виросли крила, тепер пурхав двором, утікаючи від стрибків кістяка.

— Не підходьте до цієї хмари! — тихо й нервово промовив Джон Мендрейк. Він стояв поруч, вирячивши очі, й поволі задкував. — Це небезпечно!

— Хіба тобі не байдуже? — пирхнула Кіті, однак теж почала задкувати.

Хмара тяглася до них. Її оточувала мертва тиша; війнуло запаморочливим запахом вогкої землі.

Якуб торкнувся її руки:

— Ти чуєш?..

— Так.

З глибини навислої тіні долинули важкі кроки. Щось наближалося.

— Треба тікати, — сказала Кіті. — Мерщій до підвалу!

Вони обернулися й кинулися до сходів, що вели до комори пана Пенніфізера. З іншого кінця двору кістяк, що даремно витрачав свої блискавки на спритного й верткого демона, помітив їх—і ляснув у долоні. Земля під ногами здригнулася. Одвірок біля входу в підвал переломився, й на сходи впала добряча тонна цегли. Коли курява вляглася, дверей більше не було.

Кістяк вистрибом рушив до них.

— Цей клятий демон надто спритний, — мовив він. — Я передумав. Першими будете ви двоє.

— А мене за віщо? — зойкнув Якуб. — Я ж нічого не робив!

— Знаю, дитинко, — кістяк блиснув очними ямками. — Але ти повен життя. А мені — після стількох годин під водою — треба підживитись.

Він простяг руку — й тільки тепер помітив чорну хмару, що повзла двором і висотувала з повітря світло. Кістяк утупився в темряву, роззявивши рота.

— Отакої... — тихо промовив він. — А це що таке?

Кіті з Якубом притулилися до стіни. Кістяк не звернув на це уваги. Він крутнув тазом, обернувся до хмари й вигукнув щось незрозумілою мовою. Кіті відчула, як поруч із нею здригнувся Якуб.

— Це по-чеськи, — прошепотів він. — Щось ніби: «Я кидаю тобі виклик!»

Череп обернувся на сто вісімдесят градусів і вирячився на них.

— Пробачте, дітки. Зачекайте хвилинку. Тут у мене одна незакінчена справа. Півсекундочки, і я візьмуся за вас. Чекайте тут.

Клацаючи кістками, він побокував і встав посеред двору, не зводячи очних ямок із хмари. Кіті спробувала зосередитись. Вона озирнулася довкола. Вулицю геть поглинув морок; сонце перетворилось на примарний диск, ледве помітний на небі. Вихід з провулку перегороджувала щільна пітьма, з інших боків були суцільні стіни й заґратовані вікна. Кіті вилаялась. Якби вона мала хоч одну кулю, можна було б пробити собі дорогу, а тепер вони сиділи тут безпорадні, мов щури в пастці.

Вони відчули порив вітру, й на землю біля них легенько сіла крилата постать. Демон Бартімеус згорнув за спиною свої прозористі крила й ласкаво кивнув їй. Кіті зіщулилась.

— Не хвилюйся, — мовив хлопчина-єгиптянин. — Я дістав наказ: не дати вам утекти цим автомобілем. Якщо ти наблизишся до нього, мені доведеться зупинити тебе. А так — роби собі, що заманеться.

Кіті насупилася:

— Що тут коїться? Звідки ця темрява?

Хлопчина скрушно зітхнув:

— Пам’ятаєш, я згадував про ґолема? Оце він і є. Хтось вирішив утрутитись. А чому — не треба й гадати. Через цей клятий посох. До речі... — він примружив очі. — Що він там... О, ні! Тільки не кажіть, що він... Ні, все ж таки... От малий дурень!

— Хто?

— Мій любий хазяїн! Він намагається скористатись посохом!

Навпроти — недалеко від автомобіля — стояв, тулячись до стіни, чарівник Джон Мендрейк. Не звертаючи уваги на кістяк — той зараз скакав туди-сюди бруківкою, лаючи на всі заставки чорну хмару, — він стояв, спираючись на посох і понуривши голову; очі його були заплющені, наче він дрімав. Кіті здалося, що його губи ворушаться: він ніби шепотів якісь слова.

— Недобре це скінчиться, — зауважив демон. — Якщо він спробує скористатись посохом за допомогою простої формули — без заклять Підкріплення й Мовчання, — то матиме велику халепу. Він навіть не знає, яку силу містить цей посох. Силу принаймні двох маридів. Він надто амбітний — це його вічна проблема... — демон скрушно хитнув головою.

Кіті майже нічого з цього не зрозуміла, та й не дуже прагнула.

— Будь ласка, Бартімеусе... тебе ж так звуть? Скажи, як нам звідси вибратися? Чи можеш ти допомогти нам? Скажімо, пробити стіну?

Темні очі хлопчини пильно поглянули на неї:

— А навіщо? Чому я повинен це робити?

— Ну... ти... ти ж не хочеш нам зла? Ти лише виконував накази...

Вона говорила не дуже впевнено. Хлопчина спохмурнів:

— Я — злий демон. Ти сама казала так. Та навіть якби я й хотів допомогти вам, зараз не варто привертати до себе увагу. Наш приятель-африт поки що не забув про нас... Він пригадав облогу Праги, де такі самі ґолеми наводили страх на Ґледстонове військо.

— Він щось робить, — прошепотів Якуб. — Кістяк...

— Еге ж. Нахиліться.

Чорна хмара на кілька секунд зупинила своє просування, ніби витівки кістяка, що вистрибував попереду, спантеличили її. Та невдовзі вона немовби прийняла рішення. Темні щупальця потяглися в бік Мендрейка з посохом. Проте й кістяк не зволікав: він підняв руку. З руки вилетів осяйний потік блідого світла і вдарив у хмару. Пролунав глухий удар, наче вибух за міцними дверима; клапті чорної хмари полетіли на всі боки, звиваючись і танучи в теплому промінні вранішнього сонця, що зненацька спалахнуло з новою силою.

Бартімеус схвально мугикнув:

— Непогано, непогано. Та це йому не допоможе.

Якуб з Кіті затамували подих. Тепер, коли хмара розвіялась, вони побачили серед двору велетенську постать — трохи схожу на людську, проте водночас набагато більшу й масивнішу, з незграбними кінцівками та схожою на кам'яну плиту головою, що сиділа просто на плечах. Позбавлений хмари, ґолем немовби розгубився. Він без ладу вимахував руками, ніби намагався зібрати розвіяну темряву докупи. Коли йому це не вдалося, він, анітрохи не зважаючи на переможні вигуки кістяка, важко попрямував далі.

— Мендрейкові слід поспішити з цим закляттям... — зауважив Бартімеус. — Ого! Знову наш Гонорій!

— Геть! — розлігся двором вигук кістяка. — Посох — моя власність! Я кидаю тобі виклик! Не для того я сторожив його понад сотню років, щоб якийсь боягуз викрав його в мене! Я бачу, як ти зириш на мене крізь це око! Я вирву його і роз чавлю в кулаці!

Сказавши це, він пустив у ґолема ще кілька магічних бли скавок. Та ґолемові вони, здається, не завдали жодної шкоди.

Кам'яна постать наближалася. Тепер Кіті чітко бачила її голову: дві дірки на місці очей, а посередині лоба — третє око більше і майстерніше виготовлене. Це око оберталося туди сюди й сяяло, наче біле полум’я. Рот так само був лише нерів ною щілиною, цілком непотрібною. Кіті згадала слова демона: десь у цьому страхітливому роті—чарівний рукопис, що надає чудовиську його силу.

Пролунав зухвалий вигук. Африт Гонорій, розлючений тим, що всі його атаки були марні, кинувся навперейми ґолемові. Крихітний на тлі величезної постаті, кістяк зігнув коліна й стрибнув, викинувши з рота й рук промені магічної сили. Він приземлився просто ґолемові на груди, обхопив кощавими руками його шию, обкрутив ногами торс. Там, де кістяк торкнувся ґолема, знялося блакитне полум’я. Ґолем зупинився, підняв міцну, схожу на кийок руку, і вхопив кістяк за лопатку.

Двоє супротивників завмерли, зчепившись, у мертвій тиші. Полум’я здіймалося дедалі вище. Війнуло смаленим, а потім— нестерпним холодом.

Аж тут долинув гуркіт, спалахнуло блакитне сяйво...

Кістяк розлетівся на шматки.

Уламки кісток градом посипались на бруківку.

— Дивна річ...

Бартімеус сидів на землі, підібгавши ноги. Він скидався на глядача, захопленого незвичайним видовищем.

— І справді дивна річ. Гонорієві це аж ніяк не було потрібно. Вчинок необачний, хоч і відважний. Самогубство, та й годі. Він, звичайно, збожеволів, та все одно мав розуміти, що ґолем його вб’є, еге ж? Ґолеми нищать нашу магію, розпилюють нашу сутність, навіть якщо її замкнено в кістках. Незрозуміло... Можливо, його все-таки втомив цей світ. Ось ти могла б зрозуміти його, Кіті Джонс?

— Кіті... — Якуб нетерпляче смикав дівчину за рукав. — Вихід вільний. Ми можемо втекти...

— Так, — дівчина ще раз поглянула в бік Мендрейка. Той досі стояв, заплющивши очі й повторюючи слова якогось закляття.

— Ходімо...

Знищивши кістяк, ґолем з хвилину стояв нерухомо — аж раптом ожив. Його справжнє око блиснуло, крутнулось і вирячилось на Мендрейка з посохом.

— Настала, здається, Мендрейкова черга...

Бартімеус говорив байдуже, ніби просто нотуючи факт.

Кіті, стенувши плечима, почала вслід за Якубом пробиратися вздовж стіни до арки.

Аж тут Мендрейк підняв голову. Спочатку він ніби не усвідомлював небезпеки, що насувалась на нього, та потім його погляд зупинився на ґолемі. Мендрейкове обличчя розцвіло усмішкою. Він підняв перед собою посох і промовив одне-єдине слово. Вздовж посоха знизу вгору заструменіла рожево-фіолетова хмаринка. Кіті завмерла на місці. Долинув тихий шум, ніби тисяча бджіл задзижчала десь під землею, повітря затріпотіло, й довкола все легенько здригнулося.

— Це неможливо! — мовив Бартімеус. — Він усе-таки скористався ним! За першим разом!

Хлопчина всміхнувся ще ширше. Він показав Ґледстоновим посохом на ґолема: той розгублено зупинився. Різьблений набалдашник мерехтів барвистими вогниками; обличчя хлопця було осяяне їхнім світлом і просто-таки моторошною радістю. Низьким владним голосом він промовив вигадливе закляття. Хмаринка, що струменіла вздовж посоха, спалахнула. Кіті примружила очі й наполовину відвернулася. Ґолем хитнувся назад. Хмаринка заколихалася, зашипіла, знову втяглася в посох і пробігла рукою чарівника. Голова хлопця рвучко подалася назад; його підкинуло в повітря і з сумним стукотом ударило об стіну.

Хлопчина лежав на бруківці, висолопивши язика. Посох випав з його руки.

— Отакої, — кивнув Бартімеус. — Він усе-таки не зміг скористатись ним. Так я й думав.

— Кіті! — Якуб був уже досить далеко попереду. Він шалено вимахував їй руками. —Ходімо, поки не пізно!

Велетенська глиняна постать урочисто рушила до завмерлого тіла чарівника. Кіті кинулася була вслід за Якубом, аж тут обернулася до Бартімеуса:

— Що ж тепер буде?

— Тепер? Після маленької помилки мого хазяїна? Нічого цікавого. Ви втечете. Ґолем уб’є Мендрейка, забере посох і віддасть його тому чарівникові, який дивиться на нас крізь це око.

— А ти? Хіба ти йому не допоможеш?

— Проти ґолема я безсилий. Одного разу я вже пробував... До того ж, коли ви щойно намагалися тікати, мій хазяїн скасував усі свої дотеперішні накази — зокрема й обов'язок захищати його. Якщо Мендрейк помре, я опинюся на волі. Отож допомагати цьому бовдурові — не в моїх інтересах.

Ґолем уже дістався до лімузина й наближався до тіла шофера. Кіті знову поглянула на Мендрейка, який лежав непритомний біля стіни. Вона прикусила губу й відвернулася.

— Здебільшого я не маю свободи волі, — сказав демон у неї за спиною. — Отож, коли я нарешті отримав її, то навряд чи скористаюсь нею на шкоду собі самому. Оце і робить мене вищою істотою порівняно з такими дурними людьми, як ти. Це називається «здоровий глузд». Будь-що, — додав він, — тобі краще втекти. Твоя стійкість до матії може й не допомогти проти ґолема. Мені приємно бачити, що ти робиш саме те, що зробив би на твоєму місці я, й тікаєш саме тоді, коли треба.

Кіті гучно видихнула й ступила ще кілька кроків уперед. Тоді знов озирнулася через плече:

— Мендрейк не став би рятувати мене.

— Авжеж. Ти розумне дівчатко. Тікай собі, і дай йому спокійно померти.

Вона поглянула на ґолема:

— Він надто великий. Мені нізащо не влізти на нього.

— Еге ж. Особливо після того, як він пройде повз лімузин.

— Хай йому дідько!

Кіті кинулася вперед—не до приголомшеного Якуба, а через бруківку, до незграби-велетня. Вона не звертала уваги ні на біль у плечі й занімілу руку, ні на відчайдушні крики свого приятеля, ні на внутрішній голос, що кепкував з неї, застерігав про небезпеку, про даремність її вчинку... Кіті вперто насупилась — і додала швидкості. Вона — не демон, не чарівник. Вона краща за них. Жадоба та себелюбство — не єдине, що керує нею. Вона оббігла ґолема ззаду—достатньо близько, щоб розгледіти нерівно розмазану глину на його поверхні й відчути нестерпний земляний запах, яким від нього віяло. Кіті скочила на капот лімузина, пробігла ним і порівнялася з торсом чудовиська.

Незрячі очі тупилися вперед, ніби в здохлої риби, а над ними виблискувало зловісним розумом третє око. Його погляд був прикутий до Мендрейкового тіла; той, хто дивився крізь це око, не помітив, як Кіті щосили стрибнула ґолемові на спину.

Ґолем виявився смертельно холодним — Кіті аж зойкнула з болю. Навіть за її стійкості це було все одно, що стрибнути з урвища в крижану воду; їй перехопило подих і пройняло болем усе тіло. В голові паморочилось від земляного смороду, шлунок скрутило, до горлянки підступила нудота. Кіті відчайдушно вчепилася здоровою рукою в ґолемове плече. З кожним кроком велетня вона могла впасти на землю.

Дівчина чекала, що ґолем підніме руку й скине її, проте цього не сталося. Магічне око її не бачило — і той, хто керував чудовиськом, не відчував, як вона повисла на його тілі.

Кіті потяглася вперед пораненою рукою: біль пронизав плече — дівчина мимоволі скрикнула. Зігнувши лікоть, вона заходилася мацати ґолемове обличчя, шукаючи величезний рот. Там мусить бути те, про що говорив їй демон: рукопис, схований усередині. Її пальці торкнулись крижаного кам’яного обличчя. Очі в Кіті вибалушились, вона мало не знепритомніла...

Ні, так не вийде. До рота їй не дістати!

Ґолем зупинився. Його спина несподівано почала згинатися. Кіті жбурнуло вперед — вона ледве не злетіла з його пліч. Мимохідь вона побачила масивну неоковирну руку, що тяглася до непритомного юнака: ось зараз рука схопить його за шию й переламає, наче лозину...

Спина згиналася далі. Кіті ковзнула вперед: вона вже ледь трималася за ґолема. Її пальці гарячково нишпорили по величезному пласкому обличчю... і зненацька натрапили на провалля рота. Пальці влізли всередину. Грубий холодний камінь... Якісь гострі виступи — точнісінько як зуби... І щось іще, м’яке й шкарубке. Кіті вчепилася в нього — й цієї самісінької миті зірвалася зі спини чудовиська. Вона полетіла вниз через його плече і важко впала на непритомне тіло юного чарівника.

Лежачи на спині, вона розплющила очі — й заверещала.

Просто над нею нависло ґолемове обличчя: роззявлений рот, незрячі очиці, вирячене третє око, що палало люттю. Та Кіті побачила, що око тут-таки тьмяніє. Розум, що світився в ньому, згас. Тепер це був звичайний глиняний овал, порізьблений чудернацькими лініями, та водночас темний і мертвий.

Кіті поволі підняла голову й поглянула на свою ліву руку. Між великим та вказівним пальцями був затиснутий жовтий сувій пергаменту.

Кіті з болем піднялася на ліктях. Ґолем завмер на місці. Один його кулак був за кілька дюймів від обличчя Джона Мендрейка. Глиняне тіло було вкрите щербинами й тріщинами, як у звичайнісінької статуї. Смертельним холодом від нього вже не віяло.

— Божевільна! їй-богу, божевільна! — хлопчина-єгиптянин стояв біля неї, взявшись у боки й хитаючи головою. — Така сама, як отой африт! Зате, — він показав на тіло чарівника, — ти принаймні м’яко приземлилася...

З-за спини демона, вирячивши очі, боязко наближався Якуб. Кіті застогнала. Рана в плечі, напевно, знову відкрилась, і здавалося, що кожен м’яз її тіла болів. Дівчина якнайобережніше підвелась і встала, вхопившись за простерту ґолемову руку.

Якуб дивився згори на Джона Мендрейка. Ґледстонів посох лежав упоперек грудей чарівника.

— Він помер? — з надією запитав хлопець.

— Ні, дихає. Оце й шкода, — демон зітхнув і позирнув скоса на Кіті. — Завдяки твоїй нерозумній сміливості мені й далі доведеться гарувати на нього,—він поглянув на небо. — Я залюбки побалакав би з вами, та над нами тут висіло кілька куль-шпигунів. Хмара ґолема, гадаю, змусила їх відступити, але вони неодмінно повернуться, й до того ж скоро. Тож тікайте звідси якнайшвидше.

—Умгу.

Кіті відступила на кілька кроків, аж тут згадала про пергамент, який досі тримала в руці. З несподіваною огидою вона розімкнула пальці, і рукопис упав на бруківку.

— А посох? — спитав Бартімеус. — Ти цілком можеш забрати його з собою. Ніхто тебе не зупинить.

Кіті спохмурніла, поглянула на посох. Так, це справді потужна зброя — вона це розуміла. Пан Пенніфізер неодмінно взяв би його. І Гопкінс, і отой невідомий добродійник, і африт Гонорій, і сам Мендрейк... Багато хто загинув через нього.

— Ні, — відповіла дівчина. — Навіщо він мені?

Вона обернулась і пошкутильгала вслід за Якубом до арки. Вона чомусь сподівалася, що демон знов окликне її, та він мовчав. Менш ніж за хвилину Кіті вже була під аркою. Завертаючи за ріг, вона озирнулась і побачила, що смаглявий хлопчина досі дивиться їй навздогін. А наступної миті він зник з очей.

46

Натаніеля зненацька обдало холодом. Він вдихнув, пирхнув — і розплющив очі. Хлопчина-єгиптянин стояв над ним, тримаючи в руках мокре відро. Крижана вода струменіла з Натаніелевих вух, носа, розкритого рота. Він спробував щось сказати, закашлявся й повернувся на другий бік. Живіт відчайдушно болів, усі м'язи поколювало. Хлопець застогнав.

— Кукуріку! Півник давно проспівав!

То був джинів голос. Він лунав напрочуд бадьоро.

Натаніель підніс кволу руку до скроні:

— Що сталося? Ой, як мені... погано!

— Це видно з твого обличчя, повір мені! Тебе вдарило потужним магічним відбоєм посоха. Отож і твій мозок, і тіло деякий час працюватимуть ще гірше, ніж зазвичай. Проте тобі пощастило — ти залишився живий!

Натаніель спробував сісти:

— Посох...

— Магічна енергія виходила з твого тіла помалу, — провадив джин. — Шкіра трохи курилася димом, і кожна волосинка світилася. Надзвичайне видовище! Твоя аура теж геть переплуталась. Позбутись такого міцного заряду — справа непроста! Мені хотілося розбудити тебе негайно, та я знав, що для того, щоб ти отямився як слід, треба зачекати кілька годин.

— Що-о? Скільки ж я тут пролежав?

— Хвилин з п’ять. Мені вже набридло чекати...

В Натаніелевій пам’яті промайнули останні події.

— Ґолем! Я намагався...

— Подолати ґолема? Це майже неможливе завдання для будь-якого джина або чарівника — ще й тоді, коли в твоїх руках такий складний і потужний артефакт, як цей посох. Ти молодець, що взагалі змусив його працювати. Добре, що його заряду не вистачило, щоб убити тебе...

— Але ж ґолем! Посох!.. Ні!

З несподіваним страхом Натаніель усвідомив наслідки всіх цих подій. Тепер, коли й те, й інше пропало, він зазнав поразки — й залишився безпорадним перед своїми ворогами. Його звалила смертельна втома. Він понурив голову, майже не стримуючи ридань, що підступили до горла.

Міцний, твердий носак гостро копнув його в коліно.

— Якби тобі вистачило кебети озирнутися, — сказав джин, — ти побачив би дещо приємне.

Натаніель розплющив очі. Те, що він побачив, змусило його підскочити. Десь за півметра від того місця, де він сидів, на тлі неба височів ґолем. Він тягся до хлопця, його розчепірені пальці були так близько, що Натаніель міг торкнутися їх; похмуре обличчя загрозливо нависало над ним. Та іскра життя в чудовиську повністю згасла. Він стояв нерухомо, наче статуя чи ліхтарний стовп.

А до його ноги недбало, мов той ціпочок, було притулено Ґледстонів посох.

Натаніель насупився, озирнувся — й насупився ще дужче, та секрет цієї загадки був йому не по зубах.

— Затули рота, — порадив джин. — А то ще ґаву впіймаєш.

Натаніель повільно — м’язи розпливались, як вода, — піднявся на ноги.

— Але як?..

— Важке питання, еге ж? — посміхнувся хлопчина-єгиптянин. —А як ти сам гадаєш: що тут сталося?

— Напевно, це я зробив, перш ніж знепритомнів... — тихо кивнув Натаніель. Так, це справді була єдина можлива відповідь. — Я намагався зупинити ґолема — й мені, вочевидь, це вдалося. Саме тоді, коли мене вдарило відбоєм...

Він потроху починав думати, що йому все-таки є чим пишатися.

Джин гучно й насмішкувато пирхнув:

— Спробуй ще раз, синку. Про дівча пам’ятаєш?

— Кіті Джонс? — Натаніель оглянув двір. Про неї він геть забув. — Вона... Мабуть, вона втекла...

— Знову помилка! Хочеш, розповім? — джин поглянув на нього проникливими чорними очима. — Ти поцілив сам у себе, як останній бовдур... ти, власне, такий і є. Ґолем наближався, щоб забрати посох і розчавити твою голову, мов диню. Однак...

— Ти зупинив його? — спитав Натаніель. — Якщо так, то я вдячний тобі, Бартімеусе.

—Хто, я? Я врятував тебе? Будь ласка, не кажи таких дурниць, а то хтось іще почує... Ні. Не забувай: моя магія безсила перед ґолемом. Я відійшов убік і зручненько вмостився, щоб помилуватись видовищем. Насправді... то були дівчина та її приятель. Вони врятували тебе. Зачекай, не кепкуй! Я не брешу. Поки хлопчисько відвертав увагу ґолема, дівчина видряпалась чудовиську на спину, витягла з його пащі рукопис і кинула на землю. Тієї самої миті ґолем схопив їх обох — і спопелив за кілька секунд. Після цього життєва сила покинула його, й він нарешті завмер — за кілька дюймів від твоєї бідолашної шиї.

Натаніелеві очі підозріливо примружились:

— Що за бридня! Це просто дурниці!

— Знаю, знаю. Навіщо їй знадобилось тебе рятувати? Дивина та й годі, Нате. І все-таки вона врятувала тебе. А якщо ти мені не віриш, то ось тобі доказ.

Джин простяг хлопцеві те, що досі ховав за спиною.

— Ось що вона витягла в нього з рота!

Натаніель відразу впізнав рукопис: він уже бачив такий у Празі. Цього разу однак, пергамент було згорнуто й запечатано чорним сургучем. Хлопець тихенько взяв його, поглянув на роззявлену ґолемову пащу, а потім — знову на сувій.

— Дівчина... — він ніяк не міг цьому повірити. — Але ж я віз її до Тауера... Я переслідував її! Ні... Вона б радше вбила, а не врятувала мене. Я не вірю тобі, джине! Ти брешеш! Вона жива! Вона втекла звідси!

Бартімеус стенув плечима:

— Як собі хочеш. Мабуть, і посох вона залишила тобі, бо ти лежав безпорадний.

— О-о...

Це справді був аргумент. Натаніель насупився. Посох був найголовнішою метою Спротиву. З доброї волі дівчина нізащо його не віддала б. Виходить, вона й справді мертва. Натаніель знову поглянув на рукопис. Несподівано йому сяйнула думка:

— Якщо вірити Кавці, на цьому пергаменті написано ім’я нашого ворога! Ану, погляньмо! Зараз ми дізнаємось, хто стоїть за ґолемом.

— Навряд чи ти встигнеш, — заперечив джин. — Обережно, він уже горить!

Із сумним сичанням з сувою вихопилося жовте полум’я. Натаніель зойкнув і поспіхом кинув пергамент на бруківку. Сувій потроху зменшувавсь і обгоряв.

— Якщо витягти з ґолемового рота рукопис, сила закляття невдовзі його знищить, — провадив Бартімеус. — Нічого. Знаєш, що тепер буде?

— Ґолем зникне?

— Так, але річ не в тім. Спочатку він повернеться до свого хазяїна.

Натаніель вирячився на свого раба: він несподівано все зрозумів. Бартімеус з усмішкою підморгнув:

— Цікаво буде подивитись, авжеж?

— Так, цікаво... — хлопець відчув приплив похмурого збудження. —А ти певен?

— Я вже бачив таке колись у Празі.

— Ну гаразд... — Натаніель переступив через клапті рукопису що курилися димом, і пошкутильгав до ґолема, кривлячись із болю. — Ой, як болить живіт! Ніби на мене щось упало...

—Дивна річ. Чого б це?

— Дурниці... — Натаніель підняв посох. — А тепер погляньмо, — сказав він, знову бокуючи від чудовиська.

Полум’я догоріло. Вітерець розніс попіл двором. У повітрі залишився химерний, неприємний запах.

— Це Кавчина жива кров, — пояснив Бартімеус. — Тепер від неї нічого не залишилося.

Натаніель знову скривився. Коли догорів останній клаптик пергаменту, нерухоме ґолемове тіло здригнулося. Руки поворухнулися, голову ніби труснуло судомою, груди піднялись і тут-таки опустились. Долинуло тихе, ніби передсмертне, зітхання. Запанувала коротка мовчанка — глиняний велетень завмер. Потім з рипінням, мов старе дерево в бурю, величезна спина розігнулася, простягнута рука впала вздовж тіла, й ґолем знову випростався. Він схилив голову набік, ніби в глибокій задумі. Ґолемове око посеред лоба залишалося порожнім і мертвим: розуму, що керував ним, там більше видно не було. Однак тіло ворушилося й далі.

Натаніель із джином побокували, коли чудовисько обернулось і втомлено попрямувало геть із двору. На них воно уваги не звертало. Воно йшло тим самим нестримним, розміреним кроком, що й раніше; здалека могло видатися, що воно по-давньому могутнє. Та насправді воно вже почало мінятися: поверхня тіла взялася дрібними тріщинами. Тріщини почали з’являтись посередині торса, де дотепер був рівний гладенький камінь, і промінцями побігли до кінцівок. Шматочки глини відпадали на бруківку за спиною велетня.

Натаніель і джин поспішали вслід за ґолемом. Хлопцеві боліло все тіло: він спирався на Ґледстонів посох, наче на милицю.

Ґолем пройшов під аркою і опинився на вулиці. Зневажаючи правила вуличного руху, він ступав просто посередині дороги. Перший, хто йому трапився, — плечистий, лисий зеленяр з татуйованими руками, що штовхав перед собою візок з овочами, — жалібно зойкнув і хутко майнув до найближчого провулку. Ґолем не звернув на нього уваги, Натаніель з Бартімеусом — так само. Невеличка процесія рушила далі.

— Якщо припустити, що хазяїн ґолема — один із старілих чарівників... — міркував Бартімеус. — Якщо лише припустити! — то цілком можливо, що ми зараз прямуємо до Вест-мінстера. Аце, до речі, в центрі міста. Ото ми наробимо галасу!

— То й добре,—відповів Натаніель. — Саме цього я й хочу.

З кожною хвилиною на серці в нього легшало: тривога й страх, що накопичились там за останні кілька тижнів, почали розвіюватись. Щоправда, подробиці його порятунку від ґолема досі залишались незрозумілими, однак тепер це не мало великого значення: після вчорашнього приниження, коли всі великі чарівники об’єдналися проти нього — й над ним нависла загроза Тауера, він знову відчув себе на волі і в безпеці. Він роздобув посох — Деверо за це вклониться йому до землі! — і до того ж у нього є ґолем. Ніхто йому не вірив — тепер усі вони проситимуть вибачення: і Дюваль, і Мортенсен, і всі інші! Його нарешті приймуть до їхнього кола як рівного, а простить його панна Вайтвел чи ні — тепер уже байдуже. Йдучи Саутворком, услід за ґолемом, Натаніель дозволив собі широко всміхнутися.

Доля Кіті Джонс так само його бентежила, але й тут усе складалось якнайкраще. Попри всі вимоги здорового глузду, Натаніелеві все ж було не до душі порушувати свою обіцянку дівчині. З цим, зрозуміло, нічого не можна було вдіяти — за ним спостерігали кулі-шпигуни, тож відпустити її на волю йому ніхто не дозволив би, — однак ця історія таки тривожила його совість. А тепер уже нема чого хвилюватися. Рятуючи хлопця (цьому він майже не вірив) чи тікаючи (це йому здавалося вірогіднішим), вона загинула й пропала, тож йому не доведеться перейматися її долею. Правду кажучи, її навіть шкода... Судячи з того, що він дізнався про дівчину, вона була напрочуд енергійна, талановита й вольова — видатніша за всіх цих великих чарівників з їхніми нескінченними сварками й дурнуватими вадами. Дивним чином Кіті трохи нагадувала Натаніелеві його самого, й хлопцеві було майже жаль, що її більше немає...

Джин мовчки ступав поряд, ніби замислившись. Йому щось не дуже хотілося розмовляти. Натаніель стенув плечима: хтозна, які химерні й підступні думки трапляються в джинів? Краще й не питати...

Що далі вони йшли, то частіше їм під ноги потрапляли грудки вогкої глини. Ґолем помалу розсипався на шматки; на його поверхні вже з'явились помітні діри, і обриси його кінцівок зробилися трохи нерівні. Пересувався він так само швидко, та його спина дещо згорбилась, ніби він постарішав і послабшав.

Передчуття Бартімеуса, що ґолем наробить у місті галасу, справджувалось із кожним кроком чудовиська. Тепер вони простували головною вулицею Саутворку, вздовж якої тяглися лотки, вітрини крамниць та інших дрібних закладів. Побачивши велетня, простолюд із криками тікав на всі боки, мов перелякана худоба. Люди ховалися по крамницях і під'їздах, виламували двері й вибивали вікна, шукаючи порятунку; дехто дряпався на ліхтарні стовпи, худорлявіші пірнали до каналізаційних люків. Натаніель нишком хихотів: у цьому шарварку було й дещо корисне. Невеличкий струс піде простолюдові тільки на користь. Нехай вони бачать, від якої небезпеки захищає їх уряд; нехай усвідомлюють, що їм зусібіч загрожує ворожа магія! Тепер це змусить їх подумати як слід, перш ніж слухати фанатиків зі Спротиву.

Над дахами з'явився цілий натовп червоних куль-шпигунів. Вони мовчки висіли над вулицею, стежачи за людьми. Прибравши серйозний вигляд, Натаніель озирав перекинуті лотки й перелякані обличчя поглядом, який здавався йому самому виразом шляхетного співчуття.

— Твої приятелі стежать за нами, — обізвався джин. — Як ти гадаєш, вони радіють?

— Ні, радше заздрять.

На той час, як вони пройшли Ламбетський вокзал і повернули на захід, ґолемові обриси стали помітно неправильніші, а хода — непевніша. Велика грудка глини — можливо, палець, — відірвалась від нього і впала на бруківку.

Попереду було видно Вестмінстерський міст. Тепер уже не залишалося жодного сумніву, що вони прямують до Вайтголлу. Натаніель подумки готувався до майбутньої сутички. Зрозуміло, що його ворогом буде один із старших чарівників— той самий, хто довідався про його подорож до Праги й послав туди найманця. Крім цього, більше нічого не можна було вгадати. Та невдовзі й так усе з’ясується.

Тримати посох Ґледстона було зручно. Натаніель досі спирався на нього, бо бік іще болів. Хлопець дивився на посох майже з ніжністю. Ось вам, Дювалю й компаніє, — маєте! Мейкпіс буде дуже задоволений з того, як усе обернулося.

Натаніель зненацька спохмурнів. Що ж тепер буде з посохом? Напевно, його помістять до однієї з державних скарбниць, аж поки він кому-небудь знадобиться. Але хто з чарівників спроможний користуватись ним? Хто, крім самого Натаніеля? Сьогодні, за допомогою самих тільки імпровізованих заклять, це йому майже вдалося! І він легко цього навчиться, якщо йому нададуть таку змогу. А тоді...

Натаніель зітхнув. Яка все-таки шкода, що не можна залишити посох собі!

Ну, та вже нічого. Згодом, коли він поверне собі ласку Деверо, все буде можливо... Головне — терпіння. Треба просто зачекати.

Нарешті вони звернули на короткий узвіз між двома бетонними вартовими вежами, що вів на сам Вестмінстерський міст. За мостом височіла будівля Парламенту. Темза виблискувала в промінні вранішнього сонця. Човники ковзали за водою. Кілька туристів, побачивши напівзруйнова-ного ґолема, перескочили через поруччя просто в річку.

Ґолем тим часом прямував уперед. Плечі його зовсім поникли, руки й ноги перетворились на кукси, від яких дорогою відпадали здоровенні шматини глини. Хода його стала ще непевніша, ноги запліталися з кожним кроком. Ніби розуміючи, що часу в нього обмаль, ґолем рушив швидше — і Натаніелеві з джином довелося наздоганяти його підтюпцем.

Відтоді, як вони вийшли на міст, автомобілів на дорозі майже не траплялось, і невдовзі Натаніель побачив чому. На мості невеликий, добряче знервований загін нічної поліції спорудив кордон. Він складався з бетонних блоків, колючого дроту й безлічі лютих бісів зі шпичаками та акулячими зубами, що юрмились на другому рівні. Побачивши ґолема, біси заховали свої шпичаки і з пронизливим вереском порозліталися на всі боки. Лейтенант поліції поволі виступив уперед, а його люди тим часом боязко визирали з-за бетонних блоків.

— Стійте! — гаркнув лейтенант. — Ви входите на територію, що охороняється урядом! Самочинне застосування магії суворо забороняється під загрозою негайної суворої кари...

Аж тут він перелякано дзявкнув, мов цуценя, й відскочив убік. Ґолем підняв руку, змахнув геть крайній блок і пройшов крізь кордон, залишивши на колючому дроті дрібні грудочки глини. Натаніель і Бартімеус пробігли загородження вслід за ним, весело підморгуючи приголомшеним охоронцям.

Проминувши міст і вежі Вестмінстера, вони вийшли до газонів. Величезний натовп молодших чарівників — блідих бюрократів з відомств і міністерств, розміщених уздовж Вайтголлу, — почув гомін і вибіг надвір, мружачи очі від сонця. Помітно всохлий велетень трохи завагався на розі Вайтголлу і повернув ліворуч, у бік Вестмінстер-Голлу. Дехто окликнув Натаніеля, коли той проходив повз натовп. Хлопець велично махнув рукою:

— Ось що наганяло страх на місто! Я повертаю це господареві!

Його відповідь зацікавила багатьох. Чарівники потяглися за Натаніелем — спочатку поодинці, по двоє, а там і увесь натовп полинув услід — тримаючись, однак, на безпечній відстані.

Парадні двері Вестмінстер-Голлу стояли прочинені: воротарі повтікали, щойно побачивши чудовисько й натовп, що сунув за ним. Ґолем протиснувся всередину, трохи пригнувшись під аркою. На той час його голова майже зовсім утратила форму: вона танула, наче свічка вранці. Рот майже злився з торсом, різьблене овальне око перекосилось і висіло десь посередині обличчя.

Натаніель з джином увійшли до вестибюлю. У пентаклях на підлозі з’явилися двоє лютих афритів — жовтошкірих, із бузковими гребенями. Помітивши ґолема, вони гучно ковтнули слину.

— Еге ж, на вашому місці я не втручався б. — порадив їм джин. — Тільки даремно скалічитесь. Та все-таки дивіться пильно — за нами йде половина міста!

Велика мить наближалася. Натаніелеве серце шалено калатало. Він уже бачив, куди вони прямують: ґолем ступав коридорами, що вели до Залу прийомів, куди допускали тільки найвидатніших чарівників. Від думки про те, що з цього випливає, хлопцеві йшла обертом голова.

З бічного коридору з’явилася людська постать — струнка, в сірій уніформі, з яскраво-зеленими стривоженими очима.

— Мендрейку, бовдуре! Що ви робите?!

Натаніель чемно всміхнувся:

— Доброго ранку, панно Фаррар! Ви, здається, вкрай схвильовані.

Дівчина прикусила губу:

— Члени Ради не спали цілу ніч. Зараз вони знову зібрались і стежать за подіями через кулі. І що ж вони бачать? У Лондоні панує хаос! У Саутворку — пекло: заворушення, демонстрації, масове знищення власності!

— Я певен, що ваша вельмишановна поліція з цим упорається. До того ж я просто виконую те, що мені... доручили цієї ночі. Ось посох! — Натаніель махнув посохом. — Крім того, я повертаю законне майно його власникові — байдуже, хто він такий... Ой! Напевно, вона була коштовна?

Ґолем, що ступав попереду, опинився в тіснішому коридорі й мимохідь змахнув на підлогу китайську порцелянову вазу.

— Вас заарештують... Пан Деверо...

— Буде щиро радий довідатись, хто ж серед нас зрадник. Як і всі ці люди, що йдуть за мною... — він навіть не озирався— гомін натовпу став оглушливим. —А тепер, якщо ви зробите ласку приєднатися до нас...

Попереду вже видніли двері залу. Ґолем, що тепер уже скидався на грубий стовп глини, прошкутильгав через них. Натаніель, Бартімеус і Джейн Фаррар, а за ними й перші лави натовпу увійшли слідом.

Міністри британського уряду всі як один підхопилися зі своїх місць. На столі перед ними лежали рештки розкішного сніданку, проте тарілки й келихи були відсунуті вбік, а в центрі стола висіли зображення, що надходили від кількох куль-шпигунів. Натаніель упізнав серед них головну вулицю Саутворку з висоти пташиного польоту — там серед перекинутих лотків і розкиданого краму юрмився натовп, — так само заповнені натовпом вестмінстерські газони й, нарешті, той самий зал, куди вони щойно увійшли.

Ґолем зупинився в центрі залу. Продирання крізь двері далося йому нелегко, та й сил у нього, здається, майже не залишилося. Його спотворена постать похитувалась на місці. Руки повідпадали зовсім, а замість ніг тепер громадилася купа в'язкої маси. Кілька секунд він хитався так, ніби от-от упаде.

Натаніель тим часом оглядав обличчя міністрів за столом: Деверо, аж сірий від утоми й хвилювання; Дюваль, геть червоний з люті; Вайтвел з гострим, напруженим лицем; Мортенсен з розпатланим, нічим не змащеним рідким волоссям; Фрай, що досі мирно жував крильце жайворонка; Малбінді з виряченими, мов тарілки, очима. На свій подив, він помітив у натовпі заступників міністрів, що купчилися збоку, Квен-тіна Мейкпіса і Шолто Пінна. Тут, вочевидь, зібралися всі хоч трохи впливові особи.

Він дивився в їхні обличчя по черзі, проте бачив у них тільки гнів та відчай. На мить хлопець навіть злякався, що помилився: зараз ґолем упаде — і він нічого не зможе довести.

Прем'єр-міністр кахикнув.

— Мендрейку! — заговорив він. — Я вимагаю пояснень...

І замовк. Ґолем здригнувся і, наче п’яний, хитнувся ліворуч, у бік Гелен Малбінді, міністра інформації. Всі очі втупились у нього.

— Він ще може бути небезпечний! — Дюваля, начальника поліції, все це вразило ніби менше, ніж інших. Він поплескав Деверо по руці. — Сер, негайно покиньмо цей зал!

— Дурниці! — хрипко промовила Джесіка Вайтвел. — Ми всі знаємо, що відбувається. Ґолем повертається до свого хазяїна! Стіймо й чекаймо!

Серед мертвої тиші вони дивились, як глиняний стовп повзе до Гелен Малбінді: та задкувала, тремтячи всім тілом. Зненацька ґолем нахилився — його потягло праворуч, через стіл, у бік Джесіки Вайтвел та Мармадьюка Фрая. Вайтвел не поворухнулася; Фрай зойкнув з переляку, відсахнувся й мало не вдавився кісточкою жайворонка. Засапаний, він упав у своє крісло, вибалушивши очі й почервонівши.

Ґолем обернувся до панни Вайтвел. Він навис над нею. Величезні грудки глини падали з нього на паркет.

— Ось вам відповідь! — вигукнув пан Дюваль. — Чого ще чекати? Хазяйка ґолема — Джесіка Вайтвел! Панно Фаррар, покличте своїх людей і доправте її до Тауера!

Купа глини здригнулася. Вона раптово хитнулася назад — до центру стола, в бік Деверо, Дюваля й Мортенсена. Всі троє позадкували. Ґолем, тепер трохи вищий за людину, остаточно перетворився на неоковирний напівзруйнований стовп. Він притулився до краю стола й знову завмер, відділений від чарівників метром полірованої дошки.

Війна впала на стіл і з моторошною впертістю поповзла вперед, боляче крутячись, мов торс, позбавлений кінцівок. Вона лізла між рештками сніданку, відштовхуючи тарілки й недоїдки; вона торкнулася найближчого зображення від кулі-шпигуна—воно зникло; вона відчайдушно тяглася далі — до завмерлого Генрі Дюваля, начальника поліції.

У залі запанувала мовчанка, її порушував тільки тихий кашель Мармадьюка Фрая.

Пан Дюваль, блідий як попіл, відступав від стола. Він наткнувся на своє крісло — воно від’їхало назад і вперлося в стіну.

Майже половина того, що залишилось від глиняного велетня, налипла на стіл посеред тарілок і виделок. Решта доповзла до краю стола, тоді стала дибки, закрутилася, мов черв’як, і несподівано швидко рушила вперед.

Пан Дюваль відсахнувся, втратив рівновагу і впав у своє крісло. Рот у нього відкрився й закрився, не видавши жодного звуку.

Глиняна маса долізла до його високих чобіт. Зібравшись на останній силі, вона піднялася кривою хиткою вежею і на мить зависла над головою начальника поліції. А потім упала на нього, гублячи останні крихти Кавчиної магії. Глина розсипалася дощем дрібних шматочків, що обліпили самого Дюваля й стіну за його спиною. Його грудьми покотився невеличкий овальний предмет.

Довкола панувала тиша. Генрі Дюваль поглянув униз, моргнувши крізь клейкі шматочки глини. З його колін на нього дивилося мертве око ґолема.

47

Про гармидер, що знявся після того, як мій хазяїн викрив Генрі Дюваля, розповідати нецікаво. Безладдя панувало довго: чутки хвилями розходилися від Залу прийомів, через Вайтголл, і до найвідцаленіших міських околиць, тож ці новини стали відомі навіть останньому простолюдинові. Падіння когось із великих завжди викликає неабияке збурення — і ця пригода не стала винятком. На вулицях того вечора відбулося кілька стихійних народних свят, а з нічними полісменами — коли ті наважувались висунути носа надвір — люд поводився вкрай зневажливо.

Увесь цей день минув під знаком усесвітнього шарварку. На те, щоб заарештувати Дюваля, знадобилася ціла вічність — якщо врахувати, що сам він анітрохи не пручався й не намагався втекти, бо його геть приголомшило те, як усе повернулося. Однак ці жалюгідні чарівники заходилися сперечатись, хто ж тепер посяде його місце, і довго сварились, наче гайвороння, за те, хто віднині керуватиме поліцією. Мій хазяїн у тій сварці участі не брав — за нього найкраще промовляли його справи.

Врешті лакеї прем’єр-міністра викликали гладкого африта — він увесь цей час боязко тинявся вестибюлем, уникаючи ґолема, і з його допомогою дали все-таки лад. Раду міністрів було розпущено, Дюваля та Джейн Фаррар відправили до в’язниці, а збуджений натовп роззяв випровадили геть.[93] Джесіка Вайтвел опиралася до останньої миті, гучно стверджуючи, що саме їй Натаніель завдячує своїм успіхом, та зрештою і їй довелося знехотя піти. Прем’єр-міністр залишився віч-на-віч з моїм хазяїном.

Що там було між ними, я до ладу не знаю, бо мене разом з афритом послали наводити лад на вулицях. Коли я повернувся за кілька годин, мій хазяїн сидів сам у невеличкій кімнаті і снідав. Посоха в нього вже не було.

Я знову прибрав подобу мінотавра, вмостився в кріслі навпроти нього й знічев’я постукав ратицею по підлозі. Хазяїн поглянув на мене, та не сказав нічого.

— Ну, як? — почав я. — Усе гаразд?

Він щось буркнув у відповідь.

— Ми знову в пошані?

Він коротко кивнув.

— І хто ж ти тепер?

— Міністр внутрішніх справ. Наймолодший в історії.

Мінотавр аж свиснув:

— А ти молодець!

— Гадаю, що це лише початок. Дякувати Богові, Вайтвел тепер мені вже не начальниця.

— А посох? Тобі його залишили?

Його обличчя витяглося. Він сердито ткнув виделкою в кров’янку.

— Ні. Його відвезли до скарбниці. Сказали, що «на зберігання». Користуватись ним нікому не дозволять, — аж тут його обличчя проясніло. — Хоча... можливо, під час війни його й дістануть. Може, пізніше, для американської кампанії... — він відсьорбнув кави. — Розпочалася вона, здається, невдало. Що ж, подивимося... Будь-що мені потрібен час, щоб удосконалити своє мистецтво користування ним.

— Еге ж! Зокрема з’ясувати, чи можеш ти користуватись ним узагалі.

Він насупився:

— Звичайно, можу! Просто я забув про кілька формул обмеження... і про керівне закляття. От і все.

— Простіше кажучи, приятелю, ти схибив. А що сталося з Дювалем?

Мій хазяїн узявся зосереджено жувати.

— Його відправили до Тауера. Панна Вайтвел тепер знову міністр державної безпеки. Вона й спостерігатиме за його допитом. Подай-но мені сіль.

Мінотавр простяг сільничку.

***

Мій хазяїн був задоволений, та й мені було з чого радіти. Натаніель заприсягся відпустити мене, тільки-но вирішиться справа з таємничим нападником, і тепер вона, безперечно, вирішилася. Хоч я вважав, що тут іще залишилося зо два питання, які так і не знайшли переконливого пояснення. Та це вже не мій клопіт. Тому я чекав свого звільнення з легкою душею.

Чекати, однак, довелося довго.

Кілька днів хлопець був надто заклопотаний, щоб вислуховувати мої благання. Він приймав справи свого міністерства; відвідував наради на найвищому рівні, де обговорювали Дювалеву справу; виїхав від своєї колишньої наставниці і, на свою міністерську платню та винагороду від вдячного прем’єр-міністра, придбав будинок на всю губу серед зеленого скверу недалеко від Вестмінстера. Як наслідок, на мене спала ціла купа сумнівних хатніх обов’язків, перелічувати які мені зараз нема часу.[94] Він бував на прийомах у прем’єр-міністра в Ричмонді, роздавав доручення своїм новим підлеглим, а вечорами їздив до театру й дивився жалюгідні п’єси, до яких несподівано призвичаївся. Одне слово, крутився як муха в окропі.

За будь-якої змоги я нагадував йому про його присягу.

— Так, так, — відповідав він, вибігаючи вранці з дому. — Скоро й тобі дам раду. А поки що — про штори в моїй приймальні... Мені потрібен лікоть устрично-сірого шовку — купи в Філдинґса. І заодно — ще пару зайвих подушок. А для ванної кімнати візьми ташкентських кахлів[95].

— Твої півтора місяця майже скінчилися! — значуще сказав я.

— Так, так... Мені вже пора.

Якось увечері він повернувся додому раніше. Я саме був унизу—спостерігав за тим, як клеять кахлі на кухні[96], але все ж таки знайшов час відірватись від справ і знову нагадати про себе. Хазяїна я знайшов у їдальні — просторій, та досі ще не умебльованій кімнаті. Він дивився на порожній камін і на холодні голі стіни.

— Сюди треба належного узору, — зауважив я. — Шпалер, що пасували б до твого віку. Що тобі до вподоби — автомобільчики чи паровозики?

Він підійшов до вікна. Його кроки гучно відлунювали.

— Дюваль сьогодні зізнався, — сказав він нарешті.

— Це ж добре,—відповів я. — Чи ні?

Він роздивлявся дерева у сквері.

— Мабуть, так...

— Мої магічні здібності кажуть мені, що ти не радий.

— Ні... Так... — він обернувся до мене з силуваною усмішкою. — Це багато що прояснює, та більшу частину того, що він розповів, ми знали й самі. У підвалі його будинку ми знайшли майстерню — яму, де було виліплено ґолема, й кристал, через який Дюваль керував його оком. Він справді, поза всяким сумнівом, використовував це чудовисько.

— Ну той що?

— Сьогодні він зізнався в усьому. Казав, що давно хотів добитися більшого, відсунути назад панну Вайтвел та інших. Він вирішив використати ґолема. Ґолем сіяв хаос, підривав репутацію інших міністрів... Після кількох нападів, коли виходу так і не знайшли і всі були у відчаї, Деверо охоче надав Дювалеві додаткові повноваження. Роль поліції зросла; Дюваль дістав посаду міністра державної безпеки. З цієї посади йому було б легше згодом скинути Деверо.

— Ніби все зрозуміло, — погодився я.

— Не знаю... — хлопчина скривив губи. — Начебто всі задоволені. Вайтвел знову на своїй давній посаді, Деверо з міністрами бенкетують, Пінн уже відбудовує свою крамницю... Навіть Джейн Фаррар відпустили — немає жодного доказу того, що вона знала про зраду свого наставника. Всі раді викинути цю історію з голови. Але я не певен... Дещо тут незрозуміло.

— Наприклад?

— Дюваль стверджував, що діяв не сам. Він каже, що його підучили це зробити. Якийсь учений на прізвище Гопкінс. Він каже, що саме Гопкінс приніс йому око ґолема і навчив ним користуватися. Він каже, що саме Гопкінс звів його з отим бородатим найманцем і порадив Дювалеві послати його до Праги, щоб розшукати чарівника на прізвище Кавка. Коли я розпочав своє власне розслідування, Дюваль зв'язався з найманцем у Празі й наказав йому зупинити мене. Проте мозком усієї цієї змови був Гопкінс. Як на мене, це правда: самому Дювалеві не вистачило б кебети, щоб задумати таку річ. Він — ватажок вовкулацької зграї, а не великий чарівник. Та чи знайшли ми цього Гопкінса? Ні. Невідомо, хто він такий і де живе. Ніхто його не бачив. Його немовби не існує...

— Може, й справді не існує.

— Дехто так і думає. Вважає, що Дюваль просто намагається звалити провину на іншого. І всі думають, ніби він причетний до Лавлейсової змови. Кажуть, що участь найманця це доводить... Та я не певен...

— Оце вже навряд, — заперечив я. — Дюваль теж перебував у тому величезному пентаклі в Гедлгем-Голлі разом з іншими міністрами, пам’ятаєш? Тож до тієї змови він непричетний. А от Гопкінс, можливо, й причетний. Усе сходиться на ньому. Якби лише вдалося знайти його...

Хлопчина зітхнув:

— Отож-бо й воно — якби!

— Можливо, Дюваль знає дещо більше, ніж розповів. Може, згодом він ще в чомусь зізнається...

— Вже ні, — обличчя хлопця зненацька набрякло й немовби постарішало. — Повертаючись до камери сьогодні після допиту, він обернувся вовком, збив з ніг свого конвоїра й вискочив через заґратоване вікно.

— І втік?

— Не зовсім. То був шостий поверх.

— Он як...

— Атож, — хлопець тепер стояв біля порожньої камінної полиці, машинально гладячи мармур. — До того ж є й інше питання — вторгнення до Вестмінстерського абатства й викрадення посоха. Дюваль зізнався, що послав тоді ґолема, щоб відібрати в мене посох. Це, казав він, була надто вдала нагода, щоб проґавити її. Та водночас присягався, що до Спротиву він не має жодного стосунку. І до пограбування могили Ґледстона — так само, — він затарабанив пальцями по каменю. — Мабуть, мені треба заспокоїтись, як і всім... Якби ця дівчина не загинула! Вона могла б розповісти нам більше...

Я щось схвально буркнув, та не сказав нічого. Те, що Кіті залишилася жива, було такою незначною подробицею, що про неї не варто було й згадувати. Як і про те, що вона досить багато розповіла мені про вторгнення до абатства; до цього вторгнення, за її словами, також був причетний добродій на прізвище Гопкінс. Доповідати про це Натаніелеві — не мій клопіт. Я лише скромний слуга, роблю, що мені накажуть. До того ж він цього не заслужив.

— Ти з нею провів багато часу, — несподівано сказав він. — Чи довго ви розмовляли?

Він позирнув на мене й тут-таки відвернувся.

— Не дуже.

— Вона, мабуть, перелякалася...

— Навпаки. Вона мене зневажала.

Хлопчина пирхнув:

— Шкода, що вона була така свавільна. Вона мала деякі... чесноти.

— Та невже?! Ти це помітив? Я думав, що тебе тоді займало тільки те, як краще порушити власну обіцянку..

Його щоки почервоніли:

— Я не мав вибору, Бартімеусе...

— Тільки не треба розводитись про вибір! — обірвав я його. — Вона тоді мала вибір — врятувати тебе чи померти.

Він тупнув ногою:

— Я не дозволю тобі критикувати мої вчинки!

— Вчинки тут ні до чого. Я кажу про твою моральність...

— І моральність — тим паче! Хто з нас демон — ти чи я? Що тобі до цього?

— Нічого! — я згорнув руки на грудях. — Нічого до того, що скромна простолюдинка виявилась чеснішою, ніж ти був дотепер — і будеш надалі. Чини, як собі хочеш.

— І чинитиму!

— От і гаразд.

— От і гаразд!

За кілька секунд ми роз’ятрили один одного так, що ладні були зчепитися, та все це було якось не дуже щиро.

Після короткої мовчанки, впродовж якої хлопець зирив на камінну полицю, а я—на тріщину в стелі, він заговорив.

— Якщо тобі цікаво, — сказав він, — я поговорив з Деверо й добився, щоб Кавчиних дітей випустили з в’язниці. Вони вже в Празі. Це коштувало мені деяких послуг, та я це зробив.

— Як це шляхетно з твого боку! — мені не хотілося гладити його по голівці.

Він насупився:

— Все одно то були дрібні шпигуни. Тримати їх в ув’язненні не мало сенсу.

— Авжеж.

Знов запанувала мовчанка.

— Гаразд, — нарешті сказав я.—Все добре, що добре закінчується. Ти отримав усе, що хотів, — я обвів рукою порожню кімнату. — Поглянь, скільки місця! Можеш напхати сюди стільки шовку та срібла, скільки тобі заманеться. Ба більше— ти тепер могутніший, ніж будь-коли, і прем’єр-міністр знову тобі вдячний, і з-під закаблука Вайтвел ти вирвався...

Він трохи повеселішав:

— Це правда.

— Звичайно, — провадив я. — Тільки в тебе досі немає друзів — ти сам-один, і всі твої колеги бояться тебе і тільки й хочуть, що тобі накапостити. А якщо ти станеш надто могутнім, це злякає прем’єр-міністра, і він знайде перший-ліпший привід, щоб позбутись тебе. Та що тут удієш, у всіх свої проблеми.

Він сердито поглянув на мене:

— Чудове пророцтво, еге ж!

— Я їх наскрізь бачу. Якщо не хочеш почути на додачу чогось іще, то відпусти мене негайно. Твої півтора місяця вже минули, тож моїй нинішній службі настав кінець. Уся моя сутність болить, і ота біла емульсія мені набридла.

Він несподівано кивнув:

— Гаразд. Я виконаю нашу угоду.

— Що? О-о, дякую...

Його згода захопила мене зненацька. Правду кажучи, я чекав, що він знову торгуватиметься, перш ніж відпустити мене. Все одно, що на східному базарі: купувати не торгуючись не личить. Та, може, моєму господареві було просто ніяково від того, що він обдурив дівчину..

Хоч яка там була причина, він мовчки повів мене до своєї майстерні на третьому поверсі. На підлозі вже було накреслено пентаклі, і все потрібне знаряддя було напохваті.

Перші приготування ми здійснили без жодного слова.

— Якщо хочеш знати, — ущипливо промовив він, коли я вже стояв у пентаклі, — я не самотній. Увечері я йду до театру. Мій найкращий приятель Квентін Мейкпіс запросив мене на прем’єру своєї останньої п’єси.

— Страшенно цікаво!

— Еге ж, цікаво! — він щосили намагався вдавати задоволення. — Ти вже готовий?

— Умгу, — я врочисто вклонився. — На все добре чарівникові Джонові Мендрейку. Нехай живе собі довго й щасливо і більше ніколи не викликає мене... До речі, ти нічого не помітив?

Чарівник зупинився з піднятими руками, готовий виголосити закляття звільнення:

— Що саме?

— Я не назвав тебе Натаніелем. Бо ти тепер радше Мендрейк, ніж Натаніель. Той хлопчик, що був Натаніелем, щезає — і скоро щезне зовсім.

— Ну й гаразд, — сухо відповів він. — Я радий, що ти нарешті це зрозумів, — він кахикнув. — Прощавай, Бартімеусе.

— Прощавай.

Він вимовив закляття — і я зник. Я не встиг сказати йому, що він так нічого й не зрозумів.

48

Пані Гірнек попрощалася з ними біля митниці, й Кіті з Якубом самі попрямували причалом. Пором готувався відпливати: з труб ішов дим, свіжий вітерець роздував вітрила. Останні мандрівники піднімались на корму трапом, накритим яскравим полотном, а ближче до носа вантажники іншим трапом тягли багаж. У небі кружляли галасливі чайки.

Якуб був у білому широкому капелюсі, насунутому на лоба, щоб заховати обличчя, й темно-брунатному дорожньому костюмі. В руці, затягнутій у рукавичку, він ніс невеличку шкіряну валізку.

— Ти не забув документи? — питала Кіті.

— Вдесяте кажу тобі: ні!

Він ще був трохи засмучений після розлуки з матір’ю й через те постійно дратувався.

— Пливти недовго, — заспокоїла його Кіті. — Завтра будеш уже на місці.

— Знаю, — він смикнув капелюха за криси. — Як ти гадаєш, мене пропустять?

— Авжеж, пропустять. Адже нас ніхто не шукає! Фальшивий паспорт — це так собі, додаткова пересторога.

—Умгу. Але ж моє обличчя...

— На тебе ніхто й не дивитиметься. Повір мені.

— Гаразд. А ти певна, що не поїдеш?..

— Я завжди можу приїхати згодом. Може, віддаси свою валізу вантажникові?

— Зараз.

— То ходи і віддай. Я зачекаю тут.

Якуб трохи повагався, але пішов. Кіті дивилася, як він поволі пробирається крізь гамірний натовп, і задоволено відзначила, що на нього й справді ніхто не звертає уваги. На поромі пролунав свисток, десь поблизу вдарив дзвін. На причалі було людно: поспішали у своїх справах моряки, вантажники, торговці, віддавались останні накази, з рук до рук переходили пакунки й листи. Багато пасажирів з’юрмилося біля поручнів на палубі порома. Там були чоловіки й жінки з далеких країв — Європи, Африки, Візантії, Сходу... Серце Кіті закалатало, вона зітхнула. їй теж дуже хотілось приєднатися до них. Може, згодом вона так і зробить... Та поки що в неї інший клопіт.

***

Того страшного ранку вони вдвох прибігли до майстерні Гірнеків, і Якубові брати сховали їх у потаємній кімнаті, за одним з друкарських верстатів. Тут, серед гуркоту й смороду шкіри, Кіті перев’язали рани — і друзі потроху оговтались. А родина Гірнеків тим часом готувалася до неминучих наслідків, до обшуків та штрафів. День минув. Поліція так і не з’явилася. Дійшли чутки про ґолемів похід Лондоном, про відставку Дюваля, про посадове підвищення отого хлопця Мендрейка... Та про них — утікачів — не було чути ні слова. Жодних обшуків чи арештів не відбулося. До майстерні щоранку, як і зазвичай, надходили замовлення від чарівників. Дивна річ: про Кіті та Якуба ніби всі забули.

Увечері наступного дня в потаємній кімнаті зібралася родинна нарада. Попри всю байдужість із боку влади, Гірнеки вирішили, що Якубові та Кіті небезпечно залишатися в Лондоні. Особливо Якубові — з його прикметним обличчям. Вічно сидіти в майстерні не можна. А врешті-решт чарівник Мендрейк — чи хтось із його помічників або демонів — неодмінно розшукає хлопця. Треба відправити його до безпечного місця. На цьому, зокрема, наполягала пані Гірнек — і до того ж вельми гучно.

Коли ж нарешті вона замовкла, підвівся її чоловік. Пихкочучи своєю люлькою з горобини, пан Гірнек спокійно зробив свою пропозицію. Він нагадав, що їхнє сімейне друкарське мистецтво вже дозволило помститись Теллоу: його магічні книжки було виправлено так, що чарівника згубили власні закляття. Невже вони й тепер не зможуть підробити документи —метричні свідоцтва, паспорти й таке інше, щоб дітям було легше покинути країну? Вони можуть поїхати на материк, де їх радо приймуть інші відгалуження роду Гірнеків, — до Остенде, Брюґе чи Базеля...

Цю пропозицію схвалили всі, і Якуб відразу погодився на неї. Йому аж ніяк не хотілося знову зустрічатися з чарівниками. Кіті, навпаки, здавалася радше розгубленою. «Дякую, ви такі добрі», — тільки й пробурмотіла вона.

Поки Якубові брати підробляли документи, а пані Гірнек із самим Якубом збирали в дорогу речі й харчі, Кіті сиділа в кімнаті й міркувала. Через два дні дівчина оголосила своє рішення: вона до Європи не поїде.

***

Білий капелюх із широкими крисами стрімко пробирався крізь натовп. Якуб тепер усміхався і йшов уже веселіше.

— Віддав валізу? — запитала Кіті.

— Так. Ти казала правду—на мене навіть не поглянули, — він подивився на трап, тоді на годинник. — У мене тільки п'ять хвилин. Краще я піду на пором.

— Гаразд. Ну, що ж... до зустрічі.

—До зустрічі... Послухай, Кіті...

— Що?

— Знаєш, я тобі дуже вдячний за те, що ти для мене зробила. Врятувала—й таке інше... Але, щиро кажучи, ти дурна.

— Чого б це?

— Навіщо тобі залишатися тут? У раді міста Брюґе—тільки простолюд. Там узагалі немає чарівників. Мій двоюрідний брат каже: там така воля, що нам уявити важко, — і бібліотеки, й клуби на першій-ліпшій вулиці! І ніякої комендантської години! Імперія їх майже не чіпає. Добре місце для будь-якої справи! А якщо ти захочеш продовжувати свої... — він боязко озирнувся. — Свої... ти розумієш... Він каже, що там теж є міцні зв'язки з підпільним рухом. Там буде набагато безпечніше...

— Знаю, — Кіті засунула руки в кишені й надула щоки. — Твоя правда. Всі ви цілком маєте рацію. Та річ не в тім... Я вважаю, що мені слід залишитися тут, де панує магія, де водяться демони.

— Але чому?..

— Зрозумій мене як слід. Я дуже вдячна за нові документи, — вона поплескала себе по кишені куртки, де зашурхотіли папери. — Просто дещо з того, що сказав мені демон Бартімеус... змусило мене замислитись.

Якуб хитнув головою:

— Оцього я вже не доберу! Ти повірила на слово демонові, який викрав мене, погрожував мені...

— Знаю! Просто він виявився не такий, як я сподівалася. Він говорив про минуле, про те, що все повторюється, про те, що впродовж усієї історії чарівники здобували владу і втрачали її. Це, Якубе, повторюється знову й знову.. Нікому не вдається розімкнути це коло — ні простолюдові, ні демонам, ні чарівникам. Ми всі зв'язані, прикручені до колеса ненависті й страху..

— Тільки не я, — твердо заперечив Якуб. — Я виїжджаю.

— Ти гадаєш, ніби Брюґе — безпечне місце? Подивися правді в очі. Ти сам щойно казав: «Імперія їх майже не чіпає». Майже. Тож ти все одно залишаєшся учасником цієї історії— чи до вподоби це тобі, чи ні. Ось чому я хочу залишитися тут, у Лондоні, де зберігається стільки знань. Тут, Якубе, є величезні бібліотеки, де чарівники переховують усі свої архіви й літописи. Пенніфізер розповідав мені про них. Якби я могла туди потрапити, якимось чином знайти там роботу.. Можливо, я зуміла б щось дізнатися, принаймні про демонів, — Кіті стенула плечима. — Мені поки що просто бракує знань, от і все.

Якуб пирхнув:

— Авжеж. Ти ж не якась там клята чарівниця!

— Судячи з того, що казав Бартімеус, чарівники також знають небагато. Хоча б про тих самих демонів. Вони просто використовують їх. Отут і вся причина. Ми — Спротив — так нічого й не домоглися. Ми були аж ніяк не кращі за чарівників: ми користувались магією, не розуміючи її. Насправді я знала про це й раніше, а Бартімеус... ніби підтвердив. Якби ти почув, що він каже, Якубе...

— А я кажу, що ти все-таки дурна. Мені вже пора! — десь на поромі ревнула сирена; чайки знялися в небо й закружляли. Якуб нахилився й швидко пригорнув Кіті; вона поцілувала його в щоку. — Стережися, щоб тебе не вбили. Пиши мені. Ти маєш адресу?

— Звичайно.

— Побачимося в Брюґе. Менше ніж за місяць.

Кіті усміхнулася:

— Можливо.

Вона дивилася, як він біжить трапом і тицяє папери прикордонникові. Той, не дивлячись, ударив у паспорт печаткою, і Якуб зійшов на борт. Барвисте полотно й трап прибрали. Якуб підійшов до поручнів. Він махав рукою Кіті, поки пором відпливав. Його обличчя, як і лиця інших мандрівників, схвильовано сяяло. Кіті усміхнулася, пошукала в кишені й витягла несвіжий носовичок. Вона махала ним услід Якубові, аж доки пором зник за поворотом Темзи.

Тоді Кіті поклала носовичок у кишеню, повернулася — й пішла. Невдовзі вона сховалася у натовпі.