Око ґолема

11

Наступного, ранку після Дня Засновника погода помітно зіпсувалася. Небо над Лондоном затягли сірі хмари, й засіяла мжичка. Усі пішоходи — крім тих, хто поспішав у справах, — умить щезли з вулиць, і члени Спротиву, які іншим разом тинялися б містом, шукаючи нових цілей для своїх атак, зібралися в себе на базі.

Місцем зустрічей їм слугувала невелика, але заможна крамничка в глибині Саутворку. Тут продавали пензлі, фарби й такий інший крам, що користувався попитом у простолюдинів, зугарних до мистецтва. За кількасот метрів на північ, за рядом покинутих складів, текла широка Темза, а далі починався Центральний Лондон, повний чарівників. Сам Саутворк, одначе, був досить-таки бідним районом, заселеним дрібними ремісниками й крамарями, тож чарівники з’являлися тут нечасто.

Мешканцям крамнички це було цілком до душі.

Кіті стояла за скляним прилавком, сортуючи стоси паперу за розмірами і вагою. Збоку від неї громадилася купа перев’язаних мотузками сувоїв пергаменту, маленька підставочка з різцями й шість великих скляних банок, що їжачились пензлями з кінського волосся. По інший бік — мабуть, занадто близько — виступали сідниці Стенлі, що сидів на прилавку, підібгавши ноги, й занурився в читання ранково! газети.

— Чуєш, вони в усьому звинувачують нас, — обізвався він.

— У чому? — перепитала Кіті, хоч і так про все знала.

— В отому бешкеті, що стався в місті, — згорнувши газету, Стенлі акуратно поклав її собі на коліна. — Цитую: «Коментуючи огидний злочин, скоєний на Пікаділлі, речник Міністерства внутрішніх справ пан Джон Мендрейк закликав усіх законослухняних громадян бути пильними. Зрадники, відповідальні за цей бешкет, досі на волі й тиняються Лондоном. Підозра падає на ту саму групу, що раніше скоїла серію нападів у Вестмінстері, Челсі й на Шефтсбері-авеню...» Шефтсбері-авеню — це ж про нас, Фреде!

Фред у відповідь буркнув щось нерозбірливе. Він умостився на плетеному стільці між двома мольбертами — стілець під ним балансував на двох ніжках, упираючись бильцем у стіну. Фред сидів отак майже годину, втупившись у порожнечу.

«Вважають, — читав далі Стенлі, — що так званий Спротив складається з невдоволеної молоді, надзвичайно небезпечної, фанатичної і схильної до насильства...» Чи не твоя матуся писала це, Фреде? Здається, тебе вони добре знають... «В жодному разі не наближатися до них, повідомляти нічну поліцію...» Так-так-так... «Пан Мендрейк організує особливі нічні патрулі... комендантська година після дев’ятої вечора заради громадської безпеки...» Все як завжди, — він жбурнув газету на прилавок. — Свинство та й годі. Про нашу останню роботу не згадали ні словом. Ця історія на Пікаділлі перетягла увесь галас на себе. Все даремно. Треба влаштувати щось іще.

Він позирнув на Кіті, яка заклопотано рахувала аркуші паперу:

— А ти як гадаєш? Треба десь використати частину того добра, що лежить у нашій коморі. Податись на Ковент-Ґарден чи кудись іще. Розворушити їх як слід.

Кіті понуро, спід лоба глянула на Стенлі:

—А навіщо? За нас уже попрацював хтось інший.

— Еге ж, попрацював... Цікаво, хто? — Стенлі підняв кашкета й почухав потилицю. — Як на мене, то були чехи, — він знову позирнув краєчком ока на Кіті.

Знову він її дражнить, випробовує її авторитет, шукає слабкі місця... Кіті позіхнула. От шмаркач!

— Можливо, — відповіла вона. — А можливо, угорці. Чи американці. Чи хтось іще — їх цілі сотні... Суперників нам не бракує. Будь-що, вони влаштували бешкет серед вулиці, а це — не наш метод, як тобі чудово відомо.

Стенлі застогнав:

— Ти що, досі сердишся через оту пожежу в килимарні? От зануда! Якби не це, про нас і словечком не згадали б!

— Постраждали люди, Стенлі. Простолюд.

— Не люди, а запроданці! Прибігли рятувати хазяйські килими!

— Та помовч уже... — Кіті замовкла на півслові. Двері відчинились. Обтрушуючи з парасольки краплі, увійшла жінка середнього віку — чорнява, з обличчям, позначеним першими зморшками.

— Привіт, Енн, — мовила Кіті.

— Привіт усім! — жінка озирнулась і відчула напружений настрій, що панував у крамничці. — Що це, негода так засмутила вас? Чого це ви такі невеселі? Що трапилося?

— Нічого. Все гаразд, — Кіті спробувала безжурно всміхнутися: сперечатися далі було марно. — Як ти вчора попрацювала?

— Здобич багата, — відповіла Енн. Вона повісила свою парасольку на мольберт і підійшла до прилавку, дорогою скуйовдивши Фредові волосся. Із себе вона була досить незграбна й ходила трохи розвальцем, але очі її позирали туди-сюди швидко, наче в сороки. — Усі чарівники повилазили ввечері на набережну — помилуватись морським парадом. І — от дивина! — ніхто з них майже не пильнував своїх кишень. — Енн підняла руку й ніби вхопила щось пальцями. — Я витягла в них кілька перснів з потужними магічними камінцями. Шефа, напевно, вони зацікавлять. Він може показати їх панові Гопкінсу.

— Вони зараз у тебе? — стрепенувся Стенлі.

Енн показала йому язика:

— Ні, я дорогою зайшла до стаєнь і заховала їх у льосі. Гадаєш, я така дурна, що принесла б їх сюди? Ходи завари мені краще чаю, дурнику.

Стенлі зіскочив з прилавка й побіг до комори.

— Здається мені, що зараз це буде наш останній крам, — провадила Енн. — Хай там хто побешкетував на Пікаділлі — галасу було нівроку багато. Ніби каменем в осине гніздо пожбурили. Бачили, що вночі діялося в небі? Повнісінько демонів!

— Повнісінько, — буркнув зі свого стільця Фред.

— Знову цей Мендрейк, — додала Кіті. — Он у газеті про нього пишуть.

Енн понуро кивнула:

— В’їдливий, еге ж. Молодий та з ранніх...

— Зачекайте! — Кіті кивнула в бік дверей. До крамнички увійшов сухорлявий бородань. Він довго порпався в олівцях і записниках. Кіті з Енн заклопотано розкладали крам по полицях, і навіть Фред підвівся й чимось зайнявся. Нарешті чоловік купив усе, що треба, й пішов собі.

Кіті поглянула на Енн. Та хитнула головою:

— З ним усе гаразд.

— А коли повернеться шеф? — запитав Фред і кинув на підлогу коробку, яку саме тяг.

— Сподіваюся, що скоро, — відповіла Енн. — Вони з Гопкінсом задумали щось серйозне.

— От і добре. Скільки нам тут іще паритись?

Повернувся Стенлі з тацею, заставленою чашками. Разом з ним увійшов кремезний молодик із лляним волоссям і перев’язаною рукою. Він усміхнувся до Енн, ляснув по спині Кіті і взяв з таці чашку чаю.

Побачивши перев’язану руку, Енн спохмурніла.

—Де? — коротко спитала вона.

— Побився, — молодик відсьорбнув чаю. — Минулого вечора, біля пивнички «Чорний собака». З так званою «активною групою простолюду». Хотів зацікавити їх справжньою боротьбою. А вони всі злякались — і відмовились. Я трохи розлютився і сказав їм усе, що про них думаю... От лайно! — він скривився. — Гаразд, то дурниця.

— Дурень ти, Ніку, — зауважила Кіті. — Так ти нікого до нас не залучиш.

Нік набундючився:

—Ти б почула їхні балачки! Страшенні боягузи!

— Еге ж, боягузи! — підхопив Стенлі, ковтаючи чай.

— Чого ж вони бояться? — поцікавилася Енн.

— Чого завгодно: демонів, чарівників, куль-шпигунів, будь-якої магії, поліції, переслідувань... Усе марно!

— Що ж тут дивного, — зауважила Кіті. — Вони ж не мають наших переваг.

Нік хитнув головою:

— Хтозна? Вони навіть перевірити не хочуть! Я трохи натякнув на те, чим ми займаємось, — скажімо, про оту історію з килимарнею, — а вони принишкли, втупились у кухлі з пивом і мовчать. Сміливості — ось чого їм браіуєі

Він сердито брязнув чашкою об прилавок.

— От якби шеф повернувся, — мовив Фред. — Він би нам сказав, що робити.

Кіті знову вибухнула:

— Звичайно, ніхто не захоче, щоб його вплутували в такі справи, як ця пожежа в килимарні! Брудна, небезпечна робота, та й шкоди від неї більше простолюду, ніж чарівникам! У тім і річ, Ніку. Треба їм показати, що ми не просто влаштовуємо вибухи. Показати, що ми ведемо їх до....

— Тільки послухайте! — пирхнув Стенлі. — Яка добренька Кіті!

— Це ти послухай, гаденя...

Енн двічі грюкнула своєю чашкою об прилавок — так, що чашка аж тріснула, — і втупилась у вхідні двері. Молодь неквапом, не дивлячись у той бік, розійшлася по крамниці. Кіті стала за прилавок, Нік повернувся до комори, Фред знову підхопив коробку.

Двері крамнички відчинились, і всередину майнув худорлявий молодик у плащі, застібнутому на всі гудзики. Молодик відкинув каптур, відкривши копицю темного волосся, й з усмішкою підійшов до прилавка, де Кіті перебирала пробиті чеки.

— Добридень, — обізвалася Кіті. — Чим можу стати вам у пригоді?

— Доброго ранку, панночко, — молодик почухав носа. — Я з Міністерства державної безпеки. Дозвольте про дещо вас запитати.

Кіті поклала чеки на місце й уважно, щиро поглянула на молодика:

— Будь ласка!

Той усміхнувся ще ширше:

— Дякую. Ви, мабуть, уже читали про нещодавні прикрі події. Вибухи та інші терористичні акти...

—Авжеж, — погодилася Кіті.

— Внаслідок цих нападів, окрім збитків, завданих власності наших вельмишановних керівників, постраждало чимало невинного простолюду, — провадив молодик. — Ми повинні знайти злочинців, перш ніж вони встигнуть завдати нового удару.

— Звичайно, — кивнула Кіті.

— Ми просимо чесних громадян стежити за всім, що може виявитись підозрілим: якщо зненацька у вашому районі з’явиться хтось чужий, чи станеться щось страшне... Ви нічого такого не помічали, панночко?

Кіті замислилась:

— Важко сказати. Чужих тут завжди сила-силенна. Недалеко порт — і моряки тут, і торговці... Спробуй запам’ятай усіх!

—А чи не впадало вам в око щось незвичайне?

Кіті замислилась іще глибше:

— Боюся, що ні.

Усмішка молодика згасла:

— Якщо раптом щось помітите, звертайтеся до нас. За інформацію ми непогано платимо.

—Атож, атож!

Молодик ще раз пильно поглянув їй в обличчя й відвернувся. За мить він вислизнув надвір і подався до сусідньої крамниці. Кіті звернула увагу, що він забув накинути каптур, хоч надворі вже дощило як з відра.

З комор та кутків один за одним з’явились її приятелі. Кіті запитально поглянула на Енн і Фреда. Обоє вони були бліді й спітнілі.

— Як я зрозуміла, це не людина, — сухо промовила Кіті.

Фред кивнув. Енн додала:

—То була тварюка з головою жука, вся чорна, з червоними ріжками й вусами. Так розчепірила ці вуса, що мало не торкнулась тебе! Невже ти сама цього не бачиш?

— Це не належить до моїх талантів, — коротко відповіла Кіті.

— Вони оточують нас, — вирячивши очі, пробурмотів ніби сам до себе Нік. — Треба негайно щось робити, бо вони впіймають нас. Ще одна помилка...

—Думаю, в Гопкінса вже є план, — заспокоювала їх Енн. — З ним ми прорвемося. Ось побачите.

— Сподіваюся, — мовив Стенлі, буркнувши під ніс прокльон. — Шкода, що я не бачу так, як ти, Енн.

Енн скривила губи:

— Не дуже приємна ця річ. Гаразд, демон то чи не демон, а мені кортить подивитися, що за штучку я поцупила. Хто хоче піти зі мною до стайні? Так, надворі дощить, але ж це лише за два квартали звідси... — вона озирнулася.

— Червоні вуса... — Фред аж здригнувся. — Якби ви їх побачили! Ще й у бурих волосинках...

— Ми ледве врятувалися! — підхопив Стенлі. — Якщо ця тварюка підслухала нашу розмову..

—Ще одна помилка, й вони впіймають нас. Одна помилка...

— Замовкни вже, Ніку! — Кіті ляснула віком прилавка і рішуче попрямувала до дверей. Вона розуміла, що відчуває те саме, що її приятелі: страх істоти, загнаної в глухий кут. Такої днини, як тепер, коли без упину дощить, вони змушені безпорадно шукати прихистку в цій крамничці, а це лише посилює їхнє вічне відчуття страху та самоти. Вони відрізані від людного міста, де завжди можна загубитись у натовпі. Вони — наодинці з лютим, підступним, могутнім ворогом...

Це відчуття не було для Кіті новим. їй ніколи не щастило позбутися його — всі ці три довгі роки. З тієї пригоди в парку, коли світ для неї перекинувся догори ногами...

12

Минула принаймні година, перш ніж якийсь добродій, що гуляв із собакою, побачив на мості непритомні тіла й повідомив поліцію. Невдовзі приїхала «швидка», й Кіті з Якубом повезли геть з очей.

Кіті оговталася вже в машині. Десь далеко ніби увімкнулося світле віконце, і деякий час Кіті спостерігала, як воно поволі наближається з темряви. У віконці ворушились якісь фігурки, та розгледіти їх до ладу вона не могла. Вуха ніби хтось закоркував. Світло потрошку яскравішало — і нарешті повернулося цілком: вона розплющила очі. Водночас із цим, боляче різонувши по вухах, повернулися звуки.

Над дівчам схилилося жіноче обличчя:

— Не ворушися, будь ласка. Все гаразд.

— Що? Де?..

— Не розмовляй, будь ласка.

До Кіті раптово повернулася пам’ять — і з нею всі пережиті страхи:

—А оте чудовисько? Мавпа?..

Кіті спробувала підскочити й відчула, що її руки пристібнуто до нош.

— Не треба, люба. З тобою все гаразд.

Дівча напружилося всім тілом:

— А Якуб?

— Твій приятель? Він теж тут.

— А з ним усе гаразд?..

— Ти краще відпочинь.

Чи то від погойдування автомобіля, чи від глибокої втоми Кіті справді швидко заснула, а прокинулася вже в лікарні, де побачила, що санітарки зрізають з неї одяг. Передня частина її футболки й штанців обгоріла — і розсипалась від найменшого дотику, наче клапоть спаленої газети. Кіті пере-вдягли в легеньку білу сорочку, й дівча ненадовго опинилося в центрі уваги: лікарі кружляли довкола, мов оси над варенням, перевіряючи пульс, дихання й температуру. А потім вони враз кудись пропали, й Кіті залишилася лежати сама в порожній палаті.

Через кілька годин до неї завітала медсестра.

— Ми повідомили твоїх батьків, — сказала вона. — Зараз вони приїдуть і заберуть тебе.

Кіті спантеличено дивилась на неї. Жінка пояснила:

— З тобою все гаразд. Чорна Молотарка, напевно, не зачепила тебе. Хіба що трохи. Тобі напрочуд пощастило.

Кіті не відразу зрозуміла її слова:

— А з Якубом теж усе гаразд?

— Боюся, що йому пощастило менше.

Кіті огорнув жах:

— Як?! Де він?

— У сусідній палаті. У нього лікарі.

Кіті заплакала:

— Але ж він стояв біля мене! З ним теж повинно бути все гаразд!

— Зараз, люба, я принесу тобі поїсти. Тобі полегшає. Може, щось почитаєш для розваги? Отам на столику — журнали.

Кіті не стала читати журналів. Коли медсестра пішла, дівча вислизнуло з ліжка й, хитаючись, звелося на ноги. Дерев’яна підлога була досить холодна. Легенько ступаючи й поволі впевнюючись у своїх силах, Кіті пройшла через палату, осяяну теплими плямами сонячного світла, що падали з високих склепінчастих вікон, і опинилася в коридорі.

Навпроти вона побачила ще одні двері, віконце в яких було завішене зсередини. Хутко озирнувшись на всі боки, Кіті без жодного звуку, мов привид, перебігла коридор і вхопилася за клямку дверей. Усередині було тихо. Кіті крутнула клямку й увійшла.

За дверима теж виявилась палата — маленька, але світла, з одним-єдиним ліжком і великим вікном, з якого було видно дахи Південного Лондона. Сонячне проміння скоса падало па ліжко, ділячи його поверхню рівно навпіл. Горішня частина ліжка була в затінку — як і обличчя людини, що спала в ньому.

Повітря в палаті просякло звичайним лікарняним запахом — ліками, йодом, антисептиками, та все це перебивали міцні, смердючі пахощі диму.

Зачинивши за собою двері, Кіті навшпиньки підкралася до ліжка. Вона глянула на Якуба, і очі її наповнилися слізьми.

Спершу вона розлютилася на лікарів за те, що вони обстригли Якубові геть усе волосся. Навіщо? Тепер воно бозна-скільки літ не відросте, а пані Гірнек так пишалася чорними синовими кучерями! Хлопець видавався якимось химерним — надто з цими незвичайними тінями на обличчі... Тільки тепер вона зрозуміла, що то не тіні.

Там, де шкіру Якубові затуляло волосся, вона зберегла свій звичайний смаглявий колір. Решта — від шиї до лоба — була ніби покреслена звивистими чорно-сірими смугами кольору попелу й горілої деревини. Жоден дюйм обличчя не зберіг свого природного кольору, хіба що місце, де були брови. Брови хлопчині справді поголили, й на їхньому місці залишилися два рожево-буруваті півмісяці. Але губи, повіки й вуха були безбарвні. Якубове лице скидалося радше на якусь дикунську маску чи карнавальну машкару, ніж на обличчя живої людини.

Груди хлопця гарячково піднімались і опускались під лікарняною ковдрою. З вуст вилітало слабке, хрипке дихання.

Кіті торкнула його руку, що лежала поверх ковдри. Якубові долоні, якими він захищав обличчя від диму, теж були вкриті чорними смугами.

Дотик дівчати не залишився без відповіді. Голова ворухнулася вбік, мертвотне обличчя трохи скривилося. Сірі губи розімкнулись, ніби намагаючись заговорити. Кіті забрала руку й нахилилася ближче:

— Якубе!

Очі хлопця розплющились — так раптово, що Кіті мимоволі відсахнулась і вдарилась об край столика. Потім вона знову схилилась над Якубом, хоч і розуміла — він досі непритомний. Його очі зирили просто вперед — вирячені й невидющі. На тлі чорно-сірої шкіри вони здавалися білими й про-зористими, мов два опалові камінці. Кіті спало над думку, що Якуб, напевно, осліп.

Коли прийшли лікарі, які привели з собою пана й пані Гірнек, а за ними вбігла заплакана мати Кіті, вони побачили, як дівча стоїть навколішки біля ліжка, стиснувши Якубову руку й поклавши голову на ковдру. Її ледве змогли відірвати від ліжка й вивести з палати.

***

Удома Кіті, позбавившись від батьківських стривожених розпитувань, піднялася сходами до коридорчика й там довго стояла біля дзеркала, розглядаючи себе, своє звичайне, нітрохи не спотворене обличчя. Вона бачила гладеньку шкіру, густе чорне волосся, брови й вуста, ластовиння на руках, родимку скраю носа. Усе було як завжди — хоч цього не могло, не мало права бути!

***

Машина закону — чи того, що слугувало законом, — поволі зрушила з місця. Якуб досі лежав непритомний на лікарняному ліжку, а з поліції вже зателефонували батькам Кіті й повідомили, що до них завітає слідчий. Батьків це неабияк схвилювало. Кіті стримано, без жодних перебільшень розповіла про все, що знала, а молоденька слідча все це старанно нотувала.

—Сподіваюся, пані, що з цього не вийде нічого прикрого, — мовив батько Кіті, коли розмова скінчилася.

— Нам цього не хотілося б,—додала мати.—Справді.

— Буде проведено розслідування, — відповіла слідча, продовжуючи писати.

— А як ви його знайдете? — поцікавилася Кіті. — Я не знаю його імені, а ім'я тієї його... тварюки... я забула!

— Його можна відшукати за автомобілем. Якщо автомобіль справді так постраждав, то його відвезли до якоїсь майстерні, щоб відремонтувати. Тож ми його знайдемо — і довідаємось правду.

— Я вже розповіла вам правду, — зауважила Кіті.

—Якби тільки не вийшло нічого прикрого,—повторив батько.

— Ми зателефонуємо вам, — пообіцяла слідча й заховала свій записник.

***

Автомобіль «ролс-ройс» моделі «Сільвер Трастер» справді знайшли швидко. Встановили й особу його власника. То був пан Джуліус Теллоу — чарівник, що служив у Міністерстві внутрішніх справ під керівництвом пана Андервуда. Посаду він обіймав не дуже високу проте зв'язки мав непогані й був людиною, досить відомою в місті. Він спокійненько зізнався, що справді напустив Чорну Молотарку на двох дітей, які грались у Вендсвортському парку; ба більше — він заявив, що навіть пишається цим своїм вчинком. Він спокійно їхав собі мимо, коли на нього зненацька напали згадані дві особи. Вони розбили йому — напевно, якимось набоєм — вітрове скло, через що він утратив самовладання, а потім підійшли до нього, погрозливо махаючи довгими дерев’яними кийками. Вочевидь, вони хотіли його пограбувати. Задля самозахисту він завдав їм удару на випередження, не дозволивши на себе напасти. Він вважає, що його власні дії за таких обставин були досить стримані.

— Але ж він бреше! — заперечила Кіті. — По-перше, ми були далеко від дороги. А по-друге, якщо він каже, що діяв задля самозахисту, то як він пояснить те, що нас знайшли аж на мості? Ви його заарештували?

Слідча щиро здивувалася:

— Він чарівник. Не так просто його заарештувати. До того ж усі твої звинувачення він відкидає. Суд Справедливості розглядатиме цю справу наступного місяця. Якщо ти й далі наполягатимеш на своєму, то приходь до суду й сама висувай звинувачення панові Теллоу.

— От і чудово! — відповіла Кіті. — Аби лише дочекатися цього дня!

— Нікуди вона не піде, — заперечив батько. — Вона й так уже наламала дров.

Кіті пирхнула, однак промовчала. Сама думка про суперечку з чарівниками лякала її батьків, і вони аж ніяк не схвалювали доньчиного вторгнення до забороненого парку. Після її щасливого повернення з лікарні батьки ніби більше сердились на неї, ніж на Теллоу, — і це дуже дратувало Кіті.

— Вирішуйте самі, — сказала слідча. — Протоколи до суду я все одно надішлю.

***

Десь із тиждень, чи навіть більше, вістей про Якуба з лікарні майже не надходило. Відвідувати його не дозволялося. Аби розвідати хоч що-небудь, Кіті врешті наважилася — вперше після тієї пригоди в парку — завітати до Гірнеків. Вона йшла знайомою стежкою боязкувато, не знаючи, як її приймуть. Її бентежило почуття власної провини.

Пані Гірнек, одначе, прийняла її досить лагідно. Ба більше, вона міцно пригорнула Кіті до своїх широких грудей. Вона провела її на кухню, де, як раніше, густо й гостро пахтіло харчами. Посеред стола — великої дошки, що лежала на козлах, — стояли миски з недошинкованою городиною; уздовж стіни тягся довгий дубовий мисник, заставлений яскравими мальованими тарелями. По темних стінах висіло різноманітне куховарське начиння. Якубова бабуся сиділа у своєму високому кріслі біля великої закіптюженої печі й вимішувала довгою ложкою суп у каструлі. Все було як завжди, до останньої знайомої тріщини в стелі.

Не було тільки Якуба.

Кіті сіла за стіл і взяла чашку міцного духмяного чаю. Пані Гірнек, скрушно зітхнувши, вмостилася навпроти, й стілець під нею жалібно рипнув. Кілька хвилин—дивовижна річ! — господиня сиділа мовчки. Кіті ж тим часом відчувала, що їй не личить заговорювати першою. Якубова бабуся далі вимішувала гарячий суп.

Аж нарешті пані Гірнек відсьорбнула чаю, ковтнула — і несподівано промовила:

— Він сьогодні опритомнів.

— О! То Якуб...

— Він почувається так, як і слід було сподіватись. Тобто не дуже...

— Еге ж, але... якщо він опритомнів, то все гаразд? Усе буде добре?

Пані Гірнек промовисто скривилася:

— Що ти! То ж була Чорна Молотарка. Його обличчя ніколи не загоїться.

Кіті відчула, як на очі набігають сльози:

— Ніколи?!

— Опіки надто серйозні. Кому й судити, як не тобі! Ти ж сама все це бачила...

— Чому ж... — Кіті спохмурніла. — Тобто... зі мною ж усе гаразд, а мене так само зачепило! Нас обох...

—Тебе?! Тебе не зачепило нітрохи!—пані Гірнек ляснула себе пальцями по щоці й поглянула на Кіті з таким лютим докором, що та замовкла й притулилася спиною до стіни. Позирнувши на дівча вогненними очима василіска, господиня знову заходилася сьорбати чай.

—Я... пробачте, пані Гірнек...

— Не треба. Це ж не ти скалічила мого сина.

— І це вже ніяк не можна виправити? — запитала Кіті. — Тобто... якщо лікарі не можуть нічого вдіяти, то нехай щось зроблять чарівники!

Пані Гірнек хитнула головою:

— Ні. Такі сліди залишаються назавжди. Та й чарівники навряд чи погодяться допомогти нам.

— Вони повинні це зробити! — насупилася Кіті. — Повинні! Те, що зробили ми, вийшло випадково. А те, що зробив він, — умисний злочин! — її душа запалала гнівом. — Він хотів убити нас, пані Гірнек! Суд мусить це зрозуміти! Ми з Якубом розповімо їм про все. Через місяць, на слуханні — адже тоді йому буде вже краще? Ми доведемо, що пан Теллоу бреше, і його запроторять до Thyepa! Тоді вони знайдуть спосіб вилікувати Якубові обличчя! Ось побачите, пані Гірнек!

Навіть у гніві Кіті відчувала, що за дурниці вона каже. Та водночас те, що відповіла їй пані Гірнек, стало для дівчати несподіванкою.

—Якуб не піде до суду, люба. І ти не ходи. Твої батьки цього не хочуть, і вони мають рацію. Це необачно.

—Але ж ми мусимо піти туди! Пояснити!..

Пані Гірнек потяглася через стіл і накрила своєю великою рожевою долонею руку Кіті:

— Як ти гадаєш, що станеться з фірмою «Гірнек і сини», якщо Якуб судитиметься з чарівником? Пан Гірнек за двадцять чотири години втратить усе, що має. Вони зачинять наш заклад. Чи продадуть його Ярославові, або ще комусь із наших конкурентів... До того ж, — вона сумно посміхнулась, — навіщо це робити? Нам нізащо не виграти цієї справи.

Якусь мить Кіті була надто приголомшена, щоб відповісти.

— Але ж мене викликали до суду! — нарешті промовила вона. — І Якуба теж!

Пані Гірнек стенула плечима:

— Такий виклик завжди легко скасувати. Влада воліє, щоб її не турбували такими дрібницями. Двоє дітлахів з простолюду? Навіщо владі марнувати на них свій дорогоцінний час? Послухай моєї поради, люба. Не ходи до суду. Нічого доброго з цього не вийде.

Кіті не піднімала очей від подряпаного стола.

— Але ж це значить, що він... пан Теллоу.. вийде сухим із води! — тихо сказала вона. — Я не можу... це буде несправедливо...

Пані Гірнек раптово встала. Її стілець, рипнувши, посунувся назад.

— Тут не йдеться про справедливість, дівчатко моє, — сказала вона. — Йдеться про здоровий глузд. Будь-що, — вона підхопила однією рукою миску з шаткованою капустою й підійшла до печі, — ще невідомо, чи справді панові Теллоу вдасться вийти сухим із води.

Вона нахилила миску — й капуста з булькотінням посипалася в окріп. Бабуся, що сиділа збоку, кивнула й посміхнулась крізь білу пару, наче той гоблін, досі вимішуючи й вимішуючи суп своїми вузлуватими, кощавими руками.

13

Минули три тижні, і увесь цей час Кіті, поєднуючи впертість із гордощами, успішно відбивала всі спроби зіштовхнути її з обраного шляху. Що дужче батьки залякували чи благали її, то більше Кіті наполягала на своєму: вона твердо вирішила з’явитися в призначений день до суду й потурбуватись про те, щоб справедливість перемогла.

Вісті про Якуба підкріплювали її рішучість. Він досі лежав у лікарні — опритомнілий, але невидющий. Родина Гірнеків сподівалася, що зір поволі вернеться до хлопця. Думка про те, що ці надії можуть не справдитись, змушувала Кіті тремтіти від горя й гніву.

Якби її батьки могли, то неодмінно відхилили б принесену повістку. Проте позивачкою була сама Кіті: щоб закрити справу, потрібен був її підпис, а вона такого підпису нізащо не поставила б. Отож машина закону рушила далі, й призначеного ранку Кіті з’явилася біля головного входу суду рівно пів на дев’яту, в своїй найкращій куртці й штанях. Батьків з нею не було — вони відмовились іти з дочкою до суду.

Під будівлею вирував натовп, що штовхався і пхався ліктями, чекаючи відкриття суду. Серед натовпу снували хлопчаки, які продавали пиріжки та булочки з великих дерев’яних лотків. Кіті міцніше стискала свою торбинку щоразу, як ці хлопчаки пробігали повз неї. Ще вона помітила кількох крамарів — таких самих простолюдинів, як вона, — вбраних у свої найкращі костюми й блідих від хвилювання. Та здебільшого натовп складали заклопотані чарівники в

чудовому вбранні з Пікаділлі чи офіційних мантіях і плащах. Кіті оглядала їхні обличчя, шукаючи пана Теллоу, проте його ніде не було. Довкола натовпу стояли насторожі кремезні чолов’яги з нічної поліції.

Нарешті двері відчинились, пролунав свисток, і натовп рушив усередину.

Відвідувачів зустрічав службовець у червоно-золотій уніформі. Кіті назвала своє ім’я. Службовець зазирнув до списку.

— Зал номер двадцять сім, — сказав він. — Лівими сходами нагору й далі праворуч, четверті двері. Швидше!

Службовець підштовхнув Кіті. Вона пройшла вперед, через високу кам’яну арку, і опинилася в прохолодному мармуровому вестибюлі Суду справедливості. З ніш у стінах байдуже визирали кам’яні погруддя великих діячів минулого; мовчазні люди поспішали туди й сюди. В повітрі було чути серйозність, тишу й виразний запах господарського мила. Кіті піднялася сходами, пройшла людним коридором і відшукала двері залу номер двадцять сім. Поряд стояла дерев’яна лава. На дверях висіло оголошення з наказом відвідувачам сидіти й чекати, поки їх викличуть.

Кіті сіла і стала чекати.

За наступні п’ятнадцять хвилин під дверима помалу скупчилися замислені люди. Вони мовчки сиділи на лаві чи стояли, занурившись у власні думки. То були переважно чарівники: вони порпались у паперах, прикрашених зірочками чи химерними знаками, й намагались уникати будь-чиїх чужих поглядів.

Двері залу відчинилися. Звідти з’явився діловитий молодик у гарненькій зеленій шапочці.

— Кетлін Джонс! — оголосив він. — Чи тут ви, Кетлін Джонс? Ваша черга!

— Так, це я, — серце в Кіті шалено калатало, й зап’ястки аж поколювало зі страху.

— Добре. Чи тут Джуліус Теллоу? Він теж потрібен нам.

У коридорі панувала мовчанка. Пан Теллоу не прийшов.

Молодик скривився:

— Ми не можемо чекати на нього. Немає, то й немає. Панно Джонс, коли ваша ласка...

Він пропустив Кіті до залу й тихенько зачинив за нею двері.

— Ось ваше місце, панно Джонс. Засідання зараз почнеться.

Зал суду виявився невеличкою квадратною кімнаткою, залитою сумним різнобарвним світлом з двох величезних склепінчастих вітражних вікон. На обох вітражах було зображено героїчних лицарів-чарівників. Один, в обладунку, мечем пробивав черево якомусь велетенському демону зі страхітливими пазурами й бугристими зубами. Другий, у шоломі та білій мантії, що більше скидалася на довгу нічну сорочку, проганяв жахливого гобліна, який щезав у чотирикутній чорній дірі, відкритій просто в землі. Інші стіни кімнати було обшито темними дубовими панелями. Стеля так само була дубова, й до того ж різьблена, що мала нагадувати кам’яні церковні склепіння. Увесь зал видавався навдивовижу старомодним. Кіті відчула в душі шанобливість і власну мізерність — на те, напевно, все це й було розраховано.

Вздовж однієї стіни тяглося підвищення, на якому стояли довгий стіл і високе дерев’яне крісло. До краю стола прилягав ще невеличкий столик, за яким троє секретарів у чорному вбранні заклопотано друкували на комп’ютерах і гортали стоси паперів. Юті пройшла вздовж підвищення — туди, куди показав молодик, до самотнього стільця з високим бильцем, чорний силует якого було добре видно на тлі вікон, і сіла. Навпроти вона побачила такий самий стілець.

Біля четвертої стіни стояли лави для публіки, відгороджені від залу мосяжним поруччям. На подив Юті, там уже зібралося кілька глядачів.

Молодик позирнув на годинник і загорлав так гучно, що Юті аж підскочила:

— Встати! Встати перед панною Фіцвільям, чарівницею четвертого рівня й суддею цього суду! Встати всім!

Зарипіли стільці, зашаркотіли підошви. Юті, секретарі й глядачі хутко підхопилися. За суддівським кріслом, в обшитій панелями стіні, відчинились непомітні дверцята і з’явилася жінка в чорній мантії з каптуром. Умостившись у кріслі, вона скинула каптур, відкривши досить молоде обличчя з короткими каштановими кучериками й занадто вже нафарбованими губами.

— Дякую, пані й панове, дякую! Прошу всіх сідати! Молодик уклонився й тихенько сів собі в куточку.

Суддя з холодною посмішкою звернулася до публіки:

— Доброго ранку. Розпочнімо зі справи Джуліуса Теллоу, чарівника третього рівня, й Кетлін Джонс, простолюдинки з Белгема. Панна Джонс, як я бачу, з’явилася до суду. А де пан Теллоу?

Молодик вискочив, мов чортик з табакерки:

— Його немає, мадам!

Витончено вклонившись, він знову сів.

— Це я й сама бачу. Чому він не з’явився?

Молодик підскочив ще раз:

— Не маю жодної гадки, мадам!

— Шкода, шкода... Секретарі, запишіть панові Теллоу зауваження. За неповагу до суду, з відтермінуванням. Що ж, починаймо...

Начепивши окуляри, суддя кілька хвилин вивчала папери. Юті сиділа, аж скам’янівши з напруження.

Нарешті суддя зняла окуляри й поглянула на неї:

— Юті Джонс?

Юті підхопилася:

—Так, мадам.

— Сідайте, сідайте. Поводьтесь невимушено. Ви дуже молоді... скільки вам років, панно Джонс?

— Тринадцять, мадам.

— Зрозуміло. Ви дуже молоді, й до того ж простолюдинка... ваш батько, як я бачу, — продавець, а мати — прибиральниця, — суддя промовила ці два слова з легенькою огидою. — Тож уся ця урочиста обстанова, напевно, дуже гнітить вас, — суддя обвела рукою зал. — Але будьте певні, що вам нема чого боятися. Це храм справедливості, куди вільно заходити навіть найменш рівним з нас — за умови, якщо вони казатимуть правду. Чуєш?

Кіті здушило горло, й вона ледве вимовила:

— Так, мадам.

— От і добре. Тоді вислухаймо вашу точку зору. Будь ласка, розповідайте.

Наступні кілька хвилин Кіті досить-таки хрипким голосом викладала події зі своєї точки зору. Почала вона дуже недоладно, та поволі розійшлась — і заговорила так докладно, як тільки могла. Суд слухав мовчки, зокрема суддя, що байдуже дивилася на неї крізь окуляри. Секретарі заклопотано стукотіли по клавішах.

Кіті завершила розповідь схвильованим описом того, в якому стані перебуває Якуб після Чорної Молотарки. Коли вона закінчила, в залі запанувала гнітюча мовчанка. Хтось десь кахикнув. Поки Кіті говорила, надворі задощило. Краплі тихо тарабанили у шибки, світло в залі потьмяніло і розпливлося.

Суддя зручніше вмостилась у кріслі:

— Секретарі суду, чи все ви записали?

Один з трьох чоловіків у чорному підняв голову:

— Так, мадам.

— Гаразд, — суддя насупилася, ніби її щось не задовольнило. — За відсутності пана Теллоу я змушена, хоча й неохоче, прийняти цю версію подій. Вердикт суду...

Зненацька пролунав гучний стукіт у двері. Серце Кіті, що вже злетіло до небес з останніми словами судді, знову тьохнуло, передчуваючи лихо. Молодик у зеленій шапочці кинувся до дверей і відчинив їх. І його мало не збило з ніг кремезне тіло Джуліуса Теллоу. Вбраний у сірий, у вузеньку рожеву смужку костюм, пан Теллоу з випнутим підборіддям попрямував до вільного стільця і рішуче вмостився на ньому.

Кіті з ненавистю поглянула на нього. Він відповів їй прихованою посмішкою — і обернувся до судді.

— Пан Теллоу, як я розумію, — сказала вона.

— Саме так, мадам, — потупив очі чарівник. — Я щиро...

— Ви спізнилися, пане Теллоу.

— Так, мадам. Я щиро прошу пробачення в суду. Зранку мене затримали клопоти в Міністерстві внутрішніх справ, мадам. Надзвичайна подія — у Воппінгу вирвались на волю три бикоголові фоліоти. Судячи з усього, терористичний акт. Мені довелось інструктувати нічну поліцію щодо найкращих методів боротьби з ними, мадам... — він умостився зручніше й підморгнув публіці. — Купку фруктів полити медом — от і вся хитрість. Вони, бачте, злетяться на солодке, й тоді...

Суддя грюкнула молоточком по столу:

— З вашої ласки, пане Теллоу, це аж ніяк не стосується справи! Пунктуальність — ось запорука належного здійснення правосуддя. Я звинувачую вас у неповазі до суду й накладаю штраф у п’ятсот фунтів!

Чарівник похнюпився — таке собі втілення незграбного каяття:

— Так, мадам...

— Попри все це, — голос судді трохи полагіднішав, — ви прибули саме вчасно, щоб викласти свою власну точку зору. Версію пани Джонс ми вже послухали. Звинувачення вам відомі. Що про це скажете ви самі?

— Я не винен, мадам!

Чарівник зненацька випростався, аж роздувшись від войовничої самовпевненості. Рожеві смужки його костюма порозтягалися на грудях, наче струни арфи.

— Мушу визнати, мадам, що мені вкрай прикро згадувати про цю нечувано жорстоку витівку. Двоє розбишак — одна з цих молодих осіб, хоч як мені жаль це казати, зараз сидить навпроти мене — підстерегли мій автомобіль, щоб пошкодити його й пограбувати мене. Тільки щасливий випадок — те, що я маю достатню силу, щоб відбити такий напад, — порятував мене й дозволив покарати грабіжників на місці...

Ця брехня тривала хвилин із двадцять. Пан Теллоу далі описував погрози двох малолітніх злочинців — від цих погроз аж дрижаки пробігали по шкірі. Раз по раз він ухилявся від розповіді, пригадуючи всілякі історії, що мали свідчити про його важливу посаду в уряді. Кіті, аж поблідши з люті, так стискала кулаки, що нігті встромлялися в долоні. Зо два рази вона помітила, як суддя хитнула головою, почувши неприємну подробицю; два секретарі обурено зойкнули, коли пан Теллоу згадав, як м’ячик ударився об вітрове скло його автомобіля. А вже публіка на лавах стогнала й зітхала без упину. Кіті добре розуміла, чого їй слід чекати.

Нарешті, коли пан Теллоу, вдаючи невинне ягнятко, розповів, що напустив Чорну Молотарку лише на Якуба як ватажка грабіжників, прагнучи зробити наслідки покарання якнайлегшими, — Кіті не витримала.

— Знову брехня! — вигукнула вона. — Ця Молотарка накинулась і на мене!

Суддя знову стукнула молоточком:

— Мовчати в суді!

— Це відверта неправда! — наполягала Кіті. — Ми з Якубом стояли поруч. Тварюка, схожа на мавпу, напустила закляття на нас обох, як і наказував Теллоу. Я знепритомніла. «Швидка» відвезла мене до лікарні...

— Мовчати, панно Джонс!

Кіті послухалась:

— Я... пробачте, мадам.

— Будь ласка, далі, пане Теллоу!

Чарівник невдовзі закінчив. Публіка схвильовано зашепотілася. Панна Фіцвільям замислилась: підводячись часом зі свого крісла, вона пошепки обмінювалась короткими фразами з секретарями. Врешті вона знову стукнула молоточком — і запанувала мовчанка.

— Справа дуже складна й заплутана, — заговорила суддя. — Брак свідків заважає мені винести рішення. Ми маємо слова однієї особи проти слів другої... Що ви хочете, панно Джонс?

Кіті чемно підняла руку:

— У мене є свідок, мадам. Це Якуб.

—То чому ж його тут немає?

— Бо він хворий, мадам.

— Тоді його родина мала прислати когось, хто виступив би від його імені. Однак вони цього не зробили... Може, тому, що переконалися у своєму програші?

— Ні, мадам, — відповіла Юті. — Вони бояться.

—Бояться?—суддя підняла брови. — Сміх та й годі! Чого ж?

— Переслідувань, мадам. Якщо вони виступлять у суді проти чарівника...

Публіка на лавах аж вибухнула здивованими криками. Всі троє секретарів припинили тарабанити по клавішах. Молодик у зеленій шапочці роззявив рота в кутку. Очі панни Фіцвільям примружились: їй довелося кілька разів стукнути молоточком, щоб усі вгамувалися.

— Панно Джонс! — промовила вона. — Якщо ви наважитеся ще раз сказати таку дурницю, то я сама подам на вас у суд! І не смійте більше говорити, поки вам не накажуть!

Кіті побачила, як Джуліус Теллоу шкіриться на увесь рот. Вона ледве тамувала сльози.

Суддя суворо поглянула на неї:

— Ці безглузді слова лише обтяжують ваше становище. Мовчіть!

Приголомшена Юті мимоволі розтулила вуста.

— Кожна ваша зайва репліка піде вам тільки на гірше, — провадила суддя. — Цілком очевидно: якби ваш приятель був певен, що правда на його боці, він з'явився б сюди сам. Так само очевидно, що Чорна Молотарка не зачепила вас — усупереч вашим твердженням. Інакше б ви... як це краще сказати? — мали зараз не такий здоровий вигляд.

Суддя помовчала й ковтнула води.

— Я майже захоплена тим зухвальством, з яким ви прийшли до суду, — вела вона далі. — Й тим нахабством, з яким ви наважились кинути виклик такому поважному громадянинові, як пан Теллоу, — вона показала на чарівника, що радо мружився, мов кіт, якого чухають за вухом. — Однак ці міркування не можуть визначати рішення суду. Свідчення пана Теллоу підкріплені його репутацією й величезним рахунком, виставленим у гаражі за ремонт пошкодженого вами автомобіля. Ваші ж свідчення не мають підстав: це просто слова, й до того ж, на мою думку, неправдиві!

Долинули зойки публіки.

— Чому? Насамперед через вашу брехню щодо Молотарки. Ви наполягаєте, що вона зачепила й вас, а це достеменно не так! Отже, суд не має жодної причини вірити й решті ваших свідчень. Ба більше, ви не можете виставити жодного свідка, навіть вашого приятеля — іншого «постраждалого». Судячи з вашої поведінки, ви нервова й неврівноважена особа, ладна гніватися з найменшого приводу. Беручи до уваги всі ці міркування, я можу дійти тільки одного висновку, якого дотепер намагалася уникати. А саме: ви — звичайнісінька неповнолітня простолюдинка, й ваше слово нічого не варте проти слова вірного слуги держави!

Суддя зупинилася, щоб перепочити, і залунали приглушені вигуки публіки: «Правильно! Правильно!» Один секретар підняв голову, пробурмотів: «Чудово сказано, мадам!» — і знов утупився в комп’ютер. Кіті аж згорбилась, розчавлена свинцевим тягарем безвиході. Вона не могла дивитися ні на судцю, ні на секретарів, ні — тим паче — на бридкого пана Теллоу. Натомість її очі прикипіли до підлоги, якою повзли тіні від дощових краплин. Тепер дівчаті хотілось лиш одного — якнайшвидше вибратися звідси.

— Отже, — суддя скривилась в урочистій гримасі, — суд переконався, що ваші звинувачення брехливі, панно Джонс, і відкинув їх. Якби ви були старші, то напевно не уникли б ув’язнення. Проте з огляду на ваш вік — а також на те, що пан Теллоу вже сам покарав вашу банду, — я обмежуся штрафом за те, що ви змусили суд марнувати час на слухання вашої справи.

Кіті ковтнула слину. Якби хоч той штраф був невеликий, якби!..

— Ви повинні сплатити сто фунтів штрафу.

Ну, це ще непогано. З цим вона впорається. На її рахунку в банку майже сімдесят п’ять фунтів...

— Крім того, сторона, що програла, зазвичай сплачує судові витрати сторони, що виграла. Пана Теллоу засуджено до п’ятисот фунтів штрафу за запізнення. Ви повинні виплатити так само й цю суму. Отже, загалом ви повинні сплатити шістсот фунтів.

Кіті запаморочилось у голові. Вона мало не вибухнула слізьми — й шаленим зусиллям затамувала їх. Ні! Плакати не можна! Тільки не тут!

їй пощастило перетворити мимовільне схлипування на гучний, розложистий кашель. Суддя востаннє стукнула молоточком:

— Засідання закінчено!

Кіті прожогом вибігла з залу.

14

Кіті забігла до брукованого провулку, який відходив від Стренду, й зупинилася там, щоб виплакатись. Потім вона витерла сльози, купила в перській кав’ярні навпроти Суду справедливості булочку, щоб хоч якось оговтатись, і заходилася міркувати, що ж їй робити. Штраф вона, зрозуміло, навряд чи зможе виплатити, та й батьки її так само. А їй треба за один місяць роздобути десь шістсот фунтів, інакше її — а може, ще й батьків — запроторять до боргової в’язниці! їй це було відомо, бо по закінченні суду — ще до того, як вона вибралась нарешті з гомінких коридорів, — один із секретарів у чорному тихенько торкнув її за лікоть і засунув до її тремтячих пальців ордер на сплату штрафу, на якому ще не висохло чорнило. Там було чітко написано, за який термін треба сплатити цей штраф — і що буде за несплату.

Сама лише думка про те, що доведеться про все розповісти батькам, завдала Кіті гострого болю в грудях. Вона не могла наважитись вирушити додому — і надумала спочатку прогулятися вздовж річки.

Брукований провулок тягся від Стренду до набережної — приємної пішохідної дороги, що вела берегом Темзи. Дощ уже вщух, хоч бруківка досі була темна й волога. Обабіч провулка видніли східні ресторанчики, сувенірні крамнички з розмальованими цяцьками, крамниці зеленярів з численними кошиками, напханими дешевим розмарином та дереном.

Кіті майже вийшла до набережної, коли почула за спиною стукіт: то цокотів ціпок, за яким наполовину біг, наполовину перекидався, спотикаючись на схилі, старенький дідусь. Кіті відскочила вбік. На її подив, дідусь замість того, щоб промчати повз неї й звалитись у річку, засапано зупинився просто біля неї.

— Панно Джонс? — ледве прохрипів він.

— Так, — похмуро відповіла Кіті. "Мабуть, іще один секретар з ордером", — подумала вона.

— Чудово. Дозвольте, я трохи перепочину.

Для перепочинку дідусеві знадобилося кілька секунд, упродовж яких Кіті пильно оглянула його. То був сухорлявий чоловічок, лисину якого півколом оточувало сиве волосся. Обличчя було болісно висохле, зате очі блищали, наче в юнака. На дідусеві був ошатний костюм і зелені шкіряні рукавички; коли він нахилився, щоб підібрати ціпок, руки його трусилися.

Нарешті він заговорив:

— Пробачте. Я боявся, що загублю вас. Пішов спочатку Стрендом, а далі повернув сюди. Чуття!

— Чого вам треба? — Кіті не мала часу на балачки з незнайомими старими, хай там яке в них чуття.

— Еге ж. Переходьмо до діла. Гаразд. Чудово. Я щойно сидів серед публіки. В двадцять сьомому залі суду. Бачив вас під час засідання.

Він уважно дивився на неї.

— То й що?

— Хотів спитати. Тільки одне запитання. Просте. Якщо ваша ласка.

— Я не хочу про це говорити. Дякую.

Кіті вже хотіла повернути геть, та дідусів ціпок напрочуд спритно, хоч і лагідно, перегородив їй шлях. Серце дівчати знов закипіло гнівом — так, що Юті ладна була штовхнути старого аж на той бік вулиці.

—Пробачте, — мовила вона, — мені нема чого вам сказати.

— Я зрозумів. Так, справді. Щоправда, це може стати вам у пригоді. Вислухайте, а тоді вирішуйте. Чорна Молотарка. Я сидів на задній лаві. Трішки недочуваю. Ви ніби сказали, що Молотарка вас зачепила.

— Так, зачепила.

— Еге ж. Ви казали, що знепритомніли.

— Так.

— Вогонь і дим довкола. В обличчя вдарило жаром.

— Так. Я краще піду собі...

— І суд не повірив вам.

— Ні. Мені справді пора...

Кіті обійшла ціпок, що перегороджував їй дорогу, й пробігла підтюпцем останні кілька метрів до набережної. На її подив та лють, дідусь не відставав. Він раз по раз тицяв їй під ноги свій ціпок, тож Кіті або спотикалась, або мусила вистрибувати вгору. Нарешті вона не витримала — вхопила кінчик ціпка й щосили смикнула. Дідусь утратив рівновагу і впав, ударившись об огорожу. Кіті хутко попрямувала геть, проте невдовзі знову почула за спиною стукіт ціпка.

Вона сердито обернулася:

— Послухайте!..

Старий засапано біг за нею, блідий, як сметана:

— Будь ласка, панно Джонс! Я розумію ваш гнів. Справді! Але ж я на вашому боці. Що, як я скажу... скажу, що міг би сплатити за вас штраф? Той, який призначив вам суд? Усі шістсот фунтів! Це допоможе?

Кіті вирячилась на старого.

— О! Це зацікавило вас. Хоч якийсь результат!

Серце Юті калатало від збентеження й гніву:

— Про що це ви? Куди ви мене хочете втягти? Щоб потім мене заарештували за участь у змові? Чи за щось іще...

Старий усміхнувся. Його зморшкувата шкіра щільно обтягла вилиці.

— Панно Джонс! Не в тому річ. Я нікуди не втягую вас. Послухайте! Мене звуть Пенніфізер. Ось моя візитна картка.

Пошукавши в кишені піджака, він урочисто простяг Кіті маленьку картку. Її було прикрашено двома перехрещеними пензлями, а внизу стояло: "Т.Е. Пенніфізер, товари для митців". І номер телефону в куточку Юті з ваганням узяла картку.

— Гаразд, — додав старий. — Тепер я піду собі. А ви погуляйте. Погода нині хороша. Онде сонечко визирає. А потім, якщо захочете, зателефонуйте. Десь через тиждень.

Кіті вперше, сама не розуміючи, чому, спробувала виявити чемність.

— Але ж... пане Пенніфізере! Чому ви повинні допомагати мені? Не бачу сенсу..

— Не бачите, то згодом побачите... Ой! Що за дідько!..

Останній вигук спричинило те, що двоє молодиків — чарівників, якщо судити за їхнім дорогим убранням, — ідучи вулицею зі сміхом і наминаючи ласощі, куплені в перській кав'ярні, штовхнули старого й мало не зіпхнули його до рівчака. І весело рушили собі далі, навіть не озирнувшись. Кіті вже простягла руку, щоб підтримати дідуся, однак тут-таки позадкувала, злякана спалахом гніву в його очах. Старий поволі підвівся, спираючись на ціпок і щось бурмочучи собі під ніс.

— Пробачте, — сказав він. — Оці ще мені... вони думають, що тут усе їхнє. Може, це так і є. Поки що.

Він оглянув набережну. Люд усюди поспішав у справах, купував щось із лотків чи юрмився в провулках, пробираючись угору. Річкою тихо повзли за водою чотири з’єднані баржі з вугіллям, і матроси курили, стоячи біля борту. Старий вишкірився в посмішці.

— Мало хто з цих бовдурів підозрює, що кружляє над їхніми головами в небі, — сказав він. — Чи здогадується, що скаче вулицями за їхніми спинами. Навіть ті, хто здогадується, не наважуються кинути цьому виклик. Вони дозволяють чарівникам походжати серед них, споруджувати палаци на зламаному хребті народу, затоптувати в бруд будь-які поняття про справедливість. Але ми з вами... ми з вами бачили, що коять чарівники. І як вони це коять. Може, ми не будемо такі мляві, як інші наші громадяни?

Поправивши піджак, він несподівано всміхнувся.

— Ну, вирішуйте самі. Я більш нічого не казатиму. Тільки одне: я вам вірю. Всій вашій історії. А передусім — вашій розповіді про Чорну Молотарку. Який дурень отак обмовлятиме себе, насправді нітрохи не постраждавши? От що цікаво! Телефонуйте мені, панно Джонс.

Сказавши це, старий повернувся і хутко подався назад у провулок, стукотячи об бруківку ціпком і не звертаючи жодної уваги на заклики зеленяра, що стояв біля дверей своєї крамнички. Кіті дивилася йому вслід, аж поки він повернув на Стренд і пропав з очей.

* * *

Чекаючи в темній коморі, Кіті пригадувала ті давні події. Яким далеким це все здавалося нині... Яка наївна вона була, вимагаючи справедливості в залі суду! Сама лише згадка про те завдавала їй болю. Вимагати справедливості від чарівників? Смішно й думати. Єдиний можливий спосіб тут — діяти самому. Принаймні тепер вони так і чинять — роблять хоч що-небудь, виявляють свій протест!

Кіті поглянула на годинник. Енн уже досить давно пішла до таємної кімнати. Загалом у День Засновника було викрадено одинадцять магічних артефактів: дев’ять не дуже потужних знарядь і ще два якісь незрозумілі камені. Тепер Енн ховала їх. Надворі задощило дужче; доки вони прямували від крамниці до покинутих стаєнь, усі геть вимокли. Навіть тут, у коморі, не можна було як слід урятуватись від дощу: з глибокої тріщини в тинькованій стелі одна за одною падали краплі. Під тріщиною стояло старезне чорне відро, майже по вінця повне.

— Ходи-но винеси відро, Стенлі, — попросила Юті.

Стенлі тим часом сидів на ящику з вугіллям, згорбившись і поклавши голову на коліна. Він повагався — трохи довше, ніж належало, — тоді зіскочив з ящика, підняв відро, доволік його до ґратів у підлозі, біля стіни, й вилив туди воду.

— Коли вже він полагодить цю руру? — буркнув хлопець, повертаючи відро на місце. Вся робота забрала кілька секунд, однак на підлозі, серед пощерблених цеглин, уже утворилася калюжка.

— Не полагодить. Ми ж хочемо, щоб комора здавалася покинутою, — пояснила Юті. — Як ти не розумієш?

Стенлі пирхнув:

— А мотлох лежить тут даремно. Як на мене, тут йому не місце.

Фред, що стояв біля входу, кивнув. Він крутив у руках викидного ножа.

— Чому нас туди не пускають? — мовив він.

У дальньому кінці тісної комірчини, освітленої однією-єдиною лампочкою, громадилася абияк накидана купа дров. Стіна за цією купою здавалася цілком нерухомою, хоч і трохи ветхою, та всі вони знали, як працює механізм. Треба натиснути сталевий важіль і водночас штовхнути цегляну стінку над дровами. Всі вони чули глухий скрегіт дверей, що відчинялись, і холодний хімічний запах, яким віяло зсередини. Та що там за дверима — вони не знали, бо заходити до таємної кімнати дозволялося тільки Енн, яка очолювала їхню групу. Всі інші завжди сторожували зовні.

Юті потупцяла на місці:

— Використовувати все відразу немає сенсу. Нам треба приберегти це на майбутнє, коли в нас буде більше прибічників.

— Еге ж, коли рак на горі свисне, — відказав Стенлі. Він не повернувся на ящик з вугіллям, а схвильовано походжав туди-сюди. — Правду каже Нік. Простолюд — мов ті воли. Ніколи не розворушиться.

— А скільки там зброї! — замріяно промовив Фред. — Із нею ми зробили б набагато більше... як Март!

— І що ж він зробив? — заперечила Кіті. — Прем’єр-міністр і досі живісінький, а Март на дні Темзи риб годує.

Вона сказала так навмисне, щоб подратувати Стенлі: той був найкращим Мартовим приятелем.

— Просто йому не пощастило! — пронизливим, знервованим голосом відповів Стенлі. — Куля була не дуже потужна, та й квит. Інакше б він прикандичив І Деверо, й половину уряду на додачу.. Де ж це Енн? Чого вона там вовтузиться?

— Не дури сам себе, — з гіркотою наполягала Кіті. — їхній захист надто міцний. Март не мав жодного шансу. Скільки чарівників ми вбили за ці роки? Чотирьох чи п’ятьох, та й тих дрібненьких. Кажу вам: навіть зі зброєю нам потрібна інша, краща стратегія!

— Я перекажу йому твої слова, — пообіцяв Стенлі. — Коли він повернеться.

— Авжеж, гаденя, перекажеш, — убивчим голосом відповіла Кіті. Одначе сама думка про це змусила її здригнутися.

— Їсти хочу, — обізвався Фред. Він натиснув кнопку на ножі й знову блиснув лезом.

Кіті поглянула на нього:

— Ти ж наївся за обідом. Я бачила сама!

— А тепер знову хочу їсти.

— От ненажера!

— Я ж не можу битися голодний.

Фред зненацька подався вперед і махнув рукою так хутко, що пальці стали невидимими. Пролунав свист, і ніж влучив у цемент між цеглинами, на три дюйми вище від голови Стенлі. Той поволі задер голову, побачив над собою руків’я ножа—і злегка позеленів.

— Бачили? — мовив Фред. — Рука тремтить. Це тому, що я голодний, — він згорнув руки на грудях.

— Як на мене, ти добре влучив, — зауважила Кіті.

— Добре? Я ж не влучив у нього!

— Поверни йому ножа, Стенлі, — мовила Кіті, несподівано відчувши страшенну втому.

Стенлі досі марно намагався витягти ніж, який застряг у стіні, коли потаємні двері над купою дров відчинились і з’явилася Енн. Торбинки, яку вона брала з собою, тепер з нею не було.

— Знову чубитеся? — грайливо запитала вона. —Ходімо, дітки!

***

Дорогою до крамниці всі вимокли так само, як і дорогою до стаєнь, тож компанія дісталася туди аж ніяк не в доброму гуморі. Коли вони нарешті увійшли й заходились обтрушуватись, відсапуючи хмаринками пари, назустріч їм вискочив усміхнений і схвильований Нік.

— Що сталося? — запитала Кіті.

— Щойно довідався! — відповів Нік. — Новини від Гопкінса! Вони повертаються через тиждень. І хочуть розповісти нам дещо важливе. Нова робота! Серйозніша за все, що ми робили досі!

— Навіть за Вестмінстер-Голл? — недовірливо перепитав Стенлі.

Нік усміхнувся:

— За всієї пошани до Мартової пам’яті, навіть за Вестмінстер-Голл. Гопкінс не пише, що це за робота, але каже, що вона розворушить усю країну! Це саме те, чого ми завжди хотіли, чого хотів кожен з нас! Ми зробимо щось таке, що враз перемінить нашу долю! Це небезпечно, та якщо ми зробимо все як слід, то зіпхнемо чарівників з їхніх сідал. Лондон ніколи вже не буде колишнім!

— Давно пора, — зауважила Енн. — Ходи-но постав чайник, Стенлі.

15

Уявіть цю картину. В Лондоні дощить. Сірі потоки води линуть з неба й падають на бруківку з гуркотом, незгіршим за гарматний. Дужі пориви вітру торсають дощову завісу, заносячи її до під’їздів та галерей, під арки й карнизи, обдаючи будь-яку можливу схованку крижаними бризками. Вода всюди — струменіє асфальтом, шумить у канавах, вирує над риштаками. Всі міські резервуари переповнені. Вода тече горизонтально — рурами, діагонально — дахами, вертикально — стінами, вкриваючи цеглу патьоками, схожими на кров. Вода сочиться між кроквами і з тріщин у стелях, висить у повітрі холодним білим туманом і над головою в чорних хмарах. Вода роз’їдає стіни будівель і кістки їхніх змерзлих мешканців.

По темних підземних закапелках куляться у своїх норах щури, слухаючи відлуння гуркоту над їхніми головами. По бідних хижах простолюд затуляє віконниці, вмикають яскраве світло й мостяться біля грубок, сьорбаючи гарячий чай. Навіть по багатих віллах чарівники ховаються від нескінченного дощу: замикаються у своїх майстернях, викликають хмари теплого запашного повітря й поринають у мрії про далекі краї...

Щурам, простолюду, чарівникам—усім хотілося затишку. І я цілком розумів їх. Вулиці спорожніли, увесь Лондон ніби вимер. Повертало до півночі, й злива дедалі дужчала.

Ніхто при здоровому глузді не гуляв би такої ночі вулицями.

Еге ж!

Та є серед потоків дощу одне місце, де сходяться сім доріг. На перехресті стоїть гранітний постамент, а на ньому — статуя вершника. Вершник підняв меча, і його обличчя застигло в героїчному поклику. Кінь став дибки, широко розставивши задні ноги. Може, це виклик ворогові, може, цей кінь збирається ринути в бій. А може, просто хоче скинути зі спини цього вершника-товстуна. Цього ми не дізнаємось ніколи. Та придивіться: під черевом у коня, точнісінько посередині постаменту, витончено обкрутивши хвоста навколо задніх лап, сидить величезний сірий кіт.

Цей кіт намагається вдавати, ніби не помічає пронизливого вітру, що куйовдить його мокре хутро. Чудові жовті котячі очі вдивляються в морок, немовби пробиваючи дощовий серпанок. І лише трохи підібгані вуха з китичками показують, як його дратує ця погода. Одне вухо раз по раз смикається: якби не воно, скидалося б, що цього кота теж вирізьблено з каменю.

Темнішало. Дощ періщив ще дужче. Я щільніш обкрутився хвостом і не зводив очей з доріг. А час поволі збігав.

***

Чотири ночі — час не вельми довгий. Навіть для людей, що вже казати про нас, вищих істот з Іншого Світу![19] Проте останні чотири ночі просто-таки повзли, наче ті слимаки.

Щоночі я патрулював центральні квартали Лондона, полюючи за невідомим руйнівником. Я, зрозуміло, був не сам — мені допомагали ще кілька нещасних джинів і цілий віз фоліотів. З цими фоліотами клопоту було повнісінько: вони раз по раз намагалися втекти, ховаючись під мостами чи в димарях, а часом лякались — аж до розладу шлунку[20] — гуркоту грому чи власної тіні. Я зі шкіри пнувся, щоб утримати їх на місці. І до того ж увесь цей час дощило — так, що моя сутність бралася пліснявою.

Не варто й казати, що Натаніель нітрохи не співчував мені. Він торочив, що йому самому не до веселощів, що він мусить терміново добитися результату. Він теж добре намучився з купкою чарівників зі свого міністерства, які мали надати інших патрульних джинів. Правду кажучи, ці чарівники просто бунтували: їм не хотілося, щоб ними командував такий шмаркач! І я цілком розумів їх. Та все ж таки щоночі джини з фоліотами похмуро збиралися на дахах Вайтголлу і звідти розліталися по призначених постах.

Нашим завданням була охорона певних місць, найпри-вабливіших для туристів: Натаніель і його начальник — такий собі пан Теллоу — вважали, що небезпека загрожує саме цим місцям. Нам видали їхній список — музеї, галереї, розкішні ресторани, аеропорт, торговельні квартали, скульптури, арки та інші пам’ятки архітектури... одне слово, майже увесь Лондон! А це означало, що нам доводилося щоночі ширяти з місця на місце, не згортаючи крил.

Робота була не лише нудна та виснажлива (та й нівроку мокра!), а ще й нервова, бо наш таємничий ворог був вочевидь небезпечний. Дехто з нервозніших фоліотів почав ширити чутки, ніби наш супротивник — скажений африт чи навіть марид! Ніби він з’являється, огорнений темрявою, тож його жертви не бачать наближення своєї загибелі; ніби він руйнує стіни самим своїм подихом[21]; ніби він тягне за собою могильний сморід, від якого ціпеніють і люди, й духи... Щоб трохи надихнути їх, я намагався розпускати протилежні чутки — ніби це просто бешкетливе бісеня, — та це, на жаль, не допомагало: і фоліоти, й навіть деякі джини літали ночами, вирячивши очі й трусячи зі страху крилами.

Єдиною невеличкою втіхою для мене стало те, що поміж джинами була й Квізл, моя давня товаришка з часів роботи в Празі. Її щойно поневолив один чарівник із Натаніелевого міністерства, кислий і сухий чолов’яга на ім’я Ффаукс. Одначе Квізл, попри його сувору владу, не втратила своєї колишньої сили. За першої-ліпшої змоги ми намагалися полювати разом[22].

Перші дві ночі нічого цікавого не сталося, хіба що двох фоліотів, які ховалися під Лондонським мостом, звіяло кудись вітром. Однак третьої ночі, майже опівночі, із західної частини Національної галереї долинув гуркіт. Першим туди дістався джин на ім’я Зенон, а невдовзі після того з’явивсь і я. Водночас прибули, як варта, й кілька чарівників, зокрема мій хазяїн. Вони оточили галерею щільною магічною огорожею й послали нас у бій.

Зенон виявив неабияку сміливість. Він без вагання рушив уперед — і більше його ніхто ніколи не бачив. Я подався за ним навздогін, аж тут так невчасно вивихнув ногу, а коридори виявились такі заплутані, що врешті я відстав, заблукав і опинився в західній частині будівлі запізно. Супротивник на той час уже зник.

Мої вибачення не розчулили хазяїна. Він неодмінно придумав би для мене якесь напрочуд неприємне покарання, якби я, на щастя, не знав його імені. Він тільки заприсягся ув’язнити мене в залізному кубі, якщо я знов уникну битви з лиходієм, тільки-но той з’явиться. Я щосили намагався заспокоїти хлопця, підозрюючи, що він украй стривожений: волосся його розтріпалося, манжети пообвисали, мов ганчірки, а вузенькі штани висіли, як той лантух, — ніби хлопчина раптово схуд. Так я й сказав йому — зрозуміло, зі співчуттям.

— Їж більше, — порадив я. — Ти такий худорлявий! Он, тільки волосся в тебе й росте. Так і до виснаження недалеко!

Він витер червоні від безсонних ночей очі:

— Відчепися краще від мого волосся. Їжа — це для нероб, Бартімеусе. А я живу в борг — так само, як і ти. Зумієш знищити ворога — от і чудово. А як ні, то хоч розвідай що-небудь про його природу. Інакше, судячи з усього, за нього візьметься нічна поліція.

— Та невже? А що до того мені?

— Тоді мені кінець, — серйозно відповів хлопчина.

— Та невже? А що до того мені? — повторив я.

— Te, що перед тим я все-таки замкну тебе в залізному кубі. Чи навіть у срібному — це ще гірше. А це неодмінно станеться, якщо я найближчим часом не доб’юся результатів.

Я облишив суперечку — вона була даремна. Хлопчина помітно змінився відтоді, як я бачив його востаннє, й до того ж — не на краще. Наставниця й кар’єра ніби обснували його злими чарами: він став суворіший, жорстокіший і холодніший. Та й з почуттям гумору в нього було аж ніяк не ліпше — а це вже неабияке досягнення. Отож я просто не міг діждатися, коли нарешті сплинуть ці півтора місяця.

А тим часом на мене чекали робота, небезпека й дощ.

***

З-під статуї мені було видно три вулиці з семи. Вздовж усіх трьох тяглися вітрини багатих крамниць — темні й примарні, загороджені сталевими ґратами. В нішах над дверима жевріли лампочки, та за потоками дощу їхнє світло поширювалось недалеко. Бруківкою струменіла вода.

Аж тут на лівій вулиці щось заворушилось. Котяча голова обернулася туди. Щось упало на підвіконня на першому поверсі. Тоді з хвилину посиділо там, мов чорна пляма в темряві, а потім одним пружним порухом ковзнуло з підвіконня й попливло стіною, звиваючись по щілинках між цеглинами, мов тоненька доріжка гарячої патоки. Біля підніжжя будинку воно впало на бруківку, знов перетворилось на чорну пляму, випустило ніжки й почапало в мій бік.

Я уважно спостерігав за цим, не ворухнувшись ані на дюйм.

Чорна пляма дісталася перехрестя, перейшла кілька калюжок і скочила на постамент. Лише тут я побачив, що це насправді гарненька спанієлька з великими карими очима. Спанієлька зупинилася навпроти кота, постояла й рішуче обтрусилася.

Бризки полетіли на всі боки, зокрема і в писок котові.

— Красненько дякую, Квізл! — обізвався я. — Ти, напевно, вирішила, що я ще не зовсім змок!

Спанієлька моргнула, винувато схилила голову й дзявкнула на знак вибачення.

— І нема чого тут приндитись, — вів я далі. — Я ж не бовдур з-поміж людей, якого можна причарувати сльозами в очах 1 жмутком вимоклої шерсті. Не забувай: я чудово бачу тебе на сьомому рівні, з усім уздром.

— Нічого не можу з собою вдіяти, Бартімеусе, — спанієлька задерла задню лапу й невимушено почухала собі за вухом. — Це все через оцю таємну роботу. Вона вже стає моєю другою натурою. Тобі ще пощастило: ти сидиш під пам’ятником, а не під ліхтарним стовпом.

Я не відповів на цей закид.

— Де ти була? — натомість запитав я. — Спізнилася на дві години!

Спанієлька втомлено кивнула:

— Даремна тривога на складі шовкової крамниці. Двом фоліотам щось приверзлось. Я мусила обшукати цілий склад, перш ніж виявила, що все гаразд. От дурні новачки! Довелось їх, звісно, трохи покарати...

— Куснути за п’яти?

Собачий писок ніби скривився в посмішці:

— Еге ж.

Я посунувся, звільнивши для Квізл трохи місця в центрі постаменту. Там анітрохи не було сухіше, просто це було більше по-товариськи. Вона сіла поруч і пригорнулася до мене.

— Правду кажучи, я розумію їх, — зауважив я. — Вони хвилюються. Все через цей дощ. І через те, що сталося із Зеноном. Та й постійні виклики їх не заспокоюють. Це врешті виснажує їхню сутність.

Квізл поглянула на мене круглим цуценячим оком:

— І твою теж, Бартімеусе?

— Ні, це я так, заради красного слівця. Зі мною все гаразд.

Щоб довести це, я вигнув спину розкішним котячим порухом — від кінчиків вусів до кінчика хвоста.

— Отак буде краще. Нічого, бачив я й дещо страшніше. Просто якийсь зарозумілий біс ховається в темряві. Тільки б відшукати його, а впораємось ми з ним заввиграшки.

— Щось ніби Зенон говорив так само...

— Хіба я пам’ятаю, що там говорив Зенон? А де тепер твій хазяїн? Ховається під дахом?

Спанієлька тихенько буркнула:

— Присягається, що він недалеко від мене. Тобто у Вайт-голлі. А насправді, мабуть, сидить у якійсь пивничці для чарівників: в одній руці — склянка, в другій — панянка[23]...

Я пирхнув:

— То ось він який?

— Еге ж. А твій?

— Такий самий. Чи ще гірший. У нього в кожній руці по склянці й по панянці.

Спанієлька лагідно заскімлила. Я поволі звівся на ноги.

— Доведеться нам, мабуть, помінятись місцями, — запропонував я. — Я патрулюватиму звідси до Сого й назад, а ти погуляй Джибет-стрит, між отими крамницями, аж до Музею.

— Краще я трохи перепочину, — мовила Квізл. — Я втомилася.

— Гаразд. Ну, то щасти тобі.

— Щасти.

Спанієлька понуро схилила голову. Я вийшов на краєчок постамента, під дощ, і хотів би уже стрибнути вниз, коли ззаду долинув голосок:

— Бартімеусе!..

— Що, Квізл?

— Нічого, нічого.

— Що сталося?

— Просто... ні, це не просто фоліоти. Я теж хвилююся.

Кіт повернувся назад і трохи посидів поряд, лагідно обкрутивши спанієльку хвостом.

— Не хвилюйся, — сказав я. — Північ уже минула, а ми ще нічого не бачили. Ця тварюка щоразу з’являлася десь опівночі. Тож не бійся нічого, хіба що довгого, нудного сторожування.

— Мабуть, так.

Довкола стіною падав дощ. Ми сиділи всередині нього, наче в коконі.

— Бартімеусе, — тихо промовила Квізл. — Тільки між нами... скажи, що ти сам про все це думаєш?

Я крутнув хвостом:

— Не знаю. Та й знати не хочу. Поки що ця тварюка вбивала всіх, хто їй траплявся. Ось тобі моя порада: пильнуй. Тільки-но помітиш щось незвичайне, відразу тікай світ за очі.

—Але ж ми повинні її знищити! Це наше завдання!

— От і зроби це. Тільки тікаючи.

— Як?

— Ну... замани її, скажімо, на велику автотрасу. Звідки мені знати? Просто не кидайся на неї сторч головою, як Зенон.

Спанієлька зітхнула:

— Зенон мені подобався...

— На жаль, його згубило надмірне завзяття.

Квізл не відповіла нічого. Запанувала мовчанка. Шумів лише нескінченний дощ.

— Гаразд, — сказав я нарешті. — Бувай.

— Бувай.

Я зіскочив з постаменту й, задерши хвоста, побіг під дощем через залиту водою вулицю. Одним стрибком я злетів на невисокий мур біля порожньої кав'ярні. А тоді ще кількома стрибками — з муру на ґанок, з ґанку на підвіконня, з підвіконня на карниз — я по-котячому невимушено піднявся нагору, на риштак найближчого, найнижчого даху.

Я хутко озирнувся назад, на площу. Спанієлька самотньою, понурою цяткою скулилася під черевом коня. Потім стіна дощу сховала її від моїх очей, і я помчав дахами вперед.

***

У цій частині Лондона стародавні будинки купчились один до одного — й до того ще нахилялись уперед, мов горбані-пліткарі, — тож дахи вгору майже сходилися. Тому навіть зараз, у дощову погоду, спритному котові неважко було мчати в будь-якому напрямку. Саме це я і робив. Той, кому пощастило б визирнути з-за віконниці, міг би помітити спалах сірої блискавки (та й усе), що перестрибував з димаря на флюгер, струменів шифером і соломою, жодного разу не спіткнувшись.

Щоб перепочити, я зупинився в улоговині між двома крутими дахами і сумно поглянув на небо. На крилах я міг би дістатися до Сого швидше, та в мене був наказ: щільно держатися землі й стежити, чи не з’явиться щось підозріле. Ніхто не знав достеменно, звідки ворог виникає й куди зникає, проте мій хазяїн припускав, що ця істота якось пов’язана з землею. Він мав сумніви, що це джин.

Кіт обтер лапою писок і приготувався до нового стрибка — цього разу довгого: мені належало перескочити через вулицю. Аж тут усе осяяв несподіваний спалах жовтогарячого світла: я чітко побачив сусідні дахи й димарі, й низькі хмари над головою, й навіть краплі нескінченного дощу. А потім знову запанував морок.

Жовтогаряче закляття Спалаху правило в нас за сигнал небезпеки. І джерело його було поряд, у мене за спиною.

Квізл!

Вона щось вистежила — чи це "щось" вистежило її.

Зараз було не до правил. Я обернувся — і вмить змінив подобу. В небо поспіхом пурхнув орел з чорним чубчиком і золотавими кінчиками крил.

Я перебрався лише за два квартали від місця, де тілистий вершник стеріг перехрестя семи вулиць. Навіть якщо Квізл і рушила в обхід, то вона не відійшла далеко. Повернення забере не більше ніж десять секунд. Нічого. Встигну.

І саме через десять секунд я почув її крик.

16

Орел ринув з нічного неба назустріч гострим іклам бурі. Над дахами, до безлюдного перехрестя, і вниз, до статуї. Я сів на край постаменту, де злива заливала камінь. Усе було таке саме, як дві хвилини тому. Тільки спанієлька зникла.

— Квізл!

Ані звуку у відповідь. Чути лише виття вітру.

За хвилину я вже сидів на капелюсі вершника і оглядав сім вулиць на всіх сімох рівнях. Спанієльки не було видно піде. Так само не було ні джинів, ні бісів, ні відьом, ні інших магічних істот. Вулиці обезлюдніли. Я був цілком самотній.

У полоні сумнівів я повернувся на постамент і уважно оглянув його. Мені здалося, що на камені — приблизно там, де ми сиділи, — видно маленьку чорну цятку. Та визначити, чи була вона там раніше, я ніяк не міг.

Зненацька я відчув себе геть беззахисним. Хоч куди я обертався, моя спина залишалася відкритою для чогось, що невидимо підкрадалося крізь дощ. Я хутко злетів і закружляв довкола статуї. У вухах відлунював гуркіт зливи. Я піднявся над дахами, ставши недосяжним для всього, що могло вештатись вулицями.

І тоді я почув, як щось тріщить. Не тихо й слабко, як пляшка, розбита об чиюсь лисину. Ні, це скидалося на те, ніби здоровенного лісового дуба викорчували й недбало кинули геть, чи на те, ніби хтось велетенський розлючено відіпхнув з дороги цілу будівлю. Коротше кажучи, звучало це не дуже приємно.

Ба навіть гірше, я міг чітко визначити, звідки лунав цей звук. Якби він був трохи тихший, чи злива шуміла не так гучно, я цілком міг би помилитись і вирушити шукати його джерело не в тому напрямку. Та, на жаль, мені не пощастило.

Урешті, в мене залишалася надія, що Квізл усе ж таки жива.

Тому я зробив дві речі. По-перше, влаштував ще один Спалах, сподіваючись, що його може помітити хтось іще з нашої групи. Найближче, як я пам’ятав, перебував фоліот, що мав патрулювати Черинґ-Крос, — нівроку мізерна й боязкувата особа, однак тепер мені став би в пригоді й він, хай навіть просто як гарматне м’ясо.

Потім я, тримаючись висоти димарів, полетів на північ уздовж вулиці, звідки лунало тріскотіння, в напрямку Британського музею. Летів я так повільно, як тільки можна орлові, щоб не впасти на землю[24]. Дорогою я без упину оглядав будівлі внизу. То здебільшого були крамнички з продажу всіляких коштовних цяцьок — маленькі, темні, навмисне скромні. Над дверима висіли давні мальовані вивіски, що натякали на сховані всередині скарби: намиста, сувої шовку, кишенькові годинники з самоцвітами. Судячи з цих вивісок, золота тут не бракувало, та й діамантів теж. Саме до цих крамничок заходили чарівники по всілякий дріб’язок, який мав підкреслювати їхнє становище. Багаті туристи також зліталися сюди зграями.

Жахливий звук ущух. Усі вітрини крамничок здавалися цілими, лампочки в нішах над дверима горіли справно, й дерев’яні вивіски рипіли під вітром.

Довкола шаленіла злива. Подекуди бруківка ховалася під укритою колами поверхнею води. Не було видно ані душі — ні смертної, ні безсмертної. Я летів ніби над містом привидів.

Дорога трохи розширилась, огинаючи маленький газон, засіяний барвистими квітами. Посеред такої вузенької вулички він видавався химерним і недоречним. Та якби ви помітили серед газону старий потрісканий кам’яний стовп і плити, майже зарослі зеленню, то відразу зрозуміли б колишнє призначення цього місця[25]. Під дощем газон мав надто жалюгідний вигляд, та дещо в ньому все-таки зацікавило мене, змусивши зробити коло й сісти на вершечок стовпа. Сліди на траві.

То були відбитки ніг або чогось подібного. Великі відбитки. Формою вони скидалися на лопатку, і з широкого кінця виднів окремий відбиток великого пальця. Сліди йшли через увесь газон, і кожен з них був глибоко вдавлений у землю.

Я обтрусив краплі з чубчика на голові й замислено затарабанив кігтями об стовп. Чудово. Просто чудово. Мій ворог не лише таємничий і могутній — він до того ж великий і важкий. Дедалі краще!

Своїм орлиним оком я простежив напрямок слідів. За газоном, за кілька кроків, їх ще було видно: таємничий велетень залишив за собою розмоклі купи бруду. Далі сліди зникали, проте я бачив, що жодна з крамниць обабіч вулиці не постраждала. Мій незнайомець, вочевидь, прямував кудись Іще. Я злетів і рушив далі вздовж вулиці.

Джибет-стрит виходила на широкий бульвар, що вів праворуч і зникав у пітьмі. Навпроти височіла висока, міцна металева огорожа: кожен стовпчик — метрів шість заввишки, сантиметрів п’ять завтовшки, й стовпчики суцільні, а не порожнисті. В огорожі були широкі ворота, й обидві їхні стулки стояли відкриті. Тобто, правду кажучи, не стояли, а висіли відкриті, на найближчому ліхтарі, разом з великим шматком огорожі. А в самій огорожі зяяла величезна крива діра. Незнайомець, напевно, розірвав огорожу надвоє — так поспішав увійти. Ач, який завзятий! Я ж, навпаки, наближався до діри вельми неохоче.

Підлетівши до огорожі, я вмостився на скривленому й пошкодженому металевому стовпі. За зламаними ворітьми була стежка, що вела до широкого ґанку. Над ґанком виднів величезний портик на вісьмох міцних колонах, припасований до високої, наче замок, і похмурої, наче банк, будівлі. Я пам’ятав цю будівлю з давніших часів: то був славнозвісний Британський музей. Він розлягався на всі боки — крило за крилом, далі, ніж сягало око. Загалом він був завбільшки з цілий міський квартал[26].

Невже тут і справді все таке велетенське? Орел нашорошив пір’я, аби здаватися більшим, та досі відчував себе жалюгідно малим. Я обміркував становище. Угадати, чому невідомий, великоногий і, судячи з усього, надзвичайно дужий лиходій завітав саме сюди, було неважко. В музеї зберігалося стільки добра, вартого знищення, що ворогові вистачило б на тиждень. Той, хто намагався завдати британському урядові якнайбільше прикрощів, зробив дуже вдалий вибір. Я міг упевнено сказати: якщо нічний шкідник без перешкод довершить свою працю, то нещасній кар’єрі мого хазяїна скоро настане кінець.

А звідси, зрозуміло, випливало, що я мушу вирушити за незнайомцем усередину музею[27].

Орел злетів, промчав над стежкою, пролетів над ґанком 1 сів між колонами портика. Попереду були міцні бронзові двері музею, та незнайомець, як і досі, не став шукати легкої дороги й замість дверей пробрався до музею прямісінько крізь кам’яну стіну. Шлях не вельми елегантний, але враження справляв таке, що я трохи злякався й вирішив почекати зо дві хвилини, щоб тим часом пошукати слідів у свіжій купі каміння.

Отвір у будівлі скидався на чорну роззявлену пащу. З досить далекої відстані я зазирнув усередину — до вестибюлю. Все було тихо. На жодному з рівнів ніщо не ворушилося. Купа трісок, битого каміння та ще уламок вивіски з веселим написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БРИТ...» показували мені дорогу. В повітрі стояла густюща хмара пороху. Стіну ліворуч було проламано. Я прислухався — здалека, з-за невпинного шурхоту дощу, долинули чіткі звуки розбиття неоціненних музейних пам’яток.

Я випустив у небо ще один Спалах — на випадок, якщо той ледацюга-фоліот усе-таки зробить ласку поглянути сюди. Тоді змінив подобу і увійшов до будівлі.

Розлючений мінотавр[28] суворо оглянув зруйнований вестибюль. З ніздрів у нього клубочилася пара, кігтисті руки шукали жертви, ратиці нетерпляче рили бруд. Хто наважиться кинути виклик такому чудовиську? Ніхто! Тим паче, що в наступній кімнаті, як я й очікував, нікого не виявилось. От і гаразд! Чудово! Тоді доведеться завітати до наступного залу. Дурниця! Мінотавр затамував подих і навшпиньки прокрався крізь уламки до пробитої стіни. І тихесенько зазирнув в отвір.

Темрява. Дощ тарабанить у шибки. Під лога засипана уламками амфор та фінікійських горщиків. Здалека чути брязкіт розбитого скла. Цей лиходій досі на кілька залів попереду мене! Гаразд. Мінотавр хоробро попрямував уперед.

Кілька наступних хвилин ми з ним досить повільно гралися в коти-мишки. Я щоразу повторював те саме спочатку: новий зал — порожнеча — гуркіт далеко попереду. Цей шкідник далі собі весело шкодив, а я боязкувато прокрадався за ним, без особливого бажання його наздоганяти. Еге ж, цього разу Бартімеус не квапився виявляти свою звичайну сміливість. Може, я чинив надто обережно, але пам’ять про сумну Зенонову долю змушувала мене вигадувати якийсь певний спосіб не бути вбитим.

Судячи з руїни, що панувала в залах, крізь які я проходив, це все ніяк не могла накоїти людина. Хто ж тоді тут попрацював? Африт? Можливо, але це не в його дусі. Африти, скажу я вам, полюбляють магічні атаки — високопотужні Вибухи чи Пекельні Закляття, а тут не було жодних слідів магії, тільки брутальна фізична сила. Марид? Те саме, і до того ж я напевно відчув би вже його магічну присутність[29]. А тим часом я не бачив тут жодного зворотного зв’язку. Всі зали були порожні й холодні. Це збігалося з тим, що хлопчина розповідав мені про попередні напади: тут, вочевидь, не було й сліду жодного духа.

Щоб остаточно переконатись, я послав уперед невеличкий магічний Імпульс до чергової діри, звідки було чути гуркіт. І заходився чекати, коли цей Імпульс повернеться до мене: чи послаблений (якщо там немає нічого магічного), чи посилений (якщо там ховається щось потужне).

На мій превеликий подив, Імпульс не повернувся взагалі.

Мінотавр замислено потер собі писок. Дивна, але знайома річ... Десь ніби таке вже траплялося!

Я прислухався, стоячи біля отвору. І знову не почув нічого, крім далекого гуркоту. Мінотавр прослизнув у діру...

І опинився у величезній галереї, вдвічі вищій за решту залів. Дощ стукотів у високі прямокутні вікна десь під стелею, і звідкілясь — можливо, з якоїсь далекої вежі — струменіло непевне світло, що трохи осявало верхні частини предметів. Галерея була повна велетенських, огорнутих темрявою, стародавніх статуй: два ассирійські джини-воротарі — крилаті леви, що колись охороняли Німродову браму[30]; різноманітний натовп єгипетських богів та духів, вирізьблених із десятків сортів каменю і увінчаних головами крокодилів, котів, ібісів та шакалів[31]; велетенські скульптури священних жуків-скарабеїв; саркофаги давно забутих жерців і, передовсім, фрагменти висічених з єдиного моноліту статуй великих фараонів: уламки облич, пальців, рук, ніг, тулубів, викопані з піску та привезені вітрильниками чи пароплавами до сірих північних земель.

За інших обставин я охоче погуляв би тут, шукаючи обличчя давніх друзів чи господарів, та зараз мені було ніколи. Аж до середини галереї тягся чіткий коридор; кілька дрібних фараонів уже лежали обабіч нього, мов скраклі, а двоє-троє богів стояли ближче один до одного, ніж дозволили б собі це в житті. З ними в бешкетника труднощів не виникло, а деякі більші скульптури, здається, все-таки стали йому на заваді. Посередині галереї — просто на дорозі в нападника — стояла велетенська фігура Рамзеса Великого на троні, заввишки метрів з дев’ять, вирізьблена з суцільної гранітної брили. Верхівка його корони тихенько тремтіла, з темряви біля її підніжжя лунав приглушений скрегіт — напевно, незнайомець силкувався відіпхнути Рамзеса з дороги[32].

За дві хвилини навіть утуку зрозумів би, що такого міцного суперника найлегше обійти збоку і рушати собі далі. Та мій бешкетник далі працював над статуєю, наче цуценя, що намагається розгризти слонову кістку. Отож, вочевидь, мій супротивник (приємна думка!) дурний, як пень. Чи, може (менш приємна думка), він просто надміру пихатий — і хоче завдати якнайбільшого збитку.

Будь-що, зараз він був украй заклопотаний. І це дозволяло мені ближче поглянути на те, з чим я мав боротися.

Мінотавр без жодного звуку прокрався темним залом до високого, поки що цілого саркофага. І визирнув з-за нього в бік статуї Рамзеса. Визирнув — і стурбовано насупився.

Здебільшого джини мають чудовий нічний зір. Це одна з численних наших переваг над людьми. Поняття темряви для нас — нісенітниця, навіть на першому рівні, що його здатні бачити й люди. Однак тепер, хоч я зі швидкістю думки проглядав усі рівні, з першого до сьомого, я виявив, що не можу пронизати глибокої темряви біля підніжжя статуї. Темна пляма то роздувалася, то стискалася, зостаючись так само непроникною на всіх рівнях. Те, що змушувало Рамзеса здригатися, перебувало в цілковитій пітьмі, і розгледіти його я не міг.

Але все ж таки я міг приблизно визначити, де вона. А оскільки лиходій робив мені ласку, залишаючись на тім самім місці, надходив час для несподіваної атаки. Я озирнувся, шукаючи хорошого знаряддя. Поблизу, в скляній скрині, лежав якийсь чорний камінь неправильної форми: невеличкий для того, щоб його підняти, та достатньо здоровий для того, щоб розчерепити довбешку афритові. Один бік каменя був плаский, із якимось написом, проте читати його я не мав часу. Напевно, правила для відвідувачів — двома чи трьома мовами. Нічого цінного.

Мінотавр обережно й тихо підняв скляну скриню, якою було накрито камінь, і поставив її на підлогу — так само без жодного звуку. Потім озирнувся — чорна пляма досі загрозливо ворушилася біля Рамзесових ніг, однак статуя стояла нерухомо. От і гаразд.

Мінотавр обернувся, нахилився — і ось уже камінь опинився в його міцних руках. Я позадкував, шукаючи зручнішого місця. Мені впав в око якийсь невеликий фараончик. Обличчя його я не розпізнав — напевно, з маловідомих. Навіть сама його статуя здавалась якоюсь зніченою. Проте сидів він на високому різьбленому троні, що стояв на постаменті, й коліна його видавалися досить широкими, щоб мінотаврові було де стати.

Досі тримаючи камінь, я заскочив спершу на постамент, тоді на трон, і нарешті — фараонові на коліна. Я визирнув з-за плеча статуї — чудово: тепер я перебував саме на такій відстані, щоб улучити каменем у чорну пляму, й до того ж досить високо. Я напружив свої бичачі ноги, замахнувся, пирхнув на щастя і пожбурив камінь під кутом угору, наче з військової катапульти.

На секунду, чи на дві, його поверхня з написом блиснула в світлі, що падало з вікон, а потім камінь опустився вниз, точнісінько перед Рамзесовим обличчям, у середину чорної хмари.

Хрясь! Камінь тріснув об камінь, скеля об скелю. З хмари на всі боки полетіли дрібні чорні уламки, відскакуючи від стін і розбиваючи скляні вітрини.

Гаразд. Кудись я все-таки влучив, і до того ж міцно.

Чорна хмара закипіла, наче в раптовому гніві. Завіса на мить відсунулась. Я встиг розгледіти в її глибині щось моторошне й величезне, що вимахувало здоровенною рукою в несамовитій люті. Потім хмара знову зімкнулась і поповзла вбік, огортаючи підніжжя найближчих статуй, ніби силкуючись дістати ворога навпомацки.

А хоробрий мінотавр тим часом намагався зробитись як-найнепомітнішим. Я скулився на фараонових колінах і підглядав крізь щілинку в мармурі. Навіть мої роги трохи поникли, щоб їх ніхто не помітив. Я побачив, як темна хмара рушила вперед: те, що перебувало в її середині, подалося шукати ворога. Облишивши статую Рамзеса, воно полізло далі, огортаючи по черзі сусідні скульптури. Я чув рівномірні глухі удари — кроки невидимих ніг.

Правду кажучи, я й так не дуже сподівався на успіх, якщо вже мій супротивник міг вільно проходити крізь кам'яні стіни. І все ж таки мене трохи засмутило те, що камінь завдав лиходієві так мало шкоди. Та водночас це дозволило мені хоч на мить побачити істоту всередині хмари: одним з моїх завдань — якщо я не зумію знищити цю тварюку — було роздобути хоч якісь відомості про неї, тож тепер це завдання можна було вважати частково виконаним. Якщо невеличкий камінь зміг пробити отвір у темряві... що ж мені вдасться зробити за допомогою великого?

Хмара поповзла геть — оглядати підозрілу групу статуй у дальшому кінці залу. Мінотавр нечутно, наче тінь, ковзнув з фараонових колін і коротенькими стрибками подався в протилежний бік галереї, де він уже помітив біля стіни величезний, вирізьблений з пісковику торс якогось іншого фараона[33].

Торс був височенний — метри з чотири заввишки. Я протиснувся в затінок позаду нього, вхопивши дорогою маленьку поховальну урну з сусідньої вітрини. Сховавшись як слід, я витяг волохату руку і пожбурив урну на підлогу метри за три від себе. Урна розбилася, як і належить, гучно хряпнувши.

Темна хмара відразу обернулась і жваво попливла в мій бік, ніби тільки того й чекала. Нетерплячі кроки відлунювали в залі. Щупальця темряви тяглися на всі боки, зачіпаючи статуї, повз які пропливала хмара. Врешті вона впритул наблизилася до розбитої урни і зупинилася над нею, нерішуче коливаючись.

Тепер хмара стояла саме в потрібному місці. Мінотавр уже встиг видряпатись до середини кам'яного торсу, впертися спиною в стіну й щосили штовхнути статую своїми ратицями. Торс із легеньким рипінням хитнувся[34]. Чорна хмара вмить почула цей звук і рушила до мене.

Проте вона трохи запізнилася. Я штовхнув ще раз, і статуя знову хитнулася, тепер уже невідворотно. Вона важко впала вниз, прямісінько на чорну хмару.

Удар був такий потужний, що хмара розсипалася на тисячу клаптів, які полетіли на всі боки.

Я вчасно відскочив і спритно приземлився на підлогу. І поспіхом озирнувся, щоб побачити, що з того вийшло.

Торс не долетів до підлоги. Він розколовся навпіл, і його верхня частина висіла в повітрі — десь за метр до підлоги, ніби під нею перебувало щось велике.

Я обережно підкрався ближче. Зі свого закутка мені було не видно, що за тварюку там придавило статуєю. І все ж таки мені, вочевидь, пощастило взяти верх. Зараз за кілька секунд заберуся звідси, повідомлю хлопця — і я на волі!

Я нахилився, щоб роздивитися, що лежить під статуєю.

Аж тут із-під неї зі швидкістю думки вилетіла велетенська рука і схопила мене за волохату ногу. Рука була синьо-зелена, чотирипала, тверда й холодна, ніби могильна плита. В ній видніли прожилки, наче в мармурі, але в цих прожилках пульсувало життя. Рука немовби кліщами стиснула мою сутність. Мінотавр заревів з болю. Слід було змінити подобу, вирватись із цього кулачиська, та мені паморочилось у голові, тож я не міг зосередитись. Моторошний холод розлився довкола, огорнув мене ніби ковдрою. Я відчував, як полум’я згасає в мені, як із мене витікає сила — наче кров з рани...

Мінотавр хитнувсь і впав на підлогу, наче лялька. Довкола мене панувала крижана самота смерті.

Аж ось несподівано кам’яний зап’ясток ворухнувся, пальці розімкнулися; мінотавр злетів у повітря дугою — і ляпнувся об найближчу стіну. На мить я знепритомнів — і гепнув на підлогу.

Якусь хвилину я лежав там приголомшений, не розуміючи, що тут коїться. Щось заскреготало, ніби кам’яний торс зрушився з місця, — та я нічого не став робити. Я відчув, як здригнулася підлога, ніби статуя нарешті впала, — і знову нічого не став робити. Я почув спершу один, тоді другий гучний удар — це велетень зіп’явся на свої брили-ноги, — і знову-таки нічого не зробив. Проте увесь цей час моторошний холод від дотику величезної руки потроху розвіювався — і полум’я в мені почало розгорятись. І нарешті, коли кам’яні ноги рішуче попрямували до мене — і я відчув, як щось пильно поглянуло на мене крижаним оком, — я мав уже достатньо сили, щоб діяти.

Я розплющив очі й побачив, як на мене насувається тінь.

Відчайдушним зусиллям волі мінотавр знов обернувся котом. Кіт підскочив, ухилившись від велетенської ноги, що саме проламувала паркет. Він приземлився трохи збоку, наїжачившись, мов шевська щітка, і з нявчанням підскочив знову. Стрибаючи, кіт озирнувся й побачив супротивника в усій його красі.

Навколо нього знову, мов краплі ртуті, збиралися клапті темряви, утворюючи непроникну завісу. Проте поза цією завісою зоставалося достатньо простору, щоб я встиг розгледіти в місячному світлі силует, який обертався саме туди, куди я відскочив.

З першого погляду здавалося, ніби ожила одна зі статуй у залі: величезна постать із більш-менш людськими обрисами, метри зо три заввишки. Дві руки, дві ноги, міцний тулуб, маленька гладенька голівка на плечах.

Усе це існувало тільки на першому рівні. На всіх інших — панував глибокий, непроглядний морок.

Кіт приземлився на лускату голову статуї Себека — бога-крокодила — й на мить заціпенів з погрозливим шипінням. У постаті ворога все було якимось чужим. Я відчував, як підупадаю на силі просто через те, що дивлюсь на неї.

Постать несподівано жваво ступила до мене. На секунду її обличчя — якщо це можна назвати обличчям — освітилося місячним сяйвом з вікна — і будь-яка подібність до давніх статуй зникла. Всі статуї було вирізьблено надзвичайно старанно — єгиптяни завжди цим славились, як і своїми віруваннями та суспільним ладом. А в цій істоті відразу впадало в око — окрім розмірів, звичайно,—те, якою грубою й неприродною вона видавалася. Поверхня шкіри була нерівна, бугриста, потріскана, ніби її ліпили поспіхом. Ні вух, ні волосся постать не мала. На місці очей зяяли дві круглі дірки — такі, ніби їх виколупали тупим кінцем величезного олівця. Носа так само не було, а рот скидався на величезну щілину — вперто й жадібно роззявлену, ніби в акули. А посередині лоба стримів овальний виступ, який я достеменно бачив раніше — до того ж не дуже давно.

Виступ був невеличкий, з тієї самої синьо-зеленої речовини, що й уся постать, але водночас надзвичайно майстерно зроблений — такою самою мірою, як недбало було виліплено обличчя й тіло. То було розплющене око без вій і повік, але зі старанно намальованою райдужною оболонкою й зіницею. Посередині цієї зіниці — перш ніж завіса темряви сховала її з моїх очей — я помітив блискітку темного розуму, що стежив за мною.

Темрява підступила. Кіт позадкував. Я почув, як у мене за спиною розкололася статуя Себека. Я зіскочив на підлогу й помчав до найближчих дверей. Пора було тікати. Я з’ясував усе, що треба. Не слід було дурити самого себе: більше я тут нічого не міг вдіяти.

Над моєю головою щось свиснуло, вдарилось об двері й застрягло в них. Я вискочив до сусіднього залу. Важкі кроки гуркотіли позаду.

Я опинився в маленькому темному залі, завішаному полотнищами й килимами з усіх усюд. Високе вікно в кінці кімнати обіцяло мені шлях до порятунку. Кіт кинувся туди, настовбурчивши вуса, притуливши вуха до голови й заскреготівши кігтями об підлогу. Він стрибнув... і в останню мить вилаявся не по-котячому. Він помітив за вікном вогненні білі нитки потужного закляття. Чарівники вже тут! Вони запечатали нас у музеї!

Кіт обернувся, шукаючи Іншого виходу. Не знайшов.

Кляті чарівники!

Кипуча хмара темряви заповнила прохід на дверях.

Кіт причаївся на підлозі й погрозливо вигнув спину. За спиною тарабанив у шибку дощ.

На мить і кіт, і хмара заціпеніли. Тоді з хмари вилетіло щось маленьке й біле — крокодиляча голова статуї Себека, вирвана з плечей. Кіт відскочив. Голова статуї пробила вікно й затріщала, вдарившись об нитки закляття. У розбите вікно линув гарячий дощ, який закипів від зіткнення з вогненними нитками. Водночас повіяло протягом — килими й полотна затріпотіли на стінах.

Лунали кроки. Темрява наближалася, росла, заповнюючи собою цілий зал.

Кіт скулився в кутку, намагаючись зробитись якомога меншим. Зараз це око помітить мене...

Знову війнуло протягом. Знову затріпотіли килими. Мені сяйнула думка. Може, не найкраща, але перебирати часу не було.

Кіт підскочив до найближчого килима — ветхого й давнього, мабуть, із Америки: на ньому було зображено людей з квадратними обличчями на тлі кукурудзяного поля. Помах котячої лапи — й килим злетів зі стіни. Його негайно підхопило вітром і понесло через зал, де він налетів на щось у глибині чорної хмари.

Кіт тим часом уже здирав зі стіни наступний килим. Далі — третій. За кілька секунд на середину залу вилетіло десь із дванадцять килимів, що витанцьовували під вітром і дощем, наче бліді примари.

Перший килим тварюка, що ховалася в хмарі, відразу роздерла, аж тут на неї налетів другий. Зусібіч істоти, збиваючи її з пантелику й затуляючи око, кружляли в повітрі полотнища. Я відчував, як вимахують велетенські руки, як тупцяють кімнатою брили-ноги...

А я тим часом намагався прокрастися до якогось іншого місця.

Це було простіше сказати, ніж зробити, бо чорна хмара заповнила майже увесь зал, а мені аж ніяк не хотілося зіткнутись зі смертоносним тілом, що ховалося всередині. Отож я крався обережно, вздовж стіни.

Я був уже на півдороги до дверей, коли тварюка з відчаю втратила будь-яке почуття напряму. Пролунав гучний тупіт,

міцний удар об ліву стіну... Зі стелі попадав тиньк, кімнату заповнили уламки й порох — на додачу до вихору з вітру, дощу та клаптів килимів.

Від другого удару завалилася стіна, а разом з нею й стеля.

Кіт на мить завмер, вирячивши очі... й тут-таки скрутився клубком.

Уже наступної миті десятки тонн каменю, цегли, цементу й сталі посипались просто на мене, заваливши цілий зал.

17

Чоловічок винувато всміхнувся.

— Ми розібрали більшу частину завалів, мадам, — сказав він, — але поки що нічого не знайшли.

Голос Джесіки Вайтвел був холодний і спокійний.

— Нічого, Шубіте? Хіба тобі незрозуміло, що це неможливо? Здається мені, що дехто тут просто ледачкує.

— На мою скромну думку, мадам, це не так.

Чоловічок і справді здавався дуже скромним: стояв, підігнувши свої криві ніжки й потупивши голову, і жмакав кашкет у руках. Про його демонічну природу свідчило тільки те, що він стояв посередині пентакля, та ще його ліва нога — кошлата ведмежа лапа, що стирчала зі штанини: чи то з недогляду, чи навмисне він не замаскував її.

Натаніель убивче вирячився на джина й затарабанив пальцями об поруччя: це, на його думку, видавалось і запитальним, і рішучим. Сам Натаніель сидів у високому кріслі, оббитому зеленою шкірою, — одному з кількох, елегантно й продумано розставлених довкола пентакля. Хлопець свідомо прибрав ту саму позу, що й панна Вайтвел — випростана спина, схрещені ноги, руки на поруччі, — намагаючись відтворити її владний і невблаганний вигляд. Проте його бентежило неприємне відчуття, що це нітрохи не допомогло приховати його власний страх. Та водночас він щосили старався говорити якнайспокійніше.

— Вам слід обшукати кожну щілинку, — зауважив він. — Там залишився мій демон.

Чоловічок позирнув на нього яскраво-зеленими очима, та загалом удавав, ніби Натаніеля тут немає взагалі. Джесіка Вайтвел промовила:

— Напевно, Джоне, вашого демона знищено.

— Гадаю, що я відчув би його втрату, мадам, — чемно заперечив хлопець.

— Або ж він вирвався зі свого полону, — буркнув Генрі Дюваль зі свого чорного крісла навпроти Натаніеля. Начальник поліції заповнив собою все сидіння: зараз він, як і хлопчина, нетерпляче тарабанив об поруччя пальцями. Чорні очі його палали. — Таке частенько трапляється з надміру самовпевненими учнями.

Натаніель розумів, що на такі виклики краще не відповідати. Він промовчав.

Панна Вайтвел знову звернулася до свого слуги:

— Мій учень каже правду, Шубіте. Обшукайте руїни ще раз. Якнайскоріше.

— Слухаю вас, мадам.

Демон уклонився й зник.

На кілька хвилин у кімнаті запанувала мовчанка. Натаніелеве обличчя залишалося спокійним, та в душі його вирувала буря почуттів. Ішлося про його кар’єру — а може, навіть і про життя, — а Бартімеус кудись пропав. Хлопець поставив усе на свого слугу — і всі присутні, судячи з їхніх лиць, були певні, що він от-от програє. Парубчак озирнувся, побачивши голодну втіху в очах Дюваля, тверде невдоволення — в очах своєї наставниці й кволу надію — в очах пана Теллоу, що вмостився в глибині свого шкіряного крісла. Міністр внутрішніх справ цілу ніч клопотався тим, що намагався відмежуватись від цього задуму з патрулюванням і всіляко ганив Натаніеля. Правду кажучи, сам Натаніель його розумів. Спочатку — крамниця Пінна, потім — Національна галерея, а тепер ще гірше — Британський музей! Міністерству внутрішніх справ було непереливки, й пихатий начальник поліції готувався зробити власний хід. Тільки-но було встановлено розміри завданих музею збитків, як пан Дюваль домігся того, щоб бути присутнім при обшуку. І спостерігав за всім із погано прихованою радістю.

— Так! — пан Дюваль ляснув долонями по колінах. — Гадаю, Джесіко, я змарнував забагато часу. Як підсумок, ми маємо таке: зруйновано ціле крило Британського музею, загинуло близько сотні експонатів. Нападник пройшов усім першим поверхом, знищив або розбив кілька безцінних статуй, а Розетський камінь перетворив на порох. Винуватця злочину досі не знайдено, а надій розшукати його — ніяких. Спротив пурхає собі на волі, наче пташка. Зате пан Мендрейк загубив свого демона. В цілому — не дуже втішно. Мабуть, мені все-таки слід повідомити прем’єр-міністра...

— Залишіться на місці, Генрі! — в голосі панни Вайтвел було стільки отрути, що Натаніелеві аж мороз пробіг по шкірі. Навіть сам начальник поліції трохи злякався: повагався кілька секунд, а потім знов умостився глибше в кріслі. — Пошуки ще не скінчено! — провадила вона. — Зачекаймо кілька хвилин!

Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка кімнати вислизнув служник — людина зі срібною тацею, заставленою келихами з вином. Пан Дюваль узяв келих і заходився замислено збовтувати вино. Цього разу мовчанка запанувала надовго.

Врешті її наважився порушити Джуліус Теллоу, визирнувши з-під широких крисів свого капелюха:

— Шкода, що там не було мого демона. Неміадес — істота нівроку здібна, і вже якось примудрився б повідомити мене, перш ніж померти. А цей Бартімеус, вочевидь, був просто шмаркач.

Натаніель спідлоба позирнув на міністра, та не сказав нічого.

— Ваш демон... — несподівано поглянув на хлопця Дюваль. — Якого він був рівня?

—Джин четвертого рівня, сер.

— Це слизькі тварюки, — Дюваль знову бовтнув у келиху вино, яке блиснуло в світлі неонових ламп на стелі. — Хитрі й свавільні. Мало хто з людей вашого віку здатен упоратися з ними.

Натяк був чіткий, проте Натаніель і тепер залишив його без відповіді.

— Я роблю все, що можу, сер.

— Ці джини вимагають вельми складних заклять. Навіть найменша помилка може вбити чарівника... або надати демонові змогу коїти, що заманеться. Наслідки часом бувають руйнівні — аж до знищення цілих будівель... — чорні очі Дюваля насмішкувато блиснули.

— Зі мною такого не траплялося, — спокійно відповів Натаніель. І зчепив пальці, щоб руки не тремтіли.

Пан Теллоу пирхнув:

— Еге ж, хлопчисько замірився на те, що йому не по силах.

— Саме так, — кивнув Дюваль. — Це перша розумна річ, сказана вами, Теллоу. То, може, панна Вайтвел, яка й висунула цього хлопця, скаже нам щось із цього приводу?

Він зловтішно вишкірився.

Джесіка Вайтвел нагородила Теллоу поглядом, повним щирої ненависті.

— Справді, Джуліусе. Саме ви — найкращий фахівець із помилок у закляттях. Чи не тому ваша шкіра набула такого дивовижного кольору?

Пан Теллоу ще нижче насунув капелюха на своє жовте обличчя.

— То не моя провина, — буркнув він. — Просто в моїй книжці виявилась друкарська помилка.

Дюваль усміхнувся й підніс нарешті келиха до вуст.

— Ти диви! Міністр внутрішніх справ — і не помітив друкарської помилки у власній книжці! Ой, лишенько! На що ж нам тепер сподіватися? Хіба зачекати, чи не проллє моє відомство хоч якесь світло на цей таємничий Спротив — після того, як дістане додаткові повноваження... — одним ковтком він спорожнив келих. — Насамперед я пропонував би...

Аж тут, без жодного звуку, запаху чи іншого театрального прийому, в пентаклі знову з'явився демон. Той самий скромний чоловічок тепер мав дві ведмежі лапи замість одної. Обома руками він обережно тримав якусь тварину. То був кіт — мокрий, брудний і, здається, вже здохлий.

Демон хотів заговорити, аж тут пригадав, що йому належить бути слухняним, — і опустив руки, тримаючи й далі кота, тільки тепер уже за хвіст, униз головою. Другою рукою він скинув кашкета й запопадливо вклонився.

— Мадам, — почав він, — ми знайшли це в щілині між двома зламаними сволоками. Щілина була зовсім маленька. Спочатку ми її просто не помітили...

Панна Вайтвел гидливо скривилася:

— Ця істота... чи гідна вона нашої уваги?

Натаніелеві лінзи, як і лінзи його наставниці, нічим не могли зарадити: на всіх трьох видимих рівнях ця істота була звичайнісіньким котом. І все ж таки хлопець здогадувався, хто це такий, і цей «хтось» видавався цілковито мертвим. Натаніель прикусив губу.

Чоловічок так само скривився й махнув котом у повітрі.

— Це залежить від того, що ви вважаєте «гідним», мадам. Цей джин з не вельми шанованої касти, ваша правда. Потворний, нечупарний, ще й добряче смердить на шостому рівні. Ба більше...

— Як я розумію, — перервала його панна Вайтвел, — він ще живий.

— Так, мадам. Потрібен лише належний стимул, щоб привести його до тями.

— То подбай про це, а потім іди собі.

— Залюбки!

Чоловічок безцеремонно підкинув кота вгору, показав на нього й вигукнув закляття. З його пальця вилетіла зеленкувата блискавка, що пронизала котові голову і змусила його зависнути в повітрі. Кіт немічно здригався, шерсть його стала дибки. Чоловічок ляснув у долоні й запався в землю. Минула ще секунда — блискавка зникла. Кіт вилетів на середину пентакля і, всупереч усім законам природи, впав на спину. І якусь мить лежав нерухомо, розчепіривши всі чотири лапи.

Натаніель підхопився:

— Бартімеусе!

Кіт розплющив украй обурені очі.

— Чого ти репетуєш? — він озирнувся, заморгав. — Що з тобою таке?

— Зі мною — нічого. Це ти лежиш лапами догори!

— Он як! — кіт хутко крутнувсь і прибрав нормальну позу. Тоді оглянув кімнату, подивився на Дюваля, панну Вайтвел і Теллоу, що байдуже сиділи в своїх високих кріслах. І невимушено почухався задньою лапою. — Як я бачу, ти тут не сам!

Натаніель кивнув, схрестивши пальці в кишені свого чорного піджака — благаючи долю, щоб Бартімеус не бовкнув чогось недоречного. Скажімо, не звернувся до нього на справжнє ім’я...

— Висловлюйся обережніше! — застеріг він. — Ми серед великих!

Хлопець промовив це якнайпихатішим голосом.

Кіт мовчки позирнув на чарівників. Тоді подався вперед, по-змовницьки притуливши лапу до рота:

— Між нами кажучи, бачив я й більших...

— Вони теж. А ти зараз схожий на помпон з лапами.

Кіт уперше звернув увагу на свій вигляд. Він роздратовано засичав — і вмить перемінив подобу: тепер у пентаклі сиділа чорна пантера з гладеньким блискучим хутром, що акуратно обкрутила хвоста навколо лап.

—То що, послухаєш мою доповідь?

Натаніель підняв руку. Від того, що зараз скаже джин, залежало все. Якщо Бартімеусу не пощастило визначити природу їхнього ворога, то становище самого хлопця стане вельми непевним. Збитки, завдані Британському музею, майже дорівнювали тим, що їх минулого тижня зазнали крамниці на Пікаділлі. Хлопчині було відомо, що в панни Вайтвел уже побував біс-посланець із звісткою: «Прем’єр-міністр у гніві». Й ця звістка не обіцяла Натаніелеві нічого доброго.

— Бартімеусе, — сказав він. — Нам відомо ось що. Твій сигнал минулої ночі бачили біля входу до музею. Невдовзі після цього я прибув туди разом з іншими чарівниками нашого міністерства. Зсередини музею було чути шум. Ми опечатали будівлю.

Пантера витягла лапу й значуще затарабанила об підлогу кігтями:

— Еге ж, це я ніби помітив.

— Десь о першій сорок чотири ми побачили, як завалилась одна з внутрішніх стін східного крила. Невдовзі після того невідома істота прорвала оточення, вбивши бісів, що перебували поблизу. Відтоді ми взялися обшукувати місце пригоди, але не знайшли нічого, крім тебе — до того ж непритомного.

Пантера стенула плечима:

— А ти чого сподівався? Після того, як на мене впав дах? Що я танцюватиму мазурку на руїнах?

Натаніель гучно кахикнув і випростався.

— Будь-що, — суворо сказав він, — за браком інших доказів відповідальність за всі ці руйнування можуть покласти на тебе, якщо ти не зумієш довести протилежного.

— Що?! — очі пантери обурено вирячились. — То винен, по-твоєму, я? Після всього, що я пережив? Моя сутність, до речі, перетворилась на один здоровенний синець! У мене синці навіть там, де їх не може бути!

—Тоді хто ж це накоїв? — запитав Натаніель.

—Хто зруйнував будівлю?

—Так.

— Ти хочеш знати, хто влаштував увесь цей нічний шарварок, а потім утік у вас просто з-під носа?

— Саме так.

— Тобто тебе цікавить, що це за істота, яка приходить невідомо звідки й тікає невідомо куди, а поки вона тут, то огортає себе чорною хмарою, що ховає її від поглядів духів, людей і тварин на видимому й на всіх інших рівнях? Тебе справді цікавить саме це?

Натаніелеві тьохнуло серце:

— Так...

— Це дуже просто. Це ґолем.

Панна Вайтвел тихенько зойкнула, а Теллоу з Дювалем зневажливо пирхнули. Натаніель мимоволі відсахнувся:

— Ґо... ґолем?

Пантера лизнула лапу й пригладила шерсть за вухом:

— Повір мені, друзяко.

— Ти певен?

— Велетень із зачарованої глини, твердішої за граніт. Нездоланний для будь-якого нападу, здатний проламувати стіни. Огортає себе темрявою, залишає по собі запах землі. Його дотик завдає смерті всім істотам з повітря й полум’я — таким, як я: ми за кілька секунд обертаємось на купку гарячого попелу. Так, можу сказати, що тут я цілковито певен.

Панна Вайтвел недовірливо махнула рукою:

—Ти можеш і помилятися, демоне.

Пантера позирнула своїми жовтими очима на неї. Натаніель злякався, що зараз Бартімеус скаже їй щось ущипливе. Та якщо він і хотів це зробити, то передумав і тепер шанобливо схилив голову.

— Можу, мадам. Та мені вже доводилося бачити ґолемів. Раніше, в Празі.

— Авжеж, у Празі! Більше століття тому! — вперше заговорив пан Дюваль. Такий поворот ніби роздратував його. — Ґолеми зникли разом зі Священною Римською імперією. Востаннє їх використовували проти нас ще за Ґледстона. Вони загнали один з наших батальйонів до Влтави, під мури замку. Проте чарівників, які ними керували, пощастило викрити й знищити, і ґолеми порозпадалися просто серед Кам’яного мосту. Це все описано в хроніці штурму!

Пантера знову вклонилася:

— Можливо, це й правда, сер.

Пан Дюваль грюкнув кулачиськом об поруччя крісла:

— Це правда! Від часів занепаду Чехії жодної появи ґолема не засвідчено. Чарівники, що перейшли на наш бік, не принесли з собою таємниці їхнього творення. А ті, хто залишився в Празі, були жалюгідними аматорами, тінями своїх попередників! Отож це вміння втрачено остаточно!

— Напевно, не для всіх, — джин крутнув хвостом. — Хтось повинен керувати цим ґолемом! Він, чи вона, спостерігає за його діями через око на його лобі. Я помітив блискітку розуму в цьому оці, коли довкола розвіялась темрява.

— Тьху! — не повірив пан Дюваль. — Це все бридня. Демон просто бреше!

Натаніель глянув на свою наставницю: та насупилася.

— Бартімеусе, — мовив хлопчина, — я велю тобі казати тільки правду. Чи можуть бути сумніви в тому, що ти бачив?

Жовті очі повільно моргнули:

— Ані найменших. Чотириста років тому я сам був свідком дій першого ґолема, якого великий чарівник Льоев створив у глибині празького гетто. Він послав його зі свого горища, зарослого павутинням, щоб навіювати жах на ворогів свого народу. Сам ґолем був магічним творінням, однак працював проти магії джинів. Він володів стихією землі й мав величезну вагу: він позбавляв сили наші закляття, робив нас немічними й сліпими — і врешті нищив нас. Істота, з якою я боровся цієї ночі, була така сама. Вона вбила одного з моїх товаришів. Я не брешу.

Дюваль пирхнув:

— Я б не прожив так довго, якби вірив першій-ліпшій побрехеньці, розказаній демоном! Це очевидна фальшивка, вигадана, щоб виправдати хазяїна! — він спересердя жбурнув келих убік, підхопився й спідлоба оглянув товариство. — Ґолем це чи не ґолем — яка різниця? Зрозуміло, що Міністерство внутрішніх справ утратило контроль над ситуацією! Можливо, моя установа краще впорається з цією справою. Я добиватимуся прийому в прем’єр-міністра, щоб довести це до його відома! На все добре!

Він вирушив до дверей, риплячи шкіряними чобітьми. Ніхто не промовив ні слова.

Двері грюкнули. Панна Вайтвел не поворухнулась. У нещадному білому світлі ламп її обличчя ще більше скидалося на лице мерця. Чарівниця замислено почухала своє гостре підборіддя—довгі нігті тихенько зашкряботіли об шкіру.

— Тут усе треба обдумати як слід, — нарешті промовила вона. — Якщо демон каже правду, то ми маємо цінні свідчення. Проте Дюваль зі своїми сумнівами теж певною мірою каже правду, хоч і каже її тільки заради того, щоб принизити наші досягнення. Створення ґолема — справа вельми непроста, яка межує з неможливим... Що вам про це відомо, Теллоу?

Міністр невдоволено скривився:

— Дякувати Богові, мадам, дуже мало! Це досить-таки примітивний різновид магії, і в нашому освіченому суспільстві до неї ніколи не вдавалися. Мені й на думку не спадало цікавитись таким...

— А вам, Мендрейку?

Натаніель кахикнув — він завжди радів нагоді похизуватися своїми знаннями.

— Для цього, мадам, чарівникові потрібні два потужні артефакти, — впевнено почав він, — кожен з яких виконує своє власне завдання. По-перше, це пергамент із текстом закляття, яке пробуджує ґолема. Після того, як із річкової глини ліплять ґолемове тіло, пергамент із цим закляттям кладуть йому до рота, щоб оживити його.

Наставниця кивнула:

— Саме так. Це закляття вважається втраченим. Чеські майстри так і не записали своєї таємниці.

— Другий артефакт, — провадив Натаніель, — це особлива грудка глини, створена за допомогою спеціальних заклять. Її розміщують у лобі чудовиська, щоб керувати його силою. Вона діє як око стеження для чарівника, — саме так, як описував Бартімеус. Це дозволяє контролювати ґолема за допомогою звичайної кришталевої кулі.

— Так. Отже, якщо ваш демон каже правду, нам треба знайти того, хто зумів роздобути і око ґолема, й пергамент із закляттям. Хто це може бути?

— Ніхто! — Теллоу так гучно ляснув пальцями, ніби вистрілив з рушниці. — Це все бридня! Таких предметів більше не існує! Мендрейкового демона слід покарати Полум’ям Знищення. А щодо самого Мендрейка, мадам, то вся ця катастрофа — на його совісті!

— Ви, здається, надто впевнені в своїх знаннях, — зауважила пантера, позіхнувши й вишкіривши здоровенні ікла. — Авжеж, коли закляття дістають із рота ґолема, пергамент розсипається. Згідно з умовами цього закляття, тіло після того повертається до господаря і знову перетворюється на глину. А око залишається цілим — ним можна користуватися багато разів. Отож таке око цілком могло б опинитися й тут, у сучасному Лондоні... А чого це ви такий жовтий?

Теллоу з люті аж роззявив рота.

— Мендрейку! Стежте за своєю тварюкою! Інакше я змушу вас відповідати за наслідки!

Натаніель хутенько приховав посмішку:

— Так, пане Теллоу... Мовчи, рабе!

— О-о, проба-ачте, будь ла-аска!

Джесіка Вайтвел підняла руку:

— Попри свою зухвалість, цей демон каже правду. Очі ґолема існують і нині. Я сама бачила таке око, два роки тому.

Джуліус Теллоу підняв брови:

— Та невже, мадам? Де ж саме?

— В колекції особи, пам’ятати про яку в нас усіх є причини. В колекції Саймона Лавлейса.

Натаніель здригнувся, йому по шкірі пробіг мороз. Це ім’я досі бентежило хлопця. Однак Теллоу лише стенув плечима:

— Лавлейс давно помер...

— Так, я знаю.

Панна Вайтвел стурбовано спохмурніла. Вмостившись у кріслі глибше, вона повернулася в бік іншого пентакля, схожого на той, де сиділа пантера. В кімнаті було кілька пентаклів, кожен з яких трішки відрізнявся від решти. Чарівниця ляснула пальцями, і в пентаклі відразу з’явився джин — тепер уже в повній ведмежій подобі.

— Шубіте, — наказала панна Вайтвел, — вирушай до скарбниці артефактів під будівлею Служби безпеки. Знайди там колекцію Лавлейса і продивись її повністю. В колекції, між іншим, повинне бути глиняне різьблене око. Негайно принеси його мені.

Ведмідь присів навпочіпки, підскочив і пропав.

Джуліус Теллоу єхидно посміхнувся Натаніелеві:

— Ось який слуга потрібен вам, Мендрейку! Не викручується, не балакає зайвого. Виконує накази без жодних запитань. А цю язикату гадюку я б на вашому місці відразу прогнав.

Пантера крутнула хвостом:

— У всякого свій клопіт, друже! Так, я занадто язикатий. А ти — кульбабка в піджаку.

— Зрадник Лавлейс мав дуже цікаву колекцію, — міркувала панна Вайтвел, не звертаючи уваги на обурені зойки Теллоу. — Око ґолема — лише одна з прикметних речей, які ми звідти вилучили. Цікаво буде оглянути її зараз...

Хруснули кошлаті суглоби — і в центрі пентакля знову мовчки з’явився ведмідь. У його лапах не було нічого, крім сумирно зібганого кашкета.

— Еге ж, саме такий слуга тобі й потрібен, — зауважила пантера. — Мовчазний, слухняний і геть-чисто недолугий. Він забув, напевно, навіть своє завдання.

Панна Вайтвел сердито труснула головою:

— Шубіте, ти бачив Лавлейсову колекцію?

— Бачив, мадам.

—А чи було там глиняне око?

— Ні, мадам.

— А серед предметів в інвентарному списку?

— Так, мадам. Номер тридцять чотири: «Глиняне око, дев’ять сантиметрів завдовжки, прикрашене кабалістичними знаками. Призначення: око стеження за ґолемом. Походження: Прага».

— Можеш іти, — панна Вайтвел обернулася до інших чарівників. — Отже, око справді було там. А тепер зникло.

Натаніелеві щоки спалахнули:

— Це не простий збіг, мадам! Хтось викрав око й скористався ним.

— Хіба в Лавлейсовій колекції був пергамент із заклят-тям? — рішуче заперечив Теллоу. — Звичайно ж, ні! Звідки йому там узятися?

— Оце нам і треба з’ясувати, — відповіла Джесіка Вайтвел, потерши свої тонкі білі руки. — Ситуація змінилася, панове. Після нічної катастрофи Дюваль вимагатиме від прем’єр-міністра розширити його повноваження — за рахунок моїх. Я мушу негайно вирушати до Ричмонда, щоб бути готовою виступити проти нього. Авам, Теллоу, я тим часом доручаю продовжувати патрулювання. Поза сумнівом, ґолем — якщо це справді ґолем — з’явиться знову. Тепер я довіряю це тільки вам.

Пан Теллоу самовдоволено кивнув. Натаніель кахикнув:

— Тобто ви... ви не хочете, щоб я далі брав у цьому участь, мадам?

— Ні, Джоне. Ви й так стоїте на краю провалля. Я поклала на вас велику відповідальність — і що ж? Національна галерея і Британський музей розгромлені! Та водночас, завдяки вашому демонові, ми маємо уявлення про природу нашого ворога. Тепер нам треба з’ясувати, хто ним керує. Іноземна розвідка? Місцевий зрадник? Викрадення ока ґолема наводить на думку, що хтось зумів відтворити закляття, яке пробуджує чудовисько. З цього, мабуть, вам і слід розпочати. Відшукайте втрачене закляття, й до того ж якнайскоріше.

— Гаразд, мадам. Слухаю вас.

Натаніелеві очі затьмарив сумнів. Хлопець і гадки не мав, як виконати це завдання, з якого боку взагалі підійти до нього.

— Ми завдамо ґолемові удару через його хазяїна, — провадила панна Вайтвел. — Розшукавши джерело відомостей, ми знатимемо ворога в обличчя. І тоді будемо готові до рішучих дій, — голос наставниці був хрипким.

— Так, мадам.

— А цей ваш джин, здається, може стати нам у пригоді... — чарівниця пильно поглянула на пантеру, що обернулася до них спиною, заклопотано вмиваючись і старанно пускаючи повз вуха всю їхню розмову.

Натаніель трохи скривився:

— Сподіваюсь, ви не проти...

— Він вижив у боротьбі з ґолемом, а це більше, ніж досі вдавалося будь-кому. Візьміть його з собою.

Натаніель із хвилину помовчав.

— Пробачте, мадам... Я не дуже зрозумів вас. Куди ви мене посилаєте?

Джесіка Вайтвел підвелася, збираючись іти:

— А ви як гадаєте? На історичну батьківщину всіх ґолемів. До єдиного місця, де могли зберегтися перекази про них. Я хочу, щоб ви поїхали до Праги.

18

Кіті нечасто звертала увагу на щось, крім справ своєї організації. Та наступного дня після того, як злива нарешті вщухла, дівчина вирішила поїхати в гості до батьків.

Цього вечора, на терміновій нараді, Спротив мав дізнатися про найбільшу справу, до якої вони будь-коли вдавалися, щодо якої плекали такі великі надії. Подробиць іще ніхто не знав, та в крамничці вже панував настрій майже болісного передчуття. Кіті ходила сама не своя від переживань і невідомості. Їй не сиділося на місці. Тому вона пішла з роботи якнайраніше, купила в квіткаря невеличкий букетик і втислася до переповненого автобуса, що прямував до Белгема.

їхня вуличка була так само тиха, як і завжди, а будиночок — так само ошатний і чистенький. Кіті гучно постукала, водночас намацуючи в торбинці ключі й ледве тримаючи букетик між плечем і підборіддям. Ключів вона так і не встигла відшукати: за склом майнула тінь, і мати відчинила двері, боязкувато визирнувши надвір. Її очі радо спалахнули.

— Кетлін! Як чудово! Заходь, люба донечко!

— Привіт, матусю. Це тобі.

Привітання змінилися незграбними цілунками та обіймами, що чергувалися, упереміш з розгляданням квітів. Кіті тим часом намагалася протиснутись до передпокою, та це ніяк їй не вдавалось. Нарешті двері якось зачинили, й Кіті пройшла до знайомої кухні, де на плиті кипіла картопля, а батько сидів біля стола і глянцював черевики. Він підхопився — зі щіткою й черевиком у руках, — підставив доньці щоку для цілунку й показав на вільний стілець.

— У нас сьогодні м’ясо з картоплею! — оголосила мати. — За п’ять хвилин буде обід.

— Смакота! Привіт, татусю.

— Ну.. — батько трохи поміркував, тоді поклав щітку на стіл, поставив поряд черевика й широко всміхнувся до Кіті. — Як тобі живеться серед пензлів та фарб?

— Непогано. Нуднувато, та я вже потроху звикла.

— А пан Пенніфізер?

— Старий уже. Нездужає, ледве ходить.

— Отакої! А ваша торгівля? Чарівники до вас заходять? Вони ж багато малюють!

— Чарівники? Не дуже.

— Отут би тобі й працювати, доню! Тут грошей кури не клюють!

— Еге ж, татусю. Ми зараз саме чарівниками й займаємось. А як твоя робота?

— Нівроку, доню. До Великодня добре поторгував.

— Так відтоді ж кілька місяців минуло, татусю!

— Еге ж, потихеньку перебиваюся. Може, наллєш нам чаю, Іріс?

— Тільки по обіді! — мати похапцем ставила на стіл ще одну тарілку для Кіті, ніби донька була бозна-якою поважною гостею. — До речі, Кіті! Може, повернешся жити до нас? Недалеко від твоєї роботи, та й дешевше обійдеться!

— За помешкання з мене беруть небагато, матусю.

—А харчі? Ти на них, мабуть, купу грошей викидаєш, а ми б готували й на тебе! Це ж такі витрати!

— Умгу.. — Кіті взяла виделку й постукала нею по столу. — Як там пані Гірнек? — запитала вона. — А Якуб? Ти давно його бачила востаннє?

Мати натягла великі кухонні рукавиці й полізла до печі. Звідти пашіло розжареним повітрям, що міцно пахтіло м’ясом з приправою. Голос матері дивно відлунював у печі.

— В Ярміли ніби все гаразд, — відповіла вона. — Якуб працює на свого батька — ти ж знаєш. Я його не бачила. Він до гостей не виходить. Альфреде, подай-но мені підставочку, ця каструля така гаряча!.. Отак. І злий картоплю... Ти б завітала до Якуба, любонько. Він, бідолаха, так зрадіє тобі. Шкода, що ти так рідко заходиш до нього.

Кіті насупилася:

— Раніше ти говорила по-іншому, матусю...

— То ж було давно. Teпep ти стала спокійніша. До речі, бабуся померла, Ярміла казала мені...

— Невже? Коли?

— Десь минулого місяця. І не дивись так на мене — якби ти заходила частіше, то й новини б дізнавалася вчасно. Бери, накладай собі, Альфреде! А то прохолоне!

Картопля надто розварилася, зате м’ясо вийшло дуже смачне. Кіті жадібно їла і, на радість матері, поклала собі ще, перш ніж батьки впоралися з першою порцією. Далі мати заходилася розповідати про людей, яких Кіті чи не пам’ятала, чи взагалі ніколи не зустрічала, а донька тим часом сиділа мовчки, намацуючи в кишені штанів маленький, гладенький і важкий предмет, і думала про своє.

***

доведеться продавати будинок; 3) тільки такій самовпевненій нахабі, як вона, могло спасти на думку позиватися з чарівником; 4) про це їй торочили всі; 4а) про це їй торочили вони; 5) не треба було цього робити; 6) а вона, дурепа, не послухалась; 7) що ж їм тепер робити?!

Розмова завершилася так, як і слід було чекати: мати плакала, батько лаявся, а Кіті помчала до своєї кімнати й грюкнула дверима. Тільки там, сидячи на ліжку й вирячившись гарячими від невилитих сліз очима на протилежну стінку, вона пригадала старого пана Пенніфізера і його химерну пропозицію допомогти. Поки тривала її суперечка з батьками, ця пропозиція геть вилетіла з її голови — й тепер, за думками, повними смутку та відчаю, здавалася цілком неймовірною. Отож Кіті вирішила якнайшвидше забути про неї.

Через кілька годин мати принесла їй чашку чаю — на знак примирення — й виявила, що двері міцно замкнено зсередини ніжкою стільця. Двері були тонкі, й донька чудово почула її голос:

— Я забула дещо сказати тобі, Кетлін. Твого приятеля Якуба виписали з лікарні. Його привезли додому цього ранку.

— Невже? Чому ж ти не сказала відразу?

За дверима загримотів стілець. У щілині з’явилося розчер-воніле обличчя під гривою розпатланого волосся.

— Я повинна піти до нього!

— Думаю, що це не вийде. Лікарі кажуть...

Та Кіті вже мчала сходами вниз.

Коли вона увійшла, Якуб кволо усміхнувся:

— Кіті! Хутко ж ти...

Дівча, тремтячи, підійшло до ліжка й торкнуло його за руку:

— Як... як ти дізнався, що це я?

— А хто ж іще тупотить сходами, наче скажений слон? Тільки ти. У тебе все гаразд?

Кіті глянула на свої чисті рожеві долоні:

—Так, усе гаразд.

— Еге ж, я чув... — він спробував ще раз усміхнутись, та це йому не дуже вдалося. — Тобі пощастило... Я радий.

—Дякую. Як ти почуваєшся?

— Змореним. Хворим. Наче шкварка. Якщо ворухнешся, шкіра болить. І чухається. Та мені казали, що все це загоїться. І очам теж буде краще.

Кіті полегшало на душі:

— Ой, як чудово! А коли?..

— Коли-небудь. Я не знаю... — він зненацька став втомленим і роздратованим. — Забудьмо про це! Розкажи краще про себе. Я чув, що ти була в суді...

Кіті розповіла йому про все, крім зустрічі з паном Пенніфізером. Якуб сидів у ліжку випроставшись, і його смалене обличчя супилося. Коли вона закінчила, хлопець зітхнув:

— Яка ж ти все-таки дурепа, Кіті!

— Ну, дякую!..

Вона взяла з вазочки кілька виноградин і запхала їх собі до рота.

— Казала ж тобі моя матуся! Пам’ятаєш...

— Еге ж! І твоя, й моя! Вони такі розумні, а я така дурепа! — Кіті виплюнула кісточки в долоню й викинула їх у відро, що стояло біля ліжка.

— Повір мені, я дуже вдячний тобі за те, що ти намагалася зробити. І мені шкода, що тепер ти страждаєш через мене.

—Дурниці! Знайдемо ми ці гроші...

— Всі знають, що в суді справедливості не доб’єшся. Там важить не те, що ти зробив, а хто ти такий і з ким водишся.

— Гаразд! Годі вже про це!

Кіті була не в тому настрої, щоб вислуховувати повчання.

— Годі, то й годі, — Якуб усміхнувся трохи ширше, ніж дотепер. — Я навіть крізь пов’язки бачу, як ти спохмурніла!

Вони посиділи мовчки. Нарешті Якуб мовив:

— Тільки не думай, що Теллоу це так просто минеться.

Він почухав щоку.

— Припини чухатися!.. Що ти маєш на увазі?

— Не можу терпіти!.. Я маю на увазі, що справедливості можна добитись не тільки в суді.

— А як іще?

— Ой! Усе даремно: доведеться сісти на руки. Посунься ближче, щоб ніхто не підслухав... Отак. Теллоу — чарівник і думає, що все йому минеться. Він про мене швидко забуде — а може, вже забув. І не має жодної гадки про те, що я пов’язаний з Гірнеками.

— З фірмою твого тата?

— А з чиєю ж іще? Звичайно, з татовою! Теллоу це дорого коштуватиме. Він, як і інші чарівники, віддає нам оправляти свої магічні книжки. Мені про це розповів Карел — він перевірив за нашими рахунками. Теллоу надсилає нам замовлення раз на два роки. Йому до вподоби крокодилова шкіра бурякового кольору — до інших його злочинів ми можемо додати ще й несмак... Поки що ми маємо час зачекати. Рано чи пізно він надішле до нашої палітурні книжку.. Ой, не можу! Мушу хоч трохи почухатися!

— Не треба, Якубе! Краще з’їж виноградинку!

— Це не допоможе. Я прокидаюсь ночами й чухаюсь. Мама бинтує мені руки, щоб я не чухався... Ой, я зараз помру! Скажи мамі, нехай принесе мазь!

— Краще я піду..

— Зачекай-но! Про що це я? Так-так: наступного разу ми не тільки оправимо Теллоу книжку, а й змінимо дещо іще.

Кіті зморщила лоба:

— Що саме? Закляття?

Якуб понуро всміхнувся:

— Можна поміняти місцями сторінки, виправити слово чи кому, змінити схему.. Головне — знати, що ти робиш. Насправді це цілком можливо — дехто з татових знайомих чудово на цьому розуміється. Ми переробимо кілька найважливіших заклять, а тоді... побачимо.

— А він не помітить?

— Ні, він просто вимовить закляття, накреслить пентакль, чи що там треба, й тоді... Хтозна? З чарівниками, які неправильно читають закляття, трапляються прикрі речі. Татo завжди каже: магія — наука точна, — Якуб упав на подушки. — Нехай минуть літа, перш ніж Теллоу потрапить до пастки, — що з того? Мені будь-що нема куди поспішати. Я буду такою потворою принаймні ще років з п’ять... Можна й зачекати, — він зненацька відвернувся. — Гаразд, поклич маму. І не кажи їй того, що чула від мене.

***

Кіті знайшла пані Гірнек на кухні, де та розтирала в ступці химерне місиво — біле й масне, перемішане з темно-зеленими духмяними травами. Коли Кіті переказала їй Якубове прохання, вона втомлено кивнула.

— Ледве встигла приготувати, — мовила вона, хутко накривши ступку й беручи з полиці чисту пов’язку. — Я тебе не проводжатиму, гаразд? — і побігла з кімнати.

Кіті попленталася до передпокою, та щойно зробила два кроки, як її зупинив тихенький короткий свист. Дівча озирнулося: стара Якубова бабуся сиділа на звичному місці, в кріслі біля грубки, й на її кощавих колінах стояла велика миска з гороховим струччям. Блискучі чорні очиці старої пильно зирили на Кіті, численні зморшки на обличчі ворушилися — бабуся всміхалась. Кіті непевно всміхнулась у відповідь. Стара підняла висохлу руку й двічі зігнула вузлуватого пальця, манячи дівча до себе. В Кіті тьохнуло серце. Вона підійшла до бабусі. Скільки разів вона бувала в цім домі, та їй досі не випадало перекинутися зі старою жодним словом — навіть не чути було, щоб та коли-небудь розмовляла. Кіті огорнув дурний, незрозумілий страх. Що їй казати — вона ж не говорить по-чеськи? Чого від неї хоче ця відьма? Кіті раптом відчула себе наче в казці, де дівчинка заблукала й потрапила на кухню до людожерки. Вона...

— Ось, тримай, — сказала Якубова бабуся з чіткою, твердою лондонською вимовою. — Це тобі. — І, не відводячи очей від обличчя Кіті, заходилася порпатись у складках своєї широкої спідниці. — Бережи її... Куди ж вона, клята, пропала? Ага, ось! Тримай!

Вона простягла Кіті міцно стиснутий кулак. Дівчинка підставила долоню й спершу відчула, що туди лягло щось важке й холодне, а тоді вже побачила, що то таке. То була металева підвіска, схожа на краплинку. З гострого її кінця видніла маленька петелька для ланцюжка. Кіті не знала, що й сказати.

— Дякую, — мовила нарешті вона. — Така гарна річ...

— Угму, — відповіла Якубова бабуся. — Срібна. Так буде певніше, дівчатко моє.

— Але ж вона... мабуть, дуже цінна... Я навіть не знаю, чи можу..

— Бери й носи її, — кощаві руки стиснули Кіті долоню, стуливши її в кулак. — Хтозна... Гаразд, іди собі, бо мені треба вилущити ще сотню стручків. А може, й сто два — по одному за кожен рік, еге? Отож. Не заважай мені. Йди собі!

***

Наступні кілька днів Кіті з батьками міркували, що ж їм робити, та результат цих роздумів щоразу був однаковий: навіть якщо зібрати всі родинні заощадження, на сплату штрафу не вистачить кількох сотень фунтів. Будь-що доведеться продавати будинок, а далі—хтозна, що буде...

Залишалась єдина надія — на пана Пенніфізера.

«Якщо схочете — зателефонуйте. Десь за тиждень». Кіті не розповідала про нього ні батькам, ні будь-кому іншому, та ці слова добре закарбувалися в її пам’яті. Він обіцяв їй допомогти, й вона, власне, не заперечувала. От тільки з якої причини? Навряд чи просто з доброго серця...

Та якщо вона нічого не вдіє, її батьки перетворяться на безхатьків!

У телефонній книжці прізвище Т. Е. Пенніфізера справді знайшлося: то був «постачальник товарів для митців», що мешкав у Саутворку, з тим самим телефонним номером, що на візитній картці. Отож цей пан Пенніфізер, здається, існував насправді.

Але чого йому треба? Частина душі Кіті благала її не зв’язуватися з ним; інша частина наполягала, що їй однаково нема чого втрачати. Якщо не сплатити штраф найближчим часом, її заарештують і запроторять до в’язниці, а пропозиція пана Пенніфізера — єдина соломинка, за яку вона може вхопитися.

Отож Кіті врешті наважилася.

За два квартали від її будинку стояла телефонна будка. Одного ранку Кіті втиснулася в її тісний, задушливий простір і набрала номер.

Їй відповів сухий, хрипкий голос:

— «Товари для митців». Слухаю вас.

— Пане Пенніфізере?

— О, панно Джонс! Я дуже радий. Я боявся, що ви так і не зателефонуєте.

— Еге ж... Бачте, я... мене зацікавила ваша пропозиція, але перш ніж погодитись, я хочу дізнатися, чого вам треба від мене...

—Авжеж, авжеж. Я все поясню вам. Чи могли б ми зустрітися?

—Ні. Поясніть зараз, по телефону.

— Це надто необачно.

—Для мене це обачніше. Я не хочу ризикувати. Я не знаю, хто ви такий...

— Авжеж. Зараз я дещо запропоную вам. Відмовитесь — так і буде. На цьому наше знайомство завершиться. Погодитесь — вирушимо далі. Моя пропозиція: можемо зустрітися в «Кав’ярні друїдів» біля Сімох Циферблатів. Знаєте її? Популярне місце, там завжди людно. Там ви зможете поговорити зі мною в цілковитій безпеці. Якщо вас досі беруть сумніви, я запропоную ще один варіант. Покладіть мою візитну картку до конверта разом з відомостями про те, де призначено зустріч. Залиште цей конверт у своїй кімнаті, чи надішліть його собі поштою. Як хочете. Якщо з вами щось трапиться, поліція розшукає мене. Можливо, це заспокоїть вас. І ще одне. Хоч як закінчиться наша розмова, я все одно дам вам грошей. Надвечір ваш борг буде сплачено.

Ця довга промова, здається, неабияк стомила пана Пенні-фізера. Поки він тяжко відсапувався, Кіті міркувала про його пропозицію. Довго міркувати їй, однак, не довелося. Пропозиція була надто спокуслива, щоб відмовлятись.

— Гаразд, — відповіла вона. — Я згодна. В «Кав’ярні друїдів» — о котрій годині?

***

Кіті ретельно підготувалася: написала батькам записку й поклала її до конверта разом з візитною карткою. Конверт вона залишила на ліжку, притуливши його до подушки. До сьомої години вечора батьки не повернуться. Зустріч було призначено на третю. Якщо все вийде добре, вона встигне повернутися додому й сховати записку перш, ніж її знайдуть.

Кіті вийшла з метро на Лестер-Сквер і подалася в бік Сімох Циферблатів. Повз неї промайнули кілька чарівників у лімузинах із шоферами за кермом; інші люди прямували залюдненими тротуарами й берегли кишені від злодюжок. Отож посувалася Кіті повільніше, ніж їй хотілося.

Щоб заощадити час, вона звернула до провулка, який огинав крамницю маскарадних костюмів, тягся вглиб кварталу й виходив на іншу вулицю біля самісінької площі Сімох Циферблатів. Провулок був вогкий і вузький, та натомість тут не було ні вуличних музик, ні туристів, тож для Кіті він видавався справжнім шосе. Вона майнула в провулок і хутко рушила ним, позираючи на годинник. За десять хвилин третя. Вона встигне вчасно...

Аж тут посередині провулку Кіті відчула страх. Із підвіконня, на рівні її обличчя, з відьомським криком зіскочив смугастий кіт і чкурнув крізь ґрати в протилежному мурі. З-за ґрат долинув брязкіт розбитих пляшок. І тиша.

Кіті глибоко зітхнула й вирушила далі.

За мить вона почула ззаду тихі, скрадливі кроки.

їй аж волосся стало дибки. Вона пішла хутчіше. Головне — зберігати спокій; мабуть, хтось іще надумав скоротити собі дорогу. Будь-що, кінець провулку вже близько. Кіті вже бачила перехожих на великій вулиці.

Кроки за спиною почастішали — напевно, хтось наздоганяв її. Серце Кіті тьохнуло, й вона побігла підтюпцем.

Аж тут із темних дверей виступив хтось у чорному. Його обличчя затуляла суцільна маска з вузькими щілинами для очей.

Кіті зойкнула й зупинилася.

Ззаду до неї навшпиньки підкрадалися ще дві постаті в масках.

Вона вже хотіла скрикнути, та не встигла. Один з незнайомців махнув рукою — і з неї вилетіла маленька темна кулька. Кулька вдарилася об бруківку біля ніг Кіті й зникла. А на тім місці, де вона зникла, закурився густий чорний дим.

Дівча так перелякалося, що не могло поворухнутися. Воно стояло й дивилося, як дим набуває обрисів маленької істоти з чорними крильцями, довгими тоненькими ріжками й величезними червоними очима. Істота кілька разів перекинулася в повітрі, ніби не розуміючи, що їй робити.

Той, що кинув кульку, показав на Кіті й вигукнув закляття.

Істота припинила перекидатись і злісно вишкірилась.

Опустивши ріжки, вона шалено затріпотіла крилами і з пронизливим переможним криком пурхнула просто Кіті в обличчя.

19

За мить тварюка впритул наблизилася до Кіті. Тоненькі ріжки блищали, зубаста паща була широко роззявлена. Металево-чорні крильця хльоскали дівчину по обличчю, чіпкі рученята тяглися до очей. Кіті відчула, як гарячий подих пече їй шкіру; вуха позакладало від пронизливого вереску. Кіті скрикнула й почала шалено відбиватися кулаками...

Тварюка з гучним тріскотом лопнула і розлетілася дощем холодних чорних бризок, залишивши по собі тяжкий гіркий запах.

Кіті притулилася до найближчої стіни, тяжко дихаючи й шалено озираючись на всі боки. Сумніву не було — тварюка зникла, й три постаті в масках пропали так само. Провулок був порожній — довкола ані душі.

Кіті кинулася навтьоки. Вона вилетіла на залюднену вулицю й помчала далі, пробираючись крізь натовп угору схилом, що вів до Сімох Циферблатів.

Сім вулиць сходилися сюди, до круглої брукованої площі, оточеної зусібіч ветхими середньовічними будівлями з чорними дерев’яними балками й кольоровим тиньком. Посередині площі стояла кінна статуя якогось воєначальника, під якою сидів і грівся на сонечку люд. Навпроти вершника стояла інша статуя — Ґледстон у подобі Законодавця. Він був у довгій мантії й тримав в одній руці сувій, а другу простер уперед, ніби звертаючись до багатолюдного натовпу. Хтось — чи сп’яну, чи з уродженої схильності до анархізму — надяг йому на голову яскраво-червоний дорожній конус, що перетворило Законодавця на кумедного казкового чаклуна. Поліція ще не помітила цього неподобства.

Прямісінько за Ґледстоновою спиною містилася «Кав’ярня друїдів» — улюблене місце для молоді, якій хотілося випити кави. Стіни першого поверху було знесено: замість них поставили кам’яні стовпи, обвиті виноградними лозами. Ряди столиків, застелених білими скатертинами, огинали стовпи і, на французький кшталт, вилізали на бруківку. Всі столики до одного були зайняті; між ними метушилися офіціанти в синіх лівреях.

Кіті зупинилася біля статуї вершника, щоб перепочити. Вона оглянула столики. Третя година... Де ж він? Ось! У затінку стовпа вона ледве помітила блискучу лисину з півмісяцем сивого волосся.

Коли Кіті підійшла до пана Пенніфізера, він саме сьорбав каву з молоком. Його ціпок лежав упоперек столика. Побачивши Кіті, він розцвів усмішкою й показав їй на стілець.

— Панно Джонс! Як ви вчасно прийшли! Сідайте, будь ласка. Чого ви хочете? Кави? Чаю? Булочку з корицею? Булочки тут просто чудові!

Кіті розгублено пригладила волосся:

— Чаю... І шоколаду. Мені потрібен шоколад.

Пан Пенніфізер ляснув пальцями. З’явився офіціант.

— Чайничок чаю і один еклер. Великий еклер. А що з вами трапилося, панно Джонс? Ви ніби трохи захекані. Ви бігли? Чи я помиляюся?

Його очі весело блиснули, а усмішка розцвіла ще дужче. Кіті сердито посунулася вперед.

— Тут немає нічого смішного! — просичала вона, позирнувши на сусідні столики. — На мене щойно напали! До речі, саме тоді, коли я поспішала до вас!—промовисто додала вона.

Однак веселого настрою в пана Пенніфізера нітрохи не поменшало.

—Та невже? Справді? Це серйозна річ! Ви повинні розповісти мені... О, нарешті! Ось і ваш чай. Так швидко! А який чудовий еклер! Попоїжте трохи, а тоді розкажіть мені все.

— У провулку на мене напали троє. Вони щось кинули — мабуть, якусь посудину, — і з’явився демон. Він накинувся на мене й хотів мене вбити, а я... Пане Пенніфізере, ви сприймаєте це всерйоз, чи мені краще просто піти?

Усмішка старого почала вже дратувати Кіті. Проте по останніх її словах він споважнів.

— Пробачте, панно Джонс. Це справді серйозна річ. Хай там як, але ви зуміли врятуватись. Як це вдалося вам?

— Не знаю. Я відбивалася... била руками цю тварюку, коли вона хотіла вчепитись мені в обличчя, — але більш нічого не робила. Вона просто лопнула, наче повітряна кулька. І оті троє теж пропали.

Кіті ковтнула чаю. Пан Пенніфізер мовчки, спокійно оглядав її. Обличчя його залишалося поважним, та очі аж променіли задоволенням.

— Це все отой чарівник, Теллоу! — провадила Кіті. — Я знаю, що це він! Хоче помститись мені за те, що я казала на суді. Цей демон пропав, але він пришле наступного. Я не знаю, що мені...

— З'їжте хоч шматочок еклера, — наполягав пан Пенніфізер. — Це перше, що вам варто зробити. А потім, коли ви заспокоїтесь, я дещо скажу вам.

Кіті за чотири ковтки впоралася з еклером, запила його як слід чаєм — і трохи заспокоїлася. А тоді озирнулася. З її місця було добре видно більшу частину відвідувачів кав’ярні. Тут сиділи туристи, заглиблені в свої яскраві мали й путівники: молодь, радше за все — студенти, та ще кілька родин на відпочинку. Здавалося, що новий напад тут їй не загрожував.

— Гаразд, пане Пенніфізере, — мовила вона. — Кажіть.

— Добре, — старий акуратно витер рота серветкою. — До цієї... е-е... пригоди я ще повернуся, та спочатку хочу сказати вам дещо інше. Вам, напевно, цікаво, чому я так перейнявся вашим клопотом. Насправді мене займає не так ваш клопіт, як ви самі... До речі, ось ваші шістсот фунтів, — він з усмішкою ляснув себе по нагрудній кишені. — Ви одержите їх наприкінці нашої розмови. Отже, я був тоді в залі суду й чув вашу розповідь про Чорну Молотарку. Ніхто, крім мене, вам не повірив: судця — з гордощів, публіка — з неуцтва. А я нашорошив вуха. «Навіщо їй брехати? — подумав я. — Ні до чого. Виходить, що це правда».

— Так, це правда, — наголосила Кіті.

— Але ж ніхто з тих, що стикалися з Чорною Молотаркою — навіть краєчком! — не залишався неушкодженим. Це також мені відомо.

— Звідки? — сердито запитала Кіті. — Хіба ви чарівник?

Старий скривився:

— Будь ласка, ображайте мене як завгодно: кажіть, що я лиса потвора, старий бовдур, просмерділий кислою капустою, — тільки не звіть мене чарівником! Це ранить мене просто в серце. Звісно ж, я не чарівник! Не тільки чарівники мають знання, панно Джонс. Ми теж уміємо читати, хоч і не загрузли в лукавстві, як вони. Ось ви, наприклад, читаєте книжки?

Кіті стенула плечима:

— Звичайно. У школі.

— Ні, ні, це не те, що варто читати. Всі шкільні книжки написані чарівниками — їм не можна вірити. Одначе я не те хотів сказати... Повірте мені: Чорна Молотарка залишає свій слід на всьому, чого торкається. А на вас вона не зоставила жодної плями. Це парадокс!

Кіті згадала Якубове обличчя, спотворене смугами, й відчула напад сорому:

— З цим я нічого вдіяти не можy..

— А той демон, який щойно напав на вас? Розкажіть про нього!

— Чорні крильця. Велика червона паща. Два тоненькі прямі ріжки...

— Товсте волохате черево? Без хвоста?

— Саме так.

Старий кивнув:

— Це мулер. Дрібний слабкий демон. Але ви будь-що мали знепритомніти від його смороду.

Кіті зморщила ніс:

— Еге ж, він смердів. Але не так!..

— До того ж мулери зазвичай не вибухають. Вони чіпляються за волосся й висять так, поки хазяїн не накаже їм відчепитись.

— А цей просто лопнув!

— Люба панно Джонс! Пробачте мені мою радість. Мене тішить саме те, що ви зараз кажете. Це означає, що у вас особливий талант: уроджена стійкість до магії!

Він зручніше вмостився на стільці, покликав офіціанта й замовив ще чаю з тістечками, не звертаючи жодної уваги на приголомшене обличчя Кіті. Чекаючи замовлення, він сидів і усміхався їй через стіл, раз по раз хихочучи. Кіті тим часом силкувалася зберігати чемність. Адже гроші досі лежали в кишені старого...

— Пане Пенніфізере, — нарешті сказала вона. — Пробачте, але я щось не дуже розумію вас.

— Чого ж тут не розуміти? Дрібна магія — щодо дужчої ми поки не певні — на вас не діє. Тобто майже не діє.

Кіті хитнула головою:

— Бридня. Я ж знепритомніла від Чорної Молотарки!

— Я сказав тільки «майже». І на мене — так само. Мені, щоправда, довелося пережити напад трьох фоліотів водночас, а це досить-таки небуденна річ...

Для Кіті це нічогісінько не значило. Вона спантеличено поглянула на старого. Пан Пенніфізер нетерпляче махнув рукою:

— Я хочу сказати, що ми з вами — і дехто ще, бо ми не одні такі, — здатні протистояти деяким закляттям чарівників! Так, ми не чарівники, але ми не безпорадні перед ними, на відміну від більшості «простолюду» (це слово він промовив з виразною огидою) цієї бідолашної, Богом забутої країни!

Дівчаті йшла обертом голова. Кіті ніяк не могла повірити старому.

— Все це бридня, — повторила вона. — Я ніколи не чула про таку «стійкість». І мені хочеться тільки одного: не потрапити до в’язниці.

— Он як? — пан Пенніфізер недбало засунув руку до кишені. — Тоді ось вам гроші, і забирайтеся геть. Чудово! Тільки мені здається, що вам насправді хочеться більшого. Я бачу це з вашого обличчя. Вам хочеться іншого! Помотатися за вашого приятеля Якуба. Змінити устрій нашого життя. Жити в країні, де не розкошуватимуть такі, як Джуліус Теллоу! Не всі країни подібні до нашої, подекуди чарівників немає зовсім! Жодного! Подумайте про це наступного разу, коли підете до лікарні відвідати приятеля. Кажу вам, — уже тихше провадив він, — ви здатні багато що змінити. Якщо послухаєте мене...

Кіті розглядала гущу на дні свої чашки й пригадувала спотворене Якубове обличчя. Вона зітхнула:

— Я не знаю...

— Будьте впевнені в одному: я допоможу вам помотатися.

Вона подивилася на пана Пенніфізера. Той усміхався їй, та його очі блищали тим самим злим вогником, який Кіті бачила в них, коли старого штовхнули на набережній.

— Чарівники скривдили вас, — промовив він стримано. — Разом ми зможемо занести над ними меч відплати. Але тільки тоді, коли ви спершу допоможете мені. Ви — мені, а я — вам. У нас вийде чесна оборудка.

На мить перед Кіті знову постало усміхнене обличчя Теллоу в залі суду — самовпевнене, переконане в підтримці друзів... Дівча аж здригнулося від огиди.

— Спочатку скажіть, чим я можу допомогти вам.

Якийсь відвідувач за два столики від них гучно кахикнув, і на душу Кіті ніби впала важка завіса. Вона зрозуміла, яка небезпека підстерігає її. Вона сидить серед чужого люду — й відверто розмовляє про державну зраду!

— Ми збожеволіли! — люто прошепотіла вона. — Нас може підслухати хто завгодно! Покличуть нічну поліцію — й нас заберуть!

Почувши це, старий знову захихотів:

— Ніхто нас не підслухає. Не бійтеся, панно Джонс. Я все передбачив.

Проте Кіті його не чула. Її увагу привернула білява дівчина, що сиділа біля столика за лівим плечем пана Пенніфізера. Вона давно спорожнила свою склянку і тепер захоплено сиділа за книжкою, скромно потупивши очі й торсаючи пальцями ріжок сторінки. Кіті зненацька запідозрила, що все це — просто гра. Вона пригадувала, як білявка сідала за столик. Увесь цей час вона просиділа в тій самій позі, й Кіті не пам’ятала, щоб ця дівчина — її було чудово видно — хоч раз перегорнула сторінку.

Наступної миті підозра перетворилася на впевненість. Ніби відчувши погляд Кіті, білявка підняла голову, позирнула їй в очі, ласкаво всміхнулась і знову занурилась у читання. Не було жодного сумніву: вона чула все!

— З вами все гаразд? — долинув звідкілясь із-за меж її страху голос пана Пенніфізера.

Кіті ледь не відібрало мову.

— У вас за спиною... — зашепотіла вона. — Дівчина... шпигунка, донощиця! Вона чула все!

Пан Пенніфізер навіть не озирнувся:

— Білявка? Читає книжку в жовтій паперовій обгортці? То, напевно, Ґледіс. Не бійтеся, вона — одна з нас.

— Одна з нас?..

Дівчина знову поглянула на Кіті й щиро підморгнула їй.

— Ліворуч від неї — Енн. Праворуч від мене — під оцим стовпом — Ева. Ліворуч від мене — Фредерик, а у вас за спиною — Ніколас і Тімоті. Стенлі з Мартіном не вистачило столика, вони сидять у пивничці навпроти.

Кіті знову запаморочилось у голові. З-за правого плеча пана Пенніфізера їй усміхалася чорнява жінка середнього віку. Праворуч від Кіті підняв голову від потріпаного «Мотоцикліста» рябий похмурий юнак. Жінки, що сиділа за стовпом, не було видно — Кіті розгледіла тільки чорний жакет, що висів на стільці. Ризикуючи скрутити собі в’язи, дівча озирнулось і помітило за сусідніми столиками ще два молодечі серйозні обличчя.

— Отже, як бачите, хвилюватись не варто, — провадив пан Пенніфізер. — Ви серед друзів. Ніхто, крім них, нас не чує, а демонів поблизу немає — нам про це відомо.

— Звідки?

— Для запитань час настане трохи згодом. А зараз я мушу попросити у вас пробачення. Боюся, що з Фридериком, Мартіном і Тімоті ви вже зустрічалися...

Кіті вкотре відчула, що нічого не розуміє. Схоже, що це стало її звичкою...

— Отам, у провулку, — пояснив пан Пенніфізер.

— У провулку? Зачекайте-но!..

— Це вони напустили на вас мулера... Стривайте! Не тікайте! Мені шкода, що ми так перелякали вас, але ж нам — самі розумієте — слід було переконатися! Переконатися, що ви так само стійкі, як ми. Склянка з мулером була в нас напохваті, а все інше — річ дуже проста...

Кіті нарешті заговорила на повен голос:

— Ви свиня! Чим ви кращі за Теллоу? Я ж могла загинути!

— Не могли. Я ж казав вам: найгірше, чого міг завдати вам мулер, — це ваша непритомність. Його сморід...

— А цього, по-вашому, мало?!

Кіті розлючено підхопилася.

— Якщо вже ви йдете, то не забудьте оце, — пан Пенніфізер витяг з кишені товстого білого конверта і з огидою жбурнув його на стіл до чашок. — Тут ви знайдете шістсот фунтів. Старими папірцями. Я додержую свого слова.

— Не треба мені ваших грошей!

Кіті ледве стримувалась. їй кортіло тут-таки щось розбити.

— Не робіть дурниць! — очі старого спалахнули. —Хочете згнити у в’язниці Маршалсі? Туди запроторюють банкрутів-боржників, ви ж знаєте. Цей конверт — виконання першої частини нашої угоди. Можете вважати його вибаченням за мулера. Та можливо — можливо, — це тільки початок...

Кіті схопила конверт, мало не порозкидавши чашки:

— Ви — божевільний! І ви, й ваші друзі! Гаразд, я візьму ці гроші. Врешті, я тільки заради них і прийшла сюди.

Вона відсунула свій стілець на місце.

— Хочете, я розповім вам, як це почалося в мене? — пан Пенніфізер подався вперед; його вузлуваті пальці міцно стиснули скатертину. Говорив він тихо, але з запалом, без упину змагаючись із кашлем. — Колись я був такий, як ви: що мені було до якихось там чарівників? Молодий, щасливо одружений — чого ще треба? Та якось моя кохана дружина — упокій, Господи, її душу! — впала в око одному чарівникові. Майже такому самому, як ваш пан Теллоу: жорстокому й пихатому дженджику. Він захотів відібрати в мене дружину. Спокушав її діамантами, східними шовками. Але моя бідолашка відмовила йому. Взяла його на кпини. Вчинок сміливий, та нерозумний. Нині я волів би — я думав про це тридцять років, — щоб вона погодилась і пішла до нього...

Жили ми в помешканні над моєю крамничкою, панно Джонс. Я щодня працював до пізнього вечора, розкладаючи крам і перебираючи рахунки, а дружина йшла нагору готувати вечерю. Одного разу, за своїм звичаєм, я засидівся за роботою. В каміні палав вогонь. Перо рипіло об папір... Аж тут надворі завили собаки. За хвилину полум’я затремтіло й згасло, тільки жар зашипів, ніби на нього плеснули водою. Я підхопився — мені вже стало страшно... Чого я злякався — я й сам тоді не знав. А далі почув зойк своєї дружини. Короткий зойк, він одразу вщух... Я ніколи ще не бігав так швидко. Вгору сходами, спотикаючись; відчинив двері, влетів до нашої маленької кухні...

Очі пана Пенніфізера вже не бачили Кіті. Вони дивилися кудись далеко, приглядалися до чогось іншого. Кіті мимоволі, не тямлячи себе, знову сіла на стілець.

— Тварюка, що зробила це, — промовив нарешті пан Пенніфізер, — щойно втекла. В повітрі ще тхнуло її духом. Коли я став на коліна біля своєї дружини, на стару підлогу з лінолеуму, — газ знову загорівся і м’ясо на плиті закипіло. Я почув гавкіт собак, бахкання кватирок від раптового пориву вітру... і все, тиша, — він згріб пальцями крихти від тістечка на тарілочці, зібрав їх у жменю і всипав до рота. — Вона чудово куховарила, панно Джонс. Минуло тридцять довгих років, а я пам’ятаю це й досі.

На іншому кінці кав'ярні офіціант пролив окріп на відвідувача. Галас, що долинув звідти, ніби урвав спогади пана Пенніфізера. Старий підморгнув і знову подивився на Кіті.

— Гаразд, панно Джонс. Що тут довго розповідати? Досить сказати, що того чарівника я відшукав. Кілька тижнів я стежив за ним, дізнавався, де й коли він буває, не піддавався ні скорботі, ні нетерплячці. І врешті нагода трапилась: я підстеріг його в безлюдному місці і вбив. Труп його додався до іншого сміття, що пливло Темзою. Та перш ніж померти, він викликав трьох демонів. Один за одним вони нападали на мене, та всі їхні атаки виявились невдалі. Отаким чином я — на свій превеликий подив, бо я твердо приготувався загинути під час своєї помсти, — виявив свою стійкість до магії. Я не вдаватиму, що розуміюсь на цьому, але це факт: я стійкий до магії, мої друзі — теж, і ви — так само. Нехай кожен з нас обирає — скористатись цим чи ні.

Старий замовк. Він дуже втомився, і його обличчя видавалося геть змореним.

Кіті трохи повагалася, перш ніж відповісти.

— Добре, — нарешті сказала вона, зглянувшись на Якуба, пана Пенніфізера та його небіжчицю-дружину. — Я залишуся тут. Розкажіть мені про все.

20

Кілька тижнів поспіль Кіті раз по раз зустрічалася з паном Пенніфізером та його друзями: то біля Сімох Циферблатів, то по інших кав’ярнях, розкиданих центром Лондона, то в помешканні самого пана Пенніфізера, над його крамничкою для митців, на людній вулиці біля південного берега Темзи. Щоразу вона більше дізнавалася про їхнє товариство та його цілі, й щоразу вона тісніше сходилася з цими людьми.

Судячи з усього, пан Пенніфізер зібрав своє товариство за допомогою чуток та газетних репортажів, виходячи таким чином на людей з незвичайними здібностями. Вряди-годи він відвідував судові засідання, шукаючи таких, як Кіті, а часом просто підслуховував у пивничках розмови про тих, хто щасливо пережив магічні напади. Його крамничка для митців не бідувала. Зазвичай пан Пенніфізер залишав її на помічників, а сам мандрував Лондоном у своїх таємних справах.

Однодумців він збирав досить-таки довго. Енн — жвава сорокарічна жінка — приєдналася до нього років з п’ятнадцять тому. Вони разом побували в багатьох бувальцях. Ґледіс — та сама білява дівчина з кав’ярні — мала трохи більше за двадцять років. Вона ще підлітком пережила побічну дію від поєдинку двох чарівників. Вони з Ніколасом — кремезним задумливим юнаком — працювали на пана Пенніфізера зі шкільних літ. Решта членів товариства були ще молодші — жоден з них не мав вісімнадцяти років. Кіті й Стенлі — обоє тринадцятирічні — були серед них найменшими. Проте старий самовладно керував усіма, водночас надихаючи й пригнічуючи їх. Воля в нього була сталева, дух — невтомний, однак кволе тіло часом давалося взнаки, й це викликало в пана Пенніфізера спалахи нестримного гніву. Спочатку, щоправда, це траплялося нечасто, й Кіті уважно слухала його пристрасні розповіді про велику боротьбу, в якій вони беруть участь.

Зазвичай, як наголошував пан Пенніфізер, протистояти чарівникам та їхній владі не може ніхто. Вони коять, що їм заманеться; кожен член товариства колись відчув це на власному досвіді. Вони керують усіма поважними інституціями: урядом, цивільними установами, підприємствами, пресою. Навіть вистави в театрах вони піддають цензурі, щоб не пропустити таємного вільнодумства. А поки чарівники тішаться вигодами життя, простолюд — переважна більшість людей! — забезпечує їм ці вигоди. Працює на заводах і фабриках, куховарить і подає їжу в ресторанах, служить у війську... тобто всюди, де йдеться про справжню роботу, її виконує саме простолюд. І чарівники його не чіпають — поки він виконує цю роботу тихо й покірно. Та щойно з’являться хоч якісь найменші ознаки обурення, чарівники жорстоко їх придушують. їхні шпигуни всюди; одне необачне слово — й тебе заарештують і запроторять до Тауера. Багато бунтарів зникли таким чином назавжди.

Влада чарівників не мала меж: вони володіли темними силами, які простолюд не міг навіть побачити, а тому ще дужче боявся їх. Однак товариству пана Пенніфізера — жменьці сміливців, зібраній докупи й підбурюваній його невичерпною ненавистю, — пощастило трохи більше. І пощастило багато в чому.

Усі друзі пана Пенніфізера певною мірою поділяли його стійкість до магії, проте якою була ця міра, сказати ніхто не міг. Завдяки минулому самого старого можна було стверджувати, що він здатен витримати досить потужну атаку. Більшість інших, як-от Кіті, досі зазнавали тільки не дуже серйозних нападів.

Дехто з них — Енн, Ева, Мартін і рябий Фред — мали інший талант. Вони з дитинства помічали дрібних демонів, що снували туди-сюди лондонськими вулицями. Деякі з цих тварюк літали, деякі походжали серед натовпу. Більше їх ніхто не помічав, і врешті з’ясувалося, що люди чи зовсім не бачать демонів, чи бачать тільки їхні прибрані подоби. Як розповідав Мартін (робітник заводу фарб, найпристрасніший борець після самого пана Пенніфізера), численні вуличні коти й голуби — це насправді не те, чим вони здаються. Ева — п’ятнадцятирічна кучерява школярка — пригадувала, як бачила обтиканого колючками, мов їжак, демона. Він зайшов до крамниці зеленяра й купив там в’язку часнику. А Евина мати, що була там разом з донькою, помітила тільки звичайну згорблену бабусю.

Ця здібність проникати крізь ілюзії була, зрозуміло, вельми корисною для пана Пенніфізера. Іншою здібністю, яку він високо цінував, володів Стенлі — задерикуватий хлопчисько, який (незважаючи на однаковий з Кіті вік) давно вже покинув школу й продавав на вулицях газети. Стенлі не бачив демонів, зате помічав слабке, непевне світло довкола будь-якої речі з магічною силою. Коли він був ще малий, ці магічні аури так йому подобалися, що він призвичаївся красти такі штучки в їхніх власників. На той час, коли його зустрів (у суді) пан Пенніфізер, Стенлі вже був досвідченим злодюжкою. Енн і Ґледіс також мали цю здібність, однак у них вона була слабша, ніж у Стенлі, який відчував ауру крізь одяг і навіть крізь тонкі дерев’яні перегородки. В результаті, хлопчина став однією з провідних постатей у товаристві пана Пенніфізера.

А тихий, спокійний Тімоті не так бачив, як чув магічну силу. За його власними словами, він сприймав її як шум у повітрі.

— Ніби дзвоник дзеленчить, — відповідав він, коли друзі вимагали в нього пояснень. — Чи такий звук, який буває, коли постукаєш об порожню склянку..

Зосередившись, Тімоті, якщо довкола не було гучних сторонніх звуків, міг визначити й джерело цього шуму — чи то демон, чи якийсь артефакт.

Як стверджував пан Пенніфізер, завдяки поєднанню всіх цих здібностей їхнє товариство утворювало не дуже міцну, але дієву силу, здатну успішно протистояти владі чарівників. Зрозуміло, що відкрито виступати вони не могли, зате діяти таємно, підриваючи ворожу міць, — скільки завгодно. Вони могли викрадати магічні речі, уникати прихованої небезпеки і — найголовніше — нападати на чарівників та їхніх посіпак.

Спочатку це все заворожувало Кіті. Вона бачила, як Стенлі під час тренування впевнено відрізнив магічний ніж з-поміж шістьох звичайних, кожен з яких було запаковано до окремої картонної коробки. Вона ходила назирцем за Тімоті, що блукав туди-сюди крамницею пана Пенніфізера, розшукуючи чарівне намисто, сховане в банці з пензлями.

Крадіжка магічних артефактів була основою стратегії їхнього товариства. Кіті раз по раз бачила, як її друзі приносять до крамниці пакуночки чи торбинки й передають їх Енн — найпершій помічниці пана Пенніфізера, — щоб та надійно заховала їх. Саме в цих пакуночках і торбинках й містилися крадені речі.

— Кіті, — сказав якось увечері пан Пенніфізер, — я тридцять років вивчаю наших огидних володарів і, здається, визначив їхню найбільшу ваду. Вони надміру жадібні до всього — грошей, влади, становища, чого завгодно, — й без упину за це чубляться. Та ніщо не збуджує в них дужчої пристрасті, ніж усілякі магічні цяцьки.

—Тобто чарівні персні та браслети?

— І не тільки коштовності, — обізвалася Енн. Вони з Евою, Кіті й паном Пенніфізером саме сиділи в коморі, біля стосу рулонів ватману. — Це може бути геть усе: посохи, вази, лампи, шматки дерева. Ота склянка з мулером, якою ми тоді пожбурили в тебе, — теж магічний артефакт. Правда, начальнику?

— Правда. Тому ми й викрали її. Тому ми й крадемо — за першої-ліпшої змоги — подібні речі.

— Ця склянка, здається, була з Челсі, — провадила Енн. — З того будинку, до якого Ева й Стенлі пролізли стічною рурою, поки в господарів тривала вечірка.

Кіті аж роззявила рота з подиву:

— Але ж це страшенно небезпечно! Будинки чарівників захищено... всілякими закляттями!

Пан Пенніфізер кивнув:

—Так, захищено. Але сила цих заклять залежить від сили самих чарівників. У того чарівника з Челсі були самі лише магічні мотузки, напнуті посеред кімнати. Природно, що Стенлі легко переступив через них... Ми тоді роздобули чимало цінних речей.

—А навіщо вони вам? — запитала Кіті. — Звичайно, крім того, щоб жбурляти їх у мене...

Пан Пенніфізер усміхнувся:

— Артефакти — головне джерело сили будь-якого чарівника. Дрібні урядовці — як-от, скажімо, той власник склянки з мулером, помічник міністра сільського господарства, — спроможні володіти лише слабкими артефактами, тоді як наймогутніші з магів прагнуть загарбати собі речі страшної сили. Вони хапаються за артефакти, бо самі вони — ледарі й невдахи. Легше знищити ворога за допомогою чарівного персня, ніж викликати для цього демона з безодні.

— Та й безпечніше, — підхопила Ева.

— Отож-бо. Ви самі бачите, Кіті: що більше ми роздобудемо артефактів, то краще. Це помітно послабить чарівників.

— І ми зможемо скористатись ними самі! — відразу додала Кіті.

Пан Пенніфізер помовчав.

— Тут є різні думки. Скажімо, Ева, — він трохи вишкірив зуби, — вважає, що наслідувати чарівників небезпечно з точки зору моралі. Вона каже, що артефакти слід просто знищувати. Проте я — а це, врешті, моя крамниця, тож останнє слово залишається за мною, — гадаю, що проти таких ворогів ми повинні застосовувати будь-яку можливу зброю. Зокрема і їхню власну магію.

Ева засовалася в кріслі.

— Як на мене, Кіті, — сказала вона, — чим ми тоді кращі за самих чарівників? Навіщо піддаватись лихій спокусі?

— Тьху! — старий зневажливо пирхнув. — А як іще ми підірвемо їхню міць? Для того, щоб це зробити, нам потрібні прямі атаки на уряд. Рано чи пізно народ повстане й підтримає нас.

— І коли ж?—поцікавилась Ева. — Поки що жодних...

— Ми не вивчаємо магію, як чарівники, — перервав її пан Пенніфізер. — Тож нашій моральності ніщо не загрожує. Проте завдяки достатнім знанням — наприклад, відомостям з украдених нами книжок, — ми спроможні орудувати найпростішою зброєю. Ваша склянка з мулером, Кіті, потребувала лише простенького закляття латиною. Цього вистачить для невеликих... е-е... демонстрацій нашого невдоволення. А потужніші артефакти ми можемо хоча б зберігати в безпеці, далі від рук чарівників.

— А я гадаю, що це хибний шлях, — тихо заперечила Ева. — Кілька поодиноких вибухів нічого не змінять. Вони завжди будуть сильніші за нас. А ми...

Пан Пенніфізер так грюкнув ціпком об прилавок, що Ева з Кіті аж підскочили.

— То ви волієте сидіти й байдикувати?! — вигукнув він. — Будь ласка! Повертайтеся до своєї овечої отари! Живіть, не піднімаючи голови! Марнуйте далі своє життя!

— Я не це хотіла сказати. Я просто не бачу..

— Годі! Крамниця зачиняється! Вже пізно. Вас, напевно, чекають удома, панно Джонс.

для виправлення судових помилок. Вони з подивом спостерігали, як Кіті поволі зраджує свої давні звички: тривали літні канікули, а вона дедалі більше часу проводила в Саутворку, зі своїми новими друзями. Батька, до речі, це неабияк тішило.

— Отак буде краще, — сказав він. — А з отим Гірнековим хлопчиськом не водися. Тільки й знатимеш із ним, що клопіт.

Проте Кіті відвідувала Якуба й надалі, тільки тепер ці візити були здебільшого короткі й сумні. Сили до хлопця верталися поволі; його мати постійно сиділи біля синового ліжка й відсилала Кіті геть, тільки-но помічала в Якуба хоч найменші ознаки втоми. Отож розповісти йому про пана Пенніфізера дівчаті ніяк не щастило; до того ж і сам хлопчина тільки й переймався, що своїм спотвореним, зраненим обличчям. Він перетворився на справжнього відлюдька. Кіті здавалося, що він трохи заздрить її здоров'ю. Отож вона дедалі рідше бувала в Гірнеків, а за кілька місяців і зовсім перестала заходити.

Фред або Ева писали на стінах антиурядові гасла чи шукали артефакти по домах і автомобілях чарівників. Вона стояла тоді в якомусь затінку, крутячи пальцями срібну підвіску в кишені, готова свиснути за найменшої ознаки небезпеки. Згодом вона почала вирушати з Ґледіс і Стенлі — вистежувати чарівників за аурами речей, які ті носили з собою. Кіті запам’ятовувала їхні адреси для майбутніх нападів.

Вряди-годи їй випадало бачити, як Фред або Мартін ішли проти ночі з крамниці у справах уже іншого роду. Вони тоді вдягалися в чорне, мастили обличчя сажею, а під пахвою тримали невеличкі важкі торбинки. Куди й навіщо вони йдуть — ніхто не казав, та наступного ранку в газетах незмінно з’являлись повідомлення про зухвалі напади на державну власність. Кіті залишалося тільки робити висновки.

Поволі Кіті, завдяки своїй рішучості й кмітливості, почала відігравати в товаристві помітнішу роль. Пан Пенніфізер зазвичай виряджав своїх друзів «у справах» невеличкими групами, де кожен мав свій власний обов’язок. Через кілька місяців він призначив Кіті головою однієї такої групи, до якої входили Фред, Стенлі та Ева. Фредова вперта жорстокість і Евина нестримна щирість частенько заважали їм працювати вкупі, одначе Кіті вдалося так міцно дисциплінувати їх, що вони раз по раз поверталися з вилазок із цінною здобиччю. їм, зокрема, пощастило роздобути дві великі блакитні кулі — пан Пенніфізер сказав, що це кулі з елемента-лями, дуже рідкісні й потужні речі.

Врешті час, змарнований поза товариством, почав здаватися Кіті вкрай нудним. Дедалі дужче вона зневажала й своїх недоумкуватих батьків, і ту пропаганду, якою її годували в школі. А нічні вилазки, в яких їй доводилося брати участь, навпаки — попри великий ризик — захоплювали її. Якось увечері один чарівник побачив Кіті й Стенлі, що саме вибиралися з вікна його кабінету з магічною скринькою в руках. Він викликав біса в подобі горностая, що рушив за ними навздогін, вивергаючи з рота полум’я. Ева, яка сторожувала внизу на вулиці, кинула в тварюку склянку з мулером. Це відвернуло демонову увагу й дозволило їм утекти. Іншим разом у садку чарівника на Тімоті напав демон-вартовий: підкрався ззаду й схопив хлопця кощавими синіми пальцями. Хтозна, чи врятувався б Тімоті, якби Нік не відрубав потворі голову стародавнім мечем, який вони поцупили за хвилину до того. Завдяки стійкості до магії Тімоті вижив, хоч потім завжди скаржився на легенький сморід: його він так і не зміг позбутися.

Крім демонів, вічним їхнім клопотом була поліція, що врешті призвело до нещастя. Що сміливіші ставали вилазки товариства, то більше нічної поліції з'являлося на вулицях. Одного осіннього вечора на Трафальгарській площі Мартін і Стенлі помітили демона в прибраній хлоп’ячій подобі. Той ніс амулет, що відлунював потужними магічними коливаннями. Тварюка втекла від них, проте залишила по собі виразну ауру, за якою Тімоті пощастило легко її відшукати. Невдовзі вони загнали демона в безлюдний завулок і там відбили геть усі його хитрі штучки. Та, на жаль, ця магічна сутичка привернула увагу нічної поліції. Кіті з товаришами кинулися навтьоки від істот, що скидалися на зграю псів. Наступного ранку всі вони повернулися до пана Пенніфізера, крім Тімоті, якого більше ніхто не бачив.

Мартін був худорлявий, чорноокий хлопець із тонким прямим носом. Кіті досі ще не бачила такої напруженої людини. Вона чула, що Мартінових батьків убили чарівники, але про обставини цього вбивства так і не довідалась. Мартін ніколи не дивився в очі співрозмовникові, а завжди трохи вниз і вбік. Щоразу, як пан Пенніфізер відкидав якусь його пропозицію, він спочатку гаряче сперечався, а потім зненацька замикався в собі, і його обличчя кам'яніло, ніби йому бракувало сили висловити свої почуття.

Через кілька днів після загибелі Тімоті Мартін не з’явився на вечірні збори. А коли пан Пенніфізер зайшов до комори, то побачив, що її відімкнено — і одна куля з елементалями зникла. За годину стався напад на Парламент — хтось кинув кулю з елементалями в самісінький натовп урядовців. Кілька осіб загинуло, сам прем'єр-міністр ледве врятувався. А тіло юнака наступного ранку винесло на мілину Темзи.

* * *

Пан Пенніфізер став ще відлюдькуватішим, ніж звичайно. До крамниці він майже не заходив, хіба що в справах товариства. Енн розповідала, що старий з головою поринув у крадені магічні книги.

— Він хоче роздобути найпотужнішу зброю,—казала вона. — Досі ми зачіпали тільки поверхню. Якщо ми прагнемо по-мститися за Мартіна й Тімоті, нам потрібні глибші знання.

— Чи подужаємо ми їх? — тривожилася Кіті. Їй подобався Тімоті, і його загибель неабияк її вразила. — Ці книги написано сотнею мов! Він нічого в них не розбере!

— Він знайшов собі помічника, — пояснила Енн. — Такого, що допоможе розібратись у будь-чому.

І справді, саме тоді до товариства приєднався новачок. Пан Пенніфізер вельми дорожив його думкою.

— Пан Гопкінс — учений, — відрекомендував він його друзям. — Дуже мудра людина. Чудово знається на цих клятих чарівницьких секретах.

— Роблю все, що можу, — скромно додав пан Гопкінс.

— Він служить у Британській бібліотеці, — провадив старий, поплескавши новачка по плечу. — Одного разу я мало не попався за спробою... е-е... привласнити магічну книгу. Пан Гопкінс захистив мене від охорони, дозволив утекти. Я був дуже вдячний йому, тож ми розбалакались. Ніколи ще я не бачив такого освіченого простолюдина! Він багато чого навчився, читаючи тексти, що зберігаються в бібліотеці. Кілька років тому, на жаль, його брата вбив демон, тож він, як і ми, прагне помсти. Він знає... Скільки мов ви знаєте, Клеме?

— Чотирнадцять, — відповів пан Гопкінс. — І ще сім говірок.

— Ось! Бачите? Він, на відміну від нас, не має стійкості до магії, та його знання можуть дуже допомогти нам у боротьбі.

— Зроблю все, що зможу, — так само скромно запевнив пан Гопкінс.

Хоч як Кіті силкувалася запам’ятати його обличчя, вона щоразу виявляла, що це напрочуд важко. Жодних особливих прикмет він не мав — радше навпаки. Легко було пригадати, що волосся в нього пряме й мишасте, обличчя — гладеньке й чисто виголене. Пан Гопкінс не мав якихось особливих рис, звичок чи вимови. Загалом у цій людині було щось таке непомітне, що навіть тоді, коли він говорив, Кіті відчувала, що не звертає на нього уваги: чує слова, не думаючи про того, хто їх проказує. То справді була прецікава риса.

Спочатку товариство дещо підозріло ставилося до пана Гопкінса, насамперед тому, що він, не маючи стійкості до магії, не брав участі в їхніх крадіжках артефактів. Натомість він справді переважав інших своїми знаннями й швидко довів, що пан Пенніфізер запросив його недарма. Праця в бібліотеці — і, напевно, його вроджена непомітність — надавала йому змогу підслуховувати бесіди чарівників. Як наслідок, він частенько розповідав про маршрути їхніх пересувань, і це дозволяло нападати на їхні житла, коли господарів не було вдома. Він чув розмови про артефакти, щойно придбані в Пінна, й це дозволяло панові Пенніфізеру планувати найвигідніші крадіжки. А найголовніше — пан Гопкінс повідомив їм чимало нових заклять, і це дозволяло ширше використовувати нову зброю. Пан Пенніфізер залишався ватажком товариства, а розум пана Гопкінса став його провідною зіркою.

* * *

Час минав. У п'ятнадцять років Кіті, як і належить, закінчила школу. Школа надала їй початкову професійну освіту, проте одноманітна праця на фабриці чи посада секретарки аж ніяк не вдовольняли дівчину. На щастя, їй трапився прийнятний вихід: на пропозицію пана Пенніфізера — і на превелику радість своїх батьків — вона влаштувалася продавчинею до його крамниці. Серед сотні інших справ вона навчилася вести бухгалтерські рахунки, різати ватман і сортувати пензлі за десятьма різновидами волосу. Платив пан Пенніфізер небагато, та Кіті цих грошей вистачало.

Спочатку їй подобалося брати участь у небезпечних вилазках. Вона відчувала, як солодко тріпоче її серце, коли бачила малярів, що поспіхом зафарбовували нове гасло, або помічала в «Таймсі» заголовок з обуренням щодо нового зухвалого викрадення. Через кілька місяців, щоб позбутися батьківського нагляду, вона винайняла собі кімнату у великому занедбаному будинку, за п’ять хвилин дороги від крамниці. Мало не цілу добу вона проводила на ногах: удень—на роботі, а вночі—з товаришами. Обличчя П зблідло, очі посуворішали від нескінченної загрози викриття чи загибелі. Щороку товариство зазнавало нових утрат: Єву вбив демон у Майфері — її стійкості забракло, щоб вистояти перед його нападом, а Ґледіс згоріла під час пожежі, спричиненої магічною кулею.

Коло вужчало. З’явилося раптове відчуття, ніби влада намагається спіймати їх. Мендрейк, новий чарівник, узявся до діла старанно: Кіті бачила демонів у подобі дітей-сиріток, що цікавилися Спротивом і пропонували артефакти на продаж. По кав’ярнях і пивничках тинялися люди-шпигуни, пропонуючи добрі гроші за відомості про товариство. Комора крамниці, де збиралися Кіті та її друзі, скидалася на фортецю в облозі. Старий нездужав і ставав дедалі нервовішим, а його молоді помічники — стривоженішими. Кіті розуміла, що насувається криза.

Саме тоді й відбулися доленосні збори, які поставили перед товариством серйозніше, ніж досі завдання.

21

— Ідуть!

Стенлі сторожував біля ґратчастого віконця в дверях, пильнуючи торговельний зал крамниці. Він стояв там уже довго, напружений і нерухомий. Тепер він пожвавішав, відсунув защіпку й відчинив двері. І побокував, хутко скидаючи кашкета.

Кіті почула знайоме стукотіння ціпка. Вона підхопилася й потяглася, розминаючи спину. Всі інші так само підвелися. Фред потер собі шию й тихо вилаявся. Останнім часом пан Пенніфізер особливо наполягав на дотриманні правил чемності.

Єдиним джерелом світла в коморі був ліхтар на столі; година була пізня, тож вони боялися привернути знадвору увагу куль-шпигунів. Пан Гопкінс, який ішов першим, зупинився на порозі, звикаючи до напівтемряви, а тоді відступив убік, пропускаючи пана Пенніфізера. У слабких променях ліхтаря висохла фігурка їхнього ватажка здавалася ще меншою, ніж звичайно. Він шаркотів ногами, наче живий кістяк. За ними ступала могутня, надійна Нікова постать. Коли всі троє зайшли до кімнати, Нік тихенько зачинив за ними двері.

— Добрий вечір, пане Пенніфізере, сер!

Голос Стенлі лунав не так бадьоро, як завжди. Кіті почула в ньому бридку фальшиву покору. Пан Пенніфізер не відповів. Він поволі посувався до крісла, в якому щойно сидів Фред. Кожен крок ніби завдавав йому болю. Нарешті старий сів. Енн поставила ліхтар до ніші біля нього. Обличчя ватажка опинилося в затінку.

Пан Пенніфізер притулив ціпок до крісла. Помалу, палець за пальцем, стягнув рукавички з рук. Поруч стояв пан Гопкінс — ошатний, тихий, майже непомітний. Енн, Нік, Кіті, Стенлі й Фред так само стояли — цього вимагав їхній звичний ритуал.

— Ну-ну, сідайте, сідайте, — пан Пенніфізер поклав рукавички собі на коліна. — Друзі, ми разом подолали довгий шлях. Мені нема потреби зупинятись на тому, чим ми пожертвували... або... — він закашлявся, — або заради чого. Останнім часом я вважав... і мій милий Гопкінс — так само... що нам бракує сил для дальшої боротьби з нашими ворогами. Teпep у нас є змога це виправити.

Він помовчав, тоді нетерпляче махнув рукою. Енн подала йому склянку з водою. Пан Пенніфізер зробив гучний ковток.

— Отак буде краще... Отже, ми з Гопкінсом разом вивчали деякі папери, викрадені з Британської бібліотеки. Папери давні, дев’ятнадцятого століття. Завдяки їм ми дізналися про існування великого сховища артефактів, які мають потужну магічну силу. Якщо нам дістанеться хоча б частина цих артефактів, це дозволить нам докорінно поліпшити своє становище.

— А в якого чарівника вони сховані? — запитала Енн.

— Зараз вони недоступні жодному з чарівників.

Стенлі виступив уперед:

— Ми вирушимо, куди ви накажете, сер! До Франції, до Праги... хоч на край світу!

Кіті вирячила очі. Старий захихотів:

— Далеко їхати не доведеться. Досить перебратися через Темзу, — він помовчав, чекаючи, поки вщухне здивований гомін. — Ці скарби сховані не в далекому храмі. Вони поряд— у місці, повз яке ми з вами проходили тисячу разів. Зараз я все скажу... — він підняв руки, щоб припинити гамір. — Тихше, будь ласка! Зараз я все скажу! Це місце — в самісінькому серці Лондона, в центрі імперії чарівників. Я маю на увазі Вестмінстерське абатство.

Кіті почула, як усі приголомшено зойкнули. Відчула, як по шкірі пробіг мороз. Абатство? Хто ж наважиться...

— Ви маєте на увазі могили, сер? — запитав Нік.

— Саме так. Пане Гопкінсе, поясніть їм, будь ласка...

Бібліотекар кахикнув:

— Дякую. В абатстві поховані численні великі маги минулого: Ґледстон, Прайс, Черчіль, Кіченер та інші. Вони спочивають у таємних склепах, глибоко під землею, а з ними лежать їхні скарби — речі такої сили, про яку нинішні кволі дурні можуть хіба що мріяти.

Як і завжди, коли говорив пан ГЬпкінс, Кіті майже не думала про нього — її займали тільки його слова й те, що з них випливало.

— Але ж вони закляли свої могили! — заперечила Енн. — На кожного, хто проникне туди, чекає страшна кара...

Пан Пенніфізер хрипко захихотів з глибини свого крісла.

— Нинішні володарі — жалюгідні подобизни колишніх — справді бояться цих могил, мов чуми. Вони всі до одного боягузи. В них трусяться жижки від самої думки про те, як помстяться предки, якщо потривожити їхній прах!

— Будь-яку пастку можна обминути, якщо старанно все спланувати, — запевнив пан Гопкінс. — Ми не поділяємо цього забобонного страху чарівників. Я пошукав в архівах і виявив склеп, де зберігаються такі скарби, що й уві сні не примаряться. Ось послухайте!

Бібліотекар дістав з кишені складеного папірця. Розгорнувши його серед мертвої тиші, він витяг з тієї ж кишені невеличкі окуляри й начепив їх на носа. І заходився читати:

— «Шість золотих зливків. Чотири статуетки, оздоблені діамантами. Два кинджали зі смарагдами на руків’ях. Оніксові чотки. Олов’яний келих...» А ось і дещо цікаве: «Зачарований гаманець із чорного єдвабу, з п’ятдесятьма золотими соверенами», — пан Гопкінс поглянув на товариство поверх окулярів. — Цей гаманець ніби нічим не прикметний, але майте на увазі: він ніколи не порожніє, хоч скільки золота з нього дістають. Як на мене, він може стати невичерпним джерелом коштів для нашого товариства.

— Ми зможемо купувати зброю! — пробурмотів Стенлі. — Чехи продаватимуть нам що завгодно, їм аби гроші...

— Аби гроші, а купити можна все! — підхопив пан Пенніфізер. — Далі, Клеме, далі! Це ще не все!

— Нумо, погляньмо... — пан ГЬпкінс знову зазирнув до папірця. — Гаманець... І ще кришталева куля, в якій — послухайте! — «можна побачити майбутнє й таємниці всіх похованих і закопаних речей».

— Ви тільки уявіть! — вигукнув пан Пенніфізер. — Уявіть, яку силу це надасть нам! Ми зможемо заздалегідь передбачати кожен крок чарівників! Зможемо відшукати втрачені дива минулого, забуті всіма коштовності...

— Нас ніхто не спинить! — прошепотіла Енн.

— Ми будемо багаті! — обізвався й собі Фред.

— Якщо все це правда, — тихенько зауважила Кіті.

— Там ще є торбинка, — провадив пан Гопкінс. — Торбинка, якою можна ловити демонів. Це стане нам у пригоді, якщо ми знайдемо належне закляття. А ще — кілька інших, менш вартісних речей, серед яких... так-так... плащ, дерев’яний посох та всілякі особисті дрібниці. Гаманець, кришталева куля й торбинка — найцінніші з цих скарбів.

Пан Пенніфізер подався вперед, шкірячись, наче гоблін.

— Ну, друзі мої? — поцікавився він. — Як ви гадаєте: чи варто за таке поборотися?

Кіті зрозуміла, що саме зараз час застерегти товаришів.

— Усе це чудово, сер, — сказала вона, — та чому всі ці скарби досі лежать незаймані? Де тут пастка?

Її слова, здається, протверезили друзів. Стенлі спохмурнів:

— Що сталося, Кіті? Може, це надто дрібненька справа для тебе? Чи не ти без упину вередуєш, що нам пора вдаватися до чогось нового?

Кіті відчула на собі погляд пана Пенніфізера. Вона здригнулась і стенула плечима.

— Кіті має рацію, — відповів пан Гопкінс. — Там справді є пастка. Склеп надійно захищено. Згідно з архівними відомостями, там до склепіння приєднано Закляття Чуми. Воно спрацює, якщо відчинити двері. Закляття Чуми тоді зірветься зі стелі і вразить усіх, хто опиниться поблизу... — він знову зазирнув до папірця, — «так, що їхня плоть відділиться від кісток».

— Гкрно, еге ж? — посміхнулася Кіті. Її пальці крутили в кишені срібну підвіску.

— Е-е... і як ви пропонуєте обійти цю пастку? — чемно запитала Енн у пана Пенніфізера.

— Деякі способи є, — відповів старий. — Зараз, на жаль, вони нам недоступні. Ми не маємо належних магічних знань. Та водночас пан Гопкінс знайомий з одним чоловіком, який зможе допомогти нам.

Усі подивилися на бібліотекаря, погляд якого зненацька став винуватим.

— Він чарівник... колишній, — пояснив пан Гопкінс. — Будь ласка! — голос його потонув в обуреному гаморі. — Послухайте мене!.. Він зневірився в нашому уряді... в нього на те є власні причини... і прагне скинути Деверо та його посіпак. Він має артефакти й знання, що допоможуть нам обійти Закляття Чуми. До того ж у нього, — пан Гопкінс зачекав, поки в коморі стане тихо, — є ключ від потрібного склепу.

— А хто він такий? — поцікавився Нік.

— Я можу сказати вам лиш те, що він — один з найпомітніших стовпів нашого суспільства, вчений і шанувальник мистецтва. Він знайомий з багатьма впливовими особами.

— А як його звуть? — спитала Кіті. — Поки що все це лише слова...

— На жаль, він дуже старанно приховує своє ім’я. Власне, нам усім варто чинити так само. Я йому про вас теж нічого не казав. Якщо ви погодитесь на його допомогу, він може найближчим часом зустрітися з вами... з одним з вас. І передасть потрібні нам відомості.

— А чи можна йому довіряти? — стривожився Нік. — Може, він просто хоче виказати нас?

Пан Гопкінс кахикнув:

— Навряд. Він уже не раз ставав нам у пригоді. Численні поради й натяки я передавав саме від нього. Він давно вже прагне сприяти нашій меті.

— Я переглянув у бібліотеці документи про це поховання, — додав пан Пенніфізер. — Вони видаються справжніми. Підробити таку річ надто важко. До того ж він уже кілька років знає про нас від Клема. Якби він хотів зашкодити Спротиву, то мав би таку змогу давно. Ні, я йому вірю, — старий, хитаючись, підхопився; голос його знову зробився хрипким. — Урешті-решт, це моє товариство! Будьте ласкаві робити те, що наказую вам я! Які ще є запитання?

— Запитання одне, — обізвався Фред, клацаючи ножем. — Коли ми розпочнемо?

— Якщо все буде гаразд, ми зробимо це наступної ночі. Залишається тільки...

Старий замовк і згорбився, аж захлинаючись кашлем. Його зігнута спина кидала на стіну химерні тіні. Енн підійшла і допомогла йому сісти. Минув певний час, перш ніж він заговорив.

— Даруйте, — сказав він нарешті. — Я нездужаю — ви самі це бачите. Сили мої щодня згасають. Правду кажучи, друзі, Вестмінстерське абатство — це найкраща нагода, яка досі мені випадала. Нагода вивести вас усіх... до чогось більшого. Це стане нашим новим початком!

«І вашим гідним кінцем, — подумала Кіті. — Останньою спробою домогтися чогось відчутного, перш ніж ви помрете. Я лише сподіваюся, що чуття й цього разу не зрадить вас».

Аж тут пан Пенніфізер раптово обернувся до дівчини, ніби прочитав її думки.

— Залишається тільки зустрітися з нашим таємничим добродійником, — закінчив він. — І узгодити умови. Якщо вже ви сьогодні такі завзяті, Кіті, то саме ви й підете завтра до нього.

Кіті мужньо зустріла погляд старого.

— Гаразд, — відповіла вона.

— Отож-бо, — старий оглянув усе товариство, одного за одним. — Правду кажучи, я трохи засмучений. Ніхто з вас навіть не поцікавився, чию могилу ми збираємось відвідати. Невже вам до цього байдуже? — він знову хрипко засміявся.

— Е-е... чию ж, сер? — запитав Стенлі.

— Могилу людини, відомої вам ще зі школи. Гадаю, що йому досі приділяють чималу увагу на уроках. Це — Засновник нашої держави, найвеличніший і найстрахітливіший з усіх наших проводирів, герой Праги, — очі пана Пенніфізера блиснули в затінку, — наш любий Вільям Ґледстон!