Око ґолема

Пролог

Прага, 1868

У сутінках одне за одним спалахували ворожі вогнища — їх було помітно більше, ніж будь-якої з попередніх ночей. Вогнища мерехтіли серед сірих долин, мов осяйні самоцвіти: здавалося, немовби з-під землі з’явилося зачароване місто. За нашими ж мурами, навпаки, будинки стояли з затуленими віконницями й пригашеним світлом. Усе химерним чином перевернулося: Прага поринула в мертву темряву, а землі довкола міста палали життям.

Вітер невдовзі вщух. Кілька годин перед тим він шаленів — лютий західний вітер, що приносив нам вісті про пересування загарбників: гуркіт штурмових машин, голоси вояків і тварин, зітхання полонених духів, пахощі чарів. Тепер же вітер напрочуд хутко зник — і в повітрі запанувала тиша.

Я ширяв високо над Страхівським монастирем, не виходячи з кола величних міських мурів, які сам і побудував три століття тому. Мої шкірясті крила ворушилися міцно й повільно; мої очі проглядали всі сім рівнів аж до обрію[1]. Видовище було, правду кажучи, невтішне. Британське військо ховалося за магічним Укриттям, проте хвилі його могутності вже сягали підніжжя Празького Граду. В темряві неясно видніли аури величезного натовпу духів; щохвилини короткі здригання рівнів провіщали прибуття їхніх нових загонів. Темними полями цілеспрямовано пересувалися в різних напрямках групи людей-вояків. Посередині громадилася купа величезних білих наметів, що скидалися на яйця птаха Рока; довкола них, мов павутиння, висіли Щити та інші закляття[2].

Я поглянув на вечірній небосхил. Там клубочились чорні гнівні хмари, трохи підфарбовані жовтим на заході. На величезній висоті — поза досяжністю Вибухів — кружляли шість невиразних цяток, майже невидимих у сутінках. Вони поволі посувалися проти сонця, востаннє оглядаючи наші мури й перевіряючи силу нашого захисту.

До речі, й мені не завадило б зробити те саме...

Біля Страхівської брами — найдальшого та найвразливі-шого місця в мурах — височіла старовинна укріплена вежа. Давню браму було замкнено потрійним замовлянням і незліченними засувами, а похмурі зубці на вершині вежі їжачилися списами недремних вартових.

Принаймні мали їжачитись.

Я летів до вежі — з головою яструба, зі шкірястими крилами, схований за примарною завісою. Я нечутно ступив босими ногами на високий кам’яний гребінь. Я чекав різкого вигуку вартового, миттєвої реакції готових до бою вояків.

Однак нічого не відбулося. Знявши з себе Укриття, я прислухався — чи не чути хоч найменшого запізнілого вияву пильності. Тоді кахикнув. Знову нічогісінько!

Частину муру було загороджено мерехтливим Щитом, за яким причаїлися п’ятеро вартових[3]. Щит був завузький — на одну людину чи якнайбільше трьох джинів. Тому за ним не вщухала добряча штовханина.

— Та годі вже! Скільки можна?!

— Прибери пазурі, ти, бевзю!

— А ти посунься! Кажу тобі: в мене дупа з-за Щита стирчить! Ще побачить хто!

— Ну, це вже забезпечило б нам перемогу...

— Годі крилами вимахувати! Мало око мені не вибив.

— А ти перетворись на щось менше. Може, на глистюка?

— Якщо ти знову пхнеш мене ліктем...

— Хіба я винен? Це отой індик Бартімеус поставив нас сюди...

Отакі, як бачите, нехлюї та бовдури. Гадаю, переказувати це повністю не варто. Воїн з головою яструба згорнув свої крила, ступив уперед і привернув увагу вартових, спритно зацідивши їм міцного ляпаса, одного на всіх[4].

— Оце такі вартові?! — гримнув я. Довго воловодитись тут мені не хотілося — півроку постійної військової служби добряче підточили мою сутність. — Ховаєтесь за Щитом, сваритесь, мов перекупки... Що я наказав вам?! Пильнувати!

Вартові щось винувато бурмотіли, совалися й тупилися в підлогу. Аж нарешті жабеня підняло лапку.

— Пробачте, сер... пане Бартімеусе, — промовило воно. — Яка користь із нашого сторожування? Британці ж усюди — і на небі, й на землі. Ми чули, що в них там ціла когорта афритів. Це правда?

Примруживши очі, я націлив свій дзьоб до обрію:

— Може, й правда.

Жабеня застогнало:

— А в нас — ні однісінького, еге ж? Після того, як прикандичили Феба. А ще кажуть, ніби в них є мариди, й чимало. А в проводиря ще й посох, нівроку потужний. Подейкують, ніби він цим посохом сам-один розгромив і Париж, і Кельн. Це теж правда?

Вітерець поворушив пір’я на моїй голові.

— Може, й правда.

Жабеня зойкнуло:

— Ой! Просто жах, авжеж? Тепер ми пропали! Цілий день до них прибувають нові й нові загони духів, а це означає тільки одне: вночі вони підуть в атаку. До світанку ми всі погинемо!

Еге ж, добрячий буде бойовий дух у нашого війська після таких розмов![5] Я торкнувся його бородавчастого плеча:

— Послухай-но, синку... як тебе звуть?

— Наббін, сер.

— Наббін... Отож, Наббіне, не треба вірити першим-ліпшим чуткам. Авжеж, британська армія потужна. Ба більше, потужніше військо я навряд чи бачив. Але нехай так! Нехай у них там мариди, легіони афритів, цілі бочки горл! Нехай усе це рушить на нас цієї ж ночі, просто отут, біля Страхівської брами! Нехай! У нас є дещо таке, що вони вхоплять шилом патоки.

— Що саме, сер?

— Дещо таке, від чого ці африти з маридами попадають сторч головами! Таємні чари, яких ми навчились у вогні десятків боїв. Чари, які обіцяють лиш одну солодку змогу: вижити!

Жабеня вирячилось на мене:

— Це мій перший бій, сер...

Я нетерпляче махнув рукою:

— Цісарські джини кажуть: наші чарівники над чимось працюють. Остання лінія оборони. Щось там у них по-справжньому божевільне, — я мужньо ляснув його по плечу. — Як тобі, синку? Полегшало?

— Ні, сер. Тільки погіршало...

Не дивно. Я ж не майстер на всілякі дружні бесіди.

— Гаразд, — буркнув я. — Ось моя порада: викручуйтесь якнайспритніше і тікайте, де лише можете. Якщо пощастить, то ваших господарів повбивають раніше за вас. Сам я, принаймні, на це сподіваюся.

Сподіваюсь, мої бадьорі слова пішли їм на користь, бо саме цієї миті розпочалася атака. Далеке відлуння розляглося всіма сімома рівнями. Ми всі відчули його: то був владний наказ, що лунав на одній-єдиній ноті. Я рвучко обернувся, вглядаючись у пітьму, і п’ятеро вартових — один за одним — теж повизирали з-за своїх зубців.

Унизу, в долині, могутня армія рушила вперед.

На чолі військ, у раптовому пориві шаленого вітру, мчали джини в червоно-білих обладунках, озброєні тонкими списами зі срібними наконечниками. Крила їхні гули, а від вигуків аж вежі здригалися. Землею наступали примарні лави горлів з кістяними тризубцями: нишпорячи по всіх хижах та будинках за мурами, вони шукали собі поживи[6]. Над ними кружляли неясні тіні гулів та мороків — привидів холоду й нещастя, безтілесних на всіх семи рівнях. А позаду — з вереском і ляскотом зубів — знялися в небо, немовби велетенська піщана буря чи бджолиний рій, тисячі бісів та фоліотів. Усі вони — та й численні інші — посунули до Страхівської брами.

Жабеня торкнуло мене за лікоть.

—Дякую, сер, що ви поговорили з нами, — сказало воно. — Завдяки вам я почуваюся спокійніше.

Та я його майже не слухав. Я дивився вдалину, вище за страхітливе військо, на невисокий пагорб поруч із банями білих наметів. Там стояв чоловік із палицею — чи радше посохом — у руці. Стояв він надто далеко, щоб я міг його як слід роздивитись, одначе його міць я відчував навіть звідси. Його аура осявала увесь пагорб. Я побачив, як із хмар, що купчилися в небі, вирвались кілька блискавок і втягнись у верхівку піднесеного посоха. Пагорб, намети, вояки, що чекали довкола, — все на мить освітилося, наче опівдні. А потім світло згасло — посох увібрав енергію блискавок у себе. І над оточеним містом прокотився грім.

— То ось він який, — пробурмотів я, — цей славетний Ґледстон...

Джини тим часом наблизилися до мурів, залишивши позаду долину та руїни розорених будинків. Коли вони підійшли впритул, подіяло захисне замовляння: в небо вистрілили струмені блакитно-зеленого полум’я і спопелили тих, хто мчав попереду. Проте полум’я швидко згасло, й духи посунули далі.

Настала черга захисників міста. З мурів аж до хмар знялася зграя бісів та фоліотів. Вони пронизливо верещали й жбурляли Вибухи назустріч ворожій орді. Нападники відповідали тим самим. У сутінках стикались і сплітались Інферно й Потоки; спалахи світла відкидали чудернацькі переплетені тіні.

Довкола вже горіли празькі передмістя; перші горли юрмились під нами, силкуючись розірвати міцні закляття, якими я поскріплював основи мурів.

Я розправив крила, готовий поринути в бій. Жабеня біля мене роздуло горлянку і войовниче кумкнуло. Наступної миті з посоха чарівника, що стояв на пагорбі, вилетів згусток енергії. Промчавши небом, він влучив у вежу Страхівської брами — під самісінькі її зубці. Наш Щит розірвався, мов тоненький папірець. На всі боки полетіли камені й тиньк; дах просів. Я шкереберть злетів у повітря...

...і ледве не впав на землю. Щоправда, мені пощастило: я гепнувся просто на вози з сіном, якими перед облогою перегородили браму. Дерев’яний каркас вежі вже палав. Вартових не було видно. Небом сновигали біси та джини, обмінюючись магічними атаками. Мертві тіла сипалися вниз, підпалюючи дахи будинків. Надвір, репетуючи, вибігали жінки й діти. Страхівська брама тремтіла від ударів кістяних тризубців. Було зрозуміло, що їй уже недовго стояти.

Захисники міста потребували моєї допомоги. Я спритно, як і завжди, вибрався з купи сіна.

— Бартімеусе, коли пообтрушуєш із себе соломинки, не забудь, що тебе кличуть до замку, — пролунав знайомий голос.

Воїн з головою яструба озирнувся.

— О, Квізл! Привіт!

Посеред вулиці, зирячи на мене жовто-зеленими очима, сиділа гарненька леопардиця. Коли я поглянув на неї, вона недбало підвелася, відійшла трохи вбік і сіла знову. За мить на те місце, де вона щойно сиділа, полинув потік гарячої смоли, після якого на бруківці зостався задимлений кратер.

— Ти, здається, трохи заклопотаний, — зауважила леопардиця.

— Еге ж. Тут, здається, нам не вистояти, — я скочив з воза на землю.

— Схоже, що мури довго не витримають, — провадила леопардиця, глянувши на браму. — Поганенька, нівроку, робота. Цікаво, який це джин будував її?

—Хтозна, — відповів я. — То що, нас кличе хазяїн?

Леопардиця кивнула:

— Треба поспішати, бо він зараз дасть нам Голок. Ходімо пішки. В небі он яка товкотнеча.

— Ну, то веди мене.

Я перемінив подобу, обернувшись пантерою — чорною, як ніч. Ми помчали вузенькими вуличками до Градчанської площі. Вулички були порожні. Ми навмисне уникали місць, де юрмився, мов перелякане стадо, люд. Довкола спалахували нові й нові будинки. Завалювались дахи, падали стіни. Над руїнами танцювали й вимахували головешками бісенята.

Біля замку, в непевному світлі ліхтарів, метушилися цісарські служники, абияк вантажачи на вози розрізнені меблі. Конюхи марно силкувалися поприпинати оскаженілих коней. Небо над містом палахкотіло різнобарвними вогнями; від Страхівської брами й монастиря лунали глухі вибухи. Ми вільно прослизнули крізь парадні ворота замку.

— Цісар виїздить, еге ж? — пропихкотів я, побачивши засапаних бісів з паками одягу на головах.

— Він більше тривожиться за своїх любих пташок, — пояснила Квізл. — Хоче, щоб наші африти перенесли їх у безпечне місце.

Зелені очі леопардиці насмішкувато блиснули.

—Але ж усіх афритів побили!

— Отож-бо й воно... Ми майже прийшли.

Ми дістались північного крила замку, де облаштувалися чарівники. Тут навіть камені густо просякли магією. Леопардиця й пантера збігли вниз довгими сходами, опинилися на балконі, що виходив на Оленячий рів, і крізь арку увійшли до Нижньої Майстерні. То була простора кругла зала, що займала майже цілий перший поверх Білої вежі. Впродовж кількох останніх століть мене часто викликали сюди, та цього разу всі звичайні магічні предмети — книжки,

горщики з пахощами, свічники — було відсунуто до стін, а посередині зали стояли десять столів і крісел. На кожному столі спочивала мерехтлива кришталева куля, а в кожному кріслі сидів згорблений чарівник, що пильно вглядався вглиб кулі. В залі панувала мертва тиша.

Наш хазяїн стояв біля вікна, роздивляючись темне небо крізь телескоп[7]. Помітивши нас, він порухом наказав нам мовчати і провів до сусідньої кімнати. За кілька останніх напружених тижнів його сиве волосся стало ще білішим, гачкуватий ніс потоншав і скривився ще дужче, а очі почервоніли, мов у біса[8]. Він почухав потилицю:

— Не розповідайте нічого. Я знаю все. Скільки ми маємо часу?

Пантера ворухнула хвостом:

—Десь із годину, не більше.

Квізл озирнулася в бік великої зали, де працювали мовчазні чарівники.

— Ви, схоже, випустили ґолемів, — зауважила вона.

Чарівник коротко кивнув:

— Вони завдадуть ворогові серйозних збитків.

— Цього все одно замало, — заперечив я. — Навіть якщо їх десятеро. Ви бачили, які там війська?

— Завжди ти, Бартімеусе, лізеш зі своїми дурними й непотрібними зауваженнями! Це лише для того, щоб відвернути їхню увагу. Ми збираємось вивести його величність зі східного боку. Біля берега чекає човен. А ґолеми тим часом оточать замок і прикриють наш відступ.

Квізл досі дивилася на чарівників: вони схилилися над своїми кулями, без упину бурмочучи тихі накази своїм створінням. Крихітні зображення в кришталі показували кожному чарівникові, що бачить його ґолем.

— Британці не марнуватимуть часу з цими потворами, — мовила Квізл. — Вони знайдуть тих, хто ними керує, й повбивають їх.

Хазяїн вишкірився:

— Цісар на той час уже буде в безпеці! До речі, саме це й стане вашим новим завданням: охороняти найяснішого цісаря під час цієї втечі. Зрозуміли?

Я підняв лапу. Чарівник тяжко зітхнув:

— Що, Бартімеусе?

— Сер, — сказав я, — дозвольте запропонувати вам інше. Прагу оточено зусібіч. Якщо ми тікатимемо з міста разом з цісарем, то неминуче загинемо. Може, нам краще наплювати на цього старого дурня й накивати п’ятами? На Карловій вулиці є невелика пивничка з пересохлою криницею. Криниця неглибока. Отвір, щоправда, досить вузенький, та все ж...

Чарівник спохмурнів:

— Ти гадаєш, ніби я там ховатимусь?

— Ну, для вас там, може, й трохи затісно, та ми спробуємо якось запхати вас туди. Ваше черево, звичайно, завдасть нам клопоту, та коли трішки натиснути... Ой-ой-ой!

Моя шерсть закурилася димом. Я замовк на півслові. Розжарені Голки завжди збивають мене з пантелику.

— На відміну від тебе, — гаркнув чарівник, — я знаю, що таке відданість! Мене не треба змушувати чесно поводитися щодо свого володаря. Повторюю: ви обоє повинні захищати його величність — навіть ціною власних життів! Зрозуміли?!

Ми неохоче кивнули. Саме цієї миті підлога під ногами здригнулась від недалекого вибуху.

— Тоді за мною! — наказав хазяїн. — Часу в нас обмаль!

* * *

Ми піднялись тими самими сходами — й заглибились у вузькі коридори замку. У вікнах яскраво спалахувало полум’я, жахливі крики відлунювали звідусіль. Хазяїн біг підтюпцем на своїх довгих сухорлявих ногах, відсапуючись із кожним кроком; ми з Квізл довгими стрибками мчали за ним навздогін.

Врешті ми вискочили на терасу, де впродовж багатьох літ цісар утримував свій пташник. Пташник був величезний — нагромадження просторих вольєрів з візерунчастими бронзовими ґратами, банями, башточками, висувними годівничками й дверцятами, крізь які цісар міг заходити всередину. Всередині все було захаращено деревами та кущами в горщиках, між якими гасали незліченні різноманітні папуги, чиї предки потрапили до Праги з усіх усюд. Цісар просто схибнувся на цих пташках: останнім часом, коли міць Лондона почала зростати, а його власна імперія вислизати з його рук, він дедалі частіше сидів у пташнику, спілкуючись зі своїми друзями. Тепер, коли в нічному небі тривала магічна битва, птахів огорнула паніка: вони метушилися по клітках і перелякано кричали. Цісар — низенький гладкий панок у штанях із єдвабу й пожмаканій білій сорочці — метушився незгірше за своїх папуг, сперечаючись із служниками, приставленими до пташника, й нітрохи не зважаючи на радників, що з’юрмилися довкола.

Прем’єр-міністр Майрінк, блідий і сумний, смикав його за рукав:

— Ваша величносте! Будь ласка! Британці вже в Празькому Граді! Ми мусимо перевести вас до безпечного місця...

— Я не можу покинути свій пташник! Де мої чарівники? Покличте їх сюди!

— Ваша величносте, вони всі беруть участь у битві...

—А де мої африти? Мій вірний Феб?

— Ваша величносте, я вже кілька разів повідомляв вам, що він...

Мій хазяїн пропхався крізь натовп.

— Ваша величносте! Рекомендую вам Квізл і Бартімеуса. Вони допоможуть нам виїхати, а тоді повернуться, щоб порятувати ваших чудових птахів.

— Як? Коти? Оці два коти?![9]

Цісар зблід і набундючився.

Ми з Квізл вирячили очі. Вона перетворилася на дівчину-красуню, а я прибрав подобу Птолемея.

— А тепер, ваша величносте, прошу вас до цих сходів... — провадив мій хазяїн.

У місті загриміли потужні вибухи. Горіла вже половина передмість. Через кам'яний парапет, що оточував терасу, перескочило бісеня з підпаленим хвостом. Воно підлетіло до нас і заціпеніло.

— Дозвольте доповісти, сер! До замку проривається безліч лютих афритів. На чолі в них Гоноріус і Петтернайф — особисті слуги Ґледстона. Дуже страшні, сер. Наші загони не стримують їхнього натиску... — бісеня замовкло й поглянуло на свій хвіст. — Дозвольте пошукати води, сер!

—А ґолеми? — поцікавився Майрінк.

Бісеня здригнулося:

—Так, сер! Ґолеми щойно почали битися з ворогом. Я, зрозуміло, тримався далі від хмари, та мені здається, що британські африти трохи перемішались і відступили. То як щодо води?..

Цісар пискливо вигукнув:

— Чудово, чудово! Перемога за нами!

— Це лише тимчасова перевага, — заперечив Майрінк. — Нам пора, ваша величносте.

Незважаючи на протести цісаря, його відтягли від кліток і повели до хвіртки. Майрінк із моїм хазяїном очолювали ходу: цісар ішов за ними, та його низенької постаті не було помітно за натовпом двірської челяді. Позаду прямували ми з Квізл.

Спалахнуло світло. Позаду нас через парапет перескочили дві чорні тіні. Подерті плащі майоріли за їхніми плечима, в глибині каптурів жевріли жовті очі. Вони мчали через терасу великими стрибками, ледве торкаючись землі. Пташки в клітках раптово замовкли.

Я позирнув на Квізл:

—Твої чи мої?

Дівчина-красуня вишкірила гострі зубки в усмішці:

— Мої.

Вона залишилася позаду, щоб зустріти гулів. А я побіг навздогін за цісарським почтом.

За хвірткою, під замковим муром, уздовж рову вела на північ вузенька стежка. Внизу палало Старе Місто; я бачив, як вулицями бігали британські вояки та пражани, що тікали від них, билися з ними й помирали від їхніх рук. Та все це здавалося страшенно далеким — мені було чути лише легенькі подихи вітру. В небі, мов гайвороння, ширяли зграї бісів.

Цісар нарешті припинив вередувати. Почет мовчки поспішав уперед. Поки що все було гаразд. Ми вже дісталися Чорної вежі. Ось і сходи—дорога вільна.

Позаду залопотіли крила, і біля мене сіла Квізл. Обличчя її було сіре, а в боці зяяла рана.

— Щось не так? — запитав я.

—То не гулі. Там був африт. Прийшов ґолем і знищив його. Зі мною все гаразд.

Почет тим часом спускався з пагорба. Внизу, у воді Влтави, було видно спалахи замку у вогні, що надавали річці скорботної краси. Ми нікого не зустріли, нас ніхто не намагався переслідувати. Найгірше залишилося позаду.

Річка була вже близько. Ми з Квізл перезирнулися. Місто загинуло, а з ним загинула й ціла імперія, однак ця втеча дозволить нам порятувати хоч рештки подоланих гордощів. Цього рабства ми, звичайно, бридились, та програвати аж ніяк не хотіли.

Біля самісінького підніжжя пагорба на нас чекала засідка.

На сходи перед почтом зненацька вискочили шестеро

джинів і ціла зграя бісів. Цісар з почтом скрикнули й відсахнулись. Ми з Квізл напружились, ладні кинутися в бій.

Позаду хтось тихенько кахикнув. Ми озирнулись водночас.

На п’ять сходинок вище від нас стояв худорлявий молодик. Біляві кучері, великі блакитні очі, сандалі й тога в пізньому римському стилі. В його обличчі було щось соромливе, меланхолійне — ніби він з тих, що й мухи не скривдять. Проте одна риса, що мимоволі впала мені в око, геть псувала це враження: в руці він тримав величезну косу зі срібним лезом.

Я перевірив його на інших рівнях, марно сподіваючись, що це просто дивак у маскарадному вбранні. На жаль, ні. То був африт, і до того ж могутній. Це вже не іграшки[10].

— Пан Ґледстон переказує цісареві свої найкращі побажання, — промовив молодик. — Він хоче бачити його у своєму товаристві. Інші можуть забиратися геть.

Пропозиція була цілком розумна. Я запитально глянув на хазяїна, але той шалено махнув рукою, наказуючи мені вступити в бій. Зітхнувши, я неохоче ступив назустріч афритові.

Молодик несхвально цокнув язиком:

— Забирайся, хробаче! Ти мене не подужаєш.

Ця образа роз’ятрила мою лють.

— Бережися! — холодно відповів я. — Мене не варто зневажати.

Африт байдуже покліпав:

—Та невже?! А як тебе звуть?

— Як звуть?! — розлючено перепитав я. — В мене багато імен! Я — Бартімеус! Я — Сак раль-Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібний Пернатий Змій!

Я виразно помовчав. Та молодика це нітрохи не схвилювало:

— Вперше чую. Зроби краще ласку..

— Я розмовляв із Соломоном!

— Ото ще штучка, — зневажливо махнув рукою африт. — Хто з ним не розмовляв? Правду кажучи, він жодного з нас не проминув...

— Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги!

Молодик пирхнув:

— Оці самісінькі? Які Ґледстон розваляв за п’ять хвилин? А мури Єрихону—це, часом, не твоя робота?

— Його, — втрутилась Квізл. — Одна з перших. Він воліє про це мовчати, та...

— Послухай-но, Квізл!..

Африт провів пальцем по лезу коси:

— Попереджаю востаннє, джине. Забирайся геть. Мене ти не подужаєш.

Я стенув плечима, корячись своїй долі:

— Зараз побачимо!

І справді побачили. Й переконалися, що африт мав рацію, — до того ж відразу. Перші чотири мої Вибухи він відбив помахом коси. П’ятий, особливо потужний, полетів назад у мій бік. Мене скинуло зі сходів, і я покотився з пагорба вниз, розсипаючи свою сутність.

Зупинившись, я спробував підвестись, та знову впав від нестерпного болю. Моя рана була надто велика — я ніяк не міг оговтатись.

А вгорі, на стежці, біси вже накинулись на почет. Повз мене промчали Квізл із кремезним джином, що вчепились одне одному в горлянки.

Африт недбало подався до мене. Ось він підморгнув, замахнувся срібною косою...

Та цієї миті втрутився мій хазяїн.

Я б не сказав, що він був добрим хазяїном, — він, скажімо, надто вже часто вдавався до Розжарених Голок, — та цей останній його вчинок був, як на мене, найкращим, що він зробив за все своє життя.

Довкола нього метушилися біси. Вони ширяли в нього над головою, гасали між ногами — тяглися до цісаря. Хазяїн, люто скрикнувши, дістав з кишені Вибуховий жезл — одну з отих новеньких штучок, виготовлених алхіміками із Золотої вулиці у відповідь на британську загрозу. Ці жезли робилися нашвидкуруч, вибухали раніше, ніж треба, чи й зовсім не вибухали. Будь-що найрозумніше було просто жбурнути їх кудись у бік ворога. Та мій хазяїн був типовий чарівник. Він не звик сам брати участь у битвах. Команду він вигукнув, а далі завагався: тримав жезл над головою й тицяв ним у юрму бісів, ніби ніяк не міг вибрати з-поміж них когось одного.

Отож і провагався він довше, ніж треба.

Вибухом змело половину сходів. Біси, почет і сам цісар розлетілись, мов пушинки з кульбаби. А мій хазяїн узагалі зник без сліду.

Цієї ж миті закляття, що тримало мене, розвіялось і щезло.

Африт махнув своєю косою саме там, де тільки-но була моя голова. Лезо встромилось у землю.

***

Отак, через багато століть, обірвалися пута, що припинали мене до Праги. Слід одначе сказати, що коли моя сутність легко розліталася на всі боки — і мені було видно, як палає місто, марширують війська, плачуть діти й виють біси, як помирає одна імперія і народжується в крові наступна, — я не відчував великої радості.

Я відчував, що все повернеться тільки на гірше.