Око ґолема

1

Лондон! Велика квітуча столиця, що існує вже дві тисячі років! Під рукою чарівників вона прагла стати центром світу. І певною мірою їй це вдалося, принаймні зовні. Розжирівши на завойованих імперією багатствах, вона стала величезною й незграбною.

Місто тяглося на кілька миль обабіч Темзи: просякла кіптявою кора будинків, розцяцькована палацами, вежами, храмами й ринками. По всіх своїх куточках, за будь-якої пори, воно аж кишіло людом. Вулиці були повні туристів, робітників та інших людей, що поспішали у власних справах, а в повітрі тим часом купчились невидимі біси, що поспішали у справах своїх хазяїв.

На галасливих пристанях, що простягнися до сірих вод Темзи, натовпи вояків та урядовців чекали своєї черги вирушити навколо світу. У затінку британських кораблів, окутих залізом, річкою мчали різнобарвні торговельні судна всіх розмірів та зразків — швидкі європейські караки, арабські доу з гострими вітрилами, кирпаті китайські джонки, дженджуристі американські кліпери зі стрункими щоглами. Довкола них юрмилися човники лондонських лоцманів: ті гучно сварилися, чия зараз черга вести судно до причалу.

Столичним життям керували два серця. На сході — Сіті, де збиралися торговці з далеких земель, щоб обмінятися своїм крамом; на заході — там, де річка несподівано повертала, — розтягався на цілу милю Вестмінстер, де чарівники невпинно працювали над розширенням і захистом території Британської імперії.

Хлопчина побував у справах у центрі Лондона й тепер пішки повертався до Вестмінстера. Йшов він неквапом: навіть цієї ранкової години сонце вже добряче припікало, і хлопець відчував, як його комірець помалу просякає потом. Легенький вітерець торсав поли довгого чорного пальта, граючи ними за спиною в хлопця. Того тішило, яке похмуре й мальовниче враження справляє це збоку: юнак не раз ловив на собі погляди перехожих. Коли ж вітер був справді сильний, поли пальта майоріли горизонтально — паралельно землі, а це видавалося вже не таким величним.

Хлопець перейшов Ріджент-стрит і, проминувши білені будівлі доби Регентства, вийшов на Геймаркет, де вуличні підмітайли заклопотано вимахували мітлами перед фасадами театрів, а молоді продавчині фруктів починали розкладати свій крам. Одна жінка тягла тацю з цілою горою чудових, стиглих помаранчів з колоній: помаранчі стали в Лондоні рідкістю відтоді, як у Південній Європі почалися війни. Проходячи повз неї, хлопчина спритно кинув монету до цинової карнавки, що висіла в жінки на шиї, й хутенько підхопив помаранч із самісінького верха гори. Не слухаючи вдячних вигуків продавчині, він попрямував далі, навіть не сповільнивши ходи. Пальто, як і раніше, тріпотіло за його спиною.

На Трафальгарській площі щойно поставили ряд високих жердин, прикрашених різнобарвним серпантином: бригади робітників саме натягали між цими жердинами мотузки, оздоблені червоними, білими й синіми прапорцями. Хлопець зупинився, щоб почистити свій помаранч і подивитися на те, що тут діється. Повз нього саме проходив робітник, який аж хитався під тягарем мотузяних мотків.

—Агов, друже!—гукнув до нього хлопець.—Навіщо це все?

Робітник позирнув убік, побачив на хлопчині довге чорне пальто і незграбно вклонився. Половина мотків тут-таки розкотилася бруківкою.

— Це до завтрашніх урочистостей, сер, — відповів він. — Завтра ж День Засновника. Національне свято, сер.

— Еге ж, еге ж. День народження Ґледстона. Я й забув про нього...

Хлопець кинув до канави помаранчеву шкуринку й пішов, поки робітник підбирав розсипані мотки й тихо лаявся крізь зуби.

Отак він ішов аж до Вайтголлу — району масивних сірих будівель, просяклих запахом міцно вкоріненої влади. Тут самі ці будівлі навіювали перехожим острах і пошану: височенні мармурові колони; широкі бронзові двері; сотні й сотні вікон, що світилися цілодобово; гранітні статуї Ґледстона та інших видатних діячів, чиї суворі зморшкуваті обличчя обіцяли справедливу кару всім ворогам держави. Хлопець, одначе, безжурно проминув їх, чистячи далі свій помаранч, — як і личить людині, народженій жити серед цих мурів. Він кивнув полісменові, мимохідь показав перепустку охоронцеві і крізь бічну браму ступив у двір Міністерства внутрішніх справ, над яким простирало гілля могутнє горіхове дерево. Тут він нарешті сповільнив ходу, ковтнув останню часточку помаранча, витер носовичком руки й поправив краватку, комірець і манжети. А потім востаннє пригладив волосся. От і гаразд. Тепер він готовий. Пора до роботи.

***

Від часу заколоту Лавлейса — того часу, коли Натаніель несподівано наблизився до вищих кіл суспільства, — минуло вже два роки. Тепер юнакові було вже чотирнадцять. Він був на голову вищий, ніж тоді, коли повернув Амулет Самарканда вдячному урядові. Плечі його також трохи роздалися, та він, як і раніше, видавався худорлявим. Довге темне волосся спадало на обличчя розпатланими пасмами — за нинішньою модою. Обличчя зблідло від довгих годин, проведених за книжками, зате очі яскраво палали, та й усі його порухи виявляли ледве стримуване завзяття.

Натаніель був спостережливий юнак: він швидко помітив, що для чарівника-практика зовнішній вигляд має велике значення для підтримки статусу. На нечупар тут дивилися косо — то була певна прикмета посереднього таланту. Натаніелеві ніяк не хотілося справляти таке враження. На платню, отримувану в міністерстві, він купив чорний вузький костюм і довге італійське пальто — останній крик моди. Черевики він носив так само вузькі, з трохи загостреними носаками, а з його кишень завжди визирали яскраві барвисті носовички. Завжди ошатний, охайний, хлопчина походжав галереями Вайтголлу рішуче й широко, схожий на лелеку зі стосом паперів під пахвою.

Своє справжнє ім’я він таїв від усіх. А колеги й товариші знали його тільки на офіційне ім’я — як Джона Мендрейка.

Це ім’я до нього мали ще двоє чарівників, та великої слави жоден з них не здобув. Перший, алхімік часів королеви Єлизавети, уславився тим, що при всьому королівському дворі перетворив оливо на золото. Щоправда, тут-таки виявилося, що він просто вкрив золоті зливки тоненьким шаром олива, яке розтопилося від маленького вогню. Королівський двір захопила його кмітливість, проте це не завадило обезголовити його. Другий Джон Мендрейк був сином мебляра і все життя вивчав численні різновиди демонів-комашок. Він описав аж тисячу сімсот три нікому не цікавих видів цих демонів, аж поки один з них — «малий зелений шершнекрил» — укусив його за незахищене місце: бідолаха роздувся до розмірів власного крісла і від цього помер.

Така ганебна доля попередників аж ніяк не тривожила Натаніеля. Навпаки, він з цього лише радів. Він мав твердий намір сам прославити своє ім’я.

* * *

Наставницею Натаніеля була панна Джесіка Вайтвел — чарівниця невизначеного віку, з коротким білявим волоссям і сухорлявим тілом, що скидалося на кістяк. Вона вважалась однією з чотирьох наймогутніших і найвпливовіших осіб в уряді. Розпізнавши талант свого учня, вона збиралася надати йому змогу розвинутись якнайповніше.

Тепер Натаніель жив у просторих кімнатах особняка своєї наставниці, що стояв при самісінькому березі Темзи. Життя його було впорядковане й неквапливе. Обстанова особняка панни Вайтвел була якнайсучасніша: нечисленні меблі, сірі килими «під рисяче хутро» й крохмально-білі стіни. Меблі було виготовлено зі скла, посрібленого металу чи блідої деревини з північних лісів. Усе помешкання мало холодний, діловий, майже стерильний вигляд, що дуже подобалося Натаніелю: це свідчило про стриманість, чистоту та обізнаність — найголовніші прикмети сучасного мага.

Улюблений стиль панни Вайтвел поширювався навіть на її бібліотеку. Зазвичай бібліотеки в домах чарівників були темні й похмурі; книжки там було оправлено в шкіру рідкісних тварин, а на їхніх корінцях красувалися пентаклі або руни проклять. Тепер, однак, Натаніель знав, що все це — давно минулий час. Панна Вайтвел замовила палітурній фірмі «Ярослав» оправити всі її книжки в просту білу шкіру. Потім було складено каталог бібліотеки, і номери цього каталогу було віддруковано на білих палітурках чорним чорнилом.

У середині білої кімнати, заставленої ошатними білими томами, стояв прямокутний стіл зі скла. За цим столом Натаніель проводив по два дні на тиждень, вивчаючи найвищі таїнства магії.

Уже в перші місяці навчання в панни Вайтвел він з головою поринув у науку і, на превеликий її подив та схвалення, напрочуд швидко опанував усі ступені виклику духів. Розпочавши з найнижчих рівнів демонів (комашок, мулерів, бісенят), він поволі перейшов до середніх (усіх різновидів фоліотів) і нарешті досяг вищих (джинів різноманітних каст) — і все це за якихось кілька днів!

Побачивши, як учень випровадив дужого джина імпровізованим закляттям, що завершувалось ляпанцем по синіх демонових сідницях, наставниця не приховала свого захоплення.

— Ви справжній талант, Джоне! — зауважила вона. — Природжений! Виганяючи демона в Гедлгем-Голлі, ви показали й відвагу, й чудову пам’ять, та я навіть не підозрювала, які ви обдаровані в цій справі загалом! Працюйте сумлінно, й ви далеко підете.

Натаніель стримано подякував їй. Він не став говорити наставниці, що все це для нього не новина, що він уже в дванадцять років викликав джина середнього рівня. Про свій зв’язок із Бартімеусом він волів мовчати.

Панна Вайтвел винагородила його ранній розвиток настановами й посвятою в нові таємниці. Це було саме те, чого так бажав Натаніель. Під її керівництвом він навчився давати демонам багатоскладові чи напівпостійні завдання, не користуючись такими громіздкими засобами, як пентакль Адельбранда. Хлопчина дізнався, як захищатись від ворожих шпигунів, плетучи навколо себе сенсорне павутиння; як відбивати раптові атаки, викликаючи швидкі Потоки, що поглинають войовничу магію й забирають її геть. За коротенький проміжок часу Натаніель увібрав стільки нових знань, скільки мали його колеги-чарівники, на п’ять-шість років старші за нього. Teпep він був готовий до своєї першої роботи.

***

Усім успішним молодим чарівникам зазвичай доручали обов’язки дрібних службовців у міністерствах, щоб мали змогу навчитись магічної практики. Вік, коли це відбувалося, залежав і від таланту учня, і від впливу наставника. У випадку з Натаніелем мав місце ще один чинник: по всіх кав'ярнях Вайтголлу було відомо, що за кар'єрою хлопця пильно й ласкаво спостерігає сам прем’єр-міністр. Як наслідок, хлопець від самого початку став об’єктом загальної уваги.

Наставниця попереджувала його про це.

— Тримайте свої секрети при собі, — нагадувала вона. — Насамперед — своє справжнє ім’я, якщо ви його знаєте. Держіть рота на замку. Інакше з вас усе витягнуть.

—Хто? — цікавився він.

— Ваші майбутні вороги. Вони воліють передбачати все заздалегідь.

Справжнє ім’я може стати для чарівника джерелом великих прикрощів, якщо його дізнається хтось інший. Тому Натаніель зберігав своє ім’я в найсуворішій таємниці. Спочатку, щоправда, його вважали за роззяву Гарненькі чарівниці оточували хлопця цілими компаніями, присипляли його пильність компліментами, а потім намагалися вивідати, хто ж він такий. Ці прості спокуси Натаніель долав досить легко, та невдовзі не забарилися й небезпечніші атаки. Якось уві сні до нього з’явився біс, що шепотів парубчакові на вухо ласкаві слова й випитував, як його звуть. Напевно, лише гучний дзвін Біг-Бена за річкою врятував хлопчину від необачного зізнання. Натаніель засовався, прокинувся й помітив біса, що сидів на бильці ліжка. Не розгубившись, хлопчина вмить викликав прирученого фоліота, який схопив біса й перетворив його на камінь.

У цьому новому стані біс, на жаль, не міг нічого розповісти про того чарівника, який прислав його. Відтоді Натаніель доручив фоліотові стерегти своє ліжко щоночі.

Невдовзі стало зрозуміло, що встановити особу Джона Мен-дрейка непросто, і такі спроби кінець кінцем припинилися. А коли Натаніелеві тільки-но виповнилось чотирнадцять, юний маг нарешті дістав сподіване призначення і взявся до роботи в Міністерстві внутрішніх справ.

2

У кабінеті Натаніеля зустріли гнівний погляд секретаря й здоровенний стос свіжих паперів у лотку для вхідних документів.

Секретар, ошатний молодик із прилизаним рудим волоссям, затримався на порозі кабінету.

— Ви запізнились, Мендрейку, — сказав він, поправля-ючи окуляри різким, нервовим порухом. — Чим ви цього разу виправдаєтесь? У вас теж є певні обов'язки, так само, як у постійних співробітників!

Він стояв на дверях і сердито супився, задерши коротенького носа.

Чарівник умостився в кріслі. Йому кортіло закинути ноги на стіл, та це видавалося б надто зухвалим.

— Я виїздив на місце пригоди з паном Теллоу, — недбало промовив він. — Працював там з шостої години. Якщо не вірите, спитайте його, коли він прийде. Може, він повідомить вам кілька подробиць, якщо це, звичайно, не секретна інформація. А ви що робили, Дженкінсе? Натхненно копіювали документи, еге ж?

Секретар засичав крізь зуби й знову поправив окуляри.

— Гаразд, гаразд, Мендрейку, — процідив він. — Байдикуйте далі. Поки що ви прем’єрів улюбленець, та чи довго це триватиме, якщо ви не виправдаєте його надій? Ще одна пригода? Друга за тиждень? Скоро ви знову митимете чайний посуд, і тоді... от побачите!

Сказавши це, він пішов собі — а може, втік.

Хлопчина скорчив гримасу в бік дверей і кілька хвилин сидів, втупившись поглядом перед собою. Потім стомлено протер очі й поглянув на годинник. Лише дев’ята сорок п’ять! Як довго тягнеться день!

Його увагу привернув стос паперів на столі. Хлопець зітхнув, поправив манжети й потягся за горішньою текою.

***

Натаніель мав власні причини цікавитись Міністерством внутрішніх справ — підрозділом великого апарату державної безпеки, який очолювала Джесіка Вайтвел. Міністерство внутрішніх справ розслідувало різноманітні випадки злочинної діяльності, насамперед заворушення серед іноземців і терористичні акти, спрямовані проти держави. Коли Натаніель щойно вступив на службу, йому доручали здебільшого найскромніші речі: підшивати й копіювати документи, заварювати чай... Однак це тривало недовго.

Його швидке підвищення по службі аж ніяк не було, як про це шепотілися його вороги, плодом звичайного фаворитизму. Так, Натаніель користувався й ласкою прем’єр-міністра, і впливами своєї наставниці — панни Вайтвел, якій усі чарівники міністерства намагалися догодити. Та все це не дало б Натаніелеві нічогісінько, якби він був нездарою — або хоча б посереднім — у своєму мистецтві. Юнак він був обдарований, і до того ж умів сумлінно працювати. Отож і просувався він напрочуд швидко. Впродовж кількох місяців він уже проминув кілька звичайних кар’єрних сходинок і, не маючи ще й п’ятнадцяти років, став помічником самого міністра внутрішніх справ — пана Джуліуса Теллоу.

Пан Теллоу — низенький товстун, що й постаттю, і вдачею скидався на бугайця, — навіть у найкращому гуморі був різкий і запальний, схильний до несподіваних вибухів гніву, від яких його підлеглі тікали на всі боки. Крім цієї непередбачуваної вдачі, пан Теллоу також мав незвичайний колір обличчя — жовтавий, наче кульбабка на сонечку. Службовці не знали, звідки це в нього: дехто стверджував, ніби це спадкове, бо пан Теллоу — не хто інший, як поріддя чарівника та джинії. Інші відкидали це припущення, як неможливе з точки зору біології, і вважали, що їхній начальник став колись жертвою магічної атаки. Натаніель схилявся до другої версії. Та, попри будь-яку причину, пан Теллоу старанно ховав цю свою зовнішню рису: носив високі коміри та якнайдовшу зачіску, надягав капелюхи з широкими крисами і ретельно дослуховувався, чи не глузує з нього хтось із підлеглих.

Усього в міністерстві служили вісімнадцятеро осіб, якщо рахувати Натаніеля й самого пана Теллоу: від двох простолюдинів, що виконували адміністративні обов'язки, які не вимагали володіння магією, до пана Ффаукса — чарівника четвертого рівня. Натаніель поводився з усіма чемно та рівно, крім хіба Клайва Дженкінса, секретаря. Дженкінс від самого початку зневажав хлопця за його юний вік і за те, що йому довіряють дедалі відповідальніші посади, а Натаніель, у свою чергу, відповідав йому веселим зухвальством. Це було цілком безпечно — Дженкінс не мав ні зв'язків, ні здібностей.

***

Пан Теллоу скоро переконався в талантах свого помічника й доручив йому важливе і непросте завдання: переслідування таємничої групи змовників, відомої як Спротив.

Мотиви дій цих фанатиків були прозорі, хоч і химерні, їм не подобалося ласкаве правління чарівників — вони жадали повернення до анархії Правління Простолюду. Щороку їхня діяльність завдавала більшої шкоди. Вони викрадали магічні артефакти в недбалих чи нещасливих чарівників і потім використовували їх під час нападів на урядовців та урядову власність. Як наслідок, серйозно постраждали кілька будинків і загинуло чимало людей. Під час найзухвалішої зі своїх атак Спротив влаштував замах на самого прем’єр-міністра. Уряд відповів драконівськими заходами: чимало простолюдинів було заарештовано за підозрою у співучасті, кількох скарали на смерть, інших заслали до колоній. І все-таки — попри всі розумні акти відплати — атаки тривали й далі, і пан Теллоу вже відчував невдоволення високих осіб.

Натаніель узявся до цієї справи з великим завзяттям. Два роки тому він сам зіткнувся зі Спротивом — до того ж ця зустріч давала хлопцеві підстави вважати, що він трохи знається на природі цього явища. Однієї темної ночі він натрапив на трьох підлітків-простолюдинів, що працювали на чорному ринку магічних артефактів. Трійця спритно викрала в хлопця магічне дзеркало і мало не вбила його самого. Тепер Наганіелеві кортіло хоч як-небудь помститись їм. Однак це завдання виявилось нелегким.

Про цих трьох простолюдинів він не знав нічого, крім їхніх імен: Фред, Стенлі й Кіті. Фред і Стенлі продавали газети, й перше, що застосував Натаніель, — вирядив малесенькі кулі-шпигуни стежити за всіма газетярами міста. Однак ці спостереження нічого не дали: парубчаки, напевно, змінили професію.

Потім Натаніель умовив начальника послати кількох дорослих агентів працювати під прикриттям у Лондоні. За кілька місяців їм пощастило проникнути до столичного злочинного світу. їм було доручено, тільки-но простолюд звикне до них, запропонувати продати «крадені» артефакти першому-ліпшому, хто ними зацікавиться. Натаніель сподівався, що ця «наживка» допоможе виманити з підпілля учасників Спротиву.

Ця надія так само виявилася марною. Здебільшого агенти не зуміли ні в кого викликати цікавості до своїх магічних цяцьок, а єдиний, кому це вдалося, зник без сліду, не встигши відзвітувати. Згодом його труп — на превеликий Натаніелів жаль — витягли з Темзи.

Нинішня стратегія хлопця, на яку він покладав головні надії, полягала в тому, що він звелів двом фоліотам перетворитись на дітей-сиріток і відрядив їх вештатися містом. Натаніель підозрював, що Спротив головним чином складається з дитячих вуличних банд, і зміркував, що ті рано чи пізно спробують завербувати до себе новачків. Та поки що ця принада також не діяла.

У кабінеті того ранку було млосно й спекотно. Мухи з дзижчанням билися в шибки. Натаніель дійшов навіть до того, що скинув піджак і загорнув широченні рукави своєї сорочки. Тамуючи позіхання, він сумлінно розбирав стоси паперів. Здебільшого вони стосувались останньої зухвалої витівки Спротиву — нападу на крамничку в одному з провулків Вайтголлу. Сьогодні на світанку у віконце крамниці кинули вибуховий пристрій — радше за все, невеличку кулю — й поранено продавця. Крамничка торгувала тютюном і пахощами, її клієнтами були насамперед чарівники — саме тому, напевно, її й було обрано за мішень.

Свідків на місці події не було, куль-шпигунів поблизу — так само. Натаніель пошепки вилаявся. Все даремної Жодного сліду! Кинувши папери вбік, він узявся до наступного звіту. По всьому місту хтось розмалював стіни образливими гаслами на адресу прем’єр-міністра. Хлопець зітхнув і підписав наказ негайно все зафарбувати. Він чудово знав, що ці написи з’являються швидше, ніж малярі встигають знищити їх.

Нарешті настала обідня перерва. Натаніель вирушив на прийом у садку візантійського посольства, влаштований напередодні майбутнього Дня Засновника. Він розгублено тинявся серед гостей: проблема Спротиву просто-таки не давала йому спокою.

Наливаючи собі міцного фруктового пуншу зі срібної чаші, що стояла на столику в кутку садка, Натаніель помітив поряд дівчину. Він обережно придивився до неї — й нарешті зробив порух, що міг би, як сподівався хлопчина, видаватися досить елегантним.

— Як я пам’ятаю, ви нещодавно досягли успіху, панно Фаррар? Прийміть мої щирі вітання.

Джейн Фаррар пробурмотіла слова подяки.

— Це було лише невеличке гніздо чеських шпигунів. Судячи з усього, вони прибули сюди з Фландрії рибальським човном. Аматори, та ще й недолугі. Ми легко їх викрили. До того ж дехто з відданих простолюдинів зняв тривогу.

— Ви надто скромні, — всміхнувся Натаніель. — Я чув, що поліції довелося гнатися за цими шпигунами мало не через пів-Англії, й шпигуни зуміли вбити кількох магів.

—Так, на жаль, були невеликі прикрощі.

— І все-таки це значна перемога.

Натаніель відсьорбнув пуншу, задоволений своїм сумнівним компліментом. Наставником панни Фаррар був начальник поліції — пан Генрі Дюваль, вічний суперник Джесіки Вайтвел. Отож вони з Натаніелем частенько розмовляли отак по-котячому — муркотіли компліменти й ховали кігті, випробовуючи норов одне одному.

— Що ж тоді сказати про вас, Джоне Мендрейку! — прощебетала Джейн Фаррар. — То правда, що на вас покладено відповідальність за викриття цього нестерпного Спротиву? Це для вас велика честь!

— Що ви, я лише збираю інформацію. У нас є ціла мережа агентів — треба ж їм чимось займатися. Поки що нічого цікавого не знайдено.

Джейн Фаррар узяла срібний черпак і легенько помішала пунш.

— Може, й так, але доручити це такому малодосвідченому службовцеві... Справді нечувано! Ви далеко підете. Хочете ще пуншу?

— Ні, дякую.

Натаніель невдоволено відчув, що червоніє. Звичайно, то правда: він молодий і недосвідчений. Усі стежать за ним і тільки чекають, коли він помилиться. Хлопець ледве затамував палке бажання спохмурніти.

— Гадаю, що не мине й півроку, як Спротиву настане кінець, — хрипко зауважив він.

Джейн Фаррар налила собі склянку пуншу й насмішкувато підняла брови.

— Ви мене вражаєте, — відповіла вона. — За ними полюють уже три роки, й жодного прориву досі не було. А ви хочете подолати їх за півроку! Проте я вірю, Джоне, що вам це вдасться. Ви вже й зараз вельми видатний юнак.

Знову почервонів! Натаніель спробував опанувати свої почуття. Джейн Фаррар була на три-чотири роки старша за нього й така сама на зріст, а може, й трохи вища. Її довге, пряме світло-каштанове волосся вільно спадало на плечі; зелені лукаві очі сяяли розумом. Поруч із нею він почувався простакуватим незграбою, навіть з розкішним червоним носовичком у кишені. Тож він мимоволі заходився обґрунтовувати своє твердження, хоч йому й годилося б помовчати.

— Нам відомо, що ця група складається здебільшого з молоді, — почав він. — Жертви їхніх нападів постійно відзначають цей факт, і ті двоє-троє злочинців, яких ми змогли знешкодити, були не старші за нас із вами... — на останніх словах він зробив особливий наголос. — Тож вирішити цю проблему легко. Ми відрядимо своїх агентів, щоб вони приєдналися до цієї організації. Тільки-но вони здобудуть довіру до цих зрадників і отримають доступ до їхнього проводиря... тут справі й кінець.

Знову глумлива усмішка:

— Ви певні, що це буде так просто?

Натаніель стенув плечима:

— Я сам мало не зустрівся з їхнім проводирем. Кілька років тому. Тож це буде неважко.

— Справді?! — з непідробного інтересу вона аж вирячила очі. — Розкажіть мені більше!

Проте Натаніель уже опанував себе. «Сила, Секрет, Самозбереження!» Що менше він розкаже, то буде краще. Він оглянув газон.

— О, я бачу, що панна Вайтвел прибула без попередження! — зауважив він. — Як відданий учень я мушу підійти до неї й спитати, чим можу стати їй у пригоді. Пробачте, панно Фаррар.

***

Натаніель рано покинув прийом і повернувся до свого кабінету розлючений. Замкнувшись у комірчині для виклику духів, він вигукнув закляття. Перед ним з’явилися два фоліоти — як і раніше, в подобі сиріток. Вони сумно й боязкувато совалися на місці.

— Ну?! — гаркнув Натаніель.

— Усе марно, хазяїне, — мовив білявий сирітка. — На вулицях нас просто не помічають.

— Це коли пощастить, — додав патлатий. — А то ще й жбурляють у нас усілякий непотріб.

— Як?! — обурився Натаніель.

— Отак. Бляшанки, пляшки, камінці й таке інше.

— Я не про те! Я хочу сказати: що за звірі ці люди! їх на каторгу треба запроторити! Що за мерзота?! Ви такі гарні дітлахи, голодні — вони просто мусили взяти вас під опіку!

Сирітки хитнули гарненькими голівками:

— Ні. Вони ненавидять нас. Ніби бачать, хто ми такі насправді.

— Це неможливо! Звідки в них лінзи?! Ви, мабуть, щось не так робите. Ви певні, що нічим себе не виказали? Не ширяли в повітрі, не показували роги, не коїли ще якихось дурниць?

— Ні, сер! Слово честі, ні!

— Ні, сер. Хоча Кловіс одного разу забув сховати хвіст...

—Ах ти ж наклепник! Він бреше, сер!..

Натаніель утомлено ляснув долонею по столу:

— Мені начхати! Начхати, що ви там робили. Та якщо ви найближчим часом не виконаєте завдання, на вас обох чекають Розжарені Голки. Спробуйте змінити вік! Попрацюйте поодинці! Влаштуйте собі якесь невеличке каліцтво, щоб викликати в них жаль, — тільки без заразних хвороб... про це я вже вам казав. Можете йти. Геть з моїх очей!

Повернувшись за стіл, Натаніель сердито заходився підводити підсумки. Фоліоти навряд чи здобудуть успіх. Це демони низького рівня... хоча, можливо, тут і є причина. Їм бракує хитрості та розуму, щоб цілковито перевтілитись у людей. Це ж треба придумати: ніби діти на вулицях спроможні бачити їхню істинну природу! Цю думку хлопчина відкинув одразу.

Та якщо вони зазнають невдачі, що робити далі? Щотижня Спротив коїть нові злочини. Грабує помешкання чарівників, обкрадає автомобілі, атакує крамниці й контори. Схема цих злочинів досить-таки очевидна: напів-хуліганські вчинки, скоювані дрібними рухомими групами, що якимось чином не потрапляють у поле зору куль-шпигунів, які патрулюють вулиці, та інших демонів. Чудово. Але жодної зачіпки досі немає.

Натаніель знав, що терпець пана Теллоу от-от увірветься. Судячи з жартів та кепкувань — на зразок тих, що він чув від Клайва Дженкінса та Джейн Фаррар, — інші теж про це знають. Він сидів, стукаючи олівцем по записнику, і міркував про тих трьох членів Спротиву, яких бачив два роки тому. Фред і Стенлі... Він скреготнув зубами й ще гарячковіше застукотів олівцем. Рано чи пізно їх неодмінно спіймають! І ще оте дівча — Кіті... Чорняве, рішуче. Обличчя ледве видно в темряві. Проводирка трійці. Цікаво, чи вони досі в Лондоні? Чи кудись утекли — далі від закону? Все, що йому треба, — один-єдиний ключ, хоч поганенький ключик! Тоді він наздожене їх швидше за політ думки...

Та спертися досі нема на що.

—Хто ж ви такі? — бурмотів він. — Де ж ви ховаєтесь?

Олівець у його руці тріснув навпіл.

3

То була чудова ніч — саме для чарів. Величезний повний місяць, середнього між абрикосом і стиглою пшеницею кольору, самотньо сяяв у миготливому ореолі серед неба над пустелею. Дрібні прозорі хмарини сховались від його величного обличчя, залишивши небо оголеним і вугільно-чорним, ніби черево якогось велетенського космічного кита. Вдалині видніли залиті місячним світлом бархани; внизу, в темній долині, золотавий серпанок сочився крізь обриси бескетів, прагнучи омити дно, виточене в пісковику.

Однак висохле річище було глибоке й вузьке, і виступ скелі, що нависав над ним, занурив частину ущелини в непроглядну темряву. У цьому затінку палало невеличке багаття. Одинокі язички червоного полум’я майже не давали світла. Примарний стовп диму здіймався від багаття і розчинявся в холодному нічному повітрі.

На краєчку частини долини, освітленої місяцем, перед багаттям сидів, підібгавши ноги, чоловік. Міцний, чисто виголений, із лискучою, натертою олією шкірою. У вусі чоловіка висіла важка золота сережка; обличчя було скам’яніле, байдуже. Ось він поворухнувся й дістав з-за широкого пояса пляшку, закорковану металевою затичкою. Лінивими порухами, які водночас виявляли його хижацьку, лев’ячу силу, він відкоркував пляшку й випив її до дна. А потім жбурнув порожню посудину геть — і втупився в полум’я.

Через кілька секунд ущелину заповнив дивовижний аромат; здалека забриніли струни цитри. Чоловік схилив голову до грудей: він заснув сидячи, з наполовину заплющеними очима. Тим часом музика дедалі гучнішала, ніби виходячи із самих глибин землі.

З темряви з’явилася чиясь постать. Вона проминула багаття, обійшла сонного чоловіка й виступила на середину долини, осяяну місяцем; музика ж лунала далі, ніби чаруючи своєю красою місячне світло. То була дівчина-рабиня — юна, прекрасна, але надто бідна для того, щоб дозволити собі розкішно одягатися. Її волосся спадало до плечей довгими чорними локонами, що ворушилися з кожним непевним кроком дівчини. Обличчя було бліде й гладеньке, мов порцелянове, а у великих очах виблискували сльози. Вона заходилася танцювати — спочатку обережно, боязко, а потім ніби раптово давши волю своїм почуттям. Її тіло то оберталося, то вигиналося; прозоре покривало ледве встигало за ним. Тонкі руки виплітали в повітрі візерунки, а з вуст лунав дивний наспів, повний самоти й бажання.

Ось дівчина завершила свій танець, труснула головою в гордовитому відчаї й поглянула в темряву, в бік місяця. Музика вщухла; запанувала тиша.

Потім пролунав далекий, немовби принесений вітром, голос:

—Амариліс...

Дівчина здригнулась і озирнулась. Нічого, крім скель, неба та бурштиново-жовтого місяця. Вона тихенько зітхнула.

— Моя Амариліс...

Дівчина відгукнулася хрипким, нерішучим голосом:

— Бертілаку! Це ти?

—Так, це я.

—Де ти? Чому ти так мучиш мене?

— Я ховаюся за місяцем, моя Амариліс. Я боюся, що твоя краса спалить мою сутність. Затули собі обличчя покривалом, що нині марно спочиває на твоїх плечах, і тоді, можливо, я наважусь наблизитися до тебе.

— О, Бертілаку! З охотою!

Дівчина виконала прохання. З темряви долинув схвальний гомін. Хтось кахикнув.

— Люба Амариліс! Відійди вбік. Я спускаюся на землю!

Дівчина тихо зойкнула і притулилася спиною до найближчої скелі. Відкинувши голову назад, вона заціпеніла в гордовитому чеканні. Ударив грім — такий гучний, що розбудив би й мерця. Дівчина приголомшено поглянула вгору. З неба величною ходою спускався воїн — у посрібленій куртці, накинутій на голе тіло, довгому плащі, штанях з буфами й елегантних пантофлях із задертими носаками. За поясом, оздобленим самоцвітами, стриміла здоровенна шабля. Воїн сходив униз, так само відкинувши назад голову, виблискуючи темними очима, задерши орлиного носа й пихато випнувши підборіддя. На його чолі стирчали білі криві ріжки.

Воїн м'яко ступив на землю недалеко від дівчини, що аж приросла до скелі, й байдуже всміхнувся. Довкола залунали тихі жіночі зітхання.

— О, невже ти заніміла, Амариліс? Невже ти так швидко забула обличчя свого коханого джина?

— О, ні, Бертілаку! Хай би минуло не сім, а сімдесят років — мені й тоді не забути жодного волоска на твоїй напомадженій голові. Ні, мій язик ціпеніє, а серце тріпоче зі страху: що, як чарівник прокинеться й застане нас! Тоді він накладе важкі кайдани на мої стрункі білі ноги, а тебе замкне у своїй пляшці!

Джин, однак, лише гучно зареготав:

— Чарівник спить! Моя магія дужча за його магію, й так буде завжди. Проте ніч минає, а на світанні я мушу повернутися до своїх братів-афритів, щоб разом з ними мчати повітряним океаном. Іди в мої обійми, люба! У ці короткі години, поки я ще маю людську подобу, нехай місяць стане свідком нашого кохання, що кине виклик взаємній ненависті наших народів до кінця світу!

— О Бертілаку!

— О Амариліс, мій лебедю Аравії!

Джин підійшов і міцно обняв рабиню-красуню. Тут уже Кіті остаточно заболіло в спині, й вона засовалась у кріслі.

Джин з дівчиною почали чудернацький танець: їхній одяг майорів у повітрі, а руки й ноги граційно витягалися. Музика вдарила удвічі дужче. Кіті по-котячому позіхнула, сповзла трохи нижче й потерла очі долонею. Потім намацала паперовий пакуночок, дістала звідти останні кілька солоних горішків, кинула їх собі до рота й заходилася байдуже жувати.

Хвилювання, що завжди огортало її перед роботою, наче ножем штрикнуло їй у бік. Це було звичне відчуття — Кіті чекала його. Але тепер до нього домішалася ще й нудьга від нескінченної набридливої вистави. Енн, звичайно, має рацію: це буде чудове алібі. Одначе Кіті воліла б зараз гуляти вулицями, щоб заспокоїти нерви, й ховатись від патрулів, ніж дивитися цю нісенітницю.

А на сцені Амариліс — полонена дівчина-місіонерка з Чізвіка — завела пісню, де вкотре присягалась у вічному коханні до джина, якого зараз пригортала до своїх грудей. Високі ноти в неї були такі потужні, що в Бертілака ворушилося на голові волосся і гойдалися сережки у вухах. Кіті скривилась і оглянула темні силуети людей у передніх рядах, шукаючи Фреда й Стенлі. Ось вони! Сидять, подавшись уперед і не зводячи зі сцени очей. Кіті закопилила губи: їм, мабуть, до вподоби ця Амариліс...

Нічого. Головне, аби не проґавили.

Кіті позирнула собі під ноги, в темряву. Там лежала шкіряна торбинка. Від неї в череві неприємно засмоктало: Кіті заплющила очі й мимоволі намацала при боці звичне руків’я ножа. Тільки спокій... усе буде гаразд.

Коли ж нарешті антракт?! Піднявши голову, Кіті обвела поглядом темні стіни зали. Обабіч сцени були ложі для чарівників, обтяжені золоченою ліпниною й важкими червоними завісами, які мали захищати тих, хто сидів за ними, від очей простолюду. Проте всі чарівники міста вже подивилися цю п’єсу — задовго до того, як її показали жадібному до сенсацій натовпу. Отож сьогодні завіси було відсунуто, й ложі були порожні.

Кіті позирнула на свій зап’ясток: у залі темно, годинника не видно. їй, звичайно, доведеться пережити ще силу-силенну трагічних розлук, жорстоких викрадень і радісних зустрічей, перш ніж почнеться антракт. А найголовніше, що глядачам це все сподобається. Вони, мов барани, купчаться в цій залі щовечора й щороку. Зараз, напевно, вже цілий Лондон подивився «Лебедів Аравії», а дехто й не раз. Одначе з провінції досі приїздили автобуси, що привозили нових роззяв, жадібних до цих дешевих розкошів.

—Люба! Замовкни!

Кіті схвально кивнула. Чудово, Бертілаку. Інакше ця арія ніколи б не скінчилася.

— Що сталося? Ти почув щось таке, чого не чую я?

— Цить! Мовчи. Ми в небезпеці...

Бертілак крутнув туди-сюди своїм шляхетним профілем. Поглянув угору, потім униз. Нюхнув повітря. Все було тихо. Багаття догоріло, чарівник дрімав, місяць зник за хмарами, і в небі мерехтіли холодні зорі. З глядацької зали не лунало ні звуку. На своє превелике обурення, Кіті відчула, що й сама затамувала подих.

Джин несподівано вигукнув прокльон, вихопив меча з піхов і обняв перелякану дівчину.

—Амариліс! Вони йдуть! Я бачу їх своїм таємним зором!

—Хто, Бертілаку? Кого ти бачиш?

— Сім диких бісів, люба! Сім бісів, посланих царицею афритів, щоб схопити мене! Наше кохання їй не до дупгі. Вони скрутять нас обох і притягнуть голими до її трону, щоб принести їй жорстоку насолоду! Ти повинна тікати! Ні, нам немає часу на ніжні слова, хоч твої заплакані очі й благають мене! Тікай!

Дівчина з численними трагічними порухами облишила нарешті свого коханого й подалася до лівого кутка сцени. Джин тим часом скинув плаща, зірвав з себе куртку і, оголений до пояса, приготувався до бою.

З оркестрової ями долинув драматичний дисонанс. Із-за скель вискочили семеро страхітливих бісів. Бісів грали карлики в шкіряних пов'язках на стегнах і розмальованих яскраво-зеленою фарбою трико. Люто виючи й кривляючись, вони повитягали кинджали й кинулися на джина. Під верескливий хор скрипок почалася битва.

Злі біси... Злий чарівник... Тонка, нівроку, штучка — ці «Лебеді Аравії». Кіті ясно це розуміла. Ідеальна пропаганда: замість того, щоб просто відкидати страх людей, — стримано визнати його. Трішки показати нам те, чого ми боїмось, перед тим видерши йому зуби. І все це — з музикою, бійкою та неземним коханням. Хай демони полякають нас, а потім ми побачимо, як вони згинуть. Усе під контролем. І все, безперечно, закінчиться якнайкраще. Злого чаклуна знищать добрі чарівники. Злих афритів вони так само подолають. А Бертілак — колишній джин—урешті виявиться людиною, східним принцем, якого обернули на чудовисько злі чари. І вони з Амариліс щасливо житимуть до кінця віку, під мудрим наглядом ласкавих чарівників...

Кіті раптово занудило. Тепер це відчуття не стосувалося роботи — воно виходило з глибин того казана люті, що вічно клекотав у її душі. Це відчуття з’явилося тому, що дівчина зненацька зрозуміла: всі їхні дії — марні й заздалегідь приречені. їм не вдасться нічого змінити. Поведінка натовпу переконала у цьому Кіті. Он, гляньте, — Амариліс схопили: біс узяв її під пахву й потяг, не зважаючи ні на сльози, ні на пручання. Чуєте, як натовп зойкнув? Ба ні! — хоробрий джин Бертілак підняв одного з бісів і жбурнув його через своє плече просто в багаття. А ось він помчав за іншим викрадачем — раз, два! — і зарубав його шаблею. Ура!!! Чуєте, як натовп радо реве?

Усе, що вони роблять — їхні викрадення, їхні сміливі атаки — не має для цього натовпу значення. Нічогісінько не зміниться! Завтра на вулицях, що ведуть до театру «Метрополітен», стоятимуть такі самі черги, й кулі-шпигуни спостерігатимуть за ними згори: чарівники знову будуть усюди й знову тішитимуться своєю захопленою владою.

Так завжди було. Так завжди буде. І хай там що вони робитимуть — це не призведе ні до чого.

4

Гамір на сцені вщухав. Натомість Кіті почула пташиний спів і далекий шум автомобілів. Подумки перед нею замість мороку театру постало світло того давнього дня.

Три роки тому. Парк. М’яч. їхній сміх. І катастрофа, що вдарила, наче грім серед ясного неба.

Усміхнений Якуб біжить їй назустріч. Важка й суха дерев’яна бита в руці.

Удар! Перемога! Вона пританцьовує з радощів...

І далекий брязкіт скла.

Як вони бігли, як тріпотіли їхні серця! А потім — ця тварюка на мості...

Кіті протерла очі кінчиками пальців. Ні, хіба все почалося саме того страшного дня? Перші тринадцять років свого життя вона нічого не знала про справжню сутність влади чарівників. А може, знала — тільки не усвідомлювала. Бо тепер, озираючись назад, вона бачила, що різні сумніви та здогади закрадалися в неї ще задовго до того...

***

Чарівники давно вже перебували в зеніті своєї величі, й ніхто не пам’ятав часів, коли все було по-іншому. Звичайному простолюду здебільшого не доводилося стикатися з чарівниками — ті трималися віддалік, мешкаючи або в центрі міста, або в передмістях, де вздовж широких зелених бульварів стояли мовчазні вілли. А між центром і передмістями тяглися вулиці, захаращені крамничками, фабриками й похмурими цегляними будинками. Часом чарівники проїздили тут своїми великими чорними автомобілями, та частіше про них нагадували тільки кулі-шпигуни, що раз по раз пролітали над вулицями.

— Кулі охороняють нас, — пояснив Кіті батько одного вечора, коли велика червона кулька проводжала дівчинку додому аж від самісінької школи. — Не бійся їх. Якщо ти хороша, вони не завдадуть тобі шкоди. їх повинні боятися погані людини — злодії і шкідники.

Проте Кіті все одно було страшно, й після того за нею вві сні частенько ганялися вогняні кулі.

Її батьки, одначе, не поділяли доньчиного страху. Ні тато, ні мама не були надміру вразливими, та водночас вони добре розуміли, який великий Лондон і яке маленьке місце вони посідають у ньому. Зверхність чарівників вони сприймали як щось природне — і незмінність цієї влади була їм цілком до душі. Часом вони навіть захоплювались нею.

— За нашого прем’єр-міністра я життя віддам! — казав часом батько. — Це велика людина!

— Він тримає цих чехів у шорах, — підтакувала мати. — Якби не він, їхні гусари давно б уже гарцювали Клепгемським проспектом. Тобі ж цього не хотілося б, любонько?

Так, Кіті, напевно, цього не хотілося б.

їхня родина мешкала в убогому будиночку на півдні Лондона, в передмісті Белгем. Будиночок був маленький: на долішньому поверсі містились вітальня, кухня та крихітна ванна, а на горішньому — невеликий коридорчик і дві спальні, доньчина та батьківська. В коридорчику стояло вузьке високе дзеркало, перед яким щоранку по черзі чепурилася вся сім’я. Батько завжди довго порався зі своєю краваткою. Кіті ніяк не могла зрозуміти, чому він то зав’язує, то розв’язує цю смужку матерії, сюди-туди пересовує її, адже різниці з того не було майже ніякої.

— Зовнішній вигляд — це найголовніше, Кіті, — говорив він, заклопотано вивчаючи кільканадцятий вузол. — На моїй роботі без гарного враження не обійтися.

Батько Кіті був довготелесий, жилавий чоловік з упертим обличчям і простакуватою мовою. Він керував відділом великої універсальної крамниці в центрі Лондона й дуже пишався такою відповідальністю. Очолював він відділ шкіряних товарів: то була велика простора зала з низькою стелею, освітлена помаранчевими лампами й заповнена дорогими шкіряними торбинками та валізами. Шкіряні товари вважалися за розкіш, тож і покупцями цього відділу були здебільшого чарівники.

Кіті зо два рази бувала в батька на роботі, й щоразу від набридливого запаху шкіри їй паморочилось у голові.

— Не заважай чарівникам, — повторював батько. — Це дуже поважні особи. Вони не люблять, коли хтось плутається в них під ногами, навіть таке гарненьке дівчатко, як ти.

— А як мені знати, хто чарівник, а хто ні? — питала Кіті. Їй тоді було сім років, і вона справді не зналася на таких речах.

— Ну, чарівники завжди ошатно вбрані, суворі й мудрі з обличчя і часто ходять із гарними ціпками. Від них пахне дорогими парфумами й трішки чарами — магічними пахощами, зіллями... Але якщо ти відчуєш цей запах — це значить, що ти підійшла до них надто близько! Краще зовсім до них не підходь.

Кіті щиро обіцяла, що так і робитиме. Коли покупці заходили до відділу шкіряних товарів, вона ховалася в найдальший куток і звідти зацікавлено оглядала їх. Усі вони справді були ошатно вбрані, з ціпками в руках, а щодо запахів, то за смородом шкіри їх було просто не чути. Та невдовзі дівча навчилося розпізнавати чарівників за іншими прикметами — за особливою холодністю їхніх очей, за владною й суворою поведінкою й за тим, як несподівано напружувався її батько. Щоразу, розмовляючи з чарівниками, він ставав якийсь незграбний, піджак у нього брався зморшками, а краватка нервово ковзала набік. Коли покупці щось казали йому, він тільки вклонявся й кивав. Хоч які непомітні були ці прикмети, Кіті їх вистачало: вони засмучували й навіть гнітили її, хоч мала й сама не знала, чому.

***

Мати Кіті приймала відвідувачів у конторі «Пер Палмера» — старої поважної фірми, що ховалася між численними палітурнями та друкарнями Південного Лондона. Контора постачала чарівникам гусячі пера для їхніх заклять. Писати гусячими перами було важко й незручно, тож чарівники дедалі рідше користувались ними. Службовці самої контори давно вже писали кульковими ручками.

Ця робота дозволяла матері Кіті частенько зустрічатися з чарівниками, бо вряди-годи хтось із них неодмінно заглядав до контори, щоб подивитися нову партію пер. Товариство цих осіб просто-таки захоплювало її.

— Яка вона розкішна! — часом розповідала мати. — Убрана в найкращу червоно-золоту тафту! З самісінької Візантії, я певна! А які величні в неї манери! Тільки лясне пальцями — і всі довкола скачуть, наче ті коники-стрибунці!

— Щось це надто вже нахабно, — озивалася Кіті.

— Ти для цього ще замала, любонько, — заперечувала мати. — Ні, то чудова жінка!..

Одного разу, коли Кіті було вже десять років, вона повернулася зі школи й побачила, як мати плаче на кухні.

— Матусю, що сталося?

— Е-е... нічого. Ой, про що це я? Просто мене трохи скривдили. Кіті, я боюся... боюся, що я втратила роботу. Лишенько, що ж ми скажемо татові?

Кіті посадила матір за стіл, заварила їй чаю й принесла печива. Мати довго схлипувала й бідкалася, та врешті розповіла правду. Старий пан Палмер пішов на спочинок. Його фірму перекупили троє чарівників, які не люблять простолюд. Вони привели з собою нових працівників, а половину попередніх — зокрема й матір Кіті — викинули геть.

— Вони не можуть так чинити! — заперечувала Юті.

— Звичайно, можуть, любонько. Це їхнє право. Вони захищають нашу країну, роблять нас наймогутнішим народом у світі... Тому в них безліч привілеїв! — мати витерла сльози й відсьорбнула чаю. —Та все одно мені трохи кривдно. Після стількох років...

Хоч як то було кривдно, та все одно то був останній день, коли мати Юті працювала в Палмера. Через кілька тижнів її подруга пані Гірнек, так само звільнена з роботи, знайшла їй місце прибиральниці в друкарні. Життя ніби знову налагодилось. Проте Юті не забула нічого.

***

Батьки Юті охоче читали газету «Таймс», яка публікувала щоденні новини про останні перемоги армії. Тут, вочевидь, уже багато років усе тривало як слід: володіння імперії зростали щомісяця, й багатства цілого світу пливли до її столиці. Та цей успіх коштував дорого: газета часто радила читачам стерегтися шпигунів та шкідників, засланих ворожими державами; ці шпигуни, мовляв, можуть спокійно мешкати з вами по сусідству й плекати свої підступні наміри, щоб погубити націю.

— Пильнуй, Юті, — радила доньці мати. — На таких дівчат, як ти, зазвичай не звертають уваги. Може, ти щось і помітиш.

— Еге ж, — похмуро додавав батько. — Особливо тут, у Белгемі.

Передмістя, де жила Юті, було здавна відоме своєю чеською громадою. Вздовж головної вулиці стояли ресторанчики, де подавали чеський борщ; на їхніх вікнах висіли щільні тюлеві завіски, а на підвіконнях стояли мальовані горщики з квітами. Перед ресторанчиками смагляві сиві вусані грали в шахи та скраклі, й численні тутешні фірми належали онукам емігрантів, що перебралися до Англії ще за Ґледстона.

Хоча громада не бідувала (там містилося кілька вельми поважних палітурень та друкарень, зокрема й славнозвісна фірма «Гірнек і сини»), її європейський дух постійно привертав до неї увагу нічної поліції. Дорослішаючи, Кіті поволі звикала до того, як серед білого дня сюди приїздить патруль полісменів у сірій уніформі, вибиває двері й викидає на бруківку речі. Часом поліція забирала з собою в фургон молодих людей; часом якусь родину врешті не чіпали — й вона підбирала розкидане майно. Кіті ці сцени завжди засмучували, хоч як її заспокоював батько.

— Поліції треба заявляти про себе, — пояснював він. — Нагадувати шпигунам, що влада не спить. Повір мені, Кіті: якщо вже вони так чинять, то недарма!

—Але ж це друзі пана Гірнека, тату!

Батько лише кректав:

—То нехай він буде уважнішим, обираючи собі друзів.

З паном Гірнеком, чия дружина допомогла матері Кіті знайти роботу, він завжди поводився якнайчемніше. Родина Гірнеків була високоповажна, й чимало чарівників користувались їхніми послугами. їхня друкарня й палітурня займали велику земельну ділянку біля самісінького будинку Кіті; в них працювало чимало мешканців передмістя. Попри це все, на багатіїв Гірнеки аж ніяк не скидалися: жили вони у великому, безладно спорудженому й занедбаному будинку трохи збоку від дороги. Поряд був садок, зарослий травою й лавровими кущами. Кіті помалу вивчила як слід усі закутки цього садка — завдяки своїй дружбі з Якубом, наймолодшим сином пана Гірнека.

***

Як на свої літа, Кіті була рослява й щороку підростала дедалі більше. Її струнку постать було важко розгледіти за шкільним жакетиком і широкими штаньми. До того ж вона була дужча, ніж видавалося зовні. Багатьом хлопчакам доводилося шкодувати за кпини на її адресу: Кіті не марнувала слів там, де годилося дати добрячого стусана. Волосся в неї було темно-каштанове, майже чорне, й трохи кучерявилось лише на кінчиках. Кіті стриглася коротше за інших дівчат.

Очі вона мала карі, брови — чорні й густі. На її обличчі завжди можна було прочитати всі-всі думки, а оскільки ці думки мінялися досить-таки стрімко, то брови й вуста теж ворушилися без упину.

— Твоє обличчя ніколи не буває одним і тим самим, — зауважив колись Якуб. — Стривай, це ж комплімент! — поспіхом додав він, помітивши, як Кіті насупилася.

Кілька років вони вчилися в одному класі, намагаючись видобути хоч що-небудь корисне з безладного тягаря знань, яким навантажували дітей простолюду. Тут особливо заохочувались заняття ремеслом, бо в майбутньому цих дітей чекали фабрики, заводи й майстерні. їх навчали гончарської, теслярської, слюсарської справи та основ математики. Викладали тут також креслення, вишивання й куховарство. Тих, хто мав, на зразок Кіті, хист до слова, навчали читання й письма — з умовою, що згодом діти використають ці вміння на посаді, скажімо, секретаря.

Одним з найважливіших предметів була історія: учням щодня розповідали про блискучий розвиток славетної Британської імперії. Уроки історії подобались Кіті: там багато говорилося про магію й далекі країни. Проте вона відчувала, що розповідають їм аж ніяк не все, тому частенько піднімала руку.

— Чого тобі ще, Кіті?

У голосі вчителя лунало роздратування, хоч сам він, зрозуміло, приховував це, як міг.

— Пробачте, сер... чи не могли б ви більше розповісти нам про той уряд, що скинув пан Ґледстон? Ви казали, що тоді в нас уже був парламент. Зараз у нас теж є парламент. Хіба той старий парламент був гірший?

— Кіті, якби ти слухала уважно, то пам'ятала б, що я про це вже розповідав! Старий парламент був не гірший, а просто слабший. Там засідав простолюд—такий, як ми з вами, — що не мав жодних магічних сил. Розумієш? Тому нам і дошкуляли сусідні, дужчі країни, а парламент нічого не міг удіяти, щоб покласти цьому край. А найнебезпечнішою країною була тоді... яка? Ану, Якубе, скажи!

— Не знаю, сер...

— Відповідай гучніше, хлопчику, не бурмочи собі під ніс! Тобі, Якубе, сором цього не знати. Звичайно, Священна Римська імперія! Твої предки! Чеський цісар правив майже всією Європою зі свого замку в Празі. Він був такий гладкий, що сидів на золотому троні з залізними коліщатками, й білий віл возив той трон замковими коридорами. А коли цісар бажав вийти надвір, його спускали спеціальним сталевим ліфтом! Він мав великий пташник із папугами і щовечора стріляв одного з них собі до столу... Бачу, діти, як вам це бридко. Отака людина правила тоді Європою, а наш старий парламент був безпорадний! Бо під цісарським началом служило ціле збіговисько чарівників — злих і жадібних, а їхній проводир Ганс Майрінк був навіть упирем. їхні війська... Що тобі ще, Кіті?

— Сер, якщо наш парламент був такий безпорадний, чому ж отой гладкий цісар не загарбав Британію? Адже він міг це зробити! Чому?

— Кіті, я ж не чарівник! Я не можу відповідати на два запитання водночас!.. Прага завжди була ледачкувата. Цісар тільки й знав, що заливатись пивом та обжиратись! Та рано чи пізно — повірте мені! — він звернув би свою лиховісну увагу й на Лондон. На наше щастя, в Лондоні тоді теж було кілька чарівників, і бідолашні немічні міністри часом радилися з ними. Одним з цих чарівників був пан Ґледстон. Він побачив наше скрутне становище — й вирішив завдати удару на випередження. Всі пам’ятаєте, діти, що він зробив? Ану, Сильвестре, скажи!

— Він переконав міністрів віддати йому владу, сер. Одного вечора він прийшов до них і говорив так переконливо, що його негайно обрали прем’єр-міністром.

— Правильно, Сильвестре, молодець! Заробляєш одну зірочку... То була так звана Ніч Великої Ради. Після тривалих суперечок у парламенті Ґледстонова красномовність узяла гору, й міністри одноголосно передали йому верховну владу. Вже наступного року він, щоб захистити нашу країну, виступив у похід проти Праги й скинув цісаря... Що тобі, Ебіґайл?

—А папужок він випустив на волю, сер?

— Звичайно, випустив! Ґледстон був дуже добрий. Розважливий, поміркований у звичках, і щодня, крім неділі, носив одну й ту саму сорочку, а його матуся щонеділі прала її. Після того сила Лондона зросла, а сила Праги занепала. І тоді — як міг би здогадатися Якуб, якби не сидів отак за партою, мов глушман! — саме тоді численні громадяни Чехії, зокрема і його предки, виїхали до Британії. Серед них були й найкращі празькі чарівники: вони допомогли нам створити нашу сучасну державу. А тепер...

— Ви ж казали, сер, що всі чеські чарівники були злі й жадібні!

— А ти як гадаєш, Кіті? Злих чарівників, напевно, всіх винищили! А ці просто помилялися. Зрозуміли свою помилку — і розкаялися... Ось і дзвоник! Пора обідати! Ні, Кіті, годі вже запитань на сьогодні. Ану ж бо, вставаймо, засовуймо стільці під парти й виходьмо! Тихше, тихше, будь ласка!

***

Якуба ці шкільні суперечки часто дратували, та його смутку вистачало ненадовго. Він був жвавий, енергійний хлопчина — худорлявий, чорнявий, зі щирим зухвалим обличчям. Він полюбляв різноманітні ігри, тож вони з Кіті змалку разом гасали батьківським садком: ганяли м’яча, стріляли з лука, тренувалися грати в крикет, а найголовніше — трималися далі від великої галасливої родини Гірнеків.

Головою родини вважався пан Гірнек, та насправді він, як і вся їхня сім’я, покірно слухався своєї дружини. Справжнє втілення материнської турботи — широкоплеча, пишногруда, — вона сновигала туди-сюди, мов корабель під попутнім вітром, то регочучи, то кленучи на всі заставки своїх чотирьох синів-шибайголів. Старші Якубові брати — Карел, Роберт і Альфред — успадкували тілисту фігуру від матері: коли вони наближалися до Кіті, дівчинка мовчки бокувала, налякана їхнім зростом, силою й гучними голосами. А сам пан Гірнек скидався радше на Якуба: маленький, худорлявий, із зморшкуватим обличчям, що нагадувало Кіті перезріле яблуко. Він курив криву горобинову люльку, від якої всією оселею клубочився солодкавий тютюновий дим. Якуб дуже пишався своїм батьком.

— Він чудовий майстер! — казав хлопчина Кіті, коли вони відпочивали вдвох під деревом після гри в квача. — 3 пергаментом та шкірою він творить справжні дива! Якби ти бачила оті крихітні збірочки заклять, над якими він працює останнім часом! Він оправляє їх у золоту філігрань у старочеському стилі, зменшуючи її до найдрібнішого розміру. Він робить малесенькі фігурки тварин чи квіточки, а тоді вправляє в них шматочки слонової кістки чи самоцвіти. Ніхто, крім тата, цього не вміє!

— Ці книжечки, мабуть, коштують цілого капіталу, — зауважила Кіті.

Якуб виплюнув билинку, яку саме жував.

— Ти, напевно, жартуєш, — сумно відповів він. — Чарівники платять татові менше, ніж коштує його робота. Йому ніколи не платили по заслузі. Тому ми отак і животіємо. Ось поглянь! — він кивнув на будинок із розхитаним ґонтом на даху, з перекошеними брудними віконницями, з облупленими дверима на веранді. — Гадаєш, нам личить жити в такій халупі? Краще не бренькай!

— Ну, вона все-таки більша за наш будинок, — заперечила Кіті.

— Палітурня Гірнеків — на другому місці в Лондоні. Більший за нас хіба що «Ярослав». Але ж які в них убогі вироби — простенькі шкіряні палітурки до щорічників та довідників! Нічого цікавого! А в нас — вишукана робота, справжнє мистецтво! Ось чому стільки чарівників приносять до нас оправляти свої найкращі книжки. Вони полюбляють розкіш! Минулого тижня тато зробив палітурки з пентаклем, викладеним з діамантів. Смаку ніякого, але ж замовниці так хотілося!

— Чому ж чарівники не платять твоєму татові як слід? Хіба вони не бояться, що він працюватиме гірше?

— Мій тато надто гордий для цього. До того ж йому просто нікуди подітися. Він мусить слухатись чарівників, бо інакше нас закриють, а палітурню віддадуть комусь іншому. Не забувай — ми ж чехи, підозрілі чужинці! До нас немає довіри, хоч Гірнеки живуть у Лондоні вже півтора століття.

— Як це?! — обурилася Кіті. — Сміх та й годі! Звичайно, вам вірять! Інакше б вас тут-таки викинули з країни!

— Нас терплять, бо чарівникам потрібна наша праця. Але тепер, через оті всі халепи на материку, вони пильнують, щоб ми не пристали до шпигунів. За татовою майстернею щодня стежить куля, і за Карелом та Робертом теж. Останні два роки до нас чотири рази приходила поліція. Цілий дім догори дном перевертали. Бабуся тоді саме купалась, то її так і витягли надвір у бляшаній ванні.

— Який жах! — Кіті підкинула м’ячик у повітря й схопила його, витягши руку.

— Еге ж. Ось тобі й чарівники. Ми їх ненавидимо, та що нам робити?.. А ти чого губу прикусила? Щось трапилося?

Кіті негайно облишила кусати губу.

— Ні, я просто подумала: ось ви ненавидите чарівників, але ж уся ваша родина їх підтримує! І твій тато, й твої брати працюють на них у майстерні. Вся ваша робота йде їм тільки на користь! А вони так гидко з вами поводяться! Хіба це чесно? Може, твоїй родині краще зайнятися чимось іншим?

Якуб сумно посміхнувся:

— Тато каже: найбезпечніше — пливти за акулячим хвостом. Ми робимо чарівникам усякі цяцьки, а вони й радіють. А поки вони радітимуть, нас не чіпатимуть. А якщо ми не догоджатимемо їм, що тоді? Вони просто зжеруть нас! Ну, ось, ти знову насупилася...

Кіті не подобались такі міркування.

— Якщо ви не любите чарівників, то вам не слід на них працювати! — переконано сказала вона. — Це ж непорядно!

— Що-що? — Якуб копнув її спересердя. — Хто б тут балакав! Хіба твої батьки не працюють на них? Усі працюють! Іншого виходу просто немає — зрозуміла? Якщо ти не працюватимеш на них, до тебе вночі завітає поліція — або й хтось гірший — і бувай здорова! Іншого виходу, кажу тобі, просто немає! Чи ти гадаєш, ніби все-таки є? То скажи!

— Мабуть, і справді немає...

— Отож-бо й воно. Хочеш жити — працюй на них, і квит.

5

Трагедія сталася, коли Кіті було тринадцять років.

Літо було в розпалі. Почалися канікули. Сонце вигравало на дахах будинків, щебетали пташки, кімнати осявало вранішнє світло. Батько мугикав пісеньку біля дзеркала, доправляючи краватку. Мати залишила доньці на сніданок у холодильнику заморожену булочку.

Якуб завітав до Кіті рано-вранці. Вона відчинила двері, й хлопець привітно махнув їй кашкетом.

— Крикет! — вигукнув він. — Чудовий день для тренування! Ходімо до парку. Зараз усі на роботі, нас звідти ніхто не ганятиме.

— Гаразд, — відповіла Кіті. — Тільки, цур, я подаватиму перша! Зачекай-но, я взуюся...

Парк простягався на захід від Белгема, збоку від фабрик та крамниць. Починався він із звичайнісінького пустища, захаращеного цеглою, бур’янами й шматками колючого дроту. Якуб з Кіті, як і численні інші тутешні дітлахи, частенько гралися там. Та якби ви пройшли трохи далі й перебралися старим металевим мостом через залізницю, то побачили б приємніше видовище: розложисті буки, тінисті алеї, розкидані серед густих зелених газонів ставки зі зграйками диких качок. За парком проходило широке шосе, а далі стояв ряд великих будинків за високими мурами, де, поза всяким сумнівом, мешкали чарівники.

Простолюд у цій частині парку не шанували: по дитячих майданчиках розповідали історії про дітей, які наважувались зайти туди й більше не поверталися додому. Кіті не дуже вірила в ці побрехеньки: вони з Якубом кілька разів переходили міст і діставалися аж до ставків. Одного разу якийсь ошатний добродій з чорною бородою заходився кричати на них із того боку ставка. Якуб відповів йому промовистим порухом. Сам добродій ніби не звернув на це уваги, та його супутник — низенький непоказний чоловічок, якого діти досі не помічали, — напрочуд хутко помчав до них. Кіті з Якубом ледве встигли накивати п'ятами.

Та зазвичай, коли вони дивились туди з містка, заборонена частина парку була безлюдна. Просто шкода було, що таке чудове місце пропадає марно — та ще й такого славного дня, коли всі чарівники на роботі! Тож Кіті з Якубом щодуху побігли туди.

їхні підошви гучно стукотіли об гудронове покриття містка.

— Бачиш, нікого! — мовив Якуб. — Я ж казав тобі!

—А це хто? — Кіті, приставивши долоню дашком до очей, придивилася до букової алеї, яку важко було розгледіти через сліпуче сонце. — Отам, під деревом... Ніяк не можу розібрати!

— Де? Отам? Це ж просто тіні... Якщо ти така боягузка, то ходімо до муру. Там нас ніхто не побачить із тих будинків!

Він перебіг дорогу й помчав густим газоном, підкидаючи м'яча пласким боком бити. Кіті потихеньку рушила за ним. Високий цегляний мур відгороджував парк від шосе, за яким громадилися будинки чарівників. Місце під муром справді здавалося безпечнішим, бо середину газону було добре видно з чорних вікон горішніх поверхів будинків. Та задля цього доведеться перетнути цілий парк, і до містка звідти надто далеко... Кіті це видавалося нерозумним. Але ж день був такий гарний, а довкола — нікогісінько! Отож вона побігла навздогін за Якубом, відчуваючи, як вітерець лоскоче їй руки й ноги, а високе блакитне небо всміхається згори.

Якуб зупинився за кілька метрів від муру, біля посрібленого фонтанчика для пиття. Підкинувши м’яч у повітря, він забив його на недосяжну висоту.

— Отут найкраще! — сказав він, чекаючи, поки повернеться м’яч. — Це будуть ворота. Я б’ю перший!

—Ти ж обіцяв мені!

—А бита чия? А м’яч?

Хоч як Кіті вередувала, право власності переважило, і Якуб зайняв місце перед фонтанчиком. Кіті трохи позадкувала й потерла м’ячик об штанці, наче гравець у скраклі. Тоді обернулась і, примружившись, пильно оглянула Якуба. Він постукав битою по газону, по-дурному всміхнувся й образливо крутнув сідницями.

Кіті почала розбіг — спочатку поволі, дедалі все швидше, з м’ячиком у руці. Якуб далі стукотів битою по траві. Кіті розмахнулась — і з демонічною швидкістю пустила м’яч. Відскочивши від гудронової доріжки, він полетів у бік фонтанчика.

Якуб махнув битою. Удар був бездоганний! М’яч свиснув у Кіті над головою, злетів високо-високо, аж поки перетворився на крихітну цятку в небі... і нарешті впав на землю десь у глибині парку.

Якуб переможно підскочив. Кіті позирнула на нього спідлоба, скрушно зітхнула й вирушила шукати м’яч.

За десять хвилин Кіті встигла подати п’ять м’ячів і п’ять разів прогулятися аж до того кінця парку. Сонце шалено пекло. Врешті вона засапалася, спітніла й розсердилася. Ледве тягнучи ноги, вона сердито кинула м’ячик на траву і вмостилася поряд.

— Що, трішки втомилася? — турботливо запитав Якуб. — Останнього разу я мало не промахнувся.

Кіті лише насмішкувато пирхнула. Хлопець простяг їй биту.

—Тримай, твоя черга.

— Хвилинку.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись, як ворушиться листя на деревах, і слухаючи шум далеких автомобілів, що часом проносилися по шосе. Над парком з кряканням пролетіла велика зграя ґав і вмостилася на дубі збоку.

— От добре, що тут немає моєї бабусі, — зауважив Якуб. — Їй би це не сподобалось.

— Що?

— Оці ґави.

— А що тут такого?

Кіті завжди трохи боялась Якубової бабусі — маленької, сухорлявої, з чорними очицями й до неможливого зморшкуватим личком. Бабуся ніколи не підводилася зі свого крісла, що стояло в теплому куточку кухні, й від неї міцно пахтіло перцем та квашеною капустою. Якуб присягався, що їй уже сто два роки.

Хлопчина щиглем збив жука з билинки.

— Їй здалося б, що це духи. Слуги чарівників. Вона каже, ніби це одна з їхніх улюблених подоб. Вона понабиралася цих дурниць від своєї матусі, яка народилася ще в Празі. Бабуся терпіти не може, коли на ніч не зачиняють вікна, хоч яка надворі спека, — Якуб промекав кволим старечим голосом: — «Зачини вікно, малий! Демонів понапускаєш!»

Кіті спохмурніла:

—А хіба ти не віриш у демонів?

— Авжеж, вірю! А звідки б тоді чарівники брали силу? В їхніх магічних книжках, які вони віддають у друк чи до палітурні, тільки про це й написано. Оце воно і є — магія! Чарівники продають свої душі, а демони їм за це допомагають, якщо правильно прочитати всі закляття. А якщо ні, то демони вбивають їх. Кому б після такого закортіло стати чарівником? Будь-що не мені!

Кілька хвилин Кіті лежала на спині, роздивляючись на хмари. Аж тут їй сяйнула думка:

— Стривай-но! Якщо я до ладу розумію... якщо твій тато, а до того — твій дідусь завжди працювали над магічними книжками для чарівників, то вони прочитали силу-силенну цих заклять? Виходить...

— Еге ж, я бачу до чого ти ведеш. Вони, напевно, й справді бачили чимало всяких химер — принаймні досить, щоб триматись від них осторонь. До того ж там багато написано чудернацькими мовами, та й для заклять потрібні не тільки слова... як я зрозумів, коли ти хочеш підкорити собі демона, там ще й креслити щось потрібно, й зілля варити, і вчитися всякого страху. Ні, порядна людина не пхатиме носа до такого. Мій тато просто не зважає на це — й друкує собі книжки... — Якуб зітхнув. — Бачиш, люди завжди вважали, що моя родина теж до цього вплутана. Коли в Празі чарівники втратили владу, натовп загнав на вежу одного з дідусевих дядьків і викинув його з вікна. Той упав на дах і розбився. Невдовзі після того дідусь переїхав до Англії і тут відновив свою роботу. Для нього так було безпечніше. Та й будь-що... — хлопчина позіхнув і сів. — Мені не віриться, ніби ці ґави — демони. Нащо демонам сидіти на дереві? Ходімо, зараз твоя черга! — він кинув биту приятельці. — Я виграю з першого ж твого удару, ось побачиш!

На превеликий смуток Кіті, так воно й сталося. І з першого, і з другого, і з третього удару М’яч із дзенькотом стукав об металевий фонтанчик. Якубові переможні вигуки лунали аж до неба. Нарешті Кіті пожбурила биту на землю.

— Це нечесно! — вигукнула вона. — Ти підсунув мені іншого м’ячика — важчого!

—Ти просто грати не вмієш! Зараз моя черга!

— Ба ні! За мною ще один удар!

— Ну, гаразд! — Якуб недбало кинув м’ячика.

Кіті щосили замахнулася битою — і, на свій превеликий подив, влучила по м’ячу так чітко, що мало не вивихнула собі лікоть.

— Є! Ану спробуй, упіймай! — вона радісно підскочила, чекаючи, що Якуб зараз кинеться шукати м’ячика... та хлопець розгублено заціпенів на місці, дивлячись у небо над її головою.

Кіті озирнулась і теж поглянула туди. Вона побачила, що забила м’ячик не вперед, а вгору — кудись собі за плече, й тепер він падав собі все нижче й нижче — за мур, за межі парку, на шосе.

Звідти раптом долинув страшенний брязкіт розтрощеного скла, вереск гальм, гучний металевий гуркіт.

Потім на мить запанувала тиша. Її обірвало ледь чутне сичання, ніби з розбитої машини виходила пара...

Кіті глянула на Якуба. Якуб — на Кіті.

І вони дременули навтікача.

Вони мчали через газон до містка. Вони бігли поряд, опустивши голови й стиснувши кулаки. Кіті досі тримала в руці биту. Бита добряче заважала їй. Зрозумівши це, дівча зойкнуло й кинуло її геть. Якуб зупинився й скрикнув:

— Дурепа! На ній моє прізвище!..

Він кинувся назад. Кіті озирнулася, щоб подивитись, як він підбере биту., і побачила позаду, не так уже й далеко, прочинену хвіртку в мурі, що вела на шосе. У хвіртці з’явився незнайомець у чорному вбранні, він пильно оглядав парк.

Якуб тим часом підняв биту й наздогнав Кіті.

— Швидше! — засапано вигукнуло дівча. — Там хтось є!..

Кіті перехопило подих.

— Ми вже близько! — Якуб біг берегом ставка, де перелякана зграя диких качок із кахканням злетіла в повітря. Пробігши буковий гайок, вони дісталися до стежки, що вела нагору, до містка. — Нам тільки добігти до того берега... Там ми в безпеці... Сховаємося в ямі... Вже недалеко...

Кіті ледве тамувала бажання озирнутися. Вона вже уявляла, як незнайомець у чорному женеться газоном за ними. Спина зі страху аж бралася дрижаками. Та вони швидко мчать — їх нізащо не спіймати... Зараз усе буде гаразд, вони встигнуть утекти.

Якуб забіг на місток, Кіті рушила за ним. їхні ноги тупотіли, наче відбійні молотки, відлунюючи маталевим гуркотом. Ось вони вже на середині містка, ще трохи...

Аж тут на містку щось з’явилося — просто з нічого.

Якуб з Кіті зойкнули і завмерли на місці, налетівши одне на одного й відчайдушно намагаючись не зіткнутися з цією тварюкою.

Тварюка була завбільшки з людину й поводилась, як людина: стояла на двох довгих ногах, простягши до дітей руки з чіпкими пальцями. Однак то була не людина. Найбільше ця істота скидалася на величезну потворну мавпу. Все її тіло поросло блідо-зеленим хутром, крім голови й писку, де хутро було майже чорне. Зловісні очі виблискували жовтим вогнем. Істота схилила голову набік і вишкірилась, розминаючи довжелезні руки. За її спиною, мов нагай, зі свистом звивався тонкий ребристий хвіст.

На мить Якуб з Кіті заніміли з жаху. Потім дівча вигукнуло:

— Назад, назад, назад!

А Якуб досі приголомшено стояв. Кіті схопила його за комір сорочки й потягла назад. І обернулася сама.

На протилежному кінці містка стояв, перегородивши дорогу, той самий незнайомець у чорному: руки в кишенях, ошатна краватка під молескіновим жилетом. І цей незнайомець нітрохи не засапався.

Кіті застигла, вчепившись у Якубів комір. Вона просто не могла розчепити пальців. Кіті дивилася в один бік, Якуб — в інший. Вона відчула, як хлопець простяг руку і так само міцно вчепився їй у футболку. Запанувала мовчанка — було чути тільки їхнє дихання та ще свист від хвоста тварюки. Небом, гучно крякнувши, пролетіла ґава. Кіті чула, як кров стугонить у неї в вухах.

Незнайомець не квапився говорити з ними. Він був низенький, зате міцний і кремезний. Посередині його круглого обличчя стримів напрочуд довгий ніс, який навіть зараз — у мить найганебнішого жаху — нагадував Кіті стрілку сонячного годинника. На цьому обличчі не було помітно жодного виразу.

Якуба били дрижаки. Кіті зрозуміла, що від нього марно чекати слів.

— Пробачте, сер, — хрипко заговорила вона. — Що... в-ви... х-хотіли?

Знову запанувала тиша. Здавалося, ніби незнайомцеві було бридко розмовляти з нею. Коли ж він нарешті заговорив, то напрочуд—аж до моторошного — лагідно.

— Кілька років тому, — мовив він, — я купив свій «ролс-ройс» на аукціоні. Він потребував серйозного ремонту, та все одно обійшовся мені в чималеньку суму. Відтоді я витратив на нього ще більше коштів: замінив кузов, колеса, мотор і, найголовніше, поставив вітрове скло з тонованого кришталю. Мій автомобіль став найкращим «ролс-ройсом» на цілий Лондон. Можна сказати, що він став моїм захопленням, моєю невеличкою розвагою серед тяжкої праці. Тільки вчора, після кількамісячних пошуків, я роздобув справжній порцеляновий номерний знак і пригвинтив його до капота. Нарешті мій автомобіль набув завершеного вигляду! Сьогодні я виїхав ним на прогулянку. І що ж сталося? На мене зненацька напали двоє вилупків з простолюду! Ви розбили мені вітрове скло, через вас я не впорався з керуванням, врізався в ліхтарний стовп, розбив кузов, колеса й мотор, а мій порцеляновий номер розлетівся на десятки шматочків. Мій автомобіль знищено! Відновити його неможливо... — він помовчав, облизавши губи товстим рожевим язиком. — І тепер ти питаєш, чого я хотів? Насамперед я хотів почути, що скажете ви...

Кіті озирнулася на всі боки, гарячково силкуючись щось придумати.

—Е-е... для початку, мабуть, «пробачте».

— «Пробачте»?!

—Так, сер. Це просто випадок, ми не хотіли...

— Після того, що ви накоїли? Після завданих вами збитків? Двоє малих зловмисників-простолюдинів...

На очах у Кіті виступили сльози.

— Це неправда! — відчайдушно вигукнула вона. — Ми не навмисне розбили вашу машину. Ми просто гралися! Ми навіть не бачили дороги!

— Гралися? В цьому приватному парку?

— Він не приватний. А якщо й приватний, це все одно неправильно! — Кіті розуміла, що цього не варто говорити, та не могла нічого з собою вдіяти. — Тут нікого не було! Ніхто, крім нас, тут не гуляв! Ми нікому не заважали! Чому нам сюди не можна?!

— Кіті! — хрипко обізвався Якуб. — Мовчи!

— Неміадесе, — звернувся незнайомець до тварюки, що сиділа з іншого краю містка. — Зроби таку ласку, підійди на два кроки ближче. У мене тут є справа — допоможи мені з нею впоратись.

Кіті почула, як заклацали кігті по містку — й побачила, як скулився Якуб.

— Сер, — тихо сказала вона, — нам дуже жаль вашого автомобіля. Слово честі...

— Тоді чому, — поцікавився чарівник, — ви побігли навтьоки, а не залишились на місці, щоб узяти на себе відповідальність?

— Пробачте, сер, — ледве чутно прожебоніла Кіті. — Ми перелякались...

— О, як мудро! Неміадесе... ГЬдаю, Чорної Молотарки їм буде досить?

Кіті почула тріскотіння довжелезних пальців і замислений голос:

—А на якій швидкості? Вони менші за середню вагу.

— Гадаю, на досить суворій. Еге ж? Автомобіль був надзвичайно дорогий. Попрацюй з діточками як слід...

Чарівник, напевно, вирішив, що його роль у цій справі закінчена. Він обернувся і, не виймаючи рук з кишень, пошкутильгав назад до хвіртки.

Може, вони ще встигнуть утекти... Кіті смикнула Якуба за комір:

—Тікаймо!

Обличчя в хлопця було мертвотно-бліде. Кіті ледве розчула його слова:

— Не варто. Не встигнемо...

Він облишив її футболку й стояв, безпорадно опустивши руки.

Зацокотіли кігті:

— Обернися до мене, дитинко...

На мить Кіті спало на думку, що можна покинути Якуба й тікати самій. Перебігти місток, заховатись у парку... Та їй тут-таки стало соромно — і за цю думку, і за себе саму. Вона обернулась і вирячилась просто тварюці в обличчя.

— Отак буде краще. Для Молотарки потрібен зоровий контакт...

На мавпячому писку демона не було помітно жодної злоби, хіба що легка нудьга.

Подолавши страх, Кіті благально підняла руку:

— Будь ласка, не мучте нас!

Жовті очі вибалушились, чорні губи сумно випнулись:

— Боюся, що це неможливо. Я дістав наказ — покарати вас Чорною Молотаркою, — і не можу не виконати його... без величезної небезпеки для себе. Невже ви хочете, щоб мене кинули в Полум’я Знищення?

— Правду кажучи, саме цього я й хочу..

Демон, мов кіт, крутнув туди-сюди хвостом, зігнув ногу й почухав внутрішній бік протилежного коліна довгим кігтем.

— Безперечно. Що ж, становище прикре. Прикре для нас усіх. Тож не марнуймо часу...

Демон підняв руку.

Кіті вхопилася за Якубів стан. Крізь тіло й матерію вона відчувала калатання його серця.

Між розчепіреними пальцями демона з’явилося колечко сірого диму, яке полинуло до них. Кіті ще встигла почути Якубів вереск, побачити червоногаряче полум’я всередині колечка, а потім їй в обличчя вдарило жаром, і все померкло.

6

— Кіті... Кіті!

— М-м...

— Прокидайся! Пора!

Кіті підняла голову, моргнула, здригнулась — і отямилась. Навколо лунав гомін театрального антракту. В залі горіло світло, перед сценою опустилася велика фіолетова завіса. Публіка розпалася на сотні окремих червонолицих людей, які поволі пробиралися між рядами. Хвилі звуку напливали й бились об скроні, наче прибій об скелі. Дівчина труснула головою й поглянула на Стенлі, що перехилився через бильце крісла сусіднього ряду й насмішкувато дивився на неї.

— Ой! — збентежено зойкнула вона. —Так-так, я готова.

— Торбина! Не забудь торбину!

— Хіба я щось колись забувала?

— А хіба ти колись засинала серед білого дня?

Відсапнувши, Кіті прибрала з чола довге пасмо волосся, нахилилася за торбиною — й тут-таки встала, щоб пропустити чоловіка, який протискався до виходу. Потім рушила вслід за ним. На мить вона перехопила Фредів погляд, та в його очах, як і завжди, важко було щось розібрати. Проте Кіті вдалося помітити в них легеньку посмішку. Закопиливши губки, дівчина вибралася в прохід.

Усі проходи в партері були залюднені: хто поспішав до буфету, хто — до туалету, хто — до морозивниці, що стояла біля стіни. Просуватися в будь-якому напрямку було важко: все це нагадувало Кіті ринок худоби, де череду повільно женуть лабіринтом з бетонних стовпів та металевих дротів.

Вона глибоко зітхнула й поринула в людське стадо, то бурмочучи вибачення, то спритно працюючи ліктями. Вона пробиралася між животами й спинами до виходу з залу.

На півдороги хтось торкнув її за плече. Обернувшись, вона побачила усміхненого Стенлі.

— Що, вистава тобі не сподобалася?

— Звичайно, ні. Бридня та й годі.

— Ні, зо два цікаві моменти там були.

— Для тебе — звісно.

Стенлі присвиснув, удаючи подив:

— Зате я не хропів на роботі.

— Робота, — зітхнула Кіті, — лише починається.

Стиснувши зуби, з розпатланим волоссям, вона вивалилась нарешті в бічний коридор, що йшов навколо залу. Тепер вона сердилась на себе саму — і через те, що заснула, і через те, що так легко піддалася на кпини Стенлі. Він завжди помічає в ній будь-які вади й користується цим, тож і остання пригода тут збільшить його перевагу. Кіті нетерпляче труснула головою: хай йому грець — зараз нема на таке часу.

Вона опинилася в фойє, звідки численні глядачі виходили надвір — випити чогось холодненького й помилуватись літнім вечором. Небо було темно-синє, сутінки потроху густішали. Будинки навпроти були обвішані барвистими прапорцями й плакатами на честь майбутнього державного свята. Бряжчали келихи, лунав людський сміх. Крізь натовп мовчки, пильно озираючись довкола, пройшли троє молодиків.

Біля рогу будівлі Кіті поглянула на годинник:

—У нас п’ятнадцять хвилин.

— Тут є кілька чарівників, — обізвався Стенлі. — Бачиш оту стару, що перехиляє джин? Оту, в зеленому? В її торбині щось є. Аура нівроку потужна. Можна поцупити.

— Ні. Діймо за планом. Починай, Фреде.

Фред кивнув. Дістав з кишені своєї шкіряної куртки сигарету й запальничку. Пройшов ще трохи вперед — так, щоб було видно провулок, — і, закурюючи, оглянув його. Задоволений побаченим, він майнув у провулок, не оглядаючись. Кіті й Стенлі рушили за ним. Провулок був повен крамниць, барів та ресторанів. Багато людей гуляли тротуарами, дихаючи свіжим повітрям. Діставшись до наступного рогу, Фред витяг ще одну сигарету й зупинився, щоб запалити її й водночас ще раз роззирнутися довкола. Цього разу він примружив очі і розвальцем подався назад. Кіті й Стенлі тим часом заклопотано роздивлялись вітрини — щаслива парочка, що тримається за руки. Фред пройшов повз них.

— Сюди прямує демон, — тихо мовив він. — Заховай-но торбину.

Минула хвилина. Кіті й Стенлі мило вуркотіли, оглядаючи розкішні перські килими. Фред вивчав букети в сусідній вітрині. Кіті краєм ока спостерігала за вулицею. З-за рогу, насвистуючи військовий марш, вийшов низенький підстаркуватий добродій — сивий, ошатно вбраний. Кіті тихенько позирнула на Фреда. Той майже непомітно хитнув головою. Кіті й Стенлі залишилися біля вітрини. У провулку з’явилася леді середнього віку, в заквітчаному капелюшку з широкими крисами. Ступала вона поволі, ніби міркуючи про злигодні цього світу. На розі леді зупинилася, тяжко зітхнула й попрямувала в їхній бік. Коли вона проходила поряд, Кіті відчула пахощі її парфумів — виразні, навіть вульгарні. Аж нарешті її кроки стихли вдалині.

— Усе гаразд, — обізвався Фред. Він знов озирнувся туди-сюди, кивнув — і пропав за рогом.

Кіті й Стенлі, облишивши вітрину, подалися за ним, розчепивши руки так хутко, ніби виявили одне в одного чуму. Шкіряна торбина, яку Кіті досі ховала під курткою, тепер була у дівчини в руці.

Наступний провулок, куди вони повернули, був вужчий за попередній, і перехожих там не було видно. Ліворуч, за чорною залізною огорожею, розлігся внутрішній двір крамниці, де продавали килими. Фред стояв, притулившись до огорожі, і оглядався на всі боки.

— Отам щойно пролетіла куля-шпигун, — повідомив він. — А тут усе чисто. Твоя черга, Стене.

Ворота, що вели в двір, було взято на замок. Стенлі підійшов ближче й придивився. Потім дістав з якоїсь потаємної кишені залізні кліщі. Затиснув, повернув — і ланцюжок лопнув. Усі троє, на чолі зі Стенлі, що пильно розглядав землю під ногами, увійшли в двір.

— Що-небудь бачиш? — запитала Кіті.

— Тут — нічогісінько. На дверях ніби серпанок — мабуть, охоронне закляття. Треба його обминати. А оте вікно, — показав він, — цілком безпечне.

—Гаразд.

Кіті підкралася до вікна й зазирнула всередину. Судячи з того, що вона встигла розгледіти, за вікном була комора, повна килимів, старанно скручених і загорнутих у полотно.

—А ви? — прошепотіла вона. — Щось бачите?

— Звичайно. Те саме, що й ти, — посміхнувся Стенлі. — Тому це й безглуздо — те, що ти всім заправляєш. Без нас ти немічна. Сліпа. Ніяких пасток там немає.

— І демонів так само, — додав Фред.

— От і добре.

Кіті натягла на руки чорні рукавички. Стиснула кулак і вдарила ним у долішню шибку. Шибка тріснула, долинув короткий брязкіт скла об підвіконня. Кіті просунула руку всередину, відімкнула засувку й підняла раму. Тоді легко, без жодного звуку, перескочила через підвіконня, озирнулася на всі боки — і, не чекаючи на товаришів, рушила вперед між пірамідами полотняних сувоїв, дихаючи густим духом запорошених невидимих килимів. Невдовзі вона опинилася біля відчинених дверей. Із торбини з’явився ліхтарик. Промінь світла майнув просторим, розкішно облаштованим кабінетом: письмові столи, крісла, обвішані картинами стіни. А в кутку — низький і темний сейф.

— Стривай! — Стенлі схопив Кіті за лікоть. — Там між столами, над підлогою — тоненька світла ниточка. Охоронне закляття. Не зачепи його!

Кіті сердито відсторонила його руку:

— Я й не збиралася лізти туди на пробій. Я не така дурепа!

Стенлі знизав плечима:

—Авжеж, авжеж...

Високо піднімаючи ноги, щоб не зачепити невидиму нитку, Кіті підійшла до сейфа, дістала з торбини білу кульку й поклала її на підлогу. Потім обережно відступила. Опинившись біля дверей, вона вимовила закляття. Кулька, тихенько луснувши, вибухнула всередину. Раптовим поривом вітру зірвало картини зі стін, килим з підлоги й дверцята сейфу. Дівчина спокійно переступила через невидиму нитку, стала на коліна біля сейфа й заходилася хутко вантажити його вміст до торбини.

Стенлі аж підскакував з нетерплячки.

— Ну, що там?

— Склянки з мулерами, кілька куль з елементалями... документи... і гроші. Багато грошей.

— Чудово! Швидше — в нас лише п’ять хвилин!

— Знаю.

Заховавши торбину, Кіті потихеньку залишила кабінет. Фред і Стенлі вже вилізли з вікна й нетерпляче чекали її надворі. Дівчина пройшла комору, перескочила через підвіконня й попрямувала до воріт. За мить вона озирнулась, ніби за якоюсь підказкою, і побачила, як Фред щось пожбурив у вікно комори.

Кіті заціпеніла:

— Що за дідько?

— Зараз не до балачок, Кіті, — Фред і Стенлі поспіхом обганяли її. — Починається вистава.

— Що це ви зробили?

Вони саме виходили на тротуар. Стенлі підморгнув:

— Пекельний Жезл. Даруночок на прощання.

Фред захихотів:

— Ми так не домовлялись! Це ж просто пограбування!

Кіті вже відчувала в повітрі запах диму. Завернувши за ріг, вони опинилися перед крамницею.

— Ми ж не могли забрати з собою килими, авжеж? Навіщо ж залишати їх на продаж чарівникам? Запроданців не можна жаліти, Кіті. Вони дістануть по заслузі.

— Нас можуть спіймати...

— Не спіймають. Не турбуйся. Що таке пограбування? На перші шпальти газет із цим не потрапиш. А ось пограбування з підпалом — інша річ.

Кіті йшла поруч із ними, аж бліда з гніву, стискаючи ручки торбини. Ні, річ не в тім, що Стенлі хоче розголосу. Просто він знову кидає виклик її авторитетові — ще серйозніше, ніж дотепер. То був її план, вона все продумала, а він навмисне вчинив наперекір. Треба щось негайно робити! Бо інакше, рано чи пізно, він погубить їх усіх!

У театрі «Метрополітен» дзеленчав дзвоник, і залишки публіки зникали в дверях. Кіті, Стенлі та Фред, не сповільнюючи ходи, приєдналися до них — і за кілька секунд уже сиділи на своїх місцях у партері. Оркестр розігрувався перед новою дією, а на сцені піднімали протипожежну завісу.

Кіті, досі ще тремтячи з люті, поставила торбину перед собою. Стенлі обернувся до неї і всміхнувся.

— Повір мені! — прошепотів він. — Тепер ми неодмінно потрапимо на перші шпальти. Вранці ми станемо найголовнішою з новин!

7

На північ від Темзи, за півмилі від її темних вод, торговці всього світу щодня збиралися в районі Сіті, щоб обмінюватись, купувати й продавати. Всюди, куди сягало око, тяглися ряди прилавків, що купчилися під карнизами старовинних будинків, мов курчата під крилом у квочки. Багатству та розкошам тут не було кінця: золото з Південної Африки, срібні самородки з Уралу, полінезійські перли, балтійський бурштин, різнобарвні самоцвіти, веселкові шовки з Азії й тисячі інших чудес. Проте найціннішими з них були магічні артефакти, награбовані в давніх імперіях і привезені на продаж до Лондона.

У самісінькому серці Сіті, на перехресті Корнгілла й Полтрі-стрит, у вухо лізли нав’язливі крики торговців. Сюди допускали тільки чарівників, і вхід на ярмарок охороняли полісмени в сірій уніформі.

Усі прилавки були захаращені крамом, що претендував на унікальність. Навіть одного короткого погляду було досить, щоб побачити тут зачаровані флейти й ліри з Греції, поховальні урни з царських гробниць Ура та Німрода, крихкі золоті штучки з Ташкента, Самарканда та інших міст Великого шовкового шляху, племінні тотеми з прерій Північної Америки, полінезійські маски й фігурки, дивовижні черепи з кристалами в роті, заплямовані жертовною кров’ю кам’яні кинджали з руїн храмів Теночтітлана...

Саме сюди раз на тиждень — щопонеділка, надвечір — урочисто навідувався вельмишановний чарівник Шолто Пінн, щоб подивитись на своїх конкурентів і придбати яку-небудь дурничку.

Була середина червня. Сонце щойно сховалося за дахами. Сам ярмарковий майдан, затиснутий між будинками, вже потонув у синьому затінку, однак стіни ще зберігали досить тепла, щоб зробити прогулянку пана Пінна якнайприємнішою. На ньому були білий лляний піджак і такі самі штани, а на голові — солом’яний капелюх із широкими крисами. Він недбало помахував ціпком зі слонової кістки. В другій руці пан Пінн стискав великого жовтого носовичка, яким часом витирав піт з потилиці.

Вбрання чарівника було бездоганне — аж до носаків виглянцюваних черевиків. І це — попри бруд на тротуарах, засмічених рештками тисяч вуличних обідів: недогризками яблук, банановими шкуринками, обгортками від бутербродів, шкаралупками з горіхів, скойками з устриць, кісточками й хрящиками... Пана Пінна це, одначе, не турбувало: всюди, де він проходив, невидима рука прибирала сміття.

Проходячи ярмарком, він оглядав прилавки обабіч себе крізь товстий скляний монокль. Обличчя його зберігало звичний вираз зневажливої нудьги — захист від надокучливих торговців, які добре знали його.

— Сеньйоре Пінне! Ось тут у мене бальзамована рука невідомого походження! Її знайшли в Сахарі: це, напевно, мощі якогось святого. Я відмовив усім, чекав тільки на вас...

— Зачекайте-но, мосьє! Подивіться на цю дивовижну обсидіанову скриньку..

— Погляньте на цей клаптик пергаменту! Ці руни...

— Не слухайте цих бандитів, сері Ваш вишуканий смак підкаже вам...

— Ця вишукана статуетка...

— Ці драконячі зуби...

— Ця посудина з гарбуза...

Пан Пінн чемно всміхався, оглядав крам, не дуже зважав на вигуки торговців і потроху просувався вперед. Він ніколи не купував багато — основну частину краму йому постачали агенти, що працювали по всій імперії. Та все одно, хтозна, що тобі випадково трапиться. Подивитись ніколи не завадить.

Наприкінці ряду стояв прилавок, захаращений склом і керамікою. Здебільшого то були очевидні сучасні підробки, однак невеличкий синьо-зелений запечатаний горщичок привернув увагу пана Пінна. Він недбало запитав:

— Що це за штучка?

Крамарка, молода жіночка в барвистій пов'язці на голові, охоче відповіла:

— Це, сер, фаянсовий горщичок із Омбоса в Єгипті. Його знайшли в глибокій гробниці, під важким каменем, біля кістяка високого чоловіка з крилами.

Чарівник підняв брови:

— Справді? А сам цей дивовижний кістяк у вас зберігся?

— На жаль, ні. Кістки порозтягав розбурханий натовп.

— Як пощастило... А цей горщичок відкривали?

— Ні, сер. Там, напевно, джин або Морове Закляття. Купіть і відкрийте самі!

Пан Пінн узяв горщичок і покрутив його в товстих білих пальцях.

— Хм-м... — пробурмотів він. — Щось він напрочуд важкий для такого розміру. Може, стиснуте закляття... Цікава штучка. Скільки ви за неї хочете?

—Тільки для вас, сер, — сто фунтів.

Пан Пінн щиро розреготався.

— Я справді багатий, люба моя. Та це не значить, що мене можна дурити.

Він ляснув пальцями. Забряжчав посуд, зашелестіло полотно: невидима істота спритно задряпалась по одній із жердин, що підтримували ятку, пробігла верхом намету і зіскочила на плечі жінці.

Крамарка заверещала. Пан Пінн тим часом далі роздивлявся горщичок.

— Поторгуватись завжди варто, люба моя, та починати все-таки слід з розумної ціни. Може, назвете її? Мій помічник, пан Сімпкін, охоче це підтвердить, якщо нова ціна буде прийнятна.

Через кілька хвилин крамарка, що вже посиніла й задихалася від невидимих пальців, які стискали їй шию, врешті назвала ціну — ту, за яку вона сама придбала цей горщичок. Пан Пінн кинув кілька монет на прилавок і пішов собі в пречудовому гуморі, несучи свою здобич у кишені піджака. Покинувши ярмарок, він рушив Полтрі-стрит — туди, де на нього чекав автомобіль. Усі перешкоди на його шляху невидима рука відсувала вбік.

Завантаживши своє гладке тіло в автомобіль, пан Пінн наказав шоферові їхати. А потім, зручно вмостившись на сидінні, заговорив у повітря:

— Сімпкіне!

— Що, господарю?

— Сьогодні я не працюватиму допізна. Завтра — День Ґледстона, і пан Дюваль дає вечерю на честь нашого Засновника. На жаль, я мушу з’явитись на цю вкрай нудну вечірку.

— Гаразд, господарю. Відразу по обіді вам надіслали кілька ящиків з Персеполя. Розпакувати їх?

— Розпакуй. Усе менш цінне розсортуй і додай ярлики. Пакунки, позначені червоним полум’ям, не розгортай — це означає, що річ надзвичайно цінна. В одному ящику повинна бути сандалова деревина — поводься з нею обережно. Там усередині сховано коробку з мумією дитини часів Саргона. Перська митниця напрочуд пильна, й моєму агентові доводиться вигадувати нові способи пересилати контрабанду. Все зрозумів?

—Так, господарю. Охоче слухаюся вас.

Автомобіль зупинився перед позолоченими стовпчиками і яскравими вітринами «Піннового магічного знаряддя». Задні двері відчинились і зачинились, однак сам пан Пінн залишився в машині. Автомобіль рушив далі, долучившись до вуличного руху Пікаділлі. Невдовзі після цього в замку головного входу загримотів ключ. Двері так само відчинились — і зачинились знову.

Через кілька хвилин довкола будинку, на четвертому й п’ятому рівнях, з’явилися густі тенета блакитних охоронних вузлів. Вони стяглися над дахом і запечаталися. Крамниця «Піннове магічне знаряддя» зачинилася на ніч.

***

Вечір минав. Потік автомобілів на Пікаділлі порідшав, і перехожих біля крамниці ставало дедалі менше. Фоліот Сімпкін ухопив хвостом віконний гак і опустив дерев’яні віконниці. Одна віконниця тихенько рипнула. Сімпкін скрушно цокнув язиком і став видимим. Він виявився маленьким, лимонно-зеленим, клишоногим і стурбованим. Побіг до прилавка, намацав там пляшечку з мастилом і задер хвоста, щоб змастити завісу у віконниці. Тоді вимів підлогу, повикидав сміття з кошиків, поправив манекени вздовж вітрин — і нарешті, переконавшися, що все гаразд, витяг з комори кілька великих ящиків.

Перш ніж узятися до роботи, Сімпкін двічі старанно перевірив магічну охоронну систему. Адже два роки тому один підступний джин непомітно пробрався до крамниці — й через те знищено чимало цінних речей. Фоліотові пощастило, що хазяїн помилував його: на таку ласку бідолаха не заслуговував. Та все одно дісталось тоді йому добряче — від самого спогаду про те покарання здригалася вся його сутність. Отож Сімпкін пильно стежив, щоб таке не повторилося.

Всі вузли були на місці й ворушилися щоразу, коли Сімпкін наближався до стін. Чудової Відкривши перший ящик, фоліот заходився виймати звідти пакувальну вовну й стружки. Перша річ, на яку він натрапив, була невеличка, загорнута в просмолену марлю. Звично розгорнувши її, він із сумнівом вирячився на штукенцію: то була лялечка з кістки, соломки та скойок. Узявши довге гусяче перо, Сімпкін надряпав на папірці: «Басейн Середземного моря, 4 тис. років тому. Річ цікава лише як курйоз. Вартість незначна». Тоді поклав лялечку на прилавок і взявся порпатись далі.

Час збігав. Сімпкін уже оглядав передостанній ящик—той самий, з сандаловою деревиною. Він обережно шукав серед неї сховану мумію, коли зненацька почув дивний гуркіт. Що це? Автомобіль? Ні... гуркіт лунав і вщухав надто вже раптово. Може, це далекий грім?

Гуркіт ставав дедалі гучнішим. Це стривожило фоліота. Сімпкін поклав перо й прислухався, схиливши набік свою круглу довбешку. Щось ніби тріскотить... і чути глухі удари. Звідки ж вони лунають? Зрозуміло, що з-за меж крамниці. Але звідки саме?..

Сімпкін підхопився, обережно підійшов до найближчого вікна й ненадовго відсунув віконницю. За блакитними охоронними вузлами було видно темну, порожню вулицю Пікаділлі. В будинках навпроти світло майже не горіло, та й машин було мало. Нічого такого, що могло б видавати ці звуки, Сімпкін не побачив.

Він прислухався знову.. Звуки гучнішали. Здавалося, ніби вони лунають знизу, з глибини будинку. Сімпкін опустив віконницю, схвильовано махаючи хвостом. Відійшов до прилавка і дістав звідти довгий вузлуватий кийок. Озброївшись таким чином, він підійшов до дверей комори і зазирнув туди.

Там ніби все було гаразд: стоси ящиків і картонних коробок, полиці з артефактами, приготованими до продажу. Вгорі тихенько гули лампи денного світла. Спантеличений і насуплений фоліот повернувся до крамниці. Шум став ще гучнішим — вочевидь, щось десь ламали. Може, попередити хазяїна? Ні, це нерозумно. Пан Пінн не любить, коли його турбують без потреби. Краще його не тривожити.

Брязнуло розбите скло. Сімпкін уперше звернув увагу на праву стіну Піннової крамниці, за якою містилася інша крамниця — делікатесів та вин. Дивна річ! Фоліот підійшов ближче, щоб роздивитися до ладу.. Й цієї миті сталися відразу три речі.

По-перше, половина стіни завалилася всередину.

По-друге, туди ступило щось велетенське.

І по-третє, все світло в крамниці згасло.

Сімпкін нічогісінько не бачив — ні на першому рівні, ні на решті чотирьох, доступних для нього. Крамницю огорнула хвиля крижаної темряви, а в глибині цієї хвилі щось ворушилося. Він почув кроки, а потім — страшенний гуркіт з того боку, де в пана Пінна зберігалася старовинна порцеляна. Ще крок — і долинув звук роздертої матерії: то могли бути лише вбрання, старанно порозвішувані Сімпкіном цього самісінького ранку.

Обурення взяло гору над страхом. Гнівно застогнавши, фоліот махнув кийком. І випадково зачепив ним прилавок.

Кроки вщухли. Сімпкін відчув, як щось дивиться просто на нього. Він заціпенів. Довкола клубочилася темрява.

Він озирнувся туди-сюди. Здається, найближче вікно — за кілька метрів звідси. Якщо він тихенько відступить назад, то дістанеться до вікна раніше, ніж...

Щось ступало до нього через кімнату — важко й невблаганно.

Сімпкін позадкував.

Аж тут знову щось затріскотіло. Сімпкін скривився. Лишенько, це ж улюблена шафка пана Пінна! Початку XIX століття, з червоного дерева, з ебеновими ручками, оздоблена лазуритом, — оце то горе!

Сімпкін змусив себе заспокоїтись і забути про шафку. До вікна залишилося зо два метри. Найголовніше — не зупинятись... він уже майже на місці. Таємничі кроки наближалися — від них аж стугоніла підлога.

Брязнув і заскреготав пошкоджений метал. Ні, це вже занадто! Він казна-скільки розбирав і сортував ці срібні нашийні обереги!..

Розгніваний Сімпкін знову зупинився. Кроки залунали ще ближче... Фоліот поспіхом промайнув до вікна й намацав пальцями віконницю. Відчув, як за ними тремтять охоронні вузли. Тепер зосталося тільки вибратись надвір...

Але ж пан Пінн звелів йому сидіти в крамниці й стерегти її! Ціною власного життя! Щоправда, то не був справжній наказ, відданий з пентакля... Хазяїн уже багато років не заганяв його до пентакля. Тож фоліотові можна й не слухатися! Та що пан Пінн тоді скаже, коли Сімпкін отак покине свою варту? Про це не хотілося навіть думати.

Ще один гучний крок позаду. Війнуло землею, черв'яками і глиною.

Якби Сімпкін послухався свого чуття й кинувся навтікача, підібгавши хвоста, він ще встиг би врятуватися. Проломити віконницю, розірвати охоронні тенета, вилетіти на вулицю! Одначе літа добровільної покори панові Пінну позбавили його рішучості. Він давно забув, як це — діяти з власної волі. Тож тепер Сімпкін міг лише стояти, тремтіти й хрипко верещати. А довколишнє повітря повнилося могильним холодом і ще чимось невидимим...

Фоліот притулився до стіни.

Над головою в нього знову брязнуло скло. Сімпкін відчув, як на підлогу падають друзки.

Склянки з фінікійськими пахощами! Безцінні склянки пана Пінна!

Він розгнівано скрикнув і в останню мить згадав про свій кийок. Щосили замахнувшись, він ударив по темній хмарі, яка вже нависла над ним, щоб забрати його з собою...

8

Коли настав світанок Дня Засновника, слідчі з міністерства внутрішніх справ уже заклопотано працювали на Пікаділлі. Попри урядові постанови, що наказували всім громадянам перебувати на святі в яскравому одязі, всі службовці були вбрані в суворі темно-сірі костюми. Повзаючи руїнами крамниць, вони здалека скидалися на мурашок, що порпаються в розореному мурашнику. Всюди було видно чоловіків та жінок, що лазили підлогою, випростувались, підбирали пінцетами уламки, ховаючи їх у прозорі пакунки, чи оглядали крихітні цятки по стінах. Вони нотували щось у записниках, щось малювали на аркушах пергаменту. Та найдивовижніше — принаймні так видавалося людям, що зібралися за межами забороненої зони, обвішаної жовтими прапорцями, — вряди-годи вони віддавали накази, чи подавали знаки, просто в повітря. Ці накази викликали то несподіваний порив вітру, то легенький шурхіт, що свідчив про стрімкий і впевнений рух. Ці відчуття неприємно бентежили людей — ті раптово згадували про свої справи й забиралися геть.

Натаніель стояв на купі каміння, що залишилася від «Піннового магічного знаряддя», й дивився на те, як підходить і йде собі простолюд. Правду кажучи, він розумів людську цікавість.

Пікаділлі було перевернуто з ніг на голову. Хтось порозорював усі крамниці — від Піннової аж до Ґрібової — й повикидав крам на бруківку через розбиті вітрини й проламані двері. Зіпсовані й потоптані харчі, книжки, вбрання, артефакти сумно лежали поміж купами скла, каміння й трісок. Усередині будинків видовище було ще сумнішим. Кожен тутешній заклад існував кілька століть, мав давню славу — і жоден з них не підлягав відновленню. Полиці й прилавки, шафки й столи було розбито, найцінніші товари розтерто на порох і змішано з брудом.

Видовище було смутне й водночас химерне. Здавалося, ніби щось пройшло крізь стіни, які відділяли одну крамницю від іншої, більш-менш в одному напрямку. Стоячи з одного кінця зруйнованого кварталу, можна було побачити наскрізь усі п'ять розорених крамниць і навіть робітників, що копирсалися в уламках з іншого кінця кварталу. До того ж постраждали тільки перші поверхи будинків; усе, що було вище, залишилося незайманим.

Натаніель замислено стукав себе ручкою по зубах. Щось дивне... І не схоже на жоден з нападів Спротиву, які йому довелося бачити. По-перше, руйнування набагато серйозніші. По-друге, їхня точна причина невідома.

З порожньої рами найближчого вікна визирнула молода жінка:

— Агов, Мендрейку!

— Що, Феннел?

— Теллоу хоче поговорити з вами. Він тут, усередині.

Хлопчина трохи насупився, проте обернувся і, ступаючи якнайобачніше, щоб не дуже забруднити цегляним порохом свої чудові шкіряні черевики, зійшов з купи сміття всередину розореної будівлі. Низенький кремезний чоловічок у темному костюмі й капелюсі з широкими крисами стояв там, де раніше був центр торговельного залу. Натаніель наблизився до нього:

— Ви кликали мене, пане Теллоу?

Міністр нетерпляче махнув рукою:

— Як по-вашому, що тут сталося?

— І гадки не маю, сер, — щиро зізнався Натаніель. — Дуже цікаво.

— До біса тут ваша цікавість! — гаркнув міністр. — Я не за цікавість вам плачу! Мені потрібна відповідь! Що, по-вашому, це може означати?

— Поки не можу сказати, сер.

— А що з того мені? Така відповідь не варта й щербатого шеляга! Людям потрібні пояснення, Мендрейку. Ви повинні надати їх мені!

— Так, сер. Якщо я, з вашої ласки, продовжу пошуки, то зможу...

— Скажіть мені одне! — вигукнув Теллоу. — Хто це все накоїв?!

Натаніель зітхнув. У міністровому голосі виразно лунав відчай. Хтось тиснув на Теллоу згори: така нахабна атака, ще й на День Засновника, напевно була не до смаку його начальникам.

— Демон, сер, — відповів хлопчина. — Такі руйнування може вчинити тільки африт. Або марид.

Пан Теллоу втомлено витер жовтаве обличчя рукою.

— Ні, таких істот тут не було. Наші хлопці відрядили до кварталу кулі-шпигуни, коли цей лиходій перебував ще тут. Перед тим, як зникнути, кулі доповіли, що жодних слідів демонів не знайдено.

— Пробачте, пане Теллоу, але це неправда. Люди на таке не здатні.

Міністр вилаявся:

— Це тільки по-вашому, Мендрейку! Та скажіть мені щиро: чи багато ви зуміли довідатися про дії Спротиву? Ось вам відповідь: небагато!

Сердитий голос міністра не віщував нічого хорошого.

—А чому ви гадаєте, сер, що то був саме Спротив?

Натаніель зберігав цілковитий спокій. Він бачив, до чого йдеться: Теллоу збирався зіпхнути більшу частину провини на плечі свого помічника.

— Ця атака аж ніяк не схожа на попередні, — провадив він. — Масштаб цілком інший.

— Поки ми не знайдемо інших доказів, Мендрейку, підозра падає насамперед на них! Вони — єдині, хто займається оцим безглуздим шкідництвом!

— Так. Але ж вони використовують тільки мулерів, елементалів та іншу дрібноту. Вони — до того ж без демонічної магії — не змогли б розорити цілий квартал.

— Може, тепер у них інші методи, Мендрейку. А тепер перекажіть мені ще раз події минулої ночі.

— Будь ласка, сер. Охоче.

Знову марнувати час! Подумки сердячись, Натаніель на мить зазирнув до свого записника.

— Отже, сер: близько півночі свідки, що мешкають на протилежному боці Пікаділлі, викликали нічну поліцію, повідомивши, що з «Ґрібових розкошів», розташованих на розі, чути тривожні звуки. Поліція прибула, побачила величезну діру в бічній стіні крамниці, а також бруківку, залиту найкращим шампанським пана Ґріба й закидану його найкращим кав’яром... Скільки добра змарновано, сер! На той час моторошний гуркіт лунав уже з Дешелового «Царства шовків», через два будинки від Ґріба. Полісмени зазирнули у вітрину, але в крамниці було темно, тож вони не помітили, що саме видає ці звуки. Варто зазначити, сер, — додав Натаніель, відірвавши очі від записника, — що сьогодні електрика в усіх цих будинках працює чудово.

Махнувши знову рукою, Теллоу копнув носаком черевика рештки лялечки з кісток та скойок, що лежали на підлозі серед іншого сміття.

— Що ж це означає?

—Те, що джерело цих руйнувань — будь-яке! — мало здатність затьмарювати світло. Просто ще один химерний момент, сер... Офіцер нічної поліції відрядив туди шістьох своїх людей. Чудово натренованих, рішучих. Вони увійшли до крамниці Дешела крізь вітрину, один за одним. Вирушили туди, звідки було чути туркіт. Зненацька все вщухло... Потім усередині крамниці шість разів спалахнуло блакитне полум’я. Шість разів поспіль. Без жодного шуму. І знову стало темно. Офіцер чекав, та його люди так і не повернулися. Трохи згодом він знову почув гуркіт, тепер уже з Піннової крамниці. На той час — двадцять п’ять хвилин на другу — вже прибули чарівники із Служби безпеки, які замкнули квартал магічним колом. Потім, як ви вже згадували, сер, туди були послані кулі-шпигуни. Вони відразу зникли... Невдовзі — десь за чверть до другої — щось прорвало магічне коло ззаду від будинку. Що саме, ми не знаємо, бо вартові демони також зникли.

Хлопчина сховав записник.

— Це все, що нам відомо, сер. Загинуло шість полісменів, пропало вісім демонів із Служби безпеки... так, ще й помічник пана Пінна, — він поглянув у дальній куток, де жевріла купка жару. — А економічні збитки, звичайно ж, набагато більші.

Чи багато пан Теллоу довідався з цієї розповіді—невідомо: він лише сердито буркнув і відвернувся. Тим часом крізь купи сміття пробирався чарівник у чорному вбранні, зі змореним, блідим обличчям. У руках чарівника була золота клітка, в якій сидів біс. Часом біс розлючено торсав дротини клітки, вчепившись у них пазурами.

Пан Теллоу звернувся до чарівника:

— Ффауксе, чи є вісті від панни Вайтвел?

— Так, сер. Вона вимагає результатів — що швидше, то краще. Це її власні слова.

— Зрозуміло. А що з бісом? Чи виявив він у крамниці якусь заразу чи отруту?

— Ні, сер. Біс спритний, мов тхір, і злющий-презлющий. Жодної небезпеки немає.

— Гаразд. Дякую, Ффауксе.

Проходячи повз Натаніеля, Ффаукс прошепотів:

— З цією справою ви ще намучитесь, Мендрейку! Я чув, що прем’єр від неї не в захваті.

Посміхнувшись, він пішов собі. Брязкіт клітки з бісом ущух.

Натаніель незворушно заправив собі за вухо пасмо волосся і рушив услід за Теллоу, що саме пробирався через засмічений торговельний зал.

— Мендрейку, зараз ми з вами оглянемо трупи полісменів... Ви вже снідали?

— Ні, сер.

— То й краще. Нам треба до сусідньої крамниці — до «Делікатесів Кута», — він зітхнув. — Колись я купував там чудовий кав’яр...

Вони підійшли до міцної стіни, що відділяла одну крамницю від іншої. В стіні видніла величезна діра. Біля цієї діри міністр зупинився.

—Ану, Мендрейку, — наказав він. — Скористайтеся своєю славнозвісною кмітливістю й скажіть мені, які висновки ми можемо зробити з цього отвору.

Натаніеля завжди тішили такі випробування. Він поправив манжети й замислено набундючив губи.

— Він дає нам певне уявлення про форму та розміри істоти, — почав він. — Стеля в кімнаті заввишки чотири метри, а отвір — лише три, тож істота, яка побувала тут, навряд чи вища за три метри. Ширина отвору — півтора метра; тож, зіставивши висоту й ширину, я сказав би, що ця істота за своєю формою подібна до людини, тільки, звичайно, набагато більша. Цікавіше те, яким саме чином було зроблено цей отвір.

Хлопець помовчав і потер підборіддя, сподіваючись, що це надає йому розумнішого вигляду.

— Поки що все очевидно. Далі.

Натаніель, одначе, не думав, що пан Теллоу вже встиг підрахувати це сам.

— Отож, сер, якби лиходій користувався Вибухом чи іншим подібним закляттям, то цегла на його шляху зникла б чи розлетілася на порох. Натомість усі цеглини цілі — вони, зрозуміло, побилися й потріскалися скраю, проте їх більша частина і досі зцементована в одне ціле. Я сказав би, що ця істота просто проломила стіну. Пройшла крізь неї, ніби цієї стіни й не було.

Він чекав на відповідь, та міністр лише кивнув, скривившися з нудьги.

— Отже?..

— Отже, сер... — хлопчина заскреготів зубами. Він розумів, що начальник змушує його думати замість себе, й це просто-таки бісило Натаніеля. — Отже, сер, навряд чи то був африт або марид. Вони скористалися б Вибухом. Радшее за все, це незвичайний демон.

Годі! Більше Теллоу не витягне з нього ні слова.

Міністра, однак, ця відповідь поки що задовольнила.

— Саме так я й думав, Мендрейку. Саме так я й думав. Однак тут ще стільки загадок... Ось, до речі, одна з них.

Він ступив через діру в стіні до наступної крамниці. Ображений хлопець подався за ним. Ні, Джуліус Теллоу — просто бовдур. Бундючиться, але сам схожий не невмілого плавця, що заплив на глибочінь: борсається, аби лиш утриматись на поверхні. Хай там що, тонути разом з ним Натаніель не збирався.

У «Делікатесах Кута» в повітрі чимось різко смерділо. Натаніель намацав у кишені свого великого яскравого носовичка, затулив ним обличчя і обережно увійшов до напівтемної кімнати. Барила з оливками й маринованими анчоусами були поперекидані, їхній вміст порозтікався підлогою, їхній запах змішався з чимось густішим і гострішим. Ніби попіл... Натаніелеві аж защипало в очах. Він закашляв через носовичок.

— Ось вони, найкращі Дювалеві люди! — в голосі пана Теллоу чулося кешування.

Підлогою крамниці були розкидані шість гостроверхих купок із чорного попелу й кісток. У найближчій купці чітко проглядалися два гострі собачі ікла й кінець довгої тонкої кістки — вочевидь, стегна полісмена. А решта тіла, виходить, цілком перетворилася на попіл... Хлопчина закусив губу.

— Ви мусите звикнути до таких речей, якщо хочете служити в Міністерстві внутрішніх справ, — лагідно зауважив чарівник. — Вам погано, Джоне? Вийдіть надвір.

Хлопець блиснув очима:

— Ні, дякую. Все гаразд. Це вельми...

— Вельми цікаво, еге ж? Обернулись на чистісінький попіл — чи майже обернулись. Тільки й зосталося, що пара кісток та зубів. Проте кожна з цих купок може розповісти нам свою історію. Скажімо, ота, що біля дверей. Вона довша за решту — цей полісмен, напевно, біг. Хотів урятуватися втечею. І все-таки йому забракло проворності.

Натаніель мовчав. Байдужість міністра здавалась йому огиднішою за ці рештки — врешті, досить-таки акуратні.

— Отже, Мендрейку, — поцікавився Теллоу, — що ви про це думаєте?

Хлопчина глибоко, понуро зітхнув і поспіхом перебрав свою старанно спаковану пам’ять.

— Це не Вибух, — почав він. — І не Ядуха. І не Чума. Після них залишається більше бруду. Можливо, це Пекельне Закляття...

— Ви так гадаєте, Мендрейку? Чому?

— Я тільки сказав, сер: можливо, це Пекельне Закляття. Проте жодних пошкоджень, крім самих решток, немає. Тільки вони й згоріли. Все інше ціле.

— Он як. Що ж тепер робити?

Хлопець поглянув на міністра:

— Правду кажучи, сер, і гадки не маю. А ви?

Невідомо, чи знайшов би відповідь пан Теллоу. Хлопчині не дуже в це вірилося. На щастя, міністра врятував примарний дзвоник, що пролунав просто з повітря. Це означало, що до чарівника прибув слуга. Пан Теллоу вимовив закляття, й демон повністю втілився. Невідомо з якої причини він прибрав подобу невеличкої зеленої мавпи, що сиділа, підібгавши ноги, на осяйній хмарині. Пан Теллоу оглянув його:

—Доповідай!

— Як ви й наказували, ми оглянули руїни і всі поверхи будівель на всіх рівнях, у найменшому масштабі, — відповіла мавпа. — Жодних слідів магічної діяльності ми не виявили, крім трьох. По-перше, слабке світіння магічного кола, спорудженого службою безпеки навколо місця події. По-друге, рештки слідів трьох напівафритів, яких послали всередину будинків: їхні сутності, вочевидь, було знищено в закладі пана Пінна. І, по-третє, численні аури артефактів з «Піннового магічного знарядця»; більшість із них так і лежали розкидані на дорозі, проте низку дрібних, але цінних речей — поки ви не дивилися — привласнив ваш помічник, пан Ффаукс. Це все, що нам пощастило відшукати, — мавпа безжурно крутнула хвостом. — Чи потрібні вам зараз ще якісь відомості, господарю?

Чарівник махнув рукою:

— Ні, Неміадесе. Можеш іти собі.

Мавпа кивнула, задерла хвіст угору, вчепилася в нього всіма чотирма лапами, ніби то був канат, спритно подряпалась по ньому й щезла.

Міністр і його помічник трохи помовчали. Нарешті пан Теллоу мовив:

— Як ви бачите, Мендрейку, це справжня таємниця. Маги тут ні до чого: будь-який серйозний демон залишив би по собі сліди. Аури афритів, скажімо, зберігаються кілька днів. А тут немає жодного сліду! Жодного! Отож, поки не виявлено інших доказів, залишається припустити, що зрадники зі Спротиву знайшли спосіб атакувати без магії. Нам залишається тільки працювати, поки вони не завдали нового удару!

—Так, сер.

— Хм-м... Що ж, на сьогодні ви побачили досить. Повертайтеся додому й дослідіть цю проблему. Поміркуйте над нею, — пан Теллоу скоса поглянув на хлопця й значуще додав: — Зрештою, саме ви відповідальні за цю справу, бо вона пов’язана зі Спротивом.

Хлопець напружено вклонився:

—Так, сер.

Міністр знову махнув рукою:

— На сьогодні ви вільні. До речі, дорогою попросіть пана Ффаукса завітати на хвилинку до мене.

Вустами Натаніеля майнула легенька посмішка:

— Звичайно, сер. З охотою.

9

Того вечора Натаніель повертався додому в похмурому настрої. День випав якнайневдаліший. Начальство різних рівнів без упину бомбардувало його запитами, що свідчило про неабияке хвилювання міністрів. Які останні новини щодо подій на Пікаділлі? Чи заарештовано когось із підозрюваних? Чи варто запроваджувати з цього приводу комендантську годину надто з огляду на нинішнє національне свято? Коли, нарешті, поліції буде надано більше повноважень, щоб остаточно знищити зраду в нашому суспільстві?

Сидячи за роботою, Натаніель відчував глумливі погляди колег і чув Дженкінсове хихотіння в себе за спиною. Довіритись не можна було нікому: кожен тільки радітиме, якщо він зробить помилку. Самотній, без спільників, Натаніель не мав навіть слуги, на якого міг би сподіватися. Два фоліоти виявились цілком безпорадними. Він сьогодні відпустив їх геть, навіть не покаравши на прощання заслуженими Голками.

«Усе, що мені треба, — міркував він, виходячи з контори й навіть не озирнувшись на прощання, — це добрий слуга. Могутній. Покірний. На зразок Неміадеса, що в пана Теллоу, чи Шубіта, що в моєї наставниці».

Одначе це було легше сказати, ніж зробити.

***

Кожен чарівник мав собі за слугу принаймні одного, а то й кількох демонів. Природа цих рабів була певною ознакою становища їхнього хазяїна. Великі маги — скажімо, Джесіка Вайтвел, — віддавали накази могутнім джинам, що з’являлися за першим-ліпшим порухом пальця. Самому прем’єр-міністрові служив не менш як синьо-зелений африт, — хоча закляття, потрібне для його підкорення, прем’єр створив не сам, а з допомогою кількох помічників. На повсякденні потреби чарівники здебільшого викликали фоліотів чи бісів вищої або нижчої сили, які зазвичай супроводжували своїх господарів на другому рівні.

Натаніелеві давно кортіло мати власного слугу. Спочатку він викликав до себе біса, що з’явився в жовтій хмарі сірчаного диму. Біс служив йому щиро й віддано, та його гримаси й кривляння врешті так набридли Натаніелеві, що хлопець вигнав його геть.

Далі він спробував завести собі фоліота. Той був спокійніший, але водночас такий брехливий, що перетлумачував кожен Натаніелів наказ по-своєму. Хлопець мусив давати йому найпростіші завдання у вигляді заплутаних юридичних формул, щоб ця тварюка ні до чого не змогла причепитися. Коли ж Натаніель витратив п’ятнадцять хвилин на те, щоб наказати слузі наповнити ванну, йому увірвався терпець: хлопчина облив фоліота Вогняними Дрижаками й прогнав світ за очі.

Потім було ще кілька спроб. Шукаючи слугу, Натаніель сміливо викликав дедалі могутніших демонів. Сили та вміння йому не бракувало — не вистачало досвіду, щоб передбачати особисті риси демонів заздалегідь, ще до того, як стане запізно. В одній з оправлених білими палітурками книжок своєї наставниці він знайшов джина на ім’я Кастор, якого востаннє викликали за часів італійського Відродження. Джин з’явився на виклик, поводився чемно, працював сумлінно й до того ж, як радо відзначив Натаніель, був показніший за незграбних бісів, що служили його колегам. На жаль, Кастор мав одну-єдину ваду—був аж занадто гордовитий.

Одного разу в перському консульстві влаштували важливий офіційний прийом. То була чудова нагода для чарівників похвалитися своїми слугами, а отже, й своїми здібностями. Спочатку все йшло як слід: Кастор бовванів за Натаніелевим плечем у подобі гладенького, рожевощокого херувима, ба більше — убрався в кольори краватки свого хазяїна. Проте його манірний вигляд викликав огиду в решти бісів, і ті заходилися пошепки кепкувати з Кастора. Джин не витримав, майнув до найближчого тарелю, схопив з нього шампур з шашликом і, навіть не пообривавши з нього цибулю й помідори, кинув у свого кривдника. Зчинився неймовірний шарварок. У бійку втрутилися ще кілька бісів, і на другому рівні утворилася мала купа — невелика з рук, ніг, ножів, виделок та вирячених бісівських пик. Чарівники згаяли не одну хвилину, щоб покласти цьому край.

На щастя, Натаніель зумів негайно відпустити Кастора, тож з’ясувати, чий саме демон розпочав бійку, не вдалося, навіть після тривалого розслідування. Хлопець залюбки покарав би джина за цю витівку, та викликати Кастора знову було надто небезпечно. Довелося повернутися до менш гордовитих рабів.

Одначе жоден з тих, кого Натаніель викликав, не мав належного поєднання завзяття, сили й покори. Правду кажучи, хлопець — до свого подиву — не раз відчував, що майже шкодує за своїм найпершим слугою...

Проте до Бартімеуса він твердо вирішив більше не звертатися.

***

На Вайтголлі було повно збудженого простолюду, що прямував до Темзи — дивитися вечірній морський парад і салют. Натаніель кривився: цілісінький день, поки він нидів над столом, з вікон линула музика численних духових оркестрів і гамір святкового натовпу, що заважало йому зосередитися. Та що вдієш, цей безлад було схвалено офіційно: День Засновника простолюдові належало святкувати. Чарівники ж, які не були зобов’язані щиро ковтати всю цю пропаганду, працювали за звичайним розкладом.

Тепер довкола було видно розчервонілі масні обличчя, щасливі усмішки. Простолюд уже кілька годин призволявся до безкоштовних харчів та напоїв, які роздавали зі спеціальних лотків, розставлених по всій столиці, й тішився безкоштовними видовищами, влаштованими Міністерством розваг. Усі парки в центрі Лондона були повні чудес: канатоходці та пожирачі вогню з Пенджабу; ряди кліток то з рідкісними тваринами, то з полоненими заколотниками з Північної Америки; гори скарбів, зібраних по всій імперії; військові марші, гойдалки, каруселі...

Кілька офіцерів нічної поліції теж щосили намагалися веселитися разом з усіма. Натаніель побачив, як дехто з них тримає в руках рожеві кулі цукрової вати, а один — із силуваною усмішкою на обличчі — позує в обіймах підстаркуватої леді, поки її чоловік фотографує їх. Натовп поводився цілком безжурно, й це заспокоювало хлопця: події на Піка-діллі, здається, не дуже збурили простолюд.

Коли Натаніель переходив Вестмінстерський міст, сонце стояло ще високо й виблискувало у водах Темзи. Хлопчина примружився: крізь контактні лінзи він помітив, як разом з чайками над річкою кружляють демони, шукаючи серед натовпу можливих нападників. Прикусивши губу, Натаніель люто копнув зібгану обгортку від бутерброда. Саме такі дні Спротив зазвичай обирав для своїх капостей: максимум розголосу — якнайбільша ганьба для уряду.. Чи можливо, щоб випадок на Пікаділлі теж був їхньою справою? Ні, він не міг цього визнати. Цей злочин надто вже відрізнявся від їхніх давніших витівок — надміру жорстокий, надміру руйнівний. І людські руки на таке неспроможні, хай там що каже цей бовдур Теллоу.

Діставшись південного берега, Натаніель повернув ліворуч — геть від натовпу, до розкішного кварталу, куди не пускають простолюд. Там, біля причалів, ліниво, без нагляду, гойдалися яхти чарівників. Найбільшою та найвишуканішою з них була «Вогняна буря» панни Вайтвел.

На розі кварталу раптова сирена змусила хлопця здригнутись. Обернувшись, він побачив, що біля тротуару зупинився лімузин панни Вайтвел. За кермом сидів кремезний шофер. Із заднього вікна визирнуло кутасте обличчя наставниці. Вона поманила Натаніеля до себе:

— Нарешті! Я по вас послала біса, та ви вже пішли Сідайте. Їдьмо до Ричмонда.

— Прем’єр-міністр?..

— Хоче зустрітися з вами особисто. Мерщій!

Натаніель підбіг до автомобіля. Серце шалено калатало в грудях. Такі несподівані запросини не обіцяли нічого приємного.

Тільки-но він зачинив дверцята, як панна Вайтвел подала шоферові знак рушати. Автомобіль помчав набережною Темзи, й захоплений зненацька Натаніель упав на сидіння. І тут-таки, під уважним поглядом наставниці, вмостився як слід.

—Гадаю, вам зрозуміло, з якої причини нас викликають?— сухо поцікавилась вона.

—Так, мадам. Через оту подію на Пікаділлі?

—Авжеж. Пан Деверо хоче знати, яких ми вжили заходів. Зверніть увагу, Джоне: я сказала — «ми». Оскільки я — один із старших міністрів, відповідальних за внутрішні справи, ця подія загрожує певними прикрощами й мені. Мої вороги спробують скористатися нею у власних інтересах... Що я маю відповісти їм, коли мене спитають про цей злочин? Ви встигли кого-небудь заарештувати?

Натаніель кахикнув:

— Ні, мадам.

—Хто в ньому винен?

— Нам... достеменно ще невідомо, мадам.

— Та невже? Я сьогодні розмовляла з паном Теллоу. Він доволі однозначно звинуватив у цьому злочині Спротив.

— Он як... А він... е-е... пан Теллоу теж їде до Ричмонда?

— Ні, не їде. Я взяла вас, бо ви до вподоби панові Деверо. Це може стати нам у великій пригоді. Пан Теллоу не такий показний. Як на мене, він надто самовпевнений і недоумкуватий. Пхе! Він навіть не здатний вимовити як слід закляття — про це свідчить колір його шкіри... — наставниця пирхнула своїм блідим, тонким носом. — Ви — кмітливий хлопець, Джоне. Вам зрозуміло: якщо прем’єр-міністр розгнівається на мене, то я розгніваюсь на своїх підлеглих. Ось чому пан Теллоу тривожиться. Він знає, що вві сні людині може з’явитися дещо страшніше за кошмари. Поки що головний мій гнів упаде на нього, проте й вам не варто заспокоюватись. Хоч який ви молодий, вас теж можна багато в чому звинуватити. Ось і пан Теллоу вже хоче звалити всю відповідальність на вас.

Натаніель мовчав. Панна Вайтвел кілька хвилин спостерігала за ним, та врешті обернулася до Темзи, якою під музику сурм уже йшла в бік моря невелика флотилія малих військових суден. Тут були й судна для далеких плавань — із дерев’яними корпусами, обшитими бляхою, — й дрібні патрульні боти, призначені для рейсів уздовж європейського узбережжя. Всі вони йшли під повними вітрилами, піднявши прапори. Натовп на набережній радів, кольорові стрічки серпантину злітали високо в небо й дощем падали в річку.

***

На той час пан Руперт Деверо перебував на посаді прем’єр-міністра майже двадцять років. Магічними здібностями він не дуже відзначався, зате був видатним політиком і утримував владу завдяки тому, що майстерно нацьковував своїх колег один на одного. Кілька разів його намагалися скинути, та його спритна шпигунська мережа щоразу викривала змовників до того, як вони встигали щось зробити.

Пан Деверо від самого початку розумів: його влада здебільшого ґрунтується на тому, щоб зберігати відстань між собою й своїми підлеглими в Лондоні. Тому він переніс свій двір до Ричмонда — миль за десять від центру столиці. Старші міністри щотижня відвідували його для консультацій, надприродні посланці переносили туди-сюди доповіді й накази, тож прем’єр-міністр був обізнаний з усіма новинами. Водночас він міг цілком задовольняти свою схильність до розкошів — самотнє, затишне розташування його ричмондської резиденції неабияк цьому сприяло. Крім усяких інших звичок, пан Деверо мав пристрасть до театру. Вже кілька років він приятелював з найкращим драматургом сучасності — Квентіном Мейкпісом, напрочуд завзятим добродієм, що раз по раз відвідував Ричмонд і влаштовував для прем’єр-міністра приватні вистави.

Поволі пан Деверо старішав, підупадав на силі — й дедалі рідше виїздив з Ричмонда. А якщо й виїздив — чи прийняти парад військ, що вирушали на континент, чи побувати на театральній прем’єрі, — його незмінно оточував загін охоронців-чарівників дев’ятого ступеня і батальйон горл на другому рівні. Особливо ці заходи було посилено після заколоту Лавлейса, коли пан Деверо мало не загинув. Його страх ріс, мов бур’ян на купі гною, обплутуючи й заражаючи всіх підлеглих. Жоден з його міністрів не почувався безпечно: вони тривожились і за свою посаду, і за своє життя.

***

Вимощене рінню шосе проминуло кілька сіл, що розбагатіли завдяки ласці пана Деверо, й нарешті привело до самого Ричмонда — скупчення ошатних будинків, розкиданих широкою рівною лукою, між дубами й каштанами. За лукою було видно високий червоний цегляний мур з візерунчастою чавунною брамою, захищеною незліченними закляттями. За брамою починалася коротенька тисова алея, що вела у двір Ричмондського замку.

Лімузин завмер біля парадного ґанку. Четверо лакеїв у багряних лівреях вибігли на ґанок, щоб допомогти приїжджим. Попри те, що надворі був сонячний день, над дверима світились яскраві ліхтарі, і в високих вікнах першого поверху теж весело горіло світло. Десь удалині сумно й ніжно грав струнний квартет.

Однак панна Вайтвел не поспішала наказувати лакеям відчинити дверцята автомобіля.

— Там будуть усі міністри, — сказала вона. — Мені немає потреби повчати вас, як слід поводитися. Безперечно, пан Дюваль сьогодні особливо лютуватиме. Нинішня пригода для нього — чудова змога здобуту серйозну перевагу. Нам обом слід бути напоготові.

— Так, мадам.

— Не підведіть мене, Джоне!

Вона стукнула у віконце. Лакей кинувся до автомобіля й відчинив дверцята. Наставниця та її учень разом піднялися невисокими сходами з пісковику і вступили до замкового передпокою. Тут музика залунала гучніше, ліниво струменіючи серед важких портьєр і східних меблів: часом вона то набігала хвилею, то знову вщухала. Здавалося, що її чути зблизька, однак музикантів видно не було; щоправда, Натаніель і не сподівався їх побачити. Щоразу, як він бував у Ричмонді, тут грала ця музика. Вона ніби пливла за ним — хоч куди він ішов, — наголошуючи на красі замку та його околиць.

Лакей провів їх через ряд розкішних кімнат, аж поки вони пройшли під високою білою аркою і ступили до просторої, довгої, сонячної зали. Вочевидь, то була оранжерея. Обабіч там тяглися акуратні бурі клумби — то порожні, то засаджені химерно підстриженими трояндовими кущами. Тут і там невидимі садівники розпушували землю граблями.

Повітря в оранжереї було тепле й нерухоме; під самісінькою стелею мляво погойдувався один-єдиний вентилятор.

Унизу, на невеличких кушетках і канапах, розставлених півколом, сиділи сам прем’єр-міністр та його почет. Вони сьорбали каву з малесеньких візантійських чашечок і слухали скарги товстелезного чоловіка в білому вбранні. Натаніель стривожено поглянув на нього: то був Шолто Пінн, котрий за одну ніч залишився без своєї крамниці.

— Як на мене, це просто нечувано! — бідкався пан Пінн. — Кричуща кривда! Я зазнав таких збитків...

Найближча до дверей кушетка була порожня. Панна Вайтвел умостилась на ній, і Натаніель, трохи повагавшись, зробив те саме. Він хутко оглянув усіх, хто зібрався в кімнаті.

Насамперед — Пінна. Зазвичай Натаніель ставився до власника крамниці з підозрою та огидою, адже той колись приятелював зі зрадником Лавлейсом. Одначе тоді його провини так і не довели, а нині саме він був постраждалою стороною. Його бідкання лунали далі:

— Боюся, що я вже ніколи не повернуся до справ. Моя колекція унікальних реліквій загинула! Залишився хіба фаянсовий горщичок із якоюсь засохлою масою! Я ледве можу...

Руперт Деверо сидів на канапі з високим бильцем. Він був середнього зросту, колись красень, а тепер, через численні та різноманітні надмірності, трохи поповнішав, і його щоки пообвисали. Поки він слухав пана Пінна, його обличчя без упину кривилося то з нудьги, то з прикрощів.

Поблизу, згорнувши на грудях руки й поклавши на коліна свого сірого кашкета, сидів пан Генрі Дюваль — начальник поліції. Він носив уніформу «Сірих Спин» — елітного підрозділу нічної поліції, яким саме командував: сніжно-біла сорочка, сіра, кольору міського смогу, випрасувана куртка з яскраво-червоними гудзиками й сірі штани, заправлені в чорні високі чоботи. На плечах, мов лапи з кігтями, сяяли мосяжні еполети. В цій уніформі його висока постать видавалася ще більшою — й навіть зараз, коли пан Дюваль просто сидів і мовчав, він ніби заповнював собою цілу кімнату.

Крім нього, тут були ще три міністри. Скромний білявий чоловік середнього віку, що замислено вивчав свої нігті, — то був Карл Мортенсен, міністр оборони. Поруч, навмисне позіхаючи, сиділа Гелен Малбінді, міністр інформації, панна вельми потайної вдачі. Міністр закордонних справ Мармедюк Фрай, відомий своїм невгамовним апетитом, навіть і не вдавав, що слухає пана Пінна, й натомість наказував покірному лакеєві:

— Шість картопляних крокетів і нарізану вздовж стручкову квасолю...

— ...Я сорок п’ять років збирав свою колекцію! Кожен з вас неодноразово звертався до мене...

—... І ще омлетик з ікрою тріски. І з чорним перцем, тільки до міри...

На канапі поруч із паном Деверо, відділившись від прем’єр-міністра великим стосом перських подушок, сидів низенький рудий добродій. На ньому були смарагдово-зелений жилет, чорні вузькі штани з блискітками, і на його обличчі сяяла широченна усмішка. Здається, він щиро тішився, слухаючи цю бесіду. Натаніель позирнув на нього. То був Квентін Мейкпіс, автор понад двадцяти успішних п’єс, остання з яких—«Лебеді Аравії» — зібрала найбільше коштів по всій імперії. Його присутність тут була дещо недоречна, але навряд чи несподівана: всі знали, що Мейкпіс — найближча довірена особа прем’єра, тому інші міністри ставилися до нього з обережною люб’язністю.

Пан Деверо помітив, як увійшла панна Вайтвел, і привітально підняв руку, а потім скромно кахикнув. Пан Пінн тут-таки припинив свої нескінченні бідкання.

— Дякую, Шолто, — мовив прем’єр-міністр. — Ми чудово зрозуміли вас. Ми щиро співчуваємо вашому нещастю. Можливо, саме зараз ми дізнаємось хоча б частину відповідей на ваші запитання. Сюди прибули Джесіка Вайтвел з молодим Мендрейком, якого ви, напевно, всі добре пам'ятаєте.

Пан Дюваль насмішкувато пирхнув:

— Авжеж, хто не знає великого Джона Мендрейка? Ми з великою цікавістю спостерігаємо за його кар’єрою, а насамперед — за його зусиллями в боротьбі з цим надокучливим Спротивом. Сподіваюсь, він нарешті приніс нам новини про певні свої успіхи...

Всі обернулися до Натаніеля. Він коротко, стримано вклонився, як того вимагав етикет.

— Добрий вечір, пані й панове. Е-е... Поки що жодних певних відомостей я не маю. Проводиться якнайстаранніше розслідування, і невдовзі...

— Так я і знав! — вигукнув начальник поліції, брязнувши воднораз усіма медалями на своїх грудях. — Чули, Шолто? «Жодних певних відомостей»! Це все марно!

Пан Пінн озирнув Натаніеля крізь монокль.

— І справді. Це вельми невтішні новини.

— Давно вже час відсторонити Міністерство внутрішніх справ від цього розслідування! — провадив Дюваль. — Ми, поліція, краще впораємось із цією справою. Цей Спротив пора стерти на порох!

— Атож, атож, — погодився пан Фрай і знов обернувся до лакея. — І ще полуничний рулет — на десерт...

— Саме так, — підхопила Гелен Малбінді. — Я й сама зазнала певних збитків. У мене нещодавно викрали цінну колекцію африканських чаклунських масок.

— Декого з моїх помічників також було пограбовано, — додав Карл Мортенсен. — А минулої ночі підпалили комору торговця, що постачає мені перські килими.

Пан Мейкпіс у своєму закутку легковажно всміхнувся.

— Щиро кажучи, здебільшого ці злочини досить-таки дрібні. Вони не завдають нам справжніх збитків, еге ж? Члени Спротиву — неабиякі дурні: всі ці вибухи лише викликають огиду в простолюду—люди їх просто бояться.

— Дрібні?! — вигукнув пан Дюваль. — Як ви можете таке казати, коли одну з найпрестижніших лондонських вулиць розорено вщент? Наші вороги рознесуть усім світом добру новину — Британська імперія така немічна, що не може запобігти нападам у себе вдома! Та ще й, нівроку, в День Ґледстона! Я вже бачу, як із цього радітимуть у нетрях Північної Америки!

—До речі, цей День Ґледстона—сміхотворна нісенітниця,— зауважив Мортенсен. — Марнування коштів, та й годі. Не розумію, чому ми так шануємо пам’ять цього старого бовдура.

Пан Мейкпіс захихотів:

— Навряд чи ви сказали б це йому просто в обличчя, Мортенсене!

— Панове, панове! — стрепенувся прем’єр-міністр. — Не сварімося! Карл певним чином має рацію. День Засновника — справа серйозна, що потребує якнайкращої організації. Ми робимо все, щоб запорошити людям очі порожніми розкошами. Витрачаємо з державної скарбниці мільйони на облаштування забав та безкоштовні харчі. Ми навіть не відрядили до Америки Четверту флотилію — задля зайвого невеличкого видовища. І все, що може зіпсувати цей ефект — і до того ж завдає збитків панові Пінну, — ми повинні негайно знищити. Зараз такі злочини має розслідувати Міністерство внутрішніх справ. Джесіко, чи не могли б ви доповісти нам?..

Панна Вайтвел показала на свого учня:

— Пан Мендрейк розслідує цю справу разом з паном Теллоу. Він ще не звітував мені про свої досягнення. Пропоную, щоб ми всі зараз вислухали його.

Прем’єр-міністр лагідно всміхнувся Натаніелеві:

— Розповідайте, Джоне.

Натаніель ковтнув слину. Наставниця хоче, щоб він викручувався сам... Що ж, гаразд.

— Говорити про те, що саме спричинило нинішні руйнування, ще зарано, — почав він. — Можливо...

Шолто Пінн спересердя впустив свій монокль.

— «Руйнування»?! — гаркнув він. — Це ж справжня катастрофа! Як ви смієте, юначе?!

Натаніель уперто провадив:

— Ще зарано, сер, стверджувати, що тут винен саме Спротив. Цілком можливо, що це не так. Ймовірно, це іноземні агенти чи якісь тутешні ренегати. В цій справі є кілька дивовижних моментів...

Пан Дюваль підняв шорстку руку:

— Сміх та й годі! Зрозуміло, що це чергова атака Спротиву! Всі сліди їхніх звичайних злочинів на місці...

— Ні, сер, — Натаніель змусив себе поглянути в очі начальникові поліції. Він не збирався більше відступати перед ним. — Усі атаки Спротиву — це здебільшого дрібні пригоди, пов'язані з магією найнижчого рівня: склянки з мулерами, кулі з елементалями й таке інше. Вони завжди мають політичну мету — вони спрямовані проти чарівників чи їхніх постачальників, — і в них чути авантюризм. Вони завжди сплановані за принципом «куснути і втекти». Випадок на Пікаділлі—докорінно інший. Він страшний за своїми наслідками й тривав години зо дві. Будівлі було зруйновано зсередини — їхні зовнішні стіни переважно залишились незаймані. Одне слово, я вважаю, що тут ми маємо справу з магією вищого рівня.

— Проте жодного сліду бісів чи джинів не виявлено, — зауважила панна Вайтвел.

— Так, мадам. Ми старанно оглянули все місце злочину, шукаючи доказів, але нічого не знайшли. Не було виявлено жодних звичайних магічних слідів, тобто присутності будь-яких демонів, одначе слідів людського втручання так само немає. Всіх, хто там перебував, було вбито якимось потужним закляттям, джерела якого нам досі не пощастило встановити. Щиро кажучи, пан Теллоу — людина дуже сумлінна, проте його методи безпорадні перед надзвичайними ситуаціями. Якщо наш таємничий ворог завдасть нового удару, то боюся, що ми не зможемо цьому запобігти, не змінивши своєї тактики.

— Треба просто дати більше повноважень Сірим Спинам, — зазначив пан Дюваль.

— За всієї моєї поваги, — заперечив Натаніель, — шістьох ваших вовків цієї ночі виявилося замало.

На мить запанувала мовчанка. Пан Дюваль оглянув хлопця своїми чорними очицями. Ніс у начальника поліції був короткий, але напрочуд широкий; синє від щетини підборіддя виступало вперед, мов ніж у бульдозера. Він не сказав нічого, та його погляд був вельми промовистий.

— Що ж, сказано принаймні відверто, — обізвався нарешті пан Деверо. — То що ж ви пропонуєте, Джоне?

Ось вона, нагода! Нею треба скористатися! Вони тільки й чекають його помилки...

— Як на мене, є всі причини вважати, що вчорашній випадок може повторитися, — мовив Натаніель. — Атаку було спрямовано проти Пікаділлі — одного з найпривабливіших для туристів районів Лондона. Можливо, ворог хоче зганьбити нас, посіяти страх серед іноземних гостей, похитнути нашу міжнародну репутацію. Будь-що слід випустити на столичні вулиці патрулі могутніх джинів. Я порозставляв би ці патрулі поблизу всіх популярних торговельних місць, а також біля музеїв та картинних галерей — усюди, де часто бувають туристи. Тоді, коли станеться щось подібне, ми зможемо відреагувати негайно.

Міністри несхвально запирхали. Посипалися заперечення. Ця пропозиція, мовляв, просто-таки смішна: вулиці й так патрулюються кулями-шпигунами, та й поліції в місті не бракує; для керування потужними джинами треба надто багато енергії... Мовчали тільки прем’єр-міністр та ще пан Мейкпіс, який сидів і відверто тішився, спостерігаючи за міністрами.

Нарешті пан Деверо закликав усіх до тиші.

— Мені здається, що нам бракує доказів. Чи справді цей злочин скоєно Спротивом? Може, так, а може, й ні. Чи варто запроваджувати додаткові патрулі? Хтозна? Будь-що, своє рішення я прийняв. У минулому, Мендрейку, ви довели, на що здатні. Доведіть це ще раз. Організуйте це спостереження самі й викрийте злочинця. І про Спротив теж не забувайте. Якщо Міністерство внутрішніх справ не впорається, — він промовисто поглянув на панну Вайтвел і Натаніеля, — нам доведеться передати цю справу іншим установам. А тим часом вирушайте до себе і добирайте своїх демонів якнайстаранніше. Що ж до всіх інших... сьогодні День Засновника, й ми повинні святкувати його. Ходімо обідати!

Панна Вайтвел мовчала, аж поки Ричмонд зник далеко позаду.

— Ви нажили собі ворога в особі Дюваля, — нарешті сказала вона. — Та й іншим ви, здається, також не до душі. Проте нині це найменший з ваших клопотів.

Вона дивилась у вікно автомобіля на темні дерева й поля, що потроху зникали в сутінках.

— Я вірю вам, Джоне, — провадила пані Вайтвел. — Ця ваша ідея може принести певні плоди. Поговоріть із Теллоу, розворушіть міністерство, порозсилайте демонів! — вона поправила довгою тонкою рукою зачіску. — Сама я, на жаль, не можу зосередитись на цій проблемі. Я надто заклопотана підготовкою до американських кампаній... Та якщо — якщо! — ви знайдете цього злочинця, якщо ви зумієте повернути репутацію Міністерству внутрішніх справ, то дістанете хорошу винагороду..

Що відбудеться в іншому випадку, вона не договорила. Все й так було зрозуміло. Натаніель відчував: треба щось відповісти.

—Так, мадам, — понуро сказав він. — Дякую.

Панна Вайтвел тихо кивнула. Вона поглянула на хлопця — і, попри все його захоплення й пошану до наставниці, попри те, що він два роки прожив у її домі, Натаніель несподівано відчув, що вона дивиться на нього цілком байдуже, ніби здалека. Так яструб, що ширяє в повітрі, дивиться на немічного кроля, міркуючи, варто чи не варто на нього кинутись. Хлопець гостро усвідомив, який він ще молодий і слабкий, який беззахисний перед її силою.

— У нас мало часу, — додала наставниця. — Сподіваюсь, ви маєте напохваті кмітливого демона.

10

Як і щоразу, я намагався пручатись.

Я використав усю свою енергію для того, щоб протистояти виклику, одначе закляття виявилось надто міцне: кожне його слово було ніби гарпуном, що пронизував, з’єднував і витягав мою сутність. Якісь три секунди тяжіння Іншого Світу допомагало мені противитись, та врешті — несподівано — його підтримка зникла, і я відірвався від нього, наче дитина від материнських грудей.

За якусь мить моя сутність зібралася докупи, розтяглася до нескінченних розмірів і вирвалась у світ, у знайому, ненависну в’язницю пентакля.

Там, відповідно до прадавніх законів, я негайно втілився.

Вибір у мене був багатий. На кого мені перетворитися? Виклик був надзвичайно потужний — невідомий чарівник нівроку досвідчений, тож його не налякаєш ревучим ураганом чи кістяком з очними ямками, затягнутими павутинням. Отож я обрав делікатну, витончену подобу, аби вразити його своєю неповторною хитромудрістю.

Ідея була справді оригінальна, хоч мені й не личило б вихвалятися. В повітрі зависла величезна бульбашка, що вигравала всіма кольорами веселки. Повітря заповнив тонкий аромат тропічного лісу й невловимий, ледве відчутний звук арф та скрипок. Усередині бульбашки сиділа чарівна дівчина в круглих окулярах на тоненькому носику[11] Дівчина спокійно озирнулась...

I аж завила з обурення:

— Ти!

— Зачекай, Бартімеусе...

— Ти!!!

Примарна музика обірвалася мерзенним рипінням. Замість ніжних ароматів потягло тухлятиною. Личко дівчини-красуні почервоніло, очі вибалушились, наче пара варених яєць, скельця окулярів потріскалися. Рожеві вуста вишкірилися гострими жовтими іклами, що скреготіли з люті. У веселковій бульбашці застрибали язики полум’я, й сама бульбашка загрозливо надулася, готова лопнути. Вона закрутилася так швидко, що повітря аж загуло.

— Послухай-но хвилинку..

— Ми ж домовились! Ми обидва склали присягу!

— Ну, правду кажучи, це було не зовсім так...

— Он як?! Ти вже забув? Так швидко? Там, в Іншому Світі, я не дуже стежив за часом, але ти нітрохи не змінився. Той самий хлопчисько!

Парубчак виструнчився:

— Я тепер відповідальний член уряду..

— Ти навіть не почав голитися! Скільки ж минуло років — два чи три?

—Два роки й вісім місяців...

—Teпep тобі, виходить, чотирнадцять. І ти вже викликав мене знову!

— Так, але... зачекай! Я тоді не складав присяги. Просто відпустив тебе, та й годі! І не казав...

— ... що більше не викликатимеш мене? Але ж це чітко малося на увазі! Я мав забути твоє ім’я, а ти — моє! Ми ж домовились! А тепер...

Обличчя красуні всередині бульбашки стрімко верталося назад сходинами еволюції: чоло запало й поросло шерстю, над кривим носом спалахнули червоні очиці. Окуляри тут були ні до чого, тому волохата лапа схопила їх і засунула до пащі, де гострі зуби стерли їх на порох.

Хлопчисько підняв руку:

— Ти краще не гарячкуй. Спочатку вислухай мене.

— Вислухати тебе?! Чого це я тебе слухатиму, коли в мене ще з минулого разу вся сутність болить? Щиро кажучи, я гадав, що мені знадобиться набагато більше, ніж два роки...

— Два роки і вісім місяців!

— ...ніж два зачухані людські роки, щоб оговтатись від зустрічі з тобою! Ні, я, звичайно, знав, що рано чи пізно якийсь бовдур у відьомському ковпаку знову мене викличе, та не сподівався, що цей бовдур буде той самий!

Хлопчисько набундючився:

— В мене немає відьомського ковпака!

— Все одно ти бовдур! Я знаю твоє справжнє ім’я, а ти витяг мене в цей світ супроти моєї волі! Що ж, гаразд: я розплескаю твоє ім’я по всіх усюдах, аж поки зможу забратися звідси!

— Ні! Ти ж присягався...

— Моя присяга втратила силу! Вивітрилась! Розчинилась! Обернулась на порох! Потрапила не за адресою! Ти не думав, хлопче, що не тільки тобі може спасти на думку вчинити так само?!

Дівоче личко пропало. З бульбашки, ніби силкуючись вибратись на волю, на хлопчиська шкірився лютий звір.

— Помовч хоч одну хвилину! Я роблю тобі послугу!

— Послугу? Та невже? Оце дорога, мабуть, послуга! Ану, послухаймо!

— Тоді трохи помовч і дай мені сказати...

— Гаразд! Чудово! Я вже мовчу!

— От і добре.

— Я німий, як могила. До речі, це буде твоя могила!

— Ну, тоді...

— Цікаво, чи зумієш ти придумати хоч якесь виправдання, яке варто було б почути! Мені щось не дуже віриться...

— Та замовкни вже, будь ласка!!!

Чарівник несподівано підняв руку, і я відчув тиск на зовнішній бік бульбашки. На деякий час мені й справді довелося замовкнути.

Хлопець відсапнув, пригладив волосся й поправив манжети, хоч потреби в цьому не було.

— Отже, — почав він. — Я справді став на два роки старший, як ти правильно зауважив. І на два роки досвідченіший. Я мушу тебе попередити: якщо ти не поводитимешся як слід, я не каратиму тебе Спрямованим Закляттям. Ні. Ти ніколи не відчував Вивертання Шкіри? А Роздирання Сутності? Звичайно, відчував. З такими, як ти, інакше не впоратись[12]. Отож-бо й воно. Краще не дратуй мене.

— Це ми вже знаємо, — відповів я. — Тільки пам’ятай: ти знаєш моє ім’я, а я — твоє. Спробуєш покарати мене — я відповім тобі тим самим. Тож ніхто з нас не виграє, обом буде непереливки.

Хлопець зітхнув і кивнув:

—Так, правда. Нам обом, напевно, слід заспокоїтись.

Він згорнув руки на грудях і кілька секунд похмуро зирив на мою бульбашку[13].

Я й собі похмуро спостерігав за ним. Обличчя його було таким же змореним й блідим — принаймні та його чаcтина, яку я бачив, бо якнайменше половину його затуляла справжня грива. Гарантую, що зачіска цього хлопчини не знала ножиць відтоді, як я зустрічався з ним востаннє: довжелезні пасма спадали йому на плечі чорним засмальцьованим водоспадом.

Що ж до всього іншого, то хлопець, безперечно, трохи подужчав, але не так виріс, як витягся, наче бур’ян, і до того ж вельми незграбно. Ніби якийсь велетень схопив його за голову й ноги, рвонув як слід, а потім покинув: груди вузькі, наче веретено, руки й ноги довгі й ніби ростуть не туди, куди треба, а пальці більше пасували б мавпі.

Його вбрання лише підсилювало цю незграбність: піджак — такий тісний, немовби його намалювали просто на тілі, кумедне довге чорне пальто, черевики з гострими, мов кинджали, носаками, а з кишені стримить носовичок з мереживом, завбільшки з невеличкий намет. Відразу було помітно: хлопчиськові здається, ніби він неабиякий красень.

Тут було з чого покепкувати, проте я вирішив зачекати з цим. Я швиденько оглянув кімнату — то була, напевно, якась особлива кімната для виклику духів в урядовій будівлі. Підлогу було вистелено штучною деревиною — гладенькою, без жодної гілочки, галузки чи щілини, саме такою, як треба для малювання пентаклів. У кутку стояла скляна шафа з крейдою, лінійками, циркулями, свічками й папером. У сусідній шафі громадилися баночки й пляшечки з кількома десятками різновидів пахощів. Більше в кімнаті не було нічогісінько. В одній із білих стін квадратне віконце визирало в темне нічне небо. Освітлювало кімнату понуре ґроно голих лампочок, що звисали зі стелі. Одні-єдині залізні двері було взято зсередини на засув.

Хлопчисько нарешті закінчив свої роздуми, знову поправив манжети й насупився. Обличчя його трохи скривилося — чи зі спроби здаватися поважнішим, чи з болю в шлунку: цього я напевно вам не скажу.

— Бартімеусе, — врочисто почав він, — вислухай мене уважно. Слово честі, я щиро шкодую, що мусив знову тебе викликати, проте вибору в мене немає. Обставини змінились, і поновлення знайомства піде на користь нам обом.

Він помовчав, сподіваючись, ніби я скажу щось до діла. Дзуськи! Бульбашка залишилась каламутною й нерухомою.

— В цілому, — провадив він, — усе просто. Уряд, членом якого я нині є[14], має намір цієї ж зими висадити військо в американських колоніях. Війна, вочевидь, дорого коштуватиме обом сторонам, але, оскільки колонії вперто не коряться волі Лондона, запобігти кровопролиттю не вдасться. Заколотники чудово організовані, в них є свої чарівники, навіть досить могутні. Щоб подолати їх, ми відрядимо туди великий загін магів-воїнів — у супроводі джинів та менших демонів.

Отут уже я обізвався. Посередині бульбашки відкрився рот:

— Програєте ви цю війну! Ти в Америці бував? А я там жив двісті років, щоправда, з перервами. Там така глушина, що кінця-краю не видно. Заколотники відступлять, затягнуть вас до нескінченної партизанської війни — і врешті-решт виснажать.

— Ні, ми не програємо. Але виграти буде непросто, твоя правда. Там загине чимало і людей, і джинів.

— Людей — це вже напевно.

— Джинів теж зазвичай гине не менше. Хіба не так? Ти свого часу побував у багатьох битвах. Ти знаєш, як це буває. Отож я й справді роблю тобі послугу. Старший архіваріус перегорнув літописи й склав реєстри всіх демонів, що можуть придатися до американської кампанії. Твоє ім’я там теж є.

Кампанія? Реєстри демонів? Щось не віриться! Вголос я, однак, не заперечував, сподіваючись витягти з хлопця якнайбільше відомостей. Бульбашка пересмикнулася, ніби стенувши плечима.

— Ну й гаразд, — відповіла вона. — Америку я люблю. Вона в будь-якому разі краща за цей лондонський свинарник, який ти називаєш батьківщиною. Жодного триклятущого натовпу—тільки небо, трави та білі гори на обрії...

Щоб підкреслити, як мені до вподоби Америка, я прибрав подобу усміхненого щасливого бізона.

Хлопчина всміхнувся у відповідь — тією самою знайомою тонкогубою усмішкою, яку я щиро зненавидів ще два роки тому.

— Он як! Ти, мабуть, давненько не бував в Америці?

Бізон скоса позирнув на нього:

— А що таке?

— Нічого. Тільки там нині теж повно міст, особливо на східному узбережжі. Часом навіть не менших за Лондон. Отут і є клопіт. Далі на захід справді тягнеться глухомань — ота, про яку ти згадував, — але вона не цікавить нас. Тобі доведеться битися в містах.

Бізон з удаваною байдужістю розглядав свою ратицю:

— А що до того мені?

— Справді? То, може, краще працюватимеш на мене? Я можу зробити так, щоб тебе викреслили з реєстрів. А мені ти служитимеш недовго — якихось кілька тижнів. Вартова служба, та й годі.

— Стояти на варті? — обурився я. — Виклич краще біса.

— А в американців, до речі, є й африти.

Це було вже занадто.

— Послухай-но, — мовив я, — краще я сам потурбуюся про себе. Битву при Ель-Аріші та облогу Праги я пережив без твого піклування. Скажи краще правду: в тебе великий клопіт, тому ти й наважився викликати мене знову. Дещо про це мені відомо... еге ж, Нате?

На мить мені здалося, що хлопчина от-от вибухне гнівом, та він вчасно опанував себе. Лише втомлено зітхнув.

— Гаразд, — зізнався він. — Я згоден. Я справді викликав тебе не тільки заради послуги.

Бізон вирячив очі:

— Оце так дивина!

— У мене тут проблеми, — вів далі хлопець. — Я мушу терміново добитися результатів. Інакше... — він міцно стиснув зуби, — мене, можливо, просто знищать. їй-богу, я охоче викликав би покірнішого де... джина. Мені просто нема часу розшукувати такого.

— Оце вже більше скидається на правду, — відповів я. — А вся ця історія з Америкою — побрехенька, еге ж? Ти просто хотів заздалегідь заручитись моєю вдячністю. І тобі не пощастило — я не повірив. Я знаю твоє справжнє ім’я і маю намір скористатися ним. Якщо в тебе є хоч краплина розуму, ти мене відпустиш — і негайно. Наша розмова скінчена.

Бізон промовисто задер голову й пихато закрутився в бульбашці.

Хлопчина аж підскочив:

— Бартімеусе, зачекай!..

— Ні! Благай скільки хочеш, цей бізон тебе не слухатиме.

— Я й не збирався благати тебе!

Нарешті цей шмаркач вибухнув справжнім гнівом. Лишенько, як він набундючився!

— Слухай мене! — гаркнув він. — Якщо ти мені не допоможеш, я загину! Тобі, щоправда, до цього байдуже...

Бізон здивовано озирнувся через плече:

— Ого, який ти могутній! Читаєш мої думки!

—То, може, тобі не байдуже до іншого? Війна в Америці — це не вигадка. Так, ніяких реєстрів поки що не існує. Та якщо ти не допоможеш мені, я перед смертю потурбуюсь про те, щоб твоє ім’я рекомендували до призову. А там повторюй собі моє справжнє ім’я скільки хочеш — мені вже буде все одно. Тож вибір у тебе один, — він згорнув на грудях руки. — Чи трохи постояти на варті, чи вирушити на війну. Вирішуй сам.

— Справді? — перепитав я.

Хлопець важко дихав, волосся знову затулило йому половину обличчя.

— Так. Якщо зрадиш мене — нарікай на себе.

Бізон обернувся й пильно вирячився на хлопця. Правду кажучи, трохи постояти на варті набагато легше, ніж вирушати на війну: бій — річ непередбачувана. Хоч як дратував мене цей юнак, він завжди видавався мені трохи приємнішим за інших моїх хазяїв. Чи залишився він таким донині — сказати поки не можна. Часу збігло небагато, може, він ще не зовсім зіпсувався... Я розстебнув передню стінку бульбашки й висунувся з неї, впершись у підборіддя ратицею.

— Здається, ти знову виграв, — тихо промовив я. — Вибору в мене, схоже, немає.

Хлопець стенув плечима:

— Еге ж, немає.

— Якщо вже так, — провадив я, — то принаймні розкажи мені про свій клопіт. Як я бачу, ти робиш непогану кар’єру... Яка в тебе посада?

— Я працюю в Міністерстві внутрішніх справ.

— Внутрішніх справ? Там, де працював Андервуд? — бізон підняв брови. — Виходить, дехто все-таки вирушив слідами колишнього наставника...

Хлопчина прикусив язика:

— Неправда. Це його ніяк не стосується.

— Може, дехто ще почувається трохи винним у його смерті...[15]

Хлопець почервонів:

— Що за бридня! Мені порадила вступити туди моя нова наставниця...

— Еге ж, еге ж! Вельмишановна панна Вайтвел. Дивовижна особа![16] — я уважно оглядав його, дедалі більше захоплюючись новим завданням. — А вбрання тобі теж вона підбирає? Що це за циркове трико? Крізь нього можна прочитати ярлика на твоїх трусиках! А оці твої манжети...

— Ця сорочка дуже дорога! — визвірився хлопець. — Міланський шовк! А широкі манжети нині в моді...

— Вантузи з мереживом, та й годі! Як це тебе протягом досі не звіяло! Я б на твоєму місці обрізав їх і пошив собі другий костюм. Незгірший за цей. Або гарненький чіпок на голову..

Помітно було, що ці кпини з його вбрання зачіпають хлопця більше, ніж згадки про Андервуда. Еге ж, за два роки його вдача таки змінилася... Він спробував затамувати свій гнів, щохвилини поправляючи манжети й пригладжуючи волосся.

— Поглянь на себе! — провадив я. — Скільки нових маленьких звичок! Ти, мабуть, наслідуєш своїх любих чарівників...

Він поспіхом опустив руку:

— Аж ніяк!

— Ти, мабуть, і в носі колупаєш точнісінько, як панна Вайтвел. Ти так стараєшся бути схожим на неї!

Неприємно, звичайно, повертатися в світ людей, та мене все-таки тішило, як цей хлопчисько аж пересмикувався з люті. Я навіть дозволив йому кілька разів шалено підскочити у своєму пентаклі.

— Ти ж не забув, — весело закінчив я, — що на додачу до виклику я завжди пропоную приємну бесіду? Так би мовити, «в навантаження»?

Хлопець зі стогоном затулив обличчя:

— Може, мені краще померти?

Мені трохи полегшало. Будь-що основні засади наших відносин залишились незмінні.

— Гаразд, — погодився я. — Розкажи мені про цю вартову службу. Кажеш, там усе просто?

— Так, — підбадьорився хлопець.

— Проте від неї залежать і твоя робота, й навіть життя?

— Саме так.

—Але нічого небезпечного чи складного в ній немає?

— Ні. Ну.. — він помовчав.

Бізон сердито стукнув ратицею:

— Далі!

Хлопчина зітхнув:

— У Лондоні з’явилась якась нечиста сила — вельми небезпечна. Не марид, не африт і не джин. Жодних магічних слідів вона по собі не залишає. Минуло! ночі вона розгромила половину Пікаділлі. І «Піннове магічне знаряддя» теж.

— Справді? А що сталося з Сімпкіном?

— З фоліотом? Він загинув.

— Ой-ой-ой, який жаль![17]

Хлопець стенув плечима:

— Я певною мірою відповідаю за безпеку в столиці. Всю провину хочуть звалити на мене. Прем’єр-міністр лютує, а наставниця не хоче мене захищати.

— Що ж тебе здивувало? Я казав тобі, що за штучка ця Вайтвел.

Хлопчина спохмурнів:

— Вона ще пошкодує за своє віроломство, Бартімеусе! Краще не марнуймо час. Мені треба, щоб ти стояв на варті й вистежував нападника. Іншим чарівникам я так само накажу, щоб вони вислали своїх джинів. Що ти на це скажеш?

— Закінчуй швидше, — відповів я. — Яке це завдання? І на яких умовах?

Він сердито поглянув на мене з-за свого лискучого розпатланого волосся:

— Я пропоную таку саму угоду, як минулого разу. Ти служиш мені, не розголошуючи мого справжнього імені. Якщо ти будеш сумлінний і зведеш кепкування до мінімуму, твоя служба триватиме недовго.

— Я хочу знати точний термін. Щоб не залежати від твоїх примх.

— Гаразд. Півтора місяця. Для тебе це одна мить.

— А мої точні обов’язки?

— Загальний багатоцільовий захист господаря, тобто мене. Охорона певних місць у Лондоні. Переслідування та визначення невідомого лиходія, що має надзвичайну силу. Як це тобі?

— Охорона — добре. А ось щодо захисту... надто вже широко. Може, не треба?

— Тоді я не зможу бути певен, що ти дбатимеш про мою безпеку. Жоден чарівник від такого не відмовиться[18]. Інакше ти за першої-ліпшої нагоди застромиш мені ножа в спину. То як, ти згоден?

— Згоден.

— Тоді будь готовий прийняти своє завдання!

Він підняв руки й випнув підборіддя. Це не справило на мене великого враження, бо йому в очі без упину лізло волосся. Відразу було видно, що це звичайний чотирнадцятилітній шмаркач.

— Зачекай. Допоможу тобі. Бо вже пізно, тобі спатоньки пора.

На носі в бізона з’явилися окуляри, які нещодавно носила дівчина-красуня.

— Як тобі таке... — я заговорив стомленим, байдужим голосом: — «Присягаюся знову служити тобі рівно півтора місяця. Під загрозою кари обіцяю впродовж цього часу не розголошувати твого імені...»

— Мого справжнього імені!

— Гаразд. «..Твого справжнього імені жодній людині, що трапиться мені». Добре?

— Ні, Бартімеусе, цього замало. Не те, щоб я не вірив тобі, просто треба докладніше. Пропоную такий варіант: «...впродовж цього часу не розголошувати твого справжнього імені ні людині, ні бісові, ні джинові, ні будь-якому розумному духові, ні в цьому світі, ні в іншому, на жодному з рівнів; не вимовляти жодного складу цього імені так, щоб хтось міг почути хоча б його відлуння, не шепотіти його ні в пляшці, ні в печері, ні в іншому таємному місці, де сліди імені можна буде виявити за допомогою магічних засобів; не записувати його жодною відомою мовою й не перекладати іншими мовами так, щоб його значення можна було розгадати».

Що ж, це було чесно. Я понуро повторив присягу. Довгі півтора місяця! Принаймні він забув про одну зачіпку, яку я залишив: тільки-но названий термін сплине, я зможу називати його ім’я, скільки мені заманеться. А я вже не мовчатиму — нехай тільки випаде хоч найменша нагода!

— Чудово, — сказав я. — От і домовились. А тепер розкажи-но мені більше про отого вашого невідомого нападника.