Об’єкт 21

ЧАРІВНІ ЧЕРЕВИКИ

Усе почалося з дрібниці. Петрик взував черевики, і мама побачила, що на одному з них протерлася підошва: з круглої дірки, схожої на мідний п’ятак, виглядала устілка. Такий самий «п’ятак», тільки ще трохи більший, був і на другому черевику. Петрик давно помічав, що правий черевик стоптується чомусь швидше за лівий. Тому це відкриття його анітрохи не здивувало.

Зате мама не могла перевести дух від подиву:

— Ви тільки подумайте, Іване Івановичу, — за відсутністю інших слухачів, вона звернулася до гостя сусідів. що прибув з якогось далекого міста і саме зайшов випадково на кухню. — У цього хлопчиська взуття на ногах просто горить. Ці черевики я купила місяць тому. Ви бачили коли-небудь такого хлопця?

Іван Іванович поставив на кухонний стіл чайник, який тримав у руці, і уважно подивився на Петрика.

— Хлопець як хлопець, — сказав він стримано. — Звичайний хлопець.

— Звичайний! — сплеснула руками Петрикова мама. — Та де ж ви бачили ще таких хлопців? Просто мука з ним! Не настачиш йому взуття!

— Я теж таким був, — промовив Іван Іванович примирливо. Він узяв чайник і підставив під кран. — І от, як бачите, нічого, навіть професором став… Просто він дуже рухливий.

— Але ж взуття випускають для нормальних дітей, — заперечила мама. — Адже спеціального взуття для непосидючих немає.

— А це, між іншим, даремно, — серйозно сказав Іван Іванович. — Даремно не випускають такого взуття. Є ж спеціальне спортивне взуття, наприклад, футбольні бутси, і ніхто не звинувачує футболістів у тому, що вони багато бігають. А для хлопчиків теж природно бігати, і їм треба дати спеціальне взуття для цього.

— Хотіла б я бачити черевики, — сказала мама і недовірливо похитала головою. — І підошви, яких він не стоптав би за місяць. Це, певно, якесь чудо.

Петрик ображено шморгнув носом.

І справді, хіба він винен, що такий рухливий? Що ж йому сидіти із зв’язаними ногами? Замість того, щоб розібратись у цій справі по-науковому, як це робить професор, мама картає Петрика за кожну дірку. Але ж він не навмисне їх протирає.

Іван Іванович поставив чайник на плиту і вже йшов до дверей. На порозі він зупинився і ще раз оглянув Петрика, наче щось прикидав у думці.

— Добре, я пришлю вам чарівні черевики, — сказав він просто. — Здається, це підхожий хлопець, коли все. що ви про нього розповідаєте, правда. Тільки одна умова: нехай він робить у них все, що йому заманеться, і, головне, кожен день взуває їх: не турбуйтесь, Антоніно Гнатівно, моїх черевиків він ніколи не стопче.

Антоніна Гнатівна, переборовши досаду, засміялася. Жартівник Іван Іванович!

— Хіба що вже чарівні…

Петрик був певен, що Іван Іванович навмисно все придумав, щоб утішити маму. Та й не схожий Іван Іванович на чарівника, якщо вже на те пішло. Ні чалми на голові, такої, як бачив Петрик у циркового фокусника, ні особливого погляду, ні багатозначних рухів руками. Звичайна собі людина в сірому піджаку, в окулярах, таких самих, як у дядька Сергія, шевця з другого поверху, з сивуватою борідкою клинцем. Навіть непомітно, що він у молодості був рухливим.

Але тижнів через два після того, як Іван Іванович поїхав у своє далеке місто, від нього надійшла посилка.

Петрик сподівався побачити якісь надбутси на товстелезній підошві з металевими шипами і підковами на каблуках, щось на зразок черевиків для альпіністів — такими він нещодавно милувався біля вітрини магазина. Але в посилці лежали звичайнісінькі собі коричневі черевики дуже простого фасону.

Петрик приміряв їх, вони були якраз на його ногу.

— Одразу видно чоловіка, — сказала мама. — Розумна людина Іван Іванович, а того не знає, що дітям купують усе з запасом. А ще думав — надовго їх вистачить. Ну, гаразд, носи! Треба було б поберегти подарунок, але ж усе одно виростеш з них. Та й пообіцяла я…

З цього самого дня й почалися незвичайні пригоди з черевиками.

Найнеймовірніше полягало в тому, що з черевиками всупереч усім законам природи нічого не ставалося.

Спочатку Петрик ходив у них обережно, наче й справді це були чарівні черевики і від них можна було чекати каверзи, але поступово звик до обновки, а потім і зовсім перестав про неї думати. Він бігав по двору, як і раніш, і так само азартно, грав у футбол.

Якось увечері, коли Петрик лягав спати, мама взяла з підлоги черевики і почала їх оглядати.

— Уже й протоптав либонь, — бурчала вона, підносячи черевики до світла. — Ні, цілі! Подумати тільки… І підошва зовсім нова. Значить, умієш носити акуратно, коли захочеш.

Цього вечора мати особливо ніжно поцілувала на ніч Петрика. Але в хлопчика було невиразне відчуття, що він не зовсім заслужив похвалу.

«Звичайно, — заспокоював він себе, засинаючи, — від того, які попадуться черевики теж багато залежить. Он Марія Петрівна весь час скаржиться, що їй завжди попадаються такі туфлі, які стоптуються набік. Не можна ж усе на мене звалювати!»

Марія Петрівна жила в квартирі напроти і була відома своїм скептичним ставленням до всього на світі, крім самої себе. Щодо хлопчаків, то всіх їх, рухливих і нерухливих, вона вже давно раз і назавжди зарахувала до явищ в основному негативних.

Тому, коли Антоніна Гнатівна похвалила Петрика за те, що він акуратно носить черевики, вона не поділила материного захоплення.

— Погляньте, Маріє Петрівно! І справді чарівні, — говорила Петрикова мама. — Або ж мого Петрика підмінив хто. Хлопець носить їх, не знімаючи, майже півроку, і хоч би де протерлися.

— Нічого особливого, — відповіла Марія Петрівна, глянувши на підошву, — мікропора. Бачите, нерівна, з пухирчиками. Їй зносу немає. Тільки я таку підошву не люблю. Від мікропори ревматизм буває.

— Та що ви, адже мікропориста підошва пропускає повітря, — заперечила Петрикова мама.

— Все одно гума, — відрізала Марія Петрівна.

— Не може бути, щоб це була гума, — не згоджувалась Антоніна Гнатівна. — Легкі які! Ось візьміть У руки.

Марія Петрівна неохоче потримала в руці черевики.

— Майже невагомі, — сказала вона таким тоном, наче це була велика вада. — По-моєму, шахрайство.

— Чому ж шахрайство?

— Дуже просто. Хіба ви не знаєте, як роблять мікропору? В гуму повітряні пухирці надувають. Ну, зайвого й напустили. Через те й легкі.

Вона поставила черевики на підлогу і обтерла пальці.

Антоніна Гнатівна знала, що мікропористу підошву виготовляють зовсім інакше, але останнє слово, як завжди, лишилося за Марією Петрівною.

Минав місяць за місяцем. Черевики не зношувалися, наче й справді були чарівними. Антоніна Гнатівна стала поглядати на них уже з деяким острахом. Звичайно, вона розуміла, що професор не Мефістофель, а звичайна людина, але в його подарунку було щось неприродне. Воно полягало не тільки в незрозумілій міцності черевиків. В них було чимало дивного й у всьому іншому.

Якось Антоніна Гнатівна помітила дряпину на носку лівого черевика. Мабуть, Петрик зачепив ногою за якесь залізо, коли хлоп’ята збирали у дворі металевий брухт. А потім ця подряпина зникла. На черевику не лишилося й сліду від неї.

І як пояснити те, що Петрик ніколи не чистив черевиків, а вони завжди були як нові!

Нарешті, ці черевики, хоч вони й були виготовлені в свій час точно по нозі Петрика, і досі ніскільки не ставали тісними.

Правда, шкіряне взуття розношується. Але в тім-то й річ, що черевики мали такий вигляд, мов їх тільки-но принесли з магазина.

Марія Петрівна, яка любила всіх повчати, зустрічаючись із Антоніною Гнатівною, читала їй нотації:

— Даремно балуєте хлопчиська! У свято, в будень, кожен день у нових черевиках. Могли б і на щось інше гроші витрачати. Наплачетесь потім!

— Та ні, — заперечила якось на свій клопіт Антоніна Гнатівна. — Він же цілий рік в одних ходить!

— Ви що ж мене за дурну маєте? — образилась Марія Петрівна. — Боїтесь правду сказати? Ох, ці матері! Розум втрачають через своїх дітей… На все заради них готові! І цим їх тільки псують…

Після цього Марія Петрівна почала говорити про Антоніну Гнатівну, що та страшенна брехуха — це по-перше, зовсім не вміє виховувати свого сина — це по-друге, і, безумовно, божевільна — це по-третє: кожного першого числа купує «своєму Петрусеві» нове взуття, а сама цілий, рік ходить у старому.

Бідолашна Антоніна Гнатівна намагалася порозумітися з Марією Петрівною, та які, власне, — пояснення могла дати Антоніна Гнатівна?

Життя Антоніни Гнатівни через ці черевики неймовірно ускладнилося. Казати людям правду? Ніхто не повірить. «Признаватися», що вона кожного першого числа купує Петрикові нові черевики? Безглуздо.

Коли минуло ще два місяці і все лишалось, як і раніше, Антоніна Гнатівна розгубилася.

— От що, — сказала вона якось. — Не надівай поки що цих черевиків, нехай відпочинуть трохи. Походи в старих.

Вона дала Петрикові старі черевики, ті самі, через які в свій час почалася розмова з професором. Дядько Сергій прибив до них нові підметки.

— Добре, що були куплені на виріст, — сказала вона. — Треба носити, а то малі будуть. А ці я замкну в шафу.

Може вона хотіла пересвідчитися, що її син навчився акуратно носити взуття? Чи ці незносимі черевики Почали її просто лякати? Важко сказати, що мала на увазі Петрикова мама. Але вона полегшено зітхнула, коли Петрик взув звичайні, не чарівні черевики.

Вони здалися Петрикові важкими, він звик за останній рік до легкого взуття, якого майже не відчуваєш на нозі.

Незабаром Петрик порвав черевики, і Антоніні Гнатівні довелося знову нести їх до шевця. Отже, рухливий хлопчик залишився, як і раніш, рухливим! Секрет тривалого носіння залежав зовсім не від Петрика. Але Антоніна Гнатівна уперто віддавала старі черевики знову й знову в ремонт, доки, нарешті, дядько Сергій сказав:

— Тепер уже тільки в утиль. А хлопчакові купіть нові.

Купувати нові? Це тоді, коли в шафі стоять цілісінькі черевики?

Антоніна Гнатівна згнітивши серце відсунула шухляду, куди в свій час поклала їх. Вона не заглядала сюди вже кілька місяців.

— А пороху скільки, — зітхнула вона і подала черевики синові. — Поміряй, чи не малі.

Петрик взув черевики; вони жовтіли, як нові, милуючи зір свіжою фарбою.

Як і в той давній день, коли Петрик взув їх уперше, черевики були йому точно по нозі.

Але не це вразило Антоніну Гнатівну. До такого дива вона вже звикла. Її збентежило інше. Антоніна Гнатівна добре пам’ятала, що коли ховала черевики в шафу, підошви в них були трохи стерті. Тоді це її порадувало: дряпини і садна свідчили, що черевики звичайні, на них, як і на інші речі, впливають природні сили. Дивна справа! Тепер її радувало те, що колись так обурювало: адже в свій час буча й зчинилася з-за притоптаних підметок!

Повернувши черевики підошвами вгору, жінка побачила рівну пухирчасту поверхню.

І все ж найнеймовірніше виявилося тоді, коли Антоніна Гнатівна поглянула на підошви збоку.

Бідолашна жінка наділа окуляри, зняла їх, потім знову наділа. Ні, це не здалося, так було насправді: підошви стали товщими. Її завжди дивувало, чому це Петрик не може протоптати такі тонкі підошви, але тепер вони були товсті!

Антоніна Гнатівна боялася навіть думати про ту догадку, яка промайнула в голові. Хіба ж можуть бути на світі черевики, що ростуть?

Вона боялася дати Петрикові. ці живі черевики і в той же час не знала, що з ними робити. Може просто викинути?

Вихід знайшовся сам собою. Петрикові не довелося цього разу пофрантити в черевиках. Він захворів. На щастя, в нього був легкий грип, але все ж довелося майже тиждень пролежати в ліжку. Однак незвичайні черевики не лишалися без роботи. Чутка про них швидко розійшлася по двору, і Петрикові друзі, яким добре перепадало від матерів за порване взуття, випрошували черевики пограти у футбол. Хлопців мало бентежила та обставина, що ніхто з них не міг науково пояснити, чому ці черевики не зношуються. Навпаки, тим більше розпалювалась їх фантазія. Вони висловлювали з цього приводу найнеймовірніші припущення, твердо вірячи в необмежені можливості розвитку техніки. Деякі ж, найменші, які ще перебували в полоні фантазії та казок, думали, що «професорські черевики» й справді чарівні.

На Петрикові черевики встановилася черга. Змінювались юні футболісти, в азарті гри інколи розбивались коліна й лікті, а черевики лишалися цілими. Вони витримали й це випробування. Не було, здавалося, сили, яка змогла б їх перемогти.

Тут Антоніна Гнатівна не витримала і, взявши в сусідів адресу Івана Івановича, написала йому листа.

І ось яка надійшла відповідь.

Через тиждень Петрик з матір’ю були в кіно і побачили в кіножурналі, як на дослідній фабриці виготовляють «підошву, що сама відновлюється» — так назвав її диктор.

— Є різці, що самі заточуються, — говорив він, — є годинники з «вічним ходом», які заводяться від рухів людини, вони ніколи не зупиняються: не годинники для неуважних, — і нарешті, з’явилася підошва, що не стоптується. Ось вона перед вами.

Глядачі побачили величезні неглибокі чани. Тут у поживному бульйоні розводили надзвичайно дрібні рослинні організми, схожі під мікроскопом на жовті зірочки.

На екрані видно було, як вони, зростаючись, утворюють тонку плівку, таку легку, що вона вільно плаває. Плівка поступово потовщувалася.

— В міру розвитку мікроорганізмів, — говорив диктор. — матеріал дедалі все більше ущільнюється. Тепер «шкіра» готова. Її можна пускати в розкрій.

У закройному цеху верстати-автомати вирубували з штучних шкір, які надходили сюди, тисячі підошов різного розміру.

— Але підошва продовжує рости, — повідомив диктор.

І всі побачили величезну, на весь екран, підошву; зняту за допомогою «лупи часу». Підошва прямо на очах ставала товщою.

— Насправді минуло два місяці, — пояснив голос. — Підошва збільшилася настільки, наскільки вона стопталася б при постійній і тривалій ходьбі. Головне ж вона ростиме тепер постійно, як росте, наприклад, чайний гриб, що його, мабуть, дехто з вас розводить. Ви зможете зносити черевики, але що підошву — ніколи.

— Ну от, — сказала полегшено Антоніна Гнатівна, коли вони повернулися додому. — Тепер усе зрозуміло.

Вона вже без боязні зустріла Марію Петрівну.

— Подивіться кіно, — порадила вона сусідці, — як виготовляють черевики, що в Петрика. Тоді ви, нарешті, повірите, що я не купую йому кожного місяця нових.

— Ну, знаєте, — заперечила Марія Петрівна, — в кіно що завгодно покажуть. Мій племінник в інституті кінематографії вчиться. Так їм спеціальну лекцію читали. Так і називається: «Оптичні обмани».

— Але ж черевики ці не обман, — заперечила Петрикова мати і підштовхнула сина ближче до Марії Петрівни. — І Петрик теж. Це не оптичний обман.

— Ет, не кажіть, — поважно кинула та, навіть не глянувши на Петрика, — хлопчаки всі обманщики. А ваш ніскільки не кращий за інших. Чого ви з ним так панькаєтесь, не розумію! Якісь особливі черевики йому пошили… Міг би й у звичайних походити!

Тут тільки Антоніна Гнатівна зрозуміла, то вона все одно ніколи не переконає Марію Петрівну, і що даремно боялася її думки і хвилювалася через це.

А черевики? Петрик і досі ходить у них.