Об’єкт 21

ОБ’ЄКТ 21

Через кілька років після закінчення війни мені довелося поїхати у відрядження на Далеку Північ.

На той час заполярні траси не були так оснащені авіанавігаційним обладнанням, як тепер, і в дорозі нерідко траплялися непередбачені зупинки. Негода змусила нас приземлитись біля бухти Капризної, де звичайно ніхто ніколи не сідав, — тут була тільки запасна площадка. Власне, в районі самої бухти, де ледве сів наш важкий літак, погода стояла чудова, світило сонце, на ясно-блакитному небі не видно було ні хмаринки. Але десь попереду, впоперек нашого маршруту, рухався циклон, про який знали тільки метеорологи, і його нам треба було переждати.

Закріпивши літак тросами, ми — троє пасажирів, льотчик і бортмеханік — вирушили в посьолок, розташований за кілька кілометрів від аеродрому. Посьолок з п’яти будиночків стояв на березі бухти, що глибоко врізалася в сушу і з усіх боків була оточена горами. В посьолку розмістилися радіомаяк, метеостанція і житлові будинки.

Допізна просиділи ми в гостинних господарів, розповідаючи про життя на Великій землі. Була вже друга година ночі, коли ми розійшлися по своїх кімнатах у відведеному для нас окремому будиночку.

Прокинувшись уранці, я швидко проробив свої десять вправ, бо не забуваю їх виконувати в будь-яких умовах, взявши зубну щітку та мило, вийшов у коридор.

Грюкнули двері, і в коридорі з’явився широкоплечий з міцними мускулистими руками чоловік з рушником на шиї.

Це був інженер Геннадій Степанович Смирнов, один із двох моїх супутників по літаку.

— Привіт! — вигукнув він і з такою силою потиснув мені руку, немовби випробовував її на міцність.

— Ви теж купатись?

Я поглянув у вікно. Затиснута високими горами, кроків за сто від будинку, лежала бухта, що мала майже правильну овальну форму. Поверхня її була ніжно-бірюзового кольору, гладенька, мов натягнутий шовк, а невеличкі зморшки, що набігали од вітру, відразу ж зникали.

Біля берега виднівся плавучий поміст. На його поручнях висіло мохнате купальне простирало. Поряд тихо погойдувався легкий човник.

— От і чудово, — гримів енергійний бас інженера. — Зараз розбудимо нашого юнака.

— Досить спати! — кричав він, стукаючи в двері кімнати третього пасажира, Голубенцова, молодого співробітника науково-дослідного інституту з хитромудрою назвою, що теж мав якісь справи в Арктиці.

У дверях з’явився господар кімнати. Своїм тонким, блідим, завжди старанно виголеним обличчям він справді скидався на юнака. І зараз Голубенцов тільки-но поголився і втирався мокрим рушником.

Пропозицію викупатися він зустрів без здивування і заперечення.

Ми рушили до помосту.

Вода виявилася набагато холоднішою, ніж можна було думати, дивлячись на неї здалеку. Ледве впірнувши, Я зараз же вискочив на поміст. У мене перехопило дух. Хоч у цих місцях понад берегом протікала тепла течія, в мене було таке відчуття, наче я пірнув в ополонку. Інженер дозволив собі з хвилинку поплавати, пирхаючи і гогочучи від задоволення. Коли він виліз із води, його сильне тіло було таке червоне, мов ошпарене окропом.

Голубенцов по сходинках спустився у воду з виглядом людини, що провадить свого роду фізичний дослід, йога худорляве мускулисте тіло виявилося цілком байдужим до температури. Коли він не поспішаючи пірнув і так само методично піднявся на поміст, воно майже. не змінило свого блідого кольору.

Купання освіжило нас, а обтирання розігріло.

— А чи не прокататися нам перед сніданком на човнику? — запропонував Смирнов. — Попрацювати з півгодинки веслами. Чудово! — спокушував він.

Стрибнувши в човен, він почав розбирати весла. Я наслідував його приклад. Голубенцов, ні слова не кажучи, ступив за мною.

У білій майці, з голими до плечей руками, Смирнов гріб великими змахами, з насолодою напружуючи свою сильну мускулатуру. Мене теж охопив спортивний азарт: адже я народився й виріс на Волзі. Взявши кормове весло, я почав рулювати на середину бухти.

Голубенцов сидів на банці в позі пасажира.

Ми відплили вже далеченько, коли на березі біля помосту з’явились якісь люди. Вони щось кричали нам і махали руками, але ми не могли зрозуміти їх сигналів.

— Мабуть, незабаром відліт, — висловив я припущення.

— Ну що ж, повернемося, — з жалем сказав інженер.

— Ще хвилин п’ять. — несподівано попросив Голубенцов. Він сказав це якось по-дитячому, благальним тоном, зовсім несхожим на його спокійну манеру розмовляти. Перехилившись через борт човна, «юнак» з великим інтересом розглядав щось у прозорій глибочині.

— Перекур на п’ять хвилин, — оголосив інженер. — А потім попливемо до берега.

І він почав скручувати цигарку.

Голубенцов продовжував уважно вивчати дно бухти. Я не поспішаючи розглядав місцевість. Раптом я помітив, що поміст біля берега разом з людьми, що махали нам, повільно віддаляється.

— Ми пливемо! — вигукнув я.

Справді, шлюпка явно рухалася до виходу з бухти.

— Ось чому мені було так легко гребти! — промовив Смирнов. — Вона, мабуть, уже давно почалася, ця течія.

Голубенцов одірвав погляд від води.

— Відплив, — спокійно констатував він. — Мабуть, він ще раніше помітив це явище.

Вода в бухті відразу змінилася. Колір її став похмуріший, з металевим полиском. Щойно спокійна вода раптом завирувала, закипіла мов у казані.

Це майже замкнуте озеро з’єднувалося з морем вузькими «воротами». Саме сюди й понесло наш човен.

— Ану, повертаймо! — скомандував інженер. — Та швидше, бо інакше опинимось у відкритому морі.

Я розвернув човен носом проти течії. Смирнов почав енергійно веслувати. Але було вже пізно: течія понесла нас з величезною силою.

Дерево гнулося в могутніх руках інженера, жалібно рипіли кочети. Піт зросив його чоло. Не маючи можливості витерти його рукою, Смирнов стріпнув головою, мов хотів буцнути невидимого ворога. На його обличчі з’явився вираз незвичайної люті.

Але човен стояв на місці. Потім він рушив і повільно пішов… кормою. Течія тягла його до виходу з бухти.

— Брешеш! — уперто хрипів інженер. Він уже був весь мокрий, майка стала сірою.

Я поглянув у той бік, куди несло наш човен. Між горами, що оточували бухту і стрімко спадали в воду, виблискувала гладенька опукла поверхня. Струмені течії, з’єднавшись, зливалися тут, утворюючи могутній підводний вир, який горбом спучувався в тісному проході. На мить мені здалося, що гігантське колесо, покрите водою, шалено крутиться у вузьких кам’яних воротах і верхня його частина, виблискуючи металевим ободом, виглядає між скелями.

— Держи на середину! — крикнув інженер, переходячи на «ти».

Він продовжував веслувати. Я розумів: він робив це для того, щоб тримати човен у руках, не втратити над ним влади.

Налігши на кормове весло, я намагався правити на середину течії, щоб човен не розбило об скелі.

Миттю наше суденце підлетіло до обода колеса, що оберталося між скелями, піднялося на його вершину; перед моїми очима промайнули чорні, майже прямовисні, зволожені знизу кам’яні стіни, і наступним обертом колеса нас викинуло у відкрите море.

В ту мить, коли ми мчали скелястим коридором, я випадково глянув на своїх супутників.

Інженер сидів спокійно, кинувши весла.

В пам’ять мені врізалося бліде, гостре обличчя Голубенцова. Він був, може, тільки трохи блідіший, ніж завжди. Пальці його вп’ялися в борти човна так, що аж суглоби побіліли, а постать наче скам’яніла, тільки губи ворушилися.

Про що вони шепотіли?

Шлюпку винесло в спокійніші води, і, сповільнюючи швидкість, вона одпливала все далі й далі від небезпечного місця.

Нарешті можна було звести дух.

Інженер сидів нерухомо, розслабивши похилі плечі. Він відпочивав.

Голубенцов, до якого повернувся його звичайний спокій, розглядав усе навколо, немов турист, що потрапив у цікаве місце.

«Ну й ну, — подумав я. — А там, у коридорчику, мабуть, підібгав хвоста…»

Я розумів, чому саме Голубенцов переживав небезпеку гостріше, ніж ми. Ще під час війни я не раз помічав, що люди, зайняті ділом, наприклад зенітники, які стріляють по ворогу, звертають набагато менше уваги на небезпеку, ніж люди без діла, яким через обставини нічого іншого не лишається, як чекати, коли впаде бомба. Ми з Смирновим були гак захоплені рятуванням човна, що просто не мали часу для переживань. Інша справа Голубенцов: його становище пасажира виявилося найбільш невигідним.

Смирнов запалив цигарку ї не квапився братись за весла: певно, страшенна втома давалася взнаки і він хотів трохи перепочити.

Берег помітно віддалявся, обриси його ставали невиразними, на обрії повиті серпанком…

— Ну що ж, час за роботу, — сказав, нарешті, наш весляр, беручись за весла. — А то ще, чого доброго, застукає циклон, який обіцяли синоптики.

Справді, з берега вже тягнуло вітром.

Узяли курс на бухту. Смирнов рівномірно заносив весла і, подавшись усім корпусом уперед, гнав човен різкими поштовхами. Але він уже стомився і веслував не так сильно, як там, у бухті. Кілька разів я пропонував змінити його, — він тільки відмахувався порухом могутніх плечей.

Нарешті здався.

Ми багато разів мінялися місцями в човні. Пробував гребти й Голубенцов, але в нього нічого не виходило — одразу впадало в очі, що веслував він уперше в житті; відмовившись од своїх намагань, він сів за стерно.

Берег наближався дуже повільно, і це дратувало нас. Вітер дужчав з кожною миттю. Сонце описало в небі величезну дугу, дуже мало наблизившись до горизонту! Вирушаючи купатися, ніхто з нас не взяв годинника, а визначити час за сонцем, яке не заходило, ми не вміли.

Нарешті всі відчули, то човен рухається швидше, та. н веслувати стало легше.

— Приплив, — констатував Голубенцов.

— Скільки ж минуло часу?

— Годин шість, не менше, — повідомив «юнак». — Припливи й відпливи змінюються чотири рази на добу.

Коли ми підпливали до гір, які закривали бухту (віддалік вони були схожі на велетенських котів, що лежали, скрутившись калачиком), приплив досягнув найбільшої сили. Між опущеними у воду мордами котів виднілися схожі на вуса пінисті струмені.

Перспектива побувати знову в цій кам’яній пащі здалася мені не дуже принадною.

Я почав оглядати берег. Чи не розумніше було б причалити десь у зручному місці і дійти до посьолка пішки?

Перш ніж я встиг обмінятися з товаришами своїми міркуваннями, Голубенцов, який сидів за стерном, нікого не питаючи, раптом спрямував човен прямо у вир між скелями. Він якось похапцем попросив мене сісти на корму, ткнув мені в руки стерно, а сам, випроставшись на весь зріст і схрестивши руки на грудях, захоплено дивився на водяне пекло, в яке ринув наш човен.

Вода билася в кам’яному мішку, бризки летіли від мокрих скель, і ми одразу так змокли, наче потрапили під душ. Картина припливу помітно відрізнялась од того, що ми зазнали під час відпливу. Мені здалося, що стихія розбурхалася ще дужче. Відпльовуючись од солоної води, я не зводив очей з скель, намагаючись лавірувати між ними. Смирнов, який одразу став серйозним, орудував веслами.

Тільки Голубенцов нічого не робив. Обличчя його було бліде, збуджене і якесь дивне. Широко розставивши ноги, він стояв у шлюпці і пильно вдивлявся в розбурханий потік. І знову мені здалося, немов губи його щось шепотіли.

— Оце сила! — сказав він, коли човен опинився вже в бухті і небезпека лишилася позаду. — Ну й сила! — повторив він з явним задоволенням. — Такої й не придумаєш.

Ввірвавшись у бухту, туго переплетені струмені течії розходилися віялом. Я спрямував човен до помосту, куди, забачивши нас, уже бігли люди.

Смирнов веслував з особливим шиком, вирішивши на очах у такої кількості глядачів не осоромити команди нашої шлюпки. Човен підлетів до помосту, і я спритно розвернув його в останню мить, не давши торкнутися носом дерев’яної балки.

— А ви, я бачу, відчайдушний народ, — сказав начальник радіомаяка, виймаючи з рота люльку.

І, показавши мундштуком на двох котів, додав, похитуючи головою:

— Ми ніколи не плаваємо через Чортові ворота під час відпливу. Ви, можна сказати, побили рекорд. І головне — назад тим самим ходом… Ми вам і кричали і махали…

Він з такою повагою поглядав на нас, в його уявленні відчайдушних смільчаків, що я не наважився сказати всю правду. Адже, чесно кажучи, ми опинились у відкритому морі всупереч власній волі. А назад ми проїхали через Чортові ворота з ініціативи Голубенцова. Це він спрямував човен у прохід, поставивши нас перед фактом.

Коли я зайшов до своїх товаришів, щоб покликати їх обідати, Смирнов оглядав рушницю (він збирався пополювати, якщо дозволить погода), а Голубенцов сидів за письмовим столом, зосереджено щось записуючи в товстий зошит.

«Так і є, — подумав я, — поему складає».

От чим, виявляється, була викликана його дивна екзальтація там, у Чортових воротах.

Під час обіду Голубенцов, звичайно мовчазний, був дуже говіркий. Він розповідав про припливи й відпливи.

— На земній кулі, — сказав він між іншим, — є місця, де хвиля припливу досягає двадцяти одного метра — це висота шестиповерхового будинку. Щоправда, такі райони — виняток. Середня висота припливної хвилі близько двох метрів. Але в нас е місця, наприклад, на Кольському півострові, де висота припливу досягає восьми метрів, а в деяких бухтах Охотського моря — навіть близько дванадцяти. В гирлах річок і вузьких бухтах приплив буває особливо сильним. Ось чому тут, у бухті Капризній, різниця між рівнем води під час припливу і відпливу така велика, — мабуть щонайменше десять метрів.

Начальник метеостанції підтвердив його слова і додав, що висота припливу змінюється в різний час.

— Цікаво було б мати точні дані, — сказав Голубенцов. — Дуже важливо також знати глибину й площу дзеркала бухти і швидкість течії води в Чортових воротах під час припливу та відпливу. Я спробував визначити цю швидкість приблизно, звичайно, і зробити деякі підрахунки, але коли секунди лічиш навмання, а відстань вимірюєш на око, точних даних не матимеш.

Мені стало ніяково. Виявляється, в той час, коли ми з Смирновим усі сили й думки спрямовували на те, щоб упоратися з човном, тобто по суті дбали про власний порятунок, людина, яку я запідозрив у боягузтві, вела наукові спостереження. Хто ж, кінець кінцем, із нас трьох проявив найбільше мужності?

Я поділився цими своїми міркуваннями з товаришами; Голубенцов здивовано поглянув на мене. Думка про мужність і боягузтво в нього, мабуть, не виникала, і зараз він не одразу зрозумів, про що йде мова.

— Важливо було б, — сказав він, — частіше вимірювати висоту припливу.

Він просив працівників метеостанції повідомити наслідки своїх спостережень за зміною води в бухті на адресу, яку їм дав.

Погода тимчасом погіршувалась. І коли вона стала зовсім поганою, метеоролог сказав, щоб ми готувалися вилітати. Циклон, який захопив краєм бухту Капризну, проходив мимо.

Ще дув сильний, поривчастий вітер, коли ми прямували на аеродром, де, закріплений тросами, мокрий від дощу, стояв наш літак. Розвернувши проти вітру важку машину, пілот не без труднощів одірвав її від, землі. Супроводжувані привітальними помахами рук зимівників Капризної, ми піднялися в повітря. На трасі справді була чудова сонячна погода.

Через кілька годин я розстався з своїми супутниками. Далі наші маршрути розходилися.

З того часу я два чи три рази зустрічався з Геннадієм Степановичем Смирновим, здебільшого випадково.

Якось мій приятель, завзятий мисливець, запросив мене на змагання в стрільбі по тарілочках.

Під відкритим небом, на великій галявині в березовому гаю, стояла машина, що трохи нагадувала радіолу, заряджену одразу двома дюжинами пластинок, і викидала в повітря плоскі, справді схожі на тарілки мішені. Стрілець, стоячи на лінії вогню, мусив влучити в мішень, перш ніж вона впаде на землю.

Особливе захоплення в глядачів викликав мисливець. що стріляв із двостволки по двох мішенях, які вилітали з машини одночасно і падали в різні боки. Прикладаючи рушницю до плеча, він влучав у тарілки на льоту, розбиваючи їх зарядами дробу на шматочки.

Мисливець повторив цей номер кілька разів, а наприкінці вистрілив по чотирьох мішенях, які були випущені пара за парою, ухитрившись перезарядити рушницю, доки тарілки мелькали в повітрі. Град осколків посипався на землю під бурхливі оплески глядачів.

Мисливець обернувся, і я пізнав Геннадія Степановича.

— Привіт! — гукнув він здалеку. І, підійшовши, потиснув мені руку. — Ну, що поробляєте? А Голубенцова пам’ятаєте? Захворів на «Арктику». Все по узбережжю роз’їжджає. Він там такі чудеса придумав…

Але в цей час Геннадія Степановича покликали в суддівську колегію, і я так і не дізнався, що придумав Голубенцов.

Приятель потягнув мене на виставку собак, яку я, на його думку, мусив обов’язково оглянути. В той день я більше не бачив Смирнова.

Іншим разом я був у складі однієї комісії, яка приймала електростанцію. На мене покладалася перевірка правильності і доцільності фінансових витрат. Новобудова не підлягала нашому відомству, тому в складі комісії здебільшого були люди, мені не знайомі.

Підкомісії в основному закінчили свою роботу. Чекали на експерта, якесь світило в галузі електротехніки.

Розчинилися ґратчасті ворота, і в парк, який оточував електростанцію, в’їхала відкрита легкова машина. В ній сидів широкоплечий чоловік в світло-сірому пальті. Він вистрибнув з машини і почав швидко підійматися по плоских сходинках. Тут тільки я зрозумів, що знаменитістю у галузі електротехніки з розповсюдженим прізвищем Смирнов і є Геннадій Степанович.

Смирнов почав з огляду станції. Він обходив приміщення за приміщенням, уважно оглядав змонтоване обладнання і задавав безліч питань.

В одному місці він зажадав оглянути зворотний бік панелей, на яких були змонтовані прилади автоматики. Знявши піджак (пальто він скинув ще раніше), він втиснув свою огрядну постать у вузький прохід між панелями і довго порпався там, перебираючи сильними пальцями проводи, пофарбовані в різні кольори. Виліз він звідти замазаний чимось коричневим, але, судячи з усмішки, що засяяла на його обличчі, дуже задоволений.

Коли огляд було закінчено, Смирнов сів за акти технічних підкомісій. Він був страшенно причепливий, вимагав підтвердження кожного факту, кожної цифри і, треба сказати, примусив усіх попрацювати.

Чим глибше він вникав у цифри й відомості, тим більше прояснялося його обличчя.

— Ну, — сказав він, нарешті, з полегкістю витираючи лоб хусточкою і закриваючи записну книжку, — можна доповісти будівельникам: попрацювали на славу.

Але й цього разу мені пощастило обмінятися з ним лише кількома загальними фразами.

… Виходячи із станції, я спіткнувся об якийсь предмет. Він покотився від поштовху. На асфальті лежав кишеньковий ліхтарик. Я нагнувся і машинально підняв його… Це була проста саморобна річ — пом’ята алюмінієва трубка з товстою лінзою на кінці і кнопкою збоку. Таких ліхтариків було багато під час війни, поряд з запальничками і тютюнницями різних систем.

В останній машині біля ганку сиділи мої товариші по комісії і нетерпляче ждали, коли я приєднаюся до них. Ніхто з них не признав себе власником речі, яку я знайшов.

Знизавши плечима, я поклав ліхтарик у кишеню пальта.

Не давати ж справді оголошення в газети про таку знахідку!

Стоячи перед розчиненою стінною шафою, я розшукував серед тісно навішаних речей брунатний піджак, який збирався віддати випрасувати. Раптом перед моїми очима промайнула голуба пляма. Вона була такою яскравою, що я виразно побачив її у напівтемряві стінної шафи. Минуло, мабуть, секунд п’ять, доки я зрозумів, що пляма світиться. Вона була на синьому літньому пальті, на місці кишені.

Засунувши руку в кишеню пальта, я намацав пом’яту металеву трубку, Це був старенький ліхтарик, який я знайшов на станції.

Останній раз я надівав пальто в той день, коли наша комісія закінчила роботу. Тоді був кінець літа, дерева стояли в золотому вбранні, перші зів’ялі листочки кружляли в повітрі. А зараз за вікном падав сніг — з того часу минуло понад два місяці.

Мабуть, ліхтарик засвітився випадково, коли я перебирав у шафі одяг. Я хотів було погасити ліхтарик. Але кнопка не рухалася з місця.

Я засунув його в шухляду письмового стола.

Кілька днів я не підходив до письмового стола, а потім, висуваючи для чогось шухляду, знову побачив ліхтарик. Яскраве холодне світло бризнуло в кімнату. Ліхтарик світив так, наче в нього тільки що вставили нову батарейку.

Я уважно оглянув ліхтарик. Корпус його був наглухо запаяний. Невже він світить з того самого дня, як я знайшов його на вулиці? Але ж звичайно ліхтарики не світять по два місяці, а, як правило, через годину, найбільше дві потребують заміни батарейки.

Здивований, розглядав я ліхтарик. Що це за маленьке чудо?

Та пора вже, мабуть, сказати про себе трохи докладніше.

За своєю спеціальністю бухгалтера я працюю багато років і при всьому бажанні не можу вважати себе молодою людиною. Але й до літніх людей я себе не відношу.

Я маю схильність до спостережень і узагальнень, яка властива людям зрілого віку. Разом з тим. незважаючи на серйозність вдачі, є в мені не те що легковажність, а якийсь зовсім хлоп’ячий потяг до романтики. Виявляється він у тому, що я весь час чекаю: от-от станеться щось незвичайне і цікаве.

І дійсність дуже часто справджує мої сподівання. А тому, кінець кінцем, я починаю думати, що саме наше життя, яке безупинно приносить нам щось нове, по-справжньому романтичне.

Я, трохи винахідник.

У нашій установі я здобув славу тим, що сконструював разом з двома інженерами машину, яка автоматично робить багато обчислень, необхідних у бухгалтерській практиці.

«Старший бухгалтер» — так назвали ми свій апарат — належить до так званих «читаючих» машин. За допомогою відповідно підібраних фотоелементів він чудово розрізняє цифри. В апарат можна закласти велику відомість, і він з такою швидкістю, якої не може досягнути ніякий інший прилад, сам додає цифри по всіх графах та напрямках і друкує у відповідному місці готовий підсумок. Так само швидко він перевіряє, коли треба, будь-яку відомість, сигналізуючи навіть про найменшу помилку. Апарат виконує багато й інших операцій, полегшуючи роботу бухгалтера. І ніякого шуму, тріску, ніякої роботи рук або зусиль людського мозку.

Остання вимога може здатися дивною: адже праця бухгалтера — праця розумова. Але енергія людського мозку повинна витрачатися на творчу роботу, а не механічну, навіть якщо вона математична.

У винаході цього приладу мені, власне, належить тільки математична ідея, а механічна частина спроектована інженерами, моїми співробітниками.

Це серйозний бік моєї діяльності. А ось приклад другої крайності — легковажності: смішний і наївний вчинок, в якому я не соромлюся признатись.

Якось до нас у бухгалтерію принесли замовлення з друкарні — бланки різних відомостей. Пачки відомостей були загорнуті в яскраву упаковку — аркуші; на яких у друкарні, мабуть, випробовувалися фарби. Ця барвиста обкладинка привернула мою увагу, і я почав розглядати зім’яті аркуші цупкого паперу.

На одному з них були якісь жовті кружала, від яких розходилися промені — малюнок повторювався, як на шпалерах. На другому — такі ж самі кружала, тільки білі і на блакитному фоні. На третьому — яскраво-червоні блискавки.

Чи то яскраві фарби привернули мою увагу, чи, може. кольорові плями були зв’язані з тими дрібними, але невідчепними враженнями, від яких ми за дивною примхою уяви інколи ніяк не можемо відкараскатися, тільки барвисті кружальця та блискавки не раз поставали потім серед робочого дня перед моїми очима на фоні цифр, які я читав.

Не тільки мене зацікавили ці яскраві фарби.

Наш молодий рахівник Таня Голубєва зробила з однієї красивої обгортки папку для зберігання старих паперів. Ця кольорова папка вирізнялася на фоні звичайних жовтих конторських швидкозшивачів, наче троянда, що впала на пісок (нехай вибачить мене читач за це порівняння).

І я, хоч і був значно старший за Таню, теж спокусився: вирізав ножицями смужку з блискавками і смужку з кружалами, склеїв їх, і в мене вийшла закладка для бухгалтерської книги.

Не думав я тоді, що мені ще доведеться зустрінутися з цими блискавками і кружалами при зовсім інших обставинах.

З деякого часу в нашій установі стали все частіше говорити про об’єкт 21.

Вперше я почув цю назву на нашій обчислювальній фабриці. Але чи знає читач, що це таке? Обчислювальна фабрика, — це невелике за розмірами, але величезне за розмахом роботи підприємство, справжній «математичний млин». Сюди надходять довгі колонки цифр з супровідним папером, в якому вказується, що з ними треба робити. Оператор закладає пачку таблиць у магазин відповідного апарата, натискує на важіль і відходить собі, щоб зайнятися іншими справами. Механічний обчислювач бере з магазина аркуш за аркушем, «прочитує» числа і справді з казковою швидкістю робить необхідні обчислення. Остаточний результат автомат друкує на бланку, після чого дзвоником кличе оператора.

Наша обчислювальна фабрика за своїм обладнанням — одна з найкращих у країні. До нас надходять замовлення від різних відомств і установ з найрізноманітнішими вимогами. Але ми не тільки робимо обчислення — наш главк також проектує, виготовляє і будує найрізноманітніші лічильно-обчислювальні прилади.

Тут, в одному з цехів фабрики, випробовувався і наш «старший бухгалтер», перед тим як його було передано в серійне виробництво.

Одного разу, прийшовши на фабрику, я звернув увагу на купи вкритого цифрами паперу. Вони лежали на столі працівника, який приймав замовлення.

— Підкидають вам сировину, — зауважив я, вказавши на стіл.

— Та все об’єкт 21, — відповів він. — Останнім часом так і засипає нас циферією.

Якось я застав на обчислювальній фабриці незнайомого мені інженера. Саме при ньому принесли чергову пачку таблиць з поміткою «21» зверху на кожній сторінці.

Працівник, який приймав замовлення, жартома вигукнув:

— Знову від вас! Звідки ви тільки берете їх, ці цифри?

— Не турбуйтеся, не з голови, — посміхаючись, відповів інженер. Очевидно, це був замовник. — Цілком реальні величини, хоч і небесного походження.

— Отже, ви берете їх з неба? — сказав я. — Чудове джерело, нічого сказати!

— Ні, ми одержуємо їх на Землі, на наших приладах, але своїм походженням вони справді зобов’язані Місяцю.

— Бачу, — зауважив я, — ви, інженери, навіть Місяцю не даєте спокою.

— А чого ж йому даремно крутитися навколо Землі? Повинен працювати! — в тон мені відповів замовник.

— Гм… Хочете приладнати до нього привод? — вирішив я підтримати його жарт. — Далеченько доведеться тягнути!

Інженер перестав сміятися. Очі його блиснули.

— Сучасна техніка, — сказав він, — знайде спосіб примусити супутник Землі працювати, не сумнівайтеся. Місяць даватиме нам енергію.

На цьому розмова закінчилася.

З того часу, буваючи на обчислювальній фабриці, я щоразу бачив великі купи таблиць з цифрами місячного походження. Об’єкт 21 ставав одним із основних наших замовників.

Але повернімося до ліхтарика. Він усе ще світив у шухляді мого письмового стола.

В нашому главку працюють інженери різних спеціальностей, і мені здалося, що було б досить слушно показати комусь із них свою знахідку.

Вибравши зручний час, я взяв ліхтарик і попрямував до завідуючого конструкторським бюро.

— Чим можу бути корисним? — спитав він, подаючи мені руку і ласкаво примруживши очі. — Над чим зараз працюєте?

Завідуючий бюро не міг собі уявити, що хтось може жити й працювати просто так, нічого не винаходячи і не сушачи голову над якимось удосконаленням.

Я пояснив, що цього разу прийшов у зовсім іншій справі.

— Мені потрібна, — сказав я, — консультація з питань електротехніки, не зв’язана безпосередньо з моєю винахідницькою діяльністю.

— Гм… — багатозначно промовив завідуючий бюро.

Він, мабуть, подумав, що я не хочу говорити про свою нову ідею, доки не буду певен у її правильності.

— Будь ласка, будь ласка, — промовив він. — Та хоч до Івана Павловича зверніться. Адже він уже допомагав якось вам До речі, от і він.

У кімнату зайшов інженер Афанасьєв. У свій час він консультував електричну частину нашого «старшого бухгалтера».

Через хвилину ми вже розмовляли з Афанасьєвим у його кабінеті.

Я розповів історію з ліхтариком з самого початку. Іван Павлович слухав мене уважно, його молоде обличчя було серйозне. Тільки один раз він посміхнувся, коли я сказав, що не зважився одразу звернутися до когось у цій справі, боячись, що мені не повірять.

— Так, це справді маленьке чудо, — зауважив він. Потім задумався і додав. — Власне, воно велике. Навіть для нас, людей, які вже звикли до чудес техніки, воно грандіозне. Пам’ятаю, коли я вперше дізнався про це відкриття, то був дуже вражений.

— Так ви знали про це й раніше? — вигукнув я.

Афанасьєв засміявся.

— Незабаром дізнаються про нього всі. Це не з тих відкриттів, які лишаються надбанням вузького кола спеціалістів. Винахід уже застосовується, хоч, правда, межі застосування його ще невеликі. Він тільки випробовується Тому поки що про нього мало хто знає.

— А що ж це за винахід?

— Акумулятори нової системи.

— Це дуже важливе відкриття?

— Величезне Переворот у техніці.

Іван Павлович підвівся і пройшовся з кутка в куток.

— Ви тільки подумайте, — сказав він, — за останню половину століття в науці сталися колосальні зміни, техніка обігнала найсміливіші мрії недавнього минулого, а способи збереження електричної енергії в принципі не змінилися. Візьміть батарейку до кишенькового ліхтарика і розберіть її. Вона така сама, як і півстоліття тому: прилад з цинку і вугілля з електролітом із розчину нашатирю, описаний ще в старих підручниках фізики, поряд з гальванічною електрикою й іншими азами тодішньої недосконалої електротехніки. Вам ніколи не здавалося, що, купуючи нову батарейку, ви берете в руки якийсь технічний анахронізм?

Я признався, що не замислювався над цим.

— А тимчасом це саме так, — вів далі Афанасьєв. — Наука, що проникла в суть будови атома, і техніка, що навчилася створювати різноманітні чудові прилади, протягом довгого часу не могли нічого вдіяти з цією примітивною батарейкою та її собратами — громіздкими лужними й кислотними акумуляторами, не могли дати людству іншого, зручнішого способу акумулювання електричної енергії. Отже, виходить, важке було завдання! Справді, тут є чим пишатися, — додав Іван Павлович після короткої мовчанки. — Адже справа, кінець кінцем, не в кишенькових ліхтариках. Це колосальна перемога. І важко навіть одразу сказати, скільки нового внесе цей винахід у наше життя.

Я попросив Івана Павловича хоч у кількох словах охарактеризувати значення нового винаходу.

— Візьміть, для прикладу, практичне застосування електричної енергії, — сказав він. — Її добувають тепер різними способами, в тому числі й за допомогою атомних установок. Але для використання електричної енергії звичайно треба тягнути проводи до споживача. А от інший, дуже простий спосіб: енергію добувають у потужних стаціонарних установках і надходить вона до споживача ось у таких крихітних бідончиках. Використання багатьох сучасних машин завдяки цьому значно полегшується і при тому без істотних змін у їх конструкції.

— Яким чином?

— Дюжини портативних акумуляторів, які можна вмістити в кишені, цілком вистачить, щоб електровоз доставив поїзд із Москви у Владивосток. А якщо ви забезпечите його батареєю з кількох сот елементів — а така батарея займе за обсягом не більше місця, ніж шухляда цього письмового стола, — ваш електровоз зможе працювати без перезарядки півроку. Те саме треба сказати і про тролейбуси, електробуси, електромобілі, електропароплави, електротрактори тощо. Отже, все, що рухається, одержуючи електричну енергію на ходу, зможе мати її без посередництва контактної сітки, яка дорого коштує, потребує пильного догляду і все ж, що не кажи, зв’язує дії всіх цих машин. А завдяки таким крихітним акумуляторам, можна пустити електровоз і по не електрифікованій ділянці шляху, а тролейбус ходитиме без тролів будь-якою вулицею і навіть по заміському шосе.

— Це одне застосування акумуляторів, — говорив далі Іван Павлович, — але, звичайно, не єдине. Адже, використовуючи ядерну енергію, ми не відмовляємося і від інших джерел. Наприклад, енергія річок. Або потужні станції на газі. Колосальна кількість енергії, яку виробляють наші електростанції, надходить до споживачів по проводах. Але ви знаєте, що є такі місця, куди немає рації прокладати лінії високої напруги. Скажімо, в Арктиці багато населених пунктів, але вони порівняно невеликі і часто дуже віддалені один від одного. Чи є рація тепер тягнути по всьому неосяжному північному узбережжю лінію високовольтної передачі? Новий винахід підказує інший шлях. Електричну енергію в будь-якій потрібній кількості і в такій самій зручній тарі, — Іван Павлович підкинув у повітря ліхтарик і впіймав його, — можна завозити одразу на рік під час чергової літньої навігації. Вивантажити по кілька ящиків у кожному порту, взяти на борт «порожні» акумулятори, от і весь клопіт. І нема» чого більше завозити пальне в Антарктику. Ми ніби підключаємо якийсь антарктичний агрегат до волзької чи сибірської електростанції.

— Дивовижно! — прошепотів я, вражений картинами, що їх малював переді мною інженер. — Але скажіть, — вигукнув я, — хто ж винайшов цю чудесну річ?

— О, тут працював цілий колектив, — посміхнувся Іван Павлович. — Такі відкриття можливі тільки при високому рівні науки й техніки і тісній співдружності їх. Теоретично про можливість акумулювання величезних кількостей електричної енергії в невеликому об’ємі знали вже давно. Але вся справа в практичному вирішенні цього завдання. І це бар’єр, який треба зуміти подолати. Відкриття, як бачите, величезне… Що ж до власника ліхтарика, який ви знайшли, — Іван Павлович повертів у руках мою знахідку, — то, здається, я можу вам його назвати. Це Геннадій Степанович Смирнов.

— Смирнов? — мимоволі вигукнув я. — Геннадій Степанович?

— А хіба ви його знаєте? — в свою чергу здивувався інженер.

— Кремезний такий, широкоплечий? Дуже енергійний. І життєрадісний. Такий собі славний молодець…

— Він!

Я ляснув себе по лобу. Ну, звичайно, це був він — чоловік, який загубив ліхтарик. Він ним користувався на станції і напевно випадково загубив. Я згадав, що навіть бачив цей ліхтарик у руках Геннадія Степановича ще коли ми летіли в Арктику в одному літаку. Тільки тоді він не був «вічним».

Поринувши в спогади, я замовк.

Афанасьєв тепло поглянув на мене і промовив:

— Ну, якщо ви давній друг Геннадія Степановича, то повинні знати і про цей ліхтарик. Адже Смирнов не розлучається з ним з самої війни Він дуже зрадіє, коли дізнається, що ліхтарик знайшовся.

Іван Павлович пообіцяв мені узнати адресу Смирнова.

Повертаючись додому, я думав про події і розмови останніх днів.

Кілька разів я поглядав угору, туди, де високо над дахами будинків, над останніми вікнами з оранжевим світлом, висів у блакитному небі сяючий серп. Ледве помітним попелястим кольором до нього була домальована решта місячного диска.

«Що там за енергія, — думав я, — на тому світилі і як вона потрапляє в руки радянських людей? Хіба це не дивовижно, що наші вчені зуміли використати і цей далекий супутник Землі для потреб будівництва! І який чудовий винахід — ці незвичайні акумулятори, що так спрощують використання будь-якої енергії!» згадав я розмову з Афанасьєвим.

Осяяні світлом, наче витесані з каменю, стояли будинки найновішої архітектури. Величезні, мов заселена гора, вони, проте, не гнітили своїми розмірами, а справляли враження сили й краси.

Пройшла юрба студентів, юнаків і дівчат, які так весело розмахували своїми портфельчиками і папками, наче там лежали ключі від усіх на світі таємниць.

Промчав тролейбус, продзвенівши проводами.

Мимо білих дерев, укритих інеєм, по тротуару рухався потік пішоходів.

Пройшов високий старик з білими кучерями, на які була насунута широка хутряна шапка, срібляста, ніби від інею; його красиве обличчя сяяло молодістю. В капелюсі, недбало надітому на голову, в пальті з піднятим коміром, засунувши глибоко в кишені руки, простував молодий мислитель або мрійник: серйозне обличчя і погляд людини, яка обмірковує щось на ходу. Хто він? Може, винахідник який вийшов погуляти після дня, проведеного за кресленнями? Пробігла дівчинка і папкою для нот на довгому шнурку і кісками, що стирчали над білячою шубкою…

Я люблю вдивлятися в обличчя людей, що зустрічаються мені на вулиці. Натхненний погляд, думка, яку читаєш в очах, дружелюбність у взаємовідносинах з товаришами, стримана енергія десь у куточках рота, а головне, впевненість, непорушна впевненість у своєму сьогоднішньому і завтрашньому дні… Ось те характерне, що бачиш на обличчях людей, зовні так не схожих одне на одного.

А чи помітили ви, що люди стають красивішими? Так, так, це факт. Власне, в цьому немає нічого незвичайного. Найкращі душевні якості людини — розум, воля, сміливість, благородство характеру — неминуче відбиваються в її очах, посмішці, виразі обличчя і надихають людину, роблять красивою. А саме ці риси виховує в людях наш радянський лад. Отже краса — це природна якість радянської людини.

І ще один висновок, до якого я прийшов і яким вважаю за потрібне поділитися з читачем: не вірте дзеркалу, якщо воно показує вам зайву зморщечку і ще одну сиву волосинку — ви стали красивіші. Природі з її процесами старіння не встигнути за духовним зростанням людини. Це факт дуже втішний, особливо для людей, яким уже перевалило за середину.

От скільки думок виникає, коли вивчаєш обличчя людей, які зустрічаються на звичайній московській вулиці.

Один з пішоходів чимось нагадав мені Геннадія Степановича. Я навіть обернувся і подивився йому вслід. Але то був не він.

— Ну як, пощастило вам узнати адресу Смирнова? — спитав я Афанасьєва через кілька днів.

Ми знову були в кабінеті інженера.

— Узнав. Але він зараз у від’їзді.

— Шкода. А де — невідомо?

— На об’єкті 21.

— Це ж той самий об’єкт, що має якесь відношення до Місяця! — вигукнув я.

— Так, — посміхнувся Афанасьєв. — А ви звідки знаєте?

Я пояснив.

— От і чудово, — промовив інженер. — Там ви й побачитесь. Хіба вам не казали, що ви їдете на цей об’єкт?

— Я їду-на цей об’єкт? — здивувався я ще більше. — Що ж мені там робити?

— Це вам розтлумачать на місці, якщо ви в принципі не заперечуєте проти такої поїздки.

— Сподіваюсь, доведеться летіти не на Місяць?

Я задав це питання напівжартома, але відверто кажучи, не зовсім був певен, що інженер заперечить мені. Від техніки наших Днів можна чекати всього і навіть польоту людини на Місяць. У нас багато що робиться без галасу, і дізнаємося ми про це тільки після того, коли мета вже досягнута.

— О, ні, — Афанасьєв посміхнувся ще ширше, — вам нема чого летіти на Місяць. Для того щоб примусити Місяць працювати на людину, зовсім не обов’язково схопити його за вуздечку в буквальному розумінні. Це можна зробити на відстані, використовуючи звичайнісінький, давно відомий вам привод. Ви з ним маєте справу щодня і щогодини. Це сила тяжіння.

— Тяжіння? — перепитав я, згадуючи розділ про тяжіння в підручнику фізики; я його «проходив» у шкільні роки і з того часу добре-таки забув.

— Звичайно! Це й є ті самі «нитки», що прив’язують. Місяць до Землі. І це та сама, сила, що викликає припливи й відпливи на морі. Проблемою використання енергії припливів займається спеціальний інститут. Він так і називається — Інститут припливів. Об’єкт 21 — один з опорних пунктів цього інституту.

Он воно що! Така думка в мене ніколи не виникала… Енергія припливів. — це і є енергія Місяця, вірніше енергія місячного притягання.

— Де ж розташований цей об’єкт?

— На північному узбережжі, — відповів Афанасьєв, — точно я не знаю… Адже наші взаємовідносини з інститутом обмежуються тим, що обчислювальна фабрика робить для нього обчислення, як і для багатьох інших замовників. По допомогу до конструкторського бюро інституту звернувся тільки зараз. Він попросив відрядити місяців на два тямущого спеціаліста з обліку. Там щось треба сконструювати чи облік якийсь по-новому поставити — я, правду кажучи, докладно не знаю, — і потрібна консультація саме бухгалтера. Вони просили рекомендувати людину з видумкою. Микола Іванович (це був завідуючий конструкторським бюро) вважає, що ви дуже підходяща для цього людина, і, по-моєму, вже сказав про це начальникові главку.

Того ж дня мене викликав до себе начальник главку і спитав, чи не маю я нічого проти відрядження на об’єкт 21.

— Куди треба їхати?

— В бухту Капризну.

Мені здалося, що я от-от упаду з стільця. Мабуть, життя вирішило підносити мені сюрпризи один за одним. Навіть при моєму потягу до романтики тут було з чого дивуватися.

— Ви знаєте це місце?

— Я був там колись. Років дванадцять тому.

— А-а… — начальник главку весело перезирнувся з Миколою Івановичем. — Ви побачите там великі зміни.

Літак летів у Загорянськ — крупний центр Радянського Заполяр’я.

Пасажири були звичайні для такого рейсу.

Лікар, молодий чоловік в окулярах і з чорною борідкою клинцем, яка надавала йому трохи старомодного вигляду, що, очевидно, тішило його, повертався з дружиною-агрономом, яка тільки-но закінчила Тімірязєвську академію, із столиці на місце своєї постійної роботи.

Молоді везли з собою цілий ящик найрізноманітніших електричних каструль, найновіших плиток різних систем, чайник, кофейник і навіть електричний самовар.

Два інших пасажири були інженери, які поверталися в Загорянськ із службового відрядження. Один — хімік, другий — електрик. Обидва працювали на станції підземної газифікації, що постачала Загорянськ дешевою електричною енергією, Місцеві поклади вугілля, за їх словами, не вигідно було розробляти іншим способом.

— А де ж беруть вугілля для пароплавів? — спитав я. — Адже Загорянськ — порт.

Інженери засміялися.

— Від вугілля зараз на флоті поступово відмовляються, — пояснив старший інженер-хімік — високий, сутулий чоловік з довгими вусами і ясним поглядом голубих очей. — Вугілля дуже потрібне для газифікації, як основна сировина, що дає хімічні продукти… А для пароплавів є інші джерела енергії.

— Атомна енергія? — спитала Ганна Іванівна, дружина лікаря.

— І атомна і будь-яка інша, що, кінець кінцем, перетворюється на електричну. При цьому електростанція може спокійно собі стояти на березі, а її енергія рухатиме мотори багатьох пароплавів.

— Передача енергії без проводів?

— Це одне вирішення проблеми. Але є й інше. Без будь-якого складного обладнання воно дозволяє використати електричну енергію не тільки на великих суднах, а навіть на моторному човні.

— Як?

— А ось так.

Інженер дістав з кишені малесенький картонний циліндр, схожий на великий патрон від мисливської рушниці. На циліндрі була наклеєна барвиста етикетка. Я впізнав круглий жовтий місяць і червоні блискавки, що розходилися від нього, — символ електричної енергії — на блакитному фоні.

Де я вже бачив цей малюнок? Ага, згадав! Це ж ті самі кружечки й блискавки, що були на обгортці, яку принесли тоді з друкарні. Тільки там кожен колір було відтиснуто нарізно, а тут різноколірні кружечки з’єдналися.

— Що всередині?

— Енергія. І її вистачить, щоб усі ваші чайники й каструлі забезпечували вас смаженим і вареним протягом року.

На засмаглому обличчі інженера з’явилася вдоволена посмішка. Я зустрічав уже цей вираз задоволення від праці і гордості за неї на обличчях людей, які не відділяють чужих успіхів од своїх.

— Що це, акумулятор? — спитала Ганна Іванівна.

— Так, дослідний. Ви зустрінете зараз такі акумулятори по всьому Заполяр’ю. Вони тут випробовуються. Уявляєте, — інженер підвищив голос, — корабель-електроплав бере на борт кілька ящиків таких штучок і може вільно плавати протягом усієї навігації. Ці акумулятори вже вийшли з лабораторії і тепер перевіряються. Одні в Арктиці — в умовах незвичайного холоду, другі, навпаки, — в пустелях жаркого півдня, треті — в субтропіках, де мало не кожен день дощі, і так далі.

— І вони заряджені енергією від звичайної теплової станції? — поцікавився я.

— Можливо, — посміхнувся наш співрозмовник. — Але це не має особливого значення. Акумулятори зберігають електричну енергію, добуту будь-яким способом. А взагалі цей винахід, — він показав на картонний циліндрик, — матиме дуже широке застосування.

Про це я вже знав. Мене цікавило інше.

— А що означає місяць на етикетці? — спитав я.

— От цього я не можу вам сказати, — знову засміявся інженер. — Вважатимемо, що це просто заводська марка…

Було зрозуміло, що інженер просто не хоче повідомляти подробиць випадковим супутникам. Мені ж весь час здавалося, що всередині картонного циліндрика, якого тримав у руках мій супутник, міститься енергія місячного притягання. Та сама енергія, що, можливо, примушувала світитися ліхтарик Геннадія Степановича, який я віз з собою. Енергія морських припливів.

Сучасні повітряні подорожі не відзначаються довготривалістю. Наш літак уже котився по бетонній доріжці Загорянського аеродрому…

З одного літака я тут же, в аеропорту, пересів на інший.

Поки новий літак готували до відльоту, я встиг тільки пообідати і надіти полярне обмундирування: кабіна в цьому літаку не обігрівалася, не те що в рейсовій машині.

«Ну от, починається провінція, — подумав я, натягуючи хутряні торбаси. — Чого б-не поставити електричну пічку, яку можна було б підключати до одного такого патрона!»

Та коли я заліз у кабіну, то побачив, що там, власне, нічого опалювати. Я був єдиним пасажиром у цьому вантажному літаку, призначеному для перевозок продуктів, які швидко псуються. Величезний кузов, разів у півтора більший, ніж товарний чотирьохосьовий вагон, був заповнений ящиками й бочками. Мене, так би мовити, підвозили на попутному повітряному грузовику.

Звичайно, я міг би дочекатися пасажирської машини, але сам наполягав на тому, щоб мене відправили якнайшвидше.

«Як же цей сарай з крилами сідає? подумав я — Адже йому потрібна доріжка кілометрів два!» Я згадав невеличку посадочну площадку біля бухти Капризної, де ми сідали багато років тому.

Але пілот на моє запитання заспокійливо відповів, що в Арктиці пасажирські та вантажні авіатраси зараз обладнані всім необхідним, крім того, повітряний «битюг» — експериментальна машина і не боїться вимушених посадок. Він звернув мою увагу на шасі літака.

Під фюзеляжем було багато широких коліс невеликого діаметру — я налічив їх шістнадцять пар. Цей гігант сідав прямо на черево і котився по землі на своїх колесах, мов на роликах, довільно і сильно гальмуючи.

— Можна сідати в тундрі, — запевнив, мене пілот. — А як буде потрібно, то й на воду. Пам’ятаєте, як під час війни «кукурудзяники» сідали де завгодно? Ця махина знаходить собі місце для по, садки ще легше, ніж «ПО-2». В Арктиці вона успішно конкурує з вертольотом.

Я сів на своє місце — відкидне крісло біля кабіни пілота — і став чекати дальших подій.

Пробігши по злітній доріжці з півсотні метрів, наша повітряна стонога дужим ривком відірвалась од землі і, тонко заспівавши чотирма моторами, почала швидко набирати висоту. В момент зльоту я почув Свист, який доносився зовні, і побачив крізь маленьке віконце кабіни вогняний струмінь, що вибивався з-під літака.

«Стартові ракети, — догадався я, — або допоміжні реактивні двигуни».

Замість потужного ревіння моторів долинав тонкий комариний писк.

Придивившись до пульта пілота, я зрозумів, що мотори були не реактивні і не поршневі, а електричні, з автоматичним регулюванням. Мабуть, і сюди вже проникли нові акумулятори; тут їх теж випробовували. Даремно, здається, докоряв я «провінції» за відсталість!

«Може, ми летимо на енергії місячного притягання? — подумав я. — З погляду електриків, це, можливо; й не дуже істотно, а з незвички все-таки чудно!..»

Функції штурмана виконували приладі, що працювали автоматично. Машина летіла за сигналами радіомаяків, без втручання пілота. Він тільки стежив за картою і силуетом місцевості на екрані дорожнього локатора.

В дорозі пілот частував мене свіжими яблуками.

— Наші, — зауважив він, — заполярні. І що дивовижно — ростуть прямо під відкритим небом.

Я поглянув на яблуко. Середнього розміру, воно було тверде, дуже соковите і приємне на смак. У роті від нього було прохолодно і пощипувало, як буває, коли п’єш газований сік.

— Тепер, — сказав пілот, — такі сади на кожній зимівлі саджають.

— І в Капризній є?

— І в Капризній, — не змигнувши й оком, відповів пілот.

«Ну, добре, — подумав я, — незабаром я зможу перевірити, що в полярників називається жартом і що за яблуко я з’їв. Мабуть, це традиційний жарт, якому піддають кожного новачка».

Рівно через годину, глянувши на прилади, пілот повів машину на зниження.

Я з цікавістю чекав, як ця гусениця сідатиме на свої тридцять дві ніжки.

Але льотчик раптом похитав головою і, натиснувши на якусь кнопку, вийшов з кабіни у вантажне відділення.

— Поземок, — пояснив він.

Поки наш літак спокійно розсікав морозне повітря, на землі, виявляється, почалася справжня хуртовина.

Важка машина описувала широкі кола над тундрою. Я поглянув у віконце. При блідому світлі оповитого сірим серпанком місяця було видно, як упоперек руху літака переміщалися білясті маси. То були снігові лавини, які з величезною силою гнав вітер.

— Ну і що ж? — спитав я. — Адже літак обладнано так, що він може сідати в будь-яких умовах!

— Та літак сяде, — сказав льотчик. — Але… — він співчутливо подивився на мене. — Я не маю права сідати в таку погоду з пасажиром на борту.

Я здивовано глянув на льотчика.

— А якщо я не заперечую?

— Все одно, — пілот категорично хитнув головою. — Правила щодо цього суворі.

— Що ж робити?

— Повертатись у Загорянськ, — відповів пілот, з тону, яким це було сказано, я зрозумів, що така перспектива не викликає в нього особливого ентузіазму.

Я заявив, що він може робити все, що завгодно, але я не полечу назад.

— Тоді… — пілот глянув скоса на гачок, де висів брезентовий ранець, — лишається тільки один вихід.

— Стрибати? Ви вважаєте, що спуск на парашуті менш рискований для пасажира, ніж посадка в літаку?

— Цілком безпечно, — поспішив заспокоїти мене пілот. — Розкривається автоматично. Приземляється з такою швидкістю, як спускається ліфт.

— Ну, принаймні це хоч цікавіше, ніж звичайна посадка, — сказав я. — Не заперечую.

Пілот полегшено зітхнув. Мабуть, перспектива посадки в хуртовину цієї гори ящиків і бочок разом з пасажиром була справді не дуже втішною.

Але раптом він похмурнів.

— А стан вашого здоров’я? — стурбовано спитав він. — Інструкція щодо цього, знаєте, дуже сувора.

— Не турбуйтеся, — перебив я його. — Стрибати доводилося. Взагалі ви маєте справу не з новачком на повітряному транспорті. От навіть значок парашутиста, бачите?

Я трохи пишався своїм значком парашутиста і спеціально прикріпив його до піджака на час перельоту. Але й людська слабість, виявляється, інколи може бути корисною.

Пілот підвів мене до люка в підлозі кабіни і, поки літак робив чергове коло, почав пояснювати, що я маю діяти.

Він старанно перевірив, як я підігнав лямки парашута, підтягнув одну пряжку і поставив мене на кришку люка. Я попросив викинути мене якнайточніше. Пілот запевнив, що скине мене з такою точністю, з якою конверт падає в поштову скриньку. А проте він наполіг на тому, щоб я надів рюкзак з аварійним запасом харчів і пристебнув до пояса лижі.

— Про всяк випадок, — пояснив він.

У відповідь я тільки знизав плечима. Мабуть, цього вимагала інструкція і тому сперечатися було марно.

Оглянувши мене з усіх боків, пілот підійшов до стіни, де виднілася ручка, схожа на рукоятку гальмового крана в поїзді. Він узявся за неї, і я відчув, що підлога піді мною провалюється. Мить — і я вже летів на землю.

Спочатку я впірнув у те, що згори здавалося сірою річкою, а насправді було снігом, який струмував по рівнині. Я по шию занурився в цей потік. Сніг почав шмагати мене в обличчя, потім я відчув під ногами пружне податливе дно: це була земля.

… Ясний ореол просвічував крізь білу завісу снігу неподалік від мене і вище над моєю головою. В скісних струменях снігу ясна пляма розпливалася, витягувалася, тріпотіла, наче прапор. Від світлої плями вниз падала вузька тінь. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це стовп з ліхтарем.

Ліхтар маячив у тундрі самотньо. Скільки я не вдивлявся навколо, не міг розглядіти поблизу ніяких споруд.

Може пілот і справді висадив мене дуже точно, прямо біля аеродрому, але мені від цього було не легше.

Я бачив тільки один ліхтар, а решта, якщо вони й були тут, безнадійно потонули в хуртовині. Я не знав навіть, де їх шукати. Ніяких проводів, що могли б вказати мені дорогу, біля стовпа не було.

Відчепивши парашут і лижі, я поклав їх під стовпом і вирішив зробити невелику розвідку. Я спробував просуватися в різних напрямках, доки сягало світло ліхтаря. Скрізь була гола тундра, і жодного кущика серед снігу.

Кінець кінцем, я повернувся до ліхтаря, боячись загубити і цей орієнтир. Притулившись до стовпа так, щоб він захищав мене од вітру, я обмірковував становище. Очевидно, пілот радирував про мою висадку, і мене шукають. Але спробуй знайти людину в таку пургу, коли навіть за два кроки нічого не видно.

Скільки може тривати хуртовина? Добу? Тиждень? Я уявив собі на мить картину: замерзле тіло біля ліхтаря, який цілісіньку полярну ніч ллє холодне, байдуже світло, і могильний горбик із снігу серед арктичної німої тиші. Потім переді мною постала інша картина: за сто кроків капітальна будова з натопленою грубкою, світло, люди… В Арктиці можна замерзнути буквально біля порога будинку.

Не знаю, яка б ще картина виникла в моїй надто живій уяві, коли б у димчастих клубах хуртовини, освітлених ліхтарем, раптом не з’явилося щось настільки схоже на звичайний московський тролейбус, що я ущипнув себе за руку. Я подумав, що вже замерзаю і все це ввижається мені у сні.

Щось велике, виблискуючи склом і світлом, викотилося з туманної імли, держачи курс прямо на ліхтар. Я мимоволі підвів голову, щоб подивитися, чи немає на стовпі дощечки з літерою «Т», що означає тролейбусну зупинку. На ньому справді була якась дощечка. Раніше я не помітив її, а зараз розглядати було ніколи. Тролейбус чи те, що я вважав за нього, вже зупинився біля стовпа.

Екіпаж справді нагадував тролейбус, тільки був без тролів, стояв на лижах і мав гвинт, який обертався позаду.

Деякий час я стояв, чогось чекаючи і дивлячись на автоматично розчинені дверцята. Нарешті зрозумів, що дверцята відчинилися для мене, і поліз в електросани. Мені дуже заважали лижі, які я вирішив обов’язково взяти з собою (парашут я ще раніше обв’язав стропом навколо стовпа і залишив його так). Нарешті я опинився всередині, дверці зачинилися, пропелер почав обертатися, утворивши суцільний круг, і сани помчали серед снігового вихору.

В електробусі було троє пасажирів. Двоє з них продовжували про щось говорити один з одним, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. Третій пасажир, молода дівчина, посміхалася, спостерігаючи, як я борсаюся в купі майна, що ним спорядив мене дбайливий пілот.

— Та зніміть рюкзак, — нарешті сказала вона.

Тільки я в своєму хутряному одязі виглядав тут по-полярному. Інші пасажири були одягнуті в звичайні костюми. Слово честі, у тролейбусі, який курсує по вулиці Горького, я виглядав би не більш екзотично.

— Куди ми їдемо? — спитав я дівчину.

— Куди вам треба, — відповіла вона посміхаючись. — Адже ми спеціально заїхали на аеродром, щоб узяти вас. Нам повідомили по радіо з літака, і ми заїхали по вас, щоб вам не чекати наступної рейсової машини. Вона прибуде тільки хвилин через двадцять.

Отже, те, що я вважав до деякої міри риском і чим у глибині душі пишався, було звичайною пересадкою з літака в електробус!

Ні, не зазнати мені тут небезпеки, не замерзнути в тундрі! Не допустять до цього… Взагалі любителям пригод в Арктиці робити нічого. Я зняв хутряну шапку і витер хусточкою лоба. Звичайно, екіпаж опалюється. Мені було дуже жарко.

Час від часу в, сніжній тундрі виникав стовп з ліхтарем. На двох чи на трьох зупинках увійшли нові пасажири. Водій вів машину по курсовказівнику так спокійно, ніби їхав по шосе, хоч сани котилися по відкритій тундрі.

Хвилин через двадцять електробус зупинився біля двоповерхового будинку з яскраво освітленими вікнами.

— Приїхали, — сказала дівчина.

На ганку мене зустрів широкоплечий чоловік у шкіряному реглані і шапці-вушанці. Я пізнав Геннадія Степановича. Він обняв мене, забрав з рук речі, тут же віддав їх комусь, і ми пішли всередину.

Ми перейшли просторий вестибюль, потім коридор і опинились у великій квадратній кімнаті, обставленій так, як того тільки може побажати людина, що прибула з столиці.

— Трохи зручніше, ніж тоді, коли ми з вами ночували, — пам’ятаєте, під час вимушеної посадки? — в благодушному голосі Геннадія Степановича я вловив нотку гордощів. — Це в нас для приїжджих.

З задоволенням скинув я полярне обмундирування, прийняв ванну і став схожий на звичайну людину. Стоячи на килимі, що покривав підлогу кімнати, я зачісувався перед великим дзеркалом. Раз у раз по завісках пробігали світлові бліки, і потім знову лягала тінь. Важко було уявити, що за цими вікнами, за спущеними шовковими шторами іде сніг, простяглася тундра, хоч і з’їжджена електросаньми й освітлена ліхтарями, але все-таки тундра, а не вулиця великого міста, сповнена руху.

Геннадій Степанович, який знову з’явився на порозі, запросив мене в їдальню.

В залі, оздобленім різними прикрасами з дерева, стояло близько дюжини столиків і великий стіл. На кожному столі у вазах стояли живі квіти. Взимку, в тундрі, за Полярним колом!

— Ну, — сказав Геннадій Степанович, коли ми сіли за один із столиків, — за нашу зустріч!

І він налив у бокали рожевого вина з низенької пузатої пляшки.

Ми цокнулись.

— Місцеве, — пояснив Геннадій Степанович.

Тримаючи напій у роті, я смакував його, пробуючи визначити, що воно таке. Якоюсь особливою свіжістю пахло вино, яким частував мене Геннадій Степанович; і чудовим, я б сказав, природним ароматом. Воно було приємне і на смак…

— Між іншим, із морошки, — повідомив Смирнов.

Я мало не похлинувся. Серед складної гами відчуттів од вина з’явилося нове: відчуття, що мене трохи обдурили.

Геннадій Степанович щиро розсміявся, помітивши мою розгубленість.

— Ну, морошка, звичайно, не проста, — заспокоїв він мене. — Самі розумієте, її стільки разів схрещували і, як кажуть, удосконалювали, що тепер уже вона не поступиться навіть перед черешнею.

Ми випили ще по бокалу.

Тепер мені кортіло-швидше дізнатися, в чому має виявитись моя участь у роботі Інституту припливів, але Геннадій Степанович рішуче відхилив усі мої спроби розпочати ділову розмову.

— Завтра, завтра, — заперечив він категорично. — А заразі спати.

Виявляється, за московським часом була друга година ночі.

Коли я прокинувся, в кімнаті було видно.

«Що це вони ще вигадали? — розмірковував я спросоння, підходячи до вікна і відслоняючи завіску, пронизану рівним, яскравим світлом. — Штучне сонце?»

Але замість сонця я побачив місяць. Величезний, круглий, з добродушною посмішкою, він світив яскраво й спокійно, наче це був ліхтар, заряджений акумуляторами нової конструкції. Я згадав, що в дореволюційній Росії в провінціальних містах у місячні ночі вуличне освітлення вимикали; небесний ліхтар давав більше світла, ніж усі земні.

«А що, — подумав я, — вчені використають колись Місяць і для освітлення. Запалять на ньому за допомогою атомної енергії гігантське «вогнище» або встановлять дзеркала, що відбиватимуть сонячне світло на Землю. А може, просто посріблять його поверхню, покриють якоюсь амальгамою, щоб посилити природне віддзеркалення в кілька разів».

У місячному сяйві було добре видно бухту Капризну з ясною доріжкою, що перетинала темну поверхню води, і силуетами гір, так само схожих на двох котів, як і дванадцять років тому. Але там, де морди котів сходилися, залишаючи прохід у море, стояла тепер бетонна гребля, що здавалася при місячному сяйві сріблясто-білою. По її краях, на вирубаних у горах майданчиках, височіли два величезні будинки. Один був з вузькими вікнами, що починалися від фундаменту і сягали майже даху. Із продовгуватих вікон падало світло, яскравіше, ніж місячне, і лилося на схил горн, покриваючи його ясними і, темними смугами. Другий будинок, восьми— чи десятиповерховий, був звичайного для дослідницьких установ типу.

Я стояв біля вікна, мабуть, дуже довго… Не знаю, яким чином у кімнаті опинився Геннадій Степанович. Він уже вмився, поголився і, як завжди, сяяв добродушністю.

— Ну й вигляд у вас! — сказав він, ледве стримуючи посмішку.

Я поглянув у дзеркало, вставлене в дверці одежної шафи. На килимі стояв босоніж, у штанях із спущеними підтяжками і в нічній сорочці літній чоловік, на засмаглому обличчі якого був вираз безглуздого захоплення.

— Ви часом не лунатик? — продовжував глузувати з мене Геннадій Степанович. — Я стукаю, стукаю в двері, а він місяцем милується… © http://kompas.co.ua .

— Не місяцем, а гідростанцією, — заперечив я. — Подумати тільки: шалена сила, що шпурляла нас колись у човні, тепер приборкана, скорена і служить людині.

— Це ж ідея Голубенцова. Пам’ятаєте «юнака»? Ви тоді подумали, що він поет.

— А що, — сказав я, — в цьому є і поезія. Отже, я не дуже й помилився.

Геннадій Степанович пішов, сказавши, що чекатиме мене в їдальні.

За сніданком я вручив Геннадієві Степановичу його ліхтарик.

Він дуже зрадів.

— Я дорожу цим ліхтариком, — зауважив Смирнов, — з ним пов’язана одна історія… Колись я розповім її… Але як ліхтар опинився у вас?

Я коротко розповів, як знайшов його.

— Справді, — підтвердив мою догадку Геннадій Степанович, — ліхтарик заряджений енергією, одержаною від Місяця.

Він довго сміявся з мого першого припущення, що енергію добувають на Місяці і потім переправляють на Землю в космічних ракетах.

— У нас досить джерел енергії і на Землі, — сказав він. — І ми не відмовляємось од жодного з них. Колись, можливо, добуватимуть потрібну нам сировину, наприклад цінні руди, і на Місяці і доставлятимуть на Землю, але, думаю, що ми обійдемося без, цього. Значно простіше, напевно, буде виготовляти потрібні хімічні з’єднання і навіть елементи штучно. От енергії треба буде для всіх цих цілей чимраз більше. І тут немає рації відмовлятися од такого дарового джерела, як енергія місячного притягання. Це світило, що оббігає Землю і викликав рух величезних мас води в наших океанах, мусить приводити в дію десятки, а ще краще сотні радянських припливних станцій.

— Мені здавалося, що атомна енергія зробить зайвими інші енергетичні джерела, — сказав я.

— Чому ж, — заперечив Смирнов. — У хорошому господарстві всі джерела повинні використовуватися. Для того, щоб добути атомну енергію, теж потрібно затратити якусь енергію — привести в рух механізми, що добувають, перевозять і обробляють уранову руду. І от, для прикладу, якщо для цього використовувати силу місячного притягання, то атомна енергія фактично дістанеться нам даром. Взагалі час уже примусити працювати на людину і Місяць, не тільки Сонце.

— А хіба досі таких спроб не робили? — запитав я.

— Проекти припливних станцій розроблялися в нашій країні ще до війни, — відповів Геннадій. Степанович. — Але одна справа проекти і перші станції дослідного характеру і зовсім інша — широкий розмах будівництва в цій галузі. Зараз проектується десятка півтора великих, припливних станцій у різних пунктах нашого узбережжя. Інститут припливів провадить систематичні спостереження припливів і відпливів ще принаймні в десяти тисячах пунктів. Це йому потрібно і для загальних теоретичних висновків і для вибору місць під майбутні припливні станції.

— Так, — промовив я задумливо, — і старий Місяць примусили працювати на людину.

— Примусили, — жартома підтакнув Геннадій Степанович. — Бігає по небу і крутить вали наших машин.

— Здорово все-таки! — мимоволі вигукнув я. — Справді, мав рацію той інженер, який говорив, що можна приробити привод до Місяця.

— Місяць — дуже надійний двигун, — зауважив Смирнов. — Не потребує ні мастила, ні догляду за собою, а працює справно. Але має і вади.

— Які саме?

— По-перше, він діє нерівномірно. У русі припливної хвилі існують свої «піки» і спади, а між припливом і відпливом взагалі течії немає. Ця нерівномірність посилюється тим, що Місяць працює не за нашим земним годинником, а залежно від часу свого обертання навколо Землі, який складає так звану місячну добу. Щоправда, тут Місяць надзвичайно точний: протягом місячної доби він робить рівно чотири такти — два припливи і два відпливи. Але через те, що місячна доба на п’ятдесят хвилин довша, ніж наша звичайна доба середнього сонячного часу, то за земним часом припливи і відпливи щоразу припадають на нову годину.

— Ви надто причепливі! — зауважив я. — У вашому розпорядженні дарове джерело енергії, а ви ще вимагаєте якихось там особливих зручностей.

— Я просто об’єктивно характеризую Місяць як двигун для припливних електростанцій. Він має і ще одну ваду.

— Яку ж?

— Адже на припливи впливає не тільки Місяць, але й Сонце. Внаслідок взаємодії Місяця і Сонця припливи та відпливи неоднакові навіть для однієї і тієї ж місцевості. Сила їх коливається близько середнього для даного місця рівня. Щоправда, й цю незручність, як і всі інші, можна виправити.

— Примусити Місяць акуратніше рухатися в ногу з Сонцем?

— В цьому немає потреби, — просто відповів Геннадій Степанович на мій жарт. — Можна зробити набагато простіше. А як — побачите самі.

Ми одяглись і вийшли на вулицю. Місячне сяйво заливало рівним світлом посьолок. Тут були капітальні, але не дуже високі — в два-три поверхи — будинки.

— Нема рації будувати дуже високі, — відповів Геннадій Степанович на моє запитання. — Вітри тут сильні, видуватиме… а землі скільки завгодно.

Було набагато світліше, ніж під Москвою в місячну ніч. Не знаю, чим це було викликано, чи особливою прозорістю повітря, чи віддзеркалюванням світла од снігу й води, чи. може, і тим і цим одночасно.

Гребля, коли ми підійшли до неї, виявилася набагато більшою, ніж я уявляв собі. Від Чортових воріт не лишилося й сліду. Вода йшла в бухту і з бухти по вирубаному в скелях підземному коридору і потрапляла на лопаті турбіни.

Станція сяяла вогнями, але людей там не було.

Геннадій Степанович провів мене в приміщення, яке він назвав «мозком електростанції».

Тут я побачив невисоку шафу, Це був автоматично діючий командний пункт. Шафа стояла на поплавку, який тримався на поверхні води в трубі, з’єднаній з відкритим морем. На поплавку були електричні контакти різної довжини, схожі на в’язальні спиці. Деякі з них торкалися ртуті, налитої в спеціальну чашку.

— Уявіть собі, що немає ні припливу, ні відпливу, — почав пояснювати Геннадій Степанович. — Так було, — він поглянув на годинник, — дві години тому. Машини станції стояли. Станція зупиняється чотири рази на добу. В цьому її недосконалість. Але для нас це не має значення. Чому? Побачите потім. І от почався приплив. Як тільки вода ринула з відкритого океану в бухту, особлива заслінка в підземному тунелі подала сигнал сюди. Командний пункт прийняв цей сигнал і дав розпорядження перемкнути обладнання, що спрямовує воду на лопаті турбіни. Адже перед цим вода йшла в іншому напряму — з бухти. Проте, куди б не йшла вода — з бухти чи в бухту — вона завжди проходить через турбіни.

Одночасно були подані накази першій турбіні — приготуватися до роботи. Її лопаті, що стояли вздовж потоку води, автоматично повернулись, і машина почала без ривків працювати, поступово набираючи необхідну кількість обертів. Рівень води збільшувався, і поплавок, вимикаючи одні контакти і вмикаючи інші, давав усе нові й нові розпорядження. Одна за одною вступали в дію інші турбіни, поки, нарешті, не почали працювати, як і зараз, усі шість. Потім, в міру того, як спадатиме вода, вони так само автоматично поступово вимикатимуться. Як бачите, сам Місяць робить усі вмикання і вимикання. Він, так би мовити, і є черговим диспетчером цієї станції.

— А хто проектував станцію? — спитав я.

— Наш інститут. А вихідні дані давав Інститут припливів. Ми н далі працюватимемо в тісному контакті.

— Але припливні станції мають свою ваду, — промовив я. — Ви самі казали: вони працюють нерівномірно.

— Ходімте, я вам покажу, як ми в даному разі виходимо із скрутного становища, — запросив Смирнов.

Він провів мене в зал, по стінах якого високо від підлоги проходили товсті мідні шини.

— Акумуляторна, — пояснив Геннадій Степанович. — Наша станція дає енергію не в сітку, а повністю витрачає її на зарядку акумуляторів. Так що практично нам цілком байдуже те, що навантаження станції змінюється: все одно кожна добута ампер-година складається ось у ці копилки.

Він показав на розташовані понад стінами стелажі. на яких стояло безліч маленьких баночок.

Підійшовши ближче, я впізнав у «баночках» знайомі вже мені циліндрики в яскравій обгортці. Вони рухалися на конвеєрі, поки не потрапляли в довгі латунні затискачі, на зразок того, як патрони входять в обойму. Обойм було кілька, і кожна вмішала патронів сто. Коли верхній патрон займав своє місце, стаючи на зарядку, з нижнього кінця обойми вивалювався готовий заряджений патрон. Він падав на, еластичну сітку, яка виносила його в сусідні приміщення.

— Кожен циліндрик-акумулятор вміщує стільки електричної енергії, скільки її дають при повному навантаженні всі шість агрегатів станції протягом хвилини. — вів далі Смирнов. — Тепер зрозуміло, чому цієї енергії вистачає для того, щоб перетворити звичайний кишеньковий ліхтарик у «вічний»? Довелося для цих ліхтариків замовляти спеціальні лампочки, щоб і вони служили довго.

— Акумулятори теж вашого інституту?

— Ні, їх розробляв інший інститут. Ми застосовуємо акумулятори тому, що це вигідно поєднується з роботою припливних станцій.

Оглянувши станцію, ми вирушили до будинку на другому боці греблі. Тут містилися філіали Інституту припливів і того інституту, де працював Геннадій Степанович і який займався проектуванням припливних електростанцій. Геннадій Степанович познайомив мене з керівниками і працівниками обох філіалів.

Власне, об’єкт 21 і являв собою філіал інституту припливів та інституту припливних гідростанцій, які спільно працювали над проблемою освоєння енергії морських припливів на всьому північному узбережжі нашої країни. Гідростанція бухти Капризної була дослідною базою, де досліджувались і перевірялись різні нововведення, перш ніж застосовувати їх в інших місцях.

Голубенцова на об’єкті я, на жаль, не застав. Він був у від’їзді протягом всього… мого перебування в Капризній.

— А чому ж ви, Геннадію Степановичу, — сказав я, коли ми йшли через посьолок, — не показуєте ваш яблуневий сад?

Ми пройшли мовчки кроків п’ятдесят.

Геннадій Степанович раптом зупинився.

— Ось, — сказав він, показуючи рукою на засніжений пустир, огороджений невисоким муром, — сад, про який ви питали. Але звідки ви дізналися про нього?

Цей пустир я бачив і раніше, але гадав, що то ділянка, відведена під будівництво.

— Де ж сад? здивовано перепитав я, дивлячись на пустир.

— Ось він, — сказав Смирнов, — перед вами.

— Але я не бачу дерев?

— Дерева тут, — завжди гучний голос Геннадія Степановича тепер став тихим, а сам він якимось незвичайно задумливим. — Вони під снігом.

Все виявилося дуже простим. Сибірські садоводи давно вже вирощують яблуні, гілки яких ростуть низько над землею? і навіть доторкуються до неї. Взимку їх закидає снігом, і під його прикриттям еони переносять сибірські морози. Ці яблуні краще використовують і літо. В надґрунтовому шарі повітря, де ростуть такі дерева, тепліше. Їх коріння йде не в глибину, а, як і гілля, простягається горизонтально. В районах вічної мерзлоти досить, щоб земля відтанула на порівняно незначну глибину, і вже можна розводити ці чудові яблуні.

І все ж мені здався дивним цей сад під відкритим небом у Заполяр’ї.

— Ну, яблуньки ж не просто пересаджені, — пояснив Геннадій Степанович. — Тут попрацювали не тільки наші садоводи-мічурінці, вивівши спеціальний сорт для Заполяр’я, але доклали рук і ми, техніки.

— А що тут можуть зробити техніки? — не зрозумів я. — Сад же під відкритим небом! Хіба що поставити до кожного дерева електричну грубку і обігрівати цілий рік?

— Ми це й зробили, — спокійно підтвердив Геннадій Степанович. — Тільки не ставили до кожного дерева по грубці, а проклали нагрівальну систему на всій ділянці прямо в ґрунті. Технічно це простіше і дає набагато більший ефект. Тут. значно раніше починається весняне відтавання. Ще під снігом ми пробуджуємо яблуні до життя. А як тільки довкола починає сходити сніг, вони вже зеленіють. Огорожа захищає їх од вітру, і тут, наче на значно південнішій широті, плоди визрівають чудово. Під час заморозків дужче нагріваємо ґрунт. А коли б ви бачили, який чудовий цей сад, коли цвітуть яблуні!

— Але ж на це доводиться, мабуть, витрачати багато енергії, зауважив я.

— Радянські люди, — Геннадій Степанович знизав плечима, — для того й оволодівають все новими джерелами енергії, щоб з її допомогою переробляти природу, поставити її собі на службу.

Він знову замислився і решту дороги мовчав.

Завдання, задля якого мене викликали з Москви, було таке.

Припливні станції працювали автоматично, і люди приходили сюди тільки для огляду і ремонту обладнання. А, проте, треба було вести повсякденний облік кількості вироблюваної енергії, заряджених і незаряджених акумуляторів на складі, облік витрати мастильних матеріалів тощо.

У різних приміщеннях станції стояли прилади, що реєстрували всі потрібні величини, але дані приладів вимагали певного узагальнення, а потім відображення у відомостях.

— Можна було б взяти рахівника, — сказали мені, — але йому довелося б робити дуже вже прості операції. Прикро використовувати людину Для того, щоб вона записувала на папір показники приладів і проробляла потім з цими цифрами прості арифметичні дії.

— Ну що ж, — сказав я, — коли наша установа впоралася з конструюванням такого приладу, як «старший бухгалтер», то «старшого рахівника» якось уже змайструємо.

Я вже мав деякий досвід у таких справах, і завдання здалося мені неважким. Я запропонував усі прилади, що здійснюють облік, з’єднати спеціальною проводкою з апаратом, який ми назвали «рахівником». Він мав бути комбінацією лічильника, арифмометра і цифро-друкувальної машини. Всі дані приладів він мусив друкувати у відповідних графах вкладеної в нього відомості. Спеціальні графи призначалися для підсумкових величин. Коротше кажучи, апарат повинен був не тільки фіксувати поточні витрати і наявність різних матеріалів, але й робити необхідні підрахунки.

Ми розробили стандартні типи відомостей для апарата, де передбачили всебічний облік роботи станцій. Склав я разом з працівниками об’єкту і технічні завдання для конструювання «рахівника». Сам апарат вирішено було виготовляти в конструкторському бюро нашого главку. Я познайомився і подружив з багатьма тутешніми працівниками.

Цифри, якими завантажував нашу лічильну фабрику об’єкт 21, виявилися даними про припливи. По всьому неосяжному узбережжю, що омивається північними морями, стояли десятки тисяч лічильників, які кожної години відзначали рівень води. Ці дані, як їх називали «тонни цифр», бо таблиці й справді важили тонни, — літаками доставлялись у Москву і там перетворювалися в зведену таблицю руху морських припливів на величезному просторі земної кулі.

Мені цей спосіб оперування цифрами здався до деякої міри громіздким. Звичайно, заводити власну обчислювальну фабрику для об’єкту 21 було невигідно; він не міг повністю завантажити її. Але возити «тонни цифр» на наш «математичний млин» теж не найкращий вихід із становища. Я запропонував подумати над таким приладом, який би не тільки обчислював коливання рівня води в тому місці, де його встановлено, але й давав би узагальнені результати цих спостережень. Тоді інститут одержуватиме від своїх приладів-автоматів не сировину, а вже опрацьовані дані, з якими буде набагато менше клопоту. Тобто я знову ж таки пропонував поєднати прилад-«обліковець» з обчислювальним апаратом. Працівники інституту припливів дуже доброзичливо зустріли цю ідею, і, кінець кінцем, було вирішено замовити пробний прилад нашому главку. Мене просили взяти участь у його розробці.

Ввечері ми зібрались у «кают-компанії» — обідньому залі готелю, де я жив у ці дні.

— Ви обіцяли. — звернувся я до Смирнова, — розповісти історію про свій ліхтарик.

Геннадій Степанович замислився.

— Історія, — сказав він після невеликої паузи, — дуже складна. Це ліхтарик мого товариша, який піл час війни загинув у Ленінграді від фашистської бомби Ми працювали з ним в одному інституті, над однією проблемою. Під час нальоту бомба впала на той корпус, де чергував мій товариш. Ліхтарик і чорновий зошит із записами — все, що лишилося від його особистих речей.

Геннадій Степанович замовк. Можливо, він згадав далекі дні ленінградської блокади.

— А що це за проблема, над якою працювали ви і ваш загиблий друг? — спитав хтось.

— Ми працювали над проблемою обігрівання ґрунту електрикою. Мій друг загинув, але справа, яку ми почали з ним разом, здійснюється зараз великою групою вчених. Жодна його думка, жодний рядок записів у зошиті не лишилися без уваги, його іменем названо сам метод перетворення тундри в сад. Можливо, найкращим пам’ятником йому будуть ці вічно квітучі оазиси в Арктиці, яких, я вірю, незабаром тут з’явиться дуже багато. Наш яблуневий сад і дослідні сади в інших пунктах Заполяр’я — перші ділянки таких оазисів. А ліхтарик його я залишив собі…

Під час цього мого відвідання бухти Капризної не трапилося інших пригод. Я бачив речі, які вражали не більше, ніж те. що можна було побачити в інших місцях. Адже всюди в нашій країні здійснюються цікаві справи, відкриття, дружно працюють люди. Об’єкт 21 був тільки одним із багатьох.

Але в мене було відчуття, що пережив у ці дні величезні події.