Об’єкт 21

Гості з неба

Прилетіла вона прямісінько з світового простору Так принаймні здалося хлоп’ятам, які спостерігали її падіння. Спочатку почувся шум, який нагадував далёкий грім, потім над самісінькою лукою щось блиснуло, і раптом на парашуті зависла блискуча металева ракета.

Хлопці побігли до річечки, що перетинала луку: до неї зносило вітром ракету, яка повільно знижувалася.

— Це з Марса, — впевнено заявив Вася Аринушкін. — Більш нізвідки. На Місяці людей нема. А на цій, на Венері… там ще не настав кам’яний вік. Іхтіозаври ракету не пошлють!

— Мала дуже, — з сумнівом сказав Зеленін. — Хіба що тільки миша всередині. Або в крайньому разі кіт.

Ракета, зачепившись парашутом за осокорину, що росла на стрімкому розі, висіла на стропах, майже торкаючись землі. Завдовжки вона була трохи менша, ніж метр, і мала довгий гострий ніс і потовщену середину.

— «Завод Імені Кірова», — прочитав напис на ракеті Ваня Скребушкін. — Бачили? Заводська марка! Отже, ракета наша.

— Можливо, наші посилали її на Місяць, а вона не долетіла і повернулася, — висловив припущення Вася.

— Мала дуже, — повторював скептично Коля. — Що в ній пошлеш?

— А що посилати? Людей на Місяці все одно немає. Так зганяли для проби.

Ця думка здобула двох чи трьох прихильників. Решта вагалися.

— А чого сперечатися, сказав Федя Задорнов, який досі мовчав — Треба віднести в сільраду. Дядько Федір розбереться.

Дядько Федір, голова сільради, виявив на полірованому корпусі ракети ще один напис, який не помітили хлопчаки: «Академія наук СРСР».

— Молодці, хлопці! — сказав він. — Мабуть, щось важливе.

Він запакував ракету в ящик із стружками, сам одвіз на станцію і здав прямо в поштовий поїзд, який ішов на Москву.

Незабаром сталася нова подія. Хлоп’ята сиділи біля старого млина, від якого лишився тільки напівзогнилий зруб і зовсім замшіле колесо і ловили з загати окунів. І саме в ту мить, коли риба клювала особливо завзято, в небі пролунав свист. Він весь час підсилювався і змінювався в тоні. Щось промайнуло в повітрі, вдарило прямо в жорно, що лежало біля млина, і свист почав віддалятися.

Хлопці кинулися до жорна, але нічого, крім невеликої плями, трохи більшої за мідний п’ятак, на позеленілій поверхні каменя не побачили.

Через дві хвилини за шістнадцять кілометрів від старого млина, на міському стадіоні, де тренувалася футбольна команда, сталася не менш цікава подія. Один з гравців дав сильну «свічку», і м’яч перелетів через паркан. Гра припинилася. Поки хлопчаки-болільники шукали м’яч, з того боку, звідки чекали його, почувся свист, і замість м’яча прилетіло щось таке, чого ніхто не встиг розглядіти, вдарилося об трибуну і з виском помчало далі.

Майже в той самий час на міському майдані, як багато хто думав, упав метеорит. Але він не розсипався і не згорів, а, черкнувши об бруківку, знову піднявся в повітря й полетів.

Ще одна пригода сталася в тому ж місті, але цього ніхто не бачив. У парку культури хтось шпурнув великим каменем у бронзову фігуру купальниці біля фонтана. Камінь відскочив, розколовшись на кілька кусків. Уламки впали недалеко від парку, в яр, що густо заріс чагарником і лопухами. І тільки ямка на плечі бронзової купальниці нагадувала про цю подію.

Незвичайна більярдна куля

Стояла літня спека, і більярдний стіл винесли на площадку даху десятиповерхового будинку готелю.

Грали двоє. Старший, професор Сергій Іванович Свиридов, чоловік років п’ятдесяти, легкими, вправними рухами кия розміщував кулі так, як йому було зручніше, і бив точно в ціль. Кулі розбігалися по сукну, мов артисти балету, що розігрували пантоміму.

Молодший, кандидат наук Проторенко, кремезний, навіть огрядний, червонощокий, азартно розмахував києм і бив з силою, якій не вистачало точного розрахунку.

— Коли б я вірив у прикмети, — зауважив Свиридов, — то подумав би, що куля з цифрою «сім» приносить мені щастя. Ця куля витворяє просто-таки чудеса. Погляньте: ледве торкнувшись борту, вона з силою відскакує і, зверніть увагу, як точно додержує закону рівності кутів падіння і відбиття! Це, безумовно, талант, геній серед більярдних куль.

— Ану, лишень, я цього генія разок стукну!

Проторенко ретельно натер крейдою кий.

Чи то удар був занадто сильний, чи, може, «геній» надміру чутливий, але куля «7» піднялася високо над головами гравців, виписала дугу і зникла за кам’яним парапетом, яким було обнесено площадку.

Сергій Іванович підійшов до краю площадки, щоб поглянути, куди впала «щаслива» куля, але в цю мить вона з’явилася з-за парапету, наче її хтось кинув знизу. Професор піймав кулю і поглянув униз: внутрішній двір готелю був безлюдний. Та, власне, хто б зміг закинути звідти кулю на дах десятого поверху?

— Дивно, — пробурмотів він, розглядаючи кулю. — Ви щось розумієте, Петре Семеновичу?

Петро Семенович здивовано дивився на професора.

— Повторимо експеримент, — рішуче сказав професор і підкинув кулю високо вгору.

«Сімка» піднялася вище від щогли антени і полетіла вниз.

Обидва гравці, нахилившись над парапетом, стежили за кулею.

Вони побачили, як куля доторкнулася до гладенької плити у дворі і помчала вгору, наче нею вистрілили з рогатки. Не долетівши до тієї височини, з якої вона почала падати, всього метрів на п’ять чи шість, куля ніби завмерла на мить і знову полетіла вниз. Доторкнувшись до бруківки, вона знову стрибнула вгору, але піднялася вже трохи нижче. Так вона падала й підіймалася принаймні разів двадцять. Нарешті, підскочивши до рівня другого поверху, куля полетіла скісно, заскакавши по двору, мов кенгуру, і зникла.

— Оце номер! — порушив мовчанку професор. — З чого ж зроблена ця куля, хотів би я знати?

— Звичайна пластмаса, — пробурмотів. Петро Семенович. — Адже із слонової кістки більярдні кулі тепер не роблять?

— Звичайна?! Ну, знаєте, більш незвичайного я ще нічого не бачив. А нумо, спробуємо ще!

Сергій Іванович узяв кілька куль із столу. Його партнер теж набрав білих ядер.

На превеликий подив мешканців готелю, вони почали кидати їх униз. Коли тихий дворик наповнився гуркотом куль, які стукались об бруківку, з вікон почали висуватися голови. Кулі стрибали, мов величезні білі блохи, але навіть найспритніша з них не піднялася вище третього поверху.

— Куля «7» і справді геніальна, — сказав професор. — Знаєте що? Її треба обов’язково знайти. Займіться-но ви цією справою. Приносьте кулю прямо в лабораторію.

Куля «7» зникла

— Не знайшов я кулі, — повідомив Проторенко, зайшовши другого дня в інститут до Сергія Івановича. — Закотилася кудись або хлопчаки підібрали… В мене з директором готелю відбулася неприємна розмова: каже, що вперше в своєму житті бачить такий хуліганський вчинок. Ну, а я ж не міг йому пояснити, що нас зацікавило в цих кулях.

— Шкода «сімку», — замислено промовив Сергій Іванович. — Як ви гадаєте, звідки в неї така стрибучість?

— Випадковий збіг, — відповів Петро Семенович. — Матеріали, з яких робиться пластмаса, ви знаєте, не завжди однорідні. Ну ось і вийшло таке сполучення…

— От би роздобути ще кілька куль з цієї партії!

Того ж дня Проторенко дізнався, звідки готель одержав більярдні кулі. Виявилося, що їх виготовила промислова артіль у місті Степовому… Свиридов купив кілька комплектів куль, зроблених цією ж артіллю, але серед них не знайшлося жодного, хоч трохи незвичайного. Схоже було на те, що куля номер сім і справді якийсь рідкісний виняток.

І це дуже засмутила його. У своїй лабораторії Свиридов працював над створенням пластмаси з пружними властивостями. Деякі особливості будови такої речовини вже пощастило розгадати: перші, ще недосконалі зразки були виготовлені в лабораторії, але процесор — він це прекрасно розумів — був тільки на півдорозі до вирішення завдання.

А тут, ніби на сміх, доля послала йому в руки кулю з такого матеріалу, про який професор мріяв, і він, як жар-птицю, випустив її.

— Знаєте, ця куля не виходить у мене з голови! — говорив професор Петрові Семеновичу. — Коли б вона була в нас, то ми зробили б аналіз речовини, з якої вона складається. Наскільки це прискорило б нашу роботу… Ось що: знайдіть її. Ви людина енергійна.

— Але де ж її шукати?

— Та в тому самому місті, де ця артіль, що виготовляє більярдні кулі. Дізнайтеся, з чого і як вони роблять пластмасу.

По слідах кулі «7»

Наступного дня Проторенко вже був у Степовому, де містився завод, який постачав пластмасу для артілі. З цього заводу Петро Семенович і почав свої пошуки.

Порозмовлявши півгодини з головним інженером, Проторенко цілком пересвідчився, що на цьому маленькому заводі не мудрували і не шукали нових сортів пластмаси. Маленький товстун з обвислими шоками і кислим поглядом відчинив дверці шафи, полиці якої були заставлені білими кубами.

— Тут зразки кожного випуску. Вам треба, щоб вони стрибали? Візьміть перший-ліпший куб! Усі стрибають.

Принесли мармурову дошку, поклали на підлогу; інженер не дивлячись почав брати з полиці куби і кидати їх на мармур. Усі куби підскакували майже однаково. Висота стрибка залежала тільки від того, пругом чи плиском стукався куб об дошку.

— Самі бачите, — з гордістю сказав інженер, — ми суворо дотримуємося стандарту.

Розпрощавшись з головним інженером заводу, Проторенко вийшов на вулицю і сів на лавочці в сквері, щоб обміркувати становище.

Поряд сиділи двоє підлітків і говорили про випадок, який трапився на стадіоні під час тренування футболістів.

— Розумієш, як прилетить ця штука та як ударить! Ну, думав, трибуна вщент, — явно перебільшуючи, розповідав один з них, худорлявий, з блідим обличчям. — На власні очі бачив! Свист такий був — у мене трохи вуха не лопнули.

— Мабуть, теж метеор, такий самий, як і на майдані, — озвався другий. — А може, це щось схоже на те, що в селі Багатопіллі хлопці бачили. Там теж з неба камінь прилетів. Хлопці розповідали, коли приїжджали до нас. Стрибучий якийсь.

«Стрибучий»? Проторенко, зацікавлений випадково підслуханою розмовою, розпитав хлопців про загадковий камінь і вирішив одразу ж їхати в Багатопілля.

Через годину Петро Семенович зійшов з попутної машини прямо біля сільради. Голова Федір Іванович познайомив його з учасниками подій, що відбулися на березі річки. Хлоп’ята розповіли вченому про ракету і незрозумілий предмет, який прилетів з неба, і, нарешті, повели Петра Семеновича до жорна біля загати.

— От сюди, — вказав Вася Аринушкін, — як ударить! Ось на жорні і слід лишився.

— Звідки ж він прилетів?

— З неба, — пояснив Вася.

— І куди полетів?

— Знову на небо.

— Так прямо вгору?

Вася замислився.

— Туди, — втрутився Ваня Скребушкін і показав у напрямку міста Степового. — А прилетів звідти, — Ваня вказав рукою на гори, що стояли на горизонті суцільною синьою громадою.

— А падав він неначе зверху, — невпевнено промовив Коля. — Над головою як засвистить!

— Він і повинен був зверху впасти, — пересиливши хвилювання, сказав Вася. — Хоча й летить по цій… як її… по параболі, а в кінці шляху однаково вниз піде Так же? — звернувся він до Проторенка.

— Так, — згодився той, — якщо предмет летить вільно з великої висоти, то, звичайно, наприкінці падатиме майже вертикально.

— Чому ж тоді він повернув до міста? — спитав Коля.

— А це бачив? — Івась кивнув на жорно.

Воно лежало на невеликому косогорі, на схилі, зверненому в бік міста Степового.

Подякувавши дітям, Проторенко більше не затримуючись у Багатопіллі, повернувся в місто, йому здавалося: предмет, який вдарився об жорно, а потім упав на міському майдані і так здивував футболістів — метеорит. На його думку, це все було одне і те саме явище. Хто знає, може, незвичайна пружність матеріалу примусила цей предмет зробити такі велетенські стрибки.

Сліди стрибучого каменя обривалися в Степовому. Але ніхто не міг повідомити Проторенку про нього більше, ніж він узнав від хлоп’ят.

Тоді Петро Семенович вирішив піти до голови артілі «Настільна іграшка», щоб спробувати довідатися хоч що-небудь про більярдну кулю номер сім.

Тут він потрапив у світ шахових коней, які стояли на підвіконнях величезними табунами, пішаків, насипаних у ящики до самого верху, королів і королев, які виходили з-під преса такими рівними і гладенькими, наче їх обточили на токарному верстаті.

Цех більярдних куль — низьке продовгувате приміщення з земляною підлогою — нагадував старовинний гарматний двір. Білі ядра різних розмірів лежали тут штабелями і пірамідами. Люди в синіх халатах упаковували кулі в ящики, мов яблука.

Голова артілі, товстий, лисий чоловік у кавказькій сорочці з тонким пояском і в жовтих чоботях, закидав Проторенка питаннями:

— Вам скільки куль потрібно? Тисячу? Десять тисяч? Доставка за ваш рахунок? Мене не цікавить, що ви хочете з ними робити. Закидайте їх хоч на Місяць. Але контракт ми з вами підпишемо по всій формі. Товар можете приймати тут, на місці. За упаковку додаткова плата.

З великим недовір’ям вислухав він прохання Проторенка підібрати йому кулі, які стрибали б краще, ніж звичайні.

— Таких куль, як у нас, ви ніде не знайдете. Наші кулі найкращої якості. Їх послали навіть на виставку. Тільки тиждень тому ми виготовили один комплект для виставки, а другий — для готелю «Південь» у Новоозерську. Але якийсь божевільний скинув усі кулі з десятого поверху на бруківку, і багато з них порозбивалося. Готель замовив нам нові кулі.

— Скажіть, а хто їх виготовляє?

— Той самий майстер, який виготовляв і перші два комплекти. Товариш Бархудар’ян. Ось він.

Худорлявий старик з зовсім білою, остриженою під машинку головою і чорними бровами тримав у руках гладеньку, ніби покриту маслом кулю. Здавалося, що від цієї кулі стало ясніше в майстерні: так багато світла вона випромінювала. На її молочно-білій поверхні чітко вимальовувалися акуратні сині квадратики, і здавалося, що це не зменшене відображення вікон майстерні, а малюсінькі віконця, які ведуть усередину кулі.

— Вано, — сказав голова, — ось тут товариш приїжджий хоче з тобою поговорити.

Робочий день скінчився, і Бархудар’ян запросив Петра Семеновича до себе додому.

У чистій, заставленій квітами кімнатці з вікнами, що виходили в палісадник, старий майстер, посадивши гостя на почесне місце, пригощав вином місцевого виготовлення.

— Ніде нема таких штамбових троянд, як у нашому місті, — говорив він. — А погляньте-но, які троянди в мене! Як я їх виростив? Потрібна любов, щоб створити щось путяще. Якщо річ зроблена без любові, я одразу відчую, нехай це буде ґудзик чи звичайна лопата, досить тільки взяти її в руки. Коли я бачу тупу шпильку або таку, що гнеться, мов простий дріт, я думаю про того, хто сіє цю тупість і піддатливість по білому світу. А щоб виготовити більярдну кулю, ви думаєте, не треба любові?

Петро Семенович, посміхнувшись, відповів, що він зовсім не сумнівається в цьому.

— Чому ж ви посміхаєтеся? — з докором сказав старик. — У мене є внук, його теж звуть Вано, він вчиться в ремісничому училищі. Так от знаєте, який випадок трапився нещодавно з цим хлопчиною? Я виготовив два комплекти куль. Саме в цей час до мене приїхали родичі, і я вирішив показати їм свою роботу. Приніс я додому один комплект, показав гостям і поставив ящик ось на цю полицю. Два дні лежали кулі в мене вдома, сусіди приходили й дивувались, а на третій день, коли я зібрався віднести їх у майстерню, дивлюсь, однієї кулі нема. Я навіть злякався. А тут заходить мій внук Вано, і в руках у нього куля. «Навіщо ти взяв її без дозволу?» — закричав я. А Вано каже, що він показував кулі своїм товаришам. Дідовою роботою вирішив похвалитися, шибеник! Ну, і як там у них вийшло, не знаю, а тільки одну кулю вони впустили, вона впала на виступ станини, на самий ріжок, і розкололась. Як ви гадаєте, що зробив Вано? Він пішов у майстерню свого училища і зробив нову кулю. «Де твоя куля? — спитав я. — Ти зіпсував увесь комплект. Давай мені свою кулю!» — «Діду, — каже Вано, — ви знайдете її самі».

— І що ж ви думаєте? Я перерив весь комплект, але не зміг відрізнити його кулі від своїх. «Може, ти вигадав усю цю історію?» — кажу йому. Тоді Вано пішов і приніс мені дві половинки розбитої кулі. «Іди сюди, — кажу, — я поцілую тебе, Вано. Ти успадкував від свого діда найдорожче — любов до праці». От бачите, про що говорить річ, яку тримаєш у руках. Я й досі не знаю, — додав, помовчавши, старий майстер, — яку ж кулю зробив Вано.

— А я скажу вам, — промовив Проторенко, який дуже уважно слухав розповідь про історію з кулею. — Це була куля номер сім, комплекту, що був посланий у готель «Південь». Мені дуже хотілося б узнати, звідки Вано дістав пластмасу для кулі.

— Ну, в нашому місті неважко дістати пластмасу. Може, випросив у майстра в училищі. Я його про це не питав.

— А чи не можна мені поговорити з Вано?

— Чому ж не можна? Тільки він, напевне, бігає десь з хлопчаками. Він же й сам ще хлопчик, хоч уже й майстер.

Петрові Семеновичу пощастило розшукати Вано. Хлопчик, розповів, що знайшов кусок пластмаси в яру. поряд з парком культури.

Разом з ватагою хлоп’ят Проторенко прочесав яр, і вони знайшли ще кілька уламків того «каменя», що вдарився колись об бронзову статую купальниці.

Проторенко склав зібрані уламки. На превелике його здивування, вони нагадували величезну кулю, грубо зроблену не з металу, а з якоїсь речовини, на зразок слонової кості. Лише кілька шматків так і не вдалося розшукати.

— Ану, хлоп’ята, — скомандував він, — пошукайте ще, та гарненько!

Чекати довго не довелося. Хлопці принесли лист у капсулі з-під фотоплівки, яка, очевидно, була закладена в корпус снаряда.

Незабаром Проторенко доповідав Свиридову про результати поїздки. Перед ними на білому столі в лабораторії лежали куски ракети, знайденої в яру.

Сергій Іванович уважно прочитав листа. «Про всяк, випадок повторюємо всю історію ще раз, — так починався лист, — бо не певні, чи дійшла за адресою перша ракета».

З листа видно було, що його послала геологорозвідувальна експедиція, яка працює в горах, у глухих, малодосліджених місцях. Сліди покладів руди привели дослідників до глибокої безодні, і розвідники відважились спуститися вниз по канату. Вони досягли дна безодні в цілому благополучно, але при цьому розбили рацію. Тепер у них був єдиний засіб для зв’язку з зовнішнім світом — уціліла поштова ракета, яку вони відправили з Кам’яної безодні за допомогою ракетної установки. Послали без точного прицілу, в бік найближчого населеного району, вважаючи, що в чиї б руки вона не потрапила, радянські люди, звичайно, перешлють її за адресою. Однак чи тому, що геологи забилися в таку тарганячу щілину, оточену лісом, і виявити їх з вертольота було важко, чи тому, що в листі були не точно визначені координати Кам’яної безодні, але й досі ніхто не прийшов на допомогу експедиції.

За ці дні в Кам’яній безодні було зроблено багато цінних знахідок. Особливий інтерес у геологів викликав камінь кольору слонової кістки: він легко піддавався обробці, а вдарившись об тверду скелю, відскакував, наче гумовий. Це й наштовхнуло працівників експедиції на думку виготовити з каменю снаряд і надіслати з ним ще одного листа.

— Так, — сказав Сергій Іванович, — треба негайно замовити телефонну розмову з Москвою. Недаремно ви так настійливо шукали слід «сімки»!

Через годину всі зацікавлені організації вже знали про знахідку. Виявилося, що після одержання посилки з першої ракети в район Кам’яної безодні з найближчого аеродрому вже вилетів вертоліт. Другий лист полегшив розшуки експедиції.

Свиридов дістав дозвіл залишити частину ракети для дослідження в своїй лабораторії.

— Про всякі камені чував, — сказав він Петрові Семеновичу, і про такі, що схожі на ганчірку, і про такі, що замінюють мило, і навіть про їстівні, а от про стрибучий камінь дізнаюся вперше. Ну що ж, Петре Семеновичу, за роботу!

Іспит

Автомобіль ніжно-кремового кольору описав коло по двору і з’їхав на поміст, який обривався, наче лижний трамплін. Промчавши по помосту, він з розгону пролетів у повітрі метрів десять.

— Ой! — вигукнула жінка в натовпі глядачів, які стежили за машиною.

Машина доторкнулася до землі, підстрибнула на півметра, підскочила ще разів зо два і поїхала дорогою, посеред якої було вкопано кам’яний стовп. Не сповільнюючи руху, машина наштовхнулася на стовп і відлетіла від нього, мов більярдна куля.

Автомобіль зупинився. До нього підійшло кілька чоловік. На його корпусі не виявилося жодної вм’ятини. Шофер посміхнувся. Мабуть, випробування не завдало йому ніякої неприємності.

— Пружність дорівнює міцності, — зауважив сивий чоловік, один із запрошених, який стояв поряд з Свиридовим. — Як ви досягли цього? — звернувся він до Сергія Івановича.

— Дещо підказала та речовина, яку знайшли в Кам’яній безодні. Ви, мабуть, чули про цю історію? В природі цей матеріал створювався довго, і все-таки він виявився не зовсім доброякісним. Відносно пружності претензії немає, а от міцність, знаєте, підкачала: вся ця музика розліталася на куски при четвертому або п’ятому ударі. Ну, довелося попрацювати, тут коротко не розкажеш. А цей автомобіль зроблено з міцного і пружного матеріалу, виготовленого в лабораторії, — не тільки ресори, але й шасі і весь корпус. Тому він і одскакує від перепон, ніби м’яч. Зараз його пустять по вибоїнах, і ви самі побачите.

Машина розвернулась і попрямувала до ділянки «бездоріжжя», спеціально підготовленої для дослідження. Тут були підібрані всі перешкоди, що можуть зустрітися шоферові, якому завжди не таланить. Машина то підіймалася на стрімкий горб, то летіла в яму, то проскакувала на повному ходу міст з проломом у настилі, то «брала» канаву, мов скаковий кінь.

— Справжні скачки з перешкодами, — промовив співбесідник Сергія Івановича. — А що виготовляють ще з цієї пластмаси?

— Та багато що. Наприклад, велосипедні рами. Така рама пружинить і ніколи не ламається. Пробували навіть стільці робити. Поставили ми ці стільці на плоскому даху десятого поверху готелю «Південь». А тут і налетів шквал, пам’ятаєте, в газетах про нього писали? Покрівлю з будинків зривало, кілька ліхтарних стовпів вирвало з землі. І наші стільці знесло з площадки. І от, уявіть собі, вони застрибали по вулиці, мов зайці. Порозбігалися по всьому кварталу, і всі виявилися цілісінькими. Поряд з «вічними» ручками, що, як ви знаєте, далеко не вічні, тепер будуть і справді «вічні» столи, шафи, буфети. Телефонні апарати і трубки теж більше не розбиватимуться. Розробляється конструкція небиткого корпусу і особливо кріплення деталей радіоприймача і телевізора. Якщо такий приймач випадково упустити, це йому аж ніяк не пошкодить. Та хіба мало ї в нашому побуті і в техніці ламких речей, які можна буде виготовляти з нового матеріалу!

Автомобіль, успішно подолавши всі перешкоди, вибрався знову на асфальт.

— Чудово, — сказав інженер. — А тепер, будь ластка, відійдіть усі.

Він узяв у руку булижник і щосили шпурнув його в кузов. Камінь відлетів і покотився по асфальту. Інженер підійшов до автомобіля і почав розглядати в лупу місце, об яке стукнувся камінь.

— Тріщин немає, — сказав він нарешті, ховаючи лупу. — Ну, що ж, Сергію Івановичу, — звернувся інженер до професора Свиридова, — прокатаємося трохи по місту?