Об’єкт 21

Літун

Пригода ця була настільки неймовірною, що спочатку в неї ніхто не повірив.

Першим, хто побачив людину, яка летіла в повітрі, був буфетник автобусної станції Никандров. Виглянувши в бокове віконце, Никандров від здивування почав протирати очі. Прямісінько над шосе, перетинаючи його навскіс, летів на висоті метрів сто чоловік у смугастій піжамній куртці, але в галстуці і чорних штанях. Він тримав у руках коротку палицю і перебирав ногами, наче йшов по повітрю.

На станції ще нікого не було. Перший автобус підійшов тільки через півгодини, і змерзлі пасажири посунули в буфет, щоб зігрітися склянкою чаю. Никандров почав захоплено розповідати про диво, але ніхто йому не повірив.

Двоє чи троє пасажирів посміхнулися. Проте більшість уголос висловлювала незадоволення схвильований пригодою, Никандров забув поставити самовар. До того ж від нього трохи тхнуло горілкою.

Книга скарг поповнилась гнівним записом про те, що буфетник уже зранку ледве тримався на ногах і «молов несусвітню дурницю». Цей запис ставив під сумнів перше повідомлення про людину, яка мандрувала по небу.

Коля встав дуже рано, щоб устигнути виконати всі намічені на цей день справи. Насамперед треба було закінчити роботу над спеціальним випуском фотогазети, яку редколегія мала намір вивісити сьогодні.

Усі знімки були вже готові і навіть наполовину розклеєні на аркуші ватману. Влаштувавшись за круглим столом у палісаднику, Коля взявся за справу. На глянсуватих фотографіях, багато з яких зробив сам Коля, він бачив знайомий новий телятник, силосну башту, череди вгодованих корів. Перед хлопчиком постали будні колгоспного життя, сповнені чудес, які людям, що пам’ятають старе село, здалися б у свій час просто неймовірними. «Наші чудеса» — так була названа газета.

Коля розвів уже синю акварельну фарбу, щоб зробити короткі, яскраві підписи, і раптом, підвівши голову й глянувши в бік річки, голосно свиснув.

На вузькому місці річки, біля високої греблі, стояв невеликий красивий будинок електростанції-автомата. Як же про неї забули? Правда, станція працювала вже років три і до неї звикли, але ж це теж було нове і заслуговувало на увагу.

Коля поглянув з деяким жалем на заклеєний фотографіями аркуш, але він був справжній редактор і не зупинився перед переробкою.

Швидко збігавши в будинок по фотоапарат, Коля націлив його прямо на гідростанцію, намагаючись, щоб вона вийшла «в пейзажі», красивою.

За хвилину хлопчик був уже в своїй кімнаті. Накривши столик щільною байковою ковдрою, він заліз у цей намет і в цілковитій темряві почав проявляти знімок. Коли через півгодини Коля почав вилазити з-під столу, він побачив веснянкувате обличчя свого друга Тишка.

— От, — сказав Коля, — простягаючи другові вологий відбиток, — бачив? Теж, брат, чудо!

— Що ж це таке? — спитав здивований Тишко, розглядаючи фото.

— Як що? — здивувався в свою чергу Коля, схопившись на ноги.

Він глянув на знімок: збоку електростанції серед ясного неба в повітрі висів чоловік. У піднятих над головою руках він тримав коротку палицю. Не було ні парашута, ні аеростата — нічого. Чоловік тримався в повітрі просто так, ніби летів за допомогою своєї палиці, як відьма на мітлі. Смугаста піжамна куртка надавала йому зовсім домашнього вигляду.

Друзі спантеличено поглянули один на одного.

Слідство почалося

— Невже ви серйозно вірите в існування людини, що літає в повітрі? — Петров допитливо подивився на начальника.

— Чому ж ні? — спокійно заперечив майор Скоробогатов. — Я багато разів бачив літаючих у повітрі. Я й сам не раз літав.

— Так, але…

— Ось це «але» і треба встановити.

Петров знизав плечима.

— Буфетник міг ляпнути язиком сп’яну, згоден, — почав розмірковувати вголос майор. — Знімкові ви не вірите, вважаєте і його фототрюком. Але як пояснити такий збіг подробиць: одяг, поза, навіть галстук? Потім ця палиця… Скажете: один вигадав, а інші повторюють. Однак порівняйте дані: все відбулося в один і той же день і навіть більше того — приблизно в одну й ту саму годину. Отже, якщо очевидці вигадали, то вигадали кожен окремо.

Лейтенант узяв фотографію в руки.

— Фототрюк у даному разі виключається, — зауважив майор. — А в чудеса ми з вами не віримо!

— Ну що ж! — лейтенант на мить замислився. — Якщо розглядати всерйоз, то… Візьмімо для початку найпростіше: людина висіла на тонкому тросі, прив’язаному до якогось літального апарата.

— Гулу літака ніхто не чув. Та й швидкість пересування, судячи з усього, була невелика.

— Можливо, аеростат?

— На знімку не видно навіть цяточки в небі. Треба зробити збільшення Ось негатив. Замовте в лабораторії два збільшених відбитки: один — ділянки неба над цим літуном і другий — самого чоловіка. Крім того, з’ясуйте, де і чиї аеростати були того дня в повітрі. Подзвоніть на метеостанцію і запитайте про стан погоди на той час, а особливо напрям вітру. І останнє: дізнайтеся, чи не надходили заяви про зникнення чоловіка в цьому приблизно районі.

Майор накреслив на карті, що лежала на столі, товстий овал.

— Ви вважаєте, що він… зник? — спитав Петров.

— Він вирушив у повітряну мандрівку несподівано. Такий, висновок можна зробити з його костюма. Піжама і разом з тим галстук. А трапилося це, звичайно, не далі ніж тут.

— Чому?

— Та з тієї простої причини, що інакше його помітили б і інші. Адже весь цей район заселений.

Слідство триває

Дуже швидко з’ясувалося, що ніяких польотів аеростатів у найближчій зоні не було, а чоловік у смугастій піжамі летів явно за вітром.

— Важлива обставина, — зауважив Скоробогатов, креслячи на карті маршрут «літуна», як він його називав — Тепер ми з вами можемо напевно сказати, звідки він вилетів і де закінчив політ. Вилетів він, очевидно. з села Черемушки, — Скоробогатов поставив точку синім олівцем, — а сів, ураховуючи напрям і швидкість вітру, ось тут. — Він обвів товстою лінією на карті великий лісовий масив.

— Саме сьогодні, — повідомив лейтенант, — надійшла зайва про те, що три дні тому зник пожилець, який наймав кімнату в громадянки Лук’янової в селі Черемушки.

На другий день лейтенант доповідав про все, що зміг дізнатися. Чоловік, який несподівано зник, нещодавно приїхав з міста, розташованого кілометрів за п’ятдесят, найняв кімнату в мезоніні, збирався відпочивати: наприкінці літа стояли якраз погожі дні. Інвалід, працює в промисловій кооперації. Що дав огляд кімнати? Під ліжком знайдено чемодан з білизною. На спинці стільця — чорний піджак, а на неприбраній постелі — смугасті штани від піжами.

— Саме ті речі, яких не вистачає в літуна, — додав Петров. — Може, справді він?

— І ніякого стороннього чи цікавого предмета? — спитав майор.

— Балон з-під світильного газу. Син хазяйки — він працює шофером — хотів поставити матері газову плитку. Він привіз балон з газом і поклав його в мезоніні. Але плитку купити не встиг, поїхав у відрядження.

— Балон з газом?

— Коли я відкрив вентиль, пішов газ. До балона прироблено гумовий шланг, якого, за словами хазяйки, раніше не було. Мабуть, пожилець усе-таки користувався або збирався користуватися газом. Проте ні плитки, ні пальника серед речей немає.

— Що ще незвичайного?

— Бамбукове вудлище в кутку. Зламане.

— Що ж тут особливого?

— Вудлище нове. Нещодавно куплене. І зламане якось дивно: виламана середина. А обидва кінці залишилися.

— Стривайте, стривайте, — майор висунув шухляду стола і, вийнявши збільшений знімок, подивився в лупу. — Адже в руках у нього, мабуть, бамбукова палиця!

Майор передав знімок лейтенантові, потім спитав:

— Крім хазяйки, в будинку ще хтось живе?

— Молодший син. Зовсім ще хлопчисько. Років десяти.

— Що він розповідає?

— Та нічого особливого. Пожилець, звуть його Розщепихін, грався з хлопчиком напередодні того дня, коли зник. Той пускав мильні пузирі, ну, пожилець і зацікавився, почали разом видувати. Розщепихіну так це заняття сподобалося, що він одну соломинку навіть у свою кімнату приніс.

— Ви цього хлопчину не випускайте з уваги, — сказав майор. — Хлопчаки дуже спостережливі й інколи помічають таке, що дорослому й на думку не спаде.

Ліс було прочесано дуже добре. Але навіть вимуштрувані собаки не знайшли на землі ні одного сліду людини, що так загадково зникла. Лісник, обходячи ділянку лісу, де напередодні він бачив кілька засохлих дерев, і розглядаючи верхівки сосен, помітив у густій шапці однієї з них щось темне, схоже на велике гніздо. Це був труп людини, затиснутий і скарлючений між стовбуром дерева і великою гіллякою.

На трупі була смугаста піжамна куртка, розірвана під час падіння, шовкова сорочка з галстуком і чорні штани. Нічого, крім картатого носовика, у кишені штанів не виявилося. Не знайшли й бамбукової палиці, хоч майор Скоробогатов і його помічник дуже старанно обнишпорили все навколо.

Медична експертиза встановила, що Розщепихін помер від перелому хребта внаслідок сильного удару об дерево.

Небагато про що дізнався й Петров, який повернувся з міста. Розщепихін працював близько року агентом по збуту в артілі, що виготовляє лабораторні прилади. Приїхав сюди з іншого міста, за сімсот кілометрів, де, судячи з анкети, теж працював у промисловій кооперації.

Ніяких організацій, які б займалися польотами, в місті немає. З наукових установ є тільки інститут хімії. Один з його співробітників, Виноградов, завідуючий господарством, давно знає Розщепихіна. Зустрічалися зрідка і тут, у місті, головним чином у зв’язку з замовленнями інституту на лабораторне обладнання. Зустрічі друзів майже завжди закінчувалися випивкою. Частував Розщепихін. Крім цього, Виноградов більше нічого не повідомив.

— Між іншим, — задумливо промовив Скоробогатов, — Лук’янова твердить, що Розщепихін не п’є. Що ж виходить? Непитущий чоловік кличе пити іншого, мабуть, такого, що п’є. Значить, він зацікавлений в ньому.

— Ну, звичайно. Знаєте що? Поїдьте, мабуть, у Черемушки. Огляньте ще раз усе. Неодмінно треба знайти хоч якийсь кінчик у цьому клубку!

Кінчик нитки

Виконуючи наказ майора, Петров ще раз ретельно оглянув кімнату, в якій жив Розщепихін. Нічого нового він там не знайшов. Чемодан із звичайнісінькими речами, На столі — кусок дроту. Петров узяв його в руки: один кінець обпалений.

Ця річ нагадала йому про хазяйчиного хлопчика.

— Грицю! — покликав він, виходячи на балкон.

Ніхто не обізвався.

— Грицю! — гукнув ще раз лейтенант, спускаючись по сходах..

— Побіг кудись, — сказала Лук’янова, що саме прибирала в квартирі.

Петров знайшов хазяйчиного сина на березі струмка, який протікав недалеко від будинку.

Хлопчик займався своєю улюбленою справою. Селячи на камені, він видував через соломинку пузирі. Видно, хлопчина був неабиякий мастак: із соломинки звисала прозора куля завбільшки з футбольний м’яч.

Лейтенант зупинився і почав спостерігати. Гриць продовжував дути. Незабаром пузир став такий, як астраханський кавун, і блискотів на сонні, мов фантастичний плід. Хлопчик підвівся і все дув у свій інструмент.

Лейтенант не стримався і ступив уперед.

— Що це в тебе? — спитав він.

Гриць вийняв соломинку з рота і, тpимaючи її разом з пузирем у витягнутій руці, пояснив:

— Знайшов я цю соломинку. Можна дути скільки завгодно, пузир ніколи не лопне!

— Де ж ти знайшов її?

— Та на траві, біля нашого будинку…

— Дай подивитися.

Гриць подумав і віддав свою забавку. Пузир, доки тривала ця розмова, помітно зменшився в обсязі.

— Подуйте, — сказав Гриць, — самі побачите.

Петров підніс соломинку до губів і почав дути, причому робив це так старанно, що через десять хвилин тонка куля досягла вже метра півтора в діаметрі. Лейтенантові довелося нахилитися за поручні містка, перекинутого через струмок. Величезна куля звисала, майже торкаючись води. Далі дути було вже неможливо.

Раптом Петров спитав:

— Слухай, це часом не та сама соломинка, яку в тебе брав дядя Федір, ваш пожилець?

Хлопчик почухав потилицю.

— Може й вона. Тільки що це в нього за мило таке?

Петров не відповів. Він випустив повітря з пузиря, стежачи за тим, як прозора, наче зіткана з повітря, куля повільно зменшується.

Довелося чекати цілих чверть години, доки пузир зник. Тепер на кінчику соломинки, розщепленому у вигляді зірочки, висіла туга крапля блідо-опалового кольору.

— Не відірветься, не бійтеся! — сказав Гриць, бачачи, як лейтенант обережно повертає соломинку, щоб роздивитися краплю. — Вона тужавіє.

Грицеві страшенно не щастило на компаньйонів по видуванню пузирів. Розщепихін забрав найкращу його соломинку. Те саме зробив і Петров.

Хлопчик не підозрював, що тримав у руках той самий кінчик нитки слідства, що його шукав Скоробогатов.

В інституті

До директора інституту хімії академіка Смирнова майор приїхав наступного дня.

— Чим можу бути корисним? — спитав директор, здивовано розглядаючи відвідувача.

Замість відповіді той дістав з кишені коротку соломинку і почав у неї дути. На розщепленому кінці її з’явився пузир.

Академік з цікавістю стежив за дивним заняттям гостя.

Коли куля стала завбільшки з абажур настільної лампи, директор насупився і похитав головою. Нарешті пузир, якого видував Скоробогатов, досяг такого розміру, що зовсім заслонив би від очей директора його співрозмовника, коли б не був прозорий.

— Досить, — сказав директор. — Це пластмаса «Б-34». В усьому світі немає іншої речовини, настільки пластичної. До того ж це лабораторний напівфабрикат. Але як вона потрапила до вас?

— Ось це я й хочу з’ясувати.

Викликали Виноградова. На запитання, коли й навіщо він узяв з лабораторії пластмасу, той відповів, що нічого про неї не знає.

— А в Розщепихіна, вашого давнього знайомого, інша точка зору щодо цього, — спокійно зауважив майор. — Ви знаєте такого?

Якусь хвилину погляд завгоспа перебігав з майора на директора. Виноградов м’явся.

— Так я взяв… — сказав він нарешті.

Випиваючи якось з Розшепихіним, розповідав Виноградов, він сам не пам’ятає, як проговорився про нову пластмасу. Розщепихін почав приставати з проханням дати «подивитися» пластмасу, виготовлену в одній з лабораторій інституту. Виноградов відмовлявся, але Розщепихін виявив неабияку наполегливість, і завідуючий господарством піддався.

— Чим же він на вас вплинув?

Виноградов промовчав.

— Коли ви передали пластмасу?

Завгосп назвав день — це було напередодні польоту Розщепихіна.

— За зразком пластмаси можна розкрити спосіб її виготовлення? — спитав Скоробогатов після того, як пішов Виноградов.

— Ні, — відповів директор інституту, — можна визначити тільки хімічний склад, але це не таємниця. Вся суть у технологічному процесі. Особливість нової пластмаси полягає в тому, — додав він, — що вона здатна утворювати надзвичайно міцні плівки. Товщина такої плівки може бути доведена до шару в одну молекулу.

Скоробогатов розповів коротко про політ Розщепихіна і про його сумний кінець. Потім висловив своє припущення:

— Мені здається, що Розщепихін почав видувати пузир через бамбукову трубку, в якій дротом пропалив наскрізний отвір. Трубку з’єднав з газовим балоном.

Оскільки газ легший від повітря, пузир, наповнений ним, почав рвати з рук трубку. Тоді Розщепихін прив’язав її до своєї руки мотузкою. Пузир він видував на балконі. Куля досягла розміру будинку, поривом вітру її рвонуло вгору. Розщепихін не зміг випустити бамбукову «соломинку» і злетів теж. А потім йому вже не лишалося нічого іншого, як триматися щосили за «палицю». В такому вигляді його й побачив Никандров, таким його зафіксував і фотоапарат. Надзвичайно тонку й прозору кулю на фоні неба не видно було.

— Дуже правдоподібно, — погодився Смирнов. — Але навіщо він усе це робив? Хотів, надуваючи пузир, дістати тонку плівку? Для чого?

Запитання лишилося без відповіді.

Через тиждень на ім’я директора інституту надійшла посилка. В невеличкому ящичку лежала тонюсінька плівка. Коли її почали виймати, здавалося, що їй не буде кінця, вона зайняла всю кімнату. Виявилося, що плівка має форму кулі.

До посилки була додана записка:

«Б-34» виходить у світ

Незвичайний сад привертає загальну увагу. В погожий осінній день під блакитним московським небом достигали апельсини й мандарини. Банани, які навіть у Сухумі не родять, стояли згинаючись під гронами жовтіючих ніжних плодів. Ананаси росли на землі між деревами.

Найдивовижніше полягало в тому, що сад, як здавалося, був розташований під відкритим небом.

Не було масивних оранжерей з їх бетоном, скляними стінами і півкруглим покриттям. Тільки стовпи на середній алеї саду підтримували дуже рідку сітку з дроту.

«Яке призначення цієї сітки?» — міркували відвідувачі сільськогосподарської і промислової виставки, розглядаючи великі чарунки розміром у два метри. І тільки підійшовши зовсім близько, вони помітили, що поверх сітки накинута кришталево-прозора тонюсінька, майже невидима плівка.

Екскурсовод пояснив, що за допомогою цього дуже дешевого обладнання можна перетворювати сади в оранжереї.

Це було тільки одне з багатьох застосувань пластмаси, випущеної під назвою «кришталевий серпанок». З неї виготовляли плащі й накидки від дощу, які, згорнувши, можна було вкласти в сірникову коробку, оболонки для аеростатів, навіть надувні човни. Все це демонструвалося тут же, на виставці, і продавалося в кіосках та магазинах.

Перед вітриною, де був виставлений плащ-невидимка, одягнутий на манекен, стояв невисокий на зріст майор.

— Незамінна річ для болільників футболу, — сказав хтось уголос.

Його весело перебили:

— Ну, це дрібниця! Приїжджаю вчора на стадіон, а його від дощу перекрили ось таким куполом. Плівка подвійна, а в проміжку — гелій! Одне слово, повітроплавна покрівля-невидимка!

Майор обернувся. Поряд стояв типовий завсідник футбольних матчів, високий чоловік з сивими скронями.

— Майор Скоробогатов! — вигукнув високий. — Оце зустріч! Бачили нашу «Б-34»? Пам’ятаєте її?

— Як не пам’ятати, — посміхнувся майор. — Адже ця історія мала своє продовження.

Подробиці майор розповів академікові Смирнову в номері готелю наступного дня.

Під час спроби перейти кордон (у пункті, дуже далекому від міста, де відбувалися описані раніше події) була затримана людина, для якої Розшепихін добував пластмасу. Викрадач думав, що за лабораторним зразком можна розкрити виробничий секрет. До цього Виноградов уже один раз, щоб одчепитися від Розщепихіна, дістав йому пластмасу. Але замість «Б-34» він підсунув щось зовсім інше. Обман викрився. Розщепихіну добре перепало від тих, на кого він працював, і «агент по збуту» пред’явив нові, ще суворіші вимоги до Виноградова. Дізнавшись, що пластмаса таємниці не становить, той приніс у банці з-під гуталіну вже справжній «Б-34». Але Розшепихін побоювався нової каверзи і, мабуть, вирішив, перш ніж передавати пластмасу далі, перевірити, чи справді вона утворює тонку й міцну плівку. Дослід закінчився вимушеним польотом.

— Вам дуже пощастило, — зауважив Смирнов, — випадок на кордоні допоміг усе з’ясувати.

— Випадок? — посміхнувся майор Скоробогатов і з легким докором подивився в очі вченому. — Чоловіка з пластмасою чекали на кордоні. Про нього знали, невідомо тільки було, з ким він зв’язаний. Так що історія розплуталась одразу з двох кінців… Але не буду більше затримувати. Бажаю вам нових успіхів і бачте, більшої пильності.