Нічний подорожній

Розділ 6 Вогонь пустелі

Казали, що вона прийшла з пустелі. Прямо з безводного пекла Нахель Зиму, де немає нічого, крім каменю, піску та кущів залізної трави. Самотня жінка, вкрита мішкуватим червоним плащем, який носять у пустелі, з обличчям, прихованим під глибоким каптуром. Пророчиця, яка повідала, що підпалить світ. Мовила, що її прислала стародавньої богиня Амітрая, Підземна Матір. Богиня, від якої відвернувся народ.　Принаймні, якщо вірити пліткам, які повторювали в палацах і на базарах усієї імперії.　

Сталося це під час винятково спекотного та сухого літа. Небо горіло, в південних провінціях пересихали річки, а земля вкривалася потрісканою шкаралупою. Пекло день у день, а з весни в центральних провінціях не випало ані краплини дощу. Мій батько покликав до себе Відаючих, але що вони сказали, мені невідомо. Думаю, нічого важливого. Є речі, з якими навіть кращий з правителів небагато може вдіяти, і до них належать засуха, повені або мор. Навіть наймудріший з імператорів не втримає урагану, і навіть найкраща з армій не здолає бурі. Просто так воно є.　

Тоді я вже входив у пору юності. Мій старший брат Кімір Зил був мертвий, а я вже змирився з думкою про світ, який виглядає інакше. Часом я відвідував його могилу в Саду Мовчання і запалював лучину в кам’яній мисці, прикрашеній рельєфом у вигляді коня, але я не думав про нього занадто часто. Звик.　

Утім, мій Учитель не залишав мені багато часу на роздуми. А чим більше я невпинно тренувався і навчався в Будинку Сталі, що сприймав як тягар, до якого слід звикнути, тим більше я отримував додаткових завдань. Мій брат і дві сестри сиділи в Кімнаті Науки над сувоями і слухали вчителя. Я ж часто виходив в компанії Ременя. Ми кружляли таємними кам’яними коридорами аж до самого палацу. Раніше я майже ніколи не залишав Притулку Хмар. Його сади і будинки були для мене цілим світом. Стіни Тигрячого Палацу, що здіймалися так далеко, наскільки міг осягнути погляд, означали для мене те саме, що для когось іншого горизонт.

Під час свят та урочистостей нас інколи забирали, щоб ми дивилися на містерію з-за колон Тигрячої Зали або спостерігали за хороводами танцюристів на Площі Тисячі Коней перед палацом; іноді нас водили до державного храму, але все це були екзотичні подорожі, так само, як поодинокі виїзди в Орлиний палац в Морських горах.

Моє знання про світ походило з сувоїв і повістей. Про базар і вулиці Маранахара, які міг би відвідати відразу після сніданку, я знав стільки ж, скільки про кебірийські степи, гірські міста Саура-ґару або річки і канали Ярмаканди.

Єдині прості люди, яких я бачив, були палацовими садівниками, слугами і невільницями. Ситі і здорові, вони справляли враження абсолютно щасливих, і мені здавалося, що так само виглядають усі мешканці імперії і взагалі всі люди на світі.

Однак це мало змінитися, коли я увійшов в пору юності. Ремінь брав мене до палацу, щоб я стежив за народом і спостерігав з укриття за тими, хто прибуває до мого батька з посольствами. Щодня вранці я повинен був вислухати звіти про стан держави. Дізнавався про шторми, бунти, неврожаї зерна і дурри, кораблі, податки, неспокій і релігійні чвари. Ремінь безжально перепитував мене, перевіряючи, чи розумію і пам’ятаю я всі ці речі. Наказував мені казати, щоб я зробив би в тій чи іншій ситуації, і не приймав безглуздих аби-яких відповідей. Я мав цілі дні проводити в нескінченних дискусіях. Не вистачало відповідей на кшталт: «Я пересунув би тумен піхоти до Кебзеґару» або «Я підняв би податок на п’ять дірханів з прилавку». Невпинно лунали чергові «як» і «чому». Я повинен був придумувати рішення і відстоювати їх. Це змучувало мене сильніше, ніж навчання мистецтву бою.

Іншою зміною в моєму житті було саме те, що для мене закінчився час фехтування на палицях. Я отримав власні меч, ніж, лук і спис. Прості й дешеві — такі, які видають в армії. З лезами з доброї сталі, але вставленими в звичайну кістку і дерево.

Синці, які прикрашали мене до цього моменту, поповнилися неглибокими шрамами і ранами.

Одного разу я запитав у Ременя, коли настане хоч якийсь перепочинок.

— Легкий день був учора, — відповідав він, усміхаючись. — Тепер так буде протягом всього твого життя. Запам’ятай це, тохімоне.

Мені було нелегко на цьому зосередитися, оскільки почав змінюватися і я сам. І в мене було враження, що це сталося за одну ніч.

Увесь мій світ обмежувався полюванням на крихту свободи, щоб мати можливість бігати по саду, стріляти з лука по мішені або плавати в озері, аж раптом виявилося, що для мене немає цікавішої речі під сонцем, ніж той момент, коли покоївка Хафма стоїть проти світла на терасі, і крізь одяг чітко видно силует її тіла.

Коли моя вчителька Аїна пояснювала мені нотатки давніх вождів і викладала основи ефективної політики, я бачив лише її шию, а точніше, те місце на потилиці, де починалася лінія високо підколотого волосся. Слухав, як вона пояснює основи торгівлі, її хитрощі та таємниці, але засинав з розплющеними очима, не в змозі відвести погляду від таємничого затіненого місця між її грудей, яке проглядало між застібками каптану.

Ми часто грали в гру, яка була тренуванням торгових умінь. Вона називалася тарбісс. Я любив у неї грати, але з певного моменту почав постійно програвати. Те, чи зможу я виторгувати в Аїни рідкісний чорний камінь і який розклад приготувала мені доля, мене цікавило менше, ніж те, чи вдасться мені побачити в розрізі спідниці її стегно або внутрішню частину стопи.

Я ніби й знав, що росту і починаю ставати чоловіком, але не припускав, що це буде наче пожежа в степу. Я думав, що почну бажати жінок так, як бажав отримати власного коня або подивитися виступ акробатів. Таке бажання, через відсутність можливості його реалізувати, легко буде ігнорувати і пригнічувати. Я не розумів усіх тих полум’яних емоцій, про які читав у поетів. Не думав, що це буде немов паралізуюча туга за домом і гарячка з жагою посеред пустелі одночасно.

Я знав, що на мене чекає одруження з однією з принцес зі старих амітрайських родів, може, з донькою владики якогось чужоземного краю. Знав, що в мене буде кілька наложниць. Але також знав і те, що жодної не оберу сам, за покликом серця і що зовсім немає способу, щоб однією з них стала Аїна, моя вчителька.

Отже, уся країна вмирала від спраги, і я теж. Тільки люди та звірі мріяли про воду, а я засихав, жадаючи тіла Аїни.

Мій батько звелів виділяти корм для худоби і підвозити воду з річок до деяких міст. З прибережних провінцій цілими обозами рухалися наповнені водою діжки, з яких людям видавали по відерцю щодня.

Асіль — річка, що протікала через столицю — виглядала як струмок і ліниво несла свої води крізь широкий пояс сірого, потрісканого під сонцем мулу.

Я не міг згадати обличчя Аїни, тільки-но вона зникала з моїх очей. Знав, що очі у неї сині, трохи розкосі, і що її волосся кольору нічного літнього неба сплітається в кільця і кучерявиться. Чорне з відблисками синього. Пам’ятав її ніс, вузький, наче ніж, і повні губи з легко опущеними куточками, але це були лише слова. Я не міг побачити цього очима душі, хоча дуже старався. Мені здавалося, що обличчя вчительки ховалося за якоюсь заслоною і що ось-ось я зумію його побачити, але щойно я уявляв собі її очі, зникали губи, а коли згадував її волосся, щезало все обличчя. Я лежав ночами, стискаючи залізну кулю бажань, отриману від Ременя. Кулю, до якої настільки звик, що тягнувся за нею абсолютно не замислюючись, тільки-но мені ставало погано. Іноді я засинав лише тоді, коли вона випадала з моєї руки.

Криниці на дорогах доводилося оточувати військами, щоб їх не вичерпували до дна. Вози, навантажені діжками, теж мали їздити в супроводі солдатів. Дурра сохла на полях, а качани були розміром із дитячий кулачок.

Я намагався перемогти бажання, яке спалювало мене, і зайнятися чимось іншим. Але навіть наука стала монотонною. День за днем палац жив лише дощем, водою і урожаєм. Безперестанку перераховували стратегічні запаси і вирішували, як країні дожити до наступного року. Як і всі інші, я не міг відшукати жодного гарного рішення, тож відчував себе змученим.

Дедалі частіше ми отримували неспокійні рапорти. Від комендантів військових гарнізонів, від міської варти, від чиновників і шпигунів. У них повторювалася одна фраза, її шепотіли на базаpax, у придорожніх корчмах, на станціях і площах — «гнів богів».

У цьому не було нічого дивного: коли відбувається щось погане, люди підозрюють в цьому богів. Але в імперії мого батька плітки про старих богів були справді небезпечними і, як не крути, політичними.

Мені слід було би розповісти, як виглядав Амітрай за часів, коли мій дід посів Тигрячий Трон. І поступово я про це розповім, але не зараз. Досить цього: коли на базарах шепотіли про гнів богів, мали на увазі старих богів. Велику Підземну Матір та її слуг. Аззіну, якій перед кожними жнивами приносили десятки жертв кров’ю в’язнів.

Двох Місячних Братів, які були заступниками чоловіків. Кодекс Землі, який регулював не тільки кожен крок людини від народження до смерті, а і майже кожне слово, яке той вимовляв.

У тому Амітраї людина не мала майже нічого власного. Усе було присвячене богам, і все належало їм. Звичайно, їх бачили так само рідко, як і тепер, або деінде. Однак амітраї вірили, що їхній народ є власністю Підземної Матері, і що всі завоювання є відновленням її спадщини. Вірили, що, коли вони завоюють увесь світ і віддадуть його Матері, повернеться Золотий вік. Вік достатку, щастя й любові. Час, коли люди не мали статі і були єдині. Тоді світ, що розколовся надвоє, зростеться наново. Не буде дня і ночі, жінок і чоловіків, добра і зла — тільки гармонія єдності.

Ми, кірененці, віримо в дещо інше. У важку Подорож Угору до просвітлення і гармонії з Творцем. Віримо, що існують різні дороги, і багато з них — ті, що Ведуть Угору через зусилля буття справедливими, милостивими, вільними і добрими, — є слушними. Однак кожен іде сам і мусить обрати свій шлях. Боги — ці дивні створіння, що з’являються на землі, — теж рухаються своїми шляхами, так само, як і всі інші. Одні йдуть Угору, а інші втрачають свій шлях, як і люди, але це не має значення. І ми змусили Амітрай прийняти цю філософію.

Поступово, крок за кроком, ми дозволили людям брати шлюб, жити разом, будувати будинки, накопичувати достаток і самим виховувати дітей. Ми дозволили їм Іти Вгору і вибирати шляхи.

Ми дозволили їм пам’ятати стару мову і звичаї країн, з яких вони походили, перш ніж були завойовані імперією, дозволили їм поклонятися старим богам, якщо тільки вони підпорядковувалися нашим законам і Тигрячому Трону.

Але прийшла засуха, а з нею голод і хвороби, і на базарах почали шепотіти про гнів богів.

Старих богів. Тих, яких образили.

І про пророчицю, звану Вогнем Пустелі. Високу жінку, яка ховала своє обличчя під каптуром і була надіслана розгніваною Підземною Матір’ю, аби висікти неслухняний народ вогнем засухи.

— Чому це має таке значення? — запитав я у Ременя за сніданком. — Нарікають, бо страждають. Дощ піде рано чи пізно. Це жахливо, що деякі помруть, що рік буде гіршим, але ж ми можемо підняти податки в провінціях, які не постраждали. Можемо виростити там стада, які віддамо постраждалим у Внутрішньому Колі. Дощ коли-небудь піде. Ми привозимо воду, роздаємо її. Роздаємо також їжу. Вони бачать, що батько їм допомагає. А дощ піде і так. Мине час, вони забудуть про посуху. Так само, як і про цю пророчицю.

— Хотів би я, щоб ти мав рацію, — сказав Ремінь і похмуро глянув у свою чару з горіховим відваром. — Скажи, яка найцінніша річ, що ми дали амітраям?

— Ми, — розсміявся я. Він мене стукнув, але теж усміхнувся. — Ми дали їм свободу, — сказав я серйозно. — Чи існує більший скарб? Вони можуть спілкуватися одне з одним, незважаючи на касти, але ніхто їх до цього не примушує. Старі роди досі тримаються своїх каст, якщо того бажають. Ми дали їм закон. Кожен може обирати дорогу. Може працювати в полі або торгувати, або вступити в армію.

— Кожен? — запитав він глузливо. — Тоді як же відбувається, що все Хіруки працюють на полях Сіндарів? Жоден з них не хоче торгувати?

— У них немає чим торгувати. Однак колись за те, що вони залишали своє село, на них чекала смерть, а зараз вони можуть іти, куди захочуть, і робити, що захочуть.

— Тоді чому вони цього не роблять, Молодий Тигре?

— Тому що не вміють! — розсердився я. — Ти знову перекручуєш слова. Якщо сотні років кожен міг їх убити, оскільки вони були нижчою кастою і нічим не відрізнялися від рабів, вони ще довго будуть перебувати в темряві, це зрозуміло. Однак, наскільки я знаю, Сіндарам нині доводиться їм платити. У всіх селищах є імперські вчителі. Тож їхні діти…

— І Сіндари з цього приводу щасливі.

— Гадаю, що так і є, оскільки зараз вони можуть багатіти. Коли заплатять людям і віддадуть податки, те, що залишиться, беруть собі. Тоді ж вони не мали нічого.

— Запевняю тебе, що і тоді вони вміли збагачуватися. У них були свої способи. Жерці не тримали все в тих своїх Червоних Вежах. Отже, ми з’ясували, що Хірукам не дали нічого. А що ми дали Сіндарам?

— Ти чудово знаєш, що ми ще не закінчили! Минуло всього три покоління! Ми ж намагаємося вилікувати всю країну! Ти повинен мати велику повагу до того, чого досяг мій батько і твій повелитель!

— Хо-хо, Молодий Тигр буде лякати мене державною зрадою. Це так, якби я бив тебе, тохімоне, щоразу, коли не знав би, що сказати.

— Я спитав лише, чому Тигряча Імперія має боятися однієї божевільної жінки. Хіба мало пророків дивних культів, що кричать на площах? Ми настільки слабкі? Вистачить кількох тижнів спеки?

— Вона — інша. Де б вона не з’являлася — там залишаються її соратники. Одягають кастовий одяг, знову будують Червоні Вежі. Віддають своє майно храму.

— Чому?

— Відомо небагато. Її ритуали таємні. Її промови — звичайні погрози, старі казки про Підземну Матір, яку її діти повинні нагодувати, і ті ж самі уявлення про новий, воз’єднаний світ єдності. Без розділень, без несправедливості, і таке інше. Є й нові речі, які вона додала до старої віри, але і це нічого не пояснює. Має значення лише те, що вона роздає воду та їжу. І, згідно з тим, що надсилають мені в рапортах урядовці, дає людям джерела.

— Як це «дає джерела»?

Ремінь відкрив товстий футляр і витяг звідти оберемок сувоїв:

— Ось: кишлак Кахір Дим в Грифових горах. Вона вдарила кулаком у камінь, що стояв посеред базару, а потім його перекинула. З-під нього пробилося джерело. Невелике, але воно б’є вже місяць і продовжує давати воду. Те ж саме в передмістях Баусабаду. Залишила після себе джерело, яке б’є зі скелястої стіни, а на приміському базарі підбурила народ до того, щоб вони відібрали товар у купців. Його було небагато, але вона потім роздавала дурру жінкам і дітям. Черпала зерна з діжок за допомогою дерев’яного відерця і роздала близько… Ось, прошу: «…більше, ніж п’ять разів по п’ятдесят бушелів». Вийшов бінхон дурри з однієї діжки! Ось далі: «Зупиняється в печерах або підвалах і там зцілює хворих». У мене є рапорти про зцілення переломів, усунення вогневих виразок, вилікуване гниле дихання і болотна гарячка.

— Отже, вона Та, хто Діє. Ми можемо її заарештувати.

— Ти не повинен говорити швидше, ніж думаєш, тохімоне. Заарештувати за те, що вона напоїла спраглий народ? За те, що зробила те, чого не зуміли зробити ми? Може, нам ще завалити ті джерела? А потім повісити зцілених? Справа в тому, що ті, хто одужав, ледь ставши на ноги, починають марити Підземною Богинею, роздають майно і відбудовують Червоні Вежі.

Я деякий час слухав мовчки, граючи чарою.

— Я перестаю розуміти твої уроки, Ременю. Не розумію, чому ти хочеш мене навчити? Яка відповідь?

Учитель зітхнув.

— Для тебе потроху закінчується час готових відповідей, які можна знайти у сувоях і кодексах. Я просто вчу тебе мислити. Користуватися тим знанням, яке Будинок Сталі зумів розмістити в твоїй порожній голові за стільки років. Тому що може настати час, коли саме я чекатиму від тебе відповіді на питання, що робити, Молодий Тигре, а ти повинен будеш таку відповідь дати. Однак, перш ніж цей день настане, ти повинен пізнати світ.

— Як це?

— Ти мусиш вийти з палацу. Без свити, Тигрячого Возу, ескорту і всього того штучного світу, який ти носиш із собою, як черепаха свій панцир. Час вийти з панцира. Ти повинен стати Тигром, а не черепахою.

Так настав час, коли я отримав одяг звичайного сіндара. Темно-жовту куртку з чорною обшивкою, широкі штани і повстяні чоботи з плетеними шкіряними підошвами. Мене здивувало те, що вони були кращої якості і виглядали дорожчими за ті, що я носив кожного дня.

Мені розказали, як звичайні люди — такі як молода людина, яка нещодавно здала іспити в імператорську управу — можуть поводитися, як належить вітатися з іншими і що в місті такій людині можна, а чого — ні.

А якогось ранку учитель представив мені людину, яка повинна була стати ще одним важливим другом у моєму житті.

Він був високий і худий, складалося враження, що був сплетений з переплутаних, висушених на сонці ременів. Носив косичку ветерана, а на його плечі я помітив татуювання чотирнадцятого тимена, званого «Блискавичним». Він був трохи молодший за Ременя, але мені здавався не молодим, а позбавленим віку, наче кінь.

Звався він Брус, син Полинника, і походив із клану Струмка.

Привітав мене стримано, прикриваючи кулак долонею, і, прикладаючи його на мить до чола, буркнув:

— Тохімоне, пане мій.

— Не чекай колінопреклоніння, Молодий Тигре, — сказав мені Ремінь. — Брус повинен допомогти тобі залишитися живим та здоровим на вулицях міста і повернутися до палацу. І тільки. Це не твій слуга, він — твій опікун. Відтепер ти можеш виходити таємним ходом і гуляти по Маранахару, однак Брус завжди повинен тебе супроводжувати. Без виключень. Він вчитиме тебе, але там, назовні, ніхто не має навіть подумати, що він твій слуга. Офіційно його звати Тендзин Бирталай, і ти повинен звертатися до нього «сітаре Тендзин», ніяк інакше. Ти ж зватимешся Арджук Хатармал, однак Брус називатиме тебе Арджуком, Аркі і навіть Рудою Довбешкою. Так, ніби він є кимось старшим і важливішим за тебе.

Іноді говоритиме з тобою зневажливо або висміюватиме тебе. Це частина маскування, як куртка або фальшиві імена.

Коли я вперше мав покинути Притулок Хмар, то зрадів, але десь усередині був переляканий.

Ми крокували довгими брукованими коридорами, що освітлювалися лише невеликими масляними лампами в нішах. Чути було тільки наші кроки і дивний відгомін десь здалеку. Я запитав Бруса, що це таке.

— Місто, — тільки й відповів він.

За якийсь час ми дісталися до крутих сходів, а потім до дверей.

Брус, якого відтепер я повинен був називати «ситар Тендзин», витягнув з рукава ключ, прив’язаний до ремінця, і відчинив їх. Ми опинилися в якомусь невеликому приміщенні без вікон. Мій провідник ретельно провернув ключа, а потім відчинив наступні двері. Ми потрапили в наступне, заставлене діжками і паками приміщення, минули ще одні двері, піднялися сходами і, відсунувши завісу з намистинок, увійшли в тісну, непримітну кімнатку, де сивий, згорблений старець сидів за столиком і щось шкрябав тростинним пером на невеликому сувої. На полицях лежали сотні сувоїв і тубусів для зберігання документів. Дерев’яних, шкіряних і розфарбованих смолою. Старий не звернув на нас жодної уваги, наче нас тут не було. Вмочив стилос у розведену туш і далі виводив рівні рядки літер.

— Це контора писаря, — сказав Брус. — Вона розташована на вулиці Ворожок, у торгівельному кварталі. Писаря звуть Шилґан Хатьєзид, і ти повинен запам’ятати це про всяк випадок, якщо раптом тобі доведеться повертатися додому самому.

— Шилґан Хатьєзид, — повторив я. — Писар з контори на вулиці Ворожок, у торгівельному кварталі.

Шилґан Хатьєзид потягнувся за кістяною печаткою і прокатав нею по аркушу. Ми були для нього невидимками.

— Що він робить?

— Пише людям урядові листи. Прохання, рішення і заяви. А також приватні листи, заповіти, листи на розлучення і таке інше. Така в нього робота.

Брус розсунув шкіряні завіси і вийшов на вулицю, я вийшов за ним слідом.

І мало не впав, коли мене залило сяйвом сонця, гомоном, штовханиною і тіснотою. Я вже бачив багато людей в одному місці, але загони війська або натовпи вірних певного мірою нагадували квіткові клумби. Тут люди буквально скупчувалися. Я дивився на тісні неотесані будинки у жовтуватому кольорі сухої глини, що напирали один на другий, на кольоровий одяг, виставлені перед входами купи товарів, прапорці професій — аж голова закрутилася. Було брудно і галасливо.

Ми протискувалися між людьми, які сиділи в тіні та палили люльки або попивали відвари, блукали між насипаних куп фруктів, маневрували між пірамідами глиняного посуду або пхалися в залитому сонцем натовпі. Ніхто не поступався нам місцем, ніхто не допомагав пройти. Потрібно було пробиватися силою, слухаючи прокльони і зносячи штурхани. Я відчував запах поту, змішаний з ароматом смаженого на решітках м’яса і спецій, які додають у зелене кебірийське вино. Місто одночасно пахло і смерділо, було цікавим і страшним, привабливим і відразливим.

Я запам’ятав тільки хаос і штовханину. І приголомшливе відчуття, що ніхто не звертає на мене уваги, яке переплелося із страхом, що за мить мене розкриють. Натовп справляв враження, що всі йдуть у всі боки одночасно. Ще я помітив, що деякі хворіли або мали на собі сліди перенесеної хвороби. У них не вистачало зубів і були шрами, траплялися люди без ноги чи руки, іноді з покрученими долонями чи гнійними виразками.

Коли ми здолали частину шляху, я почувався жахливо втомленим і захотів повернутися в Притулок Хмар, перевдягнутися і сісти в саду. Я сказав про це Брусу, але той лише фиркнув:

— Ти ще не бачив міста, Аркі. Потрібно до нього звикнути. Таке життя. Цей сморід, шум, люди. Твій сад — це лише сон. А ти повинен прокинутися.

Тому ми крокували вулицями, а в мене паморочилося в голові від тісноти і спеки, а незабаром і від утоми.

— Коли ти втомився, можна присісти де-небудь в холодку на землі, але там теж буде душно і тісно. Кожен бажає сісти в тіні. Решта перехожих штовхатимуть і штурхатимуть тебе. Інша справа, коли маєш якісь гроші. Тоді можеш відшукати корчму і там відпочити, напитися чогось і зручно вмоститися на табуреті. Однак це коштує грошей. Як і кожен фрукт, кожен шматок смаженої черепахи і взагалі все, що ти бачиш. У місті все має свою ціну. Місце в затінку, хвилина відпочинку, шматок їжі. Якщо хочеш десь присісти і відпочити, доведеться платити. У місті платять постійно, за все підряд. А також за кожен ковток води. Та людина, що йде з дивною посудиною на спині, продає воду. Коли ми вийдемо наступного разу, ти отримаєш трохи міді, трохи більше дірхана. Стільки, скільки становить денний заробіток теслі. Коли забажаєш щось купити або з’їсти, тобі доведеться звертати увагу на ціни і перевіряти, чи можеш ти собі це дозволити. Пам’ятай, що відколи триває засуха, найдорожче в цьому місті коштує втамування спраги. Незважаючи на те, що в столиці з цим ще нормально.

Утім, за якийсь час захекався і Брус, тож ми сіли в тіні якоїсь похмурої будівлі на дерев’яних твердих стільцях, а товстий шинкар приніс нам кубки горіхового відвару.

— Чому ми сіли тут, ситаре Тендзин?

— Бо «У Котяри» добрий відвар. Значно гірший за той, що ти п’єш зазвичай, але його хоча б можна проковтнути.

— Але ти заплатив пів тиґрика. У тому трактирі напої дешевші. За ті ж самі монети, крім відвару, ми отримали б ще по гарбузу пряного пива.

— Звідки ти знаєш? — насупився він.

— Ціни написані крейдою на віконниці, ситаре Тендзин, — зауважив я.

Потім я полюбив вилазки в місто. Ми ходили вулицями, час від часу сідаючи в тавернах, проходили по базарах і площах. Взагалі, Брус дозволяв мені ходити де захочу, лише протестував, коли я хотів зазирнути в деякі квартали.

— Там дуже небезпечно, — коротко відповідав він.

Я полюбив спостерігати за людьми і слухати їхні розмови. Виглядав екзотичних чужинців і відчував радість, коли бачив, як крізь натовп проштовхується людина в кірененській куртці, з клановою вишивкою на рукавах і з ножем на поясі. Також я любив блукати без мети. Пройти крізь ринок, зважити в руці кебірийську шаблю, купити печеного кальмара з вуличної ятки і запити гарбузом духмяного пива, поторгуватися за нитку намистин, а потім подарувати її першій зустрічній красуні. Однак я був досить кмітливим, щоб не наближатися до жінок у кастових шатах з татуюванням на лобі.

— Чоловікам заборонено заговорювати з ними без дозволу, — зауважив Брус. — Родичі можуть тобі наваляти, а хтось навіть пирне ножем у вуличній метушні.

Кілька разів він суворо насварив мене, коли я хотів піти в якісь підозрілі місця.

— З тобою нічого не трапиться, — сказав він. — Не з тобою, оскільки вже я тут, але вони намагатимуться до тебе чіплятися, і тоді мені доведеться їх убити. Отже, ти прирікаєш їх на смерть. Це безглузда жорстокість.

Я сприйняв це як вихваляння, але одного разу мене обікрали. Я навіть не помітив цього. Ми проштовхувалися крізь людей на базарі. Брус, який ішов за мною, раптово різко розвернувся, я почув крик і побачив, як мій опікун стискає зап’ястя худого підлітка зі щурячим обличчям і червоними очима, який тримав торбинку, казна-як зрізану з мого пояса. Злодій видав пронизливий високий вереск і вдарив Бруса в долоню вузьким вістрям, яке за одну мить проштрикнуло йому другу руку. Не зумів. Брус так само швидко відсмикнув руку, і хлопець мало не перерубав власний зап’ясток.

Коли ми відходили, проштовхуючись крізь натовп, підліток корчився на землі посеред збіговиська роззяв, скавлячи, як ранений пес, а кров із розсіченої руки юшила на пісок.

У результаті Тендзин привласнив собі мій кошель.

— Ти проведеш цей день без гроша, Руда Довбешко. Може, це навчить тебе бути уважнішим. А той маленький щур заплатить життям за твою неуважність.

— Але ж це лише рука, — зауважив я.

— Руку він помітив, тому що вона болить, і тому що він сам її поранив, — процідив Брус і засунув клинок розміром із малий листочок у піхви, які, немов амулет, висіли у нього на шиї.

Мені зараз важко думати про Маранахар моєї молодості, оскільки того міста вже немає і, можливо, ніколи не буде. Тому я пам’ятаю. І це місто я теж повинен нести в собі, разом з усім іншим. Разом із моєю невідомою країною, Кірененом, усім моїм кланом, Притулком Хмар, Аїною, батьком, братами, матір’ю і Ременем.

Так багато всього.

Так багато згоріло.

Маранахар.

Тоді він жив. Був вульгарним, галасливим і крикливим, але веселим, немов дівка напідпитку. Тут можна було продати і купити все, тут були купецькі каравани з усього світу. Тут танцювали, грали в кості, пили зелене вино і амбрію. Аж до самого приходу спекотної синьої ночі на вулицях клубився натовп. У кварталі резиденцій було спокійніше. Там лунав спів птахів. Я іноді ходив туди, щоб подивитися на білі бані палаців і зелень, що буяла всередині огорож. Я любив потайки спостерігати за оточеним садом храмом Даліі, де в альтанках сиділи голі довговолосі жриці, прекрасні, немов німфи, і продавали свої татуйовані тіла за золотий шекель у казну храму. Я дивився на їхні прикрашені квітами і листям гнучкі стегна і схожі на плоди груди і відчував, як моє прагнення вистрілює високими полум’ям, немов олійне дерево, в яке влучила блискавка. Однак я нічого не говорив Брусу, мовчав і він. Я ж частенько прикидав, де б дістати золотий шекель.

Утім, я віддавав перевагу звивистим, мов лабіринти, вуличкам торгівельного і портового кварталів. Річковий порт смердів тоді жахливо, кораблі, барки і галери стояли часом і за десять кроків від причалу, з борту екіпажам доводилося сходити драбинами, а товари — носити, ковзаючи в товстому шарі мулу, прикритому розтрісканою кіркою. У багнюці гнили відходи і вилися мільйони мух.

Під час цих прогулянок я часто чув про Вогонь Пустелі — Нагель Іфрію. І про гнів старих богів. І про прокляту чужоземну династію, яка звела на імперію кару, гнів і спустошення.

Коли я чув ці шепотіння, мене охоплював страх і передчуття якогось нещастя.

Що б не відбувалося, ім’я пророчиці наполегливо поверталося в плітках, ніби фальшива монета. Коли в місті почали роїтися мухи, я почув: «Нагель сказала, що прийдуть мухи. Що вони виїдять очі ворогам Вогняної. Плодяться вони з гріхів проти Кодексу Землі. Від цих потурань. Від цієї торгівлі. З нечистот. Кожен тільки для себе, а для Матері — нічого. Потім буде ще гірше…»

Торгівельний квартал, однак, жив торгівлею, свободою подорожування і незалежністю, яку давали наші закони. Там вигадки про дива пророчиці повторювали неохоче і з побоюванням. Там не казали, що «все повернеться до старого; миска дурри кожному і Кодекс Землі; закінчаться кірененські порядки; знову стане як за дідів; жерці наведуть порядок, і повернуться дощі». А якщо й казали, то із жахом. На базарах працювали вільні люди. Вони не тужили за поверненням Червоних Веж, тому на вулицях торгівельного кварталу я почувався краще.

Відколи я почав виходити в місто, вже по-іншому дивився і на Притулок Хмар. Він досі здавався мені найпрекраснішим місцем на землі, моїм домом, але я почав із занепокоєнням підозрювати, що, можливо, він і справді є найкращим місцем на землі. І що будинки інших людей не тільки не є його зменшеними копіями, але навіть не нагадують нічого подібного. Я почав краще розуміти світ.

Коли я слухав рапорти про товари, збори і податки, перед моїми очима поставали кошики з червоною дуррою, купи фруктів, пучки довгої цибулі і стада червоних биків, що ревли в загорожах. Я зрозумів, що таке п’ять галер з вантажем шкір або тимен піхоти.

І я зрозумів, що світ великий.

А цілу решту світу наповнював мене запах Аїни, її волосся, її довгі ноги, що виблискували в розрізі сукні, наче ножиці, і це теж переповнювало мою голову, в якій робилося настільки ж тісно, як на найбільшому базарі Маранахара.

Часом я впадав у сумні роздуми. Вечорами сидів у своїй спальні або на терасі й дивився на сад. Слухав крики нічних птахів, дивився на миготливі води озера. Шукав мовчання і самотності. Аїна…

Думаю, це не була любов. Мабуть, ні. Але це точно було шалене, палюче жадання. Якби я міг мати іншу жінку, яка притягувала б мене настільки ж сильно, як Аїна, вчителька швидко вивітрилася б з моєї голови. Але в моєму світі існувала, головним чином, Аїна, тож я палав для неї.

Не знаю, чи помітила вона, що зі мною відбувається. Напевно, відразу ж, оскільки вона вже не сварила мене настільки суворо, як колись, незважаючи на те, що я не слухав, що вона говорить про інтриги і торгівлю, а лише насолоджувався мелодією її голосу або вдихав аромат аїру, яким пахло її волосся. Здавалося, вона не звертає на це жоднісінької уваги.

Однієї спекотної ночі я не витримав і пішов вештатися навколо Будинку Сталі, щоб відшукати її спальню, патіо якої, як і у всіх, виходило в сад. Насправді я не знав, навіщо це роблю. Хотів лише подивитися. Знав, що її вигляд може принести мені хоча б ілюзію полегшення. Я прокрадався по кущах, допоки не наткнувся на її патіо. Посередині підносилися невеликі білі скелі і росла невисока вигнута сосна. Я присів за квітучим кущем летиції, з квітами величезними, як моя голова, і чекав.

Стояла спека, тож учителька наказала скласти звернену до саду стіну і згорнути фіранки, щоб спіймати найменший подув прохолоди.

Вона сиділа на товстій подушці й щось пила з малої чарки. Її служниця нерухомо сиділа під стіною, а на помості вже був розкладений матрац із товстої повсті, обшитої м’якою прохолодною тканиною. Горіли дві лампи, стояла тиша.

Я дивився.

Потім Аїна відіслала служницю і встала. Підійшла до самого краю спальні, майже вийшла на терасу і повільно розв’язала стрічки, що підперізували домашню сукню. Тонкий, лискучий матеріал стік з її плечей і стегон, як вода, і я виразно почув легкий шурхіт, з яким він зісковзнув по шкірі.

Я ледь не зойкнув від захоплення.

В один момент усі таємниці, які я так ретельно вистежував, постали переді мною так відкрито й докладно, як я не міг і мріяти. У ту мить я хотів мати сто очей, щоб одночасно бачити її вузькі стопи, гнучкі стегна, пружний плаский живіт і груди з темними сосками, а передусім — охайний трикутник між ногами, де дві складки, що біжать до низу живота, зустрічалися, немов дельта річки.

У нас, кірененців, нагота не є чимось надзвичайним, хоча ніхто з нею не носиться. Вона природна. Я бачив раніше голих жінок. У лазні, в Будинку Цинобри і на озері. Бачив я й танцівниць, на яких не було нічого, крім олії, ланцюжків і золотого пилу.

Але це було щось інше. Це була Аїна.

Моя вчителька. Богиня.

Коли ще діяв старий амітрайський кодекс, за підглядання за голою жінкою, коли вона про це не знає, чоловік міг бути осліплений. За вияв хтивості, непристойні пропозиції або дотик загрожувала кастрація. На жінок з вищих каст не можна було навіть дивитися. Це вони мали доступ у місця, де знаходилася Підземна Богиня, тому чоловіча хіть, проявлена до них, вважалася злочином. Чоловік міг підступити до жінки виключно за згодою богині і тільки за викликом. Однак і тоді повинен був ставитися до цієї честі з покорою і благоговінням.

У той момент я чудово розумів ці правила. Коли Аїна повільно натиралася олією.

А потім вона зняла зі стіни кебірийську шаблю і приступила до вправ.

Це було ще гірше.

Одночасно чудово і дико, і настільки болісно, що я відчував, як бажання розриває мені кігтями черево.

Я дивився, як зміїне тіло Аїни рухається і блищить від олії, як напружуються м’язи під тонкою шкірою.

Це був наче танець. Аїна рухалася немов кобра чи риба, що звивається у воді. Щит і вигнутий клинок плавали в її руках і рухалися навколо її тіла, я чув тупання босих ніг по килимах, свист сталі і гуркіт власного серця.

А пізніше вчителька відклала зброю і ввійшла у ванну. Я бачив її силует в приглушеному світлі однієї лампи і через тонкий шар мусліну, що закривав кімнатку. Вона вийняла шпильки з волосся і дозволила йому гривою впасти на спину, а потім зійшла сходами до басейну з холодною водою.

Я сидів і дивився.

Аїна не покликала служниць, сама лягла у воду і ліниво водила губкою по піднятій нозі або уздовж руки.

Очманілий і заведений, я тоді багато віддав би, сидячи за квітучим кущем летиції, щоб бути тією губкою.

Потім вона знову виринула з-за стіни, волога і гола, витираючись товстим білим рушником, і сіла на килимі, схрестивши ноги. Потягнулася за вузьким глечиком з пальмовим соком і, наповнюючи чари, промовила своїм низьким, мелодійним голосом:

— На килимі буде зручніше, ніж у кущах. Виходь і сідай біля мене, тохімоне.

Мене вчили безлічі речей, але не тому, як зберегти обличчя в подібній ситуації. Я встав, пурпуровий і онімілий, і пробурмотів лише:

— Аїно, я…

— Сідай, Молодий Тигре, — відповіла вона.

Я сів, щосили намагаючись не тремтіти.

Моя вчителька Аїна, яка досі викладала мені основи політики, торгівлі та інтриги, схилилася до мене, подаючи чару з пальмовим соком, округлі груди, що закінчувалися гострими сосками, колихнулися, дрібні краплі води заіскрилися на натертій олією шкірі, немов діаманти.

— Скажи, що б ти дав за те, щоб до мене доторкнутися?

Я відкашлявся:

— Не знаю… У мене немає нічого, що ти могла б захотіти.

— А якби було? Що ти був би готовий віддати за те, щоб я торкнулася тебе?

Я не знав, але відчував, як на кінчику мого язика крутиться одне слово — «усе»…

— Те, що існує між чоловіком і жінкою, не надто відрізняється від того, що відбувається деінде в житті. Це частина Дороги Вгору. Може бути добре, може — погано. Так само, як у битві, торгівлі або політиці. Зрештою, воно включає в себе засади і війни, і політики, і торгівлі. І воно настільки ж потужне. Водночас це щось, чого ми прагнемо настільки сильно, що сама жага може виявитися небезпечною. Якщо комусь пощастить, він зуміє прожити без битв або політики. Але ніхто не хоче і мало хто зуміє жити без цього. Ти зустрінеш в житті безліч жінок, Молодий Тигре. До деяких лишатимешся байдужим, на деяких звернеш увагу, а інших — покохаєш. Деяких навіть будеш жадати, можливо, так само, як ти жадаєш у цю хвилину мене, — вона усміхнулася. — Хоча, може, й ні, тому що я перша. Я ще таємниця. Поки що ти в силах лише уявляти собі, що я можу дати і як це смакує.

«Поки що». Вона сказала «поки що»?

— Якщо ти зазирнеш усередину себе і подумаєш, як багато хотів би дати за те, щоб мною оволодіти, ти зрозумієш, наскільки велику владу може жінка мати над чоловіком, — продовжувала вчителька. — Зрозумієш також, наскільки небезпечним це може виявитися для імперії. Можливо, ти станеш імператором, Молодий Тигре. Ніхто не повинен мати над тобою такої влади. Пам’ятай, що це битва. Але якщо в битві зброя служить для заподіяння болю, то тут зброя — це вміння дарувати насолоду. Те, що в битві — загроза страждання, тут — обіцянка екстазу. Однак ефект один і той самий. Це влада, яку дає перемога над переможеним.

Ти сам вирішив, коли настав час, щоб про це дізнатися. Поглянь, ти повинен був увійти сюди і сказати: «Аїно, я твій володар і прагну твого тіла. Моїм бажанням є оволодіти тобою». Однак ти причаївся в кущах, щоб подивитися на мене здалеку і пошукати полегшення в своїй тузі. Хіба ти не знаєш, що, можливо, ти — майбутній володар Тигрячого Трону? Або хтось, хто стоятиме за троном правителя? Так чи інакше, доля імперії буде в твоїх руках. Ти — мій суверен. Один з наймогутніших людей у світі. І все ж ти поводишся як звичайний хлопець, якого засліпило тіло привабливої жінки. Ти вже чоловік, тохімоне. А в цих справах чоловіки слабкі і безпорадні. Вони нічого не можуть вдіяти з вогнем туги і жадання, який постійно в них палає. Це так, немов тебе пожирає хвороба, ліками від якої володіє жінка. І вона видає їх тобі надзвичайно скупо. А ми не можемо дозволити, щоб ти був слабкий, Молодий Тигре. Ми не можемо дозволити, щоб ти забув, хто ти такий, у розпачі шукаючи ліків. Зніми одяг.

— Що?! Аїно, я… — Не знаю, чи я відразу зашарівся, але мене переповнювали такі емоції, що найохочіше я втік би. Відчував, як тремчу і як калатає моє серце.

— Ти чув. Зніми одяг. Так… Пояс теж. У цих змаганнях зброї немає. Є голе тіло проти голого тіла. Як у мить народження.

Я сидів голий навпроти моєї вчительки, і її тіло, про яке я так довго мріяв, було переді мною. Я бачив кожну деталь її шкіри і не міг відвести очей, але одночасно знав, як виглядаю сам, і, наскільки міг, намагався це приховати.

— Зараз же припини соромитися! — наказала вона. — У тебе немає для цього причин. А ця частина твого тіла не вміє брехати. Вона живе власним життям. Ти можеш намагатися зберегти холодність і гідність, але цей хробак має власну думку. Жадає бути палаючим списом. Траплятиметься і так, що ти захочеш діяти саме тоді, коли він забажає спати або буде сумний. Тому що він не вміє брехати. Ти вмієш приховувати переляк, стурбованість або бажання. Можеш діяти всупереч своєму настрою і навіть всупереч самому собі. У тебе є характер. У цій частині тебе всього цього немає. Вона — немов тварина. Тому ти не можеш віддатися на волю його капризів, і він не може мати над тобою влади. Його голод не може відбирати у тебе розум. А тепер доторкнися до мене. Доторкнися до моїх грудей.

— Аїно… Ти мене вчиш?

Аїна взяла мене за руку і потягнула до свого тіла:

— А ти що думав? Так найкраще. Навчу тебе перемагати. Ти вже вмієш справлятися з чоловіками, але це легко. Тепер ти повинен навчитися справлятися з жінками. Вони сильніші і набагато небезпечніші. Але я навчу тебе і цього. Однак спершу мені треба впоратися з твоєю божевільною хтивістю. Не можна навчити столовому етикету того, хто вмирає від голоду. Наразі ти не в змозі нічого ані зрозуміти, ані зробити.

Вона штовхнула мене на килим, і я відчув легкий лоскіт гриви її волосся на своєму животі. А потім щось, чого я й назвати тоді не зміг би. Світ спалахнув в один момент. Я крикнув, не розуміючи, що я кричу.

Мені здавалося, що час зупинився, а весь світ обмежився єдиною точкою на моєму тілі. Я хотів, щоб це тривало вічно, але насправді це була лише мить.

Аїна дозволила мені лежати нерухомо, після чого притулилася головою до мого живота і витерла губи.

— Бачиш, як просто? Зараз ти відчуваєш полегшення. Вперше за багато часу. І це те почуття, за яке ти міг би віддати дуже багато. Кмітлива жінка могла б отримати неабиякий вплив, владу чи багатство взамін на цю крихітну мить щастя. Погана жінка могла б використовувати твою беззахисність і скривдити тебе на довгі роки. Зробити так, щоб ти завжди відчував себе приниженим. Якби тебе заспокоїла якась повія або випадкова жінка, ти вважав би, що вона єдина в своєму роді, і майже напевно відразу б закохався. Але це зробила всього лише я. Це було дуже легко, тохімоне. Будь-яка могла б це зробити, якби захотіла, бо це не проблема. Я просто знаю, як це зробити, і знаю, що вмію це робити добре. Так безпечніше для всіх. А зараз відпочинь. Потім почнемо спочатку, але вже по-справжньому. Почнеш із того, що пізнаєш моє тіло.

Це дійсно була наука. Така сама, як танець або мистецтво бою. Я навідувався в її спальню мало не щодня. Приходив, коли опускалися сутінки і запалювали лампи, а йшов у годину вола в середині ночі. Були завдання, було знання.

І були покарання.

Коли я робив щось винятково незграбно, жадібно або поспіхом, отримував по обличчю. А потім вона пояснювала мені ще раз, показувала, вела мої пальці або сама показувала на мені те, що потрібно, і так, щоб я зрозумів. І наказувала повторювати знову і знову, до знемоги, поки не вирішувала, що я все засвоїв. Нині я знаю, що є жінки, які під час любові прагнуть панувати, видавати накази, підпорядковувати чоловіка або завдавати йому болю. Тільки тоді вони відчувають задоволення. Але Аїна до таких не належала. Вона справді вчила мене. Старанно і з усією ретельністю, крок за кроком.

Так само, як вчила мене політиці, дипломатії, інтриг або торгівлі. Я навіть побоювався, що втрачу до цього тягу й інтерес, але нічого подібного не сталося. Це були лише уроки, які я не пропустив би ні за які скарби світу. Незважаючи на те, що Аїна була дуже вимогливою вчителькою.

Коли вона вперше пережила зі мною спазми насолоди, я відчував себе гордим, як ніколи раніше в житті, але вона швидко опустила мене на землю.

— Я сама зробила це, використовуючи тебе, — сказала вона. — У цьому немає нічого поганого, і так повинно бути. Це як гра на сітарі. Ти граєш на мені, я — на тобі. Я вела тебе за руку, і я отримала бажане. Але ти мене не переміг. Це станеться, лише коли я не зможу чинити тобі опору. Коли віддамся тобі, хоч і не буду цього хотіти, коли стогнатиму і благатиму про щось більше. Коли ти зробиш так, що я втрачу над собою контроль і не зможу прикидатися. Можливо, ця мить колись іще настане, але не зараз. Тобі потрібно більше вміння і самоконтролю. Ти часто приноситимеш мені звичайне задоволення, але сам зрозумієш, коли настане цей момент. Коли захочеш ти, а не коли хотітиму я. Тоді ти переможеш мене, як кожної миті я можу перемогти тебе. А тепер візьми побільше олії і натри тут. Склади пальці в Дах Світу…

Удень вона була звичною Аїною з майстерно зачесаним волоссям і в застібнутому вишитому каптані. Розкладала сувої, мапи або дошки для тарбіссу і вчила мене. Одного ранку я взяв її за сідницю і погладив так, як знав, що їй подобається, після чого так міцно дістав по обличчю, що аж в очах потемніло.

— Цей урок буде вночі, учню! — гаркнула вона. — Я не твоя коханка, тохімоне, і ніколи нею не стану. Я — вчителька і хочу, щоб ти показав мені новий торговий шлях з Нарґіну до Акасани і пояснив, що ми отримаємо, якщо встановимо над ним контроль.

Завдяки вечірнім урокам, які я вивчав дуже наполегливо, мене огорнув спокій і розважливість. Насправді я часто повертався до себе втомленим і з болем у стегнах, однак відчував величезне полегшення. Я досі відчував бажання, і мені почало здаватися, що це прагнення нелегко заспокоїти, проте це відрізнялося від тієї дикої одержимості, яку я відчував раніше. Принаймні я почав розуміти, що навколо мене відбувається. Нічого хорошого.

— Принаймні останнім часом ти не витріщаєшся на жінок, як скельний вовк, Руда Довбешко, — пробурчав якось під час нашого походу в місто Брус. — Тут стає небезпечно. Закутані в кастові ганчірки аразими вже вештаються всюди і починають відкрито переслідувати за виступи проти богині. Наші люди ходять містом уже по четверо. Кілька днів поспіль у каналах і в річці знаходять трупи людей, які носять національний одяг. У тому числі кірененців.

З кожним днем відчувалася все більша напруженість. Біля міських криниць постійно юрмилися люди з відрами і бурдюками, сердиті і втомлені, вкриті сонцезахисними плащами. Щохвилини зчинялися бійки.

Патрулі міського гарнізону, які до цього часу ходили, озброєні лише батогами і дерев’яними палицями, зазвичай штовхалися в натовпі, жартували з торговками та зачіпали куртизанок, зараз виглядали справді грізно. Їм видали залізні шоломи, які запровадили кілька років тому, також у них були мечі та списи, а на додачу з кожним патрулем ішла двійка лучників.

Дедалі частіше в натовпі чулися прокльони на адресу «чужеземної династії», дедалі частіше хтось побожно прикликав Підземну Матір, хоча радше зі страху. Ще недавно червоні шати і срібні маски жерців Підземної рідко тут з’являлися. Вони скромно протискалися крізь натовп, часом намагалися нагадувати про себе і ганити, але їх відкрито висміювали і штовхали. Зараз їх стало багато. Вони гордовито ходили в оточенні аколітів з оголеними головами і палицями в руках, а натовп перед ними розступався. Купці прикривали товари, люди в національному вбранні, пари та жінки, вбрані не по Кодексу Землі, раптово зникали з вулиць, ховаючись у завулках і закутках.

На стінах почав з’являтися дивний знак, намальований вугіллям або вохрою, а кілька разів, може, навіть кров’ю. Коло, розділене хвилястою лінією.

Я запитав Бруса, чи знає він, що це таке. Він сплюнув на землю:

— «Підземне лоно», знак того проклятого культу.

Мені кортіло сказати, що лоно, наприклад, Аїни, має зовсім інший вигляд, але я знав, що це дурна похвальба. Промовчав. Намагаючись таким чином похвалитися перед Брусом, я виглядав би жалюгідно.

Справді почалося нашестя мух. Вони були всюди. Величезні, товсті й ошалілі, немов перед грозою. Лізли в очі й до рота, обсаджували їжу. Ми палили пахощі, але це не дуже допомагало.

У північних провінціях, навпаки, лютував шторм, якого не бачили дуже давно, повінь затоплювала поля, і рибальство завмерло.

У провінції Ярмаканди висушені, як папір, ліси охоплювали пожежі. У Саураґарі й Канґабаді почалася епідемія.

Слова «гнів богів» і «Вогонь Пустелі» поверталися, мов шалене відлуння. Пророчиця постійно з’являлася незрозуміло звідки. І де б вона не проходила, там пробивалися джерела, сухі дерева вкривалися квітами і плодами, сліпі починали бачити, а кульгаві вставали на ноги. Вона змивала людям виразки звичайною губкою, немов ті були грудками засохлої глини, а шкіра під ними була здоровою і гладкою, навіть без шрамів. І всюди люди віддавали майно на користь культу і будували Червоні Вежі. Жерці Підземної Матері розплодилися, немов щури. Навколо храмів будували Будинки Жінок. Матері, коханки і дружини раптово переставали помічати своїх чоловіків і переїжджали туди, щоб жити під боком Аззіни. У печерах відбувалися таємничі містерії, під час яких божевільні чоловіки, схоже, позбавляли себе геніталій. Почали знаходити трупи з перерізаними горлянками і вирваними серцями. У печерах виявляли жертовні кам’яні столи, залиті кров’ю. Незважаючи на те, що за криваві жертви наш закон карав смертю, хтось, схоже, почав підгодовувати Пані Жнив.

Ми стояли з батьком і Ременем у Залі Світу — величезній кімнаті палацу, де на мозаїці було зображено весь відомий світ. Амітрай і всі його провінції, Північне море, Всемор’я і Внутрішнє море, а також Кебір, Нассім, пустелі, чужоземні країни — усе.

Спеціальної форми фігурки позначали міста, інші — гори, які виступали над підлогою.

Над містами і селищами, в яких бачили Нагель Іфрію — Вогонь Пустелі, імператор наказав поставити пофарбовані в червоне фігурки з теракоти. Жінка в каптурі вже зайняла весь простір імперії: від селищ на кордоні Нахель Зима аж до Кебзеґару. І наближалася до провінцій Внутрішнього Кола.

— Вона не може бути всюди! — сердився батько. — Одного дня відкриває джерело на площі в Канґабаді, а наступного дня робить так, що пахан-дей з Хирмізу охоплює полум’я. Дванадцять стай за один день! І йде вона пішки. Завжди пішки.

— Її супроводжують шестеро учнів, — зауважив я. — І несуть ту прокляту таємничу скриню. Ушістьох — отже, вона дуже важка. У них немає припасів, води і їжі. Тільки скриня. Ще два сліпих бойових леопарди, які біжать із нею поруч. Чому ми не можемо дізнатися більше? Хоча б що там, у скрині? — запитав я Вчителя. Але питав уже не як учень. Моє питання не було проявом слабкості. Я жадав відповіді.

— Ми вже втратили чотирьох шпигунів, — відповів Ремінь глухо. — Вони просто не повернулися. Я навіть не знаю, чи їх убито.

— Це були кірененці?

— Не має значення, — різко кинув імператор. — Ти правитимеш не Кірененом, а Амітраєм. Усі люди будуть твоїми підданими. Якщо почнеш думати таким чином, невдовзі не буде посад, зайнятих не нашими земляками, і тоді спалахне бунт.

— Ти погано мене зрозумів, батьку, — відповів я. — Мова про цей культ. Прихильник Шляху Вгору не прагне перейти на бік Підземної. З амітраями ж усе інакше. Вони можуть знати цю релігію і боятися її. Можуть тужити за нею чи поважати її.

— Вони були перевірені з цієї точки зору, — відповів він спокійніше. — Я довіряв би кожному з них настільки, наскільки взагалі можна кому-небудь довіряти. Цих люди підбирали з розважливістю і навчали з самого дитинства. Їх не можна ошукати дурними фокусами. І вони не тужитимуть за тиранією Червоних Веж.

Я глянув на підлогу. Червоні Вежі стояли вже в багатьох містах, фортах, поселеннях і навіть крихітних кишлаках. Виглядало так, ніби вони прийшли з пустелі й тепер оточували Внутрішнє Коло.

— Це зайшло занадто далеко, — сказав я. — Мій благородний батько повинен вислати найманих вбивць.

— Уже зроблено, — пробурчав Ремінь. — 3 тим самим результатом, що й висилання шпигунів. Не так легко вбити когось, хто дивним чином з’являється то тут, то там. Ми не знаємо, де вона ночує і де з’явиться завтра. І справа не тільки в пророчиці. Вищі касти починають відкрито підтримувати жерців. Нічого дивного. Вони повернули б свої колишні позиції.

— Нам потрібно вдарити по жрецях. Зникають люди, відбуваються криваві жертвоприношення. У нас є причина.

— Уся проблема в тому, Молодий Тигре, що виснажений, вмираючий від спраги народ чіпляється за вежі. І отримує там їжу, воду, місце для сну. Я поняття не маю, звідки вони це беруть. Раптово в підземеллях Червоних Веж відчинилися магічні скарбниці, повні дурри, цибулі, борошна і води. До того ж у нас є власний закон. А він говорить, що кожен може поклонятися своїм богам.

— Якщо не порушує прав інших людей! Не можна приносити криваві жертви, а нам не можна дивитися на це крізь пальці. Вони закликають до знищення всіх інших культів, до вбивства людей, які чинять опір Праматері і Кодексу Землі, до бунту проти Тигрячого Трону! Ти ж не скажеш, що це згідно з законом? У нас є причина вдарити по ним, і причина серйозна!

— У нас була б причина, якби не посуха.

— Учителю, — сказав я. — Пророчиця, звана Вогнем Пустелі, викликала джерела солодкої води там, де їх ніколи не було і де навіть глибинні колодязі всохли. Вона лікує смертельно хворих. З’являється щодня в новому куточку імперії, за момент долаючи цілі стаї. Розмножує їжу. Викликає вогонь. Траплялося, що ті, хто ставив їй опір, спалахували живими смолоскипами і горіли так довго, аж їхні тіла перетворювалися на попіл. Кажуть, що той, хто побачить її обличчя, сліпне, і очі його виглядають золотими. Майже кожен, хто зіткнеться з нею, стає прихильником Підземної. Я зараз повторюю базарні казки чи кажу про те, що бачив в імператорських сувоях, написаних стратегами і шпигунами?

— Це є в імператорських сувоях, — відповів Ремінь невпевнено.

— До того ж, усе Внутрішнє Коло страждає від посухи, якої ніхто раніше не бачив. З невідомих причин пересихають колодязі.

Весь край страждає від пошесті, на півночі шаленіє шторм, незважаючи на літо, сиплеться сніг та плаває лід, але при цьому розбійники на «вовчих кораблях» якимось дивом турбують узбережжя.

Я щось перекрутив?

— Ні.

— Так скажи мені, Ремене, оскільки я — простий принц і не розумію: що ще має статися, щоб ми повірили, що це гнів старої богині? Може, Підземна Мати і справді хоче отримати назад Амітрай, яким заволоділи чужинці?

— Боги не можуть діяти таким чином. Ти хоч раз зустрічав бога, тохімоне?

— Ні.

— А я так. Разів чотири. Скажу тобі, як воно відбувається. Ти бачив коли-небудь змагання бойових леопардів, де вихваляються трюками?

— Ти знаєш, що бачив.

— Дресирувальник сидить у кріслі, і йому можна лише свистіти, так? Леопард долає перепони, знищує цілі, валить манекени, вистежує і вбиває кролика, а потім приносить його дресирувальнику. Скажи, що це були б за змагання, якби дресирувальник сам застрелив кролика, сам звалив цілі, а врешті вбив би свого конкурента? Тут усе так само. Боги з’являються в людській подобі і часом затівають якісь інтриги, а іноді підштовхують обраних людей, щоб ті щось зробили. Або навідуються у свої святі місця в божій іпостасі, наприклад, як промені місячного світла або стовп диму, і тоді часом щось говорять вірним. Незрозумілі, дивні або моторошні речі. Темні люди звуть їх богами. Але я не знаю, ким є ці істоти. Згідно з нашою вірою, єдиним Богом є Творець, який не з’являється коли-небудь і де-небудь. Тих інших ми кличемо надаку — духи стихій. Вони не можуть наводити посуху, особисто вигравати битви або давати чудесні сили обранцям, тому що тоді всі почали б так робити. Настав би кінець світу. Підземна Мати не може наказувати сонцю, бо не вона його створила. А ще тому, що воно світить і над іншими країнами, в яких є свої надаку.

— Я це знаю, але вважаю, що надаку — створіння з нашої країни. У Кіренені в нас були різні надаку, Той, хто йде Вгору і Творець. Може, тут усе інакше? Втім, амітраї вірять, що Підземна дала життя всім істотам. А тому вона не може бути надаку, бо ті не творять. І, наскільки я знаю, над іншими землями сонце світить як зазвичай.

— А звідки ти знаєш, що вона щось створила? Тому що вона так їм сказала?

— Неважливо. Ймовірно, ми повинні знайти спосіб, щоб поговорити з цією Підземної Матір’ю? Амітрай зараз наш.

— По-перше, — сказав мій батько, — це не так просто. Вона не служниця. Не прийде на клацання пальців. Щоб прикликати бога, надаку, або як там його звати, потрібно зробити на їхню честь щось таке, чого вони бажають, а ще мати щиру віру, прагнути їм служити. Я не хочу вчиняти криваве вбивство в якійсь печері, особливо якщо все це може виявитися даремно. А по-друге, що ми могли б їй запропонувати? Що самі себе знищимо, а потім введемо Кодекс Землі?

— Тоді попросімо про допомогу Того, хто йде Вгору. Або іншого кірененського надаку. Викличмо Камарассу.

— Його вже давно ніхто не бачив. Та й боги не можуть вести війн, тохімоне. Просто не можуть. Знищили б і світ, і себе.

— Згідно із Книгою Дороги, іноді так бувало, — зауважив я.

— Так синку. І згідно із Книгою, тоді було знищено світ.

Дні минали, а посуха тривала. Здавалося, ніхто не пам’ятає, коли востаннє падав дощ. Навіть озеро в Притулку Хмар зміліло, навколо островів і на березі з’явилися великі плями піску, з води повиростали скелі, яких раніше не було видно. Наші струмки перетворилися на ледачі, ледь живі водяні нитки.

Батько вирішив вивести армію, щоб та забезпечувала порядок. Амітрайська важка піхота, яка поколіннями підкорювала світ, зараз повинна була підтримувати спокій у власних містах. Дорогами всієї імперії, з усіх провінцій тягнулися ряди возів із діжками води і їжею. У дальніх провінціях податки досягли майже двадцяти від сотні, а купці впали в лють.

У столиці поки що було безпечно, але всюди стояли загони армії в повному озброєнні, з великими щитами і бойовими списами. Городяни, які ніколи не бачили власної армії в бойовій готовності, дивилися на те, що відбувалося, з переляком і недовірою.

Мене ж лякало дещо інше.

Ми з Брусом ішли краєм вулички, трохи менше забитої людьми, ніж зазвичай. Що довше тривала посуха, то виразніше було видно, що місто змінилося. Багато крамниць і контор було зачинено. Овочі та фрукти на прилавках були мерзенними, зморщеними і вкритими коричневими плямами. Над берегом річки, під стінами, палали високі багаття. На вулицях, скрізь, де був затінок, відпочивали виснажені люди, незважаючи на мух, які сідали на їхні обличчя. Усюди можна було зустріти тих, хто випрошував ковток води.

Вулицями штовхали візки на високих колесах, в них закидали тіла тих, хто помер від спеки або від спраги — таке теж почало траплятися. Також на вози закидали трупи тих, кого знаходили після сходу сонця. Вони лежали на вулицях, сині й задерев’янілі, з перерізаними горлянками і вирваними серцями. Ті, хто порушив один із численних законів Кодексу Землі.

Тіла спалювали під стінами, щоб не допустити епідемій. Біля багать постійно ридали схожі на ворон жінки в чорних пов’язках. Усюди стояв сморід паленої плоті і літали мухи. Мільйони мух.

Ми з Брусом дивилися на це і мовчали. Батько спеціальним едиктом наказав представникам усіх культів видавати воду та їжу, опікати стражденних, але двері більшості храмів були зачинені. На одвірках і стінах святинь вохрою або сажею були вималювані знаки Підземного Лона.

— Вип’ємо чогось, — запропонував Брус. — Нехай би це коштувало навіть цілий дірхан. Я пригощаю.

Ми ледь знайшли відкриту таверну. Пальмового соку тут не було. Ми сиділи над кубками розведеного, теплого духмяного пива і дивилися на стіну навпроти, де вугіллям було нашкрябано: «Вогонь Пустелі наближається».

— Якби тільки пішов дощ, — процідив глухо Брус. — Звичайний дощ. Найкраще, щоб просто зараз, цієї миті. Тоді вдалося б зібрати другий літній урожай. Тоді ми відразу б загнали голоту в кривавих ганчірках назад, під землю, де їм і місце. Разом із Підземної сукою, вогнями і пустелями. Місто ожило б. Музика знову заграла б на площах.

Він відпив теплого напою і скривився:

— Пахне гниллю. Мерзотник розводить його водою з річки. Якщо піде дощ, знаєш що я зроблю, Руда Довбешко?

— Що, ситаре Тендзин?

— Подарую тобі золотий шекль, сітаре Арджук. І собі візьму один.

Серединою вулиці пройшли шестеро солдатів. Дванадцятий «Канадірський» тимен, — машинально подумав я, дивлячись на знак на їхніх щитах.

— Що означає цей символ над знаком «чорної руки», ситаре Тендзин?

— Який символ?

— Той, що схожий на пересічені півкола.

Брус стиснув щелепи.

— Самі собі намалювали. Це «два місяці» — знак Місячних Братів. Двох козлів Товстої Баби, які сидять біля її сраного підземного трону, — останні слова Брус промовив голосно, немов просто в обличчя патруля. Пролунав хрускіт, солдати зупинилися, а потім зі стуком поставили на землю списи.

— Ти до нас звертався, селюче? — запитав командир і підійшов до нашого столика. Солдати встали півколом, затуливши нас і командира від решти вулиці.

Брус усміхнувся і потягнувся під полу куртки. А потім його рука раптово вистрілила вперед, а два пальці вхопили кадик командира, немов кігті. Брус вийняв з-під куртки важку залізну печатку і сунув її під ніс головному. Солдати завмерли. Брус відпустив горло командира і підвівся з табурета.

— Вичистити щити, — прошипів він. — Негайно!

— Так, ситаре бінхон-пахан, — прохрипів командир. — Це тільки так, аби простіше з мешканцями…

— Ти був сотником, ситаре Тендзин? — запитав я, коли вони пішли.

— Я багато чого робив, Аркі. Але те, що зробив щойно, було нерозумно. Краще ходімо звідси. Ми привертаємо увагу.

Прогулянки містом перестали бути розвагою, яка розбавляла монотонність мого життя. Щиро кажучи, я вважав би за краще не оглядати його в такому стані. Але ми продовжували ходити. Розмовляли з людьми, ходили порожніми вулицями, на яких, головним чином, було чути гуркіт важких солдатських чобіт. Під стінами далі палали багаття. Батькові вдалося провести великий транспорт води річковими барками, тому кожен мешканець щодня отримував своє відро води. Крім того, ми доставляли їжу і воду в усі храми, крім Червоних Веж, і наказали роздавати їх стражденним. Ми подбали, щоб усі про це дізналися. Завдяки цьому щедрість жерців Підземної перестала бути чимось особливим. Кількох жерців і ченців, спійманих на крадіжці їжі, стратили.

Пиття брудної, смердючої води з річки викликало жорстокі хвороби, гарячку і здуття, що часто закінчувалися смертю, але, незважаючи на це, щодня багато хто її куштував.

А дощ досі не хотів сходити. День за днем вставало розпечене сонце, що пашіло жаром, і навіть безхмарне небо здавалося вицвілим.

Передчуття нещастя висіло і над країною, і над Притулком Хмар. У нашому храмі весь день було чути гонги. Невпинно молилися Творцеві, Тому, хто Йде Вгору і всім надаку. Удень і вночі горіли жертовні лампадки і всюди сумно звисали без вітру молитовні прапорці.

Єдиною світлою стороною мого тодішнього життя були уроки, які давала мені Аїна. Ночами спека дошкуляла ще сильніше, а до того ж над нами постійно висів фатум Гніву Богині, і ми день за днем отримували погані звістки. Навіть Відаючі були згодні, що посуха, яка триває так довго, протиприродна. Серед цієї постійної напруги ми обоє намагалися забутися в нескінченних змаганнях. Проте одного разу вночі вона застала мене зненацька.

Я, як завжди, прийшов і ковзнув із саду прямо до її спальні. Аїна сиділа на килимі в своєму вечірньому платті, а поруч скромно стояла на колінах худа, незнайома мені дівчина. Вона тримала руки на колінах і нерухомо дивилася великими, темно-смарагдовими очима. Була мого віку або трохи старшою і, як і я, мала червоне волосся — може, трохи темніше.

— Це Мірах, — озвалася Аїна. — Сьогодні вночі ти зіткнешся зі справжнім супротивником. Саме час перевірити, чому ти навчився.

— Аїно, — ласкаво заперечив я, — Мірах красива, але ж я анітрохи її не знаю. Я волів би урок із тобою.

— Я так сказала, — відрізала вона. — Зараз це твоє завдання. Це всього лише вміння. Як їзда верхи або бій. Ти не знаєш, який кінь тобі дістанеться, і не будеш усе життя боротися зі своїм майстром війни. Сьогодні ти змагаєшся з Мірах. І переможеш її.

Вона взяла в руки сітару, і за мить уже здавалося, що, поглинута тихою грою, вона не звертає на нас жодної уваги.

Мірах взяла мене за руку і повела до помосту з ложем Аїни. А потім скинула свій мусліновий балдахін.

— Не звертай на неї уваги, — прошепотіла вона мені. У неї був мелодійний, приємний голос. І вона чудово пахла. — І не слухай, що вона говорить про битву. Це ніяка не битва, це лише любов. Я доведу тобі, що вона не має нічого спільного з війною. Неважливо, чи хотіла вона тебе принизити, чи випробувати. Нехай отримає, чого бажає. Може, ми більше ніколи не зустрінемося, тому можемо дати одне одному на пам’ять трохи щастя. Обійми мене, мій пане, і забудь про все, а я зроблю так, щоб ти не забув цієї ночі.

Однак я повірив Аїні і вирішив не дати їй перемогти себе. Мірах була чудова, але я зміг повернути кожну з її ласк багатократно. Я вже навчився володіти собою і не згоряти передчасно. Коли я досяг піку, то майже негайно зумів продовжити любовне змагання і побачив здивування в її смарагдових очах. Це було нелегко і тривало годинами, але нарешті я досяг своєї мети. Почув горлові крики — зовсім інші, ніж оті витончені удавані охання, які вона видавала до того, я дивився, як вона в’ється піді мною, судомно хапаючись за все, що тільки можна, на її дикі очі і заплутане волосся, що спадало на обличчя. Вона не прикидалася. Аїна навчила мене, як розпізнати, коли жінка прикидається.

Коли вона вийшла, я довго лежав горілиць, не в силах поворухнутися від утоми. Відчував себе порожнім і легким, немов хмара, але якимось брудним і приниженим. Відчував злість на вчительку.

— На мою думку, вона дозволила тобі виграти, — сказала Аїна, — але ти все одно непогано впорався.

— Ти хотіла моєї поразки, — гаркнув я.

— Ні, — прошепотіла вона сумно. — Я хотіла повернути мою холодність. Я — вчителька.

Потім часто бувало так, що ми зустрічалися ввечері, обидва сумні і сповнені поганих передчуттів, оскільки нам набридли посухи, загрози, заворушення і крики загорнутих в тканину жерців на вулицях. Набридли мапи, стратегії й вантажі води і зерна, яких уже не було звідки брати.

А потім ми обіймалися — і все зникало, крім наших тіл, шовку простирадел, запаху духмяних олій і ладану та чорної ночі за вікнами спальні.

Саме тоді я її й переміг.

Уперше і востаннє.

Пізніше вона лежала зовсім нерухомо, залита потом, з розкинутими ногами, і важко дихала. Мовчала.

За якийсь час встала на ліжку на коліна і обійняла мене.

— Цей момент мав настати, — сказала вона. — Це кінець твого навчання, Молодий Тигре. Тепер іди, збагатившись знанням, яким мало хто володіє, і не забувай, чого я тебе навчила. Я більше нічому не зумію тебе навчити, тохімоне.

Подумати тільки, ще три удари серця тому я пишався собою і був щасливий. Тепер же я відчував себе так, ніби залишився один у чорній порожнечі. Немов у мене вирвали серце, залишивши зяючу криваву рану. Раптово. Наче провалився під лід.

Отетерівши, я дивився на її смагляве тіло і не міг повірити, що бачу її востаннє. З цього часу вона буде лише вчителькою. Скуйовджена грива темно-синього волосся буде для мене лише майстерно заплетеною зачіскою, повною шпильок, а груди і лоно зі шовковистим трикутником назавжди зникнуть під блискучою тканиною сукні. Мені перехопило горло. Я відкашлявся:

— Аїно… Це врешті треба сказати. Я…

Не зміг. Вона закрила мені рот двома пальцями і погладила по щоці:

— Ні, тохімоне. Ти будеш правителем. Я — вчителькою імператорських дітей і стратегинею. Я навчила тебе дечому, щоб ти не став іграшкою власного бажання. Щоб жодна жінка не могла на тобі грати і зробити тебе невільником. Навчила тебе танцю тіл. Але хіба ти не помітив, мій прекрасний тигре, що я не навчила тебе того, що таке любов? Навчила лише, як з нею впоратися. Був тільки танець. Соки наших тіл, піт і пристрасть. Стогін, а не любовні заклинання. Почуттів не було. Хіба ти цього не помітив? Мірах, яку ти бачив усього одну ніч, дала тобі в тисячу разів більше почуттів, ніж я за весь цей час. І тепер я знаю, що ти можеш мене приборкати і перемогти. Ти зумів би зробити це ще багато разів. Через це між нами з’явилися б почуття, а цього не можна допустити. Були б поцілунки, розмови, сльози і сміх. Уже не було б змагань, тільки взаємна повага. Замість того, щоб дати тобі свободу вибору, я сама тебе осідлала б.

— Аїно, я пам’ятаю, що колись буду імператором. За багато років. Батько ще молодий, і нехай Дорога дозволить йому зберегти здоров’я. Я недурний. Але ж у мене можуть бути конкубіни…

Вона зашипіла ніби зі злістю:

— Що за спокуса! Я жила б поруч зі своїм принцом, ховаючись у тіні, осідлавши його з молодих років. Перша жінка, що дала йому щастя. Перша, яку він мав. Та, що вчила його з малих років. А тепер — перша наложниця! А колись — завтра, за рік або десять — я встала б у тіні трону. Безпечна, маючи владу над правителем у його спальні. Ні, тохімоне. Я не наражатиму Тигрячий Трон на таку небезпеку. Тобі шістнадцять років, мій принце. Я ж уже стара. Мені вдвічі більше. Ти повинен шукати дівчину відповідного віку. Свіжу, красиву і ніжну. Таку, як Мірах. Забудь про моє поріділе волосся, обвислі груди, зморшкувату шкіру, вени на руках і ногах.

— Але, Аїно, ти прекрасна! Чоловіки палають, коли тебе бачать. Ти як дозрілий плід. Солодкий і налитий сонцем…

— Ш-ш-ш… Скажеш це мені за десять років, мій принце. За десять років, коли ти досі будеш молодим. Тоді я тобі повірю. Зараз же ти підлещуєшся, пам’ятаючи той вогонь, що я вирвала із твоїх нутрощів.

Я мовчав, намагаючись задавити в собі відчай, але відчував, що вона має рацію, незважаючи на те, що в мені все бунтувало.

Потім я пережив чорні похмурі дні, шукаючи самотності, сидячи за кухлем відвару і дивлячись перед собою скляними очима.

Аїна поводилася як завжди. Спокійно, природно, абсолютно як раніше — до того, як я вперше її торкнувся. Мені здавалося, що її це зовсім не обходило і що вона не страждає так як я, і від цього я почувався ще гірше. Один її вигляд був для мене нестерпний.

Кілька разів, наодинці у своїй спальні, упевнений, що ніхто не може мене бачити, я дозволяв собі звільнитися від відчаю, що пожирав мене, і гірко плакав. Ридав, мов дитина, але це не приносило мені великого полегшення. Ридав, стискаючи в руках ту саму залізну кулю, яку отримав від Ременя ще дитиною. Мою чарівну кулю бажань.

Розпач приносив мені лише втому, завдяки якій я засинав.

Минув тиждень, і моє тіло прокинулося. Смуток не минув, але вогонь спалахнув знову — той самий невгамовний голод знову почав докучати мені.

Раніше, вечорами, я сидів у своїй кімнаті або на терасі, читав при світлі ламп, грав на сітарі або сопілці. Потім майже щовечора належав Аїні. Зараз я не міг повернутися до власних занять. Країна розпадалася від посухи, всюди підводили голови бунтівники і ворожі жерці, а на додачу я втратив Аїну. Не було нічого — тільки поразка, лихо, туга і відчай. Увесь світ здавався мені попелищем, і я почав мріяти про те, щоб померти і піти до Творця. Подалі від Вогню Пустелі, посухи та Аїни.

Саме такого вечора, задушливого і сумного, я сидів на подушках і дивився на сад, над яким сідало сонце. Я захотів, щоб мені принесли пальмове вино і вдарив у гонг.

Двері відчинилися, увійшли три дівчини, яких я ніколи раніше не бачив. Вони несли на тацях вино і миски з фруктами, а одна тримала сітару. Вони всі були різні. Одна мала синяво-чорне волосся, друга — кольору червоної міді, третя — майже біле. Вони були молоді, майже мого віку.

— Шляхетний пане, Молодий Тигре, — вони схилилися в поклоні й завмерли.

— Нас прислала фадіра Аїна, — сказала чорнява. — Ми — твої нові служниці. Ми маємо допомагати тобі відпочити від денних турбот, щоб на ранок ти мав сили й бажання займатися своєю благородною працею. Я — Фіалла, цю, з червоним волоссям, звуть Тахелою, а біловолосу— Іріссою. Ірісса чудово співає і грає на сітарі. Ми всі вміємо, але вона в цьому незрівнянна. Її голос можна слухати годинами, забувши про все на світі. Я ж умію танцювати, і, хоча це дрібниця, але твій батько, володар Тигрячого Трону, одного разу милостиво пожартував, дивлячись на мої незграбні зусилля, що йому захотілося кинути все і втекти зі мною на край світу. Тахела ж уміє зачаровувати слухача своїми розповідями, і їй відомо більше історій, ніж зірок на небі. Вони смішні і героїчні, дивовижні і чуттєві. До того ж ми всі — майстрині любовного мистецтва і вміємо зробити так, щоб ти забув про все на світі, а вранці прокинувся новою людиною. У доброму настрої і бадьорий. Ми знаємо багато чого іще. Уміємо масажувати і перетворювати тіло втомленого чоловіка в пружне й енергійне, немов у молодого жеребчика. А ще ми вміємо мовчати або бути невидимими, якщо ти цього забажаєш. Уміємо також зарадити в смутку і заспокоїти біль. Усе, що забажаєш.

— Залиште вино і йдіть собі, — сказав я дерев’яним голосом. — У мене вже є слуга, і мені більше нічого не потрібно. Я не в настрої для розваг, танців чи історій. Щодо любові — я сам вирішу, чи захочеться мені коли-небудь це робити і з ким. Ви справді гарні, тож передайте фадірі Аїні мою подяку. А зараз залиште мене.

— Ми зробимо як накажеш, благородний принце, — сказала Фіалла, схиляючись ще глибше. — Фадіра Аїна передбачала, що може трапитися саме так, і розповіла, що з нами зробить у такому випадку.

— У якому?!

— Якщо ми не зуміємо, пане, зцілити тебе від смутку. Це означатиме, що ми нічого не варті, і тоді нас віддадуть у військовий будинок утіх при форті в Саураґарі, щоб розважати солдатів.

— Ти знущаєшся, Фіалло?

— Ні, пане. Ми поїдемо з транспортом і рекрутами за три дні. Фадіра Аїна склала для цього супровідний лист.

— Гаразд, — кинув я зі злістю. — Фадіра Аїна звикла наполягати на своєму. Можете залишитися моїми служницями. А тепер налийте мені вина і йдіть у свої кімнати.

Я глянув на неї знову і швидко змінив рішення:

— Утім, мені саме потрібна жінка. Ти залишишся, Фіалло.

— Пробач мене, пане, але ти був занадто довго занурений у смуток.

— І що це має означати?!

— Ти хворий від страждань, мій пане. Одна дівчина не впорається з таким болем. Сьогодні тобі потрібні ми втрьох, і нам доведеться віддати тобі все. Дозволь нам зайнятися тобою і не думай ні про що. Я обіцяю, вранці ти прокинешся усміхненим.

Вранці з’ясувалося, що Аїна знову мала рацію.

Я продовжував відчувати втрату і сумував за своєю вчителькою, але дівчата зуміли зробити так, що біль із кожним днем зменшувався. Я відчував себе восковою табличкою. Їхні руки, губи, язики і лона поступово стирали з мене Аїну і вписували себе. Але, як вона і передбачала, ні те, ні інше не було коханням. Мудра Аїна знала, що була для мене менторкою і майстринею. Довіреною особою. Кимось, кого я міг прийняти за рівного собі і полюбити всім серцем. Віддати їй не тільки бажання, але й повагу, чуттєвість, турботу і ласку. Розділити кожну таємницю і прислухатися до кожної поради. Вона знала про це і тому намагалася не виказати мені ані краплі почуттів.

Мої дівчатка були солодкими і чуттєвими. Засипали мене винахідливими пестощами і прибігали на найменший кивок. Виконували найдурніші мої побажання. Чого б я не схотів — вони неодмінно горіли пристрастю і запалом. Мої кімнати були сповнені дзвінким сміхом, немов я тримав зграйку співочих пташок. Однак вони залишалися служницями і демонстрували це на кожному кроці. Я був принцом. Майбутнім імператором. Вони — покоївками. І так мало лишитися.

Я не виходив тоді в місто.

Ситуація за цей час не змінилася. Каравани забезпечували мінімум основних потреб, під стінами палали багаття, патрулі більш-менш утримували порядок у великих містах. Щоранку на вулицях збирали кілька возів трупів. Здавалося, слід просто дочекатися дощу. Але дощ не хотів іти, немов небо забуло, як це робиться.

У палаці безперервно говорили про стару ідею, яку давно мали реалізувати. Про підведення до міст чистої води з гірських річок і льодовиків, яка мала текти кам’яними руслами, що стояли б на стовпах. Їх треба було поступово знижувати, аби вода, завдяки нахилу, сама текла до міст. Русла ці тягнулися б на сотні стай. Колись мій дід намагався побудувати щось подібне, але трапився землетрус небувалої сили, і будова перетворилася на сміття. Крім того, в усіх містах потрібно було побудувати цистерни для дощової води, як у пустельних селищах. Але поки тривала посуха, не можна було й мріяти про те, щоб почати такі роботи.

— Останній дощ був ранньою весною, — сказав Ремінь, укладаючи на столі сувої доповідей і рапортів. — Це шість місяців тому. Рівно за десять днів після того дощу із серця Нагель Зиму прийшла Вогонь Пустелі. Нагель Іфрія.

— І тоді все почалося, — промовив я. — Я досі тримаюся думки, що це гнів богів.

— Ця думка нічого не дає. Особливо враховуючи, що пророчиця воліла б, щоб так думали.

— Хто побачив її першим?

— Військо. Десятка піхоти з тринадцятого тимена, званого «Сонячним», з Камірсару. Це був караул біля криниці на торгівельному шляху перед кишлаком Шилгириз. Лучники і пустельна колісниця. Вона сказала їм: «Я приходжу з-під землі та приходжу з пустелі. Несу вам слово гніву. Тому що ви порушили закон Підземної Матері і роздерли світ. Осквернили святе лоно землі егоїзмом, насиллям і хіттю. Зараз ви підете зі мною або спопелієте, бо я — Нагель Іфрія, Вогонь Пустелі, і несу святий вогонь гніву. Вогонь, який очистить світ і віддасть його Матері. Так, щоб все стало єдиним».

— І що сталося з тими солдатами?

— Уцілів командир. Тому ми про все дізналися. На жаль, той чоловік після цього збожеволів і повісився. Там були ще купці, які прийшли до колодязя. Деякі до сьогодні її соратники, дехто втік, решта загинули, нібито в пустельній бурі, що прибула на її гнівний поклик. Вихори розпеченого піску, які обдерли з них плоть, залишивши лише кістки. Але спершу вони вирішили, що вона божевільна. Коли хтось приходить зі сходу з Нагель Зиму, та ще й один, зрозуміло, що він може виявитися жертвою сонячного удару. Хотіли дати їй води, але вона почала лаятися, поки командир не нацькував на неї своїх бойових леопардів. Нібито тих самих, які тепер постійно її супроводжують. Тільки зараз у них дивні золоті очі. Хтось стверджує, що вони сліпі, інші кажуть, що тепер вони бачать набагато краще. Це не має значення, Молодий Тигре. Я не знаю, чим є та жінка, але все, що нам відомо, перемішано з казками. До того ж частину з них вона сама розпускає. Гадаю, вона просто Та, хто Діє. Справжня, як у старих легендах. Можливо, вона знайшла зниклі імена богів. Її потрібно вбити хоча б за одне це. Вона небезпечна, мов скажений пес, і настільки ж непередбачувана.

— Але ж Ті, хто Діють, прив’язані до урочищ, — зауважив я. — А вона, схоже, ходить де забажає.

— Часом урочища змінюють Тих, хто Діє, і роблять так, що ті можуть нести частину сили в собі. І знову я повторюю старі казки. Сам я ніколи нічого такого не бачив. Зате бачив, що відбувається, коли хтось починає творити. З’являються примари і потвори, народжені жахами, і потім вони живуть деякий час, немов справжні. Відбуваються дива. Розквітає каміння, речі змінюють свою форму і природу. У хворий, божевільний спосіб. Те ж саме трапляється з людьми, які перебувають поряд із Тим, хто Діє. Вони вмирають, змінюють свою природу і хворіють дивним, потворним чином. Усе закінчується, коли це торкається Того, хто Діє особисто. Зазвичай швидко. На жаль, усі Діючі, кого я знав, були божевільними. Твій дід хотів використовувати їхню силу в армії, але це було абсолютне фіаско. Вони не могли зробити найпростіші речі два рази поспіль. Одного разу виходило, іншого — ні. Або виходило, але навпаки. Через це ми втратили більше, ніж вороги. Але тут ми маємо справу з чимось іншим. Схоже, Нагель Іфрія робить, що забажає, і їй це вдається.

— Чи може Діючий викликати посуху?

— Ні. Це надто складно. Адже ми не знаємо, чому дощ іде чи не йде. Той, хто Діє може щось підпалити, змінити або створити, але не підніме гори і не перетворить її на вулкан.

— А боги… тобто надаку?

— Теж ні. Мабуть. Вони ніколи такого не робили. Напевно, не можуть або їм не дозволено.

— Я думаю… Може, надаку теж народжуються, і ця Нагель Іфрія — просто новий різновид? Невизначена, тому що молода.

— Тоді чому вона звертається до Підземної? Якби сама була надаку, бажала б почестей для себе. Утім, я ніколи не чув, щоб з’являлися нові надаку. Ось уже сотні років вони одні й ті самі. Здається.

Так виглядали наші ранкові рапорти про стан держави. Замість того, щоб аналізувати торгівлю, політику і військо, ми займалися посухою і пророчицею. Від цього не можна було втекти.

Вулиці міста майже спорожніли. Ми йшли з Брусом через залиті сонцем площі і дивилися на нечисленні прилавки, що наразі працювали. Перехожі крадькома шмигали в затінку й бічними вуличками. Усі носили куртки і штани в бурих кастових кольорах. Таверни ховалися за зачиненими віконницями, і важко було сказати, відкриті вони чи ні. Доводилося стукати і чекати. Іноді двері відчинялися, і можна було прослизнути крізь щілину в похмуре, задушливе нутро, де сиділи мовчазні люди з обличчями, прихованими під каптурами пустельних плащів або під капелюхами.

На стінах часто зустрічався символ Підземної Матері або написи на кшталт: «Зважайте на пустелю! Наступає Вогонь!»

Але, крім цього, в Маранахарі панував спокій. Скрізь, крім площ і храмів, де видавали воду, тому що там завжди клубочився натовп. Однак це був дивний спокій — мертвий і страшний. У повітрі висіло якесь очікування. Немов наближалася гроза або мав вибухнути вулкан.

На перехрестях стояли намети зі списів і плащів, у них сиділи солдати з червоними обличчями і обпаленими сонцем спинами, без шоломів, з накритими мокрими хустками головами.

Було не тільки спекотно, але і душно, а повітря було сіре від мух.

А потім настала та ніч… Страшна ніч другого повного місяця. Я спав поверховим, хворим сном, мокрий від поту, багаторазово прокидався, у мене було враження, що я взагалі не сплю, а просто лежу в темряві, дивлюся на нічний сад і вслухаюся в легкий подих моїх дівчаток. Утім, я напевно бачив сни, бо мені здалося, що я бачу фігуру в каптурі, яка наближається з боку озера. Вона була в дуже широкому плащі, що сяяв яскравим червоним і розширювався донизу, а долоні ховала в широких рукавах. Я не бачив обличчя — лише овальну діру каптура, наповнену чорнотою. Плащ легко розвівався і підносився, ніби найтонший муслін або зім’ятий найтонший сувій. І відсвічував темно-помаранчевим блиском, відкидаючи нудотне руде світло на озеро, траву та кущі. Усе навколо миготіло, а на патіо стояла похмура фігура в каптурі, одягнена в плащ із полум’я.

Я знав, на що дивлюся. Це Нагель Іфрія. Вогонь Пустелі. Вона прийшла по мене.

Я прокинувся з таким почуттям, ніби падав. Знову лежав у спальні, весь мокрий від поту. Почув шепіт моїх дівчаток. Настільки тихий і легкий, що сприйняв би його за шурхіт вітру в листі, але вітру не було вже місяці. Крім того, я відчував лоскіт на грудях, немов по них повзала муха.

— Притримай йому ноги… Ляж на них… — впізнав я голос Тахелі. — Може, він взагалі не прокинеться…

Ще ніколи в житті я так не лякався.

— Ти сядь у нього на спині, — шепотіла Фіалла.

Я почув тихий скрегіт ножа, який виймали з піхов.

Розплющив очі, і цієї миті багато чого сталося одночасно. По-перше, по моїх грудях крокувала на восьми зігнутих лапках огидна комаха, вкрита бронзовим панциром, з піднятою плоскою головою, яка закінчувалося гачкуватими клешнями. Була розміром з мою долоню. Я поглянув просто в чотири вічка, що відливали золотом і були схожі на коштовності.

Перш ніж я встиг поворухнутися, Ірісса всім тілом кинулася на мої ноги, а Тахела раптово з’явилася з темряви за моєю головою, нахилилася над плечами, присіла на обличчя і стиснула голову стегнами.

Я здригнувся, відчувши дотик холодної сталі до грудей, але за мить зрозумів, що вони не хочуть мене заколоти. Фіалла засунула вістря під комаху, що сиділа на моїх грудях, і блискавичним рухом послала її в повітря.

Тахела піднялася з мого обличчя, і я встиг побачити, як комаха звивається в повітрі, немов змія, і важко падає на підлогу. Впала навзнак, різко перебираючи лапками, після чого блискавично вигнулась і відштовхнулася клешнями від підлоги. Тахела шмигнула, немов ласка, підхопила кришталеву чашу, повну фруктів, висипала їх, після чого кинулася на підлогу і накрила комаху.

— Кличте охорону! — крикнула. — І запаліть світло. Їх може бути більше!

Я почув тріск кресала, і в кімнаті спалахнув миготливий вогник лампи. Ірісса скотилася з моїх ніг.

Я сів на ліжку і розсміявся.

А тоді побачив його. Вбраний у темно-червоне, він залишався лише плямою темряви посеред мороку, поки ми не запалили світла. Навіть його обличчя було закрите тканиною. Стояв нерухомо в купальні, саме в тому місці, де уві сні височіла постать в каптурі.

Я крикнув, схопившись на ноги і підхопивши меч зі стійки.

— Охорона! Шпигун у замку! — дико закричала Тахела.

Я скинув з меча піхви, але в той же момент замаскований нападник встав і різко махнув рукою. Щось свиснуло, Ірісса стрибнула, завалюючись на мене спиною, і штовхнула назад, так що я не зумів атакувати.

— З дороги, дівчино, бо він утече! — крикнув я, відскакуючи, і кинувся навздогін.

Одяг нападника затріпотів, коли він розвернувся на місці і миттєво, немов лис, відскочив убік. У повітрі блиснув вузький клинок. Я відбив його і рубонув нападника через лоб, але той зумів ухилитися і блискавично штрикнув мені в очі. Я не зміг би відбити цей удар, хай би навіть тренувався все життя. Але в ту мить з кімнати вилетів великий темний диск і з бляшаним гуркотом вдарив його в руку. Це була лише мить, подарована мені, але я зумів її використати, встромивши клинок йому глибоко в живіт. Відчув, як той пробиває шари матерії і занурюється в його нутрощі.

Срібна таця із брязкотом покотилася по камінню тераси і впала в траву.

— Іфрія… — прохрипів чоловік і навалився на мене, настромлюючись на меч по саме руків’я. Лезо вийшло в нього зі спини, з тріском розриваючи тканину. Я відскочив, не зумівши звільнити меч. Найманий убивця ступив у мій бік, простягнувши руку, але лише проїхався пальцями по моїх грудях, залишаючи на шкірі смуги крові.

Тахела налетіла в нього всім тілом з диким вереском, і вони впали з тераси. Я стрибнув за нею, але вона вже сиділа на його грудях, встромляючи меч, який тримала обома руками.

Я перехопив її руки, міцно обійняв і акуратно забрав зброю з рук.

— Усе… усе… — прошепотів я, тулячи її до себе. У неї були дикі очі і піна на губах.

— Іріссаааа! — завила вона страшним голосом.

Я озирнувся.

Ірісса стояла майже на тому ж місці біля ліжка, де вона зіткнулася зі мною. Її очі були широко розплющені, кулачки стиснуті, а точно між грудьми стирчав руків’ям донизу якийсь ніж із широким лезом — немов приклеєний до тіла.

Я кинувся до неї і схопив за плечі. Ірісса раптово кашлянула і сплюнула червоним, а за мить струмочок крові потік з куточка її вуст. Підборіддям і вниз по животу. Я поклав її на землю і утримував в обіймах. Почув страшний дикий вереск: «Охорона! Медика!» і зрозумів, що це волаю я сам.

Те, що стирчало з її грудей, мало руків’я, обплетене ременем, і дивне лезо, що розгалужувалося на всі боки гострими гранями, як лист. Одна з цих граней тепер стирчала в тілі моєї солодкої Ірісси, замість того, щоб стирчати в моєму.

Коли нарешті до нас прибігли, я досі стояв на колінах, притискаючи Іріссу, весь забризканий кров’ю, і видушував дике хрипке виття, що звучало ніби голос вовка. Я довго не дозволяв відірвати себе від її тіла, незважаючи на те, що воно встигло охолонути.

— Він пройшов крізь стіну. Не знаю, яким чином. Трьох охоронців ми знайшли з перерізаними горлянками, одного — з ранами від вістря, яким він убив най Іріссу, — Ремінь говорив твердо і по ділу, але було видно, що він розлючений.

— Досить, — процідив імператор. — Найманий убивця помер із ім’ям пророчиці на вустах. Це замах на Тигрячий Трон. Негайно приготувати план удару по Червоній Вежі. Усіх жерців має бути заарештовано. Де буде знайдено сліди кривавих людських жертвоприношень, — там стратити всіх жерців. Вежі зруйнувати, всі багатства і припаси конфіскувати — знадобляться для жертв посухи. За пророчицю, звану Вогнем Пустелі, призначити винагороду. Тисячу дірханів за мертву, і тільки за мертву. Культ Підземної буде оголошено злочинним. Кожного, хто носитиме його знаки, одяг або взиватиме до надаку публічно, буде заарештовано і відправлено на військові галери на три роки. За звернення до Кодексу Землі і загрозу кому-небудь смертю або прокляттям — п’ять років на галерах.

Він підвівся.

— І ще одне. Я забороняю почесні самогубства. Командир особистої охорони упав на свій меч. А тим часом він був мені потрібен. Мені потрібен кожен.

— Батьку, — прохрипів я, відчуваючи себе так, немов у горлі розрослася пустеля. Я вже не відчував смутку, лише тупий гнів. Холодний, немов лід. І я знав, що цей гнів залишиться в мені надовго, а може, і назавжди.

— Так, Молодий Тигре?

— Най Ірісса врятувала мені життя. Затулила мене від того вістря. Нехай її поховають у Саду Тиші з ритуалом, належним герою війни.

— Добре. Вона отримає посмертне звання пахан-дея особистої охорони. Її сім’я отримає звичайну виплату — як за смерть офіцера на війні. Вона була твоєю наложницею?

— Батьку, я уклінно прошу, щоб ти офіційно зробив її моєю першою конкубіною.

— Згоден.

— А тепер щодо цієї комахи, — сказав Ремінь, — майстер Звірів стверджує, що вона виглядає як пустельна сколопендра, але вп’ятеро більша і бронзово-червона, а не жовта. Якщо вірити йому, таких комах не буває. Зазвичай сколопендри живуть у гніздах, як мурахи, і дуже отруйні. Згідно з розрахунками Майстра Звірів, те, що заповзло в кімнату, могло б убити шість коней або двох кам’яних волів. Це було справжнє знаряддя вбивства. Якби цій істоті пощастило трохи більше, вона вбила б не тільки Молодого Тигра і його служниць, а й половину мешканців Будинку Сталі. Ми не знаємо, звідки взявся вбивця, але, на жаль, він може виявитися зрадником. На його тілі є свіжі шрами — там, де ветерани носять татуювання. І ще одне. На його очах більма.

Тіло Ірісси вбрали в обладунки пахан-дея особистої охорони, прикрили щитом і поклали їй на груди зламаний меч. Поховання відбувалося в тиші, як і всі кірененські траурні церемонії. Тільки коли багаття вже згасло, Фіалла тихо заспівала «Долину Чорних Сліз». Я чув її спів і тихі розмірені удари військового барабана. I тоді заплакав, але плакав як дорослий. Як солдат. Беззвучно і без гримас, тільки по щоках текли сльози.

Їй насипали простий військовий курган з необроблених каменів, з кам’яною лампою, що освітлює Шлях.

На жертовній чаші я наказав вирізати, крім символу Тигра, зображення сітари.

Ірісса пішла Шляхом Угору.

А ми залишилися самі.

План було підготовано. Це зайняло всього лиш кілька днів, так наче стратеги вже мали його в шухлядці і лише чекали на відповідний момент. Уночі пролунав барабанний сигнал. Його гуркіт нісся від палацу через гарнізони на шляхах, які передавали його один до одного, крізь міста, транспортні вузли, аж до найдальших прибережних і пустельних фортів.

Усі гарнізони отримали наказ готуватися до виступу і збирати сили. Кожен повинен був ударити по Червоній Вежі у своєму місті. Було зібрано бойові колісниці, а перелякані городяни вперше почули те, що до цього часу лякало лише мешканців підкорених земель — подібний до слонячого реву стогін загоничів рогів.

Усі ночі було чутно, як форти і окремі укріплення перемовляються між собою за допомогою барабанів.

У столицю увійшов сімнадцятий тимен піхоти, званий «Кам’яним», з навантаженим у фургони знаряддям, необхідним для облоги.

За три дні після отримання наказів з палацу, коли було б зрозуміло, що вони дісталися всіх гарнізонів і загонів, військо повинно було утворити кільце навколо Червоних Веж і вдарити по всім одночасно. Рівно в годину вовка — між північчю і світанком.

На третій день у годину вовка.

Але в ту ніч пішов дощ.

Хмари надійшли на заході сонця, а вночі розгулялась гроза. На розтріскану від спеки землю ринула стіна води. Блискавки били, не перестаючи, а коли вдарив перший грім, я підхопився з ліжка.

Дощ лив так, що нічого не було видно на відстані витягнутої руки.

З дахів навколо патіо лили водоспади, а садом бігли струмки.

Ми довго сиділи, обіймаючись утрьох і вслухаючись в омріяний дощ і невпинний тріск блискавок. Примарне, фіолетове світло вихоплювало з мороку наші сплетені тіла, я бачив обличчя Тахели і Фіалли, і мені здавалося, що в світлі блискавок я бачу також Іріссу.

Я запам’ятав їх такими. У сяйві блискавок, у грозі і поривах такого бажаного вологого повітря, у плюскоті дощу. На мить мені захотілося вийти просто під зливу, але віддавна забуте відчуття холоду призвело до того, що на мене навалилася втома, і я міцно заснув, незважаючи на грозу. Мабуть, так міцно я не спав уже кілька місяців.

Я прокинувся від того, що хтось смикнув мене за руку. Я неохоче розплющив очі, загорнений у простирадла. Було темно, за вікном продовжувала шаленіти гроза. Дівчата ходили по кімнаті, Фіалла намагалася разпалити вогонь, і тоді я побачив Бруса. Він стояв над моїм ліжком у темно-жовтому одязі касти Сіндарів і тримав якийсь згорток.

— Одягайся і ні про що не питай! — кинув він настільки напруженим голосом, що я злякався. Здається, він сказав щось іще, але його слова заглушив гуркіт грому, що довго перекочувався над палацом і містом, немов по даху їздили бойові фургони.

Хтось із тупотом пробіг по коридору. Я почув віддалені крики. Відчув, як у мене похололо в животі, немов нутрощі стягнуло морозом. Брус кинув мені той одяг, у якому я виходив в місто. У Будинку Сталі ніхто не бігав ночами. Тут ніхто не кричав. Ніколи.

Одягаючи штани і незграбно зав’язуючи навколо гомілок ремені дорожніх чобіт, я вже знав, що щось трапилося, але не знав, що саме. Фіалла опустилася переді мною на коліна і намагалася мені допомогти, але її руки тремтіли. Я підняв її обличчя і побачив, що щоки дівчини мокрі від сліз.

— Сорочка! Швидко, немає часу! — крикнув Брус.

— Ми йдемо в місто? Ти хочеш побачити бій? Удар по Червоних Вежам, — осінило мене. — Ми там потрібні?

Я був іще сонним, тому казав такі дурниці. Я вдягнув сорочку і взяв із рук Тахели куртку.

— Зрада! — крикнув Брус. — Військо перейшло на бік Підземної! «Кам’яні» штурмують Тигрячий Палац! Твій батько мертвий! Благаю, одягайся, Володаре Тигрячого Трону!

Саме так, приголомшений і охоплений страхом, застібаючи тремтячими руками гачки каптана, накидаючи плетений солом’яний плащ, підхоплюючи дорожню торбу і посох мандрівника з рук Бруса, я дізнався, що став імператором.

— Одягайтеся! — крикнув я дівчатам.

— Ми зустрінемося пізніше, — крикнув Брус. — Знайдіть фадіру Альхаму — вона скаже, що ви маєте робити. Бігом! Шляхетний пане! Ми повинні дістатися до Ременя!

Усе одно, що ти — імператор, володар світу, Палаючий Штандар і Перший Вершник. Якщо тебе розбудили посеред ночі, вогню, хаосу і грози, щоб сказати, що світ руйнується, то значно краще деякий час отримувати накази, а не віддавати їх.

Я пам’ятаю все, немов крізь сон. Поганий сон, наче марення від болотяної лихоманки. Безліч хаотичних картин, одна за одною.

Пам’ятаю рудий мерехтливий проблиск на мокрій траві патіо, такий самий, як у моєму сні. Пам’ятаю невпинний гамір і гуркіт, що доносився здалеку між ударами грому. Пам’ятаю шум дощу, що колотив по дахах.

Ми бігли коридорами. Посеред кімнат, меблів і килимів тягнулися смужки сивого диму. Коридор, яким ми не могли пройти, тому що в ньому стовбичила особиста охорона. Пам’ятаю зімкнуті спини в обладунках та стіну шоломів, що нагадували вуличну бруківку. І страшний гуркіт звідкись спереду. Крик, оглушливий крик безлічі горлянок. Сморід диму і крові.

Кімната Птахів, у якій уже ревіла стіна вогню і звідки нам довелося відступити. На підлозі і килимах, серед помаранчевих язиків полум’я, що вистрілювали аж під стелю, лежали тіла.

Якесь патіо, куди падали стріли. Цілий дощ палаючих стріл, які дзижчали, немов гігантські бджоли, і тягнули за собою стрічки диму.

Брус тягнув мене за руку, ми пробігали черговими коридорами, а потім, у потоках дощу — навпростець, через сад.

Удалині височів Тигрячий Палац, що був схожий на вулкан. На темну гору, увінчану стовпом вогню.

— Вогонь Пустелі… — прошепотів я отупіло.

Ми проминули кількох слуг, що бігли кудись зі списами в руках, клацаючи ледь накинутими на тіло обладунками із розстебнутими ременями.

Коридор, у якому кілька охоронців, забризканих кров’ю, у скаженій люті безрезультатно атакували стіну щитів, наїжачену списами. Йшли по трупах своїх товаришів і гинули один за одним, завалюваючись на барикаду з тіл.

Болотяна лихоманка. Поганий сон.

Пам’ятаю це як сон.

Знову залитий дощем сад і краплі, що поблискували в сяйві пожежі, ніби іскри.

І моя Аїна.

Гола Аїна, що танцювала з круглим кебірийським щитом і шаблею в руці серед дощу і нападників. Така, якою я запам’ятав її тієї ночі, коли побачив її тіло вперше.

Тільки зараз був дощ, вогонь і кров.

Я пам’ятаю чорні обладунки «Кам’яного» тимена, прямокутні щити з домальованими «двома місяцями» і блискучі вістря списів. І тіла, що лежали навколо.

І Аїну. Я бачив, як вона чіпляє краєм щита і відводить опуклий гоплон солдата, як рубає його по горлянці, як відскакує назад, пружно, немов пантера, щоб за мить знову підскочити і рубонути — пласко по ногах, штовхнути тіло і відскочити знову, в той час як два списи прошивають повітря і землю в тому місці, де вона щойно була.

Я бачив.

У кошмарному сні.

Мою Аїну.

Вона танцювала. Клинки з брязкотом відскакували, зісковзували з кебірийського щита, я бачив, як «Кам’яні» боязко відступали, дивлячись на голу войовницю, залиту кров’ю і дощем. Я бачив, як Аїна дико посміхається і проводить кривим лезом шаблі по губах, злизуючи з нього кров, а потім стрибає знову, і голова у глибокому чорному шоломі обертається в повітрі. Як вона стрибає ногами на щити, перекидаючи скупчених за ними людей.

І я бачив, як навколо неї змикається коло щитів, як вона танцює посередині, брязкаючи шаблею об стіну гоплонів.

Коло замкнулося і стиснулося.

Потім я бачив лише спини в чорних обладунках, що, як зграя крабів, щось одне в одного виривали.

А ще пізніше пролунав крик радості і над натовпом піднялася рука, що тримала за синьо-чорне волосся голову моєї вчительки.

Моєї Аїни.

Бачу червоне від крові обличчя і очі, немов діри, крізь які видно ніч.

Чую тріумфальні скандування: «Іфрія! Іфрія! Іфрія!».

Я бачив це.

У моєму сні.

Здається, я кричав і поривався кинутися в битву. Пам’ятаю, як шукав зброю, як мені вдалося звалити Бруса і як наступної миті він повалив мене. Принаймні мені здається, що я це пам’ятаю.

Немов марення від болотяної лихоманки.

Отямився в Кімнаті Сувоїв біля одного з входів у таємні коридори.

Серед полиць, наповнених кодексами, віршами, трактатами, мапами й оповіданнями.

На Ремені були наголінники і нагрудник зі шкіри кам’яного вола, чоло він перев’язав хусткою з бляхами і саме застібав під підборіддям кований захист для щік.

Бачив я його нечітко, немов крізь туман. Мені здавалося, що Кімната Сувоїв повна диму. Голос Ременя доходив до мене ніби крізь подушку:

— Він поранений?

— Ні, ситаре Ремінь. Я оглушив його, бо рвався в бій.

— Дуже добре.

Відлуння битви доходили сюди приглушено, немов віддалена гроза.

— Ремінь… — пробурмотів я. — Мій батько мертвий… Аїна мертва…

— Знаю, шляхетний імператоре.

На мить я отямився.

— Моя мати! Мій брат! Мати-імператриця! Мої сестри! Біжимо! Будинок Цинобри на півдні! Потрібно зібрати людей! Накажи бити в барабани і кликати на допомогу!

— Шляхетний пане, твій брат, благородний князь Чагай, загинув на порозі Будинку Цинобри, разом із охороною обороняючи вхід до апартаментів. Загинув із мечем у руках, б’ючись пліч-о-пліч зі своїми сестрами і вчителем. Будинок Цинобри вже захоплено і зруйновано. Усіх його мешканців убито, а павільйони підпалено.

— Ремене! Що він каже?! Це неможливо!

— Він каже правду, тохімоне, — Ремінь застебнув щитки, обпер ногу на безцінний стіл і почав затягувати ремінці наголінників.

— Тоді дай мені зброю, — сказав я. — Очевидно, настав день смерті. Старий світ закінчився, а нового ніхто не хоче бачити.

— Шляхетний імператоре, кай-тохімоне клану Журавля, останній правителю династії Тенджарук, ось останній наказ твого батька. Він звучить так: «Тобі не можна померти».

Він взяв мене за плечі і зазирнув у моє скам’яніле бліде обличчя. Я тремтів.

— Неси в собі наш світ, тохімоне. Ти не можеш зараз загинути в битві, як твоєму прадідові не можна було загинути після битви в долині Чорних Сліз. Іди у вигнання і виживи. А потім повертайся і поверни Тигрячий Трон. Повернися, коли твої піддані дізнаються, що таке влада Підземної Матері і Червоних Веж. Збери кірененців з усіх кланів. Збери всіх вільних людей серед амітраїв. А потім знищ Червоні Вежі і поклади голову Нагель Іфрії на моїй могилі. Так сказав твій батько.

— Я не сплюндрую честі свого клану! — крикнув я. — Ми — кірененці! Ми — Клан Журавля! Ти ж пам’ятаєш?! «Ніхто не залишиться на самоті, коли вороги владарюють. Ми не віддамо ані його тіла, ані його душі. Де б’ється один, туди прийдуть усі решта! Нікого не буде залишено, нікого не буде забуто!» Ти пам’ятаєш, Ременю? Там б’ються наші брати, а ти хочеш, щоб я втік?!

— Те саме кричав твій прадід. Але він послухався, і завдяки цьому ми отримали Тигрячий Трон і відродилися з попелу. А зараз ти підеш, тохімоне. Пам’ятай, чому я тебе вчив. Брус тебе поведе. Він знає, куди йти і що робити. Неси в собі все те прекрасне, що буде знищено сьогодні вночі. Пам’ятай про мене, про Аїну, про Іріссу, про твого брата. Пам’ятай про всіх. Пам’ятай про Маранахар, який нині вмирає. Пам’ятай. Тепер ти — єдина жива пам’ять. Якщо загинеш або забудеш, ми теж усі загинемо по-справжньому. Іди, Молодий Тигре. Іди Шляхом Угору. А потім повернися і відбудуй Кіренен.

Ремінь поклав на стіл два вузькі нарукавні щитки. Занурив руку по лікоть у перший і підняв його потрійним вістрям вгору, а потім притиснув ним другий щиток і засунув туди другу руку.

Крики і тупіт у коридорах лунали дедалі ближче.

Брус взяв мене за плече. Обережно, але рішуче:

— Уже час, пане.

— Ні! — крикнув я. — Ще ні! Усі загинули! Дозволь мені хоча б попрощатися з ними. Я не можу втратити ще й Ременя! Я — імператор! — Я вирівняв поставу. — Син Клану Журавля, я не порушу наказу мого батька, але ти підеш зі мною.

— Не тільки ти отримав свій останній наказ, тохімоне. Мій звучав так: «Простеж, щоб вони втекли».

Пролунав гуркіт виламаних дверей. Дошки полетіли на саму середину, між сувоями і килимами. Крізь щілину було видно чорні, лискучі від дощу і крові обладунки — так ніби там клубочилися комахи.

Ремінь махнув руками і скреготливо схрестив вістря, викрешуючи іскри. А потім обернувся і раптово обійняв мене — обережно, щоб не перерізати мені горлянку гострим, як бритва, тризубцем, що стирчав зі щита. І поцілував у чоло.

— Іди, Ромассу, — сказав.

«Іди, моє життя».

Брус потягнув мене за руку.