Нічний подорожній

Передмова Сага про cад крижаних насолод

Коли ми згадуємо про польське фентезі, то насамперед мова заходить про «Відьмака» Анджея Сапковського. Перша повість циклу, який тоді ще й не був циклом, вийшла друком у 1986-го року. Проте польське фентезі народилося на чотири роки раніше разом із публікацією оповідання «Фортеця трьох колодязів» (1982). Написав його — тоді ще маловідомий, але амбітний молодий автор Ярослав Ґжендович.

Після «Фортеці» були й інші оповідання: одні більш вдалі, а інші — абсолютно прохідні. Ґжендович не планував обмежуватися фентезі — він охоче писав у різних жанрах, а часом і поєднував їх. Це була епоха зародження сучасної польської фантастики: ПНР доживала свої останні роки, і до жанру прийшла нова генерація — зухвала, готова на експерименти й не схильна до компромісів із владою. Власне, багатьом із них фантастика дала можливість висловитися щодо суспільства, в якому вони жили.

Тоді ж, 1982-го, починає виходити культовий журнал «Fantastyka» (з 1990-го і до сьогодні — «Nowa Fantastyka»), а 1986-го року великий Лем публікує свій останній роман «Фіаско» та йде із жанру. Нові польські фантасти — серед яких і Ґжендович — раптом усвідомлюють, що можуть буквально все. Ба більше, тепер у них є майданчик, на якому це «все» цілком реально опублікувати. Ось чому автори з таким захопленням беруться експериментувати з жанрами, зокрема і з новими для польського читача. Тоді саме оповідання мали більші шанси, ніж великі форми: існував не тільки журнал, але й низка фензинів. Спраглі до фантастики читачі обговорювали найцікавіші тексти, сперечалися про подальшу долю жанру, починали писати самі. У ці благословенні дні можна було прокинутися знаменитим, написавши лиш одне по-справжньому сильне оповідання.

Ярослав Ґжендович написав їх чимало. Його запам’ятали, на його нові тексти чекали. Однак перша книжка — також збірка оповідань — з’явилася друком лише 2003-го, в молодому амбітному видавництві «Фабрика слів». «Фабриканти» одразу постановили: «На відміну від старшого покоління, яке намагалося навчати або повчати, ми насамперед будемо розважати; читачу буде моторошно, захопливо, весело, але завжди цікаво; жодних нуднючих описів того, за яким принципом діє двигун неіснуючого космічного корабля, жодних філософувань на десятках сторінок».

Цілком передбачуваний жест — як компенсація за роки ПНР-івської соціальної фантастики. Але в цьому маніфесті автори, звісно ж, трохи лукавили: кращі представники того покоління й справді розважали читачів. Але не тільки.

Той-таки Ярослав Ґжендович раз по раз намагався осягнути те, що відбулося з країною за останні роки. Природа революцій, пост-колоніальний досвід, сутність війни і те, як вона змінює людину. Найсильніші тексти народжувалися з бажання чи навіть потреби висловитися, не стояти осторонь. Часом у них помітний і вплив улюблених письменників Ґжендовича: це і автори кіберпанку, і творець «Молодшої Едди» Сноррі Стурлусон, і брати Стругацькі. Часом це підкреслено «чоловіча» проза (хай би яким умовним не було це означення): жорстока до читача, а ще більше — до героїв.

Зав’язка «Господаря крижаного саду», звісно ж, нагадує «Важко бути богом» братів Стругацьких, але стрімко й невблаганно рухається в бік давніших текстів, скажімо, «Беовульфа» та вище згаданих скандинавських саг. Друга ж лінія — історія принца Тенджарука — радше нагадує традиції східної прози та романи виховання.

Ця книжка стала візитівкою Ґжендовича і лонґселером: вона зібрала низку престижних премій, з 2005-го року кілька разів перевидавалася у Польщі, її завжди можна знайти на полицях книгарень, за мотивами роману створили настільну гру, а нещодавно переклали російською (2017) та білоруською (2019) мовами. Ця тетралогія страшно дратує одних читачів і неймовірно захоплює інших. І оця небайдужість, напевно, й гарантує цікаве та захопливе читання й пошуки подвійного дна.

Я радий, що тепер ми можемо познайомити з нею й українських читачів!

Володимир Арєнєв