Нічний подорожній

Розділ 3 Кінь, ворон та людина

Першу зупинку я роблю десь через три години маршу від Садиби Шаленого Крика. Про всяк випадок.

Сиджу на валуні й опускаю вивихнуту ногу в крижану воду фйорду. Низька температура приносить полегшення і сприяє загоєнню.

Ішлося не тільки про те, щоб люди стирсмена не помітили, як я кульгаю, як плетусь, спираючись на палицю, як шукаю в кущах усамітнення, борючись із зіпсованим м’ясом у збунтованих кишках. У моєму підручнику з виживання точно не вистачало розділу «Рослини Узбережжя Вітрил, що можуть безпечно замінити туалетний папір». Ішлося також про те, що я сам від них втомився.

У мене вже є справді багато матеріалу для упорядкування.

Розмірковую про галюцинації. Я переконаний, що частина того, що я бачив — плід моєї уяви. Особливо ті примари, що наче зійшли з картин божевільного голландця. А ще, можливо, токсичний вплив туману провокує до нападу деяких тварин. Наприклад, того ведмедеподібного бігфута.

Варто було б узяти зразки і дослідити склад. За допомогою цифралу я, ймовірно, міг би із цим упоратися, але це ризиковано й нерозумно.

Я боюся.

Зрештою, туман — це не моя проблема.

Моя проблема — це четверо людей, які загубилися десь у пустках Узбережжя. Принаймні я знаю, що йду слідами Ван Дікена.

Слідами, що налічують два роки.

Уявімо собі галюциноген, який дає тривалі симптоми. На моїх очах помідор перетворюється на павука, згодом отруєння минає, але я вже завжди бачитиму цей овоч як помідороподібного павука. Тривале ушкодження перцепції. Ба більше, це бачать решта тих, хто потрапив під вплив отрути. Але приходить хтось новий, і для нього помідор є просто помідором.

Королевич постарішав і розсипався на моїх очах, але, можливо, його скосив інфаркт, а решта — лише мої фантазії?

Річка ліниво плине між високими скелястими берегами, серед каменів ростуть покручені сосни, чіпляються корінням за залишки ґрунту. Це мені нагадує Фінляндію.

Канікули в дідуся Вайнамьойнена. Якби він тут був, пішов би ловити рибу.

Шлях, що звивається між камінням і скелями, — це мука для того, хто підвернув ногу. З моєї внутрішньої мапи виходить, що мене чекає мінімум два дні маршу. А з такою ногою, то й усі три.

Я плентаюся, зупиняючись що дві години. Міг би йти швидше, але мені немає куди поспішати. Вперше в житті відчуваю: днем більше чи менше — жодної різниці.

Незабаром мені доведеться когось підстрелити або зловити. Скромного недоторканого запасу не вистачить надовго.

Я мрію про коня. Про присадкувату оленеподібну істоту дивної масті, на яких тут їздять.

Царство за коня.

Золото за коня.

Думка про коня потихеньку стає манією. У цій частині Узбережжя немає диких скакунів. Жодних табунів. Тільки скелі, дерева і річка. Річка, що тече до моря. Мені спадає на думку зробити пліт і спуститися за течією до гирла, де є порт. Або, принаймні, якусь довбанку. Каное.

Але ідея про будівництво човна не заглушує маніакальних думок.

Жадаю коня.

Мрію про коня.

У мене є тільки мачете, тож солідний пліт я будуватиму цілий тиждень. Швидше дістатися до місця пішки.

Я крокую між камінням і з нудьги візуалізую коня. Елемент позитивного мислення. Подумки чую цокіт і пирхання, бачу, як він мчить чвалом із витягнутими ногами, а його грива розвивається. Кінь. Царство за коня.

Смеркає, над річкою піднімається туман. Імлисті смуги і клубки — через цей пейзаж моє серце починає битися швидше, але це всього лише звичайний вечірній серпанок. Немає різкого зниження температури, немає галюцинацій.

Я знаходжу порослий травою виступ і будую собі курінь на березі. Зв’язую верхівки невисоких дерев і прикріплюю їх до покрученого стовбура рослини, схожої на вербу, а потім обкладаю дах голчастим гіллям. Шар таких самих гілок я розкладаю на підлозі куреня.

Якби ж я тільки мав бодай шматок мого парашута… Що б це був за намет.

За годину перед куренем палахкотить вогонь, у флязі парує вода, а «Вірджинія» димить у люльці.

На березі навколо мого табору натягнуто мотузки, на яких дзеленчать металеві фрагменти спорядження. Примітивно, але, можливо, так ніхто не наблизиться до мене, поки я сплю.

Тихо. Неприродно тихо і пусто. Лише час від часу хлюпоче вода і кричить якийсь птах. Я ловлю себе на тому, що говорю сам із собою.

Мабуть, я ніколи не був на самоті так довго. Удома навіть самотня людина постійно чує розмови. Говорять предмети, побутова техніка. «Ключі! Забули ключі!», — кричить чіп у куртці, коли виходиш із дому. Розмовляє будинок, холодильник, телевізор, машина.

Коли я був маленьким, усі ці речі намагалися не тільки пильнувати людину, а ще й виховувати. Такі були часи. «Це четверта банка пива! — лаяв мого батька холодильник. — Одне пиво — це одиниця алкоголю, що становить двадцять п’ять сотих грама чистого спирту! Навіть така кількість може бути небезпечна для здоров’я!» Можна було здуріти. Особливо посеред ночі. Тому батько заклеював плівкою штрих-коди на продуктах, і холодильник не міг вираховувати кількість холестерину, цукру, тригліцеридів і відсотків алкоголю.

На вечерю я жую сушену ковбасу із сухарем, запиваю водою з медом і ракією. Дивлюся на вогнище. Споглядаю нарешті чисте небо, повне чужих зірок, розсипаних випадково, наче жменя попелу.

Десь там — острови Сплітської Затоки, гори Істрії, озера Мазурії і Карелії. Мій потрійний будинок. Хвар, Вроцлав і Турку. Мої міста. Десь там.

Десь там, крізь чорну діру в космосі, пливе «Манта», а на її борту руда Дейрдре з Деррі повертаються додому.

Десь там.

Я засинаю, загорнувшись у вологий плащ і дивлячись на багаття. Бачу сни про коней.

Мене будить звук вибуху. Раптовий гуркіт, який розкочується луною поміж горами. Не такий як тріск блискавки, ще й зважаючи на те, що ранкове небо не віщує грози.

Я вискакую з куреня, немов пружина.

Продираюся між деревами в той бік, звідки долинув звук, обережно, з мечем у руках. Блідий світанок. Мокрі гілки шмагають мене по обличчю. Тут немає чогось такого, що могло б вибухати. Першим спадає на думку, що це якийсь фокус Ван Дікена. Людина з Землі могла б улаштувати вибух, якби схотіла. Якби знайшов десь селітру, сірку і вугілля, міг би виготовити порох. Неважливо навіщо, важливо, що він тут є.

Я шукаю дим, вирву в землі, будь-що. Але не знаходжу нічого і замерзлий повертаюся до табору.

День починається з нестачі.

Немає зубної пасти. Бракує мила. Крему для гоління, одеколону.

Я відмовляюся від гоління. Щетина дряпається і свербить, але мені не хочеться користуватися архаїчною бритвою у формі півмісяця, що лежить у шкіряному чохлі.

Таємничий вибух не дає мені спокою. Вирішую ще раз обшукати околиці перед виходом.

Немає капучино, грінок і паштету з тунця або салату з восьминогів — такого, як подають у ресторані «Реді Маре».

Зате є гаряча вода із розчинним шоколадом, смужки сушеної яловичини і шматок халви.

Після купання в крижаній річці й миття попелом я замерзлий і мокрий, але не чистий.

А потім, коли складаю своє манаття, мені знову дошкуляє те, що не маю коня.

Ледь проходжу кільканадцять метрів і раптом натикаюся на щось, що може бути слідом від того вибуху. Кругла пляма дивно посивілої трави, ретельно очищена від кущів, розкиданих навколо, але немає ані вирви в землі, ані слідів впливу температури. А посередині… я бачу коня. Остовпіло витріщаюся на нього, переконаний, що це галюцинація. Він великий, майже два метри в холці, а його шерсть якоїсь дивної смугастої масті, немов у тигра. Стоїть на ідеально круглій галявині, врізаній посеред карликових сосен, наче хтось поставив там гігантську склянку.

Я відстібаю ремені, дуже повільно кладу на землю речі та сідло. Мені стає гаряче. Уся упряж — в одній із торб. Гарячково намагаюся згадати, куди ж я подів мотузки. Відкриваю торбу, повільно перебираю різні предмети, не зводячи очей з тварини.

Кінь невпевнено пританцьовує на дивній галявинці, в колі пригнутої до землі посивілої трави. Я повільно простягаю долоню і торкаються її. Схоже на таємниче коло на полі, але трава просто вкрита памороззю. Хрустить під трипалими копитами, немов скло. Такий круглий заморозок з конем посередині.

Схоже, він так само здивований і охоплений панікою, як і я. Притискає вуха до голови, видає дивні буркотливі звуки. Не знаю, що вони означають, мене вчили на нормальних, земних конях.

Нарешті я знаходжу мотузку і роблю петлю на одному кінці, після чого протягаю решту крізь неї і роблю ласо.

Тварина видає нервове пронизливе бурчання і відбігає трохи, але лише на край галявини, немов боячись її залишати.

Ми кружляємо, як на арені. Я рухаюся повільними, майже гіпнотичними кроками, одночасно складаючи мотузку широкими колами, рівно, виток до витка, так як мене вчили. Петлю на кінці широко розтягую і складаю в пальцях так, щоб можна було виконати широкий круговий оберт над головою і кинути. Кінь не спускає з мене очей, тупцює боком і намагається триматися якнайдалі.

Це не дикий кінь. Хтось обрізав йому роги — закоротко, але може, не настільки, як я це зробив би. На боці видно випалений знак, схожий на грецьку «фі»: коло, перекреслене вертикальною лінією. У мене немає часу досліджувати галявину або замислюватися, звідки вона тут взялась. Зараз найважливіше — це кінь. Якщо вже доля, бог або тутешні божки дають мені в руки скарб, я маю намір ним скористатися.

Увесь час я ласкаво до нього звертаюся хорватською, польською, фінською і мовою Узбережжя. Він стриже вухами і неохоче гиркає, але не дозволяє мені підійти. Мене вчив індіанець. Денні Три Пера. Заклинач коней з Вайомінгу. Вчив мене терплячості, розумінню складної психіки стадної тварини і того, як добиватися ласкою довіри.

Але то були тварини з Землі. Крім того, у Денні був час. Багато часу. Океан часу. Він міг дозволити собі терплячість. А в мене часу немає.

Ми кружляємо галявиною. Я не знаю як довго. Тут необхідний добрячий терпець.

Мені необхідна підтримка.

Він був упевнений у кидку. Цифрал малював перед його очима траєкторію, якою полетить петля, залежно від положення руки і напруження м’язів. Сяюча крива пливла то вгору, то вниз, часом накладалася на кінську шию, а часом ішла в бік.

Драккайнен сконцентрувався, мотузка зі свистом кружляла у нього над головою. Кінь мотнув головою, наче собака, і вищирив зуби.

Було схоже на те, що він вирішив просто чкурнути з кола. Тож Вуко рушив боком, щоб заступити йому дорогу до річки і тракту.

— Гарний коник… Дуже, дуже гарний коник, — бурмотів він то рішуче, то ласкаво. Вирішив, що більше немає на що чекати, і кинув. Ласо прошипіло в повітрі, як змія, кінь притиснув вуха і рвонув раптовою, панічною риссю просто на Подорожнього.

Ривок ледь не вирвав йому зап’ястка. Що гірше, струс відчувся ще й у кісточці, і Драккайнен упав на землю. Тварина з переляканим вереском потягнула його по мокрій, вкритій інеєм траві, намагаючись, схоже, дістатися до дороги, а це означало б, що Вуко протягнуть по камінню і скелях.

Наскільки міг, підтягнувся на мотузці, після чого послабив її, намагаючись перекинути ноги вперед. Ривок поставив його на ноги, але за мить він знову впав.

Врятувало лише те, що придушений скакун вирішив зупинитися на мить, встати дибки, а потім струсити послаблену петлю.

— Поганий кінь! Дуже поганий кінь! Поганий кінь! — кричав Драккайнен, випльовуючи траву. — Тобто, не кінь, а цей… північний олень якийсь… або лань… Чорт тебе знає, поганий олень! Дуже погана верхова тварина невідомо якої породи! Поганий окапі! Бридкий жираф!

Обв’язав мотузку навколо стовбура і сів, щоб перевірити, що лишилося від його кісточки. Перший етап було пройдено.

Скакун шарпав мотузку, смикався, вставав дибки і взагалі всіма доступними способами демонстрував, що йому не подобається ця ситуація, він не в захваті від поведінки Драккайнена і дуже ображений.

Та на разі це не мало жодного значення.

Вуко приготував усе необхідне, неспішно й методично розклавши упряж у траві: вузду, віжки, сідло зі складеними зверху попругами, короткий чепрак.

«Треба підходити повільно і спокійно, — пояснював Три Пера. — Тварина не повинна бачити, що ти боїшся. Це найважливіше».

Спочатку потрібно було підійти. З широко розкинутими руками, щоб здаватися якомога більшим і зайняти якомога більше місця. Повільно, але впевнено. І весь час говорити.

Заспокійливим тоном.

Кінь знову почав шарпати мотузку і смикатися. Звуки, які він при цьому видавав, більше нагадували ричання верблюда і вереск свині.

Потрібно говорити. Ласкаво й терпляче.

Якщо йдеш, то повинен підходити. Не можна відступати. Якщо простягнув руку — повинен доторкнутися. Повинен показати, хто тут головний. Саме в цю мить усе вирішується, раз і назавжди. Тварина не може отримати переваги ні на мить. Раз утратиш обличчя — і все. Станеш підлеглим назавжди. Але не смикай і не бий. Це поганий метод.

Він простягнув долоню до великої голови. Кінь сіпнувся, дико заводив очима і клацнув зубами, а потім спробував встати дибки, але натягнута мотузка не дозволила йому цього зробити.

Драккайнен миттю ухилився від щелеп, а потім торкнувся шиї коня. Така увага мала заспокоїти тварину.

Вуко гладив велику голову, знаючи, що встигне відскочити перед атакою.

Один із індіанських секретів — легенько подути коню в ніздрі. У стаді це знак прояву симпатії. Пробуджує відчуття дружби і довіри.

У зовсім іншому світі. Із зовсім іншими тваринами.

Вуко не помітив, чи це дало якийсь результат. Принаймні його не вдарили.

А зараз смаколик. Він вирішив перевірити, чи смакуватиме тварині сухарик.

Коли підходив удруге, кінь смикався вже менше, повертався боком, бурчав і тряс головою, але бити копитом вже не намагався.

— Гарний кінь, гарна конячка… Гарна, гарна тваринка, — у Вуко склалося враження, що він скоро захрипне. Повторював це без упину вже добру годину.

Сухар був дуже уважно обнюханий, а потім — із хрускотом змелений величезними щелепами — значно більшими, ніж у звичайних коней.

— Добре, — сказав Драккайнен. — А зараз зерно. Взагалі-то мені це не подобається, але так має бути, тож давай уже покінчимо з цим. Немає виходу, мій любий. Я мало розуміюся в об’їжджуванні антилоп і ковбой з мене ніякий. Я просто пройшов курс: улюбленцем індіанця я не був і особливого таланту не мав.

Він відкрив сховок у шкіряних закутках торби, знайшов шприц і три зерна, що лежали в металевих ампулках.

— Боляче не буде, — запевнив він скакуна, відкриваючи шприц і розкручуючи ампулку. — Я сам пройшов через щось подібне і досі живий.

Зерно плавало в ємності, як слизький зеленуватий пуголовок. Драккайнен засунув туди шприц і почав накачувати повітря мірними рухами поршня.

— Якби ми мали більше часу, — пояснював він, — якби я вмів говорити з кіньми або принаймні краще знав твою біологію замість загальних, недбалих і неточних дрібниць, які в нас були… Але є, як є.

Він зітхнув і підійшов до жеребця, ховаючи лискучий шприц у руці.

— Почуваюся жахливо, — запевнив він тварину, лівою рукою погладжуючи її голову, а потім чорний ніс. Кінь забурчав, що прозвучало майже приязно. Драккайнен зітхнув, підвів другу руку, впевненим рухом увіп’яв тварині кінчик шприца в ніздрю і натиснув поршень.

Кінь жахливо вереснув і став дибки, а потім різко смикнувся, натягуючи мотузку. Драккайнен відскочив, уникаючи потужного удару в голову, і перекотився по траві. Ласо врізалося в шию тварини і кінь, замість того щоб ревіти, захрипів. Його очі вилізли з орбіт, на морді проступила піна. Не в змозі до нього підійти, щоб зняти зашморг, Вуко дістав ножа й обрізав мотузку біля стовбура дерева. Кінь рвонув, немов ракета, брикаючи то передніми, то задніми ногами, перескочив через низький чагарник і погнав у ліс.

Драккайнен сховав ніж.

«Але ж я сучий син, — подумав із подивом. — Почуваюся так, наче зарізав дельфіна».

Він повернувся і остовпів. У його сумках порпалася велика, розміром із гусака, чорна птаха з величезною головою і потужним, як вістря льодоруба, дзьобом.

— Це неймовірно! — гаркнув Драккайнен з приголомшеним обуренням. — Забирайся геть!

Птах схилив голову, дивлячись на Драккайнена, блиснув білими повіками, після чого хамським і хрипким тоном, але абсолютно чітко повторив:

— Забирайся!

Розкидав дзьобом розсипані речі й знайшов шматок сушеної ковбаси, який відразу ж і проковтнув, не звертаючи уваги ні на крики, ні на дикі стрибки Подорожнього. Драккайнен мчав через галявину, вигукуючи найгірші фінські лайки, але, припадаючи на хвору ногу, не мав жодного шансу. Птах дзьобав купу його речей, які тепер виглядали так, немов по них рубанули киркою. Коли підвів голову, з його дзьоба стирчала маленька трубочка, що відблискувала металом.

Зерно.

— Ні! — волав Драккайнен. — Негайно виплюнь!

Птах вдарив широкими крилами і злетів над галявиною. Не надто поспішаючи.

— Та щоб ти вдавився! — кричав чоловік. — Щоб ти в пеклі лосю відсмоктав, проклятий вилупку!

Але ворон вже високо злетів над деревами.

— Так каркни ти переможно, сучий сину! — кричав йому вслід Драккайнен. — Каркни і виплюнь це! Щоб ти ним захлинувся, виродку!

Оглянув речі. Казанок був продірявлений і — що ще гірше — вмістилище останньої зернини погнулося. Лаючись, він відклав шприца й позбирав інші речі, а потім почав складати лук.

— Ніколи більше, ніколи! — процідив, монтуючи обидві дуги і насаджуючи систему блоків. Якщо крук проковтне цілу ємність — нічого не станеться. Через дурного птаха людині тепер доведеться вбивати воронів десятками, а потім їх патрати. Заняття на роки. Хіба що падлюка прикрасить зерном своє гніздо, як це роблять сороки. Безнадійно.

— І чому ти не зжер щось інше? — крикнув він, скинувши голову в небо. — Тобі моєї здобичі не вистачило?! Не міг нажертися золота, якщо вже потягнуло на щось блискуче?

У нього була пара стріл, які слід було скрутити. Але все одно мусив чекати. Більше нічого не поробиш.

Він знову натягнув обладунок, позбирав своє спорядження і повернувся до затоки, де досі височів його курінь. Йому здавалося, що вже починає тут облаштовуватися.

Знову розпалив багаття, остаточно з’єднав всі елементи лука, спеціальним ключем скрутив і натягнув кількаметрову тятиву, пропущену через систему блоків. Добре загострених стріл було всього п’ять, але у нього залишався неабиякий запас наконечників у спеціальному мішечку.

Вуко схопив мачете і рушив на пошуки матеріалу для стріл.

Це забрало чимало часу: знайти в природних умовах досить рівні гілки — не найпростіше завдання. Взагалі-то виготовлення стріл має тривати цілу зиму: відібрані гілки, обтяжені знизу грузилами, вішають десь у сухому місці і чекають, поки вони просохнуть і стануть ідеально рівними, і тільки потім прикріплюють до них пір’я та вістря.

Я сиджу і роблю стріли. Це заспокійливе заняття. Люди з примітивних культур проводять таким чином більшу частину вільного часу. Роблять стріли, лагодять упряж і обладунки, шиють одяг. Це потрібно робити безперервно, і мені потрібно до цього звикати. Повний золота пояс тут нічого не змінить. Я не можу викликати таксі, поїхати в супермаркет і купити там собі пучок стріл або пачку ризото з дарами моря. Напевно десь є базар, але мало хто продає чоботи, стріли, лук, булки чи масло. Кожен робить такі речі сам. Кожен сам годує курей, пече хліб, тче ковдри і варить пиво.

Ти можеш десь купити цвяхів або гачків, але тут немає промтоварів. Це землеробська культура.

Прогулявшись серед кущів, я знаходжу чотири пера різної величини, які придадуться для оперення. Розділяю їх навпіл, надрізаю кінчики, закріплюю пір’я живицею та ниткою. За дві години роботи у мене є шість нових стріл.

Якийсь час я стріляю в купу піску між високими валунами на березі. Повертаю свої навички. Стріли летять по-різному, тож намагаюся прорахувати поправку, аж урешті за кожним вистрілом починаю влучати в м’ясистий лист, розміщений на схилі як ціль.

Мій лук із блоковим натягненням лупить із силою сімдесят фунтів, але завдяки блоку натягується як тридцятифунтовий — стріли встромляються в пісок аж по пір’я. Після години вправ у мене болять м’язи правої руки і плеча. Перед очима постають понівечені скелети середньовічних лучників із кривими хребтами та слідами пошкоджених сухожиль. Я натягую по-англійськи від ноги, по-спортивному прямо і по-японськи над головою. Для впевненості стріляю ще з-під пахви і від стегна, тримаючи лук горизонтально.

З двадцяти метрів я влучаю майже туди, куди хочу, за винятком однієї стріли, яку зносить.

Встромляю готові до використання стріли в землю біля намету. Стрілецька зброя покращує моє самопочуття. Я родом зі світу, де люблять вбивати на відстані.

Перерва в подорожі призначена для очікування.

Тож я чекаю.

За якийсь час забираю меч, ніж, сагайдак і йду на полювання.

Це не так просто. Одну стрілу я марную зовсім по-ідіотськи, вистріливши в птаха на льоту, який здався мені спокусливо схожим на гуску. Занадто покладаюся на допомогу цифралу і хиблю на волосину, але стріла лупить на добрих двісті метрів угору, а потім падає в гущавину і зникає з очей.

Через кілька годин втрачаю надію. Усе навколо немов вимерло. Навіть чогось на кшталт кроликів немає. Великі травоїдні пасуться на світанку — зараз для них не найкраща пора. Але річ навіть не в цьому. Я не зустрічаю ані жаб, ані мишей; не чути птахів, не видно навіть комах.

Зрештою, я закінчую тим, що блукаю мілководдям з луком в руці й вистежую серед каменів риб. Кілька разів стріляю безрезультатно, але врешті справа увінчується успіхом: маю звивисте, подібне до мурени сріблясто-смугасте тіло, позначене стрілою, мов гігантським поплавком. Несу рибину до табору і мене переповнює гордість, яку важко собі уявити. Одночасно почуваюся непереможним і смішним. Усе своє життя, коли хотів риби — купував її. Ішов у «Теско» у Гварі або на набережну за портом, де стояли рибальські човни на повітряній подушці, або в рибарицу і там обирав між камбалою, сардинами і тунцем, що красиво лежали на льоду. Просто з нічного улову. А тепер мене розпирає гордість від однієї рибини. Тільки тому, що я особисто добув їжу в людьми та богом забутому куточку Узбережжя, покладаючись лише на лук і природу.

Після двох років навчання, після біонічної модифікації, тренувань у школі командосів я набув навичок, якими тут володіє кожна дитина.

Запали сутінки, я печу над вугіллям порізану на шматки рибину. Уперше тутешня вечеря мені смакує.

Ароматні шматочки білого м’яса, розірвані пальцями на листі, кухоль слабкого грогу.

Починаю відчувати себе частиною природи. Наприклад, мене ніколи не цікавила погода. За все моє життя вона могла максимум стати приводом, щоб пошвидше повернутися додому. Дощ, спека або сніг — це просто явище за вікном. Треба підкрутити обігрів або увімкнути кондиціонер, або забрати з тераси забуті меблі.

А тут я буквально не маю даху над головою і постійно дивлюся на небо. У мене нема нічого, окрім цього куреня, збудованого з гілок і зв’язаних молодих дерев. Мені здається, що збирається на дощ, тому накриваю свій прихисток ще й смердючою ковдрою, яку прихопив зі станції, щоб забрати лапу мого Гренделя. У мене немає нічого, але я збудував укриття й добув їжу. Відчуваю себе водночас убогою і напрочуд вільною людиною.

Мене будить холод і миготливий аквамариновий блиск, наче від північного сяйва. Опів на третю ранку — вовча година. Час, коли спиться найміцніше, а до світанку ще далеко. Час, коли людина психологічно найслабша. Час засідок і нічних нападів.

Згодом я сиджу біля входу в курінь, сховавшись за щитом, яким загородив вхід, з луком в руці і стрілою на тятиві, і дивлюся на річку.

Біля берега вода аж кипить від тисяч рибин і водяних створінь, які метушаться, мов жменя срібних монет, і виглядають так, немов жадають утекти на сушу від того, що відбувається на середині потоку.

Це справді трохи нагадує північне сяйво. Переливається стрічками і хмарками, розливає блакить, фіолет і аквамарин, відкидаючи мерехтливий блиск на берег, повзе водною поверхнею, немов величезна змія. Це холодний туман блукає річкою. У застиглих над водою смугах і стрічках миготять і перетікають одна в одну фігури чудовиськ і тварюк, клубочаться щупальця. Я бачу туманні гриви і голови коней, бачу наїжачені колючками спини.

А всередині туману матеріалізуються набагато більші образи звіролюдей, що кудись прямують. Потворних, покручених, як на картинах Босха. Я згадую давнє плем’я з кельтських вірувань, старіше за людську расу. Фомори. Їх уявляли людиноподібними істотами з яскравими звірячими рисами. Потвори, що приходять із глибин і б’ються з людьми за острів, який пізніше назвали Ірландією. Зараз я бачу саме це.

У повній тиші над поверхнею річки тягнеться нескінчений хоровод фоморів у миготливій імлі.

Я сиджу, стискаю лук і дивлюся. Холод пронизує.

Знаю, що це лишень галюцинація, але нічого не можу вдіяти з тим, що моє серце колотиться, рука, що стискає лук, мокра від поту, а стримуваний з останніх сил гіперадреналін кипить під шкірою.

Я дивлюся на дивні жаб’ячі, риб’ячі, зміїні та кінські морди, на лискучі хребти, вкриті ґулями — гострими або гладкими, дивлюся на рила і морди, повні ікл, і в мені починають назрівати ідіотські забобонні переконання. Подумки лаюся, але це не допомагає.

Я впевнений, що Садиба Шаленого Крика пала.

Хоровод тягнеться посеред річки, це триває близько години.

Потім вони йдуть, і знову опускається пітьма. Дедалі теплішає.

Вони пішли.

Я знаю, що вони були галюцинацією. Були лише туманом. Бо йшли посеред річки, поверхнею води. Отже, це галюцинація або ілюзія.

Моє незламне «вірю лише в те, що має сенс» якось не дуже переконливо працює о пів на четверту ранку серед темної безмісячної ночі.

Я вірю в те, що бачив.

А бачив я армію чудовиськ, що рухалась рікою.

Черговий ранок без кави, мила і зубної пасти. Я знаходжу пекельно кислі, слизькі ягоди і жую їх. Терпкий, повний дубильних речовин сік зводить вилиці і чистить мені зуби. Він не токсичний, але й не смачний. У мене не буде карієсу — як не буде і грипу або чуми, але день, розпочатий без ментолової піни на губах і з зубами, шорсткими від нальоту, відразу стає якимось неохайним.

Я сиджу біля невеликого ранкового вогнища і їм вчорашню запечену рибу.

Цивілізація жахливо обтяжлива. Метушлива й галаслива, вона панує і влазить у будь-який закуток. І незважаючи на це, мені постійно чогось бракує. То газет, то мережевого радіо, то кави, то апельсинового соку. Постійно чогось хочеться.

І неодмінно того, чого у мене немає.

Тут є лише окріп з медом, який закінчиться за кілька днів, жорстке жирне м’ясо, схоже на вугря, небо, ліс, оточений горами, і кришталевий фйорд. Я хочу почитати книжку, подивитися голофільм, хочу сходити в елегантне конобе і випити капучино, дивлячись на білі середземноморські яхти. Хочу чисту сорочку і білі штани. Цікаво, чи мене коли-небудь відпустить.

Поки ж я постійно відчуваю жахливі незручності. Очікування на березі фйорда нестерпне. Треба бути терплячим.

Я починаю хвилюватися. Не слід було покладатися на зерно. Треба було приручити коня нормальними, людськими методами. Як кожен мешканець Узбережжя. Але ні, я — продукт своєї цивілізації і, якщо можу скоротити шлях, точно це зроблю. Якщо під рукою буде якась технологія, використаю її — неважливо, потрібно це чи ні. Тому що так же краще, точніше й науковіше.

Зерно вже повинно активізуватися. Можливо, воно вбило нещасну тварину або довело до божевілля. Повинно спрацювати, але ж це тільки теорія, вигадана якимось яйцеголовим вченим. Теорія, на яку я нерозважливо купився замість того, щоб скористатися мізками.

Я блукаю лісом, який наводить на думку про південну Карелію. Скелі, хвойні дерева, покручені гілки. Якщо вже мені нічого робити — варто пошукати їжу. Я знаю кілька видів їстівних грибів і лишайників, знаю, як розпізнати їстівні частини дерев і лісові плоди. Сподіваюся на якогось кабана чи оленя. Нічого. Околиці наче вимерли.

Знаходжу лише жменю горіхів і кілька схожих на трюфелі грибів.

Близько полудня бачу ворона. Той кружляє по небу, як чорний хрест, виглядаючи здобич так само безрезультатно, як і я. Я ж іду за ним слідом, намагаючись не втратити його з поля зору. Нарешті він сідає на дереві за якихось двісті метрів. Тепер він уже мій. Я концентруюся і дивлюся крізь коліматори цифралу, намагаючись розпізнати, мій це злодюга чи ні. А за мить він падає, б’ється об гілки і сіпається в конвульсіях на землі, прошитий стрілою.

За кілька хвилин я витираю об мох кров із ножа, вже знаючи, що це не мій птах. Єдина користь — це жменя чорного, лискучого пір’я, яке я забираю із собою.

Мій кінь — перше, що я бачу, повернувшись до табору. Увіткнувши велику горбоносу голову в курінь, він стоїть на білій гальці пляжу і обнюхує моє ліжко. Відчуває мою присутність і видає серію громоподібних звуків, після чого летить галопом прямо на мене. Я обережно відкладаю на землю пір’я, горіхи, гриби і стою, готовий тікати.

Він підскакує до мене, притискаючи вуха, верещить, танцює навколо, пхає голову мені під пахву, ледь не перекидаючи, але я бачу, що це радість, а не гнів, і мені соромно.

Погладжуючи оксамитове хутро на шиї, обіймаю його і по-індіанськи притискаю свій лоб до його чола в пласкому місці між очима — там, де під клиновидною пазухою, ймовірно, вгніздився резонатор.

«Друже, я сумував, — думає кінь. — Друг. Шеф. Кінь був один».

Я відчуваю його голос, немов вібрацію, що проникає мені в череп. Дивний чужий звук, що лунає в голові, звук, від якого сверблять зуби.

Гладжу велику голову по носі, по самі оксамитові м’які ніздрі і спритні губи, схожі на кінчик слонячого хобота.

— Твоє ім’я Ядран, — шепочу йому. — Моє ім’я — Вуко.

«Ядрам, — повторює кінь. — Вуко і Ядрам зараз разом?»

— Так, — відповідаю. — Разом.

Вдалося. Мабуть. У такому випадку він мав знати з десяток-два команд, задля безпеки промовлених хорватською і польською. Він і цирковий кінь, і бойовий скакун водночас. Зо п’ять років тренувань, які проводилися з жереб’ячого віку, сховані в крихітному слизькому пуголовку, який пробрався в його голову.

«Ядрам тепер інший».

— Тепер усе по-іншому, — кажу я. — Ти вже не боїшся вогню, не боїшся скакати, навіть якщо не знаєш, що там, за перешкодою. Не злякаєшся гуркоту, спалахів або раптового руху. Не будеш тікати, хіба що я тобі накажу. Тепер ти бачиш у темряві і не захворієш.

Я накладаю чепрак і упряж. Нарешті. Беру в руки сідло, яке досі носив на власному загривку.

Він стоїть терпляче і тільки стриже вухами, коли затягую попругу. Підставляє голову під шиповану вуздечку і слухняно хапає зубами незвичне вудило, спроектоване для щелеп — таких, як у нього.

Потім гальковий пляж на березі фйорда перетворюється на циркову арену. Кінь відступає, робить повороти, вкладається і схоплюється за командою. Слухняний, як мотоцикл. Роки тренувань в одній капсулі. Шоу Буффало Білла.

Навіть шкода, що ніхто не бачить.

На вечерю я розігріваю один із військових пайків, які забрав на станції. Вирівнюю дірку в казанку і намагаюся заліпити її глиною, сподіваючись, що та затвердіє в полум’ї багаття. Це не дуже допомагає. Протікає. Зрештою, доводиться їсти з упаковки.

Чудово. Я їм сосиски в соусі барбекю з кукурудзою, випиваю чималу порцію ракії. Ядран отримує велику порцію розкришених сухарів, а потім вирушає шукати щось схоже на підніжний корм. Не знаю, що з цього буде, але судячи з його зубів, він всеїдний, якщо взагалі не хижак.

Шкода, що я не можу його розпитати, звідки він узявся на тій дивній галявинці і що робив раніше. У нього маленький запас слів, зважаючи на те, що насправді він і не вміє розмовляти. Просто не знає, що з цим умінням робити. Вимовляє прості речення, але не може нічого розповісти або втілити свої спогади в слова.

Я намагаюся не будувати безглуздих, нічим не підтверджених теорій, але нічого не можу вдіяти. Мені здається, що його поява якось пов’язана із явищем, з яким я постійно стикаюся і поки що вважаю галюцинацією.

Мені здається, це справа холодного туману.

Коли наступного ранку ми вирушаємо в дорогу, я відчуваю себе легким, наче пір’їнка. Усе спорядження розсовую по торбах, розміщених на кінському крупі, а скручену ковдру перекидаю через спину. Нарешті на мені немає обладунку і кольчуги. Зброя і спорядження висять у торбах, кобурах і зачепах, тож кінь, обвішаний пожитками, виглядає не надто елегантно. Дещо нагадує скакуна важкої кавалерії і водночас — пересувне стійло, але, здається, він навіть не помічає всього цього вантажу. Нарешті починаю подорож без шолома на голові і сідла на шиї.

Ми рушаємо.

Ущелиною вздовж звивистого фйорду, крізь ліс, скелястими, порослими чагарником пустками. Як шлях веде.

Близько полудня натикаюся на міст.

Власне, це руїни мосту, але такі, що аж дух перехоплює. На кожному березі височіють два величезні пілони заввишки метрів зо тридцять. Річка в цьому місці широка, близько півтори сотні метрів, скелясті береги піднімаються на кілька поверхів.

Пілони на берегах — це величезні статуї гігантів. На одному березі — жінка, на іншому — безголова фігура чоловіка. Вони тягнуть один до одного руки і стоять, розставивши ноги, над широким, гладеньким покриттям шляху. Міст обривається з кожного боку за кілька метрів від берега, але в потоці не видно жодних залишків.

Я злажу з коня і оглядаю руїни, погладжуючи поверхню скелі.

Вона монолітна. Жодних слідів обробки, жодних стиків. Немов мільйони років тому лава сформувала ці фігури гігантів, поверхню дороги і троси, що колись з’єднували простягнуті у журбі руки.

Тепер їх назавжди розділила річка і вони ніколи не зустрінуться.

Хто на землях, де вершина архітектури — це халупи з обкорованих колод, зумів збудувати щось подібне?

На моєму боці фйорда дорога вгризається в скелястий схил і зникає в лісі. Так само, як і міст, це акуратно модифікована скеля.

Майже спільна. Рівну, немов скло, поверхню прорізає заледве кілька щілин, через які пробивається трава і коріння дерев.

Я вирушаю дорогою під гору. Вона веде не туди, куди мені потрібно, але я хочу побачити, що там далі. Її перегороджують величезні стовбури повалених колись дерев, за рогом одне велике, з голками, схожими на араукарію, росте з ідеально круглої діри посеред тракту. Стовбур має три метри в діаметрі. Копита Ядрана б’ють об базальтову поверхню дороги.

Ми ідемо так годину, аж ліс рідіє і на вершині за ним з’являється вересова пустка. Плато, що вкриває верхівку пагорбу. Унизу я бачу волохатий коричнево-оливковий килим, що тягнеться аж до блискучого моря.

Метрів через п’ятсот я помічаю щось, що спочатку вважав білими вапняними скелями, але це будівля. Стрільчасті бані, схожі на верхівки закопаних у землю снарядів, встановлені в концентричних колах. Усе обліплене чорними, схожими на мух плямами, які зблизька виявляються зграєю великих воронів. Деякі з них кружляють угорі, ніби живі шматки сажі.

Я відстібаю меч від лівого боку сідла і неквапливо перевішую його за спину. Під’їжджаю кроком, тримаючи напоготові лук і стрілу на тятиві.

Зблизька будівля ще більша, ніж здавалася. Я в’їжджаю в перше коло, що трохи нагадує африканське село, але будинки тут немов вирізані з білого мармуру. Так само, як міст і кам’яні гіганти, вони виглядають радше вилитими, ніж вирізьбленими. Тиша. І каркання.

Жодної живої душі.

Це дивно. Навіть якщо ці дивацькі хатки — залишки якоїсь стародавньої культури, хтось має тут жити. Це готові будинки. Вистачило б приладнати двері. Є вікна, дахи, на голову не крапає.

Може, місце невідповідне? З того, що я прочитав про культуру мореплавців, вони неохоче селяться десь, звідки не видно води. Перед будинком має бути море або річка, яка до нього веде, або принаймні озеро.

Я зіскакую з коня і обережно підходжу до найближчого будинку. Лук вільно звисає в руці, пальцями притримую стрілу. Досить схопити другою рукою за тятиву — і можна стріляти.

Мені не подобається тиша і це місце.

Активовую цифрал.

Він умів підійти зовсім безшумно. Ворони розступалися неохоче, а деякі, побачивши його, злітали, махаючи важкими крилами. Але за стрілчастою аркою входу була лише темрява, запах затхлості і мокрої землі, що вкривала тонким шаром кам’яну підлогу.

І купа гнилих кісток посеред округлого приміщення. Перемішаних, мов криві пожовклі палиці. Залишки якогось бурого лахміття, брудно-жовта куля черепа.

У сусідньому будинку було так само, але кісток було трохи більше. Драккайнен вирішив, що це щось на кшталт цвинтаря.

У посиленому цифралом світлі було видно побляклі поліхромні малюнки, що вкривали стіни, і свіжі рунічні знаки, накреслені вохрою або кров’ю.

— Ну що, виходить, я потрапив на цвинтар, — пробурчав Подорожній, крокуючи спіральною вуличкою між склепами. Середину некрополя позначала округла кам’яна плита, заставлена кількаметровими кам’яними шпилями, що пнулися в небо.

В одному зі склепів він знайшов скелет, що досі сидів на підлозі, на ньому збереглися засохлі сухожилля і залишки шкіри. В інших були лише купи кісток, у двох спочили висохлі, як мумії, трупи. Ворони збиралися перед тими склепами і кучкувалися всередині, викльовуючи залишки м’яса. Вуко розігнав їх, хоч ті й не дуже його боялися. Двоє піднялися в повітря і сіли на даху, інші розлетілися з гнівним карканням. Не поводився з ними надто агресивно. Розмах крил у воронів був десь півтора метра, дзьоб кожного виглядав немов вістря кирки і був довшим за долоню.

Черговий труп ще у цілком пристойному стані сидів посеред приміщення в тій самій позі, що і решта: зі схрещеними ногами, з руками спертими об коліна, і зведеними вгору долонями. На потилиці у нього навіть залишилося довге сиве волосся, наче недбало зідраний скальп.

Зазирнув усередину, і тоді труп раптом розплющив очі. Налиті кров’ю, вкриті більмами, каламутні. Драккайнен відскочив назад, натягуючи лук і відчуваючи, як гіперадреналін вдаряє в його вени.

Людина розкрила рота і видала хрипкий крик, що нагадував каркання, після чого знову знерухоміла.

Драккайнен видихну, повільно послабив тятиву і якийсь час масажував руки, чекаючи, доки адреналін припинить кружляти в його крові.

— Ну ти, братику, мене й налякав, — сказав він. — Хто ти такий? Хворий? Допомога потрібна?

Нічого.

— Хочеш їсти?

Нічого.

Страшенно худий чоловік не відгукнувся і не відреагував, навіть коли Драккайнен вхопив його за плече. Під неймовірно брудними і струхлими ганчірками він здавався порожнім, немов воскова форма. Його пульс був слабкий, але відчутний.

Єдиною ознакою життя було нечасте, повільне дихання.

— Кататонік, — виніс вердикт Драккайнен. — Кладовище кататоніків. Що за країна!

Сутеніло.

— Або повертаємося на дорогу і ночуємо біля моста, або залишаємося тут, — сказав він коню. — Схоже, що це шлях навпростець. Принаймні, так видається з цього пагорба. Річка — отам і робить дугу, а ми хочемо дістатися до гирла, до порту. А цей нехай собі сидить. Адже він нікому не заважає, а я не мандрівний психіатр.

Ядран пирхнув і видав протяжне бурчання.

— Отже, вирішено.

Деякі будинки були абсолютно порожніми. Драккайнен підмів кам’яні плити підлоги пучком гілок і приніс купу сухих палиць.

— Розумніше було б спати надворі, — сказав він, рубаючи гілки мечем і складаючи багаття. — Не можу сказати, чому так. Ні, духів я не боюся. І скажу тобі по секрету, чому. Справа в тому, що духів не існує.

І все ж йому не хотілося спати всередині дивної будівлі. Він сидів, вдивлявся у вогонь і слухав, як час від часу каркали ворони на іншому кінці поселення.

Нарешті він заснув, загорнувшись в ковдру і не зводячи очей з вогнища.

Поруч стояв його кінь, обгризав м’ясисте листя з куща і стриг вухами, дивлячись у темряву. Перед сном Драккайнен уперся чолом у кінську голову.

«Погане місце, — думав Ядран. — Місце смерті. Вуко спить. Ядран стежить. Погане місце. Ядран буде кусати і бити копитом. Хтось прийде, Ядран його вб’є. Вуко спить».

Сидять навколо мене по-турецьки, з руками, спертими об коліна, і долонями, зверненими до неба. Дивляться на мене налитими кров’ю, каламутними, сліпими очима. Сидять і втуплюють в мене сліпий погляд, не звертаючи уваги на воронів, що рвуть їхні тіла.

— Тіло — це тлін, — шепоче один. Його голос звучить як шелест сухого цвинтарного листя. — Душа — також тлін. Мусиш бути вороном, щоб злетіти в небо.

— Ось ще один прийшов красти пісні. — Це наступний, він уже майже скелет. — Подорожуєш. Ідеш спіраллю, в нікуди. Ти сам повинен стати піснею.

— Дорога веде всередину, а не назовні. Але це дурень, Подорожній Ночі. Прийшов іззовні і піде назовні.

— Сюди приходять за піснями. Хочуть діяти. Але це місце, в якому діяння припиняються. В якому припиняється все.

— Ти крадій. Навіщо ти порушуєш спокій Воронового Граду? Ми — мудреці. Пісенники. Ми зайняті. Тут ми припиняємо бути. Чому ти нам заважаєш?

Він простягає руку і вириває мені око. Показує, як воно плаває на долоні, наче розбите яйце.

— Це ціна знання. Той, хто бажає діяти, повинен навчитися дивитися всередину.

Сам він абсолютно сліпий.

— Бачиш? — питає. — Одне я віддав, щоб діяти. Друге — щоб припинити діяти. Віддав їх воронам.

Я прокидаюся, немов від сигналу тривоги. Похмурий світанок. Радше навіть посиніла на сході ніч. Я свідомий і готовий діяти. Не знаю, через кошмар чи завдяки попереджувальному бурчанню Ядрана.

Іконки бойового стану в одну мить пролітають перед моїм внутрішнім зором, як голографічне delirium tremens.

Драккайнен безшумно підвівся з луком у руці, прокрався до коня і сперся об його теплий волохатий бік. Кінь повернув до нього голову, і вони стикнулися лобами.

«Людина і віслюк, — подумав кінь. — За хребтом. Не видно. Йде. Не боїться. Він бреше. І знає, що ми тут».

— Лежи, — прошепотів Драккайнен.

Присів навпочіпки і обпер долоню з луком об коліно. Кінь підігнув ноги і зник у високій траві, слухняно витягнувши шию і якось по-драконячи уклавши голову щелепою до землі. «Земний кінь так не зміг би», — подумав Подорожній.

У термовізері ворони, що сиділи на гостроверхих дахах, світилися як неонові папуги, а хати стирчали навколо немов драконячі зуби. Було чутно скрип погано змащених осей. З-за пагорба з’явилася жовто-помаранчева пляма у формі шишкуватої голови тварини, схожої на окапі або мініатюрного жирафа. За ним тягнувся двоколісний візок, поруч з яким ішов низенький чоловічок у шкіряному капелюсі з широкими крисами і їв яйце, зварене на твердо.

Драккайнен послинив пальці і поправив розпатлане оперення стріли.

— Не можеш спати, Вороняча Тінь? — крикнув Вуко, натягуючи тятиву.

— Ти теж, якщо немає дерева, Той, Хто Спить на Дереві? — крикнув у відповідь той. — Краще відклади лук і підкинь дров.

— Я і так добре бачу, — відгукнувся Вуко.

— Відклади лук, і я сяду з тобою біля вогню.

— А яка мені з цього користь?

— Сніданок. Ти даси вогонь, я дам пиво, шинку і хліб.

Драккайнен зняв стрілу.

— У мене є печена риба, — сказав.

Сиділи по обидва боки від багаття, дивлячись один на одного крізь вогонь. Закрадався пурпурний світанок. Зблизька виявилося, що Вороняча Тінь майже карлик. Кремезний, кривоногий і без одного ока. Очну ямку прикривала кістяна пластина, прикріплена ременями.

— Ти віддав одне око за знання? — запитав Драккайнен.

— Так. Дізнався, що, як битися без шолома, можна втратити око. А що дізнався ти?

— Що це дивна країна. Що тут триває якась війна богів. Що тут важко зустріти когось, у кого все в порядку з головою. Що в кам’яних будівлях мешкають трупи. Різні речі.

— Та твоя риба вчорашня.

— А твоє пиво кисле. Що це за місце?

— Урочище. Кладовище. Дурні, які вважають себе Тими, хто Діє, приходять сюди віддавати пісні.

— І віддають? — запитав Драккайнен, зробивши ковток.

— Пісні богів належать богам. Їх не можна ані відібрати, ані віддати. Можна тільки забути.

— Чому ти говориш загадками?

— Я говорю так, як ти питаєш. Загадкою на загадку.

— Ти знаєш багатьох Пісенників?

— Я знаю багатьох людей.

Драккайнен зітхнув:

— А сам ти — Пісенник?

— Страшенно багато питаєш. Як баба. Питаєш і питаєш. Що ти робитимеш з усіма тими словами?

— Я вже казав, що шукаю кількох чужинців. Одного з них бачили в садибі Шаленого Крика. Тут його називають Акен. Ти чув про нього? Високий, чорнявий, з риб’ячими очима. Як я їх знайду, якщо не буду розпитувати?

— Шукаючи, я гадаю. Коня ти вже знайшов.

Драккайнен зітхнув і поводив палицею в багатті, посилаючи в небо рої червоних іскор. Він зовсім забув про коня. Покликав його. Ядран відразу підвівся, хитнув головою і відійшов убік щипати траву.

— А може, ти хочеш поторгувати? Якщо розкажеш мені щось корисне, я дам тобі марку сріблом. Щось, що допоможе мені в пошуках.

Чорне око Воронячої Тіні блиснуло.

— Завжди йди вперед. Той, хто вистежує, повинен шукати зміни, а коли він чекає — нічого не відбувається. Питай або мовчи, але завжди слухай, про що говорять люди. Не вір нічому, що хоча б на мить не побувало в твоїй голові. Не довіряй новому мечу, слову дівчини в ліжку, богам і багатим. Не вір також простакам або поганим людям. Я можу так довго, і кожна порада тобі знадобиться. Я вже можу отримати свою марку чи ти потребуєш більше порад?

— Ти не сказав нічого, чого б я не знав, — усміхнувся Драккайнен. — І я можу взяти реванш такою самою порадою: «Мудро той вчинить, хто вчасно зникне, образивши гостя. Бо не знає ані перший, ані другий, що на них чекає». Або: «Хвали день увечері, дружину — на багатті, меч — після битви, діву — після весілля, лід — коли витримає, пиво — коли випите».

— Гарно сказано, — відповів із усмішкою Вороняча Тінь. — Однак я виконав умову. Ти сказав, що даси мені марку, якщо я скажу тобі щось корисне. Я сказав.

— З тебе той ще софіст.

— Що це — «соуф юст»?

— Це слово з моїх земель. Означає того, хто бреше, не обманюючи. Хто вигинає слова, ніби вербові гілки, щоб вийшло так, як йому треба. Не отримаєш і ламаного гроша за такі поради.

— У такому разі зіграймо на твою марку. Ти вмієш грати в короля?

— Ні.

— Я покажу тобі.

Драккайнен вийняв увіткнуту в землю палицю, на якій запікав шматочок шинки, понюхав м’ясо, після чого обережно відкусив. Вороняча Тінь прошкутильгав до свого візка і повернувся з дерев’яною скринькою, яка гриміла, наче шаховий комплект.

Набір складався з дерев’яної дошки з отворами і пішаків, які можна було встромляти в отвори одним або іншим кінцем. Вставлені однією стороною, вони були звичайними пішаками, іншою — головними, як дамка в шашках. Іще був шкіряний округлий ящичок, що містив пласкі камінчики з вирізаними та пофарбованими знаками з одного боку, які означали різні тимчасові властивості пішаків або умови партії. Ці камінчики, називалися «камінцями долі», і їх належало витягати з ящичка наосліп. Чорні треба було показувати і використовувати відразу, червоні — притримати на потім і використовувати, коли це було вигідно. На додачу були два багатогранні кубики, які кидали у відкриту коробочку. Метою гри було провести «короля» з одного краю дошки на інший. Можна було збивати пішаків противника, намагатися вбити або заблокувати іншого «короля» або сконцентруватися на проведенні його в кут швидше, ніж це зробить супротивник.

Гра була складною, але зрозумілою. Драккайнен активував відповідний модуль цифралу і зареєстрував всі правила, разом зі значенням символів на шістдесяти чотирьох камінцях. Це був елемент, який він нізащо не запам’ятав би без допомоги, не погравши кількох ігор. Ніхто не запам’ятав би — власне це і здалося йому найдивовижнішим.

Він засунув руку в торбинку з монетами, взятими зі станції, і намацав дванадцять срібних бляшок, кожна з яких важила пів грама. Чотири були прикрашені малюнком коня, інші — людиною з гілкою, а на деяких знаки були майже стерті. Він витягнув руку з торбинки і, не перераховуючи, висипав монети в кришку коробочки з камінцями долі.

Воронова Тінь устромив у землю загострену паличку з гілкою, що відходила у бік, і на неї повісив шнурок із горизонтально розміщеним вузьким кристалом.

— А це що таке?

— Один із моїх товарів. Це наконечник правди. Скаже мені, якщо ти намагатимешся мене ошукати.

— Як тут можна ошукати? Адже все видно.

— У кожній грі можна ошукати.

Загуркотіли кістки. Подорожньому випало грати зеленими.

Він вирішив послати свого короля найкоротшою дорогою під ескортом шести пішаків, поставлених охоронним шестикутником, а іншими докучати пішакам Воронової Тіні. Потім Вуко витягнув «дощову багнюку», а Воронова Тінь — якийсь червоний камінь, який залишив собі на потім. «Багнюка» призвела до того, що його король застряг десь на середині дошки, а інші пішаки вплуталися в серію сутичок з пішаками противника. Цифрал підказував йому можливі ходи супротивника і працював над пошуком алгоритму його стратегії, але старий постійно робив ходи, відмінні від оптимальних. За кілька хвилин Драккайнен дійшов висновку, що супротивник концентрується на атаках на його короля і тільки вдає, ніби бажає провести свого короля в замок.

Вони не розмовляли. Чути було лише гуркіт кісток, стукіт камінців і пішаків. Кожен збив по шість пішаків противника, але король Драккайнена був у гіршому становищі. Він витягнув пару червоних каменів, які тримав у резерві — «лід» і «хвороба коней», а також два чорних, які заблокували один із його загонів. Воронова Тінь витягав тільки червоні і вже назбирав із них чималу колекцію.

Цифрал підкинув йому дві можливі стратегії на основі аналізу ходів Воронової Тіні, прийнявши за умову, що всі його камінці долі матимуть найнегативнішний можливий вплив на ходи Подорожнього.

Наконечник правди почав неквапливо провертатися і вказав своїм вістрям на Драккайнена. Воронова Тінь насупився, але перш ніж устиг щось сказати, кристал повернувся в його бік, а потім почав повільно обертатися, вказуючи поперемінно то на одного, то на іншого. Так тривало до кінця гри.

Вуко застосував одну зі своїх стратегій і в результаті на якийсь час отримав контроль над серединою дошки ціною чотирьох менших пішаків і примусивши противника використати три камінці.

А потім вирішив, що цього досить, і навмисно зробив кілька помилок, щоб перевірити, чи помітить це Воронова Тінь. Помітив. У відповідь Драккайнен помстився кількома болючими атаками і примусив карлика використати два камінці — «чорний вогонь» і «вогняну стрілу», після чого навмисно програв.

Воронова Тінь випростався, хруснув пальцями і зробив кілька ковтків пива.

— Легкі гроші, — сказав, зсипаючи монети в свій гаманець. — Граємо ще? Хочеш відіграти своє срібло?

— Ні. Зіграємо на дещо інше.

— На що?

— На питання. Якщо виграю, ти відповіси мені на питання. Якщо програю — отримаєш марку сріблом. Відповіси щиро, — він простягнув долоню і затримав кристал, що крутився, — я знатиму. Ти повісив наконечник правди.

Воронова Тінь на мить замислився.

— Згоден.

— Хлюпни трохи пива на землю і попроси Гінда у свідки.

Воронова Тінь пирхнув:

— І що це дасть?

— Зроби як кажу.

Почали грати. На цей раз Драккайнен ходив упевненіше. Прорахував три незалежні стратегії: на просування власного короля, на вбивство короля Воронової Тіні і на блокування його посеред поля. Зараз перескакував від однієї стратегії до іншої, реалізуючи їх залежно від ситуації на дошці. Воронова Тінь точно шахраював і кидаючи кістки, і виймаючи наосліп камені. Наконечник правди смикався, мов божевільний.

Драккайнен виграв швидко і безжально, атакуючи короля противника, притиснутого до краю поля, після чого налив собі ще пива, притримав кристал, який крутився, і променисто посміхнувся.

— Тепер питання.

— Хвилиночку, — перервав його Воронова Тінь. — А якщо я чогось не знатиму?

— Тоді ти скажеш, що не знаєш, але також скажеш, як воно, на твою думку, може бути.

— Одне питання — одна відповідь.

— Гаразд. Ти чув, де може бути чужий Пісенник з риб’ячими очима, відомий як Акен, або високий жвавий старий із довгим сріблястим волоссям і рудою бородою, якого звуть Олаф Фйолсфінн, або дуже висока, струнка жінка з коротким волоссям кольору соломи на ім’я Ульріка Фрейхофф, або невисока повна жінка з чорним кучерявим волоссям, Пасіонарія Калло? У всіх у них очі як у сліпців, але всі вони зрячі. Погано говорять зрозумілою вам мовою і загалом дивні. Здаються молодими і зрілими водночас. Їх можуть сприймати за Пісенників або за безумців. У них є дивні предмети і вони дивно поводяться. Питання звучить так: ти чув, де ці люди можуть перебувати?

— Я чув різні розповіді про дивних людей. Частина — це казки. Частина не стосується тих, кого ти шукаєш. Можливо, я чув про високого худорлявого Пісенника зі сліпими очима і волоссям як вугілля. Але бачили його то тут, то там. У багатьох місцях, але ніде постійно. Нібито він Той, хто діє. Ті історії завжди були страшні.

— Чому?

— Одне питання — одна відповідь.

— Я не ставлю нового питання. Питаю про твою відповідь, оскільки я її не зрозумів.

— Як ти там казав, «соуф юст»? Граємо далі?

— Граємо.

На цей раз Драккайнен програв. Після запеклої боротьби, але остаточно і без найменших сумнівів. Втратив короля за два поля до замку. Він засунув руку в торбинку і, не дивлячись, почав лічити гроші.

— Ні, — сказав Воронова Тінь. — Я виграв своє питання.

Притримав стрілу правди і зазирнув Драккайнену в очі:

— Ти шукаєш цих чужинців. Що зробиш, коли їх знайдеш?

— Заберу їх звідси. Заберу додому.

— А якщо вони не захочуть?

Вуко на мить завмер.

— Як вони можуть не захотіти? Вони тут загублені, чужі і хочуть повернутися додому. Чекають та когось такого, як я. Однак, якби хтось не захотів… Якби так трапилося, я все одно їх забрав би, хочуть вони того чи ні. Силою. Я відповів тобі на додаткове питання, що стосувалося моєї відповіді.

— Це твоя справа. Граємо?

— Що таке «холодний туман»? — запитав Драккайнен за півгодини.

— Фатум. Стихія. Можливість. Завіса. Питання і відповідь одночасно.

— І це твоя відповідь?

Воронова Тінь кивнув головою в бік гостроверхих будинків навколо них:

— Ті, хто в них сидить, усе життя намагалися знайти відповідь і, на жаль, не знайшли. Холодний туман — це лише туман. Але з’являється він в урочищах і всюди, де щось чи хтось намагається Діяти. Робити так, щоб речі починали Бути. Але часом і сам туман діє. З’являється за тим, хто знає пісні богів, а часом і сам по собі. Кращої відповіді немає. Кажуть, холодний туман живий. Інші вважають, що це дихання богів або брама потойбіччя. Він завжди був і завжди буде.

Воронова Тінь грав трохи слабше і, схоже, втомився, або Драккайнен за допомогою цифралу справлявся дедалі краще.

— Що таке «війна богів»?

— Ти ставиш щоразу гірші питання. Скоро захочеш дізнатися, що таке сонце або чому на небі лише два місяці. Війна богів — це війна богів. Боги б’ються між собою. Звичайно, так було завжди, але вони дотримувалися правил. Уяви собі двох кметів з узбережжя. Вони не люблять один одного. Однак кожен пильнує своє. Коли їхні люди зустрічаються в лісі або на морі, вони можуть побитися, але можуть і не звернути уваги. Іноді крадуть один в одного корову або рибу з неводу, часом хтось отримує по голові. Але одного дня їх охоплює безумство. Горять хати, гинуть дівчата, сусіди вирізають один одному худобу, люди за будь-яких зручних обставин убивають собі подібних. Ніхто не полює, тому що страшно. Ніхто не працює на полях і не варить пива, тому що їх цікавить тільки залізо, кров і вогонь. Хати почорнілі і спалені, на березі лежать трупи, на луках пухнуть мертві корови. Так само і з богами. Тільки коли вони гніваються, справа не закінчується метанням заліза.

Добрі часи — це коли богів зустрічаєш зрідка і лише там, де вони мають бути. Це означає, що в світі панує рівновага. З якогось часу відбувається безліч дивних речей. Колись холодний туман був тільки в урочищах. Якщо з’являвся дурень, який бажав стати Тим, хто Діє і йшов в урочища, то зазвичай він гинув, часом зустрічався з богами, а часом його обирав туман. Зараз же туман з’являється в різних місцях. Він рухається. З’являються мертві, з’являються чудовиська або розумні тварини. Надто часто. Рівновагу знищено. З’явилися нові вороги, а старі поводяться, як одержимі. Світ збожеволів. Так буває, коли боги починають змагатися між собою. Я дам тобі одну справжню пораду. Тримайся подалі від богів, Тих, хто Діє і холодного туману. Знайди тих, кого шукаєш, і пливи собі за моря. Коли трапляється диво, дурні підходять і витріщаються на нього, роззявивши рота. Мудра людина тікає світ за очі, бо такі справи ніколи не закінчуються добре. Це слушна порада. Запам’ятай її, Той, хто Спить на Дереві, вона тобі знадобиться.

Іди в порт, який називають Зміїною Горлянкою. Там, де зустрічаються три фйорди. Надходить осінь. Кораблі повертаються на зиму з південних шляхів. Буде великий осінній ярмарок і віче. Куди б не прямували ті, кого ти шукаєш, якщо вони йшли від Пустки Тривоги, то повинні були колись туди дістатися. А що потім — я не знаю. Може, зійшли на корабель і відпливли, або попрямували якимось із трьох фйордів на південь, до країни Вогню, або рушили дорогами через Солоні гори, або узбережжям, до країни Ременів. А може, до пущі. Але вони точно проходили через Зміїну Горлянку. Іди туди й шукай. А я вже більше не хочу грати. Ти постійно обманюєш.

— Менше, ніж ти, — відповів Драккайнен.

Старий зібрав речі й видерся на козли свого возу.

— Відшукай дорогу, Воронова Тінь, — сказав Драккайнен.

— Аби лише не твою, — пробурчав той і прицмокнув віслюку.

— Я тільки хотів бути ввічливим, — крикнув йому вслід Подорожній.

Скрипіння коліс стихло, і Драккайнен залишився на пагорбі у товаристві коня, трупів, що сиділи в кам’яних куренях, і воронів.

— Отже, ідемо в порт на осінній ярмарок, — сказав він Ядрану. — Куплю тобі бубликів або чогось такого.

Він згорнув попону і ковдру, після чого почав збиратися, ховаючи припаси і розкидані навколо багаття дрібнички. Ядран раптово настобурчив вуха і попереджувально забуркотів.

На сідлі сидів ворон розміром з орла, і сяяв лискучим антрацитом. Чистив великий дзьоб об луку сідла і виглядав нахабно.

— Забирайся! — каркнув той тріумфально.

— Я зараз тобі дам «забирайся», злодюго! — гаркнув Драккайнен і вхопився за лук, але ворон змахнув величезними крилами, рвонув у небо і змішався зі зграєю птахів, що обсіли високі дахи будинків.

— Пройдисвіт, — процідив Подорожній і знову сховав лук у сагайдак. Усе одно нічого б з того не вийшло. У цьому місці крутилося з двісті воронів. Вони літали, топталися по дахах, немов мухи по лайну, і голосно каркали. І всі були абсолютно однакові.

Він покликав Ядрана, осідлав його, нав’ючив рештками спорядження і наче рушили. Давня кам’яна дорога закінчилася так, мов сховалася під траву, але далі вела вузька заросла стежка, та сама, якою поїхав Воронова Тінь, і вела вона більш-менш у потрібному напрямку. Коли Драккайнен зник у лісі за вкритою поруділою травою галявиною, з одного з гостроверхих дахів знявся великий чорний ворон і полетів за ним.