Розділ 1 Нічний подорожній

Двері усі,

Коли прийдеш додому,

Ти роздивися, ти перевір,

Бо невідомо, недруг який

Там причаївся.

Havamal, Повчання Високого[1]


Розказували, що він вийшов просто з хвиль Північного моря, породжений їхнім крижаним, лютим безмежжям, приведений у світ заплідненою морем утопленицею.

Розказували, що він вийшов із Пустки Тривоги, де був створений не так, як інші Тіні, як плід чиїхось нечистих помислів. Не такий, бо в усьому схожий на людину.

Розказували, що він був сином Гінда, бога воїнів, що смертна жінка зачала його, коли бог укотре подорожував по землі у втіленні мандрівника.

Розказували, що його породила блискавка, яка вбила доньку великого моряка Стіґінґа Галасливої Сокири, Сікрану Солоний Вітер, коли вона у грозу самотньо стояла на скелі. Вдивляючись у щогли на горизонті, вона виглядала корабель свого коханого. Мертва, вона породила полум’я й воїна.

Розказували, що він прийшов просто з ночі, ідучи на великому, мов дракон, коні, і на його плечі сидів яструб, а поряд біг вовк.

Казали різну маячню.

Однак було інакше.

Правда в тому, що його виплюнули зірки.

* * *

— У тебе п’ятнадцять хвилин, — пояснює Джофа. Повторює це, мабуть, удесяте. Я сиджу, пристібнутий у коконі. Моє дивне обладнання розпихане по всій кабіні, десь на тлі бігають техніки в яскраво-червоних комбінезонах, хтось підключає товстий кабель і лається, миготять помаранчеві аварійні вогники, якийсь прилад щомиті плюється струменями густої пари. Я не готовий.

Я не готовий.

— Пам’ятай. Маєш відійти принаймні на півкілометра й сховати голову. Вибух не буде надто голосним, капсула випарується, але тебе може вдарити камінням, шматками дерев чи ще чимось. Буде дві ударні хвилі. Перша — нормальна, від вибуху, потім — зворотна. Більш-менш за три секунди.

Перший сигнал сирени. Погордий жіночий голос починає відлік. Кожні десять секунд, починаючи від шестиста. Я не готовий. Зараз вони запустять мене й підуть собі до буфету.

Не розумію, як я міг дозволити себе в це втягнути. Джофа поправляє якісь кабелі всередині капсули і крадькома пхає в кабіну пачку тютюну.

— Як ви почуваєтеся? — чую в навушниках металевий голос Новінкова. — У вас прискорюється пульс.

— Цікаво, чого б це, — проціджую в мікрофон. Дурний шарлатан.

Я відчуваю себе якимось прадавнім мертвим володарем. Прив’язаний до трону, який за мить опиниться посеред полум’я. Переді мною суне хоровод жалоби з дарами. Я вже отримав швейцарський складаний ніж і пляшку пальонки від когось із земляків. Усе нелегально, звісно. Артефакти. Анахронізми. А керівництво місії так старалося, щоб у мене навіть запальнички не було. Посмертні дари.

Бракує тільки плакальниць.

Вони мали б привести плакальниць.

П’ятсот секунд.

Я не готовий.

— Як почуваєшся? — це вже Дейрдре. Руді кучерики зникли під капюшоном, красиві вуста тремтять, в очах завмер блиск діамантів.

Що ж, хоча б одна плакальниця. Нічого не вийде з нашого короткого знайомства, моя руда Дейрдре з Дерри (деякі помилково називають його Лондондерри). Ти знала, що в нас нічого не вийде. Такий собі прифронтовий роман…

Я лише піднімаю великий палець. Цифрал поки що деактивований. Я не можу опанувати емоцій і вдавати крутого. І мені теж сумно, руда Дейрдре з Дерри.

Але вже надто пізно, щоб щось говорити.

Цей стос піді мною зараз підпалять.

Ти вже не поцілуєш мене через маску.

Хоча насправді це ти справжній командос, моя Дейрдре. Справжній морський котик. Капрал Морського підрозділу Спецрозвідки. Я — простий «цивільний». Доброволець розвідки, який пройшов річне навчання.

Це ти крута.

Крім того, це я зникну на вогняному троні, а ти підеш до буфету.

Я простягаю руку, Дейрдре плескає мені по долоні. Так воно в нас виходить — бракує часу на сцени.

А потім хтось помирає, не попрощавшись.

Восьмеро досі не повернулися. Я лише маю перевірити, що з ними сталося. А найімовірніше… ідентифікувати тіла. Минуло два роки. Якщо вони все-таки вижили, то витягнути їх або полагодити те, що вони зіпсували. І повернутися.

І повернуся, чорт вас забирай.

Триста п’ятдесят.

Кришка капсули опускається з виском серводвигунів, вона випукла, як крильця хруща. Чую, як закриваються важелі.

Дейрдре цілує сімнадцятишарове скло трикутного вічка. На панцерній поверхні лишається слід іржаво-коричневої помади.

Красиві вуста Дейрдре відбиваються на моєму саркофазі, як запечена кров.

Сталевий стукіт лине згори капсули. Тріск, з яким колодки заходять у швартувальне гніздо.

Усі контрольні екрани загоряються зеленим і бурштиновим.

— Нічний Подорожній, це Контроль. Починаємо скидання. Як почуваєшся, Драккайнене?

— Готовий.

— Ти вже на транспортній рейці, наближаємося до камери скидання.

— Зрозумів.

Усю дорогу Контроль розпитує мене про процедури й показники приладів — мабуть, для того, щоб чимось мене зайняти. Це все-таки не шатл.

Це капсула скидання. Я — вантаж. Я ні на що не маю впливу. Старт і посадка відбуваються автоматично. Я повинен стиснути зуби на захисті для щелепи й пам’ятати про дихання. Як варіант, розслабити м’язи, думати про Європу й намагатися знайти у цьому всьому хоч щось позитивне. Це все.

Щось на кшталт пневматичної пошти.

— Як почуваєшся, Ніт’їсефні?

Ніт’їсефні — Нічний Подорожній. Моє кодове ім’я. Так воно звучить на горловому діалекті Народу Узбережжя. Окрім мене, може ще з двісті осіб знає цю мову. Я впізнаю цей голос. Це Льодовик. Шеф місії. Приємний чолов’яга, на вигляд добрий гуманітарний професор філософії якогось серйозного університету. А насправді безжалісний, як змія, диявол, який спокусив мене взяти участь у програмі. Тепер він вирішив, що повинен попрощатися особисто. Це точно має справити на мене позитивне останнє враження.

— Як посилка, шефе.

— Буде, як у лунапарку, тобі сподобається.

Коридор, яким суне мій кокон, освітлює флуоресцентне світло ламп, за мною закриваються перегородки.

Я сам цього хотів.

Я не бачу зірок.

Я не бачу планети, яка за мить стане моїм єдиним світом.

Коли відкривається перегородка скидальної камери — все опиняється внизу, під капсулою. Я можу дивитися на стіну, яку періодично заливає помаранчевим світлом лампи тривоги.

Чую галас у навушниках. Контроль перевіряє останні параметри, пихата сука починає відлік секунд. Що за голос? Ображена валькірія в переддень менструації! Сподіваюся, ніколи її не зустріну.

— Хочеш щось сказати?

— Я невинний.

Останній звук мого світу — це тріск стикувальних колодок, що просковзують панциром, і стишений гуркіт запуску.

Я не готовий…

Потім немає жодних звуків ззовні, окрім голосу в навушниках. Я вичавлюю із себе радісний, ковбойський крик і падаю.

Така безцеремонна поведінка — це традиція. Я ж молодецький, крутий і незнищенний.

Насправді мені це починає подобатися.

Майже нічого не видно. Усе вирує, зірки розмазуються у зигзаги, лише одну мить я бачу «Манту», що висить на небосхилі, як широкий накінечник кебірийської стріли. Вона моментально стискається й перетворюється на чергову зірку, яку не відрізнити від інших. Прощавайте, податки, процедури й правила. Прощавай, цивілізаціє. Прощавайте, свята, гот-доги й лікарні. Прощавай, Земле. Прощавай, солодка Європо. Нехай твій бик понесе тебе до ясної холери!

Кінець.

І чорт вас усіх забирай.

Я намагаюся дихати нормально, але складається враження, що кишки протискаються крізь горло. Шкіра на обличчі розтягується в якійсь страшній гримасі, і я починаю сліпнути. Я відчуваю, як кров відпливає з пальців, як німіють ноги.

На трикутному візері досі бачу відбиток красивих губ Дейрдре з Дерри. Кривавий слід поцілунку залишається зі мною, допоки його не знищить кокон лютого вогню, який розцвітає навколо капсули.

* * *

На мене ніхто не чекає. Висока скеля на березі моря порожня аж до самого горизонту. До самого кінця зрідка порослих покрученими кущами солоних боліт, де маячить темна смуга лісу.

Повне безлюддя. Це добре. Якби хтось тут з’явився, я мусив би його вбити.

І це не жарт.

Місія цілком таємна. Офіційно нелегальна. Увесь цей світ охоплює цілковитий карантин. З моменту провалу дослідницької програми — карантин абсолютний. Перша антропоїдна цивілізація в усьому дослідженому космосі. Безцінна. Вони не можуть дізнатися, що не одні в космосі. Нам не можна порпатися в їхній культурі, що б вони не робили. Хто ми такі, щоб вирішувати… ну і таке інше. Усе, що я роблю, саме моє існування, ґвалтує всі правила, урочисто видані Брюсселем. З точки зору ідеології невтручання Льодовик — злочинець. Він ризикує викликати культурний шок, щоб врятувати кількох людей. І, може, прагне дізнатися, що тут відбувається.

Це проти директив.

Мені це аніскільки не заважає.

Я приземляюся з точністю до метра за якихось п’ятдесят метрів від прірви. Парашут типу «крило» і гравітаційні маневрові двигуни.

Чекаю п’ять хвилин, поки оболонка охолоне настільки, що можна буде вийти, а потім відчиняю засуви й відстібую паси.

Капсула, що стоїть у центрі кола з випаленою травою, схожа на тріснутий фрукт.

У мене мало часу. Я не можу милуватися видами. Сліди мого перебування тут мають зникнути якомога швидше.

Треба дістати все обладнання, яке я повинен забрати з собою, скласти парашут і заштовхати його в люк, а тоді нав’ючитися всіма цими речами й запустити відлік.

Треба відійти на пів кілометра. Це дистанція, яка відділяє мене від вапнякових скель під лісом. Це добре. Вони захистять мене від уламків.

Речі переношу по черзі. Напхані торби, сідло, мішок, зброю. Повітря холодне й чисте, освітлене несамовитим яскравим світлом заходу сонця. Це єдина чужа планета, яку я бачив наживо. Як і більшість людей, я ніколи не покидав Землі. Передусім я якось не можу усвідомити, що все навколо таке звичайне.

Як своє.

Трава як трава. Рослини як рослини. Трошки чужі, але не більше, ніж у якійсь Бразилії чи Австралії. Небо над головою, захід сонця, морські хвилі біля підніжжя скелі виглядають цілком нормально. Як на полігоні Коста Верде. Як у домі під Сплітом.

Так, як скрізь.

Мені шкода парашута. Кількадесят квадратних метрів плівки — сильнішої й легшої, ніж будь-яка інша доступна тканина. Багато чудових мотузок з арахніду. Кожна могла б витримати вагу вола. Усе це за уламок секунди має випаруватися, а в мені місяці вбивчих тренувань виробили інстинкт сміттяра. Кожна річ, яку знайдеш, може стати у нагоді. Тому мені так складно розлучитися з парашутом. Змарную його, а невдовзі, мучаючись із якоюсь дешевою мотузкою, сумуватиму за ним.

Я піднімаю захисну кришку детонатора, повертаю ключ, вбиваю шестизначний код, а потім відводжу червону ручку, повертаю її й витягаю на всю довжину.

Нічого не відбувається.

Замість квадратних цифр зворотного відліку я бачу на екрані перелік машинних кодів, потім якісь значки й одне за другим — повідомлення про помилки.

Мені стає спекотно.

Це одна з таємниць цього світу.

Одна з тих, які я маю з’ясувати.

Мідґаард — це зона смерті для електроніки. Тут усі дорогі іграшки, якими ми оточені вдома від самого народження аж до моменту смерті, починають спочатку глючити, потім псуються, а під кінець просто помирають.

Перша експедиція не змогла навіть рушити. Рятівний шатл, який за ними вислали, після старту зміг лише вийти на орбіту, а потім вся електроніка відразу здохла. Навіть світло в кабіні згасло, а потім човен перейшов у режим дрифту. Мусили його відбуксувати. Усі вижили, але довелося викинути навіть наручні годинники.

Транспорт, яким сюди прибула остання експедиція, чекав у визначеній точці всього пів години. Коли повернувся — ледь не розбився об модуль материнського корабля.

Зараз я не знаю, чи детонатор спрацював і просто заглючив екран, чи саму команду самознищення було відхилено. Якщо я помиляюся, то сидітиму тут навколішках, сперечаючись з вредною клавіатурою, допоки гіпертермобарична боєголовка не оживе просто в мене під ногами.

Кінець місії.

Я відчуваю, як полотняна сорочка мокне. Нервово стукаю по мертвих клавішах, вводячи команду зупинки, а потім ключем перезавантажую прилад.

Він прокидається, але це триває довше, ніж мало б. Знову ключі, коди, пуск. Цього разу відлік починається, але деякі цифри виглядають дивно, немов літери чужого алфавіту.

Я переконуюся, що детонатор працює, і прожогом біжу в напрямку скель.

Щонайбільше за двісті метрів до мене докочується вибух.

Я побачив сліпучий відблиск і навіть не встиг упасти. Ударна хвиля змітає мене, мов цунамі, і тягне по бруду й мохах болота. У роті повно болотистої води, спина й одна рука печуть, мов їх облили окропом.

За пів секунди хвиля повертається. Повітря заповнює пустку в епіцентрі.

Висновок простий: детонатор активувався ще за першим разом.

Ледь устиг.

Навколо місця, де була моя капсула, лишилася тільки немов вигризена у скелі, напівкругла вирва й кільце обвугленої трави. Над усім цим підноситься гриб диму, схожий на мініядерний вибух.

І наказав він спалити всі кораблі на узбережжі.

За кільцем скель, де я склав своє обладнання, сідаю на пласкому камені й опираюся спиною на граніт. Я дивлюся на небо, що поволі темнішає, і слухаю чужі, сумні голоси птахів.

У нашому світі складно знайти пустку, де не буде нічого, крім природи, неба над головою й людини, що сидить на камені. Людини, що підкоряється тільки тому закону, який має у серці. Усе моє життя, куди б я не пішов і що не робив би, мене контролювали мільйони правил. Тисячі чиновників унормовували кожну мою думку і кожен вчинок. На все були приписані процедури. Мною постійно хтось опікувався і намагалися захистити від будь-якого ризику. Все своє життя я почувався так, ніби мені дванадцять років, а навколо — мільйони батьків.

Тут мною ніхто не опікується. Я можу напитися, вивихнути ноги, висадити себе в повітря термічним обладнанням або впасти до якогось колодязя. Усе на власний розсуд.

Боже, яке полегшення…

Під купою речей лежить пласка пластикова пляшка пальонки «Монастир». Я роблю великий ковток, але спочатку ллю трохи на долоню і притискаю її до землі. Пожертва для Гінда, бога воїнів. Зараз Узбережжя Вітрил — це моя єдина Вітчизна. Я відчуваю смак слив, що росли по інший бік космосу, десь під Рієкою. Смак сонця Адріатики, яке звідси здається лише блідою зіркою всередині неістотного сузір’я, що називається Долонею. Неймовірно далеко. Цього не можна навіть уявити. Людина не вміє думати космічними категоріями. Мене попереджали про це. Це страшне відчуття.

Здуріти можна.

Немов хтось, хто погоджується на щось подібне, може бути нормальним…

Я розкладаю свої скромні пожитки. Кожен предмет знаю напам’ять, тисячі раз тримав їх у руках, вмію все скласти й розкласти навіть уві сні.

Спочатку я не розумів, навіщо це все. Гадав, що в мене має бути нормальна зброя. Хоч би пістолет. Я можу нагадувати тубільця, це зрозуміло, але навіщо брати на роботу цілий штаб, який під керівництвом ксеноетнологів шиє мені чоботи зі спеціальної модифікованої шкіри за допомогою клонованих зв’язок, коли я можу взути якісні військові чи туристичні чоботи за п’ятдесят євро? Яка різниця? Я увійду в легенди як Той, Хто Мав Магічні Чоботи й зміню культуру цього світу?

Чому мені не дозволили взяти труси? Я огорнутий тонкою полотняною хустинкою, немов пелюшкою. Це не так вже й складно… Зав’язуєте мотузком на поясі, потім прямокутний шматок тканини, що висить ззаду, складаєте так, щоб вийшли два трикутники, й протягуєте між ногами, а потім кінчик засовуєте під мотузку й вивертаєте назовні. Просто.

І незручно.

У мене стільки речей, що ними можна було б нав’ючити коня, але треба якось із цим усім рушити. Мене навчили обходитися без спорядження, але невідомо, скільки я тут пробуду. Кожен предмет збільшує мої шанси на виживання.

Мене визнають загиблим в експедиції, якщо не знайдуть за рік на цьому самому місці або якщо я не подам ознак життя.

Електроніка здихає відразу ж, але біонічні системи якось виживають. Мене це не дивує. Зрештою тут чудово почуваються і люди, і звірі.

Я витягаю пакунок з радіоларією. Моя забавка. Моє звірятко.

Мій передавач.

Металевий циліндр, вкритий плутаниною орнаментів. Я натискаю кілька зображень у потрібній послідовності — голову змії, листок клену, колесо воза, око жаби. Внутрішній контейнер із сичанням висувається, радіолярія безвольно підіймається у зеленуватому гелі, немов велика медуза. Щупальця вільно звисають, капелюхи антен закривають купол, по склоподібному тілу пробігають лише маленькі вогники — відблиски люмінесценції. Передавач перебуває в напівсні й очікує свого часу. Колись я буду змушений викликати допомогу, доповісти про закінчення місії чи скласти свій останній рапорт, і тоді радіоларія прокинеться. Вона відправить моє повідомлення прямо на супутник спостереження і, ймовірно, це коштуватиме їй життя.

Під час навчань виявилося, що для цієї подорожі я повинен одягнути повний обладунок на себе. Інакше я не впораюся з усім цим. Він не важкий, але дуже незручний, якщо його зняти. Займає весь пузатий мішок, а в мене ж іще сакви, скручений плащ, зброя, щит і сідло. Якби це була оригінальна місцева зброя, то я ледь міг би пересуватися з усім цим. Та завдяки сучасним матеріалам, які правдоподібно вдають ковану сталь, плетені ремені й затверділу шкіру, усе це, разом із шоломом, важить усього дванадцять кілограмів. Повний комплект екіпіровки воїна з Узбережжя вдвічі важчий. Я вдягаю наколінники, поручі, кольчугу, латний нагрудник і шолом. Пристібую ремінь зі зброєю і вперше витягаю меч на цій землі.

Його було створено в майстерні Нордланд, яка виготовляє бойові гравітаційні гелікоптери. Меч не схожий на меч Людей Узбережжя — він довший, має вдвічі довше руків’я без виразного навершя, квадратну щитовидну гарду і односічне мономолекулярне лезо. Формою він трохи завдячує шінобі кен, мечу найманих убивць давньої Японії. Я волів би мати самурайську катану, але мій інструктор із боротьби за допомогою кількох болісних прикладів довів мені, що це дурна забаганка. Зате я отримав більш універсальну зброю, яку можу використовувати в кількох різних стилях — тримаючи щит, однією рукою чи двома. Можу фехтувати, вести бій у стилі кенджюцу або рубатися як воїн ордену тамплієрів.

Мачете я отримав додатково, як звичайний інструмент. Він так само технологічно витончений простий у будові, як і меч. Однак у парафеодальних культурах, як-от ця, меч — зазвичай не просто меч. Він не тільки коштує багато, а і вміщує честь воїна, духи його жертв, вдачу, якогось бога й дідько знає що ще. Якщо я почну рубати ним сухі гілки для вогню або копати землю — отримаю на свою голову проблеми або стану посміховиськом. У будь-якому разі, зверну на себе непотрібну увагу.

Ще є ніж, трохи похідного обладнання, теплий одяг, запасні чоботи, зимові чоботи, композитний лук, стріли, овальний щит із ламінату і кінська упряж. Прокляте сідло. Воно досконале й легке, із купою схованок і торбинок, але, мабуть, не існує нічого менш зручного для транспортування.

Шолом, звісно ж, на голові. Сідельні торби сконструйовані так, що я можу повісити їх на плечі — одну спереду, другу ззаду — і закріпити з боків. Вийде щось на кшталт рюкзака. Щит можна закріпити на спині. Сагайдак зі складеним луком — на поясі праворуч. Мачете — під клапаном сумки, що висить на грудях.

Сідло врешті вантажу — на загривок, уперши внутрішнім чепраком у щит; одна тебенька входить між торбою і задньою частиною шолома.

Такий от я.

Іду.

Навантажений, наче верблюд, у повному озброєнні, із сідлом на зашийку, виглядаю наче Круть і Верть в одній особі. Спотикаюся на цій багнистій масі з каміння та засохлих дере, спорядження дзеленчить, а я рухаюся в бік лісу, який приховає від світу це жахливе видовисько.

Царство за коня.

Сутеніє. Я вирішую пробудити цифрал.

Цифрал. Мій паразитарний янгол-охоронець, вигадуваний в таємних лабораторіях «Нісіма Біотронікс» для Морського загону спеціальної розвідки.

Єдиний елемент спорядження, який я точно не загублю і без якого мені тут буде непросто вижити.

Він перетворює мене на надлюдину. Це завдяки йому я бачу в темряві, чую мишачий писк на відстані двохсот метрів; це він у хвилини небезпеки вводить у мої вени гіперадреналін, який прискорює мої рухи та реакцію. Завдяки йому брязкітлива тарабарщина Людей Узбережжя або горлове белькотання амітраїв звучить у моїх вухах, наче рідна мова. У разі чого він знеболить мене, вилікує, висвітлить мапу під заплющеними повіками або виведе приціл на сітківку ока.

Завдяки йому за рік навчання я вивчив так багато, що за нормальних умов на це пішло би двадцять років.

Без цього холерного паразитарного гриба у моєму мозку вся місія була б тільки недешевим самогубством.

Його мені вводили крізь ніс.

Тоді цифрал був лише зернятком. Він розчинив оболонку і перетворився на личинку завбільшки зі збудник малярії. А потім подорожував кровоносною системою, утворюючи білі кров’яні клітини, поки не дістався гіпоталамуса. Там він угніздився і почав рости, харчуючись моєю кров’ю.

Коли дванадцять років тому у глибокій таємниці застосували першу модель, моя люба вітчизна вустами якогось божевільного єврократа наполягла на тому, щоб цифрал пильнував, аби солдати діяли згідно зі статутом, процедурами та відповідними наказами. А найкраще — щоби були покірні. Підозрюю, він уявляв собі Європу, де щось подібне завантажать кожному новонародженому. Ті щасливчики були з відділу «Fallschirmjager». Кілька командос загинуло вже під час полігонних випробувань, а двоє пустили собі кулю в лоба перед тим, як їм встигли деактивувати імпланти. Трьох відправили в божевільню.

Я страшенно боявся, коли мені його вживлювали.

Вони пояснювали, що це шоста, ретельно протестована версія. Що це тільки допоміжна система, елемент, який не втручатиметься в мою особистість. Що це просто внутрішній комп’ютер. Він зробить доступними ті частини мозку, які тимчасово не використовуються, і дозволить силі волі керувати процесами, на які зазвичай ми не маємо впливу. Що в разі невдачі все можна буде повернути назад. Якщо його деактивувати, він просто здохне й буде поглинутий організмом. Переконували, що вони знають що роблять.

Я їм не вірив ні на гріш.

І страшенно боявся.

А потім цифрал активувався і позбавив мене страху.

Це перше, що він зробив. Убив у мені здатність до звичайного людського переляку. До паніки чи істерії. Я більше не отримаю справжнього неврозу і не буду прокидатися з відчуттям неспокою та незрозумілого нещастя, як нормальна людина. Перед лицем небезпеки я до останнього вигадую, думаю і планую. Я буваю стурбований або переляканий, але мене не паралізує страх. Я вже так не вмію. Коли не відбувається нічого особливого, я безтурботно спокійний. Не переймаюся наперед.

Я гадав, що це зробило з мене психопата, і відразу побіг із цим до Льодовика.

Мене обстежили. Цифрал просто поставив мені фільтри. Я вмію кохати, бажати, співчувати. Мені може бути сумно. Я можу боятися. Вищі почуття лишилися. Але негативні емоції більше не можуть взяти наді мною верх.

Льодовик застерігав, що це може мене вбити. Що в такому разі у мене має бути вдвічі більше розсудливості, ніж у інших, бо ці механізми — переляк та паніка — це природні запобіжники інстинкту самозахисту.

Але від певного часу в мене його й так мало. Найліпший доказ цьому — те, що я погодився взяти участь у цій місії.

Є й погані сторони. Часом прискорені реакції взагалі недоречні. Коли гіперадреналін наповнює кров — можна пробити рукою двері, які хотів просто відчинити, і водночас зламати собі кістки. Звуки занижені на кілька октав і слабо чутні. Не дай Боже в такому стані ляснути в долоні. А просто вхопившись за шнурок, можна обрізати собі пальці.

Усі, хто навчався в замку Даркмур, після активації цифралу боялися торкатися жінок. Бо врешті-решт це теж можуть бути емоції.

Ми розповідали одне одному легенди про те, як якийсь командос у момент пристрасті нібито розірвав дівчину на шматки.

Утім, у групі були й дівчата. Дві.

Про те, що відбувається, коли зустрічаються двоє осіб із імплантом, теж ходили легенди.

Як про нас із Дейрдре.

На щастя, це були лише легенди.

Коли цифрал наділив мене даром мов, у свій вихідний я пішов до пабу в Аксенгіллі й не зміг замовити пива. Белькотів якусь мішанину з мови Узбережжя та кебірийської, вставляючи хорватські, фінські та польські прокляття. Потім усе відрегулювалося.

У свою чергу, нікталопія здається зручною, поки різко не виходиш із темряви на світло. Зіниця реагує миттєво, цифрал теж, але малюнок на сітківці лишається ще на кілька хвилин. Якось уночі Дейрдре полізла до холодильника, підсвічуючи собі очима. Відчинила дверцята. Зір повернувся до неї лише після сніданку.

З іншого боку, дуже допомагає усвідомлення, що за потреби можна схопити рукою стрілу або поцілити ножем в осу на пні.

Моє завдання — збір інформації. Моя головна зброя — це мозок.

Мене цьому вчили. Але фізична перевага дає зовсім іншу психічну установку.

Сонце сідає. Я брьохаюся в багнюці, ступаючи біля стовбурів сухих дерев, стрибаю по валунах і камінню, балансуючи з пірамідою вантажу на карку. Сорочка під обладунком, кольчугою і каптаном просякла потом. Спина, обпалена вибухом, пече несамовито. Темний густий ліс, справжня стіна зарослих мохом стовбурів, маячить вже за декілька метрів. Я зупиняюся на вогкому килимі моху, дивлюся ще раз на морський горизонт над краєм скелі і активую цифрал.

* * *

Уже спадала рання сутінь, коли Вуко Драккайнен зайшов під дерева. Ліс був неприємний. Низький, сплутаний, повний кволих дерев із покрученими стовбурами, порослими бородатим лишайником. Десь у гіллі кричали птахи.

Драккайнен ступав розміреним, ритмічним кроком, однією рукою підтримуючи руків’я меча, а іншою — стабілізуючи розміщене на загривку сідло, що чіплялося за гілля. У цьому лісі не було стежок. Дерева, що померли від старості, попадали в підлісок, перегороджуючи дорогу, або чіплялися за крони сусідніх дерев і так висіли, плутаючись гілками, обростаючи грибами і лишайником, аж поки не струхнуть. Справжні джунглі.

За годину він заміряв швидкість руху і зрозумів, що до розташованої за вісім кілометрів дослідницької станції добиратиметься ще принаймні дві години.

Звичайно, існувала ймовірність, що, діставшись до місця, він отримає чай і бутерброд із дичиною. «Ми навчилися робити місцевий хліб! Думали, що вже ніхто за нами не прилетить». Тоді місія буде завершена за два дні, не враховуючи часу, який пішов на планування, навчання й підготовку.

Дорога затягувалася. Ліс був монотонним і нудним. Однакові чорні покручені стовбури та неохайні гірлянди лишайнику, що хитався від вітру. Смерділо мокрою грибницею, порохнявою і гостро, мускусно — дрібними гризунами.

Він поглянув на світ в інфрачервоному світлі. Трохи з нудьги, а трохи й тому, що хащі вже починали тонути в мороці. Підмальовані зеленим дерева не стали красивішими, проте можна було помітити схожих на маленьких капібар гризунів, що сиділи на землі, поблискуючи сріблом оченят, птахів, що стрибали по гілках, комах, що сновигали в повітрі, мов смугасті кулі, змій, що причаїлися в гущавині.

Цей марш затягнувся на три години, і, коли Подорожній дістався до місця, настала ніч. У пейзажі навколо нього нічого не змінилося. Просто в якийсь момент він зупинився і сказав: «Тут».

Він знав, що знаходиться за кількадесят метрів від галявини на вершині пагорба, де стояла покрита гонтом дерев’яна хата, оточена частоколом і названа польовою дослідницькою станцією «Мідґаард-ІІ».

Драккайнен зняв із себе незручне манаття і тихенько склав його між двома струхлілими стовбурами, маскуючи листям, схожим на папороть. Панувала тиша. Птахи вже замовкли. Тільки іноді чулося протяжне виття нічного хижака. Драккайнен сидів між папоротей, чекав, поки висохне мокра полотняна сорочка, і прислухався. Вітер не приносив жодних знайомих звуків. А з такої відстані він повинен був почути тріск вогню, брязкання металевого начиння, розмови. Адже саме тоді був час для вечері на дослідницькій станції. Однак ніхто не розмовляв. Мертву тишу переривав лише ледь чутний дивний звук. Щось злегка стукало і дзеленчало. Щось ледь вловиме, на межі людського сприйняття.

Зате сморід гниття був виразним. Гострий і нудотний водночас — його неможливо було ні з чим сплутати.

Якусь мить він крутив головою, втягуючи повітря, поки не встановив напрямок. Смерділо саме з боку станції. Не так сильно, як могли б смердіти людські тіла, а точніше вісім трупів, але все-таки…

Може, це просто якісь покинуті припаси.

Він відклав щит і шолом, перевісив меч за спину і перевірив, чи зручно дотягуватися до руків’я, а потім підтягнув всі застібки і кілька разів підстрибнув на моху, перевіряючи, чи нічого не дзеленчить. На голову пов’язав хустку, а потім, знайшовши під корінням калюжу, вимазав багнюкою лоб і щоки.

Станція розміщувалася на пагорбі, порослому рідким чагарником. Драккайнен не помітив жодного руху. Бачив тільки щербатий, не надто високий частокіл, що нагадував ряд зіпсованих зубів, і завалений посередині дах. Не було ані диму, ані вогню, ані найменшого руху. Станція виглядала давно покинутою. Однак він непокоївся.

По-перше, по всьому схилі пагорба, на відстані десятка метрів від частоколу, лежали мертві тварини. Вони оточували це місце по колу. Щури, кабани, олені, вовки і навіть птахи. На різній стадії тління. Він бачив кістки, пір’я, шматки плоті й хутра. Більшість тварин порубані або розірвані. Жодне нормально не оббіловане. Зате всі без голів.

Крім того, на пагорбі було градусів на п’ять прохолодніше, ніж в інших місцях. Така собі пляма холоду з пасмами туману з епіцентром на місці станції, що сяяла блакиттю.

Наче кіт на полюванні, він прокрадався, безшумно маневруючи від куща до вітролому, від вітролому до валуна. Всюди лежали спотворені залишки трупів, завдяки процесами гниття деякі з них світилися зеленуватим фосфоричним теплом. Він вирішив відфільтрувати сморід стерва, оскільки через нього більше нічого не відчував. Що ближче до станції, то ставало холодніше, він бачив хмаринки пари, що вилітали з рота.

Ворота, збиті з кривих, загострених дошок, були виламані вже давно. І було схоже на те, що виламали їх ізсередини. Він притиснувся спиною до частоколу, присунувся ближче до хвіртки й легенько обхопив обплетене ременями руків’я меча. Зазвичай ворота запирав товстий брус, але зараз він уже струхлявів. Колись, може з рік тому, його переломило від сильного удару, наче хтось в’їхав у ворота всюдиходом. Проте вчені не мали всюдиходів.

Він схилився й швидко зазирнув у двір з-під виламаних дошок. Порожньо. Безлад. Руїни.

За частоколом стояв будинок, зараз порожній, частково зруйнований і темний, на подвір’ї також була квадратна криниця із журавлем і кілька менших за розміром будиночків під самим палісадом. Усе це встигло перетворитися на купу балок і каміння.

Десь крапала вода, звідкись долинав легкий стукіт, що наводив на думку про дерев’яне калатало. Крім цього, тут панували тиша й мертвота.

Драккайнен, мов кіт, прослизнув усередину, обережно ступаючи по стежці, складеній із мокрих трухлявих дошок.

Застукотіло знову і лише зараз він це помітив. Вони висіли на кроквах будинку, на гілках дерева, що росло посеред двору, на загострених палях частоколу. Вітряні калатала. Невеликі, колихані вітром конструкції, що були сплетені з тонких ремінців і трави.

І кісток.

Гомілкові кістки, ребра, черепи невеликих звірів. Вони висіли на ремінцях, прикрашені пір’ям, коливалися від подиху вітру і торкалися одне одного, видаючи тихий нав’язливий звук, який він чув уже деякий час. Постукування в різній тональності, що складалося у випадкові мелодії. Звук міг би бути приємним для вух, якби не його моторошне джерело.

Він прослизнув у хату. Тхнуло старим деревом, давно вивітреними реактивами та цвіллю. Довге внутрішнє приміщення поділялося на кілька менших. Він розширив зіниці, збільшуючи сприйняття світла, завдяки чому зміг роздивитися інтер’єр, немов у світлі сірих передсвітних сутінків. Якби не цифрал, у будинку для нього було б затемно, мов у погребі. Дерев’яні лави вздовж стіни, довгий, збитий з дошок стіл посередині. Місце для вогнища.

І за цим столом, над металевим кухлем хтось сидів. Нерухомо, наче скульптура, нахилившись уперед, спершись ліктями на стільницю, немов у роздумах над вечірнім чаєм. Шкіра його здавалася гладкою і неприродно сірою, вона трохи виблискувала у сяйві зірок, що просочувалося крізь дірявий дах.

Драккайнен не озвався. Він просто обійшов стіл навколо і придивився до того, хто сидів навпроти: череп із обдертим м’ясом, ряд вишкірених зубів, ребра, кістки однієї руки. Труп.

А точніше, напівтруп-напівскульптура. Було схоже, ніби хтось занурив його правим боком у щось на кшталт бетону, а потім посадив за стіл. Вуко простягнув руку і злегка торкнувся його долоні. Холодна і тверда. Рівномірно сіра, з домішком дрібних кристаликів. Граніт.

Ретельно вирізана й відполірована статуя правого боку чоловічого тіла. Ліва розклалася, залишився тільки скелет з висохлими рештками шкіри і м’язів, шматочками скальпа з довгим світлим волоссям, що досі трималося на черепі.

Він присів поруч і уважно придивився до місця, де закінчувалася скульптура і починалося тіло. Туди, де було видно, як кістки поступово переходили в камінь, ніби сплавлені з ним. Чи це справді була скульптура? Хто створив щось подібне? Яким чином?

І навіщо?

На стільниці перед чоловіком Вуко помітив сліди крові. Брунатні темні плями давно в’їлися в дерево. Він потер їх, наблизив палець до носа і сильно втягнув повітря. Далі, долаючи огиду, вирвав одну волосину зі скальпа мерця і принюхався до неї. Галлерінґ. Доктор Йоганн Галлерінґ із університету в Мюнхені. Наполовину перетворений на статую.

Прийми, Господи, його душу.

Він обшукав лабораторію, сподіваючись знайти якісь нотатки, але всередині халупи все було повністю зруйновано. Центральне приміщення постраждало найбільше. Було схоже на те, що тут щось вибухнуло і проломило дах, після чого на підлогу впали опорні балки. Він знайшов трохи посуду, ящики із залишками армійської їжі в пакетах, якісь зотлілі шматки одягу. Губну помаду, розтоптане дзеркальце.

Тут вони не могли користуватися комп’ютерами — жодних дисків чи диктофонів. Мусили все записувати на папері. Отже, десь повинні були лишитися протоколи досліджень, нотатки, записки. Але нічого такого він знайти не зміг.

Що ж тут сталося? Напад тубільців?

Приміщення станції виглядали зруйнованими навмисно, але не пограбованими. Драккайнена підготували мислити категоріями Людей Узбережжя, принаймні настільки, наскільки це було можливо. Тож він точно знав, що на їхньому місці не залишив би, наприклад, красивої сталевої сокири, що лежала на землі. Забрав би столове начиння, каністри, дзеркало з примітивної ванної кімнати, дамську косметичку, в якій досі виблискувала жменя біжутерії, і безліч інших речей. Виніс би все, що зміг, і тільки потім розсортував, викидаючи непотрібне.

Крім того, у лабораторії стояв довгий міцний стіл, освітлюваний похідними лампами на рідкому паливі. На ньому було викладено колекцію найрізноманітніших місцевих предметів.

Їх було розсортовано. Окремо ґудзики, защіпки, гачки — все, що використовувалося для оздоблення та застібування одягу. Окремо — прикраси, чоловічі та жіночі. Намиста, амулети, браслети, сережки. Каміння, срібло, трохи золота. Скринька, повна монет. Також мішанка: срібні сіканці, грубі крони Узбережжя, карбована імператорська монета з Амітраї, квадратні кебірийські тигрики. Багато. Для будь-якого місцевого — неабияка здобич.

Єдиними нотатками, на які він натрапив, була купка малюнків на технічній кальці, що зображали орнаменти й оздоблення одягу. Більше не було нічого. Жодних записок, протоколів. Нічого.

Хтось тут колись сидів. На складаному стільчику під теплим світлом спиртівки, сортуючи зразки предметів. Пив щось із металевого кухля, купленого колись у спортивному магазині — а зараз потемнілого й порослого ізсередини зашкарублою темною масою, яка вже навіть не була пліснявою.

Він щось почув… Либонь саме те, що трапилося з Галлерінґом. Може, тоді був якийсь галас? Він різко підвівся, перекинувши стілець. Той склався і впав.

Уцілілі частини станції виглядали так, наче вони були покинуті за одну мить — схожі на корабель, що дрейфує Бермудським трикутником. Розібрана постіль на лежанці, збитій з обкорованих жердин, і матраца, сплетеного із натягнутої між балками мотузки. Заплющивши очі й глибоко вдихаючи повітря, він обнюхав спальний мішок.

Цвіль… курява… тирса, пил гнилих балок і десь глибоко, ледь відчутні, частинки ДНК. Кілька клітин епідермісу. Слина. Залишки сперми. Лезергазе. Ніґель Лезергазе.

Він систематично обійшов усі житлові приміщення, обнюхуючи зотлілі залишки одягу, старомодні леза для гоління, зламані столові прибори. Знайшов сліди всіх вісьмох.

Але тільки сліди.

Назовні знову пролунав гучний звук, так наче щось покотилося по дерев’яних дошках.

Вуко взявся за руків’я меча, що стирчало за плечем, і обережно вислизнув із хати, притискаючись спиною до дерев’яної стіни. Порівняно з напівмороком будинку, ніч іззовні видалася йому цілком ясною. Завдяки підсилювачу зору видимість була такою як на світанку — сірому й похмурому, однак там, куди світло зірок і розсіяне атмосферне сяйво не потрапляли, причаїлися плями глибокої темряви.

Драккайнен сконцентрувався, обережно переставляючи ноги в м’яких чоботях і утримуючи низьку бойову стійку. Одна долоня — на руків’ї меча, друга — витягнута вперед на рівні точки чудан. Поруч із криницею, на стежці, викладеній дерев’яними дошками, перекочувалося пластикове жовте відро. Експедиція не мала дбати про злиття із місцевими аж так сильно, як він. Вони пили земне пиво з металевих банок, розігрівали собі ростбіф із овочами, набирали воду пластиковим відром.

Щось промайнуло на межі тіні. Рух занадто швидкий як на людську істоту. Наче птах, що пролетів надто низько.

Вуко подумав, що чим би це не було — воно вже знає про його присутність, вирішив він. Усі ці рештки навколо пагорба були залишені нещодавно. Деякі трупи зовсім свіжі. А останні сліди вчених були залишені тут два роки тому.

Поволі й обережно він обійшов халупу по колу, але там нічого не поворухнулося.

За будинком, де він ще не був, Вуко натрапив на скульптуру. Цього разу звичайну. З полірованого каменю, можливо, базальту. Безсумнівно, місцеву і добре зроблену. Нагадувала примітивну фігуру вагітної жінки, що танцює з вишкіреними, мов у акули, трикутними зубами. З однієї її руки стирчало щось, що нагадувало серп, устромлений у видовбану дірку так, щоб його можна було легко витягти. У другій руці жінка тримала кам’яну миску. Статуя була заввишки десь із півтора метра, і її точно притягнули сюди в дослідницьких цілях, хоча вона й була страшенно важкою. Під її піднятою в танці стопою височіла купка черепів. Пташиних, тваринних, різної величини й форми.

І два людських.

Він обережно присів так, щоб мати можливість за потреби миттєво кинутися в бій, і обережно розсунув кістки. Перший череп, який він дістав, був невеликим, щелепа кудись зникла. Він був чудово очищений комахами: їхній гострий, оцетний слід був чітко відчутний; кістка вицвіла на сонці, її омили дощі. Але сліди амінокислот були досі помітні, тож він зосередився, намагаючись вихопити віддалений, схожий на сморід горілого пір’я, слід нуклеотидів.

Знайшов їх, а потім якусь мить чекав, поки його перетворена на базу даних частина мозку розрізнить індивідуальний малюнок. Поки тільки знав, що це ДНК пахне знайомо. Мажена Завратілова… Спеціалістка із ксенозоології.

Він торкнувся рукою статуї. Миску і підняту ногу рясно вкривали іржаві сліди й патьоки.

На нього кинулися збоку.

Із раптовим, майже поросячим вереском, щось темне, розмазане й зубасте.

Драккайнен злякався і раптом увесь світ сповільнився, крик перетворився на дуже низький звук, що лунав, немов із зіпсованої труби. Падаючи, Вуко помітив, як розчепірена худа лапа з великими й вигнутими, наче гаки, пазурами, пролітає повз його обличчя. Повітря загусло, мов вода. Він схопив це незрозуміло-що десь за загривок і лише тоді вдарився стегном об землю. Гнилі дошки прогнулися під вагою його тіла, він ухилився від щелеп, що клацнули зубами, мов капканом, біля його голови і, перекинувшись, ударив ногою в стегно противника, а потім підкинув його над своїм тілом. Кидок по дузі. Виконаний з дивної позиції, але цілком результативний.

Зірвався на ноги, немов пружина. Відразу — в бойову стійку, водночас витягнувши меч із низьким ковзаючим звуком, що нагадував різке гальмування трамваю.

Тварюка ще боком летіла в повітрі, незграбно загрібаючи кінцівками. В імлистому світлі ночі її шкіра злегка виблискувала. Кремезна, може, метра півтора заввишки, вона нагадувала огидну людиноподібну жабу. Вдарилася об землю, відскочила й проїхала десь метр на спині, але одним різким рухом відразу підхопилася, що за умов нормального перебігу часу здалося б миттєвим. Широка паща, наче шрам на пласкій голові, що виростала просто з плечей, блиснула рядами трикутних акулячих зубів.

Руку охопив пульсуючий біль, краєм ока Драккайнен зауважив кілька вузьких неглибоких подряпин — наче від дротяної щітки. Схоже, на шкірі тварюки були колючки.

Він підняв меч з боку голови у звиклому ассо-но-камае. Це тільки тварюка.

Побачив, як м’язи ніг створіння скорочуються, і воно вистрілює в його бік, немов гігантська жаба. Бачив, як трикутні довгі стопи гойдаються в повітрі, як істота розкидає лапи з виставленими пазурами.

Вуко чекав до останньої секунди і, крутнувшись, ухилився від блискавичного удару лапи, згідно із «правилом обертової кулі». Атакував навскіс, приміряючись так, щоб розрубати хребет. Вістря пройшло крізь загусле повітря. Драккайнен з подивом побачив, що уникаючи удару, тварюка перевертається в повітрі і розвертається до нього мордою, майже одночасно з його власним рухом. Феноменальна швидкість реакції.

Істота приземлилася боком, з-під пазурів полетіли тріски і хмара пилу, що зависла в повітрі, немов скаламучений мул. Відразу ж вона приготувалася до наступного стрибка.

Він почав вдихати, коли тварюка стрибнула. Зійшовши з лінії атаки, одним плавним рухом Вуко рубонув пласко і так швидко, як тільки вмів, знаючи, що може потягнути собі м’язи. Вістрям пронеслася хвиля тремтіння, спровокована турбулентністю. Цього разу самий кінчик меча на мить у чомусь загруз, він не помітив, у чому саме, бо саме провернув руку на зворотний хват, вістрям униз, і хльоснув навхрест, описуючи в повітрі вісімку. Ще раз торкнувся тварюки, знову самим лише кінчиком. Відступив на крок і ще раз змінив хват. Вдих завершився.

Тепер видих. Спостерігаючи за світом у сповільненому часі, можна забути про дихання.

Щось довгасте повільно насувалося, перекидаючись у повітрі, немов у невагомості. Нагадувало анемону. Драккайнен глянув іще раз і побачив, що це була відрубана лапа. Долоня зі шматком передпліччя дрейфувала в повітрі й бризкала краплями крові, схожими на маленькі пульсуючі кульки.

Він виставив вістря перед собою, а потім підняв над головою. Пазурі вгрузли в землю, тварюка вищирилася у жаскій посмішці, і раптом вздовж її хребта й на голові настобурчився гребінь із довгих шипів, схожих на голки дикобраза. Гостро запахло мурашиною кислотою і рициною. Та свинота була ще й отруйною. Погано.

Треба було взяти щит і обидва поручі. Усе через власну лінь.

Тварюка вистрілила, мов торпеда. Її задні ноги, схоже, мали силу катапульти. Стрибнула, однак трохи убік, загрібаючи уцілілою лапою там, де Драккайнен повинен був опинитися згідно з «правилом обертової кулі». Замість цього людина відхилилася назад із піднятими мечем, продовжуючи твердо стояти на землі. Він зігнув коліна, перед його обличчям промайнули пазурі, і тоді, відчуваючи, як розриваються напружені, мов канати, м’язи очеревини, він випростався; видихаючи повітря у страшному вібруючому крику, що пролунав немов уповільнений грім, рубонув навскоси, і, відхилившись в інший бік, розминувся з тварюкою, наче тореадор.

Тварина приземлилася на задні кінцівки й розвернулася.

Відрубана лапа завершила політ і вдарилась об землю з мокрим ляскотом.

Вони знову стояли одне навпроти одного. Драккайнен важко дихав, відчуваючи, як пульсують усі м’язи. Не бачив, куди саме поцілив.

Тварюка роззявила пащу, і раптово по її грудях, навскіс, побігла темна, лискуча, наче вузький перев’яз, змійка.

Вони стояли далі. Безкінечно довго.

А потім її голова разом із одним плечем почала з’їжджати з тіла і за мить пружно вдарилася об землю.

Час почав плинути в нормальному темпі, світло зірок із жовтуватого знову стало зеленим, тулуб завалився горілиць, а ноги затремтіли. Подорожній стояв, важко дихаючи, подряпини на передпліччі пульсували болем, але дії отрути він не відчував. Усі м’язи тремтіли, судома сталевими кліщами охопила литки.

Потвора продовжувала смикатися на землі, але якось хаотично. Кінцівки тремтіли, дико виблискували очі, паща роззявлялася і стулялася, щомиті висувався одинарний шип, гребінь на голові зіщулювався й опадав. Навіть відрубана лапа продовжувала дряпати землю пазурами. Розрубаний тулуб ритмічно бризкав цівками крові.

Він не міг пригадати подібного звіра. Більшість фауни Мідґаарда трохи нагадувала земну. Певною мірою. Конвергенція — пристосування до умов. Однак, вони нагадували родичів зі страшного сну. Стаючи на задні лапи, ведмеді сягали трьох метрів у висоту; травоїдна істота, що рилася в землі й була аналогом лінивця, важила майже дві тони, мала схожі на шаблі пазурі та пащу, якій міг би позаздрити крокодил. Немов на Землі у третинному періоді. Місцевий Творець, ймовірно, не облишив прихильності до зубатих, як дракони, представників мегафауни. Могло виявитися, що й цю тварюку, яка зійшла прямісінько із «Саду земних насолод» Босха, тут вважають звичайною жабою.

Ніт’їсефні вдарив долонею в гарду меча. На землі перед ним з’явилася кривава лінія. Він змахнув мечем в недбалому рейсікі, провернув руків’я в пальцях і вклав меч назад у піхви.

— Ульф Убивця Жаб, — тихо промовив він.

Повернувся до статуї і дослідив другий череп. Лезергазе було знайдено. Бідолаха вже не повернеться до Кембріджа.

Тварюка, що досі здригалася на землі, не допомогла знайти відповідей. Це створіння було винятково небезпечним і настільки швидким, що людина без цифралу не мала проти нього жодного шансу, але точно не воно порішило Галлерінґа, перетворивши половину його тіла в гранітну статую. Це не воно вбило Завратілову і Лезергазе, оскільки їхні голови були відрубані за допомогою гострого, металевого й досить важкого знаряддя. Хребці зберегли сліди відсікання й дроблення. Найімовірніше, від теслярської сокири, що досі стирчала з пенька біля дровітні. Поруч, на купі порубаних і струхлявілих дров, він знайшов розсипані людські кістки. Людей притягли сюди й стратили. У шарі трісок і на самому пні збереглися сліди крові їх обох. Крові травматичної, з високим вмістом білірубіну. Потім той, хто це зробив, забрав голови і кинув їх до ніг статуї. А також зібрав кров у якусь посудину і наповнив її миску. Хтось приніс тут жертву. Хто?

Статуя була місцевою, але не з Узбережжя. Серед тутешніх мешканців не було пастви вагітної богині-танцівниці з серпом. У пантеоні не було таких постатей.

Наскільки він знав, богині Мореплавців виглядали зовсім інакше й не вимагали людських жертв. Можливо, це була амітрайська Богиня Жнив, Аззіна, але звідси до Амітрая понад тисяча кілометрів, гори і пустеля. Не було відомо точно, у чому полягав цей культ — може, він вимагав і жертв. Тільки звідки тут амітраї? Їхня країна була великою і войовничою імперією, яка загарбала багато земель, включно з приморськими королівствами, звідки й прибули Мореплавці. Вони були народом біженців. Тут амітраїв не терпіли б. Їх вважали демонами та щиро ненавиділи.

Самі загадки. Досі він стикався лише з питаннями і не мав жодної відповіді.

Кільканадцятисекундний бій страшенно його втомив. М’язи вже починали боліти, а завтра він повзатиме, немов паралітик. Так бувало після прискорення. Людина не пристосована до чогось такого. На кілька хвилин вона стає надлюдиною, а потім цілу добу мусить відхворіти. Він знав, що за кілька годин впаде і засне. У голові вже паморочилося. М’язам не вистачало кисню, Вуко спалив майже всю глюкозу, яка була в його організмі, шлунок уже крутило від голоду. А на додачу — пошкоджені м’язи. Подряпини пульсували гарячим болем. Отрута, схоже, туди не потрапила, але точно гноїтимуться. Обпечена спина, залита потом, стиснута між кольчугою і нагрудником, теж жахливо боліла.

Він обійшов усю територію, але інших тіл не знайшов. Завратілова, Лезергазе, Галлерінґ. Бракувало ще п’ятьох. Пішли? Були викрадені? Загинули так само таємничо, але десь за межами станції?

Він знав, що тут більше нічого не дізнається. Вирушив на пошуки їжі. Військові харчі не були вічними, але могли зберігатися дуже довго. На жаль, вчених не приваблювали готова польова їжа, яка зберігалася у герметичних упаковках. На вигляд і смак вона нагадувала корм для тварин, зате з нею нічого не треба було робити. Можна було просто відкрити і з’їсти, навіть розігрівати не обов’язково. Замість цих харчів учені набрали смачнішої, ліофілізованої їжі, до якої необхідно додавати воду. Вуко пожував один такий сухий обід — на смак як гіпс. Порошок зв’язав усю слину і застиг солоною масою, що заліпила рот і язик. У баку в ванній було трохи води — застояної, повної водоростей і зі смаком пластику. Однак Драккайнен прополоскав рота й розмішав масу, що мала би бути овочевим рагу із кроликом, а перетворилася на огидне місиво. Утім, його він зміг хоч якось проковтнути. Знайшов також тюбик суничного джему, батончик і запив усе це несолодкою згустівкою. На десерт видавив у рота тюбик пасти з анчоусів. У такому стані йому було абсолютно байдуже, що їсти. Він відчував себе жертвою корабельної аварії на порозі смерті від голоду. Знайшов ще три цілі упаковки і сховав їх під нагрудник. Решта була роздерта, розчавлена, вміст давно змішався з дощовою водою, його пожерли тварини. Зрештою, цього небагато лишилося.

Він знову обійшов лабораторію і переконався, що тут збереглося чимало предметів, які могли б стати у пригоді. На жаль, майже нічого не зміг би забрати з собою. Він і так ходив обвішаний, немов мандрівний крамар. Поміркувавши, прихопив тутешні монети. Прикраси земної роботи висипав у банки з-під кави і сховав під фундаментом.

Вийшов із халупи і подумав, що він тут не залишиться за будь-яких обставин. Це місце не годилося для опорного пункту. Воно не годилося ні для чого. Треба було йти далі. Куди — він не мав жодного уявлення. Вирішив вважати інших учених живими, допоки не знайде їхніх тіл. У такому випадку вони повинні були звідси піти. Куди? Спершу, напевно, просто вперед.

У дерева, що росло посеред двору, був дивний стовбур з бочкоподібним здуттям посередині, яке нагадувало груди чоловіка. Він придивився уважніше й помітив, що гілки нагадують виразну лінію рук: вгадувалися плечі, біцепси, навіть вени на передпліччях. Що довше він дивився, то більше бачив подробиць. Ребра, соски, ключиці, кадик, і, нарешті, обличчя.

— Ще одна статуя, — промовив уголос. — Справжня художня галерея.

І тоді на дерев’яному обличчі відкрилися очі.

Драккайнен здригнувся й відскочив, встигнувши до половини витягти меча. Очі дивилися на нього з якимось божевільним стражданням. Нормальні очі, людські, з білками. У місцевих райдужка була майже на все очне яблуко, як у коней.

Обличчя було знайомим. Дюваль. Хоакін Дюваль. Керівник експедиції.

— Що з тобою стало? — запитав він і зрозумів, що несвідомо говорить мовою Узбережжя. Повторив питання англійською.

Очі раптово ворухнулися.

— Не можеш говорити?! Кліпни два рази, якщо «так», і раз, якщо «ні».

Два мигання. Дуже швидко.

— Це зробили місцеві?

Три мигання. Що це означає?

— Решта вижила?

Три мигання.

— Це означає, що ти не знаєш?

Хвилина роздумів. Два мигання.

У голові Подорожнього пронеслися сотні питань, але мало на які з них можна було відповісти «так» або «ні».

Щось тихо застукало.

Одна гілка праворуч злегка ворухнулася, б’ючись об сусідню. Стук-стук… стук… стук-стук… Пауза. Стук… стук… Пауза.

Азбука Морзе? Спробував зрозуміти, що передає Хоакін, але розгубився.

Крапка, тире, крапка, крапка, тире, тире, крапка.

L-M-E?

Він почав знову.

Тире, крапка, тире. Крапка, крапка.

Нарешті він зрозумів. KILL ME. Убий мене.

— Я маю тебе вбити?

Той перестав стукати. Кліпнув двічі, заплющив очі.

— Дюваль! Я не хочу тебе вбивати! Це рятувальна експедиція! Я викличу корабель! Але я повинен знати! Куди пішли інші? Що тут сталося?! Хто зробив це з тобою? Як я можу допомогти?!

KILL ME KILLME KILMEKILME KILME KILL…

Нічого не виходило.

Драккайнен просив, благав, переконував і пояснював. Безрезультатно. Той не відповідав на жодне питання, тільки повторював по колу своє.

Він обмацав дерево з усіх боків, але не знайшов нічого, крім стовбура. Звичайного, гладенького, сухого стовбура, майже без кори. Стовбур, гілки, ланцетоподібне листя, як у оливи. Дерево, що полонило в собі Дюваля, нагадувало статую Галлерінґа в халупі.

Але Дюваль був живий. Мав тільки очі й можливість рухати однією гілкою. Чи ріс він разом із цим деревом?

Не дивно, що він збожеволів.

Сповнений жаху і співчуття, Вуко, можливо, й справді зміг би його вбити, але гадки не мав як це зробити. Як швидко і гуманно вбити дерево? Адже це не так просто.

Відійшов, намагаючись не слухати безперервний стукіт гілки:

KILMEKILMEKILMEKILME…

Підійшов до половини тварюки, що лежала на землі, та вирішив уважніше її оглянути. Для початку тицьнув її мечем. Бліді круглі очі раптово розплющилися, лапа встромила пазурі в землю, а голова різко підскочила, немов ракета, на висоту його обличчя. Прискорення впало, наче запона; спиною і шиєю він раптово відчув опір повітря, відскакуючи, розвертаючись і влучним копняком відправляючи голову потвори вгору. Та, прискорюючись, змінила траєкторію польоту і впала на землю з огидним порожнім відлунням.

Важко дихаючи, Драккайнен із жахом за нею спостерігав, аж тут побачив, що лапа потвори витягнулася вперед, а кігті всадилися в дошки. Далі напружилися м’язи, підтягуючи плече й голову, і рука знову витягнулася вперед, як у поганому фільмі жахів. Повзла. До нього.

Piczku materi! — рявкнув Драккайнен. — Здихай, стерво!

Ухопив меч обіруч і щосили пробив потворі череп. Потім підняв на диво важкі рештки на вістрі, розмахнувся і закинув голову просто в стіну частоколу. Аж загуло.

— Я вже п’ять разів тебе вбиваю! — кричав він, розлючений до нестями. — Припини ЖИТИ! Що це взагалі за маячня! Що за придуркуватий світ! Зараз ще Баба-Яга на мітлі прилетить! І казанок прискаче вклонитися мені!

Істота ніби його послухалася: тихо засичала й завмерла.

— Ну! — вигукнув Драккайнен. — І не сіпайся мені тут!

Це місце його дістало, він був розлючений, втомлений і голодний. Лаючись собі під носа, перетнув великими кроками подвір’я й увійшов до хати. За мить повернувся зі старою пошарпаною ковдрою. Кинув її на землю, копняком закинув туди відрубану лапу та загорнув її в товстий пакунок. Усередині щось почало ворушитися, тож Ніт’їсефні, брудно лаючись фінською, кілька разів лупнув згортком об землю.

Потім зібрав на подвір’ї рештки тіл членів експедиції та заніс усередину будинку. Усе, що знайшов, поклав на столі навпроти статуї Галлерінґа. Якусь мить він стояв, похиливши голову й беззвучно рухаючи губами. Ще раз обшукав будинок і нарешті вийшов із невеликою пластиковою каністрою, обливаючи пальним стіни й залишки даху. Потім сів на безпечній відстані й дістав із торби на поясі кресало.

«Ви повинні з’ясувати, що сталося, — казав Льодовик. — А якщо буде потрібно, прибрати весь безлад».

Дюваль увесь час монотонно стукав гіллякою.

Драккайнен піднявся, копнув колодязь і пішов по сокиру.

Коли він спускався з пагорба, полум’я піднімалося над частоколом і стріляло іскрами в нічне небо.

* * *

Мене розбудив дощ. Огидний, свинцевий ранок серед туману й мерзенної мряки. У мене все болить. І не знаю, через учорашню бійку чи після ночі, проведеної на товстій, розгалуженій гілці. Холодно.

Розв’язую мотузку, що тримає мене, і, загорнувшись у вовняний плащ, спускаюся на землю.

Чого я тільки не наслухався про ці плащі! Що натуральна вовна гріє, навіть коли мокра. Що від дощу волокна стискаються, і плащ стає водонепроникним.

Може, й так.

Але до цього моменту він уже промокає наскрізь. Як і людина, яка в нього вбрана.

У мене болить гомілкостоп, усі м’язи, подряпини на передпліччі й обпечена спина. Я намок, змерз і до біса зголоднів.

Він озивається саме тоді, коли я стою посеред папороті, випускаючи назовні вміст сечового міхура.

Сидить на краю лісу в дерев’яному одноосьовому візку, запряженому присадкуватою тваринкою, яка віддалено нагадує віслюка чи окапі.

— Гарна була бійка, — каже він. — Може, навіть варта пісні.

— Яка бійка? — питаю.

Він худий, у плащі з каптуром, тримає в руці кусень солонини, від якого кривим ножем відрізає невеликі шматочки.

Я спокійно зав’язую штани. Впораюся в разі чого. Впораюся перш, ніж він зіскочить з козел або потягнеться за чимось гострим.

Ігнорую його. У такому місці підкрадатися до сплячої людини — щонайменш, некультурно, якщо не сказати небезпечно. Щойно він мене образив.

Принаймні наскільки я знаю.

Я й гадки не маю, як він роздивився мене в густому листі серед гілок. Тому й злюся, але тільки на себе.

Збираю підходящі гілки для багаття. Тут є кілька рослин, сухе гілля яких розгориться, навіть якщо воно вологе. Чоловік продовжує жувати, з цікавістю поглядаючи на мене незвичними, сповненими темряви очима. Мабуть, він старий. Важко оцінити. Тут і сорокарічний — уже застарий. Худе обличчя вкрите зморшками й видається втомленим.

Кресало вистрілює снопами іскор. Я роздмухую жарини на шматочку кори, на купці порохняви та гілок, поки не з’являється вогник.

Гріючи долоні біля вогню, що потріскує, жеручи сухе гілля, думаю про каву. Еспресо з пінкою в маленькій філіжанці. А той на возі досі сидить і їсть з ножа шматочки сала.

— Сідай до вогню, — кажу я.

— Я міг би тебе вбити, — відповідає він із набитим ротом.

— Але не вбив.

— Це спритно — спати отак на дереві.

— Схоже, недостатньо спритно. Так і будеш кричати з воза?

— Надаю перевагу спогляданню на світ із козел. Вище. Видніше.

Я витягаю зі сховку свої речі. Торби, сідельні сумки і врешті сідло, на якому вмощуюсь біля вогню. Хоч для чогось згодилося. Знаходжу тверді смужки солоного сушеного м’яса, загорнуті в пергамент. Приготую їх в окропі. Як немає кави, то принаймні вип’ю щось схоже на бульйон. Хоч щось гаряче для шлунка.

— Хто там мешкав? — показую рукою в бік пагорба, на якому чорніють спалені залишки станції. Частокіл частково вцілів, але звідти досі піднімається стовп чорного диму.

Він стенає плечима.

— Ніхто. Усі знають, що це прокляте місце. Урочище. Таких багато. Тільки дурень заходить у такі місця.

— Я декого шукаю. Я чужий у тутешніх краях. Шукаю таких, хто був би чужим, як я, таких, хто загубився.

— Мене теж довго тут не було. Похід.

Він використовує слово «гансінґ». Похід, а точніше — морський грабіжницький набіг. Дослівно — «дорога за щастям».

Витягає руку з ножем і вказує на ліс по той бік галявини, де дзюркотить струмок:

— Отам тракт. Приведе до першого двору. Там мешкає Грисма Шалений Крик.

— Він щось знає про моїх родичів?

— Ні, а може, й так. Але звідси ти можеш піти тільки туди. Грисма Шалений Крик оточив себе зазубреним частоколом, сидить у будинку предків і разом зі жменькою своїх людей трясеться від страху перед тим, що виходить із лісу. Він перший, хто мешкає за Пусткою Тривоги. Іди і вручи йому подарунок. Віддай йому свою здобич.

— Яку здобич?

Чоловік показує на згорток, що лежить неподалік. Клунок зі старого пледа, просочений кров’ю. Клунок, який досі трохи ворушиться.

— Іноді він відправляє до лісу когось чужого. Когось занадто молодого, щоб боятися, і занадто дурного, щоб відмовитися — аби він звільнив Грисму від чергових привидів. Від дітей холодного туману. Пробуджених. Але вони ніколи не припинять приходити. Це погані часи. Війна Богів. Раніше такого не було. Ти віддай йому це на згадку. Нехай повісить на частоколі й хвалиться своїм людям, що він — великий стирсман.

У мене вже є трохи вугілля, можу на нього поставити кухоль із водою і смужками м’яса.

— Не знаю, про що ти говориш. Я думав, це жаба.

Той схвально сміється.

— Я — Вороняча Тінь. Продаю магічні речі. Хочеш кинджал, що насилає прокляття на власника? Камінь, що повертається? У мене є дорожні камені, амулети чорного сну, пір’я птаха грому. У мене є все.

— Мені потрібен кінь.

— Я не торгую кіньми. Торгую речами, які діють.

— У тебе є щось таке, що може перетворити людину на камінь?

— Час? У мене є багато часу.

— А де я можу купити коня?

— Там, де хтось його продає. Ми, певно, ще побачимося. Відшукай дорогу.

«Відшукай дорогу» — слова прощання. Принаймні згідно з «Культурою й онтологією Узбережжя» Рековіца.

— Мене називають Ніт’їсефні, — кричу йому вслід.

— Це помітно. Але для мене ти — Той, Хто Спить На Дереві, — відповідає він через плече і з’їжджає своїм скрипучим возом в улоговину, давлячи колесами білі квіти папороті.

Лишаюся сам. Дощ монотонно лопотить по листю, моє багаття неохоче шипить під краплями, що падають з гілок. Десь високо в небі чути крик хижого птаха.

Я п’ю ріденький бульйон і починаю складати план дій. Марне і складне заняття, оскільки так насправді я не уявляю, що робити далі. Піду тією стежкою. Куди б не вирушили нещасні дослідники, вони точно не пішли б навпростець через ліс, тож так піду і я. Побачимо, що нам розповість той, кого називають Грисма Шалений Крик.

Мені потрібен кінь. Грошей у мене досить, навіть не враховуючи того, що я поховав на станції. Мій пояс рівномірно набитий золотими і срібними монетами, він висить у мене на стегнах, як ситий удав. Мені потрібна лише крамниця з кіньми.

І я мушу дізнатися, що трапилося. Це навіть важливіше, ніж знайти вчених.

* * *

Той вечір у їдальні в Даркмурі. Урочистості. В каміні палає вогонь, ми сидимо за довгим столом у сяйві свічок, серед срібла, смажених куріпок, картоплі з печі і, звичайно, огидного yorkshire pudding. Льодовик промокає губи серветкою і владним рухом долоні наказує налити нам вина.

— Умови місії змінено. Полетить тільки один, — каже він нарешті. — Загін лишається, підготовка триває, чекаємо на розвиток подій. Політика, — додає як пояснення.

Ми кам’яніємо, сидячи за столом, зиркаємо то одне на одного, то на Льодовика. Він робить ковток шеррі і повертається до одного зі стюардів, який подає йому тацю з конвертом, запечатаним червоним сургучем, поруч лежить срібний стилет. За рік ми звикли до помпезності, церемоніальності й дивакуватої — чи то псевдосередньовічної, чи то масонської — атмосфери, до смокінгів і вечірніх суконь, які раптово змінюють буденні лахи. Це вже нікого не смішить.

Усі ховаються за завченими рухами. Коли Льодовик за допомогою вістря ламає печатку, Кауфман докладає собі їжі, я кручу в пальцях срібний келих і нюхаю шеррі, Кавалліно колупається в зубах, а Дейрдре общипує виноград. Усі виглядають розслабленими і вільними.

— Панові Корвіно ми дякуємо за співпрацю. Пане Корвіно, боцман Гардінґ допоможе вам зібрати речі. Внизу, у холі, чекає водій. Нагадую, що ви зобов’язані зберігати найвищий рівень секретності. Прошу забути про все, що ви тут чули й бачили, крім одного. Того, що ми про вас не забуваємо. Дякую і до побачення.

У глибокій тиші чути як луною під куполом відбиваються кроки Рене. Коли величезні двері з гуркотом зачиняються, ніхто не промовляє ані слова.

— Панове Кауфманн, Нільфссон і пані Декруа — підстраховка. Поки що. Пані Малліґан, пан Кавалліно, пан Роґовський, пан Когутек і пан Дартлов — резервна група.

Тиша.

— Летить пан Драккайнен.

Доля секунди, коли всі розслабляються. За нашими мірками, звісно. Нільфссон з полегшенням витягується й випиває ковток вина. Дартлов стискає зуби, видно, як у нього грають жовна. Декруа, схоже, дуже здивована, у неї такий вираз обличчя, ніби в неї влучила блискавка. Дейрдре на якусь мить уподібнюється до валькірії. Стиснуті губи, випнуте підборіддя, в очах — блиск діамантів.

Я нічого не відчуваю. Нічого, крім запаху yorkshire pudding.

Навіть Когутек на секунду припиняє їсти.

— Пана Драккайнена я попрошу пройти зі мною. Решта можуть невимушено продовжувати вечеряти. Смачного, спасибі й добраніч. Прошу думати про хороше. Місію буде продовжено.

— Ви здогадуєтеся, чому? — зацікавлено питає він, уже сидячи за своїм столом і набиваючи люльку.

— Ні, командоре.

— Ви найстарший. Ви ще пам’ятаєте світ, в якому ми були єдиними живими істотами у Всесвіті. Ви пам’ятаєте часи, коли не існувало надгравітаційного двигуна, а астронавтика була лише експериментом навмання. Це збереглося у вашій пам’яті. Ви — дитя старого світу і народилися з переконанням, що існує лише те, що є на Землі, ми — єдиний розумний вид у космосі, а швидкість світла подолати неможливо. Мені здається, ви краще за інших пристосуєтеся до тамтешніх людей і до їхньої ментальності, оскільки вони думають так само, але у межах свого світу. До того ж ваша мати була полькою, батько — фіном, а виховувалися ви у Хорватії. Культурний шок для вас — це буденність. Крім того, ви один із небагатьох, хто перетворив власну незалежність на релігію. Ви не вірите в державу, закони та колективний розум. Ви — самітник. Ви вірите у своє моральне право й здоровий глузд. Якби летіла група, ви залишилися б на Землі. Але ми повинні відправити одного. Одну людину. Гадаю, ви виживете. Принаймні у вас є шанси.

— А зараз я скажу вам одну річ, про яку, крім мене, знають лише шестеро. Це навіть не вищий рівень секретності. Якщо ви скажете комусь хоча б слово, хай би й лейтенанту Малліґан, то загинете обоє. Я перепрошую за тон, але це необхідність. Відомо, що ви повинні знайти дослідницьку групу або встановити, що з ними сталося, евакуювати, кого зможете. Ви маєте ліквідувати сліди, усунути можливу шкоду, яку вони могли заподіяти, якщо таки дійшло до неавторизованих контактів з ксеноцивілізацією, але про це ви й самі чудово знаєте. Але ви не знаєте, що у вас є офіційна згода на використання будь-яких засобів відповідно до ситуації. Ви розумієте, що це означає?

Я роблю ковток віскі.

— Ліцензія на вбивство…

— Саме так. Якщо доведеться вбивати — ви маєте на це право. Я беру на себе повну відповідальність. Є ще одна справа. Там ми зіткнулися з явищем, яке не можемо навіть нормально назвати, а тим паче пояснити. Із чимось, що може виявитися неймовірно небезпечним або матиме найвище значення.

Роблю ковток віскі. Мовчу.

— Там діє магія, — каже нарешті Льодовик, ніби соромлячись і відчуваючи щось подібне до відрази. — Принаймні так це виглядає в рапортах, з якими ви ознайомитеся. Поверніться звідти живим і розкажіть мені, що ми стали жертвою ілюзії, шахрайства або побічної дії невідомого фізичного феномена. Я сподіваюся, що саме так і буде. Або поверніться і скажіть, що Всесвіт перевернувся догори дриґом, а наш світ за мить перетвориться на пекло.


Стежка вузька, кам’яниста й поросла травою. Веде вниз. Поруч дзюркотить струмок. Я йду. Відчуваю себе туристом. Лиш одна думка мене тривожить: куди б я не пішов — на мене не чекатиме притулок, ванна з гарячою водою та чиста постіль.

Я думаю про Дюваля, який вріс у дерево. Дюваль, якого я прирік на повільне вмирання в зрубаному стовбурі. Скільки це триватиме? Поки дерево не струхне? Хто знає, як довго помирає дерево?

Загрузка...