Нічний подорожній

Розділ 5 Зміїна горлянка

Місто було видно з пагорбу. Власне, це можна було окреслити як «селище» чи «поселення». Просто велике згрупування дворів, хаотично розкиданих по обидва боки фйорду і по навколишніх пагорбах. Будинки були схожі. Дерев’яні, довгі, з різьбленими стовпами, чотирикутної форми. Утім, поселення мало власні земляні вали, увінчані почорнілим частоколом, що оперізував весь простір від берега до берега, а між господарствами звивалися викладені дерев’яними жердинами вулички. Уздовж усього фйорду тягнулася дерев’яна пристань і поставлені на палях пірси, які на кільканадцять метрів врізалися у воду. Тож нехай буде «місто».

Ворота були відчинені, їх ніхто не охороняв. Ніхто не зупинив дивно вбраного високого чоловіка, який їхав на великому смугастому скакуні з підрізаними рогами.

Деякі витріщалися на нього, оскільки чоловік був високим, а його скакун — обвішаний торбами і згортками. Він був одягнений у бурий вовняний плащ із глибоким каптуром, а в роті тримав дивну вигнуту люльку, з якої випускав клуби диму, як це робили мешканці півдня.

Він проїхав в’їзну вежу і попрямував на пристань.

— Спершу ночівля, — сказав він коню. — Дах над головою. Це головний порт в околицях. Тут повинні бути приїжджі, а отже, буде і якась корчма. Сюди з’їжджаються купці, моряки й подорожні… такі, як ми. І хтось повинен заробляти на цьому гроші. Я розумію, вони досі не винайшли ані парової машини, ані душу. Але невже ніхто досі не помітив, що мандрівник заплатить дзвінкою монетою за дах над головою, воду та якусь їжу? Моряк, який сходить на берег, повинен перш за все щось з’їсти, щось таке, що не є жахливим корабельним пайком. Звичайно, він мусить напитися. А ще йому, безсумнівно, потрібна жінка, і за це все він теж заплатить. А де курви — там і готелі. Quod erat demonstrandum. Я не перераховую культурних стереотипів. Просто вірю в закони прибутку. Універсальні в космічному масштабі, мій північний оленю.

Дорога зміїлася між господарствами, але, врешті-решт, вивела до берега. Він минав людей, одноосеві вози на дерев’яних колесах, завантажені товаром, корів, собак і свиней. Минав місцевих, убраних у пофарбовані плащі і шкіряні безформні шапки, якихось голодранців, обвішаних зброєю — ймовірно, моряків. Бачив жінок у простих сукнях і солом’яних капелюшках і дітей, що бігали навколо. Він ще не бачив тут стільки людей в одному місці.

— Ах, цей шум великого міста, — процідив він, проводячи Ядрана крізь стадо шестирогих овець.

Дорога вела вниз, і тоді, стоячи на узбіччі між будинками, він побачив кораблі. Вони стояли біля пристані, пливли посередині широкого фйорду, погойдувалися на якорях. Кількадесят. Незрозуміло чому він уявляв собі, що вони нагадуватимуть драккари вікінгів, але це радше були середнього розміру джонки. Мали високі, задерті корми із зубчастими помостами, подвійний кіль і дивні вітрила, що нагадували жалюзі або віяла. Три човни розминалися в річковому руслі, і було видно, що на вітрилах намальовано прості геометричні розпізнавальні знаки.

Якийсь час він доброзичливо дивився на них. Усе життя любив кораблі, особливо вітрильники. Ці виглядали солідно і пристойно. Невеликі, радше для каботажного плавання, але ж «Санта-Марія» теж справляла таке враження.

На набережній він зіскочив з коня і повів його за упряж, тримаючи біля самої морди. Ядран стриг вухами і воркотів від незадоволення.

Ті, кого він шукав, мусили чинити так само. Чіплялися до місцевих і розпитували про ночівлю. Це теж, імовірно, космічна стала. Вони йшли сюди через ліси, спали під голим небом. Певне, знали мову, принаймні Ван Дікен. Мали якісь гроші. Вони мусили шукати нічліг, якусь корчму. Походили із Землі. Перш за все — гаряча вода, пристойна тепла вечеря і ночівля. Ванна, бочка, що завгодно. Аби вимитися і поспати під дахом.

Треба було шукати щось на кшталт готелю.

Він знайшов його за годину. Це не був заїжджий двір або хоча б корчма. Радше, караван-сарай. Підковоподібний будинок, схожий на сарай, де тварин тримали внизу, а спати можна було покотом на сіннику, куди піднімалися по сходах.

В одному з будинків палало вогнище, а похмурий, неговіркий господар позичав казанки і продавав дрова. Ніякої кухні, ніякого бару, ніякого: «Господарю, пива!»

Поблизу порту було з п’ять таких місць, і всі забиті возами, кіньми, мулами, всюди натовп людей. Наближався осінній ярмарок.

Купці сиділи і спали на своїх возах, що купчилися на подвір’ях, а якщо ні, то неподалік крутився ескорт з мутних типочків у шоломах і зі зброєю. Вони не відходили від товарів ні на крок і похмуро витріщалися крізь вирізи в чорнених шоломах.

— Не вірю, — сказав Драккайнен. — Я не знайду ночівлі, бо не забронював номера?

Він повернувся на набережну і пошукав солідного на вигляд рибалку, швидше за все, власника пузатого човна, який саме розвантажував кошик невеликих сріблястих рибок, схожих на сардини.

Переговори не тривали довго.

Рибалка якусь мить стояв, розглядаючи солідний шматок срібла на витягнутій руці Драккайнена, і чухав лисину, зсунувши на потилицю шкіряну шапочку, схожу на миску. Його екіпаж — худий підліток з нервовим тиком і ображений на весь світ довготелесий худорлявий чоловік середніх років — теж мовчки чекав, дивлячись на срібло, немов ніколи досі не бачили такого багатства.

— Стайню для коня і якийсь дах для мене, — повторив Драккайнен. — Лазня, сарай, дровник. І щоб були якісь двері, щоб мене ніхто не обікрав.

Рибалка шкрябав потилицю, дівчина, яка чекала на звантаження риби, сітки і такелажу з човна, сиділа на козлах возу зі спідницею, підітканою з одного боку за пояс, та байдуже жувала соломинку. Худорляк бурчав під носа, критично оглядаючи зв’язані смердючі сіті. Підліток тримався за ванти, працьовито чухаючи п’ятою кісточку. А час летів.

Драккайнен стиснув долоню, але старий несподівано сплюнув на землю і вхопив його за зап’ястя.

— Домовилися, — сказав він. — Одна восьма марки сріблом, як ти і сказав. У мене є сухий сарай із лазнею. Великий. Помістишся і ти, і кінь. На три дні. Потім я відпливаю, бо місяць піде на ріст. Захочеш жити і далі — доплатиш ще одну восьму.

— Домовилися, — підтвердив Драккайнен і стиснув у відповідь зап’ясток рибалки.

Увесь будинок, сарай, в якому я маю мешкати, та й взагалі все навколо просочене запахом риби. Я відчуваю сморід рибної гнилі і слизу, димний аромат копчених тушок, просочений сіллю і йодом сморід сітей, що сохнуть.

Перш за все я знімаю сідло з Ядрана і протираю його жменею соломи. Від господаря отримую старий мішок, що смердить рибою і повен сухих помаранчевих зерен. Корм.

Складаю свої речі під стіною і ось я вже вдома. Сарай похмурий, крізь щілини в балках і дірки під дахом проникає зовсім небагато світла. Як би там не було, тут є принаймні якийсь дах.

Відчуваю полегшення і втому. Я дістався до якоїсь мети. Реалізував якийсь етап. Я в порту Зміїна Горлянка і знайшов собі дах над головою, незважаючи на пік сезону. Власне, кінець сезону. Моряки повертаються додому зі своїх грабіжницько-дослідницько-торгівельних мандрів. Більшість завертає в цей порт, і за кілька днів тут буде важко знайти місце, де кинути якір, а про вільне швартування можна тільки помріяти. Кораблі зі складеними вздовж бортів щоглами з’являться навіть на пляжах по обидва боки фйорда, немов викинуті на берег кити. Розпочнеться великий ярмарок. Здобич, товари, невільники, зброя, срібло, прянощі, хутра переходитимуть із рук в руки. Купці, які прибули сюди зі своїми возами з глибин материка, укладуть прекрасні угоди і збагатіють більше, ніж моряки, при цьому не підставляючи шию під час подорожей.

Місцеві мешканці продадуть усе м’ясо, пиво, хліб і рибу. Жадібніші зазіхнуть навіть на власні зимові припаси і залишаться зі жменею срібла, але без борошна, риби та риб’ячого жиру. А пізніше відбудеться віче.

Вирішуватимуть суперечки, радитимуться, укладатимуть союзи і вгамовуватимуть родові суперечки.

Це все, що я дізнався за час дороги до цього будинку.

А тепер не уявляю, що мені робити далі.

Перш за все, я не знаю, чому мої вціліли вчені покинули станцію і вирушили в мандри. Скажімо, вони тікали від холодного туману і його феноменів. Скажімо, дісталися сюди. Якби я був на їхньому місці, то постарався б залишити звісточку. Вирізати десь напис на зразок: «Тут був Драккайнен». Найрозумніше було б оселитися десь тут і чекати. Не виключено, до речі, що так вони і вчинили.

Хіба що на них напали, викрали, або вони в якийсь інший спосіб встряли в халепу.

Так чи інакше, черговість така сама: локалізувати, можливо, відбити, евакуювати.

На подвір’ї дружина рибалки закінчує в’язати сітки, прихоплюючи мотузками дерев’яний човник, і входить у будинок. На старому, майже позбавленому кори дереві зі сріблястим стовбуром, що росте посеред двору, сидить величезний чорний ворон і витріщається на мене чорним, немов агат, оком.

— Ти мені набрид, — кажу я.

Мені вже не хочеться ані стріляти в нього, ані кидати чимось, ані намагатися зловити. Він настільки ж швидкий, як і я. Ба більше, точно передчуває мої наміри. І завжди неподалік. Коли я прокидаюся біля багаття, він сидить десь на купі речей або поблизу на гілці. Краде залишки моєї їжі, але я мушу визнати, що одного разу він приніс велику рибину, а іншим разом — якесь створіння, схоже на кролика, і залишив поруч із моїм ліжком. Ядран його ігнорує, я, власне, теж.

Рибалка стоїть, спершись об стовп, що підпирає дах його будинку, їсть кашу з дерев’яної миски і теж дивиться на ворона.

— Твій? — питає.

— Важко сказати, — відповідаю я. — Постійно його зустрічаю.

— Погана прикмета. Це птах смерті. І посланник богів.

— Це тільки птах. Дякую за притулок.

— Ми — спокійні люди, — цідить він. — Страндлінґи.

Цифрал гальмує на мить, підсовує мені неологізм «берегарі», а потім виправляє на «живуть-на-березі».

— Якби не те, що відбувається останнім часом, я б тобі відмовив. Не люблю чужинців удома. Але зараз триває війна богів. Сам Скіфанар Дерев’яний Плащ не прийняв одного разу дивного подорожнього і ось чим все закінчилося. Зараз дивні бродять світом. А ти дивний. До того ж, ти дав мені два шеклі чистим сріблом.

— Я йду в місто, — кажу йому. — Ти відпускаєш на ніч собак чи щось на зразок того?

— Постукай, і я тебе впущу. Звуся Лунф Гарячий Кремінь.

Він спостерігав, як я пристібаю меч і вдягаю плащ.

— Чужинцям не можна носити зброю в межах валів. Тільки ніж можеш узяти. Зараз час осіннього віче. Якщо вб’єш людину, тебе втоплять в сітці з вогняними вуграми. Такий закон Страндлінґів, Людей Берега. Однак, якщо хтось нападе на тебе першим і проллє твою кров або підніме зброю, нехай просто кухоль або кістку, ти маєш право захищатися. Але, якщо зможеш, то краще не вбивай. Можеш потім піти на віче і там його викликати. Під Деревом Вогню. Але не в межах частоколу. Кажу це тобі я, Лунф. Людина Берега. Прийми добру пораду і доживеш до часу, щоб заплатити мені ще два шеклі.

— Дякую, Гарячий Кременю. Я залишу меч. Підкажеш, що ще не можна робити?

Він знизує плечима:

— Можна все, що розсудливо. Не ображай чоловіків, жінок чи богів.

Я навіть задоволений. Меч важкий, плутається під ногами, чіпляється за плащ і привертає увагу. Я виходжу за ворота. Пірнаю в натовп і не маю наміру ображати чоловіків, жінок чи богів.

Треба йти туди, де людей найбільше. На пристань. Це широкий дерев’яний поміст, що тягнеться уздовж фйорду. Човни причалюють до кнехтів з грубо вирізаними візерунками, які, схоже, позначають постійні родові місця. На дерев’яних балках, опустивши ноги над водою, сидять люди, п’ють з рогів, грають в «короля» і якусь іншу гру, що полягає у жбурлянні жмені різьблених кубиків.

Це дивно, але вони вже не здаються мені надто екзотичними. Усе тут таке звичне. Усі носять штани, шнуровані вільні сорочки, обшиті стрічкою і затягнуті важкими ременями, а ще каптани з товстого сукна, іноді защебнуті срібними шпильками короткі плащі. Якби не ці пряжки, застібки і барвиста ткана тасьма, виглядали б зовсім звично. Такі собі мужики в штанях і полотняних сорочках. Просто злегка грубуваті. Навіть на Землі не викликали б ажіотажу. Жінки носять широкі, затягнуті в талії сукні, схожі на грецький пеплос, але з товстого полотна. Багатші носять на головах вільно накинуті хустки і ключі на поясі. Всі — і жінки, і чоловіки, і діти — не розлучаються з ножами.

Машинально озираюся. Не впевнений, чи впізнав би я своїх так легко. Одягнених як місцеві, з інших зачісками. Чи впізнаю я, скажімо, поголеного Фйолсфінна з бакенбардами? Бородатого Ван Дікена з підстриженим волоссям? Довговолосу Фрейхофф?

Мені потрібен якийсь ярмарок або корчма. Місце, де вдосталь людей, найкраще місцевих. Треба купити тутешній каптан і, може, таку шкіряну ярмулку. А ще я охоче чогось би з’їв.

Нарешті я знаходжу майданчик між дворами, заставлений дерев’яними прилавками. Тут є ряд столиків на козлах, і хтось продає пиво просто з бочок на возі. Але потрібен власний кухоль.

Під ногами трава перетворилася на багнюку, навколо крутяться худі собаки. Є багаття, біля якого якась добра людина продає запечені на залізній, підвішеній на ланцюгах сітці шматки нанизаного на палички м’яса і квадратних рибин, схожих на камбалу.

Все виглядає наче свято. Космічна стала.

Я купую собі кований ріг для пиття, оздоблений драконячими ніжками, і сідаю за стіл — туди, де ще є трохи місця. Скромно і з краю.

Жую шматок м’яса, запиваю солодкуватим каламутним пивом і спостерігаю. Така моя робота.

Місцеві відрізняються від моряків. Вони не настільки яскраво одягнені, здаються трохи спокійнішими, тримаються збоку, сидять за власними столами. Мовчазні і розважливі в рухах. Моряки виглядають і поводяться зухвало. У них коротко обрізане волосся і стрижені бороди, на щоках і плечах звиваються складні татуювання. Часто вбрані тільки в штани, іноді — в шкіряну жилетку на голе тіло. Їхня поведінка і зовнішній вигляд щось мені нагадують.

Ці сповнені ентузіазму крики в обличчя, коли зустрічаються два приятелі, гупання кубками об дерев’яну стільницю, ця показна веселість… Крики аж до почервонілих облич і здутих вен на скронях, жадібне питво просто з глечика.

Я робив у своєму житті багато різних речей. Часто обертався серед специфічних людей. Переганяв контрабандою машини через Сахару, ходив під вітрилами, жив на кораблі, їздив на мотоциклі, бували такі періоди, коли мене можна було зустріти там, де життя повне адреналіну і люди не роблять ті самі речі в той самий час.

Танцюють.

Тільки чоловіки і всього кілька жінок, теж татуйованих і настільки ж диких. Це не танок для друзів. Тупають по колу, збиваючи куряву, часом пара налітає на пару, вони вдаряються в повітрі торсами, часом луплять одне одного плечами в плечі, і все це під дикий ритм барабанів і якоїсь сопілки. Крики. Навіть не зрозуміло, це ще спів чи вже тільки ентузіазм.

Я починаю відчувати себе як удома.

Досить припаркувати поруч кілька мотоциклів або переодягнути тутешніх в мундири Іноземного легіону.

Вони вижили.

І радіють з цього.

Зовсім недавно їх нудило жовчю на хитких палубах «вовчих човнів», вони сцяли в штани від страху, ховаючись під щитами від дощу стріл на якомусь пляжі, або бігли крізь чуже місто у вогні, з руками, що парували від свіжої крові і людського жиру. Вони наїлися цього по самі вуха. Вони оплакали багатьох товаришів і десятки раз — самих себе. Але вижили і повернулися додому. І тепер вони безсмертні.

Мають здобуту десь далеко жменю золота, досі бачать небо над головою і відчувають смак пива. Зараз увесь адреналін, який вони жерли, яким дихали і яким їх нудило протягом усіх місяців походу, горить у їхніх венах і парує з чолів.

Я теж горланив би.

Але від них я нічого не дізнаюся.

Мій сусід навалюється на мене усією масою. Я притримую його за каптан на спині і обережно укладаю обличчям на стіл між риб’ячих кісток. Я не шукаю сварки.

Я зовсім не хочу, щоб мене втопили разом із вогняними вуграми.

Розпитувати треба місцевих. Вони сидять за окремими столами, з мечами на поясі, мовчазні і якісь похмурі. Дивляться на крикливих моряків із-під лоба. Але не ворожо — допитливо. Не хочуть стати черговим розореним містом, тому не пускають чужинців зі зброєю, а самі постійно тримають під рукою мечі та сокири. Я прислухаюся.

Це нелегко в тому ґвалті, який тут панує. Потрібно відфільтрувати пискляву музику, кілька сотень випадкових розмов, якими вибухає площа. Я вмію виловлювати з галасу поодинокі фрази, майже як направлений мікрофон. Концентруюся на словах-ключах: «чужинці», «чужаки», «Акен», а ще «війна богів», «сліпі», «риб’ячі очі», «Той, хто Діє», «пісні богів», «два роки тому».

Слухаю.

«Не знаю, на що повертаюся. Батько був уже старий, може бути, вже помер, але тоді брат візьме всю спадщину, а мені нічого не залишить. Може виявитися, що доведеться йти на своє, тільки не знаю, куди…»

Ні.

«Я вже більше не попливу. Стає все гірше. Доводиться плисти все далі, а часи дедалі гірші. Колись, за синів Горластої Сокири, раз сплаваєш на діло — і можеш поставити двір. А зараз… За жменю срібла ризикувати шиєю…»

Ні.

«Перший і останній раз пливу з Чорним Листком. Мати такого стирсмана, у якого немає талану — це найгірше. Кажуть, він образив богів, пливучи з жінками. Возив Тих, хто Діє… Від цього лише сварки на човні, як не трахаються, так б’ються, до чого такий похід…»

Ні.

«Три воли плямистих, вісім шеклів срібла, а до того ж дванадцять фунтів воску, по дві з однією восьмою дубових діжок, таких чотириквартових, десь два вози та…»

Ні.

«А він засовує руку під спідницю і кричить: „У неї кинджал!“»

Ні.

«Пара залізних казанків, кольчуга погана, порвана, якийсь лук, такий, що аж жалість брала, жменька намистинок і нічого більше. Ось такий видобуток. А билися три дні…»

Ні.

«Не заперечую, що сміливий. Але зараз уже не так: якщо комусь вдома нудно, він вирушає в світ і тільки там знаходить золото на ремінь або залізо в живіт. Нині війна богів — навіть у власному будинку не знаєш, чи доживеш до вечора. Так воно зробилося… Так сталося і з твоїм дядьком».

Зараз.

Це вже трохи цікавіше.

Це один із місцевих, але розмовляє з моряком. Місцевий середнього віку, а моряк молодий і злегка гордовитий. Багато вбраний, довге волосся зв’язане на потилиці ремінцем у заплетений кінський хвіст, що нагадує палицю. Судячи з амулетів, окуття ножа і майстерних вишивок, якими обшито багатий зелений плащ — чоловік він знатний. Усе в нього оздоблене, навіть м’які шкіряні чоботи. Ношені, але найвищої якості.

П’ють за його гроші. Дивні квадратні монети з діркою, напевно кебірийські. Мабуть, старий — якийсь його родич і мусить сказати йому щось сумне, а молодий це відчуває.

— Мені здається, що це був просто Пісенник, але вправний, — продовжує місцевий. — Такий, яких тут не бачили вже давно. Твій дядечко був занадто гордий. Найбагатший, найсильніший, у нього був найбільший двір у всій Зміїній Горлянці… Коли людина хвалиться багатством, врешті-решт її колись помітять боги, і нещастя готове…

— Я знав дядечка, Адральфі, — цідить молодий. Схоже, він хоче, щоб все закінчилося якнайшвидше.

— Пісенник хотів у нього погостювати, а дядько наказав йому йти геть. Воно й не дивно. Той увійшов до найзаможнішого володаря в околицях і звернувся до нього, немов до невільника: «Я буду тут спати і їсти. Подай пива». Твій дядько наказав його викинути, і сам схопився за сокиру. Той відвернувся без слова і вийшов за ворота. Моя стара каже, що він прокляв двір одним словом. Просто підняв руку і тоді все сталося. Ти не повіриш, поки не побачиш. Господарство ще стоїть і, мабуть, завжди стоятиме. Люди роблять вигляд, що його не помічають. Навіть підходити туди бояться.

— То мій дядько живий чи ні? Той чужинець його вбив? А моя тітка? А діти? А їхні люди?

Чоловік розгублено шкрябав голову під ярмулкою:

— Важко сказати. Може, і живі, але добре б їм було померти. Краще тобі самому все побачити.

Я допиваю пиво і вішаю ріг на пояс. Мій господар, Гарячий Кремінь, теж згадував про це. Про когось, кого звуть Скіфанар Дерев’яний Плащ, який напросився на проблеми, не прийнявши подорожнього.

Місцевий, якого я обираю за інформатора, стоїть, спершись об прилавок, укритий вовняними попонами і, заклавши великі пальці за ремінь, дивиться на «вовчий човен», що саме входить в порт, маневруючи на схожому на віяло фоку.

— Шановний пане, де тут колись мешкав господар, якого звуть Дерев’яним Плащем?

Той плює крізь зуби і не зводить очей з човна.

— Розсудлива людина не цікавиться такими справами. Хочеш потішити очі бідою проклятого чоловіка? Хочеш побачити Двір Залізних Голок? Треба йти вгору, на пагорб. До місця, де ростуть сливи і стоїть найкрасивіший різьблений двір, який ти бачив у своєму житті. Там, звідки видно всю затоку і море. На пагорбі. Там, куди ніхто не ходить і куди навіть дорога прогнила. Стежкою дурнів.

Тож я йду стежкою дурнів. Угору, між стін збудованих із балок чотирикутних будинків. Деякі досить старі, а в деяких перемонтували й замінили окремі балки, які тепер нагадують латки з молодого світлого дерева. Але майже всі ідентичні. І ті, що здавалися багаторічними, і ті, що поставлені недавно. Однакові. Ніякого розвитку, ніякого бажання що-небудь поліпшити, жодних спроб використовувати нові матеріали. Я починаю сумніватися, чи впізнаю той «найкрасивіший двір» у місті. Вони різняться лише розміром; бідніші вкриті ґонтом або соломою, а багатші — шматками черепиці. На колонах багатших будинків більше орнаменту. І тільки.

Те саме стосується і кораблів. Вони майже близнюки, немов виготовлені на конвеєрі. В цілому не такі вже й примітивні. З низькою посадкою, стабілізовані рухливим кілем, який біля берега маятником піднімається на борт. Однакове вітрильне оснащення, однакові кормові надбудови, однакові катапульти в носовій частині, пристосовані для метання списів. І така сама зарубка на правому носовому релінгу, трохи нижче бушприту. Повторена з безглуздою докладністю на кожному кораблі. Немов клас регати. Чому? Адже кожен винахід — це перевага над противником, велика швидкість і маневреність. Шанс на перемогу або збереження життя.

І ті будинки, і кораблі, і рухливі килі не було придумано за одну мить. Це досить сміливі винаходи, вони пройшли довгу еволюцію. Мабуть, добре виконують свої функції, але, схоже, у цій формі їх використовують уже кілька сотень років. Виглядає так, наче технічна думка розвивалася до певного моменту, аж хтось сказав «стоп». І все зупинилося.

Це наводить мене на думку про середньовічну Японію. Такі консервативні культури існували, але ж не настільки, щоб відтворювати щербину на борту кожного корабля.

Я бачу купу дерев на вершині пагорба і дах маєтку. Будинок як будинок, але справді стоїть там, звідки відкривається найкращий вид. Звідси видно край скелі та море за нею, видно порт і місто внизу. Міський вал тягнеться за сотню метрів звідси до самого схилу, але тут він нижчий і більш занедбаний, ніж унизу.

Колись тут було більше будинків, але тепер вони занехаяні. На самому березі стоять рештки круглої конструкції, від неї залишилися лише кам’яні уламки, які стоять по колу, немов дольмени. Старий храм?

Зупиняюся перед прогнилими воротами, які закривають фронтальну стіну.

Деякі балки повністю зотліли, дах над хвірткою з одного боку перекосився, крізь щілини видно зарослий кущами двір. Уздовж стін в’ються лише жорсткі чорні лози, схожі на плющ. Вони рясно затягнули всі стіни, влізли на дах, лежать на камінні подвір’я.

Я даремно втрачаю тут час.

Входжу на перекинутий через дренажний рів місток, що веде до воріт. Старі гнилі балки поскрипують під ногами.

— Забирайся! — крик.

Знайоме каркання.

Мій ворон.

Б’є крилами, зависнув на місці над подвір’ям, як чайка, що бореться зі штормовим вітром.

А потім шугає просто на мене. Немов яструб, що помітив кролика.

Він великий, важить десь кілограмів сім, має дзьоб розміром з льодоруб і кігті як мої пальці.

Коли така пташка летить комусь просто в голову, це таки справляє враження.

Драккайнен мимоволі присів і підняв руку, намагаючись затулити обличчя і зіскочити з містка, коли ворон, що наближався до нього в стрімкому піке, немов камінь, раптом вдарив крилами і, розвернувшись на місці, знову вистрілив угору.

Звідкись неподалік до Подорожнього долинув дивний металевий звук і гуркіт, немов від розкручування ланцюга.

Плющ почав рухатися.

Це нагадувало гніздо, в якому раптово прокинулися змії.

Відростки м’яко рухалися, плелися по стінах, з-під даху вгору вистрілили лози, закручуючись, немов кінчики батога.

Ворон молотив крилами, минаючи чергові метри, а відразу під ним розвертався відросток чорного плюща. В уповільненому часі було чутно свист, з яким стебло, листя і колючки різали повітря.

Різкий металевий свист.

Ще удар крилами — і ворон утік від одного стебла, але друге перерізало йому дорогу перед самим дзьобом.

Драккайнен почув власний попереджувальний крик, який розлився протяжним басистим гуркотом.

Чергові відростки метнулися просто в його бік, занадто швидко, щоб розумно відреагувати.

Подорожній ухилився і побачив, як гілка пролітає у нього перед обличчям, потім випростався і, дивлячись, як рослина згортається, немов кінчик батога, зробив з місця важке напівсальто назад.

Ще в повітрі він відчув, що отримав самим кінчиком стебла по стегну. Запекло так сильно, немов його хльоснули розкрученим сталевим тросом.

Приземлився за містком і відскочив на кілька кроків назад. Ледве-ледве вилікувана кісточка відреагувала різким болем розтягнутих сухожиль.

Ліана зигзагоподібним зміїним рухом відступала. Він підняв ногу, щоб наступити на неї, але в останню мить передумав. Жмут чорного, мов сажа, листя звивався по балках містка, залишаючи на них глибокі шрами, ніби від сталевого леза. Друга гілка проповзла поруч і посікла на дрібні шматочки маленьке деревце, що росло у рові.

Він глянув на своє стегно. Штани висіли шматками, рівно розрізані в декількох місцях, шкіра під ними теж була розсічена, вся бічна сторона стегна вже просочилася кров’ю.

— Мої найкращі штани! — гаркнув він.

У повітрі кружляло кілька чорних пір’їн. Ворон тріумфально закаркав, шугаючи поза межами досяжності батогів, що шмагали повітря над подвір’ям.

— Ще трохи, і… Здається, ти врятував мені життя, — сказав Вуко. Підняв невеликий камінчик і кинув.

Той пролетів над містком і був відбитий у повітрі невеликою гілкою. Пролунав металевий брязкіт, полетіли іскри.

— Зрозуміло, — процідив Драккайнен. — Реагують на рух.

Гілля знову почало звиватися в огидному щупальцеподібному ритмі, стинаючи тріски з балок і видряпуючи шрами на камінні.

І тоді з маєтку долинув крик. Жахливий вереск кількох катованих людей. Крик не був артикульованим — було чутно і чоловіків, і жінок, що волали хрипкими голосами.

Драккайнен відступив ще на кілька кроків, лаючись по-фінськи, і тоді щупальця перестали рухатися. Крик перейшов у стогони і плач, а тоді поступово затихнув.

Подорожній отетерів.

— Треба їм допомогти, — пробурчав. — Тільки як, якщо підійти не можна?

Обійшов двір по колу на безпечній відстані, але нічого не придумав.

— Підірвати його до біса? — замислився. — В’їхати на танку?

Ворон закаркав, кружляючи над ним.

— Що за притрушений світ, — зітхнув Драккайнен. Глянув униз і побачив, що трава навколо двору вкривається інієм. — Dobrodoszli. Знову те саме.

Двір знову вибухнув криками, плющ, яким обросли стіни, почав звиватися. Вуко чув брязкіт листя, що стрибало по балках і зіштовхувалось, скрегіт ліан, що стискалися та рипіли, мов сталеві канати. І виття людей усередині. Страхітливе, немов із пекла.

І ще один крик людини — від воріт.

Він побіг туди і побачив молодого моряка, того самого, який розмовляв із місцевим біля прилавків. Той лежав на спині і безпорадно смикався — з білим, перекошеним обличчям і ногами, тісно обплетеними ліанами. Вони повільно волокли його через місток просто на подвір’я.

Униз, вкритою підгнилими колодами дорогою, тікали його товариші.

— Не рухайся! — крикнув Драккайнен. — Припини рухатися! Зовсім!

Моряк з відчаєм і подивом подивився на нього, але ніби послухався. Ліани, що тримали його, сповільнилися, але продовжили волочити жертву по колодах, тільки вже ніби неохоче.

Вуко відчайдушно озирнувся, але не побачив нічого, що можна було б використати. Найбільше у пригоді став би дорожній рятувальний набір. З гідравлічними ножицями для різання металу і лебідкою.

Він побіг до найближчої покинутої хати, що спокійно занепадала за двісті кроків від нього. Там не залишилося нічого, тільки завалений дах, бур’яни і поросле кущами подвір’я. Слідів чорного плюща не було.

Поміркувавши, він підхопив збиті з дошок двері, що висіли на одній шкіряній петлі, і вирвав цвяхи, які утримували їх у рамі. Підняв двері над головою і побіг назад.

До кладки підходив обережно. Дедалі повільніше, поки не встав, завмерши абсолютно нерухомо на самому кордоні, за яким плющ починав реагувати. Кілька ліан застережливо піднялися, але одразу завмерли. Драккайнен якусь мить стояв із дверима над головою, відчуваючи, як тремтять м’язи, а потім зробив глибокий, дуже повільний вдих і жбурнув їх просто у ворота.

Ліани з вереском кинулися і обплели двері ще в повітрі. Гілки по-зміїному охопили дошки, видряпуючи на них глибокі сліди, як ланцюг бензопили.

— Не рухайся, — повторив Драккайнен. — Навіть не дихай.

Гіперадреналін біг його жилами, проте він повинен був його контролювати. Він міг випередити щупальця і висмикнути лежачого, але відірвати йому ноги.

Схилився плавним, майже непомітним рухом, ніби в сонному кошмарі. Рухався, наче занурившись в застиглу смолу. Повільно. Дуже повільно. Міліметр за міліметром. Так, щоб не ворухнути повітря. Зігнув коліна, його права рука наближалася до ножа на поясі. Повільно. Дуже повільно.

Так повільно, як росте плющ.

Він не зміг би сказати, як довго це тривало.

Йому здавалося, що цілі тижні. Що сонце зайшло і зійшло, перш ніж він нарешті присів над лежачим моряком із ножем у руці і зумів прикласти вістря до відростка, що обліпив його кісточки.

Десь далеко лунав спів і удари барабана. Шуміло море. Кричали чайки.

Тріщали і лопалися дошки дверей, які розривали ліани біля самих воріт.

Кінчик ножа вперся в балку, утворивши важіль, і дуже повільно, але з постійним натиском, вістря наближалося до плюща, що обплітав щиколотки моряка. Тепер потрібен рух униз.

Мономолекулярне вістря, виготовлене на авіазаводах «Нордланд», проти залізного відростка чорного плюща. Матеріал із твердістю діаманту проти посиленої холодним туманом магії заклинання. Міліметр за міліметром.

Волокно за волокном.

Кричали чайки.

Здавалося, що він чує, як волокна рослини поступово поступаються натиску вістря, видаючи тихі мелодійні звуки розірваних струн. Ліана піддалася.

І тоді одна велика крапля поту зірвалася з чола Подорожнього і полетіла вниз, на балки, розбризкуючись на слизькому дереві і породжуючи мініатюрну хвилю повітря.

Щупальця вистрілили з брязкотом розкручених ланцюгів.

Час рвонув уперед і загальмував, потонувши у водоспаді гіперадреналіну, який наповнив його кров.

Дуже багато речей відбулося одночасно.

Він жбурнув ніж за спину, вдарив долонями в балки, підкидаючи тіло в повітрі та схопивши моряка за пояс, намагаючись при цьому не вирвати йому нутрощі.

Ворон упав з неба з карканням, що розтягнулося в буркотіння трансформатора.

Ліани прорізали повітря тисячею чорних лез, що коливалися, немов водорості під час припливу.

Якийсь темний предмет пролетів зовсім поруч з головою Подорожнього і з гуркотом встромився в балки помосту, притискаючи до них ліани.

Обидва — і Драккайнен і моряк — повалилися на траву і каміння.

Він почув крики кількох людей і з подивом зрозумів, що чує зрозумілі слова і що час знову тече нормально. Світло здавалося йому дивно яскравим, звуки — ненормально різкими.

Він сів у траві.

Один із прибулих, жилавий моряк з червоним волоссям, розрізав штани товариша і намагався зупинити пов’язкою кров.

— Кістки цілі. Ходити будеш, — заявив.

— Я подумав, мій кум утік.

— Він побіг за нами. Ми б тебе витягнули.

— Ні, — коротко відповів моряк. — Ви б туди навіть не увійшли. Воно порубало б вас на шматки. Цей чоловік мене врятував.

— Як він це зробив? — запитав величезний тип без сорочки і з татуйованим черепом.

— Обережно, — відповів Драккайнен і встав, шукаючи ножа. — Навіщо ти туди поліз?

— Ніхто, у кого є хоч крапля розуму, не розмовлятиме таким тоном з Атлейфом Кремінним Конем, стирсманом Людей Вогню!

— Ніхто розумний не ображатиметься на розважливе зауваження, Ґрюнфе, — відповів юнак. — Я пішов, бо почув крик стражденних. Я не любив дядечка, але життя віддав би за Хродін, мою тітку. Також гадаю, що навіть такий козел, як Скіфанар, не заслуговує на такі страждання. Ніхто не заслуговує.

— Я теж їх чув, — сказав Драккайнен. — Але мені спало на думку, що катовані люди не можуть жити без їжі і води кілька років.

— А те, що гілля зазвичай не рухається, тобі на думку не спадало?

Драккайнен знайшов ніж і сховав його в піхви.

— Спалимо це, — сказав рудий моряк, обв’язуючи приятелю щиколотку. — Будеш кульгати, спираючись на милицю, як дід… Спалимо весь двір.

— Схоже, воно не захоче горіти, — засумнівався Вуко. — Воно як залізо.

— Ми так цього не залишимо, — заявив Атлейф, намагаючись підвестися.

— Тут справа не лише в твоїй тітці, — відгукнувся старший моряк з підстриженою помаранчевою бородою і зав’язаним на потилиці волоссям, який досі мовчав. — Страндлінґи вдаватимуть, що тут нічого немає, у кращому випадку почнуть брати гроші за те, щоб показувати це всім, кому буде цікаво. Якщо це рослина, то вона може розростатися. Був у мене колись пекучий кущ у саду. Я про нього забув і пішов у море. За рік довелося випалювати все, тому що виріс із дорослого чоловіка висотою. Але цей чужинець має рацію. Це може не захотіти горіти. Це насіння пісні богів.

— Принесіть сюди кілька якорів, — порадив Драккайнен. — Залізну поперечину, багато ланцюгів і четвірку запряжених волів.

— А хто ти такий, щоб нам вказувати?

— Той, хто врятував життя іншій людині, хоча не повинен був, — зауважив молодий Атлейф.

— Коли розумний чоловік дає пораду, лише дурень не слухає, — підтримав його той з помаранчевою бородою. — Спробуємо зробити, як він сказав, — підпалити можна завжди. Я — Ґрунальді Останнє Слово. Як тебе звати?

— Ульф Ніт’їсефні, Нічний Подорожній.

— Ходити краще вдень. Ти чужинець?

— Здалеку. Шукаю моїх земляків, які зникли кілька років тому.

— Однак звешся ти по-нашому.

— Називаюся по-своєму. Кажу, як би це звучало вашою мовою. Шкутильгаючи, молодий моряк підійшов з витягнутою долонею і привітав Драккайнена так, як тут було прийнято: стискаючи біцепс і хапаючи другою рукою за потилицю.

— Ти врятував моє життя. По-моєму, це означає, що ти — хороша людина, Той, що Подорожує Вночі. Я — Атлейф Кремінний Кінь.

Привели волів, принесли якорі, ланцюги, навіть якусь драгу для виривання водоростей. Навколо вже зібралося зо два десятки роззяв.

— З цього не буде нічого доброго, — кричав хтось.

— Треба всі гаки кинути одночасно і відразу поганяти волів, — сказав Драккайнен. — Я бачив, наскільки швидкі ці ліани. Поріжуть ланцюги і залізо раніше, ніж ви озирнутися встигнете.

— А я все підпалив би, — запропонував Ґрунальді. — Взяв би з корабля дві діжки пального для катапульти. Може, це їх послабить.

— А як підпалиш?

— Ти що, ніколи не бачив «драконячої олії»? Вона сама загорається на повітрі.

Ліани вхопили діжки, ледь ті полетіли, одну навіть у повітрі. Дошки моментально тріснули, розхлюпуючи навколо брудно-жовту каламутну рідину, яка одразу ж почала диміти, а за кілька секунд вибухнула густим чорним димом, який ревів і коптив, а полум’я стреміло під самий дах.

Двір вибухнув криками людей, які мучилися всередині.

Плющ почав скручуватися і бити повітря, тягнучи за собою віяло вогню, але складно було сказати, наскільки це йому шкодить.

— Якорі! Зараз! — закричав Атлейф.

Гаки полетіли, тягнучи за собою ланцюги, і впали у клубок кучерявих відростків.

— Зачекайте, поки вони натягнуться, — закричав Драккайнен. — І тоді женіть волів!

Воли нагадували скоріше мастодонтів, буйволів, схрещених з носорогами, але виглядали потужно, як рухомі гори жилавих м’язів, що пульсували під бронзовою шкірою.

Подорожній дивився, як могутні потрійні копита занурюються в траву, як із ніздрів тварин виривається пара. Запряга рушила.

Повільно, метр за метром, відростки натягнулися, ланки ланцюгів заскрипіли.

— Уперед! Дава-а-ай! Но-о-о! — надривалися погоничі і били тварин батогами.

Один із надто розтягнутих відростків раптово лопнув і злетів у повітря. Роззяви попадали на землю.

Чергові ліани періщили по натягнутому ланцюгу і закручувалися навколо металевих ланок. За ними — наступні й наступні відростки, аж за мить уже всі стебла, які було видно, трималися за гаки. Запряга зупинилася. Воли продовжували тягнути, копита вбивалися в землю, з морд і боків летіла піна, але чорний плющ не давав себе вирвати.

За натягнуті ланцюги чіплялися вже всі стебла.

Один з ланцюгів раптово видав тонкий звук.

— Усі всередину! — закричав Атлейф.

Вони припустили галопом, дістаючи ножі, і тільки Ґрунальді одним непомітним рухом висмикнув з рук місцевого роззяви списа.

Драккайнен утік разом з іншими, але пошкодував про це вже за мить. Це була погана ідея.

Сарай або, може, хлів із гулом палав, стовп чорного диму валив у небо.

Відростки чорного плюща шмагали все навколо, але були дещо дезорієнтовані. Вони молотили палаючий будинок, сікли клуби диму і полум’я, що стрибало дахом, розрізали палаючі балки, що сипалися довкола. Усередині ліан росло набагато менше, ніж навколо двору.

Драккайнен, лаючись трьома мовами на власну дурість, проскочив над стеблами, що плелися по землі, Ґрунальді ткнув у клубок ліан списом, і відростки моментально обліпили древко.

Моряк смикнув і йому вдалося звільнити зброю, хоча тепер спис був весь у засічках і з погнутим вістрям.

Побачивши жінку, всі на мить завмерли.

Вона лежала на ґанку, обплетена чорним плющем. Листя, немов вирізане з закопченої жерсті, вкривало її голову, мов перука, тонкі відростки впивалися у зморщену воскову шкіру. Було видно лише половину обличчя і одне страшне, вирячене око, з якого тік струмочок сліз. З відкритого рота линув безперервний горловий стогін, який було чутно навіть крізь шум полум’я.

— Хродіно! — крикнув Атлейф.

— Не торкайся її! — у той самий момент рявкнув Драккайнен, хапаючи його за плече.

Молодий моряк дивився безпорадно, опустивши руки. Жінка кричала весь час, смикаючись серед чорного листя, що різало її шкіру.

Великий лисий моряк з татуйованим черепом розштовхав усіх і блискавичним рухом встромив клинок жінці під підборіддя. Хродін сіпнулася, напружилася, а потім обм’якла.

Вони знайшли ще двох людей у різних місцях. Один був давно мертвий, від гілок, що його обплутували, не залишилося і сліду; від другого вціліла лише голова, але ця голова, немов жахливий плід обплетена гілками і листям, продовжувала кричати. Атлейф без слів вдарив її ножем за вухо, і крик за мить стих.

Головна зала нагадувала оранжерею. Ліани звивалися підлогою і стінами, а на дальньому кінці столу у великому різьбленому кріслі сидів Скіфанар Дерев’яний Плащ. Плющ обплітав його руки, впивався під зогнилу шкіру, обвивали кістки і рухався навколо голови.

— Убий мене! — крикнув він, щойно їх побачив. — На милість Скінґі і мужність Гінда, Атлейфе, сине Атлі, убий мене!

— Не пройдемо, — сказав Ґрунальді. — Вони вже нас бачать.

Ліани на стінах і підлозі вже піднялися, скрегочучи листям, що дзвеніло немов шматочки жерсті.

— Позаду теж погано, — промовив він тим самим діловим тоном. — Усі вже на подвір’ї.

Драккайнен повернувся і плавним рухом забрав у нього спис.

А потім розвернувся і замахнувся.

Усе тривало уламок секунди. Ґрунальді не встиг і рота розкрити.

Подорожній в одну секунду ще тримав зброю в руках, а в наступну вона вже стирчала з чола Скіфанара, наполовину вийшовши зі спинки крісла. Господар якусь мить здригався, стискаючи вигнуті пальці, потім напнувся на сидінні і обм’як.

Відростки вистрілили зі стін і обплели спис, розрізаючи його на шматки, але раптом завмерли.

Пролунав дивний глухий звук, немов скрип гігантських залізних дверей у гаражі, а потім гуркіт, немов у діжку посипалися цвяхи.

Запанувала тиша. Чути було лише ревіння полум’я.

Плющ обвис і перестав рухатися.

Драккайнен мовчав, дивлячись на нерухоме тіло, обплетене чорними ліанами. Мовчав, тільки жовна ходили під шкірою обличчя.

— Королівна заснула, — процідив він. — Забираймося звідси.

Вогонь уже сягнув даху, і всюди довгими тонкими стрічками тягнувся дим.

Стебла лежали на землі або затягували стіни, але тепер у них було не більше життя, ніж у звичайних рослинах.

Подорожній копнув гілку, що лежала поперек дороги, збиваючи хмару рудої пилюки.

— Уже іржавіє, — сказав він.

Вони вийшли з воріт без опору.

Роззяви радісно кричали й розглядали величезний клубок відростків, що його витягнули воли.

Атлейф озирнувся і мовчки дивився на двір, що палав у вогні.

По його щоках текли сльози.

Молодий плаче. Нічого дивного, адже йому років двадцять, а то й менше. А один із його людей щойно вбив жінку, яку він любив. На його прохання. Ким вона була для нього? Коханкою? Опікункою? Було незрозуміло, скільки їй років.

He можу позбутися образу списа, що пливе в повітрі і з огидним звуком пробиває череп старого. По суті, той уже був мертвий і не було часу на щось інше. Але це нічого не змінює.

Це вже другий.

Той був деревом, цей — живим трупом, який вріс у залізний плющ.

Не знаю, що я бачу.

Не розумію, що я бачу.

Але знаю, що вбив уже двох людей, оскільки інакше не зміг їм допомогти. Якби не цифрал, було б зовсім погано.

Я сідаю на землю і тремтячими руками виймаю люльку. Від утоми мені погано.

З палаючого двору виходять ще двоє. У них сірі скам’янілі обличчя.

Ґрунальді витирає ніж об траву і повільно підводиться.

— Це всі, — каже коротко.

— А… діти?

— Усі.

Двір горить.

Криків уже не чутно.

— І часто у вас таке буває? — питаю я, ставлячи на стіл жбан пива.

— Що ближче до дому, то обережніше розважливий чоловік дістає срібло, — відповідає Ґрунальді Останнє Слово. — Але і в нас трапляється, що хтось комусь ставить пиво.

— Я питаю про рухомі ліани з заліза. Про привидів у холодному тумані, які можуть убити. Про мандрівників, що можуть замкнути двір живими кайданами. Одним лише словом, як я чув. Про людей, які тонуть на сухій землі, перетворюються на камінь або вростають у дерево. Про коней, що з гуркотом з’являються посеред пустки. Про воронів, що розмовляють.

Він наливає собі по самі вінця і п’є без слів, а потім вставляє ріг в округлий отвір у стільниці.

— Коли я був молодшим, то казав, що все це казочки. Байки, які розповідають від нудьги зимою. Але тепер я чоловік у розквіті сил і багато чого бачив. Не знаю, що з цього було правдою, але навіть якщо лише половина, то те, що оповідають про війну богів, може бути правдою. Звідки ти прибув, що питаєш про таке?

— Здалеку. Настільки здалеку, що для нас це також казочки.

Він знизує плечима.

— Що далі ти від дому, то довше його не бачиш. Звідки ти знаєш, що там зараз відбувається?

Він мочить палець у пиві і малює ним безглузді рисочки на стільниці.

— Колись траплялося, що бога зустрічали один на один. Раз чи два в житті. Мій батько зустрів, коли був молодий. Ледь не помер тоді від страху. Боявся, що стане обранцем. Був то Урд Ловець. Знаєш, як воно буває з богами. Мандрують по світу і здаються нормальними людьми. Цей виглядав як дитина. Дванадцятирічний хлопець, одягнений у шкуру гірського вовка, з його іклами на шиї і рогом кільчастого оленя в руці. Старий був не дурень, тож відразу втік. А тоді стежку йому перегороджує лавина, а по камінню з’їжджає той хлопець, тільки втричі більший. Навколо сяйво, і звідусіль ідуть звірі. А він дивиться на батька і питає: «Не хочеш бути героєм оповідань?» Старий відповідає, що за жодні скарби світу.

Адже відомо, чим усе закінчується, якщо бог тебе помітить і що-небудь захоче. Так йому батько і сказав. А той сміється і каже: «Гаразд, значить, ти зі мною не зіграєш. Іди». Батько пішов і жив собі далі. Але клянуся, за все життя з ним не сталося нічого цікавого. Нічого. Ні доброго, ні поганого. Коли йшов на полювання, це тривало може до полудня. Завжди щось виходило й підставлялося під постріл. Щось таке не велике, не маленьке. Середнє. Він хотів поплисти за море, і йому це вдалося мало не з п’ятого разу. Поплив ледь-ледь за Острогові острови, і трапилася їм дрейфуюча купецька галера. Купа товару і троє хворих амітраїв. Вони забрали все і повернулися. Не було сенсу шукати чогось іще. Поплив іще раз, але куди б не йшли, всюди стояв туман. Нікуди не міг потрапити, тому повернувся. Ще кілька таких пригод — і пішов поголос. Ніхто не хотів брати його до себе на борт. Таке життя було у мого старого. Пішов свататися, так його відразу прийняли. Дівиця ані розумна, ані дурна, ані красива, ані страшна. Але нудна. Так ось і жив. Тільки поле, барани, риба, баба і дітлахи. Усе життя тільки і дивився, як дощ крапає з даху, як мелють зерна та як врожай росте. Став від туги пити. Коли помирав, то сказав, що тепер хоч раз із ним щось трапиться.

— Гарна історія. Скажи мені, Ґрунальді, де я можу зустріти Пісенника?

— А навіщо тобі Пісенник? Проблем бракує?

— Я вже казав тобі, що я декого шукаю.

— А чому Пісенник має про них знати?

— Тому що є у нього та… сила. Нехай би для чогось стала в пригоді.

— Скажу тобі дещо про Пісенників. Найкращі з них ті, хто занадто мудрий, щоб творити. Гадаєш, що той, хто так спритно впорався із двором Скіфанара, був сильний? Я тобі кажу, він досі не знає, що зробив. Розлютився трохи та й пішов собі. А воно якось само сталося. А за два дні загубив складаний ніж і розізлився на самого себе, а тому і сам тепер — лише купа того плюща. Так воно і трапляється з тими їхніми піснями. Був у нас один, який хотів, щоб дівки не могли йому відмовляти. Звичайна штука — пісня богів як золото, така, як про неї розповідають у історіях про богів. Щоб подивився на котрусь, пробурмотів щось і та стала б його любити. Знайшов він якогось мандрівного одноокого діда, який сказав, що навчить його. Потім поліз в урочище. Зазвичай урочище таких убиває, але цьому вдалося. Отримав свою пісню богів. Забув тільки навчитися, як припиняти. Дівки ходили за ним по хаті, сиділи на яблунях, але відігнати їх було не можна. Нарешті він утік, так його дістали їхні рідні, придушили, перерізали горло, кинули в трясовину і проткнули колом. А ті жінки його так і чекають. Їх навіть силою звідти не забереш. Постаріли вже, а досі чекають. Стоять біля дороги і дивляться. Ні, брате. Пісні богів — вони для богів. Людина над цим не владна. Бувають такі, що беруть Пісенників на кораблі. Нехай, мовляв, відводять списи і стріли ворогів, відганяють вогонь і прикликають вітер. Такі кораблі рідко повертаються. Навіть дошок від такого судна потім не знайдеш. Тому що, бач, стріла, політ якої ти змінив, повинна кудись упасти. Вітер, який прилетить на поклик, справить шторм або штиль на кілька днів. Пісенник вигинає лінії доль, а ті потім перетворюються на вузол. Усе, що так начаруєш, повертається потім двічі і щоразу в гіршому вигляді, або світ навколо стає потворнішим. Нічого не буває задарма.

— Я тільки хочу його побачити. Хочу зрозуміти, що воно таке.

Ґрунальді відпиває ще ковток і чухає під ярмулкою. З вогняною бородою і жовтим волоссям він мав би виглядати наче клоун, але не справляє на мене такого враження. Хіба що я призвичаївся. Славний хлоп’яга, але що мені це дасть.

Я їх не знайду. Потрібен слід. Натяк. Але у мене немає нічого. Потрібна гіпотеза. Робоче пояснення. Без цього я просто буду витріщатися з відкритим ротом на дедалі дивніші події. Шукаю чотирьох осіб серед тисяч на дикому континенті. Мільйони гектарів лісу, гір і пусток. Тисячі селищ і жодної мапи. Немає ані документів, ані влади. Людина має те ім’я, яким назветься. Якщо ніхто тебе не запам’ятав, ти тут не існуєш.

Навколо нашого столика раз у раз проходить хтось, хто, з точки зору місцевих, дивакувато одягнений і не знає мови. Величезний чолов’яга з розтягнутими вухами і опуклими візерунками шрамів на мідних щоках, убраний лише у вишитий жилет і шаровари. Потім проходить хтось у білому плащі, що приховує все тіло, дуже високий і худий, але не відомо навіть, якої він статі. Очну щілину в чалмі закриває сітка з пацьорками, не видно навіть очей, з клубів білих складок виступає лише худа рука, що тримає різьблену кістяну паличку з пучком червоного кінського волосся на кінчику. Ніхто не звертає на них уваги. Щоб їх запам’ятали, моїм ученим довелося б в’їхати сюди на рожевому кадиллаку 1957 року.

Тут занадто багато метушні.

— Пливи з нами, — пропонує Ґрунальді. — Якщо не знайдеш своїх, то перезимуєш у мене. Попливемо Драґоріною вгору до країни Вогню. Може, і Атлейф захоче, щоб ти залишився при його дворі?

Я усміхаюся:

— Подивимося.

— Цього року небагато нас повертається, — несподівано каже він. — Ми випливли трьома кораблями. Три чудових траккени, по п’ятдесят хлопців на кожному. Повертаємося одним і в двадцятьох. Це не буде весела зустріч.

Я піднімаю брову, але він одним ковтком випиває вміст рогу й більше нічого не каже.

Я залишаю його на час і йду чогось шукати. Сам, власне, не знаю, чого.

Мене вчили безлічі речей. Я можу розмовляти на шести місцевих мовах, можу бачити в темряві, зниклих землян зумів би навіть відчути. Але не за кілька років.

Кружляю навколо прилавків. Їх стає дедалі більше. Поруч зі стаціонарними збитими з балок і прикритими навісами конструкціями, в яких торгують місцеві, стають вози, з яких продають хутро, зброю, прикраси, цвяхи, найрізноманітніший товар. На порожньому ще вранці лузі, поруч із гирлом, стоять намети та огорожі, в які зганяють худобу і коней. У фйорді постійно з’являються нові вовчі кораблі. Згортають свої схожі на жалюзі вітрила, кидають якір і встають, де хто зуміє. Натовп зростає з кожною секундою. Горять багаття, лунають барабани і пісні. Куди не глянь, навіть на далекому протилежному березі, моряки ставлять намети. Достатньо двох козел для бізань-щогли, на які спирається гик і зверху накидається вітрило.

Берег і кордони таборів патрулюють групки озброєних людей, які стежать, щоб жоден моряк не прихопив у місто серйознішої зброї. Самі ж мало не згинаються під її вагою. Шоломи, щити, списи, сокири, мечі, панцирі. Повний набір, що грізно брязкоче і виблискує на сонці.

Між прилавками вже доводиться проштовхуватися. Я роззираюся. Весь час перевіряю сотні облич навколо — жіночих, чоловічих, білих, мідних, з зеленувато-оливковою і синьо-блакитною шкірою, реєструю тисячі кіс, борід, вусів, хвостів, чубів, татуювань, бачу наповнені бронзою, синявою і чорнотою нелюдські очі, пропускаю крізь вуха тисячі слів різними мовами. Вистежую.

Знаю, що досить буде почути знайоме слово або побачити людське око з круглою райдужкою в обрамленні білка, округле обличчя, ніс картоплиною або відстовбурчені вуха…

Місця, які можна прийняти за стаціонарні крамниці, склади й контори, розташовані там, де будинки стоять біля самого берега фйорду. Це похмурого вигляду дерев’яні будівлі, повні товарів або заставлені важкими столами. Тут — резиденції найсерйозніших купців. Вони сидять на стільцях перед своїми будинками або на краю помосту, п’ють пиво, теревенять або грають у плашки. Одиничних невільників, коней чи худобу купують на площі. Там панує роздріб. Тут же торгують стадами, десятками людей і цілими кораблями товарів. Це помітно.

Ось старий чоловік сидить на діжці і дивиться з-під примружених повік на «вовчі кораблі», що сунуть по річці. Його сусіди метушаться біля прилавків і викочують повні пива діжки туди, де найбільше спраглих горлянок, печуть курей і рибу або торгуються за заморські товари. Там суцільні крики і театр, суперечки через кожного коня, коло воску, кожну грудочку пахощів чи відшліфований кинджал. Але там течуть мідяки, щонайбільше тонкі срібні бляшки. З рук до рук переходять жмені монет, «мушель», в кращому випадку — марок і шеклів.

Тут все інакше. Цей навіть дупи не хоче підняти. Сидить і обрізає ножичком шматочки сиру. Але досить поглянути на вишитий шовк його каптана, на чоботи зі срібними прикрасами, на охороні амулети, привезені з усього світу, на сяюче сріблом хутро, яке він підклав собі під дупу. Тільки гляньте на викладені у крамниці товари, прикриті шматком сукна, подивіться на точні ваги з полірованого золота, срібла і кістки, що весь час у нього під рукою. На них зважують золото і дорогоцінне каміння. Тут дзвенять важкі крони, денари і ґвіхти.

Подивіться на чоловіків, які вештаються в тіні крамниці, ні на мить не відкладаючи сокири і не спускаючи з неї очей. Позаду будинку, там, де складають товари, їх іще більше. Вистачить одного свисту.

Погляньте на маленькі, збиті з товстих дошок важкі двері, укриті смугами заліза і бляхами оковки. Вони підперті кілком, що означає, що закриваються самі — варто лише копнути блок. А ще на потужні гаки, що направляють важкий засув.

Адже тут продають цілі стада тварин, торгують вивезеними з іншого кінця світу принцесами, продають регалії і магічні мечі.

Тут цілі кораблі і фургони товарів переходять до інших власників.

Там, на площі, свої справи провертають моряки і кермові. Сюди приходять торгувати стирсмани.

От тому він сидить нерухомо, поки решта міста крутиться в поті чола, бажаючи використати ці єдині в році жнива. Осінній ярмарок. Час, коли повертаються наповнені здобиччю «вовчі кораблі» і приїжджають зголоднілі моряки з поясами, набитими сріблом. Усе місто закочує рукави і кидається заробляти. Хто чим зможе. Казанком, діжкою пива, руками, ротом, діркою. Усім можна заробити в осінній ярмарок.

Лише ці кілька десятків людей сидять в променях полуденного сонця і чекають, поки клієнти самі до них прийдуть.

Тут немає загонів поліції, немає і короля. Найвища влада — це ті, хто сидить під стінами на різьблених стільцях з духмяного дерева. Якщо хтось і справді знає щось про це місце, то саме вони.

Я знаходжу корчму. Похмура комірчина, перед якою стоїть кілька лав. Вони майже порожні. Там, біля гирла, треба протискатися до бочки пива, розмахуючи рогом і брязкаючи монетами.

А тут жбан пива коштує дванадцять «рубаних». Жахлива ціна. Рівнозначна чотирьом жбанам пива і декільком баранячим вирізкам там, подалі.

Нарешті: «Господарю, пива!». Кидаю цілу марку.

Купую і сідаю як вони, спостерігаючи за човнами, що снують річкою, обганяють один одного, намагаються не стикатися з човнами на веслах, повними моряків, що пливуть на якірну стоянку біля іншого берега, і з дедалі більшими проблемами шукають місце, куди причалити.

Пиво тут і справді набагато краще, але це все ще не «Карловац», не «Гайнекен» і не «Тиске».

Чим займаються окремі купці, не видно. Я сиджу і намагаюся вирахувати, хто з них найбагатший. З яким я захотів би поговорити, якби був загубленим у чужій культурі вченим.

Учені не забрали всіх грошей зі станції. Забули? Не потребували? Поспіхом тікали? Порахували, що у них і так вдосталь, і не захотіли згадувати про скриньку нумізматів в лабораторії?

Ці люди, які сидять на узбережжі, — це еліта. Навіть якщо мої загублені не шукали в них допомоги, будь-яка значуща звістка мала б до них дійти. А цей товар я хочу купити.

Попиваю пиво і демонстративно кривлюся. Набиваю люльку і граюся важким золотим ґвіхтом. Він розміром із п’ять євро, але у три рази товщий. Десь зо тридцять грамів золота. Аби я продав його на mjenjacnicy в Хварі, міг би на виручені гроші дозволити собі добру вечерю. Або навіть дві.

Тут на це можна жити півроку.

Погано оброблена монета мало придатна для жонглювання. Я обертаю її між кісточками пальців, перекидаючи її до мізинця і назад. Це одна з повторюваних до знемоги вправ, які, на думку Левіссона, готували мене до фехтування ножем.

Я привертаю увагу. Це мені і потрібно.

Тут на мене ніхто не нападе. Не на цьому березі, не між вишуканих «бутіків» шанованих купців.

Кораблі крутяться фйордом дедалі безпорадніше. Крики, нервові маневри вітрил, весла, прокляття.

Марно, хлопці, тут суцільна дупа. Доведеться витягати кораблі на пляж. Важка робота, але це ніщо порівняно з тим, як доведеться їх підкопувати і буксувати назад у море. Можете піти далі, вгору по річці, але там сильніша течія, а дно мілішає і стає кам’янистим. Але це нічого, «вовчі кораблі» вміють плавати і мілководдям, і в течії річок.

У нас у сезон плавання саме швартування в порту вже є бізнесом. Тут — це суцільна партизанщина, напевно вони ще не вигадали портового збору.

У мене є час.

Граю із золотою монетою.

Потім залишаю дороге пиво в жбані і заходжу до однієї з контор.

— Хай благословлять тебе боги, але нехай не побачать тебе, добра людино, — кричу я і продовжую гратися ґвіхтом. Оглядаю оригінальну зброю, що висить на стінах, тюки цінного хутра здаються примарами снігових лисиць.

У повітрі витає запах якихось екзотичних пахощів і духмяних смол.

Він встає і легенько всміхається, ховаючи долоні під пахвами. Стоїть у дверях, загороджуючи мені шлях. У глибині кімнати, за купою кованих скринь, двоє спітнілих і смердючих від випитого пива чоловіків устають із табуретів і стискають короткі, зручні в тісному бою сокири. Я їх не бачу. У одного печія, другий накульгує на ліву ногу, можливо, через затісний чобіт.

— Добре сказав, прибульцю, — каже купець ласкаво. — Хочеш щось купити у Копченого Уллє?

— Дехто казав мені, що в тебе є Предмети, що Діють. Але мені йдеться про справжні. Про такі, що прибули здалеку і справді Щось роблять.

— Іди на площу. Там повно тих, хто їх продає. Запитай у моряків. Вони привозять різні речі і навіть не знають, що воно таке. Я в таке лайно не влажу.

— Мені потрібно дещо особливе. І площу вже бачив. Я, звісно, прибув іздалеку, але навіть я знаю, що вартісні речі не продаються на прилавках. Шукаю те, що не з’явилося в цьому році.

— Тоді йди двома будинками далі, там мешкає Ґруль Солом’яний Пес. Може, в нього щось знайдеться. Це золотий ґвіхт?

Я роблю простенький фокус з монетою і дую собі в кулак. Показую йому порожню долоню.

— Немає торгівлі — немає золота.

Розвертаюсь до дверей, але на порозі зупиняюся:

— А може, Копчений Уллє, хтось продає невільників, але особливих? Я шукаю двох чужоземних жінок: одна — вища за рослого чоловіка, але худа, з волоссям мов солома, а друга — нормального зросту, але з волоссям кольору сажі і кучерявим, ніби бараняче руно…

Я описую інших членів експедиції, які залишилися живими, не забувши згадати про «сліпі» риб’ячі очі, які бачать, і про шорстку мову. А ще про те, що вони можуть зійти за божевільних або Пісенників.

Він присуває табурет і сідає переді мною, дивиться очима, схожими на краплі смоли, в яких я не в силах нічого прочитати.

Я сідаю на стіл, на якому височіють розсортовані в дерев’яні коробочки дрібнички.

— Є ще одна річ, яку має кожен гарний купець і за яку я теж віддав би золото. Це новини. Вісті про людей, яких я описав. Може, вони з’являлися тут або в якомусь іншому місці? Може, продали або зробили щось дивне? А може, це їх продали? Ось що, Копчений Уллє… Я дам тобі цей ґвіхт. Як аванс. Якщо не дізнаєшся нічого, віддаси його мені, — я усміхаюся так солодко… всіма зубами, як вовк. А потім кидаю монету в дерев’яну стіну.

Насправді це нескладно. Питання стабілізації кидка і початкової швидкості. Ну і зап’ясток. Ще потрібно знати, що золото — це м’який метал. Монета жодним чином не перерубає деревних волокон. Просто потрібно метнути в горизонтальну балку і тоді вона увійде між волокнами.

Однак це справляє враження. Добрі люди з іншої кімнати стикаються в дверях, але завмирають, побачивши зведену руку власника контори.

— Духмяного пива, — каже Копчений Уллє. — Холодного. Просто з колодязя.

Значить, ми вже друзі. Попиваємо світлий напій, в якому дорогі приправи перебивають сморід дріжджів.

Уллє виймає ножа, і за деякий час йому вдається виколупати ґвіхт з балки. Він уважно оглядає монету, після чого кидає на шальку терезів і постукує базальтовими гирьками.

— Якщо в майбутньому ще мені платитимеш, не встромляй всього в стіни, — бурмоче.

Потім веде мене вузьким проходом між халупами, тут смердить сечею, прогнилі дошки під ногами чвакають у багнюці.

Потім наказує чекати. Я стою на маленькій вуличці, слухаю псів, що гавкають за частоколом двору, і меланхолійно роздумую, чи щось відбувається, чи Копчений просто намагається мене надурити.

Нарешті відкривається одна зі стулок, і мене запрошують усередину.

На подвір’ї росте кілька плодових дерев, на траві поставлено стільці і столик. Копчений Уллє чекає разом із приятелем — зморщеним дідуганом з кадиком, який так стирчить з обвислої шиї, що на ньому можна повісити капелюха. Це Мальфаст Летючий Камінь. Шанований чоловік, який знає все про дивних невільників.

Я сідаю з ними, отримую зелену чарку з товстого, пухирчастого скла, мені урочисто наливають щось відверто зелене і духмяне, немов сироп від кашлю.

Мальфаст плескає в долоні, і двоє слуг відчиняють браму будинку, який я спершу прийняв за надто довгий сарай. Виводять досить високу жінку, закутану по саму маківку в червоний плащ з глибоким каптуром.

Я мовчу.

З неї знімають плащ. Під ним дівчина гола, у неї зовсім біла шкіра, вкрита складним геометричним чорним та червоним татуюванням. Довге волосся кольору снігу, зав’язане вузлом. Вона відкриває татуйовані повіки, і я бачу білі очі, крізь білизну просвічує червона райдужка. Рівний вузький ніс тягнеться майже вертикально, дівчина виглядає зовсім як змія.

— Вона сліпа, — відгукується хрипким, дуже гучним голосом Мальфаст. — Як ти й хотів. Сліпа, але бачить, як ти й казав. Її світло — це темрява. Удень вона ледь бачить, проте її стихія — це дотик. Не переносить світла, навіть її шкіра цього не любить. Потрібно тримати її в темряві і закривати від світла. Походить з далекої країни і є жрицею чужоземної богині, яка зветься Іррханна. Її храм — це темні печери, а культ полягає в стосунках з чоловіками чи незайманками. Їй усе одно. Бачить у темряві і бачить дотиком. А її дотик це щось таке, чого неможливо забути. Мало їсть і чудово співає для своєї богині, але це безпечно, тому що вона далеко. При цьому абсолютно не говорить. П’ять ґвіхтів золотом. Справжній скарб.

Я роблю ковток напою і розумію, що воно дуже віддалено нагадує вино. Пахне як рідина для ванни.

Хитаю головою.

Мовчки. Що тут сказати? Зараз я багатий збоченець, прихильник дивацтв.

Тоді, можливо, горбатий мідношкірий дідок з довгим, до пояса, срібним волоссям і однією рукою? Мовчки стоїть і грається камінчиками в долоні.

— Цей народився зовсім без очей і до того ж він — Той, хто Діє. Можна тримати його вдома без побоювань. Безпечний для людей і худоби. Завдяки своєму мистецтву ніби бачить. Може прочитати приховані речі, якщо дати йому предмет, який комусь належав. Однак правда в тому, що він з Кебіру, і краще його розуміє той, хто знає тамтешню мову. Є в нього і одна пісня — якщо даси йому якусь зламану річ, зуміє зробити так, щоб частини зрослися. Це пісні чужих богів і тут вони не приведуть до нещастя. Цього віддам за двадцять марок срібла.

Чергова невільниця одягнена в щось, що нагадує золотистий обтислий комбінезон для пірнання, вкритий рудими зиґзаґами. Присідає біля стоп стражника, облизуючи губи і спираючись руками в землю. У неї гострі зуби і чорні губи. І нашийник з пристебнутим ланцюгом.

— Ця хоч і не сліпа, як ти хотів, але божевільна. Багатії з далеких країв вирощують таких, як вона, силою Тих, хто Діє, для прикраси і власної охорони, а ще — заради полювання. Хутро, яким вона вкрита, справжнє. Взимку буде густіше, і тому одяг їй можна не давати. Їй досить віддати наказ, і вона стерегтиме двір, але доведеться тримати її окремо від собак, бо погризе. У неї не буде потомства зі звичайним чоловіком, але трахати можна, якщо кому подобається. Коштує тридцять марок сріблом.

Я потираю чоло. Починаю відчувати втому.

Однак продовжую оглядати парад виродків. Є дивовижні мутації, але трапляються і дивно скалічені персонажі, ніби спеціально деформовані. Однак ні в кого немає людських очей, широких зубів, кулястого черепа і відстовбурчених вух. Ніхто не нагадує Олафа Фйолсфінна, Ульріку Фрейхофф, П’єра Ван Дікена або Пасіонарію Калло.

Ніхто.

Це просто цирк виродків.

Як там казав Барнум, творець одного такого цирку? «Щохвилини народжується новий виплодок»?

З’явилися звичайні невільниці, але першосортні. Гнучкі красуні з різним кольором шкіри, м’язисті чоловіки. Я не вмію читати по їхніх очах. Очах білок і змій. Позбавлених виразу намистинок.

Вони в розпачі? Байдужі?

Це культура без технології. З полоненими потрібно щось робити. Може, краще приставляти їх до роботи, ніж патрати на сходах пірамід і випускати кров на славу Сонця і Пернатого Змія? Скрізь так було.

На Землі теж.

Космічна стала.

Однак я почувався би краще, якби мене переповнювало святе обурення і відчуття гуманістичної переваги. А я починаю ловити себе на думці, що мене тягне кого-небудь купити. Наприклад, цю струнку, як танцівниця, дівчину з пурпуровим волоссям, яке клубочиться, немов хмара. Вона стоїть, прикриваючи рукою груди, легко здригаючись від холоду або страху. З відстані кількох метрів і під світлом вона здається красунею. Незважаючи на трохи завузький череп і занадто видовжене обличчя, як у всіх тут. У неї маленькі витатуйовані знаки на лобі і щоках, тонкі брови.

Уявляю собі те святе обурення по той бік Всесвіту.

Якщо її куплю не я, то купить хтось інший. Битиме її, моритиме голодом, принижуватиме, ймовірно, мучитиме і, може, вб’є.

Вона вестиме життя домашньої тварини. Її ганятимуть баби, власник або власниця — всі. Вона перебуває внизу ієрархії, трохи вище від корови. Її світ обмежиться до однієї з тутешніх смердючих халуп із колод, кожухів, вошей і слизького риб’ячого жиру. Вона забуде, ким була. Потім постарішає і вже не буде красунею. А отже, не буде цінною.

Зі мною її роль обмежиться супроводом. У тому числі в ліжку, не будьмо лицемірами. Іноді допомагатиме мені. Я навчу її різних речей, цивілізованих. Це займе кілька місяців, щонайбільше рік, дасть Бог. А потім, коли я вирушу додому, дам їй золота і допоможу осісти. Стане великою пані і влаштує собі життя.

Коли я був дитиною, після шторму бігав по пляжу і збирав викинутих хвилями крабів. Зібрав їх штук сто. Хапав і ніс у море за хвилю прибою. Це забрало кілька годин, а тоді я підвів очі і побачив, що пляж по самий обрій встелений вмираючими крабами. Минуло стільки років, а я нічого не навчився.

Однак, ця думка спокуслива. Дивлюся на неї і не можу позбутися дивного відчуття. Я можу це собі дозволити. Досить вказати на неї пальцем, витягнути кілька срібних блях з поясу, і вона буде моєю. Так тут робиться. Жодних вечорів при свічках, жодних розмов. І раптом я чую, що їй чотирнадцять.

Мабуть, я надто далеко від дому.

— Я шукаю конкретних людей, а не подібних чи просто дивних, Мальфасте Летючий Камінь. Однак ви надзвичайно мені допомогли. Я не куплю жодного з цих невільників, але дам вам ще марку сріблом, якщо дозволите мені оглянути всіх рабів, які є в місті в інших купців. Я кажу не про тих, кого моряки виставлятимуть на площі, а про решту.

Копчений Уллє погладжує щоку.

— Зараз невільників мало. Погані часи, війна богів. Дедалі менше стає походів. Чоловіки сидять вдома і пильнують. Але можемо побачити, що є.

Увечері відчуваю, що з мене досить. Я оглянув ще з дві сотні людей і намагався розпитувати на шести мовах тих, хто розумів, що я говорю. Ніхто ніколи не бачив моїх загублених. Ні тут, ні в країнах, де їх викрали. Молоді дівчата горнулися до мене і обіцяли чудеса в ліжку, якщо я їх куплю. Кілька спритніших розповідали казочки, сподіваючись, що це їм допоможе. Діти дивилися на мене переляканими оченятами звіряток з кутків приміщень. Мене хапали за руки і ноги. Дівочі руки ковзали по зав’язках ширіньки, обвивали шию.

Деякі, почувши рідну мову, впадали в істерику і вигукували звістки, які я повинен був передати їхнім рідним. Проклинали Людей Узбережжя, власних і чужих богів. Молили про допомогу.

Але нікого з тих, кого я шукав, не було.

Паскудний день.

Я повертаюся на площу. Та тріщить по швах від криків, барабанів і сопілок, усі лавки і столи вже зайняті, горять багаття, на рожнах шкварчить м’ясо і риба, каламутне пиво ллється пінистим струмком в кубки, роги, жбани і горлянки.

Атлейф і Ґрунальді сидять на шматках хутра біля берегових скель, у них власне багаття і власні діжки з пивом. Кличуть мене здалеку.

Там сидять ще кілька схожих на них. Стриманих і мовчазних. Але мене вітають тепло. Уже всі чули про чорний плющ. Ми потискаємо один одному біцепси й потилиці. Чом би й ні.

Мені підходить їхня компанія. Навколо крики, дикі танці, якісь диваки наздоганяють дівчат, ті регочуть, хтось блює у воду. Тут же сидить банда похмурих чолов’яг і дивиться у вогонь. Обмінюємося ледачими фразами.

Вони втратили сто тридцять чоловік і два кораблі. З них — тільки п’ятдесят у битвах і заморських пригодах. Решта пропали недалеко від Узбережжя Вітрил, на якомусь проклятому острові. Через якесь прокляття. Тільки це й зрозуміло з їхніх розмов, скупих і неохочих, а я не розпитую.

У мене є власні проблеми.

Куди не гляну — бачу пляж, засланий крабами.

Мільйонами крабів.

Злі наміри перехожого можна розпізнати відразу. Це видно по тому, як він іде в твій бік, як дивиться, як тримає руки. Мільйони знаків.

Мені вбивали це в голову.

І незважаючи на це, по дорозі до будинку Лунфа Гарячого Кременя я дозволив собі минути одного чоловіка, який сидів під стіною, і наштовхнутися на двох інших, хоча їхні фігури аж світилися від надлишку адреналіну і жаги вбивства.

Навіть важко було назвати це вулицею. Просто вузький прохід між двома частоколами. Така собі стежка. Під ногами багнюка, калюжі, в кінці вулички пробігає пес, згорблений, мов гієна.

Вони схожі на моряків, які зблукали. Йдуть просто на мене, дружно сплітаючись руками. Той, що зліва, тримає в долонях вузький глиняний глечик. Розчіплюють руки, щоб пропустити мене посередині. Такі собі двоє п’яничок, яких погойдує.

Мене ніщо не виправдовує. Ні втома, ні думки, ні пиво, що злегка шумить в голові. Мене готували саме до таких обставин. Левіссон мене вбив би, якби побачив подібне. Ніколи не можна проходити між двох людей. Не можна дивитися під ноги і роздумувати.

Не на темній вуличці.

Той, що праворуч, хапає мене за руку вище ліктя, а той, що зліва, вистрілює підступним низьким ударом прямо в корпус. Удар іде гаком, не між ребер, але під лопатку. Тривожний режим потребує двох десятих секунди для активації.

А потім я стою на темній вуличці серед смоляних тіней і сріблястого світла одного з місяців. У моїй долоні лежить важкий вигнутий кинджал, який належить не мені. Біль від розрізу широкого м’язу спини напливає повільно і наче невпевнено. Двоє лежать переді мною, один з них підпирає стіну з химерно викривленою головою і ногою, зігнутою під незвичним кутом, як шматяна лялька. Третій стоїть на колінах за мною, схилившись над багном, немов б’ючи поклони.

Він живий.

Мої ноги тремтять, і я зовсім не пам’ятаю, що сталося.

Чую хрип.

Це той, що сидів під стіною, а потім раптово виріс за моєю спиною. Власник кинджала. Тепер він стоїть на колінах, відчайдушно намагаючись затиснути розрізану сонну артерію, пальці ковзають у крові, що ллється рясно, як вино з розпоротого бурдюка.

Той, який мене вдарив, саме помирає. Його пальці тремтять дедалі слабше, виглядають як лапки розтоптаного краба. Очі рухаються під повіками, видно навіть вузьку смужку білка. Шансів у нього немає. Як це було?

Пам’ятаю, що перш за все я уникнув клинка, який в розтягнутому часі немов загальмував, уткнувшись мені в бік, під лопатку. Немов занурився в смолу, що раптово залила весь світ. Усе сповільнилося, і лише я прослизнув між секундами, зліз з заліза, яке вже почало мене вбивати, і сплів свою руку з його, ставлячи важіль на лікоть.

Це сталося перед тим, як я розтрощив коліно другого, чи пізніше? А може, одночасно?

Точно раніше, тому що, коли за спиною я почув скрегіт сталі, яку витягали з піхви, друга рука вже була вільною. Я міг зробити атемі — відволікаючий удар у кадик і послати його півобертом прямо під удар того, хто стояв позаду. Скісний, швидкий удар з двох рук, який мав розрізати мені спину по діагоналі, а натомість покремсав груди чоловіка з ножем.

Потім я забрав у третього шаблю. Убив його? Чи спершу того, зі зламаною ногою?

Не знаю.

Він падав, тож я вдарив його в повітрі, і падіння змінило напрямок: він підлетів угору, немов підводився, от тільки в’язи його були вже скручені, а голова гротескно кивала, так наче шия була лише набитим піском рукавом.

Потім поворот і удар. Той досі стояв, не вірячи власним очам. Дивився на приятеля, який раптово виріс на шляху його шаблі, і на власні руки, з яких зникла зброя.

Тоді я перерубав йому шию і, запанікувавши, втік з бойового режиму, ніби це він був у всьому винуватий.

І тоді дзбан вдарився об землю.

А тепер я стою із чужим залізом у руці, а навколо вмирають люди. І зараз я вже інший, ніж п’ять хвилин тому.

Зараз я вбивця.

Відчуваю паскудний біль у боці, що нагадує, що я наразі ще не труп. Це був не напад грабіжників і не п’яна бійка. Це був замах.

Хтось хотів мене вбити.

Той, із розрубаною шиєю, м’яко валиться в грязюку і велику калюжу власної крові.

Тут смердить кров’ю, сечею і різаниною.

Я обшукував тіла. На них не було нічого особливого. Штани, сорочки, куртки. Амулети.

На поясах невеликі кошелі, ножі, якісь ложки на ланцюжках. А чого я очікував?

Документів?

Може, фірмових сірників з нічного клубу із вручну написаною електронною адресою?

Усі мають геометричне татуювання на руках. Зиґзаґоподібні візерунки, що нагадують стилізований колючий дріт. Через це їхні руки схожі на змій.

І амулети. Тут усі носять цілі колекції прикрас з металу, кістки й каменю. Панічно бояться прокльонів і холодного туману. Ця базарна біжутерія повинна їх охороняти. Однак шиї моїх клієнтів прикрашають лише поодинокі срібні підвіски. Однакові. Дві сплетені змії, що нагадують спіраль ДНК.

Я зриваю шнурок, ховаю підвіску в кишеню, а потім мию закривавлені руки в калюжі.

Відчуваю, як бік починає дерев’яніти, а сорочка — липнути до тіла. Під пахвою бачу велику пляму. Погано. Втрачаю багато крові. Вона вже просочується крізь кожух.

Кинджал я вкладаю в долоню власнику. Чи могли вони повбивати один одного? Пан номер один ламає шию пану номер два. Пан номер три дякує йому клинком у груди, тож пан номер один у відповідь б’є його ножем у шию. Кепсько. Навіщо ламав шию, якщо мав ніж? Але доведеться так усе й лишити. Тут, сподіваюся, немає слідчого експерименту. Головне, щоб мене тут ніхто не бачив.

Роззираюся, чи бува не лишив я слідів. Розриваю сорочку і засовую під пахви клубок полотна, притискаю його ліктем. Не хочу залишити кривавих слідів і закінчити в сітці з вогняними зміями або чимось таким. Виходячи з провулка, ступаю по камінню.

Лунф Гарячий Кремінь відчиняє мені відразу, ніби чекав під дверима.

— Злодій! — кричить. Я відчуваю, як зупиняється серце. Ядран! Спорядження! Лунф аж підстрибує від емоцій. У нього у руці коротка широка сокира. — Отруїв собаку і переліз через частокіл! Через дах! Ми вже спали!

Злодій лежить горілиць на подвір’ї, розкинувши в сторони руки. Його обличчя побите в кашу.

Я розштовхую групку переляканих домашніх і відчиняю двері. Засув чимось перерізаний. Рівно і гладко, немов лазером. Ізсередини мене вітає глибоке бурчання Ядрана.

Я притуляюся до великої голови і приставляю чоло до його чола.

«Погана людина, — чую у голові. — Прийшла погана людина. Ядран не піде. Ядран і Вуко разом».

— Усе добре, — гладжу його по шиї.

— Твій птах видзьобав йому очі, — розповідає господар. — Як тільки він зайшов у сарай. А потім кінь відірвався і брикнув його в голову. Його вбили твої звірі, — хитає головою з тривогою і недовірою.

— Накажи дати мені води. Краще гарячої, — кажу з дедалі більшим зусиллям. Мені здається, що зараз утрачу свідомість. Мої коліна трясуться. Посттравматичний шок, втрата крові і втома від бійки. Я хапаюся за одвірок. Бік болить, як холера.

Пальці не надто бажають мене слухатися, коли я витягаю кресало.

Лунф кричить, щоб принесли води, а сам запалює лампу.

— Тепер залиш мене на хвилинку.

Він виходить, а мені здається, що на його обличчі я бачу страх.

Риюся в торбах, сидячи посеред розсипаних речей, але мені страшно хочеться впасти в них обличчям і заснути.

Потім стою голий над відром і підбиваю підсумок утрат. Знову ниє моє Ахіллесове сухожилля, опіки на спині ще болять, але немає відкритих ран, на стегні з десяток глибоких подряпин від зустрічі з чорним плющем, і цей удар у бік. Він неглибокий, м’яз прорізаний, може, на півтора сантиметра. Легеню не зачепило. На додаток — колекція з декількох дрібніших пошкоджень, подряпин і синців у різних місцях. Я знімаю зашкарублу пов’язку, якою перемотав мені ногу один із Людей Вогню, потім беру контейнер і забризкую всі рани пінним бинтом, який застигає білими плямами.

У ньому міститься клітинний клей, знеболювальне, ензими, які допомагають загоєнню, та імуноглобулін. Але в такому темпі за два тижні доведеться використовувати розжований хліб із павутиною.

Я кидаю в кухоль холодної води дві таблетки регенераційного комплексу, і в повітрі розноситься запах цитрусів. Свіжовичавлені апельсини, лимони та мандарини. Випиваю пінистий напій, у вухах дзвенить мелодія з реклами «Оранжини», і я відчуваю, як на очі навертаються сльози. Хочу додому.

На балці під стелею сидить велетенський чорний птах, схожий на ворона, і поблискує на мене білими повіками на чорному, мов агат, оці.

— Тебе звуть Невермор, — кажу йому. — І ти залишаєшся зі мною.

— Невермор! — каркає він. — Ніколи більше!

— Нарешті ти це сказав, — киваю із задоволенням.

Якось миюся, надягаю нову сорочку і штани. Цифрал заливає мене потоком ендорфінів. Світ стає пастельно-плюшевим, тупий біль згасає, але різко і коротко прострілює при необережному русі. Страшна тінь у душі ховається по кутках. Ну що ж, так сталося. Таке життя. Це не твоя вина. Вони могли тебе не вбивати, тоді залишилися б живими. Такий вже цей світ. Що поробиш?

Висповідаєшся? Подзвониш в поліцію? Підеш на психотерапію?

Лунф приносить мені миску якоїсь приготовленої темно-червоної квасолі з великих зерен, копчену рибу і жбан пива. Мовчки дивиться на просочену кров’ю сорочку, прорізану під рукавом, і так само пошкоджений жилет.

— Давай, — каже. — Жінки виперуть.

Я витягаю відібраний у вбивць амулет і показую йому. Він спльовує з огидою і піднімає кулак, бурмочучи ім’я Гінда.

— Не носи цього. Це знак Смейрінґа. Бога Змія.

— Хто це?

Він знизує плечима.

Я висмоктую зерна, випльовуючи товсті шкірки, рву рибу і намагаюся не їсти як звір.

— Бог країни Змія. Уникай Людей Змія. Це погані люди. Нападають на всіх, не тільки на ворогів. Живуть у горах. Хапають людей і віддають їх Змію. Уміють звалити людину поглядом. А з того часу, як почалася війна богів, кажуть, їх охопив холодний туман, і вони збожеволіли. Звідки це в тебе? Вони цього року ще не з’являлися.

— А з’являться?

— Нині — спокій осіннього віча. Всі Люди Узбережжя тут. Але, може, цього року стирсмани вирішать на них напасти. Усім уже набридло. Я чув, що люди з країни Вогню, і з країни Коней, і з Землі Солоної Трави скаржаться, що смейрінґи викрадають жінок і дітей. Ті заперечують і стверджують, що їх забрав туман. Ніби зараз у них є король, немов у чужоземних дикунів. Один, який над усіма, і може всякому наказувати. Дурість. Пам’ятай, що я тобі скажу, чужинцю. Якщо підеш у море і побачиш чорні вітрила із срібним знаком танцюючих Зміїв, готуй катапульту і бийся, або наставляй усі вітрила і чимдуж тікай звідти. Інакше викрадуть тебе і віддадуть Змію. Ти когось убив? — запитує раптово з інтересом.

Я дивлюся на нього порожніми очима. Мовчу, а на моїх губах розквітає насмішкувата посмішка.

— Ти ж бачив, у мене немає меча.

— Злодія вже забрали, — каже він. — Його голова опиниться на списі на лузі під вогненним деревом. Як пересторога і нагадування про спокій.

— Про спокій? — сміюся я.

— Будуть знати, що відбувається з тими, хто порушує мир.

Я криво посміхаюся.

Рано вранці я вирушаю до Копченого Уллє. Цього разу я напоготові. На лівій руці поблискує поруч, ніж я підвісив на підтяжках під пахвою, затуливши його полою каптана. Волів би прихопити і меч, але не ризикнув.

По дорозі широкою дугою обходжу той проклятий провулок. Сумніваюся, що нападники досі лежать на вулиці, але мені якось не хочеться там ходити.

Двері в контору зачинені.

Копчений Уллє для мене перший підозрюваний, хоч я й гадки не маю, в чому тут справа. Наказав мене обікрасти? І тільки?

В архітектурі цих будинків важко зорієнтуватися. Внутрішні дворики, патіо, одне подвір’я переходить в інше, всі закриті стінами будинків або частоколом. Невідомо, де закінчується один і починається інший.

Подумаймо. Погляньмо, де закінчується стіна контори. Який нахил дахів.

Я сиджу в тій самій корчмі, що й раніше. Будинки прилягають один до одного, забудова узбережжя йде однією лінією.

Я дивлюся на людей, які проходять набережною, і бачу, що щось змінилося. Зникли всі діти. Не бігають вже по пристані з дерев’яними мечами, не шмигають між спідницями і халявами перехожих, не сидять замурзані й голодні на порогах будинків. Зникли без сліду.

Змінився вид міського патруля.

Здається, він збільшився, але, напевно, через те, що всі тепер крутяться біля берега. І сьогодні у них у всіх із собою луки, а з-за спини стирчать пучки довгих стріл. І вартові, і звичайні перехожі потайки зиркають на річку.

На два «вовчі кораблі», що колишуться посеред течії борт об борт. Прибули вночі. На кормах обох звиваються зубасті чорні прапорці, обшиті сріблом, із символом, що нагадує спіраль ДНК або позначення медичної служби. Танцюючі Змії.

Схоже, ніхто не радий їхньому прибуттю. Ані мешканці Зміїної Горлянки, ані інші моряки. Між кораблями і людьми, які стоять на березі, тривають переговори. Але легко помітити, що всі прибулі на осінній ярмарок стоять на боці мешканців порту. На човнах не помітно зайвої нервозності, але чомусь біля катапульт у горщиках горить вогонь, і, наче ненароком, поруч стоїть дві людини: один біля натяжного механізму, другий — поблизу встановлених на стійці списів. Вони нагадують протитанкові гранати: товсті, змащені чимось, що нагадує смолу, і з дивними веретеноподібними вістрями. На палубах всі випадково вбрані в кольчуги і шоломи, у всіх під рукою луки і списи.

Тут не треба бути майстром прогнозування. Якщо Люди Змія не перестануть задиратися, осінній ярмарок завершиться різаниною, з якої жоден із них не вийде живим.

Солідний на вигляд бородатий чоловік у синьому плащі, який стоїть на пірсі в оточенні воїнів, знову щось гарчить, вказуючи рукою. Ясно.

Люди Змія повинні причалити до протилежного берега в найдальшому місці, а в бік порту і до пагорба, де буде ярмарок, їм доведеться плисти на човнах. Вони ж почуваються ображеними і наполягають на тому, що хочуть залишатися на якорі там, де стоять.

Напруга зростає. Гадаю, що всі в околиці стоять на березі або на порогах будинків і дивляться на кораблі Зміїв. Усі чекають. Чи посипляться за мить стріли? Крихкий мир осіннього ярмарку може луснути, як мильна бульбашка.

Змії стоять, недбало спершись об борти і ванти, граються сокирами і списами, які тримають у руках.

Заходячи до корчми, я активую підтримку.

Усередині було пусто. Драккайнен пройшов повз довгі лави і прослизнув за шматок шкіри, що закривала вхід. Зробив це м’яким котячим рухом, майже не хитнувши завіси. Позаду нього, у вузькому приміщенні, було звалено почорнілі діжки та кілька зламаних табуретів. Рипнули двері на подвір’я, і власник корчми пройшовся коридором, несучи по два порожні дзбани в кожній руці. Пройшов до дверей навпроти, відчинив їх з ноги, а тоді зник у глибині будівлі. Пляма тіні між діжками раптом набула людських обрисів, і з неї вислизнув Вуко. Він безшумно минув коридор і вийшов у двір. Двері, посаджені на дерев’яні кілочки, лише злегка рипнули.

Червоноволоса дівчинка, яка сиділа з того боку на ґанку з дерев’яною конячкою в руці, скам’яніла, побачивши його, але Подорожній приклав палець до губ і без зусиль заскочив на дах сараю, що прилягав до кам’яної стіни, звідти двома довгими стрибками перебрався на дах будинку і зник з іншого боку будівлі. Наразі було тихо. Неприродно тихо в усьому місті, тільки від набережної, де жителі торгувалися зі Зміями, долинали окрики.

Драккайнен з’їхав по даху на спині і зіскочив на бруковане подвір’я, після чого впав на чотири кінцівки, немов кіт, і встав, кривлячись і злегка накульгуючи на ліву ногу.

Копчений Уллє нерухомо сидів на лавці з розкладеною копченою рибою на колінах і дивився на нього з роззявленим ротом. Шматок шкіри з плавником повис у нього на бороді.

Рипнули двері.

Подорожній півобертом ухилився, пустивши уздовж тіла руку з сокирою, заблокував зверху зап’ясток нападника, тріснув його ліктем у лоб і вклав нерухомого на землю. Усе тривало не довше, ніж кліпання оком і відбулося в повній тиші.

— Ти вбив мого сина, — прохрипів Уллє. Риб’ячий плавник так і висів у нього на бороді.

Драккайнен рушив до нього швидким кроком, піднявся сходами веранди і різко стиснув купцеві грудну клітку, приперши його до стіни.

Дмухнув на пальці, в яких раптово з’явилася срібна монета.

— Вчора я заплатив тобі ґвіхт, — сказав він. — Сьогодні дам марку. Срібло твердіше за золото, і цього разу, гадаю, ти діставатимеш його з чола.

— Щ-щ-що… — видавив Копчений Уллє.

— Їх було троє, — гаркнув Драккайнен. — Мене в цьому місті ніхто не знає, і все ж вони чекали на мене. Тепер лежать під парканом, а я хочу знати, що ти маєш із цим спільного. Вони носили ось це, — показав амулет. — Усі троє. Водишся зі Зміями?

Вуко простягнув долоню до його обличчя. Уллє закотив очі, показавши вузьку тасьму білка, немов переляканий кінь, але Драккайнен тільки зірвав риб’ячий плавець, який починав його дратувати.

— Був тільки один, — хрипів Уллє, не зводячи очей з монети, яку Драккайнен тримав між великим і вказівним пальцями. — Один, а не троє. І прийшов на набережну, щойно ти пішов. Розпитував точно так само, як і ти. Чи був тут хтось дивний, чи питав про високого сліпого чоловіка з волоссям як вороняче крило. Я не пам’ятаю, що сказав, клянуся. Пам’ятаю лише його очі. Вони зробилися золотими. А навколо був туман. За мить я сидів у конторі абсолютно один. З носа лилася кров. Гіндом клянуся, якщо бажаєш. А тепер дай мені підійти до сина.

— Твій син зараз отямиться, — сказав Драккайнен. — Може, його буде нудити, але нічого страшного. Нехай прикладає до чола мокрі ганчірки і поспить. Найкраще прикласти лід.

Прибрав ногу, дозволяючи Уллє відклеїтися від стіни і відкашлятися.

— Думаю, я тобі вірю, — сказав Вуко. — Тільки чому якийсь Змій мав би мене знати?

— Він тебе не знав, — відповів Копчений Уллє. — А знав того чорнявого, якого ти шукав. Розпитував про когось дивного, а ти — дивний.

— Анітрохи я не дивний, — нахмурився Драккайнен. — Просто я не пив сьогодні капучино.

— Чого? — отетеріло перепитав Уллє.

— Неважливо. Цього навіть у тебе немає. Дай-но мені пива зі спеціями.

— Коли захочеш ще раз мене провідати, — зауважив Уллє з невдоволенням, — не з’їжджай з даху.

Син Копченого Уллє застогнав і сів, болісно струшуючи головою.