Меч приречення

Меч приречення

Першого трупа він знайшов близько полудня.

Вигляд убитих рідко зворушував відьми́на, куди частіше він дивився на останки цілком байдуже. Але цього разу не був байдужим.

Хлопцеві було близько п’ятнадцяти років. Лежав навзнак, із широко розкинутими ногами, на його вустах застигла наче здивована гримаса. Попри це, Геральт знав: хлопець загинув майже одразу, не мучився і, найпевніше, навіть не збагнув, що помирає. Стріла влучила в око, глибоко пробила череп — аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастими маховими перами фазанихи, зафарбованими на жовто. Її древко стирчало над волотями трав.

Геральт роздивився, швидко і без зусиль знайшов те, що шукав. Другу стрілу, достоту таку саму, застряглу в стовбурі сосни, десь на шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів перестороги, злякався, почувши свист і стукіт стріли, та побіг у неправильному напрямку. В бік тієї, що наказувала йому зупинитися й негайно відступити. Шипучий, зміїний і перистий свист, короткий стукіт наконечника, що врізався в дерево. Цей свист і цей стукіт казали — людино, ані кроку далі! Геть, людино, негайно забирайся із Брокілону. Ви, люди, здобули весь світ, весь його заповнили, всюди принесли те, що називаєте сучасністю, еру змін, те, що звете прогресом. Але нам тут ваш прогрес не потрібен. Ми не бажаємо принесених вами змін. Ми не бажаємо нічого принесеного вами. Свист і стукіт. Геть із Брокілону!

Геть із Брокілону, подумав Геральт. Людино. Несуттєво, що тобі п’ятнадцять і ти продираєшся крізь ліс, не тямлячи себе від страху, не в змозі знайти дорогу додому. Несуттєво, що тобі сімдесят і мусиш іти по хмиз, а то тебе через непридатність виженуть із хати, не дадуть їсти. Несуттєво, що тобі шість і тебе звабили квіти, які синіють на залитій сонцем поляні. Геть із Брокілону! Свист і стукіт.

Раніше, подумав Геральт, перш ніж стріляти на ураження, остерігали двічі. Навіть тричі.

Раніше, подумав, вирушаючи в дальшу дорогу. Раніше.

Що ж, прогрес.

Здавалося, ліс не заслуговує своєї грізної слави. Правда, виглядав страшенно диким і тяжкопрохідним, але були то звичайні складнощі пралісу, де кожен просвіт, кожну сонячну пляму, яку тільки пропустили сучки та вкриті листям гілки великих дерев, негайно ж використовували десятки молодих беріз, вільх та грабів, ожина, ялівець та папороть, — вони гущавиною стебел покривали товстий хрумкий шар із порохна, сухого галуззя та перегнилих стовбурів найстарших дерев, тих, що програли бій, тих, життя яких проминуло. Однак гущавина не мовчала зловісним тихим мовчанням, яке більше пасувало б до цього місця. Ні, Брокілон жив. Дзижчали комахи, під ногами шелестіли ящірки, пробігали райдужні жуки-туруни, тисячі павуків шарпали блискучу від крапель павутину, дятли розбивали стовбури серіями різких стуків, верещали сойки.

Брокілон жив.

Але відьми́н не дав увести себе в оману. Знав, де він. Пам’ятав про хлопця зі стрілою в оці. Серед моху та глиці час від часу бачив білі кістки, по яких бігали червоні мурашки.

Йшов далі, обережно, але швидко. Сліди були свіжими. Розраховував, що встигне, що зуміє затримати і завернути людей, які йшли перед ним. Дурив себе, що ще не запізно.

Але було запізно.

Він не помітив би другого трупа, якби не відблиск сонця на лезі короткого меча, що його вбитий стискав у долоні. Цей був дорослим чоловіком. Простий одяг практичного бурого кольору вказував на низьке походження. Одяг, — як не зважати на плями крові довкола двох стріл у грудях, — був чистим і новим, отож, не був то звичайний челядник.

Геральт роздивився і помітив третього трупа, одягненого у шкіряну куртку і короткий зелений плащ. Земля довкола ніг убитого була столоченою, мох і хвоя зриті аж до піску. Без сумніву — той чоловік помирав довго.

Він почув стогін.

Швидко розсунув кущі ялівцю, помітив замасковану ними глибоку яму від виверненого дерева. В ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік атлетичної статури, з чорним кучерявим волоссям і такою ж бородою, а обличчя мав страшенно, мертвотно бліде. Ясний каптан з оленячої шкіри почервонів од крові.

Відьми́н стрибнув до ями. Поранений розплющив очі.

— Геральте, — простогнав. — Боги… Чи це сон…

— Фрешенет[53]? — здивувався відьми́н. — Ти тут?

— Я… Ооох…

— Не рухайся, — Геральт укляк біля нього. — Де влучила? Не бачу стріли.

— Пройшла… навиліт. Я відламав наконечника й витяг… Слухай, Геральте…

— Мовчи, Фрешенете, бо захлинешся кров’ю. В тебе пробита легеня. Зараза, мушу тебе звідси витягнути. Що ви, до дідька, робили у Брокілоні? Це ж терени дріад, їх святиня, ніхто звідси живим не виходить. Чи ти не знав?

— Пізніше… — заячав Фрешенет і сплюнув кров’ю. — Пізніше розповім… Тепер витягни мене… Ох, зараза! Обережніше… Оооох…

— Не зумію, — Геральт випростувався, роздивився. — Ти надто тяжкий…

— Облиш мене, — зойкнув поранений. — Що там, облиш мене… Але рятуй її… заради богів… рятуй її…

— Кого?

— Принцесу… Ох… Знайди її, Геральте…

— Лежи спокійно, чорти б його… Зараз я щось змайструю і витягну тебе.

Фрешенет тяжко закашляв і знову сплюнув, густа й тягуча нитка крові зависла йому на бороді. Відьми́н вилаявся, вискочив із ями, роззирнувся. Йому були потрібні два молоді деревця. Швидко рушив до краю поляни, де раніше бачив купи вільх.

Свист і стукіт.

Геральт завмер на місці. Стріла, вбита у стовбур на висоті його голови, мала на древку яструбине пір’я. Глянув у напрямку, що йшов уздовж ясеневого прута, побачив, звідки стріляли. За якихось п’ятдесят кроків була ще одна яма, звалене дерево, плутанина коренів, що стирчали догори, все ще стискаючи в обіймах величезну брилу піщаного ґрунту. Нікого не побачив. Знав, що не побачить.

Підняв руки, дуже повільно.

— Ceadmil! Va an Eithne meath e Duen Canell! Essea Gwynbleidd!

Цього разу почув тихе клацання тятиви й побачив стрілу, — її випущено так, щоб він побачив. Різко вгору. Дивився, як вона здіймається, як спиняє політ, як спадає по кривій. Не ворухнувся. Стріла майже вертикально вбилася в мох, за два кроки від нього. Майже одразу з’явилася біля неї друга, під таким самим кутом. Він боявся, що вже не побачить наступної.

— Meath Eithne! — закричав він знову. — Essea Gwynbleidd!

— Glaeddyv vort! — голос наче повів вітру. Голос, не стріла. Він живий. Повільно розстебнув пряжку пояса, відвів меча далеко від себе, відкинув. Друга дріада безшелесно з’явилася з-за стовбура смереки, затуленого ялівцем, не далі десяти кроків від нього. Хоча була маленькою й дуже худенькою, стовбур здавався тоншим. Гадки не мав, як він міг не помітити її, підходячи. Можливо, дріаду маскував одяг — комбінація чудернацько зшитих латок тканини безлічі відтінків зеленого й коричневого, всіяна листям і куснями кори, що, однак, не спотворювала зграбного тіла. Її волосся, перев’язане на чолі чорною хусткою, мало оливковий колір, а обличчя було перетяте смугами, намальованими горіховою шолупиною.

Ясна річ, лук мала нап’ятий і мірила в нього.

— Ейтне… — почав він.

— Thaess aep!

Він слухняно замовк і непорушно стояв, тримаючи руки далеко від тулуба. Дріада не опустила лука.

— Dunca! — гукнула. — Braenn! Caemm vort!

Та, що стріляла раніше, виприснула з терня, пробігла зваленим стовбуром, проворно перестрибнувши яму. Хоча там лежала кучугура із сухих гілок, він не почув, щоб хоч одна хруснула під її стопами. За собою, близько, відчув легеньке шамотання, наче шелест листя під вітром. Знав, що третя в нього за спиною.

Саме ця третя, блискавично з’явившись збоку, підняла його меч. Вона мала медового кольору волосся, стягнене опаскою з осоки. На спині погойдувався сагайдак, повний стріл.

Ота найдальша, з ями, швидко наближалася. Її стрій нічим не відрізнявся від одягу товаришок. На матовому цеглисторудому волоссі носила вінок, сплетений з конюшини та вересу. Тримала лук, не нап’ятий, але зі стрілою на тятиві.

— Ten thesse in maeth aep Eithne llev? — спитала, підійшовши. Мала надзвичайно мелодійний голос, величезні чорні очі. — Ess' Gwynbleidd?

— Ae… aessea… — розпочав, але слова брокілонського діалекту, що в устах дріад звучали наче спів, в’язли йому в горлі й пекли губи. — Жодна з вас не розмовляє загальницею? Я не дуже добре…

— Ań vaill. Vort Ilinge — перебила вона.

— Я Гвинблейд, Білий Вовк. Пані Ейтне мене знає. Йду до неї з посольством. Я вже бував у Брокілоні. В Дуен Канель.

— Gwynbleidd — цеглиста примружила очі. — Vatt'ghern?

— Так, — підтвердив він. — Відьми́н.

Оливкова сердито пирхнула, але опустила лук. Цеглиста дивилася на нього широко розплющеними очима, а її позначене зеленими пругами обличчя було цілком нерухомим, мертвим, наче у статуї. Ця нерухомість не дозволяла визначити, гарне чи потворне її обличчя, — замість такої класифікації сама собою виникала думка про байдужість та бездушність, а то й про жорстокість. Подумки Геральт дорікнув собі за цю оцінку, піймавши себе на цілковито хибному олюдненні дріади. Мусив знати, що вона просто старша від двох інших. Попри видимість, була від них значно, значно старшою.

Вони стояли, зберігаючи нерішуче мовчання. Геральт чув, як зойкає, стогне і кашляє Фрешенет. Цеглиста теж мусила його чути, але її обличчя навіть не здригнулося. Відьми́н спер руку об стегно.

— Там, у ямі, — спокійно сказав він, — лежить поранений. Якщо не дістане допомоги, умре.

— Thaess aep! — оливкова нап’яла лука, спрямувавши наконечник стріли просто йому в обличчя.

— Дозволите йому здохнути? — він не здійняв голосу. — Дозволите йому отак попросту захлинутися кров’ю? То вже краще його добити.

— Стули пельку! — дзявкнула дріада, перейшовши на загальницю. Але опустила лук і послабила тятиву. Запитально глянула на ту другу. Цеглиста кивнула головою, вказала на яму. Оливкова побігла, прудко та безшелесно.

— Я хочу побачитися з пані Ейтне, — повторив Геральт. — Несу послання…

— Вона, — цеглиста показала на медоволосу, — відведе тебе до Дуен Канель. — Йди.

— Фре… А поранений?

Дріада глянула на нього, примруживши очі. Все ще гралася стрілою, закріпленою на тятиві.

— Не переймайся, — сказала. — Йди. Вона тебе відведе.

— Але…

— Va'en vort! — відрізала вона, стискаючи губи.

Він стенув плечима, повернувся в бік тієї, медоволосої. Вона здавалася наймолодшою з усієї трійці, але він міг і помилятися. Помітив, що очі в неї блакитні.

— Що ж, ходімо.

— Да, — тихо відповіла медоволоса. Повагавшись якусь мить, віддала йому меча. — Ходімо.

— Як тебе звати? — спитав.

— Стули пельку.

Вона йшла через пущу дуже швидко, не озираючись. Геральт мусив докласти неабияких зусиль, щоби встигнути за нею. Знав, що дріада робить це навмисне, хоче, щоб людина, ідучи за нею, зі стогоном застрягла в хащах, упала на землю, виснажена, не в змозі продовжувати перехід. Очевидно, не знала, що має справу не з людиною, а з відьми́ном. Надто молодою була, щоб знати, хто такий відьми́н.

Дівчина, — Геральт уже знав, що вона не є чистокровною дріадою, — раптово зупинилася, обернулася. Бачив, що її груди сильно здіймаються під лататим каптаником і вона ледве стримується, щоб не дихати ротом.

— Йдемо повільніше? — запропонував з усмішкою.

— Yea — вона неприязно глянула на нього. — Aeen esseath Sidh?

— Ні, я не ельф. Як тебе звати?

— Бренн, — відповіла вона, відновивши перехід, але вже повільніше, не намагаючись випередити його. Йшли поруч, близько одне до одного. Він відчував запах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад пахнув як розтерте в долоні вербове листя.

— А як ти звалася раніше?

Вона глянула на нього, її губи раптом здригнулися, він подумав, що вона спалахне чи накаже йому мовчати. Але вона не зробила цього.

— Нє памятаю, — відповіла, зволікаючи. Він не думав, що це правда.

На вигляд їй було не більше шістнадцяти, а вона не могла бути у Брокілоні довше шести-семи років, — коли б потрапила сюди раніше, малою дитиною чи немовлям, то в ній не залишилося б і сліду людського. Блакитні очі та природно світле волосся траплялися й у дріад. Діти дріад, зачаті в узаконених та освячених зв’язках з ельфами чи людьми, успадковували органічні риси лише від матерів і були це лише дівчатка. Надзвичайно рідко, зазвичай в якомусь із наступних поколінь народжувалася часом дитина з очима чи волоссям анонімного предка-чоловіка. Але Геральт був певен, що Бренн не мала в собі ні краплі крові дріад. Зрештою, це нічого особливого не значило. Кров чи ні, тепер вона була дріадою.

— А тебе, — вона скоса зиркнула на нього, — як клічуць?

— Гвинблейд.

Вона кивнула головою.

— То пайшлі… Гвинблейд.

Вони йшли повільніше, ніж досі, але далі швидко. Ясна річ, Бренн знала Брокілон, — якби Геральт був сам, то не зумів би ні витримати темп, ні знайти правильний напрямок. Бренн пробиралася крізь перешкоди пущі крутими замаскованими стежками, долала яри, легко, наче кладками, біжучи поваленими стовбурами, сміливо хлюпотіла через зелену від ряски трясовину, на яку відьми́н не зважився б ступити і затратив би години, якщо не дні, щоб її обійти.

Присутність Бренн охороняла його не лише від дикості пралісу, — були місця, де дріада сповільнювала крок, ішла дуже обережно, мацаючи стопою стежку, тримаючи його за руку. Він знав, з якої причини. Про пастки Брокілону кружляли легенди, казано про ями, повні загострених паль, про самостріли, про падаючі дерева, про страшного їжака, — колючу кулю на мотузці, що зненацька спадала, змітаючи все зі стежки. Бували теж місця, де Бренн зупинялася і мелодійно посвистувала, а інший свист відповідав їй із гущавини. Траплялися місця, де вона зупинялася з рукою на стрілі в сагайдаку, наказуючи йому зберігати тишу, і напружено чекала, доки хтось, що шелестів у хащах, віддалиться.

Попри швидкий перехід, вони мусили зупинитися на ніч. Бренн безпомильно вибрала місце, — на пагорбі, куди різниця температур несла подув теплого повітря. Вони спали на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обняла його, притулилася. І більше нічого. Він обійняв її. І більше нічого. Вона була дріадою. Йшлося лише про тепло.

На світанку, ще майже в темряві, вони рушили у дальшу дорогу.

Переходили пасмо не дуже лісистих узгір’їв, кружляючи по імлистих долинках, йшли через розлогі трав’янисті поляни, через буреломи.

Бренн уже вкотре зупинилася, роззирнулася. Видавалося, що загубила дорогу, але Геральт знав, що це неможливо. А все-таки, користаючи із зупинки, присів на зваленому стовбурі.

І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.

Бренн миттю приклякнула, витягаючи із сагайдака дві стріли зарáз. Одну вхопила в зуби, другу закріпила на тятиві, нап’яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.

— Не стріляй! — крикнув він.

Перескочив через стовбур, продерся крізь чагарник.

На невеликій галяві біля підніжжя кам’янистих урвища стояла маленька істотка в сірому каптанику, притиснута плечима до стовбура засохлого граба. Перед нею, за якісь п’ять кроків, щось повільно рухалося, розгортаючи траву. Те щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-коричневим. Першої миті Геральт подумав, що то змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкоподібні членисті кінцівки, пласкі сегменти довгого тулуба й зорієнтувався, — не змія. Значно гірше.

Істотка, притулена до стовбура, тихенько писнула. Гігантська багатоніжка-вій підняла над травами довгі, тремтячі сяжки, ловила ними запах і тепло.

— Ані руш! — закричав відьми́н і тупнув, щоби привернути увагу сколопендроморфа. Але багатоніжка не відреагувала, її сяжки вже вловили запах ближчої жертви. Потвора ворухнула кінцівками, згорнулася хвилькою і рушила вперед. Її яскраво-жовті лапи мигтіли серед трав, рівно, наче весла галери.

— Yghern! — крикнула Бренн.

Геральт у два скоки вистрибнув на поляну, на бігу вишарпуючи меч із піхов на спині, з розбігу, стегном ударив закам’янілу під деревом істотку, відкидаючи її вбік, у ожинові кущі. Сколопендроморф зашелестів у траві, задріботів кінцівками і кинувся на нього, здіймаючи передні сегменти, клацаючи стікаючими отрутою клешнями. Геральт затанцював, переплигнув через плоску тушу і з півоберту рубонув мечем, цілячись у м’якше місце, між панцирними плитами тулубу. Однак потвора була надто швидкою, меч вдарив у хітинову шкарлупу, не протинаючи її, — товстий килим моху замортизував удар. Геральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф зі страшною силою обгорнув задню частину туші довкола його ніг. Відьми́н упав, перекотився і спробував вирватися.

Безрезультатно.

Вій вигнувся та обернувся, щоб дістати його клешнями, при цьому різко дряпнув пазурами об дерево, просунувся по ньому. В цю мить над головою Геральта засичала стріла, з тріском пробиваючи панцир, пришивши створіння до стовбура. Вій згорнувся, зламав стрілу та вивільнився, але два наступні постріли негайно ж влучили в нього. Відьми́н ударом ноги відкинув від себе тріпотливе черево, відкотився вбік.

Бренн, стоячи на колінах, неймовірно швидко строчила з лука, вганяючи у сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав древка та звільнявся, але чергова стріла знову пришивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темноруда довбешка потвори роззявляла пащу і клацала клешнями біля місць, куди влучали стріли, бездумно намагаючись досягти ворога, який задавав удари.

Геральт прискочив збоку і з широкого замаху рубонув мечем, одним ударом закінчивши бій. Дерево замінило катівську плаху.

Бренн поволі наблизилася, з нап’ятим луком, копнула тулуб, що звивався серед трав, перебираючи кінцівками, плюнула на нього.

— Спасибі, — промовив відьми́н, ударами каблука розчавлюючи відтяту голову вія.

— Ге?

— Ти врятувала мені життя.

Дріада глянула на нього. В цьому погляді не було ні розуміння, ні емоцій.

— Йгерн, — сказала, — штовхнувши ногою тушу, яка все ще звивалася. — Поломал мені жала.

— Ти врятувала життя мені й тій маленькій дріаді, — повторив Геральт. — Дідько, де вона?

Бренн спритно відгорнула кущі ожини, потяглася рукою крізь колючі гілки.

— Так я й думала, — сказала, витягаючи з кущів істотку в сірому каптанику. — Глядзі сам, Гвинблейд.

Не була то дріада. Ні ельф, ні сильфіда, ні пак, ні половинчик. Була то звичайнісінька людська дівчинка. Посеред Брокілону, найнезвичайнішого місця для звичайнісіньких людських дівчаток.

Мала ясне, мишачо-попелясте волосся і великі, їдко-зелені очі. Десь я вже її бачив, подумав. Десь я вже її бачив. Її чи когось на неї схожого.

— Не бійся, — сказав невпевнено.

— Я не боюся, — невиразно відбуркнула. Схоже, мала нежить.

— Бяжим звідси, — раптом озвалася Бренн, оглядаючись довкола. — Дзє адін йгерн, там і другий. А у мяне вже мало жал.

Дівчинка глянула на неї, розкрила рота, верхом долоні обтерла личко, розмазуючи куряву.

— Хто ти така, чорт забирай? — повторив Геральт, схилившись. — Що ти робиш у… В цьому лісі? Як ти тут опинилася?

Дівчинка опустила голову і сьорбнула закладеним носом.

— Чи ти оглухла? Я питаю, хто ти? Як ти називаєшся?

— Цирі, — знову шморгнула носом.

Геральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, глипала на нього оком.

— Слухай, Бренн…

— Што?

— Чи можливо… Чи можливо, щоб вона… втекла від вас із Дуен Канель?

— Ге?

— Не прикидайся дурнуватою, — роздратувався він. — Я знаю, що ви крадете дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Я питаю, чи можливо…

— Нє, — відрізала дріада. — Я ніколи яє у вочи не бачила.

Геральт придивився до дівчинки. Її попелясто-сіре волосся було розкуйовдженим, повним листя та хвої, але пахло чистотою, не димом, не стайнею, не лоєм. Руки, хоч неймовірно брудні, були маленькими та ніжними, без мозолів чи шрамів. Хлоп’ячий одяг, каптаник з червоною відлогою[65], який вона мала на собі, не вказував ні на що, але високі черевички зроблені були з м’якої дорогої телячої шкіри. Ні, це, безперечно, не селянське дитя. Фрешенет, раптом подумав відьми́н. Це її шукав Фрешенет. Це за нею він пішов до Брокілону.

— Ти звідки тут узялася, шмаркачко?

— Ти як до мене звертаєшся! — дівча гордо задерло голову і тупнуло ніжкою М’який мох звів нанівець ефект цього тупання.

— Га, — сказав відьми́н та усміхнувся. — І справді, — принцеса. Принаймні у мові, бо вигляд маєш жалюгідний. Ти з Вердену, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не лякайся, я відвезу тебе додому. Слухай, Бренн…

Ледве він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася і пустилася бігти через ліс, пологим узбіччям пагорба.

— Bloede turd! — вереснула дріада, сягаючи до сагайдака. — Caemm 'erę!

Дівчинка, спотикаючись, наосліп бігла через ліс, витріскуючи сухим гіллям.

— Стій! — крикнув Геральт. — Куди, зараза!

Бренн блискавично нап’яла лук. Стріла по-зміїному засичала, вирисовуючи пологу параболу, наконечник зі стуком вбився у стовбур, майже обтершись об волосся дівчинки. Мала скулилася і припала до землі.

— Ти клята ідіотко, — прошипів відьми́н, наближаючись до дріади. Бренн спритно видобула із сагайдака наступну стрілу. — Ти могла її вбити!

— Тут Брокілон! — гордо відповіла вона.

— А це дитина!

— І що?

Він глянув на древко стріли. На ньому були смугасті махові пір’їни фазанихи, фарбовані на жовто у відварі з кори. Не сказав ні слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднявши голову і дивлячись на застряглу у стовбурі стрілу. Почула його кроки і зірвалася, але він коротким стрибком догнав її, ухопив за червону відлогу каптаника. Вона відвернула голову і глянула на нього, потім на руку, що тримала її за відлогу. Відпустив її.

— Чого ти тікала?

— Це не твоя справа! — шморгнула носом. — Не руш мене, ти… ти…

— Дурний бахуре! — люто засичав він. — Тут Брокілон. Тобі мало було вія? Ти сама в цьому лісі не доживеш до ранку. Ще цього не зрозуміла?

— Не торкайся мене! — розкричалася вона. — Ти пахолку, ти! Я принцеса, ти собі не думай!

— Ти дурна шмаркачка.

— Я принцеса.

— Принцеси самі по лісах не волочаться. У принцес чисті носи.

— Накажу відрубати тобі голову! І їй теж! — дівчинка обтерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, яка підходила до них. Бренн чмихнула.

— Ну добре, досить того репету, — урвав відьми́н. — Чого ти тікала, принцесо? І куди? Чого ти боїшся?

Мовчала, сапаючи носом.

— Добре, як хочеш, — він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишитися в лісі сама, то нехай. Але як знову дірветься до тебе йгерн, не репетуй. Таке принцесам не личить. Принцеси помирають і не писнувши, спершу дочиста втерши носа. Ходімо, Бренн. Прощайте, Ваша Високосте.

— За… зачекай.

— Ага?

— Піду з вами.

— Для нас це честь. Правда, Бренн?

— Але ти не заведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?

— А хто такий… — почав. — Ах, дідько, Кістрін. Принц Кістрін? Син короля Ервилла з Вердену?

Дівчинка надула губки, шморгнула носом і опустила голову.

— Досить той гульні, — понуро озвалася Бренн. — Ідем.

— Зараз, зараз, — відьми́н випростався і глянув на дріаду згори. — Плани трішки змінилися, моя прекрасна лучнице.

— Ге? — Бренн підняла брови.

— Пані Ейтне почекає. Я мушу довести цю малу додому. До Вердену.

Дріада примружила очі та сягнула до сагайдаку.

— Нікуди не пойдзєш. Ані яна.

Відьми́н паскудно усміхнувся.

— Вважай, Бренн, — сказав він. — Я не такий дітвак, як той, кому ти вчора із засідки впакувала стрілу в око. Я вмію оборонятися.

— Bloede arss[67]! — засичала, здіймаючи лук. — Пойдзєш до Дуен Канель, яна теж. Нє до Вердену!

— Ні! Не до Вердену! — попеляста дівчинка припала до дріади, притислася до її худенького стегна. — Я піду з тобою! А він нехай сам іде до Вердена, до дурного Кістріна, якщо хоче!

Бренн навіть не глянула на неї, не зводила очей з Геральта. Але опустила лука.

— Ss turd! — плюнула йому під ноги. — Да! А ідзь, куди вочи глядзяць! Увидим, чи зможеш. Здохнеш, а не вийдеш з Брокілону.

Вона має рацію, подумав Геральт. Я не маю шансів. Без неї не вийду з Брокілону і не доберуся до Дуен Канель. Ну що ж, побачимо. Може, вдасться умовити Ейтне.

— Ну, Бренн, — сказав він примирливо, посміхнувся. — Не лютуй так, красуне. Добре, хай буде по-твоєму. Усі йдемо до Дуен Канель. До пані Ейтне.

Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.

— Ну то в путь, — сказала, поправляючи опаску. — Доста часу згубілі.

— Оооой…, — застогнала дівчинка, ступивши крок.

— Що таке?

— Мені щось сталося… З ногою.

— Почекай, Бренн! Ходи, шмарката, візьму тебе на коркошки.

Вона була тепленькою і пахла як мокрий горобець.

— То як тебе звати, принцесо? Бо я забув.

— Цирі.

— А де ж твої володіння, коли можна спитати?

— А я тобі не скажу, — буркнула. — От не скажу і все.

— Якось переживу. Не вертися і не шморгай мені під вухом. Що ти робила у Брокілоні? Загубилася? Заблукала?

— Ще чого! Я ніколи не блукаю.

— Не вертися. Ти втекла від Кістріна? Зі замку Настрог? Перед шлюбом чи після?

— Звідки ти знаєш? — вражено шморгнула вона.

— Я напрочуд мудрий. А чого ти тікала саме до Брокілону? Безпечнішого місця не було?

— Це дурний кінь поніс.

— Брешеш, принцесо. Ти зі своєю статурою могла б хіба кота осідлати. І то сумирного.

— То Марко їхав. Джура лицаря Воймира. А в лісі кінь звалився і зламав ногу. І ми загубилися.

— Ти ж казала, що тобі таке не трапляється.

— То він заблудив, а не я. Був туман. І ми загубилися.

Загубилися, подумав Геральт. Бідний джура лицаря Воймира, який мав нещастя натрапити на Бренн і її товаришок. Дітвак, який, певно, не знав, що таке жінка, допомагає у втечі зеленоокій шмаркачці, бо наслухався лицарських оповідей про дівиць, силуваних до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб загинути від фарбованої стріли дріади, яка, певно, не знає, що таке мужчина. Але вже вміє убивати.

— Я питав, ти дременула із замку Настрог перед шлюбом чи після шлюбу?

— Дременула та й годі, а тобі що, — відбуркнула вона. — Бабуся сказала, що я маю туди поїхати і з ним познайомитися. З отим Кістріном. Тільки познайомитися. А його батько, той пузатий король…

— Ервилл.

— … відразу шлюб і шлюб. А я не хочу. Того Кістріна. Бабуся казала…

— Такий тобі огидний король Кістрін?

— Я його не хочу, — гордо заявила Цирі, сьорбаючи носом, з якого аж вуйки вилазили. — Він товстий, дурний і з рота йому недобре пахне. Перед тим, як я туди поїхала, мені показали малюнок, а на малюнку він не був такий товстий. Я не хочу такого чоловіка. Взагалі не хочу чоловіка.

— Цирі, — невпевнено сказав відьми́н. — Кістрін ще дитина, як і ти. Через кілька літ з нього може вирости зовсім непоганий молодик.

— Ну то нехай мені пришлють інший малюнок через кілька літ, — пирхнула вона. — І йому теж. Бо він мені сказав, що на тому малюнку, який показали йому, я була куди гарнішою. І зізнався, що кохає Альвіну, придворну даму, і хоче бути її лицарем. Бачиш? Ні він мене не хоче, ні я його. То нащо шлюб?

— Цирі, — гмикнув відьми́н. — Він принц, а ти принцеса. Принци і принцеси саме так побираються, не інакше. Такий звичай.

— Ти кажеш як усі. Думаєш, як я мала, то можна мені набрехати?

— Я не брешу.

— Брешеш.

Геральт замовк. Бренн, що йшла перед ними, оглянулася, вочевидь, здивована тишею. Знизавши плечима, продовжила перехід.

— Куди ми йдемо? — понуро озвалася Цирі. — Я хочу знати!

Геральт мовчав.

— Відповідай, коли тебе питають! — грізно гукнула, перед тим гучно шморгнувши. — Ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?

Він не озвався.

— Вкушу тебе за вухо! — заверещала. Відьми́нові це обридло. Зняв дівча з плечей і поставив на землю.

— Слухай, шмаркачко, — грізно сказав, розстібаючи пряжку пояса. — Я тебе зараз перегну через коліно, стягну штанці і дам по задку ременем. І ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я тобі не придворний і не слуга. Зараз пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз побачиш, що краще бути принцесою, ніж загубленою в лісі сопливкою. Бо принцеси, овшім, можуть поводитися нестерпно. Принцесам тоді ніхто не латає зад ременем, хіба що пан-принц власною персоною.

Цирі скорчилася і кілька разів сапнула носом. Бренн, спершись об дерево, байдуже приглядалася.

— Ну як? — спитав відьми́н, обкручуючи пояс довкола зап’ястя. — Будемо поводитися гідно та стримано? Бо, якщо ні, то приступаємо до латання заду її високості. Ну? Так чи ні?

Дівчинка захлипала і забулькала носом, після чого поквапом кивнула головою.

— Будеш чемна, принцесо?

— Буду, — відбуркнула вона.

— Зараз сцямнєє, — озвалася дріада. — Бяжим, Гвинблейд.

Ліс порідшав. Вони йшли через піщані молодняки, через вересовища, через покриті імлою луки, на яких паслися стада оленів. Ставало холодніше.

— Шляхетний пане, — озвалася Цирі після довгого, довгого мочання.

— Мене звати Геральтом. Що таке?

— Я страшененько голодна.

— Ми зараз зупинимося. Скоро смеркатиме.

— Я не витримаю, — захлипала. — Я нічого не їла від…

— Не слинь, — він сягнув до сакви, витяг кусень солонини, маленький кружок сиру і два яблука. — Бери.

— Що таке те жовте?

— Солонина.

— Я цього не їстиму, — буркнула вона.

— От і гаразд, — невиразно сказав він, запхнувши солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.

— Чому одне?

— Не вертися. З’їж обидва.

— Геральте?

— Ммм?

— Дякую.

— Нема за що. Їж на здоров’я.

— Я не… Не за те. За те також, але… Ти мене врятував від стоніжки… Бррр… Я ледве не померла від страху.

— Ледве не померла, — серйозно підтвердив він. Ти ледве не померла винятково болісною і неприємною смертю, подумав. — А подякувати маєш Бренн.

— Хто вона?

— Дріада.

— Дзіванна[69]?

— Так.

— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас украла? Е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?

— Говорить як говорить, це неважливо. Важливо, як вона стріляє. Не забудь їй подякувати, коли ми зупинимось.

— Не забуду, — шморгнула носом вона.

— Не вертися, принцесо, майбутня королево Вердена.

— Я не буду ніякою королевою, — буркнула вона.

— Гаразд, гаразд. Не будеш королевою. Станеш хом’яком і поселишся в норі.

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи мені під вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду королевою. Буду…

— Ну і? Ким?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово, — він підняв голову. — Що таке, Бренн?

Дріада, зупинившись, знизала плечима, глянула на небо.

— Стамілася, — м’яко сказала вона. — І ти певне стамівся, як ніс її, Гвинблейд. Тут спинімся. Зараз сцямнєє.

— Цирі?

— Ммм? — дівчинка потягнула носом, шелестячи гілками, на яких лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Нині тепло. Вчора… Вчора я страшененько змерзла, ой.

— Цуд, — озвалася Бренн, розпускаючи реміння довгих м’яких черевиків. — Такая дробка, а такі кавалак лесу прайшла. І через чати прайшла, через млаку, через гушчу. Моцна, здорова, сильна. Направду падходзіць… Падходзіць нам.

Геральт швидко зиркнув на дріаду, на її очі, що блищали у напівтемряві. Бренн сперлася спиною об дерево, зняла опаску, ривком голови розпустила волосся.

— Вошла в Брокілон, — пробурмотіла, випереджаючи коментар. — Яна наша, Гвинблейд. Ідзем до Дуен Канель.

— Пані Ейтне вирішить, — терпко відповів він. Але знав, що Бренн мала рацію.

Жаль її, подумав, дивлячись на дівчинку, що вертілася на зеленій постелі. Таке рішуче гноменя. Де ж це я її бачив? Байдуже. Але жаль. Світ такий розлогий і такий гарний. А тепер її світом буде Брокілон, — аж до кінця її віку. Можливо, недовгого віку. Може, тільки до дня, коли вона впаде між папороть, серед крику та свистіння стріл, воюючи у цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, що приречені програти. Приречені. Раніше чи пізніше.

— Цирі?

— Ага?

— Де мешкають твої батьки?

— Я не маю батьків, — вона потягла носом. — Втонули у морі, ще як я маленькою була.

Отак, подумав, це багато що пояснює. Принцеса, дитя покійної принцівської пари. Хтозна, чи не третя донька після чотирьох синів. Титул, що насправді значить менше від титулу шамбеляна чи конюшого. Попелясте зеленооке щось, яке крутиться при дворі і яке слід якнайшвидше випхнути, видати заміж. Якнайшвидше, перш ніж дозріє і стане маленькою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, що легко може трапитися у спільній замковій спальні.

Її втеча відьми́на не дивувала. Він не раз зустрічав князівен, а то й королівен, які блукали з трупами мандрівних театрів і раділи, бо зуміли втекти від короля, вже спорохнявілого, але все ще спраглого мати нащадка. Бачив королівських синів, які воліли непевну долю найманця, аніж вибрану батьком кульгаву чи рябу королівну, засушена або ж сумнівна незайманість якої мала бути ціною союзу та династичного зв’язку.

Ліг біля дівчинки, накрив її своєю ковдрою.

— Спи, — сказав. — Спи, маленька сирітко.

— Ще чого! — відбуркнула вона. — Я принцеса, а не сирітка. І бабуся в мене є. Моя бабуся королева, ти собі не думай. Коли я їй скажу, що ти мене хотів ременем побити, вона тобі накаже голову відрізати, побачиш.

— Ой лелечки! Цирі, змилуйся!

— Ще чого!

— Адже ти добра дівчинка. Як відрізати голову, то це дуже болить. Правда, що ти нічого не скажеш?

— Скажу.

— Цирі.

— Скажу, скажу, скажу! Що, забоявся, ага?

— Ой лелечки. Знаєш, Цирі, як людині відріжуть голову, то від цього можна навіть померти.

— Смієшся?

— Хіба ж я смію?

— Ще забоїшся, побачиш. З моєю бабусею нема жартів, як тупне ногою, то найбільші вояки і лицарі падають на коліна, я сама бачила. А як хтось неслухняний, то шах-мах, і голови нема.

— Як я боюся! Цирі?

— Гм?

— Напевно, тобі відріжуть голову.

— Мені?

— Звісно. Це ж твоя бабуся королева умовилася про шлюб із Кістріном і вислала тебе до Вердену, до Настрога. Ти була неслухняною. Як тільки повернешся… Шах! І голови нема.

Дівчинка замовкла, навіть перестала вертітися. Він чув, як вона цмокає, кусаючи нижню губу зубками, як тягає закладеним носом.

— Неправда, — сказала. — Бабуся не дозволить відрізати мені голову, бо… Бо це ж моя бабуся, ні? Еее, щонайбільше дістану по…

— Ага, — засміявся Геральт. — З бабусею нема жартів? Вже бувала різка в роботі, так?

Цирі сердито пирхнула.

— Знаєш що? — сказав. — Розповімо твоїй бабусі, що я вже тебе відлупцював, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?

— Ти, певно, дурний! — Цирі звелася на ліктях, шелестячи галуззям. — Як бабуся почує, що ти мене побив, то зразу тобі відріжуть голову.

— Тобі що, таки жаль моєї голови?

Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.

— Геральте…

— Що, Цирі?

— Бабуся знає, що я мушу повернутися. Не можу бути ніякою княгинею, ані дружиною того дурного Кістріна. Я мушу повернутися, — і вже.

Мусиш, подумав він. Та, на жаль, це ні від тебе, ні від твоєї бабусі не залежить. Залежить лише від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати.

— Бабуся знає, — казала далі Цирі. — Бо я… Геральте, поклянися, що нікому не скажеш. Це страшна таємниця. Страшенесенька, кажу тобі. Клянися.

— Клянуся.

— Добре, скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. А мій тато був зачарований. Це все мені одна няня розказала, а як бабуся довідалася, то був страшний скандал. Бо я приречена. Обіцяна, знаєш?

— Кому обіцяна?

— Не знаю, — схвильовано сказала Цирі. — Але я приречена. Так няня казала. А бабуся сказала, що не дозволить, що швидше цей хорел… хорремий замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що хоч би що то було, а воно проти приречення не допоможе. От! А потім няня заплакала, а бабуся розкричалася. Бачиш? Я приречена. Не буду дружиною дурного Кістріна. Геральте?

— Спи, — він позіхнув так, аж щелепа затріщала. — Спи, Цирі.

— Розкажи мені казку.

— Що?

— Казку розкажи! — пирхнула вона. — Як же я засну без казки? Давай, розказуй!

— Та не знаю я, до сто копанок чортів, жодної казки. Спи.

— Не вигадуй. Знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі не розказував казок? З чого ти смієшся?

— Ні з чого. Щось згадав.

— Ага! Бачиш? Ну, розказуй.

— Що?

— Казку.

Він засміявся знову, підклав руку собі під голову, дивлячись на зорі, які поморгували з-за гілок над їхніми головами.

— Був собі колись… кіт — розпочав. — Такий звичайний смугастий мишолов. І одного разу пішов той кіт, сам-самісінький, в далеку мандрівку до страшного темного лісу. Йшов… Ішов… Ішов..

— Ти тільки не думай, — муркнула Цирі, тулячись до нього, — що я засну, доки він дійде.

— Тихо, мала. Так… Ішов, ішов, — та й зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула і лягла коло відьмина з другого боку, теж злегка притулившись.

— Ну, — шморгнула носом Цирі. — Розказуй, що було далі?

— Подивився лис на кота. Ти хто? — питає. — Я кіт, — відказує кіт. — Ха, — каже лис, — а не боїшся ти, коте, волочитися по лісі сам-самісінький? А що буде, як король виїде на лови? З собаками, з загоничами на конях? Кажу тобі, коте, — говорить лис, — лови — то страшенна біда для таких, як ми. Ти маєш шубку, я маю шубку, ловці-молодці ніколи нас не помилують, бо ловці мають наречених і коханок, а їм лапки мерзнуть і шиї, от і роблять з нас ковніри й муфти для тих дівчат, їм на одежу.

— А що таке муфти? — спитала Цирі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрувати, маю на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість способів, такий я хитрий. А ти, коте, скільки маєш способів на ловців?

— Ой, яка гарна казка, — сказала Цирі, ще сильніше тулячись до відьми́на. — Розказуй, а що кіт?

— Да, — шепнула з іншого боку Бренн. — А што кіт?

Відьми́н відвернув голову. Очі дріади блищали, вона злегка відкрила губи й облизувала їх язиком. Ясно, — подумав він. Малі дріади прагнуть казок. Так само, як і малі відьми́ни. Бо і тим, і тим мало хто розповідає казки перед сном. Маленькі дріади засинають, прислухаючись до шуму дерев. Маленькі відьми́ни — прислухаючись до болю м’язів. Коли ми слухали казки Весемира, там, у Каер Морген, у нас теж світилися очі, як у Бренн. Але ж це було давно… Так давно…

— Ну, — нетерпляче обізвалася Цирі. — І що далі?

— А кіт на це: я, лисе, жодних способів не знаю. Тільки одне вмію — скік на дерево. Цього досить, правда? Лис у сміх. — Ех, каже, який же ти дурненький. Забирай свій смугастий хвіст і забирайся звідси, згинеш тут, якщо тебе ловці заженуть. І раптом, ні сіло, ні впало, як заграють роги! Вибігли з кущів мисливці, побачили кота й лиса — та й за ними!

— Ой! — шморгнула Цирі, а дріада раптово поворухнулася.

— Тихо. Та й за ними, з криком, гей же, обдерти їх із шубки! На муфти їх, на муфти! І нацькували псів на кота й лиса. А кіт — скік на дерево, по-котячому. На самісінький вершечок. А пси лиса цап! Ще рудий не встиг згадати якийсь свій хитрий спосіб, а вже був з нього ковнір. А кіт з вершечка дерева нам’явчав і напирскав на мисливих, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, що гей. Постояли внизу, повиклинали, на чому світ стоїть, але мусили відійти ні з чим. А тоді кіт зліз з дерева і спокійно повернувся додому.

— А що далі?

— Нічого. Вже кінець.

— А мораль? — спитала Цирі. — Казки мають мораль, правда?

— Ге? — обізвалася Бренн, сильніше тулячись до Геральта? — Што ета — мараль?

— Добра казка має мораль, а зла не має моралі, — переконано сказала Цирі, далі шморгаючи носом.

— Ета хорошая, — позіхнула дріада. — Йосць в ней всьо, што треба. Треба било, дробка, от йгерна на дерево, як тот умний кіт. Не думаць, а зразу на дерево. От и всьо. Жиць. Не здавацца!

Геральт тихо засміявся.

— У замковому парку не було дерев, Цирі? У Настрозі? Замість тікати до Брокілону, ти могла вилізти на дерево і сидіти там на самому вершечку, аж доки Кістрінові не перехочеться женитися.

— Ти з мене смієшся?

— Ага.

— То знаєш що? Я тебе ненавиджу.

— Ой лелечки. Цирі, ти мене вразила в саме серце.

— Я знаю, — поважно підтвердила вона, далі возячи носом, а тоді міцно до нього пригорнулася.

— Спи спокійно, Цирі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий гороб’ячий запах. — Спи спокійно. Добраніч, Бренн.

— Dearme, Gwynbleidd.

Над їх головами мільярдами гілок і сотнями мільярдів листків шумів Брокілон.

Наступного дня вони дійшли до Древ. Бренн стала навколішки, схилила голову. Геральт відчував, що мусить вчинити так само. Цирі захоплено зітхнула.

Дерева — переважно дуби, тиси і пекани, — мали по кільканадцять сажнів окружності. Годі було оцінити, як високо сягають їхні крони. Але місця, де могутнє вигнуте коріння переходило у рівні стовбури, знаходилися далеко вище їхніх голів. Вони могли йти швидше, — велетні росли рідко, а в їхній тіні не ховалася жодна інша рослинність, — був там лише килим збутвілого листя.

Могли йти швидше. Але йшли поволі. Тихо. Схиливши голови. Тут, серед Древ, вони були малими, дрібними, неістотними. Незначними. Навіть Цирі мовчала — близько півгодини не озивалася.

А після годинного переходу минули смугу Древ, знову заглибилися в яри та мокрі буковини.

Нежить дедалі більше дошкуляв Цирі. Геральт не мав носовичка, а, оскільки її безперервне шморгання йому обридло, навчив її сякатися в пальці. Це дуже сподобалося дівчинці. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьми́н був глибоко переконаний: вона тішиться думкою, що невдовзі зуміє похвалитися новоздобутим умінням при дворі, під час врочистої учти або аудієнції заморського посла.

Бренн раптом зупинилася, відвернулася.

— Гвинблейд, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обкручену довкола ліктя. — Хади. Зав’яжу очі. Так треба.

— Я знаю.

— Поведу цябе. Дай руку.

— Ні, — запротестувала Цирі. — Я поведу. Бренн?

— Добре, дробка.

— Геральте.

— Ага?

— Що означає Гвин…блейд?

— Білий Вовк. Так мене називають дріади.

— Обережно, корінь. Не спотикнися! Тебе так називають через біле волосся?

— Так… Дідько!

— Я ж казала, що корінь.

Ішли. Повільно. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що затуляла йому очі.

— Ой, Геральте, — почув він голос Цирі. — тут так гарно… Шкода, що не можеш бачити. Тут стільки квітів. І птахів. Чуєш, як співають? Ой, як їх багато! Безліч. О, і білочки. Обережно, ми будемо переходити річку по кам’яному мостику. Не впади у воду. Ой, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Тут стільки звірят, ой, ой-йо-йой. Певно, ніде більше стільки нема.

— Ніде, — муркнув він. — Ніде. Тут Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Я не розумію…

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

— Здимай хустку, Гвинблейд. Можна. Ми прийшли.

Бренн стояла по коліна у густому килимі з імли.

— Дуен Канель, — показала рукою

Duen Canell, Місце Дуба, Серце Брокілону.

Колись Геральт уже бував тут. Двічі. Але нікому не розповідав. Ніхто б не повірив.

Долина, закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі та випарах, що били із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…

Медальйон на його шиї ледь задрижав.

Долина, скупана в магії. Дуен Канель. Серце Брокілону.

Бренн звела голову, поправила сагайдак на спині.

— Пойдзем. Дай ручку, дробка.

Спершу долина здавалася вимерлою. Покинутою.

Ненадовго. Почувся гучний модульований свист, а по ледь помітних сходинках із трутовиків, які спіраллю обростали найближчий стовбур, спритно спустилася струнка темноволоса дріада, вбрана, як усі, в латату маскувальну одіж.

— Cead, Braenn.

— Cead, Sirssa. Va'n vort meath Eithne a?

— Neen, aefder — відповіла темноволоса, міряючи відьми́на очима з поволокою. — Ess' ae'n Sidh?

Усміхнулася, зблиснула білими зубами. Була надзвичайно вродливою, навіть на людський смак. Геральт почувся незручно і по-дурному, розуміючи, що дріада, не криючись, оцінює його.

— Neen — покрутила головою Бренн. — Ess' vatt'ghern, Gwynbleidd, a vaen meagh Eithne va, a'ss.

— Gwynbleidd? — гарна дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen'ne caen n'wedd vort! Tess foile!

Бренн захихотіла.

— Що таке? — спитав відьми́н, розлючуючись

— Нічого, — Бренн знову захихотіла. — Нічого. Пойдзем.

— Ой, — захопилася Цирі. — Глянь, Геральте, які смішні хатки.

У глибині долини починався справжній Дуен Канель, — «смішні хатки», які формою нагадували величезні купи омели, на різній висоті обліплювали стовбури та крони дерев, і низько, над самою землею, і високо, навіть дуже високо — під самими кронами. Також Геральт помітив кілька більших наземних споруд, куренів із поплутаних, покритих листям гілок. Бачив рух у отворах садиб, але самих дріад майже не було помітно. Було їх значно менше, ніж при його попередніх відвідинах.

— Геральте, — шепнула Цирі. — Ці хатки ростуть! Вони мають листя!

— Вони з живого дерева, — кивнув головою відьми́н. — Саме так мешкають дріади, так вони будують свої доми. Жодна дріада, ніколи, не скривдить дерева, рубаючи його чи пиляючи. Вони люблять дерева. Але вміють зробити так, щоб гілки росли, утворюючи хатки.

— Як гарно! Я хотіла б мати таку хатку в нашому парку.

Бренн зупинилася перед одним із більших куренів.

— Вайдзі, Гвинблейде, — сказала. — Тут почекаєш пані Ейтне. Va faill, дробка.

— Що?

— Вона прощалася, Цирі. Сказала «до побачення».

— Ах. До побачення, Бренн.

Увійшли. Всередині хатки, мов у калейдоскопі, миготіло від сонячних плям, що прослизали і просіювалися через дах.

— Геральте!

— Фрешенете!

— Ти живий, бодай мене! — поранений зблиснув зубами, підіймаючись на постелі зі смеречини. Побачив Цирі, яка вчепилася відьми́нові за стегно, і його очі мало не вилізли на лоба.

— Ти холеро мала! — розверещався. — Я через тебе ледь зі світу не зійшов! Ой, твоє щастя, що встати не можу, а то б дістала як бідний в торбу!

Цирі надула губки.

— Це вже другий, — сказала, смішно морщачи носа, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчаток бити не можна.

— Я б тобі показав…, що можна, — розкашлявся Фрешенет. — Ти заразо! Там Ервилл божеволіє… Віци[74] розсилає, труситься зі страху, що твоя бабка з військом на нього рушить. Хто йому повірить, що ти сама дала дьору? Всі знають, хто такий Ервилл і що він любить. Всі думають, що… скривдив тебе на п’яну голову, а потім наказав у ставку втопити! Війна з Нільфгаардом на волоску висить, а трактат і союз із твоєю бабкою через тебе пішов псу під хвіст. Бачиш, що ти наробила?

— Не хвилюйся, — перестеріг його відьми́н, — а то ще кровотечу дістанеш. Як ти тут опинився, так швидко?

— А біда його знає, я переважно був без тями. Влили мені якусь паскудь до рота. Силоміць. Затисли носа і… Сором, псяча мати…

— Завдяки тому, що вони влили, ти живий. Вони тебе принесли сюди?

— Волочили на санях. Я питав про тебе, не казали нічого. Вже думав, що пригостили тебе стрілою. Ти так раптово тоді зник. А тут ти — цілий-здоровий, навіть не спутаний, ще й врятував принцесу Циріллу… Побий мене грім, ти всюди впораєшся, Геральте, завше падаєш на чотири лапи, як кіт.

Відьми́н усміхнувся і нічого не відповів. Фрешенет тяжко закашляв, відвернув голову, сплюнув рожевою слиною.

— Атож, — додав. — А те, що мене не прикінчили, теж, певно, твоя заслуга. Вони тебе знають, холерні дивібаби. Це ти вже вдруге рятуєш мене з нещастя.

— Облиш, бароне.

Фрешенет, стогнучи, спробував сісти, але дав собі спокій.

— З мого баронства гівно зостало, — сапнув. — Бароном я був у Гаммі. А тепер я щось наче воєвода в Ервилла, у Вердені. Себто, був. Навіть якщо викараскаюся якось з цього лісу, то у Вердені для мене місця нема, хіба що на ешафоті. Це з моєї руки і сторожі драпонула ця мала ласичка, Цирілла. Ти думаєш, ми через власну фантазію утрьох рушили до Брокілону? Ні, Геральте, я теж драпав, на милосердя Ервилла міг тільки тоді розраховувати, якби привів її назад. Ну і, врешті, ми наткнулися на клятих дивібаб… Якби не ти, я б у тій ямі здох. Ти знову мене врятував. Приречення, ясно, як день.

— Ти перебільшуєш.

Фрешенет покрутив головою.

— Приречення, — повторив. — Так уже воно мало бути наперед записано, відьми́не, що ми знову зустрінемося. Що ти знову мою шкуру порятуєш. Пам’ятаю, так у Гаммі казали після того, як ти зняв із мене ті пташині чари.

— Це випадок, — холодно сказав Геральт. — Випадок, Фрешенете.

— Який там випадок. Дідько, коли б не ти, я б досі, напевно, був бакланом.

— Ти був бакланом? — схвильовано скрикнула Цирі. — Справжнім бакланом? Птахом?

— Був… — вищирив зуби барон. — Зачарувала мене одна… дівка… Шляк би її трафив… Через помсту.

— Ти, певно, їй шубки не дав, — припустила Цирі, морщачи носа. — На ту… муфту.

— Була інша причина, — ледь зашарівся Фрешенет, а потім грізно глипнув на дівчинку. — Але що тебе то обходить, ти, жовторота!

Цирі скорчила ображену міну і відвернула голову.

— Так, — відкашлявся Фрешенет. — Про що це я… А, про те, як зняв з мене чари у Гаммі. Коли б не ти, Геральте, то я б залишився бакланом до кінця життя, літав би довкола озера і обпаскуджував галузки, дарма сподіваючись, що порятує мене сорочка з кропив’яного полотна, ткана моєю сестричкою із запалом, вартим ліпшої справи. Дідько, як згадаю ту її сорочку, маю охоту когось копнути. Та ідіотка…

— Не кажи так, — усміхнувся відьми́н. — Вона мала якнайкращі наміри. Її погано поінформували, от і все. Кружляє безліч безглуздих міфів про зняття вроків. Тобі ще, Фрешенете, пощастило. Вона могла звеліти тобі скупатися у киплячому молоці. Я про такий випадок чув. А сорочка з кропиви, хоч як на те дивись, мало шкідлива для здоров’я, навіть якщо й малопомічна.

— Га, може, і правда твоя. Може, я від неї надто багато вимагаю. Еліза завше була дурненькою, з дитинства була дурненькою і гарною, дійсно, чудовий матеріал на королівську жону.

— Що таке чудовий матеріал? — спитала Цирі. — І чому на жону?

— Я ж казав, жовторота, не пхай носа. Так, Геральте, поталанило мені, що ти тоді з’явився у Гаммі. І що мій любий шуряк король схильний був видати ті пару дукатів, які ти зажадав за зняття вроків.

— Знаєш, Фрешенете, — сказав Геральт, усміхаючись іще ширше, — що чутка про цю подію розійшлася світами?

— Правдива версія?

— Не зовсім. По-перше, тобі додали десятьох братів.

— Ну ні! — барон підвівся на лікті, закашляв. — То, разом із Елізою, було нас дванадцятеро? Що за кляте ідіотство! Моя мамуся не була кролицею!

— Це ще не все. Вирішили, що баклан не досить романтичний.

— Що правда, то правда. Нічого романтичного в ньому немає, — барон скривився торкаючись грудей, обв’язаних ликом та пасмами березової кори. — І на що ж я був заклятий, згідно з оповіддю?

— На лебедя. Себто на лебедів. Вас же було одинадцятеро, не забувай.

— А чим, зараза францувата, лебідь романтичніший від баклана?

— Не знаю.

— Я теж ні. Але закладуся, що в тій оповіді Еліза зняла з мене чари за допомогою тої клятої сорочищі з кропиви?

— Ти виграв. А що чувати в Елізи?

— Сухоти. Довго не протягне, бідолашна.

— Сумно.

— Сумно, — байдуже підтвердив Фрешенет, дивлячись убік.

— Повертаючись до вроків, — Геральт сперся плечима об стіну з переплетених пружних гілок. — Рецидивів не було? Пір’я не росте?

— Дякувати богам, ні, — зітхнув барон. — Усе гаразд. Єдине, що у мене з тих часів зосталося, — це смак до риби. Нема для мене, Геральте, ліпшого їдла, ніж риба. Часом іду собі з самого ранку до рибалок на пристань, а доки вони для мене знайдуть щось шляхетніше, то я собі одну-другу жменю верховодок просто зі садка, пару піскарів, яльця чи головня.

— Він був бакланом, — повільно сказала Цирі, дивлячись на Геральта. — А ти зняв з нього чари. Ти вмієш чарувати.

— Та певно, що вміє, — промовив Фрешенет. — Кожен відьми́н уміє.

— Відь… Відьми́н?

— А ти не знала, що він відьми́н? Славутний Геральт Рив? Правда, звідки такій жовторотій, як ти, знати, хто такий відьми́н. Тепер не те, що раніше. Тепер відьми́нів мало, майже і не знайдеш. Ти, певно, ніколи в житті не бачила відьми́на?

Цирі повільно покрутила головою, не зводячи з Геральта очей.

— Відьми́н, жовторота, це та… — Фрешенет урвав і зблід, побачивши Бренн, що входила до хатки. — Ні, не хочу! Не дозволю нічого собі влити до рота, ніколи, більше ніколи! Геральте! Скажи їй…

— Заспокойся.

Бренн не вшанувала Фрешенета нічим, окрім побіжного погляду. Відразу підійшла до Цирі, що присіла навпочіпки біля відьми́на.

— Пойдзь, — сказала. — Пойдзь, дробка.

— Куди? — скривилася Цирі. — Я не піду. Хочу бути з Геральтом.

— Іди, — вимушено посміхнувся відьми́н. — Побудеш із Бренн і молодими дріадами. Покажуть тобі Дуен Канель.

— Вона мені очей не зав’язала, — дуже повільно промовила Цирі. — Коли ми сюди йшли, вона мені очей не зав’язала. Тобі зав’язала. Щоб ти не міг сюди потрапити, коли підеш звідси. Це значить…

Геральт глянув на Бренн. Дріада знизала плечима, потім обняла і пригорнула дівчинку.

— Це значить… — раптом Цирі зламався, — що я не зможу піти звідси. Так?

— Ніхто не може піти від свого приречення.

Всі повернули голови на звук цього голосу. Тихого, але дзвінкого, твердого, рішучого. Голосу, що змушував до послуху і не терпів спротиву. Бренн схилилася. Геральт опустився на одне коліно.

— Пані Ейтне…

Володарка Брокілону носила поволочисту легковійну ясно-зелену одіж. Як більшість дріад, була невисокою та худорлявою, але завдяки гордо піднесеній голові, обличчю з поважними гострими рисами та рішучим губам видавалася вищою та сановитішою. Її волосся й очі мали колір розтопленого срібла.

Вона ввійшла до куреня в супроводі двох молодших дріад, озброєних луками. Мовчки кивнула Бренн, а та одразу вхопила Цирі за ручку й потягла в бік виходу, низько схиляючи голову. Цирі йшла тяжко і незграбно, бліда й оніміла. Коли проходила повз Ейтне, срібноволоса дріада швидким рухом взяла її підборіддя, підняла, довго дивилася в очі дівчинки. Геральт бачив, що Цирі тремтить.

— Йди, — врешті сказала Ейтне. — Йди, дитино. Нічого не бійся. Вже ніщо не зможе змінити твоє приречення. Ти у Брокілоні.

Цирі слухняно подріботіла за Бренн. Біля виходу обернулася. Відьми́н помітив, як дрижать її губи, а зелені очі шкляться од сліз. Не сказав ні слова. Далі стояв навколішках, схиливши голову.

— Встань, Гвинблейде. Вітаю тебе.

— Вітаю тебе, Ейтне, Пані Брокілону.

— Я знову маю приємність приймати тебе у своєму Лісі. Хоча ти прибуваєш без моїх відома та згоди. Ризиковано входити до Брокілону без моїх відома та згоди, Білий Вовче. Навіть тобі.

— Я прибуваю з посольством.

— Ах… — злегка усміхнулася дріада. — Звідси твоя відвага, яку я не хочу називати іншим, дошкульнішим словом. Геральте, недоторканість послів — це звичай, заведений серед людей. Я його не визнаю. Не визнаю нічого людського. Тут Брокілон.

— Ейтне…

— Мовчи, — перебила вона, не підносячи голосу. — Я наказала пощадити тебе. Ти вийдеш із Брокілону живим. Не тому, що ти посол. З іншої причини.

— Тебе не цікавить, чий я посол? Звідки приходжу, від чийого імені?

— Щиро кажучи, ні. Тут Брокілон. Ти приходиш ззовні, зі світу, який мене не обходить. Нащо б я марнувала час, вислуховуючи посольства? Чим можуть бути для мене якісь пропозиції, якісь ультиматуми, вигадані кимось, хто мислить не так, як я? Чому мене повинно обходити, що думає король Венцлав?

Геральт здивовано покрутив головою.

— Звідки ти знаєш, що я посол Венцлава?

— Це ж ясно, — промовила дріада, усміхнувшись. — Еккегард надто дурний. Ервилл та Віраксас надто мене ненавидять. Володіннях інших із Брокілоном не межують.

— Ти багато знаєш про те, що відбувається поза Брокілоном, Ейтне.

— Я дуже багато знаю, Білий Вовче. Це привілей мого віку. А тепер, якщо дозволиш, я хотіла б залагодити делікатну справу. Чи цей чоловік з виглядом ведмедя, — дріада перестала усміхатися і глянула на Фрешенета, — твій приятель?

— Ми знайомі. Я колись зняв із нього чари.

— Проблема в тому, — холодно промовила Ейтне, — що я не знаю, як із ним вчинити. Адже не можу тепер наказати його добити. Я б дозволила йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає на фанатика. Отож, мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервилл платить за кожний скальп дріади. Не пригадую, скільки. Зрештою, ціна зростає одночасно з падінням вартості грошей.

— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.

— То нащо він забрався до Брокілону?

— Шукаючи дівчинку, довірену його опіці. Ризикнув життям, щоб її відшукати.

— Дуже нерозумно, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть складно назвати ризиком. Ішов на певну смерть, а життям завдячує винятково кінському здоров’ю та витривалості. Стосовно дитини, то вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що це пак або лепрекон.

Вона ще раз глянула на Фрешенета, а Геральт зауважив, що її уста втратили неприємну твердість.

— Гаразд. Якось відзначмо цей день.

Підійшла до постелі з галуззя. Обидві дріади, що її супроводили, теж наблизилися. Фрешенет зблід і скоцюрбився, зовсім не роблячись через це меншим.

Ейтне якийсь час дивилася на нього, трішки мружачи очі.

— Ти маєш дітей? — спитала врешті. — Я до тебе звертаюся, колодо.

— Як?

— Хіба я неясно висловилася?

— Я не…, — Фрешенет закашлявся. — Я нежонатий.

— Мене мало обходить твоє сімейне життя. Я цікавлюся, чи ти спроможний щось викресати зі своїх розжирілих стегон. На Велике Древо! Ти колись зробив жінку вагітною?

— Еее… Так… Так, пані, але…

Ейтне недбало махнула рукою, обернулася до Геральта.

— Він залишиться у Брокілоні, — сказала, — до повного одужання і ще якийсь час. Потім… Може йти, куди забажає.

— Дякую тобі, Ейтне, — вклонився відьми́н. — А… Дівчинка? Що з нею?

— Чому ти питаєш? — дріада глянула на нього холодним поглядом своїх срібних очей. — Ти ж знаєш.

— Це не звичайна сільська дитина. Вона принцеса.

— Це не справляє на мене жодного враження. І не чинить різниці.

— Послухай…

— Ні слова більше, Гвинблейде.

Він замовк і закусив губи.

— Що з моїм посольством?

— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не через цікавість. Зроблю це для тебе, щоб ти міг відрапортувати Венцлавові та дістати платню, яку він тобі, напевно, пообіцяв за те, що ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я зайнята. Прийди ввечері до мого Древа.

Коли вона вийшла, Фрешенет підвівся на лікті, ойкнув, кашлянув, сплюнув на долоню.

— В чому річ, Геральте? Чому я мушу тут залишитися? І що таке з тими дітьми? У що ти мене вклепав, га?

Відьми́н сів.

— Порятуєш свою голову, Фрешенете, — сказав він утомленим голосом. — Станеш одним із небагатьох, які вийшли звідси живими, принаймні, останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.

— Що-що? Я стану… плідником?

— Називай як хочеш. Вибір у тебе обмежений.

— Я зрозумів, — мугикнув барон і облесливо посміхнувся.

— Що ж, бачив я бранців, які працювали в копальнях та рили канали. З двох зол волію вже… Щоб тільки вистачило снаги. Є їх тут гурток…

— Перестань дурнувато шкіритися, — скривився Геральт, — і плекати мрії. Хай тобі не маряться поклоніння, музика, вино, віяла та рій закоханих дріад. Буде одна, може дві. І поклоніння не буде. Вони трактують цю справу дуже тверезо. А тебе й поготів.

— Їм це не справляє приємності? Але, мабуть, прикрості теж?

— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони не відрізняються від жінок. У всякому разі, фізично.

— Себто?

— Буде це для дріади приємністю чи прикрістю, — залежить від тебе. Але, незалежно від цього, йдеться лише про ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не чекай вдячності. І ще: ні в якому разі не пробуй нічого з власної ініціативи.

— З власної чого?

— Коли зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьми́н, — поклонися, але, до дідька, без усмішок чи підморгувань. Для дріади це смертельно поважна справа. Якщо вона усміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще про дерева. Якщо ж ти на деревах не знаєшся, то про погоду. Але якщо вона прикинеться, наче тебе не бачить, тримайся від неї здалека. І тримайся здалека від інших дріад, і не розпускай рук. Для дріади, яка неготова, таких речей не існує. Торкнешся її — й дістанеш ножем, бо вона не зрозуміє наміру.

— Бачу, ти обізнаний з їхніми шлюбними звичаями, — усміхнувся Фрешенет. — Траплялося?

Відьми́н не відповів. Немов бачив гарну струнку дріаду, її безсоромну посмішку. Vatt'ghern, bloede caerme. Відьми́н, щастя як трясця. Кого ти нам привела, Бренн? Нащо він нам? Жодної користі з відьми́на…

— Геральте?

— Так?

— А принцеса Цирілла?

— Про неї забудь. Стане дріадою. Через два-три роки вцілить стрілою в око рідному братові, якщо він спробує увійти до Брокілону.

— Холера, — вилаявся Фрешенет, кривлячись. — Ервилл сказиться. Геральте? А чи не вдалося б…

— Ні, — відрізав відьми́н. — Навіть не намагайся. Ти б не вийшов з Дуен Канель живим.

— Себто, дівча втрачене?

— Для вас — так.

Деревом Ейтне був, звісно, дуб, точніше, три зрослі разом дуби, все ще зелені, без жодних ознак усихання, хоча Геральт оцінював їх вік щонайменше в триста років. Дуби були порожнистими, а дупло мало розмір чималої кімнати з високою стелею, що звужувалася у шпичасте склепіння. Всередині воно було освітлене каганцем, який не давав кіптяви, і скромно, але не примітивно перетворене на зручне житло.

Ейтне клячала посередині, на чомусь схожому на волокнисту мату. Перед нею, випростувана і нерухома, наче закам’яніла, навпочіпки сиділа Цирі, вимита й вилікувана від нежитю. Широко розплющила свої великі смарагдові очі. Відьми́н помітив, що її личко, тепер, коли з нього зникли бруд та гримаса капосного чортеняти, було дуже милим.

Ейтне повільно і пестливо розчісувала довге волосся дівчинки.

— Увійди, Гвинблейде. Сядь.

Він сів, спершу церемонно приклякнувши на одне коліно.

— Ти відпочив? — спитала дріада, не дивлячись на нього й не перериваючи чесання. — Коли зможеш вирушити у зворотну дорогу? Що скажеш на завтрашній ранок?

— Коли накажеш, Пані Брокілону, — холодно промовив він. — Одного твого слова достатньо, щоб я перестав дратувати тебе своєю присутністю в Дуен Канель.

— Геральте, — Ейтне повільна повернула голову. — Не зрозумій мене хибно. Я тебе знаю і поважаю. Знаю, що ти ніколи не скривдив дріади, русалки, сильфіди чи німфи, навпаки, траплялося, що ти їх обороняв, рятував життя. Але це нічого не змінює. Нас занадто багато розділяє. Ми належимо до різних світів. Я не хочу і не можу робити винятки. Ні для кого. Не питатиму, чи ти це розумієш, бо знаю, що так. Я питаю, чи ти це приймаєш.

— Це щось міняє?

— Нічого. Але я хочу знати.

— Приймаю, — підтвердив він. — А що з нею? З Цирі? Вона теж належить до іншого світу.

Цирі лякливо глянула на нього, потім зиркнула вгору, на дріаду. Ейтне посміхнулася.

— Вже ненадовго, — сказала.

— Ейтне, прошу. Задумайся.

— Над чим?

— Віддай її мені. Нехай повертається зі мною. До світу, якому належить.

— Ні, Білий Вовче, — дріада знову занурила гребінь у попелясте волосся дівчинки. — Я її не віддам. Хто як хто, а ти мусиш це зрозуміти

— Я?

— Ти. Навіть до Брокілону долинають новини зі світу. Вістки про одного відьми́на, який взамін за надану допомогу інколи вимагає дивних клятв. «Даси мені те, чого не сподіваєшся застати вдома». «Даси мені те, що вже маєш, а про що не знаєш». Знайомо звучить? Адже ви від певного часу намагаєтесь так керувати приреченням, шукаєте хлопців, яким судилося бути вашими наступниками, хочете порятуватися від вимирання та забуття. Від небуття. То чому ж я дивую тебе? Я турбуюся долею дріад. Напевно, це справедливо? За кожну вбиту людьми дріаду одна людська дівчинка.

— Ейтне, залишивши її тут, ти викличеш ворожість та прагнення помсти. Викличеш запеклу ненависть.

— Для мене немає нічого нового в людській ненависті. Ні, Геральте. Я її не віддам. Особливо тому, що вона здорова. Останнім часом це рідкість.

— Рідкість?

Дріада втупила в нього великі срібні очі.

— Нам підкидають хворих дівчаток. Дифтерія, скарлатина, круп, навіть віспа. Думають, що ми не маємо імунітету, що епідемія нас знищить чи, принаймні, здесяткує. Розчаруй їх, Геральте. Ми маємо щось більше за імунітет. Брокілон дбає про своїх дітей.

Замовкла, схилилася, обережно розчесала пасемко скуйовдженого волосся Цирі, допомагаючи собі другою рукою.

Відьми́н відкашлявся.

— Чи можу я приступити до посольства, яке доручив мені король Венцлав?

— А чи не шкода на це часу? — звела голову Ейтне. — Нащо тобі витрачати сили? Я й так чудово знаю, чого хоче король Венцлав. Для цього зовсім не потрібно мати пророчі здібності. Хоче, щоб я віддала йому Брокілон, мабуть, аж по річку Вду, яку він, наскільки мені відомо, вважає чи хотів би вважати природним кордоном між Брюгге та Верденом. Взамін, як припускаю, він запропонує мені анклав, малий і дикий закуток лісу. І, напевно, гарантує королівським словом та королівською опікою, що той малий і дикий закуток, той окраєць пралісу, належатиме мені по віки вічні і що ніхто не зважиться непокоїти там дріад. Що там дріади зможуть жити мирно. Так, Геральте? Венцлав хотів би закінчити війну за Брокілон, яка триває два століття. І, щоб її закінчити, дріади повинні віддати те, за що гинули двісті років? Так просто — віддати? Віддати Брокілон?

Геральт мовчав. Не мав чого сказати. Дріада усміхнулася.

— Так звучала королівська пропозиція, правда ж, Гвинблейде? Чи, може, була щирішою? «Не задирай носа, лісова почваро, тварюко з пущі, релікте минувшини, а послухай, чого хочемо ми, король Венцлав. А ми хочемо кедру, дуба і пеканів, хочемо магонію і золотої берези, тису на луки і щоглових сосен, бо маємо під боком Брокілон, а мусимо завозити дерево з-за гір. Хочемо заліза та міді, які є під землею. Хочемо золота, яке лежить на Краг Ан. Хочемо рубати, пиляти і рити в землі, не прислухаючись до свисту стріл. І, що головне, — хочемо нарешті бути королем, якому підлягає усе в королівстві. Не зичимо собі в нашому королівстві якогось Брокілону, лісу, куди не можемо увійти. Такий ліс нас дратує, сердить і не дає спати спокійно, бо ж ми люди і ми пануємо над світом. Ми можемо, якщо захочемо, стерпіти на цьому світі кількох ельфів, дріад чи русалок. Якщо не будуть надто зухвалими. Підкорися нашій волі, Брокілонська Відьмо. Або помри».

— Ейтне, ти сама визнала, що Венцлав не дурень і не фанатик. Напевно, знаєш, що він справедливий та миролюбний король. Кров, яка тут проливається, завдає йому болю та смутку.

— Якщо триматиметься здаля від Брокілону, не проллється ні краплини крові.

— Ти добре знаєш… — Геральт підняв голову. — Добре знаєш, що це не так. Людей убивали на Палянці, на Восьмій Милі, на Совиних Узгір’ях. Людей убивали в Брюгге, на лівому березі Стьожки. За межами Брокілону.

— Названі тобою місця — це Брокілон, — спокійно відповіла дріада. — Я не визнаю людських мап і кордонів.

— Але ж там вирубано ліс ще сотню літ тому!

— Що значить для Брокілону сотня літ? І сотня зим?

Геральт замовк.

Дріада відклала гребінь, погладила попелясте волосся Цирі.

— Ейтне, пристань на пропозицію Венцлава.

Дріада холодно глянула на нього.

— Що це нам дасть? Нам, дітям Брокілону?

— Можливість вижити. Ні, Ейтне, не перебивай. Знаю, що ти хочеш сказати. Розумію твою гордість із незалежності Брокілону. Але світ змінюється. Щось закінчується. Хочеш цього чи ні, але панування людини над світом є фактом. Виживуть ті, що асимілюються з людьми. Інші загинуть. Ейтне, є ліси, де дріади, русалки та ельфи живуть спокійно, у злагоді з людьми. Адже ми такі близькі. Адже люди можуть бути батьками ваших дітей. Що дасть тобі та війна, яку ти ведеш? Потенційні батьки ваших дітей гинуть від ваших стріл. І який наслідок цього? Скільки серед брокілонських дріад чистокровних? Скільки з них — це викрадені і перероблені людські дівчата? Ти навіть Фрешенета мусиш використовувати, бо не маєш вибору. Щось мало я бачу тут маленьких дріад, Ейтне. Бачу тільки її — людську дівчинку, перелякану й отупілу від наркотиків, паралізовану страхом…

— Я зовсім не боюся! — раптом крикнули Цирі, на мить прибираючи свою звичну гримасу малого чортеняти. — І я не отупіла! Ти собі не думай! Зі мною нічого не може трапитися! Ще чого! Я не боюся! Моя бабуся каже, що дріади не злі, а моя бабуся наймудріша у світі! Моя бабуся… Моя бабуся каже, що повинно бути більше таких лісів, як цей…

Вона замовкла й опустила голову. Ейтне засміялася.

— Дитина Старшої Крові, — сказала вона. — Отак, Геральте. Все ще народжуються на світ Діти Старшої Крові, про яких віщують пророцтва. А ти кажеш, що щось закінчується… Сумніваєшся, чи ми виживемо…

— Ця шмаркачка мала вийти за Кістріна з Вердену, — перебив її Геральт. — Шкода, що не вийде. Колись Кістрін успадкує владу від Ервилла, можливо, під впливом дружини з такими поглядами припинив би рейди на Брокілон?

— Не хочу того Кістріна! — тонко закричала дівчинка, а в її зелених очах щось блиснуло. — Нехай Кістрін знайде собі гарний і дурненький матеріал! А я ніякий не матеріал! Я не буде ніякою княгинею!

— Тихо, Дитино Старшої Крові, — дріада пригорнула Цирі. — Не кричи. Звичайно ж, ти не будеш княгинею.

— Звичайно, — кислим тоном докинув відьми́н. — І ти, Ейтне, і я добре знаємо, ким вона буде. Я бачу, що це вже вирішено. Ну що ж. Яку відповідь маю я переказати королеві Венцлаву, Пані Брокілону?

— Жодної.

— Як це — жодної?

— Жодної. Він зрозуміє. Вже давно, дуже давно, коли Венцлава і на світі не було, під Брокілон під’їжджали герольди, ревіли роги і сурми, блищали панцирі, маяли прапорці та знамена. «Скорися, Брокілоне!» — кричали. «Король Козизуб, владика Лисої Гірки та Мокрої Луки жадає, щоб ти скорився, Брокілоне!» А відповідь Брокілону була завжди такою самою. Коли ти покинеш мій Ліс, Гвинблейде, обернися і послухай. У шумі листя почуєш відповідь Брокілону. Перекажи її Венцлавові і скажи, що іншої він не почує, доки стоять дуби в Дуен Канель. Доки тут росте хоч одне дерево й живе хоч одна дріада.

Геральт мовчав.

— Кажеш, щось закінчується, — повільно тягнула далі Ейтне. — Неправда. Є речі, які не закінчуються ніколи. Ти кажеш про виживання? Я за виживання борюся. Бо Брокілон зостався завдяки моїй боротьбі, бо дерева живуть довше, ніж люди, треба тільки берегти їх від ваших сокир. Кажеш про королів та князів. Хто вони? Ті, кого я знаю, — це білі скелети, що лежать у некрополях Краг Ан, там, у глибині лісу. В мармурових гробницях, на стосах жовтого металу і блискучих камінців. А Брокілон зостається, дерева шумлять над руїнами палаців, коріння розриває мармур. Чи твій Венцлав пам’ятає, ким були ті королі? Чи ти це пам’ятаєш, Гвинблейде? А якщо ні, то як можеш твердити, що щось закінчується? Звідки знаєш, кому рокована згуба, а кому вічність? Що дає тобі право говорити про приречення? Ти хоча б знаєш, що таке приречення?

— Ні, — згодився він. — Не знаю. Але…

— Якщо не знаєш, — перебила вона його, — то немає місця на жодне «але». Не знаєш. Просто не знаєш.

Вона замовкла, рукою торкнулася чола, відвернула обличчя.

— Бувши тут уперше, багато років тому, — заговорила знову, — ти теж не знав. А Моренн… Моя дочка… Геральте, Моренн мертва. Загинула над Стьожкою, захищаючи Брокілон. Я не впізнала її, коли принесли. Обличчя було розбите копитами ваших коней. Приречення? І тепер ти, відьми́н, що не міг дати Моренн дитини, приводиш мені її, Дитину Старшої Крові. Дівчинку, яка знає, що таке приречення. Ні, це не знання, яке б тебе влаштовувало, яке ти міг би прийняти. Вона просто вірить. Повтори, Цирі, повтори те, що ти казала мені перед тим, як сюди увійшов цей відьми́н, Геральт із Ривії, Білий Вовк. Відьми́н, який не знає. Повтори, Дитино Старшої Крові.

— Вельмож… Шляхетна пані, — тремтячим голосом сказала Цирі. — Не затримуй мене тут. Я не можу… Я хочу… додому. Хочу повернутися додому з Геральтом. Я мушу… З ним…

— Чому з ним?

— Бо він… Він — моє приречення.

Ейтне обернулася. Була дуже блідою.

— І що ти скажеш, Геральте?

Він не відповів. Ейтне сплеснула в долоні. Досередини дуба, виринаючи, немов привид, із пануючої назовні ночі, увійшла Бренн, обіруч несучи велику срібну чашу. Медальйон на шиї відьми́на почав швидко й ритмічно тремтіти.

— І що ти скажеш? — повторила срібноволоса дріада, встаючи. — Вона не хоче зостатися у Брокілоні! Вона не бажає бути дріадою! Вона не хоче замінити мені Моренн, хоче піти, піти за своїм приреченням! Так, Дитино Старшої Крові? Ти саме цього хочеш?

Цирі кивнула схиленою головою. Її плечі тремтіли. Відьми́нові це обридло.

— Чого ти знущаєшся з дитини, Ейтне? Адже за мить ти даси їй Воду Брокілону і те, чого вона хоче, не матиме жодного значення. Чому ти це робиш? Чому ти це робиш у моїй присутності?

— Я хочу показати тобі, що таке приречення. Хочу довести, що ніщо не закінчується. Що все лишень починається.

— Ні, Ейтне, — сказав він, устаючи. — Мені прикро, зіпсую твій спектакль, але не маю заміру на це дивитися. Ти задалеко зайшла, Пані Брокілону, бажаючи підкреслити прірву, яка нас розділяє. Ви, Старше Плем’я, любите повторювати, що вам чужа ненависть, що це винятково людське почуття. Але це неправда. Ви знаєте, що таке ненависть і здатні ненавидіти, тільки проявляєте це інакше, розумніше та стриманіше. Але, можливо, саме тому — жорстокіше. Я приймаю твою ненависть, Ейтне, від імені всіх людей. Я її заслужив. Мені жаль з приводу Моренн.

Дріада не відповіла.

— І саме такою є відповідь Брокілону, яку я маю переказати Венцлавові з Брюгге, правда? Пересторога і виклик? Наочний доказ дрімаючої серед цих дерев ненависті й Сили, з волі яких за мить людська дитина вип’є отруту, що нищить пам’ять, беручи її з рук іншої людської дитини, психіка та пам’ять якої вже знищені? Й цю відповідь мусить занести Венцлавові відьми́н, що знає і полюбив обох дітей? Відьми́н, винний у смерті твоєї доньки? Добре, Ейтне, станеться згідно з твоєю волею. Венцлав почує твою відповідь, почує мій голос, побачить мої очі й усе з них прочитає. Але я не мушу дивитися на те, що повинне відбутися. І не хочу.

Ейтне далі мовчала.

— Прощавай, Цирі, — Геральт став навколішки, пригорнув дівчинку. Плечата Цирі затремтіли. — Не плач. Адже ти знаєш, що з тобою нічого не може трапитися.

Цирі шморгнула носом. Відьми́н устав.

— Прощай, Бренн, — сказав молодшій дріаді. — Бувай здорова й бережи себе. Виживи, Бренн, живи так довго, як твоє дерево. Як Брокілон. І ще одне…

— Так, Гвинблейде? — Бренн здійняла голову, а в її очах щось мокро заблищало.

— Легко вбивати з лука, дівчино. Як легко спустити тятиву і думати, що то не я, не я, а стріла. На моїх руках немає крові того хлопця. Це стріла вбила, не я. Але стрілі нічого вночі не сниться. Хай і тобі нічого вночі не сниться, блакитноока дріадо. Прощавай, Бренн.

— Мона… — невиразно сказала Бренн. Чаша, яку вона тримала в руках, дрижала, прозора рідина, що її переповнювала, хвилювалася.

— Що?

— Мона! — зойкнула вона. — Я Мона! Пані Ейтне! Я…

— Годі, — різко сказала Ейтне. — Годі. Опануй себе, Бренн.

Геральт сухо розсміявся.

— Оце твоє приречення, лісова Господине. Я поважаю твою впертість і твою боротьбу. Але знаю, що вже невдовзі ти боротимешся сама. Остання дріада Брокілону, що посилає на смерть дівчат, які, попри те, далі пам’ятають свої справжні імена. А все-таки бажаю тобі щастя, Ейтне. Прощавай.

— Геральте, — шепнула Цирі, далі сидячи нерухомо, з опущеною головою. — Не покидай мене… саму…

— Білий Вовче, — сказала Ейтне, обіймаючи згорблені плечі дівчинки. — Ти мусив чекати, аж доки вона не попросить? Не попросить, щоб ти її не покидав? Щоб ти залишився з нею до кінця? Чому ти хочеш покинути її в таку мить? Зоставити саму? Куди ти хочеш тікати, Гвинблейде? І від чого?

Цирі ще дужче схилила голову. Але не заплакала.

— Аж до кінця, — кивнув головою відьми́н. — Гаразд, Цирі. Ти не будеш сама. Я буду з тобою. Нічого не бійся.

Ейтне забрала чашу з тремтячих рук Бренн, підняла її.

— Білий Вовче, ти вмієш читати Старші Руни?

— Вмію.

— Прочитай те, що вирізьблено на чаші. Це чаша з Краг Ан. Із неїо пили королі, яких уже ніхто не пам’ятає.

— Duettaeann aef cirran Caerme Glaeddyy. Yn a esseath.

— Ти знаєш, що це означає?

— Меч приречення має два вістря… Одне з них — ти.

— Встань, Дитино Старшої Крові, — в голосі дріади крицею забринів наказ, якому не можна було протиставитися, воля, якій не можна опиратися. — Пий. Це Вода Брокілону.

Геральт закусив губи, втупившись у сріблясті очі Ейтне. Не дивився на Цирі, що повільно наближала губи до краю чаші. Він таке вже бачив, колись, раніше. Конвульсії, судоми, несамовитий, жахливий, поступово згасаючий крик. І порожнеча, мертвизна й апатія в очах, які повільно розплющувалися. Він таке вже бачив.

Цирі пила. По нерухомому обличчю Бренн повільно стікала сльоза.

— Досить, — Ейтне відібрала чашу, поставила на землю, обіруч погладила волосся дівчинки, яке попелястими хвилями спадало на спину.

— Дитино Старшої Крові, — сказала. — Вибирай. Ти хочеш зостатися у Брокілоні чи підеш услід за своїм приреченням?

Відьми́н недовірливо покрутив головою. Цирі дещо швидше дихала, зарум’янілася. І більш нічого. Нічого.

— Я хочу піти услід за своїм приреченням, — дзвінко сказала вона, дивлячись дріаді в очі.

— Хай так і буде, — холодно й коротко промовила Ейтне. Бренн голосно зітхнула.

— Я хочу залишитися сама, — сказала Ейтне, повертаючись до них спиною. — Будь ласка, йдіть.

Бренн ухопила Цирі, торкнулася Геральтового плеча, але відьми́н відвів її руку.

— Дякую, Ейтне, — сказав.

Дріада повільно обернулася.

— За що ти дякуєш?

— За приречення, — посміхнувся він. — За твоє рішення. Адже це не була Вода Брокілону, так? Приреченням Цирі було повернутися додому. А ти, Ейтне, зіграла роль приречення. І за це я дякую тобі.

— Як же ти мало знаєш про приречення, — гірко сказала дріада. — Як мало ти знаєш, відьми́не. Як мало бачиш. Як мало розумієш. Дякуєш мені? Дякуєш за роль, яку я зіграла? За ярмарковий вертеп? За штучку, за шарлатанство, за містифікацію? За те, що меч приречення був, на твою думку, з дерева, покритого позліткою? То продовжуй, не дякуй, а викрий мене. Постав на своєму. Доведи, що ти маєш рацію. Жбурни мені в обличчя твою правду, покажи, як тріумфує твереза людська правда, здоровий глузд, завдяки якому ви, на вашу думку, опануєте світ. Ось Вода Брокілону, ще трохи зосталося. Відважишся, Завойовнику Світу?

Геральт, хоча роздратований її словами, завагався, але лише на мить. Вода Брокілону, навіть справжня, не мала на нього впливу, він був цілковито відпорний на токсичні галюциногенні таніни, які в ній містилися. Але ж це не могла бути Вода Брокілону. Цирі її пила і з нею нічого не трапилося. Він сягнув по чашу, обіруч, глянув у срібні очі дріади.

Земля втекла в нього з-під ніг, миттю, і звалилася йому на спину. Могутній дуб завирував і затремтів. Насилу мацаючи довкола себе терпнучими руками, розплющив очі й було це так, наче відсунув мармурову плиту гробниці. Побачив над собою маленьке личко Бренн, а за нею блискучі, наче ртуть, очі Ейтне. І ще одні очі, зелені, мов ізмарагди. Ні, ясніші. Немов весняна трава. Медальйон на його шиї подразнював, вібрував.

— Гвинблейде, — почув він. — Дивись уважно. Ні, не заплющуй очей, це тобі не допоможе. Дивися, дивися на своє приречення.

— Пам’ятаєш?

Раптовий, розриваючий димову завісу спалах ясності, великі, тяжкі від свічок канделябри, що опливали фестонами воску.

Кам’яні стіни, стрімкі сходи. Сходами спускається зеленоока попелястоволоса дівчина в діадемці з майстерно вирізьбленою геммою, у срібно-блакитній сукні, зі шлейфом, підтримуваним пажем у кармазиновому каптанику[75].

— Пам’ятаєш?

Його власний голос, який каже… Каже..

Я повернуся через шість років.

— Повертайся, — каже жінка. — Повертайся, якщо зміниш думку. Твоє приречення чекатиме.

Я ніколи не повернувся, подумав він. Ніколи туди… не повернувся. Я ніколи не повернувся до…

Куди?

Попелясте волосся. Зелені очі.

Знову його голос, у темряві, в мороці, де щезає геть-усе. Тільки вогні, вогні аж до небокраю. Курява іскор у пурпуровому диму. Белтайн! Майська Ніч! З клубків диму дивляться темні фіалкові очі, що палають на блідому трикутному обличчі під чорнохвильною бурею кучерів.

Єнніфер!

— Замало, — вузькі губи видіння раптом скривилися, по блідій щоці стікає сльоза, швидко, все швидше, мов крапля воску по свічці.

— Замало. Потрібне щось більше.

— Єнніфер!

— Небуття за небуття, — каже видіння голосом Ейтне. — Небуття і порожнеча, що є в тобі, завойовнику світу, ти, що не спроможний навіть здобути жінку, яку кохаєш. Ти, що відходиш і тікаєш, хоча до твого приречення можна сягнути рукою. Меч приречення має два вістря. Одне з них — ти. А що є другим, Білий Вовче?

— Приречення не існує, — це його власний голос. — Не існує.

Немає. Не існує. Єдине, що всім приречено, — смерть.

— Це правда, — каже жінка з попелястим волоссям та загадковою посмішкою. — Це правда, Геральте.

Жінка має на собі сріблясті обладунки, закривавлені, погнуті, продірявлені вістрями пік чи галябард. Кров вузьким струмком тече їй із кутика загадково і негарно усміхнутих уст.

— Ти глузуєш із приречення, — каже вона, не перестаючи усміхатися. — Глузуєш із нього, граєшся з ним. Меч приречення має два вістря. Одне з них — ти. Друге… це смерть? Але це ми помираємо, помираємо через тебе. Тебе смерть не може торкнутися, отож удовольняється нами. Смерть іде за тобою вслід, Білий Вовче. Але помирають інші. Через тебе. Ти мене пам’ятаєш?

— Ка… Каланте!

— Ти можеш його порятувати, — голос Ейтне з-за димової завіси. — Можеш його порятувати, Дитино Старшої Крові. Перш ніж він зануриться в любе йому небуття. У чорний ліс, що не має кінця.

Очі зелені, немов весняна трава. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.

Він уже нічого не бачив, падав у прірву, в порожнечу, в темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне.

— Хай так і буде.

— Геральте! Прокинься! Прошу тебе, прокинься!

Розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чіткими краями, вгорі, над верхівками дерев, за каламутною завісою ранкової імли. Лежав на мокрому губчастому моху, твердий корінь муляв йому спину.

Цирі стояла перед ним навколішках, шарпаючи за полу куртки.

— Зараза… — відкашлявся і роздивився. — Де це я? Як я тут опинився?

— Не знаю, — відповіла вона. — Я от щойно прокинулася, тут, коло тебе, страшененько замерзла. Не пам’ятаю, як… А знаєш? То все чари!

— Мабуть, ти маєш рацію, — він сів, витягаючи з-за коміра соснові голки. — Мабуть, маєш рацію, Цирі. Вода Брокілону, холера… Здається, дріади неабияк розважилися нашим коштом.

Встав, підняв свого меча, який лежав обіч, перекинув пояс через спину.

— Цирі?

— Ага?

— Ти теж розважилася моїм коштом.

— Я?

— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цинтри. Ти від самого початку знала, хто я?

— Ні, — почервоніла вона. — Не від самого початку. Ти зняв чари з мого тата, правда?

— Неправда, — покрутив головою він. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я лише допоміг.

— Ага! — обличчя дівчинко засяяло. — Це правда! Я приречена. Обіцяна. Няня казала, що прийде відьми́н, який має біле волосся, і забере мене. А бабуся репетувала… Ах, що там! Скажи, куди ти мене забереш?

— Додому. До Цинтри.

— Ах… А я думала, що…

— Подумаєш собі по дорозі. Ходімо, Цирі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце!

— Я не боюся!

— Зате я боюся.

— Бабуся казала, що відьми́ни нічого не бояться.

— Бабуся дуже перебільшила. В дорогу, Цирі. Якби я ще знав, де ми…

Глянув на сонце.

— Ну що ж, ризикнемо… Підемо туди.

— Ні, — Цирі зморщила носа і показала в протилежному напрямку. — Туди. Там.

— А ти себто звідки знаєш?

— Знаю, — вона знизала плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось, так… Не знаю.

Донька Паветти, подумав він. Дитина… Дитина Старшої Крові? Можливо, успадкувала щось від матері.

— Цирі, — він розстібнув сорочку, витягнув медальйона. — Торкнися цього.

— Ох, — вона розкрила рота. — Який страшний вовк. Які в нього великі зуби…

— Торкнися.

— Ой-йо-йой!

Відьми́н усміхнувся. Він теж відчув різке здригання медальйону, колючу хвилю, що бігла срібним ланцюжком.

— Ворухнувся! — зітхнула Цирі. — Ворухнувся!

— Я знаю. Ходімо, Цирі. Веди.

— То чари, правда?

— Ну звісно.

Сталося так, як він і передбачив. Дівчинка відчувала напрямок. Як це відбувалося, він не знав. Але швидко, швидше, ніж сподівався, вони вийшли на дорогу, на вилоподібне потрійне роздоріжжя. Був то кордон Брокілону, принаймні, так вважали люди. Як він пам’ятав, Ейтне цього не визнавала.

Цирі закусила губу, зморщила носа, завагалася, дивлячись на роздоріжжя, на піщані вибоїсті дороги, зриті копитами та колесами підвод. Але Геральт вже знав, де вони, не мусив і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив дорогою, що вела на схід, до Брюгге. Цирі, все ще зморщившись, оглянулася на західну дорогу.

— Ця до замку Настрог, — закпив він. — Ти скучила за Кістріном?

Дівчинка забуркотіла, слухняно пішла за ним, але ще кілька раз оглядалася назад.

— Що таке, Цирі?

— Не знаю, — шепнула вона. — Але це погана дорога, Геральте.

— Чому? Ми йдемо до Брюгге, до короля Венцлава, який мешкає у гарному замку. Скупаємося в лазні, виспимося на ліжку з периною…

— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана…

— І справді, я й кращі бачив. Цирі, перестань коверзувати. Ходімо, бадьоро.

Вони проминули оброслий кущами скрут. І виявилося, що Цирі мала рацію.

Їх оточили, — швидко, раптово, з усіх боків. Люди у шпичастих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із чорно-золотою шахівницею Вердена на спині. Оточили їх, але ніхто не наблизився і не торкнувся зброї.

— Звідки й куди? — гаркнув кремезний чолов’яга у потертому зеленому вбранні, стоячи перед Геральтом на широко розставлених, кривих мов обручі ногах. Обличчя мав темне й поморщене, наче сушена слива. Лук та білооперені стріли стирчали йому з-за спини, високо над головою.

— З Палянки, — невимушене збрехав відьми́н, значуще стискаючи долоньку Цирі. Повертаємось до себе, до Брюгге. Або що?

— Королівська служба, — темнолиций відповів чемніше, наче щойно побачив меча на спині Геральта. — Ми…

— Давай його сюди, Юнгансе! — крикнув хтось із дороги. Жовніри розступилися.

— Не дивись, Цирі, — швидко сказав Геральт. — Відвернися. Не дивись.

На дорозі лежало повалене дерево, яке плутаниною гілля блокувало переїзд. Надрізана і зламана частина стовбура біліла у придорожній гущавині довгими променями друзок. Перед деревом стояла підвода, накрита полотнищем, яке закривало вантаж. Малі, кошлаті коники лежали на землі, заплутавшись у дишлах та упряжі, нафаршировані стрілами, щирячи жовті зуби. Один був іще живим, тяжко храпів, кидався.

Були там і люди, що лежали в темних плямах всяклої в пісок крові, перевішені через край підводи, скорчені біля коліс.

З-поміж згромаджених біля підвод озброєних людей повільно вийшло двоє, потім до них прилучився третій. Решта — було їх близько десятка — стояли нерухомо, тримаючи коней.

— Що тут трапилося? — спитав відьми́н, ставши так, щоб затулити від погляду Цирі сцену різні. Косоокий чоловік у короткій кольчузі та високих чоботях пильно приглянувся до нього, потер рипуче від щетини підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий до блиску шкіряний манжет, уживаний лучниками.

— Напад, — коротко сказав він. — Лісові дикобаби перебили купців. Ми тута ведемо слідство.

— Див’єбаби? Напали на купців?

— Таже бачиш, — вказав рукою косоокий. — Обтикані стрілами непричком їжаки. На гостинці! Ті лісні відьми все дужче нахабніють. Вже не тільки до лісу не мож заїхати, вже навіть дорогою вздовж лісу не вільно.

— А ви, — примружив очі відьми́н. — Ви хто такі?

— Ервиллова дружина. З настрозьких десяток. Ми під бароном Фрешенетом служили. Але барон у Брокілоні погинув.

Цирі розкрила було рота, однак Геральт сильно стиснув її долоньку, наказуючи мовчати.

— Кров за кров, кажу я! — загримів товариш косоокого, велетень у оббитому мосяжем каптані. — Кров за кров! Цього їм дарувати не можна. Спершу Фрешенет і викрадена принцеса з Цинтри, тепер купці. О богове, помста, помста, волаю! Бо як ні, то повидите — завтра вбиватимуть людей на порогах власних їхніх домівств!

— Добре Брік каже! — промовив косоокий. — Правда? А ти, пане-брате, зволь спитати, звідки?

— З Брюгге, — збрехав відьми́н.

— А та мала, чи донька?

— Донька, — Геральт знову стис долоньку Цирі.

— З Брюгге, — Брік насупився. — А скажу я тобі, пане-брате, що то твій король Венцлав тих потвориць роззухвалює. Не хоче з нашим Ервиллом супрягтися та з Віраксасом із Кераку. А коли б з трьох сторін на Брокілон піти, то врешті би ми ту погань ізнищили.

— Як дійшло до цієї різні? — повільно спитав Геральт. — Хтось знає? Хтось із купців вижив?

— Свідків немає, — сказав косоокий. — Але знаємо, що трафилося. Юнганс, лісничий, сліди як із книжки читає. Скажи йому, Юнгансе.

— Айно, — сказав той з поморщеним обличчям. — Так було: купці гостинцем їхали. Наїхали на засіку. Бачте, пане, впоперек дороги повалена сосна, щойно зрубана. А в хащах сліди, хочете побачити? Ну, а як купці стали, щоб дерево одвалити, то їх вистріляли, лиш оком змигнути. Звідти, із гущавини, де тая крива береза. І там сліди є. А стріли, бачте, все дикобабська робота, пера живицею клеєні, древка обкручені ликом…

— Бачу, — урвав відьми́н, дивлячись на убитих. — Кілька, здається, пережило обстріл, то тим горла перерізали. Ножами…

З-за спин жовнірів, які перед ним стояли, з’явився ще один, — худий і невисокий, у лосиному каптані. Мав чорне, дуже коротко стрижене волосся, щоки сині від гладенько поголеної чорної щетини. Відьми́нові досить було одного погляду на малі вузькі долоні в коротких чорних рукавичках без пальців, на бліді риб’ячі очі, на меч, на руків’я стилетів, які стирчали з-за пояса і з халяви лівого чобота. Геральт бачив надто багато убивць, щоб одразу ж не розпізнати ще одного.

— Маєш гостре око, — дуже повільно промовив чорнявий. — Їй-бо, багато бачиш.

— Та й гаразд, — сказав косоокий. — Що бачив, те хай королеві своєму розповість. Венцлав усе клянеться, що не слід диких баб убивати, бо вони добрі й милі. Запевно, ходить до них майовою порою і грає їх. До того вони, може, й добрі. Самі спробуємо, як котру живцем візьмемо.

— А хоч би і напівживцем, — зареготався Брік. — Ну, трістя, де ж той друїд? Вже й полудне скоро, а його ні сліду. Пора рушати.

— Що ви заміряєте? — спитав Геральт, не випускаючи долоньки Цирі.

— А тобі що? — засичав чорнявий.

— Ну, ти чого відразу так гостро, Левеку, — огидно посміхнувся косоокий. — Ми люде поштиві, секретів не маємо. Ервилл присилає нам друїда, великого магіка, — навіть із деревами говорити вміє. То він і поведе нас у ліс местити за Фрешенета і спробувати відбити принцесу. Це тобі не виграшки, пане-брате, а карна екс… екс…

— Експедиція, — підказав чорнявий, Левек.

— Айно. З уст мені зняв. То рушай у свою дорогу, пане-брате, бо тута невдовзі гаряче може бути.

— Таак, — протяжно сказав Левек, дивлячись на Цирі. — Небезпечно тут, особливо ж із дівчатком. Дикобаби тільки чигають на таких дівчаток. Що, мала? Мама вдома чекає?

Цирі, трусячись, кивнула головою.

— Фатально було б, — вів далі чорнявий, не зводячи з неї очей, — якби не дочекалася. Напевно, побігла б до короля Венцлава і сказала: ти, королю, був до дріад поблажливим, і ото прошу, моя донька і мій чоловік на твоєму сумлінні. Хтозна, може, тоді Венцлав ще раз обдумав би союз із Ервиллом?

— Облиште, пане Левеку, — воркнув Юнганс, а зморщене обличчя поморщилося йому ще дужче. — Нехай собі йдуть.

— Бувай, маленька, — Левек витягнув руку, погладив Цирі по голові. Цирі задрижала і позадкувала.

— Що таке? Боїшся?

— В тебе на руці кров, — тихо сказав відьми́н.

— Ах, — Левек підняв руку. — І справді. То їх кров. Купців. Я перевіряв, чи якийсь не вцілів. Та, на жаль, дикобаби стріляють влучно.

— Дзіванни? — тремтячим голосом обізвалася Цирі, не реагуючи на стиск долоні відьми́на. — Ах, шляхетні лицарі, ви помиляєтесь. Це не могли бути дріади!

— Що ти там пищиш, мала? — бліді очі чорнявого звузилися. Геральт зиркнув направо, наліво, оцінив відстань.

— Не були то дріади, пане лицарю, — повторила Цирі. — Це ж ясно.

— Га?

— Адже це дерево… Це дерево зрубане! Сокирою! А дріада нізащо не зрубала б дерева, правда?

— Правда, — сказав Левек і глянув на косоокого. — Ох, яка ж ти мудра дівчинка. Аж надто.

Відьми́н вже раніше бачив його вузьку руку в рукавичці, руку, що, наче чорний павук, повзла до руків’я стилету. Хоча Левек не відводив погляду від Цирі, Геральт знав, що удар буде вимірений у нього. Дочекався моменту, коли Левек торкнувся зброї, а косоокий стримав подих.

Три рухи. Лише три. Панцероване срібними нютами передпліччя гримнуло чорнявого в бік голови. Перш, ніж він упав, відьми́н уже стояв між Юнгансом і косооким, а меч, із сичанням вистрибуючи з піхов, завив у повітрі, розтрощивши скроню Бріка, велетня в каптані, оббитому мосяжем.

— Цирі, тікай!

Косоокий стрибнув, добуваючи меча, але не встиг. Відьми́н різонув його через груди, навкіс, згори донизу і одразу ж, використовуючи енергію удару, знизу вгору, приклякаючи, розтинаючи жовніра кривавим Х.

— Мужики! — вереснув Юнганс до решти, завмерлих від здивування. — До мене!

Цирі кинулася до кривого бука і, наче білочка, шуснула вгору по гілках, зникаючи в листі. Лісничий послав за нею стрілу, але схибив. Решта жовнірів бігли, розсипаючись у півколо, витягаючи із сагайдаків луки та стріли. Геральт, усе ще навколішках, склав пальці і вдарив знаком Аард, не в лучників — ті були надто далеко, а в піщану дорогу перед ними, засипаючи їх курявою.

Юнганс, відстрибуючи, спритно витяг із сагайдака другу стрілу.

— Ні! — закричав Левек, зриваючись із землі з мечем у правій, зі стилетом у лівій руці. — Облиш його, Юнгансе!

Відьми́н плавно закрутився, обертаючись до нього.

— Він мій! — сказав Левек, трусячи головою, обтираючи передпліччям щоку і губи. — Тільки мій!

Геральт, похилившись, рушив півколом, але Левек не кружляв, напав одразу, двома стрибками добравшись до нього.

Він вправний, подумав відьми́н, заледве в’яжучи клинок убивці коротким млинком, напівобертом уникаючи уколу стилетом. Навмисне не ріпостував, відплигнув, сподіваючись, що Левек спробує досягнути його довгим витягнутим ударом, що втратить рівновагу. Але вбивця не був новачком. Згорбився і теж пішов півколом, м’яким котячим кроком. Несподівано стрибнув, закрутив мечем, завирував, скорочуючи дистанцію. Відьми́н не вийшов назустріч, обмежився швидким верхнім фінтом, який змусив убивцю відстрибнути. Левек згорбився, складаючи кварту, ховаючи руку зі стилетом за спиною. Відьми́н і цього разу не атакував, не скоротив дистанції, знову пішов напівколом, обходячи його.

— Ага, — процідив Левек, випростовуючись. — Граймо далі? Чом би ні. Гарної гри ніколи не занадто.

Скочив, завирував, вдарив раз, другий, третій, у швидкому ритмі, — удар мечем згори і одразу ж зліва плаский навкісний удар стилетом. Відьми́н не збив ритму, — парирував, відстрибував і знову йшов півколом, примушуючи вбивцю розвернутися. Левек різко позадкував, вирушив напівколом у протилежному напрямку.

— Кожна гра, — просичав крізь стиснуті зуби, — мусить мати свій кінець. Що ти скажеш на один удар, спритнику? Один удар, а потім зістрелимо з дерева твоє байстря. Що скажеш?

Геральт бачив, що Левек слідкує за своєю тінню, чекає, доки тінь досягне противника, а це значитиме, що тому в очі світитиме сонце. Перестав крутитися, щоб полегшити убивці завдання.

І звузив зіниці у вертикальні шпарки, дві вузькі риски.

Щоби зберегти видимість, ледь наморщив обличчя, вдаючи осліпленого.

Левек скочив, завирував, утримуючи рівновагу витягнутою вбік рукою зі стилетом, ударив із цілковито неможливого вигину зап’ястя, знизу, мірячи в промежину. Геральт виприснув уперед, обернувся. відбив удар, так само неможливо вигинаючи передпліччя та зап’ястя, розгоном паради відкинув убивцю і хльоснув його кінчиком леза через ліву щоку. Левек заточився, хапаючись за обличчя. Відьми́н викрутився у напівоберт, переніс вагу тіла на ліву ногу і коротким ударом розрубав йому шийну артерію. Левек скорчився, фонтануючи кров’ю, впав на коліна, зігнувся і зарився обличчям у пісок.

Геральт неквапом повернувся в бік Юнганса. Той, викривлюючи поморщене обличчя у скажену гримасу, прицілився з лука. Відьми́н нахилився, беручи меча обіруч. Решта жовнірів у глухій тиші теж здійняли луки.

— На що чекаєте! — ревнув лісничий. — Стріляти! Стріляти в ньо…

Спотикнувся, захитався, подріботів уперед і впав навзнак, — із карку йому стирчала стріла. На древку стріли були смугасті махові пера фазанихи, зафарбовані на жовто у відварі з кори.

Стріли зі свистом і сичанням летіли по довгих пологих параболах з боку чорної смуги лісу. Летіли начебто повільно і спокійно, шумлячи пір’ям, і здавалося, що набирають розгону і сили аж тоді, коли влучають у ціль. А влучали безпомилково, косячи настрозьких найманців, перевертаючи їх у пісок дороги, безвладних і стятих, немов ударені києм соняшники.

Ті, що вціліли, штовхаючи одне одного кинулися до коней. Стріли не переставали свистіти, досягали їх на бігу, доганяли на кульбаках. Тільки троє зуміло рвонути коней у галоп і з вереском рушити, кривавлячи острогами кінські боки. Але й вони далеко не втекли.

Ліс закрив, загатив дорогу. Раптом щез скупаний у сонці піщаний гостинець. Натомість з’явилася щільна непереборна стіна з чорних стовбурів.

Перелякані й остовпілі найманці спинили коней, намагалися завернути, але стріли летіли безперервно. І досягли їх, звалили з сідел. Серед тупання й іржання коней, серед вереску.

А потім запанувала тиша.

Стіна лісу, що замикала гостинець, замиготіла, розпливлася, райдужно засвітилася і щезла. Знову було видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник, — присадкуватий кремезний чоловік зі схожою на мітлу половою бородою, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс оперезаному кратчастим вовняним шарфом.

Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вуздечку, рушив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник, випроставшись у сідлі, підняв руку і раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.

Із заростів на далекому краю лісу з’явилися дрібні постаті в обтислому одязі у бронзові та зелені латки, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховою шолупиною

— Ceadmil, Wedd Brokiloene! — закричав вершник. — Faill, Ana Woedwedd!

— Faill! — голос з боку лісу, наче повів вітру. Зеленобрунатні постаті почали зникати, одна за одною, танучи серед гущавини бору. Зосталася лише одна, з розвіяним волоссям кольору меду. Зробила кілька кроків, наблизилась.

— Va faill, Gwynbleidd![78] — гукнула, підійшовши ще ближче.

— Прощавай, Моно, — сказав відьми́н. — Я тебе не забуду.

— Забудь, — твердо відповіла вона, поправляючи сагайдак на спині. — Мони нема. Мона — була сном. Я Бренн. Бренн із Брокілону.

Ще раз помахала їм рукою І зникла.

Відьми́н обернувся.

— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.

— Геральте, — кивнув головою вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але розпочнемо із найважливіших речей. Де Цирі?

— Тут! — крикнула дівчинка, схована між листям. — Можна злазити?

— Можна, — промовив відьми́н.

— Але я не знаю, як!

— Так само, як вилізла, але навпаки.

— Я боюся! Я на самому вершечку!

— Злазь, кажу! Маємо про що порозмовляти, моя панно!

— А про що?

— Чому, до холери, ти туди полізла, замість тікати до лісу? Я б утік за тобою, не мусив би… А, дідько. Злазь.

— Я зробила як той кіт із казки! Що не зроблю, то все відразу погано! Хотіла б я знати, чому.

— І я теж, — сказав друїд, зсідаючи з коня, — хотів би це знати. І твоя бабка, королева Каланте, теж хотіла б це знати. Ну, принцесо, далі, злазь.

Із дерева посипалося листя й сухе гілля. Потім пролунав різкий тріск рваної тканини, а врешті з’явилася Цирі, що охляпом з’їжджала по стовбуру. З відлоги на каптанику зосталося мальовниче шмаття.

— Дядечку Мишовуре!

— Власною персоною, — друїд обійняв та пригорнув дівчинку.

— Тебе бабуся прислала? Дядечку? Вона дуже засмучена?

— Не дуже, — усміхнувся Мишовур. — Вона дуже зайнята, різки замочила. Цирі, дорóга до Цинтри займе нам трохи часу. Використай його і придумай пояснення своїх вчинків. Якщо ти зволиш скористатися з моєї поради, то це мусить бути дуже коротке й дуже змістовне пояснення. Таке, щоб його можна було промовити дуже, дуже швидко. А все ж думаю, що кінцівку тобі, принцесо, доведеться прокричати. Дуже, дуже голосно.

Цирі болісно скривилася, зморщила носика, стиха форкнула, а руки самі собою побігли в напрямку загроженого місця.

— Ходімо звідси, — сказав Геральт, роздивляючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.

— Ні, — сказав друїд. — Каланте поміняла плани, вже не бажає шлюбу Цирі з Кістріном. Із власних причин. Окрім того, мушу зізнатися, що після тієї огидної афери з інсценізацією нападу на купців король Ервилл вельми впав у моїх очах, а з моїми очима в королівстві рахуються. Ні, до Настрогу ми навіть не зазирнемо. Я забираю малу просто до Цинтри. Геральте, їдь з нами.

— Нащо? — відьми́н глянув на Цирі, яка дрімала під деревом, закутавшись у Мишовурів кожух.

— Ти добре знаєш, нащо. Ця дитина, Геральте, тобі обіцяна. Приречена. Втретє, так, утретє ваші дороги перетинаються. Звісно, в переносному значенні, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не назовеш це випадком?

— Що за різниця, як назову, — відьми́н криво посміхнувся. — Суть не в назві, Мишовуре. Нащо мені їхати до Цинтри? Я вже в Цинтрі був, уже перетинався, як ти це окреслив. І що з того?

— Геральте, ти зажадав тоді присяги від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Присяга дотримана. Цирі є Несподіванкою. Приречення жадає…

— Щоб я забрав оту дитину й переробив на відьми́на? Дівчинку? Мишовуре, приглянься до мене. Ти можеш мене уявити гожим дівчатком?

— Дідько б ухопив оте відьми́нство, — роздратувався друїд. — Про що ти взагалі кажеш? Що одне має спільного з другим? Ні, Геральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, кожен дурень, і ти в тому числі, може зажадати присяги, змусити дати обітницю і не стане через це незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв’язок, що виникає, коли дитина народжується. Ще ясніше? Будь ласка. Геральте, з моменту народження Цирі перестало бути істотним, чого ти хочеш і що плануєш, не має також жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти, холера ясна, не йдеш у рахубу! Не розумієш?

— Не кричи, розбудиш її. Наша несподіванка спить. А як прокинеться… Мишовуре, навіть незвичайних речей можна… Слід інколи зрікатися.

— Ти ж знаєш, — друїд холодно глянув на нього, — що власної дитини в тебе ніколи не буде.

— Знаю.

— І зрікаєшся?

— Зрікаюся. Можна?

— Можна, — промовив Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є така стара приказка — меч приречення…

— …має два вістря, — закінчив Геральт. — Я чув.

— А, чини, що вважаєш належним, — друїд відвернув голову, сплюнув. — І подумати, я готовий був заради тебе головою важити…

— Ти?

— Я. На відміну від тебе, я у приречення вірю. І знаю, як небезпечно гратися двосічним мечем. Не грайся, Геральте. Скористайся з нагоди, яка трапляється. Перетвори те, що в’яже тебе з Цирі, на нормальний здоровий зв’язок дитини та опікуна. Бо якщо ні… Тоді цей зв’язок може проявитися інакше. Страшніше. Негативно і деструктивно. Я хочу оберегти від цього і тебе, і її. Якби ти захотів її забрати, я б не заперечував. Взяв би на себе ризик пояснити Каланте, чому.

— Звідки ти знаєш, що Цирі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?

— Ні, — серйозно відповів Мишовур. — З того, що вона заснула лише тоді, коли ти її пригорнув. Що вона бурмоче уві сні твоє ім’я і шукає ручкою твоєї руки.

— Годі, — Геральт устав, — бо ще розкисну. Бувай, бороданю. Перекажи Каланте поклін від мене. А щодо Цирі… Щось вигадай.

— Ти не зумієш утекти, Геральте.

— Від приречення? — відьми́н підтягнув попругу здобичного коня.

— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.

Відьми́н похитав головою, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, гребучись прутом у згасаючому багатті.

Повільно від’їхав через вереси, які сягали стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.

— Герааальте!

Оглянувся. Цирі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розвіяним попелястим волоссям.

— Не від’їжджай!

Він помахав рукою.

— Не від’їжджай! — тонко закричала. — Не від’їжджаааай!

Я мушу, подумав він. Мушу, Цирі. Єдине, що приречене всім, — це смерть. Це вона є другим вістрям двосічного меча. Одне — це я. А друге — смерть, що йде за мною крок у крок. Не можу, не маю права наражати тебе на небезпеку, Цирі.

— Я твоє приречення! — долинуло з вершини пагорба, тихше, розпачливіше.

Він штовхнув коня п’ятою і вирушив перед себе, заглиблюючись, як у западину, в чорний холодний підмоклий ліс, у приязну знайому тінь, у морок, який, здавалося, не мав кінця.