Меч приречення

Друзка криги

Здохла вівця, спухла і здута, з націленими в небо застиглими ногами, ворухнулася. Геральт, що присів під муром, повільно видобув меча, пильнуючи, щоб клинок не дряпнув по окованих піхвах. На відстані десяти кроків від нього купа відходів раптом вигорбилася й пішла хвилями. Відьми́н підхопився і стрибнув ще до того, як хвиля смороду, що била із розворушеного смітника, дійшла до нього.

Мацак, закінчений веретеноподібним, наїжаченим колючками потовщенням, зненацька вистрілюючи з-під сміття, з несамовитою швидкістю рвонувся йому назустріч. Відьми́н упевнено приземлився на залишках поламаних меблів, що хиталися на купі гнилих овочів, збалансував, відновив рівновагу, одним коротким ударом меча розрубав мацака, відтинаючи довбнеподібного присоска. Одразу ж відстрибнув, але цього разу з’їхав з дощок і аж по стегна запався у грузьке гнойовище.

Смітник вибухнув густою смердючою бовтанкою, черепками горщиків, перегнилим ганчір’ям та блідими ниточками квашеної капусти, а з-під них виприснула величезна, безформена, немов гротескна картоплина, бульшакувата туша, що шмагала повітря трьома мацаками й обрізком четвертого.

Геральт, застряглий і знерухомлений, ударив із широкого розвороту стегон, гладенько обрубуючи ще одного мацака. Два інші, товсті як стовбури дерев, з силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у відходи. Туша сунулась до нього, виорюючи смітника, наче тягнена волоком бочка. Він побачив, як огидна бульбашка репається, розкриваючи широку пащу, повну великих драбинчастих зубів.

Дозволив, щоб мацаки обплели його в поясі, м’яцкаючи, вирвали із смердючого болота і потягли в бік туші, що круговими рухами вгризалася у смітник. Зубаста паща дико й люто заклацала. Притягнутий майже до величезного рота відьми́н ударив мечем, обіруч, клинок урізався легко і м’яко. Бридкий солодкавий сопух забивав подих. Потвора засичала і затремтіла, мацаки відпустили, конвульсивно залопотіли в повітрі. Геральт, грузнучи у смітті, вдарив іще раз, навідліг, вістря огидно хрупнуло і заскрипіло на вищерблених зубищах. Створіння забулькотіло й опало, але одразу ж роздулося і засичало, бризкаючи на відьми́на смердючою сумішшю. Геральт вирвався, відновлюючи рівновагу різкими рухами зав’язлих у цій погані ніг, кинувся вперед, розгортаючи грудьми сміття, наче плавець — воду, щосили рубонув, зверху, дуже натиснув на вістря, що втиналося в тушу, між біло фосфоризуючі очиці. Потвора булькотливо застогнала, затріпотіла, розливаючись на купі гною наче проколотий пухир, випускаючи відчутні теплі подмухи, хвилі смороду. Мацаки дрижали і звивалися серед гнилятини.

Відьми́н вибрався з густого киселю, став на плавучо-хисткому, але твердому ґрунті. Чув, як щось липке та огидне, діставшись у чобіт, повзе йому по литці. До криниці, подумав, щоб якомога швидше обмитися з цього паскудства. Обмитися. Мацаки створіння ще раз пацнули по відходах, хлюпаюче й мокро, знерухоміли.

Упала зірка, секундним зблиском оживляючи чорний небозвід, усіяний нерухомими іскорками. Відьми́н не загадав жодного бажання.

Дихав тяжко, хрипко, відчуваючи, як минає дія випитих перед боєм еліксирів. Прилегла до міських мурів гігантська купа сміття та відходів, яка стрімко опадала вниз, у бік блискучої стьожки ріки, виглядала гарно й цікаво. Відьми́н плюнув.

Потвора була мертвою. Стала частиною тої купи сміття, в якій колись мешкала.

Впала ще одна зірка.

— Смітник, — із зусиллям промовив відьми́н. — Погань, гній та гівно.

— Геральте, від тебе тхне, — скривилася Єнніфер, не відвертаючись від дзеркала, перед яким змивала фарбу з вій та повік. — Скупайся.

— Немає води, — сказав він, заглянувши до цебра.

— Ми цьому зарадимо, — чародійка встала, ширше розчинила вікно. — Яку волієш, морську чи звичайну?

— Морську, для переміни.

Єнніфер різко розвела руки, прокричала заклинання, виконуючи долонями короткий складний жест. Через відкрите вікно зненацька повіяло гострим мокрим холодом, віконниці затремтіли, а до кімнати зі свистом увірвалася зелена, збита у неправильну кулю курява. Ночви запінилися від води, яка неспокійно хвилювалася, вдаряла об краї, прискала на підлогу. Чародійка сіла, повернувшись до перерваного дійства.

— Вдалося? — спитала. — Що там було, на смітнику?

— Цойгл, як я й думав, — Геральт зняв чоботи, скинув одежу і опустив ногу в шаплик. — Зараза, Єн, яке холодне. Ти не можеш підігріти цю воду?

— Ні, — чародійка, наблизивши обличчя до дзеркала, з допомогою скляної палички щось собі закапала в око. — Таке закляття страшенно втомлює і викликає в мене млості. А тобі, після еліксирів, холод піде на користь.

Геральт не сперечався. Сперечатися з Єн було даремно.

— З цойглом були якісь труднощі? — чародійка занурила паличку в флакончик і щось собі крапнула в друге око, при цьому кумедно надимаючи губи.

— Нічого особливого.

З відкритого вікна долинули ломотання, різкий тріск ламаного дерева і белькотливий голос, що фальшиво і неточно повторював приспів популярної грубіянської пісеньки.

— Цойгл, — чародійка сягнула по черговий флакончик з вражаючої батареї на столі, вийняла з нього пробку. В кімнаті запахло бузком та аґрусом. — Ну будь ласка. Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьми́на, ти не мусиш блукати по пустків’ях. Знаєш, Істредд каже, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів та трясовин займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища.

Геральт, як зазвичай, скривився на згадку про Істредда. Йому вже неабияк обридли захоплені відгуки Єнніфер про геніальність Істредда. Навіть якщо Істредд мав рацію.

— Істредд має рацію, — вела далі Єнніфер, втираючи щось пахнуче бузком та аґрусом у щоки й повіки. — Глянь сам, псевдощури в каналах та підвалах, цойгли на смітнику, пласкви у забруднених канавах та стоках, гудієри[14] у млинівках. Це майже симбіоз, не вважаєш?

І гулі на цвинтарях, що пожирають покійників уже наступного дня після похорону, подумав він, споліскуючи з себе мило. Повний симбіоз.

— Так, — чародійка відсунула флакончики й баночки. — В містах теж можна знайти заняття для відьми́на. Я думаю, що ти колись осядеш у якомусь місці, Геральте.

Швидше мене грець поб’є, подумав він. Але вголос цього не сказав. Суперечка з Єнніфер, як він це вже знав, безумовно призводила до сварки, а сварка з Єнніфер не належала до безпечних речей.

— Ти закінчив, Геральте?

— Так.

— Вилазь із ночов.

Не встаючи, Єнніфер недбало махнула рукою і промовила заклинання. Вода з шаплика разом із тією, що вилась на підлогу, і тією, що стекла з Геральта, з шумом скупчилася у напівпрозору кулю та зі свистом вилилась через вікно. Почувся голосний плюскіт.

— А зараза б вас витяла, курчі сини! — пролунав знизу розлючений крик. — Чи вам ніде сцини вилити? Бодай би вас воші живцем зжерли, бодай вас покрутило, щоб ви здохли!

Чародійка зачинила вікно.

— Єн, дідько, — зареготався відьми́н. — Ти могла викинути ту воду кудись подалі.

— Могла, — муркнула чародійка. — Але мені не хотілося.

Взяла зі столу каганець і підійшла до нього. Біла нічна сорочка, обліплюючи тіло в русі, робила її надзвичайно привабливою. Більше, ніж коли б вона була оголеною, подумав.

— Я хочу тебе оглянути, — сказала. — Цойгл міг тебе дряпнути.

— Не дряпнув. Я б відчув.

— Після еліксирів? Не сміши мене. Після еліксирів ти не відчув би відкритого перелому, поки не почав би чіплятися кісткою за паркани. А на цойглеві могло бути все що завгодно, в тому числі правець і трупна отрута. У разі чого ми мали б час на протидію. Обернися.

Відчував на тілі м’яке тепло полум’я каганця, інколи дотик її волосся.

— Наче все гаразд, — сказала. — Ляж, доки еліксири не звалили тебе з ніг. Ці суміші збіса небезпечні. Ти себе повільно вбиваєш.

— Я мушу заживати їх перед боєм.

Єнніфер не відповідала. Знову сіла перед дзеркалом, повільно розчесала чорні круті блискучі кучері. Завжди чесала волосся, перш ніж лягти в ліжко. Геральт вважав це дивацтвом, але просто обожнював спостерігати за нею при цьому дійстві. Підозрював, що Єнніфер це знала.

Раптом стало дуже холодно, а еліксири справді трусили ним, шия німіла, внизу живота вирами плавали млості. Тихцем вилаявся, впав на ліжко, не перестаючи при цьому дивитися на Єнніфер.

Рух у кутку кімнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стіни, обснованих павутинням оленячих рогах сидів чорний, немов смола, невеликий птах.

Повернувши голову вбік, дивився на відьми́на жовтим нерухомим оком.

— Що це, Єн? Звідки це тут узялося?

— Що? — Єнніфер повернула голову. — А, це. Це боривітер.

— Боривітер? Боривітри бувають рудо-чубарі, а цей чорний.

— Це чародійський боривітер. Я його зробила.

— Нащо?

— Він мені потрібен, — відрізала вона. Геральт не питався більше, знав, що Єнніфер не відповість.

— Ти йдеш завтра до Істредда?

Чародійка відсунула флакончики на край столу, сховала гребінь до шкатулки і замкнула потрійну рамку дзеркала.

— Йду. З самого ранку. А що?

— Нічого.

Вона лягла обіч нього, не гасячи каганця. Ніколи не гасила світла, не терпіла засинати в темряві. Чи каганець, чи ліхтар, чи свічка, — мусили догоріти до кінця.

Завжди. Ще одне дивацтво. Єнніфер мала неправдоподібно багато дивацтв.

— Єн?

— Ага?

— Коли ми звідси поїдемо?

— Не марудь, — різко шарпнула периною. — Ми тут три дні, а ти вже мене про це питався щонайменше тридцять разів. Я ж тобі казала, що маю тут справи, які мушу залагодити.

— З Істреддом?

— Так.

Він зітхнув і обійняв її, не приховуючи замірів.

— Гей, — шепнула вона. — Ти ж приймав еліксири.

— То й що?

— Нічого, — вона захихотіла, мов дівчисько, притуляючись до нього, вигинаючись і піднімаючись, щоб полегшити знімання сорочки. Захоплення її наготою, як завжди, спливло йому дрожем по спині, пішло мурашками по пальцях, що дотикалися її шкіри. Торкнув устами її перса, круглі та ніжні, з такими блідими пуп’янками, що вони вирізнялися лише формою. Вплів пальці у її волосся, пахнуче бузком і аґрусом.

Вона піддавалася його пестощам, муркаючи, мов кішка, тручись зігнутим коліном об його стегно.

Швидко виявилося, що — як звичайно — він переоцінив свою витривалість щодо відьми́нських еліксирів, забув про їхню шкідливу дію на організм. А може, це не еліксири, подумав, може, це втома від бою, ризику, небезпек і смерті? Втома, на яку я вже, за звичкою, не звертаю уваги? Але мій організм, хоч штучно підправлений, не піддається звичці. Реагує природно. От лишень не тоді, коли слід. Холера.

Але Єнніфер — як звичайно — не дозволила, щоб перша-ліпша дрібниця збила її з пантелику. Він відчув, як вона торкається до нього, як бурмоче, під самим його вухом. Як завжди, мимоволі спробував оцінити астрономічне число інших оказій, коли вона мусила вдаватися до цього вельми практичного заклинання. А потім перестав оцінювати.

Як звичайно було незвичайно.

Він дивився на її уста, на кутик, що тремтів у несвідомій посмішці. Він добре знав цю посмішку, вона завжди здавалася йому радше посмішкою тріумфу, ніж щастя. Ніколи про це в неї не питався. Знав — не відповість.

Чорний боривітер, що сидів на оленячих рогах, тріпнув крилами, клацнув кривим дзьобом. Єнніфер відвернула голову та зітхнула. Дуже сумно.

— Єн?

— Нічого, Геральте, — поцілувала його. — Нічого.

Каганець сліпав хистким полум’ям. У стіні шкреблася миша, а цвіркун у комоді цокотів — тихо, розмірено, одноманітно.

— Єн?

— Мгм?

— Їдьмо звідси. Я тут зле почуваюся. Це місто фатально впливає на мене.

Вона повернулася на бік, провела долонями по його щоці, відгортаючи волосся, поїхала пальцями нижче, торкнулася огрубілих шрамів, які значили бік шиї.

— Знаєш, що означає назва цього міста? Aedd Gynvael?

— Ні. Це з мови ельфів?

— Так. Означає друзку льоду.

— Напрочуд не пасує цій паршивій дірі.

— Серед ельфів, — замислено шепнула чародійка, — кружляє легенда про Королеву Зими, яка під час хуртовини мчить по землі у санях, запряжених білими кіньми. Їдучи, королева розсіває довкола тверді, гострі, маленькі друзки льоду і горе тому, кого така друзка влучить в око чи серце. Він пропав. Ніщо вже не зможе його втішити, все, що не матиме барви сніжної білизни́, буде для нього бридким, огидним, відразливим. Не зазнає спокою, покине все, рушить за Королевою, за своєю мрією і коханням. Очевидячки, ніколи її не знайде і загине від туги. Начебто щось таке трапилося у прадавні часи тут, у цьому місті. Гарна легенда, правда?

— Ельфи все вміють прибрати гарними словами, — сонно пробурмотів він, водячи устами по її плечі. — Це зовсім не легенда, Єн. Це гарний опис препоганого явища — Дикого Полювання, Дикого Гону, прокляття певних околиць. Незрозуміле масове божевілля, яке змушує людей прилучатися до примарного загону, що мчить небом. Я це бачив. Справді, часто трапляється взимку. Мені пропонували немалі гроші, щоб я поклав край цьому прокляттю, але я не взявся. Від Дикого Гону порятунку немає…

— Відьми́не, — тихо мовила вона, цілуючи його в щоку. — В тобі немає ні на гріш романтизму. А я… я люблю ельфійські легенди, вони такі гарні. Шкода, що люди не мають таких легенд. Може, колись матимуть? Може, створять їх? Але про що ж мають розповідати людські легенди? Всюди, куди не глянь, сірість і невиразність. Навіть те, що гарно починається, швидко призводить до нудьги й буденності, до людського ритуалу, обридлого ритму, званого життям. Ох, Геральте, нелегко бути чародійкою, але, як порівняти це зі звичайним людським існуванням… Геральте?

Поклала голову на його груди, що здіймалися у повільному диханні.

— Спи, — шепнула. — Спи, відьми́не.

Місто зле впливало на нього. З самого ранку. З самого ранку геть-усе псувало йому гумор, викликало пригніченість та роздратування. Все. Злостило його те, що проспав, а тому сам ранок став насправді самим полуднем. Дратувала його відсутність Єнніфер, яка вийшла, перш ніж він прокинувся.

Вочевидь, поспішала, бо приладдя, яке вона завжди акуратно складала у шкатулки, лежало на столі, безладно розсипане, наче кості, кинуті чаклуном у ритуалі ворожби. Пензлики з делікатних волосків — великі, використовувані для припудрювання обличчя, малі, якими накладала помаду на губи, зовсім маленькі, — для хни, що нею вона підфарбовувала вії. Грифелі та олівчики для брів і повік. Щипчики і ложечки зі срібла. Баночки і пляшечки з порцеляни та молочного скла, — вони, як він знав, містили еліксири та мазі з такими банальними інгредієнтами, як сажа, гусячий жир та морквяний сік, і такими грізно-таємничими, як мандрагора, антимоній, беладона, каннабіс, драконяча кров та концентрована отрута велетенських скорпіонів[16]. А понад усім цим, довкола, в повітрі — аромат бузку та аґрусу, пахощів, які вона завше уживала.

Вона була в цих предметах. Була в цьому ароматі.

Але не було її.

Він спустився вниз, відчуваючи зростаючий неспокій та все дужче роздратування. Геть-усім.

Його дратувала холодна і стужавіла яєчня, що її подав йому на сніданок корчмар, на мить відірвавшись від дівчати, яке обмацував у комірчині. Його дратувало, що дівча мало не більше дванадцяти років. І сльози в очах.

Тепла весняна погода і радісний гамір пульсуючої життям вулиці не поправив Геральтові настрою. Далі ніщо йому не подобалося у Aedd Gynvael, містечку, яке, на його думку, було наче злостива пародія на всі знайомі йому містечка, — карикатурно більш галасливим, більш задушливим, брудним та дратуючим.

Постійно відчував слабкий сморід смітника в одежі та волоссі. Вирішив піти до лазні.

У лазні його роздратувала міна лазничого, що дивився на його відьми́нський медальйон, на меч, покладений на краю кадовба. Роздратував його факт, що лазничий не запропонував йому дівки. Він не мав наміру користати з дівки, але в лазнях їх пропонували всім, отож його лютило те, що для нього зробили виняток.

Коли він вийшов, гостро пахнучи сірим милом, його гумор не поправився, а Aedd Gynvael нітрішки не погарнішало. Все ще не було тут нічого, що могло б подобатися. Відьми́нові не подобалися купи волового гною, що покривали вулички. Не подобалися йому жебраки, які поприсідали під мурами святині. Йому не подобався кострубатий напис на мурі, що проголошував: ЕЛЬФІВ ДО РЕЗЕРВАЦІЇ!

У замок його не впустили, відіслали за старостою до купецької гільдії. Це його роздратувало. Також роздратувало його те, що цехмайстер, ельф, наказав йому шукати старосту на ринку, при цьому поглядаючи на нього з погордою і пихою, дивною в особи, яку невдовзі мають загнати до резервації.

На ринку кишіло від людей, повно тут було яток, возів, коней, волів та мух. На підвищенні стояв пренґель зі шкідцем[17], якого галайстра обкидала болотом і лайном. Шкідець із дивовижним опанування брудно лаяв своїх мучителів, не надто підносячи голос.

Для Геральта, що мав неабиякий досвід, мета перебування старости серед цього рейваху була цілковито ясною. Приїжджі купці з караванів включали хабарі до цін, отож мусили комусь ці хабарі вручити. Староста, теж свідомий звичаю, з’явився, щоб купці не мусили завдавати собі клопоту.

Місце, де він орудував, значив брудносиній балдахін, розіп’ятий на жердинах. Там стояв стіл, якого обступили зацікавлені особи, ґелґочучи. За столом сидів староста Гербольт, демонструючи всім і вся презирство і зневагу, що малювалися на його збляклому обличчі.

— Гей! А ти куди?

Геральт повільно відвернув голову. І миттю приглушив у собі злість, опанував роздратування, скорчився у тверду холодну друзку льоду. Вже не міг дозволити собі емоцій. Чоловік, що заступив йому дорогу, мав волосся жовтувате, як пір’я іволги, і такі самі брови над блідими порожніми очима. Вузькі долоні з довгими пальцями спирав об пояс із масивних мосяжних бляшок, обтяжений мечем, буздиганом і двома стилетами.

— Ага, — сказав чоловік. — Пізнаю. Відьми́н, правда? До Гербольта?

Геральт кивнув, не зводячи очей із рук чоловіка. Знав, що з рук цього чоловіка небезпечно зводити очі.

— Я про тебе чув, погромцю потвор, — сказав жовтоволосий, пильно стежачи за руками Геральта. — Хоча, здається, ми ніколи не зустрічалися, то все ж ти, напевно, теж про мене чував. Я Іво Мірче. Але всі звуть мене Цикадою.

Відьми́н кивнув головою на знак, що чув. Також знав ціну, яку за голову Цикади давали у Визимі, Кельфі та Фатвейрі. Якби його спитали, він сказав би, що це надто низька ціна. Але ніхто не питав.

— Добре, — промовив Цикада. — Наскільки мені відомо, староста тебе чекає. Можеш іти. Але знаєш що, приятелю, меча залиш. Мені тут, вважай, платять, щоб я за таким церемоніалом пильнував. Ніхто зі зброєю не має права підійти до Гербольта. кумекаєш?

Геральт байдуже знизав плечима, розстебнув пояса, обмотавши ним піхви, вручив меча Цикаді. Цикада посміхнувся краєм губ.

— Ну прошу, — сказав. — Як ґречно, ані слова протесту. Я так і знав, що чутки про тебе перебільшені. Хотів би я, щоб ти колись мого меча попросив, отоді б побачив мою відповідь.

— Гей, Цикадо! — гукнув раптом староста, встаючи. — Пропусти його! Ідіть сюди, пане Геральте, вітаю, вітаю. Відійдіть, панове купці, зоставте нас на хвилинку. Ваші інтереси мусять поступитися справам, для міста важливішим. Петицію прошу передати моєму секретареві.

Вдавана щирість привітання не підманула Геральта. Він знав, що єдине її призначення — стимулювати торги. Купці дістали час на обдумування того, чи хабарі достатньо високі.

— Поб’юся об заклад, що Цикада намагався тебе спровокувати. — Гербольт, недбало звівши долоню, відповів на так само недбалий поклін відьми́на. — Не переймайся цим. Цикада видобуває зброю виключно з наказу. Правда, це йому не вельми смакує, але, доки я йому плачу, мусить слухати, інакше марш на чотири вітри, знову на гостинець. Ти ним не переймайся.

— На ’кий біс вам хтось такий, як Цикада, старосто? Тут аж так небезпечно?

— Безпечно, бо я плачу Цикаді. — Гербольт засміявся. — Слава його далеко сягає і це мені на руку. Бачиш, Aedd Gynvael та інші міста в долині Тойни підлягають намісникам із Ракверліну. А намісники останнім часом щосезону змінюються. Зрештою, невідомо, нащо, бо й так кожен другий як не півельф, то чвертьельф, клята кров і порода, все злеє від ельфів.

Геральт не додав, що теж від візників, бо жарт, хоч відомий, не всіх смішив.

— Кожен новий намісник, — вів далі напушений Гербольт, — починає з того, що усуває бурмістрів та старост старого режиму, аби розсадити на стільцях своїх кревних і знайомих. Але після того, що Цикада влаштував колись посланцям одного намісника, ніхто вже не пробує зіпхнути мене з посади і от так зробився я собі найстаршим старостою найстаршого режиму, вже й не тямлю, якого. Ну, але ми тут бла-бла-бла, а жила опала, як звикла казати моя, хай на тім світі царствує, перша жона. Переходьмо до речі. То що там за гад заліг на нашому смітнику?

— Цойгл.

— Я зроду про щось таке не чув. Думаю, вже вбитий?

— Уже убитий.

— І скільки це коштуватиме міській касі? Сімдесят?

— Сто.

— Ну, ну, пане відьми́не! Ви, мабуть, блекоти об’їлися. Сто марок за якогось черв’яка з купи гівна?

— Черв’як чи ні, пане старосто, а самі ви казали, що восьмеро людей зажер.

— Людей? Ще чого! Як мене сповістили, страховище з’їло старого Закорка, славного з того, що ніколи не просихав, і ще якусь стару бабу з передмістя та кількоро дітей перевізника Сулірада, що не швидко виявили, бо Сулірад сам не знає, скільки в нього дітей, надто хутко їх робить, щоб міг полічити. Теж мені люди! Вісімдесят.

— Коли б я цойгла не вбив, міг би когось значнішого зжерти. Даймо на те, аптекаря. І в кого б ви тоді брали мазь на пранці[18]? Сто.

— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи я б дав стільки за дев’ятиголову гідру. Вісімдесят п’ять.

— Сто, пане Гербольте. Зважте, що, хоч не була то дев’ятиголова гідра, то все ж ніхто з тутешніх, славутнього Цикаду не виключаючи, якось не впорався з цойглом.

— Бо ніхто з тутешніх не звик бабратись у лайні та смітті. Моє останнє слово: дев’яносто.

— Сто.

— Дев’яносто п’ять, на демонів та дияволів!

— Згода.

— Ну, — Гербольт широко усміхнувся. — Домовились. Ти завжди так гарно торгуєшся, відьми́не?

— Ні, — Геральт не усміхався. — Радше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.

— І зробив, бодай тебе грець, — зареготав Гербольт. — Гей, Пригрибку! Сюди! Книгу давай, і капшука, і відрахуй мені миттю дев’яносто марок.

— Мало бути дев’яносто п’ять.

— А податок?

Відьми́н стиха вилаявся. Староста поставив на квитку замашистий підпис, потім чистим кінцем пера поколупався у вусі.

— Сподіваюся, тепер на смітнику спокійно буде? Га, відьми́не?

— Повинно. Був лише один цойгл. Щоправда, міг устигнути розмножитися. Цойгли двостатеві, як слизняки.

— Що ти мені тут дуба смаленого правиш? — Гербольт зизо глянув на нього. — До розмноження треба двох, себто самця і самицю. Що, чи ті цойгли вилуплюються як блохи або миші, з гнилої соломи в сіннику? Кожен дурень знає, що нема мишаків і мишачи́х, всі вони однакові, всі вилуплюються самі з себе та з гнилої соломи.

— А слизняки з мокрого листя вилуплюються, — докинув секретар Пригрибок, усе ще зайнятий складанням монет у стовпчики.

— Це кожен знає, — згодився Геральт, приязно усміхаючись. — Слизняків і слизнячи́х немає. Є тільки листя. А хто думає інакше, той помиляється.

— Досить, — утяв староста, підозріливо дивлячись на нього. — Досить про черв’яків. Я питав, чи не може на тому смітнику знову щось завестися і, зі своєї ласки, відповідай коротко та ясно.

— Десь через місяць слід оглянути смітник, найкраще з собаками. Малі цойгли не є небезпечними.

— А ти не міг би це зробити, відьми́не? Щодо заплати домовимось.

— Ні, — Геральт узяв гроші з рук Пригрибка. — Я не маю наміру стирчати у вашому чарівному місті навіть тижня, не те що місяця.

— Цікаві ти речі правиш, — Гербольт криво посміхнувся, дивлячись йому просто в очі. — Присяйбі, цікаві. Бо я так думаю, що ти тут довше побудеш.

— І недобре думаєте, старосто.

— Та невже? Ти з цією чорною ворожкою сюди приїхав, як же її там, забувся… Гвіневер[19] наче. «Під осетром» із нею на стацію став. Кажуть, що в одній кімнаті.

— То й що?

— А те, що вона, коли до Aedd Gynvael завітає, то не так швидко виїжджає. А бувати то вона вже в нас бувала.

Пригрибок усміхнувся — широко, щербато і значущо. Гербольт далі дивився Геральтові в очі, без усмішки. Геральт теж усміхнувся, найпаскудніше, як умів.

— Я, зрештою, нічого не знаю, — староста відвів погляд і покрутив каблуком у землі. — І так воно мене обходить, як лайно псине. Але чародій Істредд, прошу пам’ятати, особа у нас поважна. Незамінна для міста, я б сказав, безцінна. Шанують його люди, і тутешні, та й інші теж. Ми в його чародійство носів не пхаємо, ані особливо ув інші його справи.

— Може, це й слушно, — погодився відьми́н. — А де він мешкає, якщо можна спитати?

— Не знаєш? Адже ж отут, бачиш той дім? Білий, високий, запхнутий між складом та цекхаузом, як, непричком, свічка в гузно. Але зараз його там не застанеш. Істредд недавно біля полуденного валу щось у землі викопав і риє тепер довкола, як кріт. Людей мені позаганяв до тих розкопів. Пішов я, питаю ґречно, чого ви, майстре, ямки ніби дитина копаєте, люди сміятися починають. Що там у тій землі є? А він глянув на мене, як на недоумка якого та й каже: «Історія». Що ще за історія, питаю. А він на те: «Історія людства. Відповіді на питання. На питання, що було, і на питання, що буде». Гівно тут було, я на те, неужитки, чагарник і вовкулаки, заким міста не побудували. А що буде залежить від того, кого у Ракверліні намісником призначать, знову якогось півельфа шолудивого. А в землі жодних історій нема, та й нічого нема, хіба хробаки, як комусь на рибу треба. І, думаєш, послухав? Де там. Далі копає. Як хочеш з ним побачитися, йди під полуденний вал.

— Еее, пане старосто, — порскнув Пригрибок. — Тепер-то він удома. Де там йому зараз до розкопів, тепер як…

Гербольт грізно зиркнув на нього. Пригрибок згорбився і закашляв, совгаючи ногами. Відьми́н, далі негарно усміхнутий, схрестив руки на грудях.

— Так, гм, гм, — викашляв староста. — Хтозна, може, справді Істредд тепер удома. Зрештою, що то мене…

— Бувайте здорові, старосто, — промовив Геральт, не вдаючи навіть пародії поклону. — Зичу доброго дня.

Підійшов до Цикади, що виходив йому назустріч, брязкаючи оружжям. Не мовлячи ні слова, витягнув руку за своїм мечем, якого Цикада тримав на згині ліктя. Цикада відступив.

— Поспішаєш, відьми́не?

— Поспішаю.

— Я обдивився собі твого меча.

Геральт змірив його поглядом, що при найбільшому старанні не міг бути визнаним теплим.

— Тут є чим похвалитися, — кивнув головою. — Мало хто його оглядав. А ще менше може про це розповісти.

— Го, го, — Цикада блиснув зубами. — Страх як грізно це прозвучало, аж мені мурашки поза спиною пішли. Завше мене цікавило, відьмаче[20], чого люди так вас бояться. І думаю, що вже знаю.

— Цикадо, я поспішаю. Будь ласка, віддай меча.

— Дим ув очі, відьмаче, нічого іншого, лишень дим ув очі. Страшите людей, як пасічник бджіл димом та смородом, — тими вашими кам’яними лицями, розмовами, чутками, які, запевно, самі про себе розпускаєте. А бджоли тікають від диму, вони дурні, замість убити жало у відьмацьку дупу, котра тоді спухне, як кожна інша. Кажуть про вас, що ви не відчуваєте, як люди. Брехня. Якби так котрого з вас добре дзюгнути, відчув би.

— Це все?

— Так, — сказав Цикада, віддаючи йому меча. — Знаєш, відьмаче, що мені цікаво?

— Знаю. Бджоли.

— Ні. Я так собі думаю, якби ти ввійшов у вуличку з одного боку з мечем, а я з другого боку, то хто з нас дійшов би до кінця вулички? Річ видається мені вартою закладу.

— Цикадо, чого ти до мене чіпляєшся? Шукаєш сварки? Про що тобі йдеться?

— Ні про що. От так цікаво мені, скільки правди в тому, що люди кажуть. Що ви, відьмаки, такі вправні у бою, бо нема у вас ні серця, ні душі, ні милосердя, ні сумління. І того досить? Бо й про мене, для прикладу, те саме кажуть. І не без підстави. То страшно мені цікаво, хто з нас двох, ввійшовши у вуличку, вийшов би з неї живим. Що? Варто побитися об заклад? Як гадаєш?

— Я ж тобі казав, поспішаю. Не гайнуватиму часу, роздумуючи про дурниці. І не маю звички битися об заклад. Але якби тобі спало на думку заважати мені ходити вуличкою, то добре тобі раджу, Цикадо, спершу зваж.

— Дим, — Цикада усміхнувся. — Дим в очі, відьми́не. Більш нічого. До побачення, хто знає, в якій вуличці.

— Хто знає.

— Тут ми зможемо спокійно порозмовляти. Сідай, Геральте.

У робітні найбільше впадала в очі вражаюча кількість книг, — вони займали більшу частину великого приміщення. Товсті томища наповнювали стінні шафи, вигинали полиці, купами лежали на скринях і комодах. Як оцінив відьми́н, книги мусили коштувати цілий маєток. Звичайно ж, не бракувало інших типових елементів інтер’єру, — опудала крокодила, засушеної риби-їжака, що висіла під стелею, покритого пилом скелета та величезної колекції слоїків з алкоголем, що містили, напевно, усю можливу погань, — сколопендр, павуків, вужів, ропух, а також незліченні людські та нелюдські фрагменти, головним чином нутрощі. Був там навіть гомункул або щось схоже на гомункула, хоча з тим самим успіхом могло то бути вуджене немовля.

Колекція не вразила Геральта, — він півроку мешкав у Венгерберзі в Єнніфер, а Єнніфер мала ще цікавішу збірку, що містила навіть нечуваних розмірів фалос, начебто гірського троля. Містила також вельми вдале опудало єдинорога, на спині якого Єнніфер любила кохатися. Геральт вважав, що коли існує місце, ще менш придатне для занять коханням, то це хіба що спина живого єдинорога. На відміну від нього, який вважав ліжко люксусом і цінував усеможливі застосування цього чудового умеблювання, Єнніфер була спроможна на всіляку екстравагантність. Геральт згадав приємні моменти, проведені з чародійкою на похилому даху, в повному порохна дуплі, на балконі, — і то чужому, на балюстраді мосту, на хисткому човні посеред дикої річки та під час левітації на висоті тридцять сажнів над землею. Але єдиноріг був найгіршим. Якогось щасливого дня опудало під ним зламалося, розпоролося і розпалося, давши численні приводи посміятися.

— Що тебе так розважає, відьми́не? — спитав Істредд, сідаючи за довгим столом, поверхня якого була закладена чималою кількістю замшілих черепів, кісток та іржавого залізяччя.

— Щоразу, коли бачу ці речі, — відьми́н сів навпроти, вказуючи на банки і слоїки, — задумуюсь, чи не можна займатися магією без усієї цієї гидоти, від вигляду якої мені шлунок корчиться?

— Справа смаку, — промовив чародій. — А також звички. Що одному видається гидким, іншого якось не хвилює. А тобі, Геральте, що видається гидким? Цікаво, що може видаватися гидким комусь, хто, наскільки я чув, заради грошей може по шию зайти у гній та нечистоти? Не сприймай цього питання, прошу, як образу чи провокацію. Мені справді цікаво, що може викликати у відьми́на почуття огиди.

— Чи ти в цьому слоїку не тримаєш часом місячної крові незайманої дівчини, Істредде? Знай, що мені огидно, коли уявляю тебе, поважного чародія, з пляшечкою в руці, як ти намагаєшся здобути цю дорогоцінну рідину, стоячи навколішках, так би мовити, при самому джерелі.

— Влучно, — Істредд усміхнувся. — Я, очевидячки, про твій блискучий дотеп, бо щодо вмісту посудини ти схибив.

— Але інколи ти вживаєш таку кров, правда ж? Наскільки я чув, до деяких заклинань і приступити годі без крові дівиці, найкраще вбитої при повному місяці громом з ясного неба. Цікаво, а чим така кров краща від крові старої ґамратки[21], що на п’яну голову впала з гостроколу?

— Нічим, — згодився чародій із приємним усміхом на устах. — Але коли б стало відомо, що цю роль може практично так само вдало виконати кров кабана, значно приступніша, то всіляка голота почала б експериментувати з чарами. А коли голоті доведеться збирати та вживати дівочу кров, що так тебе хвилює, драконячі сльози, отруту білих тарантулів, відвар із відтятих ручок немовляти чи з трупа, ексгумованого опівночі, то не один роздумає.

Вони замовкли. Істредд, справляючи враження глибоко замисленого, постукав нігтями у потрісканий, збронзовілий, позбавлений щелепи череп, що лежав перед ним; вказівним пальцем водив нерівним краєм отвору, що зяяв на скроні. Геральт ненав’язливо до нього придивлявся. Задумувався, скільки літ може мати чародій. Знав, що талановитіші вміли назавжди зупинити процес старіння, причому в будь-якому віці. Чоловіки, з міркувань репутації та престижу, воліли вік пізньої зрілості, що наводила на думку про мудрість та досвід. Жінки — як Єнніфер — менше дбали про престиж, більше про привабливість. Істредд не виглядав старшим за міцну заслужену сороківку. Мав ледь шпакувате, пряме, довжиною до пліч волосся, та численні зморшки на чолі, при губах і в кутиках повік, що додавали йому статечності. Геральт не знав, чи глибина і мудрість лагідних сірих очей була природною, чи викликаною чарами. Через коротку мить вирішив, що це все одно.

— Істредде, — урвав незручне мовчання. — Я прийшов сюди, бо хотів побачитися з Єнніфер. Хоча я її не застав, ти запросив мене увійти. На розмову. Про що? Про голоту, яка намагається зламати вашу монополію на користання магією? Знаю, що до тієї голоти ти зараховуєш також і мене. Це для мене не новина. Якусь хвилину я мав враження, що ти виявишся не таким, як твої конфратри, що часто розпочинали зі мною серйозні розмови лише для того, аби сповістити, як вони мене не люблять.

— Я не маю заміру просити пробачення за моїх, як ти висловився, конфратрів, — спокійно відповів чародій. — Я їх розумію, бо, подібно до них, щоб здобути сяку-таку вправність у чорнокнижництві, мусив тяжко напрацюватися. Ще зовсім дітваком, коли мої однолітки бігали полями з луками, ловили рибу або грали в чіт та лишку, я сліпав над манускриптами. Від кам’яної підлоги у вежі мені кості ламало, а суглоби крутило, очевидячки, влітку, бо взимку іній на зубах тріщав. Від куряви зі старих сувоїв та книг я так кашляв, аж очі на лоба лізли, а мій учитель, старий Рудскелде, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене по спині нагайкою, видно, вважаючи, що інакше я не матиму задовільного поступу в науці. Ні воячки я не зажив, ні дівчат, ні пива у найкращі роки, коли всі ці розваги найкраще смакують.

— Але ж бідося, — скривився відьми́н. — Справді, душу сум огортає.

— Навіщо ця іронія? Я намагаюся тобі пояснити, чому чародії не вельми прихильні до сільських знахарів, заклиначів, мольфарів, сварливих баб та відьми́нів. Називай це як хочеш, хоча б звичайною заздрістю, але саме в цьому полягає причина антипатії. Нас сердить, коли ми бачимо магію, мистецтво, що його нас привчили сприймати як елітарне вміння, привілей найкращих та святу містерію, — в руках профанів та дилетантів. Навіть коли це жебрацька, нужденна і сміхотворна магія. Тому мої конфратри тебе не люблять. Правду кажучи, я теж тебе не люблю.

Геральтові обридла дискусія, обридли викрути, обридло прикре відчуття неспокою, схоже на слизняка, що повз по шиї та плечах. Глянув Істреддові просто в очі, затис пальці на краї стола.

— Йдеться про Єнніфер, правда?

Чародій підвів голову, легко стукаючи по черепі, що лежав на столі.

— Поздоровляю зі здогадкою, — сказав, витримуючи погляд відьми́на. — Мої ґратуляції. Так, ідеться про Єнніфер.

Геральт мовчав. Колись, багато-багато років тому, він, тоді молодий відьми́н, чекав у засідці на мантикору. І відчував, що мантикора наближається. Не бачив її, не чув. Але відчував. Досі не забув цього відчуття. А тепер почував достоту те саме.

— Твоя здогадливість, — вів далі чародій, — заощадить нам чимало часу, який забрали б дальші спроби висловлюватись натяками. А так — справа ясна.

Геральт не коментував.

— Моє близьке знайомство з Єнніфер, — продовжував Істредд, — є доволі давнім, відьми́не. Довгий час це було знайомство без зобов’язань, яке зводилося до більш чи менш тривалих, більш чи менш регулярних періодів спільного життя. Такого типу незобов’язуюче партнерство широко практикується серед людей нашої професії. Але раптом це перестало мене задовольняти. Я зважився зробити їй пропозицію залишатися зі мною постійно.

— І що вона відповіла?

— Що подумає. Я дав їй час на роздуми. Знаю, що це для неї нелегке рішення.

— Нащо ти це мені кажеш, Істредде? Що керує тобою, окрім гідної поваги, але дивовижної щирості, такої рідкісної серед людей твоєї професії? Яку мету має твоя щирість?

— Прозаїчну, — зітхнув чародій. — Бачиш, саме ти утруднюєш Єнніфер прийняття рішення. Отож я прошу тебе, щоб ти зволив піти. Щоб зник із її життя, перестав заважати. Коротко: щоб забрався до дідька. Найкраще тихцем і не прощаючись, що, як вона мені зізналася, ти зазвичай і робиш.

— Справді, — Геральт вимушено посміхнувся. — Твоя прямолінійна щирість вводить мене у все більше остовпіння. Я всього міг сподіватися, але не такого прохання. Чи не вважаєш, що, замість прохати, слід було радше гримнути мене з-за рогу кульовою блискавкою? Не було б перешкоди, була б дещиця сажі, яку довелося б зчистити зі стіни. Спосіб і легший, і певніший. Бо, бачиш, прохання можна відхилити, а кульову блискавку — ні.

— Я не беру до уваги можливості відмови.

— Чому? Бо це дивне прохання є нічим іншим, як пересторогою, що випереджає блискавку або інше веселе заклинання? Чи, може, вона має бути підпертою дзвінкими аргументами? Сумою, що приголомшить жадібного відьми́на? І скільки ж ти заміряєш мені заплатити, щоб я забрався з дороги, яка веде до твого щастя?

Чародій перестав стукати по черепу, поклав на нього долоню, затис пальці. Геральт помітив, що кісточки на цих пальцях побіліли.

— Я не мав заміру образити тебе подібною пропозицією, — сказав. — Я був далеким від цього. Але… якщо… Геральте, я чародій і несогірший. Не збираюся хвалитися всемогутністю, але багато з твоїх бажань, якби ти захотів їх висловити, я міг би здійснити. Деякі ось так само легко.

Махнув рукою, недбало, наче проганяючи комара. В повітрі над столом раптом зароїлося від казково барвистих метеликів-аполлонів.

— Моє бажання, Істредде, — процідив відьми́н, відганяючи комах, що тріпотіли біля обличчя, — це щоб ти перестав пхатися між мною та Єнніфер. Мене мало обходять пропозиції, які ти їй робиш. Ти міг їй освідчитись, коли вона була з тобою. Раніше. Бо раніше було раніше, а тепер є тепер. Тепер вона зі мною. Я мушу відійти, полегшити тобі справу? Відмовляюся. Не тільки не допоможу тобі, а, в міру моїх скромних можливостей, заважатиму. Як бачиш, я не поступаюся тобі щодо щирості.

— Ти не вправі мені відмовляти. Не ти.

— За кого ти мене маєш, Істредде?

Чародій глянув йому просто в очі, перехиляючись через стіл.

— За її швидкоплинний романчик. За миттєве захоплення, у кращому разі — за примху, пригоду, яких у Єнни були сотні, бо Єнна любить гратися емоціями, вона імпульсивна, а її капризи непередбачувані. Ось чим я тебе вважаю, бо, замінивши з тобою кілька слів, відкидаю можливість, щоб вона трактувала тебе виключно інструментально. А повір мені, — це з нею трапляється доволі часто.

— Ти не зрозумів питання.

— Помиляєшся, зрозумів. Але я навмисне кажу лише про емоції Єнни. Бо ти відьми́н і не можеш відчувати жодних емоцій. Не хочеш виконати мого прохання, бо тобі здається, що вона для тебе важлива, думаєш, що… Геральте, ти з нею лише тому, що вона цього хоче, і будеш з нею стільки, скільки вона захоче. А те, що ти відчуваєш, — це проекція її емоцій, зацікавлення, яке вона проявляє щодо тебе. На всіх демонів Глибин, Геральте, ти не дитина, знаєш, хто ти такий. Ти мутант. Не зрозумій мене хибно, я не кажу це, щоб тебе образити чи зневажити. Констатую факт. Ти мутант, а однією з фундаментальних рис твоєї мутації є повна невразливість щодо емоцій. Таким тебе створили, щоб ти міг виконувати своє ремесло. Розумієш? Ти не можеш нічого відчувати. Те, що ти вважаєш почуттями, — це клітинна пам’ять, соматична, якщо ти розумієш значення цього слова.

— Уяви собі, що розумію.

— Тим краще. Отож послухай. Я попрошу в тебе таке, що можу попросити у відьми́на, а в людини ні. З відьми́ном я щирий, із людиною не міг би собі цього дозволити. Геральте, я хочу дати Єнні розуміння та стабілізацію, почуття і щастя. Чи ти можеш, поклавши руку на серце, заявити те саме? Ні, не можеш. Для тебе ці слова нічого не означають. Ти волочишся за Єнною, тішачись, мов дитина, тимчасовою симпатією, яку вона тобі виявляє. Як здичавілий кіт, що в нього всі кидають камінням, задоволено муркаєш, бо от, знайшовся хтось, хто не боїться тебе погладити. Розумієш, що я маю на увазі? Ох, знаю, що розумієш, ти не дурень, це ясно. Отож сам бачиш, що не маєш права мені відмовляти, коли я ґречно прошу.

— Я маю таке саме право відмовляти, — процідив Геральт, — як ти просити, і тим наші права одне одного анулюють, повертаємось до вихідної точки, а ця точка така: Єн, мабуть, не вельми переймаючись моєю мутацією та її наслідками, нині зі мною. Ти їй освідчився, твоє право. Вона сказала, що подумає? Її право. Тобі здається, що я заважаю їй прийняти рішення? Що вона вагається? Що я є причиною її вагання? А це вже моє право. Якщо вагається, то, либонь, усе-таки має для цього причини. Мабуть, я все-таки щось їй даю, хоча, можливо, бракне для цього слів у відьми́нському словнику.

— Послухай…

— Ні. Це ти мене послухай. Ти кажеш, що колись вона була з тобою? Хтозна, може, це не я, а ти був для неї швидкоплинним романчиком, капризом, нестримною емоцією, такою типовою для неї? Істредде, я не можу навіть виключити, чи вона не трактувала тебе тоді виключно інструментально. Це, пане чародію, неможливо виключити тільки на підставі розмови. При таких обставинах, як мені здається, інструмент буває важливішим від декламацій.

Істредд навіть не здригнувся, навіть не стиснув щелеп. Геральт був вражений його витримкою. Все-таки мовчання, яке затягнулося, здається, підказувало, що постріл виявився влучним.

— Ти граєшся словами, — врешті сказав чародій. — Упиваєшся ними. Хочеш замінити словами нормальні людські почуття, яких у тебе немає. Твої слова не виражають почуттів, це лише звуки, які видає отой череп, коли по ньому стукнути. Бо ти так само порожній, як той череп. Ти не маєш права…

— Припини, — різко перебив Геральт, можливо, надто різко. — Припини так вперто обмежувати мене у правах, мені це обридло, чуєш? Я тобі сказав, що наші права рівні. Ні, до ясної холери, мої більші.

— Справді? — чародій ледь зблід, що справило Геральтові невимовну приємність. — А чого б це?

Відьми́н на мить замислився і вирішив добити його.

— Того, — відпалив, — що вчора вночі вона кохалася зі мною, а не з тобою.

Істредд притягнув черепа до себе, погладив його. На подив Геральта, його рука навіть не затремтіла.

— На твою думку, це дає якісь права?

— Лише одне. Право робити висновки.

— Ага, — повільно сказав чародій. — Гаразд. Як бажаєш. Зі мною вона кохалася сьогодні перед полуднем. Роби висновки, маєш право. Я вже зробив.

Мовчання тривало довго. Геральт відчайдушно шукав слова. Не знайшов. Ніяких.

— Шкода мови, — сказав урешті, встаючи, лютий на себе, бо це прозвучало грубо й по-дурному. — Я йду.

— Йди к бісу, — відповів Істредд так само грубо, не дивлячись на нього.

Коли вона увійшла, він лежав на ліжку, вдягнений, з руками, підкладеними під карк. Вдавав, наче дивиться в стелю. Дивився на неї.

Єнніфер повільно зачинила за собою двері. Була гарною. Яка ж вона гарна, подумав. Усе в ній гарне. І грізне. Ці її барви, контраст чорного й білого. Краса і погроза. Її гайворонськи чорні природні кучері. Чіткі вилиці, зазначені зморшкою, яку посмішка, — коли вона вважатиме доцільним посміхнутися, — творить біля губ, чудово вузьких і блідих під помадою. Її брови, чудово неправильні, коли змиває вуглик, яким підкреслює їх удень. Її ніс, чудово задовгий. Її дрібні долоні, чудово нервові, неспокійні й талановиті. Талія, тонка і гнучка, підкреслена надміру стягнутим пояском. Стрункі ноги, які під час руху надають округлих форм чорній спідниці. Гарна.

Мовчки сіла біля столу, сперла підборіддя на переплетених долонях.

— Ну гаразд, починаємо, — сказала. — Це надто довге, повне драматизму мовчання є, на мою думку, надто банальним. Залагодьмо це. Вставай із ліжка й не витріщайся на стелю з ображеною міною. Ситуація доволі дурна і нема сенсу робити її ще дурнішою. Кажу тобі, вставай.

Він слухняно встав, не зволікаючи, сів верхи на дзиґлику навпроти. Вона не уникала його погляду. Він міг на щось сподіватися.

— Як я казала, залагодьмо це, залагодьмо це швидко. Щоб не ставити тебе в незручне становище, я відразу відповім на всі питання, навіть не мусиш їх задавати. Так, це правда, їдучи з тобою до Aedd Gynvael, я їхала до Істредда і знала, що, зустрівшись, піду з ним до ліжка. Я не передбачала, що це вийде наяв, що ви хвалитиметесь одне одному. Я знаю, як ти зараз почуваєшся, і мені неприємно з цієї причини. Але ні, я не маю почуття провини.

Він мовчав.

Єнніфер струснула головою, її блискучі чорні кучері каскадом спливли з плеча.

— Геральте, озвися.

— Він… — кашлянув. — Він називав тебе Єнною.

— Так, — вона не опустила очей. — А я кажу до нього Валь. Це його ім’я. Істредд — прізвисько. Я багато років знаю його, Геральте. Він дуже близький мені. Не дивись так на мене. Ти теж мені близький. І в цьому весь клопіт.

— Ти обдумуєш, чи прийняти його пропозицію?

— Щоб ти знав, обдумую. Я ж тобі казала, ми знайомі багато років. Дуже… багато років. Мене з ним поєднують зацікавлення, цілі, амбіції. Розуміємо одне одного без слів. Він може дати мені опору, а хтозна, може прийде день, коли я потребуватиму опори. А насамперед… Він… він кохає мене. Так я думаю.

— Я не ставатиму тобі на заваді, Єн.

Вона різко звела голову, а її фіалкові очі спалахнули синім полум’ям.

— На заваді? Чи ж ти нічого не розумієш, ідіоте? Якби ти ставав мені на заваді, якби просто заважав, то я миттю позбулася б цієї завади, телепортувала б тебе на край мису Бремервоорд або ж смерчем перенесла до країни Ганну. При крихті зусилля вплавила б тебе у брилу кварцу та поставила в саду на клумбі півоній. Могла б так промити тобі мозок, що ти забув би, хто я і як мене звати. Бо я могла б просто сказати: «Було приємно, прощавай». Могла б просто тихцем забратися, як ти це колись зробив, утікаючи з мого дому у Венгерберзі.

— Не кричи, Єн, не будь агресивною. І не витягуй уже тієї історії з Венгербергу, ми ж пообіцяли одне одному до цього не повертатися. Я не ображений на тебе, Єн, не докоряю тобі. Знаю, що тебе не можна міряти звичайною міркою. А те, що мені прикро… Те, що мене вбиває свідомість, що тебе втрачаю… Це клітинна пам’ять. Атавістичні рештки почуттів у відьми́на, позбавленого емоцій.

— Я не терплю, коли ти так говориш! — вибухнула вона. — Не зношу, коли ти вживаєш це слово. Ніколи більше не вживай його при мені. Ніколи!

— Хіба це змінить факт?! Адже я мутант.

— Немає жодного факту. Не вимовляй цього слова при мені.

Чорний боривітер, що сидів на оленячих рогах, махнув крилом, скреготнув пазурами. Геральт глянув на птаха, на його жовте нерухоме око. Єнніфер знову сперла підборіддя на переплетених долонях.

— Єн.

— Так, Геральте.

— Ти обіцяла відповісти на мої питання. На питання, яких я навіть не мушу задавати. Залишилось одне, найважливіше. Те, якого я тобі ніколи не задав. Боявся його задавати. Дай мені на нього відповідь.

— Я не зумію, Геральте, — твердо сказала вона.

— Я тобі не вірю, Єн. Надто добре тебе знаю.

— Неможливо добре знати чародійку.

— Дай мені відповідь, Єн.

— Даю: не знаю. Але що ж це за відповідь?

Вони замовкли. Гамір, що долинав із вулиці, стих, заспокоївся. Сонце, хилячись до заходу, запалило вогні у щілинах віконниць, прошило кімнату скісними смугами світла.

— Aedd Gynvael, — пробурмотів відьми́н. — Друзка криги… Я це відчував. Знав, що це місто… Вороже мені. Недобре.

— Aedd Gynvael, — повільно повторила вона. — Сани королеви ельфів. Чому? Чому, Геральте?

— Їду за тобою, Єн, бо приплутав, прив’язав вузлом упряж моїх санок до полоззя твоїх. А довкола мене хурделиця. І мороз. Холод.

— Тепло розтопило б у тобі друзку льоду, якою я в тебе поцілила, — шепнула вона. — Тоді розбились би чари, ти побачив би мене такою, якою я є насправді.

— То шмагни білих коней, Єнн, нехай мчать на північ, туди, де ніколи не настає відлига. Щоб вона ніколи не настала. Я хочу якнайшвидше опинитися у твоєму крижаному замку.

— Цей замок не існує, — уста Єнніфер здригнулися, скривилися. — Це символ. А наша санна дорога — погоня за недосяжним маревом. Бо я, королева ельфів, прагну тепла. І саме це є моєю таємницею. Тому щороку, серед снігової метелиці мої сани несуть мене через якесь містечко. І щороку хтось, уражений моїми чарами, прив’язує упряж своїх санок до полоззя моїх. Щороку. Щороку хтось новий. Без кінця. Бо тепло, якого я так прагну, заодно нівечить мої чари, нівечить магію та чаклунство. Мій обранець, поцілений крижаною зірочкою, раптом стає звичайним ніким. А я в його очах стаю не кращою від інших… смертних жінок…

— А з-під бездоганної білизни́ з’являється весна, — сказав він. — З’являється Aedd Gynvael, негарне містечко з гарною назвою. Aedd Gynvael і його смітник, величезна смердюча купа сміття, в яке я мушу влізти, бо за це мені платять, бо таким мене створено, щоби влазити у погань, яка викликає в інших огиду та відразу. Мене позбавлено можливості відчуття, щоб я не був спроможним відчути, якою жахливо поганою є ота погань, щоб я не відступив, не втік від неї, охоплений страхом. Так, мене позбавили почуттів. Але не повністю. Той, хто робив це, спартачив роботу, Єн.

Вони замовкли. Чорний боривітер зашелестів пір’ям, розгортаючи і складаючи крила.

— Геральте…

— Так, Єн…

— Тепер ти дай відповідь на моє питання. На питання, якого я ніколи тобі не задала. Те, яке я боялася… Я й тепер його не завдам, але ти відповідай. Бо… бо я дуже прагнула би почути твою відповідь. Те одне-єдине слово, якого ти ніколи мені не промовив. Промов його, Геральте. Прошу.

— Я не зумію, Єн.

— З якої причини?

— Ти не знаєш? — він сумно усміхнувся. — Моя відповідь була б тільки словом. Словом, яке не виражає почуттів, не виражає емоцій, бо я їх позбавлений. Словом, яке було б лише звуком, що його видає при ударі порожній і холодний череп.

Вона мовчки дивилася на нього. Її очі, широко розплющені, набули барви гарячого фіолету.

— Ні, Геральте, — сказала, — це неправда. А, може, правда, але не вся. Ти не позбавлений почуттів. Тепер я це бачу. Тепер знаю, що…

Замовкла.

— Договорюй, Єн. Ти ж вирішила. Не обманюй. Я тебе знаю. Бачу це у твоїх очах.

Вона не опустила погляду. Збагнув.

— Єн, — шепнув.

— Дай руку, — сказала.

Взяла його руку між свої, він одразу ж почув мурашки і пульсування крові в жилах передпліччя. Єнніфер шепотіла заклинання, спокійним розміреним голосом, але він бачив краплі поту, якими зусилля сперлило її зблідле чоло, бачив розширені від болю зіниці.

Випустивши його руку, витягнула долоні, ворухнула ними, пестливим жестом, гладячи якусь невидиму форму, повільно, згори донизу. Між її пальцями повітря почало гуснути і каламутніти, здійматися і пульсувати, мов дим.

Він захоплено дивився. Творча магія, що вважалася вершинним досягненням чародіїв, завжди його захоплювала, куди дужче, ніж ілюзія чи трансформуюча магія. Так, Істредд мав рацію, подумав, порівняно з такою магією мої Знаки виглядають просто сміховинно.

Між тремтячими від зусиль долонями Єнніфер повільно матеріалізувались обриси птаха, чорного мов вугілля. Пальці чародійки легенько пестили нашорошені пір’їни, пласку голівку, закривлений дзьоб. Ще один рух, гіпнотизуюче плавний, пестливий, і чорний боривітер, покрутивши головою, голосно скрикнув. Його близнюк, що досі нерухомо сидів на рогах, відповів окриком.

— Два боривітри, — тихо сказав Геральт. — Два чорні боривітри, створені з допомогою магії. Як я вважаю, обидва тобі потрібні.

— Правильно вважаєш, — насилу сказала вона. — Обидва потрібні. Я помилялася, думаючи, що вистачить одного. Як дуже я помилялася, Геральте… До якої помилки призвела мене пиха королеви зими, певної своєї всемогутності. А є речі…, які неможливо здобути навіть магією. І є дари, яких не можна приймати, якщо ти не в стані відплатити за них… чимось рівноцінним. Інакше такий дар протече крізь пальці, розтане, наче друзка криги, стиснута в долоні. Залишаться тільки жаль, почуття втрати і кривди…

— Єн…

— Я чародійка, Геральте. Влада над матерією, яку я маю, є подарунком. Оплаченим подарунком. Я заплатила за нього… Усім, що в мене було. Нічого не зосталося.

Він мовчав. Чародійка тремтячою рукою протерла чоло.

— Я помилялася, — повторила. — Але я виправлю свою помилку. Емоції та почуття…

Торкнулася голови чорного боривітра. Птах нашорошився, безголосо відкриваючи кривого дзьоба.

— Емоції, примхи й обман, захоплення і гра. Почуття та їх відсутність… Подарунки, яких не можна приймати… Обман і правда. Що таке правда? Заперечення брехні? Чи ствердження факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто повен почуттями, які торсають ним, а хто є порожньою оболонкою холодного черепа? Хто? Що є правдою, Геральте? Що таке правда?

— Я не знаю, Єн. Скажи мені.

— Ні, — сказала вона і опустила очі. Вперше. Ніколи досі він не бачив, щоб вона це робила. Ніколи.

— Ні, — повторила. — Не можу, Геральте. Не можу це тобі сказати. Це тобі скаже птах, що постав з дотику твоєї руки. Птаху? Що таке правда?

— Правда, — сказав боривітер, — це друзка криги.

Хоча йому видавалося, що він несвідомо і без мети мандрує бічними вуличками, все ж раптом опинився біля південного муру, на розкопках, серед мережі рівчаків, що перетинали руїни біля кам’яної стіни, блукаючи зигзагами серед відкритих квадратів стародавніх фундаментів.

Істредд був там. У сорочці з закасаними рукавами та високих чоботях — покрикував на робітників, що розкопували мотиками смугасту стіну розкопу, наповненого різнобарвними шарами землі, глини та деревного вугілля. Збоку на дошках лежали почорнілі кості, черепки горщиків та інші предмети, нерозпізнавальні, проіржавілі, деформовані корозією.

Чародій одразу ж побачив його. Давши копачам кілька голосних наказів, вистрибнув із розкопу, підійшов, обтираючи руки об штани.

— Прошу, в чому річ? — спитав не надто чемно. Відьми́н, нерухомо стоячи перед ним, не відповідав. Працівники, вдаючи роботу, пильно спостерігали за ними і перешіптувалися.

— Від тебе аж б’є ненавистю. — Істредд скривився. — Питаю, в чому річ? Ти зважився? Де Єнна? Сподіваюся, що…

— Не надто сподівайся, Істредде.

— Ого, — промовив чародій. — Що ж це я чую в твоєму голосі? Чи правильно відчуваю?

— А що ж ти таке відчуваєш?

Істредд спер кулаки об стегна і з викликом зиркнув на відьми́на.

— Не дурімо один одного, Геральте, — сказав. — Ти мене ненавидиш і я тебе теж. Ти мене зневажив, кажучи про Єнніфер… знаєш, що. Я відповів тобі подібною зневагою. Ти заважаєш мені, а я тобі. Залагодьмо це по-чоловічому. Я не бачу іншого розв’язку. Ти ж для цього прийшов, правда?

— Так, — відповів Геральт, тручи чоло. — Ти маєш рацію, Істредде. Я для цього прийшов. Безперечно.

— Слушно. Так тягнутися не може. Я щойно сьогодні довідався, що Єнна вже кілька років кружляє між нами, наче ганчір’яний м’ячик. То вона зі мною, то з тобою. Втікає від мене, щоб шукати тебе, і навпаки. Інші, з якими вона буває у перервах, не рахуються. Рахуємось лише ми обидва. Так далі бути не може. Нас двоє, мусить зостатися один.

— Так… — повторив Геральт, не відриваючи руки від чола. — Так… Ти маєш рацію.

— У нашій самовпевненості, — вів далі чародій, — ми гадали, що Єнніфер, не вагаючись, вибере кращого. Ніхто з нас не сумнівався, хто стане цим кращим. Дійшло до того, що ми, немов шмаркачі, почали мірятися її прихильністю, і так само мало, як ті шмаркачі, розуміли, чим була ця прихильність і що означала. Думаю, що ти, подібно до мене, обдумав це і розумієш, наскільки ми обидва помилялися. Геральте, Єнна не має найменшого заміру вибирати між нами, навіть коли ми припустимо, що зуміла б вибрати. Що ж, ми змушені залагодити це замість неї. Бо я не маю наміру ділитися Єнною ні з ким, а те, що ти сюди прийшов, подібно свідчить про тебе. Геральте, ми її аж надто добре знаємо. Поки нас двоє, ніхто не може бути певним. Мусить зостатися один. Ти це зрозумів, правда?

— Правда, — промовив відьми́н, насилу рухаючи мертвіючими губами. — Правда — це друзка криги.

— Що?

— Нічого.

— Що з тобою відбувається? Ти хворий чи п’яний? Чи, може, перебрав відьми́нського зілля?

— Зі мною все гаразд. Щось… щось потрапило мені до ока. Істредде, мусить зостатися один. Так, я тому сюди прийшов. Безперечно.

— Я знав, — сказав чародій. — Знав, що ти прийдеш. Зрештою, буду з тобою щирим. Ти випередив мої наміри.

— Кульова блискавка? — мляво усміхнувся відьми́н. Істредд зморщив брови.

— Можливо, — сказав. — Можливо й кульова блискавка. Але напевно не з-за рогу. Чесно, обличчям до обличчя. Ти відьми́н, це вирівнює шанси. Ну, вирішуй, де й коли.

Геральт задумався. І вирішив.

— Отой майданчик… — вказав рукою. — Я проходив через нього.

— Знаю. Там криниця, зветься Зеленим Ключем.

— Отож, біля криниці. Так. Біля криниці… Завтра, о другій годині після сходу сонця.

— Добре. Я буду там вчасно.

Якусь хвилину вони стояли нерухомо, не дивлячись один на одного. Врешті чародій щось промимрив під носом, буцнув брилу глини і розбив її ударом каблука.

— Геральте?

— Що?

— Не почуваєшся по-дурному?

— Почуваюся по-дурному, — неохоче зізнався відьми́н.

— Мені відлягло від серця, — буркнув Істредд. — Бо я почуваюся як останній кретин. Ніколи не гадав, що битимуся з відьми́ном на смерть і життя через жінку.

— Я знаю, як ти почуваєшся, Істредде.

— Що ж…, — чародій вимушено посміхнувся. — Факт, що до цього дійшло, що я зважився на щось настільки суперечливе моїй натурі, свідчить… Що так треба.

— Я знаю, Істредде.

— Очевидячки, знаєш також, — той з нас, хто виживе, змушений буде прудко тікати і сховатися від Єнни на краю світу?

— Знаю.

— І, очевидячки, розраховуєш, що, коли вона охолоне від люті, можна буде до неї повернутися?

— Очевидячки.

— Ну то домовились, — чародій зробив рух, наче б хотів відвернутися, після хвилі вагання витягнув до нього руку. — До завтра, Геральте.

— До завтра, — відьми́н потис подану йому руку. — До завтра, Істредде.

— Гей, відьми́не!

Геральт підняв голову з-над столу, на поверхні якого замислено розмазував розлите пиво у фантастичні візерунки.

— Нелегко було тебе знайти, — староста Гербольт сів при столі, відсунув дзбанки та кухлі. — У корчмі сказали, що ти перебрався до стаєнь, а в стайнях я знайшов лише коня та клунки. А ти тут… Це, мабуть, найпаскудніший шинок у всьому місті. Сюди ходить лише найгірша голота. Що ти тут робиш?

— П’ю.

— Бачу. Я б хотів з тобою перебалакати. Ти тверезий?

— Як дитина.

— Я радий.

— Про що йдеться, Гербольте? Як ти бачиш, я зайнятий, — Геральт усміхнувся до служниці, що ставила на стіл черговий дзбан.

— Розійшовся поголос, — зморщився староста, — що ти і наш чародій умовилися порішити одне одного.

— Це наша справа. Моя і його. Не втручайтесь.

— Ні, це не ваша справа, — заперечив Гербольт. — Істредд нам потрібен, на другого чародія ми не спроможемось.

— То йдіть до святині та й помоліться за його перемогу.

— Не глузуй, ге, — буркнув староста. — І не вимудрюйся, ти, приблудо. На богів, коли б я не знав, що чародій мені цього не вибачить, вкинув би тебе до льоху, на саме дно ями, виволік за мури парою коней або звелів би Цикаді заколоти тебе як свиню. Та, на жаль, Істредд має бзіка на пункті честі й не дарував би мені цього. Знаю, що і ти б мені не дарував.

— Ну то й чудово складається, — відьми́н допив чергового кухля і сплюнув під стіл стебло соломи, яке впало до нього. — Поталанило мені, нічого казати. Вже все?

— Ні, — промовив Гербольт, витягаючи з-під плаща набитий мішок. — Ось тобі сто марок, відьми́не, забирай їх і сам забирайся з Aedd Gynyael. Забирайся звідси, найкраще негайно, у кожному разі, до сходу сонця. Я ж казав, що на другого чародія ми не спроможемося, тому не допущу, щоб наш ризикував життям у поєдинку з кимось таким, як ти, через дурну причину, через якусь…

Урвав, не закінчив, хоча відьми́н навіть не здригнувся.

— Забери з-за цього столу свою паскудну пику, Гербольте, — сказав Геральт. — А свої сто марок запхай собі в гузно. Відійди, бо недобре мені робиться на сам твій вигляд, ще трохи, і обблюю тебе від шапки до чижм.

Староста сховав мішка, поклав обидві долоні на стіл.

— Як ні, то ні, — промовив. — я хотів по-доброму, але як ні, то ні. Бийтеся, січіться, паліться, порозривайтеся на кусні через ту дівку, що розкладе ноги для кожного охочого. Думаю, Істредд з тобою впорається, ти найманий убивце, так що тільки халяви від тебе залишаться, але як ні, то я до тебе дорвуся, перш ніж його труп застигне, і всі кості тобі переламаю на тортурах. Жодного цілого місця на тобі не зостанеться, ти…

Не встиг прибрати долонь зі стола, рух відьми́на був надто швидким, вистрибуючи з-під стільниці, рука розмазалася в очах старости, а стилет з гуком застряг між його пальцями.

— Може, — шепнув відьми́н, затискаючи кулак на руків’ї стилета, вдивляючись в обличчя Гербольта, з якого відплинула кров. — Можливо, Істредд мене уб’є. Але якщо ні… Тоді я звідси піду, а ти, мерзенна шмато, не намагайся мене затримати, якщо не хочеш, щоб вулички вашого брудного містечка спінились від пасоки. Геть звідси!

— Пане старосто! Що діється? Гей, ти…

— Спокійно, Цикадо, — сказав Гербольт, повільно відводячи долоню, неквапом сунучи її по столі, далі від вістря стилету. — Нічого не трапилося. Нічого.

Цикада вклав у піхви напіввитягнутий меч. Геральт не дивився на нього. Не дивився на старосту, який виходив із шинку, а Цикада захищав його від плисаків та візників, що ледь трималися на ногах. Дивився на малого чоловічка з пацючим обличчям і чорними пронизливими очима, який сидів кількома столами далі.

Я схвильований, констатував зі здивуванням. Мої руки тремтять. Справді, мої руки тремтять. Те, що зі мною відбувається, є неймовірним. Невже це означає, що…

Так, подумав, дивлячись на чоловічка з пацючим обличчям. Мабуть, так.

Так треба, подумав.

Як холодно…

Встав.

Дивлячись на чоловічка, усміхнувся. Потім відхилив полу куртку, витягнув з набитого гаманця дві золоті монети, кинув їх на стіл. Монети брязнули, одна, котячись, ударилась об вістря стилету, що все ще стирчав у тесаному дереві.

Удар впав несподівано, палиця тихо свиснула в повітрі, так швидко, що мало бракувало, аби відьми́н не встиг закрити голову рефлекторно піднятою рукою, аби не встиг амортизувати удар еластичним вигином тіла. Відскочив, падаючи на коліно, перекотився через голову, став на ноги, відчув рух повітря, що відступало під новим замахом палиці, спритним піруетом уникнув удару, закрутився між дві постаті, які його оточували в темряві, сягнув під праву руку. По меч.

Він не мав меча.

Ніщо не викоренить із мене цих рефлексів, подумав він, м’яко відстрибуючи. Звичка? Клітинна пам’ять? Я мутант, реагую як мутант, подумав, падаючи знову на коліно, уникаючи удару, сягаючи за стилетом до халяви. Він не мав стилета.

Криво посміхнувся й дістав палицею по голові. Йому зблиснуло в очах, біль запроменів аж до кінчиків пальців. Упав, розслаблюючись, не перестаючи посміхатися.

Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось інший зірвав йому з пояса гаманця. Він уловив оком відблиск ножа. Той, що клячав у нього на грудях, розірвав йому під шиєю кубрак, ухопився за ланцюжок, витягнув медальйона. І негайно ж випустив його з руки.

— На Баал-Зебута, — почув він сапання. — То відьмак. Характерник…

Другий вилаявся, тяжко дихаючи.

— Він не мав меча… Богове… Тьху, тьху, на пса вроки, на Зле… Змиваймося звідси, Радагасте! Не торкайся до нього, тьху, тьху!

Місяць на мить просвітив ріднучу хмару. Геральт побачив одразу над собою вихудле пацюче обличчя, малі чорні блискучі оченята. Почув тупіт ніг того другого, тупіт віддалявся, стихав у провулку, з якого смерділо котами і пригорілим жиром.

Чоловічок із пацючим обличчям повільно зняв коліно з його грудей.

— Наступного разу… — Геральт почув його виразний шепіт. — Наступного разу, як захочеш на себе руки наложити, відьмаку, не втягуй у це інших. Просто повісься у стайні на віжках.

Вночі, видно, падав дощ.

Геральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, що сходило, блищало на мокрих дахах, золотило калюжі.

Відьми́н сплюнув, у роті йому було недобре, ґуля на голові нила тупим болем. На огорожі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапу.

— Киць, киць, котику, — сказав відьми́н. Кіт завмер, неприязно глянув на нього, поклав вуха по собі і засичав, показуючи іколка.

— Знаю, — Геральт кивнув головою. — Я теж тебе не люблю. Я просто жартував.

Неквапливими рухами сильно потягнув ослаблені застібки та пряжки куртки, вирівняв на собі складки одежі, перевірив, чи ніде не обмежують свободи рухів. Перекинув меча через спину, поправив положення руків’я над правим плечем. Перев’язав чоло шкіряною опаскою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавиці, наїжачені короткими голками срібних колючок.

Ще раз глянув на сонце, звужуючи зіниці у вертикальні щілини. Гарний день, подумав. Гарний день для бою.

Зітхнув, плюнув і поволі пішов вуличкою вниз, вздовж мурів, що гостро пахли мокрим тиньком, вапняною заправою.

— Гей, чудасію!

Оглянувся. Цикада в товаристві трьох озброєних чолов’яг підозрілого вигляду сидів на стосі колод, складених уздовж валу. Встав, потягнувся, вийшов на середину вулиці, старанно оминаючи калюжі.

— Куди це? — спитав, опираючи вузькі долоні об обтяжений зброєю пояс.

— Не твоя справа.

— Щоби пояснити, староста, чарівник і все це засране місто так мене обходять, як торішній сніг, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Але мова про тебе, відьмаче. Ти до кінця цієї вулички не дійдеш. Чуєш? Я хочу перевірити, який ти в бою. Мені це спокою не дає. Кажу, стій.

— Забирайся мені з дороги.

— Стій! — вереснув Цикада, кладучи долоню на руків’ї меча. — Ти не зрозумів, про що я? Будемо битися! Я тебе викликаю! Зараз побачимо, хто ліпший!

Геральт знизав плечима, не сповільнюючи ходи.

— Викликаю тебе до бою! Чуєш, відміно? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому дорогу. — Чого чекаєш? Витягай залізо з ящера! Що, попіснів зі страху? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, що, як Істредд, грали ту твою відьму?

Геральт йшов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти задки. Чолов’яги, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, однак, ззаду, на відстані. Геральт чув, як болото квацяє їм під черевиками.

— Я тебе викликаю! — повторив Цикада, бліднучи й червоніючи навпереміну. — Чуєш, відьмацька заразо? Чого тобі ще? Плюнути в пику?

— Плюй собі.

Цикада затримався і справді набрав духу в груди, складаючи губи до плювка. Дивився відьми́нові в очі, а не на руки. І це було помилкою. Геральт, все ще не сповільнюючи ходи, блискавично вдарив його, не замахуючись, лише зігнувши коліна, кулаком у голчастій рукавиці. Вдарив у самі вуста, просто у викривлені губи. Губи Цикади луснули, вибухнули, як розчавлені вишні. Відьми́н згорбився і вдарив ще раз, у те саме місце, цього разу з короткого замаху, почуваючи, як разом із силою та розгоном удару з нього виходить лють. Цикада, обертаючись, з однією ногою в болоті, а іншою вгорі, вирвав кров’ю і плюснув у калюжу, долілиць. Відьми́н, чуючи за собою сичання клинка у піхвах, зупинився і плавно обернувся, з долонею на руків’ї меча.

— Ну, — сказав тремтячим від злості голосом. — Ну, прошу.

Той, хто добув зброю, дивися йому в очі. Якусь мить. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Повільно, тоді все швидше. Почувши це, чолов’яга з мечем теж відступив, безшумно рухаючи губами. Той, що був найдальше, відвернувся і побіг, розбризкуючи болото. Інші завмерли на місці, не намагалися підходити.

Цикада повернувся в болоті, підвівся, опираючись на лікті, забелькотів, кашлянув, виплюнув щось біле з чималою кількістю червоного. Проходячи повз нього, Геральт знічев’я копнув його в щоку, розбиваючи кістку вилиці, знову заштовхуючи в калюжу.

Пішов далі, не оглядаючись.

Істредд був уже біля криниці, стояв там, спершись об цембриння, об дерев’яну, зелену від моху обудову коловороту. При поясі мав меча. Гарного легкого терганського меча з напівзакритою гардою. Обкованим кінцем піхов меч опирався об блискучу халяву верхового чобота. На плечі чародія сидів нашорошений чорний птах.

Боривітер.

— Ти тут, відьми́не, — Істредд підставив боривітрові руку в рукавиці, легко й обережно посадив птаха на дашку над криницею.

— Я тут, Істредде.

— Не гадав, що ти прийдеш. Думав — ти виїхав.

— Я не виїхав.

Чародій невимушено й голосно засміявся, відкидаючи голову назад.

— Вона хотіла… хотіла нас урятувати, — сказав. — Обох. Геральте, це марно. Схрестімо клинки. Мусить зостатися один.

— Ти збираєшся битися мечем?

— І тебе це дивує? Адже ти теж збираєшся битися мечем. Нумо, ставай.

— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?

Чародій поблід, його уста нервово здригнулися.

— Кажу, ставай! — крикнув. — Не час на питання, час питань проминув. Настав час дій!

— Я хочу знати, — повільно промовив Геральт. — Хочу знати, чому меч. Хочу знати, чому й звідки взявся у тебе цей чорний боривітер. Я маю право це знати. Маю право на правду, Істредде.

— На правду? — гірко повторив чародій. — Що ж, може й маєш. Так, може й маєш. Наші права рівні. Боривітер, питаєш? Прилетів на світанку, мокрий від дощу. Приніс листа. Коротенького, я його напам’ять знаю. «Прощавай, Валю. Вибач. Є дарунки, яких не можна приймати, а в мені немає нічого, чим я могла б тобі віддячитись. І це правда, Валю. Правда — це друзка криги». Ну, Геральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався зі свого права?

Відьми́н повільно кивнув головою.

— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюсь зі свого. Бо я не беру цього листа до відома. Я не можу без неї… Вже волію… Ставай, до дідька!

Згорбився й витяг меча, — швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Боривітер заклекотів.

Відьми́н стояв нерухомо, опустивши руки.

— Чого ти чекаєш? — гаркнув чародій. Геральт повільно підняв голову, якусь мить дивився на нього, потім відвернувся.

— Ні, Істредде, — тихо сказав. — Прощавай.

— Що це має означати, до холери?

Геральт зупинився.

— Істредде, — кинув через плече. — Не втягуй у це інших. Коли вже мусиш, то повісься у стайні на віжках.

— Геральте! — крикнув чародій, а голос його раптом заламався, вдарив у вухо фальшивою недоброю нотою. — Я не зречуся! Вона від мене не втече! Я поїду за нею до Венгербергу, поїду за нею на край світу, знайду її! Ніколи не відмовлюся від неї! Знай про це!

— Прощавай, Істредде.

Він зайшов у провулок, жодного разу не озирнувшись. Йшов, не зважаючи на людей, які швидко сходили йому з дороги, на двері та віконниці, які поспішно зачиняли. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.

Думав про листа, який чекав на нього у корчмі.

Прискорив ходу. Знав, що в узголів’ї ліжка на нього чекає мокрий від дощу чорний боривітер із листом у закривленому дзьобі. Хотів якнайшвидше прочитати того листа.

Хоча знав його зміст.