Меч приречення

Трішки жертовності

Сирена до половини тіла випірнула з води і сильно, різко забила долонями об поверхню. Геральт впевнився, що в неї гарні, можна сказати — бездоганні груди. Ефект псував лише колір — пипки були темно-зеленими, а їх облямівка лише ледь світлішою. Спритно пристосовуючись до надбігаючої хвилі, сирена проворно вигнулася, стріпонула мокрим волоссям салатової барви і мелодійно заспівала.

— Що? — принц перехилився через облавок когга[41]. — Що вона каже?

— Відмовляє, — озвався Геральт. — Каже, що не хоче.

— Ти переклав, що я її кохаю? Що життя собі не уявляю без неї? Що хотів би з нею побратися? Що тільки вона, жодна інша?

— Переклав.

— І що?

— І нічого.

— То повтори.

Відьми́н пальцями торкнувся губ та видобув із горла тремтячу трель. Насилу добираючи слова та мелодію, почав перекладати освідчення принца.

Сирена, горілиць лігши на воду, перебила його. Заспівала:

— Не мучся, не перекладай. Я зрозуміла. Коли він зізнається мені в коханні, то завжди в нього такий дурнуватий вираз обличчя. А щось конкретне сказав?

— Не так, щоб надто.

— Шкода, — сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста і спінюючи море зрізаним плавцем, схожим на плавець барабульки.

— Що? Що вона сказала? — спитав принц.

— Сказала, шкода.

— Чого шкода? Що б це означало?

— Я так думаю, що то була відмова.

— Мені не відмовляють! — вереснув принц усупереч очевидним фактам.

— Пане, — буркнув капітан когга, підходячи до них. — Невід напоготові, досить закинути — і вона ваша…

— Я б не радив, — тихо сказав Геральт. — Вона не сама. Під водою їх більше, а у глибині під нами може бути кракен.

Капітан затремтів, зблід і безглуздим жестом обіруч ухопився за сідниці.

— Кра… кракен?

— Кракен, — підтвердив відьми́н. — Тож я б не радив жартів із неводами. Досить їй крикнути, — і з цього човенка плаваючі дошки залишаться, а нас утоплять, як кошенят. А, зрештою, вирішуй, Агловалю, чи ти хочеш із нею побратися чи піймати неводом і тримати в бочці.

— Я її кохаю, — твердо сказав Агловаль, — і хочу взяти жоною. Але для цього треба, щоб вона мала ноги, а не хвіст, покритий лускою. І це можна зробити, бо я за два фунти добірних перлин купив магічний еліксир з повною гарантією. Вип’є — і в неї виростуть ніжки. Правда, доведеться трохи потерпіти, днів зо три, не більше. Клич її відьми́не, скажи їй це ще раз.

— Я вже двічі казав. Відповіла, що ні, це виключено. Але додала, що знає морську чарівницю, моршинку[42], яка може закляттям перетворити тобі ноги на елегантний хвіст. Безболісно.

— Вона, мабуть, здуріла. Я з риб’ячим хвостом? Нізащо! Клич її, Геральте!

Відьми́н сильно перегнувся через борт. Вода у його тіні була зеленою і видавалася густою, мов кисіль. Але кликати сирену не довелося, — вона раптом випірнула і з’явилася над поверхнею у фонтані води. Якусь мить стояла на хвості, потім попливла з хвилею й обернулася горілиць, демонструючи всі свої принади. Геральт ковтнув слину.

— Гей, ви! — заспівала. — Чи ще довго? Мені шкіра порепкає від сонця. Біловолосий, спитай, чи він згоден.

— Ні, не згоден, — відспівав відьми́н. — Ш’єєназ, зрозумій, він не може мати хвоста і жити під водою. Ти можеш дихати повітрям, а він під водою зовсім ні!

— Я знала! — тонким голосом крикнула сирена. — Знала! Відмовки, дурні наївні відмовки, ні на гріш жертовності! Той, хто кохає, вміє жертвувати. Я заради нього жертвувала собою, щодня вилазила на скелі, стерла собі луску на сідницях, подряпала плавці, застудилася через нього! А він не хоче пожертвувати отими двома паскудними ходаками? Любов, — це не тільки брати, треба ще вміти зрікатися, жертвувати! Скажи це йому!

— Ш’єєназ! — закричав Геральт. — Ти не розумієш? Він не може жити у воді!

— Я цих дурних відмовок не приймаю! Я теж… Я теж його кохаю і хотіла б відбути з ним нерест, але ж як, коли він не хоче стати тирлаком? Де б я мала відкласти йому ікру, в шапку чи що?

— Що вона каже? — закричав принц. — Геральте, я не для того тебе сюди привіз, щоб ти з нею дишкурси заводив, а…

— Стоїть на своєму. Сердита.

— Давайте того невода! — заревів Агловаль. — Я її з місяць потримаю в басейні…

— А цього не хочете! — закричав капітан, з допомогою ліктя демонструючи, якого саме цього. — Під нами може бути кракен. Ви, пане, колись кракена бачили? Як ваша воля, стрибайте до води і ловіть її руками. А я туди не полізу. Я з цього когга живу!

— Ти з моєї ласки живеш! Давай невід, бо накажу тебе повісити!

— Поцілуйте пса під хвіст! На цьому коггові моя влада найвища!

— Тихо, обидва! — гнівно крикнув Геральт. — Вона щось каже, а діалект тяжкий, мушу зосередитися.

— З мене годі! — співуче прокричала Ш’єєназ. — Я голодна! Ну, біловолосий, нехай він зважується, зважується негайно. Одне тільки скажи: я не хочу, щоб з мене глузували, і не водитимуся з ним, якщо він виглядатиме ніби чотирилапа амеба. Скажи йому, що для тих розваг, які він пропонує, маю приятельок, вони це куди ліпше роблять. Але я таке вважаю недозрілими забавками, вони годяться хіба для дітей перед зміною луски. А я нормальна здорова сирена…

— Ш’єєназ…

— Не перебивай мене! Я ще не закінчила! Я здорова, нормальна і дозріла для тирла, а він, якщо справді мене прагне, повинен мати хвіст, плавці й усе, як у нормального тритона. Інакше я знати його не хочу!

Геральт швидко перекладав, стараючись уникнути вульгаризмів. Вийшло не так, щоб дуже. Принц почервонів, брудно вилаявся.

— Безсоромна дівка! — вереснув. — Холодна макрель! Нехай знайде собі хека!

— Що він сказав? — зацікавилася Ш’єєназ, підпливаючи.

— Що він не хоче хвоста!

— То скажи йому… Скажи, щоб він засох!

— Що вона сказала?

— Сказала, — переклав відьми́н, — щоб ти втопився.

— От жаль, — сказав Горицвіт, — що я не міг поплисти з вами, та що вдієш, на морі так мене млоїть, що годі й казати. А знаєш, я ніколи в житті не розмовляв із сиреною. Шкода, хай йому біс.

— Наскільки я тебе знаю, — відповів Геральт, приторочуючи в’юки, — баладу ти й так напишеш.

— Звісно. Перші строфи я вже склав. У моїй баладі сирена заради князя пожертвує собою, поміняє риб’ячий хвіст на гарні ніжки, але заплатить за це втратою голосу. Принц зрадить її, покине, а тоді вона помре від туги, перетвориться на морську піну, коли перші сонячні промені…

— Хто повірить у таку маячню?

— Байдуже, — пирснув Горицвіт. — Балади не для того пишуть, щоб у них вірили. Їх пишуть, щоб ними зворушуватись. Та що там з тобою розмовляти, ти на тому так знаєшся, як вовк на звіздах. Краще скаже, скільки тобі заплатив той Агловаль?

— Зовсім не заплатив. Запевнив, що я не впорався із завданням. Що він розраховував на зовсім інше, а платить за ефект, не за добрі наміри.

Горицвіт похитав головою, здійняв капелюшка і глянув на відьми́на, жалібно склавши губи.

— Себто, у нас далі немає грошей?

— Так воно виглядає.

Горицвіт ще жалібніше склав губи.

— Це все моя провина, — заячав він. — Все через мене. Геральте, чи ти дуже на мене злий?

Ні, відьми́н не був злим на Горицвіта. Зовсім не був.

Без сумніву, їхня пригода трапилася через Горицвіта. Це саме він наполіг, щоб вони вибралися на фестини до Чотирьох Кленів. Згідно із міркуваннями поета, влаштування фестин задовольняє глибинні та споконвічні людські потреби. Час від часу, твердив бард, людина мусить зустрітися з іншими людьми в місці, де можна посміятися й поспівати, досхочу напакуватися шашликами та пиріжками, напитися пива і помняцкати в танці спітнілі дівочі опуклості. Якби кожен хотів удовольняти ті потреби індивідуально, — розвивав свою думку Горицвіт, — вряди-годи та неорганізовано, то з цього виник би такий розгардіяш, що й уявити годі. Тому й вигадали празники і фестини. А якщо празники і фестини є, то слід там бувати.

Геральт не сперечався, хоча у списку його глибинних та споконвічних потреб відвідини фестин займали далеко не найперші позиції. Однак згодився супроводжувати Горицвіта, бо розраховував, що серед людного зборища знайде інформацію про можливе заняття чи завдання — давно вже ніхто його не наймав і запас готівки зовсім змілів.

Відьми́н не мав жалю до Горицвіта через те, що той зачепив Гайових. Він теж був не без вини — міг утрутитися і стримати барда. Але не вчинив так, бо й сам не терпів славутних Стражників Пущі, званих Гайовими, добровольчої формації, що займалася боротьбою з нелюдьми. Аж із душі йому вернуло, коли чув, як вони вихвалялися обтиканими стрілами, зарізаними чи повішеними ельфами, біхресами або ж дивожонами. Що вже казати про Горицвіта, — він, мандруючи в товаристві відьми́на, набрався переконання про власну безкарність, отож цього разу сам себе перевершив. Попервах Стражники не реагували на його кпини, глузи та брудні натяки, хоча селяни, які те все оглядали, гучно реготалися. Однак, коли Горицвіт проспівав тут-таки складений свинський і хамський куплет, що закінчувався рядком: «Ішов відважний Гайовий, червоний в нього ніс», — дійшло до заворушень та запеклої масової бійки. Шопа, що замінила собою танцмайданчик, пішла з димом. Втрутилися дружинники комеса Будибога, званого Лиском, — Чотири Клени належали до його волості. Гайових, Горицвіта й Геральта визнали співвинуватими у всіх шкодах та законопорушеннях, включаючи до цього переліку також спокушення одної рудої малолітньої недоріки, яку вже опісля пригоди знайшли в кущах за оборогом, рум’яну та дурнувато усміхнуту, з кошулею, задертою аж попід пахви. На щастя, комес Лиско знав Горицвіта, тож обійшлося пенею[43], але та поглинула всі гроші, які вони мали. Також мусили тікати із Чотирьох Кленів зі всіх кінських сил, бо вигнані з села Гайові погрожували помстою, а в довколишніх лісах цілий їх загін, понад сорок мужа, полював на мавок. Геральт не мав найменшого бажання бути поціленим стрілою Гайових — ті стріли мали наконечники зубаті, як гарпуни, і небезпечно ранили.

Довелося їм покинути первісний план, що передбачав об’їзд біляпущанських сіл, де відьми́н мав сякі-такі перспективи роботи. Натомість поїхали над море, до Брімефорду. Та, на жаль, окрім не надто перспективної в сенсі успіху любовної афери принца Агловаля й сирени Ш’єєназ, відьми́н роботи не знайшов. Вони вже проїли золотий сикгнет Геральта і брошку з александритом, яку трубадур дістав на пам’ять від однієї зі своїх численних наречених. Доводилося їм скрутно. Але ні, відьми́н не мав зла на Горицвіта.

— Ні, Горицвіте, — сказав. — Я на тебе не злий.

Горицвіт не повірив, — це ясно випливало з того, що мовчав. Горицвіт рідко мовчав. Поплескав коня по шиї, невідомо вкотре попорпався у в’юках. Геральт знав, — там нема нічого, що можна б обернути на готівку. Запах їжі, принесений бризом від розміщеної неподалік господи, вже не можна було витерпіти.

— Пане майстре? — крикнув хтось. — Гей, пане майстре!

— Так, — Геральт обернувся. Із брички, запряженої парою онагрів, що зупинилася саме біля них, вибрався огрядний поставний чоловік у повстяних черевиках і тяжкій шубі з вовчого хутра.

— Ееее… Нєее…, — розгубився огрядний, підходячи. — Я, пане, не до вас, а до пана майстра Горицвіта.

— Се я, — гордо випростувався поет, поправивши капелюшок із чаплиним пером. — Що ви хотіли, чоловіче добрий?

— Мій вам пошанівок, — сказав огрядний. — Я Телері Друхард, торговець прянощами, старшина тутешньої Гільдії. Син мій, Гаспар, саме заручився з Далією, донькою Мествина, капітана когга.

— Гей же, — мовив Горицвіт, зберігаючи гордовиту позу. — Віншую і зичу щастя молодій парі. А чим же я можу допомогти? Може, йдеться про право першої ночі? У цій послузі я ніколи не відмовляю.

— Ге? Нєее… Себто, баля і забава заручинова нині ввечір буде. Жона моя, як розійшлося, що ви, пане майстре, до Брімефорду завітали, вже мені діру в животі вигризла…. баба бабою. Чуєш, каже, Телері, покажемо всім, що ми не такі простаки, як вони, що стоїмо за культурою і мистецтвом. Що в нас баля духовна, а не лише набратися і зригатися. Я їй, дурній бабі, кажу, таж ми вже одного барда найняли, може, досить? А вона, що один то мало, що го-го, пан майстер Горицвіт то допіру, слава така, що то сусідам буде як сіль в оці. Пане майстре? Зробіть таку честь… Двадцять п’ять талярів готівкою, себто, чисто символічно… На підтримку мистецтва…

— Вухам своїм не вірю, — протяжно сказав Горицвіт. — Я, я маю бути другим бардом? Додатком до іншого музи́ки? Я? Ще я так низько не впав, мосьпане, щоб комусь підігравати!

Друхард почервонів.

— Даруйте, пане майстре, — пробелькотів. — Я не так хотів сказати… То все жона… Даруйте…Зробіть честь…

— Горицвіте, — тихо прошипів Геральт. — Не задирай носа. Нам ті гроші потрібні.

— Ти мене не вчи! — роз’єрепенився поет. — Я носа задираю? Себто я? Ти диви! А що про тебе казати, як ти щодня відкидаєш добре платні пропозиції? Гірікки не вб’єш, бо й так вимирає, панорпу ні, бо нешкідлива, нічницю ні, бо милесенька, дракона ні, бо кодекс забороняє. Я, щоб ти знав, теж шануюся! Теж маю свій кодекс!

— Горицвіте, я тебе прошу, зроби це для мене. Трішки жертовності, чоловіче, нічого більше. Обіцяю, що не перебиратиму наступним замовленням, хоч би яке там було. Ну, Горицвіте…

Трубадур, втупившись у землю, пошкріб заросле м’якою світлою щетиною підборіддя. Друхард, роззявивши рота, присунувся ближче.

— Пане майстре… Зробіть таку честь. Жінка не пробачить, що я вас не упросив. Ну… Нехай буде тридцять.

— Тридцять п’ять, — твердо сказав Горицвіт. Геральт усміхнувся, з надією втягнувши носом смаковитий запах, яким віяло від господи.

— Згода, пане майстре, згода, — швидко сказав Телері Друхард, так швидко, що ясно, — і сорок дав би, якби треба було. — А зараз… Мій дім, як воля вам причепуритися і відпочити, — ваш дім. І ви, пане… А як ваше ім’я?

— Геральт із Ривії.

— І вас, пане, само собою, теж запрошую. Щось перекусити, змочити горло…

— І овшім[44], з усією приємністю — мовив Горицвіт. — Ведіть, милий пане Друхарде. А так між нами, хто цей другий бард?

— Шляхетна панна Ессі Давен.

Геральт ще раз протер рукавом срібні нюти, набиті на куртці, та пряжку пояса, причесав пальцями скріплене чистою пов’язкою волосся і почистив черевики, потерши одною халявою іншу.

— Горицвіте?

— Ага? — бард розгладив перо білої чаплі, прип’яте до капелюшка, поправив і обтягнув на собі кубрак. Обидва провели півдня, чистячи одежу і доводячи її до сяк-так прийнятного стану. — Що, Геральте?

— Постарайся вестися так, щоб нас викинули після вечері, а не до неї.

— Ти, либонь, жартуєш, — обурився поет. — Стеж за своїми манерами. Заходьмо?

— Заходьмо. Чуєш? Співає хтось. Жінка.

— Ти щойно почув? То Ессі Давен, звана також Оченя. Ти що, раніше жінок-трубадурів не бачив? А так, я забув, ти оминаєш місця розквіту мистецтва. Оченя — здібна поетка і співачка, та що ж, має свої вади, а нахабство, наскільки я чую, не є найменшою з них. Бо те, що вона от саме співає, — це моя власна балада. Зараз почує кілька теплих слів, аж їй оченя засльозиться.

— Горицвіте, змилуйся. Нас виженуть.

— Не втручайся. Це професійна справа. Заходьмо.

— Горицвіте?

— Гм?

— Чому Оченя?

— Побачиш.

Баля відбувалася у великому складському приміщенні, звідки винесли бочки оселедців та риб’ячого жиру. Запах, хоч і не повністю, — перебили, вішаючи, де трапилося, пучки омели та вересу, прикрашені барвистими стьожками. Де-не-де, згідно зі звичаєм, висіли також коси часнику, що мали відлякувати вампірів. Столи і лави присунуто попід стіни, накрито білим полотном, а в кутку влаштували велике вогнище з рожном. Було людно, але не гамірно. Більш ніж півсотні людей різних станів та професій, а також прищавий наречений і задивлена в нього кирпоноса наречена у зосередженій тиші прислухалися до звучної та мелодійної балади, яку співала вдягнута в скромну синю сукню дівчина, що сиділа на підвищенні, сперши лютню об коліно. Дівчина була не старшою вісімнадцяти років і дуже худенькою. Її волосся, довге й пухнате, мало темно-золоту барву. В ту мить, коли вони зайшли, дівчина доспівала, кивком голови подякувала за гучну овацію, тріпнула волоссям.

— Вітайте, пане майстре, вітайте, — святково одягнений Друхард жваво метнувся до них, потягнув до середини складу. — І ви вітайте, пане Геральте… Пошанували… Так… Звольте… Ясне панство, ясні панове! От гість наш шановний, що шану нам виявив і вшанував… Пан майстер Горицвіт, славетний співак і віршокру…, поет, себто, великою шаною нас вшанував… Ми пошановані…

Залунали крики та оплески, саме вчасно, бо виглядало, що Друхард зашанується до смерті. Горицвіт, почервонівши з пихи, набрав гордовитого виразу обличчя і недбало вклонився, а потім помахав рукою дівчатам, які, наче кури на бантах, сиділи на довгій лаві під наглядом поважних матрон. Дівчата сиділи нерухомо, справляючи враження приклеєних до лави чи то столярським клеєм, чи ще чимсь міцнішим. Всі до одної тримали руки на судомно стиснутих колінах і мали напіврозтулені роти.

— А зараз, — скрикнув Друхард, — нумо до пива, кумці, до їжі! Просимо, просимо! Чим хата…

Дівчина у синій сукні проштовхалася крізь натовп, що, подібно до хвилі морської, ринув на заставлені стравами столи.

— Вітаю, Горицвіте, — сказала.

Порівняння «очі мов зорі» Геральт вважав банальним і заїждженим, особливо з тих пір, як почав подорожувати з Горицвітом, — трубадур звик розкидатися цим компліментом наліво й направо, переважно зовсім незаслужено. Але, що стосується Ессі Давен, то навіть хтось настільки маловразливий на поезію, як відьми́н, мусив визнати доречність такого порівняння. Бо на миловидному, симпатичному, але загалом звичайному личку сяяло велике, гарне, блискуче, темно-синє око, від якого не можна було відвести погляду. Друге око Ессі Давен переважно було закрите і заслонене золотистим пасемком, що спадало на щоку. Це пасемко Ессі час від часу відкидала, шарпаючи головою чи дмухаючи, а тоді виявлялося, що друге оченя Оченяти зовсім не поступається першому.

— Вітай, Оченя, — сказав Горицвіт, кривлячись. — Гарну баладу ти щойно проспівала. Значно поправила свій репертуар. От і я кажу, — як не вмієш писати свої вірші, цуп чужі. Багато пісень ти вже нацупила?

— Кілька, — негайно ж відпалила Ессі Давен і посміхнулася, демонструючи білі зубки. — Дві чи три. Хотіла більше, але нікуди не годяться. Слова — всуціль белькотіння, а мелодії, хоч милі та непретензійні у своїй простоті, щоб не сказати, примітивізмі, все ж не є тим, чого очікують мої слухачі. Ти щось нове написав, Горицвіте? Якось так трапилося, що я про таке не чула.

— І не дивно, — зітхнув бард. — Мої балади співають там, куди запрошують винятково талановитих і знаменитих, а ти ж там не буваєш.

Ессі ледь почервоніла і, дмухнувши, відкинула пасемко.

— І справді, — сказала. — Я в борделях не буваю, їх атмосфера діє на мене гнітюче. Співчуваю тобі, що мусиш співати в таких місцях. Але що вдієш, — як таланту брак, то не випадає перебирати публікою.

Тепер помітно почервонів Горицвіт. Натомість Оченя радісно засміялася, раптом закинула йому руки на шию і голосно цмокнула в щоку. Відьми́н здивувався, але не так, щоб дуже. Колега Горицвіта по фаху не могла аж надто відрізнятися від нього в сенсі передбачуваності.

— Горицвіте, ти старий баляндрасе, — сказала Ессі, далі обіймаючи барда за шию. — Яка я рада, що бачу тебе знову, при доброму здоров’ї і повному розумі.

— Ех, Паяцинко[45], — Горицвіт обхопив Ессі за талію, підняв і закрутив довкола себе, аж сукня зафуркотіла.

— Ти була чудовою! Богами присягаюсь, давно вже я не чув такого гарного лихослів’я. Ти сваришся ще гарніше, аніж співаєш! А виглядаєш просто надзвичайно!

— Я тебе скільки разів просила, — Ессі дмухнула на пасемко і стрільнула оченям у Геральта, — не називай мене Паяцинкою, Горицвіте. Окрім того, давно пора, щоб ти відрекомендував мені свого товариша. Наскільки бачу, він до нашого братства не належить.

— Богове, охороніть, — засміявся трубадур. — Він, Паяцинко, не має ні голосу, ні слуху, а зримувати вміє хіба що «пити» і «рити». Це представник цеху відьми́нів, Геральт із Ривії. Геральте, підійди, поцілуй Оченя у білую ручку.

Відьми́н підійшов, не дуже знаючи, як повестися. Цілувати у білую ручку, точніше, в перстень, слід було винятково дам, почавши від герцогинь і вище, при цьому належалося приклякнути. А щодо невіст станів нижчих, то цей жест на півдні вважався недвозначно еротичним і, як такий, був зарезервований лише для закоханих пар.

Але Оченя розвіяла його сумніви, охоче й високо витягнувши долоньку, а пальчики опустивши вниз. Він незграбно взяв долоньку і вдав поцілунок. Ессі, все ще не зводячи з нього свого гарного ока, зашарілася.

— Геральт із Ривії, — сказала. — Ти, Горицвіте, обертаєшся у неабиякому товаристві.

— Шана для мене, — забелькотів відьми́н, розуміючи, що риторичним даром дорівнює Друхардові. — Пані…

— До дідька, — пирхнув Горицвіт. — Не сором Оченя тим заїканням і титулуванням. Її ім’я Ессі, його ім’я Геральт. Кінець рекомендації. Паяцинко, переходьмо до суті справи.

— Як ще раз назвеш мене Паяцинкою, вріжу по вуху. До суті якої справи ми повинні перейти?

— Мусимо встановити, як співати. Я пропоную по черзі, по кілька балад. Заради ефекту. Очевидно, кожен співає власні балади.

— Годиться.

— Скільки Друхард тобі платить?

— Тебе це не обходить. Хто перший?

— Ти.

— Гаразд. О, гляньте, хто до нас завітав. Його високість принц Агловаль. Саме входить, подивіться.

— Хе, — втішився Горицвіт. — Якісний рівень публіки зростає. Хоча, з іншого боку, розраховувати на нього марно. Скупердяга. Геральт не дасть мені збрехати. тутешній принц страх як не любить платити. Наймає, звісно. А от із платою гірше.

— Я чувала те-се, — Ессі, дивлячись на Геральта, відкинула зі щоки пасемко. — Розмовляли про це і в порту, і на пристані. Знаменита Ш’єєназ, правда?

Агловаль коротким кивком голови відповів на глибокі поклони придверного натовпу, майже одразу пішов до Друхарда і відтягнув його у куток, давши знак, що не очікує на почесті та поклоніння в центрі залу. Геральт краєм ока спостерігав за ними. Розмова була тихою, але помітно було, що обидва схвильовані. Друхард часто обтирав чоло рукавом, крутив головою, чухрав шию. Задавав питання, на які принц, понурий і похмурий, відповідав, знизуючи плечима.

— Його Високість принц, — тихо мовила Ессі, присуваючись до Геральта, — виглядає схвильованим. Невже знову сердечні справи? Розпочаті сьогодні зранку непорозуміння зі знаменитою сиреною? Як гадаєш, відьми́не?

— Можливо, — Геральт скоса глянув на поетку; її питання застало його зненацька і чомусь роздратувало. — Що ж, кожен має свої особисті проблеми. Але не всі люблять, щоб про ці проблеми співали на ярмарках.

Оченя трішки зблідла, дмухнула на пасемко і з викликом зиркнула на нього.

— Це кажучи, ти мав намір мене образити чи вразити?

— Ні те, ні інше. Я лишень хотів випередити наступні питання щодо проблем Агловаля і сирени. Питання, на які я не уповноважений відповідати.

— Розумію, — гарне око Ессі Давен ледь відвологло. — На майбутнє я тебе перед такою дилемою не ставитиму. Не задам більше жодного питання, яке намірялася задати, і яке, чесно кажучи, трактувала лише як вступ і запрошення до милої розмови. Що ж, тепер цієї розмови не буде, — можеш не боятися, на жодному ярмарку її змісту не виспівають. Було приємно, щасти.

Вона швидко відвернулася і пішла в бік столів, де одразу ж радо її привітали. Горицвіт переступив з ноги на ногу і значуще кашлянув.

— Не скажу, Геральте, щоб ти повівся зразково чемно.

— По-дурному вийшло, — згодився відьми́н. — Справді, я її образив, зовсім безпідставно. Може, піти за нею і перепросити?

— Облиш, — промовив бард і повчально додав. — Ніколи не буде другої нагоди справити перше враження. Ходи, краще пива нап’ємося.

Вони не встигли напитися пива. Через групу балакучих міщан пропхався Друхард.

— Пане Геральте, — сказав. — Звольте. Його Високість хотів би з вами порозмовляти.

— Вже йду.

— Геральте, — Горицвіт ухопив його за рукав. — Не забудь.

— Про що?

— Ти обіцяв прийняти будь-яке завдання, без витребеньок. Ловлю тебе на слові. Як ти це висловив? Трішки жертовності.

— Добре, Горицвіте. Але звідки ти знаєш, чи Агловаль…

— Я таке крізь стіни бачу. Пам’ятай, Геральте.

— Добре, Горицвіте.

Вони разом із Друхардом пішли в куток зали, подалі від гостей. Агловаль сидів за низьким столом. Сусідив із ним строкато вбраний засмаглий чоловік із короткою чорною бородою, якого Геральт раніше не бачив.

— Знову ми бачимося, відьми́не, — почав принц. — Хоча я ще сьогодні вранці присягався, що більше бачити тебе не хочу. Але іншого відьми́на під рукою немає, мушу обійтися тобою. Познайомся із Целестом, моїм урядником та управителем у всьому, що стосується пошуку перлів. Кажи, Целесте.

— Сьогодні вранці, — тихо сказав засмаглий, — надумав я розширити пошук за звичайні крайниці[46]. Один човен пішов далі на захід, за мис, у бік Драконячих Ікол.

— Драконячі Ікла, — втрутився Агловаль. — Два великі вулканічні рифи на кінці мису. Їх видно з нашого узбережжя.

— Атож, — підтвердив Агловаль. — Так-то ми тамтуди не плавали, бо вири, каміння, нуркувати небезпечно. Але на узбережжі перлів чимраз менше. То й пішов туди один човен. Семеро люда залоги, двох моряків, п’ятеро нурців, із них одна жона. Коли не вернули ввечорі, почали ми непокоїтися, хоч море таке було спокійне, як оливою злите. Вислав я кілька бистрих скіфів і зразу ж ми ізнайшли човен, що в морі дрейфував. У човні нікого не було, ані живої душі. Камінь у воду. Не відомо, що притрафилося. Але бійка там була, певна річ. Сліди були…

— Які? — відьми́н примружив очі.

— А такі, що вся палуба крів’ю була збризкана.

Друхард засичав і тривожно оглянувся. Целест притишив голос.

— Було, як кажу, — повторив, затиснувши щелепи. — Човен був забризканий пасокою вздовж і впоперек. Не інакше, як на палубі дійшло до різанини. Щось тих людей забило. Кажуть, морське страховисько. Ані хиби, морське страховисько.

— Не пірати? — тихо спитав Геральт. — Не конкуренти? Виключаєте можливість звичайної розправи на ножах?

— Виключаємо, — сказав принц. — Ні піратів, ні конкурентів тут немає. А розправи на ножах не закінчуються зникненням геть усіх. Ні, Геральте. Целест має рацію. Морське страховисько, не інакше. Слухай, ніхто не зважується вийти в море, навіть у близькі та стережені місця збору. Страх опанував людьми і порт паралізований. Навіть когги і галери не виходять із пристані. Розумієш, відьми́не?

— Розумію, — кивнув головою Геральт. — Хто покаже мені те місце?

— Гей! — Агловаль поклав руку на стіл і затарабанив пальцями. — Це мені подобається. Справді по-відьми́нському. Відразу до речі, без зайвої балаканини. Я таке люблю. Бачиш, Друхарде, я ж тобі казав: добрий відьми́н — то голодний відьми́н. Що, Геральте? Якби не твій приятель-музи́ка, ти б і нині пішов спати, не вечерявши. Я добру маю інформацію, правда?

Друхард опустив голову. Целест тупо дивився перед себе.

— Хто покаже мені те місце? — повторив Геральт, холодно дивлячись на Агловаля.

— Целест, — промовив принц, переставши усміхатися. — Целест тобі покаже Драконячі Ікла та дорогу до них. Коли то хочеш взятися за роботу?

— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Целест.

— Добре, пане відьми́не.

— Чудово, — принц потер руки, знову глузливо усміхнувшись. — Геральте, я розраховую, що з тим страховиськом тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш’єєназ. Я справді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю пригоду, я не бажаю більшої паніки, ніж та, що вже мені висне на шиї. Втямив, Друхарде? Язик накажу вирвати, якщо пустиш пару з рота.

— Втямив, принце.

— Гаразд, — Агловаль встав. — То я піду, не заважаю розвазі, не провокую пліток. Бувай, Друхарде, побажай нареченим щастя від мого імені.

— Дякую, принце.

Ессі Давен, яка сиділи на дзиґлику, оточена густим віночком слухачів, співала мелодійну тужливу баладу про печальну долю зрадженої коханки. Горицвіт, спершись об стовп, щось бурмотів під носом і лічив на пальцях такти і силаби.

— Ну як? — спитав. — Маєш роботу?

— Маю, — відьми́н не вдавався в деталі, які, зрештою, не надто обходили барда.

— Я ж тобі казав, крізь стіни бачу роботу і гроші. Добре, дуже добре. Я зароблю, ти заробиш, матимемо за що погуляти. Поїдемо до Цидарису, встигнемо на свято винозбору. А тепер вибачай на хвилю, — там, на лаві, я помітив дещо цікаве.

Геральт глянув туди ж, куди й поет, але не помітив нічого цікавого окрім кільканадцяти дівчат із напіврозкритими ротами. Горицвіт обтягнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо і навискоки посунув до лави. Зручним фланговим маневром оминувши матрон, які стерегли дівчат, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.

Ессі Давен закінчила баладу, була нагороджена криками «браво!», маленьким гаманцем і великим букетом гарних, хоч трішки прив’ялих хризантем.

Геральт кружляв довкола гостей, шукаючи оказії, щоб врешті зайняти місце при столі, заставленому їжею. Тоскно поглядав на блискавично зникаючі мариновані оселедці, голубці з капусти, варені голови тріски та баранячі котлети, на рвані куснями кільця ковбаси та каплунів, січені ножами копчені лососі та свинячу шинку. Проблема полягала в тому, що на лавах при столах не було вільного місця.

Панянки і матрони, дещо зворушившись, обступили Горицвіта, пискливо домагаючись виступу. Горицвіт роблено усміхався і відмовлявся, невміло вдаючи скромність. Геральт, поборовши сором’язливість, насилу пропхався до столу.

Підстаркуватий єгомосць, гостро пахнучий оцтом, напрочуд ґречно та охоче посунувся, ледь не зваливши з лави кількох сусідів. Геральт, не гаючи часу, взявся за їжу і миттю спорожнив єдиний полумисок, до якого зміг дотягнутися. Пахнучий оцтом єгомосць підсунув йому наступний. Із вдячності відьми́н зосереджено вислухав довгу тираду єгомосця, яка стосувалася сучасності та сучасної молоді. Єгомосць уперто окреслював свободу звичаїв як «розвільнення[47]», Геральт мусив докласти чималих зусиль, щоби зберегти серйозну міну.

Ессі стояла під стіною, під пучками омели, сама, налаштовуючи лютню. Відьми́н бачив, як до неї наближається молодик у грезетовому сильно втятому каптані, як щось каже поетці, ледь усміхаючись. Ессі глянула на молодика, легко кривлячи гарні губи, швидко сказала кілька слів. Молодик знітився і поквапом відійшов, а його вуха, червоні, як рубіни, ще довго горіли у напівтемряві.

— … мерзота, сквернота і бридота, — далі вів своє пахнучий оцтом єгомосць. — Одне велике розвільнення, пане.

— Правда ваша, — невпевнено підтакнув Геральт, витираючи хлібом тарілку.

— Просимо тиші, ясні пані, ясні вашмосці, — заволав Друхард, виходячи на середину зали. — Славутній пан майстер Горицвіт, хотя й трохи недужий та втомлений, заспіває нині для нас славутню баладу про королеву Мар’єну та Чорного Крука! А вчинить він теє на гаряче прохання панни млинарівни Вивірки, котрій, як сказав сам, відмовити не може.

Панна Вивірка, одна з менш вродливих дівчат на лаві, миттю погарнішала. Вибухнули шум та овації, які заглушили чергове розвільнення пахнучого оцтом єгомосця. Горицвіт почекав, аж запала повна тиша, зіграв на лютні ефектний вступ, а потім почав співати, не зводячи очей із панни Вивірки, яка гарнішала з куплету на куплет. Воістину, подумав Геральт, той провора діє ефективніше, ніж чародійські креми з олійками, що їх продає Єнніфер у своїй венгерберзькій крамничці.

Побачив, як Ессі прослизає за спинами слухачів Горицвіта, стиснених півколом, як обережно зникає у виході на терасу. Під впливом дивного імпульсу Геральт спритно вибрався з-за столу і вийшов за нею.

Вона стояла, похилившись, спершись ліктями об поруччя помосту, втягнула голову у вузькі підняті плечата. Дивилася на зморщене море, що виблискувало у непевному сяйві місяця та портових вогнів. Під стопою Геральта скрипнула дошка. Ессі випрямилася.

— Вибач, я не хотів завадити, — сказав дерев’яним тоном, шукаючи на її губах тої раптової гримаси, якою вона щойно почастувала грезетового молодика.

— Ти мені не заважаєш, — відповіла вона, усміхнулася і відкинула пасемко. — Я не самотності потребую, а свіжого повітря. Тобі теж дошкуляли дим та задуха?

— Трохи. Але більше дошкуляє мені свідомість того, що я тебе образив. Я прийшов попросити пробачення, Ессі, спробувати повернути можливість милої розмови.

— Це я повинна просити пробачення, — сказала вона, сперши долоні на балюстраду. — Я надто різко відреагувала. Я завжди різко реагую, не вмію опануватися. Пробач і дай мені можливість. Розмови.

Він наблизився, сперся об поруччя обіч неї. Почував її тепло, легкий аромат вербени. Любив аромат вербени, хоча аромат вербени не був ароматом бузку та аґрусу.

— З чим тобі асоціюється море, Геральте? — спитала раптом.

— З неспокоєм, — відповів він, майже не задумуючись.

— Як цікаво. А виглядаєш ти таким спокійним та опанованим.

— Я не сказав, що відчуваю неспокій. Ти питала про асоціацію.

— Асоціації — це дзеркало душі. Дещо про це знаю, я ж поетка.

— А тобі, Ессі, з чим асоціюється море? — швидко спитав він, щоби покласти край розповідям про неспокій[48], який він відчував.

— Із вічним рухом, — не відразу відповіла вона. — Зі зміною. І з таємницею, загадкою, з чимось незбагненним, що я могла б описати на тисячу ладів, у тисячі строф, і все-таки не добратися до серцевини, до суті. Так, мабуть, із цим.

— Он як, — промовив, відчуваючи, що вербена усе дужче діє на нього. — Те, що ти відчуваєш, — це також неспокій. А виглядаєш такою спокійною та опанованою.

Вона обернулася до нього, відкинула золоте пасемко, втупила в нього свої гарні очі.

— Я, Геральте, ані спокійна, ані опанована.

Це сталося раптово, зовсім несподівано. Жест, який він зробив, а який мав бути дотиком, легким дотиком до її пліч, перетворився у сильне стискання обох долонь на її тоненькій талії, у швидке, хоч не різке притягання її ближче, аж до раптового дотику тіл, від якого скипала кров. Ессі раптом застигла, напружилася, сильно відігнулася назад, вперла долоні в його долоні, сильно, наче хотіла зірвати, зіпхнути його руки з талії, натомість лише вхопила їх сильніше, схилила голову вперед, розтулила губи, завагалася.

— Нащо… Нащо? — прошептала. Око її було широко розкрите, золоте пасемко спливло на щоку.

Він спокійно і повільно схилив голову, наблизив обличчя і раптом їхні губи зустрілися у поцілунку. Однак Ессі навіть тоді не відпустила його рук, що обіймали його талію, і далі сильно вигинала спину, уникаючи контакту тіл. Зберігаючи цю позицію, вони повільно, наче танцюючи, оберталися. Вона цілувала його охоче, вміло. І довго.

Потім спритно і без зусилля вивільнилася з його рук, відвернулася, знову сперлася об балюстраду, втягнула голову в плечі. Геральт раптом почувся жахливо, невимовно по-дурному. Це почуття втримало його від наближення до неї, від того, щоб обійняти її згорблені плечі.

— Чому? — холодно спитала вона, не обертаючись. — Чому ти це зробив?

Глянула на нього краєм ока і відьми́н зрозумів, що помилився. Раптом збагнув, що фальш, брехня, удавання та бравура заведуть його до трясовиння, на якому між ним і прірвою будуть лише пружні, збиті у тонкий килим трави і мохи, які щомиті можуть прогнутися, порватися, провалитися.

— Чому? — повторила. Він не відповів.

— Ти шукаєш жінки на ніч?

Він не відповів. Ессі повільно обернулася, торкнулася його плеча.

— Повернемося до зали, — сказала вона невимушено, але його та невимушеність не обманула, він відчував її напруження. — Не прибирай такої міни. Нічого не сталося. А те, що я не шукала чоловіка на ніч, — це ж не твоя провина. Правда?

— Ессі…

— Повертаймося, Геральте. Горицвіт уже тричі співав на біс. Моя черга. Ходімо, я заспіваю…

Дивно на нього глянула і дмухнула, щоби відкинути пасемко з ока.

— Заспіваю для тебе.

— Ого, — відьми́н прикинувся здивованим. — Ти все-таки тут? Я думав, ти не повернешся на ніч.

Горицвіт зачинив двері на засув, повісив на кілок лютню і капелюшок із пером білої чаплі, здійняв кубрак, обтріпав його і розклав на клунках, що лежали в кутку кімнатки. Окрім тих клунків, цебра і сінника, напханого гороховою соломою, в кімнатці на горищі меблів не було, — навіть свічка стояла на підлозі у застиглій калюжці воску. Друхард Горицвіта шанував, але, видно, не настільки, щоб віддати у його розпорядження комору чи ванькир.

— А чому ж це, — спитав Горицвіт, роззуваючись, — ти думав, що я не повернуся на ніч?

— Я думав, — відьми́н підвівся на лікті, хрустячи гороховинням, — що ти підеш співати під вікном панни Вивірки, в бік якої цілий вечір вивалював язика, як лягавий пес до псиці.

— Ха-ха! — розреготався бард. — Ти примітивно дурний і нічого не зрозумів. Вивірка? Що там та Вивірка? Я хотів лишень викликати укол ревнощів у панни Акеретти, до якої підбиватиму клинці завтра. Сунься.

Горицвіт звалився на сінник і стягнув з Геральта верету. Геральт, відчуваючи дивну злість, повернув голову в бік маленького віконця, через яке, коли б не працьовиті павуки, видно було б зоряне небо.

— Ти чого надувся, як миш на крупу? — спитав поет. — Тобі що, муляє, бо я залицяюся до дівчат? А відколи ж то? Ти в друїди пішов і дав обітницю цноти?

— Перестань токувати. Я втомлений. Ти не помітив, що ми вперше за два тижні маємо сінник і дах над головою? Не тішить тебе думка, що над ранком нам не нападає на ніс?

— Для мене, — розмріявся Горицвіт, — сінник без дівчати, — то не сінник. Це неповне щастя, а що таке неповне щастя?

Геральт глухо зойкнув, як завжди, коли на Горицвіта находила нічна балакучість.

— Неповне щастя, — тягнув далі бард, заслухаючись власним голосом, — це як… Як перерваний поцілунок. Ти чого скрегочеш зубами, коли можна спитати?

— Ти страх який нудний, Горицвіте. Завжди лишень дівчата, дупи, цицьки, неповне щастя, поцілунки, перервані псами, якими тебе цькують родичі наречених. Ну що ж, ти, вочевидь, інакше не можеш. Вочевидь, тільки вільна фривольність, щоб не сказати неперебірливе грання всього, що рухається, дозволяє тобі складати балади, писати вірші та співати. Мабуть, це, — запиши собі, — темна сторона таланту.

Він сказав надто багато і не досить остудив голос. А Горицвіт легко й безпомильно його розшифрував.

— Ага, — сказав він спокійно. — Ессі Давен, звана Оченям. Гарне оченя Оченяти зупинилося на відьми́нові і відьми́н змішався. Відьми́н повівся перед Оченям як штубак перед королевою. І, замість себе самого, винуватить її та шукає в ній темних сторін.

— Це ти маячиш.

— Ні, мій любий. Ессі справила на тебе сильне враження, ти цього не приховаєш. Та й, зрештою, я в цьому нічого каригідного не вбачаю. Але вважай, не помилися. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант і має темні сторони, то, напевно, не такі, як ти собі уявляєш.

— Я здогадуюся, — сказав відьми́н, пануючи над голосом, — що ти дуже добре її знаєш.

— Досить добре. Але не так, як ти думаєш. Не так.

— Зізнайся, що для тебе це досить оригінально.

— Ти дурний, — бард потягнувся, підклав обидві долоні під карк. — Я Паяцинку майже з малої дитини знаю. Вона для мене як… ну… Як молодша сестричка. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти дуже б її скривдив, бо ти теж справив на неї сильне враження. Кажи правду, маєш на неї охоту?

— Коли б навіть, то, на відміну від тебе, я про це дискутувати не звик, — різко відповів Геральт. — Ані пісеньки про це складати. Дякую за те, що ти про неї сказав, бо, може, справді застеріг мене від дурної помилки. Але на цьому годі. Я вважаю тему вичерпаною.

Горицвіт якусь мить лежав мовчки і нерухомо, але Геральт надто добре його знав.

— Знаю, — врешті сказав поет. — Вже все знаю.

— Гівно знаєш.

— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Геральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся з тією іншістю, з тим, що вважаєш ненормальністю. Ти з тою ненормальністю нахабно накидаєшся, не розуміючи, що для більшості людей зі здоровим глуздом, ти найнормальніший під сонцем і щоб усі були такими нормальними. Що з того, що маєш швидшу реакцію, вертикальні зіниці при сонці? Що бачиш напотемки як кіт? Що знаєшся на чарах? Ото ще мені диво. Я, мій любий, знав колись корчмаря, який міг десять хвилин без перерви вітри пускати, і то ще так, що вкладалися в мелодію псалму «Вітай же, зоре порання». А, попри цей, що не кажи, небуденний талант, був то найнормальніший з нормальних корчмарів, мав жону, дітей і паралізовану бабку…

— І можеш пояснити, що це має спільного з Ессі Давен?

— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, що Оченя зацікавилася тобою через нездорову, навіть перверсійну цікавість, що дивиться на тебе як на рарога, двоголове теля чи саламандру в звіринці. І одразу ж набурмосився, дав їй при першій же оказії одкоша, відбив удар, якого вона не завдала. Адже ж я був свідком. Свідком подальшого перебігу подій я вже не був, але помітив її втечу із зали та бачив її порожевілі ягоди[49], коли ви повернулися. Отак, Геральте. Я тебе застерігаю перед помилкою, а ти вже її зробив. Ти хотів відомстити їй за нездорову, на твою думку, цікавість. Вирішив ту цікавість використати.

— Ще раз кажу: маячиш.

— Ти спробував, — незворушно вів далі бард, — чи не вдасться піти з нею на оборіг, чи не буде їй цікаво, як то воно: кохатися з диваком, з відміною-відьми́ном. На щастя, Ессі виявилася розумнішою від тебе і шляхетно змилувалася над твоєю дурістю, збагнувши її причину. Такий висновок роблю з того, що в тебе не розтовчений писок.

— Це вже все?

— Все.

— Ну то добраніч.

— Я знаю, чого ти казишся і скрегочеш зубами.

— Ще б пак. Ти все знаєш.

— Я знаю, хто тебе так збочив, через кого ти не можеш зрозуміти нормальну жінку. Але ж і залізла тобі під шкіру твоя Єнніфер, ох і грінку ж убила, побери мене враг, якщо знаю, що ти в ній знайшов.

— Горицвіте, припини.

— Ти справді не волієш нормальну дівчину, таку, як Ессі? Що такого мають чародійки, чого б не мала Ессі? Хіба що вік. Оченя, можливо, не така вже молодісінька, але ж має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені колись зізналася Єнніфер після кількох келихів? Ха-ха… Сказала мені, що, коли вперше займалася цим із чоловіком, то було це рівно рік після того, як винайшли плуг на два лемеші.

— Брешеш. Єнніфер не терпить тебе. як морову язву, і нізащо б тобі не звірялася.

— Ну нехай вже тобі буде, зізнаюся, збрехав.

— Навіть не мусиш, я й так тебе знаю.

— Це так тобі тільки здається. Не забувай, — я складна натура.

— Горицвіте, — зітхнув відьми́н, уже насправді засинаючи. — Ти цинік, обіясник, ловелас та дурисвіт. І повір мені, що в цьому нічогісінько складного немає. Добраніч.

— Добраніч, Геральте.

— Ти рання пташка, Ессі.

Поетка усміхнулася, притримуючи куйовджене вітром волосся. Обережно вийшла на мол, оминаючи діри та перегнилі дошки.

— Я не могла проґавити можливість побачити відьми́на за роботою. Знову звинуватиш мене в надмірній цікавості, Геральте? Я й не криюся, — мені справді цікаво. То як виходить?

— Що як виходить?

— Ой, Геральте, — сказала. — Ти недооцінюєш мою цікавість, мій талант збирання та інтерпретування інформації. Я вже все знаю про лиху пригоду шукачів перлів та деталі твоєї умови з Агловалем. Знаю, що ти шукаєш моряка, охочого виплисти туди, в бік Драконячих Ікол. Знайшов?

Якусь мить він пильно на неї дивився, тоді раптово зважився.

— Ні, — відповів. — Не знайшов. Жодного.

— Бояться?

— Бояться.

— То як же ти збираєшся зробити розвідку без можливості виплисти в море? Як, не випливши, хочеш скрутити в’язи страховиську, що вбило ловців?

Він взяв її за руку і звів із помосту. Вони повільно пішли краєм моря, по кам’янистому пляжу, вздовж витягнутих на берег баркасів, серед шпалер неводів, розвішаних на палях, серед розгойданих вітром завіс розпанаханих риб, що саме сушилися. Несподівано Геральт відчув, що товариство поетки зовсім йому не заважає, не є ні обтяжливим, ні незручним. Окрім того, мав надію, що спокійна і розумна розмова затре наслідки того дурного поцілунку на терасі. Той факт, що Ессі прийшла на мол, вселив у нього надію, що вона не ображена. Це його тішило.

— Скрутити в’язи страховиську, — гмикнув, повторюючи її слова. — Якби ж то я знав, як. Мені про морських страховиськ дуже мало відомо.

— Цікаво. Наскільки я знаю, у морі страховиськ значно більше, ніж на суші, як з точки зору кількості, так і якості видів. Здавалося б, що море може бути для відьми́нів непоганим полем слави.

— Але не є.

— Чому?

Він закашлявся, відвернувши обличчя.

— Експансія людей на море триває не так давно. Відьми́ни, натомість, були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми непридатні до битви зі створіннями, що заселяють море, хоча й справді там повно всілякого агресивного плюгавства. Але наші відьми́нські здібності недостатні, щоби протистояти морським потворам. Ці створіння для нас або завеликі, або мають надто міцний панцир, або ж надто добре пристосовані до своєї стихії. Або це все разом.

— А те страховисько, що вбило ловців? Ти не здогадуєшся, що це?

— Може, кракен?

— Ні. Кракен розбив би човна, а човен був цілим. І, як кажуть, повнісінький крові.. — Оченя ковтнула слину й помітно зблідла. — Ти не думай, що я хизуюся. Я зросла над морем, чимало всякого бачила.

— То що ж це було? Гігантська тевтида? Могла стягнути тих людей з палуби…

— Тоді не було б крові. Це не кальмар-тевтида, не кит-убивця, не черекон[50], бо ж ця істота не розбила й не перевернула човна. Вийшла на борт і там учинила різанину. Можливо, ти помиляєшся, шукаючи її в морі.

Відьми́н задумався.

— Я починаю тобою захоплюватися, Ессі, — сказав. Поетка зашарілася. — Ти маєш рацію. Ця істота могла напасти з повітря. Це міг бути орнітодракон, гриф, виверн, летючий змій чи вилохвіст. Може навіть птах Рух…

— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто сюди йде.

Берегом надходив Агловаль, сам, у дуже промоклому вбранні. Помітно лютився, а на їх вигляд аж зачервонівся з гніву.

Ессі зробила легенький реверанс. Геральт схилив голову, приклавши кулак до грудей. Агловаль сплюнув.

— Я три години на скелях сидів, майже від світанку, — буркнув. — А вона навіть не з’явилася. Три години, як дурень, на скелях, під хвилями.

— Мені жаль… — пробурмотів відьми́н.

— Жаль? — вибухнув принц. — Жаль? Це твоя провина. Через тебе все зійшло на пси. Ти все попсував.

— Що я попсував? Я ж тільки перекладав…

— Дідько щоб ухопив той переклад, — гнівно урвав його Агловаль, обертаючись профілем. Профіль був у нього справді королівський, хоч на монетах карбуй. — Бігме, ліпше було тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але, доки ми обходилися без перекладачів, то краще розуміли одне одного, я і Ш’єєназ, як знаєш, що я маю на думці. А тепер… Знаєш, про що пліткують у містечку? Шепочуться по кутках, що ловці загинули, бо це я розгнівав сирену. Що це її помста.

— Дурня, — холодно прокоментував відьми́н.

— А звідки ж мені знати, що це дурня? — загув принц. — Хіба ж я знаю, що ти їй тоді наговорив? Хіба я знаю, на що вона спроможна? З якими страховиськами водиться там, у глибині? Будь ласка, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову страховиська, яке вбило шукачів перлів. Візьмися за роботу, замість розважатися фліртом на пляжі…

— За роботу? — роздратувався Геральт. — А як? Виплисти в море верхи на бочці? Твій Целест погрожував морякам тортурами і шибеницею, а й так ніхто не хоче. Сам Целест теж не квапиться. То як…

— А що мені до того, як? — ревнув Агловаль, обриваючи його. — Це твоя річ! А нащо ж відьми́ни, як не на те, щоб порядні люди не мусили ламати собі голову, аби позбутися потвор? Я тебе до такої роботи найняв і вимагаю, щоб ти її виконав. А як ні, то забирайся, бо поженуть тебе батогами аж до границь моєї отчини!

— Заспокойтеся, мостивий принце, — промовила Оченя, тихо, але з її блідості і тремтіння рук видно було, як вона хвилюється. — І, будь ласка, не погрожуйте Геральтові. Так склалося, що ми з Горицвітом маємо кількох приятелів. Я назву самого лиш Етайна із Цидарису, він дуже любить і нас, і наші балади. Король Етайн — освічений володар і завше каже, що наші балади — це не тільки весела музика та рими, але й спосіб передачі інформації, хроніка людства. Ви, мостивий княже, хотіли б утрапити до хроніки людства? Я можу це вам забезпечити.

Агловаль якусь мить дивився на неї холодним, зневажливим поглядом.

— Загиблі ловці мали дружин і дітей, — сказав він урешті, значно тихіше та спокійніше. — Решта, коли голод загляне їм у горщики, невдовзі знову випливуть. Шукачі перлів, губок, устриць та омарів, рибалки, всі. Тепер бояться, але голод переможе страх. Випливуть. Але чи повернуться? Що скажеш, Геральте? Панно Давен? Я б охоче послухав ту вашу баладу, яка це розповість. Баладу про відьми́на, який бездіяльно стоїть на березі і дивиться на закривавлені човни, на ридаючих дітей.

Ессі ще сильніше зблідла, а гордо звела голову, дмухнула в пасемко і вже готувалася відповісти, але Геральт швидко вхопив її за руку і стиснув, випереджаючи слова.

— Досить, — сказав. — У всій цій словесній повені тільки одне є насправді істотним. Ти, Агловалю, мене найняв. Я взявся за роботу і виконаю її, якщо це взагалі можливо.

— Я на це розраховую, — коротко відповів принц. — Отож до побачення. Панно Давен, моє шанування.

Ессі не присіла, тільки ледь кивнула головою. Агловаль підтягнув мокрі штани і відійшов у бік порту, хитаючись на камінні. Геральт щойно тепер помітив, що досі тримає поетку за руку, а поетка зовсім не намагається її вивільнити. Відпустив її. Ессі, поволі повертаючись до нормальної барви, обернулася до нього обличчям.

— Як легко тебе спонукати до ризику, — сказала. — Достатньо кількох слів про жінок та дітей. А стільки ж казали, які ви начебто нечутливі, ви, відьми́ни. Геральте, Агловаль чхати хотів на жінок, дітей чи старих. Він хоче, щоб відновилося збирання перлів, бо щодня тратить зиск, доки воно простоює. Він тобі замилює очі голодними дітьми, а ти готовий одразу життям ризикувати.

— Ессі, — обірвав він. — Я відьми́н. Ризикувати життям — моя професія. Діти не мають з цим нічого спільного.

— Ти мене не обдуриш.

— Чому ти вважаєш, що я маю такий намір?

— Тому, що коли б ти був таким холодним професіоналом, яким хочеш видаватися, то підняв би ціну. А ти про плату взагалі не згадав. Ах, гаразд, годі про це. Повертаймось?

— Ще прогуляємося.

— Охоче. Геральте?

— Прошу.

— Я вже тобі казала, що виросла над морем. Вмію кермувати човном і…

— Викинь це собі з голови.

— Чому?

— Викинь з голови, — різко повторив він.

— Ти міг би, — сказала вона, — сформулювати це чемніше.

— Міг би. Але ти б це зрозуміла… чорт зна як. А я нечулий відьми́н і холодний професіонал. Ризикую власним життям. Чужим ні.

Ессі замовкла. Він бачив, як вона стисла губи, як шарпнула головою. Порив вітру знову розбурхав їй волосся, на мить закрив обличчя плутаниною золотих пасем.

— Я тільки хотіла допомогти, — сказала.

— Я знаю. Дякую.

— Геральте?

— Прошу.

— А якщо плітки, про які казав Агловаль, мають сенс? Ти ж знаєш, сирени не завжди і не всюди доброзичливі. Бували випадки…

— Не вірю.

— Моршинки, — продовжувала Оченя, замислившись. — Нереїди, тритони, морські німфи. Хто знає, на що вони спроможні. А Ш’єєназ… Вона мала привід…

— Не вірю, — перебив він.

— Не віриш чи не хочеш повірити?

Не відповів.

— І ти хочеш вважатися холодним професіоналом? — спитала вона, химерно усміхаючись. — Кимсь, хто мислить вістрям меча? Якщо бажаєш, я тобі скажу, який ти насправді.

— Знаю, який я насправді.

— Ти вразливий, — тихо сказала вона. — В глибині душі повний неспокою. Мене не обдурить твоє камінне обличчя і холодний голос. Ти вразливий і саме твоя вразливість змушує тебе боятися, що те, проти чого ти маєш виступити з мечем у руках, може мати свою правду, може мати моральну перевагу над тобою…

— Ні, Ессі, — повільно сказав він. — Не шукай у мені теми для зворушливої балади про внутрішньо роздвоєного відьми́на. Я б, може, і хотів, але це не так. Мої моральні дилеми замість мене розв’язує кодекс і виховання. Муштра.

— Не кажи так, — здригнулася вона. — Не розумію, чому ти намагаєшся…

— Ессі, — знову перебив він. — Я не хочу, щоб ти створила собі хибне уявлення про мене. Я не мандрівний лицар.

— Холодним та бездумним убивцею ти теж не є.

— Ні, — спокійно згодився він. — Не є, хоча дехто думає інакше. Але не моя вразливість чи шляхетність вдачі підносять мене над загалом, а пихата і зухвала гординя професіонала, певного своєї вартості. Професіонала, якому прищепили думку, що кодекс його професії та холодна звичка є доречнішою, аніж емоція, що вони захищають від помилки, яку можна зробити, заплутавшись у дилемах Добра і Зла, Порядку й Хаосу. Ні, Ессі. Це не я вразливий, а ти. Зрештою, цього вимагає твоя професія, правда? Це тебе занепокоїла думка, що симпатична на вигляд сирена, образившись, через розпач і помсту напала на шукачів перлів. Ти відразу ж шукаєш для сирени виправдання, пом’якшувальних обставин, жахаєшся від думки, що відьми́н, найнятий принцом, уб’є прекрасну сирену тільки за те, що вона зважилася піддатися емоціям. А відьми́н, Ессі, вільний від таких дилем. І від емоцій. Коли б навіть виявилося, ще це сирена, відьми́н її не вб’є, бо це забороняє кодекс. Кодекс розв’язує дилему за відьми́на.

Оченя глянула на нього, раптово шарпнувши головою.

— Будь-яку дилему? — швидко спитала.

Подумав — вона знає про Єнніфер. Знає про неї. Ех, Горицвіте, клятий пліткарю…

Вони дивилися одне на одного.

Що ховається у твоїх синіх очах, Ессі? Цікавість? Захоплення незвичайністю? Які ж вони, темні сторони твого таланту, Оченя?

— Вибач, — сказала вона. — То було дурне питання. І наївне. Воно містило підтекст, наче я повірила сказаному тобою. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, як спузирилося море.

— Бачу. Знаєш, Ессі, а це цікаво…

— Що цікаво?

— Я б дав голову на відріз, що камінь, на якому Агловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берегу і більшим. А тепер його не видно…

— Це приплив, — коротко сказала Ессі. — Невдовзі вода сягне аж туди, під урвище.

— Аж туди?

— Так. Вода тут дуже сильно здіймається й опадає, значно більше десяти ліктів, бо тут, у тіснині та гирлі ріки, має місце так звана припливна луна чи як там вона зветься у мореплавців.

Геральт дивився в бік мису, на Драконячі Ікла, вгризені у ревучий, спінений прибій.

— Ессі, — спитав він. — А коли розпочнеться відплив?

— То що?

— Як далеко відступить море?

— А що… Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Відступить аж до лінії шельфу.

— Лінії чого?

— Ну, начебто полиці, яка утворює дно, пласкої мілини, що різко обривається на межі глибини.

— А Драконячі Ікла?

— Саме на межі.

— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки часу я мав би?

— Не знаю, — Оченя зморщилася. — Треба б у тутешніх запитати. Але, Геральте, мені не здається, що це добрий задум. Глянь між Іклами та суходолом є скелі, весь берег порізаний затоками й фіордами. Коли розпочнеться відплив, там виникнуть узвози, котли, повні води. Не знаю, чи…

З боку моря, від ледве помітних скель до них долинув плюскіт. І голосний, співучий окрик.

— Біловолосий! — гукала сирена, що граціозно перестрибувала по гребені хвилі, збиваючи воду короткими й елегантними рухами хвоста.

— Ш’єєназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.

Сирена підпливла до скель, вертикально зависла у спіненій, зеленій глибокій воді, обіруч відкинула назад волосся, одночасно демонструючи торс з усіма звабами. Геральт зиркнув на Ессі. Дівчина злегка почервоніла і, з виразом жалю та соромливості на обличчі, якусь мить дивилася на власні зваби, що ледве напинали сукенку.

— Де мій? — заспівала Ш’єєназ, підпливаючи ближче. — Він же мав бути тут.

— Був. Чекав три години й пішов.

— Пішов? — високою треллю здивувалася сирена. — Не чекав? Якихсь жалюгідних трьох годин не витримав? Я так і думала! Ні крихти жертовності! Ні крихти! Огидний, огидний, огидний! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Гарна з вас пара, от тільки ноги вас псують.

— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.

— Так? — здивувалася Ш’єєназ. — Шкода. Пасуєте одне одному і гарно разом виглядаєте. Хто це?

— Я Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченя з акцентом і мелодикою, на тлі якої голос відьми́на звучав ніби вороняче каркання. — Приємно познайомитися, Ш’єєназ.

Сирена плюснула долонями по воді, дзвінко засміялася.

— Як гарно! — скрикнула. — Ти знаєш нашу мову! Присягаюся, ви, люди, мене дивуєте. І справді, не так багато нас ділить, як про це твердять.

Відьми́н здивувався не менше, аніж сирена, хоча міг би здогадатися, що освічена й начитана Ессі краще від нього володіє Старшою Мовою, наріччям ельфів, співочу версію якої вживали сирени, моршинки і нереїди. А ще міг би зрозуміти, що наспівність та складна мелодика мови сирен, яка для нього була ускладненням, для Оченяти є полегшенням.

— Ш’єєназ! — гукнув. — Усе-таки дещо нас розділяє, а тим, що інколи нас розділяє, буває пролита кров! Хто… Хто убив шукачів перлів, там, біля двох скель? Скажи мені!

Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову виринула на поверхню, а її гарне личко скорчилося й напружилося в неприємній гримасі.

— Не зважуйтесь! — пронизливо скрикнула вона. — Не зважуйтесь наближатися до сходів! Не зачіпайтеся з ними! Це не для вас!

— Що? Що не для нас?

— Не для вас! — вереснула Ш’єєназ, навзнак падаючи на хвилю.

Бризки води високо сплеснули вгору. Вони ще мить бачили її хвіст, роздвоєний врізаний плавнець, що тріпотів по хвилях. Потім вона зникла у глибині.

Оченя поправила волосся, розкуйовджене вітром. Непорушно стояла, схиливши голову.

— Я не знав, — кашлянув Геральт, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.

— І не міг знати, — відповіла вона з помітною гіркотою в голосі. — Адже… Адже ти зі мною ледь знайомий.

— Геральте, — сказав Горицвіт, розглядаючись і нюшачи, мов гончак. — Тут страшенно смердить, не вважаєш?

— Чи я знаю? — відьми́н потягнув носом. — Я бував у місцях, де смерділо гірше. Це тільки запах моря.

Бард відвернув голову і сплюнув між камені. Вона булькотіла у скельних ущелинах, пінячись і шумлячи, відкриваючи вимиті хвилями узвози, всипані галькою.

— Глянь, Геральте, як добре обсохло. Куди поділася та вода? Як це воно, до холери, з тими припливами і відпливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи про це не думав?

— Ні. Були в мене інші клопоти.

— Я гадаю, — Горицвіт злегка затремтів, — що там, у глибині, на самому дні того холерного океану сидить собі величезна потвора, страховисько, покрите лускою, ропуха з рогами на огидній голові. І що певний час утягує воду до черева, а з водою все живе, що можна з’їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, зжерши здобич, вибльовує воду і настає приплив. Що ти про це думаєш, Геральте?

— Думаю, що ти дурень. Колись Єнніфер казала мені, що припливи викликає місяць.

Горицвіт зареготав.

— Ото ще бридня францувата! Що в місяця спільного з морем? На місяць хіба що собаки виють. Геральте, ця твоя брехуха взяла тебе на кпини. Наскільки я знаю, не вперше.

Відьми́н не прокоментував. дивився на блискучі від вологи камінні брили в узвозах, оголених відпливом. Вода в них усе ще билася ключами й пінилася, але видавалося, що перейдуть.

— Ну, вперед, — сказав, устаючи і поправляючи меч на спині. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі впиратимешся, що підеш зі мною?

— Так. Теми балад — не шишки, я їх під ялинами не знайду. Окрім того, завтра уродини Паяцинки.

— Не бачу зв’язку.

— А шкода. Ми, нормальні люди, дотримуємося звичаю обдаровувати одне одного з нагоди уродин. А мене не стане на купівлю їй чогось. Знайду щось для неї на дні моря.

— Оселедця чи слимака?

— Ти дурень. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь гарну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам’яті та симпатії. Я Оченя люблю, хочу її порадувати. Не розумієш? Я так і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якесь страховисько.

— Гаразд, — відьми́н зсунувся із урвиська на слизьке, покрите водоростями каміння. — Я йду першим, щоб, у разі чого, тебе захистити. Як доказ пам’яті та симпатії. Тільки пам’ятай, — як крикну, бери ноги на плечі й не плутайся мені під мечем. Ми туди йдемо не морських коників збирати. Йдемо, щоби розправитись зі страховиськом, яке вбиває людей.

Вони рушили вниз, у розпадини оголеного дна, інколи перебрідаючи воду, що все ще кипіла у скельних камінах[51]. Талапали у заглибинах, висланих піском та фукусом[52]. На додачу, розпадався дощ, отож незабаром вони промокли згори донизу. Горицвіт щохвилі зупинявся і гріб палицею у гальці та клубках водоростей.

— О, глянь, Геральте, рибка. Вся червона, дідько мене бери. А от, — маленький вугор. А це? Що це? Виглядає як велика прозора блоха. А це… Ой мамо! Гераааальте!

Відьми́н різко обернувся, тримаючи руку на мечі.

Був то людський череп, білий, відшліфований камінням, убитий у скельну ущелину, наповнену піском. І не тільки. Горицвіт, побачивши багатощетинкового черв’яка, що вився в очному отворі, затремтів і видав неприємний звук. Відьми́н знизав плечима, повернувши в бік залишеної водою кам’янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звали їх Драконячими Іклами, а тепер вони виглядали як гори. Йшов обережно. Дно було всіяне морськими огірками, мушлями, купами фукусу. В калюжах і заглибинах ходили хвилями великі медузи й вирували змієхвістки. Малі краби, барвисті як колібрі, втікали від них, ступаючи боком, перебираючи рухливими кінцівками.

Геральт уже здалеку помітив трупа, що застряг між камінням. Утопленик рухав грудною кліткою, помітною з-під водоростей, хоч загалом уже не мав чим рухати. Роївся від крабів, ззовні та зсередини. Не міг бути у воді довше доби, але краби так його обгризли, що не було сенсу оглядати. Відьми́н мовчки змінив напрямок руху, обходячи трупа широкою дугою. Горицвіт нічого не помітив.

— Але ж тут смердить гнилятиною, — вилаявся, доганяючи Геральта, сплюнув, струсив воду з капелюха. — І ллє, і холодно. Простуджуся, втрачу голос, хай би йому приснився біс…

— Не марудь. Якщо хочеш повернутися, то знаєш дорогу.

Відразу ж за основою Драконячих Ікол розтягалася пласка скельна полиця, а далі вже морська глибінь, що йшла спокійними хвилями. Межа відпливу.

— Ха, Геральте, — Горицвіт роззирнувся. — Це твоє страховисько мало, здається, досить розуму, щоб відступити до відкритого моря разом із відпливаючою водою. А ти, певно, думав, що воно тут лежатиме догори черевом і чекатиме, доки ти його зарубаєш?

— Тихо будь.

Відьми́н наблизився до краю полиці, став навколішки, обережно спер руки на гострі скойки, які обростали скелю. Нічого не бачив, вода була темною, а поверхня скаламученою, зматовілою через мжичку.

Горицвіт копирсався в закамарках рифів, копняками відкидаючи від ніг найнахабніших крабів, оглядав та обмацував спливаючі водою скелі, бородаті від обвислих водоростей, усіяні строкатими колоніями рачків та молюсків.

— Геральте, гей!

— Чого тобі?

— Глянь на цю скойки. Це перлівниці, ні?

— Ні.

— А ти на цьому знаєшся?

— Не знаюся.

— То й помовч, доки не дізнаєшся. Це перлівниці, я в цьому певен. Зараз назбираю перлів, хоч якась користь з цього походу, не сам тільки нежить. Назбирати, Геральте?

— Назбирай. Потвора нападає на ловців. А шукачі перлів теж потрапляють в цю категорію.

— Я мав би бути принадою?

— Збирай, збирай! Бери ті мушлі, що більші, як перлів не буде, то хоч юшку зваримо.

— Ще чого! Братиму тільки перли, а на шкарлупу срав пес. Холера… курва його мать… Як воно… франца… відкривається? Геральте, ножа не маєш?

— Ти що, навіть ножа не взяв?

— Я поет, а не ножар. А шляк би тебе трафив, назбираю того до торби, а перли виймемо пізніше. Ах ти! Марш!

Копнутий краб перелетів над головою Геральта. плюснув у хвилі. Відьми́н повільно йшов уздовж краю полиці, вдивляючись у чорну непроникну воду. Чув ритмічне стукання каменя, яким Горицвіт відбивав молюска від скелі.

— Горицвіте! Йди сюди, глянь!

Пошарпана й потріскана полиця закінчувалася несподівано рівною гранню і прямим кутом обривалася вниз. Під поверхнею води було виразно видно величезні кутасті рівні блоки білого мармуру, оброслі водоростями, м’якунами та морськими анемонами, що погойдувалися у воді наче квіти на вітрі.

— Що це таке? Виглядає як… Як сходи.

— Це і є сходи, — захоплено шепнув Горицвіт. — Оооо, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Ис, поглинутого хвилями. Ти чув легенду про місто безодні, про Ис під водами? О, напишу я таку баладу, що конкурентам очі на лоба полізуть. Мушу їх оглянути зблизька. Бачиш, там якась мозаїка, щось там чи різьблене, чи коване. Якісь написи? Відсунься, Геральте!

— Горицвіте! Там глибоко! Зсунешся…

— Е там. Я й так мокрий. Подивися, тут плитко, ледь по пояс на цій першій сходинці. І широко як у бальній залі. О, франца…

Геральт блискавично стрибнув до води та підтримав барда, що занурився по шию.

— Я спіткнувся об те гівно, — Горицвіт, ловлячи повітря, обтрусився, обіруч піднімаючи стікаючого водою великого плаского м’якуна у шкаралупі кобальтової барви, оброслій кудлами водоростей. — Їх там на сходах повно. Гарний колір має, правда? Давай, я запхну до твоєї торби, бо моя вже напхом напхана.

— Вилазь звідти, — буркнув розлючений відьми́н. — Горицвіте, негайно вилазь на полицю. Це не забавки.

— Тихо. Ти чув? Що це було?

Геральт чув. Звук долинав знизу, з-під води. Глухий і глибокий, хоча одночасно слабкий, тихий, короткий, уриваний. Звук дзвону.

— Дзвін, щоб його, — шепнув Горицвіт, вилазячи на полицю. — Геральте, я мав рацію! Це дзвін затопленого Ис, дзвін міста привидів, приглушений тягарем глибини. Це прóкляті нагадують нам…

— Ти врешті стулиш пельку?

Звук повторився. Значно ближче.

— … нагадують нам, — вів далі бард, викручуючи промоклі поли кубраку, — про свою страшну долю. Цей дзвін — то пересторога….

Відьми́н перестав звертати увагу на голос Горицвіта і переключився на інші органи чуття. Чув. Щось чув.

— Пересторога, — Горицвіт злегка висунув язик, як завжди, коли зосереджувався. — Пересторога, бо… гмм… Щоб не забули… гмм… гммм… гмммм… Склав!

Вода одразу ж біля відьми́на бухнула. Горицвіт вереснув. З піни виринала лупоока почвара, яка замахнулася на Геральта широким, зубатим, косоподібним клинком. Геральт мав у руці меч уже тоді, коли вода почала здійматися горбом, тепер лише впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув почвару через обвисле лускувате підгорля. Відразу ж обернувся в другий бік, де воду збурювала ще одна, в чудернацькому шоломі, в чомусь, що нагадувало теліги із заіржавілої міді. Відьми́н широким замахом меча відбив вістря націленого в нього короткого списа і з розгоном, який дало йому це відбиття, різонув через рибо-зміїну зубасту морду. Відскочив у бік краю полиці, розбризкуючи воду.

— Горицвіте, тікай!

— Дай руку!

— Тікай, холера!

Наступне створіння зводилося із хвиль, свистячи кривою шаблею, яку тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьми́н відбився спиною від наїженого мушлями краю скелі, ввійшов у позицію, але рибооке створіння не наближалося. На зріст воно було рівне Геральтові, вода теж сягала йому до пояса, але через гордовито наїжачений гребінь на голові та роздуті зябра здавалося більшим. Гримаса, що викривляла широку, озброєну зубами пащу, до ілюзії нагадувала жорстоку посмішку.

Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися у червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обіруч за довге, без гарди, руків’я. Ще дужче їжачи гребінь та зябра, проворно закрутило клинком у повітрі. Геральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.

Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьми́на хвилю. Геральт зафуркотів мечем у відповідь, закрутив його млинком. І теж зробив крок уперед, приймаючи виклик.

Рибоокий вправно обернув довгі пальці на руків’ї й повільно опустив захищені черепаховим панциром та міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьми́н узяв меча обіруч — правою долонею одразу ж під гардою, лівою за ефес, підняв зброю вгору і дещо вбік, вище правого плеча. Дивився в очі страховиську, але то були опалізуючі очі риби, очі з райдужкою форми краплі, холодно і металічно поблискуючі. Очі, які нічого не виражали 1 не виказували. Нічого, що могло б попередити про напад.

Із глибини, з долу сходів, зникаючих у чорній безодні, долинали звуки дзвону. Все ближче, все виразніше.

Рибоокий кинувся вперед, вириваючи клинок з-під води, напав швидким, як думка, нижньобічним ударом. Геральтові просто пощастило, — він угадав, що удар буде завданий справа. Відпарирував вістрям, скерованим донизу, сильно викручуючи тулуб, відразу ж обернув меча, пласко в’яжучи його з шаблею страховиська. Тепер усе залежало від того, хто з них першим оберне пальці на руків’ї, хто перший перейде від плаского, статичного зчеплення клинків до удару, силу якого формували вони обидва, переносячи вагу тіла на потрібну ногу. Геральт знав, що вони обидва однаково швидкі.

Але в рибоокого пальці були довшими.

Відьми́н ударив його в бік, вище стегна, вивернувся у напівоберті, хльоснув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого та безвладного, розпачливого й незграбного удару. Страховисько, беззвучно розкриваючи риб’ячу пащу, зникло під водою, в якій пульсували темно-червоні хмари.

— Руку дай! Швидко! — вереснув Горицвіт. — Пливуть, ціла купа! Я їх бачу!

Відьми́н ухопив правицю барда і вирвався з води на кам’яну полицю. За ним широко хлюпнула хвиля.

Починався приплив.

Вони прудко тікали, а напливаюча вода їх доганяла. Геральт оглянувся і побачив, як із моря виприскують чергові численні рибостворіння, як кидаються в погоню, проворно стрибаючи на м’язистих ногах. Мовчки прискорив біг.

Горицвіт задихався, біг тяжко, розбризкуючи воду, що вже сягала колін. Раптом спотикнувся, впав, хлюпнув між фукус, спираючись на тремтячі руки. Геральт ухопив його за пояс, вирвав із піни, що кипіла довкола.

— Біжи! — крикнув. — Я їх затримаю!

— Геральте…

— Біжи, Горицвіте! Вода ось-ось наповнить ущелину, а тоді ми звідси не виберемося! Жени щосили!

Горицвіт застогнав і побіг. Відьми́н біг за ним, сподіваючись, що страховиська розтягнуться в погоні. Знав, що в бою проти всієї гурми не має шансів.

Вони догнали його біля самої розпадини, бо вода була вже настільки глибокою, що могли пливти, тоді як він із зусиллями, занурюючись у піну, дряпався вгору по слизькому камінню. Однак у розпадині було надто тісно, щоб вони могли обступити його з усіх боків. Зупинився в заглибині, тій самій, де Горицвіт знайшов череп.

Зупинився, обернувся. І заспокоївся.

Першого досяг самим кінцем меча, у місці, де мала бути скроня. Іншому, озброєному чимсь схожим на короткий бердиш, розпанахав черево. Третій утік.

Відьми́н кинувся вгору узвозом, але тієї ж миті наростаюча хвиля загуркотіла, вибухнула піною, закрутилася виром у каміні, зірвала його з брил і поволокла вниз, у вировисько. Він зіткнувся із рибостворінням, відкинув його копняком. Хтось ухопив його за ноги й потягнув донизу, на дно. Лупнув спиною об скелю, розплющив очі, саме враз, щоби побачити темні обриси тих, два швидкі зблиски. Перший блиск відпарирував мечем. від другого інстинктивно затулився лівою рукою. Почув удар, біль, а відразу ж після цього — щипання солі. Відбився ногами від дна, рвонувся вгору, до поверхні, склав пальці у Знак. Вибух був глухим, дзюгнув вуха коротким пароксизмом болю. Якщо я з цього виберуся, подумав, молотячи воду руками і ногами, якщо виберуся, поїду до Єн, до Венгербергу, спробую ще раз… Якщо виберуся…

Здалося йому, що чує гудіння сурми. Чи рогу. Хвиля, знову вибухаючи у каміні, підняла його вгору, викинула животом на велику брилу. Тепер він виразно чув гудіння рогу, верески Горицвіта, що, здається, одночасно долинали звідусіль. Видмухнув солону воду з носа, розглянувся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. Був на березі, одразу ж біля місця, з якого вони вирушили. Лежав животом на камінні, довкола білою піною кипів прибій. За ним, в узвозі, що став тепер вузькою затокою, танцював на хвилях великий сірий дельфін. На його хребті, метляючи мокрим салатовим волоссям, сиділа сирена. Мала гарні груди.

— Біловолосий! — заспівала, махаючи рукою, в якій тримала довгу, гостроконечну, спірально закручену мушлю. — Живий?

— Живий, — здивувався відьми́н. Піна довкола нього порожевіла. Ліве плече терпло, щеміло від солі. Рукав куртки був розрізаний, рівно і прямо, із розтину лилася кров. Я вибрався, подумав, знову вдалося. Але ні, не поїду нікуди.

Побачив Горицвіта, який біг до нього, спотикаючись на мокрій гальці.

— Я їх стримала! — заспівала сирена і знову затрубила в ріг. — Але ненадовго! Тікай і не повертайся сюди, біловолосий! Море… Воно не для вас!

— Знаю! — відкрикнув він. — Знаю! Дякую, Ш’єєназ!

— Горицвіте, — озвалася Оченя, роздираючи зубами кінець бандажу і зав’язуючи вузол на Геральтовому зап’ясті. — Поясни мені, звідки під сходами взялася купа слимачої шкарлупи? Друхардова жінка саме її звідти прибирає і не приховує, що думає про вас обох.

— Шкарлупа? — здивувався Горицвіт. — Яка ще шкарлупа? Гадки не маю. Може, то перелітні качки погубили?

Геральт посміхався, обертаючи обличчя в тінь. Посміхався на спомин прокльонів Горицвіта, який усе пополудня провів, розкриваючи мушлі та гребучись у слизькому м’ясиві, пальці собі порізав і сорочку вишмарував, але жодної перлини не знайшов. І нічого дивного, бо, вельми схоже, не були то ніякі перлівниці, а звичайні беззубки чи мідії. Замір зварити юшку з молюсків відкинули, щойно Горицвіт відкрив першу мушлю, — молюск виглядав украй неапетитно, а смердів так, аж сльози текли з очей.

Оченя закінчила перев’язку й сіла на перевернуте цебро. Відьми́н подякував, оглядаючи вміло забинтовану руку. Рана була глибокою і досить довгою, сягала ліктя, який страшенно болів при рухах. Вони її ще на березі моря сяк-так перев’язали, але, перш ніж дійшли додому, знову почала кровоточити. Саме перед приходом дівчини Геральт вилив на розсічену кисть еліксир, що коагулював кров, поправив знеболюючим еліксиром, а Ессі застукала їх саме в ту мить, коли вони з Горицвітом намагалися зашити рану ниткою, засиленою в рибальський гачок. Оченя їх тяжко збештала і сама зайнялася перев’язкою, а тим часом Горицвіт пригостив її барвистою розповіддю про бій, кількаразово застерігши власні виключні права на баладу про всю пригоду цілком. Ессі, певна річ, засипала Горицвіта лавиною питань, відповідей на які він не знав. Її це роздратувало, очевидячки вирішила, що він щось від неї приховує. Набурмосилася і припинила допит.

— Агловаль уже знає, — сказала. — Бачили, як ви поверталися, а Друхардова жінка, уздрівши кров на східцях, помчала пліткувати. Народ кинувся до скель у надії, що хвилі щось викинуть, досі там крутяться, але, наскільки знаю, нічого не знайшли.

— І не знайдуть, — сказав відьми́н. — Я до Агловаля виберуся завтра, але попередь його, якщо зможеш, щоб заборонив людям крутитися біля Драконячих Ікол. Але ні слова, прошу, про ті сходи чи Горицвітові фантазії про місто Ис. Одразу ж знайшлися б шукачі скарбів та сенсації, — і з’явилися б нові трупи.

— Я не пліткарка, — Ессі насупилася, різко скинула пасемко з чола. — Коли про щось запитую, то не для того, щоб негайно бігти з цим до криниці й розповідати прачкам.

— Вибач.

— Я мушу йти, — сповістив їх раптом Горицвіт. — Ми з Акереттою умовилися. Геральте, беру твій кубрак, бо мій нелюдськи засвинений і все ще мокрий.

— Усе тут мокре, — докірливо сказала Оченя, з огидою штурхаючи носком черевичка порозкидану одіж. — Як так можна? Слід це розвішати, добре висушити… Ви жахливі.

— І так висохне, — Горицвіт натягнув вогку Геральтову куртку, милуючись срібними нютами на рукавах.

— Не верзи дурниць. А це, що це? Ну ні, ця торба все ще повна мулу і водоростей! А це… Що це? Фу!

Геральт із Горицвітом мовчки придивлялися до кобальтово-синьої мушлі, яку Ессі тримала двома пальцями. Забули. Молюск був ледь відкритим і виразно тхнув.

— Презент, — сказав трубадур, відступаючи до дверей. — Завтра в тебе уродини, Паяцинко, правда? Ну, то це подарунок для тебе.

— Це?

— Гарна, правда? — Горицвіт понюхав і швидко додав. — Від Геральта. Це він вибрав для тебе. Ох, уже пізно. Бувайте…

Коли він вийшов, Оченя якусь мить мовчала. Відьми́н дивився на смердючого молюска і соромився. За Горицвіта й за себе.

— Ти пам’ятав про мій день народження? — повільно спитала Ессі, тримаючи мушлю якомога далі від себе. — Дійсно?

— Віддай це мені, — різко сказав він. Устав із сінника, оберігаючи перев’язану руку. — Прошу пробачення за того ідіота…

— Ні, — запротестувала вона, витягаючи маленький ножик із футляру біля пояска. — Мушелька справді гарна, я її залишу собі на пам’ять. Тільки слід її помити, а перед тим позбутися… вмісту. Викину за вікно, нехай з’їдять коти.

Щось стукнуло об підлогу, покотилося. Геральт розширив зіниці і значно раніше, ніж Ессі, побачив те щось.

Була то перлина. Гарно переливалася і виблискувала. Блідо-блакитна перлина завбільшки як напучнявіла горошина.

— Боги, — Оченя теж її помітила. — Геральте… Перлина!

— Перлина, — засміявся він. — Все-таки ти дістала подарунок, Ессі. Я тішуся.

— Я не можу її прийняти, Геральте. Вона варта…

— Вона твоя, — перебив він. — Горицвіт, хоч прикидається дурником, справді пам’ятав про твої уродини. Справді хотів тебе порадувати. Казав про це, вголос. Ну от, доля почула й виконала, що слід.

— А ти, Геральте?

— Я?

— Чи ти… Теж хотів мене порадувати? Ця перлина така гарна… Мабуть, дуже коштовна… Не жалкуєш?

— Тішуся, що вона тобі подобається. А, якщо жалкую, то це того, що була тільки одна. І того, що…

— Так?

— Що не знаю тебе так довго, як Горицвіт, так довго, щоб я міг знати і пам’ятати про твій день народження. Щоб я міг обдаровувати тебе й радувати. Щоб міг… називати тебе Паяцинкою.

Вона підійшла і раптом закинула йому руки на шию. Він спритно і швидко випередив її рух, уник її уст, холодно поцілував у щоку, обнімаючи її здоровою рукою, незручно, відсторонено, делікатно. Відчув, як дівчина застигає і повільно відступає, але тільки на довжину рук, які все ще лежали йому на раменах. Знав, чого вона чекає, але не зробив цього. Не пригорнув її до себе.

Ессі відпустила його, відвернулася в бік прочиненого брудного віконця.

— Ну звісно ж, — раптом сказала. — Адже ти зі мною ледь знайомий. Я забула, що ти зі мною ледь знайомий…

— Ессі, — сказав він після хвилинного мовчання. — Я…

— Я теж із тобою ледь знайома, — вибухнула, перериваючи його. — І що з того? Я тебе кохаю. Нічого не можу з цим удіяти. Нічого.

— Ессі!

— Так. Кохаю тебе, Геральте. Мені байдуже, що ти подумаєш. Кохаю від моменту, коли я тебе побачила, там, на прийомі з нагоди заручин…

Вона замовкла, опустила голову.

Стояла перед ним, а Геральт жалкував, що то вона, а не рибоокий зі схованою під водою шаблею. З рибооким він мав шанси на успіх. Із нею ні.

— Нічого не кажеш, — констатувала вона. — Нічого, ні слова.

Я втомлений, подумав він, і холерно слабкий. Мушу сісти, в очах темніє, я втратив трохи крові й нічого не їв… Мушу сісти. Клята кімнатка, подумав, хай би згоріла під час найближчої бурі, вражена блискавкою. Клятий брак меблів, двох дурних крісел та стола, який ділить, через який можна так легко та безпечно розмовляти, навіть за руки триматися. А я мушу сісти на сіннику, мушу попросити її, щоб сіла поруч. А напханий гороховинням сінник небезпечний, не можна з нього вимкнутися, уникнути.

— Сядь біля мене, Ессі.

Вона сіла. Зволікаючи. Тактовно. Далеко. Надто близько.

— Коли я довідалася, — шепнула, перериваючи довге мовчання, — коли почула, що Горицвіт притягнув тебе, скривавленого, то вибігла з дому як шалена, гнала наосліп, ні на що не зважаючи. І тоді… Знаєш, про що я подумала? Що це магія, що ти мене зурочив, таємно, по-зрадницькому причарував, заворожив Знаком, твоїм вовчим медальйоном, лихим оком. Так я подумала, але не спинилася, бігла далі, бо зрозуміла, що прагну… прагну опинитися у твоїй владі. А дійсність виявилася страшнішою. Ти мене не зурочив, не чарував. Чому, Геральте? Чому ти мене не приворожив?

Він мовчав.

— Якби це було магією, — продовжила вона, — то все було б таким простим і легким. Я б піддалася твоїй владі й була щасливою. А так… Мушу… Не знаю, що зі мною діється.

От дідько, подумав, якщо Єнніфер, бувши зі мною, почувається, як я тепер, то співчуваю їй. І ніколи вже їй не дивуватимуся. Ніколи не буду її ненавидіти… Ніколи.

Бо, може, Єнніфер відчуває те саме, що і я зараз, відчуває глибоку впевненість, як і я, — немов мушу виконати щось таке, що виконати неможливо, ще неможливіше, ніж зв’язок Агловаля та Ш’єєназ. Впевненість, що трішки жертовності недостатньо, що треба пожертвувати всім і ще невідомо, чи цього достатньо. Ні, не буду вже ненавидіти Єнніфер за те, що вона не може й не хоче дати мені більше, аніж трішки жертовності. Тепер я знаю, що трішки жертовності, — це страшенно багато.

— Геральте, — застогнала Оченя, втягуючи голову в плечі, — Мені так соромно. Соромлюся того, що почуваю, того, що схоже на кляту хворобу, на пропасницю, на ядуху…

Він мовчав.

— Я завжди думала, що це гарний і піднесений духовний стан, шляхетний та гідний, навіть якщо приносить нещастя. Адже ж я стільки балад про таке склала. А це органічне, Геральте, підле і пронизливо органічне. Так може почуватися хтось хворий, той, хто випив отруту. Бо так, як хтось, що випив отруту, почуваєшся готовим на все взамін за протиотруту. На все. Навіть на приниження.

— Ессі, прошу тебе…

— Так. Я почуваюся приниженою, приниженою тим, що я в усьому тобі зізналася, забуваючи про гідність, яка наказує мовчки страждати. Тим, що я своїм зізнанням завдала тобі стільки прикрощів. Я принижена тим, що тобі прикро. Але я інакше не могла. Я безсила. Здана на ласку, як хтось, уражений хворобою. Я завжди боялася хвороби, миті, коли стану слабкою, безсилою, безпорадною і самотньою. Я завжди боялася хвороби, завжди вірила, що хвороба — найгірше, що може мене спіткати…

Він мовчав.

— Я знаю, — знову застогнала. — Знаю, — маю бути тобі вдячною за те, що ти… не користуєшся ситуацією. Але я не вдячна. І цього теж соромлюся. Бо я ненавиджу те твоє мовчання, оті твої перелякані очі. Ненавиджу тебе. За те, що мовчиш. За те, що не обманюєш, не… І її теж ненавиджу, оту твою чародійку, я б охоче вдарила її ножем за те, що… Я її ненавиджу. Геральте, накажи мені піти. Накажи, щоб я звідси забралася. Бо сама, з власної волі, не можу, а хочу вийти звідси, піти до міста, до корчми… Хочу тобі відомстити за мій сором, за моє приниження, хочу знайти першого-ліпшого…

Чортівня, подумав він, чуючи, що її голос опадає, наче ганчір’яний м’ячик, який котиться сходами. Розплачеться, подумав, безумовно, розплачеться. Що робити, зараза, що робити?

Скулені плечі Ессі сильно затремтіли. Дівчина відвернула голову й почала плакати, тихим, дивовижно спокійним, не стримуваним плачем.

Я нічого не відчуваю, тривожно констатував він, нічого, ані найменшого зворушення. Те, що він зараз обійме її плечі, — це обдуманий жест, навмисний, не спонтанний. Обійме її, бо почуває, що так треба, не тому, що цього прагне. Нічого не почуває.

Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, втерла сльози, сильно струшуючи головою і відвертаючись так, щоб він не міг побачити її обличчя. А потім пригорнулася до нього, міцно, притискаючи голову до грудей.

Трішки жертовності, подумав він, лише трішки жертовності. Адже це її заспокоїть, обійми, поцілунок, спокійні пестощі… Більше вона не хоче. А навіть якби хотіла, то й що? Трішки жертовності, дуже небагато жертовності, адже вона гарна і достойна… Коли б хотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, лагідний любовний акт. А я… А мені все одно, бо Ессі пахтить вербеною, не бузком і аґрусом, не має холодної, електризуючої шкіри, волосся Ессі — це не чорне торнадо блискучих кучерів, очі Ессі, гарні, м’які, теплі та сині, не палають холодним незворушним глибоким фіолетом. Потім Ессі засне, відверне голову, легенько відкриє рота. Ессі не усміхнеться тріумфально. Бо Ессі…

Ессі не Єнніфер.

І тому я не можу. Не можу змусити себе на оту дрібку жертовності.

— Прошу тебе, Ессі, не плач.

— Не буду, — вона дуже повільно відсунулася. — Не буду. Розумію. Інакше й бути не може.

Вони мовчали, сидячи обоє на сіннику, напханому гороховинням. Наближався вечір.

— Геральте, — раптом сказала вона, а її голос тремтів. — А може… Може, було б так, як із тим молюском, з отим дивним подарунком? Може, ми все-таки знайшли б перлину? Пізніше? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — із зусиллям сказав він. — Оправлену в срібло, у срібну квіточку з філігранними пелюстками. Я бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твоїм талісманом, Ессі, талісманом, який охоронить тебе від усякого злого.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю в срібло і з якою ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я дістала замість… Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь цього певна.

— Можна мені ще посидіти? З тобою?

— Можна.

Наближалися сутінки, смеркалося, а вони сиділи на сіннику, напханому гороховинням, у кімнатці на горищі, де не було меблів, лише цебро і не запалена свічка на підлозі, в калюжці застиглого воску.

Сиділи мовчки, у повній тиші, дуже довго. А потім прийшов Горицвіт. Вони чули, як він надходить, бренькає на лютні та приспівує. Горицвіт увійшов, побачив їх і нічого не сказав, жодного слова. Ессі, теж мовчки, встала і вийшла, не дивлячись на них.

Горицвіт не сказав жодного слова. Але відьми́н бачив у його очах непромовлені слова.

— Розумна раса, — замислено повторив Агловаль, сперши ліктя на бильці крісла, а підборіддя на кулаку. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на морському дні. Сходи, що ведуть у глибину. Геральте, ти мене вважаєш дідьчо довірливим принцом.

Оченя, яка стояла біля Горицвіта, люто пирхнула. Горицвіт недовірливо покрутив головою. Геральт зовсім не перейнявся.

— Байдуже мені, — тихо сказав він, — повіриш ти чи ні. Але попередити тебе — мій обов’язок. Човен, який наблизиться до Драконячих Ікол, або ж люди, які там з’являться під час відпливу, наражаються на небезпеку. Смертельну небезпеку. Якщо хочеш перевірити, чи це правда, хочеш ризикувати, — це твоя справа. Я просто попереджаю.

— Га, — раптом озвався урядник Целест, що сидів за Агловалем у віконній ніші. — Коли то такі страховиська, як ельфи альбо інші гобліни, то нам вони не страшні. Я боявся, що то гіршого щось, крий богове, зачароване. А з того, що відьми́н тлумачить, то наче морські потерчата-плавуни. Проти потерчат суть способи. Чував я колись, що один чародій миттю впорався з потерчатами на озері Мокряни. Влив у воду барильце магічного фільтру і вже було по тих засраних потерчатах. Сліду від них не зосталося.

— Правда, — озвався Друхард, який досі мовчав. — Сліду не зосталося. І від лящів, щупаків, раків та беззубок. Навіть ставковий бур’ян на дні згинув, а на березі вільшаник висох.

— Капітально, — глузливо сказав Агловаль. — Ото дякую за добру думку, Целесте. Ще якусь таку маєш?

— Ну, ніби воно так, — урядник побуряковів. — Троха перегнув магік чарівну паличку, троха задуже розмахався. Але ж, принце, і без магіків можна собі дати раду. Каже відьми́н, що битися з тими потворами можна і забити їх також можна. То війна, пане. Як давніше. Воно ж нам не дивота, нє? Жили по горах боболаки, а де вони тепер? По лісах товчуться ще дикі ельфи й дивожони, та і їм скоро гаплик буде. Відвоюємо своє… Як дідове наші…

— А перли щойно мої внуки побачать? — скривився князь. — Задовго чекати, Целесте.

— Ну, так зле не буде. Видається мені… Повім так: нехай з кожним човном ловців їде два човни лучників. Ураз навчимо тих потвор моресу. Навчимо страху. Правда, пане відьми́не?

Геральт холодно глянув на нього й не відповів.

Агловаль відвернув голову, демонструючи свій шляхетний профіль, закусив губи. Тоді зиркнув на відьми́на, мружачи очі та морщачи чоло.

— Геральте, — сказав, — ти завдання не виконав. Знову зіпсував справу. Не перечу, ти виявив добрі заміри. Але я за добрі заміри не плачу. Плачу за результат. За ефект. А ефект, даруй на слові, вийшов до дупи. Дупу ти й заробив.

— Славно, мостивий принце, — закпив Горицвіт. — Шкода, що вас не було там з нами, коло Драконячих Ікол. Може, ми з відьми́ном дали б вам шанс зустрітися з одним із отих, з моря, з мечем у руці. Може, тоді б ви зрозуміли, в чому річ, і перестали дражнитися з оплатою…

— Наче перекупка, — вкинула Оченя.

— Не маю заміру дражнитися, торгуватися чи дискутувати, — спокійно промовив Агловаль. — Як і казав, не заплачу тобі, Геральте, ні гроша. Умова звучала: ліквідувати небезпеку, ліквідувати загрозу, уможливити пошук перлів без ризику для людей. А ти? Приходиш і розповідаєш мені про розумну расу на морському дні. Радиш, щоб я тримався якнайдалі від місця, що дає мені прибуток. Що ти зробив? Начебто убив… Скількох?

— Неістотно, скількох, — Геральт ледь зблід. — Принаймні, для тебе, Агловалю.

— Саме так. Тим паче, що й доказів нема. Коли б ти приніс хоч долоні тих рибожаб, хтозна, може, я б виплатив тобі звичайну ставку, яку бере мій лісничий за пару вовчих вух.

— Що ж, — холодно відповів відьми́н. — Не залишається мені нічого іншого, окрім як попрощатися.

— Ти помиляєшся, — сказав принц. — Ще щось залишається. Постійна робота за добрі гроші та утримання. Посада і патент капітана моєї збройної варти, яка відтепер супроводжуватиме ловців. Може бути і не постійна, достатньо на час, доки ця начебто розумна раса набере настільки розуму, щоби триматися подалі від моїх човнів, щоб уникати їх як вогню. Що ти на це?

— Дякую, не скористаюся, — відьми́н скривився. — Мене така робота не влаштовує. Війни проти інших рас я вважаю ідіотизмом. Може. це добра розвага для знудьгованих і схильних до блазенства принців. Але не для мене.

— Ох, як гордо, — усміхнувся Агловаль. — Як зверхньо. Справді, відкидаєш пропозицію таким робом, якого не посоромився б і дехто з королів. Відмовляєшся від чималих грошей із міною багатія після ситого обіду. Геральте? А ти сьогодні обідав? Ні? А завтра? Післязавтра? Невисокі в тебе шанси, відьми́не, дуже невисокі. Навіть у звичайних умовах із заробітком сутужно, а тепер, із рукою на перев’язі…

— Як ти смієш! — тонким голосом крикнула Оченя. — Як смієш таке йому казати, Агловалю! Руку, яку він носить на перев’язі, йому розрубали, коли він виконував твоє завдання! Як ти можеш бути таким підлим…

— Припини, — сказав Геральт. — Припини, Ессі. Немає сенсу.

— Неправда, — гнівно кинула вона. — Сенс є. Хтось врешті мусив сказати правду в очі, тому принцові, який сам себе проголосив принцом, користаючи з того, що ніхто з ним не конкурував за титул на право володіння тим клаптем скелястого узбережжя, а який тепер вважає, що має право зневажати інших.

Агловаль почервонів та затис губи, але не сказав ані слова, не ворухнувся.

— Так, Агловалю, — продовжувала Ессі, стискаючи в кулаки тремтячі долоні. — Тебе розважає і потішає змога принизити інших, тішишся з пихатості, яку можеш виявити відьми́нові, що готовий життям важити за твої гроші. Але знай, що відьми́н сміється з твоєї пихи і твоїх принижень, що вони не справляють на нього ані найменшого враження, що він навіть не помічає їх. Ні, відьми́н не відчуває навіть того, що відчувають твої слуги й підданці, Целест і Друхард, а вони відчувають сором, глибокий та палючий сором. Відьми́н не відчуває того, що ми з Горицвітом, а ми відчуваємо огиду. Знаєш, Агловалю, чому це так? Я тобі скажу. Бо відьми́н знає, що він є кращим. Більше варт, аніж ти. І це дає йому силу, яку він має.

Ессі замовкла, опустила голову, не досить швидко, щоб Геральт не встиг помітити сльозу, яка зблиснула в куточку гарного ока. Дівчина торкнулася рукою квіточки, що висіла на її шиї, квіточки, всередині якої була велика блакитна перлина. Квіточка мала майстерні, плетені пелюсточки, зроблена була напрочуд уміло. Друхард, подумав відьми́н, упорався із завданням якнайкраще. Рекомендований ним ремісник зробив добру роботу. І не взяв із них ні гроша. Друхард заплатив за все.

— Тому, мостивий принце, — вела далі Ессі, здіймаючи голос, — не роби з себе блазня, пропонуючи відьми́нові роль найманця в армії, яку ти хочеш виставити проти океану. Не осмішуй себе, бо твоя пропозиція може викликати тільки сміх. Ти ще не зрозумів? Можеш заплатити відьми́нові за виконання завдання, можеш його найняти, щоб оборонив людей від зла, щоб відвернув від них небезпеку. Але не можеш відьми́на купити, не можеш ужити його для власної мети. Бо відьми́н, навіть поранений і голодний, кращий за тебе. Більше вартий. Тому й глузує з твоєї нікчемної пропозиції. Ти зрозумів?

— Ні, панно Давен, — холодно відповів Агловаль. — Не зрозумів. Навпаки, розумію все менше. А базисною річчю, якої не розумію, є те, чому я не повісив досі всю вашу трійцю, відшмагавши спершу батогами і припікши червоним залізом. Ви, панно Давен, намагаєтесь справити враження такої, що все знає. От і скажіть мені, чому я цього не роблю.

— Будь ласка, — негайно відпалила поетка. — Ти, Агловалю, цього не робиш, бо десь далеко, в глибині, жевріє в тобі іскорка пристойності, рештки честі, досі не придушені пихою новобагатька й купчика. Всередині, Агловалю. На дні серця. Серця, яке, що не кажи, спроможне кохати сирену.

Агловаль зблід як полотно і затис руки на бильцях крісла. Браво, подумав відьми́н, браво, Ессі, чудово. Пишався нею. Але одночасно відчував жаль, страшенний жаль.

— Ідіть звідси, — тихо сказав Агловаль. — Ідіть собі. Куди бажаєте. Дайте мені спокій.

— Прощавай, принце, — сказала Ессі. — А на прощання прийми добру пораду. Пораду, яку мав тобі вділити відьми́н, але не хочу, щоб відьми́н тобі її вділяв. Щоби принижувався, вділяючи тобі поради. Я зроблю це замість нього.

— Прошу.

— Океан великий, Агловалю. Ніхто ще не дослідив, що там, за горизонтом, якщо там узагалі щось є. Океан більший за будь-яку пущу, вглиб якої ви відтиснули ельфів. Він трудніше доступний, ніж будь-які гори й узвози, де ви різали боболаків. А там, на дні океану, мешкає раса, що користується зброєю, знає таємниці обробки металів. Стережися, Агловалю! Якщо з ловцями почнуть випливати лучники, ти розпочнеш війну проти чогось, чого не знаєш. Те, що ти хочеш зачепити, може виявитися осиним гніздом. Раджу вам, залиште їм море, бо море не для вас. Ви не знаєте й ніколи не довідаєтесь, куди ведуть сходи, що спускаються до низу Драконячих Ікол.

— Помиляєтесь, панно Ессі, — спокійно сказав Агловаль. — Ми довідаємось, куди ведуть ті сходи. Ба більше, ми по тими сходами спустимося. Заглянемо, що там по той бік океану, якщо там узагалі щось є. І добудемо з океану все, що вдасться видобути. А як не ми, то зроблять це наші онуки чи онуки наших онуків. Це лишень питання часу. Так, ми це зробимо, хоч би той океан мав зачервонітися від крові. І ти про це знаєш, Ессі, мудра Ессі, ти, що пишеш хроніку людства своїми баладами. Життя — то не балада, мала, бідна поетко з гарними очима, загублена серед своїх гарних слів. Життя — це боротьба. А боротьби навчили нас саме оті більше від нас варті відьми́ни. Це вони показали нам дорогу, проторували її для нас, услали її трупами тих, що стояли нам, людям, на перешкоді й заваді, трупами тих, що боронили перед нами цей світ. Ми, Ессі, продовжуємо цю боротьбу. Це ми, а не твої балади, творимо хроніку людства. І не потрібні вже нам відьмини, й так ніщо вже нас не стримає.

Ессі, зблідла, дмухнула на пасемко і різко звела голову.

— Ніщо, Агловалю?

— Ніщо, Ессі.

Поетка усміхнулася.

Раптом із передпокоїв долинули галас, крики, тупотіння. До залу вбігли пажі й вартові, вже перед дверми стали навколішки або зігнулися в поклоні, творячи рівний ряд.

У двері ввійшла Ш’єєназ.

Її салатове волосся було майстерно укладене, підняте розкішною діадемою з коралу та перлів. Була в сукні кольору морської води, з білими немов піна шлярками. Сукня мала велике декольте, отож приваби сирени, хоча частково прикриті та прикрашені кольє з нефриту і ляпіс-лазуру, далі були гідні найвищого захоплення.

— Ш’єєназ, — зойкнув Агловаль, падаючи на коліна. — Моя… Ш’єєназ.

Сирена повільно наближалася, а хода її була м’якою та повною грації, плавною, мов напливаюча хвиля.

— Ах! — скрикнув Горицвіт. — Моя балада… Точнісінько як моя балада… Вона заради нього здобула ніжки, але втратила голос.

— Нічого я не втратила, — наспівно сказала Ш’єєназ найчистішою загальницею. — Поки що. Після цієї операції я наче наново на світ народилася.

— Ти розмовляєш нашою мовою?

— А що, не можна хіба? Як ся маєш, біловолосий. О, і твоя кохана тут, Ессі Давен, якщо не помиляюся. Ти вже краще з нею знайомий чи досі ледь-ледь?

— Ш’єєназ… — пронизливо зойкнув Агловаль, наближаючись до неї на колінах. — Кохання моє! Моя кохана… єдина… Отож врешті… То все-таки, Ш’єєназ!

Сирена зграбним жестом простягнула йому руку для поцілунку.

— Так. Бо я теж кохаю тебе, дурнику, а що то було б за кохання, якби кохаючий не був спроможний на трішки жертовності.

Вони виїхали з Брімефорду в ранній прохолодний ранок, серед туману, який пригашував яскраву червінь випливаючої з-за обрію кулі сонця. Від’їхали втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували, — просто хотіли бути разом. Якийсь час.

Залишили кам’янистий мис, попрощалися з уривистими, пошарпаними кліфами над пляжами, чудернацькими формаціями висічених хвилями і вітрами вапняних скель. Але, коли спустилися у квітучу й зелену долину Доль Аделятт, то далі мали в ніздрях запах моря, а у вухах гуркіт прибою та різкі, дикі крики чайок.

Горицвіт говорив не замовкаючи, без перерви, перестрибував із теми на тему і майже жодної не закінчував. Розповідав про Країну Браса, де дурний звичай наказує дівчатам берегти незайманість аж до заміжжя, про залізних птиць з острова Ініс Порхут, про живу і мертву воду, про смак та дивовижні властивості сапфірового вина, званого цііі, про королівських четвернят із Еббінгу, надокучливих дітиськ-розбишак, званих Пуці, Гріці, Міці та Хуан Пабло Васерміллер. Розповідав про модні в середовищі його конкурентів нові напрямки в музиці й поезії, що були, на думку Горицвіта, привидами, які симулювали органічні процеси.

Геральт мовчав. Ессі теж мовчала або відповідала напівсловами. Відьми́н чув на собі її погляд. Погляд, якого уникав.

Через ріку Аделятт вони переправилися поромом, причому мусили самі тягнути линви, бо перевізник був у стані патетично п’яної, мертвотно білої, застигло-тремтячої, вдивленої у прірву блідості, не міг пуститися стовпа, що підпирав навіс і якого він тримався обіруч, а на всі задані йому питання відповідав одним-єдиним словом, що звучало як «вург».

Край по той бік Аделятт відьми́нові сподобався — прирічні села переважно були огороджені гостроколом, а це давало певну надію знайти роботу.

Коли вони напували коней у раннє пополудня, Оченя підійшла до нього, користаючи з того, що Горицвіт кудись відійшов. Відьми́н не встиг кудись відійти. Вона застала його зненацька.

— Геральте… — промовила тихцем. — Я вже… не можу цього витримати. Це понад мої сили.

Він намагався уникнути необхідності глянути їй у вічі. Але вона йому цього не дозволила. Стояла перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою в срібну квіточку, повішену на шиї. Отак стояла, а він знову жалкував, що то не рибоокий із шаблею під водою.

— Геральте… Мусимо щось із цим зробити, правда?

Вона чекала на його відповідь. На слова. На трішки жертовності. Але відьми́н не мав нічого, чим міг би їй пожертвувати, знав про це. Не хотів брехати. А як насправді, то не міг, не мав сили завдати їй болю.

Ситуацію врятував Горицвіт, безвідмовний Горицвіт, що раптом з’явився. Горицвіт зі своїм безвідмовним тактом.

— А звісно, що так! — гарикнув і кинув до води кийок, яким розгортав шувар і височезну прирічкову кропиву. — А певне, що мусите щось з цим зробити, відкладати нíколи. Я не маю охоти приглядатися, що між вами діється. Чого ти від нього очікуєш, Паяцинко? Неможливості? А ти, Геральте, на що розраховуєш? На те, що Оченя прочитає твої думки, як… Як ота? І цим удовольниться, а ти комфортно промовчиш, не потребуючи нічого пояснювати, нічого проголошувати, нічого відмовляти? Не потребуючи відкриватися? Скільки часу. скільки фактів потрібно вам обом, щоби зрозуміти? І коли ви хочете зрозуміти одне одного, через кілька літ, у споминах? Та ж завтра, чорти його бери, ми вже розлучаємось! Богове, я вже маю вас обох аж доти, доти, о! Добре, послухайте, я собі зараз виламаю ліщинового прутика й піду порибалити, а ви матимете час тільки для себе, зможете все сказати одне одному. Скажіть собі все, постарайтеся одне одного зрозуміти. Це не так складно, як вам здається. А пізніше, на богів, зробіть це. Зроби це з ним, Паяцинко. Зроби це з нею, Геральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або вам пройде, або…

Горицвіт різко обернувся й пішов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута та кінського волосу і рибалив, аж доки не почало смеркатися.

Коли він пішов, Геральт та Ессі довго стояли, спершись об почварну вербу, схилену над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьми́н говорив, говорив тихо і довго, а оченя Оченяти повне було сліз.

А потім, на богів, вони це зробили, вона і він.

І все було добре.

Наступного дня вони влаштували собі щось наче урочисту вечерю. В селі, через яке проїжджали, Ессі та Геральт купили оббіловане та випатране ягня. Горицвіт тихцем украв із городця за хатою часнику, цибулі та моркви. Від’їжджаючи, поцупили також казанок із плоту за кузнею. Казанок був трохи дірявим, але відьми́н залютував його Знаком Ігні.

Вечеря відбулася на поляні, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів, Геральт дбайливо мішав у ньому кописткою, зробленою з обчищеного вершечка ялинки. Горицвіт чистив цибулю і шкріб моркву. Оченя, яка нічого не тямила в куховарстві, уприємнювала їм час, граючи на лютні та співаючи сороміцькі куплети.

То була урочиста вечеря. Бо вранці вони розлучались.

Уранці кожен із них мав вирушити своєю дорогою, шукаючи те, що вони й так уже мали. Але не знали, що мають, навіть не здогадувалися. Не здогадувалися, куди заведуть їх дороги, що ними мали вирушити вранці. Поодинці.

Коли вони переїлися, перепилися пивом, дарованим їм Друхардом, попліткували та посміялися, Горицвіт з Ессі влаштували співоцьке змагання. Геральт, із долонями під головою, лежав на посланні зі смерекових гілок та думав, що ніколи не чув таких гарних голосів і так само гарних балад. Думав про Єнніфер. Думав про Ессі. Мав передчуття, що…

На завершення Оченя проспівала разом із Горицвітом славний дует Цинтії та Вертвема, чудову пісню про кохання, яка починалася словами: «Я не одну вже вилила сльозу…» Геральтові здалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи їх обох.

Потім Оченя, пахнуча вербеною, лягла обіч нього, втиснулася йому під пахву, вкрутила голову на груди, зітхнула, може, двічі та спокійно заснула. Відьми́н заснув значно, значно пізніше.

Горицвіт ще довго сидів сам, вдивляючись у догораюче багаття й тихо побринькуючи на лютні.

Почалося з кількох тактів, які склалися у доладну спокійну мелодію. Вірш, що пасував до мелодії, творився одночасно з нею, слова зливалися з музикою, залишалися в ній наче комахи в золотопрозорих грудках бурштину.

Балада розповідала про одного відьми́на та одну поетку. Про те, як відьми́н і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохалися з першого погляду. Про те, яким гарним і сильним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було спроможне знищити те кохання і розділити їх.

Горицвіт знав: мало хто повірить в історію, яку розповідала балада, але не переймався тим. Знав — балади не для того пишуть, щоб їм вірили, а щоб ними зворушувались

Кількома роками пізніше Горицвіт міг поміняти зміст балади, написати про те, що трапилося насправді. Але не зробив цього. Справжня історія нікого б не зворушила. Хто хотів би почути, що відьми́н та Оченя розлучилися і вже ніколи, жодного разу не побачилися? Про те, що Оченя померла від віспи під час шаліючої у Визимі епідемії? Про те як він, Горицвіт, виніс її на руках з-поміж спалюваних на вогнищах трупів і поховав далеко від міста, в лісі, самотню та спокійну, а разом з нею, як просила, дві речі — її лютню та блакитну перлину. Перлину, з якою вона ніколи не розлучалася.

Ні, Горицвіт зберіг першу версію балади. Але однаково ніколи її не заспівав. Ніколи. Нікому.

Над ранком, ще в темряві, до таборища підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Горицвіт, тож послухав якусь мить і пішов собі.