Мандри Лемюеля Гуллівера

РОЗДІЛ І

Автор виряджається в подорож капітаном корабля. Екіпаж змовляється проти нього. Довгий час його тримають ув'язненим у каюті, а тоді зсаджують на берег у незнаній країні. Опис єгу — дивної природи тварин. Автор зустрічає двох гуїгнгнмів.

прожив дома з дружиною та дітьми щось із п'ять місяців, і якби життєвий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, міг би назвати себе дуже щасливим. Проте незабаром мене знов потягло в мандри. І коли мені запропонували посаду капітана великого купецького корабля «Адвенчерер» на триста п'ятдесят тонн, я прийняв її. Я добре знався на мореплавстві, мені набридли обов'язки корабельного лікаря, хоч я не відмовлявся виконувати їх при нагоді. Отож на посаду хірурга я запросив молодого, дуже здібного медика Роберта Пюрефоя. Ми відпливли з Портсмута 7 серпня 1710 року. 14 серпня близько миса Тенеріфе ми наздогнали капітана Поккока з Брістоля, що плив до Кампеші по сандалове дерево. 16 серпня знялася буря й роз'єднала нас. Як почув я згодом, повернувшись до Англії, його корабель розбився на тріски, і врятувався з нього, кажуть, один тільки юнга. Капітан Поккок був добрий моряк і чесна, але занадто вперта людина. Через цю впертість він загинув сам і спричинився до загибелі свого екіпажу. А якби послухався він тоді моєї поради змінити курс, то сидів би тепер спокійнісінько вдома, як оце сиджу я.

На моїм кораблі померло від гарячки кілька матросів, і на острові Барбадосі та на інших островах Вест-Індії, куди ми заходили з наказу власників корабля, я мусив набрати нових. Незабаром я пошкодував про свою необачність, бо більшість із них виявилась морськими розбійниками. На судні в мене було п'ятдесят чоловік, і я мав доручення торгувати з індіанцями в південних морях та шукати нових земель. Негідники, яких я набрав, збаламутили решту моїх людей і змовилися з ними захопити судно, а мене заарештувати.

Одного ранку вся ця зграя вдерлася до мене в каюту, зв'язала мені руки та ноги й погрозила кинути мене в море, якщо я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я — їхній полонений і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся не чинити опору, а тоді, розв'язавши мені руки, прикували за ногу до ліжка й поставили біля дверей вартового з зарядженою рушницею. Він мав наказ застрілити мене при першій спробі втекти. В каюту мені приносили їсти й пити, а керування кораблем негідники взяли на себе. Вони мали намір стати піратами й грабувати іспанські судна, набравши для цього досить людей. Для початку вони вирішили продати індіанцям крам, що був на кораблі, а потім зайти на Мадагаскар і набрати там новий екіпаж, бо чимало їх, поки я сидів ув'язнений, померло. Кілька тижнів вони плавали та торгували з індіанцями, але я не знав, якого курсу тримався корабель, бо був замкнений у своїй каюті і чекав тільки смерті, якою вони часто мені погрожували.

7 травня до мене прийшов матрос Джеме Уелч і сказав, що з наказу капітана він має зсадити мене на берег. Я почав був сперечатися, та надаремно; я не міг навіть дізнатись од нього, хто з них тепер капітаном. Розбійники посадили мене в човен, дозволивши одягти найкращий костюм, майже новий, і взяти з собою невеликий пакунок білизни. Із зброї мені залишили тільки тесак. Однак вони виявили деяку чемність і не потрусили кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі.

Пропливши з лігу від корабля, човен пристав до якогось берега. Мене висадили на піщаній мілині. Я просив сказати принаймні, що це за країна. Але розбійники присягалися, що знають про це не більше, ніж я. Я довідався тільки, що капітан (як вони називали його), спродавши весь вантаж, постановив позбутися мене, тільки-но вони побачать суходіл. Пірати зразу відпливли, порадивши мені не баритися, бо наближався час припливу.

Залишившися в такому безпорадному становищі, я побрів до берега і, діставшися твердого грунту, сів на горбок одпочити та поміркувати, що мені робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у бік суходолу, вирішивши віддатися першим дикунам, яких стріну, і відкупити в них своє життя перснями, браслетами та іншими дрібницями, якими завжди запасається моряк, виряджаючись у таку подорож; кілька штук їх залишилося в моїх кишенях.

Кругом розстелялися поля. Їх відокремлювали одне від одного нерівні рядки дерев, посаджені, як видно, не рукою людини, а самою природою. Скрізь видно було сіножаті з високою травою і лани вівса. Я посувався вперед обережно, боячись, щоб мене не захопили зненацька або не влучили стрілою ззаду чи збоку.

Незабаром я вийшов на битий шлях, укритий слідами босих людських ніг і подекуди коров'ячих ратиць. Але найбільше було там слідів кінських копит. Нарешті я вгледів якихось тварин. Вони блукали по полю, а двоє чи троє сиділи на деревах. Тварини ці мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, що навіть трохи збентежив мене. Щоб роздивитись їх краще, я ліг за кущі. Деякі наблизились до місця, де я лежав, і дали мені змогу добре розгледіти їх. Голова та груди їхні були вкриті густою, в одних — кучерявою, в інших рівною шерстю. Бородами вони скидалися на цапів. Довга смуга шерсті також ішла по спині й по передньому боці ніг. Решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. На високі дерева вони вилазили, як білки, бо їхні пальці закінчувалися гострими, кривими пазурами. Вони стрибали, плигали й бігали з неймовірною прудкістю. Самиці на зріст були менші за самців, морди в них були безволосі, а з голови звисали довгі прямі пасма. Колір шерсті і в самців, і в самиць був надзвичайно різноманітний: і русявий, і чорний, і червоний, і рудий. Загалом кажучи, ніколи за моїх подорожей не бачив я таких бридких істот, і жодна з тварин ніколи не викликала в мене такої огиди.

Вважаючи, що дивитися на них більше немає чого, я підвівся, сповнений почуття гидливості, і пішов далі, сподіваючись, що шлях приведе мене до якогось індіанського селища. Не ступив я й кількох кроків, як на дорозі з'явилася одна з цих тварин, що йшла просто до мене. Побачивши мене, ця погань скривилася й почала здивовано розглядати мою постать — так, ніби ніколи не бачила людини. Потім підійшла до мене й піднесла передню лапу. Не знаю, чи то був рух цікавості, чи злоби, та тільки я вдарив її тесаком плазма по лапі: я не хотів бити гострим кінцем, щоб не підбурити проти себе тубільців, убивши чи поранивши належну їм худобу. Відчувши сильний біль, звір позадкував і заревів так, що з сусіднього поля прибігла ціла череда цих тварюк. Не менше як сорок штук оточили мене, виючи та кривляючись. Але я підбіг до стовбура найближчого дерева, прихилився спиною до нього й став вимахувати тесаком, не підпускаючи їх до себе. Проте кілька цих проклятих істот, схопившись за галуззя позад мене, видерлись на дерево, щоб напасти на мене згори.

Хвилина була скрутна. Та раптом усі вони кинулися врозтіч. Тоді я наважився покинути дерево й вийшов на дорогу, дивуючись, що могло так настрахати їх. Глянувши ліворуч, я побачив коня, який поволі йшов полем. Підійшовши зовсім близько, кінь неначе здригнувся, але відразу заспокоївся й пильно подивився мені в обличчя, очевидно, вкрай здивований. Потім він кілька разів обійшов круг мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів був іти далі, та кінь заступив мені дорогу, приязно дивлячись на мене і, певне, не збираючись робити мені ніякого лиха. Деякий час ми поглядали один на одного, аж поки я насмілився піднести руку йому до шиї, щоб, посвистуючи, погладити його, як то роблять жокеї, коли привчають до себе нового коня. Кінь поставився до моєї ласки досить зневажливо. Він похитав головою, насупився і обережно підняв праву передню ногу, немов бажаючи відхилити мою руку. Далі він заіржав три або чотири рази, щоразу інакше, неначе говорив сам до себе якоюсь мовою.

Тим часом до нас підійшов ще один кінь. На привітання вони гречно стукнулись правими передніми копитами і кілька разів проіржали, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалось майже справжньою мовою. Потім, ніби радячись, вони стали походжати поруч, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу. І раз у раз повертали до мене голови, стежачи, щоб я не втік. Така поведінка звичайних тварин страшенно зацікавила мене. Я подумав, що коли тутешні люди обдаровані розумом у відповідній мірі, то вони, мабуть, наймудріший. у світі народ. Підбадьорений такою гадкою, я вирішив іти далі, сподіваючись знайти поблизу якесь село або здибати тубільців. Помітивши, що я збираюся рушати, перший кінь — сірий у яблуках — заіржав до мене так красномовно, що я спинився й підійшов до нього, чекаючи дальших його розпоряджень.

Я не виявив страху, але в глибині душі дуже хвилювався, не знаючи, чим скінчиться оця дивна зустріч. Читач легко повірить, що я був не дуже задоволений своїм становищем.

Обидва коні підійшли впритул до мене й почали пильно розглядати моє обличчя та руки. Сірий у яблуках кінь так пом'яв мені капелюх, водячи по нім копитом правої передньої ноги, що я мусив зняти й виправити його, а потім знову надягти на голову. Цей рух, видима річ, здивував їх обох, а коли другий — каро-гнідий — кінь, торкнувшися поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, — їхньому подиву не було краю. Потім вони звернули увагу на ніжність і колір моєї шкіри. Каро-гнідий кінь навіть узяв мене за праву руку, стиснувши її між копитом і бабкою так, що я аж скрикнув. Але найдужче бентежили коней мої черевики та панчохи. Вони раз у раз торкалися до них, щось таке іржали один до одного і робили різні жести, як ті філософи, що силкуються збагнути нове для них і незрозуміле природне явище.

Взагалі вся поведінка коней була така розважлива, а їхні рухи такі доцільні, що я кінець кінцем почав уважати їх за чарівників, які, прибравши з певним наміром кінського вигляду, вирішили познайомитись із стрінутим на дорозі чужинцем. Мабуть, їх і справді вразили постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібні до тих, які вони звикли бачити. Поміркувавши хвилину, я звернувся до них з такими словами:

— Панове, якщо ви справді чарівники, як я маю підставу гадати, то повинні розуміти всі мови. Отже, я насмілююся довести до вашого відома, що я — бідний покривджений долею англієць, викинутий у лиху годину на ваш берег. Дозвольте ж мені сісти на спину одного з вас, і хай він одвезе мене до найближчої садиби або селища, де мені дали б їсти. На вдячність за таку послугу я подарую вам оцей ніж або оцей перстень, — і я видобув їх з кишені.

Поки я говорив, коні стояли мовчки, уважно слухаючи мене, а коли я скінчив, заіржали, немов розмовляли на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже ясно висловлювала всі почуття, а звуки вимовлялися навіть чіткіше, ніж звуки китайської мови. Я часто чує слово «єгу», що його кожен із співрозмовників раз у раз повторював. Хоч я й не розумів його значення, але намагався запам'ятати вимову. Коли вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив «єгу», стараючись, скільки міг, наслідувати кінське іржання, їх це, очевидно, вразило, і сірий у яблуках двічі проіржав «єгу», немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторював це слово слідом за ним, як умів, відчуваючи, що кожного разу вимовляю його краще, хоча ще не зовсім досконало. Потім каро-гнідий зробив спробу навчити мене нового слова, важчого щодо вимови; за нашою орфографією його треба було б написати «гуїгнгнм». Тут мені не пощастило вже так, як з першим, проте по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обидва коні, здавалось, були вражені моїми здібностями.

По довгій розмові, яка, очевидно, стосувалася мене, приятелі розлучилися, попрощавшися таким самим способом, як і віталися. Тоді сірий кінь знаками дав мені зрозуміти, щоб я йшов поперед нього, і я визнав за розумне коритися йому, доки знайду для себе кращого начальника.

Коли я притишував ходу, кінь іржав «гуун», «гуун». Я, збагнувши значення цього слова, показував, як умів, що стомився й не можу йти швидше; тоді він спинявся, даючи мені хвилину на відпочинок.

РОЗДІЛ II

Гуїгнгнм приводить автора до свого житла. Опис цього житла. Як прийняли автора. Їжа гуїгнгнмів. Автор у скрутному становищі через брак звичайної для нього їжі. Справу нарешті залагоджено. Як харчувався він у цій країні.

Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі, зробленої з укопаних у землю й переплетених гіллям стовпів, накритих солом'яною покрівлею. Побачивши її, я аж повеселішав і видобув з кишені деякі дрібнички, які мандрівники завжди мають з собою для подарунків дикунам. Я сподівався уласкавити ними хазяїв оселі й забезпечити собі люб'язну зустріч. Кінь знаком запропонував мені увійти першому. Я ступив у велику кімнату з рівною чистою долівкою, яслами та стійлами попід однією стіною. Коло ясел було троє лошат і дві кобили. Вони сиділи на клубах, чим дуже здивували мене. Але я здивувався ще дужче, побачивши, що інші коні, наче слуги, справляли різні хатні роботи. А втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів до такої міри цивілізувати звичайну тварину, має своїм розумом перевищувати всі народи світу. Сірий кінь увійшов слідом за мною, не давши решті зустріти мене вороже. Він кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.

Крім цієї кімнати, в будинку було ще три інших. З'єднувались вони між собою широкими дверима, розміщеними одні проти одних, утворюючи прямий прохід. Через другу кімнату ми пройшли до третьої, куди сірий кінь увійшов сам, знаком наказавши мені чекати. Залишившися на самоті, я заздалегідь вийняв з кишені подарунки для хазяїна та хазяйки — два ножі, три браслети, прикрашені фальшивими перлами, маленьке дзеркальце та простеньке намисто. Кінь три або чотири рази заіржав. Замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи пронизливішим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, коли потрібні такі церемонії, перше ніж пустити мене до неї. Проте я не міг уявити собі, що це за пан, якому служать самі коні. Чи не замутили мені розуму всі мої злигодні? Я опанував себе й оглянув кімнату. Умебльована вона була так, як і перша, тільки витонченіше. Я тер собі очі, але всі речі кругом були ті самі. Я щипав собі руки та боки, щоб пересвідчитись, чи не марю я часом. Тоді я остаточно прийшов до висновку, що все це створено чаклунством та магією. Однак у мене не було часу спинятися на цих міркуваннях, бо сірий кінь визирнув з дверей і знаком запросив мене до кімнати. Увійшовши, я побачив дуже гарну кобилу з двома лошатами, що сиділи на майстерно сплетених матах. Око вражала цілковита чистота й охайність.

Кобила відразу підвелася й підійшла до мене. Вона пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, з презирством зиркнувши на мене, повернулась до коня, і я почув часто повторюване в їхніх розмовах слово «єгу». Тоді мені було ще незрозуміле значення цього слова, дарма що я вже навчився його вимовляти. Незабаром, проте, я довідався про його ганебне значення.

Мотаючи головою і повторюючи «гуун», «гуун», тобто наказуючи мені йти слідом за ним, кінь вийшов у двір, де стояла ще одна будівля. Зайшовши туди, я побачив три огидні істоти, точнісінько такі, як ті, що я зустрів на полі.

Вони сиділи там, прив'язані цупкою лозою до ясел, і жерли коріння та м'ясо.

Згодом я довідався, що їх годують м'ясом здохлих тварин: ослів, собак, а іноді й корів. Вони тримали їжу в пазурах передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.

Кінь-хазяїн звелів одному зі своїх слуг — гнідому огиреві — відв'язати найбільшу з цих тварин і вивести її надвір. Поставивши мене поруч з тварюкою, хазяїн з слугою почали порівнювати нас, оглядаючи з усіх боків, і раз у раз повторюючи слово «єгу». Неможливо описати, який мене охопив жах, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Щоправда, обличчя її було широке і плоске, ніс — приплесканий, губи — товсті, а рот — надто великий. Але ж такі риси притаманні всім диким народам, які нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і носячи на спинах, де вони притискаються лицем до материних плечей. Передні лапи єгу відрізняються від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю й коричневим кольором шкіри на долонях та ще вилохатістю на верхньому боці. Така сама схожість була й між їхніми задніми лапами і моїми ногами, та це відомо було лише мені, бо коням заважали її помітити мої панчохи й черевики. Те саме треба сказати й про решту тіла, що відрізнялось лише кольором шкіри та волохатою шерстю.

Але найбільше, здається, дивував обох коней мій одяг; ніщо подібне їм досі й уві сні не снилося.

Гнідий огир подав мені якесь коріння, тримаючи його між копитом і бабкою. Я взяв корінець до рук, понюхав й повернув його якомога чемніше. Потім він виніс із стайні єгу шматок ослячого м'яса, але воно так бридко смерділо, що я з огидою відвернувся.

Він тоді кинув м'ясо єгу, який жадібно його зжер. Потім огир показав мені оберемок сіна й мірку вівса, але я похитав головою, показуючи, що й ця їжа не для мене.

Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, якщо я не знайду тут когось із моєї породи. Щодо тих мерзенних єгу, то, признатися, я не брав їх до уваги. Вони здавалися мені найогиднішими істотами, яких я будь-коли бачив. Навіть думка про зіставлення цих мерзотних тварин з людиною викликала в мене якнайглибше обурення.

Помітивши з моєї поведінки, яке почуття викликають у мене ці тварини, хазяїн послав єгу назад до стайні. Потім він підніс до свого рота копито правої ноги, чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий і цілком природний. Він зробив ще кілька знаків, бажаючи довідатися, що я можу їсти. Але я не міг відповісти йому так, щоб він зрозумів мене, а якби він і зрозумів, я не знав, де може він дістати придатну для мене їжу.

Саме в той час повз нас пройшла корова. Я показав на неї пальцем, намагаючись пояснити, що прошу дозволу видоїти її. Мене відразу зрозуміли. Хазяїн провів мене назад до дому і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де в цілковитому порядку стояла сила череп'яного та дерев'яного посуду з молоком.

Кобила дала мені великий глечик молока. Я з насолодою випив його і відчув себе бадьоріше.

Опівдні до будинку під'їхав екіпаж на зразок саней, запряжений чотирма єгу. В санях сидів старий кінь, що був, мабуть, якоюсь значною особою. В нього боліла права передня нога, і на землю він зійшов задніми ногами наперед. Наш кінь, що запросив його до себе на обід, прийняв гостя з великою пошаною. Обідали вони в найкращій кімнаті і на другу страву мали варений у молоці овес, що його всі, крім старого коня, їли холодним, їхні ясла стояли колом посеред кімнати і були поділені на кілька відділів. Хазяїни з гостем посідали на мати. Над яслами був піхтір із сіном, теж розгороджений на відділення. Отже, кожен кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу дуже пристойно та охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, а хазяїн з хазяйкою поводилися з гостем надзвичайно гостинно та привітно. Сірий кінь звелів мені стати біля нього. З поглядів, які він та старий кінь кидали на мене, і з часто повторюваного слова «єгу» я зрозумів, що вони розмовляють про мою особу.

Перед обідом я надів рукавички. Глянувши на них, хазяїн дуже здивувався і знаками запитав, що сталося з моїми передніми ногами. Три або чотири рази він доторкнувся до них копитом, ніби наказуючи, щоб я надав рукам попереднього вигляду. Я так і зробив, знявши рукавички та поклавши їх у кишеню. Моя слухняність, як потім я довідався, справила на них гарне враження. Мені звеліли сказати кілька слів, а протягом обіду хазяїн називав по-їхньому овес, молоко, вогонь, воду та інші речі, і я повторював слова за ним, що вдавалося мені дуже легко, бо я змалку мав хист до мов.

Коли обід скінчився, хазяїн одвів мене набік і почасти словами, а почасти знаками виразив мені своє занепокоєння тим, що я нічого не їв. Овес по-їхньому «гланнг». Я двічі або тричі вимовив це слово, бо, поміркувавши трохи, вирішив, що з нього можна приготувати такий-сякий хліб. Разом з молоком він підтримуватиме моє життя, поки я втечу до іншої країни, де живуть подібні до мене істоти. Кінь відразу наказав білій кобилі, своїй служниці, принести мені добру пайку вівса в посудині, що скидалась на дерев'яну тацю.

Я підсмажив овес і облущив з нього лушпиння. Потім потовк зерно між двох каменів, узяв води, замісив вівсяник, спік його і з'їв ще теплий з молоком.

Спочатку така їжа, хоч вона й досить поширена по багатьох країнах Європи, була мені не до смаку, але згодом я до неї призвичаївся. За життя свого мені часто доводилось потрапляти в скрутне становище, і це був не перший експеримент, що довів мені, як легко пристосовується людина до всяких умов. До речі, мушу сказати, що під час мого перебування в тій країні, незважаючи на грубе та одноманітне харчування, я ніколи не хворів. Щоправда, іноді я ловив кроля або птаха в сильця, зроблені з волосся єгу, іншим разом — знаходив їстівну траву і варив її або готував з неї салат до свого хліба. Лише зрідка я розкошував, збиваючи масло й п'ючи сколотини. Спочатку мені бракувало солі, але невдовзі я відвик од неї і прийшов до висновку, що споживання її в нас — зайва розкіш, запроваджена пияками, які на бенкетах будили сіллю спрагу. Звичайно, вона потрібна для збереження м'яса під час довготривалих подорожей або в місцевостях, далеких од великих ринків. Але ми не знаємо жодної тварини, яка любила б сіль. Щодо мене особисто, то я, покинувши цю країну, довго не міг зносити смаку солі в стравах, які мені доводилося їсти.

Та годі вже про це. Інші мандрівники пишуть про своє харчування цілі томи, немов читачеві справді цікаво знати, добре чи погано вони харчувалися. Мені треба було згадати про це, бо інакше ніхто не повірить, що я понад три роки провів у такій дивній країні і серед таких незвичайних істот.

Надвечір мені, з наказу коня-хазяїна, дали особливе помешкання, ярдів за шість од дому, окремо від стаєнь єгу. Там я знайшов трохи соломи і, вкрившись своїм одягом, заснув міцним сном. Та незабаром я влаштувався краще, як читач довідається з дальших розділів.

РОЗДІЛ III

Автор береться за вивчення мови. Гуїгнгнм, його хазяїн, допомагає йому опанувати її. Опис мови. Чимало визначних гуїгнгнмів приходять подивитись на автора. Він коротко розповідає хазяїнові про свою подорож.

Найбільше дбав я про те, щоб вивчити мову, і мій хазяїн (так називатиму я сірого коня надалі), діти і вся челядь у його домі охоче допомагали мені в цьому. Вони вважали чудом, що в такої грубої тварини є якісь розумові здібності. Я показував на різні речі, питався про їхню назву і записував слова в кишенькову книжку, а потім виправляв вимову, просячи когось із сім'ї повторити їх. Найчастіше допомагав мені в цьому гнідий огир — один з молодших слуг мого хазяїна.

Зацікавлений хазяїн багато годин свого дозвілля віддавав моєму навчанню. Він був переконаний (про це згодом він розповідав мені сам), що я — єгу, але його дивували моя ввічливість та охайність і розум: прикмети, протилежні вдачі та якостям тих тварин. Найбільше збивав його з пантелику мій одяг, і він іноді міркував сам собі, чи становить той одяг частину мого тіла. Річ у тім, що я ніколи не скидав його перед гуїгнгнмами, бо роздягався пізно ввечері, коли всі вже спали, і одягався перед тим, як вони вставали.

Моєму хазяїнові не терпілось довідатися, звідки я прибув і де набув розуму, що виявлявся в кожному моєму вчинку. Йому кортіло швидше почути історію моїх пригод. Він сподівався, що чекати доведеться недовго: такі успіхи я робив у вивченні мови гуїгнгнмів. Щоб краще запам'ятати, я записував усі вивчені слова й звороти нашими літерами, а поруч ставив їхнє значення. Одного разу я робив ці записи в присутності хазяїна, і мені було дуже важко пояснити йому, що я роблю, бо ні про книжки, ні про літературу гуігнгнми не мають анінайменшого уявлення.

Тижнів за десять я розумів уже майже всі його запитання, а через три місяці міг дати на них досить докладну відповідь. Хазяїн дуже хотів довідатись, із якої країни я родом і як навчився наслідувати розумних тварин. Адже єгу (до яких, на його думку, я був дуже подібний), хоч і схильні до хитрощів та підступів, найменше з усіх звірів здатні до науки. Я відповів, що приїхав з-за моря, з далекого краю, разом з багатьма такими самими, як і я, істотами у великій порожній посудині, зробленій з дерева. Мої товариші силоміць зсадили мене на цей берег і залишили напризволяще. Зрозуміти мене йому було дуже нелегко, і я допомагав собі численними жестами. Вислухавши, він зауважив, що це якесь непорозуміння, або я кажу те, чого не було (в їхній мові немає слова «брехня» чи «обман»). Він уважав за неможливе, щоб по той бік моря була якась країна і щоб купка диких тварин могла примусити дерев’яну посудину посуватися по воді, куди їм забажається. Він був певен, що жоден гуїгнгнм не зробить такого корабля і тим паче не довірить його єгу.

До речі, слово «гуїгнгнм» по-їхньому означає «кінь», а в буквальному перекладі — «вінець природи». Я сказав хазяїнові, що мені важко ще висловлювати як слід свої думки, але я сподіваюся незабаром розповісти йому й не про такі дива. Тоді він ласкаво доручив своїй дружині, дітям та слугам використовувати кожну нагоду, щоб навчати мене їхньої мови, і сам щодня витрачав дві-три години на заняття зі мною.

Прочувши про незвичайного єгу, що вміє говорити як гуїгнгнм і своїми вчинками та словами виявляє ознаки розуму, нас стали часто відвідувати сусіди — дуже поважні кобили та коні. Вони захоплено розмовляли зі мною і ставили мені силу запитань; я відповідав як умів. Ці розмови дозволили мені зробити такі успіхи у вивченні мови, що через п'ять місяців я розумів геть усе, що вони говорили, і міг цілком пристойно висловлювати свої думки.

Гуїгнгнми, відвідуючи мого хазяїна, щоб оглянути мене та порозмовляти зі мною, вагалися визнати мене за справжнього єгу, бо моє тіло було не таке, як у тих тварин. Їх дивувала відсутність волосся на моїй шкірі. Однак незабаром трапився випадок, що викрив мою таємницю хазяїнові.

Я казав уже читачеві, що кожного вечора, коли всі в домі вже спали, я мав звичку роздягатись і вкриватися своїм одягом. Одного ранку хазяїн удосвіта послав до мене свого слугу — гнідого огира. Коли він увійшов, я міцно спав; тим часом одяг зсунувся з мене, а сорочка закотилась до пояса. Прокинувшись, я побачив біля себе посланця, який, видимо збентежений, безладно переказав мені доручення свого пана. Наляканий моїм виглядом, він побіг до хазяїна й дуже плутано розповів йому про все, що бачив. Я зразу довідався про це, бо коли, одягшись, пішов засвідчити свою пошану його милості, той зажадав пояснень. Його слуга, мовляв, казав, що під час сну в мого тіла інший вигляд, ніж завжди, і запевняв, що частина його біла, частина жовтувата, або у всякому разі не така біла.

Доти, щоб якомога більше відрізнятися від клятих єгу, я ревно зберігав свою таємницю, але довше ховати її було неможливо. До того ж я розумів, що вона однаково виявиться, бо мій одяг і черевики, які були в поганому стані, швидко зносяться, і мені доведеться замінювати їх виробами з шкіри єгу або інших звірів. Отож я сказав хазяїнові, що в тій країні, де ми живемо, всі подібні до мене істоти, почасти задля пристойності, почасти через холодну погоду завжди вкривають свої тіла спеціально обробленою шерстю тварин. Щодо мене, то я можу зараз, якщо він накаже, показатися йому без цієї штучної оболонки. Я розстебнув і скинув камзол, потім куртку, роззув черевики, панчохи й скинув штани. Сорочку я спустив, щоб приховати свою голизну.

Хазяїн дивився на те, як я роздягаюся, з великою цікавістю та подивом. Він брав одну по одній усі мої речі поміж копито й бабку та уважно розглядав їх. З осторогою торкнувшись до мого тіла і кілька разів оглянувши мене з усіх боків, він нарешті сказав, що я — справжнісінький єгу і що тепер він не має в цьому ніякого сумніву. Я різнюся від їхніх єгу тільки білістю, гладкістю та м'якістю моєї шкіри, відсутністю волосся на деяких частинах тіла, довжиною та формою пазурів на моїх передніх та задніх лапах, а також тим, що вдаю, ніби завжди ходжу на задніх ногах. Більше він не хотів дивитися на мене і дозволив мені одягтися, бо я починав уже тремтіти від холоду.

Я висловив незадоволення з того, що він так часто називає мене «єгу» — ім'ям огидної тварини, до якої я ставлюся з найбільшим презирством та ненавистю. Я просив, щоб його слова не прикладали до мене ні він, ні його родина, ні їхні знайомі, яким він мене показує. Я просив його також зберегти таємницю мого одягу принаймні до того часу, поки він зноситься, і наказати гнідому огирові — його слузі — мовчати про те, що той бачив.

Хазяїн ласкаво погодився задовольнити всі мої прохання, і таким чином таємницю мою було збережено, аж доки одяг мій зносився, і мені довелося вдаватися до різних хитрощів, про які я оповім пізніше. Він також висловив бажання, щоб я доклав усіх зусиль і опанував їхню мову.

Моя здатність розмовляти і мій розум дивують його, мовляв, куди більше, ніж моє тіло, незалежно від того, одягнене воно чи ні. До того ж йому кортить почути про ті дива, що я обіцяв розповісти.

Відтоді він подвоїв турботи про мою науку, виводив мене до всіх гостей і примушував їх поводитись зі мною якомога чемніше, пошепки пояснюючи, що це викликає в мене добрий настрій, а в такому настрої я стаю ще втішнішим.

Щодня бачившись зі мною під час лекцій і поза лекціями, він засипав мене запитаннями, і я відповідав на них, як умів. Таким чином він поволі дістав деяке, хоч і невиразне, уявлення про те, звідки я прибув на цей острів. Було б нецікаво розповідати про поступовий перехід до справжньої розмови, але врешті я наважився почати розповідь про себе та про свою батьківщину.

Я й раніш намагався пояснити йому, що приїхав з дуже далекої країни, що нас було щось із п'ятдесят душ і що їхали ми у великій порожній дерев'яній посудині, більшій за його будинок. Тепер я описав йому корабель, з допомогою розгорненої хустки пояснив, як посував його по морю вітер; розказав про те, як через сварку мене зсаджено на берег у невідомому мені місці, як спіткався я з єгу і як він урятував мене від них. Коли він запитав, хто зробив корабель, і висловив здивування, що гуїгнгнми моєї країни довірили його диким тваринам, я мусив попередити, що зможу докінчувати своє оповідання тільки тоді, як він дасть слово не ображатися. При цій умові я розкажу йому про обіцяні дива. Він згодився, а я повів розмову далі і сказав, що корабель будували такі істоти, як я. На моїй батьківщині — та й скрізь, де я бував — вони є єдині розумні тварини, і, приїхавши сюди й побачивши стільки розуму в гуїгнгнмів, я був уражений не менше, як був би уражений він або його приятелі, знайшовши розумові здібності в єгу. Я визнаю зовнішню схожість цих істот з людьми і тільки не розумію причини їхнього виродження та здичавіння. Далі я запевнив його, що, якби мені судилося повернутись додому і розповісти про їхню країну, то моїм словам ніхто не повірив би, бо в нас (мушу сказати це, незважаючи на всю повагу до нього, його сім'ї й друзів і пам'ятаючи його обіцянку не ображатися) не можуть навіть припустити, щоб гуїгнгнми були де-небудь володарями, а єгу — худобою.

РОЗДІЛ IV

Уявлення гуїгнгнмів про правду та неправду. Хазяїнові не до вподоби авторове оповідання. Автор докладніше розповідає про себе та свої дорожні пригоди.

Хазяїн слухав мене із виразом замішання на обличчі, бо сумнів або недовіра так мало відомі в цій країні, що гуїгнгнми у відповідних випадках просто не знають, як повестися. Я пригадую, як важко було нам порозумітись, коли, розповідаючи про вдачу людську, я мусив згадувати про неправду чи обман. Завжди надзвичайно тямущий, він тут тільки насилу-насилу розумів мене. На його думку, мова має допомагати нам розуміти один одного та обізнаватися з фактами. А говорити про те, чого насправді немає, значить позбавляти мову її призначення. Виходить, що наша мова не подає нам правдивих відомостей і призводить до чогось гіршого, ніж невідання. Якщо на чорне казатимуть біле, а на довге — коротке, то навіщо така мова взагалі?

Одне слово, він так і не оцінив нашої здатності брехати, такої зрозумілої людям і так поширеної в усьому цивілізованому світі.

Та вернімось до нашої розмови. Коли я запевнив його, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу, чого він ніяк не міг зрозуміти, він захотів довідатись, чи є в нас гуїгнгнми, а коли є, то що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас дуже багато. Влітку вони пасуться на луках, а взимку живуть у будинках, де є овес і сіно. Приставлені до них слуги єгу чистять їх скребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і готують їм постелі.

— Нарешті я вас зрозумів, — перебив мене хазяїн. — Тепер мені ясно, що хоч якими розумними ви себе вважаєте, але ваші господарі — все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні.

Тоді я попросив у нього дозволу не розповідати далі, бо йому буде дуже неприємно, коли він дізнається про деякі звичні для нас речі. Але він наполягав, кажучи, що хоче знати всю правду, і мені довелося скоритися.

Зазначивши, що гуїгнгнмів у нас називають кіньми, я сказав, що це — найблагородніші, найкращі, найсильніші й найслухняніші серед наших тварин. У людей заможних і значних вони ходять під сідлом, возять карети та беруть участь у перегонах, їх добре доглядають і піклуються про них, доки вони здорові й мають міцні ноги. Та коли вони заслабнуть, їх продають або повертають на важку брудну роботу, і вони працюють так аж до смерті. По смерті їх оббіловують, шкіру продають за безцінь, а тіло викидають у поле на з'їжу собакам і птахам. Та доля звичайних коней, які належать фермерам або візникам, буває тяжча. Все життя їх виснажують непосильною працею і до того ж погано годують. Я розповів також, як у нас їздять верхи та в екіпажах, описав призначення вуздечки, сідла, острогів, батога, збруї. Згадав і про накладки з твердої речовини, званої залізом, які набивають на копита, щоб вони не збивались об тверді кам'яні шляхи, що ними часто ми їздимо.

Хазяїн був обурений до краю. Він сказав, що дивується й не розуміє, як насмілюємось ми сідати на спину гуїгнгнма. Адже найкволіший з його слуг може скинути з себе найдужчого єгу або роздушити його на смерть, качаючись по землі. Я відповів, що коней від трьох-чотирьох років у нас починають призвичаювати до різної роботи, а невиправно впертих призначають возити екіпажі, їх жорстоко б'ють за кожну помилку й нагороджують за добру поведінку. Всі вони дуже чутливі до нагород і до кари. А взагалі його милість мусить ласкаво взяти до уваги, що в них, як у тутешніх єгу, немає й крихти розуму.

Мені доводилось часто відступати від попередньої теми нашої розмови, щоб дати моєму хазяїнові повне уявлення про життя наших коней. Важко описати благородне обурення, яке викликало в нього моє оповідання про наше поводження з гуїгнгнмами. Незважаючи на це, він усе ж таки визнав, що в тій країні, де з усіх тварин обдаровані розумом самі єгу, вони повинні й керувати всіма, бо розум завжди й скрізь має перевагу перед грубою силою. Проте, на його думку, будовою свого тіла ми значно гірше пристосовані до використання розуму для життєвих потреб, ніж інші тварини. Він хотів знати, до кого більше подібні ті, серед кого я живу: до мене чи до їхніх єгу. Я запевнив його, що я побудований так само, як і більшість людей мого віку, але наша молодь та жінки — куди тендітніші та ніжніші.

Тоді хазяїн зауважив, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо я значно охайніший і не такий потворний, як вони, але щодо справжніх переваг, то порівняння не на мою користь. Мої кігті на передніх і на задніх ногах нічим не можуть прислужитися мені. Щодо моїх передніх ніг, то навряд чи можна назвати їх ногами, бо він ніколи не бачив, щоб я ходив ними. Вони занадто ніжні, щоб торкатись до землі, тримаю я їх здебільшого відкритими, а покривало, що я його іноді одягаю на них — не такого фасону й не таке міцне, як те; що на моїх задніх ногах. Через це я не можу ходити впевнено, бо коли одна з моїх задніх ніг посковзнеться, я неодмінно впаду.

Хазяїн перелічив усі хиби та вади мого організму: плоске обличчя, довгий ніс, очі, якими я бачу тільки перед собою і не можу дивитися вбік, не повернувши голови, нездатність їсти без допомоги рук. Не розумів він також, навіщо стільки окремих відростків на моїх задніх ногах, занадто. ніжних, щоб витримувати дотик до твердого та гострого каміння без чохла, зробленого з шкіри тварин. Моє тіло зовсім не пристосоване до спеки й холоду, проти яких я мушу захищатися одягом. Це додає зайвого клопоту — натягати його щоранку й знімати щовечора. І нарешті, знаючи, з якою огидою ставляться до єгу всі тварини, що тікають, ледве побачать їх, він ніяк не міг зрозуміти, яким способом перемагаємо ми цю загальну антипатію та ще й повертаємо її собі на користь.

А втім, він волів одкласти обговорення всіх цих питань надалі, а тим часом хотів почути історію мого життя й познайомитися з країною, де я народився, а також дізнатись, де я бував і що бачив перед тим, як потрапив сюди.

Я запевнив його, що з надзвичайною охотою задовольню всі ці бажання, але боюся, що не спроможусь пояснити як слід деякі речі, про які його милість не має жодного уявлення. Проте я намагатимуся зробити це якнайкраще, підшукуючи зрозумілі йому порівняння, і уклінно прошу його допомоги, коли мені бракуватиме відповідного слова.

Я сказав, що походжу від чесних батьків і народився на острові, який зветься Англія. Той острів лежить так далеко звідси, що наймоторніший з його слуг зміг би добутися туди не менше як за річний рух сонця. Моєю батьківщиною керує жінка, яку ми називаємо королевою. Вчився я на лікаря, тобто вправлявся в лікуванні ран та пошкоджень нашого тіла, що трапляються від нещасливого випадку або від руки ворога. Мені довелося залишити країну для того, щоб розбагатіти й жити в достатку з дружиною та дітьми. Під час моєї останньої подорожі я командував кораблем, і під моїм керівництвом було щось із п'ятдесят єгу. Деякі з них померли, і я змушений був узяти на їхні місця інших, що належали до різних націй. Наш корабель двічі мало не потонув: один раз через бурю, а другий раз — ударившись об скелю.

Тут мій хазяїн перебив мене. Йому було цікаво дізнатися, як я переконав чужинців поїхати зі мною. Адже вони знали, які страшні небезпеки чигають на них у морі. Я пояснив, що то були одчайдушні хлопці, примушені тікати з рідного краю — хто через злидні, а хто від кари за злочин. Дехто з них змарнував усе своє майно на нескінченні судові процеси, інші проциндрили все, що мали, на пияцтво, розпусту й карти. Одних обвинувачували в зраді, інших в убивстві, злодійстві, отруєнні, ошуканстві, шахрайстві, підробленні грошей тощо. Були там такі, що дезертирували з війська, і такі, що перейшли до ворога. А більшість з них були втікачі із в'язниць. Усі вони боялись повернутися на батьківщину, де їх чекала страта або смерть у тюрмі, і тому вони змушені були шукати притулку десь-інде.

Хазяїн часто перепиняв мене, і я змушений був удаватися до довгих описів, щоб пояснити йому що таке злочин, щоб змалювати йому суд, в'язницю і чому цим людям довелося тікати з рідного краю. Тільки через багато днів він почав розуміти мене, але все ж таки ніяк не міг збагнути, що змушує розумних істот чинити шкоду подібним до них. Отже, я пояснив, як міг, що таке жадоба до влади та багатства, і змалював жахливі наслідки зажерливості, нестриманості, злоби та заздрощів. Усе це доводилося визначати й описувати з допомогою прикладів та порівнянь. Слухаючи мене, він здивовано й обурено підводив угору очі, достоту як людина, вражена чимось небаченим і нечуваним. Вони не знають, що таке влада, уряд, війна, закон, кара, і у їхній мові немає відповідних слів для визначення таких понять. Це ставило передо мною непереможні труднощі, бо я не міг дати йому повного уявлення про те, як ми живемо. Та маючи великий природний розум, він нарешті усвідомив собі, до чого прагне натура людська, і попросив мене докладніше розповісти йому про землю, яку ми називаємо Європою, і зокрема про мою батьківщину.

РОЗДІЛ V

З наказу свого хазяїна автор знайомить його з життям Англії. Причини воєн між монархами Європи. Автор починає пояснювати англійську конституцію.

Прошу читача ласкаво взяти до уваги, що я переказуватиму лише найістотніше з численних моїх розмов із хазяїном, які ми вели з ним понад два роки. Його милість вимагав нових і нових подробиць у міру того, як я вдосконалювався в мові гуїгнгнмів.

Я розповів йому, як умів, про загальне становище Європи, про торгівлю та промисловість, науку та мистецтво. Відповіді, які я давав на його запитання з найрізноманітніших царин, давали матеріал для нових невичерпних розмов.

Турбує мене тільки те, що я навряд чи спроможуся переказати як слід докази та висловлювання мого хазяїна, які, безперечно, багато втратять через неможливість добре перекласти їх нашою варварською мовою.

Отже, з наказу його милості я розповів йому про англійську революцію, яка відбулася за принца Оранського, про довгу війну з Францією, розпочату цим монархом і поновлену його наступницею — нинішньою королевою, війну, в якій брали участь наймогутніші держави християнського світу. Я вирахував, що під час її вбито щось із мільйон єгу, здобуто понад сто міст і потоплено вп'ятеро більше кораблів.

На запитання про причини, які звичайно змушують країни воювати одна з одною, я відповів, що їм немає числа і що я наведу тільки найголовніші. Іноді до війни призводить честолюбство монарха, якому завжди мало землі та людей, що ними він порядкує, іноді розбещеність міністрів, які під'юджують короля розпочати війну, щоб заглушити або відвернути народний гнів проти поганого уряду. Не один мільйон жертв коштували релігійні незгоди. Наприклад: чи визнавати хліб за тіло, чи тіло за хліб; чи визнавати сік деяких ягід за кров, чи за вино; чим уважати свист — гріхом чи чеснотою; що краще — чи цілувати стовп чи вкинути його у вогонь; який колір придатніший для вбрання — чорний, білий, червоний чи сірий, — і яким має бути те вбрання: чи довгим, чи. коротким, чи широким, чи вузьким, чи брудним, чи чистим[66]. Найкривавіші та найнемилосердніші бувають ті війни, що виникають внаслідок розбіжності думок, і здебільшого думок у незначних питаннях.

Іншим разом суперечка між двома монархами має вирішити, кому з них повинні належати володіння третього, що їх кожен уважає за свої. Іноді один король починає сваритися з іншим, боячися, щоб той не завівся перший. Часом війну оголошують через те, що ворог занадто сильний, а інколи через те, що він занадто слабкий. Буває, що нашим сусідам бракує того, що є в нас, або вони мають те, чого бракує нам. Тоді виникає війна, і ми воюємо, аж доки втратимо своє або заберемо їхнє. Цілком природним уважається напад на державу, знесилену неврожаєм, спустошену чумою або збурену чварами. Війни вибухають і з того приводу, що якесь місто найближчого сусіди надто близько розташоване від нашого кордону або що якась частина його держави може округлити й поповнити наші володіння. Якщо король посилає своє військо в країну, де населення темне та вбоге, він має право винищити половину людності, а решту закріпачити. Це називається вивести народ з варварства і прилучити його до всіх благ цивілізації. А коли король, прикликаний сусідом на допомогу проти напасника, сам захоплює землю, яку захищав, і вбиває, ув'язнює або засилає свого союзника, то це вважають за шляхетний і гідний короля вчинок. Кровне споріднення й одруження часто бувають за причину війни між монархами, і що ближче це споріднення, то більша в них схильність до суперечок. Багаті народи пишаються своїм багатством, тим часом, як бідні голодують, а голод і пиха завжди ворогують між собою.

Тому війни в нас ніколи не припиняються, і ремесло солдата скрізь уважають за найпочесніше. Солдат — це єгу, що за гроші мусить убивати якомога більше інших єгу, хоч вони не заподіяли йому ніякого лиха.

В Європі є малоземельні монархи, які, не маючи сили воювати самі, віддають своє військо в найми заможнішій державі, встановлюючи певну плату за кожного солдата.

Три чверті плати вони беруть собі і живуть майже виключно на, ці кошти. Особливо поширений цей звичай у Німеччині, країні на півночі Європи.

— Те, що ви розповіли мені про війну, — сказав мій хазяїн, — чудово засвідчує, який у вас, з дозволу сказати, розум. Добре, що природа не дала вам змоги чинити багато шкоди, і в вашій діяльності я вважаю більше ганьби, аніж небезпеки. Адже ваші обличчя — плоскі, і ви можете вкусити один одного хіба що з обопільної згоди. Пазурі у вас на передніх і задніх лапах такі короткі та м'які, що один наш єгу легко подужає десяток ваших. А до того ж, підсумувавши ще раз названі вами числа вбитих у війнах, я не можу повірити, щоб так воно було насправді.

Я мимоволі похитав головою і усміхнувся. Щоб розвіяти сумніви мого доброго хазяїна, мені довелося втаємничити його в секрети нашої військової справи. Я почав описувати наші гармати, мушкети, карабіни, наші облоги, відступи, атаки, підкопи, бомбардування та морські бої, де тонуть кораблі з тисячними екіпажами. Я змалював йому картину бою, де гине по двадцять тисяч чоловік з кожного боку: посічені тіла, стогін поранених, дим, галас, метушню, смерть під копитами коней, втечу, переслідування й перемогу, Я розповідав про поля, засіяні трупами, покинутими на з'їжу собакам, вовкам та хижим птахам, про грабунки, розбій, насильства, підпали та руйнування, і, нарешті, вихваляючи відвагу любих моїх земляків, я запевнив, що на власні очі бачив, як при облозі міста від вибуху однієї тільки міни злетіли в повітря понад сто ворожих солдатів, і їхні пошматовані тіла падали просто з неба, потішаючи глядачів.

Я хотів був докладніше спинитися на деяких подробицях, але хазяїн звелів мені мовчати.

— Кожен, хто знає натуру єгу, — сказав він, — повірить, що, маючи силу та хитрість, відповідні їхній злобі, ці підлі тварини здатні на такі мерзенні вчинки.

Але те, що я розповів, збільшило його огиду до всієї породи єгу й посіяло в його мозку надзвичайний неспокій. Адже хоч єгу й викликають у нього презирство, та він обвинувачує їх за всі огидні якості не більше як гннейх (хижу птицю) за жорстокість або гострий камінь — за те, що той розкраяв йому копито. Коли ж такі жахливі вчинки роблять творіння, які пишаються своїм розумом, то він уважає, що їхній розбещений розум гірший за дикунство. Отож, йому здається, що ми обдаровані не розумом, а якоюсь особливою властивістю. Вона збільшує наші природні вади так само, як бурхливий потік, що, відбиваючи на своїй поверхні потворне тіло, не тільки збільшує його, а й спотворює ще дужче.

Зауваживши, що про війну він чув уже досить, мій хазяїн попросив з'ясувати йому інше питання. Він чув од мене, що дехто з екіпажу мого корабля залишив свою батьківщину через те, що закон одібрав усе його майно. Хоч я вже пояснював йому зміст слова «закон», але він ніяк не міг збагнути, яким чином закон, поставлений охороняти людей, спричиняється до їхнього розорення. Отож йому хотілося, щоб я детальніше розповів, що таке закон і як його в нас практично застосовують у житті. На його думку, розумним істотам цілком досить було б керуватись природою та розумом, які й мусять підказувати, що слід робити, а чого слід уникати.

Я попередив його, що сам дуже мало обізнаний з законом, але іноді мені доводилося звертатись до адвокатів, які марно намагалися захистити мене від несправедливостей. Тож хай його милість не гнівається, коли мої пояснення будуть не зовсім повні.

Я розповів, що серед нас є товариство людей, яких змалку вчать великою кількістю слів доводити, що чорне — біле, а біле — чорне, в залежності від того, за що їм більше платять. Це товариство тримає в рабстві весь народ. Коли, наприклад, сусід понадиться на мою корову, він наймає адвоката довести, що моя корова повинна належати йому. Тоді я, обстоюючи свої права, мушу найняти іншого адвоката, бо закон не дозволяє громадянам самим захищати себе на суді. В цьому випадку мені — справжньому власникові корови — загрожують дві небезпеки. По-перше, мій адвокат, звикши майже з колиски боронити брехню, почуває себе дуже ніяково, коли йому випадає боронити правду. Для нього це — незвичайна робота, і провадить він її дуже незграбно, якщо не просто несумлінно. По-друге, обстоювати правду він повинен з великою обережністю, щоб судді не висловили йому догани, а товариші не виключили зі свого товариства за порушення старих звичаїв.

Отож, щоб зберегти свою корову, мені лишається два способи — або подвоєною платнею підкупити адвоката супротивної сторони, і тоді той продасть інтереси свого клієнта, облудно натякнувши судові, що правда на його боці; або виставити перед судом свою справу, як несправедливу, вдавши, що корова насправді не моя. Коли спритно зробити це, то прихильність суддів до мене забезпечена.

Я пояснив хазяїнові, хто такі судді, і розповів, що їх призначають з числа найвправніших брехунів-адвокатів, коли ті зовсім постаріють і зледащіють. Змагавшись усе своє життя проти правди та справедливості, вони й тепер потурають брехні, порушенню присяги та насильству. Я сам знав багатьох суддів, що воліли зректися хабара від правої сторони, ніж підірвати авторитет судової корпорації, сприяючи перемозі правди.

Адвокати вважають, що всі судові вироки мають силу закону, і через це завжди намагаються посилатись на постанови суду в подібних справах, хоч би вони й суперечили справедливості та здоровому глуздові. Ті колишні вироки для них — головні авторитети. Вони завжди наводять їх, обгрунтовуючи найнесправедливіші думки, і судді завжди керуються ними.

Під час судового розгляду адвокати старанно уникають заходити в суть справи, а все своє красномовство, нахабство і в'їдливість звертають на дрібниці. Так, їм зовсім не цікаво знати, чи має мій супротивник будь-які права на корову. Ні, вони починають допитуватись, чи полова вона, чи муруга, чи довгі в неї роги, чи короткі, чи паслася вона на полі, чи на луці, чи доїли її в корівнику, чи десь-інде, на які хвороби вона хворіла і таке інше. Посперечавшись про це, вони просять одкласти справу, і діло розв'язується через десять, двадцять, а то й тридцять років.

Треба також зазначити, що це товариство має свою говірку і свій особливий жаргон, незрозумілий простим смертним. Цією мовою писано всі їхні закони, яких вони випускають велику силу, зовсім переплутуючи істину з брехнею, а правду з несправедливістю. Щоб довести, наприклад, що лан, яким протягом шести поколінь володіли мої предки, належить мені, а не якомусь чужинцеві, що живе за триста миль од мене, треба витратити років тридцять.

Політичні справи суд розглядає значно простіше й скоріше. Суддя насамперед дізнається, як ставляться до обвинуваченого владущі люди, і залежно від того, дотримуючись усіх формальностей, або засуджує злочинця на смерть, або звільняє його.

Перебивши тут мені мову, хазяїн висловив жаль, що таких напрочуд здібних створінь, як ці адвокати, не заохочують до того, щоб вони вчили інших мудрості та доброчесності. Відповідаючи на це, я запевнив його милість, що всі вони, поза межами свого фаху, — страшенні неуки, дуже обридливі в товариській бесіді, визнані вороги науки й освіти, і що вони мають нахил збивати людей з пантелику в усякому питанні, про яке зайде мова.

РОЗДІЛ VI

Автор оповідає про становище в Англії. Характеристика прем'єр-міністра при європейських дворах.

Мій хазяїн ніяк не міг добрати, що примушує суддів затрачувати стільки зусиль і заходити в спілку з неправдою лише для того, щоб пошкодити своїм ближнім. Не зрозумів він і слова «найняти». Отож мені довелося розповісти йому про гроші, про матеріал, з якого їх карбують і про вартість благородного металу. Я пояснив, що коли в якогось єгу є багато цієї коштовної речовини, він може придбати все, що забажає — найліпший одяг, найкращий будинок, найбільшу ділянку землі, найдорожчі напої та страви. А що все це можна купити тільки за гроші, то наші єгу прагнуть мати їх якомога більше, і чим більше вони мають, тим дужче розпалюється в них жадоба. Деякі єгу виявляють нахил до скупості, інші — до марнотратства. Багатий безжально визискує бідного, хоч бідних у тисячу разів більше, ніж багатих. Величезна більшість нашого народу поневіряється в злиднях, виснажуючи себе на важкій роботі за мізерну плату, і тим дає змогу меншості жити в розкошах. Проте його милості досить важко було зрозуміти мене. Він особисто думав, що всі створіння мають право на свою частку земних плодів, а надто ті з них, котрі голодують. Тому він хотів довідатись, що то за коштовні страви і чому вони є не у всіх нас. Я перелічив ті, які міг пригадати. Описуючи, як їх готують, я сказав, що за багатьма приправами та напоями — як-от численні соуси або лікери — доводиться посилати кораблі до всіх частин світу. Іноді, щоб приготувати сніданок якійсь знатній самиці єгу чи приставити потрібний посуд, треба тричі об'їхати круг земної кулі.

Це остаточно переконало мого хазяїна, що наша країна дуже бідна і зовсім не здатна прогодувати нас. Але найдужче здивував його брак прісної води, по яку ми їздимо аж за море.

Я пояснив, що Англія виробляє їжі втричі більше, ніж потребують її жителі, що в нас досить води і чудових напоїв, зроблених з зерна або плодів, і що в такій самій пропорції маємо ми і усі інші потрібні для життя речі. Проте, щоб задовольнити жадобу розкошів у самців та чванливість у самиць, ми посилаємо більшість найпотрібніших нам речей за кордон, а звідти одержуємо дорогі приправи та міцні напої, що допомагають розвивати серед нас божевілля, хвороби й розпусту. Ці напої, виготовлені з соку особливих ягід, ми п'ємо для того, щоб розважитися, одурманитися, розігнати сумні думки, щоб забути всі турботи і прикрості, якими сповнене наше життя. Правда, від них ми стаємо млявими, безвольними, пригніченими, хворими. Але це не зупиняє нас, ми згодні на все, щоб відчути себе ненадовго веселими й безтурботними.

В країні панують злидні, і багато хто з нас мусить підтримувати своє існування жебрацтвом, злодійством, грабіжництвом, облудництвом, кривоприсяжництвом, підкупами, підробленням грошей, грою в карти, брехнею, підлещуванням, чванством, продажем виборчих голосів, астрологією, отруєнням, святенністю, розпустою та іншими подібними ділами. Всі ці слова були зовсім незрозумілі для нього, і я зазнав чимало клопоту, поки як слід пояснив їх.

Наш простий люд живе з того, що виробляє всі потрібні для життя речі, які можуть придбати лише ті, в кого є гроші. Вдома я, наприклад, носив одяг, над яким, щоб його виготовити, працювало сто ремісників.

Ще більше народу працювало над спорудженням мого будинку. А щоб убрати як слід мою дружину, треба в п'ять разів більше людей.

Якось я розповів його милості, як померли від хвороб деякі мої матроси. Після цього я був змушений розповісти й про тих людей, що живуть з лікування хворих. Я зазнав надзвичайних труднощів, поки пояснив йому, що таке хвороба. Він знав, що за кілька днів перед смертю гуїгнгнм слабне, та що часом з ним може трапитись нещасливий випадок. Але йому здавалось неможливим, щоб природа, роблячи все досконалим, дозволила хворобам розвиватися в нашому тілі. Він попросив пояснити йому причини такого незбагненного лиха.

Я сказав, що ми споживаємо тисячі страв, які діють протилежно одна одній, їмо, не відчуваючи голоду, і п'ємо без спраги. Що часто-густо в нас пиячать цілими ночами, нічого не ївши, а це призводить до зледащіння, викликає запалення в нашому тілі і розладнує травлення. Що подати йому список усіх хвороб, які нищать людське тіло — неможливо, бо їх не менше як п'ять чи шість сотень, і чіпляються вони до всіх наших органів тіла. Щоб боротися з недугами, у нас виховують особливих людей, які лікують або вдають, що лікують хворих. І я докладно розповів про наших лікарів, про їхні спроби лікування різних хвороб, про їх зажерливість і дурисвітство.

Перед цим мені не раз доводилось говорити з моїм хазяїном про природу врядування взагалі й зокрема про чудову англійську конституцію, якій дивуються і заздрять усі інші країни. Коли ж я випадком згадав про міністра, то мій хазяїн звелів мені розповісти йому, якому саме єгу ми даємо таку назву.

— Прем'єр-міністр, — відповів я, — це створіння, якому чужі почуття суму, радощів, любові, ненависті, жалю та гніву. З усіх пристрастей йому відома тільки жадоба влади, багатства та титулів. Слова він уживає для чого завгодно, лише не для того, щоб висловлювати свою думку. Правду каже тільки тоді, коли хоче, щоб її вважали за брехню, а бреше, коли сподівається, що йому повірять. Той, кого він ганьбить позаочі, може сподіватися на його прихильність, а той, кого він вихваляє перед іншими, може вважати себе від того дня за пропащу людину. Найгірша ознака — це коли він щось обіцяє, а надто — коли присягається допомогти. Тоді кожен, хто має розум, зразу йде від нього й відкидає всяку надію.

Є кілька способів стати прем'єр-міністром. Найпоширеніші серед них два — вміло звести наклеп на людину, яка займає цей пост, або якнайзапальніше виступити проти придворної розбещеності. Розумний король завжди вибирає того, хто вживає останнього способу, бо ці палкі викривачі вад звичайно стають найслухнянішими виконавцями волі свого пана.

Маючи в своїм розпорядженні всі урядові посади, міністр забезпечує собі владу, підкуповуючи більшість членів сенату або державної ради. Натішившись необмеженою владою та зібравши величезне багатство, міністри відходять від громадської діяльності, обтяжені награбованим у народу добром.

Палац прем'єр-міністра являє собою не що інше, як розплідник, де виховуються люди одного з ним гатунку. Його слуги, наслідуючи приклад свого пана, навчаються трьох мистецтв — бути нахабними, брехати й підкуповувати. Кожен з них у своїй сфері користається не меншим впливом, ніж сам міністр. Перед ними запобігають усі, навіть особи найвищого рангу. Іноді ж, завдяки своїй спритності та безсоромності, їм удається заступити посаду свого пана.

Одного дня, почувши від мене про нашу знать, хазяїн ласкаво зробив мені комплімент, якого я зовсім не заслужив. Він зауважив, що я, напевно, походжу з якоїсь благородної сім'ї, бо, хоч і поступаюсь усім їхнім єгу силою та моторністю, зате значно переважаю їх гарними формами тіла, кольором шкіри та охайністю. До того ж я обдарований не тільки здібністю розмовляти, а й розумом, та ще й таким, що він і всі його знайомі мають мене за якесь диво.

Подякувавши уклінно за похвальну для мене думку, я запевнив його милість, що походжу від простих батьків, які ледве-ледве спромоглися дати мені пристойну освіту. Воднораз я пояснив йому, що наше дворянство зовсім не таке, як він собі його уявляє. Молоді дворяни ще з дитинства привчаються до розкошів і ледарства. А коли вони проп'ють мало не всі свої маєтки, то одружуються з жінкою, яку ненавидять і зневажають, а живуть з нею тільки через те, що в неї є гроші. Діти в них звичайно рахітичні, золотушні та почварні. Кволе, хворобливе тіло, худе, нездорового кольору обличчя — ось правдиві ознаки благородної крові в нашій країні. Розумові вади супроводять вади тілесні і являють собою сполучення спліну, лінощів, невігластва, примхливості та чванливості.

А проте без згоди цих шляхетних виродків, об'єднаних у Палату лордів, не можна ні затвердити, ні скасувати, ні змінити жодного закону. Таким способом вони розпоряджаються безапеляційно і нами, і всією нашою власністю.

РОЗДІЛ VII

Велика любов автора до рідного краю. Зауваження його хазяїна щодо описаної автором англійської конституції та уряду; аналогії та порівняння. Спостереження хазяїна над природою людською.

Читач, можливо, здивується, що я виставив своїх родичів у такому несприятливому освітленні перед народом, і так надто схильним до найгіршої думки про єгу. Мушу відверто признатися, що численні чесноти цих чудових чотириногих розкрили мені очі на розпусту людську й поширили мій кругозір. Відтоді наші вчинки та пристрасті я почав бачити в зовсім іншому світлі і вирішив, що з честю мого роду нема чого церемонитись. Та це була б і неможлива річ з такою проникливою особою, як мій хазяїн. Він щодня викривав у мене тисячі поганих рис, що їх серед нас ніколи не вважали б і за найменші хиби. Завдяки йому я навчився ненавидіти брехню та обман і так полюбив правду, що заприсягся всім пожертвувати для неї.

Тепер я щиро признаюся читачеві, що в мене була ще й інша, важливіша підстава для того, щоб рішуче порвати зі своїм минулим. Не проживши в цій країні й року, я так полюбив її жителів і пройнявся такою пошаною до них, що безповоротно вирішив не повертатись додому, а залишитись тут, серед цих дивних істот, споглядаючи їхні чесноти та беручи з них приклад, бо тут ніщо не навертало мене до зла. Та мій повсякчасний ворог — доля — не судила мені такого високого щастя. Але мене тепер трохи потішає те, що, розповідаючи про своїх земляків, я все-таки применшив їхні хиби, наскільки це було можливо в розмові з таким допитливим, проникливим гуїгнгнмом, як мій хазяїн, і кожний пункт освітлював якомога сприятливіше для нас.

Коли я відповів на всі запитання і, здавалося, задовольнив його цікавість, він якось уранці покликав мене до себе. Запропонувавши сісти (такої честі він досі ніколи мені не робив), його милість сказав, що хоче поговорити зі мною. Він, мовляв, серйозно обміркував усе те, що чув од мене про нашу країну, і прийшов до дуже сумних висновків.

На його думку, ми являємо собою особливу породу тварин, обдарованих невеличкою часткою розуму, який використовуємо виключно на те, щоб розвивати природжені наші хиби та набувати нових, невластивих нам од природи. Ми самі позбавляємо себе небагатьох здібностей, якими нас обдаровано, дуже вміло вигадуємо собі нові потреби і все життя витрачаємо на вишукування різних способів задовольнити їх.

Дивує його також і химерність нашої фізичної будови. Щодо мене особисто, то я, очевидно, не маю ні сили, ні моторності звичайного єгу, я непевно тримаюся на своїх задніх ногах і якось зумів зробити свої пазурі непридатними до самооборони. Я навіщось знищую в себе на підборідді волосся, яке має захищати мене від сонця та негоди. Нарешті, я не можу ні прудко бігати, ані лазити по деревах, як мої брати (так називав він тамтешніх єгу).

Наші урядові установи та закони ясно свідчать, що нам бракує справжнього розуму, а значить і доброчесності, бо для керування розумними створіннями досить самого розуму. Ми, скільки видно з мого оповідання, не вбачаємо в таких порядках нічого поганого, хоч він і бачив добре, що, бажаючи вигородити своїх земляків, я багато чого потаїв і часто казав те, чого не було.

Взявши до уваги всі ці незаперечні факти, його милість прийшов до висновку, що ми — справжні єгу, хоч і значно поступаємось перед ними своєю силою, прудкістю, моторністю, довжиною пазурів та деякими іншими прикметами, що їх ми набули, йдучи наперекір законам природи. Змальована ж мною картина нашого життя, наших звичаїв та нашої діяльності показала йому велику схожість з єгу і в розумовому та моральному відношенні. Він сказав, що єгу ненавидять один одного більше, ніж будь-яку іншу тварину. Досі він уважав, що їм просто гидко дивитись на бридкі постаті своїх братів, дарма що кожен з них і сам не кращий і тільки не помічає цього. Отож йому спершу здавалося, що ми робимо розсудливо, одягаючи своє тіло і приховуючи таким чином свої численні тілесні вади. Але тепер він бачить, що помилився: адже це не допомагає справі, і ми сваримося так само, як і їхні єгу.

— Коли п'ятьом єгу, — вів він далі, — кинути їжі на п'ятдесят, вони, замість того щоб спокійно їсти її, видирають шматки один в одного, і кожен намагається захопити все для себе самого. Через це дома доводиться держати їх на налигачі, а в полі або десь у іншому місці, — приставляти до них слугу, щоб доглядав їх. Коли в гуїгнгнма від нещасливого випадку або від старості здихає корова, то раніш ніж він устигне кинути падло своїм єгу, зграї сусідських єгу кидаються на труп і зчиняють бійку, подібну до тих битв, які я описував йому. Вони завзято дряпають один одного своїми пазурами, але вбивають на смерть нечасто, бо в них немає тих смертоносних знарядь, які ми винайшли. Іншим разом такі бої відбуваються без жодної причини. Одна зграя єгу кидається на сусідню, просто помітивши, що її можна захопити зненацька. Зазнавши невдачі, вони повертаються додому і, щоб зігнати на кому-небудь злість, розпочинають те, що в людей називається міжусобною війною.

В цій країні подекуди є блискуче каміння, що його єгу страшенно люблять. В розшуках цих камінців вони цілими днями риють землю своїми пазурами. Понабиравши повні жмені, вони несуть їх додому, потайки ховають у своїх хлівах і пильнують, щоб хтось із їхнього товариства не знайшов цього скарбу. Мій хазяїн досі не міг зрозуміти причин такої неприродної пристрасті й не бачив у тому камінні ніякого пожитку для єгу; але тепер він думає, що це — та ж сама скупість, яка, за моїми словами, буває в людей.

Він розповів, що одного разу для спроби він потай переніс купку камінців, прихованих одним єгу, на інше місце. Мерзенна тварина, не знайшовши їх, зняла страшенний лемент, перекусала та передряпала всіх своїх товаришів, що прибігли на її крик, а потім занудьгувала, не пила й не їла, аж доки він звелів непомітно покласти камінці назад. Знайшовши їх, єгу враз заспокоївся, повеселішав, закопав свої скарби в іншому, надійнішому місці і став дуже слухняною твариною.

Мій хазяїн так само, як і я, спостеріг, що на полях, де є поклади цього блискучого каміння, найчастіше відбуваються запеклі бійки між єгу, які завжди тиняються там цілими отарами.

Він розповів також, що під час бійки між двома єгу за знайдений камінець дуже часто з'являється третій і забирає його собі. Він вбачає в цьому деяку схожість з нашими судовими процесами. Признатися, я не заперечував йому — в наших же інтересах, бо судові вироки в нас бувають куди несправедливіші, ніж наведений ним спосіб розв'язання суперечок. Адже тут і позивач, і відповідач втрачають тільки камінець, за який вони засперечалися, тим часом як наш суд ніколи не припиняє справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали.

Ведучи свою мову далі, мій хазяїн сказав, що найогидніша риса в характері єгу є їхня ненажерливість. Вони жеруть усе, що навертається їм на очі — траву, коріння, ягоди, падло або все це разом і більше полюбляють награбоване та вкрадене, ніж те, що дають їм удома.

Є тут один сорт коріння, яке трапляється рідко і знайти яке важко. Єгу пожадливо розшукують його, з насолодою смокчуть, і діє воно на них так, як на нас вино. Під його впливом вони обіймаються, б'ються, кривляються, белькочуть щось, заточуються, спотикаються, а тоді падають у грязюку й засинають.

Я звернув увагу, що в тій країні з-поміж тварин хворіють самі єгу. Їхні недуги викликаються не поганим поводженням з ними, а тільки неохайністю та ненажерливістю цих брудних тварин. У зв'язку з цим мова гуїгнгнмів знає тільки одне, спільне для всіх хвороб слово — гнієгу, тобто — бич єгу.

Щодо наук, урядування, мистецтва, промисловості і всього іншого, то мій хазяїн визнав, що в цьому між єгу їхньої країни і нами немає майже ніякої схожості. Він, правда, чув, що деякі допитливі гуїгнгнми помітили, що в кожному табуні єгу є свій, сказати б, ватажок, який відрізняється від решти тварин почварнішою постаттю і гіршою вдачею. У такого ватажка є звичайно фаворит, подібний до нього. Обов'язок фаворита полягає в тім, щоб лизати ватажкові ноги. Його всі ненавидять, і тому він завжди перебуває біля свого пана. Цей фаворит залишається улюбленцем ватажка, аж доки знайдеться інший, ще бридкіший, ніж він. Тільки-но він утратить свою посаду, всі єгу даної місцевості, з новим фаворитом на чолі — старі й молоді, самці й самиці, — кидаються на нього й з голови до ніг закалюють його брудом. Мій хазяїн доручив мені самому вирішити, наскільки це нагадує наші двори та наших міністрів.

Особливо дивувався мій хазяїн, бачивши постійне прагнення єгу до бруду та неохайності, тоді як іншим тваринам притаманна любов до чистоти. Мені легко було б зробити обвинувачення, що люди — найнеохайніші з тварин, якби в тій країні були свині (на нещастя моє, вони там не водилися). Ці чотириногі, хоч, можливо, на вигляд і на вдачу приємніші за єгу, але, здається мені, все-таки не мають права претендувати на більшу охайність. Це мусив би визнати і мій хазяїн, коли б побачив, як неохайно вони їдять та як барложаться і сплять у багні.

Згадав мій хазяїн ще про одну особливість, яку слуги його виявили в багатьох єгу і якої він нізащо не міг зрозуміти. Він розповів мені, як іноді щось находить на єгу, і вони тоді забиваються в куточок, лягають на землю, виють, стогнуть і женуть од себе всіх. Особливо часто це трапляється з молодими здоровими єгу, які мають досхочу і їсти, і пити. Слуги переконалися, що вилікувати від цього їх можна тільки важкою роботою, бо після неї єгу завжди приходять до пам'яті.

Я змовчав з любові до свого роду, хоч ясно бачив, що це ознаки справжнього спліну, який находить тільки на ледачих, розбещених та багатих. Тепер я взявся б їх вилікувати всіх, застосувавши до них ліки, винайдені гуїгнгнмами.

РОЗДІЛ VIII

Автор розповідає про деякі особливості єгу. Великі чесноти гуїгнгнмів. Виховання та вправи молоді. Їхні національні збори.

Знаючи натуру людську краще, ніж мій хазяїн, мені неважко було прикласти характеристику, яку він дав єгу, до себе та до своїх земляків. Але я подумав, що власні спостереження дозволять мені зробити ще й дальші відкриття, і часто просив у його милості дозволу відвідати їхні збіговиська. Певний, що огида, викликана цими тваринами, не дозволить мені перейняти їхні погані звички, він завжди задовольняв моє прохання та ще й наказував одному з своїх слуг — дужому гнідому огиреві, — охороняти мене. Без його захисту, признаюся, я не наважився б на такі екскурсії.

Читач знає вже, як неприязно з першої ж зустрічі поставились до мене ці гидкі тварини. В дальшому наші відносини не покращали, і разів три або чотири я ледве рятувався від їхніх пазурів, коли без тесака відходив далеко від дому. Мені здається, що єгу неясно відчували свою спорідненість зі мною. Вони з цікавістю придивлялись до мене, коли я, маючи біля себе охоронця, закачував рукава сорочки й розстібав комір. Тоді єгу присувались ближче і, як ті мавпи, наслідували всі мої рухи, виявляючи разом із тим свою ненависть до мене. Так само робить галич, що завзято переслідує приручену галку в шапочці та панчохах, коли та з'явиться серед них.

Єгу з самого малку надзвичайно моторні, і мені тільки один раз пощастило спіймати трирічного самця. Я повівся з ним ласкаво, намагаючись заспокоїти його, але це мале так верещало, дряпалось та кусалося, що мені довелося випустити його. І це я зробив вчасно, бо на гомін збіглася ціла зграя дорослих. Але побачивши, що дитина не постраждала, і помітивши поблизу гнідого огира, вони не насмілились підійти ближче.

Я помітив, що єгу з усіх тварин найменш здатні до виховання. Найбільше, чого їх можна навчити, це — носити або возити вантажі. Але я певний, що головна причина цього —їхня впертість, бо їм вистачає розуму на хитрування, обман та помсту. Вони витривалі й дужі істоти, але боязкі і через це нахабні, в'їдливі та жорстокі. Помічено, що рудоволосі єгу обох статей злосливіші, ніж інші, зате ті міцніші й спритніші.

Тих єгу, що працюють в господарстві, гуїгнгнми оселяють у хлівах коло хазяйських будинків, інших вони виганяють у поле, де єгу викопують з землі коріння, їдять різне зілля, розшукують падло, а подекуди ловлять тхорів або люхімусі в (порода польового пацюка) і жадібно пожирають їх. Своїми пазурами вони виривають по узгір'ях глибокі нори й живуть там поодинці. Нори самиць — трохи більші, бо в них живуть ще двоє або троє малят.

Всі вони ще змалку плавають, як жаби, і можуть довго бути під водою. Самиці часто ловлять рибу, яку приносять потім своїм дітям.

Я прожив у краю гуїгнгнмів три роки, і читач, мабуть, сподівається, що я, подібно до інших мандрівників, подам йому опис тамтешніх звичаїв та побуту. Що ж, за цей час я справді бачив багато цікавого і можу поділитися своїми спостереженнями з допитливим читачем.

Благородні гуїгнгнми мають од природи нахил до всіх чеснот і не уявляють собі, як то розумна істота може робити щось зле. Отже, головне правило в них — це розвивати розум і керуватися тільки ним. Розум для них — не засіб для суперечок, як у нас, де його використовують, щоб довести яке завгодно твердження. Для гуїгнгнмів розум — це засіб збагнути, що розумне, а що ні.

Так воно й повинно бути там, де немає злих пристрастей та корисливості і де думка не затемнена забобонами.

Пригадую, як важко було мені пояснити моєму хазяїнові значення виразу: «на мою думку». Він уважав, що розум учить нас заперечувати або твердити тільки те, чого ми певні. Отже, суперечки, спірки, дискусії, обстоювання неправдивих або сумнівних думок — це вади, незнані серед гуїгнгнмів. Так само, коли я намагався розкрити йому різні системи нашої філософії, він тільки сміявся з них. Йому було дивно, що люди, які претендували на розум, створювали складні теорії, спираючись лише на власні здогади. Тут він був цілком згодний з думками Сократа[67], і думаю, що, наводячи цей факт, я роблю найбільшу честь королю філософії. Відтоді я часто міркував про те, які спустошення вчинила б ця доктрина по бібліотеках Європи і скільки закрила б стежок до слави в ученому світі.

Головні чесноти гуїгнгнмів — вірність у дружбі та доброзичливість. Вони з однаковою приязню ставляться до всіх — і знайомих, і незнайомих. Чужинця з найвіддаленішої частини краю вони зустрічають так само, як і найближчого сусіда. Приходячи в господу до першого-ліпшого гуїгнгнма, кожен почуває себе як дома. Вони надзвичайно скромні та ввічливі, але не знають того, що ми називаємо етикетом. Вони не розбещують своїх дітей і виховують їх, виходячи тільки з вказівок розуму. Я помітив, що мій хазяїн ставився до дітей сусіда не менш прихильно, ніж до своїх власних. Гуїгнгнми кажуть, що природа вчить любити всіх однаково, хоч одні з них і перевищують інших своїми чеснотами.

Виховання молоді поставлене в них чудово й заслуговує на те, щоб ми його перейняли.

Молодих гуїгнгнмів учать у них стриманості, працьовитості та охайності, і те, що хлопців та дівчат виховують у нас не однаково, мій хазяїн вважав за страшенну помилку. Він казав, що чоловік і жінка повинні мати однакові знання, хіба що жінці треба трохи більше знатись на домашніх роботах. А в нас жіноча половина ні на що не здатна. Доручати ж виховання дітей таким нікчемам, на його думку, просто безглуздя.

У своєї молоді гуїгнгнми з дитинства розвивають силу, прудкість та відвагу. Лошат подовгу примушують бігати по горах, горбах та кам'янистих шляхах, а коли вони впріють, їм наказують поринути з головою в став або в річку. Чотири рази на рік молодь кожної округи сходиться показати свої успіхи в біганні, стрибанні та інших вправах, що вимагають сили та спритності. Переможця винагороджують складеним на його честь гімном. Цього дня слуги приганяють на поле отари єгу, навантажених сіном, вівсом та молоком для частування гуїгнгнмів, після чого тварюк цих одразу женуть назад, щоб вони не викликали огиди в присутніх.

Кожні чотири роки, під час весняного рівнодення, на рівнині, миль за двадцять від будинку мого хазяїна, відбуваються загальні збори уповноважених од усієї нації, що тривають п'ять-шість днів. Там вони обговорюють, як забезпечена кожна округа сіном, вівсом, коровами та єгу. Коли трапиться, що десь чогось бракує (це буває дуже рідко), вони одностайно ухвалюють дати допомогу коштом інших округ.

РОЗДІЛ IX

Освіта у гуїгнгнмів. Їхні будівлі. Їхній похорон. Дефекти їхньої мови.

Гуїгнгнми не знають письма, і через те всі знання переходять від одного гуїгнгнма до другого в усних переказах. Але у народу, що живе в такій злагоді, плекає в собі самі чесноти, керується тільки розумом і не має ніяких зносин з рештою світу, історія дуже проста й зовсім не обтяжує пам'яті. Я казав уже, що вони ніколи не хворіють, а тому не мають потреби в лікарях. Проте в них є чудові ліки а трав од синців і ран.

Вони вираховують роки, стежачи за рухом сонця та місяця, але не знають поділу на тижні. Вони досить добре обізнані з рухом цих двох світил і розуміють природу їхнього затемнення.

Треба визнати, що в поезії вони перевершують усіх смертних. Точність їхніх порівнянь, правдивість і докладність описів — незрівнянні. У віршах вславляють вони звичайно дружбу та лагідність або ж складають їх на честь переможця в юнацьких змаганнях.

Будівлі в них, дарма що невигадливі й навіть грубі на вигляд, — дуже зручні й добре захищають мешканців од спеки й холоду. В цій країні є дерево, коріння якого, коли воно дійде сорока років, підгниває, і стовбур падає при першій бурі. Росте воно надзвичайно струнко. Загостривши його особливим каменем (гуїгнгнми не знають заліза), вони встромлюють стовбури в землю дюймів на десять один від одного, а потім переплітають їх соломою та гіллям. Так само зроблено покрівлі та двері будинків.

Заглиблення між копитом і бабкою правої передньої ноги заступає їм руку, і вони діють нею з неймовірною спритністю. Якось, на моє прохання, біла кобила з сім'ї мого хазяїна засилила нитку в голку. Вони доять корів, жнуть овес і виконують яку завгодно роботу, що потребує рук. У них є твердий камінь, схожий на кремінь. Гострячи його об інше каміння, вони витісують собі з нього ножі, сокири та молотки. Знаряддями, зробленими з того кременю, вони косять сіно і жнуть дикорослий овес, яким укриті майже всі їхні поля. На возах, запряжених єгу, копи та стоги відвозять до господи, де слуги топчуть ногами овес у особливих критих приміщеннях, а зерно зсипають у комори. Вони виготовляють грубий дерев'яний, а також і глиняний посуд, який висушують на сонці.

Коли з ними не трапляється нещасливого випадку, гуїгнгнми помирають тільки від старості. Ховають їх у найпотаємніших місцях, які лишень можна знайти. Ні друзі, ні родичі не виявляють по їхній смерті ні горя, ні суму, та й сам той, хто вмирає, сумує за світом не більше, ніж той, що повертається з гостини від сусіда додому. Пригадую, як одного разу мій хазяїн запросив до себе в гості одного свого знайомого з дружиною та дітьми. Прийшовши пізно ввечері, гостя дуже перепрошувала спершу за чоловіка, а потім за себе й наводила на своє виправдання дві причини. Перша, що вранці її чоловік схнувнх. Це слово надзвичайно виразне і в перекладі англійською мовою значить: пішов до своєї першої матері. Другою причиною запізнення були наради з челяддю про місце, де краще буде поховати небіжчика. Я спостеріг, що була вона так само спокійна й весела, як завжди. Місяців через три померла й вона.

Живуть гуїгнгнми звичайно років до сімдесяти або сімдесяти п'яти і дуже рідко — до вісімдесяти. За кілька тижнів до смерті вони починають підупадати на силі, хоч і не відчувають ніякого болю. В той час до них часто заходять їхні приятелі, бо їм самим дуже важко виходити з дому.

Проте, коли їм лишається прожити приблизно десять днів (а гуїгнгнми рідко помиляються в своїх розрахунках), вони вибираються віддати візити найближчим сусідам. Везуть їх у запряжених єгу санях, якими вони користуються й тоді, коли їдуть у далеку путь або пошкодять собі ногу. Повернувшися з такої подорожі, гуїгнгнм, що вмирає, врочисто прощається з присутніми, ніби лагодячись виїхати до якоїсь далекої країни, де він має перебути решту свого життя.

Не знаю, чи варто згадувати, що в мові гуїгнгнмів немає слова, яке означало б щось погане, крім слів, зв'язаних з потворністю та вадами єгу. Отже, щоб сказати про неслухняність слуги, примху дитини, камінь, що порізав ногу, про негоду або щось подібне, вони до основного слова додають «єгу». Наприклад — гхнм єгу, гвнагольм єгу, інлгмндвіглма єгу, а кепсько збудована оселя — інголмгнмроглнв єгу.

Я з великою приємністю розповів би ще багато цікавого про побут та чесноти цього прекрасного народу, але читач знайде все це в окремій книжці, яку я незабаром маю написати. А тим часом почну розповідати про прикру катастрофу, що спіткала мене.

РОЗДІЛ X

Власна господа автора і його щасливе життя серед гуїгнгнмів. Він удосконалюється в доброчесності, розмовляючи з ними, їхні розмови. Хазяїн повідомляє автора, що той має покинути цю країну. Автор упадає в розпач, але скоряється. З допомогою приятеля-слуги він робить човен і навмання пускається в море.

Живучи новим життям, я ні в чому не відчував нестачі. З наказу хазяїна мені збудували хатку за тамтешнім зразком ярдів за шість од його дому. Я сам обмазав її стіни та долівку глиною і застелив рогожами власного виробництва. З конопель, які ростуть там у дикому вигляді, я пошив собі матрац і набив його пір'ям різних птахів, яких ловив у сильця, сплетені з волосся єгу. З допомогою гнідого огира я змайстрував два стільці. Зі шкурок кролів та звірятка, що зветься ннухнох, я виготував собі одяг, бо старий мій на той час зовсім зносився. З них-таки я зшив собі дуже пристойні панчохи. Черевики я підбив дощечками, а коли зносився верх, замінив його новим з висушеної на сонці шкури єгу. Часом я знаходив дупла з медом диких бджіл і домішував його до води або їв з вівсяним хлібом. Ніхто не міг би краще від мене підтвердити прислів'я, що природу дуже легко задовольнити і що біда всього навчить.

Загалом кажучи, я був цілком здоровий і спокійний. Мене не могли хвилювати ні зрада чи невірність друга, ні інтриги явного або прихованого ворога. Мені не доводилось ні давати хабара, ні підлещуватись, запобігаючи ласки якогось вельможі або його улюбленця. Я не потребував захисту ні від шахрайства, ні від насильства. Тут не було ні лікарів, щоб руйнувати моє тіло, ні юристів, щоб руйнувати мій достаток, ні шпигунів, щоб стежити за моїми словами та вчинками. Тут не було базік, моралістів, наклепників, злодюг, розбійників, адвокатів, блазнів, картярів, політиканів, дотепників, нудних балакунів, сперечників, насильників, убивць, шахраїв. Не було ні партій, ні політичних клубів, не було в'язниць, сокир, шибениць, батогів та ганебних стовпів. Не було шахраїв-крамарів та здирників-майстрів. Не було чванства й пихи. Не було чепурунів, бешкетників, п'яниць, не було тупих бундючних педантів, не було в'їдливих, вибагливих, дріб'язкових, шумливих, галасливих, ледачих, зухвалих, сварливих, фальшивих друзів. Не було ні негідників, яких правителі підняли з пилюки заради їхніх мерзот, ані благородних людей, кинутих у пилюку за їхні чесноти. Не було лордів, скрипалів, суддів та вчителів танців.

Мій хазяїн робив мені немалу честь, знайомивши з багатьма гуїгнгнмами, що приїздили до нього в гості, і дозволяв мені бувати в кімнаті під час загальної розмови. І він, і його знайомі часто зволили розпитувати мене й вислухувати мої відповіді. Іноді я мав честь супроводити його, коли він оддавав візити.

Я ніколи не дозволяв собі втручатися в розмову, а тільки відповідав на запитання і завжди робив це з великим жалем, бо шкодував часу, який я міг би краще використати слухаючи. І справді, в тих розмовах кожне слово мало глибокий зміст. Завжди панувала надзвичайна чемність без найменшої манірності; кожний з них, говорячи, потішав самого себе і своїх слухачів. Вони ніколи не перебивали один одного, серед них не чути було суперечок. Гуїгнгнми гадають, що недовга мовчанка в товаристві дуже корисна. Так воно і є: адже тоді в голові з'являються нові думки, які дуже пожвавлюють розмову. На таких зборах звичайно обговорювались питання про дружбу та доброзичливість, суспільний лад та економічний стан країни. Іноді темою були природні явища, стародавні перекази, межі доброчесності, непохитні закони розуму. Не раз дебатувалися майбутні постанови, що їх мали ухвалити найближчі національні збори, або ж обговорювались найкращі зразки поезії.

Не вихваляючись, можу додати, що моя присутність сама собою давала багато матеріалу для розмов. Мій хазяїн розповідав моїм приятелям про те, що чув од мене про мою батьківщину та про мене особисто, і це давало їм привід висловлювати не дуже похвальні думки про людство.

Не буду повторювати того, що вони казали. Зазначу тільки, що його милість, здавалося, розумів натуру людську краще, ніж я сам. Він легко вгадував усі наші хиби та вади (навіть і ті, про які я нічого йому не казав), уявляючи собі на нашому місці якого-небудь єгу, обдарованого деяким розумом, і приходив до висновку, — на жаль, надто справедливого, — що ми надзвичайно мерзенні та жалюгідні створіння.

Щиро признаюся, що всі свої знання, які мають хоч деяку цінність, я завдячую тільки повчанням мого хазяїна та розмовам його приятелів. Слухаючи їх, я пишався більше, ніж пишався б славою наймудрішої людини в Європі. Мене захоплювали їхня сила, спритність та доброчесність, а поєднання всіх цих чеснот в одній особі викликало в мене надзвичайну пошану до гуїгнгнмів. Спершу, щоправда, я не відчував перед ними побожного страху, властивого єгу та всім іншим тамтешнім тваринам, але незабаром він охопив і мене. Тільки до нього домішувалася шаноблива любов і вдячність за те, що вони ласкаво відрізняли мене від інших істот моєї породи.

Згадуючи свою сім'ю, приятелів, земляків та людство в цілому, я не міг не бачити в них справжніх єгу — і виглядом, і характером. Деякі розумові здібності та дар слова потрібні їм тільки на те, щоб розвивати природжені вади, які в зародку існують у кожного єгу. Коли мені траплялося бачити свою постать, відбиту у воді ставу або озера, я відвертав обличчя і ладен був радше бачити звичайного єгу, ніж самого себе. Перебуваючи весь час у товаристві гуїгнгнмів і з захопленням дивлячись на них, я поволі почав наслідувати їхні манери та рухи і нарешті настільки засвоїв їх, що мої приятелі ще й тепер кажуть, ніби я ходжу чвалом, по-конячому. Я сприймаю це як комплімент і признаюсь, що не зважаю за образу, коли хто-небудь глузує з моєї вимови, яка дуже скидається на іржання.

Одного ранку, коли я вважав уже, що щасливо влаштувався тут на все життя, мій хазяїн покликав мене до себе раніше, ніж звичайно. Видно було, що він почуває себе ніяково і вагається розпочати розмову. По короткій мовчанці, попередивши, що він не знає, як я поставлюся до його повідомлення, він розповів таке. На останніх зборах, під час обговорення питання про єгу, делегати висловили незадоволення, що він тримає в своїй сім'ї єгу (тобто мене) і поводиться з ним майже як з рідним собі гуїгнгнмом, а не як з твариною. Всім було відомо, що він часто розмовляє зі мною і ніби шукає розваги в моєму товаристві, всупереч законам природи та розуму й наперекір їхнім звичаям. Отже збори умовляють його поводитись зі мною надалі, як із звичайним єгу, або ж вислати мене туди, звідки я прибув. Першу пропозицію ті гуїгнгнми, що бачили мене, рішуче відхилили. Вони доводили, що, маючи деякі розумові здібності, поєднані з вдачею єгу, я з мстивості можу підбити цих тварин утекти в гори, аби звідти нападати вночі на їхні садиби та нищити їхню худобу, бо тільки цього й можна чекати від підлих тварюк, які так ненавидять працю.

Хазяїн додав, що гуїгнгнми — його сусіди — щодня напосідають на нього, щоб він негайно виконав умовляння зборів і вислав мене на батьківщину. Йому здається, що плавом я, туди не доберуся, і він думає, що мені слід було б збудувати сани, якими в нас, як я розповідав, їздять морем. В роботі мені допомагатимуть його слуги і, мабуть, багато хто з сусідів — гуїгнгнмів. Наприкінці він сказав, що якби не умовляння зборів, він сам охоче залишив би мене в себе на службі, бачачи, що я, в міру моїх сил, намагаюся позбутися властивих єгу поганих звичок і наслідувати гуїгнгнмів.

Мене охопив невимовний розпач, і я, не витримавши, впав непритомний до ніг мого хазяїна. Коли я опритомнів, він сказав, що вважав мене за мертвого (бо така природна слабість їм невідома). Я кволим голосом відповів, що смерть була б для мене щастям. Далі я сказав, що не наважуюся засуджувати умовлення зборів та наполегливість його друзів, але моєму дурному розумові ця постанова здається надто суворою. Я зазначив також, що сам не зможу пропливти й ліги, а до найближчої землі не менш як сто ліг, що багатьох матеріалів, потрібних для побудування невеличкого судна, яким я міг би виїхати звідси, в них немає. Проте, скоряючись ласкавій пропозиції його милості, я спробую зробити човен, дарма що вважаю таку спробу за безнадійну, а себе самого за приреченого на загибель. А коли я навіть випадково й урятуюся від смерті, що ж то буде для мене за життя серед єгу, де я знову віддамся своїм колишнім нечестям, не маючи перед собою прикладів, які скеровували б мене на правильну путь. А втім, я знаю, що вирок мудрих гуїгнгнмів добре обгрунтований, і не мені — жалюгідному єгу — ставити його під сумнів. Отже, уклінно подякувавши йому за обіцяну допомогу і попросивши дати мені певний час на збудування човна, я сказав, що докладу всіх зусиль, щоб урятувати своє нікчемне життя, а повернувшись до Англії, сподіваюся прислужитись своїм землякам, вславляючи чесноти гуїгнгнмів, як приклад, вартий всілякого наслідування.

Мій хазяїн ласкаво дав мені два місяці на збудування човна. Він звелів гнідому огирові, моєму приятелеві (хай вибачить він, що я насмілююсь називати його так), виконувати мої розпорядження, бо я сказав хазяїнові, що мені досить буде його допомоги і що я покладаюся на його прихильність до мене.

Разом з ним я насамперед подався до берега, туди, де колись висадили мене бунтівники. Я зійшов на горбок і, роздивившись навкруги, помітив у північно-східному напрямі щось схоже на острівець. Видобувши підзорну трубу, я виразно побачив його. Він був, за моїми розрахунками, ліг за п'ять од мене. Гнідому огирові він здавався тільки блакитною хмаркою, бо, не маючи ніякого уявлення про інші країни, опріч своєї власної, він не міг одрізнити в морі далеку річ так, як ми, люди, що часто маємо справу з цією стихією.

Відкривши острів, я вирішив, що він буде першим етапом у моєму засланні. Про те, що зі мною буде далі, я намагався не думати.

Повернувшись додому, я порадився з огиром, і ми вдвох подалися в гайок. Там я своїм ножем, а він гострим кременем, насадженим на дерев'яне держално, понарізували дубового гілля. Не втомлюючи читача докладним описом нашої роботи, скажу тільки, що з допомогою огира, який виконував найважчу частину роботи, я за шість тижнів виготував для себе човен на зразок індіанської піроги, тільки набагато більший, і обтяг його шкурами єгу, що їх позшивав конопляними нитками власного виробництва. Потім з того самого матеріалу я виготував вітрило, вибираючи для нього шкури наймолодших тварин, бо у старих вони занадто грубі та цупкі. Я зробив також чотири весла, наготував запас вареного м'яса кролів та птахів і поставив у човен дві посудини — одну з молоком, а другу — з водою.

Я випробував човен на великому ставку біля будинку мого хазяїна, потім виправив те, що було в ньому негаразд, і замазав усі шпарки лоєм. Зробивши все це якомога ретельніше, я на возі, запряженім єгу, під доглядом гнідого огира та ще одного слуги обережно відвіз човен на берег моря.

Коли все було готове і настав час мого від'їзду, я з повними сліз очима і з серцем, що розривалося від жалю, попрощався з моїм хазяїном, його дружиною та дітьми. Та його милість, почасти з цікавості, почасти з приязні до мене, захотів подивитись, як я сідатиму в пірогу, і пішов зі мною на берег у супроводі багатьох своїх приятелів. Перечекавши з півгодини, поки скінчиться приплив, і побачивши, що вітер саме дме на острів, я вдруге попрощався з хазяїном. Я збирався впасти перед ним на землю, щоб поцілувати йому копито, але він зробив мені честь, ласкаво піднісши його до моїх вуст.

Мені відомо, що мої вороги поширюють злісний наклеп, твердячи, ніби це неправда. Декому й справді здається неможливим, щоб така значна особа зробила стільки честі якомусь миршавому єгу. Але хай читач повірить, що я зовсім не поділяю нахилу деяких мандрівників вихвалятися ласкою, якою їх обдаровували в чужих країнах. Якби мої критики були краще обізнані з благородною й доброзичливою вдачею гуїгнгнмів, вони швидко змінили б свою думку.

Попрощавшися шанобливо з іншими гуїгнгнмами, що супроводили його милість, я сів у пірогу й відштовхнув її від берега.

РОЗДІЛ XI

Небезпечна подорож. Автор прибуває до Нової Голландії з наміром оселитися там. Один із тубільців стрілою ранить його. Його хапають і силоміць садовлять на португальський корабель. Чемне поводження капітана. Автор прибуває до Англії.

Я розпочав цю одчайдушну подорож 15 лютого 1714 року, о дев'ятій годині ранку. Віяв попутний вітер. Розміркувавши, що веслування мене швидко стомить, а вітер може вщухнути, я наважився розпустити своє маленьке вітрило. Таким чином я пропливав з допомогою відпливу, мабуть, ліги півтори на годину. Мій хазяїн зі своїми приятелями стояв на березі, доки я майже зовсім зник з його очей, і до мене часто долинав голос гнідого огира (який завжди любив мене): «Гнуй ілла них а, мейджах єгу», тобто: «Бережи себе, добрий єгу».

Я мав намір оселитись на якомусь безлюдному острівці, де б я міг прогодувати себе. Це було б для мене більшим щастям, ніж посада першого міністра при найславнішому дворі в Європі. Сама думка повернутись до людської цивілізації, де я опинився б у товаристві та під владою єгу, сповнювала мене жахом. На самоті я міг би принаймні віддатися думкам, обмірковуючи чесноти незрівнянних гуїгнгнмів і уникаючи небезпеки поринути в нечестя та розпусту своїх одноплемінників.

Читач, мабуть, пам'ятає, як я, заарештований екіпажем, кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, правдиво чи неправдиво присягалися, що й самі не знають, яка це частина світу. Проте я гадав тоді, що ми пливемо градусів на десять південніше від мису Доброї Надії, тобто десь близько 45° південної широти. Я зробив такий висновок з кількох підслуханих мною слів, а розмови про їхній намір іти до Мадагаскару навели мене на думку, що ми були на південний схід од нього. Хоч то був тільки здогад, я все-таки вирішив узяти курс на схід, щоб добутися до західного берега Нової Голландії або одного з островів, що лежать на захід од неї.

Пропливши при західному вітрові, за моїми розрахунками, щонайменше вісімнадцять ліг, годині о шостій вечора я помітив маленький острівець на півмилі від себе і незабаром пристав до нього. Це, власне, було не що інше, як скеля з вимитою у ній бурями невеличкою затокою. Витягам пірогу на берег, я зійшов на верх скелі і на сході виразно побачив землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Проспавши ніч у човні, я вранці вирушив у дальшу путь і о сьомій годині вечора досяг уже південно-західного берега Нової Голландії. Це підтвердило мою давнішню гадку про те, що на картах країну цю поміщають принаймні на три зайві градуси східніше. Про це я багато років тому казав моєму шановному другові — панові Герману Моллю, але він волів пристати на твердження інших авторів.

Там, де я висів на берег, людей не було видно, але, не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими. Я не розкладав вогнища, щоб не привернути уваги тубільців. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів харчувався устрицями та іншими молюсками. На щастя, я знайшов струмок з чудовою водою, яка дуже відсвіжила мене.

На четвертий день, відійшовши від берега трохи далі, я побачив не більше як за п'ятсот ярдів од себе двадцять або тридцять тубільців. Всі вони — чоловіки, жінки та діти — були зовсім голі й сиділи навколо вогнища, як про те свідчив дим. Один, помітивши мене, сказав іншим, і тоді п'ятеро їх, залишивши коло багаття жінок та дітей, попростували до мене. Я побіг чимдуж до берега, сів у човен і наліг на весла. Спостерігши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перше ніж я встиг одплисти на безпечну відстань, пустили стрілу, яка глибоко увігналась мені у праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я відплив далі від берега, сяк-так висмоктав з рани кров і зав'язав ногу як міг.

Не насмілюючись повернутися назад, я вирішив податись на північ. Невеликий вітер подував мені напроти, тобто з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки й шукаючи, де пристати, я на північно-північний схід од себе побачив вітрило, що рухалось у напрямі до мене. Спершу я не знав, чи чекати на нього, чи ні, а далі огида до єгу взяла гору. Нап'явши своє; вітрило та взявшись за весла, я попростував на південь і ввійшов у ту саму бухту, звідки відплив уранці, воліючи потрапити до рук дикунів, ніж знову жити серед європейських єгу. Витягши човен на берег, я заховався за камінь біля того струмка з чудовою водою, про який я згадував вище.

Корабель підійшов до бухти, і з нього послали на берег баркас по свіжу воду (бо це місце, здається, було добре відоме). Я помітив човен, коли він пристав уже до берега і було пізно шукати іншого притулку. Матроси, висівши на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо з них, добре озброєні, обшукали всі розколини в скелях і нарешті надибали на мене. Вони зачудовано дивились на мій незвичайний одяг, на підбиті дерев'яними підошвами черевики, на хутряні панчохи. Все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходять голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені підвестися й запитав, хто я. Добре розуміючи цю мову, я звівся на ноги й відповів, що я — бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, і уклінно прошу дозволити мені попливти далі своєю дорогою. Вони здивувалися, почувши відповідь своєю мовою. З кольору мого обличчя вони впізнали в мені європейця, але не могли збагнути, що то за гуїгнгнми та єгу. До того ж і моя вимова, яка скидалась на кінське іржання, насмішила їх. Я ввесь тремтів зі страху та огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Та матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди прямую і таке інше. Я відказав, що народився в Англії. П'ять років тому, коли я виїхав звідти, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяло мені думати, що вони не поставляться вороже до бідолашного єгу, який шукає відлюдного місця, де б звікувати решту свого нещасливого життя.

Коли вони заговорили, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого неприроднішого. Для мене це було так само дико, якби собака або корова забалакали по-англійському, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі дивувалися на мій вигляд та незвичайну вимову, хоч і добре розуміли мене. Вони поводились зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевно, задарма відвезе мене до Лісабона, звідки мені легко буде дістатись додому, що двоє з них вергнуться зараз на корабель сповістити капітана про свою знахідку і дістати від нього розпорядження. Матроси зажадали, щоб я заприсягся, що не пробуватиму втікати, а ні — то мене зв'яжуть. Я вирішив погодитися. Їх дуже цікавило, як я тут опинився, але мої відповіді остаточно переконали їх, що я — божевільний. За дві години баркас, одвізши на корабель бочки із свіжою водою, повернувся назад з наказом капітана приставити мене на борт. Я впав навколішки, благав не позбавляти мене волі, але даремно — вони зв'язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і відвели в каюту до капітана.

Капітан звався Педро де Мендес. Він був дуже чемний і шляхетний чоловік. Він попросив, щоб я розповів йому про себе, і запитав, чим почастувати мене. Він сказав, що я буду почесним гостем на судні, і наговорив стільки приємних речей, що я аж здивувався, бачачи таку чемність у звичайного єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і мало не зомлів од самого духу капітана та його матросів. Нарешті я попросив принести мені чогось попоїсти з моїх запасів у човні. Але капітан звелів подати курча і прекрасного вина, а після обіду наказав одвести мене в чисту каюту й покласти в постіль. Я ліг, не роздягаючись, а за півгодини, коли, на мою думку, екіпаж саме обідав, вийшов з каюти й хотів кинутись у море та спробувати допливти до берега, щоб не жити серед єгу. На жаль, один із матросів затримав мене, повідомив про мій учинок капітана, і мене замкнули в каюті.

По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатись, що штовхнуло мене на такий одчайдушний учинок. Запевнивши, що піклується лише про моє добро, він говорив дуже зворушливо, і кінець кінцем я вимушений був поводитись із ним, як з твариною, що має певні розумові здібності. Коли я коротенько розповів йому про свою подорож, про змову матросів проти мене, про країну, де вони мене висадили, та про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитись і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я запитав його, чи існує в їхній країні звичай казати те, чого немає, і запевнив, що майже забув про брехню, і що хоч би я прожив у Гуїгнгнмії й тисячу років, то не почув би там жодного слова неправди, навіть од найгіршого з їхніх слуг. Я сказав далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, але, з пошани до нього, я попросив його поставити мені кілька запитань і обіцяв відповідями довести, що кажу саму правду.

Бувши людиною розумною, капітан, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав вірити моїм словам. Він сказав, що коли я дам йому слово не пробувати відібрати собі життя, він звелить звільнити мене, в іншому разі мене триматимуть ув'язненим до самого Лісабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши принагідно, що мені було б легше перетерпіти найбільше лихо, ніж повернутися жити до єгу.

Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. З вдячності до капітана я іноді розмовляв з ним, докладаючи всіх зусиль, щоб не виявляти при ньому своєї огиди до людей. Коли ж я не міг її приховати, дон Педро вдавав, що не помічає цього. Але здебільшого я сидів у себе в каюті, щоб не бачити нікого з екіпажу. Капітан кілька разів умовляв мене скинути дикунський одяг і пропонував позичити свій найкращий костюм. Проте сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив позичити мені тільки дві чисті сорочки, які відразу ж добре виправ. Протягом усієї подорожі я прав їх і міняв щодня.

Ми прибули до Лісабона 5 листопада 1715 року. Висідаючи на берег, я вгорнувся в капітанів плащ, щоб не привертати до себе уваги людей. Капітан провів мене до свого дому. Я попросив дати мені найдальшу кімнату на верхньому поверсі з вікнами в двір. Він пообіцяв мені не казати нікому про мої пригоди у гуїгнгнмів, бо це притягло б до мене силу відвідувачів і поставило б мене під загрозу ув'язнення, а то й спалення на вогнищі інквізиції. Капітан переконував мене замовити собі вбрання, але я ніяк не міг дозволити кравцеві доторкнутися до себе. Кінець кінцем я взяв одяг у дона Педро, бо був з ним майже однакового зросту. Він позичив мені ще й інші неношені речі, які я провітрював цілу добу, перше ніж надягти на себе.

Капітан був неодружений і мав у господі тільки трьох слуг, але не дозволяв їм услуговувати коло столу. Вся поведінка його була надзвичайно чемна. Він так людяно ставився до мене, що я перестав уникати його товариства. З часом він умовив мене визирнути з заднього вікна у двір. Незабаром я погодився зайти до іншої кімнати, але, виглянувши звідти на вулицю, аж одскочив назад з переляку. Проте через тиждень дон Педро переконав мене зійти вниз до дверей. Острах мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида та презирство до них, здавалося, зросли. Нарешті, набравшися відваги, я пішов з капітаном прогулятись на вулицю, спершу заткнувши собі носа рутою та тютюном.

Через десять днів дон Педро, обізнаний уже до деякої міри з моїми сімейними обставинами, сказав, що моя честь і моє сумління вимагають, щоб я повернувся на батьківщину й жив дома з дружиною та дітьми. Він сказав, що в порту є корабель, готовий одпливти до Англії, і обіцяв постачити мені все потрібне для подорожі. Нудно було б тут наводити всі його аргументи і мої заперечення. На його думку, знайти відлюдний острів, де я хотів оселитися, тепер уже неможливо, а дома мені ніхто не завадить жити цілком відлюдно.

Кінець кінцем, бачачи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився, і 24 листопада виїхав з Лісабона на англійському торговельному судні. Хто був капітаном на ньому, я так і не спитав. Дон Педро провів мене на корабель і позичив мені двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене в своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи.

Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами і, об'явившися хворим, просидів усю дорогу в своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев'ятої години ранку ми кинули якір у Даунсі, а о третій дня я був уже у себе дома в Редріффі.

Жінка й діти, що вважали мене загиблим, дуже здивувались і зраділи, тимчасом як я, мушу признатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про своє споріднення з ними. Хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й примусив себе зносити вигляд єгу та розмовляти з доном Педро де Мендесом, а все ж таки пам'ять і уява мої завжди були сповнені чеснотами цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що я одружений з самицею єгу, сам став батьком єгу, викликала в мене сором, замішання та жах.

Ледве я ступив у дім, як дружина обняла й поцілувала мене, а я від цього дотику впав непритомний і пролежав майже годину.

Тепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже п'ять років після мого повернення до Англії. Перший рік присутність дружини та дітей була нестерпна для мене. Я не зносив їхнього духу, я ледве міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися до мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав пару коней і поставив для них чудову стайню. Їхній конюх — мій найкращий приятель, бо самий дух, який він приносить зі стайні, діє на мене цілюще. Мої коні добре розуміють мене, і я буваю з ними щодня принаймні по чотири години. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.

РОЗДІЛ XII

Правдивість автора. До чого він прагнув, публікуючи свій твір. Засудження мандрівників, що ухиляються від істини. Автор запевняє, що не мав ніякого лихого задуму, пишучи цю книгу. Відповідь на одне зауваження. Метод колонізації. Похвала батьківщині. Права корони на країни, описані автором. Труднощі завоювання їх. Автор остаточно прощається з читачем, розповідає, як житиме далі, дає добру пораду й закінчує книгу.

Я розповів тобі, любий читачу, історію моїх мандрів протягом шістнадцяти років і семи місяців, ніде не погрішивши проти правди. Звичайно, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними оповіданнями. Але я волію додержуватись істини, бо моє завдання полягає в тім, щоб повчати, а не розважати тебе.

Нам, мандрівникам по далеких країнах, куди рідко потрапляють англійці та інші європейці, легко описувати морських та суходільних тварин. Однак головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн.

Я хочу запропонувати, щоб видали закон, який зобов'язував би кожного мандрівника, перше ніж йому дозволять опублікувати відомості про свої подорожі, заприсягтися перед лордом-канцлером, що все написане є — в міру розуміння — цілковита правда. Тоді несумлінні письменники не дуритимуть довірливих читачів різними байками. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про подорожі, але, об'їхавши відтоді більшу частину земної кулі й маючи змогу на підставі власних спостережень переконатися, як зухвало брешуть їхні автори, я пройнявся невимовною огидою до такого читання і не можу стримати обурення проти безсоромного зловживання людською довірливістю.

Дехто із знайомих гадає, що мої скромні зусилля на літературній ниві можуть навіть дати деяку користь для моєї батьківщини. Та хай там як, а я взяв собі за правило, від якого ніколи не ухиляюся, — суворо додержувати істини. Та в мене й не може бути найменшої спокуси відійти від цього правила, доки я зберігаю в своїй пам'яті приписи та приклад мого благородного хазяїна та інших доброчесних гуїгнгнмів, чиїм слухачем я мав честь бути довгий час.

Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти і взагалі ніяких здібностей, крім доброї пам'яті та акуратних записів у щоденнику. Але навіть такою славою автор книги про подорожі тішиться недовго. Адже незабаром інші мандрівники відвідають описані мною країни, викриють мої помилки і зроблять багато власних відкрить. Відсунувши мене в тінь, вони стануть на моє місце і примусять світ зовсім забути про мене.

Та я пишу не заради слави. Єдина моя мета — благо суспільства. Я звертаюся до тих людей, у яких залишилася хоч крихта розуму. Невже вони, познайомившися з чеснотами благородних гуїгнгнмів, не соромитимуться наших хиб та вад? Принаймні візьмімо собі за зразок бробдінгнежців, погляди яких на врядування та на мораль нам усім не завадило б наслідувати. Нехай розсудливий читач уважніше вивчить ці записки і сам зробить належні висновки.

Я вже радий тим, що сумління моє чисте. Ніхто не може зробити найменших закидів мені, як авторові цієї книги. Бо які закиди можна робити письменникові, що розповідає про самі тільки голі факти, які мали місце в таких далеких країнах, де ми не маємо жодних політичних або торговельних інтересів? Я старанно уникав помилок, якими часто аж надто справедливо дорікають авторам творів про мандрівки. До того ж я не маю нічого спільного з жодною партією й пишу без упередженості або лихого наміру проти якоїсь людини або групи людей. Я пишу з благородною метою навчити людей, бо маю право, без зайвої скромності, претендувати серед них на певну перевагу, яку дало мені довге перебування серед найдовершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не думаючи ні про користь, ні про похвалу. Я ніколи не прохоплююсь словом, що скидалось би на огиду або могло б хоч трохи зачепити навіть найуразливіших. Отож сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком чесним письменником, і мені нічого боятися ні шпигунів, ні донощиків, ні таємних агентів, ні інших представників цього продажного племені.

Мені, признаюся, нашіптували, що, як англійський підданець, я мусив негайно повідомити про описані мною країни державного секретаря, бо всі відкриті англійцем землі мають належати англійській короні. Та я не думаю, щоб завоювати їх було так легко, як колись Фернандові Кортесу подолати бідолашних індіанців у Америці. Навряд чи варто відряджати армію або флот для того, щоб завоювати ліліпутів. Гадаю, що небезпечно було б нападати на бробдінгнежців, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою летючий острів Лапуту. Гуїгнгнми, правда, нібито не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з воєнною наукою і не мають ніякої зброї. Але якби я був міністром, то не порадив би заводитися з ними. Їхній природний розум, одностайність, безстрашність і патріотизм можуть заступити їм брак воєнних знань. Уявіть собі, що було б, якби двадцять тисяч гуїгнгнмів вдерлися в середину нашої армії, перемішали лави, поперекидали обози і почали бити копитами солдатів.

Але мені здається, що, замість завойовувати цю благородну націю, краще було б попросити її прислати своїх представників для цивілізації Європи. Вони принаймні навчили б нас честі, справедливості, правдивості, помірності, солідарності, цнотливості, дружби, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот досі збереглися в більшості наших мов. Я зустрічав їх не лише в давніх, а навіть і в сучасних авторів.

До того ж я маю ще одну причину, яка стримує мене від того, щоб відкрити, де лежать ці землі. Правду кажучи, я став трохи сумніватися, чи справедливо чинять європейські монархи з відкритими країнами. Наприклад, зграю піратів захопила буря і жене їхній корабель невідомо куди. Нарешті юнга з вершечка щогли побачив землю, і розбійники попадають у нову країну. Їх приязно зустрічає гостинне населення. Пірати дають країні нове ім'я, приєднують її до володінь свого короля і зводять на честь такої події пам'ятник з трухлявої дошки або каменя. Потім вони вбивають два або три десятки тубільців, пару силоміць беруть, як зразок, з собою і, повернувшись додому, дістають помилування. Так, за божественним правом, король здобуває нову колонію. При першій нагоді туди надсилають гарнізон, і солдатам дозволяють чинити там усякі жорстокі злочини. Тубільців виганяють або нищать, а їхніх ватажків катують, допитуючи, де вони сховали своє золото. Дається воля всім нелюдським учинкам, розпусті. Земля багряніє від крові тубільців, а банда мерзенних різників оголошує, що зробила святу справу, створивши сучасну колонію, яка має своєю метою навертати до християнства та цивілізації язичників і варварів.

Гадаю, що населення описаних мною країн зовсім не має бажання, щоб колоністи завойовували, закріпачували, вбивали або висилали їх.

Немає в них ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, тобто там не передбачається ніякої наживи, задля якої ми завжди готові проявити чудеса відваги.

Щодо формального проголошення цих країн володіннями нашого монарха, то це мені ніколи на думку не спадало, а якби й спало, то при тих обставинах з міркувань розважливості та самоохорони довелося б відкласти здійснення цього наміру до кращої нагоди.

А тепер, відкинувши єдиний докір, який можна було б зробити мені як мандрівникові, я остаточно прощаюся з моїми люб'язними читачами і повертаюсь тішитися своїми спогадами у маленький садок у Редріффі. Тут я впроваджуватиму в життя чудову науку доброчесності, якої я навчився серед гуїгнгнмів, і спробую перевиховати, скільки це можливо, єгу з моєї власної сім'ї. Я буду частіше розглядати себе самого в дзеркало і таким способом привчатись поволі зносити вигляд людини. Мені дуже боляче бачити дикість наших гуїгнгнмів, але я завжди ставитимусь до них з пошаною ради мого благородного хазяїна, його сім'ї, його друзів і всього благородного племені гуїгнгнмів, на яких мають честь бути схожими будовою тіла наші гуїгнгнми, хоч розумові здібності їх і перебувають на значно нижчому рівні.

Останнього тижня я став уже дозволяти своїй жінці сідати обідати разом зі мною на протилежному кінці нашого довгого стола і відповідати (якомога коротше) на мої запитання. Проте запах єгу ще й досі викликає в мене огиду, і я завжди затикаю собі носа рутою, лавандою або тютюновим листям. Хоч і як важко літній людині зрікатися своїх давніх звичок, але я все ж сподіваюся колись призвичаїтись до моїх сусідів-єгу настільки, щоб не боятися їхніх зубів та пазурів.

Взагалі я міг би нарешті примиритися з нашими єгу, якби вони задовольнилися самими своїми природними хибами та вадами. Мене вже не обурюють адвокати, кишенькові злодії, полковники, неуки, лорди, картярі, політичні діячі, лікарі, донощики, лжесвідки, зрадники й подібні до них люди, бо вони — неминуче зло. Та коли я бачу, як який-небудь виродок починає ще й величатися, отоді мені вже уривається терпець. Я ніколи не спроможусь зрозуміти, як до всіх мерзенних вад такої нікчемної тварини додаються ще й гордощі. Мудрі й доброчесні гуїгнгнми, обдаровані найдосконалішими рисами, які можуть прикрасити розумну істоту, не мають у своїй мові відповідного цій ваді слова. В них-бо немає слів для означення чогось поганого, крім тих, якими вони описують огидні властивості єгу. Але гордощів у них вони не помічали, бо зовсім не розуміли, як проявляється натура єгу, коли ці тварини стають панами. Я ж, більше обізнаний з ними, виразно бачив зачатки гордощів навіть і в диких єгу.

Гуїгнгнми, які слухають тільки голос розуму, пишаються своїми чеснотами не більше, ніж я пишаюся своїми руками або ногами, хоч без них кожен почуває себе нещасним.

Я спинився так докладно на цьому питанні через те, що хочу зробити громаду англійських єгу хоч трохи менш нестерпною. Тому прошу всіх, хто має дурість пишатися своєю належністю до породи єгу, не навертатися мені на очі.