Мандри Лемюеля Гуллівера

РОЗДІЛ І

Автор виряджається в свою третю подорож. Його беруть у полон пірати. Злосливість голландця. Автора висаджують на острів. Він потрапляє до Лапути.

е прожив я дома й десяти днів, як до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуелець, капітан добрячого корабля на триста тонн — «Надія». Я служив свого часу лікарем на судні, де він був капітаном. Тоді ми з ним відбули подорож у Левант. Він завжди поводився зі мною скоріше як з братом, ніж як із підлеглим. Почувши про мій приїзд, він завітав до мене, мабуть, просто з приязні. Ми зустрілися як давні друзі і про справи не говорили. Робінсон став учащати до нас і одного разу, висловивши своє задоволення, що бачить мене в доброму здоров'ї, запитав, чи назавжди я вирішив осісти вдома, і розповів, що за два місяці він одпливає до Ост-Індії. Він запропонував мені — щоправда, перепрошуючи за те, що осмілюється порушити мій відпочинок — посаду суднового лікаря. Він обіцяв призначити мені подвійну платню, дати в поміч ще одного лікаря та двох учнів і навіть дав слово слухатися всіх моїх порад. Йому, мовляв, відомо з досвіду, що на морських справах я розуміюсь не гірше за нього.

Він наговорив мені так багато приємних речей, що я, знавши його за цілком порядну й чесну людину, не міг одмовити йому. До того ж, незважаючи на всі злигодні, яких мені довелося зазнати, моя жадоба нових пригод не вгамувалася. Залишалося тільки переконати мою дружину. Нарешті, я дістав-таки її згоду, спокусивши матеріальними вигодами, які ця подорож обіцяла нашим дітям.

Ми відпливли 5 серпня 1706 року, а 11 квітня 1707 року прибули до Форту Святого Георга[38] й простояли там три тижні, щоб дати перепочити екіпажеві, бо у нас було багато хворих. Звідти ми вирушили на Тонкій, де капітан вирішив кинути якір надовго, бо замовлений крам не був ще готовий і його не могли приставити йому навіть за кілька місяців. Прагнучи хоча б частково повернути витрати, заподіяні цією мимовільною стоянкою, він купив шлюп[39], навантажив його різним крамом, яким тонкінці торгують із сусідніми островами, і відрядив на нього чотирнадцять матросів, троє з яких були тубільці. Він призначив мене на командира шлюпа й доручив мені провадити торгівлю, поки справи затримуватимуть його в Тонкіні.

Не пропливли ми й трьох днів, як знявся великий шторм, що цілих п'ять днів гнав нас на північний схід, а потім на схід. Далі буря вщухла і стало на годині, але ввесь час подував чималий вітерець із заходу. На десятий день за нами погналися два піратські кораблі і скоро наздогнали нас, бо мій шлюп, занадто навантажений, сидів глибоко, і ми йшли дуже повільно.

Боронитися нам було нічим. Обидва кораблі взяли нас на абордаж майже одночасно. Пірати з обох суден, як навіжені, скочили на шлюп, де всі, з мого наказу, лежали ниць. Тоді вони пов'язали нас цупкими мотузками і, поставивши вартових, кинулися обшукувати судно.

Серед них я помітив одного голландця, що, здавалося, мав деяку владу, хоч і не був капітаном жодного з кораблів. Впізнавши англійців, він забелькотів поганою англійською мовою і заприсягся, що позв'язує нас спинами один до одного й повикидає всіх у море. Я досить добре розмовляв по-голландському і висловив надію, що він, як християнин і протестант, та ще і з дружньої нам держави, попросить капітанів зглянутись на нас. Це й зовсім розлютило голландця, який, повторивши свої загрози, повернувся до товаришів і з запалом почав говорити щось, мабуть, японською мовою, раз у раз повторюючи слово «кристияніос».

Більшим піратським судном командував капітан-японець, що трохи розмовляв голландською мовою. Підійшовши до мене, він поставив мені кілька запитань і, діставши на них відповідь у дуже покірливому тоні, сказав, що нас не вб'ють. Віддавши низенький поклін капітанові, я звернувся до голландця і сказав йому, що мені боляче бачити в язичника більше милосердя, ніж у свого ж таки брата-християнина. Та дорого заплатив я за свої нерозумні слова, бо цей нечестивець, не спромігшись умовити капітанів кинути мене в море (на це вони, обіцявши вже, що мене не вб'ють, не могли згодитись), настояв на тілесній карі, що здалася мені гіршою за смерть. Матросів моїх розподілили порівну між обома кораблями, а на шлюп призначили нову команду. Мене вирішили залишити в невеликому човні з парою весел, вітрилом та провізією на чотири дні. Японець із своїх власних запасів ласкаво подвоїв мій запас провізії і не дозволив нікому обшукувати мене. Коли я сідав у човен, голландець, стоячи на палубі, обкладав мене найжахливішою лайкою та прокльонами, які тільки міг знайти в своїй мові.

Приблизно за годину перед тим, як ми побачили піратів, я зробив виміри й визначив, що ми перебували на 46° північної широти й 183° східної довготи. Відпливши трохи від піратських кораблів, я з допомогою підзорної труби виявив на обрії пасмо островів, що лежали на південний схід од мене. Я нап'яв вітрило і за три години, при попутному вітрі, добувся до найближчого з них. То була гола скеля, але в розколинах її я знайшов чимало пташиних яєць; викресавши вогню та розпаливши верес і сухі водорості, я спік собі ці яйця на вечерю. Взятої з корабля провізії я не займав, вирішивши зберегти її на якомога довший час. Ніч я перебув під захистом скелі на підстилці з вересу і спав зовсім не погано. Наступного дня я доплив до другого острова, далі — до третього, потім до четвертого, пливучи то на веслах, то під вітрилом. Щоб не докучати читачеві подробицями моїх лихих пригод, скажу тільки, що на п'ятий день я добувся, нарешті, до п'ятого з бачених мною островів, який лежав на зюйд-зюйд-ост від попереднього.

До нього було далі, ніж я сподівався, і мені довелося пливти цілих п'ять годин. Я обплив його майже кругом, перше ніж знайшов місцину, де можна було висісти, — маленьку затоку, разів у три ширшу за мій човен. На острові були самі скелі; тільки подекуди на нім росли кущики трави та всякого запашного зілля. Я забрав з човна свій невеличкий запас провізії і, підживившись трохи, заховав залишки їжі в печеру, що їх на острові було дуже багато. Потім я заходився збирати по скелях сухі водорості та траву, щоб ранком спекти собі на них яйця, бо при мені були кремінь, кресало, сірники й запалювальне скло. Ніч я пролежав у печері біля своїх запасів. Замість ліжка мені була та сама трава, що вранці мала піти на багаття. Незважаючи на втому, спав я дуже мало, бо відчував неспокій, думаючи про жахливе життя в такій відлюдній місцевості і про трагічну смерть, яка мені судилася. З туги та безнадії я нездужав навіть підвестися і виліз з печери тільки тоді, коли був уже білий день.

Годину-дві я блукав серед скель. Небо сяяло блакиттю. Сонце світило так яскраво, що треба було відвертати від нього обличчя. Раптом навколо стемніло, але зовсім не так, як буває, коли набіжить хмара. Обернувшись назад, я побачив між собою та сонцем якесь велике непрозоре тіло, що рухалося в напрямку острова. Воно було на висоті, здавалося, двох миль і затуляло сонце протягом шести чи семи хвилин, але я не помітив, щоб у повітрі похолоднішало або щоб потемнішало небо; здавалося, ніби я стояв у затінку під горою. Коли невідоме тіло наблизилось до мене, стало ясно, що воно складаються з якоїсь невідомої речовини і має рівне, гладеньке дно, яке блищало, відбиваючи поверхню моря. Я стояв на висоті приблизно двохсот ярдів над морем і бачив, як те тіло знизилося до одного рівня зі мною за якусь милю від мене. Я видобув свою підзорну трубу і ясно розгледів людей, що сновигали по його спадистих, як здалося мені, боках, але що вони там робили, розібрати не міг.

Природна любов до життя викликала в мене приплив радості. В мені знов прокинулася надія, що ця пригода так чи інакше допоможе мені визволитися з безпорадного становища, в якому я опинився. Але воднораз читач навряд чи зможе уявити собі подив, що огорнув мене, коли я побачив у повітрі острів, заселений людьми, що з своєї волі могли підіймати його і опускати або рухати вперед. Проте я не мав тоді великої охоти вдаватися у філософію, і мене куди більше цікавило питання, яку путь вибере острів, бо на той час він нібито спинився. Та незабаром острів підійшов ще ближче, і я міг уже розгледіти на ньому кілька рядів галерей та сходи, що сполучали різні поверхи. На нижній галереї сиділи люди з довгими вудками в руках. Коло них стояли глядачі й дивилися, як ті рибалять. Я почав вимахувати кашкетом (бо мій капелюх давно вже зносився) та носовою хусточкою, а коли острів присунувся ще ближче, загукав якомога голосніше. Придивляючись, я побачив натовп, що юрмився на найближчому боці. З того, як вони показували на мене пальцями один одному, я зрозумів, що вони побачили мене, хоч і не озивались на мої вигуки. П'ять чи шість чоловік побігли сходами вгору й зникли у верхній частині острова. Мені спало на думку, що їх послано сповістити про мене когось із влади та дістати належні розпорядження.

Натовп зростав, і менше ніж за півгодини острів наблизився так, що між нижньою галереєю і мною лишилося яких-небудь сто ярдів. Тоді я прибрав найблагальнішої пози і заговорив до них приниженим тоном, але не дістав ніякої відповіді. Над самою моєю головою стояли, мабуть, якісь поважні особи, як побачив я з їхнього одягу. Вони про щось радилися, часто поглядаючи на мене. Нарешті один з них крикнув кілька слів чіткою, добірною співучою говіркою, що скидалася трохи на італійську. Бажаючи догодити їм близькою до їхньої вимовою, я й собі відповів по-італійськи. Та хоч ми й не зрозуміли один одного, мій жалюгідний вигляд досить виразно промовляв про моє прикре становище.

Вони знаками звеліли мені зійти зі скелі й підійти до берега. Я так і зробив. Летючий острів спинився досить близько, якраз надо мною. З нижньої галереї спустили ланцюг з прикріпленим до нього сидінням. Я сів на нього, і мене відразу підняли на блоках.

РОЗДІЛ II

Опис звичаїв та поводження лапутян. Нарис їхньої науки. Про короля та його двір. Як прийняли там автора. Побоювання та неспокій лапутян.

Ступивши на острів, я опинився серед великого натовпу. В перших рядах стояли, як здалося мені, їхні вельможі. Всі вони зацікавлено розглядали мене, і я платив їм тою ж монетою, бо ніколи ще не бачив людей таких чудних постаттю, одягом і поводженням. Голови в них були нахилені або на правий, або на лівий бік. Одне око дивилося всередину, а друге — просто в небо. Їхній верхній одяг був прикрашений фігурами сонця, місяця та зірок, впереміш із зображеннями скрипок, флейт, арф, сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі. Я помітив позад них багато людей в одязі слуг, що тримали в руках коротенькі палички з прив'язаним на кінці, неначе ціп на ціпилні, надутим міхуром. В кожному міхурі, як мені сказали потім, була жменька сухого гороху або камінців. Цими міхурами вони час од часу били по губах і по вухах своїх сусідів, але тоді я не міг добрати, навіщо це робилося. Виявилось, що розум цих людей так захоплюють глибокі міркування, що вони не можуть ні говорити, ані слухати чужих слів, і привести до пам'яті їх можна, тільки доторкнувшися до їхніх органів слуху та мови. Через це ті, хто має змогу, завжди тримають біля себе спеціального служника (по-лапутянському — клайменоле) і ніколи не йдуть без нього на прогулянку або в гості. Обов'язки клайменоле полягають у тім, щоб злегка доторкатися міхуром до рота того, хто має говорити, і правого вуха того, до кого звертаються. Цей служник не відходить од свого хазяїна під час прогулянок і подеколи злегка вдаряє його по очах, бо той завжди так заглиблюється в думки, що ризикує впасти в провалля, або стукнутись головою об вуличний стовп, або наткнутися на перехожого, або ж, зіткнувшись з кимось, звалитись у рівчак.

Вважаю за потрібне подати читачеві ці пояснення відразу, бо інакше він, так само, як і я, не зрозуміє поведінки моїх проводирів під час нашого переходу від нижньої галереї до верхньої частини острова й далі до королівського палацу. Поки ми йшли, вони раз у раз забували, куди й чого йдуть, не звертаючи ніякої уваги на мій незвичайний для них одяг та вигляд і, здавалося, не чули й не бачили юрби, думки та манери якої були вільніші.

Нарешті ми добулися-таки до палацу й увійшли до парадного залу, де на троні сидів король, оточений найзначнішими своїми вельможами. Перед троном стояв великий стіл, увесь заставлений глобусами, планетаріями та різними астрономічними приладами. Його величність і не поворухнувся, хоч наша поява викликала досить гучний гомін. Він розв'язував якусь дуже складну задачу, і ми чекали принаймні годину, доки він подужав її. Обабіч, коло самого трону, стояли два молоденькі пажі з міхурами в руках. Побачивши, що король уже розв'язав свою задачу, один з них злегка доторкнувся міхуром до його рота, а другий до правого вуха, після чого його величність здивовано озирнувся, неначе враз прокинувся. Помітивши мене з товариством, він, очевидно, пригадав, що йому вже говорили про мене. Він промовив кілька слів, і один з пажів одразу ляснув мене по правому вуху, але я знаками, як зумів, пояснив, що не потребую цього. Як виявилося згодом, така поведінка дуже пошкодила мені, бо на цій підставі його величність склав дуже низьку ціну моїм розумовим здібностям. Король, скільки я міг догадатись, ставив різні запитання, і на них я відповідав усіма відомими мені мовами. Побачивши, що нам не порозумітися, король, уславлений своєю гостинністю до чужинців, наказав дати мені окрему кімнату в палаці й приставити до мене двох слуг. Мені принесли обід, і четверо вельмож, яких я бачив біля особи його величності, вшанували мене тим, що пообідали разом зі мною. Обід складався з двох перемін, по три страви в кожній. На першу переміну нам подали бараняче стегно у формі рівнобічного трикутника, шматок яловичини у вигляді ромбоїда і пудінг у формі циклоїда. На другу переміну були дві качки, порізані частками, що скидалися на скрипку, ковбаси, що вигином нагадували флейти та гобої, і теляча грудинка, формою — точнісінька арфа. Хліб слуги різали у формі конусів, циліндрів, паралелограмів та багатьох інших геометричних фігур.

За обідом я дозволив собі запитати про назви різних речей їхньою мовою, і ті благородні особи, з допомогою своїх слуг з міхурами, охоче задовольнили мою цікавість. Їм, видима річ, самим кортіло навчити мене їхньої мови, щоб потім уразити своїми великими здібностями. Незабаром я міг уже не тільки попросити хліба та води, а й усього, чого хотів.

По обіді мої гості пішли, а до мене, з наказу короля, завітала нова особа в супроводі слуги з міхуром. Ця особа принесла з собою перо, чорнило та три чи чотири книжки і на мигах пояснила мені, що її прислано навчити мене їхньої мови. Ми просиділи чотири години, протягом яких я записав багато слів з поясненням проти кожного з них, а також вивчив кілька коротеньких речень. Мій учитель наказував слузі давати йому той чи інший предмет, повертатися, вклонятися, сідати, вставати, ходити тощо, а я записував, як усе це зветься по-їхньому. В одній з книжок він показав мені малюнки сонця, місяця, зірок, знаків зодіаку[40], тропіків і полярних кіл, а також різні геометричні фігури двох та трьох вимірів, назви яких я також позанотовував. Далі він назвав і описав мені всі музичні інструменти і познайомив мене з термінами, потрібними для того, хто грає на них. Коли він пішов, я переписав за алфавітом усі ті слова та їх переклад. Таким способом, завдяки моїй незрадливій пам'яті я за небагато днів зробив чималі успіхи у вивченні їхньої мови.

Цей летючий острів називається в них Лапута, і походження цього слова мені так і не пощастило дошукатися. Лап стародавньою мовою означало «високий», а унту — «правитель». Злиття цих слів дало, як вони кажуть, Лапута. Я не згодний з таким поясненням, воно здається мені трохи штучним, і я дозволив собі запропонувати тамтешнім ученим свою гадку. Я виводжу слово «Лапута» з лапаутед. «Лап» означає, власне, відблиск сонячного променя в морі, а «аутед» — крило. Я, проте, не буду обстоювати своєї гіпотези і лишаю розв'язати це питання безсторонньому читачеві.

Придворні, що за дорученням короля піклувалися мною, побачивши, в якому жалюгідному стані мій одяг, другого ж ранку покликали кравця і веліли йому зняти з мене мірку. Майстер виконав це зовсім не так, як роблять майстри у нас в Європі. Вимірявши мій зріст квадрантом, він з допомогою лінійки та компаса вирахував усі потрібні йому розміри, записав їх на папері і через шість днів приніс готовий костюм. Він був зроблений дуже погано і зовсім не пасував до мене, бо кравець трохи помилився в своїх розрахунках. Та я поблажливо зауважив, що такі випадки трапляються часто і на них не варто звертати увагу.

Через брак одягу та хворобу мені довелося провести кілька днів у себе в кімнаті. За цей час я набагато поширив свій словник; з'явившися потім при дворі, я міг розуміти багато з того, що сказав король, і відповідати на деякі його запитання.

З наказу його величності острів скерували на ост-зюйд-ост до Лагадо, земної столиці їхньої держави, до якої було щось із дев'яносто миль. Наша подорож туди тривала чотири з половиною дні, причому я зовсім не відчував руху острова в повітрі. На другий день, близько одинадцятої ранку, король власною особою, з усіма вельможами, дворянством та урядовцями влаштував концерт: протягом трьох годин вони безупинно грали на різних інструментах і мало не оглушили мене. Змісту музики я не розумів, аж доки мені не пояснив мій учитель. Він сказав, що вуха лапутян звикли до музики небесних сфер, яку завжди можна чути протягом певних періодів, і тепер царедворці готуються до чергового концерту, щоб і собі приєднатися до гармонії небесних сфер.

Простуючи до Лагадо, їхньої столиці, його величність наказував зупиняти острів над деякими містами та селами, щоб його підданці могли подати йому свої прохання. Для цього з острова спускали багато мотузів з важками на кінцях. Люди прив'язували до них свої прохання, і ті зразу підлітали вгору, як то буває з клаптиками паперу, що їх школярі пускають по нитці до змія. Іноді нам знизу передавали вино та їжу, і лапутяни підіймали їх до себе на блоках.

Мої знання з математики стали мені у великій пригоді при засвоєнні фразеології, в значній мірі побудованої на цій дисципліні та на музиці, з якою я теж був непогано обізнаний. Всі їхні ідеї пов'язані з лініями та фігурами. Бажаючи, наприклад, розповісти про красу жінки або якоїсь тварини, вони описують її ромбами, колами, паралелограмами, еліпсами та іншими геометричними фігурами або вживають порівнянь, запозичених з музичного лексикону: повторювати їх тут було б зайве. В кухні королівській я бачив усі геометричні фігури й музичні інструменти, форми яких кухарі наслідують, готуючи різні страви до столу його величності.

Будинки лапутянські побудовано надзвичайно погано. Стіни викривлені й ніколи не сходяться під прямим кутом. Всі ці недоладності пояснюються зневагою до практичної геометрії, що нею вони гребують, як вульгарним, механічним знанням, а також тим, що хитромудрі вказівки, які лапутяни дають будівникам, неприступні для звичайного розуму й спричиняються тільки до непорозумінь. Хоч як уміло поводяться вони на папері з лінійкою, олівцем та циркулем, але в щоденному, домашньому житті я ніколи не бачив людей незграбніших, вайлуватіших і таких нетямущих у всьому, що не стосується до математики чи музики. Міркують вони погано й завжди палко сперечаються, крім тих випадків, коли мають рацію, але такі випадки трапляються рідко. Мрії, фантазії, вигадливість невідомі їм зовсім, і в мові лапутянській нема навіть слів для таких понять. Обсяг їхніх думок та інтересів обмежено двома зазначеними галузями.

Більшість лапутян, а надто ті, що працюють у галузі астрономії, ставляться з великою довірою до астрологічних віщувань, хоч і соромляться визнати це прилюдно. Але найчуднішим і найнезрозумілішим явищем здавалася мені їхня пристрасть до політики, в якій вони надзвичайно кохаються, раз у раз дискутуючи питання державного характеру й гаряче обстоюючи кожну деталь партійної думки. Щоправда, такий самий нахил я спостерігав і в більшості моїх знайомих європейських математиків, але ніколи не міг знайти нічого спільного між цими двома галузями знань. Мабуть, вони гадають, що керувати та орудувати світом не тяжче, ніж повертати глобус, бо в найбільшому колі стільки ж градусів, як і в найменшому. А втім, я думаю, що ця характерна для математиків риса походить від загальнолюдської властивості втручатися саме в те і цікавитись тим, що ми найгірше знаємо й до чого найменше підготовані наукою та природою.

Лапутяни завжди хвилюються і не мають ніколи спокою, але їхні страхи викликано причинами, що майже не впливають на інших смертних; вони бояться змін, що відбуваються в тілах небесних: наприклад, що земля через постійне наближення до сонця згодом буде поглинена або знищена ним; що поверхня сонця, поступово вкриваючись окалиною, перестане давати світло й тепло; що Земля, уникнувши нещодавно сутички з хвостом останньої комети, який неминуче спопелив би її, можливо, буде зруйнована найближчою кометою, яка має з'явитися, за їхніми обчисленнями, через тридцять один рік. На їх думку, коли ця комета наблизиться до сонця, вона дістане від нього тепла в десять тисяч разів більше, ніж є в розпеченім до червоного залізі; а віддаляючися від сонця, вона понесе з собою і свій вогненний хвіст у мільйон чотирнадцять миль завдовжки. Якщо Земля, проходячи крізь нього, опиниться на сто тисяч миль од ядра або головного тіла комети, то вона неодмінно займеться вогнем і обернеться на попіл.

Побоювалися вони й того, що сонце, випромінюючи щодня своє тепло і нічим не поновлюючи його, нарешті зовсім згорить і погасне, а це супроводитиметься загибеллю Землі й усіх планет, які дістають од нього світло.

Вони так бояться всяких небезпек, які нібито чигають на Землю в космосі, що не можуть спокійно спати в своїх ліжках і позбавляють себе можливості користатися звичайними розвагами та відпочинком. Стрінувшися вранці зі знайомим, кожен з них перш за все запитує про стан Сонця вчора ввечері та сьогодні вранці, а також про те, чи є надія уникнути сутички з кометою, що наближається.

Такі розмови їм дуже до вподоби і завжди зводять мені на думку наших хлопчиків, що страшенно люблять слухати різні страхіття про духів та домовиків, а наслухавшись, бояться лягати спати.

За якийсь місяць я настільки опанував їхню мову, що міг відповідати мало не на всі запитання короля, коли мав честь бувати в його товаристві. Його величність не цікавили ні наші закони, ні врядування, ні звичаї тих країн, де я бував; він обмежував свої запитання тільки галуззю математики, та й то слухав мене неуважно і зневажливо, дарма що з обох боків у нього завжди стояли два пажі, які частенько будили його увагу своїми міхурами.

РОЗДІЛ III

Явище, з'ясоване завдяки сучасній філософії та астрономії. Великий розвиток астрономії у лапутян. Королівський спосіб придушувати повстання.

Я попросив короля дозволити мені оглянути острів, і король не тільки ласкаво дав мені дозвіл на це, але й звелів моєму вчителеві супроводити мене. Найбільше кортіло мені дізнатися, які природні або штучні причини рухають острів, і тепер я можу розповісти про це читачеві.

Летючий або плавучий острів має форму правильного кола в чотири з половиною милі (або сім тисяч вісімсот тридцять сім ярдів) у діаметрі, і, значить, площа його становить десять тисяч акрів. Товщина його триста ярдів. Дно його, тобто спідня поверхня, яку видко тільки знизу, являє собою алмазну пластину ярдів у двісті завтовшки. На ній у звичайному порядку лежать різні породи мінералів, укриті зверху шаром чудового чорнозему в десять, а то й дванадцять футів завглибшки. Поверхня острова нахилена від країв до середини, і через це роса та дощова вода, що падає на острів, рівчаками стікає у чотири великі водозбори. Кожен з них має щось із півмилі в обводі й розташований за двісті ярдів од центра. Воду у водозборах удень випаровує сонце, і тому вони ніколи не бувають переповнені. А втім, король при потребі може піднести острів понад хмари і таким способом запобігти дощеві чи росі.

В самому центрі острова є провалля щось із п'ятдесят ярдів у діаметрі. Ним астрономи входять у печеру, що має форму купола і зветься через те Фландон а Ганьйоле, або Льох Астрономів. Вона заглиблюється на сто ярдів у товщу алмазу. Печеру завжди освітлюють двадцять ламп, і їхнє світло, відбиваючись од рівних стін, заливає все навкруги. Льох устатковано найрізноманітнішими секстантами, квадрантами, телескопами, астролябіями та іншими астрономічними приладами, але головне чудо, від якого залежить доля цілого острова — величезних розмірів магніт у формі ткацького човника. Він має шість ярдів завдовжки і, в найтовщому місці — принаймні три ярди завширшки. Магніт прикріплено до міцної алмазної осі, і на ній він урівноважений так точно, що повертається від найменшого дотику. Його вміщено у порожистий алмазний циліндр у чотири фути заввишки, стільки ж завтовшки і дванадцять ярдів у діаметрі, поставлений горизонтально на вісім алмазних ніжок, кожна в шість ярдів заввишки. Всередині внутрішньої поверхні циліндра є два отвори в двадцять дюймів завглибшки, куди встановлено кінці осі магніту.

Ніяка сила не може зсунути магніт із місця, бо циліндр з ніжками становить єдине суцільне тіло з алмазом, що править за спід острова.

За допомогою магніту острів рухається вгору, вниз або вбік. З одного кінця магніт має відштовхувальну, а з другого — притягальну силу. Поставивши його вертикально, притягальним полюсом до Землі, лапутяни знижують острів, а коли повернути вниз відштовхувальний полюс, острів одразу підіймається вгору. Поставлений навскоси, магніт примушує Лапуту йти теж навскоси, бо його сили завжди діють по лініях, паралельних його напрямові.

Таким скісним рухом острів пересувається від однієї частини володіння короля до іншої. Отже, підіймаючи, коли треба, або опускаючи магніт, острів змушують то підійматись, то знижуватись у скісному напрямі; таким чергуванням підіймань та опускань (рух відбувається під незначним кутом) острів пересувається від однієї частини держави до іншої.

Слід, проте, зауважити, що він не може підійматись вище як на чотири милі. Астрономи пояснюють це тим, що магнітне тяжіння відчувається лише на відстані чотирьох миль. Поза межами володінь його величності магніт не має ніякої сили, бо мінерали, які діють на нього, залягають лише в межах цього королівства. Користуючись перевагами такого вигідного становища, король легко може привести до покори будь-яку країну, що лежить у полі тяжіння магніту.

Коли магніт стоїть горизонтально, острів зупиняється. Адже в такому випадку полюси магніту, перебуваючи на однаковій відстані від землі, діють з однаковою силою, один — штовхаючи острів угору, другий — тягнучи його вниз, через що він зовсім зупиняється.

Доглядати магніт доручено надійним астрономам, що з наказу короля змінюють його положення, скеровуючи острів у потрібний бік. Більшу частину свого життя вони проводять, вивчаючи небесні тіла крізь підзорні труби, перед якими наші телескопи багато поступаються своєю якістю, їхні найдовші телескопи мають тільки три фути, але збільшують краще, ніж наші стоярдові, та ще й дають чистіше зображення. Ось чому у відкриттях своїх вони випередили наших європейських астрономів і вмістили в своєму каталозі неба десять тисяч зірок, тоді як у найповнішому нашому немає й третини цього числа.

Лапутяни вели спостереження над дев'яноста трьома різними кометами і з великою точністю встановили час їхнього повернення. Якщо всі ці виміри правильні, то бажано було б опублікувати їхні спостереження; тоді вся теорія комет, що й досі шкутильгає на обидві, набула б виразності та ясності інших галузей астрономії.

Коли яке-небудь місто знімає бунт або відмовляється сплачувати звичайні податки, король приводить мешканців до покори двома способами. Перший, менш жорстокий, полягає в тім, щоб поставити острів якраз над містом та околишніми землями й тим позбавити їх сонячного світла та дощу, тобто викликати голод і хвороби. А якщо провина їхня того заслуговує, їх можна водночас бомбардувати великим камінням, од якого в них немає іншого порятунку, як тільки ховатися в підвали та льохи, причому покрівлі їхніх будинків вщент руйнуються. Коли ж повстанці вперто тримаються свого, до послуг короля є останній спосіб — острів просто спускається на землю й знищує все дощенту — і будівлі, і людей. Проте це — крайній засіб, і король дуже рідко вдається до нього. З одного боку, йому й самому він не до вподоби, а з другого — і міністри не наважуються дати йому таку пораду. Вони бояться викликати ненависть народу, який міг би сплюндрувати їхні маєтки. Хочу пояснити, що вся власність вельмож міститься внизу, а летючий острів належить самому королю.

Крім того, є ще важливіша причина, чому королі цієї країни завжди відчували огиду до жахливої кари й удавались до неї хіба тільки в крайній потребі. Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є якісь високі скелі або в ньому багато високих шпилів чи кам'яних стовпів, то раптове падіння може пошкодити алмазну основу острова. Вона може розколотись од великого удару або тріснути від вогню пожарищ, як то часто трапляється із стінами наших залізних та кам'яних димарів. Це добре знає простий люд, і обстоюючи свою волю та власність, він знає, до якої межі можна доводити свій опір. Та й король, коли вже вирішить розчавити яке-небудь місто, наказує спускати острів якнайтихіше, начебто з жалості до населення, а насправді боячись пошкодити алмазне дно. Бо тоді, на думку всіх їхніх філософів, магніт не триматиме острова, і вся його маса впаде на землю.

Років зо три перед моїм прибуттям до лапутян сталася незвичайна подія, що замалим не була фатальною для тої монархії, принаймні для її теперішнього державного ладу. Його величність прилетів до Ліндаліно, другого за своїми розмірами міста в королівстві, і одержав багато скарг на представників влади. За три дні по його відбутті городяни зачинили міську браму, заарештували губернатора і з дивовижною енергією та швидкістю спорудили по кутах міста (стіни його становлять правильний чотирикутник) чотири масивні башти, такі заввишки, як і гранітна гостроверха скеля в самому центрі міста. На баштах, так само як і на вершечку скелі, вони поставили по великому магніту і запасли колосальну кількість дуже горючого палива, сподіваючись страшним полум'ям розколоти алмазний спід острова, в тому разі, коли їхній план з магнітами зазнав би невдачі.

Тільки за вісім місяців короля повідомили про се, що Ліндаліно зчинило бунт, і він наказав привести острів до того міста. Населення міста вирішило боротися до кінця і запаслось провіантом. Посеред міста протікає велика річка. Марно король ширяв над повстанцями, позбавляючи їх дощу і сонця. Тоді він звелів спустити з острова безліч мотузів, але нікому й на думку не спало просити в нього ласки. Зате до Лапути полетіла сила надзвичайно зухвалих претензій; в них вимагалось відшкодувати всі вчинені місту несправедливості, повернути привілеї, надати населенню права самому обирати губернатора і такі інші безглузді речі. У відповідь на це його величність звелів усім остров'янам кидати зі спідньої галереї великі каменюки на місто, але ліндалінці врятувалися від цього лиха, поховавшись із своїм майном у чотирьох баштах та інших кам'яних спорудах і по льохах.

Тоді король, постановивши за всяку ціну приборкати зухвалих, наказав негайно спустити острів на сорок ярдів од верхів башт і скелі. Наказ королівський було виконано, але урядовці, які здійснювали його, виявили, що спуск проходив куди швидше проти звичайного. Повернувши магніт, вони ледве спромоглися зупинити острів у повітрі, але помітили, що він усе ж таки має тенденцію падати. Негайно повідомивши короля про це дивне явище, вони попросили в його величності дозволу підняти острів вище. Король згодився, скликали велику нараду, і урядовці, які відали магнітом, дістали наказ бути присутніми на ній. Одному з найстаріших та найдосвідченіших серед них дозволено було провести запропоновану ним спробу. Він узяв міцний мотуз у сто ярдів завдовжки, а коли острів піднявся над містом на таку височінь, що помічена ними притягальна сила перестала діяти, прив'язав до кінця мотуза уламок алмазу з домішкою залізняку, такого складу, як на споді острова, і став повільно спускати його з долішньої галереї над однією баштою. Не встиг алмаз спуститися на чотири ярди, як урядовець відчув: його тягне вниз із такою силою, що він ледве витяг його назад. Потім він скинув з острова кілька уламків алмазу і спостеріг, що їх усі з великою силою притяг до себе верх башти. Таку ж саму спробу провів він і з іншими трьома баштами та зі скелею, і наслідки щоразу були однакові.

Отак городяни розладнали всі плани короля, і (ми не будемо зупинятися на подробицях) йому довелося дати спокій тому місту.

Один з міністрів запевняв мене, що коли б острів спустився над містом так низько, що не міг би знову піднятись, то ліндалінці позбавили б його здатності пересуватися, вбили б короля з усіма міністрами і цілком змінили б державний лад.

Основний закон цієї держави забороняє королю, двом його старшим синам та королеві залишати острів з будь-якого приводу.

РОЗДІЛ IV

Автор покидає Лапуту. Його приставляють до Балькібарбі. Він прибуває до столиці. Опис столиці та прилеглих місцевостей. Один вельможа гостинно приймає автора. Його розмова з цим вельможею.

Не можу сказати, щоб зі мною там погано поводились. Проте я відчував деяку зневагу в ставленні до себе, бо і король, і його підданці з усіх галузей знання цікавилися тільки математикою та музикою, з якими я був обізнаний куди менше, ніж вони; тому й поважали вони мене мало.

Я зі свого боку, оглянувши все варте уваги, дуже хотів покинути острів, бо він, та й жителі його вкрай мені набридли. Лапутяни, щоправда, великі знавці в двох згаданих мною галузях, які я завжди шанував і в яких сам дещо тямлю, але вони так захопилися абстрактним мисленням, що я ніколи не зустрічав неприємніших компаньйонів. Під час мого двомісячного перебування в Лапуті я розмовляв тільки з жінками, крамарями, служниками, що носять міхури, та придворними пажами — через що мене надзвичайно зневажали, — але тільки від них і міг я дістати розумні відповіді.

Ревно вивчаючи мову, я її добре засвоїв і вирішив при першій же нагоді залишити острів, де мені так мало приділяли уваги.

При дворі був один вельможа, близький родич короля, якого всі мали за найбільшого неука та дурня і тільки через його родинні зв'язки з королем оддавали йому належну шану. Він зробив великі послуги королівському дому, мав чималі природні здібності та добру освіту, був, безперечно, порядною й чесною людиною, але не мав музичного слуху і, як зловтішно казали його вороги, не вмів навіть витримувати такт у музиці.

Крім того, тільки з великими труднощами навчили його доводити найпростіші теореми. До мене цей вельможа ставився надзвичайно прихильно і часто вшановував мене своїми візитами, під час яких розпитував про європейські справи, про закони, звичаї та освіту в тих численних країнах, де мені довелося бувати. Він дуже уважно слухав мене і завжди робив цілком слушні зауваження. Відповідно до свого стану він мав двох слуг із міхурами, але брав їх з собою тільки до двору або коли віддавав офіційний візит і негайно відпускав, ледве ми лишалися вдвох.

Ось цю видатну особу я й просив поклопотатися за мене перед королем у справі мого від'їзду. Він погодився, хоч і з жалем, як сам мені сказав; він робив мені різні вигідні пропозиції, але я їх одхиляв, висловлюючи при тому глибоку подяку за них.

Шістнадцятого лютого я попрощався з королем та його двором. Його величність дав мені щедрі подарунки, що коштували не менше як двісті англійських фунтів; на таку ж суму обдарував мене мій протектор, родич короля, який дав, крім того, ще й листа до свого приятеля в Лагадо. Острів у той час кружляв над горою милі за дві від столиці, і мене спустили з нижньої галереї так само, як колись підняли.

Частина континенту, що становить володіння монарха Лапути, зветься Бальнібарбі, а столиця, як уже я згадував свого часу, має назву Лагадо. Я з деякою приємністю відчув під ногами твердий грунт і без ніяких перешкод, одягнений по-їхньому і досить обізнаний з їхньою говіркою, добувся до міста. Швидко знайшовши будинок особи, до якої у мене була рекомендація, я передав хазяїнові лист од мого друга — вельможі з острова — і був прийнятий дуже ласкаво. Цей вельможа, М'юноді на ім'я, надав мені помешкання в своїм будинку, де я й жив увесь час мого перебування в Лагадо, користуючись надзвичайною гостинністю господаря.

Другого ранку по моїм приїзді цей вельможа повіз мене каретою оглянути місто, приблизно вдвічі менше, ніж Лондон. Будинки в ньому дуже оригінальної форми, і серед них багато зовсім зруйнованих. Городяни, одягнені здебільшого в лахміття, швидко ходили по вулицях, безтямно втупивши погляд в одну точку. Поминувши міську браму, ми проїхали милі зо три полем, де я бачив багато селян, що якимсь знаряддям длубались у землі. Що саме вони робили, я розібрати не міг. Не помітив я також ніде ні трави, ні хліба, дарма що грунт був, очевидно, дуже родючий. Незвичайний вигляд міста та його околиці не міг не здивувати мене, і я попросив пояснень у свого супутника. Я не розумів, як при такій силі заклопотаних облич, при стількох головах і руках ніде не видно наслідків їхньої праці — лани лежали необроблені, будинки занедбані, а зовнішній вигляд людей та їхній одяг свідчили тільки про злидні та нестатки.

Пан М'юноді був дуже значний урядовець; протягом кількох років він був губернатором у Лагадо, але через чиюсь намову його звільнено, як нездатного до врядування. Проте король не позбавив його своєї прихильності і вважав за добромисну, хоч і обмежену та химерну людину.

Вислухавши мою відверту думку про країну та її жителів, пан М'юноді зауважив, що я дуже мало прожив тут, аби скласти правильну думку, що різні нації мають різні звичаї, і сказав ще кілька фраз загального характеру. А коли ми повернулись до його палацу, він запитав, як подобається мені його будинок, які недоладності знайшов я в ньому і що можу закинути щодо зовнішнього вигляду та одягу його слуг. Таке питання він міг поставити цілком вільно, бо все в будинку вражало розкошами, порядком та охайністю.

Я щиро відповів, що його розум, здібності та багатство охороняють його від усіх вад, до яких призводять інших недоумкуватість та убозтво.

Тоді його ясновельможність запропонував одвідати його маєток, миль за двадцять од міста. Я сказав, що я завжди до його послуг, і вранці другого дня ми поїхали туди.

Дорогою він показував мені на різні способи, якими фермери обробляють свої лани, але мені було зовсім незрозуміло, в чому їх сенс, бо тільки подекуди я помічав на ланах якусь билинку або бадилля. Та за три години картина стала зовсім інша. Ми потрапили в напрочуд гарну місцевість. Близько одна від одної стояли чепурненькі хатки фермерів, ділянки було обгороджено тинами й поділено на луки, лани та виноградники. Не пригадаю, щоб будь-коли я бачив приємніший краєвид. Його ясновельможність, побачивши, що обличчя моє прояснюється, зітхнув, а потім сказав, що це починаються його маєтки і що так буде до самого його дому; що майже всі земляки глузують з нього і дорікають йому за нікудишнє господарювання та поганий приклад, який він дає всьому королівству. Він пояснив, що наслідувачів у нього обмаль і всі вони такі старі, уперті й чудні люди, як і він сам.

Нарешті ми під'їхали до будинку, величної споруди, побудованої за найкращими взірцями стародавньої архітектури. Фонтани, сади, алеї, гроти — все це було розміщене дуже доладно і з великим смаком. Я віддав належну хвалу всьому, що бачив, та його ясновельможність неначе не звертав уваги на мої слова. Тільки після вечері, коли ми залишилися віч-на-віч, він із сумним виглядом сказав, що йому, напевно, доведеться зруйнувати свої будинки і тут, і в місті, перебудувати їх за сучасним зразком, знищити всі плантації та почати господарювати, як і всі, наказавши зробити те саме й своїм орендарям. В іншому разі його обвинуватять у зневазі до громадської думки, химерності й неуцтві, а це, мабуть, збільшить невдоволення його величності. Він зауважив, що я, напевно, стриманіше ставитимуся до досягнень їхньої науки, коли дістану від нього деякі відомості, про які я навряд чи чув при дворі, бо там народ занадто заглибився в свої мудрування й не дивиться на те, що робиться в країні.

В загальних рисах його оповідання зводилось ось до чого: років сорок тому — чи то в якихось справах, чи то для розваги — дехто з його земляків поїхав до Лапути. Проживши на острозі п'ять місяців і поверхово ознайомившись там з математикою, мандрівники повернулись назад, ущерть повні легковажних ідей, що панують у тій повітряній країні. Дома ці особи почали ганьбити весь земний лад і забрали собі в голову переробити по-своєму і мистецтво, і науку, і мову, і техніку. Щоб здійснити свої мрії, вони домоглись у короля дозволу заснувати в Лагадо Академію проектів, і ця витівка так прищепилася, що тепер у цілому королівстві немає жодного більш-менш значного міста, де не було б такої установи. В академіях професори вишукують нові методи й правила землеробства та будівництва і вигадують незнані досі інструменти й приладдя для промисловості. Вони кажуть, що внаслідок їхніх досліджень праця однієї людини стане вдесятеро продуктивнішою; протягом тижня можна буде спорудити палац з такого тривкого матеріалу, що він стоятиме вічно, не потребуючи ремонту; овочі та хліб достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, а врожай збільшиться у сто разів. І це тільки незначна частина їхніх обіцянок. На превеликий жаль, у всьому тому є єдина хиба — жоден з цих проектів ще не закінчений, а тим часом уся країна зубожіла, будинки поруйнувались, і люди ходять голодні та обідрані. Та прожектери на це не зважають, вони провадять свої витівки в п'ятдесят разів упертіше, спонукувані заразом одчаєм і надією.

Втаємничивши мене в ці справи, пан М'юноді додав, що ні в якому разі не хоче позбавити мене приємності побачити їхню велику Академію на власні очі. Він просив, щоб, їдучи до неї, я звернув увагу на руїни під горою, милі за три від шляху. Історія їх така. У нього за півмилі від дому був гарненький млин, що стояв на великій річці й задовольняв його власні потреби, а також потреби багатьох його орендарів. Років сім тому до нього з'явилися члени клубу прожектерів і запропонували зруйнувати той млин, а замість нього збудувати новий на схилі гори, де треба було прокопати довгий канал, що подавав би воду до машин, а ті підіймали б її трубами нагору. Вітер на вершині гори хвилюватиме воду й тим надаватиме їй руху. Коли вода тектиме вниз схилом, її буде потрібно вдвічі менше, щоб крутити колесо млина, ніж у річці на рівнині. Під той час він був у незлагоді з королівським двором і з поради приятелів погодився на таку пропозицію. По двох роках роботи, до якої було залучено сто чоловік, проект зазнав невдачі, а прожектери подались собі геть, скинувши всю провину на нього. Відтоді члени клубу з нього глузують і в той же час підмовляють на таку саму спробу інших, гарантуючи повний успіх проекту.

Через кілька днів ми повернулись до міста. Його ясновельможність, з огляду на погану свою славу в Академії, не хотів їхати туди сам, а попросив одного із своїх друзів провести мене туди і відрекомендувати, як людину, що дуже кохається в проектах, вельми допитливу й легковірну. І в цім була частка правди, бо замолоду я й сам був трохи прожектер.

РОЗДІЛ V

Авторові дозволено оглянути велику Академію в Лагадо. Докладний опис Академії. Які дослідження провадять професори.

Виявилося, що Академія міститься не в одній будівлі, а займає цілу вулицю, умисне збудовану на місці колишнього пустиря.

Президент Академії прийняв мене дуже привітно, і я багато днів ходив, оглядаючи всі корпуси. В кожній кімнаті працював один або декілька винахідників. Загалом я відвідав не менше як п'ятсот кімнат.

Перший винахідник, до якого я зайшов, був худорлявий чоловік з вимазаними сажею руками та обличчям, з довгою бородою та розпатланим волоссям, обсмаленим у багатьох місцях. Його верхній одяг, сорочка та шкіра були однакового кольору. Він уже вісім років працював над проектом добування сонячного світла з огірків. Переховуване в герметично закритих посудинах, це світло змогло б нагрівати повітря хмарного та дощового літа. Од нього я довідався, що через яких-небудь вісім років він, безперечно, спроможеться постачити за недорогу ціну сонячне проміння для губернаторових садів. Але він скаржився, що зараз у нього немає грошей, і просив у мене хоч яку-небудь дещицю, щоб дістати змогу продовжити дослідження, бо тепер огірки коштують дуже дорого. Знавши їхній звичай циганити в кожного, хто до них заходить, пан М'юноді постачив мене грошима, і я зробив винахідникові невеликий подарунок.

Потім я одвідав іншого вченого, що збирався перепалюванням льоду здобути гарматний порох. Той показав мені свою наукову працю під назвою «Ковкість вогню», яку він збирався видати.

Був там надзвичайно вигадливий архітектор, що вдосконалював новий метод спорудження будинків. Його метод полягав у тому, що будувати починали з даху і кінчали фундаментом. Свій проект він обгрунтовував спостереженнями над павуками та бджолами, які споруджують собі оселі подібним способом.

Працював в Академії і сліпий учений з багатьма сліпими ж таки учнями, робота яких полягала в змішуванні малярських фарб. Вони вчилися відрізняти їх одну від одної на запах та дотик. Мені в них не пощастило, бо під час лекції учні часто помилялися, та й сам професор рідко вгадував фарби. Проте все вчене товариство дуже поважало його і заохочувало до дальшої праці. В суміжній кімнаті мене зустрів винахідник, що знайшов новий спосіб орати землю. Щоб уникнути витрат на плуг, худобу та робітників, він пропонував використати для оранки свиней. За його системою на полі, яке мають обробляти, копають ямки глибиною у вісім дюймів. Туди закопують через кожні шість дюймів жолуді, фініки або каштани, що їх свині дуже люблять. Далі на поле випускають шістсот, а то й більше свиней, і ті, шукаючи їжі, переорюють весь грунт та ще й угноюють його власним своїм гноєм. Щоправда, досвід довів, що витрат і часу така оранка забирає дуже багато, а врожай, якщо він взагалі буває, не можна назвати добрим. А проте ні в кого немає сумніву, що в майбутньому цей метод досягне блискучих результатів.

В сусідній кімнаті всі стіни й стеля були в павутинні. Лишався тільки вузький прохід для вченого. Коли я вступив у кімнату, професор, голосно скрикнувши, попросив мене не турбувати його павуків. Далі він почав говорити про помилку, в яку вдався світ, розводячи шовкопрядів і не використовуючи цих численних хатніх комах, що не тільки тчуть, але й сукають нитки. На його думку, тканини з цих ниток можна буде зовсім не фарбувати. І він цілком переконав мене, що має рацію, показавши силу різнокольорових мух, якими він годував павуків. Він був певний, що кольорові мухи, засвоєні при перетравленні, нададуть певного кольору й павутинню. Він сподівався, що спроможеться задовольнити всі смаки, дібравши мух потрібних відтінків. У дальшому він знайде для мух підхожу їжу з якоїсь клейкої речовини і в такий спосіб зробить павутиння міцнішим.

Далі я зустрівся з одним астрономом, що надумав примістити сонячний годинник на флюгер міської ратуші. Він поставив завдання погодити річні та добові рухи Землі й Сонця з випадковими змінами вітру.

Я відвідав ще багато лабораторій, але, дбаючи за стислість викладу, не утруднюватиму читача описом усіх дивинок, які я там бачив.

Досі я оглядав лише одну половину Академії. Другу половину становили вчені, які рухали наперед умоглядні науки. Скажу я дещо й про них, згадавши спершу ще за одну славетну особу, яку в Академії називають «універсальним ученим». Він розповів нам, що цілих тридцять років присвятив проблемі поліпшення умов людського життя. В нього дві великі кімнати, вщерть повні різних дивовижних речей, і п'ятдесят помічників. Дехто з них згущував повітря й перетворював його на суху, відчутну на дотик матерію, вилучаючи з нього азот і виціджуючи воду та інші рідкі речовини. Дехто намагався розм'якшити мармур так, щоб з нього можна було робити подушечки для шпильок; той перетворював на камінь кінські копита, щоб кінь не зношував їх. Сам професор тим часом розв'язував два великі завдання: перше — засівати лани замість зерен половою, в якій, з його слів, є й родюча сила, — це він довів численними експериментами, яких я не спромігся зрозуміти; а друге — винайти мазь, від якої у ягнят випадала б уся чисто вовна. Він сподівався, що невдовзі виведе породу голих овець, які в майбутньому витіснять звичайних по всьому королівству.

Далі ми перейшли до другої частини Академії, де жили винахідники, що вивчали абстрактні науки.

Перший професор, до якого я завітав, мав велику аудиторію, де було сорок учнів. Привітавшися, я з цікавістю почав розглядати верстат, що займав більшу частину кімнати. Вчений помітив це й попросив не дивуватися. Справа в тому, пояснив він, що його система філософських досліджень базується на механічних приладах. Безперечно, весь світ незабаром буде примушений визнати їхню доцільність, і він пишався тим, що така благородна, велична думка ніколи ще не виникала в мозку людському. Кожен знає, як важко опанувати те чи інше мистецтво або досконало вивчити якусь галузь науки. Користуючись його системою, найнездібніша людина, доклавши трохи зусиль і витративши певну кількість часу, спроможеться писати книги з питань філософії, поезії, політики, математики та теології, і для цього не треба буде ні геніальності, ні знань. Він підвів мене до верстата, коло якого, вишикувавшись у лави, стояли його учні. Верстат цей мав двадцять квадратних футів і стояв посеред кімнати. Рама його складалася з невеличких дерев'яних табличок, завбільшки з гральні кості, зв'язаних тонким дротом. На табличках були наліплені клапті паперу, на яких були списані всі слова їхньої мови, в усіх відмінах, часах та способах, але без усякого ладу. Професор попросив мене простежити за роботою машини. З його наказу учні взялися за залізні ручки, яких було сорок на всій рамі верстата, і враз крутнули їх, змінивши тим увесь порядок слів. Тоді він звелів тридцяти шістьом учням повільно читати рядки на верстаті, і ті, коли натрапляли на три-чотири слова, що разом давали якийсь натяк на речення, диктували його іншим чотирьом хлопцям. Такі вправи повторили тричі; машина була побудована так, що з кожним поворотом ручки слова розташовувались по-іншому.

Юні школярі витрачали на це діло щодня по шість годин, і професор показав мені кілька величезних томів, де були зібрані всі записи. Він збирався поєднати їх і, користуючись із цього багатющого матеріалу, дати світові викінчений звід усіх наук. На його думку, науки та мистецтва розвивалися б куди краще, якби суспільство утворило спеціальний фонд і поставило в Лагадо ще сот п'ять таких верстатів, зобов'язавши керівників їх допомагати йому складати фрази з численних комбінацій слів.

Він розповів мені, що цей винахід змалку полонив його думки, що тепер на його верстаті — цілий словник і що він якнайточніше вирахував пропорції між частками, іменниками, дієсловами та іншими частинами мови, вживаними в книжках.

Я щиро подякував цій славетній особі за лекцію та демонстрування верстата і обіцяв, якщо повернуся коли-небудь на батьківщину, оголосити його там єдиним винахідником цієї дивної машини, форму якої я попросив дозволу накреслити на папері. Я сказав також, що наші європейські вчені мають звичку красти один у одного винаходи, але я вживу заходів, щоб честь його винаходу належала лише йому і нікому іншому.

Потім ми відвідали школу мовознавства, де троє професорів працювали над удосконаленням рідної мови.

Перший проект пропонував спростити мову, замінивши багатоскладові слова односкладовими і скасувавши дієслова та дієприкметники, бо насправді всі мислимі речі — виключно іменники.

Другий передбачав цілковите знищення всіх слів узагалі, що було б вельми корисно для здоров'я і зберегло б багато часу. Адже всім відомо, що кожне вимовлене слово деякою мірою псує легені і, таким чином, скорочує нам життя. Виходячи з того, що слова, по суті, означають речі, вчені вважали, що людям, замість говорити, зручніш було б носити з собою ті предмети, про які може бути мова.

І цей намір, безперечно, здійснили б на велике полегшення людству та поліпшення здоров'я, якби жінки не змовилися з простими й неписьменними людьми і не пригрозили підняти повстання, якщо їм заборонять розмовляти таким способом, яким споконвіку балакало все жіноцтво. Отак простий люд завжди буває непримиренним ворогом знання.

А втім, багато найученіших людей пристали на те, щоб розмовляти руками. Єдина незручність, а надто для тих, хто має багато чого сказати, полягає в потребі тягати на спині цілу купу різних речей, для чого часом буває потрібна допомога одного або двох здорових наймитів. Я часто бачив, як двоє мудреців, зігнуті під вагою торб і пакунків, неначе наші мандрівні торговці, стрічалися на вулиці. Вони розкладали все своє добро на землі, розмовляли якусь годину, потім знову збирали все в торби, піддавали їх на плечі один одному і розходились.

Щодо невеликих розмов, то потрібне для них приладдя вільно вміщується в кишені та в руках; особливо ж легко підтримувати коротку розмову дома.

В помешканнях, де відбуваються побачення наслідувачів цієї науки, повнісінько різних речей, і співрозмовники завжди мають напохваті все, що може здатися для їхніх балачок.

З другого боку, цей винахід міг би заступити міжнародну мову, зрозумілу для всіх націй, де речі та хатня обстановка однакові. Тоді посланники могли б порозумітися з першим-ліпшим королем або прем'єр-міністром, не звертаючись до перекладачів.

Був я і в школі математики, де вчитель викладав цю науку за зовсім новим методом. Теореми та доведення їх писалися на тоненьких облатках чорнилом, зробленим із спеціального настою. Учень натщесерце ковтав облатку і протягом трьох днів не вживав нічого, крім хліба та води. Під час перетравлювання облатки чорнило разом з кров'ю проходило в мозок і вносило туди теорему. На жаль, наслідки цієї системи не відповідали сподіванкам — почасти через те, що якась помилка закралась у визначення дози та пропорцій складових частин чорнила, а почасти й через зледащіння самих учнів. Ті облатки такі гидкі на смак, що хлопці звичайно відверталися й випльовували їх раніше, ніж вони починали діяти. До того ж їх неможливо було умовити стримуватись, як приписано, від їжі.

РОЗДІЛ VI

Дальший опис Академії. Автор пропонує деякі вдосконалення, які приймаються з подякою.

Школа політичних прожектерів справила на мене погане враження. Професори її здалися мені божевільними, а таке видовище завжди смутить мене. Ці невдахи вишукували спосіб переконати монархів, щоб ті добирали своїх радників з числа людей розумних, здібних та порядних, навчити міністрів зважати на благо суспільства, винагороджувати чесних людей, які зробили суспільству видатні послуги, навчити монархів, що їхні інтереси повинні збігатися з інтересами народу і що на урядовців слід призначати осіб, гідних своєї посади.

Ці безумці плекали багато ще й інших нездійснених та диких химер, які ніколи доти не спадали на думку нікому з мислячих людей, і я ще раз пересвідчився, що на світі немає нічого настільки незвичайного або безглуздого, щоб його дехто з філософів не захищав би як істину.

Проте я мушу визнати, що не всі в цій частині Академії були химерниками. Там був один талановитий доктор, що чудово знався на природі та системах державного врядування. Ця славетна особа, вельми корисно проводячи свій час, знайшла ліки проти всіх недуг, на які хворіють урядові органи через хиби та вади високих урядовців і через розбещеність їхніх підлеглих. І справді, відколи чисто всі письменники та вчені визнали цілковиту схожість між природним тілом і організмом держави, стало очевидно, що й запобіжні засоби, і способи лікування їхніх хвороб мають бути однакові. Ми знаємо, що сенатори й інші великі особи часто запалюються і бувають занадто багатомовні та дражливі. Вони часто хворіють на голову, а надто на серце, на конвульсії, коли в них сіпаються обидві руки, а особливо права[41], на нервовий розлад та маячіння, на золотушні пухлини, на вовчий апетит та нетравлення шлунку, не кажучи вже про інші хвороби, що їх не варто згадувати.

Отож учений цей пропонував, щоб під час засідань сенату протягом перших днів у залі були присутні медики. Щовечора по закінченні засідань вони повинні лічити пульс кожному сенаторові; порадившись і докладно обговоривши характер кожної хвороби та способи лікування, медики ці повинні вернутися на четвертий день до зали засідань уже з аптекарями та потрібними ліками. Перше ніж сенатори почнуть засідати знову, лікарі мають дати кожному з них, залежно від хвороби, проносного, очисного, роз'їдного або ліків проти головного болю, проти жовтяниці, проти паралічу, проти глухоти і на наступному засіданні, залежно від дії ліків, повторити, змінити або скасувати свої приписи й лікування.

Цей проект недорого обійшовся б суспільству і, на мою скромну думку, був би дуже корисний, прискорюючи розгляд справ у тих країнах, де сенат бере участь у законодавстві. Він породжував би одностайність, скорочував дебати, одімкнув би кілька вуст, тепер закритих, і закрив би куди більшу кількість розкритих, угамував би запал молоді і виправляв статечність старості, збуджував би тюхтіїв і заспокоював запальні характери.

Знов-таки, всі скаржаться, що царські улюбленці завжди мають коротку та ледачу пам'ять. Цей учений пропонував, щоб кожний громадянин, допущений до прем'єр-міністра, переказавши коротко та ясно своє діло, на прощання смикнув би його за носа, або штовхнув ногою в живіт, або наступив на мозоль, або тричі потяг за вуха, або ляснув його по заду, або до синців нащипав йому руку, щоб міністр не забув. Ці операції, мовляв, треба повторювати при кожному побаченні, доки справа буде розв'язана остаточно або прохачеві категорично відмовлять.

Він радив також, щоб кожен сенатор, висловивши свою думку й обгрунтувавши її, неодмінно голосував за протилежну. Вчений запевняв нас, що в такому разі наслідки голосування завжди будуть благодійні для суспільства.

Щоб примирити ворожі партії, коли суперечки між ними стають занадто запеклі, він рекомендував такий дивний спосіб. Слід узяти по сто проводирів кожної партії, посадити їх парами один проти одного, добираючи по змозі людей з черепами однакового розміру. Далі двоє хірургів мусять воднораз розпиляти їм потилиці так, щоб поділити їхні мозки навпіл, і негайно обмірити відпиляні частини, приставивши кожну з них до голови супротивника. Робота ця, звичайно, вимагає точності, але професор запевняв, що коли операцію зроблено вдало, то добрі наслідки забезпечені. Доводив це він так: дві половинки мозку, змушені дискутувати про якісь питання в межах одного черепа, незабаром повинні порозумітися, а це зробить мислення поміркованим та правильним, що дуже бажано в головах людей, які вважають, ніби вони з'явилися на світ спеціально для того, щоб керувати ним. Що ж до різниці мозків, якісної чи кількісної, у проводирів партій, то він запевняв нас на підставі свого досвіду, що це сута дрібниця.

Я чув палкі дебати двох професорів з приводу найвигіднішого та найефективнішого способу діставати гроші, не обтяжуючи населення. Один твердив, що найсправедливіше було б оподатковувати вади та дурний розум, і хотів, щоб розмір податку встановлювали сусіди. Другий додержувався прямо протилежного погляду. На його думку, оподатковувати треба якраз ті прикмети душі та тіла, яким людина сама складає найвищу ціну. Отож кожному буде дано право визначати суму податку. Крім того, кожен може бути власним суддею і в питанні про свою дотепність, відвагу та чемність які також мають підлягати великим податкам. Щодо чесності, справедливості, розуму та освіти, то їх передбачалося не оподатковувати зовсім. Це ж бо такі своєрідні якості, що їх ніхто не визнає в сусіда, і кожен завжди помилиться, визнаючи їх у себе.

Щоб зв'язати сенаторів з інтересами корони, він пропонував розподіляти посади між членами сенату з допомогою лотереї, причому кожен має спершу заприсягтися, що голосуватиме в інтересах королівського двору, незалежно від того, чи виграє він, чи ні; а хто програє, може вільно брати участь у новій лотереї на якусь іншу вакансію. Таким способом у них завжди житиме надія, ніхто не скаржитиметься на невиконану обіцянку і всі невдачі свої скидатиме цілком на долю, плечі якої ширші й дужчі, ніж у міністрів.

Інший професор показав мені величезний рукопис інструкцій для викриття змов проти уряду. Він радив, щоб видатні державні діячі довідувались, яку їжу споживають усі підозрілі особи, о якій годині їдять, на який бік лягають спати, щоб таким чином скласти собі уявлення про їхні думки та наміри.

Вся розвідка написана дуже гостро, і містить вона в собі багато спостережень, цікавих і корисних для політиків, але, здається мені, не зовсім повних. Я дозволив собі сказати це авторові й запропонував йому внести кілька доповнень. Професор прийняв мою пропозицію прихильніше, ніж то буває взагалі в письменників, а надто в прожектерів, і заявив, що буде радий дістати свіжі відомості.

Я сказав йому, що в королівстві Трібнія, яке тубільці називають Лангден — там я жив під час однієї подорожі — головна маса населення складається із шпигунів, свідків, викажчиків, обвинувачів, переслідувачів, позивачів та різних їхніх помічників і підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та їхніх помічників.

Змови в тому королівстві бувають звичайно наслідком роботи осіб, які хочуть зміцнити свою славу глибоких політиків, надихнути новою силою спорохнілу владу, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит — залежно від того, що вигідніше для них самих. Насамперед вони погоджуються між собою і встановлюють, кого саме з підозрілих осіб обвинуватити в змові, далі намагаються перехопити все їхнє листування та папери, а злочинців закувати в кайдани. Папери передають фахівцям, що дуже спритно вміють знаходити таємниче значення слів, складів та літер.

Вони, наприклад, можуть довести, що табун гусей означає сенат, кривий собака — загарбника, чума — регулярну армію, яструб — прем'єр-міністра, подагра — архієпископа, шибениця — державного секретаря, нічний горщик — палату вельмож, решето — фрейліну, мітла — революцію, пастка на мишей — державну службу, бездонний колодязь — скарбницю, помийниця — царський двір, блазенський ковпак — фаворита, зламана очеретина — судову палату, порожня діжка — генерала, гнійна рана — владу.

Коли цей спосіб виявиться недостатнім, у них є ще два ефективніші способи, які вчені називають акростихами та анаграмами. Перший дозволяє розшифрувати всі початкові літери, згідно з їхнім політичним змістом.

Отже, «Н» означає змову, «Б» — кінний полк, «Л» — флот на морі. Користуючись другим способом, вони переставляють літери підозрілого листа і таким чином можуть виявити якнайглибше приховані наміри незадоволеної партії. Спритний розшифрувальник проаналізує найневинніше речення з мого листа до приятеля і доведе, що літери, з яких воно складається, можуть дати фразу: «Опирайтеся, змову викрито». Це і є спосіб анаграми.

Професор дуже дякував мені за це повідомлення і обіцяв згадати про мене в почесному місці у своєму трактаті.

Я не бачив тепер нічого, що могло б затримувати мене в цій країні, і почав думати про повернення до Англії.

РОЗДІЛ VII

Автор покидає Лагадо й прибуває в Мальдонадо. Кораблів нема. Він одбуває недовгу подорож до Глаббдабдрібу. Як його приймає губернатор.

Континент, частину якого становить це королівство, тягнеться, як у мене є підстава гадати, на схід у напрямі до тієї недослідженої частини Америки, що розташована на захід од Каліфорнії і на північ од Тихого Океану, до якого від Лагадо не більше як сто п'ятдесят миль. Там є добрий порт, що провадить жваву торгівлю з островом Лаггнеггом, розташованим на південному заході під 29° північної широти та 140° довготи. Цей острів Лаггнегг лежить на південний схід од Японії на відстані щось із ста ліг. Японський імператор перебуває в дуже дружніх стосунках з королем Лаггнеггу, і тому між цими двома островами часто плавають кораблі.

Вибравши цей шлях, щоб повернутися до Європи, я найняв провідника з двома мулами для мого невеличкого багажу. Потім я по-дружньому попрощався з паном М'юноді, подякувавши йому за ласку. Розлучаючись зі мною, він щедро обдарував мене. Моя подорож відбулася без будь-яких вартих уваги читача пригод.

У порту Мальдонадо, коли я туди прибув, не було жодного корабля на Лаггнегг. Не чекали його і найближчим часом.

Місто було з Портсмут завбільшки. Невдовзі я завів там кілька знайомих, що дуже приязно ставились до мене. Один з них сказав, що корабель на Лаггнегг буде не раніше як через місяць і що тим часом мені, мабуть, було б цікаво відвідати острів Глаббдабдріб, який лежить ліг за п'ять на південний захід од Мальдонадо. Він обіцяв дістати добрий човен і висловив бажання поїхати разом зі мною, запросивши до товариства ще й свого приятеля.

Глаббдабдріб, якщо я правильно розумію це слово, означає острів магів, або чаклунів. Розміром він такий, як третина острова Уайта, і має надзвичайно родючу землю. Править ним голова одного племені, що складається з самих чаклунів. Одружуються вони тільки поміж себе, і старший у роді є їхнім правителем. У нього розкішний палац з парком на три тисячі акрів, оточений муром з тесаного каменю в двадцять футів заввишки. В парку кілька обгороджених ділянок для худоби, посівів та садів.

Правителеві та його рідні прислуговують досить незвичайні слуги. Завдяки своїм знанням некромантії він може викликати до себе які завгодно тіні мертвих і має право протягом двадцяти чотирьох годин, але не більше, користуватися їхніми послугами. Кожну тінь не можна викликати більше як один раз на три місяці, і порушувати це правило дозволено тільки у виняткових випадках.

Прибули ми на острів близько одинадцятої години ранку. Один з моїх супутників пішов до правителя попросити, щоб той прийняв чужоземця, який домагається честі відвідати його високість. Дозвіл було дано негайно, і ми пройшли в палац між двома лавами сторожі, озброєної та одягненої дуже химерно. В обличчях сторожі було щось таке, що змусило мене здригнутися від невимовного жаху. Ми пройшли кількома покоями між такими самими слугами, вишикуваними з обох боків, і добулись до парадного залу, де віддали три низькі поклони. Нас запросили сісти на стільці біля нижньої приступки трону його високості. Правитель розумів мову Бальнібарбі, хоч вона й відмінна від мови їхнього острова, і попросив мене розповісти про мої мандри. Щоб я почував себе вільніше, він кивком пальця відпустив увесь свій почет, і той миттю щез, неначе сонна мара, що зникає, коли прокинешся. Признаюсь, що я аж похолов од ляку і опам'ятався тільки тоді, коли правитель запевнив, що мені не загрожує ніяка небезпека. Побачивши ж, як спокійно поставились до цього обидва мої супутники, я зовсім заспокоївся і став розповідати його високості про свої пригоди, іноді, правда, озираючись на те місце, де нещодавно стояли оті тогосвітні слуги-привиди. Я мав честь обідати у правителя, і за обідом нам услуговувала нова партія духів, але тепер я лякався їх уже менше, ніж уранці. Я залишився у приятеля до вечора й уклінно просив його високість вибачити мені, що я не можу прийняти його пропозицію переночувати в палаці. Разом з двома приятелями я перебув ніч у приватному помешканні в сусідньому місті — столиці цього маленького острова, а вранці знову пішов засвідчити свою пошану правителеві й віддати себе в його розпорядження.

Так прожили ми на острові півтора тижня, гостюючи більшу частину дня у правителя, а ночуючи в місті. Я скоро так призвичаївся до духів, що через три або чотири візити вони не викликали вже в мене ляку. Щоправда, я відчував деякий острах, але цікавість брала над ним гору. Нарешті його високість запропонував мені викликати з того світу будь-кого з померлих. Я міг сам питати їх, з однією тільки умовою, щоб запитання мої стосувалися їхнього життя на землі. Я можу цілком покластися на них, бо вони казатимуть саму правду; адже брехня на тому світі — талант зовсім непотрібний.

Я щиро подякував його високості за таку велику ласку. Ми стояли в кімнаті, звідки видно було прегарний парк; а що настрій у мене був піднесений, то я зажадав побачити Александра Македонського[42] на чолі його війська після бою під Арбелою. Великий полководець з'явився за першим порухом пальця правителя на широкому полі перед вікном. Ми запросили Александра в кімнату; мені дуже важко було зрозуміти його грецьку мову, а він мало розумів мою. Він присягався, що його не отруїли, а він помер з гарячки після доброї пиятики.

Далі я побачив Ганнібала[43] під час його переходу через Альпи, і він сказав мені, що не має й краплі оцту в своїм таборі. Я бачив Цезаря[44] і Помпея[45] на чолі їхніх армій, готових до бою, і Цезаря під час його останнього тріумфу. Я просив показати мені римський сенат і, для порівняння з ним, сучасний парламент. Перший здавався зборами героїв, півбогів; другий — набродом гендлярів, злодюжок, грабіжників та розбишак.

На моє прохання правитель знаками звелів Цезареві та Брутові[46] наблизитися до нас. Побачивши Брута, я вмить пройнявся глибокою пошаною. Мене вразила надзвичайна чесність, безперечна відвага, щирий патріотизм і любов до всього людства, за які промовляла кожна риса його обличчя. Я з задоволенням спостеріг, що обидва вони живуть у цілковитій злагоді, а Цезар признався, що найславетніші його вчинки не варті й малої частини слави його вбивці. Я мав честь довго розмовляти з Брутом, і він сказав мені, що його предок Юній, Сократ[47], Епамінонд[48], Катон Молодший[49] та сер Томас Мор[50] — завжди з ним укупі.

Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, щоб задовольнити ненаситне моє бажання бачити перед собою світ у всіх періодах його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на людях, що нищили тиранів та узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені й покривджені народи. В мене не вистачає слів, щоб красномовно висловити всі почуття, які охопили мене при зустрічі з цими людьми.

РОЗДІЛ VIII

Дальший опис Глаббдабдрібу. Поправки до давньої і сучасної історії.

Один день я присвятив розмові з найуславленішими мудрецями стародавнього світу. Я попросив викликати Гомера[51] та Арістотеля[52] разом з усіма їхніми коментаторами. Проте цих останніх була така сила, що кількасот їх мусило чекати надворі та в інших кімнатах палацу. Я не тільки відразу впізнав двох геніїв серед юрби, але й відрізнив одного від одного. Гомер був вищий на зріст і вродливіший за Арістотеля. Як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші та найпроникливіші з усіх, які я будь-коли бачив. Арістотель дуже горбився й спирався на ціпок. Обличчя його було худорляве, волосся — рівне й рідке, голос — глухий. Я швидко помітив, що обидва вони були незнайомі зі своїми коментаторами і досі ніколи не бачили їх і не чули про них. А один із привидів, імені якого я не називатиму, шепнув мені, що на тому світі коментатори завжди тримаються якнайдалі від своїх авторів. Їм соромно дивитися у вічі мудрецям, суть чиїх творів вони так жахливо перекрутили у своїх коментарях. Я познайомив Гомера з Дідімом[53] та Євстафієм[54] і переконав його поставитись до них краще, ніж вони, мабуть, заслуговували, бо Гомер швидко виявив, що їм не вистачає хисту зрозуміти дух поезії. Я познайомив був Арістотеля із Скоттом[55] та Рамусом[56]. Але коли я став викладати філософові їхні погляди, він страшенно розсердився і запитав мене, чи й усі інші коментатори такі йолопи, як вони.

Я попросив правителя викликати Декарта[57] й Гассенді[58] і умовив їх викласти свої системи Арістотелеві. Великий філософ одверто визнав свої помилки у вченні про природу, бо йому доводилось обгрунтовувати багато міркувань самими здогадами. Він гадав, що філософська система Гассенді, яка по суті є пристосованою до сучасних смаків доктриною Епікура[59] також теорія вихорів Декарта будуть однаково відкинуті нащадками. Він провістив таку саму долю теорії тяжіння, яку теперішні вчені боронять з таким запалом. Він сказав, що нові системи природи — тільки нова мода, яка міняється з кожним новим поколінням. Навіть ті філософи, що намагаються вивести їх за допомогою математики, матимуть успіх тільки на короткий час і потім вийдуть з моди.

П'ять днів я витратив на розмови з багатьма іншими стародавніми вченими. Я бачив більшість римських імператорів. Я намовив правителя викликати кухарів Геліогабала[60], щоб вони приготували нам обід, але через брак продуктів вони неспроможні були показати нам своє вміння. Один ілот Агесілая[61] приготував нам спартанську юшку, але я міг проковтнути лише одну ложку.

Найбільшу огиду викликала в мене нова історія, бо, уважно придивившися до всіх осіб, що в минулому сторіччі зажили такої гучної слави при дворах монархів, я зрозумів, як дурять світ усі продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради — дурням, щирість — підлабузникам, римську доблесть — зрадникам батьківщини, правдивість — наклепникам. Я побачив, скільки безневинних і прекрасних людей було засуджено на страту та на заслання через те, що міністри підкупили суддів; скільки мерзотників діставали найвищі посади, владу, почесті та багатства; яку велику участь брали у придворному житті та подіях, у державних радах та сенатах шахраї, повії, паразити й блазні. Як став зневажати я людську мудрість та чесність, коли взнав правду про пружини й мотиви великих подій і про нікчемні випадковості, яким вони завдячують свій успіх!

Слухаючи розповіді покійників, я відкрив шахрайство й неуцтво тих, хто пнеться писати мемуари, хто переказує розмову між монархом та його прем'єр-міністром, при якій не було жодного свідка, хто відкриває думки послів та державних секретарів і завжди помиляється. Тоді я довідався про справжні причини багатьох визначних подій, що здивували світ; бачив, як повія може впливати на лакеїв, лакеї — на радників, а радники — на сенат. Один генерал у моїй присутності признався, що здобув перемогу тільки через своє боягузтво та погане командування, а один адмірал сказав, що мимоволі завдав поразки ворогові, якому збирався здати свій флот, тільки через те, що був погано обізнаний із станом речей. Три королі запевнили мене, що за свого врядування вони давали перевагу гідній особі тільки помилково або через зрадництво міністра, на якого вони звірились. Проте вони клялися, що така помилка не сталася б, якби їм довелося жити знову. І вони дуже переконливо довели мені, що підтримувати царський трон можуть тільки розбещені люди, бо шляхетна, добромисна, смілива, наполеглива вдача, якої надає людині її доброчесність, завжди стає на перешкоді в державній діяльності монарха.

Мені цікаво було розпитатись, яким способом вельможі діставали високі почесті, титули та величезні багатства. Але я обмежив свої дослідження новітніми часами, уникаючи, проте, сучасності, щоб не образити навіть чужоземців. (Читач, мабуть, не потребує запевнень, що, говорячи про всі неподобства, я зовсім не маю на увазі своєї батьківщини). Передо мною пройшла величезна кількість титулованих осіб, і я, після дуже поверхового ознайомлення, побачив таку мерзоту, що й досі не можу спокійно думати про це. Підступність, насильство, підкуп, шахрайство, звідництво й подібні гидоти були одні з найпростіших способів серед згаданих ними. Та коли деякі з них признались, що свої багатства і величність вони завдячують тому, що зрадили свого покровителя-монарха або батьківщину, інші — отруті, а більшість — підкупові правосуддя з метою занапастити невинного, — то ці відкриття (сподіваюсь, мені вибачать це) зменшили глибоку повагу, яку я, як і личить маленькій людині, почував до високопоставлених осіб.

Я часто чув про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити людей, що вчинили їх. Під час розшуків я виявив, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві. Збереглись лише прізвища кількох чоловік, змальованих історією в образі відчайдушних шахраїв та зрадників. Про них я ніколи не чув. Всі, що з'явилися, мали пригнічений вигляд і були вбого одягнені; майже всі вони сказали мені, що померли у злиднях та неласці, а дехто навіть на ешафоті або шибениці.

Серед них. був один римлянин, доля якого здалась мені незвичайною. Він сказав, що багато років командував кораблем і в морському бою при Акціумі[62] спромігся прорватись крізь лінію ворожих кораблів, потопити троє великих суден і взяти в полон четверте. Цим він змусив утекти Антонія[63] і вирішив долю бою, під час якого вбито його сина-одинака, що тепер стоїть поруч з ним. Далі він розповів, що, свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни поїхав до Риму й просив при дворі Августа[64] призначити його на більший корабель, командира якого було вбито. Та на його прохання не звернули ніякої уваги й віддали цю посаду хлопчиськові, який ніколи не бачив моря, синові Лібертіни, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на свій корабель, його обвинуватили в нехтуванні службових обов'язків, а корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи. Старому воїнові довелося оселитись на вбогій фермі, віддалік од Риму; там він помер. Мені стало цікаво дізнатися правди в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту в тім бою. Той, з'явившися, ствердив усе й додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, бо той із скромності зменшив або навіть приховав більшість своїх заслуг.

Мене здивувала розбещеність, яка так швидко й широко розвинулася в Римській імперії через розкіш, що її завели там останніми часами. Тому я вже менше дивуюся з подібних випадків по інших країнах, де різноманітні вади панували куди довший час і де всю славу й усю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, напевно, мав на них найменше прав.

РОЗДІЛ IX

Автор повертається до Мальдонадо і відпливає кораблем до королівства Лаггнегг. Автора заарештовують. Його посилають до двору. Як його прийнято. Велика лагідність короля до підданців.

Настав день від'їзду, і я, попрощавшися з його високістю правителем Глаббдабдрібу, повернувся зі своїми супутниками до Мальдонадо, звідки за два тижні мав одплисти корабель до Лаггнеггу. Обидва мої супутники та ще дехто із знайомих щедро постачили мене харчами на дорогу і навіть прийшли провести на пристань. Плив я щось із місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, аби потрапити в смугу пасатів, що тягнеться тут більше як на шістдесят миль. 21 квітня 1708 року ми підійшли до Клюмегнігу — порту на південно-східному березі Лаггнеггу. Кинули якір на відстані однієї милі від міста, капітан сигналами викликав лоцмана. За півгодини два лоцмани були вже на кораблі й провели нас серед дуже небезпечних мілин та скель до великої бухти, де цілий флот міг би безпечно об'якоритися за кабельтов од міського муру.

Декотрі з наших матросів, чи то з необачності, чи то навмисне, розповіли лоцманам, що я — чужоземець і відомий мандрівник. Ті своєю чергою повідомили про це урядовця митниці, який узяв мене на допит, ледве я висів на берег. Звернувся він до мене мовою Бальнібарбі, яку завдяки торговельним зносинам знають там усі, а надто моряки та митні урядовці. Я стисло і якомога змістовніше розповів йому свою історію, потаївши тільки, що я — англієць, і назвавшись голландцем. Я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають самих голландців. Отож я розповів йому, як зазнав корабельної аварії коло берегів Бальнібарбі, як мене викинуло на скелю та як мене взяли на Лапуту, або летючий острів (про який він не раз чув). Я сказав йому, що тепер пробираюся до Японії, щоб звідти виїхати на батьківщину. Урядовець заявив, що він мусить заарештувати мене і запитати вказівок двору, куди напише негайно і сподівається мати відповідь за два тижні. Мені дали непогану кімнату; біля дверей її стояв вартовий, зате я міг користуватись великим садом. Поводилися зі мною досить чемно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я прибув з далеких країн, про які вони ніколи не чули.

За тлумача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом із Лаггнеггу, але, проживши кілька років у Мальдонадо, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати розмову зі своїми гістьми. Щоправда, та розмова складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.

Лист од двору прийшов учасно. У нім був наказ одвезти мене з моїм почтом під охороною десяти кавалеристів до Тральдрегдабу, або Трільдрогдрібу (це слово, наскільки я пам'ятаю, має там дві вимови). Увесь мій почет складався з цього бідного хлопчини-тлумача, і, на моє уклінне прохання, нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим од'їздом послано гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день та годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил біля підніжжя його трону». Так у них було заведено просити аудієнції в монарха, і я переконався, що цю фразу слід розуміти буквально.

Через два дні по прибутті мені й справді наказали підлізти на животі до трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре ще, що для мене, як для чужоземця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку і виявляють її тільки найвельможнішим гостям. Навпаки, коли король приймає особу, яка має сильних ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне посипають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюки, що, підлізши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище справді відчайдушне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара.

Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь із своїх дворян милостиву, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу якимсь коричневим порошком; полизавши його, людина неминуче вмирає протягом двадцяти чотирьох годин.

Треба віддати належне лагідності цього монарха та його піклуванню про своїх підданців (бажано було б, щоб європейські монархи наслідували його в цьому), бо він видав найсуворіший наказ старанно мити підлогу після такої екзекуції. Слуги, що не виконують цього наказу, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився побити батогами пажа, що не доглянув за миттям підлоги. Внаслідок його недбайливості отруївся один молодий вельможа, який подавав блискучі надії і якого король на той час зовсім не збирався страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху пажа від батогів, коли той пообіцяв, що надалі ніколи не робитиме так без особливого наказу.

Але повернімося до моєї аудієнції. Підлізши до трону царського, я за чотири ярди від нього випростався, став на коліна і, сім разів стукнувшись лобом об підлогу, вимовив слова, яких мене заздалегідь навчили: «Інклінг глоффзсроб сквут сероммбліон мляшнальт звін тнодбо — кеф сліофед гердлеб ашт». Це установлене звичаєм привітання, з яким тут звертаються до короля. Воно означає: «Нехай ваша небесна величність переживе сонце на одинадцять з половиною місяців». Король щось промовив, а я, не зрозумівши його відповіді, відказав йому так, як мене навчено: «Флюфт дрін ялерік дуолвдам прастред мірпуш». Тобто: «Мій язик у вустах мого друга». Це означало, що я прошу дозволити ввести сюди мого тлумача. Коли ввели згаданого хлопчину, я з його допомогою відповів на всі запитання, що їх понад цілу годину ставив мені його величність. Я говорив мовою Бальнібарбі, а тлумач перекладав мої слова лаггнеггською мовою.

Королю я дуже сподобався, і він звелів своєму бліффмарклубу, або першому камергерові, виділити мені та моєму тлумачеві помешкання в палаці, годувати з царського столу і дати великий гаман золота для моїх особистих витрат.

Я прожив у цій країні три місяці тільки для того, щоб догодити його величності. Король щедро вшанував мене своєю великою ласкою і робив мені дуже почесні пропозиції. Але я вважав за розумніше й справедливіше прожити решту своїх днів з дружиною та дітьми.

РОЗДІЛ X

Похвала лаггнежцям. Докладний опис струльдбругів. Розмова автора про струльдбругів з деякими видатними особами.

Лагтнежці — дуже ввічливий та шляхетний народ. Хоч вони трохи пихаті, як узагалі властиво всім східним народам, але з чужинцями, особливо з тими, до яких при дворі ставляться добре, поводяться надзвичайно чемно. Я мав багато знайомих серед людей, які займали високе становище в суспільстві, і завдяки тому, що мене завжди супроводив мій тлумач, розмовляти з ними було приємно.

Одного дня в такій великопанській компанії я зустрівся з вельможею, який запитав мене, чи бачив я коли-небудь струльдбругів, або безсмертних людей… Я відповів, що ні, і попросив пояснити, як розуміти таку назву.

Мій співрозмовник дуже здивувався, що я досі нічого не чув про ці незвичайні істоти, і зразу розповів мені про них. Ось головна суть цього дивовижного оповідання.

Час од часу, дуже рідко, в кого-небудь із лаггнежців народжується дитина з круглою червоною плямою на лобі, якраз над лівою бровою. Ця плямка — безперечна ознака, що така дитина ніколи не помре. Пляма буває при народженні завбільшки така, як срібний трипенсовик, але з часом вона росте й змінює свій колір. В дванадцять років вона стає зеленою і залишається такою до двадцяти п'яти років, коли набуває темно-синього кольору. В сорокап'ятирічних струльдбругів пляма досягає вже розмірів шилінга і стає чорна, як вугілля, але опісля з нею вже не буває ніяких змін. Такі діти народжуються дуже рідко; навряд чи в усьому королівстві набереться понад тисячу сто струльдбругів — чоловіків і жінок. Душ із п'ятдесят їх живе в столиці, і між ними є одна дівчинка, що народилася три роки тому. Струльдбруги можуть бути в кожній родині, і народжуються вони тільки випадково; навіть діти струльдбругів — смертні, як і решта населення.

Мушу признатися, що це оповідання просто захопило мене. Що то за щасливий народ, де кожна дитина, яка народжується, має шанс бути безсмертною! Що то за щасливі люди, які завжди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, котрі щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливіші ті дивні струльдбруги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо розум їхній не пригнічений безнастанним жахом перед смертю.

Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб. Чорна пляма на лобі — це така помітна ознака, яка не могла не впасти мені в вічі. Водночас я не міг зрозуміти, чому його величність, такий розумний монарх, не оточив себе такими мудрими й досвідченими радниками. Мабуть, подумав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора й зовсім не підходить для розбещених придворних. А може, як ми знаємо з досвіду, молодь занадто легковажна та зарозуміла, щоб керуватися тверезими порадами старших. Але його величність зволив надати мені вільний доступ до його особи, і я скористаюся першим зручним випадком, щоб докладно викласти йому мою думку про це. В усякому разі, тепер я з найглибшою подякою прийму милостиве запрошення його величності назавжди оселитися в його державі і провести все життя в розмовах зі струльдбругами, якщо ці вищі істоти приймуть мене до свого товариства.

Співрозмовник мій, який розмовляв бальнібарбійською мовою і до якого я оце звертався, посміхнувся, як звичайно з жалем посміхаються до простаків. Коли я закінчив, він люб'язно зазначив, що буде радий усякій нагоді затримати мене тут, і просив дозволу перекласти мої слова всім присутнім. Я відповів, що буду вдячний йому за це. Його розповідь привернула загальну увагу; потім почалася пожвавлена розмова. На жаль, я не розумів лаггнеггської мови і не міг з виразів облич здогадатись, яке враження справили мої міркування. Нарешті мій співрозмовник знову звернувся до мене. Він сказав, що його і мої друзі захоплені моїми розумними зауваженнями з приводу великого щастя і переваг безсмертя. Однак вони дуже хочуть знати, як би я сам улаштував своє життя, коли б мені судилось народитися струльдбругом.

Я відповів, що мені дуже легко задовольнити їх цікавість.

Я нерідко мріяв про безсмертя і довго обмірковував, як би я розпоряджався собою, коли б знав напевно, що буду жити вічно.

Отже, переконавшись, що мені пощастило бути безсмертним, я зразу намагався б розбагатіти. Живучи ощадливим і помірним життям, я мав би підстави років через двісті сподіватися стати першим багатієм у королівстві. Одночасно, ще в ранній юності, я почав би вивчати всі науки та мистецтва і кінець кінцем перевершив би всіх учених і артистів. Нарешті, я вів би старанний літопис усіх видатних суспільних подій. Я б дбайливо записував усі зміни в звичаях, у мові, в покрої одягу, в їжі й розвагах. Завдяки своїм знанням і спостереженням я став би поступово справжнім мудрецем, скарбницею всяких знань для свого народу.

Після шістдесяти років я перестав би мріяти про одруження і жив би гостинно, проте не витрачаючи багато грошей. Розважався б я, виховуючи і напучуючи юнаків, які подають надії, та численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду і спостережень переконував би їх, що доброчесність корисна в громадському та приватному житті.

Найпершими й постійними товаришами моїми були б невмирущі брати, серед яких я вибрав би собі дванадцять друзів, починаючи від найстарших і кінчаючи моїми ровесниками. Якби серед них були бідні, то я дав би їм зручні житла навколо свого маєтку. За моїм столом постійно сходились би мої друзі-струльдбруги і найбільш гідні поваги смертні. Через деякий час утрата їх мало або й зовсім не смутила б мене, і я б милувався їхніми нащадками так само, як ми милуємося щороку новими тюльпанами та гвоздиками в нашому садку, не шкодуючи за тими, що пов'яли торік.

Які змістовні й цікаві були б наші бесіди! Ми, струльдбруги, обмінювались би спогадами і спостереженнями, зібраними за багато сторіч. Ми знаходили б заходи боротьби з поширеними серед людей вадами. Своїм особистим прикладом ми намагалися б запобігти безнастанному виродженню людства.

До цього додайте ще приємність бачити різні революції в державах та імперіях і зміни у нижчих та вищих колах суспільства. Руйнуються стародавні міста, а мізерні селища стають багатолюдними столицями. Ви слідкуєте, як повноводні ріки перетворюються в струмки, як океан відходить від одного берега і затоплює протилежний. Ви бачите, як наносяться на карту різні країни, недавно ще невідомі. Ви спостерігаєте, як найкультурніші народи перетворюються на варварів, а варвари — на цивілізовані нації. Я, можливо, був би свідком винаходу perpetuum mobile[65], відкриття універсальних ліків од усіх хвороб або способів визначення довготи!

Я красномовно описав усі радощі та насолоди, які здатне дарувати людині безсмертя. Коли я скінчив і зміст моєї промови було перекладено присутнім, лаггнежці завели жваву балачку, подеколи кидаючи на мене глузливі погляди.

Нарешті той добродій, що весь час був мені за перекладача, сказав, що всі просять його з'ясувати мені помилковість моїх поглядів. Помилка, якої я допустився, пояснюється властивим усім людям недоумством, що до певної міри виправдує мене. Виявилося, що ті струльдбруги — особливість їхньої країни. Таких людей немає ні в Бальнібарбі, ні в Японії, де цей добродій мав честь бути посланником його величності. Там з недовірою ставились до його оповідань про струльдбругів. Та й моє здивування, коли він уперше сказав про них, свідчить про те, що для мене існування цих людей — новина, яку я вважаю за малоймовірну. Під час мого перебування в обох згаданих королівствах він багато говорив на цю тему і спостеріг, що всі мріють про довге життя та вважають його за щастя, і той, що однією ногою стоїть уже в домовині, щосили чіпляється другою за землю. Найстарші люди сподіваються пожити ще хоч один зайвий день і вважають смерть за найбільше лихо. Тільки тут, на острові Лаггнегг, жадоба життя була не такою гострою, бо приклад довголіття струльдбругів завжди у всіх перед очима.

Такий спосіб життя, який постав у моїй уяві, цілком неможливий. Він вимагає вічної молодості, здоров'я і сили. А сподіватись на це не може жодна людина, хоч би як далеко заходили її бажання. Отже, тут ідеться зовсім не про те, щоб вічно втішатися молодістю та благами її, а про те, як провести нескінченне життя з тими стражданнями, які приносить старість. Звичайно, мало хто хотів би бути безсмертним у таких жахливих умовах. А проте мій співрозмовник помітив, що в Бальнібарбі і Японії навіть старі люди, обтяжені всіма недугами старості, прагнуть віддалити від себе смерть. І він запитав мене, чи не спостерігається таке саме явище і на моїй батьківщині, а також і в усіх тих країнах, де я мандрував.

Після цієї передмови він докладно розповів мені про їхніх струльдбругів. Він сказав, що до тридцяти років вони живуть так само, як і всі смертні. Потім вони поволі стають похмурими.

Досягши вісімдесятирічного віку, який тут уважається за межі людського життя, вони, як і всі смертні, робляться живими руїнами. Вони не тільки набувають усіх примх та недуг, властивих іншим старим людям, але на додачу їх проймає ще жах од того, що їм призначено ледве животіти.

Струльдбруги не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі, але й нездатні до приятелювання, позбавлені будь-якої прихильності до своїх нащадків, дальших за онуків. Головні пристрасті їх — заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найдужче розпусті молодих і смерті старих. Дивлячись на веселість молодості, вони розуміють, що самі назавжди позбавлені радощів життя. Коли вони побачать похорон, то починають пхикати і ремствувати, що інші йдуть до спокійного притулку, до якого їм ніколи не дістатись. Вони пам'ятають тільки те, що вчили або бачили замолоду. Найменш нещасні серед них ті, що здитиніли і остаточно втратили пам'ять. Їх більше жаліють і охочіше їм допомагають, бо вони не мають багатьох вад, властивих іншим безсмертним.

Якщо трапляється, що струльдбруг одружиться з жінкою, приреченою, як і він, на безсмертя, то держава зі своєї ласки розлучає їх, тільки-но молодшому з подружжя мине вісімдесят років.

Коли струльдбругам сповниться вісімдесят років, для них настає громадська смерть. Спадкоємці негайно одержують їх майно. Із спадщини відводиться лише невелика сума на їх утримання.

Бідних підтримують за рахунок громадських коштів. З того часу їх вважають нездатними займати будь-яку посаду. Вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у справах про межі земельних ділянок.

В дев'яносто років у них випадають зуби й вилазить волосся. В цьому віці вони втрачають почуття смаку і без задоволення та апетиту їдять та п'ють усе, що потрапляє до рук. Недуги, на які вони хворіли, не покидають їх, не загострюючись і не вщухаючи. Під час розмови вони забувають назви найзвичайніших речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Вони нездатні розважатись читанням, бо, прочитавши кінець речення, не пригадують уже його початку, — отже, позбавлені єдиної приступної для них розваги.

Мова в цій країні весь час змінюється, і тому струльдбруги, які народилися в одному сторіччі, насилу розуміють мову людей, які народилися в другому. Проживши двісті років, вони не можуть вимовити кілька найпростіших речень. Відтоді їм призначено почувати себе чужинцями на своїй батьківщині.

Оце приблизно все, що розказали мені про струльдбругів. Потім я бачив п'ять чи шість струльдбругів різного віку; їх приводили до мене мої друзі, причому наймолодший мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я — великий мандрівник і бачив цілий світ, але це не справило на них ніякого враження. Вони не поставили мені жодного запитання про те, що я бачив або відчув. Їх цікавило: чи дам я їм сломекудаск, тобто подарунок на спомин. То — пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє це, бо їх утримує громада, хоч і скупенько, звичайно.

Всі ненавидять і зневажають струльдбругів. Їхні народження (які родина вважає за лиху ознаку для себе) реєструються в особливих книгах. Завдяки цьому ви можете в архівах дізнатися про вік кожного з них, якщо йому не більше тисячі років, бо попередні документи знищено чи то часом, чи то народними заколотами. Найкращий спосіб установити вік струльдбруга — це запитати його, яких королів і видатних осіб він може згадати. Пам'ять струльдбруга зберігає імена лише тих королів, які зійшли на престол тоді, коли йому ще не минуло вісімдесяти років. Зіставивши потім сказане ним з даними літописів, неважко встановити приблизний вік струльдбруга.

Я ніколи не бачив злиденніших істот, ніж ці люди. Жінки були ще огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої всім старим, вони з часом набувають вигляду якихось примар. Жах, який вони навіюють, не можна описати.

Читач легко повірить, що після всього почутого й побаченого я вже не так жадаю безсмертя. Мені дуже соромно було за принадні витвори моєї уяви, і я подумав, що краще піти на яку завгодно страту, ніж мати долю струльдбруга. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб'язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох струльдбругів, щоб одбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони королівства забороняють струльдбругам залишати батьківщину, а то я не пошкодував би клопоту та грошей і привіз би їх до Англії.

Не можу не визнати закони щодо струльдбругів за цілком доцільні. Якби не було цих законів, то струльдбруга через скупість, неминучу в їхньому віці, стали б власниками всього, що є в нації, і захопили б до своїх рук усю владу, а це, в зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до загибелі держави.

РОЗДІЛ XI

Автор покидає Лаггнегг і відпливає кораблем до Японії. Звідти він повертається на голландському судні до Амстердама, а з Амстердама до Англії.

Бачивши, що я категорично відмовляюсь од його пропозиції взяти будь-яку посаду при дворі і вживаю всіх заходів, щоб повернутись додому, його величність ласкаво погодився на мій від'їзд і навіть дав мені власноручно писаний лист до імператора Японії. Крім того, він подарував мені чотириста сорок чотири великі золоті монети (тут люблять парні числа) і червоний діамант, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів стерлінгів.

6 травня 1709 року я мав урочисту прощальну аудієнцію у його величності і попрощався із своїми приятелями. З ласкавого наказу монарха загін варти провів мене до Глангвенстальда — гавані на південно-західному березі острова. Через шість днів я знайшов корабель, що відпливав до Японії. Переїзд тривав два тижні. Пристали ми до невеликого портового міста Ксамоші, у південносхідній частині Японії. Розташоване воно на тому самому острові, що й Ієдо, столиця держави.

Висівши на берег, я показав митним урядовцям лист од короля Лаггнеггу до його імператорської величності. Вони добре знали королівську печатку з мою долоню завбільшки, де витиснено образ короля, що підводить з землі жебрака. Почувши про лист, міський магістрат прийняв мене як посла дружньої країни. Вони дали мені екіпаж та слуг і своїм коштом приставили до Ієдо, де я відразу дістав аудієнцію в імператора. Коли листа з великою церемонією було розпечатано й перекладено його величності, він через тлумача попросив, щоб я сказав, чого мені треба, і він, мовляв, з поваги до свого брата, короля Лаггнеггу, радо задовольнить моє прохання.

Тлумач не раз уже обслуговував голландців і, впізнавши в мені європейця, повторив наказ його величності голландською мовою, якою розмовляв досконало. Я відповів, як вирішив заздалегідь, що я — голландський купець, зазнав морської аварії дуже далеко звідси, потім морем і суходолом дістався до Лаггнеггу, а звідти — кораблем до Японії. Тепер, знаючи, що ця країна веде торгівлю з моїми земляками, я сподіваюся не в довгім часі повернутись до Європи і уклінно прошу його величність ласкаво звеліти, щоб мене відвезли до Нагасакі, куди заходять європейські судна. До цього я додав ще одне прохання: з поваги до мого патрона — короля Лаггнеггу — звільнити мене від обов'язкової для моїх земляків церемонії топтати ногами розп'яття, бо я потрапив сюди через нещасливий випадок і без жодного наміру торгувати. Вислухавши моє останнє прохання, імператор трохи здивувався і сказав, що жоден з моїх земляків ніколи не вагався проробити цю церемонію, і що він тепер не певен, чи справді я голландець, але все ж таки гадає, що я — християнин.

Проте, зважаючи на причини, які я навів, і, головне, щоб показати королю Лаггнеггу свою надзвичайну до нього прихильність, він згодився задовольнити моє чудернацьке прохання. Але все це треба було зробити дуже обережно: урядовці з наказу імператора мали обминути мене ніби випадково, бо інакше, як він запевняв мене, мої земляки-голландці, довідавшись про все це, переріжуть мені дорогою горло.

Я через тлумача подякував імператорові за таку велику ласку. Того ж дня до Нагасакі мав вирушити військовий загін, і командир його дістав наказ охороняти мене та особливі вказівки щодо церемонії з розп'яттям.

По дуже довгому і втомному переході 9 червня 1709 року я прибув до Нагасакі, де скоро познайомився з кількома матросами з голландського судна «Амбоїна» місткістю в чотириста п'ятдесят тонн, яке прибуло з Амстердама. Я довгий час прожив у Голландії, навчаючись в університеті, і добре розмовляв голландською мовою. Матроси незабаром довідалися, звідки я прибув, і зацікавлено розпитували мене про мої мандри та життя. Я вигадав коротеньку правдоподібну історію, але втаїв більшу частину моїх пригод. У Голландії в мене було багато знайомих, і мені не важко було вигадати імена своїх батьків, нібито небагатих людей з провінції Гельдерланд. Я хотів був заплатити капітанові (якомусь Теодору Вангрульту) всю вартість проїзду до Голландії. Але, довідавшись, що я хірург, він узяв з мене тільки половину звичайної плати, з умовою, що я виконуватиму на кораблі обов'язки лікаря. Перед одплиттям дехто з екіпажу запитував, чи виконав я згадану мною вище церемонію. Але я відбувся загальними фразами, що я, мовляв, задовольнив цілком і імператора, і двір. Але шкіпер, злостивий негідник, пішов до японського урядовця і, показуючи на мене, сказав, що я ще не топтав розп'яття. Урядовець же, мавши інструкції пропустити мене, вгатив негідникові двадцять бамбукових київ по плечах. Після цього мене вже не турбували такими запитаннями.

Під час переїзду не трапилося нічого цікавого. Ходовий вітер гнав нас аж до мису Доброї Надії, де ми взяли запас прісної води. 16 квітня 1710 року ми щасливо прибули до Амстердама, втративши дорогою тільки трьох матросів, що померли з різних хвороб, та ще одного, що недалеко від берега Гвінеї впав з бізань-щогли в море. З Амстердама на маленькому судні я доплив до Англії.

16 квітня ми кинули якір у Даунсі. Наступного ранку я зійшов на берег і знову побачив рідний край, де не був п'ять з половиною років. Звідти я добрався до Редріффа, куди прибув того ж таки дня о другій годині і застав там дружину та дітей у доброму здоров'ї.