Мандри Лемюеля Гуллівера

БЕЗСМЕРТНИЙ ТВІР ДЖОНАТАНА СВІФТА

Одного осіннього дня 1745 року над містом Дубліном залунав похоронний дзвін. Тисячі людей заповнили вулиці, що вели до собору святого Патріка. Прості ірландці йшли прощатися з людиною, яка була їхнім вірним другом та захисником.

У похмурому соборі з'явилася могила, а на ній плита з написом: «Тут лежить тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і ядуче обурення вже не пече його серця. Йди, подорожній, і, якщо можеш, наслідуй приклад ревного захисника справи доблесної свободи».

Ці скупі, але виразні слова розкривають перед нами мету життя автора «Мандрів Гуллівера».

Коли письменник помер, його «Гуллівер» ще не мандрував по світу й двадцяти років. Але попереду на нього чекала дуже довга подорож. Цій книзі судилося стати безсмертною. Минали роки, відходили в минуле люди й події. Вже не стало прем'єр-міністра Англії Уолпола, якого сучасники впізнавали в образі злостивого скарбника імперії ліліпутів Флімнепа. Давно не стало й пихатого короля Георга І, якого вважали прообразом самого імператора ліліпутів Маллі Аллі Г'ю, крихітного чоловічка, що величає себе окрасою й пострахом всесвіту, монархом над монархами, вищим за всіх синів людських.

Одне покоління читачів змінювалося іншим, але інтерес до книги не спадав. Навпаки, слава «Мандрів Гуллівера» зростала, як росте грудка снігу, що котиться з гори. Причиною цього була своєрідність і сила таланту великого англійського сатирика, який виступив з критикою тогочасного суспільства.

«Мандри Гуллівера» — книга дуже популярна і серед наших читачів. Місцями вона читається, як цікавий пригодницький роман. Разом з автором ми сміємося над завзятим мандрівником Гуллівером, що, подорожуючи з країни в країну, зазнає кумедних пригод. Але що більше їздить він по світу, то досвідченішим, мудрішим стає, то краще розуміє закони сучасного йому життя. Гірким стає сміх Свіфта. Ми відчуваємо, яке гостре обурення ятрило його серце.

Сатира Свіфта стала великим художнім надбанням людства і зробила автора «Мандрів Гуллівера» одним з найвизначніших письменників світової літератури.

Початок життєвого шляху Свіфта припадає на XVII сторіччя — найбуремніший вік у всій політичній історії Англії. 1642 року в країні почалася громадянська війна. Проти королівської влади, яку підтримувала феодальна аристократія, виступила буржуазія. Її підтримали широкі маси народу. Незабаром революційний табір здобув перемогу. Короля було взято в полон і страчено. Англія стала буржуазною республікою.

Буржуазія зосередила в своїх руках всю владу і всі багатства країни. Але вона боялася революційності народних мас і тому знову почала шукати союзу з дворянством. Врешті вона погодилась на відновлення монархії, сподіваючися знайти в ній захист від народу.

1660 року королівська династія Стюартів знову займає англійський престол. Вона обіцяє не порушувати прав та інтересів буржуазії. Однак новий король, якого підбурювали великі феодали, що повернулися з еміграції, і не збирався дотримувати своїх обіцянок. В країні почався білий терор.

Але буржуазія не бажала повертати старі порядки. Вона вчинила державний переворот. 1688 року Стюартів було скинуто, і вони тікають у Францію. На англійський трон сходить голландський принц Вільгельм Оранський. За словами Енгельса, відбувся компроміс між буржуазією та частиною дворянства. Політичні реформи відкрили шлях для капіталістичного розвитку країни.

Коли в Англії остаточно встановився новий політичний устрій, Джонатанові Свіфту був ще тільки 21 рік, але йому вже довелося зазнати в житті багато труднощів. Він народився 1667 року в Дубліні, столиці пригнобленої Ірландії, в родині бідного службовця-англійця. Батька Джонатан не знав, бо той помер за кілька місяців до народження сина. Мати не могла навіть прогодувати дитину, і хлопець спочатку був під опікою няньки, а потім родичів.

У чотирнадцять років він став студентом Дублінського університету. Вчився без особливого запалу: основним предметом в університеті було богослов'я, а до нього Свіфт не відчував ніякого потягу.

Джонатанові допомагав дядько, який час від часу присилав йому трохи грошей. Але з стін університету юнак вийшов без шилінга в кишені і без будь-яких надій на заробіток. Свіфт їде шукати щастя в Англію. При ньому лист до далекої материної родички — дружини знатного вельможі Вільяма Темпла.

Темпл погодився взяти юнака до себе на службу. Вважалося, що Свіфт працює секретарем, але поводилися з ним, як із служником.

Самолюбний юнак страждав, почуваючи себе розумом і здібностями вищим за Темпла та його гостей, серед яких були державні мужі Англії. Проте він не пішов стежкою прислужництва, не став запобігати перед можновладцями. Незабаром вельможі вже побоювалися дошкульного язика молодого секретаря.

Хоч Темпл цінував обдарованого юнака і давав йому різні відповідальні доручення — посилав навіть до короля, — але Свіфта постійно гнітило залежне становище. Він не раз просив свого впливового хазяїна виклопотати для нього бодай яку посаду на державній службі, та Темпл не поспішав виконувати це прохання.

Тоді Свіфт відмовився від своєї секретарської роботи і виїхав у Ірландію. Йому трапилася нагода стати сільським священиком, і він береться за справу, до якої у нього не лежало серце.

Своє справжнє ставлення до релігії Свіфт висловив у першому великому творі «Казка про бочку», де він гостро критикує і католицизм, і протестантство, і кальвінізм, і міжрелігійні чвари.

Написавши цю книгу, Свіфт назавжди закрив собі шлях до вищої церковної кар'єри.

На початку XVIII століття в Англії остаточно сформувалися дві політичні партії — віги і торі, які вели запеклу боротьбу за владу.

Ліберальна партія вігів була виразницею інтересів буржуазії. Ця партія підтримувала конституційну монархію, яка установилася в країні після «великого компромісу» 1688 року. При цій формі правління владу короля було урізано, і вирішальне слово у всіх державних справах належало парламентові. Віги вимагали розширення промисловості та торгівлі і приєднання нових колоній.

Торі — консерватори — відстоювали інтереси феодального дворянства. Вони намагалися всіляко затримати розвиток капіталізму в Англії і свої надії покладали на сильну королівську владу. Серед торі було багато прихильників вигнаної династії Стюартів.

Свіфт сам був вихідцем з низів і не відчував симпатії до жодної з цих партій. Проте на початку XVIII століття віги все-таки були прогресивніші за торі, які одверто боролися за повернення старих віджилих порядків. Тому Свіфт прийшов до висновку, що віги — менше зло, і виступив на боці ліберальної партії.

Письменник розпочав свою літературну діяльність з памфлетів — гострих сатиричних статей, що виходили окремими маленькими книжечками. Памфлети Свіфта були так блискуче написані і так дошкульно били по ворогах вігів — торі, що відразу привернули увагу і мали значний вплив на громадську думку Англії. Вожді партії вігів почали розшукувати автора, який зробив їм таку велику послугу.

Тепер Свіфт часто приїздить до Лондона. Досі нікому не відомий сільський священик стає знаменитістю. З ним прагнуть познайомитись вельможі й міністри, перед ним гостинно розчиняються двері великосвітських віталень і літературних товариств. Багато часу проводить письменник у лондонських кав'ярнях, де зосереджувалось тоді політичне та літературне життя столиці. Там він зустрівся з такими корифеями тодішньої літератури, як Дефо, Аддісон, Стіль. Відвідувачі намагалися сісти ближче до столу Свіфта, щоб не пропустити жодного слова сатирика, який заслужив славу найдотепнішої людини Англії.

Здавалося, Свіфт досяг вершини слави. Його прийняли як рівного в своє коло відомі письменники. Вороги заздалегідь тремтіли, дізнавшися про вихід чергового памфлета. Перед «навіженим попом» запобігали державні діячі Англії. Але все частіше глибока задума спадала на чоло Свіфта, і він подовгу сидів у кав'ярні, мовчки втупивши погляд у вікно на вулицю, де вирувала й шуміла галаслива лондонська юрба.

Життя в країні ставало дедалі тяжче. Уже декілька років вігський уряд вів із Францією кровопролитну війну, яка ввійшла в історію під назвою «Війни за іспанську спадщину». Англійські війська під командуванням герцога Мальборо то терпіли поразки, то здобували перемоги в далекій Фландрії та Лотарінгії. Десятки тисяч солдатів уже полягли на полях битв. Щоб поповнити ряди армії та флоту, сотні сержантів-вербувальників ходили по вулицях Лондона та інших міст Англії, чіпляючись до перехожих, і намагалися втиснути їм у руки «королівський шилінг». Хто брав цю монету, той вважався завербованим на військову службу. Але таких, хто бажав би взяти «королівський шилінг», було мало. Тому сержанти вдавалися до хитрощів або й до насильства. Вони ходили по шинках, підпоювали легковірних. А вранці людина прокидалася в трюмі корабля, який ішов до Нідерландів.

Назустріч кораблям з новобранцями пливли судна з пораненими та понівеченими солдатами. На кожному кроці в Лондоні стрічалися безрукі та безногі каліки. В країні росли ціни. Народ тяжко переживав нескінченну війну, що несла йому нещастя та злигодні.

Однак нові господарі країни мали од війни неабиякий зиск. Купці та промисловці наживали страшенні гроші на поставках продовольства й амуніції. Грабунки та військова здобич, а також хабарі були постійним джерелом збагачення вищих офіцерів. Сам головнокомандуючий англійської армії герцог Мальборо збив собі на цьому капітал з кілька мільйонів фунтів стерлінгів.

Свіфт бачив, що віги і не думають закінчувати війну, яка вже тривала дев'ять років. І тоді він виступив проти своїх колишніх союзників. Сатирик написав памфлет, в якому викривав вігський уряд та його загарбницьку політику, розвінчував війну і її проповідника — герцога Мальборо.

Памфлет Свіфта знайшов найширший відгук серед англійського народу. Прості люди гаряче вимагали миру. Непопулярний уряд змушений був подати у відставку, і до влади прийшли противники вігів — торі, які виступали за припинення війни. В 1713 році було укладено Утрехтський мир між Англією, Францією та іншими державами, що вели війну. В Англії народ називав цей мир «Свіфтівським миром».

Керівники партії торі одразу зміркували, як вигідно для них заручитися підтримкою талановитого сатирика, який до того ж мав усі задатки державного діяча. Свіфт стає неофіційним радником кабінету міністрів і має великий вплив на всі державні справи. Проте ніякі почесті не можуть запаморочити голову письменникові, приспати його громадську совість. Навіть підтримуючи дружні стосунки з прем'єр-міністром Англії — лордом Болінгброком, він дає йому зрозуміти, що від їхньої дружби виграє не він, Свіфт, а лорд Болінгброк.

Та воно насправді так і було. Гордий і самолюбний письменник нізащо не бажав поступатися своєю незалежністю. Він не шукав особистої вигоди.

Він працював для загального добра, бажаючи прислужитися не торі, а англійському народові.

Минуло дуже небагато часу, і Свіфт остаточно пересвідчився, що народні інтереси обходять торі не більше, ніж вігів. Письменникові надокучило стежити за політичною грою обох партій, за їхніми нескінченними інтригами та змовами, і він вирішив виїхати в свою рідну Ірландію. Отож Свіфт прийняв запропоновану йому посаду декана (настоятеля) собора святого Патріка в Дубліні.

Свіфтові було вже під п'ятдесят років, коли він 1714 року виїхав у своє добровільне вигнання, але саме тепер почався в його житті період, який приніс йому славу борця за народну справу і лаври світового письменника. В поневоленій англійцями Ірландії він знову береться за свою вірну зброю — памфлети. Тепер сатирик звертається просто до народу, закликає його боротися з несправедливими законами, що забороняли в Ірландії ткацтво, прирікаючи тим самим тисячі людей на голодування. Він створює серію памфлетів у формі листів. Ці листи, написані від імені простого дублінського торговця-сукняра, сатирик адресує до всіх ірландців. Своїми «Листами сукняра» Свіфт роздмухав у Ірландії справжній рух протесту проти англійського уряду, який до того ж наводнив країну неповноцінними монетами нового карбування. Становище стало таким напруженим, що уряд змушений був поступитися і видав указ про вилучення з обігу нових грошей.

Письменник, звичайно, не міг ставити під памфлетами своє ім'я, але вся Ірландія знала, хто їх написав. Коли англійський уряд оголосив, що видасть триста фунтів тому, хто викаже автора підбурливих памфлетів, жоден ірландець не понадився на винагороду. Тоді уряд оддав під суд видавця, який надрукував памфлети. Однак присяжні виправдали його. Дев'ять разів суддя примушував присяжних переглядати своє рішення, але вони його так і не змінили.

Вігський прем'єр-міністр Уолпол нетямився з люті. Йому було добре відомо, що так гостро й дотепно писати міг лише Свіфт. Він послав генерал-губернаторові Ірландії наказ заарештувати декана собору святого Патріка.

Але губернатор добре знав, що на захист улюбленого письменника відразу підніметься весь Дублін, і тому відписав прем'єр-міністрові: «Щоб заарештувати Свіфта, треба десять тисяч солдатів».

Свіфт прожив велике і славне життя. Він до самої смерті користувався величезною любов'ю простого ірландського люду, який справедливо вважав його своїм вірним захисником. Серед своїх сучасників він виділявся не лише великим літературним талантом та незрівнянною дотепністю. Від таких англійських письменників, як Дефо та Аддісон, його відрізняло вміння глибоко й критично аналізувати факти сучасної йому дійсності. На відміну від інших тодішніх письменників та філософів, Свіфт прийшов до висновку, що нове буржуазне суспільство, яке йшло на зміну феодальному, ніяк не може стати царством розуму та справедливості, бо воно побудоване на кривді. Обурення несправедливостями, що панували у цьому суспільстві, надихнуло письменника на створення безсмертних «Мандрів Гуллівера». Саме цей твір зробив Свіфта велетнем у сучасній йому літературі.

«Мандри Гуллівера» вийшли в світ 1726 року, саме тоді, коли Свіфт брав найактивнішу участь у боротьбі ірландського народу за незалежність. На перший погляд може здатися, що цей твір малює фантастичний світ, зовсім не схожий на Англію та Ірландію. Проте письменник зовсім не мав на меті відвернути увагу читачів од питань сучасності. «Мандри Гуллівера» мають те саме сатиричне спрямування, що й памфлети. Але тепер Свіфт звертається до уяви читачів і створює справжній художній твір — роман із сюжетом і художніми образами. Якщо в памфлетах письменник змальовував переважно конкретні факти, взяті з сучасного життя, то роман дає змогу зробити художнє узагальнення. Отож у «Мандрах Гуллівера» критика Свіфта стає всеосяжною. Вона спрямована вже не проти окремих осіб, а проти суспільної системи в цілому.

«Мандри Гуллівера» — твір фантастичний своєю формою. Письменник вводить фантастику, оскільки вона допомагає намалювати алегоричну картину сучасного йому суспільства, а також створити образи, які найповніше виражали б авторські ідеї. Своїм змістом цей роман глибоко правдивий, і Свіфт прагне підкреслити правдивість твору реалістичними описами та скрупульозно-точним зображенням речей у тих незвичайних країнах, куди попадає його герой. Намагаючись зробити свій твір доступним для широких кіл читачів, письменник бере форму популярного на той час пригодницького роману. Але й у новому для нього пригодницькому жанрі Свіфт досяг великих художніх успіхів.

Взяти хоч би описи морських подорожей Гуллівера. Вони досі читаються з великим інтересом. Чотири рази рушає герой з рідного дому в далекі мандри, чотири рази добирається до незнайомої землі — і щоразу робить це по-іншому, переживаючи нові цікаві пригоди, які захоплюють увагу читача.

Роман розподілено на чотири частини. В першій частині Гуллівер потрапляє до ліліпутів — крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей. Картина політичного життя імперії ліліпутів — це пародія на англійські і загалом європейські політичні звичаї.

Читач може запитати: «Навіщо було робити цих людей такими крихітними?» Та тому, що зменшивши їхній зріст, Свіфт зробив смішним ліліпутського імператора з його претензіями на світове панування, підкреслив нікчемність міністрів та вельмож. Крізь фізичну мізерність цих людців ясніше проступили їхня жорстокість, підступність та зажерливість, характерні й для справжніх, «великих» міністрів та імператорів.

Свіфт дуже дотепно уподібнює англійських вігів і торі до ліліпутських партій тремексенів і слемексенів, які ведуть між собою запеклу боротьбу, відрізняючись лише тим, що прибічники однієї носять взуття на високих підборах, а прибічники другої — на низьких. Влучною пародією на католицьку та протестантську церкви є секти «тупоконечників» і «гостроконечників», що сперечаються, з якого боку розбивати яйце. Розповідаючи про ліліпутський звичай давати важливі державні посади тим людям, які виявили вміння ходити по канату та стрибати через палицю, письменник створює гостру сатиру на порядки при англійському дворі.

Дослідники творчості Свіфта знаходять у книзі безліч натяків на тогочасні події та окремих політичних діячів. Так вважають, що скарбник Флімнеп — це сатиричний портрет прем'єр-міністра Роберта Уолпола, що звинувачення Гуллівера у зраді пародіює обвинувачення, висунуті проти лорда Болінгброка. Звичайно, ставлячи собі завдання висміяти сучасне йому суспільство, Свіфт використав для цього окремі історичні факти. Але значення книги далеко не вичерпується сатиричним зображенням осіб та подій, які вже належать історії.

Сатира Свіфта викриває не тільки англійських вігів та торі на початку XVIII століття, а й комедію боротьби сучасних буржуазних партій, внаслідок якої міняються уряди, але не міняється їхня антинародна суть. Вона б'є просто в око сучасним тремексенам і слемексенам — англійським консерваторам і лейбористам, американським республіканцям та демократам.

В третій частині книги — «Подорожі до Лапути» — Свіфт устами свого героя дає іронічну пораду, як примирити ворогуючі партії. Слід порозпилювати навпіл голови ватажків і прикласти половину черепа кожного з них до голови його партійного супротивника. Обидві половини повинні добре прижитися, — саркастично зауважує письменник, — бо кількісно і якісно мозок цих людей мало чим відрізняється.

Від ліліпутів Гуллівер потрапив у країну велетнів і сам перетворився в ліліпута. Тепер уже не казковий народ ліліпутів з їхніми дещо чудернацькими звичаями, а саме людське суспільство зменшилося до нікчемних розмірів і стало об'єктом вивчення для мудрого монарха велетнів, схожого на доброго короля з народної казки. Гуллівер з гордістю розповідає про свою батьківщину, вихваляючи її політичний устрій, парламент, правосуддя, але розумний король хоче знати всю правду і починає ставити неприємні запитання, які вщент руйнують картину благополуччя, що, за словами Гуллівера, панує в Англії. Допитливого короля цікавить, чи в палаті лордів сидять непідкупні люди, здатні правильно вирішувати долю громадян країни, чи не практикується підкуп виборців під час виборів до палати громад, скільки часу й скільки грошей іде на те, щоб установити в англійському суді істину, і таке інше.

Гуллівер потрапляє у безвихідь. Запитання поставлені так ясно, що на них можна відповісти лише прямо, конкретно. І відповіді героя характеризують людське суспільство з дуже непринадного боку. В такий спосіб Свіфт нещадно розправляється з легендою про розумність та велич англійського політичного устрою.

Не в змозі заперечити висновків короля, Гуллівер намагається принаймні спростувати їх перед читачем. Але його докази звучать дуже двозначно. Вони б'ють саме тих, кого герой начебто хоче захистити, тобто його співвітчизників: «На виправдання короля мушу сказати, що він завжди жив оддалік від решти світу і був мало обізнаний із звичаями та правилами доброї поведінки, які переважають серед інших народів. Така необізнаність спричиняється до забобонів та вузькості світогляду, і тому ясно, що погляди цього ізольованого від інших країн монарха на чесноти та хиби людські ні в якому разі не можуть бути мірою для нас — культурних європейців».

З особливим запалом виступає Свіфт-гуманіст проти страхітливих воєн. Слухаючи захоплену розповідь Гуллівера про битви між європейськими арміями, під час яких ядра нищать цілі лави солдатів і пускають на дно кораблі з тисячами людей, король велетнів, що уособлює здоровий людський розум, здригається від невимовної огиди. Ще більше обурення викликає в короля пропозиція Гуллівера відкрити йому секрет вогнепальної зброї, за допомогою якої можна повалити мури найбільшого міста в королівстві або зруйнувати столицю.

Хай Свіфт через обмеженість своєї епохи подає спрощено причини виникнення воєн між державами, пояснюючи їх людським недоумством, але його заслуга в тому, що він викрив війну як постійного супутника буржуазного суспільства.

В третій частині «Мандрів Гуллівера» Свіфт усіма засобами своєї сатири безжально висміює відірваних від дійсності вчених. Лапутяни проводять усе життя, вивчаючи математику, астрономію, і навіть їжу готують у формі геометричних фігур. При всій їхній обізнаності з теоретичними науками вони дуже обмежені і вірять в астрологію. В практичному житті лапутяни зовсім безпорадні. Будинки вони будують криві, вбрання шиють недоладне.

Для читача стає ясно, що Свіфт виступає не проти науки взагалі, а проти науки мертвої, відірваної від запитів життя, або науки, досягнення якої йдуть на користь панівним класам. Так чудесний острів Лапуту його правителі використовують для придушення народних повстань.

Майбутнє показало, що Свіфтова критика буржуазної науки мала під собою глибші підстави, ніж могло здаватися його сучасникам. Всього через кілька десятків років винахід ткацького верстата, парового двигуна та інших машин призвів до зубожіння сотень, тисяч трудящого люду. І чи не проти тієї самої науки виступав Свіфт, яка в наші дні створила і застосувала атомну й бактеріологічну зброю.

В четвертій книзі роману Гуллівер потрапляє до країни розумних коней — гуїгнгнмів. Вони використовують замість робочої худоби бридких двоногих істот — єгу, в яких герой з жахом впізнає людей. Щоправда, єгу позбавлені здатності розумно мислити, вони керуються лише тваринними інстинктами.

Свіфт переконливо порівнює вади, породжені англійським тогочасним устроєм, із звичками єгу. Так, у цих тварин теж проявляється жадоба до накопичення, і часто можна бачити, як два єгу зчиняють бійку за знайдений камінь. Поки вони б'ються, третій єгу спокійнісінько забирає цей камінь собі. З цього приводу автор устами свого героя саркастично зауважує: «Судові вироки у нас бувають куди несправедливіші, ніж наведений ним спосіб розв'язання суперечок Адже тут і позивач, і відповідач втрачають тільки камінець, за який вони засперечалися, тим часом як наш суд ніколи не припиняє справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали».

Суворо критикуючи пороки правлячих класів, Свіфт не бачив тієї сили, яка б могла змести насилля й зло, що панували в світі. Саме цим пояснюється гіркота тону письменника, його песимізм. Свіфт гостро переживав зубожіння рідної Ірландії, багатої раніше країни, селяни й ремісники якої були врешті доведені до небачених на той час у Європі злиднів. У хвилини відчаю, вважаючи, що людство, яке терпить таку страшну несправедливість, стоїть на порозі морального зубожіння, письменник називав його «племенем гидкої черви». Проте Свіфт не втратив віру в простих людей, в їхню чесність та здоровий розум. Він проводить чітку межу між народом та панівними класами і правду знаходить лише в народі. У країні ліліпутів Гуллівер схвалює багато народних звичаїв, які він протиставляє несправедливим англійським законам. Так, колись, ще до того, як у Ліліпутії встановився деспотичний лад, кожен громадянин міг зайняти будь-яку державну посаду, аби він був чесним, справедливим і мав добрі наміри. Помандрувавши по всіх усюдах, Гуллівер приходить до висновку, що найбільші герої людства — це борці проти тиранії, республіканці античного світу Брут, Епамінонд, Катон Молодший, а з діячів нового часу — англієць Томас Мор. І Свіфт проголошує устами Гуллівера: «З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на людях, що нищили тиранів і узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені й покривджені народи».

Свіфт — великий майстер художнього слова — прекрасно володів усіма засобами сатири. Улюбленим прийомом його є іронія, тобто такий стилістичний зворот, коли під словами ховається прямо протилежний зміст. Іронію вживають, щоб висміяти негативне явище, вона доводить його неприродність краще, ніж пряма критика. У Свіфта іронія служить для викриття негативних сторін дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступають особливо ясно, коли сатирик подає їх як великодушність і справедливість. З цією метою Свіфт примушує Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» імператора ліліпутів, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на осліплення. Свій намір ухилитися від монаршої «ласки» Гуллівер називає «невдячністю».

Часом іронія має зворотний напрямок: автор удавано засуджує позитивний факт. Отож зрозуміло, чому Гуллівер, вражений розумною критикою європейських порядків, звинувачує короля велетнів у «забобонах та вузькості світогляду».

Свіфт бореться сміхом. Сміхом він зриває маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню та вади. На сторінках Свіфтового роману і нові, і освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат — з табуном гусей, релігійні чвари стають суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.

Однак сміх має не лише властивість викривати та заперечувати. Він ставить того, хто сміється, вище од висміюваного, дає йому моральну перевагу. Убиваючи ворога, сміх додає сили друзям.

Вже понад два сторіччя безсмертний роман Джонатана Свіфта творить свою благородну справу, навчаючи людей усім серцем ненавидіти зло і любити правду. І нині по-сучасному звучать слова письменника, що найбільшу користь для своєї країни та для всього людства зробить той, хто виростить два колоски на місці, де досі родив один.

Олександр Терех