Мандри Лемюеля Гуллівера

РОЗДІЛ I

Опис шторму. З корабля виряджають баркас по прісну воду. Автор їде на баркасі досліджувати країну. Він залишається на березі, його підбирає один із тубільців і односить до фермера. Як його прийняли там. Різні пригоди, що трапилися з ним у фермера. Опис мешканців.

е судилося мені жити вдома, у колі сім'ї, серед близьких та рідних. Обставини змусили мене через три місяці після повернення знову залишити рідний край, і 20 червня 1702 року я відплив з Даунса на кораблі «Пригода», що під командою капітана Джона Ніколаса з Корнуельсу[17] йшов до Сурата.

До мису Доброї Надії, де ми спинилися, щоб запастися свіжою водою, подував попутний вітер, але раптом виявилось, що корабель протікає, а до того й капітан наш захворів на пропасницю. Нам довелося розвантажити судно й просидіти там аж до кінця березня. Розпустивши вітрила, ми щасливо пливли аж до Мадагаскарської протоки. Коли ж судно опинилося на північ од острова Мадагаскар, десь на п'ятому градусі південної широти, помірні вітри, що звичайно віють у цих морях од початку грудня до початку травня з північного заходу, 19 квітня раптом подули з більшою, ніж звичайно, силою. Вони віяли майже просто з заходу цілих двадцять днів. За цей час нас однесло трохи на схід від Молуккських островів та градусів на три на північ од екватора, як обчислив 2 травня наш капітан. Вітер тоді вже вщух, і настала цілковита тиша, з якої я дуже радів. Але капітан, який дуже добре знав ці моря, звелів нам усім готуватися до шторму, і він справді знявся наступного дня, коли подув південний вітер, званий тут південним мусоном.

Бачачи, що вітер дужчає, ми згорнули блінд[18] і збиралися вже згортати фок[19]. Погода дедалі гіршала, ми обдивилися, чи добре прикріплені наші гармати, і прибрали трохи бізань[20]. Судно було в чистому морі, і ми визнали, що краще йти за вітром, ніж лягти в дрейф[21]. Ми прибрали фок, а тоді напнули шкоти[22]. Корабель тримався добре. Шторм лютував, море розбурхалось. Щоб легше було стерничому, ми прип'яли канатом стернове колесо. Ми не хотіли спускати клівера[23], бо судно йшло за вітром, а брам-стеньга, як відомо, допомагає керувати кораблем і прискорює його хід. Коли буря трохи вщухла, ми поставили грот[24] та фок і лягли у дрейф; потім розгорнули бізань і обидва марселі[25]. Вітер дув з південного заходу й гнав нас на північний схід.

Маневрували ми з допомогою бізані, намагаючись використовувати вітер і розгортати стільки вітрил, скільки могли витримати щогли.

Під час цього шторму нас, за моїми розрахунками, однесло миль на п'ятсот на схід, але визначити точно, де ми опинилися, не міг і найдосвідченіший моряк з нашого судна. Їжі в нас було вдосталь, корабля буря не пошкодила, екіпаж був у доброму здоров'ї, бракувало тільки води, і це всіх дуже непокоїло. Щоб нас не знесло до північно західних берегів Великої Татарії[26], а потім і до Льодовитого океану, капітан визнав за краще йти тим самим курсом, аніж повертати на північ.

16 червня 1703 року юнга на щоглі помітив землю, а 17 червня ми вже стояли біля великого острова, а може, й материка (ніхто-бо не знав, що воно таке), від якого вибігала в море коса, а за нею виднілася бухта, надто мілка для судна тоннажем понад сто тонн.

Кинувши якоря за лігу від бухти, капітан вирядив до берега баркас з дванадцятьма добре озброєними матросами й посудом на воду, якщо вона там знайдеться. Попросив дозволу поїхати з ними і я, щоб оглянути країну й зробити, коли пощастить, яке-небудь відкриття.

Висівши на острів, ми не знайшли ні річки, ні джерела, ні будь-яких ознак людей. Матроси, шукаючи прісної води, пішли берегом, а я подавсь у глиб острова. Пройшовши з милю й не побачивши нічого, крім голого, скелястого грунту, я почав стомлюватись і вирішив повернутися до корабля. Озирнувшись на бухту, я побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж гребуть до судна. Я хотів був гукнути до них (певна річ, вони не почули б мене), але побачив, що за човном женеться якась велетенська істота. Вона дуже швидко брела морем, що доходило їй до колін. На щастя, наші люди на півліги випередили її, та й море в тому місці було засіяне гострим камінням, так що потвора не спромоглася наздогнати човна. Все це мені розповіли вже потім, бо я не наважився чекати кінця тієї жахливої пригоди. Кинувшися прожогом назад, я зліз на стрімкий горбок. Переді мною розгорнувся куточок заселеної країни. Я побачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава була по двадцяти футів заввишки.

З горбка я зійшов на битий шлях, який насправді був лише стежкою серед ячменю. Я йшов деякий час, не бачачи майже нічого, бо вже надходили жнива і стебла витяглися не менше як на сорок футів над землею. Цілу годину йшов я до кінця поля, обгородженого тином футів сто двадцять заввишки і обсадженого деревами такої висоти, що я й приблизно не міг би її визначити. До сусіднього лану вів перелаз. Він являв собою чотири приступки футів по шість заввишки кожна, зверху був ще камінь, понад двадцять футів заввишки.

Поки я шукав щілини в огорожі, з суміжного поля до перелазу підійшов чоловік такого зросту, як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював приблизно десяти ярдам, а заввишки він був такий, як сільська дзвіниця. З переляку я сховався у ячмінь і звідти спостерігав, як він ліз на перелаз і, озираючись на сусідній лан праворуч, почав кликати когось голосом, куди гучнішим, ніж сурма. Спершу мені навіть здалося, що то був не голос, а грім, з такої висоти він лунав. На покрик з'явилося ще семеро таких самих страховищ з серпами завдовжки із сім наших кіс. Я зрозумів, що це його слуги або наймити, бо одяг їхній був гірший; вислухавши його, вони заходилися жати той лан, де я ховався.

Я прагнув утекти від них якомога далі, але пересуватися доводилось з великими труднощами, бо стебла були одне від одного не більше як на фут, і я ледве протискувався між ними. Проте я все-таки посувався вперед, аж доки потрапив на ділянку, де ячмінь виліг від вітру та дощу. Тут уже я не міг ступити й кроку, бо стебла так поперепліталися, що протиснутись між ними було зовсім неможливо, а остюки на колосках були такі цупкі та гострі, що крізь одяг в'їдалися мені в тіло. Тим часом я почув, що женці наблизились ярдів на сто до мене.

Знесилений і засмучений, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти, і став оплакувати свою дружину з осиротілими дітьми та клясти шалену впертість, яка штовхнула мене на цю подорож, всупереч порадам усіх моїх родичів та друзів. Серед таких сумних думок у моєму мозку майнула гадка про країну ліліпутів, де мене вважали за найбільше чудо в світі, де я здатний був однією рукою тягти увесь імператорський флот і де я зробив багато інших вчинків записаних назавжди в літописи держави. Ті вчинки здадуться неймовірними майбутнім поколінням, хоч вони й були засвідчені мільйонами очевидців. Я передбачав, що ці велетні дивитимуться на мене із зневагою, і порівнював себе з ліліпутом, який випадково опинився б між нас. Та я розумів — зневага буде найменшим лихом. Якщо людські істоти виявляють жорстокість і лють пропорційно своєму зростові, то чого ж я мав сподіватися від цих варварів, коли перший-ліпший з них міг проковтнути мене, навіть не помітивши цього. Безперечно, філософи мають рацію, коли кажуть, що немає ні малого, ні великого і що ці поняття встановлюються лише порівнянням. Може трапитися так, що й ліліпути зустрінуть народ, дрібніший від них настільки, наскільки вони були дрібніші від мене. І хтозна, чи немає в якій-небудь далекій, невідомій нам досі країні раси, що перевершує своїм зростом навіть оцих велетнів.

Незважаючи на переляк та розгубленість, я так заглибився в ці міркування, що опам'ятався тільки тоді, коли один із женців підійшов ярдів на десять до моєї борозни; за мить він мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Коли він намірився ступити далі, я скрикнув так голосно, як кричать тільки з переляку. Велетень спинився, оглянувся на всі боки й кінець кінцем побачив мене на землі.

З хвилину він вагався, наче людина, що міркує, як би зручніше схопити звірючку, не давши їй укусити або вжалити себе, як це не раз робив я сам, ловлячи лисиць в Англії. Нарешті він великим і середнім пальцями взяв мене за поперек і, щоб краще роздивитися, підніс ярдів на три до своїх очей. Я вгадав його намір і настільки опанував себе, що не пручався, хоч він боляче стискав мої боки, тримаючи мене футів на шістдесят од землі. Я тільки дозволив собі звести вгору очі і, молитовно склавши руки, вимовив кілька слів сумним, приниженим тоном, що найдужче пасував до мого тодішнього становища. Я ввесь час боявся, що він жбурне мною об землю, як ми звичайно робимо з маленькими шкідливими звірятками, яких хочемо знищити. Але, на моє щастя, його, видимо, зацікавив мій голос та рухи, і він почав пильніше приглядатися до мене та зачудовано дослухатися до моїх слів, хоч і не розумів їх. Тим часом я все стогнав, показуючи головою, що він боляче стискає мене пальцями. Він, здасться, зрозумів, чого я хочу, бо обережно поклав мене в полу своєї куртки і побіг до хазяїна — того самого фермера, якого я попереду бачив на полі.

Той, вислухавши наймитову розповідь, одломив соломинку з добру палицю завбільшки і підняв нею поли мого камзола, думаючи, очевидно, що це якась особлива оболонка, дарована мені природою; потім він здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще роздивитись моє обличчя. Він скликав усіх наймитів і запитав їх (як дізнався я згодом), чи не бачили й вони таких маленьких тварин, потім обережно поставив мене рачки на землю. Я відразу звівся на ноги й почав повільно походжати сюди-туди, даючи зрозуміти цим людям, що не маю наміру тікати. Тоді вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали всі долі круг мене, а я, знявши капелюха, низенько вклонився фермерові; потім упав навколішки, підняв угору руки, звів очі, якомога голосніше промовив кілька слів і уклінно подав фермерові гаманець із золотими монетами, що був у мене в кишені. Велетень поклав його собі на долоню і підніс, щоб краще роздивитись, до очей. Витягши з рукава шпильку, він кілька разів штрикнув нею в гаманець, але так і не здогадався, що це таке. Тоді я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаманець і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих по чотири пістолі кожний і щось із двадцять чи тридцять дрібніших монет. Наслинивши пальця, він підняв ним одну монету, потім другу і, як видно, не знаючи, що воно таке, знову знаками звелів мені сховати їх у гаманець і покласти в кишеню. Я ще кілька разів запропонував йому взяти гроші, та врешті мусив скоритися.

Все це переконало фермера, що він має справу з розумною істотою. Він раз у раз звертався до мене зі словами, що гули у мене в вухах, наче водяний млин, дарма що вимовляв він їх дуже виразно. Я відповідав йому якомога голосніше різними мовами, але велетень, хоч і нахиляв своє вухо ярдів на два до мене, не втямив нічого. Нарешті він одіслав наймитів жати, а сам видобув з кишені хусточку, згорнув її вдвоє, поклав собі на ліву долоню і, спустивши руку до землі, запропонував мені злізти на неї. Долоня його була завтовшки не більше як фут, і виконати таке розпорядження було не важко. Щоб не впасти, я ліг, випроставшись на цілий зріст, а він для більшої безпеки, вкрив мене хусточкою і так поніс додому. Дома він покликав свою жінку і показав мене їй, але та заверещала й утекла, як тікають англійські жінки, уздрівши жабу або павука. Проте, побачивши згодом мою добру поведінку й те, що я слухняно корився кожному знакові її чоловіка, вона скоро примирилася зі мною і кінець кінцем почала ставитись до мене дуже ласкаво.

Було вже близько одинадцятої години дня, і наймичка подала обід з однієї страви, як то личить звичайним хліборобам. Миска, яку вона принесла, була принаймні двадцять чотири фути в діаметрі. Сім'я складалася з фермера, його дружини, трьох дітей і старої бабусі. Фермер примістив мене недалеко від себе на столі на висоті тридцяти футів од підлоги. Я страшенно боявся впасти й старався триматися далі від краю стола. Жінка відкраяла мені маленький шматочок м'яса, вломила трохи хліба й поклала переді мною. Я низенько вклонився їй, витяг свій ніж та виделку і заходився їсти, чим страшенно захопив їх. Далі хазяйка послала наймичку принести найменшу чарку, в якій містилося щось із два галони[27], і налила туди якогось питва. Ледве-ледве вхопивши чарку обіруч, я якнайпоштивіше випив до її милості і виголосив коротеньку промову по-англійському, намагаючись вимовляти кожне слово якнайвиразніше, чим викликав у моїх слухачів вибух сміху, що замалим не оглушив мене. Питво нагадувало легке яблучне вино і дуже мені сподобалося. Ідучи до фермера, що кивком голови покликав мене, я, дуже розгублений від усього баченого — як то легко зрозуміє ласкавий читач, — дорогою спіткнувся об скоринку хліба й упав обличчям на стіл, не заподіявши собі, правда, ніякої шкоди. Підвівшися й помітивши, що моє падіння схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом і тричі скрикнув «ура» на знак того, що зі мною все гаразд. Та коли підійшов до хазяїна (так я називатиму далі фермера), його молодший син — десятирічний пустун — схопив мене за ноги й підняв так високо, що я ввесь затрусився зі страху. Батько страшенно розсердився, вирвав мене з його рук, давши синові такого ляпаса, що скинув би з сідла цілий ескадрон європейської кавалерії, і звелів йому вийти з-за столу. Щоб не настроїти хлопця проти себе, добре пам'ятаючи, як наші діти люблять мордувати горобців, кролів, кошенят та щенят, я впав навколішки і, показуючи пальцем на пустуна, попросив хазяїна простити синові його пустощі. Фермер погодився, і хлопець знову сів до столу; я підійшов і поцілував йому руку, а хазяїн мій змусив його ніжно погладити мене.

Під час обіду на коліна до хазяйки скочив її улюблений кіт. Почувши шум, неначе від дванадцяти панчішних верстатів, я повернув голову й побачив, що то муркоче звір, утричі більший від нашого бика. Він приязно муркотав, бо хазяйка його годувала та гладила, але лютий погляд тварини завдав мені великого страху, хоч я й стояв футів за п'ятдесят од кота, а хазяйка міцно тримала його, щоб він не кинувся і не схопив мене у свої пазурі. Виявилося, проте, що мені не загрожувала небезпека, бо кіт зовсім не звернув на мене уваги, навіть коли хазяїн підніс мене футів на три до нього. Я чув од людей і знав з власного досвіду, що хижі звірі завжди нападають на тих, хто від них тікає або виявляє страх перед ними, і вирішив у цьому небезпечному випадку нічим не виявляти ляку. П'ять або шість разів я підступав до самісінької морди кота, і він не те що не займав мене, а ще й відсувався назад, наче побоюючись невідомої істоти. Собаки, що під час обіду — як то звичайно буває по фермерських господах — увійшли в кімнату, лякали мене менше. Один із них — мастіф[28] — був учетверо більший від слона, а другий — хорт — ще вищий, але худіший за нього.

Під кінець обіду увійшла нянька з однорічною дитиною на руках. Дитина зразу помітила мене і так заверещала, просячи дитячим звичаєм, щоб мене віддали їй як іграшку, що крик її напевне почули б на Лондонському мості, якби вона була в Челсі[29]. Мати, щоб побавити свою улюбленицю, взяла мене й піднесла до дитини, що миттю схопила мене в руку й засунула мою голову собі в рот. Я скрикнув так голосно, що пустунка, злякавшися, розтулила пальці, і я неминуче скрутив би собі в'язи, якби мати не підставила свій фартух. Щоб заспокоїти дитину, нянька почала забавляти її калатальцем — воно являло собою порожню посудину, повну великих каменюк, і було прив'язане канатом до пояса дитини.

Втихомирюючи малу, нянька сіла на низенький стільчик так близько від мене, що я міг розглянути її обличчя. Признаюсь, це було неприємне видовище. Вся шкіра була покрита якимись горбками, ямками плямами і товстезними волосинами. А здалеку вона видалась мені досить принадною. Це викликало в мене деякі думки з приводу ніжної білої шкіри наших англійських дам. Вони здаються нам такими гарними тому, що вони однакового з нами зросту. Тільки через збільшувальне скло можна побачити, яка насправді груба, шорстка і погано забарвлена найніжніша й найбіліша шкіра.

Пригадую, що, коли я був у Ліліпутії, колір обличчя тих малесеньких людей здавався мені найпрекраснішим у світі. А коли з приводу цього я розмовляв з одним ученим ліліпутом, щирим моїм приятелем, то він сказав що обличчя моє здається йому здаля куди приємнішим, ніж зблизька, коли я беру на руку й підношу до свого обличчя, яке з першого погляду, признався він, просто вжахнуло його. Він казав, що бачить у моїй шкірі глибокі ями, що кожна волосинка моєї бороди вдесятеро грубша за щетину кабана, а колір обличчя — багатобарвний і взагалі неприємний для ока. А тим часом я зовнішністю не гірший за більшість моїх земляків і дуже мало засмаг, подорожуючи. З другого боку, розмовляючи зі мною про дам імператорського двору, він часто говорив, що в одної — ластовиння, в другої — великий рот, в третьої — довгий ніс, чого я ніяк не міг добачити. Правда, такі міркування не дуже нові, але я хочу поділитися ними, щоб читач не подумав, ніби ці величезні створіння — справді потвори. Навпаки, мушу сказати, вони — гарний народ.

По обіді мій хазяїн пішов до своїх наймитів, наказавши дружині, як догадавсь я про те з його голосу та жестів, подбати про мене. Я був стомлений і хотів спати. Помітивши це, хазяйка поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою, білою носовою хусткою, завбільшки з вітрило нашого бойового корабля.

Я проспав години дві. Мені приснилося, що я вдома зі своєю дружиною та дітьми. Тому я страшенно засумував, коли, прокинувшися, побачив себе у величезній кімнаті, футів двісті або триста завдовжки та двісті заввишки, на широчезному двадцятиярдовому ліжку. Моя хазяйка в якихось домашніх справах вийшла з дому й замкнула двері на ключ. Ліжко стояло на вісім футів од дверей. Коли я прокинувся, два пацюки видряпалися запоною на ліжко й забігали по ньому, принюхуючись. Один із них підбіг близько до мого обличчя, і я, вжахнувшися, скочив на ноги й видобув свій тесак, щоб захищатися. Ці страшелезні тварини напали на мене з обох боків, одна вже зачепила лапою мій комір, але мені пощастило розпороти їй черево перше, ніж вона встигла заподіяти шкоду. Пацюк упав мені до ніг, а другий, побачивши сумну долю свого товариша, кинувся навтіки, залишаючи кривавий слід з великої рани на спині. Вчинивши цей подвиг, я став любенько походжати по ліжку, щоб заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Пацюки були зростом з великих собак, але куди моторніші та лютіші. Якби перед сном я скинув з себе пояс, на якому у мене висів тесак, вони, безперечно, зжерли б мене. Я виміряв хвіст мертвого пацюка. Він був без одного дюйма два ярди завдовжки. Мені гидко було взятися за нього, щоб скинути пацюка з ліжка, де він ще спливав кров'ю. Помітивши в ньому деякі ознаки життя, я міцним ударом перетяв йому шию і зовсім доконав його.

Незабаром увійшла до кімнати моя хазяйка. Побачивши, що я ввесь у крові, вона підбігла до ліжка й узяла мене на руки. Я показав на мертве страховище, сміхом та знаками даючи їй зрозуміти, що воно не заподіяло мені шкоди. Жінка надзвичайно зраділа і, покликавши наймичку, звеліла їй викинути пацюка у вікно щипцями. Потім вона поставила мене на стіл: я показав їй свій скривавлений тесак, витер його об полу і вклав у піхви.

РОЗДІЛ II

Донька фермера. Автора везуть до сусіднього міста, а потім до столиці. Подробиці його подорожі.

У моїх хазяїв була дев'ятирічна донька, дуже розвинена, як на свій вік. Вона чудово вміла плести й дуже гарно зодягала свою ляльку. Разом з матір'ю вона пристосувала для мене лялькове ліжко і примостила його в скриньку. Вони поставили скриньку на привішену до стелі дошку, щоб убезпечити мене від пацюків Ця споруда правила мені за спальню, поки я жив у них, але вони вносили в неї деякі поліпшення в міру того, як я вивчав їхню мову і казав їм про свої потреби. Дівчинка була така спритна, що, бачивши тільки один або два рази, як я переодягаюсь, навчилася одягати й роздягати мене. Проте я ніколи не зловживав її послугами і охоче робив це сам. Вона пошила мені сім сорочок та дещо з іншої білизни, взявши найтоншого, але товщого, ніж наше рядно, полотна, і завжди сама прала. Вона ж таки була моєю вчителькою і вчила мене їхньої мови, називаючи кожну річ, на яку я показував пальцем: через кілька днів я міг уже попросити всього, чого б мені не забажалося. Характер у неї був лагідний, зріст, як на її вік, невеликий, не більше як сорок футів. Вона називала мене Грільдріг. Це ім'я так і залишилося за мною — спершу в родині фермера, а потім і в усім королівстві. Їй найбільше я завдячую те, що лишився живим у тій чужій країні. Ми ніколи не розлучалися, поки я жив там. Я звав її Глемделкліч, тобто маленька нянька, і був би дуже невдячним, якби не згадав тут з пошаною про її піклування та увагу до мене. Щиро бажаючи віддячити їй, я натомість став мимовільною, але згубною для неї причиною неласки, якої вона — як маю я багато підстав боятися — зазнала.

Незабаром сусіди довідалися, що мій хазяїн знайшов у полі якусь дивовижну тваринку розміром із сплекнока (їхня комаха, футів шести завдовжки), а будовою тіла подібну до людини. Переказували, що ця тварина точно наслідує всі людські рухи: розмовляє своєю власною мовою, але знає вже багато і їхніх слів; ходить і стоїть на двох ногах; лагідна та слухняна; підходить, коли її кличуть, і робить усе, що їй наказують; що руки, ноги і все тіло цієї істоти надзвичайно малі та ніжні, як у панської трирічної дитини.

Один фермер, що жив біля нас і більше за інших приятелював з моїм хазяїном, умисне прийшов пересвідчитися, чи все це правда. Мене зразу поставили на стіл, і я ходив там, витягав з піхов тесака і вкладав його назад, вітав нашого гостя; його мовою питався, як його здоров'я, і висловлював радість, що бачу його, — точнісінько так, як навчала мене моя маленька нянька. Старий гість мав поганий зір і, щоб краще розглянути цікавого чоловічка, наклав собі на ніс окуляри. Глянувши на його очі, що блищали, неначе два повні місяці крізь вікна, я зареготався від щирого серця. Родина мого хазяїна, зрозумівши причину мого сміху, весело підхопила той сміх, а старий дурень страшенно розсердився. Він мав славу великого скнари і тут-таки порадив моєму хазяїнові показувати мене за гроші в базарні дні в найближчому місті, до якого було з півгодини верхової їзди, цебто щось із двадцять дві милі. Бачивши, як вони з моїм хазяїном шепочуться та іноді показують на мене пальцем, я зрозумів, що вони готують мені якусь прикрість; зі страху мені здалося навіть, що я зрозумів деякі їхні слова.

Другого ранку Глемделкліч, вивідавши все від матері, розповіла, що саме вони вирішили. Бідна дівчинка притулила мене до грудей і ревно заплакала з горя та сорому. Вона побоювалась, що грубі, прості люди на смерть затискають мене або, взявши в руки, покалічать. Глемделкліч знала, який я скромний, як пильную своєї честі і якою образою буде для мене таке виставляння за гроші на потіху грубої юрби. Вона сказала, що батько й мати пообіцяли віддати їй Грільдріга в її цілковиту власність, але тепер вона бачить, що вони її обдурили, як і торік, коли подарували ягнятко, а потім продали його різникові, ледве воно відгодувалося.

Щодо мене, то, мушу признатись, я був уражений менш за неї. В мені завжди жила надія рано чи пізно знов дістати волю, отож, бувши чужинцем у цій країні, я не вбачав для себе ніякої ганьби в тому, що мене виставлятимуть напоказ. Я думав, що на батьківщині ніхто не закидатиме мені цього, бо в моєму становищі таку образу мусив би стерпіти навіть сам король Великобританії.

Послухавшись свого приятеля, мій хазяїн найближчого базарного дня повіз мене в скриньці до сусіднього міста. Він узяв із собою й дочку, мою няньку, посадовивши її на подушку позад сідла. В скриньці, закритій з усіх боків, були дверцята, а також кілька продухвин для доступу свіжого повітря. Піклуючись про мене, дівчинка не забула покласти туди й стьобану ковдру з ліжка своєї ляльки, щоб я міг полежати. Дарма що ми їхали тільки півгодини, дорога страшенно втомила й виснажила мене. Кінь ступав не менше як на сорок футів і хитався, як корабель, що під велику бурю то підіймається, то падає вниз, тільки куди частіше. Проїхали ми трохи більше, ніж од Лондона до Сент-Олбенса[30].

Мій хазяїн спинився у корчмі, де завжди оселявся, приїздячи до міста, і, порадившися з корчмарем та закінчивши всі необхідні приготування, послав грультруда, або кликуна, сповістити цілому місту, що в «Зеленому орлі» показуватимуть чудну тварину, не більшу за сплекнока але будовою тіла надзвичайно подібну до людей, і та тваринка вміє вимовляти багато слів та робити різні цікаві штуки.

Мене поставили на стіл у найбільшій кімнаті, яка мала щось із триста квадратних футів. Біля столу на низенькому стільці стала моя нянька, щоб пильнувати мене та демонструвати мої дивовижні здібності. Щоб не було натовпу, мій хазяїн пускав у кімнату за один раз не більше як тридцять чоловік. Виконуючи накази дівчинки я походжав по столу. Вона ставила мені такі запитання, які я вже добре розумів, і я відповідав їй якомога голосніше; часто вклонявся глядачам, то вітаючи їх, то запрошуючи ласкаво відвідати мене, то вимовляючи кілька інших вивчених мною фраз. Я брав наперсток, у який замість келиха наливала мені вина Глемделкліч, і пив за їхнє здоров'я; видобував свій тесак і вимахував ним так, як це роблять майстри фехтування в Англії. Моя нянька дала мені маленьку соломинку, і я робив нею вправи, як із списом, чого навчився ще замолоду.

Того дня мене показали дванадцятьом партіям глядачів і перед кожною з них я мусив був повторювати всі ці дурниці, аж доки зовсім знесилився від утоми та досади. Бо ті, хто бачив мене, нарозповідали в місті таких чудес про крихітну людину, що цікаві плавом пливли до корчми й мало не висадили дверей, ломлячись до кімнати. У своїх власних інтересах хазяїн не дозволяв нікому торкатися до мене і, для більшої безпеки, лави круг столу розставив так, щоб до мене не можна було досягти рукою. Проте якийсь школяр, добре націлившись, мало не влучив у мене горіхом, і неминуче розтрощив би мені голову, якби горіх — з гарбуз завбільшки — не пролетів мимо. Я з задоволенням побачив, як глядачі, полатавши молодому бешкетникові боки, витурили його з кімнати.

По дванадцятому сеансі хазяїн повідомив усіх, що знову показуватиме мене найближчого базарного дня, а тим часом заходився майструвати мені вигідніший екіпаж, бо перша моя подорож і безперервне восьмигодинне розважання публіки так стомили мене, що я ледве тримався на ногах і не міг вимовити жодного слова. Тільки через три дні я трохи отямився, але й дома не мав спокою через сусідів, які, прочувши про мій успіх, приїздили до мого хазяїна за сто миль, щоб подивитись на мене. Протягом короткого часу нас одвідало не менше як тридцять чоловік з жінками та дітьми (бо країна та дуже багатолюдна), і мій хазяїн, показуючи мене, брав щоразу як за повну кімнату, хоч присутня була тільки одна родина. Отже, хоч мене й не возили до міста, я був зайнятий усі дні тижня, крім серед, що заступають у них неділю.

Зрозумівши, що на мені можна заробити добрі гроші, хазяїн вирішив поїхати до найголовніших міст королівства. Запасшися всім потрібним для далекої подорожі та влаштувавши свої домашні справи, він попрощався з жінкою і 17 серпня 1703 року вирушив зі мною та Глемделкліч до столиці, що була в самому центрі країни, тисячі за три миль од нашого дому. Глемделкліч і тепер їхала на подушці позад сідла, а скринька зі мною, прив'язана їй до пояса, стояла в неї на колінах. Дівчинка вислала її зсередини найтоншою тканиною, добре оббила підлогу, поставила туди ліжко своєї ляльки, послала білизну, одне слово, постаралася влаштувати все якомога краще. За нами їхав хлопець-наймит, що віз наш багаж.

Мій хазяїн мав намір показувати мене по всіх містах, що лежали на нашому шляху; крім того, він звертав іноді на п'ятдесят або сто миль убік, якщо траплялося село або маєток якогось вельможі, де він сподівався мати зиск.

Ми їхали дуже повільно, роблячи на день сто або сорок миль, бо Глемделкліч жаліла мене й просила батька не поспішати, кажучи, що їзда верхи стомлює її. Вона часто на мої бажання виймала мене із скриньки, але, щоб я не впав, тримала мене за шлейки. Ми переїхали п'ять чи шість річок, куди ширших і глибших, ніж Ганг або Ніл, і не бачили майже жодного струмка, вужчого за Темзу під Лондонським мостом. Так ми подорожували десять тижнів, і мене показували у вісімнадцяти містах, не рахуючи сіл і окремих осель.

28 жовтня ми прибули до столиці, що звалася Лорбрульгруд, або по-нашому — Гордощі Світу. Хазяїн зупинився в заїзді на головній вулиці, поблизу царського палацу, і своїм звичаєм зараз же виставив об'яву з докладним описом моєї особи та моїх якостей.

Він найняв велику кімнату щось із триста або чотириста футів завширшки. У ній він поставив стіл, футів шістдесят у діаметрі, на якому я мусив проробляти свої вправи. Стіл цей був обнесений загородкою завширшки в три фути, щоб я не впав додолу. Показували мене щодня по десять разів, на загальний подив та втіху. Тепер уже я непогано розмовляв їхньою мовою і розумів усе, що вони казали. Крім того, я вивчив їхній алфавіт і міг сяк-так прочитати, й пояснити деякі фрази, бо Глемделкліч і дома, і в дорозі кожної вільної хвилинки вчила мене. При ній була кишенькова книжка, трохи більша за сансонівський[31] атлас, що містила в собі короткий катехізис для дівчат. З неї вона й учила мене читати та пояснювала мені слова.

РОЗДІЛ III

Автора викликають до двору. Королева купує його у фермера і представляє королю. Автор дискутує з великими вченими його величності. Для автора влаштовують приміщення в палаці. Королева виявляє до нього велику ласку. Він боронить честь своєї батьківщини. Його сварки з карликом королеви.

Безнастанна, щоденна праця — протягом кількох тижнів — помітно відбилася на моєму здоров’ї. Що більше заробляв мій хазяїн, то зажерливішим він ставав. Я тим часом утратив апетит і перевівся на справжній скелет. Помітивши це, фермер подумав, що я скоро помру, і вирішив, поки я ще живий використати мене з найбільшим для себе зиском. Коли він саме міркував, як зробити це найкраще, до нього з'явився сладрал, або двірський пристав, з наказом негайно приставити мене до двору на розвагу королеві та її фрейлінам. Дехто з них уже бачив мене: ті, що бачили, переказували дивні речі про мою красу, манери та розум.

Моя поведінка зачарувала й королеву з усім її почтом. Я впав навколішки і просив ласкаво дозволити мені поцілувати ногу царську. Але великодушна королева простягла мені свій мізинець, і я, стоячи на столі, обхопив його обома руками і шанобливо притулився вустами до його кінчика. На запитання про мою батьківщину та мандри я відповідав якомога стисліше й змістовніше. Далі королева запитала, чи хотілося б мені жити при дворі. Я схилився аж до столу й казав, що я — раб свого хазяїна; але якби це залежало від мене, то з гордістю присвятив би своє життя її величності. Тоді вона спитала мого хазяїна, за яку ціну він може мене продати. Той, боячись, що я не проживу й місяця, зрадів, що може позбутися мене, і запросив тисячу золотих, які йому тут же й видали. Кожен з них дорівнював восьмистам моїдорам[32], але, якщо взяти до уваги співвідношення між розмірами речей у тій країні та в Європі, ця сума навряд чи перевищить тисячу англійських гіней. Ставши тепер васалом і власністю королеви, я уклінно просив її величність, щоб Глемделкліч, яка досі з такою добрістю і так уміло доглядала мене, взяли до двору і залишили й надалі моєю нянькою та вчителькою.

Її величність задовольнила моє прохання і легко дістала на це згоду фермера, якому приємно було бачити свою доньку придворною дамою, а бідна дівчинка не могла приховати своєї радості. Мій колишній хазяїн, відходячи й прощаючись зі мною, побажав мені здоров'я і сказав, що радий залишити мене на гарній службі, але я не відповів йому на те ні слова й ледве кивнув головою.

Королева помітила мою холодність і, коли фермер вийшов з кімнати, запитала про її причину. Я насмілився так відповісти її величності: «Я зобов'язаний йому тільки тим, що він не розтрощив голови мені — бідному безневинному створінню, випадково знайденому на полі. Але ж він одержав немалий прибуток, показуючи мене по всьому королівству, а до того ще й великі гроші, заплачені за мене королевою». Я також розповів, що робота, яку він примушував мене виконувати, могла б доконати витривалішу істоту, що я зовсім утратив здоров'я і що якби мій хазяїн не побоювався за моє життя, то її величність не придбала б мене так дешево.

— Але тепер, — закінчив я, — під охороною великої й доброї королеви — окраси природи, улюблениці цілого світу — я не боюся нічого і сподіваюся, що передбачення мого хазяїна не справдяться, бо сама присутність її величності відновлює мої сили й дає поживу для розуму.

Такий був зміст моєї промови, виголошеної з багатьма помилками. Остання частина її відповідала манері висловлюватись, заведеній у тій країні, й складалася з фраз, що їх навчила мене Глемделкліч, їдучи зі мною до столиці.

Королева поблажливо поставилася до моїх помилок і була дуже здивована, побачивши стільки розуму та дотепності в такій маленькій істоті. Взявши мене на руки, вона понесла до короля, що сидів тоді у себе в кабінеті. Його величність король — поважний і суворий — спершу не розгледів мене як слід і спитав у своєї дружини, відколи це стала вона кохатись у сплекноках (я лежав ниць на долоні королеви, і він, очевидно, вважав мене за цю комаху). Тоді королева — дуже розумна й добра жінка — поставила мене на чорнильницю і звеліла розповісти свою історію. Небагатьма словами я розказав усе, а Глемделкліч, яка, не бажаючи й на хвилину спускати мене з ока, стояла коло дверей кабінету, ствердила, коли її пустили в кімнату, все, що сталося зі мною від часу мого прибуття до них.

Король, хоч і був особою дуже вченою і як ніхто знався на природознавстві, а надто на математиці, спершу, доки я не заговорив, подумав, що йому принесли якусь механічну ляльку, зроблену спритним годинникарем (виготовляти такі речі вміють у цій країні дуже досконало). Однак, почувши мої слова та побачивши, що вони розумні, він не міг приховати свого подиву. Але оповідання про мій приїзд до їхнього краю його не задовольнило, і він вирішив, що все це вигадали Глемделкліч та її батько і що вони навчили мене так говорити, аби продати дорожче. Перевіряючи мої слова, його величність ставив мені багато запитань, але щоразу діставав відповідь, цілком доладну, тільки висловлену не зовсім правильною мовою та з чужоземним акцентом. Крім того, я ще тоді не знав витонченого придворного стилю й іноді вживав селянських зворотів, яких навчився, живши на фермі.

Король запросив трьох учених, що, за тамтешнім звичаєм, одбували на той час тижневе чергування при дворі. Ці добродії, уважно вивчили мій зовнішній вигляд, прийшли до трьох різних висновків. Вони погоджувалися тільки на тому, що мене створено поза нормальними законами природи, бо я не можу захищати своє життя, ні прудко бігаючи, ні лазячи по деревах, ні копаючи нори в землі. Докладні спостереження над моїми зубами довели їм, що я належу до м'ясоїдних тварин, але вони не могли уявити собі, чим годуюся, якщо не їм слимаків та інших комах, бо всі чотириногі сильніші за мене, а польова миша та інші дрібні тварини для мене занадто прудкі.

Один з цих розумників висловив навіть гадку, що я — зародок або передчасно породжена тварина. Проте інші відкинули таку думку, зауваживши, що всі частини мого тіла цілком розвинені і що я прожив уже багато років, як свідчить моя борода, що її вони помітили крізь сильне збільшувальне скло. Мій надзвичайно малий зріст не дозволяє їм визнати мене й за карлика, бо улюбленець королеви, найменший відомий у цій країні карлик, був усе ж таки щось із тридцять футів заввишки. По довгих суперечках мудреці одностайно визнали, що я являю собою якусь дивовижну гру природи. Таке пояснення цілком відповідає і сучасній європейській філософії, світила якої, намагаючись приховати своє неуцтво, вигадали цей чудернацький термін для розв'язання всіх труднощів і цим надзвичайно збагатили науку.

Після того як вони зробили цей висновок, я попросив вислухати і мене. Звертаючись до його величності, я запевнив його, що прибув з країв, де живуть мільйони чоловіків і жінок такого зросту, як і я, де всі речі — рослини, тварини й будівлі — мають відповідні розміри, що дозволяє нам змагатись за своє життя не гірше від його підданців. Така була моя відповідь на всі аргументи вчених.

На цю довідку вони, зневажливо посміхаючись, відказали, що я добре засвоїв науку, яку дав мені фермер. Його величність виявив себе розумнішим, ніж вони, і, відпустивши їх, послав по фермера, який, на щастя, не встиг ще виїхати з міста. Розпитавши попереду його самого, а потім його дочку і зіставивши обидві розповіді, король вирішив, що моє оповідання правдиве. Він попросив королеву особливо піклуватися мною і дозволив Глемделкліч залишитися коло мене, бо бачив, як міцно ми подружилися. При дворі їй дали цілком пристойну окрему кімнату, призначили до неї виховательку, щоб завершити її освіту, і дали одну служницю, що одягала її, та ще двох для інших послуг.

Королева замовила придворному тесляреві, за зразком, ухваленим мною спільно з Глемделкліч, скриньку, що правила мені за спальню. Той тесляр був чудовий майстер і за три тижні зробив дерев'яну кімнату в шістдесят квадратних футів і в дванадцять футів заввишки, з відсувними вікнами, дверима й двома шафками в стіні, як то буває в спальнях лондонських будинків. Стеля була на двох завісках, і це давало Глемделкліч змогу виймати щоранку ліжко, виготовлене меблярем її величності, щоб провітрювати його, власноручно прибирати і ставити назад, знову спускаючи стелю. Дуже добрий майстер зробив для мене два стільці, з бильцями та спинками, з матеріалу, подібного до слонової кістки, а також два столи та комод. Всі стіни кімнати, підлога та стеля були оббиті зсередини м'якою тканиною, щоб запобігти нещасливим випадкам і зменшити поштовхи під час перенесення або перевезення скриньки. З остраху перед мишами та пацюками я попросив зробити мені замок на двері, і по багатьох спробах слюсар виготував замок, найменший з усіх бачених там, але в Англії мені тільки раз довелося бачити більший, на воротях палацу одного вельможі. Ключ од нього я завжди носив у кишені, бо боявся, щоб Глемделкліч не загубила його. Для мого одягу королева звеліла взяти щонайтоншого шовку, трохи товщого проти наших ковдр; мені в ньому було дуже незручно, доки я не призвичаївся. Убрання пошили за тамтешньою модою, що почасти нагадувала перську, почасти китайську, і воно мало цілком скромний та пристойний вигляд.

Королева так уподобала моє товариство, що не могла обідати без мене. На її столі, біля лівого ліктя її величності, завжди ставили мій столик та стілець, а Глемделкліч прислуговувала мені, стоячи на стільці біля столу. У мене був срібний сервіз, який у порівнянні з посудом королівським здавався іграшковим. Такі, я бачив, продають для ляльок по лондонських крамницях. Цей посуд моя маленька нянька носила в срібній-таки шкатулці в своїй кишені і по обіді сама мила та чистила його. За одним столом з королевою, крім мене, обідали тільки дві королівни — старша, шістнадцяти років, та молодша, що мала тринадцять років і один місяць.

Звичайно королева клала мені на тарілку шматок м'яса, який я розрізував сам, а вона з цікавістю дивилася на наші мініатюрні порції. Сама королева (вона насправді мала поганий апетит) ковтала заразом стільки, що вистачило б дванадцяти англійським фермерам на цілий обід, і попервах я не міг на це без огиди дивитися. Крило жайворонка, що було вдев'ятеро більше за крило нашого великого індика, вона перекушувала разом з кістками, клала в рот шматок хліба з дві дванадцятипенсові хлібини завбільшки і одним духом вихиляла свою золоту чашу, не меншу за нашу бочку. Ніж у неї був такий, як дві наші коси, якби їх випрямити на кіссі: виделки, ложки й усе інше було відповідного розміру. Пригадую, що ніде не бачив я такого видовища, як на королівській кухні, куди мене принесла Глемделкліч і де в купі лежало десять, а то й дванадцять величезних ножів та виделок.

Кожної середи (цебто їхньої неділі) королева і діти обідали в покоях його величності. На таких обідах мій стіл і стілець ставили біля лівої руки короля перед солянкою, і король, який тим часом вельми полюбив мене, розважався, розпитуючи про звичаї, релігію, закони, урядування та освіту в Європі, на що я відповідав якомога краще. У нього був на диво ясний розум. Слухаючи мою розповідь, він висловлював дуже глибокі думки й робив влучні зауваження. Мушу признатися, що після однієї моєї промови, коли я трохи занадто багатослівно описав свою любу батьківщину, її торгівлю, релігію та політичні партії і розповів про всі війни на морі та на суші, він поставив мене на свою праву долоню і, обережно поляскавши мене по спині другою рукою, з усмішкою запитав, до кого я належу, до лібералів чи до консерваторів. Потім, обернувшися до прем'єр-міністра, що стояв позаду, тримаючи білий жезл завдовжки із щоглу на найбільшому нашому кораблі, король зауважив, яка нікчемна ота пиха людська, що її наслідують і такі дрібні комахи, як я.

— А втім, — сказав він, — ручуся, що й у цих створінь є свої титули та ордена, і вони ліплять собі гнізда та риють пори, називаючи їх будинками та містами, і вони по-своєму пишно одягаються та озброюються, і вони по-своєму кохають, воюють, сперечаються, обдурюють та зраджують.

Слухаючи такі й подібні до них міркування, я червонів від обурення за нашу благородну батьківщину, що веде перед у мистецтві, у науці, ремеслах та й у військовій справі, цей бич Франції, суддю цілої Європи, осередок доброчесності, милосердя та правди, гордість і заздрість всесвіту.

Проте, не мавши змоги помститись за образу, я по довгих роздумах почав вагатися і не міг уже сказати напевне, чи маю я право ображатися. Проживши серед них кілька місяців, я настільки звик до інших масштабів, що їхні розміри та вигляд уже не лякали мене, і якби я зустрів тут англійських лордів та леді у їхніх святкових убраннях і з їхніми великосвітськими вихилясами, то й сам сміявся б із них не менше за короля та його вельмож. Я мимоволі сміявся з самого себе, коли королева, поставивши мене собі на долоню, підходила до великого дзеркала, що на ввесь зріст одбивало наші постаті. Та й справді, не було нічого кумеднішого за це видовище, і мені кінець кінцем почало навіть здаватися, що я набагато поменшав проти звичайного свого зросту.

Ніхто не дратував і не зневажав мене так, як карлик королеви, якого перед моїм приїздом вважали за найменшу людину в державі, бо на зріст він не мав і тридцяти футів. Тепер він зовсім знахабнів і завжди глузував з мене. А надто лютився він, коли проходив передпокоєм королеви і бачив мене на столі, оточеного панами та паніями, які охоче розмовляли зі мною. Він майже ніколи не пропускав нагоди зачепити мене гострим словом або кинути який-небудь дотеп про мій малий зріст. Я міг мститися тільки тим, що називав його братом, викликав на герць і відповідав так, як то ведеться серед придворних пажів.

Одного дня, за обідом, цей злий маленький виродок так розлютився на якісь мої слова, що скочив на стілець її величності, схопив мене з стільця, коли я найменше сподівався цього, вкинув у велику срібну чашу з вершками й дременув чимдуж геть. Я поринув по саму маківку, і, якби не вмів добре плавати, мені довелося б дуже скрутно, бо Глемделкліч на той час була на другому кінці кімнати, а королева так розгубилася, що не могла допомогти мені. Моя маленька нянька прибігла рятувати мене тільки тоді, коли я проковтнув уже з кварту вершків. Мене відразу ж поклали в постіль, і я відбувся тільки втратою одягу, що зовсім зіпсувався. Карлика жорстоко відшмагали різками й на кару присилували випити всі вершки з чаші, куди він укинув мене. Відтоді він утратив царську ласку. Невдовзі королева віддала його одній знатній дамі, і ми, на велике моє задоволення, більше не бачилися. Не знаю, до чого б могла дійти злість цього виродка, якби він лишився при дворі.

Перед цим він утнув зі мною один брутальний жарт, який хоч і насмішив королеву, але воднораз і розсердив її; вона зараз же прогнала б зловмисника, якби я великодушно не заступився за нього. Її величність узяла до себе на тарілку кістку і, вийнявши з неї мозок, поклала кістку назад на велику таріль. Карлик, скориставшися з того, що Глемделкліч одійшла до буфета, здерся на стільчик, на якому вона завжди стояла біля мене під час обіду, взяв мене обіруч і, стиснувши мені ноги, встромив по пояс у кістку. Деякий час я являв собою вкрай кумедне видовище. Мабуть, минула щонайменше хвилина, поки побачили, що сталося зі мною, бо кричати я вважав не гідним себе. В королівській родині рідко їли страви гарячими, і я не обпік собі ніг, але мої панчохи й штани були у прикрому стані. Карлика завдяки моєму заступництву покарали тільки тим, що добре відбатожили.

Королева не раз глузувала з моєї полохливості і часто питала, чи всі у нас такі боягузи, як я. Спричинилося до цього ось що: в королівстві тому влітку дуже багато мух, і ці кляті комахи, не менші за жайворонка, коли я обідав, увесь час дзижчали круг моєї голови і не давали спокійно їсти. Іноді вони навіть сідали на мої страви, залишаючи на них свій огидний послід та яєчка. Я дуже добре бачив їх, але тубільці не помічали того, бо їхні величезні зорові органи не так чітко бачили дрібні речі, як мої очі. Іноді вони сідали мені на ніс або на лоб і боляче кусали мене; вони гидко смерділи, і я бачив ту липучу речовину, що, як кажуть наші природознавці, дає їм змогу лазити по стелі догори ногами. Я мав багато клопоту, боронячись од цих огидних тварин, і мимоволі схоплювався, коли вони сідали мені на обличчя. Улюбленою розвагою карлика було спіймати у жменю кілька мух, як ото роблять наші школярі, і потім кинути їх на мене, щоб потішити королеву. Мене рятував тільки мій тесак, яким я рубав їх уліт, дивуючи всіх своєю спритністю.

Пригадую, як одного разу Глемделкліч поставила мою скриньку на підвіконня, щоб я міг подихати чистим повітрям (бо я ніколи не згоджувався, щоб скриньку вішали на гвіздок за вікном, як ми робимо з клітками в Англії). Коли, піднявши віконце, я зі шматком пирога сів до столу поснідати, в мою кімнату, приваблені запахом солодкого, влетіло штук із двадцять ос — з таким дзижчанням, неначе заграло двадцять волинок. Одні накинулися на пиріг і миттю рознесли його на шматочки, а інші кружляли навколо моєї голови, навіваючи на мене жах своїми жалами. Проте я зважився напасти на них і своїм тесаком зарубав чотирьох уліт. Інші відлетіли, і я зараз же зачинив вікно. Вбиті оси були з куріпок завбільшки. Я повиймав їм жала, що були півтора дюйма завдовжки, і старанно зберіг їх, а потім показував у Європі разом з іншими дивинками. Троє жал я подарував Грешемському коледжеві в Англії, а четверте залишив собі.

РОЗДІЛ IV

Опис країни. Пропозиція виправити сучасні карти. Королівський палац і кілька слів про столицю. Яким способом подорожував автор. Опис головного собору.

Тепер я хочу дати читачеві короткий опис цієї країни, принаймні тої частини, яку я бачив під час своїх подорожей, що сягали не далі як на дві тисячі миль в усі боки від їхньої столиці — Лорбрульгруда. Королева, яка завжди брала мене з собою, ніколи не їздила далі і зупинялася в якому-небудь місті, поки його величність оглядав свої кордони. Володіння цього короля тягнуться тисяч шість миль уздовж і від трьох до п'яти тисяч ушир. Звідти я роблю висновок, що європейські географи дуже помиляються, гадаючи, ніби між Японією та Каліфорнією немає нічого, крім моря. Я особисто завжди думав, що там мусить бути якийсь континент, який урівноважував би великий континент Татарії. Виходить, сучасні карти слід виправити, нанісши на них на північний захід од Америки чималий клапоть землі, і я охоче допоможу в цій справі.

Королівство Бробдінгнег являє собою півострів. На його північно-східному кордоні тягнеться пасмо непрохідних гір миль у тридцять висотою, з вулканами на вершинах; навіть найвизначніші вчені не знають, які істоти живуть по той бік гір і чи є там взагалі життя. З трьох інших боків півострів оточений океаном. У цілому королівстві немає жодного морського порту, бо море, коло гирла річок та й усе узбережжя так засіяні гострими скелями, що й найменші човни не насмілюються виходити в море; отже, цей народ не має ніяких зносин з рештою світу. По великих річках плаває багато кораблів і водиться чудова риба. Морської риби тут звичайно не ловлять, бо вона такого самого розміру, як у Європі, і через це не цікавить рибалок. Звідси видно, що природа, створивши тварин та рослини таких незвичайних розмірів, обмежила себе цим континентом. Причину такого явища хай уже визначають філософи. Проте там іноді ловлять китів, і простий люд охоче вживає їх на їжу. Мені траплялось бачити таких китів, що один чоловік ледве міг покласти їх собі на плечі, а іноді їх, як дивину, приносили в кошиках і в Лорбрульгруд. Одного з них я бачив на тарелі на королівському столі. Вважали його за дивину, але я не помітив, щоб він сподобався королю. Гадаю навіть, що йому була гидка така велика тварина, хоч у Гренландії я бачив і більших китів.

Країна заселена дуже густо: в ній п'ятдесят одно місто, щось із сто містечок і велика кількість сіл. Щоб задовольнити цікавого читача, досить буде описати Лорбрульгруд. Місто лежить над річкою, що ділить його на дві майже рівні частини. В ньому понад вісімдесят тисяч будинків і близько шестисот тисяч мешканців. Завдовжки воно три глонглани (приблизно п'ятдесят чотири англійські милі), а завширшки два з половиною глонглани. Всі розрахунки я провів з допомогою зробленої з наказу короля карти. Спеціально для мене карту розгорнули на землі, де вона простяглася на сто футів. Я, роззувшись, кілька разів пройшов круг неї і через неї, а тоді, користаючись масштабом, точно встановив розміри держави.

Палац королівський являє собою не звичайну споруду, а групу будівель сім миль у обводі. Парадні кімнати мають здебільшого двісті сорок футів заввишки при відповідній довжині та ширині. Для мене та Глемделкліч дали окрему карету, в якій моя нянька часто їздила зі своєю вихователькою оглядати місто чи щось купувати, і я завжди супроводив їх у своїй скриньці. Щоправда, коли я хотів того, дівчинка часто виймала мене й тримала на долоні, щоб я міг краще бачити вулиці, якими ми проїздили, будинки та перехожих. Думаю, карета наша була площею із зал Вестмінстерського абатства, але не така висока, хоч точно встановити її розміри я не можу.

Крім звичайної скриньки, в якій мене завжди возили, королева замовила ще й меншу, футів у двадцять завдовжки та завширшки і футів у дев'ять заввишки, її зробили спеціально для подорожей, бо більша була завелика для колін Глемделкліч і забирала надто багато місця в кареті. Змайстрував її за моїми вказівками той самий майстер. Ця дорожня скринька була зовсім квадратна; з трьох боків вона мала по вікну, загратованому залізним дротом, а з четвертого — двоє міцних кілець, крізь які, коли я вирушав у подорож, особи, що везли скриньку, просували цупкий ремінь, підперізуючись ним потім, як поясом. Обов'язки носія виконував один поважний, цілком надійний слуга, що супроводив мене й тоді, коли я їздив на прогулянку з королем або з королевою, а також щоразу, коли Глемделкліч була хвора, а мені спадало на думку піти в сад або відвідати якусь двірську даму чи міністра. Адже скоро я завоював прихильність та повагу найвищих вельмож — більше, здається, через те, що я користувався ласкою короля й королеви, ніж через мої власні заслуги. Коли подорож у кареті стомлювала мене, слуга пристібав до себе мою скриньку і ставив її на подушку перед собою, і тоді крізь вікна я бачив місцевість з трьох боків. У моїй кімнаті висів на стелі гамак і стояло дорожнє ліжко, стіл да два стільці, пригвинчені до підлоги, щоб вони не падали на труській дорозі. І хоч як іноді мене трусило, та, звиклий до моря, я не дуже страждав од цього.

Коли я хотів подивитись на місто, Глемделкліч ставила мою дорожню хатку собі на коліна й сідала в одкриті ноші, що їх, за звичаєм цієї країни, несли чотири чоловіки й супроводили два лакеї королеви. Народ, який багато чув про мене зацікавлено обступав нас, і тоді Глемделкліч спиняла носіїв і брала мене за руку, щоб зручніше було мене показувати.

Мені дуже хотілося побачити головний собор столиці, а надто дзвіницю його, яку вважали за найвищу в королівстві. Моя нянька одного дня поїхала туди зі мною, але я повернувся додому зовсім розчарований. Дзвіниця була не більше як три тисячі футів заввишки. Взявши до уваги різницю у зрості між цими людьми та нами, дивуватися з неї не було чого, вона відповідно нижча за дзвіницю в Солсбері. Проте, щоб не принижувати нації, якій я, поки житиму, буду вдячний, мушу сказати, що недостатня висота славетної дзвіниці цілком компенсується її красою та міцністю. Стіни її, складені з тесаного каменю, щось із сто футів завтовшки і скрізь прикрашені мармуровими статуями богів та королів, більшими за природний зріст і приміщеними в нішах. Я виміряв мізинець однієї із статуй, що відломився і лежав у пилюці. Довжина його сягала чотирьох футів і одного дюйма. Глемделкліч загорнула його в хусточку, поклала в кишеню і взяла з собою, щоб приєднати його до інших дрібничок, що їх вона, як і всі діти її віку, любила збирати.

Кухня королівська, щось із шістсот футів заввишки, являє собою величний будинок із склепінням угорі. Велика піч тільки на десять кроків вужча за купол собору святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Лондона. А якби я став докладно описувати ввесь кухонний посуд: величезні горщики та казани, туші, що їх смажено на рожнах, та інші дива, то навряд чи повірить читач моїм словам. Суворий критик, може, навіть подумає, що я перебільшую, так само як і інші мандрівники. З другого боку, я боюся, щоб — коли моя книга, перекладена бробдінгнегською мовою, потрапить до рук короля або когось із його підданців, — вони не гнівались на мене за неправдиве та применшене відображення.

В стайнях його величності рідко буває більше як шістсот коней. Зростом вони від п’ятидесяти чотирьох до шістдесяти футів. Під час урочистих виїздів короля супроводить п'ятсот озброєних вершників, що являють собою найблискучіше видовище, як гадав я, доки не побачив частини його війська в повному бойовому обладунку.

РОЗДІЛ V

Деякі пригоди, що трапилися з автором. Автор показує свою вправність у мореплавстві.

Моє життя в цій країні можна було б назвати щасливим, якби не кумедні та прикрі випадки, що іноді траплялися зі мною через мій маленький зріст. Про деякі з них я дозволяю собі тут розповісти. Глемделкліч часто виносила мене в меншій скриньці в королівській сад і не раз, вийнявши із скриньки, тримала на руці або пускала ходити по землі. Одного дня карлик, що тоді жив у королеви, пішов у сад разом з нами. Я йшов по землі і, опинившись разом із ним коло карликової яблуні, захотів раптом виявити свою дотепність дурним порівнянням карлика з тим деревом. Злостивий негідник, вибравши зручну мить, струснув його саме над моєю головою, і з дванадцятеро яблук, кожне з добру бристольську бочку завбільшки, впали навколо мене. Одне з них, коли я нахилився, вдарило мені по спині, і я зразу повалився ниць на землю. На щастя, падіння не заподіяло мені ніякої шкоди, і я попросив пробачити карлика, бо сам перший зачепив його.

Іншого разу Глемделкліч, залишивши мене на м'якому моріжку, пішла кудись із своєю вихователькою. Раптом почалася злива з градом: я звалився з ніг, а градини, завбільшки з тенісний м'яч, дошкульно посікли мені тіло. Але мені пощастило долізти на всіх чотирьох до заростей кмину й заховатись у них, лігши ницьма. Після цієї пригоди я десять днів не виходив з кімнати, так у мене все боліло. Проте в цьому немає нічого дивного, бо природа зберігає тут ті самі пропорції в усіх своїх виявах, і тамтешні градини в тисячу вісімсот разів важчі за європейські. Це я зможу засвідчити з власного досвіду, бо з цікавості виміряв і зважив їх.

В тому ж таки саду зі мною трапилася ще страшніша пригода. Віднісши мене в безпечне, як їй здавалося, місце, моя маленька нянька залишила мене на самоті із своїми думками (про що я часто просив її). Цього разу вона не взяла з дому моєї скриньки, щоб не утруднювати себе. Залишивши мене самого, вона разом з іншими придворними дамами пішла на другу половину саду. Коли вона зайшла так далеко, що не могла вже чути мого голосу, маленький білий спанієль одного із садівників якось ускочив у сад і опинився біля грядки, де я лежав. Понюхавши повітря, він зараз же підійшов до мене, схопив у зуби, побіг до свого хазяїна і, крутячи хвостом, обережно поклав мене перед ним на землю. На щастя, він був так добре вимуштруваний, що не заподіяв мені ніякої шкоди й навіть не подер одягу. Бідолашний садівник — мій добрий знайомий і приятель — страшенно перелякався. Він обіруч підняв мене з землі й запитав про моє здоров'я, але я був такий розгублений, що не міг звести духу й спершу не відповів нічого. Трохи згодом садівник одніс мене до моєї няньки, що тим часом повернулася туди, де я залишився, і дуже схвилювалася, не знайшовши мене. Глемделкліч добре-таки вилаяла садівника за його собаку, але нікому не сказала про цю пригоду, боячись накликати на нього гнів королеви; а я мовчав, бо думав, що така пригода не додає мені честі.

Після цього випадку Глемделкліч вирішила ніколи не спускати мене з ока надворі. Я й раніш побоювався такого рішення і втаїв од неї кілька невеличких прикростей, що скоїлися зі мною під час її відсутності. Одного разу шуліка, літаючи понад садом, напав на мене; він не схопив мене в пазурі тільки тому, що я видобув свій тесак, я потім утік під захист кущів. Другим разом, зійшовши на свіжу кротовину, я по саму шию провалився в яму, через яку кріт викидав нагору землю, і мусив вигадати якусь брехню, щоб пояснити, чому в мене забруднений одяг. Трапилося мені також зламати собі праву гомілку, спіткнувшись об черепашку равлика, коли я гуляв сам та думав про мою бідну Англію і про дружину з дітьми.

Не можу сказати, чи мені було приємно, чи ображало, що під час моїх самотніх прогулянок дрібні птахи зовсім не виявляли остраху переді мною. Вони стрибали не далі як на ярд од мене, шукаючи хробаків та іншу поживу, і поводились так байдуже, неначе біля них не було нікого. Я пригадую, як один дрізд наважився вихопити в мене з рук шматок пирога, що його дала мені Глемделкліч на сніданок. Коли я хотів упіймати яку-небудь пташину, вона починала нахабно кружляти навколо мене, намагаючись схопити мене за пальці, а потім спокійно летіла геть шукати черву та слимаків. Тільки один раз мені пощастило влучити ціпком по голові коноплянку так, що вона як мертва впала на землю. Обхопивши обома руками шию птиці, я з виглядом переможця поніс її до моєї няньки, але дорогою коноплянка, тільки приголомшена ударом, очумалась і почала бити мене крилами по голові (хоч я й тримав її далеко від себе, і вона не могла досягти мене кігтями). Я, мабуть, разів двадцять думав, що от-от упущу її. Визволив мене один слуга, скрутивши птиці шию, а на другий день, з наказу королеви, мені подали її на обід. Якщо пам'ять не зраджує мене, коноплянка була трохи більша за англійського лебедя.

Королева, яка любила слухати оповідання про мої пригоди на морі й докладала всіх зусиль, щоб розважити мене, якось запитала, чи вмію я орудувати вітрилом та веслами і чи не пошкодять моєму здоров'ю невеликі вправи з веслування. Я відповів, що веслую добре, бо. хоч я й лікар, під скрутний час мені часто доводилось працювати звичайним матросом. Я тільки не уявляю собі, як прикласти це вміння в країні, де найменший човен — такий, як наш найбільший військовий корабель, а судно, яким я міг би орудувати, не подолає течії тутешніх річок. Але її величність сказала, що тесляр, за моїми вказівками, зробить для мене човен, а вона подбає про місце, де я зможу плавати.

Тесляр показав себе добрим майстром і за десять днів зробив та опорядив баркас, що вмістив би вісім європейців. Королеві він так сподобався, що вона зараз же понесла показати його своєму чоловікові. Король звелів пустити його разом зі мною в бочку, повну води, але там було замало місця навіть для моїх невеличких весел. Тоді королева вигадала інше. Вона замовила тесляреві корито у триста футів завдовжки, п'ятдесят завширшки і вісім завглибшки, звеліла обсмолити його, щоб воно не протікало, і поставила в одній із кімнат палацу. Двоє слуг протягом півгодини легко наповнювали корито водою, а на дні його був чіп, щоб спускати воду, коли вона засмердиться.

В цьому басейні я не раз веслував, розважаючись сам і розважаючи королеву та її дам, що захоплювались моєю спритністю й моторністю. Іноді я розпускав вітрило, і тоді мені лишалося тільки кермувати, бо дами робили для мене вітер своїми віялами; втомившися, вони наказували пажам дмухати над коритом. А я тим часом показував свою вмілість, ведучи човен то правим, то лівим галсом. Коли я кінчав ті вправи, Глемделкліч забирала човен до своєї кімнати й вішала його там на кілок сушитися.

Під час таких вправ зі мною тільки раз трапилася пригода, що мало не коштувала мені життя. Бажаючи посадити мене в човен, який паж уже пустив у корито, вихователька Глемделкліч люб'язно підняла мене, але так невдало, що я вислизнув з-поміж її пальців і неминуче впав б з височини сорока футів на підлогу, якби, на щастя, мене не затримала шпилька, що стриміла в корсажі милої дами. Своїм поясом я зачепився за головку шпильки і висів у повітрі, аж доки Глемделкліч прибігла і врятувала мене.

Іншим разом один із слуг, який що три дні мусив міняти воду в кориті, ненароком пустив туди величезну жабу. Коли я сів у човен, вона, побачивши вигідне для відпочинку місце, скочила до мене й так нахилила човен, що я всією своєю вагою мусив налягти на другий борт, щоб не перекинутись. Опинившися в човні, жаба заплигала перестрибуючи через мою голову й бруднячи мені обличчя та одяг своїм огидним слизом. Жаба була величезна, і мені здалося, що такої мерзенної тварюки я не бачив ніколи. Проте я попросив Глемделкліч дати мені розправитись із нею самому. Я почав бити її своїм веслом і кінець кінцем змусив-таки вистрибнути з човна.

Але найбільшої небезпеки зазнав я в цім королівстві від мавпи, що належала одному з кухарчат. Пішовши чи то в гості, чи то в якихось справах з дому, Глемделкліч замкнула мене в своїй кімнаті. Був жаркий день, і вікно кімнати, так само, як вікна та двері великої скриньки, де я жив, були відчинені навстіж. Я сидів біля столу, поринувши в свої думки і раптом почув, як щось стрибнуло у вікно й забігало по кімнаті. Я хоч злякався, але визирнув, не встаючи зі свого стільця, і побачив жваву мавпу, яка, побігавши та пострибавши, надибала мою скриньку і стала з цікавістю зазирати в усі вікна та двері. Я забився у самий куток скриньки; з переляку я розгубився і не додумався сховатись під ліжко, що було дуже легко зробити. Мавпа швидко помітила мене. Кривляючись та джеркочучи, вона просунула у вікно руку, погралася зі мною, як кішка з мишею, і, хоч я й перебігав з місця на місце, щоб утекти від неї, спіймала мене за полу камзола (зробленого з тамтешнього шовку, дуже товстого та цупкого) і витягла із скриньки. Вона поклала мене по праву руку, як кладе дитину мамка, збираючись годувати її груддю, а коли став пручатись, стиснула мене так, що я вирішив скоритися. Думаю, що вона вважала мене за маля з своєї породи, бо раз у раз гладила лапою мені обличчя.

Коли двері, відчиняючись, рипнули, мавпа злякалася й миттю вистрибнула у вікно, крізь яке вона влізла в кімнату. По ринві вона видряпалась на дах, біжачи на трьох лапах і тримаючи мене в четвертій. Я чув, як скрикнула Глемделкліч, побачивши мене в руках мавпи. Бідна дівчинка мало не збожеволіла. В палаці зчинився переполох. Слуги побігли по драбини. Сотні людей дивилися, як мавпа сіла на самий верх покрівлі і, держачи мене, наче немовлятко, однією рукою, другою пхала мені в рот їжу, яку виймала з-за щоки, а коли я не хотів їсти, била мене. Бачачи це, дехто з юрби, що зібралася внизу, не міг утриматись од сміху, і я, слово честі, не дорікав їм за це, бо справді видовище було досить кумедне для всіх, опріч мене. Дехто кидав угору каміння, сподіваючись улучити в мавпу, але це суворо заборонили, бо мені могли б розтрощити голову.

Нарешті принесли драбини, і по них полізло багато людей. Побачивши, що її оточили з усіх боків, і зрозумівши, що втекти на трьох лапах їй не пощастить, мавпа залишила мене на вершечку покрівлі, а сама кинулася навтіки. Я опинився на висоті п'ятсот ярдів, кожної хвилини чекаючи, що мене здмухне вітер або в мене запаморочиться в голові і я скочуся сам на край даху. Я сидів там, аж доки на дах видерся один із слуг Глемделкліч і, поклавши мене в кишеню штанів, щасливо зійшов на землю.

Кляте створіння так пом'яло в своїх обіймах усе моє тіло, що я зовсім заслаб і мусив був два тижні пролежати в ліжку. Король, королева і двір щодня посилали довідатись про моє здоров'я, а її величність навіть відвідала мене кілька разів.

Мавпу вбили й видали наказ, що забороняв тримати цих тварин близько від палацу.

Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність довго сміявся з моїх пригод. Він запитував, про що саме я думав, коли лежав у мавпячих обіймах, як подобались мені її страви, як вона частувала мене і чи не додало мені апетиту свіже повітря на покрівлі. Він поцікавився, що зробив би я в подібному випадку в Європі. Я відповів його величності, що в нас немає мавп, крім тих. що їх привозять, як дивинки, з чужих країн, але вони такі маленькі, що я сам би міг подужати десять штук. А щодо жахливої тварини, з якою я оце мав справу (мавпа й справді-таки була із слона завбільшки), то, якби я трохи не розгубився з несподіванки і рубонув би її тесаком (говорячи це, прибрав лютого вигляду й поклав руку на тесак), коли вона просувала лапу в мою скриньку, то завдав би їй такої рани, що вона якомога швидше дременула б з кімнати. Останні слова я вимовив рішучим тоном людини, яка боїться, щоб її мужність не взяли під сумнів. Але промова моя тільки викликала голосний сміх, від якого, попри всю пошану до його величності, не могли втриматися й присутні. Це примусило мене замислитись над тим, як даремно домагатися поваги від людей, що живуть у цілком відмінних умовах, ніж ми. Мені частенько доводилось спостерігати таку поведінку по моїм поверненні до Англії, де який-небудь нікчемний прихвостень сумнівного походження, не маючи ні особистих заслуг, ні дотепності, ані здорового глузду, пиндючиться та пнеться, намагаючися зрівнятися з найвидатнішими особами в державі.

Щодня смішив я двір якою-небудь своєю пригодою, і Глемделкліч, хоч як надмірно любила мене, безжально оповідала королеві про всі мої витівки, які, на її думку, могли потішити її величність. Одного разу, коли дівчинка була не зовсім здорова, вихователька повезла її подихати свіжим повітрям миль за тридцять од міста. Біля стежки в полі вони вийшли з карети. Глемделкліч поставила на землю мою дорожню скриньку, і я вийшов з неї погуляти. На стежці лежав коров'ячий кізяк, і я вирішив показати свою спритність, перестрибнувши через нього. Я розбігся, але, на лихо, не розрахував відстані й загруз по коліна в кізяку. Тільки з великими труднощами пощастило мені вибратися звідти, і один з лакеїв якомога старанніше обтер мене своєю хусточкою, бо я страшенно забруднив собі одяг. Глемделкліч не випускала вже мене зі скриньки, доки ми не повернулися додому, де про цю подію незабаром дізналася королева, а лакей розголосив її серед придворних; отже кілька днів увесь двір сміявся з мене.

РОЗДІЛ VI

Різні витівки автора для розваги короля та королеви. Автор показує свої музичні здібності. Король розпитує про державний лад Англії, і автор розповідає про нього. Зауваження короля з цього приводу.

Буваючи двічі або тричі на тиждень у спальні короля під час його ранкового туалету, я часто бачив, як голив його голяр. Спершу це видовище наганяло на мене жах, бо їхні бритви вдвічі більші від наших кіс. За звичаєм своєї країни король голився тільки двічі на тиждень. Одного разу я попросив голяра віддати мені змилки й вибрав сорок чи п'ятдесят найцупкіших волосинок. Потім я взяв скіпку гарного дерева, вирізав з неї спинку гребінця і найменшою, яку міг знайти в Глемделкліч, голкою пробив дірочки на однаковій відстані одна від одної. Я повставляв у них волосинки, попереду застругавши їх своїм ножем, і в мене вийшов цілком пристойний гребінець, який дуже придався мені, бо зубці мого гребінця так повиламувалися, що він став майже зовсім негодящий. Не знаю, чи міг би якийсь тамтешній майстер виконати таку тонку роботу.

Я пригадую ще одну забавку, якій присвячував тоді багато часу. Я попросив покоївку королеви зберігати для мене волосся з гребінця її величності і невдовзі зібрав його чимало. Порадившися з моїм приятелем-теслярем, я попросив його зробити каркаси двох стільців, не більших за ті, що були в моїй скриньці, а також проколоти шилом у певних місцях спинок та сидінь невеликі дірочки, і в тих дірочках я закріпив найцупкіші із зібраних мною волосинок, переплівши їх так, як це роблять на англійських плетених стільцях. Закінчивши цю роботу, я подарував стільці її величності, а вона поставила їх у своїй кімнаті і показувала як дивинку. Вони й справді дивували всіх, хто їх бачив. Королева часто запрошувала мене сідати на ті стільці, але я щоразу рішуче відмовлявся, кажучи, що волію радше померти найгіршою смертю, ніж сісти на дорогоцінне волосся, що колись прикрашало голову її величності. З того ж таки волосся я виплів гарненького гаманця футів із п'ять завбільшки, з вензелем королеви на ньому, сплетеним із золотих літер. З дозволу королеви, я подарував його Глемделкліч. Правду сказати, користі з гаманця не було ніякої, бо він не витримав ваги великих монет, і через це Глемделкліч носила в ньому дрібнички, що їх так люблять дівчатка.

Король дуже любив музику і частенько влаштовував при дворі концерти. Іноді приносили на них і мене в скриньці. Але страшний грім інструментів заважав мені розрізняти окремі ноти. Я певний, що якби всі барабанщики й сурмачі нашої армії забили та засурмили в свої інструменти під самими вашими вухами, шум був би менший. Я звичайно просив поставити мою скриньку якомога далі від виконавців, зачиняв свої вікна й двері, запинав завіски, і тоді музика здавалася мені не дуже неприємною.

Замолоду я вчився грати на спінеті[33]. Цей інструмент стояв у кімнаті Глемделкліч, і двічі на тиждень до неї приходив учитель музики. Я назвав інструмент спінетом, бо він був подібний до спінета виглядом, і грали на ньому так, як на спінеті. Мені спало на думку розважати короля та королеву, загравши їм англійських пісень на цьому інструменті. Та виявилося, що то не дуже легка річ, бо спінет був щось із шістдесят футів завдовжки, а кожний клавіш — у фут завширшки. Розіпнувши руки, я міг дістати не більше як до п'яти клавішів, а щоб видобути бодай слабенький звук, мусив щосили бити по них кулаком. Тоді я розміркував інакше. Я зробив собі дві круглі палички, розміром із звичайний кий, обтягнув товщі кінці їх мишачою шкірою, щоб не побити клавішів і щоб не псувати музику сторонніми звуками. Біля спінета поставили лаву, футів на чотири нижчу від клавіатури, і примостили мене на ній. Бігаючи по лаві якомога швидше, я ударяв киями по білих клавішах і спромігся заграти джигу[34], чим завдав чималої втіхи їх величностям. То була найважча фізична вправа, яку я будь-коли робив. Але я міг бити тільки по шістнадцяти клавішах, а значить не міг заразом грати на басах та дискантах, як то роблять усі музиканти, і це дуже шкодило моєму виконанню.

З наказу короля, що був, як уже я казав, дуже розумним монархом, мене часто приносили в моїй скриньці до його кабінету і залишали на письмовому столі. Він пропонував мені винести мого стільця, садовив мене на комоді ярдів за три від себе, і тоді його обличчя було врівні зі мною. Одного дня, розмовляючи таким способом, я насмілився сказати його величності, що зневага, з якою він ставиться до Європи та решти світу, не відповідає його високим розумовим здібностям. Розумові здібності, — вів я далі, — зовсім не зв'язані зі зростом людини, і в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші звичайно бувають обдаровані найменшим розумом. Адже й серед комах бджоли та мурашки вславилися своєю працьовитістю та розсудчивістю, а куди більші за них тварини позбавлені таких здібностей. Та і я сам, — додав я, — незважаючи на свій зріст, сподіваюся ще прислужитися якось його величності. Король уважно вислухав мої слова і після того змінив на краще свою думку про мене. Незабаром по цій розмові він попросив описати йому якнайдокладніше державний лад Англії. Хоч монархи, як правило, і люблять над усе звичаї своєї країни (так гадав він про інших монархів на підставі моїх попередніх оповідань), але він хотів дізнатися від мене про все, що може стати вартим наслідування.

Уяви ж собі, ласкавий читачу, як мені кортіло тоді мати красномовність Ціцерона або Демосфена, щоб ушанувати чесноти моєї любої батьківщини у висловах, гідних її заслуг та добробуту.

Я почав своє оповідання з повідомлення про те, що наші володіння складаються з двох островів, де містяться три могутні королівства під владою одного монарха, а також з колоній в Америці. Я довго говорив про наш клімат та родючість землі. Потім я докладно розповів про організацію англійського парламенту, частину якого становить славетна палата лордів — осіб найблагороднішої крові, власників найстародавніших та найбільших родових маєтків. Я описав, як дбайливо піклуються про них, докладають усіх зусиль, щоб навчити їх мистецтв та військової справи і таким чином зробити з них надійних радників короля, державних мужів, здатних укладати закони, виконувати обов'язки членів найвищого суду, вироки якого не підлягають оскарженню, і завжди готових доблесно й самовіддано захищати короля та країну. Я сказав, що вони — краса й підпора держави, достойні наслідувати їхніх славетних предків, які вважали честь за достатню нагороду своєї доблесті, і що нащадки бережуть цю честь, як зіницю ока. Крім того, у нас є ще духовні особи у званні єпископів, що теж засідають у верхній палаті, маючи за свій обов'язок дбати про релігію та про тих, що проповідують її народові. Обирають та вишукують їх королі із своїми радниками серед духівництва всієї країни — серед тих священиків, які найбільше відзначаються праведним життям та глибиною знань. Вони і є справжні духовні батьки духівництва та народу.

Другу частину парламенту, розповідав я, становить палата громад, що складається з видатних дворян, за свої здібності та патріотизм вільно обраних самим народом репрезентувати мудрість цілої нації. Ці дві палати, казав я, являють собою найблискучіші в Європі національні збори — парламент, який разом з королем відає всім законодавством держави.

Потім я перейшов до судових установ, де судді, ці поважні мудреці та тлумачі закону, керують розв'язанням усяких судових справ, карають нечестя і боронять невинність Далі я згадав про розважне керування нашими фінансами, про відвагу та подвиги нашої армії й флоту. Я вирахував кількість населення в нашій країні, перелічивши, скільки є мільйонів у кожній релігійній секті та в політичних партіях. Не обминув я й нашого спорту та ігор, а також інших деталей, що, як здавалося мені, могли вславити мою батьківщину. Закінчив я коротеньким нарисом історичних подій в Англії за останні сто років.

Наші розмови розтяглися більше як на п'ять аудієнцій; кожна з них тривала кілька годин. Король слухав мене надзвичайно уважно, часто записував мої слова і занотовував питання, які згодом мав мені поставити.

Коли за шостим разом я скінчив своє довге оповідання, його величність, подивившись у свої нотатки, попросив з'ясувати йому деякі неясності й розв'язати сумніви, викликані в нього моїми словами. Він спитав, якими методами виховують душу й розвивають тіло вельможної молоді нашої країни і в яких заняттях проводить вона перші свої самостійні роки — коли людина найбільш сприятлива до добра і зла; хто в палаті лордів заступає представника вимерлого роду; від чого залежить надання людині звання лорда — чи від примхи монарха, чи від певної суми грошей, даної якійсь придворній дамі або прем'єр-міністрові, чи від бажання підсилити партію, що йде проти загального добра; наскільки добре ті лорди знають закони своєї країни і як це дозволяє їм остаточно вирішувати долю своїх співгромадян: чи не впливає на їхні присуди корисливість і належність до партії або грошові труднощі і чи не трапляється серед них хабарництва або якогось ще гіршого нечестя, чи справді ті духовні люди, про яких я говорив, дістають посади завдяки своїй обізнаності в справах релігії та своєму праведному життю: чи за часів, коли вони були звичайними священиками, не мали вони ніяких вад; чи не стають єпископами продажні капелани високопоставлених вельмож, думку яких вони по-рабському підтримують, ставши членами палати.

Далі король поцікавився, яким чином у нас проводять вибори до палати громад. Він спитав, чи не може нікчемна людина заявитися в будь-яке місто з повним гаманом грошей і примусити виборців оддати їй перевагу перед місцевим жителем — видатним і корисним діячем. Він не міг зрозуміти, чому всі так домагаються пройти до парламенту: адже це, як я казав, завдає їм багато клопоту й призводить до великих витрат, а часто й до зубожіння їхніх родин, бо вони не одержують ніякої платні. Його величність мав деякий сумнів щодо їхньої щирості і хотів знати, чи не відіграє тут ролі можливість винагородити себе за жертви суспільству зисковною посадою, яку може дати їм розбещений і легкодухий монарх у спілці з продажними міністрами. Він засипав мене питаннями та запереченнями, намагаючись вивідати все, що я знав у цій справі. Повторювати його слова було б необачно й незручно для мене.

Задовольнити його цікавість щодо нашого суду було мені найлегше, бо мене майже зубожила тяганина в найвищому суді, хоч я й виграв процес і дістав назад судові витрати. Король запитав, скільки часу звичайно витрачають у нас на те, щоб установити, де правда, а де неправда, і скільки це коштує грошей. Чи насмілюються адвокати доводити невинність запеклих злочинців, що ображають та утискують своїх співгромадян. Чи не впливають на судовий вирок політичні або релігійні міркування. Чи знають адвокати те добре, що є в законах інших країн, і чи шукають загальної справедливості, чи, може, діють, керуючись самими національними, провінційними та іншими вузькими інтересами. Чи беруть вони та судді участь у складанні законів, що їх потім самі тлумачать та коментують. Чи не трапляється адвокатам обстоювати думку, проти якої вони раніше виступали, спираючись при цьому на ті самі закони. Чи заможні вони, чи бідні. Чи платять їм за виступи в суді і, нарешті, чи обирають їх на членів нижньої палати.

Після цього король перейшов до фінансів; він сказав, що, мабуть, я помилився, коли вираховував, що наші податки на рік становлять п'ять або шість мільйонів; потім, коли я назвав суму видатків, вона, за його підрахунками, вийшла вдвічі більшою. Він, мовляв, бажаючи використати досвід у своїй країні, цілком точно записував мої слова і не міг помилитись у своїх підрахунках. А якщо я кажу правду, то він просто не розуміє держави, що розтринькує свої багатства, наче якийсь марнотратник. Він питав, хто наші кредитори і де ми беремо гроші, щоб платити їм. Йому дивно було чути про такі обтяжливі та згубні війни; він казав, що ми або дуже задерикуватий народ, або ж у нас лихі сусіди, і що наші генерали, мабуть, багатші за наших королів. Він запитував, які справи маємо ми поза нашими островами опріч торгівлі, дипломатичних зносин та оборони берегів з допомогою нашого флоту. Найбільше дивувала його наша наймана армія, яку ми, вільний народ, тримаємо й мирного часу. Якщо ми маємо самоврядування, казав він, здійснюване нашими ж представниками, то йому незрозуміло, кого ми боїмося або з ким маємо воювати. Він питав мене, чи не краще захищатимуть будинок його господар з дітьми та родиною, ніж півдесятка розбишак-галабурдників, найнятих десь на вулиці за невеличку плату. Адже такі захисники можуть дістати, мабуть, у сто разів більше, перерізавши горлянку тим, кого мають захищати.

Він сміявся з моєї чудернацької арифметики (як він зволив її назвати), з допомогою якої я вирахував кількість населення, підсумувавши число членів різних релігійних сект та політичних партій. Він не розумів, чому той, хто має переконання, що суперечать поглядам правлячої партії, мусить міняти їх.

Довідавшись од мене, що серед розваг нашої дворянської та поміщицької молоді є азартні ігри, король запитав, од якого й до якого віку дозволяють у нас цю розвагу та скільки часу на неї витрачають, чи не захоплюються нею люди так, що програють усе своє майно; чи не буває, що нікчемні, лихі люди, набивши руку в цім мистецтві, доходять великого багатства і ловлять у свої тенета значних людей, а ті, призвичаївшись до підлого товариства, кидають розвивати свої розумові здібності і, програвшись своєю чергою, починають вивчати та використовувати проти інших ганебну спритність шахраїв.

Мій історичний нарис розвитку нашої країни протягом останнього сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачав самі змови, заколоти, вбивства, страти та заслання. Все це були, на його думку, наслідки зажерливості, незгоди, брехливості, зрадництва, жорстокості, гніву, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості наших політичних діячів.

На другій аудієнції його величність підсумував свої враження від моєї розповіді. Поставивши мене собі на долоню і ніжко гладячи, він звернувся до мене зі словами, яких я ніколи не забуду:

— Ви намагалися виставити в найкращому світлі вашу батьківщину, мій любий маленький приятелю Грільдріг. Але натомість ви довели мені, що найпотрібніші якості для законодавця — неуцтво, лінощі та розбещеність. Що найкраще тлумачать і застосовують закони ті, хто завжди перекручує правду і сам ніколи не виконує її. Є у вас, правда, і дещо корисне, але воно на одну половину не здійснюється в житті, а на другу половину забруднене загальною розпустою. З ваших слів не видно, що доброчесність справді допомагає висунутись у вашому суспільстві; що за добрі прикмети дають титул лорда, за вченість і побожність звання єпископа, що солдата нагороджують за його подвиги й мужність, суддю — за безсторонність, сенатора — за любов до батьківщини, радника — за мудрість. Самі ви, — вів далі, — безперестанку мандруючи, уникли, сподіваюсь, багатьох вад ваших земляків, але, підсумовуючи ваші відповіді, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем'я гидкої черви, найшкідливішої з тієї, яка будь-коли плазувала по землі.

РОЗДІЛ VII

Любов автора до батьківщини. Він робить королю дуже вигідну пропозицію, але його величність відхиляє її. Необізнаність короля з політикою. Наука в цій країні дуже недосконала й обмежена. Закони, військова справа та партії в їхній державі.

Тільки безмежна любов до правди не дозволила мені обминути цю частину моєї історії. Даремно було виявити своє обурення, бо з нього могли тільки посміятися; і я мусив терпляче слухати, як образливо трактували мою любу, благородну батьківщину. Я сумував так щиро, як на моєму місці сумував би й кожен із читачів, але монарх цей з такою цікавістю й так уперто допитувався до всіх деталей, що я з самої вдячності та чемності повинен був давати правдиві відповіді. На виправдання своє мушу, проте, сказати, що я майстерно обминув багато запитань і кожен пункт подав у куди сприятливішому освітленні, ніж дозволяла істина. Щодо моєї батьківщини, то я завжди дотримувався похвальної небезсторонності, яку Діонісій Галікарнаський[35] справедливо радить історикам. Він рекомендує затушковувати хиби та вади своєї політичної матері і якнайсприятливіше для неї висвітлювати її красу та чесноти. Саме це й намагався я щиро робити під час численних розмов із монархом, але, на щастя, без ніяких наслідків.

На виправдання короля мушу сказати, що він завжди жив оддалік од решти світу і був мало обізнаний із звичаями та правилами доброї поведінки, які переважають серед інших народів. Така необізнаність спричинюється до забобонів та вузькості світогляду, і тому ясно, що погляди цього ізольованого від інших країн монарха на чесноти та хиби людські ні в якому разі не можуть бути міркою для нас — культурних європейців.

На доказ цього і щоб показати сумні наслідки вузького виховання, я наводжу далі один неймовірний випадок. Аби здобути ще більшу ласку його величності, я розповів йому, що три або чотири сторіччя тому у нас винайдено порох; що, коли в купу такого пороху, нехай хоч із гору заввишки, потрапляє щонайменша іскра, він вибухає з гуркотом, сильнішим, ніж грім; що певна кількість такого пороху, забита в порожню залізну або чавунну трубу, виштовхує чавунку або свинцеву кулю з такою силою та швидкістю, що протистояти їй ніщо не може. Що найбільші викинуті таким способом кулі не тільки враз нищать цілі лави солдатів, а й руйнують ущент найміцніші мури, пускають на дно кораблі з тисячами людей, а з'єднані поміж себе ланцюгом — трощать щогли та снасті, шматують тіла людські й пустошать усе навколо. Що ми часто кладемо цей порох у великі порожні залізні кулі й кидаємо їх спеціальними машинами в обложені нами міста, і що вони зривають брук, висаджують у повітря будинки, вибухають і розкидають на всі боки залізні скалки, трощачи голови всім, хто трапиться поблизу. Що я знаю складові частини того пороху і що вони дуже дешеві й прості. Я вмію змішувати їх, можу навчити його робітників виготовляти такі труби, розміри яких будуть пропорційні всім речам у його королівстві, і найдовші з них не повинні мати більше як сто футів. Що двадцять або тридцять таких труб, заряджені відповідною кількістю пороху й куль, за кілька годин можуть зруйнувати мури найбільшого в королівстві міста і навіть знищити всю столицю, якщо вона повстане, коли йому завгодно буде встановити необмежену владу. Розповівши про все, я уклінно запропонував йому свої послуги в створенні нової зброї — на ознаку моєї вдячності за ласку та опіку.

Моя розповідь про ці страшні знаряддя руйнування вкинула короля у великий жах. Він дуже дивувався, що такий нікчемний непомітний плазун (як він назвав мене) може мати такі нелюдські думки і так звик до них, що цілком спокійно розповідає про такі криваві страхіття, заподіювані цими згубними машинами, що їх, безперечно, вигадав якийсь лихий геній, ворог роду людського. Щодо нього самого, то, хоч як кохається він у нових відкриттях, але він ладен позбутися половини своєї держави, аби не вживати таких винаходів. Мені ж він порадив ніколи не згадувати про них, якщо я хоч трохи шаную своє життя.

Ось вони, наслідки недостатнього виховання та короткозорості! Обдарований усіма прикметами, що забезпечують йому любов та повагу народу, здібний, освічений, талановитий монарх, майже обожнюваний своїми підданцями, з якоїсь непотрібної, незрозумілої європейцям делікатності відмовляється стати цілковитим хазяїном життя, долі та свободи тих підданців! Кажучи так, я ніякою мірою не хочу зменшити заслуг цього справді прекрасного короля, хоч і розумію — моє оповідання принизить його в очах читача-англійця. Я наводжу цей приклад тільки як доказ конечної потреби об'єднувати науку з політикою, що роблять найбільші уми в Європі. Пригадую також, як одного разу я розповів йому про тисячі книжок, написаних нами про мистецтво керування, але це (всупереч моєму бажанню) викликало в нього ще більшу до нас відразу. Він сказав, що вважає за злочин будь-які інтриги, таємниці або хитрощі короля та його міністрів. Йому було важко зрозуміти, що таке державна таємниця, яку приховують не від чужої держави, а від власного народу. На думку його величності, правителеві потрібні тільки здоровий глузд, почуття справедливості, милосердя, прагнення швидко розглядати справи та ще декілька властивостей, настільки ясних для кожного, що за них не варто й згадувати. І він упевнено сказав, що той, хто знайде спосіб зростити два колоски там, де досі родив один, зробить для своєї країни та всього людства куди більше добра, ніж усі політичні діячі разом.

Освіта цього народу дуже вузька — вони вивчають тільки етику, історію, літературу та математику, яку вони, безперечно, знають дуже добре. Але в математиці їх цікавить тільки застосування її до життя — до поліпшення сільського господарства та техніки, за що у нас їх шанували б мало. Що ж до абстрактних ідей, то вони аж ніяк не вміщуються в їхніх головах.

Жоден закон у цій країні не має слів більше, ніж літер у їхньому алфавіті, який складається з двадцяти двох знаків, але й таких довгих законів у них обмаль. Всі вони викладені в найстисліших та найзрозуміліших виразах. Щоб тлумачити їх по-своєму, ці люди не досить хитрі, а за писання коментарів до законів винного карають смертю. Провадження судових справ, як цивільних, так і карних, дуже нескладне, і вони не можуть похвалитися тут якоюсь надзвичайною майстерністю.

Як і китайці, вони знають мистецтво друку з незапам'ятних часів, але бібліотеки їхні невеликі. В найбільшій їхній бібліотеці, яка належить королю, нараховують не більше тисячі томів, розміщених у галереї завдовжки тисячу двісті футів. Для читання столяр королеви спорудив мені в одній з кімнат Глемделкліч дерев'яний пристрій у формі сходів двадцяти п'яти футів заввишки; кожен східець був до п'ятдесяти футів завдовжки. Проти сходів ставили, притуливши до стіни, книжку. Я сходив на верхній східець, повертався обличчям до книжки й починав читати сторінку зверху. Щоб прочитати рядок, я мусив пройти вісім-дев'ять кроків з правого боку до лівого, тоді вертався назад. Прочитавши так кілька рядків, я спускався на один східець, а дочитавши сторінку, знов піднімався аж нагору й таким самим способом починав читати дальшу. Перегортав я їх обіруч, і це не завдавало мені великих труднощів, бо папір був не товщий за наш картон, а аркуші в найбільших фоліантах — не довші за вісімнадцять або двадцять футів.

Стиль книжок — ясний, мужній і плавний але не цяцькований, бо вони уникають зайвих слів та повторень. Я перечитав багато їхніх книжок, надто з історії та з питань моралі. Між іншим, мене дуже потішив маленький старий трактат, що завжди лежав у спальні Глемделкліч і належав її виховательці, поважній літній жінці, що цікавилася творами з питань релігії та моралі.

В цій книжці розглянуто вади людського роду, і вона має великий авторитет тільки серед жінок та простого люду. Проте мені цікаво було подивитися, що міг написати про це їхній письменник. Автор, як виявилось, повторював усі звичайні фрази європейських моралістів, показуючи, яке мале природою своєю, нікчемне та безпорадне створіння — людина; як нездатне воно захищати себе від негоди та лютих звірів: наскільки вищі одні тварини проти неї своєю силою, другі — прудкістю, треті — завбачливістю, четверті — працьовитістю. Він додав до цього, що останні сторіччя природа почала занепадати та вироджуватись і творить тепер лише маленьких недоносків, як порівняти їх з людьми, що жили в старовину. На його думку, є багато підстав гадати, що представники людської породи спочатку були більші розмірами і що за давніх часів навіть існували велетні, як розповідає про те історія та перекази і як стверджують величезні кістки й черепи, викопані по багатьох місцевостях королівства: розміром своїм вони набагато перевищують кістки теперішньої здрібнілої людської раси. Він запевняв, що самі закони природи вимагають, щоб спочатку ми були більші та дужчі й не гинули від кожного незначного випадку — черепиці, яка впаде з будинку, каменюки, кинутої хлопчаком, або струмочка, де можна втопитись. З цих міркувань автор виводив кілька правил моралі, корисних у практичному житті, але повторювати їх тут не варто. Я не міг не замислитись над питанням, чому всі так люблять розводитись на теми моралі, висловлювати своє невдоволення та скаржитись на нашу боротьбу з природою. Гадаю, що по уважному дослідженні всі ці скарги виявляться і в нас обгрунтованими не краще, ніж у того народу.

Бробдінгнежці пишаються своєю армією, що складається із ста сімдесяти шести тисяч піхоти і тридцяти двох тисяч кінноти, хоч навряд чи можна назвати армією зборища торгового люду по містах та фермерів у селах, які перебувають під командою дворян і не дістають ніякої платні або іншої винагороди. Правда, вони досить добре муштровані та дисципліновані, але чи могло ж би бути інакше, коли кожен фермер служить під командою свого поміщика, а городяни підлягають місцевій старшині, обраній, як у Венеції, загальним голосуванням.

Мені часто доводилось бачити військові вправи столичного ополчення на великому полі в двадцять квадратних миль, недалеко від міста. Хоч на полі було не більше двадцяти п'яти тисяч піхотинців і шести тисяч вершників, але я нізащо не міг би точно порахувати, скільки їх — таку величезну площу вкривали вони. Кавалерист на коні сягав щось із сто футів. Я бачив, як весь цей корпус за командою враз витягав із піхов мечі й вимахував ними в повітрі. Не можна уявити собі грандіознішої та дивовижнішої картини. Здавалося, ніби спалахувало десять тисяч блискавок, укриваючи собою все небо.

Мене дуже зацікавило, яким чином король додумався організувати армію і навчити свій народ військової дисципліни. Адже його володіння ніде не межують з іншими державами. З розмов та з прочитаних книжок я довідався, що протягом багатьох сторіч бробдінгнежці хворіли на недугу, спільну для всього людства: дворянство намагалось поширити свої права, народ боронив свою волю, а король хотів бути необмеженим володарем. Все це не раз призводило до громадянської війни, якій поклав край дід теперішнього короля, порозумівшись з усіма партіями. Тоді й було засновано ополчення, яке завжди стоїть на варті порядків.

РОЗДІЛ VIII

Король і королева їдуть до кордонів. Автор супроводить їх. Докладне оповідання про те, яким способом покинув він країну. Він повертається до Англії.

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я знову буду на волі, хоч сказати, як це має статися, або скласти більш-менш реальний план утечі я не міг. Корабель, яким я приїхав, був перший бачений біля цих берегів, і король наказав витягати на берег усяке судно, яке будь-коли з'явиться, і разом з пасажирами та екіпажем приставляти його возом до Лорбрульгруда.

Я прожив уже два роки в цій країні; на початку третього року мені з Глемделкліч довелося супроводити їх величності в подорожі до південного берега королівства. Мене, як уже я казав, возили в дорожній скриньці, що являла собою дуже зручну кімнату в двадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі я наказав підвісити на шовкових нитках гамак, що правив мені за ліжко, коли я дорогою хотів спати. В ньому було не так трусько, як у ліжку. Над самим моїм гамаком тесляр на моє прохання випиляв отвір з квадратний фут завбільшки для доступу свіжого повітря в спеку; його я міг, за своїм бажанням, затуляти лядою, що ходила в жолобках.

Діставшись кінцевої мети нашої подорожі, король вирішив одпочити кілька днів у своєму палаці біля Фленфласніка — міста, яке лежало за миль вісімнадцять від узбережжя. Глемделкліч і я дуже потомилися. Я трохи застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в кімнаті. Мене кортіло побачити океан, бо тільки ним я міг би втекти звідси; вдавши з себе зовсім хворого, я попросив пустити мене до моря подихати свіжим повітрям і відрядити зі мною пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Глемделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як вона плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із скринькою і за півгодини приніс на скелястий морський берег. Там я звелів йому поставити скриньку на землю, підняв одне вікно й почав сумно дивитися на море. Я ще почував себе погано і сказав пажеві, що хочу трохи подрімати в гамаку, сподіваючись, що мені полегшає. Я ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб і я не застудився, і, не передбачаючи, мабуть, ніякої небезпеки, подався шукати пташині яйця між скель. З вікна я бачив, як він шукав їх і знаходив по одному чи по два в розколинах. Незабаром сон знеміг мене. Через деякий час я раптом прокинувся, почувши, як хтось сильно сіпнув за кільце, прикріплене до верхньої дошки скриньки, щоб її легше було носити. Далі я почув, що скринька піднеслася високо вгору і помчала вперед з неймовірною швидкістю. Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом скринька стала плавно погойдуватися. Я раз у раз кричав якомога голосніше, але даремно. Визираючи у вікно, я бачив тільки небо та хмари. Над головою я чув шум, неначе лопотіння крил, і помалу почав усвідомлювати собі весь жах мого становища. Я зрозумів, що якийсь орел схопив мою скриньку дзьобом за кільце і тепер летить, щоб з висоти скинути її на скелю й розбити, немов черепаху в її шкаралупі, а потім витягти мій труп. Адже птахи ці дуже розумні й обдаровані надзвичайно гострим нюхом, що дозволяє їм знаходити здобич, приховану краще, ніж був прихований я за дводюймовими стінами скриньки.

Незабаром шум подужчав, удари крил почастішали, і скринька заколивалася, неначе ліхтар у бурю. Я почув, як орла (я певний, що то був орел), хтось ударив кілька разів з великою силою, а потім я полетів униз так швидко, що мені аж дух забило. Сплеск води, оглушливіший, ніж ревіння Ніагарського водоспаду… і падіння припинилося. Хвилину було тихо й темно, а далі скринька підіймалася, і крізь верхні шибки вікна замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море, і через вагу мого тіла та речей, що були в скриньці, а також широких залізних пластинок, що скріпляли її, вона занурилася футів на п'ять. Я й досі вважаю, що за орлом, коли він ніс мене, погналися інші орли; між ними зчинилася бійка за здобич, і він, боронячись од нападу, випустив мене з дзьоба. Залізні пластинки знизу (вони були найміцніші) дозволили скриньці зберегти рівновагу під час падіння і не дали розбитися, коли вона вдарилась об воду. Всі частини в ній були добре припасовані, двері ходили не на завісах, а підіймалися та спускалися по жолобках, і це робило скриньку такою щільною, що в неї не просочилося і краплі води. Я через силу зліз з гамака, наважившися попереду відсунути ляду в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, без якого я мало не задихнувся.

Як хотілося мені тоді знову бути з моєю любою Глемделкліч, яку я бачив тільки годину тому! І, правду сказати, я не міг не пожаліти свою бідну няньку, що мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши ласку королівську та своє становище при дворі. Навряд чи багато мандрівників бували в тяжчій скруті, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що скринька розіб'ється або принаймні її перекине першим же поривом вітру чи хвилею. Одна розбита шибка — і смерть неминуча, бо вікна скриньки захищали лише залізні грати, прибиті знадвору на випадок якого-небудь дорожнього нещастя. Я бачив, як крізь численні шпарки, хоч вони були й невеличкі, в скриньку почала просочуватися вода; я затуляв їх, як умів. Я не здужав підняти покрівлю, хоч дуже хотів зробити це, щоб вилізти нагору, де я міг би протриматись на кілька годин довше, ніж сидячи замкнений у цім, сказати б, трюмі. Та якби я на день-два і запобіг небезпеці, мене очікувала жахлива смерть з голоду та холоду. Так перебув я чотири години, кожну мить вважаючи за останню, а інколи навіть бажаючи смерті.

Я казав уже читачеві, що на глухій стіні моєї скриньки були дві міцні клямри, щоб крізь них слуга, везучи мене верхи, просував пояс, застібаючи його потім пряжкою. Дійшовши до розпачу, я раптом почув, як щось стало шкребтися по цій стіні, а далі мені здалося, що скриньку пхають або тягнуть по воді; я відчував ніби поштовхи, від яких хвилі підіймалися майже до верху моїх вікон, залишаючи мене в темряві. У мене прокинулась надія на порятунок, хоч я й не уявляв собі, звідки він міг прийти. Я відгвинтив один із моїх стільців, що був завжди прикріплений до підлоги; з великими труднощами я знову пригвинтив його під самою лядою, яку перед тим одсунув. Вилізши на цей стілець і наблизивши голову до отвору, я почав голосно гукати всіма відомими мені мовами. Далі я прив'язав до палиці, яку звичайно носив із собою, хустку, вистромив її і став вимахувати нею; отже, якщо поблизу був човен або корабель, моряки мали зрозуміти, що в скриньці замкнено якогось нещасливця.

Всі мої зусилля були марні; проте я ясно відчував, що моя кімната посувається наперед, а за годину глуха стіна її, де були клямри, вдарилася об щось тверде. Спершу я подумав був, що це скеля: мене стало підкидати ще більше, ніж попереду. Згори чувся якийсь гомін і шкрябання, ніби крізь кільце протягали канат: потім я відчув, як мене помалу підтягли фути на три вгору. Я знову почав вимахувати хусткою та галасувати, аж доки захрип. Мені відповіли трикратним вигуком, і я відчув незвичайний приплив радості, зрозумілий тільки тим, хто коли-небудь пережив його. Далі я почув тупіт над головою; хтось нахилився до отвору й гукнув до мене англійською мовою. Я назвав себе, сказав, що зазнав великого лиха, і благав ім'ям усього живого визволити мене з цієї в'язниці. Голос відповів, що я в безпеці, бо мою скриньку прив'язано до корабля, і що зараз прийде тесляр та пропиляє мені ширший отвір у стелі, щоб витягти мене звідти. Я відповів, що це цілком зайва річ, що на це треба багато часу і що нехай вони звелять якомусь матросові взятися пальцем за кільце, витягти скриньку з моря на корабель та віднести її до каюти капітана. Почувши таку дику пропозицію, дехто подумав, що я божевільний, а дехто засміявся, але мені й на думку не спало, що я знову опинився серед людей мого зросту та сили. Нарешті тесляр поширив отвір до чотирьох квадратних футів, до мене в кімнату спустили драбину, якою я виліз звідти, і мене підняли в дуже тяжкому стані на корабель.

Здивовані моряки закидали мене тисячами запитань, на які мені не хотілося відповідати. Зі свого боку, я теж здивувався, побачивши стільки пігмеїв (як здавалося моїм звиклим до велетенських речей очам). Капітан містер Томас Вілкокс — дуже порядна людина із Шропширу — помітивши, що я от-от упаду непритомний, повів мене до себе в каюту й дав випити чогось міцного.

Потім поклав мене на своє ліжко й порадив трохи відпочити, чого я справді дуже потребував. Перед тим як заснути, я розповів йому, що в моїй скриньці є деякі коштовні речі, які шкода було б утратити: гарний гамак, два стільці, стіл, похідне ліжко й комод; що кімната з усіх боків позавішувана, або, краще сказати, оббита шовковою та бавовняною матерією. Коли він накаже кому-небудь з екіпажу принести ту скриньку до нього в каюту, то я відчиню її й покажу все моє добро. Почувши таку нісенітницю, капітан подумав, що я марю, але (мабуть, щоб заспокоїти мене) обіцяв дати відповідне розпорядження. Він пішов на палубу й звелів кільком матросам спуститися в скриньку, звідки (як побачив я згодом) вони витягли всі мої речі, обдерли покриття із стін, але дуже попсували комод, стільці та ліжко, бо відривали їх силоміць не знавши, що вони пригвинчені до підлоги. Деякі дошки вони взяли на потреби їхнього корабля; забравши все, що привернуло їхню увагу, вони викинули скриньку в море, де вона, маючи багато пошкоджень на дні та в стінах, незабаром потонула. Я, звичайно, був радий, що не бачив того плюндрування, бо я певний, що воно дуже б уразило мене, відновивши в пам'яті картини колишнього мого життя, яке я хотів забути.

Я проспав кілька годин, але дуже неспокійно. Мені ввижалися місця, де я недавно жив. і небезпеки, від яких я врятувався. Та все ж таки, прокинувшись, я відчув себе краще. Було близько восьмої вечора, і містер Вілкокс, думаючи, що я голодував перед цим надто довго, звелів негайно подавати вечерю. Побачивши, що я не схожий на божевільного й не кажу безглуздих речей, він розмовляв зі мною дуже люб'язно, а коли ми залишилися самі, попросив мене розповісти про свої мандрівки та про те, як опинився я у цій величезній скрині серед чистого моря.

Він сказав, що приблизно опівдні, дивлячись у підзорну трубу, він помітив мою скриню на далекій відстані від корабля. Спершу він думав, що то судно, і вирішив підійти до нього, гадаючи, що не дуже збочить з курсу й зможе купити сухарів, бо свої у них уже кінчалися. Підійшовши ближче й побачивши свою помилку, він послав шлюшку розвідати, що воно таке, але матроси повернулися налякані й богом свідчилися, що то плавучий будинок. Він посміявся з їхньої дурості й сам сів у шлюпку, наказавши матросам узяти з собою міцний канат. Погода була тиха; кілька разів об'їхавши круг мене, він помітив вікна із залізними гратами. На одній із глухих стін він побачив дві клямри. Він звелів своїм людям під'їхати до скрині з цього боку, прикріпити канат до однієї із клямр і тягти скриню до корабля. Підійшовши до судна, він розпорядився прикріпити другий канат до кільця зверху скрині й підняти її на блоках, але весь екіпаж спромігся підняти її тільки на два чи три фути. Потім вони побачили мою палицю з хусткою, вистромлену з отвору, і вирішили, що там ув'язнено якогось нещасливця.

Я спитав, чи не бачив капітан або хто-небудь з його екіпажу на той час, коли помітили мене, величезних птахів у повітрі. Капітан відповів, що поки я спав, він обговорював з матросами ті чудні обставини, за яких вони знайшли мене, і один з них сказав, що бачив трьох орлів, які летіли на північ, але не помітив, щоб вони були більші, ніж звичайні. Я пояснив собі це явище великою висотою, на якій летіли птахи: капітан же не зрозумів причини мого запитання. Далі я запитав його, як далеко ми, на його думку, від землі; він відповів, що за його підрахунками, миль за сто. Я запевняв його, що він помиляється майже вдвоє, бо я покинув землю не більш як за дві години перед тим, як упав у море.

Тоді він знову почав думати, що в голові в мене не все гаразд; натякнувши мені на це, він порадив піти й лягти у відведеній мені каюті. Я запевнив капітана, що його чемне поводження та приємне товариство дуже добре вплинули на мене, і розум мій тепер здоровий, як ніколи в моєму житті. Тоді він споважнів і попросив дозволу відверто запитати мене, чи не обтяжує мого сумління тяжкий злочин, за який, з наказу якогось монарха, мене покарали ув'язненням у скрині. Адже по інших країнах великих злочинців пускають у море на дірявих суднах, без провізії, та він, хоч і шкодує, що взяв до себе таку погану людину, дає мені слово честі висадити мене цілим і неушкодженим у першому порту, куди ми прибудемо. До цього він додав, що підозра його набагато зросла після безтямних слів, з якими я спочатку звернувся до матросів, а потім і до нього, з приводу моєї кімнати чи скрині, а також після моєї незвичайної поведінки та неспокійних поглядів за вечерею.

Я попросив капітана терпляче вислухати мою історію і сумлінно розповів про все, що трапилось зі мною після мого від'їзду з Англії і до того часу, коли вони знайшли скриню. Правда завжди проторує собі шлях до здорового розуму, і цей до певної міри освічений та безумовно чесний чоловік скінчив тим, що повірив моїм словам та моїй щирості. Щоб остаточно переконати капітана, я попросив його, нехай накаже принести мій комод, ключ од якого лежав у мене в кишені. Я відчинив комод при ньому й показав йому колекцію дивинок, зібрану мною в країні, звідки я втік таким дивним способом. Там був гребінець, зроблений з бороди короля, і другий — з того самого матеріалу, але за спинку йому правив урізок нігтя з великого пальця його величності. Була колекція голок та шпильок од фута до пів-ярда завдовжки, четверо осиних жал, схожих на кинджали, кілька начосів королевиного волосся та золотий перстень, який вона люб'язно подарувала мені, знявши з мізинця й одягши мені на шию, як намисто. Цей перстень я хотів був подарувати капітанові як віддяку за його гостинність, але він рішуче відмовився прийняти подарунок. Я показав йому також мозоль, зрізаний мною власноручно з ноги однієї придворної дами, з кентське яблуко завбільшки. Повернувшись до Англії; я зробив собі з нього келих і вправив його потім у срібло. Нарешті я звернув його увагу на штани, пошиті з мишачої шкури, що були тоді на мені.

Я примусив його взяти тільки зуб одного лакея, помітивши, що той зуб він розглядав з особливою цікавістю, очевидно вражений. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений лікар помилково видер його у одного із слуг, що страждав од зубного болю, але той зуб був найздоровіший з усіх його зубів. Я почистив його і заховав до себе в комод. Зуб був щось із фут завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.

Капітан був дуже задоволений з мого нехитрого оповідання і висловив надію, що після повернення до Англії я зроблю послугу світові, виклавши все на папері та опублікувавши. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії вже забагато книг про подорожі: що тепер мають успіх тільки книги про незвичайні пригоди, і я побоююсь, що багато хто з авторів зважає на істину менше, ніж на свої власні вигоди та честолюбство, і дбає лише про розвагу неосвічених читачів; що в оповіданні моїм буде мова майже виключно про звичайні події і що воно не буде прикрашене тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та всяких тварин або варварських звичаїв та ідолопоклонства дикунів, яких так рясно в творах сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.

Дивуючись моїй звичці кричати під час розмови, містер Вілкокс запитав, чи не глухі в тій країні король та королева. Я сказав, що протягом двох років не говорив інакше і так звик до цього, що тепер його голос та манери матросів здаються мені шепотом, хоч я добре розбираю всі слова. А коли я розмовляв у тій країні, я скидався на людину, що розмовляє на вулиці з своїм приятелем, який стоїть на вершечку дзвіниці, крім тих випадків, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на долоні.

Я сказав йому, що спостеріг ще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями, які я досі бачив. І справді, перебуваючи в державі велетів, я ніколи не наважувався глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до великих речей, що порівняння їх з собою викликало в мене неприємне почуття власної мізерності.

На це капітан сказав, що помітив, як, вечеряючи, я на все дивився з подивом і часто неначе стримував посмішку. Він не знав, як зрозуміти мою поведінку, і пояснював її деяким розладом у моєму мозку. Я зазначив, що його спостереження правдиві, і сказав, що не міг триматись інакше, бачивши тарілку із срібний трипенсовик завбільшки, свинячий окіст — на один раз укусити, а келих менший, ніж шкаралупа горіха. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене всіма потрібними для мене речами, коли я був на службі в неї, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я почав дивитися на свою мізерність, як на фізичну ваду.

Капітан добре зрозумів мене і весело відповів англійським прислів'ям, сказавши, що очі мої ненаситніші, ніж шлунок, бо він не помітив у мене апетиту, хоч я й голодував цілий день. Жартуючи й далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, щоб побачити мою кімнату в дзьобі орла, а надто тоді, коли вона падала з такої височини в море. Бо це, мовляв, справді було найдивовижніше видовище, варте того, щоб його описали й передали майбутнім сторіччям.

Корабель побував у Тонкіні[36] й саме вертався до Англії. Його віднесло на 44° північної широти і 143° східної довготи. Але за два дні по зустрічі зі мною судно потрапило в смугу пасатів і довгий час ішло на південь понад Новою Голландією[37], а тоді на західно-південний захід та південно-південний захід, поки обігнуло мис Доброї Надії. Подорож наша була зовсім спокійна, і я не хочу втомлювати читача, описуючи її. Капітан зайшов до одного чи двох портів, посилаючи на берег шлюпки по провізію та прісну воду, але я ні разу не висідав з корабля, доки 3 червня 1706 року — тобто приблизно через дев'ять місяців по моїй утечі — не прибув до Даунса.

Я пропонував заплатити за проїзд своїм багажем, але капітан не взяв з мене ані пенса. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріффі. На позичені в нього п'ять шилінгів я найняв собі коня та провідника.

Їдучи додому, я думав, що знов опинився у країні ліліпутів — такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Я боявся, що подавлю перехожих, і часто гукав на них, наказуючи зійти до дороги. Разів зо два через мою нахабну поведінку мені мало не розтрощили голови.

Все змішалося в моїй свідомості, і мені довелося питати в людей дорогу до власного дому.

Коли я нарешті прибув до свого будинку і слуга відчинив мені двері, я нахилився до землі, щоб не стукнутися об одвірок. Побачивши дружину, я зігнувся аж до колін, щоб вона могла обняти мене. Дочку, що стала навколішки, чекаючи мого благословення, я спершу був не помітив, бо звик задирати голову й підводити очі вгору, а потім хотів був підняти її за стан однією рукою. На слуг і двох-трьох знайомих, що в той час були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Я сказав жінці, що вона була занадто ощадлива, бо мені здавалося, що вона і дочка звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, так само, як і капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую про все це лише для того, щоб показати велику силу звички і відносність наших уявлень.

Невдовзі я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але жінка заявила, що більше не пустить мене в море. Проте лиха доля мала наді мною сильнішу владу, як читач дізнається згодом. Тим часом я закінчу другу частину моїх нещасливих мандрів.