Макова війна

Роздiл 21

Бадзі голосно скрикнув, здригнувся й витягнув шию кудись далеко вбік. Спокійне вранішнє повітря розітнув тріск. У річковому сампані не вистачало місця, щоб лягти, тож спати доводилося короткими, уривчастими набігами, скрутившись у не­зручних позах, від яких кінцівки хапали судоми. Десь хвилину він затуманено кліпав, а потім потягнувся на вузькому човні й штовхнув ногу Жинь.

— Тепер я можу постояти на варті.

— Усе гаразд, — сказала Жинь.

Вона сиділа, сховавши руки під пахви, трохи нахилившись уперед, щоб покласти голову на коліна. Байдуже дивилася на воду.

— Тобі справді треба трохи поспати.

— Не можу.

— Спробуй.

— Пробувала, — коротко сказала Жинь.

Жинь не могла заглушити в голові голосу Талву. Вона лише раз чула Гексаграму, але навряд чи змогла б забути бодай слово. Усе крутилося в голові. І хоч скільки разів вона поверталася до цього, не могла розтлумачити так, щоб не лишалося відчуття благоговійного жаху.

«Охоплений вогнем і смертю… немовби горить, немовби помирає, суб’єкт у сльозах пливе за течією… за велику радість стинати голови ворогам…»

Раніше вона вважала ворожіння непевною наукою, туманною, приблизною, якщо взагалі значущою. Але слова Талву були якими завгодно, але не туманними. У Голінь Ніїс — лише одна доля.

«Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку». Чаґхань сказав, що сітка означає вготовану пастку. А якщо це вготована пастка для Ґолінь Ніїс? Вона вже спрацювала чи вони прямують просто назустріч власній смерті?

— Ти замордуєш себе. Від хвилювання ці човни швидше не плив­тимуть. — Бадзі схиляв голову набік, аж доки не почув ще один хрускіт, що дарував задоволення. — І мертві від нього також не воскреснуть.

Вони прямували вгору річкою Ґолінь, долаючи за смішний час відстань, на яку знадобилися б місяці на конях. Аратша штовхав їх річкою з шаленою швидкістю. Але однаково, щоб дістатися до розлогої дельти, де збудували Ґолінь Ніїс, їм потрібен був тиждень.

Жинь підняла очі, щоб глянути на човен попереду всіх — там сидів Алтань. Він плив із Чаґханем. Схиливши голови один до одного, вони, як завжди, щось стишено обговорювали. І так — ще відколи Цике покинули Кхурдалайн. Може, Чаґхань і Цара — якірні близнюки, але справжню прив’язаність Чаґхань відчуває до Алтаня.

— Чому командиром не став Чаґхань? — запитала вона.

Схоже, її запитання неабияк спантеличило Бадзі.

— Це ти про що?

— Я не розумію, чому Чаґхань кориться Алтаню, — сказала вона.

Зіткнувшись із Жінкою, він назвав себе наймогутнішим шаманом усіх часів. І вона в цьому не сумнівалася. Чаґхань мандрував у світі духів так, немовби там йому й місце, немовби й сам бог. Цике не вагаючись сперечалися з Алтанем, але вона ніколи не бачила, щоб хтось посмів суперечити Чаґханю. Алтаню вони були віддані, а Чаґханя боялися.

— Його пропонували на посаду командира після Туйра, — сказав Бадзі. — Однак після появи Алтаня відсторонили.

— І він нормально до цього поставився?

Жинь навіть уявити не могла, щоб хтось такий, як Чаґхань, мирно відмовився від влади.

— Звісно, що ні. Коли Туйр почав схилятися до золотого хлопчика з Сінеґарда, а не до нього, почалася мало не справжня війна,

— Тож чому…

— Чому він охоче служить під командуванням Алтаня? Спочатку не служив. Він цілий тиждень лютував, аж доки Алтаневі не увірвався терпець. Він попросив у Туйра дозволу на дуель і отримав його. А потім забрав Чаґханя в долину на три дні.

— І що сталося?

Бадзі пхикнув.

— А що стається, коли хтось б’ється з Тренсинем? Коли Чаґхань повернувся, усе його гарне біле волосся почорніло й він корився Алтаню, як вишмаганий пес. Можливо, наш друг із Внутрішніх держав і здатний надломлювати свідомість, але Тренсиня здолати не зміг. Ніхто не може.

Жинь знову поклала голову на коліна й заплющила очі від сяйва світанкового сонця. Вона не спала й заледве відпочивала, відколи вони відпливли з Кхурдалайна. Тіло вже не витримувало. Вона так утомилася.

Їхній човен наштовхнувся на щось у воді. Жинь різко сіла. Вони врізалися в човен попереду.

— Щось у воді, — закричав Жамса з носа.

Жинь глянула за борт і скосила очі на річку. Вода була така сама брудно-коричнева, доки ставало погляду вгору течією.

Спершу Жинь подумала, шо це гра світла, ілюзія сонячних променів. А потім її човен порівнявся з дивною плямою забарвленої води і вона торкнулася пальцями краю. І нажахано відсмикнула руку.

Вони пливли річкою крові.

Алтань і Чаґхань підстрибнули, вражено скрикнувши. Позаду Унеґень видав довгий нелюдський вереск.

— О боги, — знову і знову повторював Бадзі. — О боги, о боги, о боги.

А потім попереду них попливли тіла.

Жинь стояла паралізована, вражена ірраціональним страхом, що тіла раптом можуть виявитися ворогом, можуть підвестися з води й напасти. Їхній човен повністю зупинився. Вони були оточені трупами. Солдати. Цивільні. Чоловіки. Жінки. Діти. Усі безформно роздуті та знебарвлені. У декого обличчя спотворене, немовби зірване. В інших — просто порожнє, покірне, байдуже. Вони пливли в багряній воді, немовби ніколи й не були живими тілами, здатними дихати.

Чаґхань потягнувся, щоб оглянути сині губи молодої дівчини. Його вуста холоднокровно стиснулися, немовби він вивчав слід, а не торкався податливого тіла.

— Ці тіла пробули в річці багато днів. Чому їх ще не віднесло до моря?

— Дамба Ґолінь Ніїс, — припустив Унеґень. — Вона їх заблокувала.

— Але ж нам до міста ще багато миль… — Жинь не договорила.

Запала тиша.

Алтань підвівся на носі свого човна.

— Вимітайтеся. Переходимо на суходіл.

Дорога до Ґолінь Ніїс була безлюдною. Цара та Унеґень пройшли попереду й доповіли, що не знайшли ані сліду ворожих військ. Хоча свідчення присутності Федерації траплялися на кожному кроці — притоптана трава, покинуті згарища вогнищ, прямокутні латки на землі там, де встановлювали намети. Жинь була впевнена, що солдати Федерації залягли, чекаючи на них, влаштували засідку, але що ближче вони підходили до міста, то ясніше вона розуміла, що це безглуздо. Федерація не могла знати про їхній прихід і вже точно не встановлювала б вигадливої пастки для такого малого загону.

Але вона воліла б потрапити в засідку. Тиша була ще гірша.

Якщо Ґолінь Ніїс досі в облозі, Федерація мала б чатувати. Вони були б готові до сутичок. Виставили б вартових, аби бути впевненими, що сили опору всередині не зможуть отримати підкріплення.

Мали б бути сили опору.

Але, схоже, Федерація просто зібралася й пішла. Вони навіть не потурбувалися лишити основний патруль. А це означало, що Федерація не переймалася тим, хто міг прийти в Ґолінь Ніїс.

Це означало: місто і те, що за його мурами, було не варте того, щоб його охороняти.

Коли Цике нарешті змогли зайти у відчинені масивні ворота, їх, немов удар в обличчя, зустрів жахливий сморід. Жинь упізнала запах. Вона вже відчувала його в Сінеґарді та Кхурдалайні. Тепер вона знала, чого чекати. У душі ще жевріла наївна надія на щось інше, але Жинь усе одно не змогла осягнути до кінця видовища, яке чекало в стінах міста.

Усі вони застигли у воротах, не бажаючи ступити ще бодай кроку вперед.

Тривалий час жоден не міг заговорити. А потім Жамса впав на коліна й почав давитися сміхом.

— Кхурдалайн, — важко промовив він. — Ми всі настільки захопилися тим, щоб утримати Кхурдалайн…

Він перевернувся, його боки трусилися від сміху, він бив кулаком по землі.

Жинь заздрила йому.

Голінь Ніїс перетворився на місто трупів.

Тіла зумисне розклали так, немовби Федерація хотіла лишити привітання наступним, хто зайде в місто. Від винищення віяло якоюсь дивною вправністю, садистською симетрією. Трупи склали акуратними купами, навіть рядами, утворюючи піраміди з десяти, дев’яти, а тоді з восьми тіл. Трупи склали штабелями біля стіни. Трупи розмістили на вулиці охайними рядами. Трупи виднілися скрізь, скільки ставало зору.

Ніщо людське не рухалося. Єдиними звуками в місті було завивання вітру в руїнах, дзижчання мух та крики стерв’ятників.

У Жинь очі налилися слізьми. Сморід стояв нестерпний. Вона глянула на Алтаня, але його обличчя перетворилося на маску. Він стоїчно повів їх головною вулицею до центру міста, немовби на власні очі хотів побачити повний масштаб руйнувань.

Ішли мовчки.

Що глибше заходили в місто, то вишуканішою ставала робота рук Федерації. Неподалік від міської площі Федерація виклала неймовірно спаплюжені трупи, розмістивши їх у таких страхітливих позах, що несила було бачити. Трупи, прибиті цвяхами до дощок. Трупи, підвішені на гаках за язики. Трупи, розчленовані в усіх можливих варіаціях: безголові, безрукі, безногі, з такими ушкодженнями, яких можна завдати, лише поки жертва ще жива. Відрубані пальці, складені купкою біля обрубків рук. Ціла шеренга кастрованих чоловіків, з розкритих щелеп яких витончено звисали відрубані пеніси.

«Комусь за велику радість стинати голови ворогам».

Стятих голів тут було в надлишку. Їх акуратно виставили, настромивши на палі, і вони ще не настільки зотліли, аби пе­ретворитися на черепи, але й людських облич було вже не розрізнити. На головах, де ще було вдосталь плоті для виразу, застигло однакове страхітливе отупіння, немовби вони ніколи й не жили.

«Немовби горить, немовби помирає».

Можливо, спершу лише з прагнення чистоти чи простої допитливості Федерація спробувала запалити декілька пірамід із трупів. Однак вони так і не довели справу до кінця. Може, не хотіли марнувати олію. Може, запах став нестерпним. То було жахливе видовище: тіла наполовину обгоріли, волосся перетворилося на попіл, а верхні шари шкіри обвуглилися. Але найгіршим було те, що під прахом залишалося щось беззаперечно людське.

«Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі».

На площі вони знайшли скелети химерно низького зросту — не трупи, а скелети, які виблискували білістю. Спершу ті здалися їм дитячими кістками, однак Енькі розпізнав у них тулуби дорослих. Він нахилився й торкнувся ґрунту там, де скелет був закріплений у землі. Верхня половина тіла була оббілована так чисто, що кістки вигоріли на сонці, натомість нижня половина, закопана в ґрунті, лишилася неушкодженою.

— Їх закопали, — сказав він з огидою. — Закопали по пояс і лишили собакам.

Жинь не розуміла, чому Федерація шукала стількох різних способів завдати страждань. Але кожен новий поворот немовби перегортав сторінку в книзі жахів, варварської дикості, обмеженої лише винахідливістю. Ціла родина послідовно настромлена на спис — люди досі тримались одне за одного. Немовлята на дні чанів, зі шкірою жахливого малинового відтінку, які плавали у воді, немовби їх живцем зварили.

За весь час єдиними живими створіннями, яких вони зустріли, були собаки, неприродно розжирілі від пожирання трупів. Собаки та ще грифи.

— Накази? — нарешті запитав Унеґень в Алтаня.

Усі як один глянули на свого командира.

Відколи вони проминули міські ворота, Алтань не вимовив ані слова. Його шкіра набула примарного сірого відтінку. Можливо, він нездужав. Він дуже пітнів, ліва рука тремтіла. Коли вони дійшли до ще однієї купи обвуглених трупів, Алтань забився в конвульсіях, упав на коліна й не міг іти далі.

Для Алтаня це був не перший геноцид.

«Повторення Спіру», — подумалося Жинь. Мабуть, Алтань уявляє різанину на Спірі, уявляє, як його народ вирізали за одну ніч, немов худобу.

Минуло багато часу, доки Чаґхань нарешті простягнув до Алтаня руку.

Алтань схопився за неї й підвівся. Він зглитнув, заплющив очі. На його обличчя цікавим маревом знову ковзнула маска відокремленості, немовби поверхневий фасад байдужості, замикаючи всередині будь-яку вразливість.

— Розійтися, — наказав Алтань. Його голос звучав неможливо рівно. — Знайти тих, хто вижив.

Оточені смертю, останнє, чого вони хотіли, це розійтися.

Суні розкрив було рота, щоб заперечити.

— Але Федерація…

— Федерації тут немає. Вони пішли далі вглиб країни ще тиждень тому. Загинули наші люди. Знайдіть мені тих, хто вижив.

Біля Південних воріт вони знайшли свідчення останньої відчайдушної битви. Хто переміг, було очевидно. З трупами Міліції повелися так само вишукано, як і з цивільними. Тіла розмістили посеред площі акуратними невеликими купами, ретельно склавши їх одне на одне.

Жинь побачила на землі розірваний, обпалений та заляпаний кров’ю прапор Міліції. Руку прапороносцю відтяли по зап’ясток, а решта тіла, з порожніми, незрячими очима, лежала за півтора-­два метри.

На прапорі було зображено Червоного Імператора з драконом, символом Нікарської імперії. У нижньому лівому кутку давньонікарським письмом був вишитий номер другий. Це був знак розрізнення Другого підрозділу.

Серце Жинь здригнулося.

Підрозділ Кітая.

Жинь опустилася навколішки й торкнулася прапора. Позаду купи трупів почувся гавкіт. Вона підняла погляд за мить до того, як на неї кинувся темношерстий блохастий дворняга. Завбільшки з невеликого вовка. Його черево лиховісно округлилося, немовби він цілісінькі дні бенкетував.

Собака промчав повз Жинь до трупа прапороносця, з надією принюхуючись.

Жинь спостерігала, як він бігає навколо, бризкає слиною, і щось у ній перемкнуло.

— Забирайся! — закричала вона, копнувши собаку.

Будь-яка сінеґардська тварина нажахано втекла б. Але цей собака втратив будь-який страх перед людиною. Він надто довго жив серед соковитої бійні. Можливо, припустила вона, він надто близько підійшов до смерті. Можливо, вважав, що свіже м’ясо смакуватиме краще за зотлілу плоть.

Собака загарчав і кинувся на неї.

Неабияка вага собаки виявилася для Жинь несподіванкою. Він звалив її на землю. З роззявленої щелепи капала слина, немовби собака прагнув учепитися їй в артерію, але Жинь, обороняючись, підняла руки. Пес учепився зубами їй у ліве пе­редпліччя. Жинь голосно закричала, але собака не відпустив. Правою рукою вона дотяглася до меча, витягла його з піхов і штовхнула вгору.

Її меч упився собаці під ребра. Його щелепи розтиснулися.

Вона вдарила знову. Собака скотився з неї.

Жинь стрибнула на ноги й опустила меча, проштрикуючи собаці бік. Тепер пес забився в смертельних судомах. Вона знову вдарила його, цього разу в шию. Струмінь крові бризнув угору, зрошуючи обличчя Жинь теплою вогкістю. Тепер вона скористалася мечем як кинджалом, опускаючи руку знову і знову, просто, щоб відчути як кістки та м’язи поступаються металу, просто щоб нашкодити й щось зламати…

— Жинь!

Хтось схопив її за руку, у якій вона тримала меч. Жинь обернулася, але Суні завів їй руки за спину і тримав так міцно, що вона й ворухнутися не могла, аж доки схлипування не стихли.

— Тобі пощастило, що це не робоча рука, — сказав Енькі. — Спостерігай за раною тиждень. Покажеш мені, якщо відчуєш неприємний запах.

Жинь зігнула руку. Енькі туго затягнув собачий укус бинтом, просоченим припаркою, від якої тхнуло так, немовби Жинь устромила руку в гніздо шершнів.

— Це заради твого ж добра, — запевнив її Енькі, коли вона скривилася. — Щоб не допустити інфекції. Ще не вистачало, щоб у тебе піна пішла від сказу.

— Гадаю, мені сподобалося б сходити піною від сказу, — сказала Жинь. — Я б хотіла втратити глузд. Думаю, так я була б щасливішою.

— Не говори так, — суворо наказав Енькі. — У тебе є обов’язок.

Але чи й справді була якась користь від того, чим вони займалися? Чи, може, Цике втішалися тим, що, знайшовши вцілілих, могли спокутувати ту просту істину, що вони спізнилися?

Жинь повернулася до свого невеселого завдання, прочісуючи порожні вулиці, нишпорячи в завалах, обшукуючи будинки з зірваними дверима. Після годин пошуків вона вже й не сподівалася знайти Кітая живим і почала сподіватися, що під час патрулювання не знайде його труп, бо побачити його оббілованого, розчленованого, втиснутого в тачку з купою інших трупів, наполовину спаленого, було б гіршим, ніж узагалі не знайти.

У заціпенінні Жинь блукала вулицями Ґолінь Ніїс, намагаючись водночас і бачити, і не бачити. З часом вона усвідомила, що стала нечутливою до смороду, а врешті й вигляд тіл став уже не шоком, а лише ще однією низкою облич, серед яких вона шукала знайоме.

Жинь постійно кликала Кітая на ім’я. Вона вигукувала його щоразу, коли бачила бодай натяк на рух, будь-що, що могло бути живим: кота, який зникав, кинувшись далі вулицею, зграю воронів, які несподівано здіймалися в небо, вражені поверненням людей, не мертвих і не при смерті. Жинь вигукувала те ім’я не один день.

А потім десь із руїн, так звіддаля, що Жинь це здалося відлунням, вона немовби почула у відповідь своє ім’я.

— Пам’ятаєш, якось я сказав, що Випробування не кращі за Спірлійську різанину? — запитав Кітай. — Я помилявся. Оце не краще за Спір. Іще гірше.

Це було зовсім не смішно, і ніхто з них не засміявся.

Від ридань у Жинь пересохли очі й дряпало в горлі. Вона годинами не відпускала Кітаєву руку, міцно стискала долоню. Вони сиділи пліч-о-пліч у нашвидкуруч спорудженому прихистку за пів милі від міста — лише сюди можна було втекти від смороду смерті, який наскрізь просочив Ґолінь Ніїс. Те, що Кітай вижив, було не меншим за диво. Він та невеликий гурт солдатів багато днів переховувалися під тілами вбитих товаришів по службі, надто налякані, щоб виходити, бо ж патрулі Федерації могли повернутися.

Коли їм здалося, що випала нагода вислизнути з полів смерті, вони сховалися в руїнах східної частини міста. Прибрали двері в підвал і заповнили простір цеглою, щоби ззовні все скидалося на стіну. Ось чому Цике не побачили їх, коли вперше прочісували місто.

З усього ескадрону Кітая вижила лише жменька солдатів. Він не знав, чи в місті ще є вцілілі.

— Ти бачила Неджу? — нарешті запитав Кітай. — Я чув, що його відправили в Кхурдалайн.

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, але відчула, як від перенісся до очей розійшлося жахливе поколювання, а потім вона захлинулася важкими нестямними схлипами й не змогла вимовити ані слова.

Кітай нічого не сказав, лише простягнув руки в безмовному співчутті. Жинь упала в них. Абсурдно, що це він мав її заспокоювати, що це вона плакала після всього, що довелося пережити Кітаю. Але Кітай заціпенів, для Кітая страждання стало нормою, і він уже не міг тужити дужче, ніж уже тужив. Він ще тримав Жинь, коли в їхній намет пірнула Цара.

— Ти Чень Кітай? — насправді вона не запитувала, їй просто треба було щось сказати, щоб порушити тишу.

— Так.

— Ти був із Другим підрозділом, коли… — Цара не договорила.

Кітай кивнув.

— Треба, щоб ти коротко переповів усе нам. Іти можеш?

Під відкритим небом перед мовчазною аудиторією, яка складалася з Алтаня та близнюків, Кітай, затинаючись, розповів про різанину в Ґолінь Ніїс.

— Оборона міста була приречена від початку, — сказав він. — Ми думали, що маємо в запасі декілька тижнів. Але навіть якби ви дали нам місяці, трапилося б те саме.

Ґолінь Ніїс обороняли спільними силами Другого, Дев’ятого та Одинадцятого підрозділів. Більша чисельність не означала більшої військової потужності. Можливо, між солдатами з різних провінцій панувала менша злагодженість та спільна мета, аніж у Кхурдалайні. Командири поводилися так, немовби були суперниками, параноїками, які нікому не довіряли й не бажали ділитися розвідданими.

— Ірдзях знову і знову благав Воєначальників відкласти розбіжності поглядів. Але так і не зміг їх напоумити, — Кітай зглитнув. — Перші дві сутички пройшли погано. Нас застали зненацька. Вони оточили місто з південного сходу. Ми не очікували їх так рано. Не думали, що вони знайдуть перехід через гори. Але вони прийшли вночі і вони… вони захопили в полон Ірдзяха. А потім живцем оббілували його на міській стіні, щоб усі бачили. Це зламало наш опір. Більшість солдатів захотіли втекти. Після смерті Ірдзяха Дев’ятий та Одинадцятий масово здалися. Я не звинувачую. Їх було менше, і вони вважали, що відбудуться легшим, якщо не опиратимуться. Подумали, що стати полоненими краще, ніж померти…

Кітай шалено тремтів.

— Вони так помилялися… Генерал Федерації прийняв їхню капітуляцію зі звичним етикетом. Конфіскував зброю, зігнав солдатів у табори для полонених. Наступного ранку їх вивели на гору та стяли голови. Після цього чимало солдатів із Другого дезертирували. Дехто з нас лишився битися. Це було марно, але… краще, ніж здатися. Ми не могли знеславити Ірдзяха.

— Зажди-но, — перебив його Чаґхань. — Вони захопили Імператрицю?

— Імператриця втекла, — сказав Кітай. — Узяла двадцятеро своїх охоронців і потайки вибралася з міста наступної ночі після смерті Ірдзяха.

Цара й Чаґхань синхронно зойкнули з недовірою, але Кітай обачно похитав головою.

— Хіба її можна звинувачувати? Або так, або дозволити тим чудовиськам дістатися до неї — і хто знає, що вони з нею зробили б…

Чаґханя це не переконало.

— Жалюгідно, — сплюнув він.

І Жинь погодилася. Думка про те, що Імператриця втекла з міста, коли її людей палили, вбивали, шматували, ґвалтували, суперечила всьому, чого Жинь учили про війну. Генерал не покидає своїх солдатів. Імператриця не покидає свого народу.

І знову справдилися слова Талву.

«Лідер покидає свій народ. Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво».

Чи можна було якось інакше тлумачити Гексаграму, побачивши на власні очі наслідки руйнацій? Жинь мордувала себе словами Талву, намагаючись скласти їх так, щоб вони не вказували на різанину в Ґолінь Ніїс, але вона обманювала себе. Талву сказала їм, чого саме чекати.

Мабуть, вона знала, що коли Імператриця покинула нікарців, усе й справді було втрачено.

Але Ґолінь Ніїс покинула не лише Імператриця. Уся армія здала місто. Так чи інакше, а за тиждень Ґолінь Ніїс піднесли Федерації на таці — і все півмільйонне населення опинилося в милості загарбників.

І як виявилося, милістю тут і не пахло. Натомість Федерація просто хотіла витиснути з Ґолінь Ніїс усі ресурси, які могла знайти, готуючись до далекого походу вглиб країни. Вони грабували ринок, обшукували житлові приміщення й вимагали, щоб родини принесли свої запаси рису та зерна. Усе, чого не можна було завантажити на вози з припасами, палили або лишали гнити.

А потім вони взялися за людей.

— Вони вирішили, що стинати голови — це занадто довго, а тому вдалися до дієвіших способів убивства, — сказав Кітай. — Почали з газу. Насправді ви вже, мабуть, про це знаєте, є в них така штука, ця зброя, яка випускає жовто-зелений туман…

— Знаю, — перебив Алтань. — Те саме ми бачили в Кхурдалайні.

— За одну ніч вони винищили майже весь Другий підрозділ, — сказав Кітай. — Дехто з нас піднявся на останню сходинку неподалік Південних воріт. Коли газ розвіявся, не лишилося нічого живого. Згодом я повернувся, щоб знайти вцілілих. Спочатку не знав, чого шукати. Повсюди бачив лише тварин. Мишей, щурів, різноманітних гризунів. Їх було багато. Вони повилазили з нір на смерть. Коли Міліції не стало, між солдатами й цивільними вже ніщо не стояло. Федерація розважалася. Вони перетворили це на спорт. Підкидали немовлят у повітря, щоб перевірити, чи встигнуть розрубати їх навпіл у польоті. Змагалися в тому, скільки цивільних зможуть зібрати та стяти їм голови за одну годину. Наввипередки складали тіла на купи, — голос Кітая надломився. — Можна води?

Не вимовивши ані слова, Цара простягнула йому свою флягу.

— Як муґенці стали такими? — замислено запитав Чаґхань. — Що ви зробили такого, щоб вони настільки вас зненавиділи?

— Нічого ми не робили, — сказав Алтань. Жинь помітила, що в нього знову затремтіла ліва рука. — Так солдатів Федерації тренують. Коли віриш, що твоє життя важить не більше, ніж користь, яку ти можеш принести своєму Імператору, то життя ворогів важить ще менше.

— Солдати Федерації нічого не відчувають, — погодився Кітай. — Вони не вважають себе людьми. Вони частина механізму. І роблять те, що їм накажуть, а радіють, лише завдаючи страждань іншим людям. У них відсутнє логічне мислення. Не варто й намагатися їх зрозуміти. Вони звикли плодити таке жахливе зло, що їх і людьми називати важко, — голос Кітая тремтів. — Коли вони вирізали мій загін, я глянув одному у вічі. Думав, що зможу змусити його побачити в мені рівного. Особу, а не просто супротивника. Коли він глянув на мене, я зрозумів, що взагалі не можу знайти з ним зв’язку. У тих очах не було нічого людського.

Щойно вцілілі усвідомили, що прибула Міліція, то почали виходити зі своїх хованок невеличкими стражденними групами.

Ті поодинокі вцілілі в Ґолінь Ніїс були глибоко в місті, ховалися в замаскованих прихистках, як і Кітай, або ж у нашвидкуруч зведених в’язницях, де їх забули, коли солдати Федерації вирішили продовжити похід углиб країни. Знайшовши дві чи три такі схованки, Алтань наказав усім — Цике й цивільним — ретельно обшукати місто.

Ніхто не оскаржував наказу. Жинь підозрювала, що всі розуміли, як страшно вмирати на самоті, прикутим до стін, коли поневолювачі давно пішли.

— Мабуть, це вперше ми рятуємо людей, — сказав Бадзі. — Приємне відчуття.

Сам Алтань очолив загін, якому дісталося майже нездійсненне завдання: позбутися трупів. Він заявив, що це пересторога проти гниття та поширення захворювань, але Жинь підозрювала, що основна причина крилася в тому, що він хотів улаштувати їм гідний похорон, а ще тому, що в місті він міг мало що зробити.

У них не було часу копати братські могили в необхідному масштабі, доки сморід зотлілої плоті не став би нестерпним. А тому складали трупи у великі погребні багаття, величезні ватри з тіл, які горіли постійно. З міста трупів Ґолінь Ніїс перетворився на місто праху.

Але сама кількість загиблих вражала. Спалені Алтанем трупи заледве зменшили купи тліючих тіл по всьому місту. Жинь сумнівалася, що місто й справді можна очистити, не спаливши його дотла.

Зрештою, може, саме так їм і доведеться вчинити. Але поки ще жевріла надія знайти вцілілих.

Жинь була за стінами міста, намагаючись знайти джерело свіжої води, не зіпсоване кров’ю, аж раптом Кітай відтягнув її вбік і розповів, що вони знайшли Венку. Її тримали в «будинку релаксації», і ймовірно це була єдина причина, чому Федерація лишила живою солдата підрозділу. Кітай не вдавався в подробиці, що таке «будинок релаксації», але це було й не потрібно.

Жинь заледве впізнала Венку, коли того вечора зайшла побачитися з нею. Її гарне волосся коротко обстригли, немовби хтось відтяв його ножем. Сповнені життя очі тепер були порожніми й скляними. Обидві руки зламані в зап’ястках. Вона носила їх на підв’язках. Жинь побачила кут, під яким Венці викрутили руки і зрозуміла, що був лише один спосіб, як це можна зробити.

Коли Жинь увійшла до кімнати, Венка заледве ворухнулася. Лише коли Жинь зачинила двері, відступила назад.

— Привіт, — стиха промовила Жинь.

Венка байдуже підняла очі й нічого не сказала.

— Я подумала, тобі захочеться з кимось поговорити, — сказала Жинь, хоча слова прозвучали порожньо й недоречно.

Венка глянула на неї.

Жинь забракло слів. Вона не могла вигадати запитання, яке не здавалося б беззмістовним. «З тобою все гаразд?» Звісно ж, із Венкою не все гаразд. «Як тобі вдалося вижити?» Завдяки жіночому тілу. «Що з тобою трапилось?» Але Жинь уже це знала.

— Ти знала, що вони називали нас громадськими туалетами? — несподівано запитала Венка.

Жинь зупинилася за два кроки від дверей. Її осяяло розуміння, кров застигла в жилах.

— Що?

— Вони думали, що я не розумію муґенської, — сказала Венка зі страшною спробою засміятися. — Ось як вони мене називали, коли були в мені.

— Венко…

— Ти знаєш, який це біль? Вони були в мені, вони були в мені годинами й не зупинялися. Я непритомніла знову і знову, але щоразу, коли приходила до тями, вони продовжували, на мені був щоразу інший чоловік, чи, може, той самий… через якийсь час усі вони стали однаковими. Це був нічний кошмар, і я не могла прокинутися.

У роті в Жинь з’явився жовчний присмак.

— Мені шкода… — спробувала вона, але схоже, Венка її не чула.

— Але зі мною обійшлися не найгірше, — сказала Венка. — Я відбивалася. Я була проблемною. Тож мене лишили наостанок. Спершу хотіли мене зламати. Вони змушували мене дивитися. Я бачила, як жінкам випускали нутрощі. Бачила, як солдати відрізали їм груди. Бачила, як прибивали живих жінок до стіни цвяхами. Бачила, як калічили дівчат, коли втомлювалися від їхніх матерів. Якщо їхні вагіни були замалі, вони розрізали їх, щоб було легше ґвалтувати, — голос Венки повищав. — У будинку з нами була й вагітна жінка. На восьмому місяці. Восьмому. Спочатку солдати лишили її живою, щоб вона дбала про нас. Мила. Годувала. Вона була єдиним добрим обличчям у тому будинку. Вони не торкалися її, бо вона була вагітна, спочатку не торкалися. А потім якось генерал вирішив, що з нього вдосталь інших дівчат. І прийшов по неї. Ти думаєш, що до того часу вона вже чогось навчилася, бо ж бачила, що солдати робили з нами. Думаєш, що вона знала, що не було сенсу опиратися.

Жинь уже не хотіла слухати. Їй хотілося накрити голову руками й відгородитися від усього. Але Венка продовжувала, немовби почавши свою сповідь, уже не могла зупинитися.

— Вона відбивалася й волочилася. А потім ударила його. Генерал застогнав і схопив її за живіт. Не ножем. Пальцями. Нігтями. Він повалив її і рвав, рвав, — Венка відвернулася. — І він витягнув нутрощі, кишківник, а потім нарешті дитину… і дитина ще рухалася. Ми все це бачили з коридору.

Жинь затамувала подих.

— Я була рада, — сказала Венка. — Рада, що вона померла до того, як генерал розірвав її дитя навпіл, як ми розриваємо апельсини. Під пов’язками Венка стиснула пальці, і їх зсудомило. — Він змусив мене прибрати.

— О боги. Венко. — Жинь не могла глянути їй у вічі. — Мені так прикро.

— Не жалій мене! — несподівано закричала Венка.

Вона ворухнулася, немовби намагалася дотягтися до руки Жинь, немовби забула про зламані зап’ястки. А потім підвелася й підійшла до Жинь так, що вони стояли лице до лиця, ніс до носа. На її обличчі застиг нестямний вираз, як того дня, коли вони билися на арені.

— Мені не потрібна твоя жалість. Мені треба, щоб ти вбила їх замість мене. Убий їх для мене, — просичала Венка. — Присягни. Присягни на крові, що спалиш їх.

— Венко, я не можу…

— Я знаю, що можеш, — голос Венки повищав. — Я чула, що про тебе говорили. Спали їх. Будь-якою ціною. Присягни життям. Присягни. Присягни заради мене.

Її очі були ніби розтрощене скло.

Жинь знадобилася вся її мужність, щоб просто зустрітися з нею поглядом.

— Присягаю.

Жинь вийшла з кімнати Венки й кинулася бігти.

Вона не могла дихати. Не могла говорити.

Їй потрібно побачити Алтаня.

Вона не знала, чому думала, що він дасть жадане полегшення, але з-поміж них усіх лише Алтань уже переживав подібне. Алтань був на Спірі, коли острів спалили, Алтань бачив, як убивали його народ… Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що земля не зупинилася, що сонце так само сходитиме й сідатиме, що існування такого мерзенного зла, такої байдужості до людського життя не означає, що весь світ огорнула темрява. Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що в них ще є за що боротися.

— У бібліотеці, — сказав їй Суні, вказуючи на давню на вигляд вежу за два квартали від міських воріт.

Двері до бібліотеки були зачинені. Ніхто не відгукнувся, коли Жинь постукала.

Жинь повільно повернула ручку й зазирнула.

У великій кімнаті було багато ламп, та жодної не засвітили. Єдиним джерелом світла були місячні промені, які пробивалися крізь високі скляні вікна. Кімнату наповнював густий солодкавий дим, він сколихнув у Жинь спогади — такий густий і насичений, що Жинь мало не закашлялася.

У кутку серед куп книжок, розвалившись, сидів Алтань. Він випростав ноги й байдуже схилив голову. Сорочки на ньому не було.

Жинь забракло повітря.

Його груди були хрест-навхрест вкриті шрамами. Чимало з них були нерівними бойовими ранами. А були дивовижно акуратні, симетричні й чисті, немов їх зумисне викарбували на шкірі.

У руці Алтань тримав люльку. Жинь побачила, як він підніс її до вуст і глибоко вдихнув, як багряні очі закотилися вгору. Він дозволив диму наповнити легені, а потім повільно видихнув із низьким задоволеним зітханням.

— Алтаню? — тихо промовила Жинь.

Схоже, спочатку він її навіть не почув. Жинь перетнула кімнату й повільно опустилася навколішки перед ним. Запах був до нудоти знайомим: опіумні зерна, солодкі, немовби зогнилі фрукти. Алтань відродив у ній спогади про Тікані, про живих трупів, які ховалися в наркотичних норах.

Нарешті Алтань глянув на неї. Його обличчя викривилося в блазенській байдужій посмішці, і навіть серед руїн Ґолінь Ніїс, навіть у цьому місті трупів Жинь подумала, що тієї миті бачити Алтаня таки було найстрашнішим видовищем.

Роздiл 22

— Ти знав? — запитала Жинь.

— Ми всі знали, — пробурмотів Жамса. Він обережно торкнувся її плеча, намагаючись утішити, але це не допомогло. — Він намагається приховувати це. Не дуже виходить.

Жинь застогнала і притиснулася чолом до колін. Вона заледве щось бачила крізь сльози. Тепер було боляче навіть дихати, здавалося, ніби її грудну клітку розтрощили, ніби відчай протиснувся крізь груди, придушуючи так, що вона заледве могла вдихнути.

Мабуть, це кінець. Їхня столиця воєнного часу впала, друзі загинули або ж розбиті, а Алтань…

— Чому? — заволала вона. — Хіба ж він не знає, що це робить із людиною?

— Знає, — Жамса опустив руку. Він переплів пальці й поклав руки на коліна. — Сумніваюся, що він може з цим щось удіяти.

Жинь знала, що так і є, але не могла змиритися. Вона знала жахіття опіумної залежності. Бачила клієнтуру Фанів — перспективні молоді вчені, успішні торгівці, талановиті люди, чиї життя зруйнували опіумні крихти. Вона бачила, як гордовиті чиновники за лічені місяці скочувалися низхідною спіраллю до зіщулених жебраків на вулицях, що просили грошей на нову дозу.

Але вона не могла примирити цих образів зі своїм командиром.

Алтань був невразливий. Алтань був найкращим майстром бойових мистецтв у країні. Алтань не… Алтань не міг бути…

— Він мав бути нашим командиром, — сипло озвалася вона. — Як він може битися, коли він… коли він у такому стані?

— Ми його прикриваємо, — тихо відповів Жамса. — Раніше цього ніколи не траплялося понад раз на місяць.

Усі ті випадки, коли від нього пахло димом. Коли його не було на місці й Жинь намагалася його знайти.

Алтань просто розвалювався у своєму штабі, вдихав і видихав, осклянілий, порожній та відсутній.

— Це огидно, — сказала вона. — Це… жалюгідно.

— Не кажи так, — різко випалив Жамса. Він стиснув пальці в кулак. — Візьми свої слова назад.

— Він наш командир! Він має перед нами обов’язки! Як він міг…

Але Жамса не дав їй договорити.

— Я не знаю, як Алтаню вдалося вижити на тому острові. Але я знаю, що з ним трапилося таке, що годі собі й уявити. Ще декілька місяців тому ти й гадки не мала, що спірлійка. А Алтань утратив усіх близьких за одну ніч. Тобі не знайомий такий біль. Нехай йому це потрібно. Нехай це слабкість. Я не засуджуватиму його. Не смію, бо не маю права. І ніхто з нас не має.

За два тижні прочісування завалів, походів у замкнені підвали та перетягування трупів Цике знайшли менш ніж тисячу вцілілих у місті, яке колись було домівкою для пів мільйона. Минуло надто багато днів. Вони втратили надію знайти ще когось.

Уперше від початку війни Цике не мали запланованих операцій.

— Чого ми тут чекаємо? — декілька разів на день запитував Бадзі.

— Наказів, — незмінно відповідала Цара.

Але наказів не надходило. Алтаня, як завжди, не було, іноді він пропадав цілими днями. А коли був, то не в тому стані, щоб віддавати накази. Чаґхань плавно перебрав командування на себе, доручаючи Цике буденні завдання. Більшості наказали стояти на варті. Усі розуміли, що ворог уже пішов углиб країни, щоб завершити почате, і що в Ґолінь Ніїс немає чого охороняти, окрім руїн, але все одно корилися.

Жинь сиділа на воротах, спираючись на спис, щоб не впасти, і дивилася на шлях до міста. Вона вартувала в сутінках, що теж непогано, бо ж заснути однаково не вдавалося, хоч як вона намагалася. Щоразу, коли Жинь заплющувала очі, бачила кров. Засохлу кров на вулицях. Кров у річці Ґолінь. Трупи на гаках. Немовлят у чанах.

Вона не могла навіть їсти. Звичайна їжа все одно мала трупний присмак. М’ясо в них було лише раз: Бадзі спіймав двох кроликів у гаю, оббілував і настромив на шпичку тушкуватися. Коли Жинь відчула запах, то кілька довгих хвилин ледь стримувала нудоту. Вона не могла відокремити плоть кроликів від обгорілої плоті тіл на площі. Не могла ввійти в Ґолінь Ніїс, не уявляючи смерті в момент страти. Не могла бачити сотні відрубаних голів на палях, не уявляючи солдата, який ішов поруч із шеренгою полонених на колінах, методично опускаючи меча знову і знову, немовби шинкував кукурудзу. Не могла проминути немовлят у могилах із чанів, не чуючи їхніх нестямних криків.

Щоразу її розум волав запитання, яке так і лишалося без відповіді: «Чому?»

Жорстокість не вкладалася в голові. Спрагу крові вона розуміла. Спрага крові була і її гріхом. Вона також губилася в бою, заходила далі, ніж було варто, шкодила іншим, коли не могла спинитися.

Але це… Така порочність, стільки абсолютно непотрібних убивств невинних, які не могли й пальцем ворухнути на свій захист… Цього вона осягнути не могла.

«Вони здалися, — хотілося кричати їй зниклому ворогу. — Вони склали зброю. Вони не становили вам загрози. Навіщо ви це зробили?»

Раціональне пояснення вислизало.

Бо відповідь не могла бути раціональною. Її не знайти у військовій стратегії. Це сталося не через нестачу їжі чи ризик заколоту або несподіваної відсічі. Це сталося просто тому, що одна раса вважала іншу непотрібною.

Федерація вирізала Ґолінь Ніїс із однієї простої причини: бо не вважала нікарців людьми. А якщо ваш супротивник не людина, а тарган, то яка різниця, скількох ви вбили? Яка різниця між тим, щоб задавити одну мураху й підпалити мурашник? Чому не можна відривати крила в комах задля власної розваги? Можливо, жук і відчуває біль, але хіба для вас це важливо?

Якщо ви жертва, то що такого змогли б сказати, щоб кат побачив у вас людину? Як змусити ворога взагалі вас побачити?

І навіщо пригноблювачам узагалі цим перейматися?

Війна — це про крайнощі. Або ми, або вони. Перемога або поразка. Серединного шляху не буває. Не буває милосердя. Не буває капітуляції.

Жинь усвідомила, що така ж логіка виправдала і знищення Спіру. Винищення цілої раси за одну ніч Федерація взагалі не вважала звірством. Лише необхідністю.

— Ти несповна розуму.

Жинь смикнула головою. Вона потонула в ще одному виснажливому заціпенінні. Двічі моргнула і вдивлялася в темряву, доки джерело голосу не змінилося з безформних тіней на дві впізнавані постаті.

Під воротами стояли Алтань і Чаґхань. Чаґхань міцно схрестив руки на грудях, а Алтань прихилився до стіни. З шаленим калатанням серця Жинь пірнула під низьку стіну, щоб вони не побачили її, якби раптом глянули вгору.

— А якби були не лише ми? — запитав Алтань низьким нетерплячим тоном. Жинь була вражена, Алтань здавався таким готовим, таким живим, яким не був багато днів. — Якби нас було більше?

— Не починай знову, — сказав Чаґхань.

— А якби були тисячі Цике, солдатів, таких могутніх, як ми з тобою, солдатів, які змогли б прикликати богів?

— Алтаню…

— А якби нам удалося підняти цілу армію шаманів?

У Жинь очі полізли на лоба. Армію?

Чаґхань видав якийсь непевний звук, схожий на сміх.

— І як ти збираєшся це зробити?

— Ти добре знаєш як, — відповів Алтань. — Ти знаєш, чому я відправив тебе до гори.

— Ти казав, що хочеш лише Хранителя Воріт, — у голосі Чаґханя зростала тривога. — Ти не казав, що хочеш звільнити усіх божевільних.

— Вони не божевільні…

— Вони взагалі не люди! Тепер вони напівбоги! Вони ніби блискавки, ніби урагани духовної сили. Якби я знав, що ти замислив, то не став би…

— Маячня, Чаґханю. Ти знав, що саме я замислив.

— Ми мали звільнити Хранителя Воріт разом, — Чаґхань говорив, немов поранений.

— І звільнимо. І всіх інших також. Фейленя. Хулейнінь. Усіх.

— Фейленя? Після того, що він спробував зробити? Ти не тямиш, про що говориш. Ти говориш про звірства.

— Звірства? — холодно запитав Алтань. — Ти бачив усі ці трупи й звинувачуєш у звірствах мене?

Чаґханів голос поступово вищав.

— Те, що зробили муґенці, — це людська жорстокість. Але самі люди здатні лише на такі руйнування. Істоти, замкнені в Чулуу Корікх, здатні на руйнації зовсім іншого масштабу.

Алтань вибухнув сміхом:

— У тебе що, очей немає? Ти не бачиш, що вони скоїли з Ґолінь Ніїс? Правитель мав би зробити все необхідне, щоб захистити свій народ. Я не буду Теардзою, Чаґханю. Я не дозволю їм перебити нас як собак.

Жинь почула якесь борсання. Ноги шаркали по сухому листі. Руки терлись об руки. Вони б’ються? Не сміючи навіть вдихнути, Жинь визирнула з-за стіни.

Чаґхань схопив Алтаня за комір обома руками й потягнув униз, щоб опинитися на одному рівні з ним. Алтань був на кільканадцять сантиметрів вищий за Чаґханя і міг легко вирватися, однак і пальцем не поворухнув, щоб захиститися.

Жинь із недовірою витріщилася на нього. Ніхто не поводився з Алтанем так.

— Це не повторення Спіру, — просичав Чаґхань. Його обличчя було так близько від Алтаневого, що їхні ніздрі майже торкалися. — Навіть Теардза не випустила свого бога, щоб урятувати один острів. А ти прирікаєш на смерть тисячі людей…

— Я намагаюся перемогти у війні…

— Заради чого? Роззирнися, Тренсиню! Ніхто не поплескає тебе по спині й не скаже, що ти молодець. Нікого не лишилося. Ця країна котиться під три чорти, й нікому нема до того діла…

— Імператриці є діло, — сказав Алтань. — Я відіслав сокола, і вона схвалила мій план…

— Кому є діло до того, що каже Імператриця? — закричав Чаґ­хань. Його руки шалено тремтіли. — До біса твою Імператрицю! Твоя Імператриця втекла!

— Вона одна з нас, — сказав Алтань. — І ти про це знаєш. Якщо з нами буде вона, якщо буде Хранитель Воріт, то ми зможемо очолити цю армію…

— Ніхто не зможе очолити цю армію. — Чаґхань відпустив Алтанів комір. — Ці люди в горі не схожі на тебе. Вони не схожі на Суні. Ти не зможеш їх контролювати, навіть не спробуєш. Я не дозволю.

Чаґхань підняв руки, щоби знову штовхнути Алтаня, але цього разу той їх перехопив, стиснув зап’ястки й легко опустив. І вже не дозволив їм піднятися.

— Невже ти справді віриш, що мене зупиниш?

— Річ не в тобі, — заперечив Чаґхань. — Річ у Спірі. Річ у твоїй помсті. Це все, на що здатні ви, спірлійці, ви ненавидите, спалюєте і знищуєте, не думаючи про наслідки. Теардза єдина з вас мала бодай якийсь глузд. Можливо, Федерація мала рацію щодо вас, можливо, й на краще, що вони спалили ваш острів…

— Та як ти смієш, — сказав Алтань. Він говорив так тихо, що Жинь втиснулася в стіну, немовби якимось чином могла стати ближче й переконатися, що все розчула правильно. Алтаневі пальці міцніше зімкнулися навколо зап’ястків Чаґханя. — Ти переступив межу.

— Я твій Провидець, — сказав Чаґхань. — Я даю тобі поради, бажаєш ти їх чути чи ні.

— Провидець не командує, — зауважив Алтань. — Провидець кориться. Невідданому лейтенанту біля мене не місце. Якщо ти мені не допоможеш, я відішлю тебе. Йди на північ. Йди до греблі. Візьми сестру і зроби все, як ми запланували.

— Алтаню, прислухайся до здорового глузду, — благав Чаґхань. — Не роби цього.

— Виконуй наказ, — різко сказав Алтань. — Іди або покинь Цике.

Жинь пірнула назад за стіну, серце їй шалено калатало в грудях.

Вона покинула свій пост, щойно почула, як Алтаневі кроки стихли на віддалі. Коли Жинь уже не змогла розгледіти з воріт його постать, вона кинулася вниз сходами й вибігла на відкритий шлях. Помітила Чаґханя та Цару — ті саме сідлали відпочилого коня.

— Рушаймо, — сказав Чаґхань сестрі, побачивши, що Жинь іде до них.

Однак Жинь вихопила віжки до того, як Цара змогла пришпорити коня.

— Куди ви? — запитала Жинь.

— Геть, — коротко відповів він. — Будь ласка, відпусти.

— Мені треба з тобою поговорити.

— Нам наказали поїхати.

— Я підслухала твою розмову з Алтанем.

Цара пробурмотіла щось своєю мовою.

Чаґхань сердито глянув на неї.

— Ти можеш хоч колись не пхати носа в чужі справи?

Жинь міцніше стиснула віжки.

— Про яку армію ви говорили? Чому ти не допоможеш йому?

Чаґхань примружив очі.

— Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.

— То розкажи мені. Хто такий Фейлень? — голосно продовжила вона. — Хто така Хулейнінь? Що він мав на увазі, говорячи, що звільнить Хранителя Воріт?

— Алтань збирається вщент випалити Нікань. Я не нестиму за це відповідальності.

— Випалити вщент Нікань? — повторила Жинь. — Як…

— Твій командир з’їхав з глузду, — різко промовив Чаґхань. — Це все, що тобі треба знати. І знаєш, що найгірше? Гадаю, він уже давно це планував. Я був сліпий. Він хотів цього, відколи Федерація зайшла в Сінеґард.

— І ти просто так йому це дозволиш?

Чаґхань сахнувся, немовби від удару. Жинь боялася, що він висмикне віжки й поскаче геть, але Чаґхань просто сидів, ледь розтуливши вуста.

Жинь ще ніколи не бачила, щоб Чаґханю забракло слів. Це її налякало.

Вона не очікувала, що Чаґхань поступиться натиску. Чаґхань єдиний з-поміж усіх Цике ніколи не виказував і краплі страху перед своєю силою, якщо говорити про втрату контролю. Чаґхань тішився своїми вміннями. Він насолоджувався ними.

Що може бути настільки немислимим, щоб налякати навіть Чаґханя?

Не зводячи з Жинь очей, Чаґхань нахилився, схопив віжки й зіскочив із коня. Жинь відступила на два кроки, коли він підійшов. Чаґхань зупинився значно ближче від неї, аніж їй того хотілося. Він довго вивчав її, не кажучи ані слова.

— Ти розумієш, у чому джерело Алтаневої сили? — нарешті запитав він.

Жинь насупилася.

— Він спірлієць. Це очевидно.

— Пересічний спірлієць не мав і половини Алтаневої сили, — сказав Чаґхань. — Ти колись питала себе, чому з-поміж усіх спірлійців вижив лише Алтань? Чому йому дозволили жити, тоді як решту його племені спалили та розчленували?

Жинь похитала головою.

— Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом, — сказав Чаґхань. — Ніяк не могли повірити, що їхні Збройні сили поступаються силою цій крихітній острівній нації. Це й розбурхало їхню цікавість до шаманізму. У Федерації ніколи не було шаманів. Федерація мусила дізнатися, звідки у спірлійців сили. Коли вони захопили провінцію Змії, то збудували навпроти острова дослідну базу й цілими десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими. Алтань був одним із тих експериментів.

У Жинь у грудях усе стиснулося. Вона боялася того, що могла почути далі, але Чаґхань продовжив, його голос був таким спокійним та неемоційним, немовби він переказував уроки історії.

— Коли призахідники звільнили ту базу, Алтань уже провів у лабораторії половину свого життя. Учені Федерації щодня накачували його наркотиками, щоб тримати у спокої. Він був не єдиним спірлійцем, якого вони забрали, але єдиний вижив. Знаєш як?

Жинь похитала головою.

— Я…

Чаґхань безжально продовжив.

— Ти знала, що вони прив’язували його і змушували дивитися, як розрізають інших на частини, щоб з’ясувати, як усе це працює? З чого зроблені спірлійці? Федерація намірилася дізнатися. Ти знала, що вони тримали їх живими, доки це було можливо, навіть коли зрізали плоть із грудних кліток, щоб бачити, як рухаються їхні м’язи? Розбирали їх, немов кроликів.

— Він ніколи про це не розповідав, — прошепотіла Жинь.

— І не розповість, — сказав Чаґхань. — Алтаневі подобається страждати мовчки. Алтаневі подобається дозволяти своїй ненависті гноїтися, плекати її, поки це можливо. Тепер ти розумієш, у чому джерело його сили? Не в тому, що він спірлієць. Це аж ніяк не генетика. Алтань такий могутній тому, що ненавидить настільки глибоко й абсолютно, що ця ненависть поглинає кожну частину його буття. Ваш Фенікс — бог вогню, але ще він бог гніву. Помсти. Алтаневі не потрібен опіум, щоб прикликати Фенікса, бо Фенікс завжди живий у ньому. Ти запитала, чому я не зупиню його. Тепер ти розумієш. Не можна зупинити месника. Не можна напоумити божевільного. Мене лякає, що він може накоїти в прагненні помститися. А ще мене лякає, що він має рацію.

Коли Жинь знайшла Алтаня в тому самому кутку в давній бібліотеці, де й минулого разу, то нічого не сказала. Вона перетнула залиту місячним сяйвом кімнату й узяла люльку з його ослаблих пальців. Сіла, схрестивши ноги, прихилилася до полиць із давніми сувоями. А потім і собі зробила довгу затяжку. Ефект відчула не одразу, але коли відчула, замислилася, навіщо взагалі колись медитувала.

Тепер вона розуміла, чому Алтаню був потрібен опіум.

Не дивно, що він мав залежність. Лише коли він курив люльку, його не поглинали страждання, не мучили шрами, які вже ніколи не загояться. Легка затуманеність, спричинена димом, — єдиний час, коли він не відчував нічого, коли міг забути.

— Як ти? — пробурмотів Алтань.

— Я їх ненавиджу, — сказала вона. — Я так їх ненавиджу. Ненавиджу до болю. Ненавиджу їх кожною краплиною своєї крові. Кожною кісткою в тілі.

Алтань видихнув довгий струмінь диму. Він скидався радше на простий пристрій для обкурювання, на одухотворене продовження люльки, аніж на людину.

— Біль не минає, — промовив він.

Вона ще раз глибоко вдихнула чудову солодкавість.

— Тепер я розумію, — сказала вона.

— Справді?

— Вибач за те, що було раніше.

Її слова були туманними, але, схоже, Алтань зрозумів, що вона мала на увазі. Він узяв люльку з її рук, знову вдихнув, і цього визнання було достатньо.

Минуло багато часу, доки він заговорив знову.

— Я збираюся зробити дещо жахливе, — сказав він. — І ти маєш вибір. Можеш піти зі мною до в’язниці під каменем. Я впевнений, ти знаєш, що я намірився там зробити.

— Так.

Вона знала, навіть не питаючи, кого ув’язнюють у Чулуу Корікх.

«Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».

Якщо вона піде з ним, то дозволить звільнити чудовиськ. Чудовиськ, страшніших за чимей. Страшніших за будь-що з Імператорського звіринцю, бо то не звірі, не бездумні істоти, яких можна взяти на ланцюг і контролювати. То воїни. Шамани. Боги, які крокують у людях, не зважаючи на світ смертних.

— Або ти можеш лишитися в Ґолінь Ніїс. Можеш битися з рештками нікарської армії і спробувати перемогти в цій війні без допомоги богів. Ти можеш лишатися гарною дівчинкою Дзяна, можеш прислухатися до його засторог і відвернутися від сили, якою володієш. — Він простягнув до неї руку. — Але мені потрібна твоя допомога. Мені потрібна ще одна спірлійка.

Жинь глянула на його тонкі смагляві пальці.

Якщо вона допоможе йому звільнити цю армію, то чи зробить це її чудовиськом? Чи будуть вони винні в усьому, в чому звинуватив їх Чаґхань?

Можливо. Але що ще їм втрачати? Загарбники, які нашпигували її країну опіумом і лишили загнивати, тепер повернулися довести справу до кінця.

Жинь потягнулася до Алтаневої руки, обплела його пальці своїми. На дотик його шкіра не була схожа на будь-що, що вона бодай сміла уявити. У бібліотеці, серед давніх сувоїв давньонікарською, які стали їм свідками, вона присягнула йому на вірність.

— Я з тобою, — промовила Жинь.

Роздiл 23

ЧУЛУУ КОРІКХ

З «Класифікації божеств» Сідзіня, укладеної в Анналах Червоного Імператора, записав Вачир Моґой, Вищий історик Сінеґарда.

Задовго до часів Червоного Імператора ця країна була ще не великою імперією, а малозаселеною землею, на якій жили нечисленні розкидані племена. Ці племена були кочівниками з півночі, яких орди великого хана витіснили з Внутрішніх держав. Тепер вони намагалися вижити в цій дивній теплій землі.

Вони не знали багатьох речей: циклів дощу, течій річки Мужвей, різних видів ґрунту. Не відали, як обробляти землю та сіяти зерно, щоб вирощувати їжу, а не полювати за нею. Вони потребували наставництва. Потребували богів.

Але божества Пантеону ще неохоче дарували поміч людству.

— Люди егоїстичні та дріб’язкові, — наполягав Ерлан Шень, ґранд-­маршал Небесного війська. — Їхній життєвий цикл такий короткий, що вони й не думають про майбутнє земель. Якщо ми даруємо їм поміч, вони висушать цю землю і сваритимуться між собою. Миру не буде.

— Але зараз вони страждають, — сестра-близнючка Ерлана Шеня, прекрасна Саншенму, мала інакші переконання. — У нас є сила їм допомогти. То нащо відмовлятися від цього?

— Ти сліпа, сестро, — сказав Ерлан Шень. — Ти надто високої думки про смертних. Вони нічого не дають всесвіту, і всесвіт нічого не винен їм. Якщо вони не зможуть вижити, то нехай умирають.

Ерлан Шень видав небесний указ, який забороняв усім сут­ностям у Пантеоні втручатися у справи смертних. Але Саншенму, завжди добріша за нього, була переконана, що брат надто швидко засудив людський рід. Вона вигадала план таємно спуститися на Землю, сподіваючись довести Пантеону, що люди гідні допомоги богів. Проте останньої миті Ерлана Шеня попередили про задум Саншенму — і він кинувся їй навздогін. Кваплячись утекти від брата, Саншенму невдало приземлилася на Землю.

Вона лежала на шляху три дні. У смертній подобі вона була жінкою незнаної краси. У ті часи це була небезпечна риса.

Першим її знайшов солдат, зґвалтував і кинув помирати.

Другий чоловік, торгівець, забрав її одяг, але саму Саншенму лишив, бо вона була б заважкою для його воза.

Третій чоловік був мисливцем. Коли він побачив Саншенму, то зняв із себе плащ і загорнув її в нього. І відніс до свого намету.

— Чому ти мені допомагаєш? — запитала Саншенму. — Ти ж людина. Ви живете лише задля того, щоб полювати одне на одного. Ви не знаєте співчуття. І лише вдовольняєте власну жадобу.

— Не всі люди такі, — сказав мисливець. — Я не такий.

За той час, що вони йшли до намету мисливця, Саншенму закохалася в нього.

Саншенму вийшла заміж за того мисливця. Навчила людей із його племені багатьох речей: заклинати небо для дощу, читати погоду за тріщинами на панцирі черепахи, курити фіміам, щоб задобрити божества в обмін на щедрі жнива.

Плем’я мисливця процвітало й розійшлося по всій родючій землі Нікані. Поширилися чутки про живу богиню, яка зійшла на землю. Шанувальників Саншенму більшало по всій країні. Мешканці Нікані курили фіміам та будували статуї на її честь, першої божественної сутності, яку вони знали.

Настав час — і вона народила мисливцеві дитя.

Зі свого трону на небесах Ерлан Шень дивився на все це й лютував усе дужче.

Коли син Саншенму доріс до першого дня народження, Ерлан Шень спустився у світ людей. Він наслав полум’я на святковий намет, нагнавши на гостей жах. Мисливця простромив величезним тризубом і вбив його. Сина Саншенму забрав і жбурнув об гору. А потім схопив налякану сестру за шию й підняв у повітря.

— Ти не можеш мене вбити, — заледве спромоглася вимовити Саншенму. — Ти пов’язаний зі мною. Ми дві половини цілого. Ти не переживеш моєї смерті.

— Не можу, — визнав Ерлан Шень. — Але я можу ув’язнити тебе. Якщо ти так любиш людський світ, збудую для тебе земну в’язницю, де ти проведеш вічність. Це стане тобі покаранням за те, що посміла полюбити смертного.

Щойно він це сказав, у повітрі виникла велика гора. Він відкинув сестру-близнючку від себе — і гора опустилася на неї непорушною кам’яною в’язницею. Саншенму знов і знов намагалася втекти, але всередині гори не мала доступу до своєї магії.

Вона знемагала в тій кам’яній в’язниці роками. І кожна мить була мукою для богині, яка колись вільно літала в небесах.

Про Саншенму є чимало історій. Є розповіді про її сина, Воїна Лотоса, і про те, як він став першим шаманом у Нікані, посередником між богами та людьми. Є історії про його війну проти дядька Ерлана Шеня заради звільнення матері.

А також є розповіді про Чулуу Корікх. Є історії про мавпячого короля, гордовитого шамана, якого замкнули на п’ять тисяч років ще за часів правління Нефритового Імператора, покаравши за зухвалість. Хтось може сказати, що це стало початком доби історій, бо це був початок доби шаманів.

Чимало з них правдиві. Значно більше — ні.

Але одне можна сказати напевно. Донині з-поміж усіх місць на Землі лише Чулуу Корікх може втримати бога.

— То ти нарешті скажеш, куди ви прямуєте? — запитав Кітай. — Чи покликала мене сюди лише для того, аби попрощатися?

Жинь збирала спорядження в дорожні сумки, зумисне уникаючи зорового контакту з Кітаєм. Вона уникала його весь минулий тиждень, доки вони з Алтанем планували свою мандрівку.

Алтань заборонив їй обговорювати це з будь-ким за межами Цике. До Чулуу Корікх Алтань і Жинь вирушали самі. Але якщо їм усе вдасться, то Жинь хотілося, щоб Кітай знав про загрозу. Щоб знав, коли тікати.

— Ми рушаємо, щойно кінь буде готовий, — сказала вона.

Чаґхань і Цара поїхали на єдиному майже нормальному коні, якого Федерація не забрала з собою. Знадобився не один день, щоб знайти ще одного коня не при смерті, і ще більше часу, щоб знову відгодувати його до стану, придатного для подорожі.

— Можна запитати — куди? — поцікавився Кітай.

Він намагався не виказувати роздратування, але вона надто добре його знала, щоб не помітити. Гнів був написаний на його обличчі. Кітай не звик чогось не знати, і вона розуміла, що його це ображає.

Вона повагалася, а потім сказала:

— До гір Кукхонінь.

— Кукхонінь? — повторив Кітай.

— Два дні їзди на південь звідси.

Жинь нишпорила навколо сумки, щоб не дивитися на нього. Вона спакувала дуже багато макового зерна, все, що змогла взяти в Енькі. Звісно, всередині Чулуу Корікх від того мало користі, але щойно вони вийдуть із гори, щойно звільнять усіх шаманів…

— Я знаю, де Кукхонінь, — нетерпляче сказав Кітай. — Я хочу знати, навіщо їхати в протилежному напрямку він основної колони муґенців.

«Розкажи йому». Жинь не знала, як ще попередити Кітая, не розкриваючи бодай частини Алтаневого плану. Інакше він наполягатиме, що з’ясує все сам, і допитливість стане йому смертним вироком. Жинь відклала сумку, випросталася і глянула Кітаю в вічі.

— Алтань хоче підняти армію.

Кітай із недовірою пхикнув.

— Повтори.

— Це… вони… Ти не зрозумієш, якщо я розповім.

Як пояснити? Кітай не вивчав вірувань. Кітай по-справжньому не вірив у богів, навіть після битви в Сінеґарді. Кітай вважав шаманів метафорою таємних бойових мистецтв. Гадав, що вміння Жинь та Алтаня — спритність рук і майстерні трюки. Кітай не знав, що відбувалося в Пантеоні. Кітай не усвідомлював небезпеки тих, кого вони збиралися звільнити.

— Просто… Послухай, я намагаюся тебе застерегти…

— Ні, ти намагаєшся мене обманути. Не вдасться, — дуже голосно сказав Кітай. — Я бачив міста у вогні. Я бачив, як ти робила те, чого смертні вміти не повинні. Я бачив, як ти вивільнила вогонь. Я думаю, що маю право знати. Дай мені шанс.

— Гаразд.

Жинь усе йому розповіла.

Дивно, але він повірив.

— Це план, у якому чимало може піти не так, як задумано, — сказав Кітай, коли вона закінчила. — Звідки Алтань узагалі знає, що ця армія битиметься за нього?

— Вони нікарці, — сказала Жинь. — Вони мусять. Раніше вони вже билися за Імперію.

— Імперію, яка й поховала їх живцем?

— Не поховала живцем, — відповіла Жинь. — Ув’язнила.

— Ну вибач, — виправився Кітай, — ув’язнила. Замкнула під каменем якоїсь магічної гори, бо вони стали такими могутніми, що тільки ця довбана гора могла завадити їм нищити цілі села. Оце і є та армія, яку ви зібралися випустити в країну? Оце і є те, що врятує Нікань? Хто до цього додумався? Ти чи твій пропахлий опіумом командир? Бо я достоту впевнений, що такий план у тверезу голову не прийшов би, ось що я скажу.

Жинь міцно схрестила руки на грудях. Кітай не говорив такого, про що б вона не замислювалася. Чи можна передбачити, як поведуться збожеволілі душі, що роками були заточені у в’язниці? Шамани Чулуу Корікх могли взагалі нічого не зробити. А могли в пориві гніву знищити пів країни.

Та Алтань був певен, що вони битимуться за нього.

«Вони не мають права висловлювати невдоволення Імператрицею, — сказав Алтань. — Усі шамани знають про ризик, коли мандрують до богів. Усі в Цике знають, що такий кінець шляху, що всім їм судилось опинитися в Кам’яній горі».

Альтернативою цьому було винищення всіх живих нікарців. Різанина в Ґолінь Ніїс беззаперечно свідчила, що Федерація не хоче брати полонених. Вона хоче величезний шмат землі, яким для неї є Нікарська імперія. Муґенців не цікавить співжиття з колишніми мешканцями. Жинь знала про ризики, обміркувала їх і дійшла висновку, що їй байдуже. Вона поставила на Алтаня, хай яким буде результат.

— Ти не змусиш мене передумати, — сказала вона. — Розповідаючи про це, я роблю тобі послугу. Коли ми повернемося з тієї гори, я не знаю, який контроль ми матимемо, лише знаю, що ми будемо могутніми. Не намагайся нас зупинити. Не намагайся приєднатися до нас. Коли ми прийдемо, тобі варто тікати.

— Зустріч біля підніжжя гір Кукхонінь, — сказав Алтань, зібравши Цике. — Якщо ми не зустрінемося там з вами через сім днів, вважайте, що нас убили. Не заходьте в гору. Чекайте птаха від Цари й виконуйте наказ у посланні. Чаґхань лишається командиром замість мене.

— А де Чаґхань? — ризикнув запитати Унеґень.

— Із Царою. — З виразу Алтаневого обличчя нічого не можна було зчитати. — Пішли на північ за моїм наказом. Ви знатимете, коли повернуться.

— І коли це буде?

— Коли виконають своє завдання.

Жинь чекала біля їхнього коня, спостерігаючи, як Алтань говорить, оточений аурою самовпевненості, — таким вона не бачила його ще з Сінеґарда. Алтань, яким він показував себе зараз, не був зламаним хлопчиськом з опіумною люлькою. Він був відчайдушним спірлійцем, який оплакував геноцид свого народу. Він не був жертвою. Тепер Алтань був інакшим, ніж навіть у Кхурдалайні. Він не сумував, не міряв штаб кроками, немов загнана тварина, не діяв під примусом Дзюневих указівок. Тепер Алтань мав накази, місію, мету. Він уже не мусив стримуватися. Він відпустив ланцюг. Алтань збирався використати свій гнів для останньої жахливої розплати.

Жинь не сумнівалася, що в них усе вийде. Вона просто не знала, чи переживе країна їхній план.

— Щасти вам, — сказав Енькі. — Передавайте Фейленю від нас привіт.

— Чудовий був хлопець, — з тугою в голосі промовив Унеґень. — Доки, ну знаєш, не спробував зрівняти з землею все в радіусі двадцяти миль.

— Не перебільшуй, — сказав Жамса. — Лише десяти.

Алтань і Жинь їхали так швидко, як тільки міг старий кінь. Опівдні вони проминули брилу з двома викарбуваними лініями. Жинь не помітила б цього знака, якби Алтань не показав.

— Це Чаґхань зробив, — сказав Алтань. — Як доказ того, що шлях безпечний.

— Ти відправляв Чаґханя сюди?

— Так. Ще до того, як ми вирушили з Замку Ночі до Кхурдалайна.

— Навіщо?

— У нас із Чаґханем… у Чаґханя була теорія, — сказав Алтань. — Щодо Тріади. До того, що сталося в Сінеґарді, коли він зрозумів, що Туйр загинув, він бачив щось на обрії духів. Йому здалося, ніби він побачив Хранителя Воріт. Через тиждень помітив такий самий неспокій, а потім усе вгамувалося. Чаґхань подумав, що, мабуть, Хранитель Воріт із власної волі замкнув себе в Чулуу Корікх. Нам спало на думку, що ми могли б витягти його, відшукати правду. Можливо, з’ясувати правду про Тріаду, зрозуміти, що сталося з Хранителем Воріт та Імператором, а також дізнатися, що Імператриця з ними зробила. Чаґхань не знав, що я хотів звільнити всіх інших.

— Ти йому збрехав.

Алтань знизав плечима.

— Чаґхань вірить у те, у що хоче вірити.

— А ще Чаґхань… він сказав… — Жинь не договорила, не впевнена, як сформулювати.

— Що?

— Він сказав, що тебе тренували, немов собаку. У Сінеґарді.

Алтань сухо засміявся.

— Отак і сказав?

— Він сказав, що тебе годували опіумом.

Алтань напружився.

— У Сінеґарді тренують солдатів, — сказав він. — Зі мною вони просто виконували свою роботу.

«Можливо, вони виконали її аж надто добре», — подумалося Жинь. Як і Цике, майстри Сінеґарда прикликали страхітливішу силу, ніж були здатні контролювати. Вони зробили дещо більше, ніж натренували спірлійця. Вони створили месника.

Алтань — командир, який випалить світ, щоб знищити ворога.

Це мало б її непокоїти. Три роки тому, якби Жинь знала про Алтаня те, що зараз, побігла б від нього в протилежному напрямку.

Але тепер вона забагато побачила й вистраждала. Імперії не потрібен хтось розважливий. Їй потрібен достатньо божевільний для того, аби спробувати її врятувати.

Вони зупинилися, коли стало занадто темно, щоб розгледіти шлях попереду. Якби вони ризикнули продовжити рухатися шляхом, який заледве можна було назвати дорогою, то їхній кінь міг би легко поранити копита об гострий камінь або ж скинути їх в ущелину. Коли вони спішилися, скакун похитувався збоку в бік. Алтань налив йому миску води, але кінь почав нерішуче пити лише після того, як Жинь його штурхнула.

— Якщо ми ще більше його навантажимо, він помре, — сказала Жинь.

Про коней вона знала небагато, але розуміла, коли тварина на межі. Будь-який військовий кінь із Кхурдалайна легко здолав би цю відстань, але їхній був стражденною в’ючною твариною, старою шкапою, такою худою, що ребра просвічувалися крізь матову шкуру.

— Він потрібен нам ще на день, — сказав Алтань. — А після того нехай помирає.

Жинь згодувала коню жменю вівса з запасів. Алтань тим часом із суворою, методичною майстерністю розбив табір. Зібрав опалі соснові голки та сухе листя, щоб відокремитися від прохолоди. Склав каркас зі зламаних гілок і накинув поверх них вільну ковдру, аби вберегтися від нічного снігопаду. Витягнув зі свого мішка запалювач та масло, швидко викопав ямку та спорудив усередині вогнище. Простягнув руку. Полум’я спалахнуло миттю. Буденно, немовби просто розмахуючи віялом, Алтань збільшив силу вогню, аж доки перед ними не розгорілося бурхливе багаття.

Жинь витягла руки, дозволила жару просочитися крізь кістки. Вона не помічала, як змерзла за день, і усвідомила, що до цього часу вже не відчувала пальців.

— Тобі тепло? — запитав Алтань.

Жинь швидко кивнула.

— Дякую.

Якийсь час він мовчки дивився на неї. Вона відчувала на собі жар від його погляду й намагалася не зашарітися. Було нелегко витримувати повну увагу Алтаня. У Кхурдалайні, ще до їхньої сварки, він постійно відволікався на Чаґханя. Але тепер усе змінилося. Чаґхань покинув Алтаня, а його місце поруч зайняла Жинь. Подумавши про це, вона відчула захват від мстивої радості. І раптову провину, яку намагалася придушити.

— Ти вже бував у горах?

— Лише раз, — сказав Алтань. — Рік тому. Допомагав Туйру привести сюди Фейленя.

— Фейлень один із тих, хто збожеволів?

— Зрештою, всі ми божеволіємо, — відповів він. — Цике помирають у бою, або їх ув’язнюють. Більшість командирів приймають командування, коли приводять до гори своїх колишніх майстрів. Якби Туйр не загинув, то, ймовірно, я власноруч замкнув би його. Коли таке трапляється, це завжди боляче.

— А чому їх просто не вбивають? — запитала вона.

— Не можна вбити повністю одержимого шамана, — сказав Алтань. — Коли таке трапляється, шаман перестає бути людиною. Він уже не смертний. Він посудина для божества. Його можна обезголовити, зарізати, повісити, але тіло все одно рухатиметься. Тіло можна розчленувати, але шматки ворушитимуться, щоб возз’єднатися з іншими. Найкраще, що можна зробити, — це зв’язати шамана, знерухомити й переважати силою, доки не доставиш у гору.

Жинь уявила, як її зв’язують, засліплюють, силоміць тягнуть цим самим гірським шляхом до вічної кам’яної в’язниці. Вона здригнулася. Жинь могла зрозуміти таку жорстокість Федерації, але від власного командира?..

— І тобі це видається нормальним?

— Звісно, що ні, — різко відповів він. — Але це робота. Це моя робота. Я маю привести Цике до гори, коли вони вже не здатні служити. Цике контролюють себе. Цике — це знаряддя Імператриці для знищення загрози надломлених шаманів. — Алтань переплів пальці. — Кожен командир Цике має два обов’язки: коритися волі Імператриці й відбраковувати силу, коли настає час. Дзюнь мав рацію. У сучасній військовій справі Цике вже немає місця. Нас надто мало. Ми не можемо зробити чогось такого, на що не здатні добре треновані загони Міліції. Порох, гармати і сталь — ось що виграє війни, а не жменька шаманів. Єдина унікальна роль Цике в тому, щоб робити те, на що не здатна жодна військова сила. Ми можемо придушувати себе, і це єдина причина, чому нам дозволяють існувати.

Жинь подумала про Суні, бідолашного, доброго і страхітливо сильного Суні, який був так очевидно нестабільним. Скільки часу мине, доки його спіткає та сама доля, що й надломленого Фейленя? Коли божевілля Суні переважить його корисність для Імперії?

— Але я не стану схожим на попередніх командирів, — сказав Алтань. Його пальці стиснулися в кулаки. — Я не відвернуся від своїх людей лише тому, що вони мають більше сили, ніж повинні. Хіба це справедливо? Суні та Бадзі відправили до пустелі Баґхра, бо Дзян їх боявся. Ось що він робить — стирає свої помилки, тікає від них. Але Туйр їх навчив, повернув їм частку здорового глузду. Тож має бути спосіб приборкати богів. Фейлень, якого я знав, не вбив би своїх людей. Має бути спосіб повернути його з божевілля. Мусить бути.

Алтань говорив із такою переконаністю. Він видавався таким упевненим, цілковито впевненим у тому, що зможе контролювати цю заснулу армію так само, як заспокоїв Суні в їдальні, повернув його у світ смертних лише шепотом і словами.

Жинь змусила себе повірити йому, бо альтернатива була надто жахливою, щоб її осягнути.

Наступного дня вони дісталися до Чулуу Корікх, коли ще навіть не почало вечоріти. Алтаня це порадувало. Тоді він був усім задоволений і крокував уперед із шаленою, запаморочливою енергією. Він поводився так, немовби багато років чекав цього дня. І з того, що знала Жинь, таки справді чекав.

Коли місцевість стала надто непевною для того, щоб їхати верхи, вони спішилися й відпустили тварину. Зі зболеним виглядом кінь пішов шукати місце для смерті.

Значну частину дня вони йшли пішки. Що вище підіймалися, то товщими ставали крига і сніг. Жинь згадала небезпечні заледенілі сходи в Сінеґарді, коли один неправильний крок міг означати зламаний хребет. Але тут не було першокурсників, які посипали б кригу сіллю, щоб убезпечити шлях. Якщо вони підсковзнуться зараз, то їм гарантована швидка крижана смерть.

Алтань використовував тризуб замість посоха, встромляючи його в землю перед тим, як ступити. Жинь обережно йшла за ним уже перевіреним шляхом. Вона запропонувала просто розплавити кригу спірлійським вогнем. Алтань спробував. Це було надто довго.

Небо тільки почало темнішати, коли Алтань зупинився перед міткою на стіні.

— Зачекай. Ось воно.

Жинь завмерла на місці, у неї шалено цокотіли зуби. Вона роззирнулася. І не побачила ані позначок, ані вказівок, що тут є якийсь особливий вхід. Але Алтань говорив упевнено.

Він відступив на декілька кроків, а потім почав розчищати гірський схил, стираючи сніг, щоб дістатися до гладенької поверхні каменю під ним. Він щось роздратовано пробурчав і притиснув охоплену полум’ям руку до каменю. Полум’я поступово розтопило чисте коло в кризі з Алтаневою рукою по центру.

Тепер Жинь побачила тріщину в скелі. Під товстим шаром снігу й криги вона була майже непомітна. Мандрівник міг проминути тріщину зо двадцять разів, так і не зауваживши її.

— Туйр сказав зупинитися, коли дійдемо до скелі, схожої на орлиний дзьоб, — сказав Алтань. Він показав на кручу, під якою вони стояли. А й справді, вона скидалася на профіль одного з Цариних птахів. — Я мало не забув.

Жинь витягла з дорожньої сумки дві смужки сухої тканини, полила їх олією зі скляної пляшечки й заходилась обмотувати кінці двох дерев’яних палиць.

— Ти не бував усередині?

— Туйр лишив мене чекати ззовні, — сказав Алтань.

Він відступив від входу. Алтань начисто розтопив кригу на камені, і погляду відкрились округлі двері, вбудовані у схил гори.

— Із нині живих Чаґхань єдиний бував усередині. Я й гадки не маю, як він відчинив ці двері. Ти готова?

Жинь міцно затягнула останній вузол зубами й кивнула.

Алтань обернувся, прихилився спиною до кам’яних дверей, уперся ногами й штовхнув. Його обличчя напружилося від зусилля.

Якусь мить нічого не відбувалося. А потім із масивним скреготом камінь відхилився у своєму ложі на певний кут.

Коли камінь зупинився, Жинь і Алтань опинилися перед великою дірою темряви. Тунель був таким темним зсередини, що здавалося, немовби він геть поглинав сонячне світло. Глянувши на темні нутрощі гори, Жинь відчула благоговійний жах, ніяк не пов’язаний із темрявою. Всередині гори не було поклику Фенікса. Вони не мали доступу до Пантеону. Не могли прикликати силу.

— Останній шанс відступити, — сказав Алтань.

Вона пхикнула, передала йому смолоскип і ступила вперед.

Жинь заледве пройшла метрів три, коли ступила надто широко. Темний прохід виявився небезпечно вузьким. Вона відчувала, як щось розкришилося під ногами, і знову притиснулася до стіни. Жинь простягла смолоскип над прірвою — і її миттю охопило страшенне запаморочення. Прірва не мала видимого дна й немовби сягала в порожнечу.

— Гора порожня аж до низу, — сказав Алтань, стоячи дуже близько позаду неї. Він поклав їй руку на плече. — Тримайся біля мене. Дивися, куди ступаєш. Чаґхань казав, що ми дійдемо до ширшого майданчика десь через двадцять кроків.

Жинь притиснулася до скелястої стіни й дозволила Алтаню прослизнути повз неї, а потім пішла вслід за його обережними кроками.

— Про що ще розповідав Чаґхань?

— Про те, що ми знайдемо ось це, — Алтань простягнув свій смолоскип уперед.

Посеред гори висів самотній блок. Жинь простягла смолоскип, доки могла, і світло вихопило на платформі щось чорне та блискуче.

— Олія. Це лампа, — усвідомила Жинь і відсмикнула руку.

— Обережно, — просичав Алтань, коли Жинь кинула свій смолоскип на блок.

Давня олія миттю спалахнула живим полум’ям. Вогонь пробирався крізь темряву викарбуваними олійними візерунками з гіпнотичною послідовністю, відкриваючи погляду такі самі лампи, підвішені на різній висоті. Уся гора освітилася лише через кілька довгих хвилин, явивши їм складну архітектуру кам’яної в’язниці. Під проходом, на якому вони стояли, Жинь побачила кола й кола постаментів, які простягалися, доки ставало світла. Усередині гори закручувався спіральний прохід до безлічі кам’яних могил.

Модель була дивно знайомою. Жинь уже бачила її раніше.

Це була кам’яна версія Пантеону в мініатюрі, спірально відтворена безліч разів. Це був спотворений Пантеон, у якому боги були не живі, а ув’язнені в завмерлому животінні.

Жинь відчула раптовий напад страху. Вона глибоко вдихнула, намагаючись придушити це в собі, але приголомшливе відчуття ядухи лише посилювалося.

— Я також це відчуваю, — тихо промовив Алтань. — Це гора. Ми запечатані.

Ще якось у Тікані Жинь упала з дерева й так сильно вдарилася головою об землю, що на якийсь час утратила слух. Вона бачила, як Кесеґі щось їй кричав, показуючи на горло, але до неї не пробивалося ані звуку. Тут було так само. Чогось бракувало. Їй обмежили доступ до чогось.

Жинь навіть не уявляла, як воно — опинитися в пастці на цілі роки, на десятиліття, не маючи змоги померти, але й жити в матеріальному світі теж. Це було місце, де не дозволялося бачити снів. Місце нескінченних нічних жахіть.

Що за жахлива доля бути ув’язненим тут?

Пальці Жинь торкнулися чогось круглого. Під дотиком предмет зрушився й почав обертатися. Вона підсвітила смолоскипом і подала сигнал, щоб привернути увагу Алтаня.

— Поглянь.

То був кам’яний циліндр. Жинь згадалися молитовні колеса перед пагодою в Академії. Але цей циліндр був значно більший і сягав їй аж до плеча. Жинь піднесла смолоскип до каменя й ретельніше його роздивилася. На боках були вирізьблені глибокі жолобки. Вона поклала руку на циліндр і вперлася п’ятами, натиснувши дужче.

Зі скреготом, подібним до крику, колесо почало обертатися.

Жолобки виявилися словами. Ні, іменами. Іменами на іменах, за кожним ішов рядок чисел. То був журнал. Перелік душ, запечатаних у Чулуу Корікх.

На колесі були викарбувані сотні імен.

Алтань вище підняв смолоскип, стоячи праворуч від неї.

— Це не єдине.

Жинь підняла погляд і побачила, що вогонь освітив ще одне колесо з записами.

А потім ще одне. І ще.

Вони простягалися крізь весь перший ярус Кам’яної гори.

Тисячі й тисячі імен. Імена, датовані часом після правління Імператора Дракона. Імена, датовані після правління Червоного Імператора.

Жинь майже похитнулася від значення побаченого.

Тут були люди, які не поверталися до тями ще з часів народження Нікарської імперії.

— Призначення богів, — сказав Алтань. Він тремтів. — Чиста сила в цій горі… ніхто не зупинить їх, навіть Федерація…

«І навіть ми», — подумалося Жинь.

Якщо вони розбудять Чулуу Корікх, то отримають армію навіжених, первинних згустків психічної енергії. Це буде абсолютно непідконтрольна армія. Армія, здатна зруйнувати весь світ.

Жинь пройшлася пальцями по першому колесу з записами, найближче до входу.

Згори дуже акуратним, обережним почерком зазначалося ім’я нещодавно ув’язненого.

Жинь упізнала той почерк.

— Я знайшла його, — сказала Жинь.

— Кого? Хранителя Воріт? — Алтань видавався спантеличеним.

— Це він. Звісно ж, він.

Вона пробіглася пальцями по вирізьбленому напису — і її затопила велика хвиля полегшення.

Дзян Дзия.

Вона знайшла його, нарешті знайшла. Її майстра запечатали всередині одного з цих постаментів. Вона вихопила факел з Алтаневих рук і побігла сходами вниз. Поруч відлунював шепіт. Їй здавалося, що вона відчувала, як щось проходить з іншого боку, нашіптує крізь порожнечу, яку Дзян прикликав у Сінеґарді.

Жинь відчула, як повітря наповнює приголомшливе бажання.

Мабуть, вони ув’язнювали шаманів, починаючи знизу. Дзян не міг бути далеко від того місця, де вони стояли. Жинь побігла швидше, відчуваючи, як під ногами поскрипує камінь. Угорі перед її головою смолоскип осяяв постамент, викарбуваний у вигляді сутулого Хранителя Воріт. Вона різко зупинилася.

Це мусив бути Дзян.

Алтань наздогнав її.

— Не зривайся так.

— Він тут, — сказала вона, освітлюючи смолоскипом постамент. — Він тут.

— Відійди, — наказав Алтань.

Жинь заледве встигла відступити на крок, коли Алтань ударив кінцем свого тризуба в постамент.

Щойно камінь осипався, вони побачили постать Дзяна під шаром осілої куряви. Він лежав на камені абсолютно спокійний, кутики вуст ледь підняті, немовби він бачив щось дуже кумедне. Мабуть, спав.

Дзян розплющив очі, зміряв їх поглядом і кліпнув.

— Могли спершу й постукати.

Жинь підійшла до нього.

— Майстре?

Дзян схилив голову набік.

— Ти підросла?

— Ми прийшли, щоб урятувати вас, — сказала Жинь.

Слова, щойно вона їх пробурмотіла, видалися їй дурними. Ніхто не міг змусити Дзяна зайти в гору. Певно, він сам хотів бути тут.

Але їй було байдуже, чому він сюди прийшов, вона знайшла його, звільнила, і тепер його увага була прикута до неї.

— Нам потрібна допомога. Будь ласка.

Дзян вийшов із каменя і струсонув кінцівками, немовби розв’язував вузол. Він ретельно обтрусив пил із туніки. А потім лагідно промовив:

— Вам тут не місце. Ваш час іще не настав.

— Ви не розумієте…

— А ти не слухаєш, — він уже не всміхався. — Печатка ламається. Я відчуваю, її майже знищено. Якщо я вийду з цієї гори, у твій світ прийдуть всілякі страшні речі.

— То це правда, — сказав Алтань. — Ви Хранитель Воріт.

Дзян видавався роздратованим.

— Я ж казав, що ти не слухаєш.

Але Алтань був у захваті.

— Ви наймогутніший шаман у нікарській історії! Ви можете відімкнути цілу гору! Ви можете командувати цією армією!

— То це і є твій план? — Дзян дивився на нього широко розплющеними очима, немовби не вірив, що хтось міг бути таким дурним. — Та чи ти здурів?

— Ми… — нерішуче пробурмотів Алтань, а потім повернув собі самовладання. — Я не…

Дзян затулив обличчя долонями, немов роздратований шкільний учитель.

— Хлопчисько хоче звільнити всіх із гори. Хлопчисько хоче вивільнити вміст Чулуу Корікх у світ.

— Або це, або дозволити Нікані впасти, — випалив Алтань.

— Тоді нехай упаде.

— Що?

— Ви не бачили, на що здатна Федерація, — сказала Жинь. — Ви не бачили, що вони зробили з Голінь Ніїс.

— Я бачу більше, ніж ти думаєш, — сказав Дзян. — Але це не вихід. Цей шлях веде лише до темряви.

— Хіба може бути більша темрява? — розчаровано закричала вона. Її голос відлунював від печеристих стін. — Хіба може бути щось гірше за це? Навіть ви ризикнули, ви відкрили порожнечу…

— То була моя помилка, — з жалем промовив Дзян, немовби покарана дитина. — Мені не варто було цього робити. Я мав дозволити їм узяти Сінеґард.

— Не смійте, — просичала Жинь. — Ви відкрили порожнечу, впустили істот і втекли, сховавшись тут. А розбиратися з наслідками лишили нас. Коли ви перестанете бути таким довбаним боягузом? Від чого ви тікаєте?

Схоже, її слова зачепили Дзяна за живе.

— Легко бути сміливими. Важче розуміти, коли битися не варто. Я засвоїв цей урок.

— Майстре, будь ласка…

— Якщо ви вивільните це на муґенців, то гарантовано зробите так, що ця війна триватиме поколіннями, — сказав Дзян. — Ви не лише вщент випалите цілі провінції. Ви порвете саму матерію всесвіту. У цій горі поховано не людей, а богів. Вони ставитимуться до матеріального світу як до забавки. Вони сформують природу відповідно до своєї волі. Вивищуватимуть гори й повертатимуть річки. Вони перетворять світ смертних на такий же хаотичний потік первісних сил, як той, що населяє Пантеон. Але в Пантеоні боги врівноважені. Життя і смерть, світло і темрява — кожна з шістдесяти чотирьох божественних сутностей має свою протилежність. Приведіть богів у свій світ — і ця рівновага порушиться.

Коли Дзян договорив, у темряві задзвеніла важка тиша.

— Я зможу їх контролювати, — промовив Алтань, хоча навіть для Жинь він говорив невпевнено, немовби хлопчисько, який переконував себе, що вміє літати. — У тих тілах є люди. Боги не можуть вільно керувати ними. Я вже робив це зі своїми. Суні варто було замкнути тут багато років тому, але я приборкав його. Я можу вмовити його повернутися з божевілля.

— Ти таки здурів, — голос Дзяна був майже шепотом, у якому чулося стільки ж благоговіння, скільки й невіри. — Тебе засліплює власне бажання відплати. Нащо ти це робиш? — Дзян потягнувся й схопив Алтаня за плече. — Заради Імперії? З любові до країни? Що, Тренсиню? Яку історію ти собі розповів?

— Я хочу врятувати Нікань, — наполягав Алтань. Він повторив напруженим голосом, немовби намагався себе переконати. — Я хочу врятувати Нікань.

— Ні, не хочеш, — сказав Дзян. — Ти хочеш знищити муґенців.

— Це одне й те саме!

— Між цим є величезна різниця. У тому, що ти цього не бачиш, і криється причина, чому тобі це не до снаги. Твій патріотизм — це фарс. Ти прикрашаєш свій хрестовий похід моральними аргументами, коли правда в тому, що ти дозволиш мільйонам померти, якщо це означатиме, що ти отримаєш так звану справедливість. А саме це й станеться, якщо ти відкриєш Чулуу Корікх. І ти це знаєш, — сказав Дзян. — Але щоб утамувати твоє прагнення розплати, муситимуть заплатити не лише муґенці, а й усі, кому не пощастить утрапити в цю бурю божевілля. Хаос не вміє розрізняти, Тренсиню, і саме тому ця в’язниця задумувалася так, щоб її ніхто не зміг відчинити, — Дзян зітхнув. — Але звісно ж, тобі байдуже.

Якби Дзян ударив його в обличчя, Алтаня б це так не вразило.

— Тобі вже дуже давно на все начхати, — продовжив Дзян. Він жалів Алтаня. — Ти зламаний. Ти — вже не ти.

— Я намагаюся врятувати свою країну, — відсторонено повторював Алтань. — А ви боягуз.

— Я боюся, — визнав Дзян. — Та лише тому, що починаю згадувати, ким колись був. Не йди цим шляхом. Твоя країна зотліла. Ти не повернеш її кров’ю.

Алтань витріщився на нього, не здатний відповісти. Дзян схилив голову набік.

— Ірдзях знав, чи не так?

Алтань швидко закліпав. Його обличчям ковзнув страх.

— Що? Ірдзях не… Ірдзях би ніколи…

— О, він знав, — зітхнув Дзян. — Мусив знати. Дадзі мала б йому сказати, Дадзі бачила те, чого не бачив я, Дадзі простежила за тим, щоб Ірдзях знав, як стримати твій гнів.

Спантеличена, Жинь переводила погляд з Дзяна на Алтаня й назад. Кров відлила від Алтаневого обличчя, його риси викривила лють.

— Та як ви смієте… як ви смієте заявляти…

— Це моя провина, — сказав Дзян. — Я мусив докласти більше зусиль, щоб тобі допомогти.

Алтанів голос надломився.

— Мені не треба було допомагати.

— Допомога тобі була потрібна понад усе, — сумно промовив Дзян. — Мені так шкода. Я мав боротися за те, щоб тебе врятувати. Ти був наляканим хлопчиком, а вони перетворили тебе на зброю. А тепер… тепер ти втрачений. А вона ні. Її ще можна врятувати. Не спалюй її собою.

Вони обоє глянули на Жинь.

Вона дивилася кудись між ними. Тож тепер їй доведеться обирати. Обидва шляхи, які відкрилися перед нею, були зрозумілі. Алтань або Дзян. Командир або майстер. Перемога та помста або… Або що там Дзян їй обіцяв.

Але що він бодай колись їй обіцяв? Лише мудрість. Лише розуміння. Просвітлення. Та це означало ще більше пересторог, жалюгідних виправдань, щоб тримати її подалі від використання сили, яка, вона це знала, їй доступна.

— Я вчив тебе кращого, — Дзян поклав руку їй на плече. Він говорив так, немовби благав. — Хіба ж ні? Жинь?

Він міг допомогти їм. Міг зупинити різанину в Ґолінь Ніїс. Міг урятувати Неджу.

Але Дзян ховався. Він був потрібен своїй країні, але втік, аби сховатися тут, навіть не подумавши про те, що залишив позаду.

Він покинув її.

Навіть не попрощався.

А от Алтань… Алтань її не зраджував.

Алтань словесно ображав її й бив, але вірив у її силу. Алтань лише хотів зробити її сильнішою.

— Вибачте, пане, — сказала вона. — Але я виконую наказ.

Дзян видихнув, і його рука зісковзнула з її плеча. Як і завжди під його поглядом, вона почувалася так, ніби їй бракувало повітря, ніби він бачив наскрізь кожнісіньку її частинку. Він оцінював її тими блідими очима — і вона не виправдала його сподівань.

І навіть попри те, що Жинь зробила свій вибір, його розчарування було для неї нестерпним. Дівчина відвернулася.

— Ні, це ти мені вибач, — сказав Дзян. — Мені так прикро. Я намагався тебе застерегти.

Він відступив назад на руїни постаменту. Заплющив очі.

— Майстре, будь ласка.

Він почав щось наспівувати. Розбите каміння біля його ніг ворухнулося, немов рідина, знову набуваючи форми гладенького неушкодженого постаменту, який повільно відбудовувався знизу догори.

Жинь кинулася вперед.

— Майстре!

Але Дзян був спокійний, мовчазний. А потім камінь повністю закрив його обличчя.

— Він помиляється. — Алтанів голос тремтів, і Жинь не знала, від страху чи від люті. — Це не тому, що я… Я не… Він нам не потрібен. Ми розбудимо інших. Вони битимуться за мене. А ти… ти битимешся за мене, правда? Жинь?

— Звісно, битимуся, — прошепотіла вона, але Алтань уже ламав тризубом наступний постамент, б’ючи металом знову і знову в неприхованому відчаї.

— Прокидайся, — закричав він, його голос надломився. — Прокидайся. Ну ж бо…

Певно, у цьому постаменті був Фейлень — божевільний, смертоносний шаман. Це мало б їх насторожити, але, здається, Алтань цим не переймався і знову вдарив тризубом у тонку кам’яну плиту, що закривала Фейленеве обличчя.

Каміння розкришилося, і другий шаман прокинувся.

Вагаючись, Жинь простягла смолоскип уперед. Коли вона побачила постать усередині, то мимохіть відсахнулася.

У Фейлені заледве можна було впізнати людину. Дзян нещодавно себе ув’язнив. Його тіло ще було у відносно непоганому стані, без видимих ознак гниття. Але Фейлень… Фейленеве тіло було мертвим, посірілим. Він заціпенів після місяців поховання без харчування та кисню. Він не зогнив, а радше скам’янів.

На попелястій шкірі проступили блакитні вени. Жинь сумнівалася, що в тих венах досі текла кров.

Фейлень був струнким, худорлявим і сутулим, але, схоже, колись його обличчя цілком могло бути вродливим. Але тепер шкіра на ньому натягнулася на вилицях, а очі тонули в глибоких кратерах очниць.

А потім він розплющив очі — і Жинь забракло повітря.

Фейленеві очі світилися в темряві спокійною блакиттю, немовби дві часточки неба.

— Це я, — сказав Алтань. — Тренсинь. — Вона чула, як він силкувався втримати тон голосу. — Ти мене пам’ятаєш?

— Ми пам’ятаємо голоси, — повільно промовив Фейлень. Його голос загрубів після місяців мовчання і тепер скидався на сталевий клинок, який тягли з давнього каменя в горі. Фейлень смикнув головою під неприродним кутом, немовби намагався витрусити з вуха личинку. — Ми пам’ятаємо вогонь. І пам’ятаємо тебе, Тренсиню. Ми пам’ятаємо твою руку на своєму роті, а другу руку на нашому горлі.

Слова Фейленя змусили Жинь стиснути руків’я меча від страху. Він говорив не як воїн, який битиметься на боці Алтаня..

Він говорив «ми».

Схоже, Алтань також це помітив.

— Ти пам’ятаєш, хто ти?

Фейлень насупився, немов забув. Він довго розмірковував, перш ніж проскреготіти:

— Ми дух вітру. Ми можемо взяти тіло дракона або тіло людини. Ми правимо небесами в цьому світі. Ми носимо чотири вітри в мішку й літаємо, коли виникає бажання.

— Ти Фейлень із Цике. Ти служиш Імператриці, й ти служив під командуванням Туйра. Мені потрібна твоя допомога, — сказав Алтань. — Мені потрібно, щоб ти знову бився.

— Бився?

— Іде війна, — сказав Алтань, — і нам потрібна сила богів.

— Сила богів, — повільно протягнув Фейлень. А тоді засміявся.

Це був не людський сміх. Це було високе відлуння того, що відбивалося від гірських стін, немовби скавчання кажанів.

— Ми вже билися за тебе, — сказав він. — Ми билися за Імперію. За твою трикляту Імператрицю. І що це нам принесло? Удар у спину та мандрівку до цієї гори.

— Ти спробував скинути Замок Ночі зі скелі, — зауважив Алтань.

— Ми заплуталися. Ми не знали, де ми, — Фейлень говорив пригнічено. — Але нам ніхто не допоміг… ніхто нас не заспокоїв. Ні, натомість ти допоміг запроторити нас сюди. Коли Туйр приборкав нас, ти тримав мотузку. Ти тягнув нас сюди, як худобу. Ти стояв там і дивився, як камінь накриває наше обличчя.

— Не я так вирішив, — сказав Алтань. — Туйр подумав…

— Туйр злякався. Він просив нашої сили й відступив, коли її стало забагато.

Алтань зглитнув.

— Я не хотів для тебе такого.

— Ти обіцяв, що не нашкодиш нам. Я думав, ти про нас дбаєш. Ми були налякані. Вразливі. А ти зв’язав нас уночі, приборкав своїм полум’ям… Ти хоч уявляєш біль? Жах? Ми завжди билися на твоєму боці, а ти відплатив нам вічною мукою.

— Ми приспали тебе, — сказав Алтань. — Упокоїли тебе.

— Упокоїли? Ти вважаєш, це спокій? — просичав Фейлень. — Ти хоч уявляєш, як воно в цій горі? Намагатися вийти з цього каменю, перевіряти, чи зможеш протягнути ще хоч годину? Боги не мають бути замкненими, навіть найслабші. Ми вітер. Ми віємо в усіх напрямках. Ми не коримося господарю. Ти знаєш, що таке мука? Ти знаєш, що таке нудьга?

Фейлень виступив уперед і розкрив руки до Алтаня.

Жинь напружилася, але нічого не сталося.

Можливо, бог, якого прикликав Фейлень, був здатний на неймовірну силу. Можливо, за звичайних обставин він зміг би зрівняти з землею селища, розірвати Алтаня на шмаття. Але вони були всередині гори. І хай якими були можливості Фейленя, тут боги не мали сили.

— Я знаю, як жахливо бути відрізаним від Пантеону, — промовив Алтань. — Але якщо ти битимешся на моєму боці, якщо пообіцяєш себе не втрачати, то ти вже ніколи не знатимеш цих страждань.

— Ми стали божеством, — сказав Фейлень. — Гадаєш, нам є діло до того, що відбувається зі смертними?

— Мені не треба, щоб ти переймався смертними, — наполягав Алтань. — Мені треба, щоб ти пам’ятав мене. Мені потрібна сила твого бога, але ще дужче потрібна людина всередині. Людина, здатна себе контролювати. Я знаю, що ти там, Фейленю.

— Контролювати? Це ти нам говориш про контроль? — Фейлень заскреготів зубами, немовби кожне слово було прокляттям. — Нас не можна контролювати як тобі заманеться, немовби стадо тварин. Ти переоцінив себе, маленький спірлійцю. Ти привів у цей жалюгідний, маленький матеріальний світ сили, яких не розумієш, і твій світ буде безмежно цікавішим, якщо хтось зітре його на порох.

Алтаневе обличчя зблідло.

— Жинь, відступай, — тихо сказав він.

Дзян мав рацію. Чаґхань мав рацію. Ціла армія таких істот прирече світ на погибель.

Жинь відчула, що ще ніколи так не помилялася.

«Не можна випускати цю істоту з гори».

Схоже, тієї миті ця ж думка сяйнула й Фейленю. Він ковзнув поглядом із Алтаня та Жинь до потоку світла двома ярусами вище, звідки чулося завивання вітру ззовні, і криво посміхнувся.

— Ага, — сказав він. — А двері лишили навстіж відчиненими?

Його сліпучі очі ожили злісним сяйвом, і Фейлень попрямував до виходу з тугою потопельника, який відчайдушно тягнеться вгору, аби вдихнути.

— Фейленю, прошу. — Алтань простягнув руку. Його голос був тихим, немовби він думав, що зможе заспокоїти Фейленя так само, як заспокоював Суні.

— Ти нам не загроза. Ми можемо розірвати тебе, — презирливо промовив Фейлень.

— Знаю, — погодився Алтань. — Але вірю, що ти цього не зробиш. Я вірю людині всередині.

— Ти дурень, якщо вважаєш мене людиною.

— Мене, — сказав Алтань. — Ти сказав «мене».

Обличчя Фейленя зсудомило. Блакитне світло згасло в його очах. Риси змінилися лише трохи, презирлива посмішка зникла, а рот рухався так, немовби Фейлень намагався вирішити, яким командам коритися.

Алтань відклав тризуб убік, подалі від Фейленя. А потім зумисне повільно відкинув зброю подалі й від себе. Тризуб брязнув об стіну, і цей звук луною пройшовся по всій горі.

Фейлень витріщився на тризуб, з невірою розплющивши очі.

— Я довіряю тобі своє життя, — сказав Алтань. — Я знаю, що ти там, Фейленю.

Він знову повільно простягнув руку.

І Фейлень її схопив.

Від дотику тіло Фейленя струсонулося. Коли він підняв очі, то на його обличчі застиг такий же наляканий вираз, який Жинь уже бачила в Суні. Очі широко розплющені, темні та благальні, немов у дитини, яка шукає захисту. Втрачена душа, яка відчайдушно шукала якоря, аби повернутися до світу смертних.

— Алтаню? — прошепотів він.

— Я тут, — Алтань виступив уперед. Як і раніше, він підходив до бога без страху, навіть добре знаючи, що той може з ним зробити.

— Я не можу померти, — прошепотів він. Тепер у його голосі не було того скреготіння, він тремтів, він був такий вразливий, що не лишалося сумнівів: Фейлень — людина. — Це було жахливо, Тренсиню. Чому я не можу вмерти? Мені взагалі не варто було прикликати того бога… Наш розум має бути тільки нашим, а не розбитим цими істотами… Я не живу тут, у цій горі… але й померти не можу.

Жинь стало млосно.

Дзян мав рацію. Богам не місце в їхньому світі. Не дивно, що спірлійці божеволіли. Не дивно, що Дзян так боявся тягти богів у вимір смертних.

Їхнє місце в Пантеоні. У Пантеоні вони мають і лишатися. Це сила, до якої людство взагалі ніколи не повинне торкатися.

Про що вони тільки думали? Їм варто йти, зараз же, поки Фейленя ще можна контролювати. Вони мусили зачинити кам’яні двері, щоб він ніколи не втік.

Але Алтань не виказував ані крихти страху. Алтань повернув собі солдата.

— Я не можу дозволити тобі померти, — сказав Алтань. — Мені потрібно, щоб ти бився зі мною. Можеш?

Фейлень не відпускав Алтаневої руки, він притягнув його ближче, немов обіймаючи. Схилився й пройшовся вустами по Алтаневому вуху, а потім прошепотів так тихо, що Жинь заледве розчула:

— Убий себе, Тренсиню. Помри, доки ще можеш.

Він глянув поверх Алтаневого плеча й зустрівся поглядом із Жинь. Його очі засяяли яскраво-блакитним.

— Алтаню! — закричала Жинь.

Фейлень ударив свого командира об постамент і швиргонув до прірви.

Удар вийшов не дуже сильний. М’язи Фейленя атрофувалися від місяців бездіяльності, він рухався незграбно, немов новонароджений олень. Бог стояв нетвердо у смертному тілі.

Однак Алтань дуже похилився набік і розмахував у повітрі руками, щоб відновити рівновагу. А Фейлень у цей час прошмигнув повз нього й подерся кам’яними сходами до виходу. Його обличчя було нестямним від радісної злоби, шаленим.

Жинь кинулася через постамент, впала спочатку на живіт, простягаючи руки, а потім відчула страшенний біль, коли Алтаневі пальці зімкнулися навколо її зап’ястка за мить до того, як він провалився в темряву.

Алтань тягнув її руку донизу. Жинь закричала від болю, коли лікоть ударився об камінь.

Але потім із темряви з’явилася друга рука Алтаня. Вона напружилася. Їхні пальці переплелися.

Каміння кришилося на краю прірви, падаючи в безодню, але Алтань міцно висів на обох її руках. Вони зісковзнули вперед. На якусь болісну мить Жинь злякалася, що своєю вагою він потягне їх обох за край, але потім вона вперлася ногами в рівчак, і вони змогли зупинитися.

— Я тебе тримаю, — важко видихнула вона.

— Відпусти.

— Що?

— Я хочу підтягнутися, — сказав він. — Відпусти мою ліву руку.

Жинь підкорилася

Алтань відштовхнувся вбік для розгону, а потім схопився рукою за край. Жинь розпласталася на підлозі, впираючись у камінь, щоб не зісковзувати вперед, поки Алтань підтягувався на краю прірви. Він закинув одну руку нагору й уперся ліктем у підлогу. Зі стогоном він закинув ноги за край єдиним плавним рухом.

Схлипуючи від полегшення, Жинь допомогла Алтаню підвестися, але він лише відмахнувся.

— Фейлень, — просичав він і кинувся вгору кам’яним переходом у нерівному змаганні.

Жинь побігла за ним, але все марно. Коли вони бігли, то чули лише власні кроки, бо Фейлень уже давно зник із гори Чулуу Корікх.

Вони випустили його у світ.

Але Алтань уже раз переважив його силою. Безперечно, вони могли зробити це ще раз. Мусили.

Жинь і Алтань вибігли з кам’яних дверей й наштовхнулися на стіну сталі.

На гірському схилі юрбилися солдати Федерації.

Їхній генерал гаркнув наказ — і солдати склали щити докупи, аби створити перешкоду й відтіснити Жинь та Алтаня всередину кам’яної гори.

На якусь мить вона перехопила вражений вираз Алтаня, але потім його закрило обладунками й мечами.

Жинь не мала часу замислитися, чому солдати Федерації тут і як дізналися, що вони з Алтанем сюди прибудуть. Усі запитання вилетіли з її свідомості в бою. Бойовий інстинкт узяв гору — світ зводився лише до клинків, і ударів, і сум’яття битви…

Навіть витягнувши меча, Жинь розуміла, що це безнадійно.

Федерація обрала надзвичайно правильне місце, щоб убити спірлійців.

Тут Алтань і Жинь не мали переваги. Фенікс не міг пробитися до них крізь товсті кам’яні стіни. Ковтати макове зерно було марно. Вони можуть молитися своєму богу, але ніхто не відповість.

Пара рук у рукавицях потягнулася до Жинь ззаду, притиснувши її руки до боків. Боковим зором вона бачила, як Алтаня відтіснили до стіни, біля його шиї було не менше п’яти клинків.

Він міг бути найкращим майстром бойових мистецтв у Нікані. Але без свого полум’я, без тризуба він усе одно був лише однією людиною.

Жинь ударила ліктем найближчого солдата. Їхні клинки брязнули, Жинь приземлилася вдалим шаленим переворотом. Солдат із криками упав у прірву разом з її мечем, що застряг у його коліні. Жинь хотіла схопити свою зброю, але було вже запізно.

Наступний солдат зробив широкий випад. Жинь пірнула до найближчої печери, тягнучись до ножа на поясі.

Солдат ударив її руків’ям клинка по плечу і звалив її на підлогу. Вона наосліп обмацувала камінь.

А потім хтось ударив її щитом по потилиці.

Роздiл 24

Жинь прокинулася в темряві. Вона лежала на рівній хиткій поверхні. Фургон? Корабель? Жинь була певна, що розплющила очі, однак усе одно нічого не бачила. Її десь замкнули чи це просто ніч? Жинь і гадки не мала, скільки минуло часу. Вона спробувала ворухнутись і з’ясувала, що її зв’язали: руки міцно обмотали мотузкою, завівши за спину, а ноги стягнули докупи. Жинь спробувала сісти — і м’язи на лівому плечі заволали від болю. Вона ледь стримала стогін і знову лягла, доки пульсація не стихла.

Потім Жинь спробувала рухатися в горизонтальній площині. У неї затерпли ноги: та, на якій вона лежала, оніміла від нестачі кровообігу. Коли Жинь пересунулася, аби повернути чутливість, біль був такий, немовби їй у стопу повільно встромляли тисячу голок. Жинь не могла ворушити ногами окремо, а тому звивалася вперед і назад, немовби черв’як, повільно просуваючись, аж доки не вдарилась об щось ногами. Дівчина відштовхнулася й поповзла в інший бік.

Тепер Жинь була впевнена, що вона у фургоні.

З неабиякими зусиллями підтяглася, щоб сісти. Маківкою вдарилась об щось шерехувате. Брезент. Чи може парусина? Тепер її очі звикли до темряви, й Жинь збагнула, що зовні зовсім не темно, це лише накриття фургона блокує сонячне світло.

Жинь натягувала брезент, аж доки збоку не пробився сонячний промінь. Тремтячи від напруження, вона притиснулась оком до щілини.

Побачене Жинь осягнула не одразу.

Дорога скидалася на щось неуявне. Немовби сильний порив вітру промчав невеликим містом, вивернувши назовні господи, навмання розкидавши домашнє збіжжя на траву позад себе. Два вишукано прикрашені дерев’яні стільці лежали поруч із парою вовняних шкарпеток. Обідній стіл стояв біля набору шахів, різьблені фігурки якого були розкидані в куряві. Картини. Іграшки. Цілі дорожні скрині лежали відкритими на узбіччі. Жинь побачила весільну сукню. І підібраний до неї комплект шовкової білизни для сну.

Це був слід селян, які рятувалися втечею. Якщо на цій території й жили нікарці, вони давно пішли, покинувши пожитки на узбіччі, коли їх було уже несила нести. Коли відчайдушне бажання вижити пересилило прив’язаність до майна, нікарці один за одним кидали все.

Це Фейлень таке накоїв чи Федерація? У Жинь стиснулося саме нутро від думки, що вона може бути винною в цьому. Але якщо бог вітру й справді заподіяв ці руйнування, то він уже давно рушив далі. Коли вони їхали, повітря не рухалося — поблизу не було ані химерних вітрів, ані торнадо, здатних розірвати їх на шмаття.

Можливо, він творив хаос у світі деінде. Можливо, втік на північ — відсидітися, зцілитися і звикнути до такої жаданої свободи. Кому до снаги передбачити волю бога?

Федерація вже зруйнувала Тікані? Чи вчасно до Фанів дійшли чутки про наступ ворожих військ, щоб вони встигли втекти раніше, ніж Федерація зрівняла їхнє селище з землею? А що сталося з Кесеґі?

Жинь подумала, що солдати Федерації могли прихопити собі щось із покинутого. Але вони рухалися так швидко, офіцери горлали на свої загони, коли ті зупинялися щось підібрати. Туди, куди вони прямували, вони хотіли дістатися якнайшвидше.

Серед розкиданих скринь та меблів Жинь побачила при дорозі чоловіка. Згорбившись, він сидів біля бамбукової жердини для носіння, з тих, які фермери використовують, щоб урівноважити кошики з водою для зрошення. Він змайстрував великий знак із чорним написом, на якому нечітким почерком написав: «П’ять злитків».

— Дві дівчини, — повільно проказав він. — Дві дівчини, здорові дівчини, продаю.

З дерев’яних кошиків визирнули двоє малюків. Вони зачудовано глянули на солдатів, які йшли далі. Одна з дівчаток помітила Жинь, яка підглядала з-під брезенту, і з неусвідомленою допитливістю закліпала осяйними оченятами. Вона підняла крихітні пальчики й помахала їм за мить до того, як солдати в захваті закричали.

Жинь позадкувала від щілини в брезенті. Очі налилися слізьми. Їй бракувало повітря. Вона міцно замружилася. Вона не хотіла бачити, що стане з тими дівчатками.

— Жинь?

Вона тільки-но помітила Алтаня, який скрутився на іншому боці фургона. Жинь заледве бачила його в темряві накриття. Вона незграбно пересунулася до нього, немов щогла.

— Де ми? — запитав він.

— Не можу сказати, — промовила вона.— Але ніяк не біля гір Кукхонінь. Ми їдемо рівною дорогою.

— Ми у фургоні?

— Гадаю, що так. Не знаю, скільки їх.

— Це не важливо. Я витягну нас. Я хочу пропалити ці мотузки, — заявив він. — Відступи назад.

Вона поповзла до іншого кінця фургона за мить до того, як Алтань запалив невеликий вогник на руках. Його пута охопив вогонь по краях, і вони почали повільно чорніти.

Фургон наповнився димом. Очі в Жинь засльозилися, вона не стрималася й закашлялася. Минали хвилини.

— Ще трошки, — сказав Алтань.

Дим звивався з мотузок густими щупальцями. Жинь глянула на брезент і запанікувала. Якщо дим не вийде, вони задихнуться до того, як Алтань розірве пута. Але якщо вийде…

Жинь почула крики над головою. То була муґенська, але перекласти вона не змогла через стислість та різкість команд.

Хтось сіпнув брезент.

Алтаневе полум’я тільки-но розгорілося на повну силу, як раптом солдат вилив на нього ціле відро води. Повітря наповнилося шипінням.

Алтань закричав.

Хтось затиснув Жинь рота вогкою ганчіркою. Вона відбивалася й пручалася, затамовувала подих, але вони встромили щось гостре їй у поранене плече, і їй лишалося тільки різко вдихнути від болю. А тоді ніздрі наповнив солодкий запах газу.

Світло. Світло, таке яскраве, що різало, мов ножами по очах. Жинь спробувала відвернутися від джерела світла, але нічого не трапилося. Якусь мить вона марно сіпалася, налякана, що її паралізувало, аж доки не зрозуміла, що її прив’язали ременями. Прикували до якогось плаского ліжка. Периферійний зір Жинь обмежувався верхньою половиною кімнати. Напружившись, вона змогла розгледіти тільки голову Алтаня поруч зі своєю.

Жинь нажахано роззиралася. По боках кімнати стояли полиці. Їх заповнювали склянки з ногами, головами, органами та пальцями. Кожна методично підписана. У кутку стояла величезна скляна камера. Усередині було тіло дорослого чоловіка. Жинь цілу хвилину витріщалася на нього, аж доки зрозуміла, що він давно помер. То був лише труп, збережений у хімікатах, немов мариновані овочі. У його очах навічно застиг жах, рот був широко розкритий у підводному крику. На підписі до скляної камери гарним, акуратним почерком зазначалося: «Нікарець, 32 роки».

Склянки на полицях були підписані схожим чином. «Печінка, нікарська дитина, 12 років». «Легені, нікарка, 51 рік». Жинь отупіло подумала: невже й вона закінчить ось так, охайно розчленованою в цій операційній? «Нікарка, 19 років».

— Я знову тут, — поруч отямився Алтань. Його голос скидався на сиплий шепіт. — Ніколи не думав, що знов опинюся тут.

Від жаху в Жинь немовби обірвалося все нутро.

— Де ми?

— Прошу, — сказав Алтань. — Не змушуй мене пояснювати.

Тоді Жинь точно зрозуміла, де вони.

У думках луною почулися слова Чаґханя:

«Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом… Вони десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими».

Солдати Федерації привезли їх на ту саму дослідну базу, куди ще дитиною викрали Алтаня. Це місце лишило йому скалічену залежність від опіуму. Це місце звільнили призахідники. І після Другої Макової війни його мали знищити.

«Мабуть, провінція Змії впала», — пригнічено усвідомила Жинь. Федерація захопила більше земель, ніж вона боялася.

Призахідники давно пішли. Федерація повернулася. Чудовиська повернулися до свого лігва.

— Знаєш, що найгірше? — сказав Алтань. — Ми так близько від дому. Від Спіру. Ми на узбережжі. Просто біля моря. Коли вони вперше привезли нас сюди, тут було не так багато кліток… Вони помістили нас у кімнату з вікном, яке виходило до води. Я бачив сузір’я. Щоночі. Бачив зірку Фенікса й думав, що якби мені вдалося просто вислизнути, то я зміг би пливти й плив би доти, доки не знайшов би шляху додому.

Жинь уявила чотирирічного Алтаня, замкненого тут, як він дивився на нічне небо, доки його друзів розрізали та препарували. Їй хотілося потягтися й торкнутися його, але хоч як сильно вона смикала пута, ворухнутися не могла.

— Алтаню…

— Я думав, що хтось прийде й витягне нас, — продовжив він, і Жинь здалося, що він уже говорив не з нею. Немов описував нічне жахіття в порожнечу. — Навіть коли інших убили, я думав, що, можливо… Можливо, батьки ще прийдуть по мене. Але коли загони призахідників звільнили мене, вони сказали, що я ніколи не повернуся додому, що на острові лишилися самі кістки й попіл.

Алтань замовк.

Жинь забракло слів. Вона відчувала, що треба щось сказати, аби відволікти його, перемкнути його увагу на пошук виходу звідси, але на думку спадали самі сміховинні дурниці. Як вона могла його втішити?

— Як добре! Ви прокинулися.

Її роздуми перервав високий тремтливий голос. Той, хто говорив, стояв позаду Жинь, поза межами її поля зору. У неї мало очі не повилазили з орбіт, коли вона випнулася в путах.

— О, вибачте, але звісно ж, ти мене не бачиш.

Власник голосу перейшов і став просто над нею. Це був дуже худорлявий світловолосий чоловік у лікарському халаті. Він мав охайно підстрижену загострену борідку, довжиною десь на два дюйми нижче підборіддя. Його темні очі блискотіли яскравим розумом.

— Так краще? — він милостиво всміхнувся, немовби вітав давнього друга. — Я Еїмчі Шіро, головний лікар на цій базі. Можете називати мене лікар Шіро.

Він говорив нікарською, а не муґенською. Але з дуже офі­ційним сінеґардським акцентом, немовби вивчив мову років п’ятдесят тому. Його тон був піднесений та вдавано життєрадісний.

Коли Жинь не відповіла, доктор знизав плечима й повернуся до іншого столу.

— О, Алтаню — вигукнув він. — Я й подумати не міг, що ти повернешся. Це була дивовижна несподіванка. Коли мені розповіли, я навіть не повірив. Вони сказали: «Лікарю Шіро, ми знайшли спірлійця!» А я сказав: «Та ви, мабуть, жартуєте! Спірлійців уже не лишилося!» — Шіро злегка загиготів.

Жинь вигнулася, щоб побачити Алтаневе обличчя. Він був при тямі, очі розплющені, але погляд наче приріс до стелі. На Шіро він не дивився.

— Знаєш, а ти їх добряче налякав, — бадьоро продовжив Шіро. — Як вони тебе називають? Нікарське чудовисько? Інкарнація Фенікса? Мої земляки люблять перебільшувати, а нікарських шаманів люблять ще дужче. Ти міф, легенда! Ти особливий! Чому ти такий похмурий?

Алтань нічого не сказав.

Шіро немовби трохи здувся, але потім широко всміхнувся й поплескав Алтаня по плечу.

— Ну звісно. Мабуть, ти втомився. Не хвилюйся. Ми зараз же це виправимо. Є в мене дещо…

Він радісно гомонів, кинувшись у куток операційної. Уважно роздивлявся заставлені полиці, витягував різні склянки та інструменти. Жинь почула ляскіт, а потім звук запаленої свічки. Вона не бачила, що робив Шіро, аж доки він не повернувся й не став над Алтанем.

— Скучив за мною? — поцікавився він.

Алтань нічого не відповів.

— Гм, — Шіро підняв шприц над Алтаневим обличчям, постукав по склу, щоб вони обоє побачили всередині рідину.

— Скучив за цим?

В Алтаня очі полізли на лоба.

Шіро обережно притримав зап’ясток Алтаня, майже як мати, що дбає про своє дитя. Вправними пальцями намацав вену. Другою рукою встромив голку в Алтаневу руку й натиснув.

Лише тоді Алтань закричав.

— Припиніть! — заверещала Жинь. З кутиків її рота бризкала слина. — Припиніть!

— Моя люба! — Шіро відклав порожній шприц і заквапився до неї. — Спокійно! Заспокойся! З ним усе буде гаразд.

— Ви його вбиваєте! — вона несамовито засмикала пута, але вони лише дужче затягнулися.

Сльози полилися з очей. Шіро ретельно витер їх, тримаючи пальці подалі від небезпечних зубів

— Убиваю? Не драматизуй. Я просто дав йому його улюблених ліків, — Шіро поплескав себе по скроні й підморгнув їй. — Ти ж знаєш, що йому це подобається. Ти подорожувала разом з ним, адже так? Цей наркотик для нього зовсім не новий. За декілька хвилин з ним усе буде добре.

Вони обоє глянули на Алтаня. Його дихання стабілізувалося, але з ним аж ніяк не було все добре.

— Нащо ви це робите? — прохрипіла Жинь.

Вона думала, що вже збагнула жорстокість Федерації. Бачила Ґолінь Ніїс. Бачила свідчення роботи муґенських науковців. Але дивитися цьому злу у вічі, бачити, як Шіро завдає такого болю Алтаню й насміхається з цього… Такого Жинь осягнути не могла.

— Чого ви від нас хочете?

Шіро зітхнув.

— Хіба не очевидно? — він поплескав її по щоці. — Я хочу знання. Наша робота просуне медичні технології на десятиліття. Коли ще випаде така гарна нагода провести дослідження? Трупи привозять без кінця! А це просто безмежні можливості для експериментів! Я можу відповісти на будь-яке запитання про людське тіло! Я можу знайти спосіб не допустити смерті.

Жинь із невірою витріщилася на нього.

— Ви розтинаєте мій народ.

— Твій народ? — хропнув Шіро. — Не принижуй себе. У тебе нічого спільного з тими жалюгідним нікарцями. Ви, спірлійці, такі чарівні. Створені з такого чудового матеріалу, — Шіро захоп­ливо відкинув волосся зі спітнілого Алтаневого чола. — Яка прекрасна шкіра. Які дивовижні очі. Імператриця не розуміє, що в­трапило їй до рук.

Він притиснув два пальці Жинь до шиї, щоб намацати пульс. Вона зглитнула жовч, що піднялася від його дотику.

— Гадаю, що ти можеш мені допомогти, — м’яко промовив він. — Покажи мені вогонь. Я знаю, ти можеш.

— Що?

— Ви, спірлійці, такі особливі, — довірливо сказав Шіро. Його голос став низьким і сиплим. Він говорив немовби з дитиною або коханою. — Такі сильні. Такі унікальні. Кажуть, ви обраний богами народ. Що робить вас такими?

«Ненависть, — подумала Жинь. — Ненависть та історія страждань, заподіяних такими людьми, як ти».

— Ти знаєш, що моя країна ніколи не хапала зірок із неба в шаманізмі, — сказав Шіро. — Маєш якісь ідеї — чому?

— Бо боги не завдають собі клопоту таким непотребом, як ти, — виплюнула Жинь.

Шіро змахнув у повітрі, немовби відганяючи образу. Певно, він чув стільки нікарських прокльонів, що тепер вони для нього нічого не означали.

— Зробімо ось як, — запропонував він. — Я попрошу тебе показати мені шлях до богів. Щоразу, коли ти відмовлятимешся, я даватиму йому ще одну дозу наркотику. Ти знаєш, що він при цьому відчуватиме.

Алтань видав зі свого ліжка низький гортанний звук. Усе його тіло напружилося і зсудомилося.

Шіро пробурмотів щось йому на вухо й погладив Алтаня по чолі так ніжно, як мати могла б заспокоювати недужу дитину.

Минали години. Шіро знову і знову ставив Жинь запитання про шаманізм, але вона лишалася кам’яною стіною. Вона не хотіла розкривати таємниць, які стояли за Пантеоном. Не хотіла вкладати їх у руки муґенців як ще одну зброю.

Натомість вона проклинала його і плювалася, називала чудовиськом, називала всіма мерзенностями, які тільки спадали їй на думку. Дзіма не вчила їх прокльонів муґенською, але Шіро вловив суть.

— Годі, — промовив він. — Чи ти не бачила цього раніше?

Жинь завмерла, з рота текла, скапувала слина.

— Не розумію, про що ти.

Шіро торкнувся пальцями Алтаневої шиї, щоб намацати пульс, відтягнув його повіки і стиснув вуста, немовби щось підтверджуючи.

— Його терпимість вражає. Нелюдська. Він роками курив опіум.

— Бо це ви таке з ним зробили, — хрипло крикнула вона.

— А потім? Після того, як його звільнили? — Шіро говорив, мовби розчарований учитель. — Вони мали в руках останнього спірлійця й не намагалися відлучити його від наркотиків? Ясно як божий день, що хтось годував його ними роками. Розумно з їхнього боку. О, не дивися на мене так. Федерація не першою почала використовувати опіум для контролю населення. Цей прийом винайшли нікарці.

— Про що ти торочиш?

— Хіба тебе цього не вчили? — Шіро видавався задоволеним. — Ну звісно ж. Звісно ж, не стали б учити. Нікань любить підчищати все ганебне в своєму минулому.

Він перетнув кімнату і став над Жинь, пробігшись пальцями по рукавах.

— А як, по-твоєму, Червоний Імператор тримав спірлійців у покорі? Подумай головою, моя люба. Коли Спір утратив свою незалежність, Червоний Імператор відправив пакунки з опіумом у дар спірлійцям. Подарунок від колонізатора даниннику. Це зробили навмисно. До того спірлійці вживали лише місцеву кору на церемоніях. Вони використовували такий м’який галюциноген, що курити опіум для них було ніби отримати метиловий спирт. Щойно спробували, миттю стали залежними. А потім робили все можливе, щоб дістати ще. Вони стали рабами опіуму, а заразом і рабами Імператора.

У голові Жинь роїлися думки. Вона так і не знайшла, що відповісти.

Їй хотілося назвати Шіро брехуном. Хотілося крикнути йому зупинитися. Але це мало сенс.

Це стільки всього пояснювало.

— Отже, як бачиш, зрештою, наші країни не такі вже й різні, — самовдоволено сказав він. — Єдина відмінність у тому, що ми шануємо шаманів, хочемо вчитися в них, натомість ваша Імперія боїться і параноїть щодо сили, якою вони володіють. Ваша Імперія відбраковує вас та експлуатує, а ще змушує усувати одне одного. Я хочу вивільнити вас. Я гарантую тобі свободу для прикликання бога, якої ти ніколи раніше не мала.

— Якщо ти даси мені свободу, — гаркнула вона, — то перше, що я зроблю, — спалю тебе живцем!

Зв’язок із Феніксом був її останньою перевагою. Федерація спаплюжила і спалила її країну. Федерація знищила Академію й убила її друзів. А тепер, цілком імовірно, зрівняла з землею рідне місто. Недоторканним лишився тільки Пантеон — єдине місце в цілому всесвіті, куди муґенці ще не змогли дістатися.

Нехай її катують, зв’язують, б’ють чи морять голодом, але її розум належить тільки їй. Її бог належить тільки їй. Вона радше помре, ніж зрадить його.

Зрештою Шіро стало нудно. Він покликав охоронців, щоб ті відтягли в’язнів до камери.

— Побачимося завтра, — життєрадісно промовив він. — І спробуємо знову.

Жинь плюнула йому на халат, і охоронці винесли її геть. Ще один охоронець пішов слідом, перекинувши нерухомого Алтаня через плече, немовби тушу тварини.

Один охоронець прикував Жинь за ногу до стіни і з грюкотом зачинив за собою двері. Поруч із нею Алтань смикався та стогнав, ледь чутно шепочучи щось незрозуміле. Жинь поклала його голову собі на коліна й несла жахливу варту над поваленим командиром.

Алтань не приходив до тями багато годин. Не раз він скрикував, говорив щось спірлійською, якої вона не розуміла.

А потім простогнав її ім’я:

— Жинь.

— Я тут, — сказала вона, погладивши його по чолі.

— Він зробив тобі боляче? — наполегливо запитав він.

Вона придушила схлипування.

— Ні. Ні… Він хотів, щоб я говорила, навчила його всього про Пантеон. Я не розповіла нічого, але він сказав, що просто продовжить робити боляче тобі.

— Боляче не від наркотиків, — промовив він. — Боляче, коли закінчується їхня дія.

А потім із гострим болем у животі вона зрозуміла.

Алтань не деградував, коли курив опіум. Ні, куріння опіуму було єдиним часом, коли він не відчував болю. Він усе життя жив у нескінченному болю, завжди прагнучи ще однієї дози.

Вона ніколи не розуміла, як страшенно важко бути Алтанем Тренсинем, жити під тиском несамовитого бога, який у глибині його розуму постійно закликав руйнувати все, а в крові тим часом нашіптувало обіцянки наркотичне божество.

«Ось чому спірлійці так легко стали залежними від опіуму», — усвідомила вона. Не тому, що потребували його для вогню. А тому, що для декого з них це була єдина можливість утекти від свого жахливого бога.

Глибоко всередині Жинь про це знала, вона підозрювала ще відколи дізналася, що Алтаневі не потрібні наркотики, як решті Цике, що Алтаневі очі постійно яскраві, як маків цвіт.

Алтаня вже давно треба було замкнути в Чулуу Корікх.

Але Жинь не хотіла в це вірити, бо їй потрібно було вважати свого командира розсудливим.

Бо хто ж вона без Алтаня?

Протягом наступних годин, коли наркотики виходили з Алтаневого організму, він страждав. Пітнів. Корчився. Так нестямно смикався, що Жинь довелося стримувати його, щоб він собі не нашкодив. Алтань кричав. Благав Шіро повернутися. Благав Жинь допомогти йому померти.

— Ти не можеш, — з панікою в голосі сказала вона. — Ми мусимо втекти звідси. Ми повинні вибратися.

Його очі були порожніми, переможеними.

— Опиратися тут означає страждати, Жинь. Звідси немає виходу. Немає порятунку. Найкраще, що тобі лишається, це сподіватися, що Шіро стане нудно й він подарує тобі безболісну смерть.

Потім Жинь майже це зробила.

Вона хотіла покласти край його стражданням. Бо більше не могла бачити катувань, не могла дивитися, як чоловік, якого вона поважала, відколи вперше побачила, опустився до такого.

Жинь усвідомила, що стала колінами на його нерухомий торс і трималася руками за шию. Їй треба було лише натиснути. Витиснути повітря з горла. Обірвати його життя.

Він заледве відчув би це. Він уже заледве відчував що-небудь.

Навіть коли її пальці стиснули його шкіру, він не опирався. Він хотів покласти цьому край.

Жинь уже робила це раніше. Вона вбила такого ж — маску чимей.

Але тоді Алтань відбивався. Тоді був загрозою. Тепер від нього не чулося загрози, він був лише трагічним, яскравим доказом того, що герої неминуче падають.

Зрештою, Алтань Тренсинь не був невразливим.

Він так добре виконував накази. Йому говорили стрибнути, а він летів. Йому говорили битися, а він знищував.

Але тут, у кінці, без мети й керівника, Алтань Тренсинь зламався.

Пальці Жинь напружилися, але потім вона затремтіла й нестямно відштовхнула від себе його ослабле тіло.

— Як тут мої любі спірлійці? Готові до ще одного раунду?

Осяйно всміхаючись, Шіро підійшов до їхньої камери. Він прийшов із лабораторії на протилежному кінці коридору. А в руках тримав декілька круглих металевих контейнерів.

Вони не відповіли.

— Хочете знати, навіщо ці посудини? — запитав Шіро. У голосі досі чулася штучна життєрадісність. — Є припущення? Ось підказка. Це зброя.

Жинь сердито глянула на лікаря. Алтань втупився поглядом у підлогу.

І оком не моргнувши, Шіро продовжив:

— Це чума, дітки. Знаєте, що таке чума? Спочатку починає текти з носа, потім на руках, ногах, між ногами з’являються великі виразки… А коли рани прориваються, людина помирає від шоку або ж від власної зараженої крові. Але, можливо, це було ще до вашого народження. У Нікані вже якийсь час немає чуми, так?

Шіро постукав по металевих ґратах.

— Нам знадобилося страшенно багато часу, щоб з’ясувати, як вона поширюється. Блохи, можете собі уявити? Блохи, які кусають щурів, а потім поширюють маленькі чумні частинки на все, чого торкаються. Звісно, тепер ми знаємо, як вона поширюється, але це лише стрибок уперед, щоб перетворити її на зброю. Ясно, що не варто застосовувати зброю безконтрольно, бо ж ми плануємо колись заселити вашу країну. Але якщо її випустити в густо населених районах, з правильною критичною масою… Що ж, ця війна може закінчитися значно скоріше, ніж ми передбачали.

Шіро нахилився вперед, обпершись головою об ґрати.

— Вам більше немає за що боротися, — тихо сказав він. — Ваша країна програла. Чому ви мовчите? У вас є легкий спосіб вийти звідси. Просто співпрацюйте зі мною. Розкажіть, як ви прикликаєте вогонь.

— Я радше помру, — випалила Жинь.

— Що ти захищаєш? — запитав Шіро. — Ти нічого не винна Нікані. Чому ти за них? Ким спірлійці були для них? Виродками! Вигнанцями!

Жинь підвелася.

— Ми боремося за Імператрицю, — сказала вона. — Я солдат Міліції до смерті.

— Імператрицю? — Шіро видався трохи спантеличеним. — Ви так і не зрозуміли?

— Не зрозуміли чого? — зухвало кинула Жинь, хоч Алтань тихо, самими вустами промовив: «Не треба».

Але Жинь уже заковтнула наживку, купилася на провокацію лікаря. З того, як засяяли очі Шіро, було видно: він чекав цієї миті.

— Ви коли-небудь запитували себе, звідки ми дізналися, що ви в Чулуу Корікх? — запитав Шіро. — Хто дав нам цю інформацію? Хто був єдиною людиною, яка знала про цю чудову гору?

Жинь витріщилася на нього, розкривши рота, доки правда в її голові збиралася докупи. Вона бачила, що Алтань також спантеличений. Його очі розширилися, коли він усвідомив те саме, що й вона.

— Ні, — сказав Алтань. — Ти брешеш.

— Ваша дорогоцінна Імператриця зрадила вас, — із задоволенням промовив Шіро. — Ми домовилися.

— Це неможливо, — сказав Алтань. — Ми служили їй. Ми вбивали заради неї.

— Ваша Імператриця підставила тебе, тебе і твою дорогоцінну банду шаманів. Вас продали, мої любі спірлійці, так само як продали Спір. Так само як вашу Імперію.

— Ти брешеш!

Алтань кинувся до ґрат. На його тілі спалахнув вогонь, він розходився в боки, ніби щупальці, які майже дотягувалися до охоронців. Алтань продовжував кричати, а полум’я все розширювалося й розширювалося, і хоча метал не розплавився, Жинь здалося, немовби ґрати вигнулися.

Шіро вигукнув наказ муґенською.

До камери заквапилися двоє охоронців. Доки один відмикав камеру, інший вихлюпнув відро води на Алтаня. Щойно полум’я згасло, усі троє квапливо заламали Алтаню руки за голову, а перший устромив йому в шию голку. Алтань смикнувся й упав на підлогу.

Охоронці повернулися до Жинь.

Жинь здалося, що вона бачила, як вуста Шіро рухалися, як він закричав: «Ні, не її», але потім також відчула, як у шию встромилася голка.

Та лихоманка зовсім не скидалася на дію макового зерна.

З маковими зернами їй однаково треба було зосереджуватися, щоб очистити розум. З маковими зернами вона мусила докладати свідомих зусиль, аби піднятися до Пантеону.

Героїн був зовсім не таким м’яким. Героїн виселив її з власного тіла, тож їй не лишалося нічого іншого, окрім як шукати прихистку у вимірі духів.

І з нестримною радістю Жинь усвідомила, що, намагаючись заспокоїти, охоронці Шіро її звільнили.

В іншому вимірі вона знайшла Алтаня. Відчула його. Вона знала його душу так само, як власну.

Вона не завжди знала його форму. Вона любила ту версію його, яку створила для себе сама. Поважала його. Поклонялася йому. Обожнювала саму думку про нього, архетип, невразливу версію Алтаня.

Але тепер вона знала правду, вона знала, який Алтань насправді, знала його слабкості й понад усе його біль… І все одно любила його.

Вона віддзеркалювала його, виліплювала себе за його подобою: один спірлієць поруч із іншим. Вона прагнула перевершити його жорстокість, його ненависть і його вразливість. Вона знала його, вона нарешті знала всього його, і саме так вона його відшукала.

«Алтаню?»

«Жинь».

Вона відчувала його навколо себе, чіткі межі, серйозно пошкоджену ауру, але також і заспокійливу присутність.

Перед нею з’явилася постать Алтаня, немовби він стояв навпроти на дуже великому полі. Він ішов чи плив до неї. У цьому вимірі не існувало простору й відстані, принаймні реальних, але її розум мусив тлумачити його так, щоб Жинь могла бодай якось у ньому орієнтуватися.

Їй не треба було читати муку в його очах. Вона її відчувала. Алтань не закривав свій дух так, як це робив Чаґхань, він був розгорнутою книгою, доступною їй для вивчення, немовби пропонував їй себе, щоб вона спробувала зрозуміти.

І вона розуміла. Розуміла його біль і страждання, розуміла, чому зараз він хотів лише померти.

Але не могла цього стерпіти.

Жинь позбулася розкоші боятися дуже-дуже давно. Вона так багато разів хотіла здатися. Так простіше. Так не боляче.

Та що б не відбувалося, вона трималася за свій гнів і знала одну істину: вона не помре так. Не помре без відплати.

— Вони вбили наш народ, — сказала вона. — Продали нас. Від часів Теардзи Спір став пішаком у геополітичній шаховій грі Імперії. Нас використали. Ми були знаряддям. Скажи, чому від цієї думки ти не шаленієш?

Алтань був виснаженим.

— Я втомився від шаленства, — сказав він. — Я втомився від знання, що нічого не можу вдіяти.

— Ти осліпив себе. Ти спірлієць. Ти маєш силу, — сказала вона. — Маєш гнів усього Спіру. Покажи мені, як його використати. Передай його мені.

— Ти помреш.

— Та помру стоячи, — сказала вона. — Помру з полум’ям у руках і шаленством у серці. Помру, б’ючись за спадок свого народу, а не на операційному столі Шіро, накачана наркотиками і спустошена. Я не помру як боягузка. І ти теж. Алтаню, глянь на мене. Ми не такі, як Дзян. Не такі, як Теардза.

Після цих слів Алтань підняв голову.

— Май’жиннень Теардза, — прошепотів він. — Королева, яка покинула свій народ.

— А ти покинув би? — тиснула вона. — Ти чув, що сказав Шіро. Імператриця продала не лише нас. Вона продала всіх Цике. Шіро не зупиниться, доки не замкне всіх нікарських шаманів у цій пекельній безодні. Коли тебе не стане, хто їх захистить? Хто захистить Жамсу? Суні? Чаґханя?

А тоді Жинь відчула удар зневаги, іскру рішучості.

Саме це їй і було потрібне.

— Фенікс не лише бог вогню, — сказав він. — Фенікс іще й бог помсти. І є сила, народжена століттями нагнітання ненависті, до якої лише спірлієць може дістатися. Я черпав із неї багато разів, але ніколи не приймав цілком. Вона пожере тебе. Вона палитиме тебе доти, доки нічого не лишиться.

— Дай її мені, — спрагло попрохала вона.

— Не можу, — сказав він. — Вона не моя, щоб я її віддавав. Ця сила належить спірлійцям.

— Тоді відведи мене до них, — вимагала Жинь.

І він повів її назад.

У вимірі духів час тяжіє утримувати значення. Алтань повів її назад на століття, у той єдиний простір, де їхні предки ще існували: у давню пам’ять.

Іти за Алтанем було не так, як за Чаґханем. Чаґхань був упевненим провідником, ріднішим світу духів, аніж живих. З Чаґханем вона почувалася так, немов її тягнуть за собою, а якщо вона не підкориться, Чаґхань надломить її розум. А з Алтанем… Алтань не відчувався як окрема сутність. Вони були радше двома частинами значно більшого цілого. Двома маленькими прикладами великої давньої єдності всього спірлійського. Вони мчали крізь світ духів, аби знову поєднатися зі своїм плем’ям.

Коли Жинь знову почала сприймати час та простір, то усвідомила, що вони опинилися біля багаття. Вона бачила барабани, чула, як люди шепочуть замовляння й співають, упізнала ту пісню. Цієї пісні її вчили в дитинстві, їй навіть не вірилося, як вона взагалі могла її забути… Усі спірлійці вміли співати цю пісню до п’ятого дня народження.

Ні, не її. Жинь ніколи не вчили цієї пісні. Це були не її спогади, вона жила всередині спогадів спірлійців, які жили багато років тому. То була колективна пам’ять. То була ілюзія.

Як і цей танець. А отже, і чоловік, який тримав її біля багаття. Він танцював із нею, шалено її розкручуючи, а потім притягував знову до теплих грудей. Це не міг бути Алтань, але в нього однаково було Алтаневе обличчя. Вона була впевнена, що завжди його знала.

Жинь ніколи не вчили танцювати, але вона звідкись знала кроки.

На нічному небі маленькими ліхтариками спалахнули зірки. Мільйони крихітних багать розсипалися в темряві. Тисячі спірлійських островів, тисячі танців біля вогнища.

Колись Дзян сказав їй, що духи померлих розсіюються в порожнечі. Але не духи спірлійців. Спірлійці відмовлялися відпускати свої ілюзії, відмовлялися забувати про матеріальний світ, бо спірлійські шамани не могли впокоїтися, не помстившись.

Жинь бачила обличчя в тінях. Бачила сумну жінку, схожу на неї, яка сиділа біля старого чоловіка з півмісяцем на шиї. Жинь спробувала підійти ближче, але їхні обличчя були розмиті, цих людей вона пам’ятала лише наполовину.

— То он воно як? — запитала Жинь уголос.

Голоси привидів відповіли як один. «Це була золота доба Спіру. Це був Спір до Теардзи. До різанини».

Жинь заледве не розридалася від цієї краси.

Тут не було божевілля. Лише вогонь і танці.

— Ми можемо лишитися тут, — сказав Алтань. — Можемо лишитися тут назавжди. Ми не мусимо повертатися.

Тієї миті Жинь хотілося тільки цього.

Їхні тіла лишилися далеко, вони стали нічим. Шіро зберігатиме їхні трупи в камері з померлими та препарує. А потім, коли останню їхню частину віддадуть Феніксу, щойно їхній прах рознесуть вітри, вони стануть вільними.

— Можемо, — сказала вона. — Можемо стати втраченими для історії. Але ти ж ніколи так не вчинив би, правда?

— Зараз вони нас не приймуть, — сказав він. — Відчуваєш їх? Відчуваєш їхній гнів?

Жинь відчувала. Привиди спірлійців були сумні, а ще вони були шалені.

— Ось чому ми сильні. Ми черпаємо свою силу зі століть і століть незабутої несправедливості. Наше завдання, єдина причина нашого існування — надати цим смертям значення. Після нас не лишиться спірлійців. Тільки пам’ять.

Жинь вважала, що розуміла Алтаневу силу, однак лише тепер усвідомила її глибину. Її тягар. Він ніс тягар спадку мільйонів душ, забутих історією, мстивих душ, які прагнули відновити справедливість.

Тепер привиди Спіру наспівували глибоку й тужливу пісню мовою, якої Жинь не розуміла, бо народилася надто пізно, але та мова була пов’язана з нею до самих кісток. Привиди промовляли до них цілу вічність. Минали роки. Час завмер на місці. Їхні предки ділилися всім, що знали про Спір, усім, що пам’ятали від свого народу. Вони вливали в неї століття історії, культури та релігії.

Привиди сказали їй, що робити.

— Наш бог — розлючений, — сказала жінка, схожа на Жинь. — Він не дозволить так просто минутися цій несправедливості. Він вимагає відплати.

— Повернися на острів, — сказав чоловік з підвіскою у формі півмісяця. — Іди до храму. Знайди Пантеон. Поклич Фенікса і пробуди тріщини, на яких стоїть Спір. Фенікс відгукнеться. Має відгукнутися.

Люди зникали в мареві смаглявих облич.

Привиди Спіру почали співати всі як один, їхні вуста рухалися в унісон.

Жинь не могла розібрати значення слів пісні, але вона його відчувала. То була пісня про відплату. Жахлива пісня. Чудесна пісня.

Привиди благословили Жинь — і від цього лихоманка від героїну стала схожою на смолоскип із пір’я.

Їй дарували силу, яку годі й уявити.

Жинь отримала міць своїх предків. Вона вмістила в собі всіх спірлійців, які загинули того страшного дня, і всіх спірлійців, які будь-коли жили на Мертвому острові.

Вони народ, обраний Феніксом. Фенікс процвітав у гніві, а гніву Жинь отримала в надлишку.

Вона потягнулася до Алтаня. Вони були одним розумом і однією метою. Вони повернулися до світу живих.

Їхні очі спалахнули й розплющились одночасно.

Над ними схилився один із помічників Шіро. Вони знову лежали на столі в лабораторії. Полум’я, що стікало з їхніх тіл, миттю перекинулося на нього, охоплюючи волосся та одяг так, що коли він відсахнувся з криком, то вже весь був охоплений вогнем.

Полум’я розходилося в усіх напрямках. Воно охоплювало хімікати в лабораторії й вибухало, розбиваючи скло. Полум’я їло спирт для стерилізації ран і стрімко поширювалося на випари. Скляна камера з замаринованим чоловіком у кутку взялася тріщинами від жару й вибухнула, розплюскуючи мерзенний вміст на підлогу. Полум’я миттю охопило випари бальзамічної речовини й осяяло кімнату чистим вогнем.

Лаборант вибіг у коридор, благаючи порятунку в Шіро.

Жинь корчилася й викручувалася на столі. Ремені, які утримували її, не стерпіли такого близького жару. Вони луснули — і Жинь упала на підлогу, підвелася і обернулася за мить до того, як Шіро забіг до кімнати, клацаючи перезарядним самострілом.

Спочатку він націлився на Алтаня, потім на Жинь, а потім знову на Алтаня.

Жинь напружилася, але Шіро не натискав на гачок. Вона не знала, чи він не вмів, чи просто не хотів.

— Прекрасно, — замилувався він.

Полум’я відблискувало в голодних очах. На якусь мить здалося, немовби й у нього багряні очі спірлійців.

— Шіро! — заревів Алтань.

Лікар навіть не ворухнувся, коли Алтань підійшов до нього. Натомість опустив самостріл і розкинув руки, немовби вітав сина в обіймах.

Алтань схопив свого кривдника за обличчя. І стиснув. Полум’я полилося з його рук, розжарене добіла, короною оточило лікареву голову. Спершу Алтаневі руки лишили чорні відбитки на скронях Шіро, а потім жар пропік їх до кісток і Алтаневі пальці провалилися в отвори крізь його череп. Очі Шіро полізли назовні. Його руки шалено теліпалися. Він упустив самостріл.

Алтань стиснув череп Шіро між руками. Голова вибухнула з вологим тріском.

Посмикування припинилося.

Алтань кинув тіло й відступив. Він повернувся до Жинь. Його очі горіли червоним яскравіше, ніж будь-коли раніше.

— Добре, — сказав він. — А тепер тікаймо.

Жинь підібрала з підлоги самостріл і вслід за Алтанем вийшла з операційної.

— Де вихід?

— Гадки не маю, — сказав Алтань. — Шукай світло.

Вони бігли так, як не бігали ніколи, обирали повороти навмання. Дослідна база виявилася величезним комплексом, значно більшим, ніж уявляла Жинь. Коли вони бігли, Жинь побачила, що коридор, у якому були двері їхньої камери, виявився єдиним коридором якогось лабіринту. Вони проминали порожні приміщення, безліч операційних столів та комор, завалених каністрами з гасом.

По всьому комплексу залунали сигнали тривоги, скликаючи солдатів.

Нарешті вони знайшли вихід — бічні двері в порожньому коридорі. Вони були наглухо забиті, але Алтань відсунув Жинь убік, а потім вибив їх. Вона відстрибнула й допомогла йому вилізти.

— Он там!

Їх помітила група вартових Федерації й кинулася навперейми.

Алтань вихопив самостріл із рук Жинь і націлився на вартових. Троє солдатів упали на підлогу, але інші просувалися вперед по тілах мертвих.

Самостріл видавав порожнє клацання.

— Чорт, — сказав Алтань.

Вартові наближалися.

Жинь і Алтань були зморені голодом, ослаблені та наполовину одурманені наркотиками. Проте вони билися спина до спини. Рухалися як бездоганне доповнення одне одного. Вони досягли навіть кращої синхронізації, аніж Жинь колись мала з Неджею, бо Неджа знав, як вона рухалася, лише зі спостережень за нею. Алтаневі це було не потрібно. Алтань інстинктивно знав, хто вона і як битиметься, бо ж вони однакові. Дві частини цілого. Вони спірлійці.

Жинь і Алтань подолали п’ятьох вартових, але побачили, що від будівлі до них наближається ще загін із двадцяти осіб.

— Ну, всіх ми вбити не зможемо, — сказав Алтань.

Жинь сумнівалася в цьому. Але вони все одно побігли далі.

Жинь позбивала ноги об бруківку. Алтань схопив її за руку й потягнув за собою.

Бруківка змінилася піском, а потім дошками. Вони опинилися в порту. Біля моря.

Їм треба було дістатися води, моря. Перепливти вузьку протоку. Спір був так близько.

«Повернися на острів. Іди в храм».

Вони дійшли до кінця дамби. І зупинилися.

Ніч освітили смолоскипи.

Здавалося, що в доках зібралася вся армія Федерації, муґенські солдати за хвилерізом, муґенські кораблі у воді. Сотні. Сотні проти двох. Шанси були не просто погані, вони були неспівмірні.

Жинь відчула, як її накриває відчай. Їй забракло повітря. Ось де все закінчиться. Останній бій спірлійців.

Алтань не відпускав її руки. З його вух цівкою стікала кров, із рота також.

— Дивися, — вказав він. — Бачиш он ту зірку? Це сузір’я Фенікса.

Вона підняла голову.

— Нехай вона тебе веде, — сказав Алтань. — Спір на південний схід звідси. Пливти доведеться довго.

— Про що ти говориш? — наполегливо сказала вона. — Ми попливемо разом. Ти поведеш мене.

Він накрив її пальці долонею. Міцно стиснув їх на якусь мить, а потім відпустив.

— Ні, — сказав він. — Я виконав свій обов’язок.

Усередині неї ворухнувся страх.

— Алтаню, ні.

Жинь не могла стримати гарячих сліз, але Алтань не дивився на неї. Він споглядав зібрану армію.

— Теардза не врятувала наш народ, — сказав він. — Я не зміг урятувати наш народ. Але був за крок.

— Алтаню, прошу…

— Тобі буде важче, — сказав Алтань. — Тобі доведеться жити з наслідками. Але ти смілива… ти найсміливіша людина, яку я будь-коли знав.

— Не кидай мене, — благала вона.

Алтань нахилився вперед і обхопив її обличчя обома руками.

На якусь химерну мить вона подумала, що він хоче її поцілувати.

Але він цього не зробив. Лише притиснувся чолом до її чола.

Жинь заплющила очі. Вона п’яніла від доторку своєї шкіри до Алтаневої. І зберегла його в пам’яті.

— Ти значно сильніша за мене, — сказав Алтань і відпустив її.

Жинь нестямно захитала головою.

— Ні, не я, це ти, ти мені потрібен…

— Хтось мусить знищити цю дослідну базу, Жинь.

Він відступив від неї. Простягнувши руки вперед, Алтань попрямував до флоту.

— Ні, — благала Жинь. — Ні!

Алтань кинувся бігти.

Військо Федерації випустило хмару стріл.

І тієї ж миті Алтань спалахнув смолоскипом.

Він покликав Фенікса — і Фенікс прийшов, огорнув, обійняв, любив, привів його назад.

Алтань став силуетом, зітканим зі світла, тінню людини. Жинь здалося, що він озирнувся на неї. Їй здалося, що вона бачила, як Алтань усміхнувся.

Здалося, що вона почула пташине ґелґотання.

Жинь побачила в полум’ї образ Май’жиннень Теардзи. Вона заплакала.

«Вогонь не дає, вогонь забирає, і забирає, і забирає».

Жинь закричала безсловесним криком. Її голос загубився у вогні.

Великий стовп полум’я вирвався з того місця, де Алтань приніс себе в жертву.

Хвиля жару розкотилася в усіх напрямках, збиваючи солдатів Федерації, наче солому. Вона вдарила Жинь немовби кулаком у сонячне сплетіння. Жинь кинулася в чорнильно-чорну воду.

Роздiл 25

Жинь пливла багато годин. Днів. Вічність. Вона пам’ятала лише початок, перший шок, коли тіло занурилось у воду. Вона подумала, що помре, бо не могла змусити власне тіло коритися, бо коли опинилася у воді, шкіру поколювало так, немовби її оббіловували заживо. Якби Жинь повернула голову, то побачила б, як горить дослідна база. То було прекрасне видовище: язики багряного й золотавого полум’я лизали її, здіймаючись у темне м’яке небо.

Спочатку Жинь пливла так, як учили в Академії, — удар із якомога меншим розмахом, щоб руки не виходили з води. Якби лучники Федерації її помітили, то неодмінно влучили б. Якщо хтось із них ще вцілів… А потім з’явилася втома. Жинь просто рухала кінцівками, щоб утриматися на плаву, продовжувати дрейфувати, не замислюючись над технікою. Її удари стали механічними, автоматичними та безформними.

Від жару Алтаня нагрілася навіть вода. Вона здавалася ванною, м’яким ліжком. Жинь повільно пливла й думала, що потонути було б не так і погано. На дні океану спокійно. Нічого не болітиме. Там не буде ані Фенікса, ані війни, взагалі нічого, лише тиша… У тих теплих темних глибинах вона б узагалі не відчувала втрати…

Але спогад, як Алтань ішов на смерть, навічно врізався їй у пам’ять, горів попереду всіх думок, свіжіших та болючіших, ніж солона вода, яка потрапляла у відкриті рани. Він командував нею з могили, навіть зараз шепотів накази. Жинь не знала, чи його голос їй просто примарився, чи він і справді був із нею, спрямовував її.

«Пливи далі, прямуй за крилами, не зупиняйся, не здавайся, продовжуй рухатися…»

Жинь навчилася не спускати очей із сузір’я Фенікса. «На південний схід. Пливи на південний схід».

Зірки стали смолоскипами, а смолоскипи — вогнем. Жинь здалося, що вона побачила свого бога.

«Я відчуваю тебе, — сказав Фенікс, розгойдуючись перед нею. — Я відчуваю твою жертву, твій біль і хочу її, принеси її мені… Ти так близько, так близько».

Жинь простягла до бога тремтливу руку, але потім у її розумі ворухнулося щось первісне, щось налякане.

«Тримайся подалі, — закричала Жінка. — Тримайся якнайдалі звідси».

«Ні, — подумала Жинь. — Тобі мене не стримати. Я вже близько».

Жинь безчуттєво пливла в чорній воді, розкинувши руки й ноги, щоб утриматися на поверхні. Вона поринала в забуття й виринала в реальність. Її дух усе ще літав. Жинь начисто втратила відчуття напрямку, вона не мала перед собою мети. Пливла туди, куди її тягло мов магнітом, мов непідконтрольною їй сутністю.

Жинь бачила видіння.

Бачила грозову хмару, схожу на людину, яка збиралася над горами, з чотирма циклонами по боках, немовби кінцівками. Коли вона вдивилася в центр цієї хмари, у відповідь на неї глянули дві осмислені плями небесної блакиті, надто яскраві, щоб бути природними, надто підступні, щоб бути кимось іншим, окрім бога.

Жинь бачила велику дамбу з чотирма ущелинами. Це була найбільша споруда в її житті. Вона спостерігала, як вода розливається в усіх напрямках, затоплюючи низини. Бачила Чаґханя і Цару — вони стояли десь на височині й споглядали, як уламки дамби зносить потоком до нового гирла річки.

Жинь проминула їх, замислившись, і раптом Чаґхань різко підняв голову.

— Алтаню? — з надією в голосі запитав Чаґхань.

Цара глянула на брата.

— Що таке?

Не звертаючи уваги на сестру, Чаґхань роззирався навколо, немовби міг бачити Жинь. Його бліді очі дивилися просто крізь неї. Він шукав те, чого вже не існувало.

— Алтаню, ти тут?

Жинь спробувала щось сказати, але не почулося й звуку. У неї не було рота. Не було тіла. Налякана, Жинь відлетіла далі, а потім порожнеча знову пройшла крізь неї. Вона не змогла б повернутися, навіть якби спробувала.

Вона пливла крізь теперішнє до минулого.

Бачила великий храм — храм із каміння та крові.

Бачила знайому жінку — високу та чарівну, смагляву й довгоногу. На ній була корона з багряного пір’я та попелястих нами­стин. Вона ридала.

— Не буду, — сказала жінка. — Я не пожертвую світом заради цього острова.

Фенікс так пронизливо закричав від люті, що Жинь затремтіла від його неприхованого гніву.

— Я не терпітиму непокори. І каратиму тих, хто порушує дані обітниці. А ти… Ти зламала найбільшу клятву з-поміж усіх, — просичав бог. — Я проклинаю тебе. Ти ніколи не знатимеш спокою.

Жінка закричала, впала на коліна і схопилася за щось усереди­ні себе, немовби намагалася вирвати саме серце з грудей. Вона засвітилася зсередини, наче розжарене вугілля, світло полилося з її очей, з рота, аж доки шкіра не взялася тріщинами й жінка не розлетілася на шматки, мов камінь.

Якби Жинь мала рот, то неодмінно закричала б.

Фенікс повернувся до неї лише за мить до того, як порожнеча знову потягла її геть.

Жинь мчала крізь час і простір.

Вона побачила копицю білого волосся — і все завмерло.

У вакуумі завис Хранитель Воріт, у якійсь застиглій жвавості, десь поруч із ніде й на шляху до всюди.

— Чому ти нас покинув? — плакала Жинь. — Ти міг нам допомогти. Міг нас урятувати.

Хранитель розплющив очі й поглядом відшукав її.

Вона не знала, як довго він дивився на неї. Його очі сягали самої глибини душі, проникали в найтемніші глибини, обшукували її всю. А вона дивилася на нього. Дивилася на нього — і побачене мало не зламало її.

Дзян не був смертним. Він був старим, давнім, дуже-дуже могутнім. Але разом з тим він був її вчителем, тим вразливим чоловіком незрозумілого віку, якого вона знала людиною.

Він потягнувся до неї — і вона майже торкнулася його, але пальці пройшли крізь нього й не торкнулися. З нудотним страхом Жинь подумала, що знову віддаляється. Але Дзян щось промовив, і вона завмерла.

А потім їхні пальці зустрілися. Вона знову отримала тіло, змогла відчувати, відчула, як його руки обхопили її за щоки, а чоло притиснулося до її чола. Відчула, як він різко схопив її за плечі й струсонув, дуже сильно.

— Прокинься, — сказав він. — Ти потонеш.

Жинь витягла себе з води на гарячий пісок.

Вдихнула — і в горлі запекло, немовби вона випила галон перцевого соусу. Вона застогнала й зглитнула. Це було так, немовби вона намагалася проштовхнути стравоходом жменю каміння. Жинь зіщулилася, перекотилася, змусила себе підвестися і спробувала ступити крок уперед.

Під ногою щось хруснуло. Вона нахилилася і пройшла далі. Спантеличена, вона роззиралася навколо. Литка в чомусь загруз­ла. Жинь витягла ногу й підняла її.

А потім витягла з піску череп.

Жинь вступила в щелепу мерця.

Вона здригнулася й упала. Їй потемніло в очах. Очі були розплющені, але нічого не бачили, не сприймали жодних подразників. Перед очима спалахували яскраві вогники. Вона пошкреб­ла пальцями пісок. У ньому було повно маленьких твердих предметів. Жинь витягла їх і піднесла до очей, мружачись, доки не повернувся зір.

То була не галька.

Куди б вона не глянула, всюди з піску стирчали невеликі білі частинки. Кістки. Усе довкола було всіяне кістками.

Жинь стояла навколішки на величезному цвинтарі.

Вона так затремтіла, що пісок під нею завібрував. Жинь сильніше вперлася колінами в пісок і затиснула рот рукою. Нутро скорочувалося так, що з кожним сухим ривком їй здавалося, що в неї всаджують ножа.

«Зійди з лінії вогню». Це Алтанів голос відлунював у голові чи її власні думки? Голос був грубий, командний. Жинь підкорилася. «Тебе видно на білому піску. Сховайся в деревах».

Жинь поповзла по піску, спотикаючись щоразу, коли пальці зісковзували з черепа. Жинь тремтіла від безслізних схлипувань, надто спрагла, аби плакати.

«Іди до храму. Ти знайдеш шлях. Усі шляхи ведуть до храму».

Шляхи? Які шляхи? Хоч які шляхи тут колись були, острів уже давно їх поглинув. Жинь стояла навколішки й тупо витріщалася на листя.

«Ти недостатньо уважно дивишся».

Жинь навколішки повзала до дерев і назад, намагаючись знайти бодай якусь вказівку на щось, що могло бути шляхом. Її пальці відшукали плаский камінь, завбільшки з голову, ледь помітний під густою травою. А потім ще один. І ще один.

Жинь підвелася й пошкутильгала стежкою, тримаючись за дерева, щоб не впасти. Каміння було тверде й гостре, різало їй ноги. Жинь лишала за собою криваві сліди.

У голові все пливло. Жинь так довго нічого не їла й не пила, аж заледве пам’ятала, що взагалі мала тіло. Вона бачила чи, може, уявляла страхітливих тварин. Тварин, яких не мало б існувати. Двоголових птахів. Багатохвостих гризунів. Тисячооких павуків.

Жинь ішла тим шляхом, аж доки їй не здалося, що вона перетнула цілий острів. «Усі шляхи ведуть до храму», — сказали їй предки. Але коли вона прийшла до розчищеного місця в центрі острова, то побачила серед піску лише руїни. Побачила розкидане каміння з гравіюваннями мовою, якої не могла прочитати, і кам’яний вхід, який нікуди не вів.

Мабуть, Федерація зруйнувала храм двадцять років тому. Мабуть, це було першим, що вони зробили після того, як вирізали спірлійців. Федерація мусила знищити спірлійське святилище. Прибрати їхнє джерело сили, зруйнувати та зрівняти його з землею, щоби жоден спірлієць не міг звернутися до Фенікса по допомогу.

Жинь побігла через руїни, шукаючи двері, але не знайшла. Там не було нічого.

Жинь упала на землю, надто заціпеніла, щоб рухатися. Ні. Не так. Не після всього, що вона пережила. Вона майже розплакалася, аж раптом відчула, що пісок під руками поступається. Він зісковзував. Падав кудись.

Несподівано Жинь розсміялася. Вона сміялася так, що болісно хапала ротом повітря. Вона завалилася на бік і схопилася за живіт, полегшено закричавши.

Храм був під землею.

Жинь змайструвала собі смолоскип із сухої палиці й простягла його перед собою, освітлюючи сходи до храму. Спускалася довго. Повітря стало холодне й сухе. Вона зайшла за ріг і вже не бачила сонячного світла. Їй було важко дихати.

Вона згадала Чулуу Корікх і відчула, як паморочиться в голові. Довелося прихилитися до стіни й кілька разів глибоко вдихнути, аж доки паніка вгамувалася. Це не в’язниця під каменем. Жинь не йшла від свого бога. Ні, вона наближалася до нього.

Внутрішня кімната була повністю відгороджена від звуків. Жинь не чула ані океану, ані шелесту вітру, ані звуків дикої природи нагорі. Але попри тишу, храм був протилежністю Чулуу Корікх. Тиша в храмі була ясною, давала силу. Допомагала зосередитися. Жинь майже бачила, як прямує нагору, немовби шлях до богів матеріальний, як земля, по якій вона ступала.

Стіна утворювала коло, як у Пантеоні, але Жинь бачила лише один постамент. Спірлійцям був потрібен лише один.

Уся кімната виявилася святилищем Фенікса. Його образ був викарбуваний у камені на віддаленій стіні — барельєф, утричі більший за Жинь. Голова птаха повернута вбік, профіль дивиться на кімнату. Око велике, шалене й нестямне. Коли Жинь зазирнула в те око, її вразив страх. Воно здавалося лютим. Здавалося живим.

Жинь інстинктивно смикнула руки до пояса, але маку в неї не було. Вона усвідомила, що він їй не потрібен, так само як ніколи не був потрібен Алтаню. Від самої присутності у храмі вона вже була на півдорозі до богів. Вона ввійшла в транс, просто глянувши в шалене око Фенікса.

Її дух помчав угору, аж доки його не зупинили.

Коли Жинь побачила Жінку, то цього разу заговорила першою.

— Не починай, — сказала вона. — Ти мене не зупиниш. Ти знаєш, де я стою.

— Я застережу тебе ще раз, — промовила примара Май’жиннень Теардзи. — Не віддавайся Феніксу.

— Заткнися й пропусти мене, — наказала Жинь. Голодна та спрагла, вона не мала терпіння на застороги.

Теардза торкнулася підборіддя Жинь. На її обличчі читався відчай.

— Віддати душу Феніксу — це вхід до пекла. Він пожере тебе. Ти довіку горітимеш.

— Я вже в пеклі, — сипло озвалася Жинь. — І мені байдуже.

Обличчя Теардзи викривила скорбота.

— Кров від моєї крові. Моя дочко. Не йди цим шляхом.

— Я не піду твоїм шляхом. Ти нічого не зробила, — сказала Жинь. — Ти надто боялася зробити те, що треба було зробити. Ти продала наш народ. Ти повелася малодушно.

— Не малодушно, — сказала Теардза. — Я повелася так із вищого принципу.

— З егоїстичних міркувань! — закричала Жинь. — Якби ти не віддала Спір, наш народ зараз міг жити!

— Якби я не віддала Спір, світ до цього часу вже згорів би, — сказала Теардза. — Молодою я думала, що зробила б це. Я сиділа там, де зараз сидиш ти. Я прийшла до цього храму й молилася нашому богу. І Фенікс прийшов до мене, бо сам обрав мене правителькою. Але я усвідомила, що маю зробити, і обернула полум’я проти себе. Я спалила своє тіло, свою силу та надію Спіру на свободу. Я віддала свою країну Червоному Імператору. І зберегла мир.

— Як смерть і рабство може бути миром? — випалила Жинь. — Я втратила друзів і країну. Втратила все, що було мені дороге. Я хочу не миру, а помсти.

— Помста принесе тобі лише біль.

— Звідки тобі знати? — глумливо всміхнулася Жинь. — Ти вважаєш, що принесла мир? Ти прирекла свій народ на рабство. Дозволила Червоному Імператору експлуатувати, знущатися та використовувати його тисячоліттями. Ти поставила Спір на шлях неминучих столітніх страждань. Якби ти не була такою довбаною боягузкою, мені не довелося б цього робити. І Алтань досі був би живий.

Очі Май’жиннень Теардзи спалахнули червоним, але Жинь ворухнулася першою. Між ними виникла стіна полум’я. Дух Теардзи розсіявся у вогні.

А потім Жинь стала перед своїм богом.

Зблизька Фенікс був значно прекраснішим і значно страхітливішим. Він розгорнув великі крила за спиною й розвів їх. Їхні кінчики торкалися стін. Фенікс схилив голову набік і втупився в Жинь бурштиновими очима. Вона бачила, як у тих очах зростають і падають цілі цивілізації. Вона бачила зведені міста, а потім згорілі й зотлілі на порох.

— Я так довго тебе чекав, — сказав її бог.

— Я прийшла б раніше, — сказала Жинь. — Але мене застерігали проти тебе. Мій майстер…

— Твій майстер був боягузом. Але не твій командир.

— Ти знаєш, що зробив Алтань, — спокійно прошепотіла Жинь. — Тепер він навічно з тобою.

— Хлопчисько ніколи не зміг би зробити того, на що здатна ти, — сказав Фенікс. — Хлопчисько був зламаний і тілом, і духом. Хлопчисько був боягузом.

— Але він прикликав тебе…

— І я відгукнувся. Я дав йому те, чого він хотів.

Алтань переміг. Алтань досягнув у смерті того, чого не зміг досягнути в житті, бо Алтань, підозрювала Жинь, утомився жити. Він не міг вести тривалої війни за відплату, якої вимагав Фенікс, тож прагнув мученицької смерті й отримав її.

«Важче продовжувати жити».

— А чого ти хочеш від мене? — спитав Фенікс.

— Я хочу покінчити з Федерацією.

— Як?

Жинь сердито глянула на бога. Фенікс грався з нею, змушуючи промовити вголос свою вимогу. Змушуючи точно сказати, якого мерзенного вчинку вона прагнула.

Жинь витіснила рештки людського зі своєї душі й дала волю ненависті. Ненавидіти так легко. Ненависть заповнює діру всередині. Дозволяє знову відчувати. Жинь почувалася так добре…

— Абсолютної перемоги, — сказала вона. — Ти також цього хочеш, адже так?

— Чого я хочу? — Фенікса це наче трохи розвеселило. — Боги нічого не хочуть. Боги просто існують. Від нас не залежить, ким ми є, ми чиста сутність, чиста стихія. Ви, люди, самі впливаєте на все, а потім звинувачуєте нас. Усі біди — від людських рук. Ми ні до чого вас не змушуємо. Завжди лише допомагаємо.

— Це моя доля, — переконано сказала Жинь. — Я остання спірлійка. Я мушу це зробити. Так судилося.

— Нічого не судилося, — сказав Фенікс. — Ви, люди, завжди думаєте, що вам щось судилося, трагедії чи велич. Доля — це міф. Доля — це тільки міф. Боги нічого не вирішують. Ви вирішуєте. Ти вирішила скласти іспит. Ти вирішила приїхати в Сінеґард. Ти вирішила обрати вірування, ти вирішила вивчати шляхи богів, і ти вирішила йти за вимогами командира, знехтувавши засторогами майстра. На кожному ключовому перехресті тобі давали вибір — і ти відмовлялася вийти з гри. Ти обрала саме ті шляхи, які привели тебе сюди. Тепер ти в цьому храмі, стоїш переді мною лише тому, що хотіла цього. І ти знаєш, що варто тобі дати знак, і я прикличу щось жахливе. Я влаштую катастрофу, яка повністю знищить острів муґенців, так само як вони знищили Спір. Твоєю волею може померти багато людей.

— Але ще більше житиме, — сказала Жинь.

Вона була майже впевнена, що так і є. А навіть якщо й ні, вона хотіла поквитатися. Вона знала, що на неї ляже вся відповідальність за вбивства, які вона задумала вчинити, і що цей тягар вона нестиме до кінця життя.

Але воно було того варте.

Заради відплати воно було того варте. Божественна кара за те, що Федерація заподіяла її народу. Її справедливість.

— Вони не люди, — прошепотіла вона. — Вони тварини. Я хочу, щоб ти спалив їх. Усіх до єдиного.

— І що ти даси мені натомість? — поцікавився Фенікс. — Ціна за те, щоб змінити матерію світу, висока.

Чого хоче бог, а надто такий, як Фенікс? Чого взагалі хочуть боги?

— Я можу вшанувати тебе, — пообіцяла вона. — Можу дати тобі нескінченний потік крові.

Фенікс схилив голову. Його бажання було не менш відчутним, ніж її ненависть. Фенікс не міг опиратися тому, чого прагнув, він був посередником руйнування й потребував втілення. Жинь могла стати таким втіленням.

«Не роби цього», — закричала примара Май’жиннень Теардзи.

— Зроби це, — прошепотіла Жинь.

— Як забажаєш, — сказав Фенікс.

На мить у кімнату ввірвалося прекрасне повітря. Солодке повітря наповнило її легені.

А потім Жинь спалахнула. Біль був раптовим і сильним. Вона не встигла навіть вдихнути. Кожну частину її немовби заразом охопила гуркітлива стіна полум’я, змушуючи стати навколішки, а потім лягти, коли коліна підігнулися.

Жинь корчилася та звивалася біля підніжжя барельєфа, дряпала підлогу, намагалася протистояти болю. Однак він був безжальний, охоплював її щоразу сильнішими хвилями. Вона б закричала, але не могла проштовхнути повітря в стиснуте горло.

Здавалося, це тривало вічність. Жинь плакала й стогнала, подумки благаючи в байдужої постаті будь-чого, навіть смерті, яка і то була б краща за це — тоді це припинилося б.

Але смерть не приходила. Жинь не помирала, навіть не була поранена. Вона не бачила змін у своєму тілі, попри те, що її немовби пожирав вогонь… Ні, вона була неушкоджена, але щось горіло всередині. Щось зникало.

Потім Жинь відчула, як її тягне сила, безмежно могутніша за неї. Голова відкинулася назад, руки розкинулися в боки. Вона стала провідником. Відчиненими дверима без хранителя. Сила йшла не з неї, а зі страшного джерела на іншому боці, а сама Жинь стала лише каналом, який впустив її в цей світ. Її охопив стовп полум’я. Вогонь наповнив храм, рвонувся до дверей, а потім вилетів у ніч, де за багато миль звідти діти Федерації спали в своїх ліжках.

Весь світ був у вогні.

Жинь не просто змінила матерію всесвіту, не просто переписала написане. Вона розірвала її, прорвала величезну діру в тканині реальності й підпалила її голодною люттю безконтрольного бога.

Колись матерія містила історії мільйонів життів, життів кожного чоловіка, жінки та дитини на лукоподібному острові, цивільних, які спокійно лягли спати, знаючи, що за малим морем їхні солдати втілюють у життя їхню мрію, виконують обіцянку їхнього Імператора про якусь велику долю, у яку вони мали вірити від народження.

І раптом усі історії обірвалися.

На якомусь відрізку часу ці люди існували.

А потім їх не стало.

Бо вже нічого не було написано. Фенікс розповів про це Жинь. Фенікс показав їй.

І тепер нереалізоване майбутнє мільйонів зупинилося, немов зоряне небо раптом погасло.

Жинь не могла стерпіти страшної провини за це, тож віддалила розум від реальності. Вона спалила ту частину себе, яка відчувала б каяття за ті смерті, бо якби вона відчула каяття, якби відчула всі до єдиної смерті, це розірвало б її. Життів було так багато, що вона відмовлялася визнавати їхнє існування.

Тих життів не існувало.

Жинь думала про жалюгідний шум, який видає свічка, коли її стискають облизаними пальцями. Думала про шипіння ароматичних паличок, коли вони догоряють до кінця. Думала про мух, яких вона чавила пальцем.

То були не життя.

Смерть одного солдата — це трагедія, бо вона могла уявити, який біль він відчував до самого кінця: надії, найменші подробиці, наприклад те, як він одягав форму, що мав родину й дітей, яким сказав, що вони побачаться одразу після того, як він повернеться з війни. Його життя було цілим світом, збудованим навколо нього, і покидати все це було трагедією.

Але Жинь не могла помножити це на тисячі. Таке мислення не піддавалося підрахункам. Такого масштабу навіть не можна було уявити. Тож вона й не намагалася.

Частина її, здатна осягнути це, вже не працювала.

То були не життя.

То були цифри.

Їх треба було відняти.

Через, як їй здалося, години біль повільно ослаб. Жинь дихала великими сиплими ковтками. Повітря ніколи не було таким солодким. Вона розпрямилася з зародкової пози й повільно підвелася, хапаючись за різьблення, щоб не впасти.

Вона намагалася стояти. Ноги тремтіли. Щоразу, коли руки торкалися каменю, з них виривалося полум’я. Жинь іскрила за кожного руху. Дар, який їй підніс Фенікс, вона не могла контролювати, не могла вмістити в собі чи використовувати частинами. Це був потік божественної сили з небес — і Жинь просто виконувала роль каналу. Вона заледве могла стриматися, щоб і собі не розчинитися в полум’ї.

Вогонь був повсюди: у її очах, він струменів із ніздрів та рота. Пекуче відчуття охопило горло. Жинь розкрила рота, щоб закричати. Звідти вирвалося полум’я, яке все не гасло й не гасло, зависнувши над нею палахкотливою кулею.

Якимось чином їй таки вдалося вибратися з храму. А потім вона впала на пісок.

Роздiл 26

Прокинувшись у ще одній незнайомій кімнаті, Жинь так запанікувала, що їй перехопило подих. Невже знову? Ні. Її знову спіймали, вона в лапах муґенців, і вони збираються порізати її на шматки, препарувати, немов кролика.

Але коли вона смикнула руки вгору, їх ніщо не стримувало. А коли спробувала сісти, ніщо не заважало. На ній не було пут. Вага, яку вона відчувала на грудях, була ковдрою, а не путами.

Жинь лежала на ліжку. А не прив’язана на операційному столі. Не прикована до підлоги.

То було просто ліжко.

Вона скрутилася, підтягла коліна до грудей і вдихала, видихала, аж доки дихання не сповільнилося й вона не заспокоїлася настільки, щоб роззирнутися.

Кімната була невеликою, темною й без вікон. Дерев’яна підлога. Дерев’яна стеля, дерев’яні стіни. Підлога під нею рухалася, м’яко коливаючись уперед і назад, ніби мати заколисувала дитя. Спершу Жинь подумала, що знову тоне, бо як ще можна пояснити ритмічний рух кімнати, коли сама Жинь лежала спокійно.

Вона не одразу зрозуміла, що могла бути в морі.

А потім обережно розпрямила руки й ноги, і тілом прокотилася нова хвиля болю. Вона спробувала знову — і цього разу боліло менше. Дивовижно, але жодна кінцівка не була зламана. Жинь була ціла. Неушкоджена.

Жинь перекотилася на бік і обережно спустила босі ноги на прохолодну підлогу, але коліна миттю підігнулись, і вона знову впала на невелике ліжко. Вона ніколи не бувала у відкритому морі. Раптом її почало нудити й, хоча шлунок був порожній, із сухими ривками вона перегнулася через край ліжка на кілька хвилин, аж доки не опанувала себе.

Її заплямованої, порваної форми не стало. Хтось перевдягнув її у свіже. Вона подумала, що одяг здається химерно знайомим, аж доки не оглянула тканину й не зрозуміла, що вже носила такі туніки раніше. Це були туніки Цике.

І їй уперше спало на думку, що вона не в руках ворога.

Сподіваючись супроти надії, не сміючи бажати, Жинь вислизнула з ліжка і знайшла в собі сили стояти. Вона підійшла до дверей. Рука затремтіла, коли вона взялася за клямку.

Клямка вільно провернулася.

Жинь піднялася першим-ліпшим сходовим маршем і вилізла на дерев’яну палубу. Коли побачила над головою відкрите небо, пурпурове від вечірнього світла, то мало не заплакала.

— Вона прокинулася!

Спантеличена Жинь повернула голову. Вона впізнала той голос.

Жамса махав їй з іншого кінця палуби. В одній руці він тримав швабру, а в другій відро. Він широко всміхнувся їй, кинув швабру й побіг назустріч.

Бачити його було так несподівано, що якусь мить Жинь стояла нерухомо, збентежено витріщаючись на нього. А потім підійшла до хлопця, простягнувши руку вперед. Вона так давно не бачила нікого з Цике, вона була майже впевнена, що Жамса — ілюзія, якийсь жахливий трюк, влаштований Шіро, щоб помучити її.

Жинь усе одно зраділа міражу, принаймні вона могла чогось торкнутися.

Та Жамса був реальним. Підбігши до Жинь, він відкинув її руку й міцно обійняв. Коли Жинь притиснулась обличчям до його худорлявого плеча, усе в Жамсі видавалося до болю реальним: кістлява постать, тепла шкіра, рубець навколо очниці. Він був справжнім. Він був там.

Вона не спала.

Жамса розімкнув обійми й, насупившись, глянув їй у вічі.

— Чорт, — пробурмотів він. — Чорт.

— Що?

— Твої очі, — сказав він.

— А що з ними?

— Вони такі ж, як у Алтаня.

Від звуку цього імені Жинь розридалася.

— Ну. Ну годі, — сказав Жамса, ніяково гладячи її по голові. — Усе гаразд. Ти в безпеці.

— Як ви… де? — Жинь проковтнула нескладні запитання між схлипуваннями.

— Ну, ми були на відстані кількох миль від південного узбережжя, — сказав Жамса. — Аратша вів нас. Ми думали, що краще на якийсь час затриматися біля узбережжя. На материку все ускладнилося.

— Ми?.. — повторила Жинь зі збитим диханням.

«Це можливо?»

Жамса кивнув, широко всміхаючись.

— Ми всі тут. Решта в каютах. Ну, за винятком близнюків, але вони приєднаються до нас за кілька днів.

— Як? — вимогливо запитала Жинь.

Цике не знали, що сталося в Чулуу Корікх. Вони не могли знати, що трапилося на дослідній базі. Звідки вони дізналися, що треба прибути на Спір?

— Ми чекали на місці зустрічі, як і наказав Алтань, — пояснив Жамса. — А коли ви не з’явилися, зрозуміли — щось трапилось. Унеґень відстежував солдатів Федерації весь шлях до… того місця. Ми ризикнули всім, відправили Унеґеня спробувати якось витягти вас… — Жамса замовк. — А решту ти знаєш.

— То був Алтань, — сказала Жинь.

Вимовивши його ім’я, вона відчула нову хвилю скорботи, і її лице скривилося.

— Ми бачили, — м’яко сказав Жамса. — Ми зрозуміли, що то був він.

— Він мене врятував.

— Ага.

Жамса вагався.

— То він точно…

Жинь почала схлипувати.

— Бляха, — тихо промовив Жамса. — Чаґхань… Хтось мусить сказати Чаґханю.

— Де він?

— Близько. Цара надіслала нам повідомлення з вороном, але там було небагато, лише те, що вони йдуть. Невдовзі ми з ними зустрінемося. Вона знатиме, як нас знайти.

Жинь підняла очі на Жамсу.

— А як ви знайшли мене?

— Перелопатили гору трупів, — Жамса непевно їй усміхнувся. — Два дні шукали вцілілих. І нічого, а потім твоєму другові спало на думку попливти на острів, і там ми натрапили на тебе. Ти лежала на шматку скла, Жинь. Навколо лише пісок, а ти лежала на листі прозорого скла. То було щось незвичайне. Казкове.

«Навіть близько не казкове», — подумалося їй. Вона горіла так гаряче, що розплавила пісок навколо себе. Це була не казка. Це було жахіття.

— Як довго я там була?

— Десь три дні. Ми перенесли тебе до каюти капітана.

Три дні? Це ж скільки вона пробула без їжі? Її ноги майже підігнулися, вона квапливо схилилася до поруччя. У голові було дуже-дуже легко. Вона повернулась обличчям до моря. Бризки в морському тумані потрапляли на обличчя, й це було неймовірне відчуття. На хвилину вона забулася, ніжачись у сонячних променях, аж доки не згадала, що сталося.

Стиха запитала:

— Що я зробила?

З обличчя Жамси зникла посмішка.

Він збентежено намагався добирати слова, але потім позаду неї заговорив знайомий голос:

— Ми сподівалися, що це ти нам розкажеш.

А потім Жинь побачила Кітая.

Любого, чудового Кітая. Навдивовижу неозброєного Кітая.

У його очах був якийсь важкий блиск, якого вона ніколи в них не бачила. Здавалося, він постарів років на п’ять. Він був схожий на свого батька. Тепер Кітай нагадував нагострений меч, загартований метал.

— З тобою все гаразд, — прошепотіла вона.

— Я змусив їх узяти й мене з собою, після того як ви з Алтанем пішли, — криво всміхнувся Кітай. — Довгенько ж довелося їх умовляти.

— Добре, що він це зробив, — сказав Жамса. — Це він додумався пошукати на острові.

— І не помилився, — сказав Кітай. — Я ще ніколи так не радів, що не помилився. — Він кинувся вперед і міцно обійняв Жинь. — Ти не здалася зі мною в Ґолінь Ніїс. Я не міг здатися з тобою.

Жинь хотілося вічно стояти в тих обіймах. Забути все, забути війну, забути богів. Просто бути, знати, що її друзі живі і що зрештою цілий світ не такий похмурий.

Але вона не могла лишатися всередині цієї щасливої ілюзії.

Могутнішим за її бажання забути було бажання дізнатися. Що скоїв Фенікс? Що саме вона зробила в храмі?

— Мені треба знати, що я зробила, — сказала вона. — Просто зараз.

Схоже, Жамсі було ніяково. Було щось, чого він їй не говорив.

— Чому б тобі не повернутися в каюту? — запропонував він, зиркнувши на Кітая. — Решта в їдальні. Мабуть, буде краще, якщо ми обговоримо це разом.

Жинь пішла за ним, але Кітай потягнувся до її зап’ястка. Він суворо глянув на Жамсу.

— Взагалі-то, — сказав Кітай, — я волів би поговорити з нею наодинці.

Жамса спантеличено глянув на Жинь, але вона, вагаючись, кивнула на знак згоди.

— Добре, — Жамса відступив назад. — Ми чекатимемо внизу, коли ви будете готові.

Кітай мовчав, доки Жамса не відійшов так далеко, що вже їх не чув. Жинь дивилася на вираз його обличчя, але не могла зрозуміти, про що він думав. Що з ним? Чому він не зрадів, побачивши її? Їй здавалося, що від тривоги вона збожеволіє, якщо він чогось не скаже.

— То це правда, — нарешті промовив він. — Ти справді можеш прикликати богів.

Він не відводив погляду від її обличчя. Вона воліла б мати дзеркало, щоб і самій побачити власні багряні очі.

— У чому річ? Чого ви мені не кажете?

— Ти й справді не знаєш? — прошепотів Кітай.

Вона відсахнулася від нього, раптово злякавшись. Вона знала. Вона більше ніж знала. Але їй потрібне було підтвердження.

— Я не розумію, про що ти, — сказала вона.

— Ходи зі мною, — сказав Кітай.

Вона пішла за ним уздовж палуби, доки вони не стали на іншому боці корабля. Він указав на обрій.

— Там.

Далеко над водою здіймалася найнеприродніша на вигляд хмара, яку Жинь будь-коли доводилося бачити. Величезний, щільний стовп пороху розповзався над землею, ніби повінь. Скидалося на грозову хмару, але виривався цей стовп угору з темної землі, а не зосереджувався в небі. Великі клуби сірого та чорного диму опускалися, немов гриб, який повільно ріс. Хмара підсвічувалася зсередини червоними променями сонця на заході, тому здавалося, що вона кровоточить яскравими цівками крові в океан.

Вона видавалася живою, наче мстивий димний гігант повстав із глибин океану. У якомусь сенсі вона була прекрасною так само, як була прекрасна Імператриця: мила і жахлива водночас. Жинь не могла відвести погляду.

— Що це? Що сталося?

— Я не бачив, як це сталося, — сказав Кітай. — Лише відчув. Навіть на відстані багатьох миль від узбережжя. Сильне тремтіння під ногами. Раптовий поштовх, а потім усе заспокоїлося. Коли ми вийшли назовні, небо було димно-чорне. Порох затьмарив сонце на кілька днів. Це перший захід сонця, який я бачу, відколи ми тебе знайшли.

У Жинь усе нутро стиснулося. Та невелика темна смуга землі на віддалі… то Муґень?

— Що це таке? — стиха запитала вона. — Хмара?

— Пірокластичний потік. Порохові хмари. Ти пам’ятаєш виверження старого вулкана, коли ми були на занятті в Їма? — запитав Кітай.

Жинь кивнула.

— Ось що трапилося. Земля під островом була стабільною тисячоліттями, а потім раптово вивергнулася. Я декілька днів намагаюся розгадати, як це сталося, Жинь. Намагаюся уявити, що відчували люди на острові. Певен, більшість населення згоріли у власних домівках. А ті, хто вижив, протрималися не набагато довше. Весь острів опинився в полоні вогняної бурі з отруйних випарів та подрібнених решток, — сказав Кітай. Його голос був химерно спокійним. — Ми не змогли наблизитися, хоч як намагалися. Ми б задихнулися. Від жару корабель згорів би ще за милю від острова.

— То з муґенцями покінчено? — видихнула Жинь. — Вони всі померли?

— Якщо ні, то скоро помруть, — сказав Кітай. — Я уявляв це так багато разів. Складав зі шматків того, що ми вивчали. Вулкани вивергають лавину розпеченого повітря та вулканічних газів. Вони повністю охопили їхню країну… Якщо муґенці не згоріли, то задихнулися. Якщо не задихнулися, то їх поховало під камінням. А якщо й це їх не вбило, то вони помруть із голоду, бо тепер на острові вже точно нічого не ростиме, адже попіл цілковито знищив сільське господарство острова. Коли лава затвердіє, ост­рів перетвориться на єдину могилу.

Жинь вглядалася в хмару попелу, дивилася на дим, який ще не розвіявся, нашаровуючись, немов у печі, яка ніколи не погасне.

Якоюсь мірою Федерація Муґень перетворилася на Чулуу Корікх. Острів через вузьку протоку став кам’яною горою. Мешканці Федерації тепер в’язні: захоплені за буденними справами, вони вже ніколи не прокинуться.

Вона й справді знищила той острів? Жинь відчула, як усередині зринає панічне збентеження. Неможливо. Не може бути. Це природна катастрофа, до якої вона не причетна. Це страшний збіг. Випадковість.

Чи й справді вона це зробила?

Але Жинь це відчула, точно в мить виверження. Вона запустила його. Вона воліла, щоб це сталося. Вона відчула, як обірвалося кожне з тих життів. Відчула радість Фенікса, пережила злостивість його завмерлої жаги крові.

Вона знищила цілу країну силою гніву. Вона зробила з муґенцями те, що Федерація — зі Спіром.

— Мертвий острів небезпечно близько до тієї хмари попелу, — нарешті сказав Кітай. — Це диво, що ти вижила.

— Ні, не диво, — сказала вона. — Це воля богів.

Здавалося, Кітай не міг дібрати слів. Жинь дивилася на нього, збентежена. Чому Кітай не відчув полегшення, побачивши її? Вона вижила! З нею все гаразд! Вона вибралася з храму!

— Я маю знати, що ти зробила, — нарешті сказав він. — Ти побажала цього?

Жинь затремтіла, сама не знаючи чому, а потім кивнула. Який сенс брехати Кітаю тепер? Який сенс брехати комусь іншому? Вони всі знали, на що вона здатна. І вона усвідомила, що хоче, аби вони знали.

— Такою була твоя воля? — наполягав Кітай.

— Я вже сказала тобі, — прошепотіла вона. — Я пішла до свого бога. Сказала йому, чого хочу.

Кітай був вражений.

— Ти кажеш… То твій бог… Це він змусив тебе до цього?

— Мій бог ні до чого мене не змусив, — сказала вона. — Боги не можуть вирішувати замість нас. Вони можуть лише запропонувати свою силу, а ми можемо її прийняти. І я прийняла, і саме це обрала. І ні про що не шкодую.

Кітай страшенно зблід.

— Ти вбила тисячі невинних людей.

— Вони катували мене! Вони вбили Алтаня!

— Ти зробила з муґенцями те саме, що вони зробили зі Спіром.

— Вони на це заслужили!

— Як хтось міг на це заслужити? — скрикнув Кітай. — Як, Жинь?

Вона була вражена. Як він міг тепер на неї гніватися? Він хоча б уявляє, що їй довелося пережити?

— Ти не знаєш, що вони зробили, — спокійно прошепотіла вона. — Що вони планували. Вони хотіли вбити нас усіх. Вони не переймалися людськими життями. Вони…

— Вони чудовиська! Знаю! Я був у Голінь Ніїс! Я багато днів лежав серед трупів! Але ти… — Кітай запнувся на цих словах. — Ти обернулася й зробила точнісінько те саме. Цивільні. Невинні. Діти, Жинь. Ти щойно поховала цілу країну й нічого не відчуваєш.

— Вони були чудовиськами! — пронизливо крикнула Жинь. — Вони не були людьми!

У Кітая відвисла щелепа. З його вуст не вирвалося ані звуку. Він закрив рота. А коли нарешті заговорив знову, то так, немовби зараз розплачеться:

— А ти колись задумувалася, — повільно сказав він, — що саме такими вони вважали нас?

Важко дихаючи, вони пильно дивились одне на одного. Жинь у вухах бухкала кров.

Та як він сміє? Як він сміє стояти ось так і звинувачувати її в жорстокості? Він не був у тій лабораторії, не знав, що Шіро планував стерти з лиця землі всіх нікарців… Він не бачив, як Алтань зійшов з доку і спалахнув смолоскипом.

Вона відплатила за свій народ. Урятувала Імперію. Кітай не може засуджувати її за це. Вона йому не дозволить.

— Геть із дороги, — випалила вона. — Мені треба знайти своїх людей.

Кітай мав виснажений вигляд.

— Навіщо, Жинь?

— У нас є робота, — напружено відповіла вона. — Це ще не кінець.

— Ти серйозно? Ти чула бодай слово з того, що я сказав? З муґенцями покінчено! — закричав Кітай.

— Не муґенці, — сказала вона. — Муґенці — не кінцевий ворог.

— Про що ти?

— Я хочу війни проти Імператриці.

— Імператриці? — Кітая немов обухом по голові вгріли.

— Су Дадзі викрила наше місцеперебування Федерації, — сказала Жинь. — Ось чому вони нас знайшли, вони знали, що ми в Чулуу Корікх…

— Це божевілля, — сказав Кітай.

— Але вони так сказали! Муґенці, вони сказали…

Кітай витріщився на неї.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що в них були всі підстави брехати?

— Не про це. Вони знали, хто ми. Де ми були. Лише вона це знала, — Жинь задихала частіше. Лють повернулася. — Мені треба знати, чому вона це зробила. А потім я маю покарати її за це. Мені треба змусити її страждати.

— Ти себе чуєш? Хіба важливо, хто кого продав? — Кітай схопив її за плечі й струсонув. — Роззирнися. Подивися, що сталося з цим світом. Усі наші друзі мертві. Неджа. Жабань. Ірдзях. Алтань.

Жинь відступала з кожним іменем, але Кітай безжально продовжував:

— Увесь наш світ зруйнований, а ти все хочеш війни?

— Війна вже тут. На троні Імперії сидить зрадниця, — уперто сказала вона. — Я дивитимуся, як вона горітиме.

Кітай відпустив руку Жинь. Його обличчя її вразило.

Він дивився на неї, мовби на незнайомку. Схоже, він її боявся.

— Не знаю, що з тобою сталося в тому храмі, — сказав він. — Але ти не Фан Жунінь.

Кітай пішов із палуби. І більше жодного разу на неї не глянув.

Жинь побачила Цике в трюмі галери, але не приєдналася до них. Вона була надто спустошена, надто виснажена. Тому повернулася до своєї каюти й замкнулася зсередини.

Вона думала — насправді, сподівалася, — що Кітай знайде її, але ні. Коли вона заплакала, поруч не було нікого, хто б її заспокоїв. Вона задихалася від сліз, втупившись обличчям у матрац. Глушила крики об важку солом’яну підстилку, та потім вирішила, що байдуже, хто її почує, і закричала вголос у темряву.

До дверей прийшов Бадзі, приніс тацю з їжею. Вона відмовилася.

Через годину до її кімнати таки пробився Енькі. Він умовляв її поїсти — вона знову відмовилася. Він наполягав, що, заморивши себе голодом до смерті, нікому вона краще не зробить.

Вона погодилася поїсти, якщо він дасть їй опіум.

— Не думаю, що варто, — сказав Енькі, глянувши на схудле обличчя Жинь, її сплутане масне волосся.

— Річ не в тім, — сказала вона. — Мені не потрібні зерна. Мені потрібен дим.

— Я можу приготувати тобі снодійне.

— Мені не треба спати, — наполягала вона. — Мені треба нічого не відчувати.

Бо Фенікс не полишив її, коли вона вибралася з храму. Фенікс промовляв до неї навіть зараз, постійно був у її свідомості, голодний і розлючений. Він був шалений, нестямний. Він бачив хмару попелу і сприйняв її як ушанування його самого.

Жинь не могла відділити своїх думок від бажань Фенікса. Жинь могла опиратися йому, але відчуття було таким, немовби вона збожеволіла. Або ж вона могла прийняти його й полюбити.

«Якби Дзян побачив мене зараз, — усвідомила вона, — то замкнув би в Чулуу Корікх».

Зрештою, саме там їй було місце.

Дзян сказав, що добровільне ув’язнення — справа благородна.

«Та нізащо», — подумала вона.

Вона ніколи добровільно не піде в Чулуу Корікх тоді, коли Імператриця Су Дадзі ходить по цій землі. Коли Фейлень на волі.

Жинь єдина мала достатню силу, щоб їх спинити, бо вона черпала з могутності, про яку Алтань міг лише мріяти.

Тепер вона бачила, що Фенікс мав рацію: Алтань був слабким. Алтань, хоч як старався, завжди міг бути лише слабким. Роки в неволі скалічили його. Він не обирав свого гніву сам, гнів йому нав’язали, удар за ударом, тортура за тортурою, аж доки він не почав реагувати так, як поранений вовк: кусати руку, яка його била.

Алтанів гнів був нестямним і розсіяним, він був ходячою посудиною для Фенікса. Він ніколи не мав вибору в прагненні відплати. Алтань не вів перемовин із богом, як це зробила вона.

Жинь не втратила здорового глузду, вона була в цьому впевнена. Жинь була цілісна. Вона багато втратила, так, але досі мала розум. Робила вибір сама. Вона обрала прийняти Фенікса. Обрала впустити його у свою свідомість.

Але якщо вона хотіла повернути собі думки, то мусила взагалі не думати. Жинь хотіла відгородитися від жаги крові Фенікса, їй була потрібна люлька.

Вона вголос розмірковувала в темряві, потягуючи нудотно-­солодкий наркотик.

Вдих, видих. Вдих, видих.

«Я стала чимось дивовижним, — подумала вона. — Я стала чимось жахливим».

Тепер вона богиня чи чудовисько?

Можливо, ні перше, ні друге. А може, і те, й інше.

Коли близнюки нарешті піднялися на борт, Жинь лежала, скрутившись на ліжку. Вона навіть не знала про їхнє прибуття, аж доки вони без попередження не з’явилися в дверях її каюти.

— То ти таки це зробила, — сказав Чаґхань.

Жинь сіла. Вони захопили її в рідкісному стані — тверезою. Вона годинами не торкалася люльки, однак лише тому, що спала.

Цара обняла її.

Жинь прийняла обійми, її очі розширилися від шоку. Цара завжди була така мовчазна. Така відсторонена. Жинь ніяково підняла руку, намагаючись вирішити, чи варто поплескати Цару по плечу.

Але Цара так само різко відсахнулася.

— Ти гориш, — сказала вона.

— Я не можу цього вимкнути, — промовила Жинь. — Він зі мною. Він завжди зі мною.

Цара м’яко торкнулася плеча Жинь. Вона співчутливо, з розумінням їй кивнула.

— Ти ходила до храму.

— Я це зробила, — сказала Жинь. — Та хмара попелу. То була я.

— Я знаю. Ми це відчули.

— Фейлень, — різко промовила Жинь. — Фейлень вирвався, Фейлень утік, ми намагалися його зупинити, але…

— Ми знаємо, — сказав Чаґхань. — Це ми теж відчули.

Він, не виявляючи емоцій, стояв біля дверей. Вигляд у нього був такий, немовби він чимось удавився.

— Де Алтань? — нарешті запитав він.

Жинь не відповіла. Вона просто сиділа, дивилася йому у вічі.

Чаґхань кивнув і скрикнув, ніби вдарена тварина.

— Це неможливо, — дуже тихо промовив він.

— Він загинув, Чаґханю, — сказала Жинь. Вона почувалася дуже втомленою. — Відпусти. Його не стало.

— Але я мав би відчути, як він пішов, — наполягав він.

— Ми всі так думали, — рішуче сказала вона.

— Ти брешеш.

— Нащо мені це? Я була там. Я бачила, що сталося.

Чаґхань різко вилетів із кімнати і грюкнув дверима.

Цара глянула на Жинь. Тієї миті на її обличчі не було звичного гнівного виразу. Просто сумна.

— Ти розумієш, — сказала вона.

Жинь більше ніж розуміла.

— Що ви зробили? Що сталося? — нарешті запитала вона в Цари.

— Ми перемогли у війні на півночі, — сказала Цара, склавши руки на колінах. — Ми виконали накази.

Остання відчайдушна операція Алтаня мала не одну, а дві лінії — на південь, куди він забрав Жинь, щоб відкрити Чулуу Корікх, і на північ, куди відправив близнюків.

Вони спричинили повінь річки Мужвей. Та дельта річки, яку Жинь бачила з виміру духів, була Дамбою Чотирьох Ущелин — найбільшим комплексом дамб, які стримували Мужвей від затоп­лення всіх чотирьох прилеглих провінцій. Алтань наказав підірвати дамбу, щоб спрямувати річку на південь до старого каналу, відрізаючи маршрут постачання Федерації на півдні.

Це було майже те саме, що й у плані бою, який Жинь запропонувала на уроці стратегії на першому курсі. Вона пам’ятала заперечення Венки: «Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія…»

Жинь підтягла коліна до грудей.

— Гадаю, немає сенсу питати, чи ви спершу евакуювали околиці?

Цара гірко засміялась:

— А ти?

Ці слова різонули, мов удар. Не існувало логічного пояснення того, що вона зробила. Це сталося. Це було рішення, яке вирвалося з неї. І вона мусила… мусила…

Жинь почала тремтіти.

— Що я накоїла, Царо?

Досі Жинь до кінця не усвідомлювала всього масштабу скоєного. Кількість загублених життів, розмах того, що вона пробудила, — це було абстрактне уявлення, нереальна можливість.

Чи було воно того варте? Чи цього вистачить, щоб спокутувати Голінь Ніїс? Спір?

Як можна порівнювати згублені життя? Один геноцид супроти іншого. Яким чином вони врівноважуються на вагах справедливості? І хто вона, якщо думає, що можна так порівнювати?

Жинь схопила Цару за зап’ясток.

— Що я накоїла?

— Те саме, що й ми, — сказала Цара. — Ми перемогли у війні.

— Ні, я вбила… — Жинь задихалася. Вона не могла вимовити цього вголос.

Але Цара раптом розгнівалася:

— Чого ти хочеш від мене? Пробачення? Я не можу тобі його дати.

— Я лише…

— Хочеш порівняти кількість жертв? — різко запитала вона. — Хочеш сперечатися, хто винен більше? Ти спровокувала виверження, а ми — повінь. Цілі селища потонули за одну мить. Зрівнялися з землею. Ти знищила ворога. А ми вбили нікарців.

Жинь могла лише отетеріло дивитися на неї.

Цара вирвала руку з пальців Жинь.

— Прибери цей вираз із обличчя. Ми вирішили, й ми вижили, зберегли свою країну. Ціна є ціна.

— Але ми вбили…

— Ми перемогли! — закричала Цара. — Ми помстилися за нього. Його не стало, але ми помстилися.

Коли Жинь не відповіла, Цара стиснула її за плечі. Царині пальці боляче впилися в її шкіру.

— Ось що ти повинна собі говорити, — нестямно промовила Цара. — Повір, що це було необхідно. Що це зупинило гірше. А навіть якщо й ні, ми повторюватимемо собі цю брехню від сьогодні й кожного дня надалі. Ти зробила вибір. Тепер ти вже нічого з цим не можеш вдіяти. Усе скінчилося.

Саме це Жинь сказала собі на острові. Саме це вона сказала собі, коли говорила з Кітаєм.

І потім, у мертвій тиші ночі, коли не могла заснути від жахіть і потяглася до люльки, вона робила так, як сказала Цара, і продовжувала казати собі: що зроблено, те зроблено. Але в одному Цара помилялася.

Це не кінець. Це не міг бути кінець, бо війська Федерації досі були на материку, розбрівшись по півдню, бо навіть Чаґхань і Цара не змогли потопити їх усіх. А тепер вони не мали лідера, якому коритись, і дому, куди повернутись, і від цього стали відчайдушними, непередбачуваними… і небезпечними.

І десь на материку сиділа Імператриця на тимчасовому троні, шукаючи притулку в новій столиці воєнного часу, бо Сінеґард знищено конфліктом, який вона ж і розпалила. Можливо, вона вже знала, що лукоподібного острова не стало. Її вразила втрата союзника? Чи, може, вона відчула полегшення, звільнившись від ворога? Можливо, вона вже приписала собі перемогу, якої не планувала, можливо, використала її як цемент, щоб утримати владу.

Муґенців не стало, але ворогів у Цике побільшало. І тепер вони були обмануті, не віддані короні, яка їх продала.

Нічого не скінчилося.

Цике раніше ніколи не вшановували смерть свого командира. За родом занять, зміна лідера була для них неминучою справою. Колишні командири Цике або божеволіли, і їх тягнули в Чулуу Корікх супроти волі, або ж їх убивали на завданні, й вони не поверталися.

Небагатьом судилося померти з такою гідністю, як Алтаню Тренсиню.

Вони попрощалися на сході сонця. Вся група зібралася на носі корабля: серйозні, вбрані в чорні туніки. Ритуал був не нікарською церемонією, а спірлійською.

Цара говорила від імені всіх. Вона провела церемонію, бо Чаґхань, Провидець, відмовився. Чаґхань не міг.

— Спірлійці спалювали померлих, — сказала вона. — Вони вірили, що їхні тіла — лише тимчасовий притулок. «З праху ми повстали й до праху повернемося». Для спірлійців смерть була не кінцем, а лише великим возз’єднанням.

Цара простягла руки над водою. І почала наспівувати, не спірлійською, а ритмічною мовою Внутрішніх держав. У них над головою кружляли її птахи, мовчки віддаючи Алтаню данину. І вітер немовби затих, бурхливі хвилі зупинилися, наче сам все­світ завмер від втрати Алтаня.

Цике вишикувались, усі в однакових чорних формах, і мовчки дивилися на Цару. Жамса міцно обхопив вузькі груди руками, згорбившись, немовби міг сховатися всередину себе. Бадзі мовчки поклав руку йому на плече.

Жинь і Чаґхань стояли позаду на палубі, окремо від решти свого підрозділу. Кітая ніде видно не було.

— Ми мали б забрати його прах, — з гіркотою промовив Чаґхань.

— Його прах уже в морі, — сказала Жинь.

Чаґхань глянув на неї. Його очі червоніли від скорботи, налиті кров’ю. Бліда шкіра обтягувала високі вилиці так міцно, що тепер він скидався на скелет ще дужче, ніж зазвичай. Здавалося, що він багато днів не їв. Здавалося, немовби його міг здути вітер.

Жинь замислилася, скільки часу йому знадобиться, аби припинити подумки звинувачувати її в смерті Алтаня.

— Гадаю, він не лишився в боргу, — промовив Чаґхань, кивнувши на попелище на місці Федерації Муґень. — Тренсинь урешті таки помстився.

— Ні, не помстився.

Чаґхань пхикнув.

— Поясни.

— Муґенці не зраджували його, — сказала вона. — Муґенці не тягли його до тієї гори. Муґенці не продавали Спір. Це зробила Імператриця.

— Су Дадзі? — з невірою спитав Чаґхань. — Навіщо? Що їй із того?

— Не знаю. Але маю намір з’ясувати.

— Тенеґа, — вилаявся Чаґхань. Здавалося, тієї миті він щось збагнув. Він схрестив руки на грудях, бурмочучи щось своєю мовою.. — Але, звісно ж…

— Що?

— Ти викинула Гексаграму Сітку, — сказав він. — Сітка означає пастки, зради. Пута вготовані тобі попереду. Мабуть, вона відправила послання Федерації ще тієї миті, коли Алтань затявся піти до клятої гори. «Хтось готовий рухатись, але його сліди перетинаються». Весь цей час ви були пішаками в чужій грі.

— Ми не були пішаками, — випалила Жинь. — І діяли не так, як ти бачив. — Вона відчула раптовий прилив гніву від менторського тону Чаґханя, від його запізнілих роздумів, немовби він усе це бачив, немовби очікував, що так станеться, немовби знав задовго до Алтаня. — Твої Гексаграми мають сенс лише тоді, коли все вже сталось, і не допомагають, коли ще твориться. Від твоїх довбаних Гексаграм жодної користі.

Чаґхань пхикнув.

— Від моїх Гексаграм є користь. Я бачу форму світу. Я розумію мінливу суть реальності. Я прочитав безліч Гексаграм для командирів Цике…

Жинь пхикнула.

— І в усіх твоїх Гексаграмах, які ти прочитав для Алтаня, ти не передбачив, що він може померти?

На її подив, Чаґхань відступив.

Вона знала, що несправедливо кидатись обвинуваченнями, коли Алтанева смерть заледве була провиною Чаґханя, але їй треба було випустити пару, звинуватити ще когось, окрім себе.

Жинь не могла стерпіти Чаґханевого ставлення, немов він знав краще, немов передбачив цю трагедію, бо це було не так. Вони з Алтанем пішли до гори наосліп — і він їм дозволив.

— Я казав тобі, — нагадав Чаґхань. — Гексаграми не передбачають майбутнього. Вони зображають світ таким, як він є, описують залучені сили. Боги Пантеону представляють шістдесят чотири основні сили, і Гексаграми відображають їхні збурення.

— І жодне з тих збурень не кричало: «Не ходіть до цієї гори, бо вас уб’ють»?

— Я попереджав його, — тихо сказав Чаґхань.

— Міг би докласти більше зусиль, — з гіркотою промовила Жинь, хоча й знала, що це теж несправедливе звинувачення і що вона говорить це лише аби допекти Чаґханю. — Розповісти йому, що він може померти.

— Усі Алтаневі Гексаграми були про смерть, — сказав Чаґхань. — Я не очікував, що цього разу вони таки позначають його загибель.

Жинь голосно розсміялася.

— І ти називаєш себе Провидцем? Ти бодай колись бачиш щось корисне?

— Я побачив Ґолінь Ніїс, хіба ні? — випалив він.

Але тієї миті, коли ці слова зірвалися з його вуст, йому немовби перехопило подих і обличчя викривилося в скорботі.

Жинь не сказала того, про що вони обоє подумали: можливо, якби вони не пішли в Ґолінь Ніїс, Алтань не помер би.

Вона воліла б, щоб вони просто билися в Кхурдалайні. Воліла, щоб вони взагалі покинули Імперію та втекли до Замку Ночі, дозволивши Федерації спустошувати землі, перечікуючи бурю в горах, у безпеці, в ізоляції. І живими.

Чаґхань був таким жалюгідним на вигляд, що гнів Жинь розсіявся. Зрештою, Чаґхань намагався зупинити Алтаня. Йому не вдалося. Нікому з них не вдалося б відмовити Алтаня від його нестямного прагнення смерті.

Чаґхань ніяк не міг передбачити Алтаневого майбутнього, бо майбутнє ще не написане. Алтань зробив свій вибір. У Кхурдалайні, у Ґолінь Ніїс і, нарешті, на тому хвилерізі. І ніхто з них не зміг би його зупинити.

— Я повинен був би знати, — нарешті промовив Чаґхань. — «Ми маємо ворога, якого любимо».

— Що?

— Я прочитав це в Алтаневій Гексаграмі. Багато місяців тому.

— Це про Імператрицю, — сказала вона.

— Можливо, — погодився він і відвернувся до моря.

Вони мовчки дивилися на Цариних соколів. Птахи літали великими колами над головою, немовби провідники, немовби вони могли провести дух до небес.

Жинь пригадався давній парад, а ще ляльки з Імператорського звіринцю. Величний цілінь, благородний звір із лев’ячою головою, який з’являється з небес по смерті великого лідера.

А до Алтаня цілінь прийде?

Він його заслужив?

Жинь зрозуміла, що не знає відповіді.

— Імператриця — найменша з наших тривог, — сказав Чаґхань через якийсь час. — Фейлень сильнішає. Він завжди був могутнім. Чи не могутнішим за Алтаня.

Жинь подумала про грозу, яку бачила над горами. Про злі блакитні очі.

— Чого він хоче?

— Хтозна. Бог Чотирьох Вітрів — одна з наймінливіших сутностей у Пантеоні. Його настрої непередбачувані. Одного дня його воля стає лагідним бризом — і розриває цілі селища наступного дня. Він топить кораблі й руйнує міста. Він може стати кінцем нашої країни.

Чаґхань говорив легко, буденно, немовби зовсім не переймався тим, що Нікань знищать наступного дня. Жинь чекала докорів та звинувачень, але не почула такого, лише відмежування, немовби виходець із Внутрішніх держав не ставив на Нікань тепер, коли вони лишилися без Алтаня. Можливо, так і було.

— Ми його зупинимо, — сказала Жинь.

Чаґхань байдуже знизав плечима.

— Нехай щастить. Для цього потрібні всі ви.

— Ти командуватимеш нами?

Чаґхань похитав головою.

— Не можу. Навіть раніше, коли був лейтенантом Туйра, я знав, що ніколи не стану командиром. Я був Алтаневим Провидцем, але ніколи не мав стати командиром.

— Чому?

— Іноземець на чолі найсмертоноснішого загону Імперії? Навряд. — Чаґхань склав руки на грудях. — Ні, Алтань назвав свого наступника перед тим, як ми пішли з Ґолінь Ніїс.

Жинь різко смикнула головою. Оце так новини.

— Хто?

— Ти, — сказав він, немовби це було очевидно.

Жинь почувалася так, немовби він ударив її в сонячне сплетіння.

Алтань назвав її своєю наступницею. Довірив їй свій спадок. Написав і підписав наказ кров’ю ще до того, як вони пішли з Кхурдалайна.

— Я командир Цике, — сказала вона. І їй довелося повторювати ці слова собі, доки їхнє значення не просочилося в неї. Вона отримала статус, рівний генералам Воєначальників. Вона мала владу наказувати Цике робити те, що забажає. — Я командую Цике.

Чаґхань відвернувся. Його обличчя було похмурим.

— Ти збираєшся окропити світ Алтаневою кров’ю, так?

— Я збираюся знайти та вбити всіх відповідальних, — сказала Жинь. — І ти мене не спиниш.

Чаґхань засміявся сухо, уривчасто.

— О, я не збираюся тебе зупиняти.

Він простягнув їй руку.

Жинь схопила її. Затоплена земля та вкрите попелом небо стали свідками домовленості між Провидцем і Спірлійкою.

Вони порозумілися, вона і Чаґхань. Вони вже не були суперниками, які змагалися за прихильність Алтаня. Тепер вони були союзниками, пов’язаними лиходійством, яке обоє вчинили.

Вони мали вбити бога. Змінити світ. І скинути з трону Імператрицю.

Вони були пов’язані пролитою кров’ю. Пов’язані стражданнями. Пов’язані тим, що з ними сталося.

Ні.

З нею це не сталося.

«Ми ні до чого не змушуємо вас», — прошепотів Фенікс. І це була правда. Фенікс із усіма його силами не зміг змусити Теардзу скоритися його волі. І йому не довелося змушувати Жинь, бо вона щиросердно погодилася на домовленість.

Дзян помилявся. Вона не прикликала сил, яких не могла контролювати, боги не є небезпечні. Боги взагалі не мають сил, якщо їм не давати їх. Боги можуть впливати на всесвіт лише через таких, як вона. Її доля не написана в зорях або журналах Пантеону. Жинь зробила свій вибір сама. І хоча вона зверталася до богів по допомогу в бою, вони були від початку й до кінця лише знаряддям.

Жинь не жертва долі. Вона остання спірлійка, командир Цике, шаманка, яка прикликала бога виконати її прохання.

І ще прикличе богів для страшних звершень.