Макова війна

Роздiл 10

«Імператор Рьохай» уже дванадцять ночей патрулював східний нікарський кордон у Наріїнському морі. То був один із кораблів з легкою конструкцією, вишукана модель Федерації, створена для швидкого долання неспокійних вод. Солдатів на ньому було небагато, бо ж палуба не вмістила б цілого батальйону. Він не виконував розвідувальної місії. Над щоглою не кружляли поштові птахи й шпигуни не покидали борт корабля під покровом морського туману.

«Рьохай» лише надокучливо пропливав уздовж берегової лінії, борознив води то в один бік, то в інший, немовби стривожена домогосподарка. Він чогось чекав. Когось.

Команда не здіймала галасу. На «Рьохаї» була лише основна частина екіпажу: капітан, декілька матросів і невеликий загін Збройних сил Федерації. На борту був шанований гість: генерал Ґін Сейрю, верховний маршал Збройних сил та шанований радник самого Імператора Рьохая. А ще на борту був відвідувач, нікарець, який ховався в тінях свого укриття, відколи «Рьохай» увійшов у води Наріїнського моря.

Туйр, командир Цике, добре вмів лишатися невидимим. У такому стані він не потребував ані їжі, ані сну. Поглинутому тінями, огорнутому темрявою, йому заледве треба було дихати.

Докучала з плином днів лише нудьга, але йому доводилося чатувати й довше. Він тиждень прочекав у шафі в спальні Воєначальника Дракона. Провів цілий місяць у схованці під дошками підлоги, під ногами лідерів Призахідної республіки.

А тепер чекав, доки люди на борту «Рьохая» розкриють свої наміри.

Туйр здивувався, коли отримав наказ із Сінеґарда проникнути на корабель Федерації. Цике роками діяли лише на території Імперії, вбиваючи відступників, які здавалися Імператриці особливо проблемними. Імператриця не відсилала Цике за кордон ще від часу своєї катастрофічної спроби вбити юного Імператора Рьохая, що закінчилася смертю двох оперативників, а ще один збожеволів, і його довелося під лемент відправити до кам’яної в’язниці.

Але обов’язок Туйра — коритись, а не питати. Він принишк у тіні, ніким не помічений. І чекав.

То була спокійна, безвітряна ніч. Ніч, сповнена таємниць.

Схожа ніч уже була багато десятиліть тому, коли в небі виблискував повний місяць і Туйрів майстер уперше повів його в глибокі підземні тунелі, яких ніколи не торкалося світло. Майстер спрямовував його в один звивистий поворот за іншим, кружляв навколо нього в темряві, аби Туйр не втримав у голові мапу підземного лабіринту.

Коли вони дійшли до осердя павутини, майстер покинув його там. «Знайди вихід, — наказав він Туйрові. — Якщо богиня прийме тебе, то вкаже шлях. А якщо ні, ти загинеш».

Туйр ніколи не тримав зла на майстра за те, що той кинув його в темряві. Так мало статися. Та все ж його страх був реальним і гострим. Туйр блукав у задушливих тунелях. Спершу з’явилася спрага. Потім голод. Коли він спотикався через щось у темряві й ці предмети брязкотіли і розходилися луною, він знав, що то кістки.

Скількох учнів уже відправляли в таку мандрівку підземеллям? Скільки з них вийшли назовні?

Лиш один у поколінні Туйра. Його шаманський родовід лишався чистим і сильним завдяки перевірці вмінь пращурів, і лише той, хто вижив, міг прийняти дари богині, аби передати їх наступному поколінню. Той факт, що Туйрові дали цей шанс, означав, що всі інші учні до нього спробували, зазнали невдачі й загинули.

Тоді Туйр боявся.

Але тепер він не відчував страху.

Тепер, на борту корабля, темрява знову поглинула його, так само як тридцять років тому. Туйр згорнувся в ній, як ненароджене дитя в материному лоні. Молитися своїй богині означало повертатися в цей первинний стан до народження, коли світ був тихим. Ніщо його не бачило. Ніщо не могло зашкодити.

Шхуна пливла в опівнічному морі крадучись, ніби мала дитина робить те, чого не можна. Крихітний човен був не з нікарського флоту. Усі знаки розрізнення грубо зірвали з корпусу корабля.

Але він плив від нікарського узбережжя. Шхуна або здолала дуже довгий та звивистий маршрут, щоб зустрітися з «Рьохаєм» і ошукати найманця на борту, про якого на «Рьохаї» не знали, або ж це було нікарське судно.

Туйр принишк за топом щогли, розглядаючи палубу шхуни крізь підзорну трубу.

Вийшовши з темряви, Туйр відчув раптове запаморочення. Тепер це траплялося дедалі частіше, щоразу, коли він чекав у тінях надто довго. Ставало все важче входити у світ матеріального, від’єднуватися від своєї богині.

«Обережніше, — застеріг він себе, — а то не повернешся».

Він знав, що тоді трапиться. Він стане широким непереборним каналом для богів, незамкненими воротами у вимір духів. Стане дірявою, марною, стертою посудиною, і хтось відвезе його до Чулуу Корікх, де він нікому не зможе зашкодити. Хтось запише його ім’я на Колесах і спостерігатиме його потопання в кам’яній в’язниці, так само як він ув’язнив стількох своїх підлеглих.

Він пам’ятав, як уперше потрапив до Чулуу Корікх, коли замурував у горі власного майстра. Стояв перед ним лицем до лиця, і кам’яні стіни зімкнулися навколо майстрового обличчя. Очі заплющилися. Він спав, але не помер.

Невдовзі настане день, коли й він збожеволіє, якщо піде, а якщо ні, то збожеволіє ще дужче. Але така доля чекає на всіх із Цике. Бути найманцем Імператриці означає померти рано, або збожеволіти, або те і те.

Туйр вважав, що в нього ще є років десять чи й двадцять, як було в його майстра перед тим, як він передав богиню Туйру. Вважав, що ще має вдосталь часу підготувати наступника й навчити його заходити в порожнечу. Але він дотримувався часових меж своєї богині й не міг знати, коли вона врешті покличе його назад.

«Я мав би обрати учня. Обрати когось зі своїх людей».

П’ять років тому він думав, що міг обрати Провидця Цике, того худорлявого хлопчиська з Внутрішніх держав. Але Чаґхань був таким ламким і дивним навіть як для його народу. Чаґхань командував би як демон. Він домігся б від підлеглих абсолютної покори, але лише забравши в них вибір. Надломив би їхній розум.

Новий лейтенант Туйра, хлопець, якого йому прислали з Академії, був значно кращим кандидатом. І саме його призначать командиром Цике, коли настане час і Туйр не зможе вести їх за собою.

Але хлопець уже мав свого бога. А боги егоїстичні.

Шхуна спинилася під тінню «Рьохая». Самотня постать у мантії перебралася в шлюпку й перетнула вузьку відстань між двома кораблями.

Капітан «Рьохая» наказав опустити мотузки. Він та половина команди стояли на головній палубі, чекаючи, доки нікарець підніметься на борт.

Двоє матросів допомогли постаті в мантії піднятися на палубу.

Вона відкинула темний каптур із голови й трусонула гривою довгого блискучого волосся. Волосся кольору обсидіану. Шкіра мінеральної білизни сяяла, мов сам місяць. Вуста ніби тільки-но окроплені кров’ю.

На кораблі була Імператриця Су Дадзі.

Туйр так здивувався, що мало не вийшов із тіні.

Чому вона тут? Перше, що спало йому на думку, було абсурдно неважливим: невже вона не довіряла йому розібратися з цим самотужки?

Певно, щось пішло не за планом. Вона прибула з власної волі? Чи Федерація примусила її?

Чи, може, його накази змінилися?

У голові Туйра роїлися думки, він розмірковував, як відреагувати. Міг почати діяти зараз, убити солдатів до того, як вони нашкодять Імператриці. Але Дадзі знала, що він тут, і подала б йому якийсь знак, якби хотіла смерті людей Федерації.

Отже, він мусив чекати, чекати й спостерігати, яку партію розігрує Дадзі.

— Ваша високосте. — Генерал Ґін Сейрю був кремезним, велетнем порівняно з іншими. Він нависав над Імператрицею. — Ви мали прибути вже давно. Імператору Рьохаю уривається терпець.

— Я не Рьохаєва собачка, — голос Дадзі розлетівся по кораблю, холодний та чистий, мов крига, гострий, мов ніж.

Солдати оточили Дадзі, відмежовуючи її від генерала. Та Дадзі стояла прямо, піднявши підборіддя й не виказуючи страху.

— Але вас таки покличуть, — різко промовив генерал. — Через вашу бездіяльність Імператор Рьохай роздратований. Ваші переваги слабнуть. У вас лишилося небагато козирів, і ви про це знаєте. Тіштеся, що Імператор узагалі зволив з вами говорити.

Кутики вуст Дадзі поповзли вгору.

— Безперечно, його величність дуже милосердний.

— Досить кепкувань. Говоріть що маєте.

— Усьому свій час, — спокійно сказала Дадзі. — А спершу треба залагодити ще одне питання.

І вона глянула просто в тінь, де стояв Туйр.

— Добре. Ти тут.

Туйр сприйняв це як знак.

Із піднятими ножами він квапливо вийшов з тіні, але спіткнувся й упав на коліна, коли Дадзі скувала його поглядом.

Він хапав ротом повітря, не здатний вимовити й слова. Руки й ноги оніміли, задерев’яніли, він не міг рухатися. Дадзі володіла гіпнозом, він знав, але ніколи не застосовувала своєї сили на ньому.

Усі думки разом витиснуло з голови. Він міг думати лише про її очі. Спершу вони були великі, осяйні та чорні, а потім стали жовті, немов зміїні, з вузькими зіницями, які затягували його всередину, немов мати, яка хапає своє дитя, немов жорстока імітація його богині.

І як його богиня, вона була вродлива. Неймовірно вродлива.

Заціпенілий, Туйр опустив свої ножі.

Перед ним танцювали видіння. Перед зором пульсували її великі жовті очі. Раптом ставши величезними, вони заповнили все поле зору до периферії, затягнули його у свій світ.

Туйр бачив безіменні форми. Кольори, які неможливо описати.

Бачив безликих жінок, які танцювали в багрянці й кобальті, їхні тіла вигиналися, немов шовкові стрічки, які вони тримали в руках. А потім, коли вона його заворожила, Зміївна впилася в нього іклами і впорснула отруту.

Психодуховний напад був спустошливим і миттєвим.

Вона розбила Туйрів світ, немов скло, немовби він існував у дзеркалі, а вона розтрощила його об гострий кут, і він опинився у пастці моменту розбиття, тож воно не закінчилося за лічені секунди, а розтяглося на цілу вічність. Звідкись почувся крик, дедалі гучніший, і кінця йому не було. Очі Зміївни стали безбарвною білою пеленою, що застилала йому зір і перетворювала все на біль. Туйр шукав прихистку в тінях, але його богині ніде не було, натомість ті гіпнотичні очі були всюди. Куди б він не кинувся, очі дивилися на нього. Велика Змія засичала, її погляд вивчав його, свердлив, паралізував…

Туйр знову покликав свою богиню, але та знову мовчала, її відтіснила сила, безмежно могутніша за саму темряву.

Су Дадзі спрямувала на Туйра щось давніше за саму Імперію. Давніше за сам час.

Туйрів світ перестав обертатися. Вони з Імператрицею дрейфували наодинці в центрі урагану кольорів, зупинившись лише з її милості. Він знову набув форми — і то вже була не змія, а богиня в образі Су Дадзі, жінка.

— Не тримай на мене зла. У цій грі задіяні сили, яких ти не здатен зрозуміти, супроти яких твоє життя марне.

І хоча вона здавалася смертною, її голос лунав звідусіль, зароджуючись десь у ньому, вібрував у його кістках. Він був єдиним, що існувало, доки вона не пом’якшала й не дозволила йому заговорити.

— Навіщо ви це робите? — прошепотів Туйр.

— Жертва не питає мотивів хижака, — просичало щось, що не було Су Дадзі. — Мертві не питають у живих. Мертві не кидають викликів богам.

— Я вбивав заради вас, — сказав Туйр. — Для вас я зробив би що завгодно.

— Знаю, — відповіла вона й ударила його в обличчя. Вона говорила з буденним смутком і на мить знову здалася Імператрицею. Кольори потьмяніли. — Ти дурень.

Вона виштовхнула його з корабля.

Біль утоплення, усвідомив Туйр, приходить від боротьби. А він не міг боротися. Кожна частина була паралізована, не здатна навіть заплющити очі від жалкої солоної води.

Туйр нічого не міг удіяти, лише померти.

Він занурювався назад у темряву. Назад у глибину, де не почує й звуку, не побачить і спалаху світла, не відчує нічого, де й нема нічого живого.

Назад до м’якого спокою лона.

Назад до матері. Назад до своєї богині.

Смерть шамана не лишилася непоміченою у світі духів. У мить загибелі Туйра виміром невідомого прокотилася психодуховна хвиля.

Її відчули далеко на піках гір Вудан, де, схований від світу, височів Замок Ночі. Її відчув Провидець Химерних Дітей, загублений син останнього істинного хана Внутрішніх держав.

Блідий Провидець перетнув площину духів так само легко, як проходив крізь двері, і коли він глянув на свого командира, то побачив лише розбиті обриси того, що колись було людиною. На горизонті прийдешнього він побачив землі, охоплені димом і вогнем. Побачив батальйони кораблів, які перетинають вузьку протоку. Побачив початок війни.

— Що ти бачиш? — запитав Алтань Тренсинь.

Біловолосий Провидець закинув голову до неба, відкриваючи погляду довгі нерівні шрами по обидва боки блідої шиї. Він неприємно ґелґотливо засміявся.

— Він помер, — сказав Провидець. — Справді помер.

Алтань міцно впився пальцями Провидцю в плече.

Провидець повільно розплющив очі. За тонкими повіками була лише білість. Ані зіниць, ані райдужки, ані бодай цятки кольору. Лише блідий гірський краєвид, ніби свіжий сніг, ніби саме ніщо.

— Була Гексаграма.

— Розкажи, — попрохав Алтань.

Провидець повернувся до нього обличчям.

— Я бачив правду про три речі. Перша: ми на порозі війни.

— Це ми знаємо, — сказав Алтань, але Провидець його перебив.

— Друга: ми маємо ворога, якого любимо.

Алтань напружився.

— Третя: Туйр відійшов.

Алтань важко зглитнув.

— І що це означає?

Провидець узяв його за руку. Підніс до вуст і поцілував.

— Я бачив кінець речей, — сказав він. — Форма світу змінилася. Боги тепер ходять у людях, як не ходили дуже, дуже давно. Туйр не повернеться. Химерні Діти тепер відповідають перед тобою, і ти лишився сам.

Алтань повільно видихнув. Він відчував водночас і шалену тугу, і шалене полегшення. Тепер у нього немає командира. Ні. Він сам командир.

«Тепер Туйр мене не спинить», — подумав він.

Смерть Туйра відчув і сам Хранитель Воріт, який усі ці роки тримався на межі, не до кінця мертвий і не до кінця живий, замкнений у смертній оболонці, хоча сам не був смертним.

Хранитель Воріт був зламаний і спантеличений, він забув значну частину того, ким був, але дечого він ніколи не зміг би забути: слід від отрути Зміївни.

Хранитель Воріт відчув, як її давня сила розсіюється в порожнечі, що водночас і відділяє їх, і зводить докупи. І здійняв голову до неба, знаючи, що ворог повернувся.

Смерть Туйра відчула і юна учениця Сінеґарда, яка медитувала на самоті, поки однокласники спали. Вона спохмурніла від неспокою, який чітко відчула, але не збагнула.

Вона, як і завжди, думала над тим, що станеться, якщо вона не послухається майстра, ковтне макове зерно й переступить межу, щоб знову поговорити з богами.

Якщо не лише поговорить із ними. Якщо приведе одного з них із собою.

І хоча їй заборонили кликати Фенікса, це не заважало Феніксу кликати її.

«Скоро, — нашіптував Фенікс їй уві сні. — Скоро ти покличеш мене заради моєї сили, і коли настане час, не зможеш опиратися. Скоро ти знехтуєш застереженнями Жінки та Хранителя Воріт і впадеш у мої полум’яні обійми. Я можу зробити тебе видатною. Можу зробити легендою».

Вона намагалась опиратися.

Намагалась очистити розум, як учив її Дзян, намагалася звільнити голову від полум’я й гніву.

І розуміла, що не може.

Розуміла, що не хоче.

У перший день сьомого місяця між Вісімнадцятим батальйоном Збройних сил Федерації і нікарським патрулем у провінції Коня, що на півночі межувала з Внутрішніми державами, виник­ла ще одна прикордонна сутичка. Після шестигодинного бою сторони домовилися про припинення вогню. У ніч вони відійшли в нестійкому перемир’ї.

Наступного дня солдат Федерації не відзвітував про ранкове патрулювання. Ретельно обшукавши табір, генерал Федерації з прикордонного міста Муріден зажадав, щоб нікарський генерал відчинив ворота свого табору для обшуку.

Нікарський генерал відмовив.

Третього дня Імператор Федерації Муґень Рьохай відправив до Імператриці Су Дадзі дипломатичного посланця з офіційною вимогою повернути його солдата в Муріден.

Імператриця прикликала до трону в Сінеґарді всіх дванадцятьох Воєначальників і три доби обмірковувала рішення.

На шостий день Імператриця офіційно відповіла, що Рьохай може поцілувати себе в дупу.

На сьомий день Федерація Муґень оголосила війну Імперії Нікань. По всьому лукоподібному острову жінки витирали сльози радості та купували фігурки Імператора Рьохая, аби пові­сити їх у домівках. Чоловіків призвали до резервних сил, а діти вибігли на вулиці з криками святкової кровожерливості нації у війні.

На восьмий день батальйони солдатів Федерації висадилися в порту Мурідена й винищили місто. Зустрівшись із опором Міліції провінції, вони наказали вишикувати та розстріляти всіх осіб чоловічої статі в Мурідені, включно з дітьми й не­мовлятами.

Жінок урятував лише квапливий перехід армії Федерації вглиб країни. На шляху війська грабували селища, конфісковували зерно й транспортних тварин для власних потреб. Кого не вдавалося забрати з собою — вбивали. Вони не потребували припасів. Брали все необхідне з країни, якою просувалися. Ішли шляхом війни до серця країни, до столиці.

На тринадцятий день до кабінету Дзіми Лайн в Академії прилетів поштовий орел. Послання було простим:

«Провінція Коня не вистояла. Муґенці йдуть у Сінеґард».

— У певному розумінні це круто, — сказав Кітай.

— Так, — погодилася Жинь. — Ми на межі вторгнення нашого багатовікового ворога, який порушив мирну угоду, що підтримувала крихку геополітичну стабільність протягом двох десятиліть. Дуже круто.

— Принаймні тепер ми знаємо, що не лишимося без роботи, — сказав Кітай. — Солдати зараз потрібні всім.

— А чи не міг би ти бути бодай трохи стриманішим щодо цього?

— А чи не могла б ти бути бодай трохи не такою похмурою?

— А чи не могли б ми ворушитися швидше? — спитав чиновник.

Жинь і Кітай перезирнулися.

Вони обоє радше займалися чим завгодно, аніж допомагали евакуювати цивільних. Оскільки Сінеґард був розташований надто на півночі, аби почуватися в безпеці, імперських бюрократів перевозили до столиці воєнного часу — в місто Ґолінь Ніїс на півдні.

Доки війська Федерації дістануться Сінеґарда, від нього лишиться місто-привид. Місто солдатів. У теорії це означало, що Жинь та Кітай виконують надзвичайно важливе завдання, гарантуючи, що центральне командування Імперії виживе, навіть якщо столиця не встоїть.

На практиці це означало мати справу з дуже товстими, дуже надокучливими бюрократами міста.

Кітай спробував завантажити до фургона останній кошик і миттю заточився під його вагою.

— Що тут? — наполегливо запитав він, похитуючись та намагаючись врівноважити кошик, підтримуючи його стегном.

Жинь квапливо спустилась і допомогла Кітаю примостити кошик у фургоні, який уже просів під вагою численних чиновницьких пожитків.

— Чайники, — сказав чиновник. — Хіба не бачите, я ж позначив он там збоку? Обережно, не перекиньте.

— Чайники, — з недовірою повторив Кітай. — Ваші чайники зараз найбільший пріоритет.

— Їх подарував моєму батькові сам Імператор Драконів, земля йому пухом, — чиновник оглянув завантажений фургон. — О, я згадав, не забудьте вазу з внутрішнього дворика. — Чиновник благально глянув на Жинь.

Вона була напівпритомна від денної спеки, виснажена годинами пакування всіх пожитків чиновника в декілька не пристосованих до цього транспортних засобів. У заціпенінні вона помітила, що підборіддя чиновника кумедно тремтіло, коли він говорив. За інших обставин вона могла б зауважити це й Кітаю. За інших обставин Кітай міг би посміятися.

Чиновник знову показав рукою на вазу.

— Обережніше з нею, добре? Вона не менш давня за самого Червоного Імператора. Може, її вдасться прив’язати десь ззаду?

Жинь із невірою витріщилася на нього.

— Пане? — запитав Кітай.

Чиновник повернувся до нього.

— Що?

Зі стогоном Кітай підняв кошика над головою й кинув його на землю. Кошик упав додолу з важким гуркотом, а не гучним дзенькотом, як сподівалася Жинь. Дерев’яна кришка відкинулась — і назовні викотилося декілька гарненьких порцелянових чайничків, прикрашених чарівним квітковим візерунком. Попри гуркіт, наче цілих.

А потім Кітай пройшовся по них палицею.

Потрощивши всі чайники, він відкинув жорсткий завиток з обличчя і обернувся до спітнілого чиновника, який втиснувся у сидіння, немов боявся, що Кітай почне лупцювати і його.

— Ми на війні, — сказав Кітай. — І вас евакуюють, бо лише богам відомо, з якої причини ви здаєтеся важливим для виживання країни. Тож виконуйте свою роботу. Заспокойте людей. Допоможіть виконувати накази. А не пакуйте довбані чайники.

За лічені дні Академія перетворилася з навчального закладу на військове укріплення. Територію наводнили вбрані в зелені форми солдати з Восьмого підрозділу провінції Барана, розташованої неподалік від Сінеґарда, і студенти долучилися до них.

Солдати Міліції були мужні й небагатослівні. Вони неохоче брали до себе студентів Академії, постійно даючи зрозуміти, що, на їхню думку, студентам не місце на війні.

— Річ у старшинстві, — згодом розмірковував Кітай. — Більшість із них ніколи не були в Сінеґарді. Це ніби тобі сказали б працювати з кимось, хто через три роки стане твоїм старшим офіцером, навіть якщо ти маєш на десятиліття більше бойового досвіду.

— Але ж у них також немає бойового досвіду, — сказала Жинь. — Протягом останніх двох десятиліть військові дії в нас не велися. Вони знають менше за нас.

Кітай не міг із цим посперечатися.

Та принаймні прибуття Восьмого підрозділу означало повернення Жабаня, якому доручили разом із мирним населенням евакуювати з міста й першокурсників.

— Але я хочу битися! — протестував студент, який зростом заледве дотягував Жинь до плеча.

— Запевняю, ти ще матимеш таку нагоду, — відповів Жабань.

Першокурсник не відступав.

— Сінеґард — мій дім. Я його оборонятиму. Я не мала дитина й не хочу, щоб мене гнали геть, як усіх тих наляканих жінок і дітлахів.

— А ти борониш Сінеґард. Ти захищаєш його мешканців. Усі ті жінки й дітлахи? Ти відповідаєш за їхню безпеку. Твоє завдання — пересвідчитися, що вони перейдуть гори. А це серйозна робота.

Проводячи першокурсника до головних воріт, Жабань перехопив погляд Жинь.

— Боюся, що дехто з молодих захоче прослизнути назад, — тихо сказав він їй.

— Вони заслуговують на повагу, — зауважила Жинь. — На їхнє місто ось-ось нападуть, і перше, що спадає їм на думку, — боронити його.

— Вони дурні, — сказав Жабань. У його голосі не чулося й сліду звичної терплячості. Він був виснажений. — Не час для героїзму. Це війна. Якщо вони залишаться, то загинуть.

Для студентів також розробили план евакуації. Якщо місто не встоїть, вони мали спуститися до маловідомої ущелини на іншому боці долини та приєднатися до решти цивільних у гірській криївці, де до них не змогли б дістатися війська Федерації. Цей план не включав майстрів.

— Дзіма сумнівається, що ми переможемо, — сказав Кітай. — Вона з членами факультету збирається спускатися разом з Академією.

— Дзіма просто обережна, — втрутився Жабань, намагаючись підбадьорити їх. — Суньдзи казав готувати план на будь-який випадок, чи не так?

— А ще Суньдзи казав, що коли хочеш перетнути річку, то спали мости, щоб твоєму війську й на думку не спало відступати, — сказав Кітай. — Мені це аж надто скидається на відступ.

— Розсудливість — не те саме, що боягузтво, — сказав Жабань. — І до того ж Суньдзи писав, що ніколи не варто нападати на ворога, загнаного в глухий кут. Так він битиметься сильніше, ніж будь-кому може здаватися. Бо загнаному в глухий кут ворогові нічого втрачати.

Дні немовби тягнулися цілу вічність, але разом із тим спливли ще до того, як вдалося бодай щось довести до кінця. У Жинь було неприємне відчуття, що вони просто чекали, доки ворог постукає в парадні двері. І водночас вона почувалася шалено неготовою, немовби підготовка до бою йшла недостатньо швидко.

— Мені цікаво, які солдати Федерації на вигляд, — сказав Кітай, коли вони спустилися з гори, щоб забрати з майстерні нагострену зброю.

— Гадаю, в них є руки й ноги. А можливо, навіть голова.

— Ні, я маю на увазі, яка в них зовнішність? — запитав Кітай. — Вони схожі на нікарців? Усі вихідці з Федерації родом зі Східного континенту. Вони не схожі на призахідників, тож, мабуть, видаватимуться типу нормальними.

Жинь не розуміла, як це стосувалося справи.

— А хіба це важливо?

— Ти хочеш побачити обличчя ворога? — запитав Кітай.

— Ні, не хочу, — відповіла вона. — Бо тоді я можу подумати, що вони люди. А вони не люди. Нам розповідали про тих, хто під час останнього вторгнення в нашу країну годував малюків опіумом. Тих, хто винищив спірлійців.

— Можливо, у них більше людського, ніж ми думаємо, — сказав Кітай. — А чи хтось колись зупинявся, щоб запитати, чого хоче Федерація? Чому вони взагалі повинні битися проти нас?

— Бо тісняться на крихітному острові і вважають, що Нікань має стати їхньою. Бо вони вже воювали з нами й майже перемогли, — відрубала Жинь. — Що це означає? Вони йдуть, ми лишаємося, і переможе та сторона, яка виживе наприкінці. Війна не визначає, хто правий. Війна визначає, хто лишається.

Усі заняття в Сінеґарді тимчасово призупинили. Майстри знову повернулися на посади, полишені десятиліття тому. Ірдзях узяв на себе стратегічне командування Сінеґардськими резервними силами. Еньжо зі своїми учнями повернулася до центральної міської лікарні, щоб обладнати там військовий шпиталь. Дзіма прийняла бойове командування над містом, розділивши цю посаду з Воєначальником Барана. Частково це накладало на них обов’язок горлати на місцевих чиновників та лаяти очільників ескадронів.

Перспектива була похмурою. У Восьмому підрозділі налічувалося три тисячі сильних чоловіків, але цього заледве б вистачило, щоб зупинити десятки тисяч загарбників. Воєначальник Барана послав за підкріпленням із Третього підрозділу, який повертався з патрулювання на півночі біля Внутрішніх держав, але Третій навряд чи встигне прибути раніше за Федерацію.

Дістатися до Дзяна було майже неможливо. Або він був у кабінеті Дзіми, переглядаючи можливі плани з Ірдзяхом, або ж його взагалі не було на території Академії. Коли Жинь нарешті змогла його перехопити, він здався їй роздратованим і нетерплячим. Їй довелося бігти, щоб не відставати, коли він спускався сходами.

— Ми призупиняємо навчання, — сказав він. — Ти могла помітити, що зараз трохи непідхожий час. Я не можу зараз навчати тебе належним чином.

Він проштовхнувся повз неї, але вона схопила його за рукав.

— Майстре, я хочу запитати: а якщо ми прикличемо богів? Я маю на увазі, проти Федерації?

— Про що це ти? — схоже, її слова приголомшили його. — Зараз не найкращий час для цього.

— Звісно ж, існують застосування в бою, яких ми не вивчали, — тиснула вона.

— Ти вчилася радитися з богами, — наполягав він. — А не приводити їх на землю.

— Але вони можуть допомогти нам битися!

— Що? Ні. Ні! — Він плеснув у долоні й, помітно схвильований, заговорив: — Ти чула бодай слово з того, що я говорив тобі протягом цих двох років? Я говорив, що боги — це не зброя, з якої просто можна здмухнути пил і пустити в діло. Богів не можна прикликати в битві.

— Це неправда, — сказала вона. — Я читала звіти з походів Червоного Імператора. Я знаю, що монахи прикликали богів проти нього. І племена Внутрішніх держав…

— Племена Внутрішніх держав шукали в богів зцілення. Прагнули отримати наставництво та просвітлення, — перебив Дзян. — Вони не кликали богів на землю, бо розуміли більше. Кожна війна, яку ми вестимемо з допомогою богів, матиме жахливі наслідки. Така ціна. Завжди є ціна.

— А який тоді сенс? — випалила вона. — Навіщо взагалі вивчати вірування?

На обличчі Дзяна проступив жахливий вираз. Подібний до того, що був у нього, коли кабана Суньдзи відправили на бійню, коли вона сказала наставникові, що хоче обрати стратегію. Дзян був наче пораненим. Зрадженим.

— Сенс кожного уроку не в тому, як знищити, — сказав він. — Я вчив тебе вірувань, щоб допомогти віднайти рівновагу. Вчив тебе так, щоб ти зрозуміла, що всесвіт — це більше, ніж ми здатні осягнути. Я вчив тебе не для того, щоб ти використала ці знання як зброю.

— Боги…

— Богів не можна використовувати на нашому боці й прикликати їх. Боги такі віддалені від нашої здатності їх розуміти, що будь-яка спроба використати їх як зброю неодмінно призведе до катастрофи.

— А Фенікс?

Дзян зупинився.

— О ні. О ні, ні, ні.

— Бог спірлійців, — продовжувала Жинь. — Щоразу, коли його кликали, він відповідав. Якщо нам вдасться просто…

Дзяна немовби пронизав нестерпний біль.

— Ти знаєш, що сталося зі спірлійцями.

— Але вони спрямовували вогонь задовго до Другої Макової війни! Вони століттями практикували шаманізм! Сила…

— Сила поглине тебе, — різко сказав Дзян. — Ось що робить полум’я. Як гадаєш, чому спірлійці так і не відстояли свою свободу? Тобі не здається, що така раса не могла так довго лишатися підкореною? Якби їхня сила була стабільною, вони б завоювали всю Нікань. Як так сталося, що вони не пішли проти Імперії? Жинь, вогонь убив їх так само, як і наділив силою. Він позбавив їх глузду, відібрав здатність думати про себе самих, аж доки не дійшло до того, що вони тільки й могли битися та знищувати за наказом. Спірлійці були одержимі власною силою, і доки Імператор давав їм дозвіл влаштовувати бійні, не надто переймалися чимось іншим. Спірлійці колективно обманювали себе. Вони прикликали вогонь, але їх заледве можна вважати взірцем для наслідування. Червоний Імператор був жорстокий та безжальний, але навіть йому вистачило здорового глузду не тренувати шаманів у лавах Міліції, окрім спірлійців. Якщо ставитися до богів як до зброї, то це принесе лише смерть.

— Ми на війні! Ми однаково можемо померти. То, може, прикликавши богів, матимемо шанс відбитися. Що такого поганого може статися?

— Ти така юна, — м’яко сказав він. — Ти й гадки не маєш.

Після цього Дзян наче під землю провалився. Жинь знала, що він свідомо уникає зустрічі з нею, як уже робив перед Випробуваннями і щоразу, коли не хотів розмовляти. Її це дуже гнітило.

«Ти така юна».

А це гнітило ще дужче.

Не така вона вже і юна, аби не розуміти, що її країна на порозі війни. Не така вже і юна, щоб не боронити її.

Діти перестають бути дітьми, коли їм у руки вкладають меч. Коли їх навчають битися на війні, а потім озброюють і кидають на передову, вони вже не діти. Вони солдати.

Час Сінеґарда добігав кінця. Розвідка щоденно повідомляла, що війська Федерації вже майже на порозі.

Жинь не могла заснути, хоча відчайдушно потребувала сну. Щоразу, коли вона заплющувала очі, лавиною накочувалася тривога. Удень у голові все пливло від виснаження й очі пекли, проте вона так і не змогла заспокоїтися достатньою мірою, щоб відпочити. Вона спробувала медитувати, але свідомість захоплював жах. Від страху серце шалено калатало в грудях і було нічим дихати.

Уночі Жинь лежала сама в темряві й знову чула поклик Фенікса. Він проникав у сни, спокусливо нашіптував їй зі свого виміру. Спокуса була такою сильною, що майже зводила з розуму.

«Я допоможу тобі зберегти здоровий глузд», — пообіцяв Дзян.

Але не допомагав. Він показав їй велику силу, дивовижну силу, достатньо могутню, щоб захистити місто та країну, а потім заборонив її торкатися.

Жинь корилася, бо він її майстер, а відданість між майстром і учнем щось означає, навіть у часи війни.

Але це не завадило їй прийти до саду, знаючи, що Дзян не в Академії, і заштовхати кілька жмень макових зерен у передню кишеню.

Роздiл 11

Коли основна колона Збройних сил Федерації підійшла до Сінеґарда, муґенці навіть не намагалися приховати свого прибуття. Не було потреби. Сінеґард уже знав, що вони наближаються, і страх, який наганяла Федерація, давав значно більшу стратегічну перевагу, аніж елемент несподіванки. Вони просувалися трьома колонами, маршируючи з трьох боків, окрім заходу, де Сінеґард прикривали гори Вудан. Муґенці крокували з величезними багряними знаменами, які розвівалися в них над головами, осяяні піднятими факелами.

«За Рьохая, — зазначалося на знаменах. — За Імператора».

У «Принципах війни» великий військовий теоретик Суньдзи попереджав не атакувати ворога, який зайняв вищу позицію. На височині є перевага спостереження, й доводиться виснажувати свої війська підйомом на пагорб.

Стратегія вторгнення Федерації була величезним «та пішов ти» у бік Суньдзи.

Щоб штурмувати Сінеґард згори, муґенцям довелося б піднятися в гори Вудан, а це затримало б напад Федерації майже на цілий тиждень. Федерація не давала Сінеґарду тижня. Федерація мала вдосталь зброї та людей, щоб узяти Сінеґард знизу.

З вигідної позиції високо на південному мурі Жинь спостерігала за наближенням військ Федерації, схожих на полум’яного змія, що звивався долиною, оточуючи Сінеґард з бажанням придушити його й заковтнути.

«Я хочу сховатися. Хочу, аби хтось сказав, що я в безпеці, що це лише жарт, поганий сон».

Тієї миті Жинь усвідомила, що весь цей час лише гралася в солдата, гралася у відвагу.

А тепер, на порозі битви, уже не могла прикидатися.

У горлі булькотів страх, такий густий і тягучий, що вона майже давилася ним. Від страху нестямно тремтіли пальці, і вона мало не випустила меч. Страх змусив забути, як дихати. Жинь довелося силою втискати повітря в легені, заплющивши очі й подумки рахуючи вдихи та видихи. Від страху паморочилося в голові, її нудило і кортіло виблювати все з’їдене, перехилившись через стіну.

«Це просто фізіологічна реакція, — сказала вона собі. — Лише вибрики розуму. Ти можеш це контролювати. Ти можеш змусити все зникнути».

Вони проходили це під час навчання. Їх попереджали про це почуття. Учили контролювати свій страх, перетворювати його на перевагу, використовувати адреналін, щоб лишатися насторожі, відганяти втому.

Але кілька днів тренувань не могли побороти того, що тіло інстинктивно відчувало беззаперечну правду: вона спливатиме кров’ю, її поранять, а цілком імовірно, вона загине.

Коли вона востаннє так боялася? Чи відчувала цей параліч, це оніміння від страху перед тим, як два роки тому вийшла на арену з Неджею? Ні, тоді вона була розлючена й гордовита. Вважала себе невразливою. Вона чекала бою, передчуваючи кровопролиття.

Тепер це видавалося їй таким дурним. Дуже, дуже дурним. Війна — не гра, в якій б’єшся за честь і шану, де майстри вбережуть тебе від серйозних травм.

Війна — це жахіття.

Жинь хотілося плакати. Хотілося кричати та сховатися за кимось, за одним із солдатів, заскиглити: «Мені страшно, я хочу прокинутися з цього сну, прошу, врятуйте мене».

Але ніхто по неї не йшов. І ніхто не збирався її рятувати. Пробудження не було.

— Усе гаразд? — запитав Кітай.

— Ні, — сказала вона, тремтячи. Голос скидався на наляканий писк. — Мені страшно. Кітаю, ми загинемо.

— Ні, не загинемо, — квапливо заспокоїв її Кітай. — Ми переможемо й житимемо.

— Ти також брав участь у розрахунках — вони втричі перевершують нас кількісно. Перемога неможлива.

— Ти вір, — Кітай так міцно стиснув руків’я меча, що пальці побіліли. — Третій дістанеться сюди вчасно. Скажи собі, що так і буде.

Жинь важко зглитнула й кивнула. «Тебе тренували не для того, щоб скиглити й боятися», — сказала вона собі. Дівчинка з Тікані, наречена-втікачка, яка ніколи не бачила міста, боялася б. Дівчинки з Тікані вже немає. Тепер Жинь — учениця третього року навчання в Сінеґардській академії, солдат Восьмого підрозділу, і її готували до бою.

І вона не сама. У неї в кишені макові зерна. На її боці бог.

— Скажеш коли, — мовив Кітай.

Він завмер, занісши меча над мотузкою, що запускала хитромудру пастку, яку вони встановили для захисту зовнішнього периметру. Цю пастку вигадав Кітай і мав запустити її, щойно ворог опиниться в зоні досяжності.

Солдати Федерації були вже так близько, що Жинь бачила відблиски світла на їхніх обличчях.

Кітаєва рука затремтіла.

— Ще рано, — прошепотіла вона.

Перший батальйон Федерації перетнув межу.

— Зараз.

Кітай перерубав мотузку.

З точки розриву ринула лавина колод, які під дією сили тяжіння покотилися вниз крізь основну колону військ. Колоди котилися хаотично, ламали кінцівки й трощили кістки з громоподібним звуком, який усе лунав і лунав. У якусь мить гуркіт бійні був таким, аж Жинь подумала, що вони можуть виграти цей бій ще до його початку, суттєво прорідивши сили наступу. Кітай істерично зойкав від криків унизу й хапався за Жинь, щоб не впасти зі стіни, коли трусонуло ворота.

Але коли гуркіт колод стих, загарбники продовжили просуватися в Сінеґард під ритмічний бій військових барабанів.

З ярусу над Жинь та Кітаєм, стоячи на найвищому виступі Південних воріт, лучники випустили хмару стріл. Більшість із них брязнули об підняті щити, так і не досягнувши мети. Але деякі пробилися в щілини, загрузаючи вістрям у незахищених соковитих частинах солдатських ший. Та озброєні солдати Федерації просто крокували далі по тілах загиблих товаришів, продовжуючи безжальний штурм міських воріт.

Лідер загону скомандував випустити новий залп стріл.

Це було майже марно. Солдатів було значно більше, ніж стріл. Зовнішня оборона Сінеґарда була щонайліпше неміцна. Вони запустили всі Кітаєві хитромудрі пастки, і хоча всі, крім однієї, спрацювали просто прекрасно, цього було замало, аби бодай трохи прорідити лави ворогів.

Лишалося тільки чекати. Чекати, доки ворота зламають, доки почується шалений гуркіт. А потім задзвонили всі сигнальні гонги, повідомляючи всім, хто ще не знав, що Федерація пробила стіни. Федерація ввійшла до Сінеґарда.

Вони крокували до какофонії гарматного вогню й снарядів, навалюючись на зовнішню оборону Сінеґарда таранами.

Ворота зігнулися і зламалися під натиском.

Солдати Федерації кинулися крізь них, немов зграя мурах, немов рій шершнів, непереборні та нескінченні, незліченні.

«Нам не перемогти». Оніміла від відчаю, Жинь стояла, опустивши меч. Що зміниться, якщо вона відбиватиметься? Це може відкласти її смертний вирок на декілька секунд чи хвилин, але до кінця ночі вона не доживе, її тіло лежатиме на землі побите й закривавлене, і ніщо вже не матиме значення…

Цей бій не скидався на битви з легенд, коли кількість неважлива, коли купка воїнів, на кшталт Тріади, могла порішити цілий легіон. Неважливо, наскільки в них гарна техніка, важило лише те, як урівноважена кількість.

А сінеґардці суттєво поступалися числом вояків.

Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як озброєні загони входять у місто, як ряди та колони тягнуться до безкінечності.

«Я тут помру, — усвідомила вона. — Вони виріжуть нас, мов худобу».

Кітай сильно її смикнув, вона впала на каміння, і сокира поцілила в стіну, де вона щойно стояла.

Її власник висмикнув сокиру зі стіни й метнув у них знову, але цього разу Жинь відбила сокиру мечем. Удар спровокував викид адреналіну, що розійшовся кров’ю.

Страх неможливо викорінити. Але й бажання вижити — також.

Жинь пірнула під рукою солдата й устромила меча в не прикритий шоломом м’який жолобок під підборіддям. Вона прорізала жир і сухожилля, відчуваючи, як вістря проходить крізь язик і рухається вгору через ніс до мозку. Під смугою сталі вибухнула сонна артерія. Кров залила руку Жинь аж до ліктя. Солдат ледь сіпнувся й упав на неї.

«Він мертвий, — заціпеніло подумала вона. — Я його вбила».

Попри всі бойові тренування, Жинь ніколи не замислювалася, як то воно — насправжки відібрати чиєсь життя. Розрубати артерію, а не лише вдати це. Завдати тілу таких серйозних ушкоджень, порушити всі його функції й назавжди зупинити в ньому рух.

В Академії їх учили виводити противника з ладу. Учили битися проти друзів. Вони діяли, керуючись суворими правилами майстрів, і уважно стежили за тим, щоб уникати травмування. Хай би скільки не було обговорень і теорії, їх не вчили вбивати по-справжньому.

Жинь думала, що відчує, як життя покидатиме тіло її жертви. Що вона відзначить його смерть значущішими думками, аніж «Мінус один, лишилося ще десять тисяч». Думала, що відчує бодай щось.

Але нічого не відчула. Лише тимчасовий шок, а потім гнітюче усвідомлення, що треба робити це знову, і знову, і знову.

Жинь витягла свою зброю зі щелепи солдата саме вчасно, щоб відбити інший меч у себе над головою. Вона різко підняла меча й заблокувала удар. Відбила. Штовхнула. І знову пролила кров.

Удруге було аж ніяк не легше.

Здавалося, немовби світ заполонили солдати Федерації. Вони всі були однаковими: однакові шоломи, однакові обладунки. Зарубай одного — і миттю з’явиться інший.

У гущі бою Жинь було ніколи думати. Вона відбивалася рефлекторно. Кожна дія вимагала реакції. Вона вже не бачила Кітая, він зник у морі тіл, в океані металевого брязкоту й факелів.

Бій із Федерацією зовсім не нагадував бою на арені. Бойового досвіду Жинь не мала. Ворог з’являвся з різних боків, а не лише з якогось одного, і, здолавши одного суперника, вона ні на крок не наближалася до перемоги в битві.

Федерація не володіла бойовими мистецтвами. Їхні рухи були скованими, завченими. А моделі прогнозованими. Але вони тренувалися битися строєм, вони вивчали груповий бій. Вони рухалися так, немовби мали спільний розум; усі дії були скоординовані завдяки рокам вишколу. Вони мали кращу підготовку. І краще озброєння.

Солдати Федерації не вели витонченого бою. Вони билися жорстоко. А ще вони не боялися смерті. Поранені, вони падали, а їхні товариші просувалися далі по їхніх мертвих тілах. Вони були невблаганні. А ще їх було так багато.

«Я помру».

Хіба що… Хіба що…

Макові зерна в кишені Жинь волали, щоб вона їх проковтнула. Вона могла використати їх зараз. Могла піти до Пантеону і прикликати бога. Що важили застереження Дзяна, якщо всі вони однаково мають померти?

Жинь уже бачила обличчя Фенікса. І знала, яка сила опинилася б у її руках, якби вона тільки попросила.

«Я можу зробити тебе видатною. Можу зробити легендою».

Жинь не хотіла бути легендою, вона хотіла вижити. Понад усе хотіла жити, хай якими страшними будуть наслідки, і якщо, прикликавши Фенікса, вона зможе це зробити, то нехай буде так. Тепер перестороги Дзяна були для неї неважливими, бо її співвітчизників та однокласників розтинали на шматки поруч, бо вона не знала, чи не стане наступна секунда для неї останньою. Якщо їй судилося вмерти, вона не помре ось так, маленька, слабка й безпорадна.

Вона має зв’язок із богом.

Вона помре як шаманка.

Коли Жинь пірнула в куток біля воріт, її серце мало не вискакувало з грудей. За ті кілька секунд, коли її ніхто не бачив, вона застромила руку в кишеню й витягла макові зерна. Поклала до рота.

Жинь вагалася.

Якщо вона проковтне зерна, а це не подіє, вона точно загине. Сп’яніла, заціпеніла й у полоні галюцинацій, вона не зможе битися.

Повітря прорізав звук сурми. Жинь різко задерла голову. Це був сигнал тривоги від Східних воріт.

Але біля Південних воріт не було вільних загонів. Критична ситуація була скрізь. Муґенці переважали кількісно втричі, і якщо половина людей відійде до Східних воріт, то Федерація безперешкодно ввійде в місто.

Але загону Жинь наказали гуртуватися, якщо вони почують сигнал тривоги. Жинь завмерла, розгублена, нез’їдені зерна лежали на долоні. Вона не могла ковтнути їх зараз, наркотику потрібен певний час, аби подіяти, а потім вона перебуватиме в лімбі, невизначеності, доки торуватиме шлях до Пантеону. І навіть якщо їй таки вдасться заспокоїти думки достатньо надовго, щоб прикликати богів, хтозна, чи вони відгукнуться.

Лишитися тут, у схованці, і спробувати прикликати бога — чи йти на допомогу товаришам?

— Гайда! — гукнув їй лідер загону, перекрикуючи гуркіт бою. — Гайда до воріт!

Жинь кинулася бігти.

Біля Південних воріт точився запеклий бій. Але біля Східних була справжня бійня.

Нікарські солдати не встояли. Жинь кинулася до їхніх постів, але з кожним кроком надія вмирала. Вона не бачила, щоб бодай хтось у нікарських обладунках досі відбивався. Солдати Федерації просто потоком пливли крізь ворота, не зустрічаючи опору.

Тепер стало очевидно, що Східні ворота й були основною ціллю військ Федерації. Сюди кинули втричі більше загонів, а також підтягли до зовнішніх стін міста складну зброю для облоги. Катапульти метали охоплені полум’ям уламки заліза у вартові башти, звідки вже ніхто не відповідав.

Жинь побачила Нян у кутку, де вона згорбилася над бездиханним тілом у формі Міліції. Коли Жинь пробігала поруч, Нян підняла обличчя зі смугами сліз і крові. Тим тілом виявився Жабань.

Жинь немовби вдарили під дих. Ні, не Жабань, ні…

Щось ударило її в спину. Відбиваючись, Жинь повернулася. Позад неї кралися двоє солдатів Федерації. Перший знову заніс меча й рубонув. Жинь пірнула під траєкторією руху його меча й ударила своїм клинком.

Метал наштовхнувся на сухожилля. Жинь засліпила кров, що ринула їй у вічі. Вона не бачила, що рубала, лише відчула сильне напруження, а потім послаблення. Солдат Федерації упав до її ніг, стогнучи від болю.

Жинь бездумно вдарила вниз. Стогін припинився.

А тоді його напарник ударив її щитом по робочій руці. Жинь скрикнула й випустила меч. Солдат відкинув його подалі й урізав щитом Жинь у груди, а потім відвів меч назад для завершального удару, поки вона не підвелася.

Його меч завмер, а потім упав. Від солдата почулося вражене белькотіння, коли він із недовірою витріщився на клинок, що стирчав із його живота.

Він упав уперед і вже не ворушився.

Неджа глянув Жинь у вічі, а потім витягнув меча з солдатової спини. Другою рукою кинув їй вільну зброю.

Жинь перехопила її в повітрі. Пальці знайомо зімкнулися на руків’ї. Її пронизала хвиля полегшення. Тепер вона мала зброю.

— Дякую, — сказала Жинь.

— Ліворуч, — відповів Неджа.

Навіть не думаючи, вони стали в пару й билися спина до спини, прикриваючи сліпі зони одне одного. З них вийшла навдивовижу гарна команда. Жинь прикривала розтягнуті випади Неджі, Неджа прикривав нижні кутові Жинь. Вони добре знали слабкості одне одного: Жинь знала, що Неджа повільно прикривається після промаху, Неджа відбивав зверху, натомість Жинь пірнала вниз для близьких атак.

Жинь немовби могла читати його думки. Вона так довго спостерігала за ним, що точно знала, як Неджа атакуватиме. Вони працювали як злагоджений механізм. Ніби несподівано скоординований танець. Вони не були частинами цілого, але близько до цього.

Якби вони не витратили стільки часу на ненависть одне до одного, подумала Жинь, то змогли б тренуватися разом.

Спинами одне до одного, наставивши мечі на ворога, вони билися з дикунським відчаєм. Билися краще, ніж удвічі старші за них. Використовували сильні сторони одне одного: поки бився Неджа, не відчуваючи слабкості, Жинь також не відчувала втоми. Бо тепер вона билася не лише за своє життя, а й за напарника. Вони билися так добре, що майже переконали себе, що зможуть вийти з бою неушкодженими. Натиск і справді ослаб.

— Вони відступають, — з невірою промовив Неджа.

На якусь коротку блаженну мить груди Жинь затопила надія, доки вона не усвідомила, що Неджа помилився. Солдати відступали не через них. Вони звільняли шлях для свого генерала.

Генерал був на голову вищим за найвищу людину, яку коли-небудь бачила Жинь. Його руки й ноги скидалися на стовбури дерева, а металу, витраченого на обладунки, цілком стало б, щоб захистити трьох менших чоловіків. Генерал сидів верхи на бойовому коні, такому ж масивному, закованому в сталь. Обличчя ховалося за металевим шоломом, який затуляв усе, окрім очей.

— Що це? — голос прозвучав із неприродним відлунням, немовби сама земля струсонулася, коли він заговорив. — Чому ви зупинилися?

Він зупинив бойового коня біля Жинь і Неджі.

— Двоє щенят, — промовив він низьким, сповненим подиву голосом. — Двоє нікарських щенят самотужки утримують цілі ворота. Невже Сінеґард упав так низько, що місто доводиться боронити дітям?

Неджа тремтів. Жинь була надто налякана, аби тремтіти.

— Дивіться уважно, — сказав генерал своїм солдатам. — Ось так ми обходимося з нікарськими вилупками.

Жинь потягнулася і схопила Неджу за зап’ясток.

Неджа коротко кивнув, відповідаючи на несказане запитання.

Разом?

Разом.

Генерал позадкував на страхітливому коні й кинувся на них.

Тепер вони вже нічого не могли вдіяти. Жинь лишалося тільки міцно заплющити очі й чекати кінця.

Але кінець не настав.

Повітря розітнув оглушливий брязкіт, стукіт металу об метал. Повітря струсонулося неприродною вібрацією великої сили, якій заступили шлях.

Усвідомивши, що її не розполовинили й не затоптали на смерть, Жинь розплющили очі.

— Що за хрінь? — видихнув Неджа.

Перед ними стояв Дзян, його біле волосся зависло в повітрі, немовби майстра вдарило блискавкою. Ноги не торкалися землі. Обидві руки він виставив уперед, блокуючи нестямну силу удару генеральської алебарди залізною палицею.

Генерал спробував змусити Дзяна відступити з дороги, і його руки затремтіли від сильного тиску, хоча не схоже, що Дзян узагалі докладав якоїсь сили. Повітря неприродно затріскотіло, як довге гуркотіння грому. Солдати Федерації відступили, немовби відчували наближення неминучого вибуху.

— Дзян Дзия, — промовив генерал. — Ти таки вижив.

— Ми знайомі? — запитав Дзян.

Генерал відповів ще одним сильним ударом алебарди. Дзян змахнув палицею й без жодних зусиль, немовби відганяючи муху, заблокував удар. Він спрямував силу удару в повітря й у землю під ними. Бруківка розтріскалася, мало не збивши Жинь і Неджу з ніг.

— Відклич своїх людей.

Хоча Дзян говорив спокійно, його голос відлунював так, ніби він кричав. Дзян здавався вищим, не більшим, а якимось видовженим, так само як і його тінь, що розтягнулася за ним на стіні. Дзян уже не був гнучким і невгамовним, тепер він скидався на зовсім іншу людину, молодшу, безмежно могутнішу.

Жинь витріщилася на нього з благоговійним страхом. Чоловік перед нею не був схибленим, дивакуватим соромом Академії. Цей чоловік був солдатом.

Шаманом.

Коли Дзян заговорив знову, у його голосі чулася луна, він говорив двома тонами, звичайним і значно нижчим, немовби тінь повторювала все сказане з подвійною гучністю.

— Відведи своїх людей, або я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце.

Неджа схопив Жинь за руку. Його очі розширилися від подиву.

— Поглянь.

Повітря позаду Дзяна викривлювалося, мерехтіло, ставало темнішим навіть за саму ніч. Очі Дзяна закотилися під лоба.

Він голосно промовляв замовляння, співаючи тією незнайомою мовою, яку Жинь від нього чула лише раз.

— Тебе запечатали! — проревів генерал. Але швидко позадкував від порожнечі й ближче підтягнув алебарду.

— Хіба? — Дзян розвів руки.

Позаду нього почулося гучне виття, надто високе, щоб належати будь-якій істоті, знаній людиною.

Крізь темряву до них щось наближалося.

У порожнечі Жинь розгледіла силуети, які могли існувати лише в ляльковому театрі тіней. Це були обриси створінь, яким місце в казках. Триголовий лев. Дев’ятихвостий лис. Зміїне куб­ло, сплетене в одне ціле, з якого безліч голів кидалися в різні боки й кусали.

— Жинь. Неджа. — Дзян не озирнувся до них. — Тікайте.

А потім Жинь зрозуміла. Хай би що Дзян прикликав, він не мав над ним влади. Богів не можна свідомо гукати в бій. Боги завжди вимагатимуть чогось натомість. Але зараз він робив саме те, що заборонив робити їй.

Неджа допоміг Жинь підвестися. Її ліву ногу немовби простромили розжареними ножами в коліні. Вона застогнала й хитнулася до Неджі.

Він підтримав її. Його очі розширилися від жаху. Часу тікати не було.

Дзян корчився в повітрі перед ними, а потім разом утратив контроль. Порожнеча вибухнула назовні, розриваючи матерію світу, руйнуючи стіну поруч із ними. Дзян грюкнув палицею в повітрі. З місця удару вивільнилася хвиля сили й розійшлася видимим кільцем. Якусь мить усе було спокійно.

А потім східна стіна впала.

Жинь застогнала й перекотилася на бік. Вона заледве щось бачила, заледве відчувала. Не працювало жодне з чуттів, її огортав кокон темряви, крізь який пробивалися лише скалки болю. Ногою вона наштовхнулася на щось м’яке та людське й потягнулася до нього. То був Неджа.

Жинь важко видихнула й змусила себе розплющити очі. Неджа горілиць лежав поруч, поріз на його чолі дуже кровоточив. Очі були заплющені.

Жинь сіла, здригнувшись від болю, і поторсала його за плече.

— Неджа?

Він злегка ворухнувся. Жинь затопило полегшення.

— Треба вставати… Неджа, ходімо, треба…

У дальньому кутку воріт у повітря здійнялася хвиля уламків.

Під камінням щось було. Щось живе.

Жинь учепилася в руку Неджі й спостерігала за тим, як осипається каміння, нестямно сподіваючись, що то Дзян, що хай яке жахіття він не прикликав, йому вдалося вижити, що з ним усе гаразд і що він врятує…

З-під каміння показалася рука, закривавлена, кремезна й закована в міцні обладунки.

Жинь мала вбити генерала до того, як він вибрався б з-під завалів. Вона мала забрати Неджу й утекти. Мала зробити бодай щось.

Однак її кінцівки не корилися наказам мозку, нерви не розпізнавали нічого, окрім того ж таки страху й відчаю. Вона лежала паралізована на землі, а серце шалено бухкало в грудях.

Похитуючись, генерал підвівся, зробив один непевний крок, а потім ще один. На ньому вже не було шолома. А коли він повернувся до них, Жинь перехопило подих. Вибухом йому зірвало половину обличчя, оголивши огидну скелетну посмішку під клаптями шкіри.

— Нікарські виродки, — прогарчав він, наблизившись. Він наступив на понівечене тіло одного зі своїх солдатів. Навіть не глянувши, він з огидою відштовхнув його. Генерал не відводив лютого погляду від Жинь і Неджі. — Я вас закопаю.

Неджа тихо застогнав від жаху.

Руки Жинь нарешті відреагували на її накази. Вона спробувала підняти Неджу, але ноги підкосилися від страху. Вона не могла стояти.

Генерал нависнув над ними. Підняв алебарду.

Майже збожеволівши від паніки, Жинь замахнулася мечем угору — великою, шаленою аркою. Її клинок марно брязнув по тулубу генерала, закованому в обладунки.

Генерал зімкнув пальці в рукавиці навколо тонкого леза й смикнув його в неї з рук. Його пальці лишили жолобки на сталі.

Тремтячи, Жинь відпустила меч. Генерал підняв її за комір і жбурнув об залишки стіни. Вона вдарилася головою об камінь; в очах спершу почорніло, потім з’явилися плями світла, а потім усе розпливлося. Вона повільно кліпнула й затуманеним зором побачила, як генерал повільно піднімає алебарду над обм’яклою постаттю Неджі.

Жинь розкрила рота, щоб закричати, і тієї ж миті генерал устромив гострий кінець Неджі в живіт. Неджа голосно високо скрикнув. Другий удар його заглушив.

Схлипуючи від страху, Жинь полізла в кишеню по макове зерно. Вона витягла жменю, поклала до рота й ковтнула саме тієї миті, коли генерал помітив, що вона ще рухається.

— Ні, ти не можеш, — гаркнув він, піднімаючи її за сорочку. Він підтягнув її близько до обличчя, вишкірившись страхітливою половинчастою посмішкою. — Більше ніякого нікарського відьомства. У мертвих посудинах не живуть навіть боги.

Жинь нестямно трусило в його руках, сльози лилися по обличчю, вона силкувалася вдихнути. Голова пульсувала там, де він ударив її об камінь. Жинь почувалася так, немовби пливла, немовби купалася в темряві, чи то від макових зерен, чи від травми голови. Вона або помирала, або мала зустрітися з богами. А може, все водночас.

«Будь ласка, — молилася вона. — Будь ласка, прийди до мене. Я зроблю що завгодно».

А потім вона занурилася в порожнечу. Вона знову була в тому тунелі, що вів на небеса, здіймалася вгору, закручуючись із шаленою швидкістю до невідомого місця. Межі поля зору почорніли, а потім стали вже знайомо червоними, стали багряною пеленою, яка повністю запнула очі, немовби скляні лінзи.

Внутрішнім оком вона побачила, як перед нею з’явилася Жінка. Вона простягнула до неї руки, але…

— Геть із дороги! — закричала Жинь. У неї не було часу на стражницю, не було часу на застереження: вона мала дістатися до богів, їй був потрібен її бог.

На диво, Жінка підкорилася.

А потім, подолавши перепону, Жинь знову здійнялася вгору й опинилася в тронній залі богів, у Пантеоні.

Усі постаменти були порожні, окрім одного.

Жинь побачила свого бога в усій його полум’яній красі. У свідомості пролунав величний і страхітливий голос. Той голос відлунював через весь усесвіт.

«Я можу дати тобі силу, якої ти прагнеш».

Жинь нестямно намагалася вдихнути, але генерал лише сильніше стискав її шию.

«Я можу дати силу здолати цілі імперії. Палити своїх ворогів, доки їхні кістки не перетворяться на попіл. Я дам усе це тобі, і навіть більше. Ти знаєш ціну. Знаєш умови».

— Будь-що, — прошепотіла Жинь. — Що завгодно.

«Усе».

Кімнатою прокотилося щось схоже на порив вітру. Жинь здалося, що вона почула якесь ґелґотання.

Жинь розплющила очі. Вона вже не марила. Вона потяглася рукою вгору і схопила зап’ясток генерала. Вона була смертельно слабка, і стискання, мабуть, вийшло не сильнішим за доторк пір’їни. Але генерал заревів від болю. Він кинув її, а коли підняв руки, щоб ударити, вона побачила, що обидва його зап’ястки поцятковані червоними пухирями.

Жинь зігнулася, підняла лікті над головою, утворюючи жалюгідний щит.

І перед нею вивергнувся великий струмінь полум’я. Жаром їй пахнуло в обличчя. Спотикаючись, генерал позадкував.

— Ні… — його рот широко розкрився від невіри. Він дивився на неї так, ніби бачив когось іншого. — Тільки не ти.

Жинь силкувалася підвестися. Перед нею так само лилося полум’я, якого вона не контролювала.

— Ти ж мертва! — закричав генерал. — Я ж тебе вбив!

Жинь повільно підвелася, з її долонь струменем било полум’я, затоплюючи все, чого воно торкалося, не даючи втекти. Генерал застогнав від болю, коли вогонь лизнув його відкриті рани, лишаючи діри на обличчі й по всьому тілі.

— Я бачив, як ти згоріла! Я бачив, як ви всі згоріли!

— Та не я, — прошепотіла Жинь і простягнула до нього руки долонями вгору.

Полум’я з натиском рвонулося назовні. Жинь відчувала напруження, немовби зсередини, десь із самого нутра, її щось розривало. Це відчуття проходило крізь неї, не шкодячи, але й не даючи поворухнутися. Вона слугувала каналом. Жинь контролювала полум’я не більше, ніж ґніт свічки. Воно горнулося до неї, огортало її.

Внутрішнім оком вона бачила Фенікса, який розгойдувався на своєму постаменті в Пантеоні. Спостерігав. Сміявся.

Крізь полум’я Жинь не бачила генерала, лише його силует, обриси обладунків, які прогиналися і складалися досередини. Стоячи навколішки, він скидався радше на груду понівеченої плоті, вугілля й металу, аніж на людину.

— Зупинися, — прошепотіла вона. — Будь ласка, зупинися.

Але полум’я не вщухало. Груда, на яку перетворився генерал, хитнулася й завалилася назад. Куля полум’я, поступово меншала, а потім і зовсім згасла.

У Жинь пересохли губи, розтріскалися. Кровили, коли ворушила ними.

— Будь ласка, зупинися.

Внутрішнім оком вона бачила, як Фенікс відсахнувся, немовби роздратований. Він розгорнув крила в шаленому розмаху, а потім згорнув їх.

Шлях до Пантеону закрився.

Жинь хитнулася й упала.

Час уже не мав значення. Навколо точилася битва, а потім уже ні. Жинь огорнула порожнеча, відділяючи її від усього, що коїлося навколо. Доки існував він, не існувало більше нічого.

— Вона горить, — почула Жинь голос Нян. — Гарячка… Я перевірила отруту в ранах, але нічого.

«Це не гарячка, — хотілося сказати Жинь. — Це бог». Вода, якою Нян скроплювала її чоло, не змогла б загасити пожежі, що досі вирувала в ній.

Жинь спробувала попросити покликати Дзяна, але вуста не корилися. Вона не могла говорити. Не могла рухатися.

Вона думала, що може бачити, але не знала, чи то був не сон, бо коли наступного разу розплющила очі, то вздріла таке прекрасне обличчя, що мало не заплакала.

Вигнуті брови, порцелянова гладкість. Вуста ніби кров.

Імператриця?

Але Імператриця була далеко, з Третім підрозділом, досі прямувала з півночі. Вони не могли прийти так швидко, до світанку.

Чи, може, вже світанок? Жинь здалося, що вона побачила перші промені світанкового сонця, ранкову зорю після довгої, жахливої ночі.

— Як її звуть? — наполегливо поцікавилася Імператриця.

«Її? Імператриця говорить про мене?»

— Жунінь, — почувся голос Ірдзяха. — Фан Жунінь.

— Жунінь, — повторила Імператриця. Її голос був ніби порвана струна в настільній арфі, різкий та пронизливий, але водночас прекрасний. — Жунінь, глянь на мене.

Жинь відчула пальці Імператриці на своїй щоці. Холодні, ніби сніг, ніби зимовий вітер. Вона розплющила очі, глянула на Імператрицю, зазирнула в її гарні очі. Як у когось можуть бути такі прекрасні очі? Зовсім не схожі на гадючі. То були не зміїні очі, а дикі, темні, дивні і прекрасні, наче в олениці.

І видіння… вона бачила хмару метеликів, шовкові стрічки на вітрі. Вона бачила світ, у якому є лише краса, колір та ритм. Жинь зробила б що завгодно, аби навічно лишитися в тому мареві.

Імператриця різко вдихнула, і видіння розвіялося.

Вона міцніше обхопила обличчя Жинь.

— Я бачила, як ти горіла, — сказала вона. — Думала, що помираєш.

— Я не мертва, — спробувала вимовити Жинь, але її язик був надто неповоротким, тож вона спромоглася лише на якесь белькотіння.

— Ш-ш-ш-ш, — Імператриця приклала крижаного пальця до її вуст. — Не говори. Усе гаразд. Я знаю, що ти є.

А потім вона притиснулася холодними вустами до її чола. То була така ж прохолода, яку Дзян навіяв на неї під час Випробувань. Полум’я всередині Жинь згасло.

Роздiл 12

Коли Еньжо відпустила Жинь з-під свого нагляду, її перевели до підвалу головної зали, де раніше відбувалися двобої. Їй це мало б видатися дивним, однак розум був надто затуманений, щоб думати бодай про щось. Жинь непомірно багато спала. Годинника в підвалі не було, але вона часто впадала в дрімоту, а потім розуміла, що сонце вже сіло. Жинь заледве могла не спати більше декількох хвилин. Їй приносили їжу. Щоразу, попоївши, вона майже одразу засинала.

Якось крізь сон Жинь почула над головою голоси.

— Це грубо, — сказала Імператриця.

— Це жорстоко, — промовив Ірдзях. — Ти поводишся з нею, наче зі злочинницею. Завдяки цій дівчині ми виграли бій.

— А ще вона мало не спалила місто, — відказав Дзюнь. — Ми не знаємо, на що вона здатна.

— Це просто дівчина, — промовив Ірдзях. — Їй страшно. Хтось має пояснити їй, що з нею сталося.

— Ми не знаємо, що з нею сталося, — мовив Дзюнь.

— Це очевидно, — промовила Імператриця. — Вона ще один Алтань.

— То нехай із нею розбирається Туйр, коли прибуде, — буркнув Дзюнь.

— Туйр уже прямує сюди з Замку Ночі, — сказав Ірдзях. — Ти ще цілий тиждень триматимеш її на заспокійливих?

— Я нізащо не дозволю їй розгулювати містом, — відповів Дзюнь. — Ви бачили, що Хранитель Воріт зробив зі східною стіною. Його печатка надломилася, Дадзі. Тепер він більша загроза, аніж Федерація.

— Уже ні, — холодно відказала Імператриця. — З Хранителем Воріт розібралися.

Коли Жинь ризикнула розплющити очі, то побачила, що над нею нікого не було. Вона лише наполовину пам’ятала сказане. Після ще одного періоду сну без сновидінь вона не знала напевне, чи все те їй не примарилося.

Зрештою Жинь таки отямилася. Але коли спробувала вийти з підвалу, її силоміць зупинили троє солдатів із Третього підрозділу, який виставили чатувати біля дверей.

— Що відбувається? — наполегливо запитала вона. Її розум був ще трохи затуманений, але вже досить свідомий, щоб розуміти, що це ненормально. — Чому я не можу вийти?

— Заради твоєї ж безпеки, — відповів один із них.

— Про що це ви? Хто це дозволив?

— Нам наказали тримати тебе тут, — коротко відповів солдат. — Якщо спробуєш вирватися, нам доведеться зробити тобі боляче.

Солдат, який стояв ближче до неї, уже потягнувся до зброї. Жинь позадкувала. Вона розуміла, що суперечки не допоможуть вибратися звідси.

А тому вдалася до найпримітивнішого методу впливу. Жинь розкрила рота й закричала. Вона корчилася на підлозі. Била солдатів кулаками й плювала їм в обличчя. Погрожувала помочитися перед ними. Вигукувала непристойності про їхніх матерів. Вигукувала непристойності про їхніх бабусь.

Так тривало багато годин поспіль.

Нарешті солдати вкрай неохоче погодилися покликати когось із командирів.

На жаль, вони прислали майстра Дзюня.

— Це необов’язково, — похмуро сказала вона, коли він прийшов. Жинь квапливо обтрушувала одяг, аби він не подумав, що вона щойно качалася по землі. — Я нікому не завдам шкоди.

Вигляд у Дзюня був такий, немов він нізащо їй не повірить.

— Ти тільки-но продемонструвала здатність раптово спалахувати. Підпалила східну половину міста. Хіба ти не розумієш, чому ми можемо не хотіти, щоб ти розгулювала табором?

Жинь подумала, що спалахування було радше свідомим, аніж спонтанним, однак сумнівалася, що могла пояснити, як саме вона це зробила, не виставивши себе ще більшою загрозою.

— Я хочу побачити Дзяна, — сказала вона.

З виразу обличчя Дзюня їй не вдалося нічого зрозуміти. Він пішов, навіть не відповівши.

Щойно Жинь висловила обурення за те, що її замкнули, вона вирішила, що найкраще просто зачекати. Вона віддана Імператриці. Вона гарний солдат. Інші майстри з Сінеґарда заступляться за неї, навіть якщо цього не зробить Дзюнь. Поки вона при здоровому глузді, їй нічого боятися. Вона хвилювалася, хоча це й було абсурдним, що якщо й матиме проблеми, то через володіння опіумом.

Принаймні її не тримали ізольовано. Жинь зрозуміла, що відвідувачі могли вільно ввійти до підвалу. Це вона не могла вийти.

До неї часто навідувалася Нян, але вона була небагатослівна. Коли Нян усміхалася, то вимучено. Її рухи були апатичними. Жинь намагалася її підбадьорити, та Нян не сміялася. Вони годинами сиділи поруч, прислухаючись до дихання одна одної. Нян була приголомшена горем, а Жинь не знала, як її втішити.

— Мені також бракує Жабаня, — якось сказала Жинь, але Нян лише розридалася й пішла.

З іншого боку, Жинь із нетерпінням чекала Кітая. Він намагався приходити якомога частіше, однак його постійно відкликали для операцій.

Краплина за краплиною Жинь дізнавалася, що сталося після битви. Коли Федерація була вже за крок від захоплення Сінеґарда, Жинь убила їхнього генерала. Це, а також прибуття Третього підрозділу, переломило хід битви на їхню користь. Федерація на якийсь час відступила. Кітай сумнівався, що вона повернеться найближчим часом.

— Коли прибув Третій, усе закінчилося швидко, — сказав він. Одна його рука була підв’язана, але він запевнив Жинь, що то лише незначне розтягнення. — Добряче прислужилося… Ну, ти знаєш. Федерація розбіглася від страху. Гадаю, вони злякалися, що в нас ще є спірлійці.

Жинь сіла.

— Що?

Кітай розгубився.

— Ну а хіба ти не спірлійка?

Спірлійка? Вона?

— По всьому місту тільки про це й говорять, — сказав Кітай.

Жинь відчувала його збентеження. Розум Кітая працює вдвічі швидше за розум звичайної людини, а його допитливість ненаситна. Він мусив знати, що вона зробила, хто вона й чому не розповіла про це йому.

Але Жинь не знала, що йому сказати. Вона не знала себе.

— І що кажуть? — запитала вона.

— Що в тобі пробудилася нестямна жага крові. Що ти билася, немовби одержима ордою демонів. Що генерал бив тебе знову й знову, простромив вісімнадцять разів, а ти продовжувала рухатися.

Жинь простягла руки.

— Жодної колотої рани. То був усього лише Неджа.

Кітай навіть не всміхнувся.

— То це правда? Оскільки тебе замкнули тут, то, мабуть, таки правда.

Отже, про полум’я Кітай не знав. Жинь подумувала розповісти йому, однак вагалася.

Як вона мала пояснити шаманізм Кітаю, настільки переконаному у власній раціональності? Кітай є взірцем модерністської думки, яку зневажає Дзян. Атеїст і скептик, він не стерпить викликів своєму світогляду. Подумає, що вона з’їхала з глузду. А вона була надто виснажена, аби сперечатися.

— Я не знаю, що трапилося, — зізналася вона. — Усе було немовби в тумані. І я не знаю, хто я. Я сирота війни. І родом могла бути звідки завгодно. Я можу бути ким завгодно.

Схоже, Кітая це не задовольнило.

— Дзюнь переконаний, що ти спірлійка.

Але як так? Жинь була ще немовлям, коли на Спір напали, а тому ніяк не змогла б вижити, коли всі інші загинули.

— Та Федерація винищила спірлійців, — сказала вона. — Ніхто не вижив.

— Алтань вижив, — зауважив Кітай. — Ти вижила.

Студенти Академії постраждали в бою значно дужче, аніж солдати Восьмого підрозділу. Заледве половині їхнього класу вдалося пережити бій, і більшість із них мали незначні поранення. П’ятнадцятеро їхніх однокласників загинули. Ще п’ятеро були в критичному стані у військовому шпиталі Еньжо, і їхні життя висіли на волосині.

Серед них і Неджа.

— Сьогодні в нього третя операція, — сказав Кітай. — Лікарі не знають, чи він її переживе. І навіть якщо й виживе, невідомо, чи зможе битися. Кажуть, алебарда простромила його живіт наскрізь. І що в нього пошкоджений хребет.

Жинь відчувала полегшення вже від того, що Неджа не загинув. Їй і на думку не спало, що альтернатива може виявитися ще гіршою.

— Сподіваюся, він помре, — раптом промовив Кітай.

Приголомшена Жинь глянула на нього, але Кітай продовжив:

— Якщо вибирати між смертю чи довічним каліцтвом, сподіваюся, він відбудеться легшим. Неджа не зможе жити, не маючи змоги битися.

Жинь не знала, що й сказати на це.

Перемога нікарців виграла їм час, але не гарантувала міста. Розвідка з Другого підрозділу доповіла, що Федерація відправила підкріплення через мале море, доки головні сили наступу чекали на його прибуття.

Коли Федерація атакує вдруге, нікарці не зможуть утримати місто. Сінеґард повністю евакуювали. Імперську бюрократію перенесли до столиці воєнного часу Ґолінь Ніїс, а це означало, що безпека Сінеґарда вже не була пріоритетною.

— Академію ліквідовують, — сказав Кітай. — Нас усіх розподілили по підрозділах. Нян відправили в Одинадцятий, Венку — в Шостий, у Ґолінь Ніїс. Неджу нікуди не відсилали, доки він… Ну, ти знаєш, — Кітай замовк. — Учора я отримав наказ долучитися до Другого. Молодшим офіцером.

Кітай завжди мріяв вступити до цього підрозділу. За інших обставин його можна було б привітати з таким наказом. Але тепер святкування видавалося недоречним. Та Жинь усе одно спробувала.

— Це чудово. Ти ж саме туди й хотів, правда?

Кітай знизав плечима:

— Солдатів катастрофічно бракує. Про престиж уже не йдеться. Людей почали набирати просто в селах. Але буде добре служити під командуванням Ірдзяха. Я вирушаю завтра.

Жинь поклала йому руку на плече.

— Бережи себе.

— І ти також, — Кітай відкинувся назад, спершись на руки. — Маєш якісь міркування щодо того, коли тебе звідси випустять?

— Тобі відомо більше за мене.

— До тебе так ніхто й не прийшов поговорити?

Жинь похитала головою.

— Після Дзюня ніхто. Дзяна вже знайшли?

Кітай співчутливо глянув на неї, й вона знала відповідь ще до того, як він заговорив. Відповідь була такою ж, як і багато днів до того.

Дзяна ніде не було. Він не загинув, просто зник. Після завершення бою про нього ніхто не чув. Руїни східної стіни ретельно обшукали, прагнучи знайти тих, кому вдалося вижити, але там не було ані сліду майстра вірувань. Вони не мали ані доказів його смерті, ані бодай якоїсь зачіпки, надії на те, що він вижив. Дзян немовби розчинився в порожнечі, яку сам же й прикликав.

Після того як Кітай разом із Другим підрозділом вирушив до Ґолінь Ніїс, до Жинь уже ніхто не приходив. Вона проводила час у сні. Тепер постійно хотілося спати, а надто після їжі, і коли вона засинала, сон був глибокий, без сновидінь. Жинь розмірковувала, чи не підмішували їй щось у їжу та напої. Чомусь вона була майже вдячна за це. Гірше лишитися наодинці зі своїми думками.

Жинь не була в безпеці тепер, коли їй вдалося прикликати бога. Вона не почувалася могутньою. Її замкнули в підвалі. Командири не довіряли. Половина її друзів помирали або вже загинули, майстер зник у порожнечі, а її саму замкнули заради її ж безпеки й заради безпеки всіх навколо.

Якщо це означає бути спірлійкою (якщо вона таки спірлійка), Жинь не знала, чи воно того варте.

Вона спала, а коли вже не змогла змусити себе заснути, скрутилася в кутку й заплакала.

На шостий день ув’язнення Жинь прокинулася лише після того, як відчинилися двері головної зали. Зазирнув Ірдзях, перевірив, чи вона вже прокинулася, а потім швидко зачинив за собою двері.

— Майстре Ірдзяху, — Жинь розправила туніку й підвелася.

— Тепер я генерал Ірдзях, — сказав він. Не схоже, щоб його це дуже тішило. — Поранення ведуть до підвищення.

— Генерале, — виправилася вона. — Прошу вибачити.

Він знизав плечима й жестом указав їй сісти.

— Зараз це вже небагато важить. Як ти?

— Утомлена, пане. — Жинь сіла на підлогу, схрестивши ноги, бо в підвалі не було стільців.

Після миті вагання Ірдзях також сів на підлогу.

— Отже, — він поклав руки на коліна. — Подейкують, що ти спірлійка.

— Як багато ви знаєте? — стишено запитала Жинь.

Чи знає Ірдзях, що вона прикликала полум’я? Чи знає він, чого Дзян її навчив?

— Після Другої війни я виховував Алтаня, — сказав Ірдзях. — Я знаю.

Жинь відчула глибоке полегшення. Якщо Ірдзях знає, який Алтань, на що здатні спірлійці, тоді, звісно ж, він заступиться за неї, переконає Міліцію, що вона не становить загрози, принаймні для нікарських солдатів.

— Щодо тебе ухвалили рішення, — продовжив Ірдзях.

— Я не знала, що мене обговорювали, — відповіла вона, просто щоб заповнити паузу.

Ірдзях втомлено їй усміхнувся, але усмішка не торкнулась очей.

— Скоро ти отримаєш наказ про переведення.

— Справді? — Жинь виструнчилася, несподівано відчувши захват. Її випускають. Нарешті. — Пане, я сподівалася, що зможу приєднатися до Другого разом з Кітаєм…

Ірдзях перебив її.

— Ти не приєднаєшся до Другого. І не приєднаєшся до жодного з дванадцяти підрозділів.

Піднесений настрій миттю змінився страхом. Раптом Жинь відчула в повітрі ледь помітне дзижчання.

— Що ви маєте на увазі?

Ірдзях неспокійно постукував пальцями, а потім сказав:

— Воєначальники вирішили, що краще відправити тебе до Цике.

Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього.

Цике? Горезвісний тринадцятий підрозділ, загін найманців Імператриці? Убивці без почестей, репутації та слави? Бойова одиниця, така жорстока, така мерзенна, що Міліція радше вдаватиме, що її не існує?

— Жинь? Ти розумієш, що я кажу?

— Цике? — повторила Жинь.

— Так.

— Ви відправляєте мене до загону виродків? — її голос надломився. Жинь раптом захотілося розплакатися. — Химерних Дітей?

— Цике — такий самий підрозділ Міліції, як і всі інші, — квап­ливо відказав Ірдзях. Його тон удавано пом’якшав. — Це не менш почесний загін.

— Вони невдахи та вигнанці! Вони…

— Вони служать Імператриці так само, як і армія.

— Але я… — Жинь ковтнула важкий клубок, — я вважала себе гарним солдатом.

Вираз обличчя Ірдзяха пом’якшав.

— О Жинь. Ти і є гарний солдат. Ти неймовірний солдат.

— То чому я не можу служити в справжньому підрозділі?

Вона гостро відчула, як по-дитячому це прозвучало. Але їй здавалося, що за таких обставин вона має право поводитися як дитина.

— Ти знаєш чому, — тихо промовив Ірдзях. — Спірлійці не билися з дванадцятьма провінціями ще з часів останньої Макової війни. А до того, якщо й билися, то співпраця завжди була… нелегкою.

Жинь знала історію. Вона розуміла, що мав на увазі Ірдзях. Коли спірлійці востаннє билися пліч-о-пліч із Міліцією, їх вважали дикунами-варварами, такими ж, якими зараз вважали Цике. Спірлійці шаленіли й билися у своїх таборах. Вони були ходячою загрозою для всіх поблизу, байдуже, друзів чи ворогів. Вони виконували накази, але неосмислено, їм ставили цілі та завдання, але тому офіцеру, який пробував виконати з ними складніші маневри, можна було тільки поспівчувати.

— Міліція ненавидить спірлійців.

— Міліція боїться спірлійців, — виправив Ірдзях. — Нікарцям завжди було важко мати справу з тим, чого вони не розуміють, а Спір нікарців завжди бентежив. Сподіваюся, тепер ти розумієш чому.

— Так, пане.

— Це я порекомендував тебе в Цике. І зробив це заради тебе, дитино, — Ірдзях прикував її прямим поглядом у вічі. — Суперництво між Воєначальниками так і не зникло до кінця, навіть після союзу під проводом Імператора Драконів. Можливо, їхні солдати й ненавидять тебе, але дванадцять Воєначальників будь-яким коштом хочуть прибрати до своїх рук спірлійку. Хоч до якого підрозділу ти приєдналася б, він неминуче отримав би несправедливу перевагу. А решті підрозділів не сподобалася б така зміна балансу сил. Якби я відіслав тебе до якогось із дванадцяти підрозділів, над тобою нависла б серйозна загроза від інших одинадцяти.

— Але… — Жинь не думала досі про таке. — У Міліції вже є спірлієць. Є Алтань.

Ірдзях смикнув борідкою.

— Хочеш зустрітися зі своїм командиром?

— Що? — Жинь кліпнула, не розуміючи.

Ірдзях обернувся й покликав когось із-за дверей:

— Ну, заходь.

Двері відчинилися. Зайшов високий та гнучкий чоловік. Він був не у формі Міліції, а в чорній туніці без знаків розрізнення. За спиною в нього виднівся срібний тризуб, закріплений ременем.

Жинь зглитнула, борючись із безглуздим бажанням заправити волосся за вуха. Вона відчула вже знайомий приплив крові, жар, який починався з кінчиків вух.

Від часу їхньої останньої зустрічі в Алтаня з’явилося декілька шрамів, зокрема два на передпліччі, а ще один нерівною лінією перетинав обличчя від нижнього правого кутика лівого ока до правого боку щелепи. Волосся вже не було охайно підстрижене, як під час навчання, а неконтрольовано відросло, немовби Алтань не завдавав собі клопоту з ним місяцями.

— Привіт, — сказав Алтань Тренсинь. — То що там було про невдах і вигнанців?

— І як тобі вдалося пережити запалювальні бомби?

Жинь розкрила рота, але не змогла вимовити ані слова.

Алтань. Алтань Тренсинь. Вона спробувала сформулювати зв’язну відповідь, але думала лише про те, що герой її дитинства стоїть перед нею.

Він опустився перед нею на коліно.

— Звідки ти взялася? — тихо запитав він. — Я думав, що єдиний лишився.

Нарешті до неї повернулася здатність говорити.

— Не знаю. Мені ніколи не розповідали, що сталося з моїми батьками. Прийомні батьки не знали.

— І ти ніколи не підозрювала, хто ти?

Жинь похитала головою.

— Ні, доки я не… Я хотіла сказати, коли я…

Їй раптом забракло повітря. Спогади, які вона старанно придушувала в собі, повінню розлилися перед нею: пронизливий крик Жінки, ґелґотання Фенікса, жахливий жар, який роздирав її тіло, обладунки генерала, що вигиналися й плавилася під жаром полум’я…

Жинь підняла руки до обличчя й побачила, що вони тремтять.

Вона не могла цього контролювати. Не могла цього вимкнути. Язики полум’я виривалися з неї без кінця, вона могла спалити Неджу, спалити Кітая, спопелити весь Сінеґард, якби Фенікс не почув її молитву. І навіть коли полум’я зникло, вогонь, що вирував у ній, нікуди не подівся, аж доки Імператриця не поцілувала її в чоло й не загасила його.

«Я божеволію, — подумала вона. — Я стала тим, від чого мене застерігав Дзян».

— Агов. Агов.

Її зап’ястки обхопили холодні пальці. Алтань обережно прибрав її руки від обличчя.

Жинь підняла очі й зустрілася з ним поглядом. Його очі були на відтінок світліші за макові пелюстки.

— Усе гаразд. — сказав він. — Я знаю. Знаю, як воно. І я допоможу.

— Цике не такі вже й погані, коли пізнаєш їх ближче, — сказав Алтань, вивівши Жинь із підвалу. — Я про те, що за наказом ми вбиваємо, але в решті цілком собі милі.

— Ви всі шамани? — запитала Жинь. Їй паморочилося в голові.

Алтань похитав головою.

— Не всі. Серед нас є двоє, хто ніяк не пов’язаний із богами: експерт із боєприпасів та лікар. Але решта — так. Туйр пройшов найдовшу підготовку з-поміж усіх перед тим, як прийти в Цике. Його виховувала секта монахів, які поклонялися богині темряви. Інші були такі ж, як і ти: повні сил і шаманського потенціалу, але не зорієнтовані. Ми забираємо їх до Замку Ночі, навчаємо і спрямовуємо проти ворогів Імператриці. Всі у виграші.

Жинь спробувала втішитися цим.

— Звідки вони?

— Звідусіль. Ти здивуєшся, у скількох місцях досі живі давні релігії, — сказав Алтань. — По всіх провінціях є чимало таємних культів. Деякі щороку подають нових кандидатів для Цике в обмін на те, що Імператриця їх не чіпатиме. У цій країні нелегко знайти шаманів, особливо в нинішню добу, але Імператриця вербує їх за кожної нагоди. Чимало і з в’язниці Баґхра — Цике їхній другий шанс.

— Але ви не Міліція.

— Ні. Ми найманці. Однак у воєнний час функціонуємо як Тринадцятий підрозділ.

Жинь замислилася, скількох людей убив Алтань. Кого він убив.

— А чим ви займаєтеся в мирний час?

— У мирний час? — Алтань скривився. — Для Цике не буває мирного часу. Людей, чиєї смерті хоче Імператриця, ніколи не бракує.

Алтань наказав їй зібрати речі й зустрітися з ним біля воріт. Того ж дня вони планували вирушити разом з ескадроном офіцера Єньдзеня з П’ятого підрозділу на фронт, куди тиждень тому попрямували решта Цике.

Після бою всі особисті речі Жинь конфіскували. Перед виходом із міста вона заледве встигла отримати в майстерні нову зброю. Солдати П’ятого підрозділу мали при собі легкий дорожній вузол і два комплекти зброї. У Жинь був лише меч із трохи затупленим лезом і піхви до нього. Вона була розгублена і почувалася зовсім не готовою. У неї не було навіть другого комплекту одягу. Жинь підозрювала, що скоро від неї почне тхнути.

— Куди ми прямуємо? — запитала вона, щойно вони почали спускатися гірською стежкою.

— У Кхурдалайн, — відповів Алтань. — Провінція Тигра. Два тижні пішки на південь, доки не дістанемося річки Західний Мужвей, а потім сядемо на човен, щоб спуститися до порту.

Попри все, настрій у Жинь поліпшився. Кхурдалайн — прибережне портове місто на півдні Наріїнського моря, квітучий центр міжнародної торгівлі. Це місто було єдиним в імперії, яке постійно мало справу з іноземцями: призахідники та болонійці заснували там посольства не одне століття тому. Навіть торгівці Федерації колись мали причали, аж доки Кхурдалайн не став центральним театром Макових війн.

Кхурдалайн пережив два десятиліття війни. А тепер Імператриця знову відкрила фронт у Кхурдалайні, щоб завадити загарбникам із Федерації просунутися в східну й центральну частини Нікані.

Дорогою Алтань переповів Жинь оборонну стратегію Імператриці.

Кхурдалайн був ідеальним місцем для відкриття першого фронту. Озброєні колони Федерації здобули б разючу перевагу на відкритих долинах північної Нікані, але Кхурдалайн оточували річки й затоки, що сприяло проведенню оборонних операцій.

Спрямувавши Федерацію в Кхурдалайн, вони могли змусити її опинитися в найслабшій позиції. Напад на Сінеґард був хороброю спробою відокремити північні провінції від південних. Якби генерали Федерації могли обирати, то майже врізалися б у центральну частину Нікані, просуваючись на південь. Але якщо Кхурдалайн добре укріплений, Федерації доведеться змінити напрям наступу з осі північ–південь на вісь схід–захід. А Нікань отримає простір для відступу й перегрупування на південному заході на випадок, якщо Кхурдалайн не встоїть.

В ідеалі Міліція мала спробувати затиснути Федерацію з обох боків, відрізаючи її війська водночас від шляхів відступу й ліній постачання. Але Міліція не була настільки вправною або чисельною для такої спроби. Дванадцять Воєначальників заледве спромоглися скоординуватися в часі, щоб об’єднатися для оборони Сінеґарда. А тепер кожен із них був надто заклопотаний захистом своєї провінції окремо від інших, щоб справді згуртуватися для спільних військових операцій.

— Чому вони просто не можуть об’єднатися, як під час Другої Макової війни? — запитала Жинь.

— Бо Імператор Драконів помер, — сказав Алтань. — Цього разу він не згуртує Воєначальників, а Імператриця не може командувати з таким натиском, як він. О, Воєначальники вклоняються Сінеґарду й присягають на вірність Імператриці, але коли доходить до діла, на першому місці для них власні провінції.

Утримати Кхурдалайн було нелегко. Нещодавній напад на Сінеґард довів, що Федерація має очевидну військову перевагу в мобільності та озброєнні. Також муґенці утримували вигідну позицію на північному узбережжі; їхні загони могли легко перетнути мале море; свіжі загони й постачання було лише на відстані мандрівки кораблем.

Кхурдалайн мав невелику перевагу в обороні. Відкрите портове місто було збудоване як територія для іноземців ще до Макових війн. Найкращі оборонні структури Нікані були споруджені вздовж нижньої дельти річки Західний Мужвей, далеко на південь від Кхурдалайна. Порівняно з добре укріпленою столицею воєнного часу Ґолінь Ніїс, Кхурдалайн був легкою здобиччю, готовою зустріти загарбників із відкритими обіймами.

Але тепер Кхурдалайн треба було обороняти. Якщо муґенці просунуться в центральну частину країни й захоплять Ґолінь Ніїс, то легко повернуть на схід, переслідуючи рештки Міліції, що залишаться на узбережжі. А якщо вони опиняться в пастці біля моря, нікчемно малий нікарський флот їх не врятує. Тож Кхурдалайн був вирішальною точкою, від якої залежала доля всієї країни.

— Ми останній фронт, — сказав Алтань. — Якщо не встоїмо, то нашій країні кінець. — Він поплескав Жинь по плечу. — Захопливо, чи не так?

Роздıл 13

Брязь.

Жинь заледве встигла вчасно підняти меча, щоб не дозволити Алтаню розполовинити її тризубом. Вона докладала всіх зусиль, щоб знайти опору, розпорошити кі удару рівномірно по тілу, а потім спрямувати в землю, але навіть так від його сили в неї затремтіли ноги.

Здавалося, що вони з Алтанем билися вже багато годин. У неї боліли руки, а легеням бракувало повітря.

Однак Алтань ще не закінчив. Він перекинув тризуб у другу руку, захопив лезо її меча між двома зубцями й сильно крутнув. Тиск вивернув меч із рук Жинь. Брязнувши, клинок відлетів на землю. Алтань притиснув вістря тризуба до її горла. Жинь підняла руки, квапливо здаючись.

— Твої реакції зумовлює страх, — сказав Алтань. — Ти не контролюєш бою. Звільни розум і зосередься. Зосередься на мені, а не на моїй зброї.

— Це важкувато, коли ти намагаєшся виколоти мені очі, — пробурмотіла вона, відштовхуючи тризуб від обличчя.

Алтань опустив зброю.

— Ти опираєшся. Відгороджуєшся. Впусти Фенікса. Коли прикликаєш бога і бог входить у тебе, це блаженство. І воно підсилює кі. Ти не втомлюєшся. Ти здатна на виняткове напруження сил. Не відчуваєш болю. Занурся в той стан.

Жинь дуже добре пам’ятала той стан розуму, якого він од неї чекав. Пекуче відчуття у венах, червона пелена перед очима. Коли інші люди сприймаються лише як цілі. Коли вона не потребувала відпочинку, коли їй потрібен був лише біль, біль, аби живити вогонь.

Свідомо Жинь перебувала в цьому стані лише двічі: під час Випробувань, а потім знову в Сінеґарді. І в обох випадках була оскаженіла, у відчаї.

Відтоді їй не вдавалося знову досягти такого ж стану розуму. Відтоді вона не почувалася такою розгніваною. Бувала лише спантеличена, стурбована і, як зараз, виснажена.

— Навчися приборкувати його, — сказав Алтань. — Навчися занурюватися й виринати. Якщо ти зосередишся лише на зброї ворога, то завжди лише захищатимешся. Дивись повз зброю на свою ціль. Зосередься на тому, кого хочеш убити.

Алтань був значно кращим учителем, ніж Дзян. Дзян говорив страшенно туманно, неуважно і свідомо все ускладнював. Дзяну подобалося танцювати навколо відповідей, водити її колами навколо правди, немовби голодного грифа, перед тим як дати приємний шматочок розуміння.

А от Алтань часу не гаяв. Він одразу переходив до суті, давав відповіді, які вона хотіла отримати. Він розумів її страхи і знав, на що вона здатна.

Тренуватися з Алтанем було ніби тренуватися зі старшим братом. Так дивно: хтось говорив їй, що він такий самий, що його суглоби надміру гнучкі, як і в неї, тож вона може ось так вивернути ногу. Бути схожою на когось іншого, схожою на глибокому генетичному рівні — це надзвичайне відчуття.

Поруч із Алтанем вона почувалася так, немовби саме там їй і місце, не лише в тому ж підрозділі чи війську, а в чомусь глибшому й давнішому. Вона почувалася частиною давньої павутини поколінь. Мала своє місце. Вона не була безіменною сиротою війни. Вона була спірлійкою.

Принаймні кожен так думав. Але попри все Жинь не могла позбутися відчуття, що десь сталася помилка. Вона не могла прикликати бога так легко, як Алтань. Не могла рухатися так граційно, як він. Річ у походженні чи тренуваннях?

— Ти завжди таким був? — запитала вона.

Алтань немовби напружився.

— Яким?

— Таким… собою, — вона непевно змахнула в його бік. — Ти… Ти не схожий на інших студентів. Інших солдатів. Ти завжди міг прикликати полум’я? Завжди бився так, як зараз?

На обличчі Алтаня не відбивалося нічого.

— Я довго тренувався в Сінеґарді.

— Але я теж!

— Тебе не тренували як спірлійку. Але ти теж воїн. Це у твоїй крові. От побачиш, скоро походження дасться взнаки. — Алтань тицьнув у неї тризубом. — До зброї.

— Чому тризуб? — запитала вона, коли він нарешті дозволив їй перепочити. — Чому не меч?

Вона ще не бачила жодного солдата, озброєного не традиційними для Міліції алебардою та мечем.

— Далі дістає, — сказав він. — Суперники не підходять близько, коли ти б’єшся всередині вогняної башти.

Жинь торкнулася зубців. Вістря гострили вже багато разів, вони не були гладенькими чи блискучими, на них лишився слід численних битв.

— Його викували спірлійці?

Певно, що так. Тризуб був суцільно металевим, не схожим на нікарську зброю з дерев’яними древками. Тризуб був важчий, це правда, але Алтаневі була потрібна зброя, яка не згорить, щойно він її торкнеться.

— Він з острова, — сказав Алтань і штурхнув її тупим кінцем, показуючи підняти меч. — Досить сидіти. Ходімо, підводься. Ще раз.

Жинь знесилено опустила руки.

— Чому ми просто не можемо накачатися наркотиками? — запитала вона.

Жинь не розуміла, як жорсткі фізичні тренування бодай трохи наблизять її до прикликання Фенікса.

— Ні, ми не можемо просто накачатися наркотиками, — заперечив Алтань і знову її штурхнув. — Ледацюга. Такі думки — це помилка новачків. Кожен може ковтнути декілька зернин і піднятися до Пантеону. Це легко. А от викувати зв’язок із богом, спрямувати його силу своєю волею й відкликати її — для цього потрібна дисципліна. Не тренуючись заточувати розум, можна легко втратити контроль. Уяви дамбу. Боги — це джерело потенціальної енергії, як вода, що стікає з гори. Наркотик — ніби ворота, він відкриває шлях, аби пропустити богів. Але якщо твої ворота заширокі або заслабкі, то сила ринеться крізь них безконтрольно. Бог не звертатиме уваги на твої бажання. Виникне хаос. Якщо не хочеш спалити власних союзників, то пам’ятай, навіщо кличеш Фенікса. Спрямовуй його силу.

— Це ніби молитва, — сказала вона.

Алтань кивнув.

— А це і є молитва. Усі молитви — це просто репетиція, висування богам своїх вимог. Відмінність між шаманами та рештою людей у тому, що наші молитви й справді працюють. Хіба Дзян тебе цього не вчив?

Дзян учив протилежного. Дзян просив її очистити розум у медитації, забути власне «я», забути, що вона відділена від всесвіту. Дзян учив стирати власну волю. Алтань просив її нав’язувати свою волю богам.

— Він навчив мене лише як дістатися богів. А не тягти їх у наш світ.

Схоже, її слова неабияк вразили Алтаня.

— Тоді як ти змогла прикликати Фенікса в Сінеґарді?

— Я не повинна була цього робити, — зізналася вона. — Дзян застерігав мене проти цього. Він сказав, що боги не для того, щоб використовувати їх як зброю. З ними можна лише радитися. Він навчив мене заспокоюватися, знаходити зв’язок із більшим космосом, відновлювати порушену рівновагу, або… або що завгодно, — затинаючись, закінчила вона.

Тепер вона чітко бачила, як мало її насправді навчив Дзян. Він узагалі не підготував її до цієї війни. Лише намагався завадити використовувати силу, яка тепер стала їй доступною.

— Від цього користі небагато, — зневажливо промовив ­Алтань. — Дзян був ученим. А я солдат. Він переймався теологією, а мені цікаво, як знищити.

Він розкрив кулак, перевернув його долонею догори — і маленьке коло вогню затанцювало по краю долоні. Другою рукою він простягнув тризуб уперед. Полум’я виривалося з кінчиків його пальців, танцювало на плечах і здіймалося з усіх трьох зубців.

Жинь вразило, який абсолютний контроль Алтань мав над полум’ям, як змушував його змінювати форму, немовби скульптор ліпить із глини, як схиляв його власною волею, найменшими порухами пальців. Коли вона кликала Фенікса, полум’я затоплювало її безконтрольною повінню. Алтань контролював його, ніби продовження себе самого.

— Дзян мав рацію щодо обережності, — сказав він. — Боги непередбачувані. Небезпечні. І ніхто їх не розуміє до кінця. Але в Замку Ночі ми навчилися використовувати богів як зброю й довели це вміння до рівня мистецтва. Ми наблизилися до розуміння богів, як це робили давні монахи. Ми знайшли силу переписувати матерію цього світу. І якщо не використовуватимемо її, тоді в чому сенс?

Після двотижневої мандрівки пішки, чотирьох днів на човні та ще трьох днів знову пішки вони дісталися міських воріт Кхурдалайна майже перед заходом сонця. Коли вони вийшли з-за дерев до головної дороги, Жинь уперше в житті побачила океан.

Вона зупинилася.

Сінеґард і Тікані були зусібіч оточені сушею. Жинь знала річки й озера, але ніколи не бачила такої кількості води. Вона застигла з роззявленим ротом перед великими просторами блакиті, що простягалися далі її зору, далі, ніж вона навіть могла уявити.

Алтань спинився поруч. Зауважив отетерілий вираз на обличчі й усміхнувся:

— Ніколи не бачила океану?

Жинь не могла відвести очей. Вона почувалася так, як і першого дня, коли побачила Сінеґард в усьому блиску, немовби потрапивши в фантастичний світ, де почуті історії якимось чином стали реальністю.

— Я бачила картини, — сказала вона. — Читала описи. У Тікані приїздили торгівці з узбережжя й розповідали про свої пригоди в морі. Але це… Я ніколи й не мріяла, що щось може бути таким.

Алтань узяв її за руку і вказав нею в бік океану.

— Федерація Муґень одразу за цією вузькою смугою. Якщо піднятися на гірський хребет Кукхонінь, можна її побачити. А якщо сісти на корабель он там, спуститися до Ґолінь Ніїс та до провінції Змії, то можна дістатися Спіру.

Звідси Жинь острова не бачила, але все одно вдивлялася в мерехтливу воду, уявляючи маленький самотній острів у Південному морі Нікані. Спір десятиліттями жив ізольовано до того, як великі континентальні сили розірвали острів у міжусобній боротьбі.

— Який він?

— Спір? Спір прекрасний, — голос Алтаня був м’який, тужливий. — Тепер його називають Мертвим островом, але я ще пам’ятаю його вкритим зеленню. З одного боку можна було побачити узбережжя Нікарської імперії, а з іншого простягалися безмежні води, неосяжний горизонт. Ми могли б сісти в човен і пливти в океан, не знаючи, що знайдемо в ньому. Це були б мандрівки в безкінечну темряву в пошуках іншого кінця світу. Спірлійці ділили нічне небо на шістдесят чотири сузір’я, по одному для кожного бога. І поки ти можеш відшукати південну зірку Фенікса, завжди знайдеш зворотний шлях на Спір.

Жинь замислилася. Який Мертвий острів тепер? Коли муґенці знищили Спір, вони зруйнували й селища? Чи хатини й халупи стоять і донині, міста-привиди в очікуванні мешканців, які ніколи не повернуться?

— Чому ти поїхав зі Спіру? — запитала вона.

Жинь усвідомила, що мало знала про Алтаня. Його виживання було для неї таємницею, як і саме її існування було таємницею для всіх інших.

Мабуть, він був ще зовсім малим, коли приплив до Нікані — емігрант війни, яка вбила його народ. Йому ніяк не могло бути більше чотирьох чи п’яти. Хто забрав його з того острова? Чому лише його?

І чому її?

Але Алтань не відповів. Якийсь час він мовчки вдивлявся в сутінкове небо, а потім повернувся на шлях.

— Ходімо, — сказав він і потягнувся до її руки. — Ми відстали.

Офіцер Єньдзень підняв за мурами міста нікарський прапор, а потім наказав своєму ескадрону сховатися за деревами, доки надійде відповідь. Десь через пів години очікування з міських воріт визирнула тендітна дівчина, з ніг до голови вбрана в чорне. Вона шалено замахала загону поквапитися й зайти всередину, а потім швидко зачинила за ними двері.

— Ваша дивізія чекає в старому рибальському районі. Це на північ звідси. Ідіть головною дорогою, — проінструктувала вона офіцера Єньдзеня. А потім повернулася й віддала честь своєму командирові. — Тренсиню.

— Царо.

— Це наша спірлійка?

— Так, це вона.

Цара схилила голову, немовби оцінюючи Жинь. Вона була тендітною жінкою — насправді дівчиною — зростом лише Жинь до плеча. Довге волосся сягало нижче талії й було заплетене в товсту темну косу. Риси обличчя химерно видовжені, не зовсім нікарські, але й не схожі на будь-що інше, знайоме Жинь.

На її ліве плече сів величезний сокіл і схилив голову, зневажливо дивлячись на Жинь. Його очі й Царині були однакового відтінку золота.

— Як наші?

— Добре, — відповіла Цара. — Ну, здебільшого добре.

— Коли повертається твій брат?

Царин сокіл підняв голову, а потім знову схилився, піднявши пір’я, немовби занепокоєно. Цара підняла руку й торкнулася шиї птаха.

— Коли повернеться, — відповіла вона.

Єньдзень та його ескадрон уже зникли у звивистих вулицях міста. Цара поманила Жинь та Алтаня йти за нею до сходів, прилеглих до міських стін.

— Звідки вона? — пробурмотіла Жинь до Алтаня.

— З Внутрішніх держав, — сказав Алтань і схопив її за руку за мить до того, як вона спіткнулася на непевних сходах. — Не лети.

Цара провела їх високим проходом, який звивався над кількома кварталами Кхурдалайна. Щойно піднявшись, Жинь повернулася й уперше уважно глянула на портове місто.

Кхурдалайн цілком міг бути чужоземним містом, яке викорчували з корінням та перекинули на інший бік світу. У ньому змішалися різні архітектурні стилі, це було химерне поєднання типів будівель із різних країн та континентів. Жинь розгледіла храми, які до того бачила лише на малюнках у підручниках історії. Вони були свідченнями колишньої окупації болонійцями. Помітила й будівлі зі спіральними колонами, а також вишукані монохромні вежі з глибокими рівчаками, вигравіюваними по боках замість східчастих пагод, звичних у Сінеґарді. Сінеґард був символом Нікарської імперії, а Кхурдалайн — вікном Нікані до решти світу.

Цара повела їх через перехід на плаский дах. Вони пройшли ще один квартал таких самих пласких будівель у давньопризахідни­цькому стилі, а коли відстань від однієї будівлі до іншої стала завеликою, спустилися на землю. У проміжках між будівлями Жинь бачила відблиски останніх променів сонця в океані.

— Раніше тут було поселення призахідників, — сказала Цара, вказуючи на причал.

Там виднілася довга смуга прибережного бульвару, оточеного масивними вітринами крамниць. Доріжка була викладена з товстих дощок, вологих від морської води. У Кхурдалайні все ледь відчутно пахло морем, навіть сам бриз мав солоний океанічний присмак.

— Он ті будівлі з терасами на даху раніше слугували болонійськими консульствами.

— І що трапилося? — запитала Жинь.

— Трапився Імператор Драконів, — сказала Цара. — Власної історії не знаєш?

У буремні часи після Другої Макової війни Імператор Драконів вигнав іноземців із Нікані, але Жинь знала, що дехто з призахідників усе ж лишився — місіонери, які прагнули поширювати слово свого Святого Творця.

— У місті ще є призахідники? — з надією в голосі запитала Жинь.

Вона ніколи їх не бачила. Іноземцям у Нікані заборонялося заходити на північ далі Сінеґарда, їм дозволяли торгувати лише в кількох портових містах, з-поміж яких Кхурдалайн був найбільшим. Жинь стало цікаво, чи призахідники й справді блідошкірі та волохаті і чи справді волосся в них морквяно-руде.

— Кількасот, — сказав Алтань, але Цара похитала головою:

— Уже ні. Після нападу на Сінеґард вони вибралися. Їхній уряд прислав по них корабель. Намагалися взяти на борт так багато людей, що мало не перекинулися. Лишилося небагато місіонерів, а також декілька дипломатів. Вони документують те, що бачать, і надсилають записи своєму уряду. Оце й усе.

Жинь згадала слова Кітая про те, що Призахідна республіка прийде на допомогу, і пхикнула.

— Вони вважають, що це допоможе?

— Це призахідники, — промовила Цара. — Вони завжди переконані, що допомагають.

У старій, нікарській частині Кхурдалайна були переважно низькі будівлі. Вони тісно стояли в сітці вуличок, помережаних системою каналів, схожих на павутину, таких вузьких, що часом навіть возом там проїхати нелегко. Нікарська армія недарма розмістила свою базу в цій частині міста. Навіть якби Федерація приблизно уявляла, де вона, на цих вигнутих, тунельних вулицях від кількісної переваги користі було б небагато.

Відкинувши архітектуру, Жинь уявила, що за нормальних обставин Кхурдалайн міг бути галасливішою, бруднішою версією Сінеґарда. Мабуть, до окупації це місце було метушливим центром торгівлі, значно захопливішим, ніж навіть сінеґардські ринки в середмісті. Але Кхурдалайн в облозі був тихим і німим, похмурим. Жинь не бачила на вулицях цивільних. Їх або евакуювали, або ж вони прислухалися до застережень Міліції — не висовувалися і трималися подалі від місць, де їх могли побачити солдати Федерації.

Дорогою Цара коротко описала їм бойову ситуацію в місті.

— Наразі ми в облозі вже майже місяць. Табори Федерації оточили нас із трьох боків, зусібіч, за винятком напрямку, звідки ви прийшли. Найгірше те, що вони поступово захоплюють територію міста. Кхурдалайн оточений високими мурами, але у ворогів є катапульти.

— Яку територію вони вже захопили? — запитав Алтань.

— Лише вузьку смугу пляжу біля моря, а також половину іноземного кварталу. Ми відбили болонійські посольства, але П’ятий підрозділ із нами більше не співпрацюватиме.

— Не співпрацюватиме?

Цара спохмурніла.

— У нас певні, гм, труднощі з інтеграцією. І їхній новий генерал зовсім не полегшує цього завдання. Дзюнь Ложань.

Схоже, Алтаня Царині слова вразили не менше, ніж Жинь.

— Дзюнь тут?

— Прибув на кораблі три дні тому.

Жинь здригнулася. Принаймні їй не доведеться служити безпосередньо під його командуванням.

— Хіба П’ятий не з провінції Тигра? Чому ж ним командує не Воєначальник Тигра?

— Воєначальник Тигра — це трирічний малюк, а його опікун — політик без військового досвіду. Дзюню доручили командувати армією цієї провінції. Воєначальники Барана та Бика теж тут, разом із підрозділами своїх провінцій, але вони чубляться між собою за постачання дужче, аніж б’ються з Федерацією. І ніхто не спромігся розробити план бою, який би не поставив під удар території з мирним населенням.

— А що тут досі робить мирне населення? — запитала Жинь. Їй здавалося, що Міліції працювалося б значно простіше, якби захист цивільних не був пріоритетом. — Чому їх не евакуювали, як cінеґардців?

— Бо Кхурдалайн — не те місто, з якого можна легко піти, — відповіла Цара. — Більшість тутешніх мешканців заробляють на життя рибальством або працюють на фабриках. Тут немає сільського господарства. Якщо вони перейдуть углиб країни, то все втратять. Більшість селян узагалі прибули сюди, щоб утекти від занехаяності сіл. Якщо ми попросимо їх піти, вони голодуватимуть. Люди рішуче налаштовані лишитися, і ми просто маємо переконатися, що вони виживуть.

Сокіл Цари раптом підняв голову, немовби щось почув. Пройшовши ще декілька кроків, Жинь також це почула: гучні голоси за штаб-квартирою генералів.

— Цике!

Жинь зіщулилася. Цей голос вона впізнала б де завгодно.

Їм назустріч швидко крокував розчервонілий від люті генерал Дзюнь Ложань.

— Ой-ой!

Дзюнь тягнув за вухо худорлявого хлопчину, різко шарпаючи його. Хлопчина ледь шкандибав за Дзюнем, ліве око закривала пов’язка, а праве налилося слізьми від болю.

Алтань різко зупинився.

— Тигрячі цицьки.

— Жамса, — ледь чутно вилаялася Цара.

Жинь не знала, чи то ім’я, чи лайка рідною мовою Цари.

— Ти, — Дзюнь зупинився перед Царою. — Де твій командир?

Алтань вийшов уперед.

— Це я.

— Тренсинь? — Дзюнь роздивлявся Алтаня з неприкритою недовірою. — Та ви жартуєте. Де Туйр?

На обличчі Алтаня промайнуло роздратування.

— Туйр мертвий.

— Що?

Алтань схрестив руки.

— Ніхто не потурбувався сказати вам?

Дзюнь проігнорував уїдливість у голосі Алтаня.

— Мертвий? Як?

— Професійні ризики, — відповів Алтань, і Жинь запідозрила: це означало, що він і сам гадки не має.

— Тож Цике віддали в руки дитині, — пробурмотів Дзюнь. — Повірити не можу.

Алтань водив очима між Дзюнем і хлопчиком, який, скиглячи від болю, стояв поруч.

— У чому річ?

— Мої люди спіймали його по лікті в наших боєприпасах, — промовив Дзюнь. — Це вже втретє за тиждень.

— Я думав, що то наш віз із боєприпасами! — запротестував хлопчик.

— У вас немає воза з боєприпасами, — випалив Дзюнь. — Перші два рази ми зам’яли.

Цара зітхнула й потерла чоло долонею.

— Я не мусив би красти, якби вони просто поділилися, — жалібно протягнув хлопчик, звертаючись до Алтаня. Його голос був високий та пронизливий, а здорове око на худорлявому обличчі видавалося величезним. — Без пороху я не зможу виконати завдання.

— Якщо вашим людям бракує припасів, то варто було подумати про те, щоб захопити їх із Замку Ночі.

— Усі свої запаси ми витратили на посольство, — поскаржився хлопець. — Не забули?

Дзюнь викрутив хлопцеве вухо, і той застогнав від болю.

Алтань потягнувся за тризубцем.

— Дзюню, відпустіть його.

Дзюнь глянув на тризубець, і кутик його вуст смикнувся вгору.

— Ти мені погрожуєш?

Зброї Алтань не витяг, бо ж наставити її на командира іншого підрозділу прирівнювалося до найвищої державної зради, однак і руки з держака не прибрав. Жинь здалося, що на якусь мить між його пальцями пробігли іскри.

— Я прошу.

Дзюнь відступив на крок, але хлопця не відпустив.

— Твої люди не мають доступу до припасів П’ятого підрозділу.

— І їхня дисципліна — це мій обов’язок, а не ваш, — сказав Алтань. — Відпустіть його. Зараз же, Дзюню.

Дзюнь із відразою гмикнув і відпустив хлопця, а той швидко кинувся навтьоки й перебіг на бік Алтаня, пригнічено потираючи голову.

— Минулого разу вони підвісили мене за литки на міській площі, — мовив хлопець. Він скидався на дитину, яка скаржиться на однокласника вчителеві.

Алтань був розгніваний.

— Із Першим чи Восьмим ви обійшлися б так само? — наполегливо запитав він.

— Першому й Восьмому стає здорового глузду не лізти до припасів П’ятого, — випалив Дзюнь. — Відколи твої люди прийшли сюди, від них самі неприємності.

— Та ми ж виконуємо вашу кляту роботу! — не стримався хлопець. — Це ви ховаєтеся за стінами, наче закривавлені боягузи.

— Тихо, Жамсо, — різко мовив Алтань.

Дзюнь глузливо засміявся.

— Вас десятеро. Не переоцінюйте свою вагу для всієї Міліції.

— Але якщо вже до цього дійшло, ми служимо Імператриці так само, як і ви, — сказав Алтань. — Ми покинули Замок Ночі, аби стати вам підкріпленням. Тож ви ставитиметеся до моїх людей із повагою, інакше про це дізнається Імператриця.

— Звісно. Ви ж улюблені цуцики Імператриці, — протягнув Дзюнь. — Підкріплення. Що за дурниці.

Він востаннє презирливо глянув на Алтаня й пішов геть. Дзюнь прикинувся, що навіть не помітив Жинь.

— І отак весь останній тиждень, — зітхнувши, промовила Цара.

— Мені здалося, ти говорила, що все гаразд, — відгукнувся Алтань.

— Я трохи перебільшила.

Жамса глянув на свого командира.

— Привіт, Тренсиню, — радісно сказав він. — Добре, що ти повернувся.

Алтань прикрив обличчя руками, закинув голову і глибоко вдихнув. А потім опустив руки. Видихнув.

— Де мій штаб?

— Далі тією вулицею й ліворуч, — сказав Жамса. — Очистили стару контору митниці. Тобі сподобається. Ми принесли твої мапи.

— Дякую, — мовив Алтань. — Де розмістилися Воєначальники?

— Старий урядовий комплекс за рогом. Вони постійно проводять наради. І, звісно ж, зазвичай нас туди не запрошують. Ти ж розумієш.

Жамса замовк, на його обличчі раптом проступив дуже винуватий вираз. Алтань допитливо глянув на Цару.

— Жамса підірвав половину іноземного кварталу в доках, — повідомила вона. — І завчасно не попередив Воєначальників.

— Я підірвав одну будівлю.

— Велику будівлю, — рішуче сказала Цара. — Усередині ще було двоє людей із П’ятого.

— Вони вижили? — запитав Алтань.

Цара з нерозумінням глянула на нього.

— Жамса висадив будівлю в повітря разом із ними.

— Я так розумію, що відколи я пішов, ви чимало зробили, проте нічого корисного, — сказав Алтань.

— Ми звели укріплення! — прощебетав Жамса.

— На лінії оборони? — з надією запитав Алтань.

— Ні, лише навколо твого штабу. І наших казарм. Воєначальники й близько не підпускають нас до лінії оборони.

Алтаня це засмутило.

— Мені треба піти й розібратися з цим. Урядовий комплекс он у той бік?

— Ага.

— Гаразд. — Алтань неуважно глянув на Жинь. — Царо, їй потрібне спорядження. Дай їй усе необхідне й посели. Жамсо, підеш зі мною.

— Ти лейтенант Алтаня? — запитала Жинь, коли Цара повела її далі ще одним звивистим кварталом вулиць.

— Не я. Мій брат, — Цара прискорила крок, пірнула під круглими воротами, вмурованими в стіну, і зачекала, доки Жинь пролізе за нею. — Я за нього, доки він не повернеться. Ти лишишся тут зі мною.

Вона потягнула Жинь ще одним сходовим маршем, який привів до вогкої кімнати під землею. Це було невелике приміщення, не більше від сараю в Академії. З отвору в стелі дуло. Жинь розтерла руки й здригнулася.

— Жіноча казарма повністю наша. Нам щастить.

Жинь роззирнулася кімнатою. Стіни були земляні, не з цегли, а це означало відсутність будь-якої відокремленості. У кутку виднівся єдиний розгорнутий матрац, а поруч — вузол із Цариними речами. Жинь подумала, що їй доведеться дістати окрему ковдру, якщо вона не хоче спати серед тарганів.

— У підрозділах більше немає жінок? — спитала Жинь.

— З підрозділами в нас окремі казарми. — Цара порилася в сумці біля матраца, витягла згорток одягу й кинула його Жинь. — Перевдягнися з форми Академії. Енькі збирає стару тканину для пов’язок.

Жинь швидко скинула поношену за час мандрівки туніку Академії, одягла форму і передала старий одяг Царі. Її новою формою була проста чорна туніка. На відміну від форми Міліції, зліва на грудях не було знаку Червоного Імператора. На формі Цике взагалі жодних розрізнювальних знаків.

— Нарукавну пов’язку також, — Цара вичікувально простя­г­ла руку.

Жинь збентежено торкнулася білої нарукавної пов’язки. Вона не знімала її після битви, хоч офіційно вже й не була ученицею Дзяна.

— Це обов’язково?

В ескадроні Єньдзеня вона бачила чимало солдатів із нарукавними пов’язками, хоча вони були значно старші за тих, хто навчався в Академії. Сінеґардські офіцери часто носили нарукавні пов’язки ще багато років після випуску, пишаючись ними.

Цара схрестила руки.

— Тут не Академія. І тут байдуже, чиєю ти була ученицею.

— Я знаю, що… — почала була Жинь, але Цара її перебила:

— Ти не розумієш. Ми не Міліція, а Цике. Нас усіх відправили сюди, бо вважають, що ми створені для вбивства, але не вписуємося в підрозділи. Більшість із нас ніколи не вчилися в Сінеґарді, а ті, хто вчився, мають про нього не найкращі спогади. Тут нікому немає діла до того, ким був твій майстер. Хизуючись цим, ти не завоюєш нічиєї прихильності. Забудь про схвалення, ранги, славу чи чого там ще ви прагнули в Сінеґарді. Ти одна з Цике. І гарна репутація тобі однаково не світить.

— Я не переймаюся своєю репутацією… — запротестувала Жинь, але Цара її знову перебила:

— Ні, вислухай. Ти вже не в Академії. Ти вже ні з ким не змагаєшся й не працюєш заради гарних оцінок. Ти живеш разом з нами, б’єшся разом з нами й помираєш разом з нами. Віднині й надалі твоя абсолютна відданість належить Цике та Імператриці. Якщо ти хотіла видатної кар’єри, треба було йти до підрозділів. Але ти не пішла, а це означає, що з тобою щось негаразд, а це означає, що ти застрягла разом з нами. Затямила?

— Я не просила про прихід сюди, — обороняючись випалила Жинь. — У мене не було вибору.

— Ніхто з нас не мав вибору, — різко сказала Цара. — Спробуй змиритися.

Поки вони йшли, Жинь намагалася запам’ятати мапу їхньої бази, скласти в голові уявну картинку лабіринту, яким виявився Кхурдалайн, але покинула марні спроби вже на п’ятнадцятому повороті. Вона підозрювала, що Цара зумисне обрала звивистий шлях.

— І як ви тут орієнтуєтеся? — запитала вона.

— Запам’ятовуємо маршрути, — відповіла Цара. — Що важче нас знайти, то краще. А якщо захочеш знайти Енькі, просто йди на скигління.

Жинь вже хотіла було запитати, що це означає, аж раптом почула з-за рогу гучні голоси.

— Прошу, — благав чоловічий голос. — Будь ласка, дуже болить.

— Послухай, я співчуваю тобі, справді співчуваю, — почувся другий, нижчий голос. — Але відверто кажучи, це не моя проблема, тож мені до того діла немає.

— Лише декілька зернин!

Жинь і Цара завернули за ріг. Голоси належали сухорлявому смаглявому чоловікові й безталанному на вигляд солдатові зі знаком розрізнення П’ятого підрозділу. Правиця солдата закінчувалася біля ліктя кривавим обрубком.

Від такого видовища Жинь аж здригнулася, бо крізь поганеньку пов’язку вже майже бачила гангрену. Не дивно, що він благав про мак.

— Лише декілька зерен тобі, а потім наступному бідоласі, який попросить, і ще наступному, — промовив Енькі. — Зрештою, у мене закінчаться зерна, й моєму підрозділу не буде з чим іти в бій. І наступного разу, коли твій підрозділ відсиджуватиметься в кутку, мій не зможе виконати своєї роботи й урятувати ваші жалюгідні зади. Тож у пріоритеті вони, а не ви. Зрозуміло?

Солдат плюнув на поріг Енькі.

— Виродки.

Він штовхнув Енькі й вийшов на вулицю. Проминаючи Жинь і Цару, похмуро зиркнув на них.

— Треба знайти для майстерні інше місце, — поскаржився Енькі, зачиняючи за нею двері. Усередині була тіснувата кімнатка, наповнена гірким ароматом лікарських трав. — Тут немає умов для зберігання матеріалів. Мені потрібне якесь сухе місце.

— Якщо перейдеш ближче до казарм підрозділів, то матимеш на своєму порозі тисячу солдатів, які вимагатимуть швидкого зцілення, — сказала Цара.

— Гм. Як гадаєш, Алтань дозволить мені перебратися в прикомірок?

— Гадаю, що прикомірок не завадить і самому Алтаню.

— Мабуть, ти маєш рацію. Хто це? — Енькі оглянув Жинь із ніг до голови, немовби шукаючи ознак поранень. Його голос був по-справжньому приємним, густим і оксамитовим. Від самого його звуку на Жинь навіяло сон. — Що в тебе за недуга?

— Енькі, вона спірлійка.

— О! Геть забув, — Енькі потер свою поголену голову. — І як же ти вислизнула з рук муґенців?

— Не знаю, — відповіла Жинь. — Я тільки-но дізналася про себе.

Енькі повільно кивнув, досі вивчаючи Жинь, наче винятково чарівний екземпляр. Він напустив на обличчя обачно нейтральний вираз.

— Звісно ж. Ти й гадки не мала.

— Їй потрібне спорядження, — сказала Цара.

— Без проблем.

Енькі зник у коморі, вбудованій в іншу стіну кімнати. Вони чули, як він якийсь час там вовтузився, а потім знову вийшов із тацею сушених рослин.

— Щось із цього тобі підійде?

Жинь ніколи не бачила такого різноманіття психоделіків в одному місці. Тут було навіть більше різновидів наркотиків, аніж у всьому Дзяновому саду. Дзян був би в захваті.

Вона провела пальцями по опіумних крихтах, зморщених грибах та брудно-білих порошках.

— Яка між ними різниця? — запитала вона.

— Насправді це радше питання особистих уподобань, — сказав Енькі. — Усі ці наркотики подарують тобі чудовий та піднесений настрій, але ключ у тому, щоб знайти суміш, яка дозволить прикликати богів, не скувавши тебе так, що ти не зможеш тримати зброю. Сильніші галюциногени доставлять тебе просто до Пантеону, але ти повністю втратиш зв’язок із матеріальним світом. Мало користі від прикликаного бога, якщо не побачиш стріли просто перед обличчям. Слабші наркотики вимагають трохи більшої зосередженості, щоб досягти правильного стану свідомості, але з ними в тебе лишається більше тілесних можливостей. Якщо ти проходила підготовку до медитацій, то обери щось середнє.

Жинь сумнівалася, що облога — час для експериментів, тож вирішила зупинитися на знайомому. У колекції Енькі був різновид макових зерен, які Жинь колись поцупила з Дзянового саду. Вона потяглася, щоб узяти жменю, але Енькі відсунув тацю так, щоб вона до неї не дістала.

— Ні, — Енькі витягнув з-під прилавка ваги й почав вимірювати точний обсяг, розсипаючи зерна в маленькі мішечки. — Ти приходитимеш до мене по дози, а я все записуватиму. Кількість зерен розраховуватиму залежно від ваги твого тіла. Ти невелика, тож тобі знадобиться менше за інших. Зерна використовуй лише в разі потреби й лише за наказом. Шаман із залежністю не кращий за мертвого шамана.

Жинь ніколи про це не думала.

— Таке часто трапляється?

— З такою роботою? — запитав Енькі. — Це майже неминуче.

Порівняно з раціоном Міліції, їдальня в Академії здалася справжнім рестораном. Жинь зо пів години простояла в черзі й отримала мисочку рисової каші. Вона ялозила ложкою в сірій водянистій масі з кількома недовареними грудками риби, що плавали на поверхні.

Вона роззирнулася по їдальні, шукаючи чорні форми, і знайшла невеликий гурт своїх за довгим столом у кінці зали, на віддалі від інших солдатів. Двоє сусідніх столів були порожніми.

— Це наша спірлійка, — оголосила Цара, коли Жинь сіла.

Цике підняли очі на Жинь із сумішшю побоювання та обачної цікавості. Цара, Жамса та Енькі сиділи поруч із незнайомим їй чоловіком. Усі четверо були вбрані в чорні форми без жодних знаків розрізнення чи нарукавних пов’язок. Жинь вразило, наскільки юні вони всі. Жоден не видавався старшим за Енькі, й навіть він, схоже, не подолав повних чотирьох циклів зодіаку. Більшості було, мабуть, від двадцяти п’яти до тридцяти. Жамса заледве тягнув на п’ятнадцять.

Не дивно, що в них не виникло проблем із командиром Алтаневого віку або що їх прозвали Химерними Дітьми. Жинь замислилася, чи їх вербують юними, чи вони просто гинуть, не встигаючи подорослішати.

— Ласкаво просимо до загону виродків, — сказав чоловік поруч із нею. — Мене звати Бадзі.

Бадзі був кремезним найманцем із гучним гуркотливим голосом. Попри міцну статуру, його можна було навіть назвати привабливим, але ця привабливість була грубою, темною. Він чимось нагадував одного з торгівців опіумом Фанів. На його спині виднілися великі дев’ятизубі граблі, закріплені на ремені. Вони видавалися неймовірно важкими. Жинь замислилася, яку ж це силу треба мати, щоб замахнутися ними.

— Оцінюєш? — Бадзі вказав на граблі. Зубці були вимазані чимось підозріло коричневим. — Дев’ять зубців. Єдині у своєму роді. Таких більше ніде не знайдеш.

«Бо жодна кузня не викує такої незвичної зброї, — подумала Жинь. — А ще тому, що жоден фермер не користується такими смертельно гострими зубцями».

— На вигляд непрактичні, — мовила вона.

— І я це кажу, — вставив Жамса. — Ти що, картопляний фермер?

Бадзі наставив на хлопця ложку.

— Закрий рота, або, присягаюся небесами, я проб’ю в твоїй голові дев’ять ідеальних отворів.

Жинь піднесла повну ложку рисової каші до рота і спробувала не уявляти того, що описав Бадзі. Її погляд упав на діжку, яка стояла просто біля нього. Вода в ній химерно туманилася, а на поверхні часом ішли брижі, немовби всередині плавала риба.

— Що там у діжці? — запитала вона.

— То наш брат. — Бадзі повернувся на місці й постукав кісточками пальців по дерев’яному обручу. — Агов, Аратшо! Привітайся зі спірлійкою!

Якийсь час у діжці нічого не відбувалося. Жинь замислилася, чи раптом у Бадзі не поїхав дах. До неї доходили чутки, що найманці з Цике несповна розуму і що їх відсилали до Замку Ночі, коли вони втрачали здоровий глузд.

А потім вода в діжці почала здійматися, немовби спадаючи навспак, і застигла у формі, яка туманно нагадувала обриси людини. Дві опуклі сфери там, де могли б бути очі, розширилися, повернувшись до Жинь. Щось віддалено схоже на рот заворушилося.

— О! Ти підрізала волосся.

Жинь надто захопилася витріщанням, щоб відповісти.

Бадзі нетерпляче простогнав.

— Ні, йолопе, це новенька. З Сінеґарда, — наголосив він.

— О, справді? — Бульбашка зробила жест, який скидався на уклін. Уся постать бралася брижами, коли говорила. — Ну то треба було так і сказати. Обережно, муха в рота залетить.

Жинь із клацанням стулила щелепи.

— Що з тобою сталося? — нарешті спромоглася вимовити вона.

— Про що ти? — у голові водянистої постаті чулася тривога. Вона нахилила голову, немовби розглядаючи власний тулуб.

— Ні, я маю на увазі… — Жинь затнулася. — Що… Чому ти…

— Аратша воліє проводити час у цій подобі, якщо має вибір, — втрутився Бадзі. — Тобі не захочеться бачити його в людській подобі. Справжнє страховидло.

— Наче ти лише милуєш око, — гмикнув Аратша.

— Іноді ми випускаємо його в річку, коли потрібно отруїти джерело води, — сказав Бадзі.

— Я помічний з отрутами, — визнав Аратша.

— А ти? Я думав, ти просто підпалюєш речі самою своєю присутністю.

— Не будь грубим, Бадзі. Ти єдиний, хто не переймається чищенням своєї зброї.

Бадзі загрозливо нахилив свої граблі над діжкою.

— Може, я почищу свою в тобі? До речі, у якій частині тебе? Нозі? Чи…

Аратша верескнув і знов осів у діжку. Уже за мить вода була спокійною. Це могла бути діжка з дощовою водою.

— Він дивний, — весело сказав Бадзі, повертаючись до Жинь. — Служить дрібному річковому божеству. Значно відданіший своїй релігії, ніж решта нас.

— А якого бога прикликаєш ти?

— Бога свиней.

— Що?

— Я прикликаю бойовий дух дуже злого кабана. Але годі про це. Любонько, не всі боги такі прекрасні, як твій. Я обрав першого, кого побачив. Майстри були розчаровані

Майстри? Бадзі навчався в Сінеґарді? Жинь згадала, що Дзян розповідав їй: вона не перша обрала вірування, ті студенти збожеволіли, і їх мали тримати в божевільнях чи в Баґхрі. Вони були надто нестабільні, і заради їхнього ж добра їх довелося замкнути.

— То це означає…

— Це означає, любонько, що я дуже гарно вмію трощити предмети.

Бадзі спорожнив свою миску, закинув голову й відригнув. З виразу його обличчя було зрозуміло, що далі цього обговорювати він не хоче.

— Не посунешся?

До їхнього столу підійшов дуже худорлявий чоловік із ріденькою борідкою. У руках він тримав повну миску з коренем лотоса й одразу прослизнув на місце навпроти Жинь.

— Унеґень може перекидатися лисом, — замість представлення промовив Бадзі.

— Перекидатися?..

— Мій бог дозволяє мені змінювати подобу, — сказав Унеґень. — А твій дає тобі змогу плюватися вогнем. Та й усе. — Він сунув до рота ложку тушкованого лотоса, проковтнув, скривився й відригнув. — Мені здається, кухар навіть не старається. Як нам може бракувати солі? Ми ж біля океану.

— Не можна просто полити їжу морською водою, — втрутився Жамса. — Для цього її треба очистити.

— Хіба це так складно? Ми ж солдати, а не дикуни, — Унеґень схилився над столом, постукавши, щоб привернути увагу Цари. — Де твоя друга половина?

Схоже, Цару це неабияк роздратувало.

— Нема.

— А коли він повернеться?

— Коли повернеться, — запально відказала Цара. — Чаґхань приходить і йде за власним розкладом. Ти про це знаєш.

— І довго ще його розклад не узгоджуватиметься з тим фактом, що ми, ну розумієш, воюємо? — сказав Бадзі. — Міг би й поквапитися.

Цара пирснула.

— Вам обом Чаґхань навіть не подобається. Чому ви так чекаєте його повернення?

— Ми багато днів поспіль їмо рисову кашу. Настав час десерту, — всміхнувся Бадзі, виставляючи гострі різці. — Я про цукор.

— Я думала, що Чаґхань вирушив кудись за дорученням Алтаня, — спантеличено промовила Жинь.

— Звісно, — відповів Унеґень. — Але хіба це означає, що на зворотному шляху він не міг зупинитися десь біля пекарні?

— Він хоча б десь неподалік? — запитав Бадзі.

— Я не поштовий голуб свого брата, — пробурчала Цара. — Ми знатимемо, коли він повернеться.

— А ви двоє не можете просто, ну, знаєш, зробити оте? — Унеґень поплескав себе по скроні.

Цара скривилася.

— Ми якірні близнюки, а не віддзеркалення.

— О, то ви не можете віддзеркалювати?

— Ніхто не може віддзеркалювати, — випалила Цара. — Вже ні.

Унеґень глянув на Жинь через стіл і моргнув, немовби вони з Бадзі постійно діставали Цару заради втіхи.

Жинь озирнулася й побачила Алтаня. Він ішов до них, дивлячись кудись поверх її голови.

— Хтось має патрулювати зовнішній периметр. Бадзі, твоя черга.

— О, я не можу, — сказав Бадзі.

— Чому?

— Я їм.

Алтань закотив очі.

— Бадзі.

— Відправ Жамсу, — заскиглив Бадзі. — Він не виходив, відколи…

Гуп. Двері їдальні з гуркотом відчинилися. Усі присутні повернули голови до дальнього краю кімнати. Похитуючись, увійшла постать у чорній мантії. Солдати підрозділів неподалік від входу квапливо позадкували, звільняючи шлях кремезному незнайомцю.

Лише Цике були незворушні.

— Суні повернувся, — сказав Унеґень. — Довго ж його не було.

Суні виявився гігантським чоловіком із хлоп’ячим обличчям. Його руки та ноги вкривало густе золотаве волосся. Волосся було більше, ніж Жинь коли-небудь бачила на чоловікові. Хода Суні була дещо дивною — немовби в людиноподібної мавпи, немовби він волів пересувався по деревах, а не прямо йти по землі. Його руки були майже такі ж в обхваті, як увесь тулуб Жинь. Здавалося, він заввиграшки міг розколоти її голову, ніби горіх, якби лишень захотів.

Він закрокував до Цике.

— Велика Черепахо, — ледь чутно пробурмотіла Жинь. — Хто він?

— Матір Суні трахнув мавпа, — радісно прощебетав Жамса.

— Заткнися, Жамсо. Суні пов’язаний із Богом Мавп, — пояснив Унеґень. — Хіба ти не радий, що він на нашому боці?

Жинь не була певна, що стала боятися Суні менше, проте той був уже біля їхнього столу.

— Як усе пройшло? — радісно запитав Унеґень. — Вони тебе бачили?

Здавалося, Суні не чув Унеґеня. Він підняв голову, немовби принюхувався до них. На його скронях запеклася кров. Через скуйовджене волосся й порожній погляд він дужче скидався на тварину, аніж на людину, немовби дикий звір не міг вирішити, нападати йому чи втікати.

Жинь напружилася. Щось негаразд.

— Так гучно, — сказав Суні. Його голос скидався на низьке гарчання, піщане та гортанне.

Усмішка на обличчі Унеґеня згасла.

— Що?

— Вони досі кричать.

— Хто досі кричить?

Очі Суні металися по столу. Його погляд був шаленим і розосередженим. Жинь напружилася — і за мить Суні стрибнув на стіл перед ними. Він схопив рукою Унеґеня за шию, пришпилюючи його до підлоги. Унеґеню забракло повітря, він нестямно молотив руками незграбний тулуб Суні.

Жинь відстрибнула вбік, піднімаючи стілець як зброю, а Цара схопилася за лук.

Суні зчепився з Унеґенем на підлозі. Почулося ляскання, а потім на тому місці, де щойно стояв Унеґень, з’явився рудий лис. Він майже висковзнув із рук Суні, але той стиснув пальці дужче і схопив лиса за горло.

— Алтаню! — крикнула Цара.

Алтань кинувся через перекинутий стіл, відштовхуючи Жинь. Він стрибнув на Суні до того, як той устиг зламати Унеґеню шию. Отетерілий, Суні відмахнувся лівою рукою, діставши Алтаня за плече. Алтань не звернув уваги на удар і добряче врізав Суні в обличчя.

Суні загорлав і відпустив Унеґеня. Лис кинувся геть і швидко перебіг до ніг Цари, де впав, важко хапаючи ротом повітря.

Тепер Суні з Алтанем билися на підлозі. Кожен намагався притиснути іншого. Алтань видавався крихітним супроти кремезного Суні, удвічі важчого за нього. Суні схопив Алтаня за плече, та Алтань стиснув долонями обличчя Суні й уп’явся пальцями йому в очі.

Суні застогнав і відкинув Алтаня від себе. На якусь мить Алтань нагадував маріонетку, підкинуту в повітря. Проте приземлився він прямо, напружений, немов кіт, лише за мить до того, як Суні знову схопив його.

Цике оточили Суні. Цара прилаштувала стрілу до лука, готова поцілити Суні в чоло. Бадзі тримав граблі напоготові, але Суні та Алтань так нестямно качалися на підлозі, що він не зміг би завдати влучного удару. Жинь міцно стиснула пальці на руків’ї меча.

Алтань сильно ударив Суні в груди. Хрускіт луною пронизав кімнату. Суні позадкував, приголомшений. Алтань піднявся в напівприсіді, відгороджуючи Суні від решти Цике.

— Назад, — м’яко промовив Алтань.

— Вони такі гучні, — промовив Суні. У його голосі не чулося злості. Він був наляканий. — Такі гучні!

— Я сказав — назад!

Бадзі та Унеґень неохоче відступили. А Цара лишилася там, де й була, тримаючи лук націленим Суні в голову.

— Вони були такі гучні, — сказав Суні. — Я не розумію, що вони говорять.

— Я скажу тобі все, що ти маєш знати, — тихо промовив Алтань. — Тільки опусти руки, Суні. Можеш зробити це для мене?

— Мені страшно, — проскиглив Суні.

— Ми не цілимо стрілами в друзів, — відрізав Алтань, не повертаючи голови.

Цара опустила лук. У неї помітно тремтіли руки.

Алтань повільно підійшов до Суні, розвівши руки в благанні.

— Це я. Це просто я.

— Допоможеш мені? — запитав Суні. Його голос не пасував такій поведінці. Він говорив як мала дитина: налякано, безнадійно.

— Лише якщо дозволиш, — відповів Алтань.

Суні опустив руки.

Меч Жинь тремтів у її руках. Вона була впевнена, що Суні зламає Алтаню шию.

— Вони такі гучні, — сказав Суні. — Вони весь час кажуть мені, що робити. Я не знаю, кого слухати.

— Слухай мене, — наказав Алтань. — Лише мене.

Швидкими короткими кроками він здолав відстань, яка відділяла його від Суні.

Суні напружився. Руки Цари знову потягнулися до лука, Жинь зігнулася, щоб кинутися вперед.

Величезна рука Суні зімкнулася навколо руки Алтаня. Він глибоко вдихнув. Алтань обережно торкнувся свого чола і прихилився до чола Суні.

— Усе гаразд, — прошепотів він. — З тобою все добре. Ти Суні, й ти один із Цике. Не слухай тих голосів. Слухай тільки мене.

Суні заплющив очі й кивнув. Його важке дихання заспокоїлося. Обличчя розпливлося кривою посмішкою. Коли він розплющив очі, в них уже не було шаленства.

— Привіт, Тренсиню, — сказав він. — Добре, що ти повернувся.

Алтань повільно видихнув, потім кивнув і поплескав Суні по плечі.

Роздiл 14

— Найгірше під час облоги — сидіти й нічого не робити, — поскаржився Жамса. — Знаєш, скільки справжніх боїв відбулося, відколи Федерація почала масово висаджуватися на берег? Жодного. Ми лише випробовуємо одне одного, перевіряємо можливості, граємося в кота й мишу.

Жамса вмовив Жинь допомогти йому укріпити віддалені провулки перехрестя з причалом.

Вони повільно перетворювали вулиці Кхурдалайна на лінії оборони. Кожен евакуйований будинок ставав фортецею, кожне перехрестя — пасткою з колючим дротом. Цілий ранок вони методично пробивали отвори в стінах, щоби з’єднати лабіринт стежок у зручну транспортну систему, мапу якої мали б лише нікарці. А тепер наповнювали мішки піском, щоб закласти прогалини в стінах від бомбардувань Федерації.

— Ти ж начебто підірвав будівлю посольства, — сказала Жинь.

— То було лише раз, — відрізав Жамса. — Хай там як, а відколи ми тут, це найбільше, що хтось із нас спробував зробити.

— Хочеш сказати, що Федерація досі не атакувала?

— Вони запускають розвідників, щоб рознюхати наші кордони. Але суттєвих маневрів поки що не було.

— І вони так довго зволікають? Чому?

— Бо Кхурдалайн укріплений краще за Сінеґард. Кхурдалайн вистояв у двох Макових війнах і точно вистоїть у третій. — Жамса нахилився. — Подай мені отой мішок.

Вона підняла мішок, і Жамса зі стогоном вмостив його на верхівці укріплення.

Жинь мимоволі спіймала себе на тому, що симпатизує цьому худорлявому хлопчиську, який нагадував їй молодшого Кітая, якби Кітай був однооким піроманіяком із нездоровою любов’ю до вибухів. Вона замислилася, як довго він уже з Цике. Він здавався неможливо юним. Як сталося, що дитина опинилася на передовій війни?

— У тебе сінеґардський акцент, — зауважила вона.

Жамса кивнув:

— Мешкав там якийсь час. Моя родина працювала алхіміками на столичній базі Міліції. Наглядала за виробництвом пороху.

— То що ти робиш тут?

— У Цике? — Жамса знизав плечима. — Довга історія. Батько вляпався в політичні проблеми, закінчилося все замахом на Імператрицю. Ну знаєш, екстремісти і все таке. Може, то була «Опера», напевне я вже не дізнаюся. Коротше, він спробував підірвати над палацом ракету, але натомість підірвав нашу фабрику, — хлопець указав на пов’язку на оці. — І мені вибило око. Охоронці Дадзі відрубали голови всім бодай якось причетним до замаху. Публічна страта.

Жинь кліпнула, неабияк вражена спокійним тоном Жамси.

— А як же ти?

— Я легко відбувся. Батько ніколи не розповідав мені багато про свої плани, тож коли вони зрозуміли, що я нічого не знаю, то просто кинули мене в Баґхру. Мабуть, подумали, що вбивство дитини честі їм не зробить.

— Баґхру?

Жамса радісно кивнув.

— Найгірші два роки мого життя. Наприкінці другого до мене прийшла Імператриця і сказала, що випустить мене, якщо я працюватиму над боєприпасами для Цике.

— І ти просто погодився?

— Ти знаєш, що таке Баґхра? Тоді я погодився б на що завгодно, — сказав Жамса. — Бадзі теж був у Баґхрі. Розпитай його.

— А він туди за що потрапив?

Жамса знизав плечима.

— Хтозна. Він не скаже. Хоча він там був лише декілька місяців. Але будьмо відвертими, навіть у Кхурдалайні значно краще, аніж у камері в Баґхрі. А працювати тут — суцільна втіха.

Жинь скоса глянула на нього. Жамса якось аж до тривоги бадьоро розповідав про пережите. Вона вирішила змінити тему.

— Що то було в їдальні?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… — вона розкинула руки. — Мавпоподібний чолов’яга.

— Що? О, то лише Суні. Таке частенько трапляється. По-моєму, йому просто подобається привертати до себе увагу. Алтань непогано ладнає з ним. Туйр просто замикав його на декілька годин, доки Суні не заспокоювався. — Жамса передав їй ще один мішок. — Боятися його не варто. Він милий, коли не охоплений жахом. То лише довбаний бог у голові.

— То ти не шаман? — поцікавилася Жинь.

Жамса швидко похитав головою.

— До цього лайна я не причетний. Це ви вляпалися. Ти бачила Суні. Мій єдиний бог — наука. Змішай шість частин сірки, шість частин селітри та одну частину хвилівника — й отримаєш порох. Усе за формулою. Надійно. Незмінно. Я розумію принадність, справді розумію, але мені подобається ні з ким не ділити свою свідомість.

Знову поговорити з Алтанем Жинь змогла лише через три дні. Чимало часу він проводив на нарадах із Воєначальниками, намагаючись залагодити відносини з військовим командуванням до того, як вони ускладнилися б ще дужче. Жинь бачила, як він повертався до свого штабу в перервах між нарадами, змучений і оскаженілий. Нарешті він послав Цару покликати її.

— Привіт. Я хочу скликати нараду. Але спершу вирішив запитати, як ти? — Алтань не дивився на неї, коли говорив, натомість заклопотано писав щось на розгорнутій на столі мапі. — Вибач, раніше не міг, розгрібав бюрократичне лайно.

— Усе гаразд, — Жинь неспокійно перебирала пальцями. Алтань видавався виснаженим. — Воєначальники, які вони?

— Від них майже жодної користі, — Алтань непристойно вилаявся. — Воєначальник Бика — слизький політикан, а Воєначальник Барана — невпевнений у собі дурень, який схиляється туди, куди подме вітер. Дзюнь тримає їх на короткому повідку, і єдине, у чому вони сходяться, так це в ненависті до Цике. А це означає, що ми не отримуємо припасів, підкріплення чи розвідданих, і якби вирішували вони, нас не пустили б навіть у їдальню. Так війна не ведеться.

— Мені прикро, що тобі доводиться все це розгрібати.

— Це не твоя проблема, — він відірвав погляд від мапи. — То що думаєш про свій підрозділ?

— Вони дивні, — сказала вона.

— Та невже?

— Схоже, жоден не розуміє, що ми в зоні війни, — перефразувала вона.

Усі солдати регулярних підрозділів, які траплялися їй за ці дні, були спохмурнілі й виснажені, а спілкувалися й поводилися Цике так, немовби вони непосидючі діти: радше знуджені, аніж налякані, а ще — неорганізовані й відірвані від реальності.

— Вони професіональні вбивці, — сказав Алтань. — І стали нечутливими до небезпеки, всі, крім хіба Унеґеня. Той боїться й власної тіні. А решта можуть діяти так, наче не розуміють, чому всі такі налякані.

— Тому Міліція їх так ненавидить?

— Міліція ненавидить нас тому, що ми маємо необмежений доступ до психоделіків, ми можемо те, що їм не до снаги, і вони не розуміють, чому так. Дуже важко пояснити поведінку Цике тим, хто не вірить у шаманів, — сказав Алтань.

Жинь могла лише поспівчувати Міліції. Напади люті Суні трап­лялися часто й прилюдно. Цара шепотілася з птахами на очах в інших солдатів. А щойно пішли чутки про склад галюциногенів Енькі, вони розлетілися, мов лісова пожежа, і солдати підрозділів не могли зрозуміти, чому лише Цике дають доступ до морфіну.

— То чому б просто не спробувати їм розповісти? — запропонувала вона. — Я про те, як працює шаманізм.

— Бо це ж так легко? Але повір мені. Вони бачили достатньо, — Алтань показав на свою мапу. — Але до тебе вони ставляться добре, еге ж? З кимось уже подружилася?

— Мені подобається Жамса, — промовила вона.

— Він чарівний. Наче новий цуцик. Ти вважаєш його гарненьким, доки він не помочиться на меблі.

— А він таке робив?

— Ні. Але якось підклав лайно в подушку Бадзі. Не забувай про його темний бік, — Алтань скривився.

— Скільки йому років? — Жинь мусила запитати про це.

— Щонайменше дванадцять. Навряд чи більше п’ятнадцяти, — Алтань знизав плечима. — Бадзі має теорію, що насправді то сорокарічний чоловік, який не старіє, бо ми так і не помітили, щоб він підріс, але Жамса й близько не настільки зрілий.

— І ви берете його в зону війни?

— Жамса сам бере себе в зону війни, — відповів Алтань. — Просто спробуй його зупинити. Ти вже бачилася з іншими? Є якісь проблеми?

— Жодних проблем, — квапливо сказала вона. — Усе гаразд, от тільки…

— Вони не закінчували Сінеґард, — закінчив він замість неї. — Ані розпорядку. Ані дисципліни. Нічого з того, до чого ти звикла. Адже так?

Жинь кивнула.

— Їх не можна вважати просто Тринадцятим підрозділом. Ними не вийде командувати, як сухопутними військами. Вони ніби шахові фігури, правда? От тільки надзвичайно різні й мають надмірну силу. Бадзі найдосвідченіший, і, мабуть, саме він мав би бути командиром, але його відволікає все, що має ноги. Унеґеню гарно вдається збирати розвіддані, але він боїться власної тіні. А ще слабкий у відкритому бою. Від Аратші жодної користі, якщо поруч немає води. Суні завжди можна брати в перестрілки, але майстерності йому бракує, тож доручити щось складніше не вийде. Цара — найкраща лучниця, яку я тільки бачив, і можливо, найпридатніша, але вона посередня в ближньому бою. А Чаґхань — це ходяча психобомба, але лише коли він тут, — Алтань підняв руки вгору. — Склади все це докупи й спробуй розробити стратегію.

Жинь глянула на позначки на мапі.

— Але ти щось маєш на думці?

— Гадаю, що так, — його обличчя розпливлося усмішкою.— Чому б тобі не гукнути решту?

Першим прийшов Жамса. Від нього підозріло пахло порохом, хоча Жинь і гадки не мала, де він міг його дістати. Бадзі та Унеґень з’явилися через декілька хвилин після нього, несучи діжку Аратші. Цара прийшла разом з Енькі, гаряче обговорюючи щось Цариною мовою. Коли вони побачили інших, то швидко замовкли. Суні прийшов останнім, і Жинь подумки зітхнула з полегшенням від того, що він сів на іншому краю кімнати.

У кабінеті Алтаня був лише один стілець, тож вони сіли колом на підлозі, немов школярі. Аратша бадьоро височів у кутку, нависаючи над ними, наче карикатурна водяна рослина.

— Банда знову в зборі? — радісно промовив Жамса.

— Без Чаґханя, — відповів Бадзі. — Коли він повернеться? Царо? Приблизне місцеперебування?

Цара похмуро зиркнула на нього.

— Не зважай, — сказав Бадзі.

— Усі тут? Добре.

Алтань зайшов до кабінету, тримаючи в руці згорнуту мапу. Він розгорнув її на столі, а потім причепив на стіну. Ключові позиції в місті позначалися на ній чорними та червоними мітками всередині кіл різного розміру.

— Ось це наша позиція в Кхурдалайні, — сказав Алтань. Він показав на чорні кола. — Це ми. — А потім на червоні. — А це муґенці.

Мапа нагадала Жинь гру віккі, варіант шахів, у яку їх навчив грати Ірдзях на третьому курсі стратегії. Гра у віккі передбачала не безпосереднє зіткнення з супротивником, а радше домінування над ним завдяки стратегічному оточенню. Досі й нікарці, і Федерація уникали прямих сутичок, натомість заповнюючи порожні простори складною мережею каналів, які в Кхурдалайні давали відносну перевагу. Сили супротивників лишалися в хиткій рівновазі, і вони поступово підвищували ставки, коли з обох боків міста з’являлися нові укріплення.

— Причал тепер на головній лінії оборони. Ми відділили помешкання цивільних від табору Федерації на пляжі. Вони не намагалися просунутися далі на сушу, бо всі три підрозділи скупчились одразу в гирлі річки Шархап. Але ця рівновага протрималася так довго лише тому, що вони не знають, скільки нас тут. А ми не знаємо, наскільки гарна в них розвідка, але припускаємо, що муґенцям відомо, що на відкритому просторі в нас майже рівні шанси. Після Сінеґарда війська Федерації не хочуть ризикувати виходити на безпосередню конфронтацію. Не хочуть виснажити свої сили ще до наземного вторгнення. І нападуть лише тоді, коли будуть упевнені, що кількісно нас переважають.

Алтань показав на мапі обведену територію на півночі, де вони розбили табір.

— Через три дні річкою Шархап прибуде флот Федерації з додатковими загонами. Їхні військові кораблі розвантажать на узбережжі дванадцять сампанів з воїнами, припасами й порохом. Царині птахи бачили, що вони вже перепливли вузьку протоку. За нинішньої швидкості ми передбачаємо, що вони висадяться після заходу сонця третього дня, — оголосив Алтань. — Я хочу їх потопити.

— А я хочу переспати з Імператрицею, — Бадзі роззирнувся. — Вибачте, я думав, ми озвучуємо свої фантазії.

Та Алтаневі, схоже, було зовсім не до сміху.

— Поглянь на свою ж мапу, — наполягав Бадзі. — Шархап аж кишить людьми Дзюня. Ти не зможеш напасти на Федерацію, не посиливши конфлікту. Ці загони — їхня турбота. А Воєначальники на це не підуть, вони не готові й хочуть дочекатися прибуття Сьомого.

— Вони висадяться не на Шархапі, — відповів Алтань. — Вони причалять до берега Мужвею. Далеко від рибальського причалу.

Цивільні трималися подалі від Мужвею. Рівний берег свідчив про широку припливну зону та швидку течію. А це означало відсутність постійної берегової лінії. У Федерації виникнуть труднощі з розвантаженням. Землі за пляжем були для них не ідеальним варіантом. На них перетиналися річки й бухти, а гарних доріг було годі й шукати.

Бадзі видавався спантеличеним.

— Та нащо ж їм у біса там причалювати?

Алтань видавався самовдоволеним.

— З тієї ж причини, чому Перший та Восьмий зібрали війська біля Шархапу. Шархап — це очевидна точка розвантаження. Федерація сумнівається, що хтось охоронятиме Мужвей. Але ж вони не враховують, ну, розумієш, балакучих птахів.

— Непогано, — визнав Унеґень.

— Дякую, — самовдоволено промовила Цара.

— Берег Мужвею веде до густої сітки зрошувальних каналів біля рисових полів. Ми затягнемо човни якомога далі вглиб наших земель, а Аратша посадить їх на міль, повернувши течії, щоб відрізати шляхи відступу.

Усі глянули на Аратшу.

— А ти зможеш? — запитав Бадзі.

Водяна бульбашка, яка слугувала Аратші головою, захиталася.

— Флот такого розміру? Нелегко. Можу дати вам хвилин тридцять. Щонайбільше годину.

— Цього більш ніж достатньо, — сказав Алтань. — Якщо нам удасться збити їх докупи, вогонь охопить їх за лічені секунди. Але треба загнати їх у вузьку протоку. Жамсо, зможеш влаштувати диверсію?

Жамса кинув Алтаневі через стіл мішечок із чимось круглим.

Алтань схопив його, розкрив і скривився.

— Що це?

— Чарівна олійна бомба зі спопеляючим вогнем, — сказав Жамса. — Нова модель.

— Круто, — Суні схилився до мішечка. — Що в ній?

— Тунгова олія, аміачна сіль, цибулевий сік і лайно, — Жамса задоволено перерахував складники.

Алтань видавався трохи стривоженим.

— Чиє лайно?

— Це неважливо, — квапливо сказав Жамса. — Їй до снаги збити птаха з неба з висоти в кільканадцять метрів. Я можу змайструвати ще й декілька бамбукових ракет, але за такої вологості виникнуть проблеми з запалюванням.

Алтань підняв брову.

— Ну звісно, — здавлено фиркнув Жамса. — Люблю спірлійців.

— Аратша поверне течії, щоб загнати їх у пастку, — продовжив Алтань. — Суні, Бадзі, Жинь та я боронитимуть берег. Через суміш диму й туману вони матимуть обмежену видимість, тож вважатимуть, що насправді нас більше.

— А раптом вони спробують штурмувати берег? — запитав Унеґень.

— Не зможуть, — заперечив Алтань. — Це болотиста місцевість. Вони потонуть у багні. Уночі вони нізащо не знайдуть твердої землі. Важливі позиції захищатимемо парами. Цара та Унеґень від’єднають човни з припасами позаду каравану й потягнуть їх назад до головного каналу. Усе, що не зможемо взяти, спалимо.

— Є проблема, — сказав Жамса. — У мене закінчився порох. Воєначальники не діляться.

— З Воєначальниками я розберуся, — кинув Алтань. — А ти просто продовжуй робити ці лайняні бомби.

Великий військовий стратег Суньдзи писав, що вогонь треба використовувати сухої ночі, коли полум’я розійдеться від найменшого підпалу. Вогонь треба використовувати з навітряного боку, щоб вітер відніс невід’ємний складник, дим, у ворожий табір. Вогонь варто використовувати погожої ночі, коли злива не загасить полум’я.

Вогонь не варто використовувати такої ночі, коли вологі вітри з узбережжя завадять поширенню полум’я — хитрість украй важлива, однак будь-який смолоскип може вас видати.

Але цієї ночі вони не задіяли звичайного вогню. Їм потрібне було щось таке первісне, як ґніт та олія. А ще їм не потрібні смолоскипи. У них були спірлійці.

Жинь припала до землі в очереті поруч із Алтанем, не відводила очей від почорнілого неба й чекала Цариного сигналу. Вони розпласталися на багнистому березі, припавши животами до землі. Вода з багна просочувалася крізь тонку туніку, а від торфу відгонило чимось різким, схожим на тухлі яйця, і коли вона вдихала через рот, то їй лише кортіло його заткнути.

Жинь бачила, як на протилежному березі Суні та Бадзі прокралися берегом річки вгору і сховалися в очереті. Їх розділяло лише дві смуги твердої землі в полі, два невеликі шматки сухого торфу, які грузли в драговині, немов пальці.

Густий туман, який заважав розпалити вогонь і відволожував пальне, тепер слугував перевагою. Туман був вигідний Федерації під час десантної висадки на берег, але також дарував прикриття Цике й допомагав створити враження більшої чисельності.

— Тут туман щоразу, коли йде дощ. Це кругообіг вологи для рисових полів. Птахи Цари відстежували рух хмар за минулі тижні, — сказав Алтань. — Ми знаємо драговину як свої п’ять пальців.

Алтань виявляв виняткову увагу до деталей. Цике працювали як система сигналів та натяків, яких Жинь ніколи не змогла б розшифрувати, якби її невтомно не муштрували цілий день до того. Коли Царин сокіл пролітав над головою, це був сигнал Аратші починати його потаємні маніпуляції з течіями річки. За пів години до того низько над річкою пролетіла сова, сигналізуючи Бадзі та Суні ковтнути жменьку барвистих грибів. Час дії наркотиків був точно розрахований відповідно до очікуваного прибуття флоту.

«Аматори одержимі стратегією, — колись сказав Ірдзях їхньому класу. — Професіонали одержимі логістикою».

Побачивши перший Царин сигнал, Жинь розжувала макові зерна з одного мішечка, і вони стекли їй по горлу густою масою, легко опустившись у шлунок. Ефект вона відчула, щойно підвелася: одурманення було досить сильним, щоб у голові з’явилася легкість, але водночас не настільки, щоб Жинь не могла тримати меча.

Алтань нічого не ковтав. Схоже, що з якоїсь причини Алтань міг прикликати Фенікса й без наркотиків. Він прикликав вогонь так буденно, як хтось свистів. Це було таким продовженням його самого, що Алтань міг маніпулювати вогнем, навіть не зосереджуючись.

Почувся тихий шелест. Жинь заледве розгледіла силует Цариного орла, який пролетів удруге, щоб попередити їх про прибуття Федерації. Жинь почула з каналу тихе плюскання.

Вона скосила очі на річку й побачила не флот човнів, а шеренгу солдатів Федерації, які, немов примари, крокували річкою, і вода сягала їм до плечей. Над головами вони несли дерев’яні дошки.

Жинь зрозуміла, що то інженери. За допомогою тих дощок вони мали звести містки, якими прибулий флот скочував би припаси на сушу. «Розумно», — подумала вона. Кожен інженер тримав над темним каналом водонепроникну лампу, осяюючи його моторошним світлом.

Алтань подав знак Суні й Бадзі пригнутися нижче, щоб їх не можна було розгледіти в очереті. Довга травинка лоскотала Жинь вухо, але вона не рухалася.

А потім далеко біля входу в канал Жинь побачила тьмяний спалах сигналу ліхтаря. Спершу вона змогла розгледіти лише перший човен.

А тоді з туману виплив увесь флот.

Затамувавши подих, Жинь рахувала. Флот складався з дванадцяти човнів — відполірованих, добре збудованих річкових сампанів — з вісьмома людьми на борту, які сиділи рівним строєм біля тюків зі спорядженням, складеним великими купами в центрі кожного човна.

Флот зупинився біля розгалуження річки. Федерація мала два варіанти: перший канал привів би їх до широкої бухти, де вони змогли б розвантажитися відносно легко, а другий був обхідним шляхом до лабіринту солончаків, де на них у засідці чекали Цике.

Цике потрібно було змусити флот пливти ліворуч.

Алтань підняв руку і смикнув нею, немовби вивільняючи батіг. З його долонь зірвалися язички полум’я й сяйливими зміями розповзлися в усіх напрямках. Коли полум’я розійшлось очеретом, Жинь почула лише коротке шипіння.

А потім із високим свистом у нічному небі вибухнула перша бомба Жамси.

Жамса облаштував усе так, щоб кожне запалювання ракети послідовно запалювало наступну з гарантованою затримкою — декілька секунд між вибухами. Драговину огорнув жахливий різкий сморід, який перебивав навіть сірчастий запах торфу.

— Тигрячі цицьки, — пробурмотів Алтань. — А він не жартував про лайно.

Лунали все нові вибухи: ланцюгова реакція пороху, щоб створити видимість галасу й руйнувань армії, якої не існувало. У віддаленому краю річки з гуркотом, подібним до удару грому, підірвалися бамбукові бомби. Далі гучно вибухали менші вогняні ракети, вивергаючи величезні хмари диму. Пожежі вони не спричиняли, натомість мали спантеличити солдатів Федерації та погіршити для них видимість, щоб на човнах не бачили, куди пливуть.

Вибухи спрямували солдатів Федерації простісінько до мертвої зони, яку їм улаштував Аратша. Коли спалахнуло перше полум’я, човни Федерації почали стрімко віддалятися від джерела вибухів. Човни налітали один на одного, плуталися й тіснилися у вузькому каналі, коли флот незграбно просувався вперед. Високі рисові поля з незібраним врожаєм від часу початку облоги змушували човни триматися поруч.

Усвідомивши помилку, капітан Федерації наказав своїм людям повертатися, але над човнами луною пронеслися панічні зойки — вони зрозуміли, що не можуть зрушити з місця.

Федерація була заблокована.

Настав час для справжньої атаки.

Вогняні ракети ще продовжували обстрілювати флот Федерації, коли низка охоплених полум’ям стріл розітнули нічне небо і з глухим стукотом впилися у стоси з вантажем. Залп стріл був такий стрімкий, що складалося враження, немовби в болоті ховався цілий ескадрон, стріляючи з різних напрямків, але Жинь знала, що то лише Цара, надійно сховавшись на протилежному березі, стріляла зі сліпучою швидкістю тренованої мисливиці з Внутрішніх держав.

Після цього Цара порішила інженерів. Вона поцілила кожному з них у чоло, з сюрреалістичною охайністю склавши міст із людських тіл.

Зусібіч оточений ворожим вогнем, флот Федерації загорівся.

Солдати Федерації в паніці втікали з охоплених полум’ям суден. Вони стрибали на берег, та лише загрузали в мулистому болоті. Ковзалися й падали в рисову воду, що сягала їм до пояса й заповнювала важкі обладунки. А потім від шепоту Алтаня очерет уздовж берега також охопило полум’я, оточуючи Федерацію смертельною пасткою.

Декому таки вдалося дістатися протилежного берега. Юрба солдатів — десять, двадцять — видерлися на сушу, але зіштовхнулися там із Суні та Бадзі.

Жинь замислилася, як Суні та Бадзі збиралися втримати самотуж­ки цілу смугу торфу. Їх лише двоє, і з того, що знала Жинь, вони не мали контролю над далекосяжним елементом, як це було до снаги Алтаню чи Аратші. І, звісно ж, їх значно переважали кількісно.

Проте хвилювалася Жинь дарма.

Вони пробивалися крізь солдатів, немовби валуни, що котилися пшеничним полем.

У тьмяному світлі полум’я Жамси Суні та Бадзі скидалися на сильний порив, на спалахи бою в ляльковому театрі тіней.

Вони були зовсім не схожі на Алтаня. Алтань бився з відпрацьованою грацією майстра бойових мистецтв. Алтань рухався, немов стрічка диму, немов танцюрист. А Бадзі та Суні були взірцем жорстокості, прикладом чистої непомірної сили. Вони не використовували жодної з економічних форм Сідзіня. Натомість керувалися лише прагненням трощити все в зоні досяжності, що й робили, не стримуючись та відкидаючи людей від берега, тільки-но вони туди піднімалися.

Натренований у Сінеґарді майстер бойових мистецтв вартий чотирьох людей із Міліції. Але Суні та Бадзі були варті щонайменше десятьох кожен.

Бадзі кромсав тіла, немов кухар овочі. Його сміховинні дев’ятизубі граблі, громіздкі для будь-якого іншого солдата, стали машиною смерті. Він захоплював леза мечів між дев’ятьма зубцями, змикаючи докупи три-чотири клинки, а потім виривав їх із рук супротивників.

Його бог не дарував йому здатності до очевидних перетворень, але бився він із шаленістю берсерка, немовби дикий кабан у кровожерливій нестямі.

Суні бився взагалі без зброї. Уже й без того кремезний, він, здавалося, розрісся до розміру справжнісінького велета, витягнувшись угору метрів на три. Здавалося, Суні ніяк не обеззброїть чоловіків зі сталевими клинками, але він просто був таким сильним, що супротивники видавалися дітьми.

Жинь бачила, як Суні схопив двох найближчих до себе солдатів за голови й ударив їх одна об одну. Вони луснули, наче стиглі дині. Бризнули кров та мізки, заливши весь тулуб Суні, але він заледве сповільнився бодай на мить, щоб витерти бризки з обличчя, коли повернувся й ударив кулаком по голові ще одного солдата.

Руки та спина Суні були оброслі хутром, яке тепер виконувало роль природного щита, здатного відбити метал. Солдат ударив Суні списом у спину — вістря просто сковзнуло вбік. Суні повернувся й ледь нахилився, обхопив голову солдата руками й відірвав від тіла з такою легкістю, немовби відкрутив кришку з банки.

Коли він повернувся до драговини, Жинь роздивилася у світлі полум’я його очі. Вони були геть чорні.

Жинь здригнулася. То були очі чудовиська. Хто б не бився на березі, то був не Суні. То була якась давня сутність, люта й весела, шалена від можливості ламати людські тіла, немов іграшки.

— Інший берег! Пливіть до іншого берега!

Гурт солдатів відділився від затиснутого флоту й у пориві відчаю кинувся на берег Алтаня і Жинь.

— Наша черга, мала, — сказав Алтань і вистрибнув з очерету, розкручуючи в руках тризуб.

Жинь скочила на ноги, хитнулася, коли дурман від макових зерен ударив їй у голову, немов кийок. Вона спіткнулася. Жинь знала, що була в небезпечному місці. Якщо не прикличе бога, то стане марною в бою, одурманеною та збитою з пантелику. Але коли вона потяглася всередину себе по вогонь, то не побачила нічого.

Спробувала замовляння давньою мовою спірлійців, якого її навчив Алтань. Слів вона не розуміла, Алтань і сам заледве їх розумів, але це було неважливо. Важливими були ті грубі звуки, повторення наспіву, схожого на спльовування. Мова Спіру була примітивною, гортанною та дикунською. Вона звучала як прокльон. Вона звучала як осуд.

Та все ж це сповільнювало розум, відносило її до центру вихору думок та створювало прямий зв’язок із Пантеоном нагорі.

Але Жинь не відчувала, що провалюється в порожнечу. Вона не чула свисту в вухах. Не мандрувала нагору. Жинь потяглася всередину себе, шукаючи зв’язку з Феніксом і… нічого. Вона нічого не відчула.

Щось просвистіло в повітрі й упало в бруд біля її ніг. Вона важко глянула на цей предмет, немовби крізь густий туман. Нарешті її одурманений розум розпізнав стрілу.

Федерація відстрілювалася.

Вона слабко розуміла, що Бадзі кричить їй щось із того боку каналу. Спробувала не відволікатися і спрямувати розум усередину себе, але в грудях булькотіла паніка. Вона не могла зосередитися. Думала про все водночас: про птахів Цари, про солдатів, які все ближче підходили до берега.

Вона почула нелюдський крик з іншого боку бухти. Суні декілька разів високо скрикнув, немовби розлючена мавпа, він бив себе кулаками в груди й завивав, задерши голову в нічне небо.

Бадзі поруч із ним закинув голову й розреготався, і це теж звучало неприродно. Він був надто радісний, охоплений більшим захватом, аніж будь-хто мав право посеред такої бійні. І Жинь збагнула, що то сміявся не Бадзі, то бог у ньому радів пролитій у його ім’я крові.

Бадзі підняв ногу і штовхнув солдатів просто у воду, поваливши їх, немов кісточки доміно, і кинув борсатися в річці, де вони молотили руками й боролися з трясовиною.

Хто кого контролював: солдат бога, якого прикликав, чи бог тіло солдата?

Жинь не хотіла стати одержимою. Вона хотіла лишитися вільною.

Але в голові виникла суперечність. У мозку за пріоритет боролися три накази: настанова Дзяна очистити розум, наполягання Алтаня заточити свій гнів, як гострий клинок, і її власний страх знову дозволити вогню розірватися всередині неї, бо вона знала, що тільки-но він спалахне, вона вже не зможе його спинити.

Але Жинь не могла просто так стовбичити на полі бою.

«Ну ж бо, ну ж бо…» — Жинь потягнулася по вогонь і зачерпнула порожнечу. Вона застрягла на півдорозі між Пантеоном і матеріальним світом, не здатна повністю осягнути щось одне. Вона втратила рівновагу, була спантеличена, рухала власним тілом немовби дуже звіддаля.

Щось холодне й липке схопило її за литки. Жинь відстрибнула за мить до того, як солдат вибрався з води. Він наповнив повітря важкими видихами, бо ж, мабуть, цілий канал переплив, затримавши подих.

Солдат помітив її, скрикнув і позадкував.

Жинь впало у вічі лише те, наскільки він був юним. Можливо, це навіть його перше бойове завдання. Він навіть не думав витягувати зброю.

Немовби вві сні, Жинь повільно обійшла його. Рука з мечем здавалася їй чужорідною, немовби то чиясь рука опустила клинок, немовби чужа нога вдарила солдата в плече…

Він виявився спритнішим, ніж вона думала, — відскочив і вдарив її в коліно, збиваючи з ніг у багно. Жинь не встигла й відреагувати, як він уже виліз із води й притиснув її до землі обома колінами.

Жинь підняла очі, і їхні погляди перетнулися.

На круглому, немовби дитячому обличчі солдата читався неприхований страх. Він заледве був вищим за неї. Не старший за Жамсу.

Він невміло орудував ножем і перед тим, як занести його, мусив притиснути лезо до живота, щоб узяти його як слід…

Над ключицею солдата показалися три металеві зубці, простромивши місце, де трахея з’єднувалася з легенями. У кутиках його рота забулькотіла кров. Він із плюскотом гепнувся в трясовину.

— Усе гаразд? — запитав Алтань.

Перед ними стражденно борсався й булькотів солдат. Алтань поцілив йому на два дюйми вище серця, відібравши милість миттєвої смерті та прирікши захлинатися у власній крові.

Жинь мовчки кивнула, нишпорячи в багні у пошуках меча.

— Тримайся низько, — сказав він. — І стань позаду.

Він штовхнув її собі за спину з більшою силою, ніж було потрібно. Вона спіткнулась об очерет, а потім підняла очі саме вчасно для того, аби побачити, як Алтань спалахнув смолоскипом.

Ефект від цього був такий, як від сірника, встромленого в олію. Полум’я вирвалося в нього з грудей, залило голі плечі й потекло назад струмками, оточило його, оберігало його. Він був живим смолоскипом. Його вогонь набув форми пари величезних крил, які чарівно обгорнули його. У радіусі півтора метра від місця, де стояв Алтань, з води здіймалася пара.

Жинь довелося прикрити очі.

Це був дорослий спірлієць. Це був бог у людині.

Алтань відкинув солдатів немов хвилею. Вони квапливо дерлися на борт, воліючи радше спробувати щастя на охоплених полум’ям човнах, аніж зустрітися з полум’яним чудовиськом.

Алтань рушив до них, плоть злазила із їхніх тіл.

Таке видовище було для Жинь нестерпним, проте й відвести очей вона не могла.

Жинь замислилася, чи й вона так спалахнула в Сінеґарді.

Але, звісно, тієї миті, коли полум’я виривалося з її тіла, вона не була такою дивовижно граційною. Коли Алтань рухався, його полум’яні крила кружляли й опускалися, немовби відображення, без розбору гуляючи флотом, підпалюючи речі, ще не охоплені вогнем.

Цілком зрозуміло, нестямно подумалося їй, що Цике стали живими втіленнями своїх богів.

Коли Дзян учив її діставатися Пантеону, він учив її лише схилятися перед божествами.

Але Цике тягнули їх із собою в світ смертних, і коли це вдавалося, вони перетворювалися на руйнівну, хаотичну і страхітливу силу. Коли шамани Цике молилися, то не просили богів щось для них зробити, а благали діяти через них. Відкриваючи розум небесам, вони ставали посудинами для обраних божеств.

Що більше Алтань рухався, то яскравіше палав, немовби сам Фенікс поступово розгорався в ньому, аби пробити межу між світом снів і матеріальним світом. Усі стріли, які летіли в його напрямку, були марними, охоплені полум’ям, вони падали вбік і з шипінням гаснули в багнистих водах.

Жинь трохи боялася, що Алтань вигорить дотла, що від нього лишиться саме полум’я.

Тієї миті вона не могла повірити, що спірлійців так просто вирізали. Це ж якою ж дивовижною, мабуть, була армія спірлійців. Цілий полк воїнів, які горіли з такою ж величчю, як Алтань… Як хтось міг винищити цю расу? Один спірлієць наганяв жах, тисячі було вже не спинити. Мабуть, їм було б до снаги випалити весь світ.

Хоч яку зброю вони мали тоді, тепер солдати Федерації були позбавлені такої могутності. Їхній флот опинився в зовсім невигідному становищі: зусібіч затиснутий у пастці, з полум’ям за спиною, багнистою трясовиною під ногами та справжніми богами, які охороняли ті єдині смуги міцної землі.

Скупчені човни розгорілися дужче. Тюки з формами, ковдрами й ліками тліли й потріскували, викидаючи густі хмари диму, які огортали болото непроникною пеленою. Солдатів на човнах побільшало вдвічі, їм було нічим дихати, а ті, кого загнали на мілке, почали кричати, бо вода закипіла в палахкотливому пеклі.

Це була справжня бійня. Це було прекрасно.

План Алтаня був чудовим за своєю суттю. За нормальних умов загін із восьми осіб нізащо не зміг би вистояти з такими ресурсами. Але Алтань обрав поле бою, де кожна перевага Федерації нівелювалася середовищем, а переваги Цике примножувалися.

Усе йшло до того, що найменший підрозділ Міліції здолає цілий флот.

Алтань навіть не втратив рівноваги, ступивши на ніс одного з човнів. Він пристосувався до хиткої палуби так витончено, немовби йшов по твердій землі. Якщо солдати Федерації борсалися й плюхалася, він знову і знову кидав тризуб, щоразу пускаючи кров і стишуючи крики.

Вони видиралися й падали перед ним, немовби вклоняючись. А він вирізав їх, як очерет.

Вони з плюскотом падали у воду, крики гучнішали. Жинь бачила, як вони заживо варяться в неї на очах, як їхня шкіра червоніє, немов краби, а потім розривається, зварена зсередини і ззовні, як у передсмертних судомах очі вилазять із орбіт.

Жинь билася в Сінеґарді, спопелила генерала полум’ям, але тієї миті вона заледве могла стерпіти побіжні руйнування, яких завдавав Алтань. Він бився з розмахом, який не мав бути доступний людині.

Лише капітан флоту не кричав, не стрибав у воду, щоб утекти, натомість стояв виструнчившись, гордовитий, немовби він був на своєму кораблі, а не серед охоплених полум’ям решток флоту.

Капітан повільно витягнув меча й виставив його перед собою.

Він не мав жодного шансу здолати Алтаня в бою, але ця спроба видалася Жинь химерно вартою поваги.

Вуста капітана швидко рухалися, немовби він щось бурмотів, заклинаючи темряву. Жинь на мить замислилася, а може, капітан також шаман, але розібравши квапливу муґенську, зрозуміла, що він молився.

«Для слави Імператора я ніщо. Заради нього я очистився. Його милістю я маю мету. Служити — це честь. Жити — це честь. Померти — це честь. За Рьохая. За Рьохая. За…»

Алтань легко переступив обгорілий шолом. Язики полум’я лизали його ноги, засмоктували його, але не могли нашкодити.

Капітан підняв свого меча до шиї.

Останньої миті Алтань кинувся вперед, раптом збагнувши, що капітан задумав, але той був занадто далеко.

Капітан устромив меча і смикнув його вбік різким рухом. Його погляд зустрівся з Алтаневим за мить до того, як у ньому згасло життя, і Жинь здалося, що вона бачила блиск перемоги. А потім його труп упав у болото.

Коли сила Аратші вичерпалася, до Наріїнського моря понесло уламки: тліючі шматки потрощених човнів, припаси, від яких уже не було користі, і понівечені тіла.

Алтань наказав відступати до того, як солдати Федерації змогли перегрупуватися. Утекло значно більше солдатів, ніж вони вбили, проте Цике й не ставили собі за мету знищити всю армію. Потоп­лення припасів було достатньо.

Однак потонули не всі припаси. У сум’ятті бою Унеґень із Царою відокремили два останніх човни та сховали їх у каналі, що йшов углиб суші.

Тепер вони всі були на борту цих човнів, і Аратша гнав їх вузькими каналами Кхурдалайна до закутка в середмісті, неподалік від причалу.

Щойно вони повернулися, до них підбіг Жамса.

— Спрацювало? — наполегливо запитав він. — Запали спрацювали?

— Спалахнули, немов чари. Гарна робота, малий, — сказав Алтань.

Жамса переможно закричав. Алтань поплескав його по плечу, і Жамса широко всміхнувся. Жинь чітко розуміла з обличчя Жамси, що він обожнював Алтаня як старшого брата.

Було важко не відчувати сорому. Алтань мав таку серйозну підготовку, був таким звично неймовірним, що їй хотілося тільки догодити йому. Алтань був суворим командиром і рідко хвалив, але коли хвалив, це було неймовірно. Жинь хотіла цієї похвали, вона прагнула її, як чогось матеріального.

Наступного разу. Наступного разу вона не буде тягарем. Вона навчиться свідомо спрямовувати гнів, навіть якщо ризикуватиме втратити себе в ньому.

Ту ніч вони відсвяткували мішком цукру, поцупленого з одного вкраденого човна. Їдальня була замкнена, вони не мали в що насипати цукор, тому просто їли його ложкою. Колись Жинь це здалося б огидним, а тепер вона охоче набивала рота, щойно ложка й мішок доходили до неї по колу.

Поступившись наполегливому проханню Жамси, Алтань неохоче запалив для них велике багаття на порожньому полі.

— Ми не тривожимося, що нас можуть побачити? — запитала Жинь.

— Ми зараз глибоко за нікарськими лініями оборони. Усе гаразд. Просто нічого не кидайте у вогонь, — сказав він. — Не можна експериментувати з піротехнікою так близько до цивільних.

Жамса шумно видихнув.

— Як скажеш, Тренсиню.

Алтань роздратовано глянув на нього.

— Цього разу я серйозно.

— Завжди ти псуєш усі веселощі, — пробурчав Жамса, коли Алтань відійшов від вогню.

— Ти не залишишся? — запитав Бадзі.

Алтань похитав головою.

— Треба обговорити все з Воєначальниками. Повернуся через декілька годин. А ви святкуйте далі. Сьогодні я дуже задоволений вашою роботою.

— «Сьогодні я дуже задоволений вашою роботою», — перекривив Бадзі, коли Алтань пішов. — Хто-небудь, скажіть йому витягти з дупи ту палицю.

Жамса відкинувся назад, спершись на лікті, і злегка штовхнув Жинь ногою.

— В Академії він також був таким нестерпним?

— Не знаю, — відповіла вона. — У Сінеґарді я не дуже добре його знала.

— Закладаюся, що він завжди був таким. Старигань у молодому тілі. Як думаєш, він коли-небудь усміхається?

— Може, раз на рік, — сказав Бадзі. — Випадково, уві сні.

— Та годі вам, — промовив Унеґень, хоча й сам усміхався. — Він гарний командир.

— Він таки гарний командир, — погодився Суні. — Кращий за Туйра.

Спокійний голос Суні здивував Жинь. Вільний від бога, Суні був надзвичайно тихим, майже сором’язливим і говорив, лише ретельно все обміркувавши.

Жинь дивилася, як він спокійно сидів перед багаттям. Його широке обличчя було розслабленим і мирним, немовби йому дуже легко бути собою. Їй стало цікаво, коли він наступного разу втратить контроль і поступиться тому крикливому голосу в голові. Суні мав страхітливу силу, трощив людей голими руками, мов яйця. Він убивав добре й ефективно.

Він міг убити Алтаня. Три ночі тому в їдальні. Суні міг зламати Алтаню шию так само легко, як скрутити в’язи курці. Від цієї думки в неї пересохло в роті від страху.

І вона замислилася про те, що Алтань це також знав і все одно підійшов до Суні, практично вклавши своє життя в руки підлеглому.

Бадзі якимось дивом удалося роздобути пляшку соргового алкоголю на одному з численних складів Кхурдалайна. Вони передавали її по колу. Цике щойно здобули значну перемогу в бою й могли дозволити собі послабити віжки всього на одну ніч.

— Агов, Жинь, — Жамса перекотився на живіт і поклав підборіддя на руки.

— Що?

— Виходить, спірлійці таки не вимруть? Ви з Алтанем наробите немовлят і відродите расу спірлійців?

Цара голосно пхикнула. Унеґень пирснув повним ротом соргового вина.

Жинь миттю почервоніла.

— Навряд, — відповіла вона.

— Чому ні? Тобі не подобається Алтань?

«Зухвалий малий засранець».

— Ні, я про те, що не можу, — сказала вона. — Я не можу мати дітей.

— Чому? — наполягав Жамса.

— В Академії я знищила свою матку, — промовила вона й підтягла коліна до грудей. — Вона, гм, заважала моїм тренуванням.

У Жамси був такий приголомшений вигляд, що Жинь розсміялася.

Цара тихо хихотіла, прикрившись флягою.

— Ну що? — обурено запитав Жамса.

— Колись я тобі розповім, — пообіцяв Бадзі. Він випив удвічі більше вина, ніж решта, і в нього вже заплітався язик. — Коли в тебе опустяться яйця.

— У мене вже опустилися яйця.

— Ну, коли опуститься голос.

Якийсь час вони мовчки передавали пляшку по колу. Тепер, коли шаленство трясовини закінчилося, Цике чомусь здавалися меншими, немовби вони були живими лише в присутності своїх богів, а коли богів не було, стали порожніми оболонками, яким бракувало чогось живого.

Вони здавалися дуже людськими, вразливими й ламкими.

— То ви останні у своєму роді, — промовив Суні після короткої тиші. — Це сумно.

— Мабуть. — Жинь штовхнула палицю в полум’я. Вона ще не звикла до своєї нової сутності. У неї не було ані спогадів про Спір, ані реальної причетності до нього. Лише поруч із Алтанем вона по-справжньому відчувала, що означає бути спірлійкою. — Усе, що пов’язане зі Спіром, навіває сум.

— Це все винна та ідіотка королева, — сказав Унеґень. — Вони ніколи не вимерли б, якби Теардза не зарізалася.

— Вона не зарізалася, — заперечив Жамса. — А згоріла живцем. Вона згоріла живцем. Бах, — він розвів пальці в повітрі.

— Навіщо їй було себе вбивати? — запитала Жинь. — Я ніколи не розуміла цієї історії.

— У тій версії, що чув я, вона закохалася в Червоного Імператора, — сказав Бадзі. — Він прийшов на її острів, і вона одразу втратила голову. Він роззирнувся і пригрозив захопити острів, якщо Спір не стане підлеглою територією. Його зрада так збентежила королеву, що вона побігла до свого храму й наклала на себе руки.

Жинь зморщила носа. З кожною новою почутою версією цієї легенди Теардза видавалася їй усе дурнішою.

— Це не історія кохання, — Цара вперше заговорила зі свого кутка.

Трохи здивовані, Цике перевели погляди на неї.

— Ця легенда — нікарська пропаганда, — рішуче продовжила вона. — Історію Теардзи склали на основі легенди про Хань Пін, бо краще розповідати історію, аніж правду.

— А в чому ж правда? — запитала Жинь.

— А ти не знаєш? — Цара втупилася в Жинь похмурим поглядом. — Спірлійці мали б знати як ніхто.

— Очевидно ж, що я не знаю. То чому б тобі не розповісти?

— Я розповім це не як історію кохання, а як історію богів та людей, — голос Цари стих настільки, що Цике довелося нахилитися, щоб її розчути. — Кажуть, що Теардза могла прикликати Фенікса та врятувати острів. Кажуть, що якби Теардза прикликала полум’я, то Нікань ніколи не змогла б анексувати Спір. Кажуть, що якби вона захотіла, то могла б викликати таку силу, що Червоний Імператор та його війська не посміли б і ступити на Спір ще тисячу років точно.

Цара замовкла. Вона не відводила очей від Жинь.

— А потім? — наполягала Жинь.

— Теардза відмовилася, — сказала Цара. — Вона сказала, що незалежність Спіру не варта тих жертв, яких зажадав Фенікс. Фенікс заявив, що Теардза порушила свої обітниці як правителька Спіру, й покарав її за це.

Якийсь час Жинь мовчала. А потім запитала:

— Гадаєш, вона вчинила правильно?

Цара знизала плечима.

— Гадаю, що Теардза була мудрою. А ще — поганою правителькою. Шамани повинні розуміти, коли опиратися силі богів. Це мудрість. Але правитель має зробити все можливе, щоб урятувати свою країну. Це відповідальність. Якщо в твоїх руках доля країни, якщо ти прийняла обов’язок від свого народу, то твоє життя вже тобі не належить. Щойно ти отримуєш титул правительки, рішення приймають замість тебе. У ті дні правити Спіром означало служити Феніксу. Спірлійці були гордою расою. Вільним народом. Коли Теардза вбила себе, спірлійці стали лише скаженими псами Імператора. Кров Спіру на Теардзиних руках. Теардза заслужила те, що отримала.

Коли, відзвітувавши Воєначальникам, Алтань повернувся, більшість із Цике зморив сон. Жинь не спала і вдивлялася в мерехтливе багаття.

— Привіт, — сказав він і сів поруч. Від нього пахло димом.

Жинь підтягла коліна до грудей і схилила голову набік, щоб глянути на Алтаня.

— Як вони це сприйняли?

Алтань усміхнувся. То вперше вона бачила, як він усміхається, відколи вони прибули в Кхурдалайн.

— Не могли повірити. Як ти?

— Мені соромно, — відверто відповіла вона, — а ще я досі трохи під дурманом.

Він відхилився й схрестив руки. Усмішка зникла.

— Що сталося?

— Не змогла зосередитися, — відповіла вона.

«Злякалася. Затрималася. Зробила все, чого ти говорив не робити».

Вигляд в Алтаня був дещо спантеличений, але, що важливіше, трохи розчарований.

— Вибач, — стиха промовила вона.

— Ні, це моя провина, — його голос був обережно нейтральним. — Я кинув тебе в бій, коли ти була ще не готова. У Замку Ночі тебе тренували б ще багато місяців, перш ніж випустити на поле бою.

Це мало втішити її, але Жинь відчула лише сором.

— Я не змогла очистити розум, — сказала вона.

— Тоді не роби цього, — відповів Алтань. — Медитації з відкритим розумом для монахів. Вони лише доправляють тебе до Пантеону, але не приводять бога з тобою. Ти не мусиш відкривати розум усім шістдесяти чотирьом божествам. Тобі потрібен лише наш бог. Тобі потрібне лише полум’я.

— Але Дзян говорив, що це небезпечно.

Хоча Жинь і здалося, що на Алтаневому обличчі спалахнула нетерплячість, його голос лишався обачно нейтральним.

— Бо Дзян боявся, а тому й тебе стримував. Коли ти прикликала Фенікса в Сінеґарді, то керувалася його наказами?

— Ні, — визнала вона, — але…

— У тебе хоч раз вийшло прикликати бога, дотримуючись указівок Дзяна? Дзян навчив тебе, як це зробити? Закладаюся, він зробив протилежне. Закладаюся, він хотів, щоб ти закрилася від богів.

— Він намагався мене захистити, — заперечила Жинь, хоча й не була впевнена чому. Зрештою, саме це в Дзянові розчаровувало і її. Але чомусь після того, що вона зробила в Сінеґарді, застереження Дзяна набули більшого значення. — Він попереджав, що я можу… що наслідки…

— Велика сила завжди пов’язана з великою небезпекою. Різниця між великими й посередніми в тому, що великі воліють ризикнути, — обличчя Алтаня спотворилося від злості. — Дзян був боягузом, він боявся того, що мусив випустити. Дзян був прибацаним дурнем, який не розумів своїх талантів. Талантів, які маєш ти.

— Але він усе одно мій майстер, — сказала вона, відчуваючи інстинктивну потребу захистити його.

— Він уже не твій майстер. У тебе немає майстра. У тебе є командир, — Алтань поклав руку їй на плече. — Найлегший та найкоротший шлях до потрібного стану — гнів. Спирайся на свій гнів. Ніколи не відпускай цього гніву. Гнів дає тобі силу. А обачність — ні.

Жинь хотілося йому вірити. Вона відчувала благоговійний страх перед розмахом Алтаневої сили. І знала, що варто їй лише дозволити, то й сама матиме таку ж силу.

Але в глибині свідомості все одно лунали застереження Дзяна.

«Я зустрічав духів, не здатних знову знайти свої тіла. Людей, які були лише наполовину у вимірі духів, застряглі між нашим світом і наступним».

Така ціна сили? Надтріснутий розум, як це вже сталося з Суні? Чи вона стане невротично параноїдальною, як Унеґень?

Але Алтанів розум не надломився. З-поміж усіх Цике Алтань найлегковажніше використовував свої здібності. Бадзі та Суні потребували галюциногенів, аби прикликати своїх богів, але для Алтаня вогонь був на відстані шепоту. Він немовби завжди був у тому стані гніву, який хотів виплекати в Жинь. І ніколи не втрачав контролю. Він створював неймовірну ілюзію здорового глузду й стабільності, хай би що ховалося під цією безпристрасною маскою.

«Кого ув’язнюють у Чулуу Корікх?

Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».

Тепер Жинь зрозуміла, що означало запитання Дзяна.

Вона не хотіла визнавати, що боялася. Боялася бути в тому стані, коли так мало контролює себе, а ще менше контролює полум’я, яке вивергається з неї. Боялася, що вогонь її поглине, що вона стане лише каналом, який вимагатиме щоразу більших жертв для свого бога.

— Востаннє, коли я це зробила, то не могла зупинитися, — сказала вона. — Я мусила благати. Я не… Не знала, як контролювати себе, коли прикликала Фенікса.

— Думай про це, як про свічку, — сказав він. — Запалити важко. А загасити ще важче, і якщо ти будеш необережна, то можеш випалити себе.

Але це не допомогло. Вона намагалася запалити свічку — і нічого не сталося. Що трапиться, коли вона нарешті це вирішить, а потім не зможе загасити полум’я?

— Тоді як ти це робиш? Як ти змушуєш його згаснути?

Алтань відхилився від багаття.

— А я й не змушую.

Роздiл 15

Воєначальники Барана та Бика швидко стали на бік Алтаня, щойно усвідомили, що Цике здійснили те, чого Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи навіть не спробували зробити. Серед підлеглих вони розпустили чутки, аби здавалося, що цей подвиг — результат спільних зусиль.

Мешканці Кхурдалайна влаштували на честь цієї перемоги парад, щоб підняти бойовий дух та зібрати припаси для солдатів. Цивільні віддавали в казарми їжу й одяг. Коли Воєначальники крокували вулицями міста, їх вітали оплесками, які вони радо приймали.

На думку цивільних, перемога на болотах стала можливою завдяки великому спільному наступу. А Алтань їх не виправляв.

— Брехливі пердюки, — скаржився Жамса. — Вони присвоїли собі твої почесті.

— Ну й нехай, — сказав Алтань. — Якщо це означає, що вони працюватимуть зі мною, то нехай говорять що хочуть.

Алтаню була потрібна ця перемога. У когорті генералів, які пережили Макові війни, Алтань був наймолодшим командиром за десятиліття. Битва на болоті дала їм украй необхідну довіру в очах Міліції й, що важливіше, в очах Воєначальників. Тепер вони ставилися до нього з повагою, а не з поблажливістю, радилися з ним на військових нарадах і не лише прислухалися до розвідданих Цике, а й діяли відповідно до них.

Лише Дзюнь не привітав Алтаня.

— Ти лишив тисячі голодних ворожих солдатів у болотистій місцевості без припасів та їжі, — повільно промовив Дзюнь.

— Так, — погодився Алтань. — Хіба це не добре?

— Ти ідіот, — сказав Дзюнь. Він міряв штаб широкими кроками, ходив колами, а потім ударив руками по столу Алтаня. — Ти ідіот. Ти хоч розумієш, що накоїв?

— Здобув нам перемогу, — промовив Алтань, — а це значно більше, ніж ви спромоглися за всі ті тижні, що тут пробули. Їхні кораблі з постачанням повернулися аж до лукоподібного острова поповнити припаси. Ми затримали їхні плани щонайменше на два тижні.

— Ти накликав на себе бажання помститися, — відрізав Дзюнь. — Ті солдати замерзли, промокли і зголодніли. Можливо, коли вони перетинали вузьку протоку, то взагалі не переймалися цією війною, але тепер вони зляться. Вони лютують, вони принижені й понад усе відчайдушно потребують припасів. Для них ти підняв ставки.

— Ставки вже й без того високі, — сказав Алтань.

— Так, але тепер ти домішав до них ще й гордість. Знаєш, як сильно важить для командирів Федерації репутація? Нам потрібен час для зведення укріплень, а ти вдвічі ущільнив їхній графік. Невже ти гадаєш, що вони просто підібгають хвоста й повернуться додому? Хочеш знати, що вони зроблять далі? Вони прийдуть по нас.

Але коли Федерація таки прийшла, то під білим прапором і з проханням про припинення вогню.

Коли птахи Цари помітили прибуття делегації Федерації, вона відправила Жинь повідомити Алтаню ці новини. Стривожена, Жинь пробилася через помічників Дзюня, щоб дістатися до штабу Воєначальника Бика.

— Три делегати від Федерації, — повідомила вона. — Привезли з собою завантажений віз.

— Пристрельте їх, — негайно запропонував Дзюнь.

— Вони прийшли з білим прапором, — сказала Жинь.

— Стратегічна гра. Пристрельте їх, — повторив Дзюнь, і його молодші офіцери схвально закивали.

Воєначальник Бика підняв руку. Він був надзвичайно кремезним чолов’ягою, на дві голови вищим за Дзюня і втричі ширшим. За зброю він обрав собі двосічну сокиру завширшки з тулуб Жинь. Тримав сокиру на столі й весь час погладжував лезо.

— Можливо, вони прийшли з миром.

— Або щоб отруїти наше джерело води, або щоб убити когось із нас, — різко відказав Дзюнь. — Невже ви справді думаєте, що ми так легко виграємо цю війну?

— Вони йдуть під білим прапором, — повільно промовив Воєначальник Бика, немов говорив із дитиною.

Воєначальник Барана не сказав нічого. Він переводив широко посаджені очі з Дзюня на Воєначальника Бика й назад. Жинь зрозуміла, про що говорив Жамса. Воєначальник Барана скидався на дитину, яка чекає, доки їй скажуть, що робити.

— Білий прапор для них нічого не означає, — наполягав Дзюнь. — Це обман. Скільки фальшивих угод вони підписували під час Макових війн?

— Ти поставиш на кін мир? — виклично запитав Воєначальник Бика.

— Я не поставлю на кін життя громадян.

— Не вам приймати рішення про припинення вогню, — зауважив Воєначальник Барана.

Дзюнь і Воєначальник Бика глянули на нього, і Воєначальник Барана квапливо забурмотів, пояснюючи:

— Я хотів сказати, що нехай хлопець із цим розбирається. Перемога на болоті — його заслуга. Вони здаються йому.

Усі присутні подивилися на Алтаня.

Жинь вразило, яка тонка політика між підрозділами. Воєначальник Барана виявився розважливішим, ніж вона думала. Його пропозиція — розумний спосіб перекласти відповідальність на іншого. Якщо перемовини пройдуть невдало, то провина ляже на плечі Алтаня. А якщо добре, то Воєначальник Барана опиниться у вигідному становищі за свою великодушність.

Алтань вагався, було помітно, що він розривається між здоровим глуздом і бажанням побачити свою перемогу в Кхурдалайні в усій красі. Жинь чітко бачила на його обличчі проблиск надії. Якщо капітуляція Федерації щира, то перемога в цій війні буде цілком його заслугою. Він міг стати наймолодшим командиром усіх часів, який отримав військову перемогу такого масштабу.

— Пристрельте їх, — повторив Дзюнь. — Нам не потрібні мирні перемовини. Наші сили тепер рівні, і якщо наступ на причал пройде вдало, ми зможемо відтісняти їх, аж доки сюди не прибуде Сьомий.

Але Алтань похитав головою.

— Якщо ми відхилимо їхню капітуляцію, то війна триватиме, доки одна сторона не знищить іншу. Кхурдалайн довго не протримається. Якщо є бодай один шанс, що ми можемо покласти край цій війні зараз, треба ним скористатися.

Делегати Федерації зустріли їх на площі міста й не мали при собі ані зброї, ані спорядження. Вони були вбрані в добре підігнані світло-сині форми, скроєні таким чином, щоб було одразу видно, що вони не ховають у рукавах зброї.

Побачивши їх, уперед виступив голова делегації, чиї формені смуги виказували вищий ранг.

— Ви говорите нашою мовою? — він говорив спотвореним і застарілим нікарським діалектом, на додачу ще й зі схожим на сінеґардський акцентом.

Воєначальники вагалися, але заговорив Алтань.

— Я говорю.

— Добре, — делегат відповів муґенською. — Так ми обійдемося без непорозумінь.

Уперше в житті Жинь випала нагода роздивитися муґенців не в сум’ятті бою. Її розчарувало те, що вони дуже скидалися на нікарців. Розріз очей та форма рота були зовсім не такі, як описували в підручниках. Муґенці мали таке ж чорне смоляне волосся, як у Неджі, і бліду шкіру, як у вихідців із півночі.

Насправді вони дужче скидалися на сінеґардців, аніж Жинь та Алтань.

Окрім мови, стислішої та стрімкішої, ніж сінеґардська нікарська, їх було майже не відрізнити від нікарців.

Жинь стривожило, що солдати Федерації дуже схожі на її народ. Вона воліла б мати безликого, страхітливого ворога або якихось чужоземців, наприклад біловолосих призахідників з-за моря.

— Які ваші умови? — запитав Дзюнь.

— Наш генерал просить про припинення вогню на наступні сорок вісім годин, доки триватиме зустріч, щоб обговорити умови капітуляції, — сказав голова делегації. Він показав на віз. — Ми знаємо, що ваше місто не мало змоги імпортувати спеції від часу початку сутички. Ми привезли сіль і цукор як дар. Жест доброї волі, — делегат поклав руку на віко найближчої скрині. — Можна?

Алтань кивнув, дозволяючи. Делегат підняв віко, відкриваючи погляду купу білих та кремових кристалів, які виблискували на денному сонці.

— З’їж, — запропонував Дзюнь.

Делегат закинув голову.

— Вибачте?

— Скуштуй цукор, — сказав Дзюнь. — Так ми знатимемо, що ви не намагаєтеся нас отруїти.

— Це був би страшенно недієвий спосіб ведення війни, — сказав делегат.

— І все ж.

Знизавши плечима, делегат виконав прохання Дзюня. Коли він ковтав, його горлом пройшла грудка.

— Отрути немає.

Дзюнь лизнув пальця, устромив його в купу цукру й підніс до рота. Він повільно обсмоктав його й був наче аж розчарований, коли не відчув слідів будь-якої іншої речовини.

— Лише цукор, — зазначив делегат.

— Чудово, — сказав Воєначальник Бика. — Віднесіть це до їдальні.

— Ні, — зупинив його Алтань. — Лишіть тут. Ми роздамо на міській площі. Потрохи кожному господарству.

Він спокійно зустрівся поглядом із Воєначальником Бика, і Жинь зрозуміла, чому він так сказав. Якби все віднесли до їдальні, підрозділи негайно почали б битися за розподілення ресурсів. Алтань зв’язав руки Воєначальникам, віддавши спеції людям.

Мешканці Кхурдалайна однаково вже почали збиратися навколо воза. Від початку облоги в місті дуже бракувало солі та цукру.

Воєначальник Бика знизав плечима.

— Як скажеш, хлопче.

Алтань обережно роззирнувся площею. З огляду на кількість присутніх солдатів Міліції, чималий натовп цивільних вважав безпечним юрбитися навколо трьох делегатів. Жинь бачила відкриту ворожість у їхніх очах і не сумнівалася, що муґенців розірвали б на шматки, якби не втручання Міліції.

— Ми продовжимо ці перемовини наодинці, — запропонував Алтань. — Подалі від людей.

Делегат схилив голову.

— Як забажаєте.

— Імператора Рьохая вразив опір Кхурдалайна, — сказав делегат. Попри зміст сказаного, його тон лишався стриманим і ввічливим. — Ваші люди добре б’ються. Імператор Рьохай поширює цей комплімент і на мешканців Кхурдалайна, які показали себе сильнішим плем’ям, аніж решта сопливих боягузів на цій землі.

Дзюнь переклав це Воєначальникам. Воєначальник Бика скривився.

— Перейдімо до тієї частини, де ви здаєтеся, — сказав Алтань.

Делегат здивовано підняв брову.

— На жаль, Імператор Рьохай не має наміру відмовлятися від своїх планів на Нікарський континент. Розширення на континент — це божественне право прекрасної Федерації Муґень. Ваш провінційний уряд слабкий та вразливий. Ваші технології на століття відстають від заходу. Через ізоляцію ви пасете задніх, натомість весь інший світ розвивається. Ваша поразка — лише справа часу. Ці землі належать країні, яка поведе їх у наступне століття.

— Ви прийшли сюди лише задля того, щоб образити нас? — наполегливо запитав Дзюнь. — Не дуже мудрий спосіб здатися.

Губи делегата викривилися.

— Ми прийшли лише для того, щоб обговорити капітуляцію. Імператор Рьохай не має бажання карати людей Кхурдалайна. Він шанує їхній бойовий дух. Каже, що ваш опір доводить Федерації вашу гідність. А також додає, що мешканці Кхурдалайна здатні майструвати чудові речі для монархів Федерації.

— Ага, — промовив Дзюнь. — Це і є перемовини.

— Ми не хочемо руйнувати цього міста, — промовив делегат.— Це важливий порт. Вузол міжнародної торгівлі. Якщо Кхурдалайн складе зброю, Імператор Рьохай вважатиме це місто територією Федерації, і ми й пальцем не зачепимо жодного чоловіка, жінку чи дитину. Усіх містян пробачать, за умови, що вони присягнуть на вірність Імператору Рьохаю.

— Заждіть-но, — сказав Алтань. — То ви просите здатися нас?

Делегат схилив голову.

— Це щедрі умови. Ми знаємо, як важко Кхурдалайну в облозі. Ваші люди голодують. А припасів стане тільки ще на декілька місяців. Коли ми закінчимо облогу, то вийдемо на відкритий бій на вулицях, а потім ваші люди вмиратимуть табунами. Ви можете цього уникнути. Впустіть флот Федерації — й Імператор вас винагородить. Ми дозволимо вам жити.

— Неймовірно, — пробурмотів Дзюнь. — Просто неймовірно.

Алтань схрестив руки на грудях.

— Скажіть своїм генералам, що якщо ви повернете свій флот і зараз же заберетеся з узбережжя, ми дозволимо жити вам.

Делегат лише зміряв його зацікавленим поглядом.

— А ти, мабуть, спірлієць із болота.

— Так, — промовив Алтань. — І саме я прийму вашу капітуляцію.

Кутики вуст голови делегації поповзли вгору.

— Ну звісно ж, — протягнув він. — Лише дитя могло припустити, що війна може скінчитися так швидко чи так безкровно.

— Це дитя говорить від імені всіх нас, — відрізав Дзюнь, у його голосі чулася сталь. Він говорив нікарською. — Забирайте свої умови й передайте Імператору Рьохаю, що Кхурдалайн ніколи не схилиться перед лукоподібним островом.

— У такому разі, — сказав делегат, — усі до останнього чоловіки, жінки й діти в Кхурдалайні муситимуть померти.

— Високі слова від людини, якій щойно вщент спалили флот, — глузливо посміхнувся Дзюнь.

Делегат відповів простою беземоційною нікарською:

— Поразка на болоті відкинула нас назад на два тижні. Але до цієї війни ми готувалися два десятиліття. Наші школи підготовки значно випереджають вашу жалюгідну Сінеґардську академію. Ми вивчали західні техніки ведення війни, поки ви протягом цих двадцяти років сиділи у своїй ізоляції. Нікарська імперія віджила своє. Ми зрівняємо вашу країну з землею.

Воєначальник Бика потягнувся по свою сокиру.

— Або ми можемо просто зараз відтяти вам голови.

Здавалося, що делегата це зовсім не стурбувало.

— Убийте мене, якщо хочете. На лукоподібному острові нас учать, що наші життя нічого не варті. Я лише один із мільйонної орди. Я помру й перевтілюся знову, щоб служити Імператору Рьохаю. А для вас, єретиків, які не схиляються божественному трону, смерть буде кінцем.

Алтань підвівся. Його обличчя побіліло від люті.

— Ви в пастці на вузькій смузі суші. Вас менше. Ми відібрали ваші запаси. Спалили ваші човни. Потопили ваше спорядження. Ваші люди зустрілися на болоті з людиною зі спірлійців — і згоріли живцем.

— О, спірлійців не так важко вбити, — зауважив делегат. — Колись нам це вдалося. Ми зробимо це знову.

Двері кімнати різко відчинилися. Усередину з ошалілими очима забіг Жамса.

— То селітра! — закричав він. — То не сіль, а селітра.

У кімнаті запала тиша.

Воєначальники дивилися на Жамсу, немовби не розуміючи, про що він говорить. Алтань спантеличено розкрив рота.

А потім делегат закинув голову й засміявся з нестриманістю людини, яка знає, що скоро помре.

— Пам’ятайте, — сказав він. — Ви могли врятувати Кхурдалайн.

Жинь і Алтань одночасно підвелися.

Вона заледве дотяглася до меча, коли повітря розітнув вибух, схожий на розкат грому.

Однієї миті вона стояла позаду Алтаня, а вже наступної лежала на підлозі, приголомшена, з лютим дзвоном у вухах, у якому тонули всі інші звуки.

Вона провела рукою по обличчю й побачила на долоні кров.

Немовби компенсуючи втрату слуху, зір став дуже яскравим. Розмиті обриси були ніби зображення на екрані лялькового театру тіней, які рухалися надто повільно, щоб вона могла їх осягнути. Жинь сприймала рухи немов у якомусь наркотичному сні, але це був не сон. Її чуття просто відмовлялися миритися зі сприйняттям того, що трапилося.

Вона бачила, як здригнулася стіна кабінету, а потім нахилилася вбік так сильно, що Жинь не була певна, чи не завалиться будівля, поки вони ще всередині.

Вона бачила, як Жамса потягнув Алтаня вниз.

Бачила, як Алтань невпевнено підвівся, тягнучись до свого тризуба.

Бачила, як Воєначальник Бика замахнувся сокирою в повітрі.

Бачила, як Алтань кричав «Ні, ні!» за мить до того, як Воєначальник Бика стяв делегату голову.

Делегатова голова покотилася до порога з розплющеними й блискучими очима — і Жинь здалося, що вона бачила в них посмішку.

Сильні руки схопили її за плечі й поставили на ноги. Алтань повернув її обличчям до себе, його погляд ковзав її тілом, немовби перевіряючи, чи є поранення.

Його вуста рухалися, але звуків не було. Жинь шалено захитала головою й показала на свої вуха.

Алтань самими губами промовив:

— Ти ціла?

Жинь оглянула своє тіло. Якимось дивом усі чотири кінцівки працювали, і вона навіть не відчувала болю там, де на голові кровила рана. Вона кивнула.

Алтань відпустив її та схилився на коліна перед побілілим Жамсою, який скрутився на землі й тремтів.

В іншому кінці кімнати генерал Дзюнь та Воєначальник Барана намагалися підвестися. Обоє були беззбройні, вибухом їх відкинуло, але не травмувало. Штаб Воєначальників був доволі далеко від центру міста, тож вибух лише їх струсонув.

Схоже, навіть із Жамсою все було гаразд. Його очі оскляніли, і він хитався, коли Алтань поставив його на ноги, але Жамса кивав і говорив, та й в усьому іншому здавався неушкодженим.

Жинь із полегшенням видихнула.

Вони всі цілі. Не спрацювало. Вони всі цілі.

А потім Жинь згадала про цивільних.

Дивно, але після втрати слуху решта відчуттів Жинь немовби загострилися.

Кхурдалайн був схожий на Академію в перші зимові дні. Жинь скосила очі. Спершу їй здалося, що перед очима все розмите, але потім вона збагнула, що то в повітрі висіла курява. Вона хмарою вкривала все, немовби якась химерна суміш туману й снігопаду, ковдра невинності, змішана з кров’ю, яка затьмарювала повний розмах вибуху.

Площу зрівняло з землею, майданчики крамничок і житлові будинки обвалилися, уламки розкидало навдивовижу симетричними лініями в радіусі вибуху, немовби вони опинилися у відбитку стопи велетня.

Будівлі на віддалі від місця вибуху не обвалилися повністю, але також постраждали: нахилилися під химерними кутами, з деяких позривало цілі стіни. Погляду відкрилися помешкання, виставляючи напоказ особисті спальні, вбиральні, і в цьому була якась дивно інтимна збоченість.

Чоловіків та жінок відкинуло на стіни будівель, впечатавши з такою силою, що вони так і лишилися пришпилені, немов метелики. Вибуховою хвилею з них зірвало одяг — і люди висіли голі, наче на якійсь страхітливій виставці людських фігур.

У повітрі стояв такий сморід вугілля, крові та паленої плоті, що Жинь відчувала його на язику. Та ще гіршою видавалася нудотна солодкавість карамелізованого цукру, що витала в повітрі.

Жинь не знала, як довго стояла ось так, витріщаючись. Отямилася лише після того, як її штовхнули двоє солдатів, кваплячись кудись уперед із ношами. Жинь згадала, що й у неї також є обов’язки.

Знайти тих, хто вижив. Допомогти тим, хто вижив.

Жинь пройшла далі вулицею, але її відчуття рівноваги немовби геть зникло разом зі слухом. Із кожним кроком її хитало з боку в бік, і вона перетнула вулицю, лише чіпляючись за меблі, немов п’яниця.

Ліворуч Жинь побачила гурт солдатів, які витягали з-під завалів двох дітей. Їй не вірилося, що так близько від епіцентру вибуху хтось міг вижити, але маленький хлопчик, якого підняли з уламків, рухався, плакав і борсався, але ж таки рухався. Його сестрі поща­стило менше: їй розчавило ногу фундаментом будинку. Дівчинка вчепилася солдату в руку, бліда й надто зболена, аби плакати.

— Допоможіть! Допоможіть!

Крізь гул у вухах до Жинь пробивався металевий голос, немовби хтось кричав через велике поле, але це єдине, що вона могла чути.

Жинь глянула вгору й побачила чоловіка, який відчайдушно чіплявся за рештки стіни однією рукою.

Вибухом знесло цілий поверх одразу під ним. Це була п’ятиповерхова таверна, без четвертої стіни вона скидалася на порцеляновий ляльковий будиночок — такі Жинь бачила на ринку. Вони широко розкривалися, показуючи вміст.

Перекриття сповзало до діри, меблі та інші мешканці вже зісковзнули вниз, утворивши страхітливу купу понівечених стільців і тіл.

Під непевною будівлею зібрався невеликий натовп витріщак.

— Допоможіть, — стогнав він. — Хто-небудь, допоможіть.

Жинь почувалася глядачкою — немовби все це вистава, немовби в цілому світі лише цей чоловік мав значення, — однак не знала, що робити. Будівлю розірвало вибухом. Здавалося, що вона завалиться за лічені хвилини, а чоловік був надто високо, щоб дістатися до нього з дахів довколишніх будівель.

Жинь могла лише стояти у благоговійному страху, ледь розкривши рота, і спостерігати, як чоловік марно силкується підтягнутися.

Жинь почувалася абсолютно, цілком непотрібною. Навіть якби вона прикликала Фенікса тієї ж миті, полум’я не врятувало б цього бідолаху від смерті.

Бо Цике вміли лише руйнувати. Маючи всі ці сили, маючи всіх богів на своєму боці, вони не могли захистити свого народу. Не могли відмотати час назад. Не могли повернути до життя померлих.

Вони здобули перемогу в бою на болоті, але виявилися безсилими перед наслідками.

Алтань щось кричав, можливо, просив принести прости­радло, аби впіймати чоловіка, бо через кілька секунд Жинь побачила купку солдатів, які бігли через площу зі шматком тканини.

Та не встигли вони добігти до кінця вулиці, як таверна небезпечно нахилилася. Жинь подумала, що споруда ось-ось упаде, ховаючи чоловіка під завалами, але товсті дошки скотилися вниз і спинили падіння.

Тепер чоловік був на висоті лише чотирьох поверхів. Він учепився за дах ще й другою рукою, намагаючись схопитися міцніше. Можливо, близькість землі додала йому мужності. На якусь мить Жинь здалося, що він зможе, але потім його рука зісковз­нула по друзках скла, і він покотився назад, а ривок униз остаточно стягнув його з даху.

Перед тим як упасти, чоловік немовби завис у повітрі на якусь мить.

Юрба внизу квапливо позадкувала.

Жинь відвернулася, вдячна, що не чує, як його тіло впало на землю.

На місто опустилася напружена тиша.

Усіх солдатів відправили на оборонні позиції Кхурдалайна, очікуючи наземного нападу. Жинь годинами стояла на посту на зовнішній стіні, не зводячи очей із периметра. Якщо Федерація збиралася спробувати пробити стіни, то, певно, робила б це зараз.

Але настав вечір, а напад не почався.

— Ну не могли ж вони злякатися, — пробурмотіла Жинь і здригнулася. До неї нарешті повернувся слух, хоч у вухах досі неприємно дзвеніло.

Жамса похитав головою.

— Вони затіяли тривалу гру. Намагатимуться нас ослабити. Налякати, змучити голодом і втомити.

Трохи згодом лінії оборони таки послабили. Якби Федерація почала вторгнення серед ночі, тривожна система міста повернула б загони на стіни, а тим часом вистачало й нагальнішої роботи.

Здавалося жорстоко іронічним, що лише декілька годин тому на цих вулицях танцювали мешканці Кхурдалайна, святкуючи, як вони вважали, капітуляцію Федерації. Кхурдалайн сподівався на перемогу в цій війні. Кхурдалайн вірив, що все стане як було.

Проте Кхурдалайн був гнучким. Кхурдалайн пережив дві Макові війни. Кхурдалайн знав, як упоратися з розрухою.

Цивільні мовчки прочісували завали в пошуках рідних, а коли минуло так багато годин, що знаходили лише тіла загиблих, вони побудували для них похоронні мари, запалили вогонь і штовхнули їх у море. Вони робили це з сумною, практичною вправністю.

Медичні загони всіх трьох підрозділів спільними зусиллями обладнали в середмісті центр першої допомоги. Там юрбилися цивільні з незграбно закріпленими джгутами на розчавлених литках, потрощених руках.

Під керівництвом Еньжо Жинь пройшла річний курс із надання невідкладної допомоги в польових умовах, тож Енькі доручив їй в’язати нові джгути тим, хто спливав кров’ю в черзі, чекаючи уваги лікарів.

Її першою пацієнткою стала молода жінка, не набагато старша за саму Жинь. Вона підтримувала руку, обгорнувши її чимось схожим на стару сукню.

Жинь розгорнула закривавлений вузол і, побачивши ушкодження, мимовільно засичала. Вона бачила кістку аж до ліктя. Усю руку лікарям довелося б відтяти.

Дівчина терпляче чекала, доки Жинь оцінювала поранення. Її очі були осклянілі, немовби вона вже давно змирилася з каліцтвом.

Жинь витягла смугу тканини з казана з окропом і обмотала ним передпліччя жінки, а вільним кінцем обмотала палицю й закрутила, щоб натягти пов’язку. Дівчина застогнала від болю, але зціпила зуби й дивилася лише вперед.

— Мабуть, руку відріжуть. Це зменшить крововтрату і полегшить лікарям ампутацію. — Жинь зав’язала вузол і відійшла. — Співчуваю.

— Я знала, що треба було йти звідси, — сказала дівчина. З того, як вона говорила, Жинь не була впевнена, що зверталися до неї. — Я знала, що нам треба було йти, ще коли кораблі висадилися на узбережжі.

— Чому ж ви не пішли? — запитала Жинь.

Дівчина глянула на неї. В очах були порожнеча й осуд.

— А ти думаєш, нам є куди йти?

Жинь опустила очі й перейшла до наступного пацієнта.

Роздiл 16

Минуло багато годин, доки Жинь нарешті дозволили піти з центру медичного сортування. Із запалими очима й легкістю в голові від недосипання вона побрела до казарм Цике. Відзвітувавши перед Алтанем, вона збиралась одразу впасти на своє ліжко і спати доти, доки її не змусять повернутися до виконання обов’язків.

— Енькі нарешті тебе відпустив?

Жинь озирнулася.

З-за рогу вийшли Унеґень та Бадзі, які поверталися з патрулювання. Вони приєдналися до неї, йдучи поруч моторошно порожніми вулицями. Воєначальники ввели в місті воєнний стан, тепер цивільні мали сувору комендантську годину, їм уже не дозволялося покидати свій квартал.

— Через шість годин повинна повернутися. А ви?

— Безперервне патрулювання, доки не трапиться щось цікавіше, — сказав Унеґень. — Енькі рахував поранених?

— Шістсот загиблих, — сказала вона. — Тисяча поранених. П’ятсот солдатів підрозділів. Решта цивільні.

— От чорт, — пробурмотів Унеґень.

— Ага, — апатично промовила Жинь.

— Воєначальники сидять склавши руки, — поскаржився Бадзі. — Бомби до трясці їх налякали. Довбана марнота. Хіба вони не бачать? Ми не можемо просто змиритися з цим нападом. Маємо вдарити у відповідь.

— Вдарити у відповідь? — повторила Жинь.

Сама думка про це видавалася несміливою, нерозважливою й нерозумною. Їй хотілося лише згорнутися калачиком і прикрити руками вуха, вдаючи, що нічого не сталося. Лишити цю війну комусь іншому.

— А що нам робити? — продовжував Унеґень. — Воєначальники не нападатимуть, і на відкритому полі нас переб’ють.

— Ми не можемо просто чекати на Сьомий, минуть ще тижні, доки…

До штабу вони підійшли саме тієї миті, коли від Алтаня вийшла Цара. Вона обережно зачинила двері за собою. Коли помітила їх, її обличчя застигло.

Бадзі та Унеґень зупинилися. Запала важка тиша, у якій немовби крилося щось невисловлене, зрозуміле всім, окрім Жинь.

— Як завжди, еге ж? — запитав Унеґень.

— Гірше, — відповіла Цара.

— Що відбувається? — запитала Жинь. — Він там?

Цара глянула на Жинь із якоюсь пересторогою. Чомусь від неї дуже пахло димом. Але з виразу обличчя нічого зрозуміти не вдавалося. Жинь бачила сліди від сліз, що блискотіли на щоках, чи то була лише гра світла.

— Він нездужає, — сказала Цара.

Відплата Федерації не скінчилася бомбардуванням.

Через два дні після вибухів у середмісті Федерація відправила двомовних представників для перемовин із рибалками, які голодували в місті Дзабей, трохи на південь від Кхурдалайна. Посланці повідомили, що муґенці випустять човни з причалу, якщо рибалки зберуть для них усіх безпритульних котів та собак.

Послухатися такого наказу могли лише цивільні, які страждали від голоду. Рибалки були у відчаї й без питань зібрали всіх до останньої безпритульних тварин, яких змогли відшукати.

Солдати Федерації прив’язали до хвостів тварин запали й підпалили їх. А потім випустили тварин у Дзабей.

Виникла пожежа, яка тривала три дні, аж доки злива не загасила полум’я. Коли дим розсіявся, від Дзабея лишився самий попіл.

Тисячі цивільних раптово лишилися без даху над головою, і проблема з біженцями в Кхурдалайні набула нечуваного розмаху. Чоловіки, жінки та діти з Дзабея з’юрбилися в переповнених кварталах міста, які Федерація ще не окупувала. Погана гігієна, нестача чистої води та спалах холери перетворили цивільні райони на справжнє жахіття.

Настрої населення обернулися проти Міліції. Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи намагалися підтримувати воєнний стан, але зіткнулися з відкритою непокорою та заколотами.

Воєначальники, яким відчайдушно потрібно було знайти цапа-­відбувайла, публічно звинувачували в цих невдачах Алтаня. Їм було на руку ще й те, що бомбардування підірвало довіру до нього як до командира. Алтань здобув першу бойову перемогу, але її вирвали в нього з рук і перетворили на трагічну поразку, приклад того, якими можуть бути наслідки необдуманих дій.

Коли Алтань нарешті вийшов зі свого кабінету, здавалося, що він змирився. Ніхто не згадував про його відсутність, Цике немовби колективно прикидалися, що взагалі нічого не було. Алтань зовсім не видавався невпевненим, його поведінка стала майже маніакальною.

— Тож ми повернулися туди, звідки починали, — сказав він, швидкими кроками міряючи кабінет. — Добре. Ми дамо відсіч. Наступного разу прорвемося. Наступного разу переможемо.

Алтань запланував нові операції, які вони заледве змогли б виконати. Але Цике не були легендарними солдатами, вони були найманцями. Битва на болоті була для них нечуваним прикладом командної роботи. Їх тренували прибирати важливі цілі, а не воювати з батальйонами. А політичні вбивства навряд чи допоможуть виграти війну. Федерація не змія, яку можна перемогти, відтявши голову. Якщо генерала вбивали в його таборі, йому на зміну миттю підвищували полковника. Якби Цике працювали як зазвичай, організовуючи одне вбивство за іншим, то це був би повільний та неефективний спосіб ведення війни.

Тож Алтань використовував своїх солдатів як ударну групу партизанів. Вони крали припаси, здійснювали раптові набіги й завдавали ворожим таборам якомога більшої шкоди.

— Я хочу відмежувати всю лінію зіткнення, — оголосив Алтань, накресливши велике коло на мапі. — Мішки з піском. Колючий дріт. За наступні двадцять чотири години нам потрібно звести до мінімуму всі точки виходу. Я хочу повернути нам цей склад.

— Не вийде, — ніяково промовив Бадзі.

— Чому? — випалив Алтань. На шиї в нього пульсувала вена, під очима залягли темні кола. Жинь сумнівалася, що останні декілька днів він спав.

— Бо в тому колі тисячі їхніх людей. Це неможливо.

Алтань уважно вивчав мапу.

— Для звичайних солдатів, може, й так. Але в нас є боги. Вони не зможуть розбити нас на відкритому полі.

— Зможуть, якщо їх тисячі, — Бадзі підвівся, зі скреготом відсуваючи стілець. — Упевненість — це зворушливо, Тренсиню, але це самогубче завдання.

— Я б не був…

— У нас восьмеро солдатів. Цара та Унеґень кілька днів не спали. Суні невдало спустився з Кам’яної гори, а Жамса ще не отямився як слід після вибуху. Може, якби Чаґхань був тут, нам це й удалося б, але гадаю, доручення, з яким ти його відіслав, значно важливіше.

У руці Алтаня хруснув пензель.

— Ти суперечиш мені?

— Я показую, що ти обманюєшся, — Бадзі відсунув стілець убік і закинув граблі на спину. — Тренсиню, ти гарний командир, і я піду на ризик, якого ти просиш, але я корюся лише тим наказам, які мають хоч якийсь довбаний сенс. А тут його й близько немає.

Розгніваний, він квапливо вийшов зі штабу.

Навіть ті операції, які вони виконували, були фаталістичними, відчайдушними. Жинь підозрювала, що з кожною закладеною бомбою, кожним підпаленим табором вони лише ще дужче дратували Федерацію. Хоча Цара та Унеґень і приносили цінні розвіддані, П’ятий відмовлявся діяти за ними. А з усіма руйнуваннями, на які були здатні Суні, Бадзі та Жамса, це все одно була лише крапля в морі порівняно з величезними таборами Федерації, які поступово розросталися, що більше прибувало кораблів із військами на узбережжя.

Цике працювали на межі можливостей, особливо Жинь. Кожну хвилину не під час операцій вона витрачала на патрулювання. А коли не виконувала обов’язків, то тренувалася з Алтанем.

Але ці заняття зайшли в глухий кут. Жинь швидко робила успіхи в бою з мечем, обеззброюючи Алтаня майже так само часто, як він її, але ні на крок не наблизилася до прикликання Фенікса порівняно з тим, що відбулося на болотах.

— Я не розумію, — сказав Алтань. — Ти вже це робила. Ти робила це в Сінеґарді. Що тебе спиняє?

Жинь знала, у чому проблема, хоча й не могла визнати цього.

Вона боялася.

Боялася, що сила поглине її. Боялася, що прорве діру в порожнечу, як це зробив Дзян, що сама розчиниться в тій силі, яку прикличе. Хай би що говорив Алтань, вона не могла просто ігнорувати два роки навчання в Дзяна.

А коли Жинь медитувала, Спірлійка, немовби відчуваючи її страх, щоразу ставала все яскравішою. Тепер Жинь могла розгледіти деталі, яких не помічала раніше: тріщини на її шкірі, немовби Спірлійку розбили на друзки, а потім склеїли докупи, шрами від опіків на місці з’єднання.

— Не здавайся, — сказала Жінка. — Ти була такою хороброю… Але щоб опиратися силі, самої хоробрості замало. Хлопцеві це не до снаги, а ти за крок до того, щоб здатися… Але саме цього він і хоче, саме це він і запланував.

— Боги нічого не хочуть, — заперечила Жинь. — Вони — просто сила. Міць, яку можна перехопити. Як може бути неправильним використовувати те, що вже існує в природі?

— Такий цей бог, — сказала Жінка. — Природа цього бога — знищувати. Природа цього бога — бути жадібним, ніколи не задовольнятися тим, що він пожирає. Будь обережна…

Крізь тріщини на тілі Спірлійки заструменіло світло, немовби вона світилася зсередини. Її обличчя скривилося від болю, а потім вона зникла, розбиваючи простір у порожнечі.

Напад у середмісті забрав немало життів цивільних, місто просочувала атмосфера напруженої підозріливості. Через два тижні після вибуху селітри люди Дзюна прирекли на смерть шістьох нікарських фермерів за те, що ті шпигували для Федерації. Видно, їм пообіцяли безпечний вихід із міста в облозі, якщо вони нададуть цінну інформацію. Або ж їм просто треба було чимось прогодуватися. Так чи інакше, тисячі рибалок, жінок і дітей із поєднанням радості й огиди спостерігали за тим, як Дзюнь прилюдно відрубав зрадникам голови, нашпилив на палі і виставив на огляд уздовж високих зовнішніх мурів.

Пильність, із якою цивільні спостерігали одне за одним, була сильнішою і жорсткішою, аніж будь-які заходи, які могла запровадити Міліція. Коли пішли чутки про те, що Федерація планує отруїти центральний водозабір міста, банди озброєних чоловіків прочісували вулиці, зупиняючи та обшукуючи випадкових перехожих. Усіх, хто мав при собі порошкоподібні речовини, дуже били. Зрештою солдатам підрозділів довелося втрутитися, щоб натовп не розірвав групу торгівців, які доставляли трави для лікарні.

З плином тижнів плечі Алтаня сутулилися все дужче, обличчя стало виснаженим і худим. Очі тепер постійно були оточені темними колами. Він майже не спав і відходив від роботи значно пізніше за будь-кого з них, а прокидався значно раніше. Він відпочивав короткими уривчастими перервами, якщо взагалі відпочивав.

Алтань годинами нестямно крокував стінними укріпленнями, видивлявся на горизонті якихось ознак руху ворога, немовби хотів наступного нападу, щоб особисто мати нагоду битися з усією Федерацією.

Якось, коли Жинь зайшла до його кабінету відзвітувати за розвідку, вона побачила, що він заснув прямо за столом. Щока була вимазана чорнилами, бо він притиснувся нею до військових планів, які обмірковував годинами. Плечі важко опустилися на дерев’яну поверхню. Напруження, яке зазвичай не сходило з його обличчя, зникло, і тепер Алтань видавався щонайменше років на п’ять молодшим.

Жинь постійно забувала, який він юний.

Такий вразливий.

Від нього пахло димом.

Вона нічого не могла вдіяти. Простягла руку й легенько торкнулася його плеча.

Алтань миттю сів. Однією рукою інстинктивно потягнувся до кинджала, а другу виставив перед собою, миттю запалюючи вогонь. Жинь швидко відступила назад.

Алтань декілька разів панічно вдихнув і лише потім побачив Жинь.

— Це лише я, — сказала вона.

Його груди здійнялися й опустилися, а потім дихання сповільнилося. Їй здалося, що вона побачила в його очах страх, але він зглитнув, і на обличчя знову лягла безпристрасна маска.

Зіниці в Алтаня були незвично звужені.

— Я не знаю, — визнав він після довгої паузи. — Я не знаю, що роблю.

«Ніхто не знає», — хотілося сказати Жинь, але її перервав гучний дзвін сигнального гонга.

Хтось біля воріт.

Коли вони видерлися сходами на західний мур, Цара вже стояла там на посту.

— Вони тут, — просто сказала вона ще до того, як Алтань запитав.

Жинь перехилилася через стіну, щоб розгледіти армію, яка повільно проїжджала крізь ворота. Певно, не менше двох тисяч. Спочатку їй було тривожно, аж доки вона не помітила, що всі вони в нікарських обладунках. Перед колоною майорів нікарський прапор із символом Червоного Імператора над емблемами дванадцяти Воєначальників.

Підкріплення.

Жинь не дозволила собі сподіватися. Цього ніяк не могло бути.

— Можливо, це пастка, — сказав Алтань.

Але Жинь дивилася далі — за прапор, на обличчя в рядах — хлопець, вродливий хлопець із найбілішою шкірою та гарними мигдалеподібними очима, ішов на своїх двох, немовби його хребет ніколи й не був ушкоджений. Немовби його не простромила алебарда генерала.

І, наче відчувши на собі її погляд, Неджа глянув угору.

Їхні погляди перетнулися в місячному сяйві. У Жинь стрепенулося серце.

Воєначальник Дракона відгукнувся на поклик. Прибув Сьомий підроздiл.

— Це не пастка, — сказала вона.

Роздiл 17

— З тобою справді все гаразд?

— Майже, — сказав Неджа. — Мене відправили з наступною групою солдатів, щойно я почав ходити.

Сьомий підрозділ привів із собою три тисячі свіжих військ, а ще вози з необхідними припасами з центральної частини країни: пов’язками, ліками, рисом та спеціями. Це було найкраще, що траплялося в Кхурдалайні за тижні.

— Три місяці, — дивувалася вона. — А Кітай казав, що ти ніколи не зможеш ходити.

— Він перебільшив, — сказав Неджа. — Мені пощастило. Лезо пройшло точно між шлунком і ниркою. Не простромивши нічого на шляху. Боліло до біса, але загоїлося чисто. Хоча шрам огидний. Хочеш покажу?

— Не смій знімати сорочку, — квапливо сказала вона. — Але все одно, три місяці? Це дивовижно.

Неджа відвернувся, вдивляючись у тихе місто за стіною, яку їм доручили патрулювати. Він вагався, немовби намагаючись вирішити, чи варто говорити, а потім різко змінив тему.

— Отже. Волання серед скель. Це тут нормальна поведінка?

— Це лише Суні. — Жинь переламала пшеничну булочку навпіл і запропонувала шматок Неджі. Хлібний пайок тепер збільшили до двох разів на тиждень, і цим варто було насолоджуватися. — Не звертай уваги.

Неджа взяв хліб, пожував і скривився. Навіть у воєнний час він поводився так, немов чекав більшої розкоші.

— Важкувато не звертати уваги, коли він волає просто під твоїм наметом.

— Я попрошу Суні триматися подалі від конкретно твого намету.

— Справді?

Незважаючи на таку в’їдливість, Жинь була дуже вдячна за те, що Неджа тут. І хоча в Академії вони одне одного ненавиділи, Жинь тішила думка, що в іншому кінці країни, так далеко від Сінеґарда, є хтось із однокласників. Добре мати когось, хто в певному розумінні може поспівчувати тому, що вона пережила.

Допомагало й те, що Неджа припинив поводитися як йолоп. Війна пробуджує в людях найгірше, однак у випадку з Неджею сталося інакше: війна дуже змінила хлопця, приборкала пихатість. Тепер давні обрáзи здавалися їм дріб’язковими. Важко ненавидіти того, хто врятував тобі життя.

І хоча Жинь не хотілося цього визнавати, Неджа був бажаним полегшенням від Алтаня, який останнім часом кидався речами через найменший натяк на непокору. Жинь спіймала себе на думці, чому ж вони не подружилися раніше.

— Ти ж у курсі, що вас вважають купкою виродків?

І звісно ж, йому треба було ляпнути щось таке. Жинь напружилася. Вони й були виродками. Але — її виродками. Тільки Цике можуть говорити так про Цике.

— Вони найкращі солдати в цій армії.

Неджа здивовано підняв брову.

— А хіба це не один із ваших підірвав іноземне посольство?

— Це сталося випадково.

— І хіба не отой волохатий велетень мало не придушив твого командира в їдальні?

— Ну гаразд, Суні досить дивний, але решта нас цілком…

— Цілком нормальні? — Неджа голосно розсміявся. — Справді? Ваші люди постійно вживають наркотики, шепочуться з тваринами і кричать серед ночі.

— Побічні наслідки бойової звитяги, — сказала Жинь, додавши в голос вимученої веселості.

Схоже, Неджу це не переконало.

— Звучить так, немовби бойова звитяга — це побічні наслідки божевілля.

Жинь не хотілося думати про це під таким кутом. Це була жахлива перспектива, і вона знала, що це більше, ніж просто чутки. Але що дужчим був її страх, то менш імовірно вона могла прикликати Фенікса і то злішим ставав Алтань.

— А чому в тебе очі не червоні? — несподівано запитав Неджа.

— Що?

Він підняв руку й торкнувся її скроні біля лівого ока.

— В Алтаня червоні зіниці. Я думав, що в усіх спірлійців червоні очі.

— Не знаю, — сказала вона, раптом збентежившись.

Вона ніколи про це не думала, Алтань ніколи не говорив.

— У мене завжди були карі очі.

— Може, ти не спірлійка.

— Може.

— Але вони вже бували червоними, — Неджа спантеличився. — У Сінеґарді. Коли ти вбила генерала.

— Ти навіть не був при тямі, — заперечила вона. — Тобі простромили живіт.

Неджа вигнув брову.

— Я бачив.

Позаду них почулися кроки. Жинь підстрибнула, хоча й не мала підстав почуватися винною. Вона лише стояла на варті, їй не заборонялося трохи поговорити.

— Ось де ти, — сказав Енькі.

Неджа квапливо підвівся.

— Я піду.

Спантеличена, Жинь глянула на нього.

— Ні, тобі не обов’язково…

— Хай іде, — сказав Енькі.

Неджа коротко кивнув Енькі та швидко зник за рогом.

Енькі зачекав декілька хвилин, доки на сходах не стихли Неджині кроки, а потім опустив очі на Жинь, міцно стиснувши вуста.

— А ти не казала, що шмаркач Воєначальника Дракона — шаман.

Жинь насупилася.

— Це ти про що?

— Його знак розрізнення, — Енькі показав на верхню частину спини, де Неджа носив родинний герб. — Це мітка дракона.

— Це всього лише його герб, — сказала Жинь.

— Хіба в Сінеґарді його не поранили? — поцікавився Енькі.

— Так.

Жинь замислилася, звідки Енькі про це дізнався. Та знову ж таки, Неджа — син Воєначальника Дракона, його особисте життя загальновідоме в лавах Міліції.

— Наскільки серйозно?

— Не знаю, — відповіла Жинь. — Я сама була напівпритомною, коли це сталося. Генерал ударив його — мабуть, двічі. Поранення черевної порожнини. Це так важливо?

Жинь і сама була збентежена швидким одужанням Неджі, але не розуміла, чому Енькі розпитує про це.

— Удари не зачепили життєво важливих органів, — додала вона, хоча щойно ці слова зірвалися з язика, збагнула, настільки невірогідно вони прозвучали.

— Дві рани в черевній порожнині, — повторив Енькі. — Дві рани від дуже досвідченого генерала Федерації, який зазвичай не промахується. І за лічені місяці він став на ноги й почав ходити?

— Знаєш, зважаючи, що один із нас у буквальному розумінні живе в бочці, таке везіння Неджі не видається аж настільки абсурдним.

Схоже, Енькі це не переконало.

— Твій друг щось приховує.

— То запитай у нього сам, — роздратовано сказала Жинь. — Ти щось хотів?

Енькі задумливо насупився, але кивнув.

— Тебе хоче бачити Алтань. У своєму штабі. Негайно.

У штабі Алтаня панував безлад.

Книжки та пензлі валялися на підлозі. Мапи були недбало розкидані на столі, плани міста вкривали кожен сантиметр стін. Їх густо заповнював нерозбірливий зубчастий почерк Алтаня та розкреслені схеми стратегій, зрозумілих лише йому. Деякі важливі райони Алтань обвів так сильно, що тепер вони були ніби вигравіювані на стіні ножем.

Коли Жинь увійшла, за столом сидів лише сам Алтань. Під очима в нього залягли такі сині кола, що тепер вони дужче скидалися на синці.

— Викликав? — запитала вона.

Алтань відклав пензля для письма.

— Ти надто багато часу проводиш із синком Воєначальника Дракона.

Жинь спохмурніла.

— І що ж це означає?

— Це означає, що я цього не дозволю, — сказав Алтань. — Неджа — один із людей Дзюня. І тобі мало би стати розуму йому не довіряти.

Жинь розкрила була рота, а потім закрила, намагаючись збагнути, чи Алтань це серйозно. Нарешті вона промовила:

— Неджа не з П’ятого. Дзюнь не може наказувати йому.

— Дзюнь — його майстер, — сказав Алтань. — Я бачив його нарукавну пов’язку. Він обрав Бій. Він вірний Дзюню, він усе йому розказуватиме…

Жинь дивилася на Алтаня, не вірячи власним вухам.

— Неджа просто мій друг.

— Ніхто й ніколи не буде тобі другом. Якщо ти в Цике. Він шпигує за нами.

— Шпигує за нами? — повторила Жинь. — Алтаню, ми в одному війську.

Алтань підвівся й ударив руками по столу.

Жинь позадкувала.

— Ми не в одному війську. Ми Цике. Ми Химерні Діти. Ми сила, якої не повинно існувати, і Дзюнь хоче, щоб ми зазнали поразки. Щоб я зазнав поразки, — сказав він. — Усі вони цього хочуть.

— Інші підрозділи нам не вороги, — тихо промовила Жинь.

Алтань міряв кроками кімнату, мимовільно заламуючи руки, вдивляючись у свої мапи, немовби міг командувати військами, яких не існувало. Він видавався неврівноваженим.

— Усі нам вороги, — сказав Алтань, радше сам до себе, ніж до неї. — Усі хочуть нашої смерті, щоб ми зникли… Але я так не помру…

Жинь зглитнула.

— Алтаню…

Він різко смикнув головою в її бік.

— Ти можеш прикликати полум’я?

Жинь кольнула провина. Хай як вона старалася, все одно не могла дотягнутися до бога, не могла прикликати його так, як у Сінеґарді.

Однак не встигла вона відповісти, як Алтань роздратовано пхикнув.

— Звісно, не можеш. Ти досі думаєш, що все це гра. Досі думаєш, що ти ще в Академії.

— Ні, я так не думаю.

Алтань перетнув кімнату, підійшов до Жинь, схопив за плечі й струсонув так сильно, що вона голосно скрикнула. Але він лише притягнув її ближче, і вони стали лице до лиця, очі до очей. Його зіниці були криваво-червоні.

— Хіба це так важко? — наполягав він. Стиснув її дужче, пальці боляче впилися Жинь у ключицю. — Скажи, чому для тебе це так важко? Для тебе це не нове, ти вже робила це раніше, то чому ж не можеш зараз?

— Алтаню, мені боляче.

Він стиснув ще дужче.

— Бляха, та ти могла хоча б спробувати…

— Я пробувала! — не стрималася вона. — Це нелегко, ясно? Я не можу просто… Я не ти.

— Ти що, мала дитина? — запитав Алтань, немовби просто з цікавості. Він не кричав, але його голос став задушливо монотонним, ретельно контрольованим і смертельно тихим. І Жинь зрозуміла, що він розлючений. — Чи, може, ти ідіотка, яка прикидається солдатом? Ти сказала, що потребуєш часу. Я дав тобі місяці. На Спірі від тебе вже відреклися б. Твоя родина кинула б тебе в океан із чистісінького сорому.

— Вибач, — прошепотіла Жинь.

І миттю пожалкувала. Алтань не хотів вибачень. Він хотів її принизити. Хотів, щоб вона згорала від сорому, почувалася такою нікчемною, що більше несила було б це терпіти.

І вона почувалася. Як йому вдалося змусити її почуватися такою малою? Тепер вона здавалася собі ще марнішою, ніж у Сінеґарді, коли Дзюнь принизив її перед усіма. Це було гірше. Це було в тисячу разів гірше, бо, на відміну від Дзюня, Алтань важливий для неї. Алтань — спірлієць, Алтань — її командир. Його схвалення їй потрібне як повітря.

Він жорстко відштовхнув її.

Жинь боролася з бажанням торкнутися ключиці, знаючи, що скоро там з’являться два синці від пальців Алтаня, формою схожі на сльозини. Вона важко зглитнула, відвела очі й нічого не сказала.

— Ти називаєш себе солдатом, навченим у Сінеґарді? — голос Алтаня опустився майже до шепоту, і це було гірше, ніж якби він кричав. Їй хотілося б, щоб він кричав. Усе було б кращим за це холодне білування. — Ти не солдат. Ти тягар. Доки ти не зможеш прикликати вогонь, мені від тебе ніякої довбаної користі. Ти тут, бо, можливо, ти спірлійка. Але поки що я не побачив доказів. Виправ це. Доведи, чого ти варта. Виконуй свою трикляту роботу або вимітайся.

Жинь стримувала сльози, аж доки не вийшла зі штабу. Коли зайшла до їдальні, очі були ще червоні.

— Ти плакала? — вимогливо запитав Неджа, сівши навпроти неї.

— Іди геть, — пробурмотіла вона.

Він нікуди не пішов.

— Розкажи, що трапилося.

Жинь закусила нижню губу. Вона не повинна розмовляти з Неджею. А скаржитися на Алтаня було б подвійною зрадою.

— Це Алтань? Він щось тобі сказав?

Вона багатозначно відвернулася.

— Зажди-но. Що це? — Неджа потягнувся до її ключиці.

Жинь відкинула його руку та обсмикнула форму.

— І ти так просто сидітимеш і миритимешся з цим? — з недовірою запитав Неджа. — Я пам’ятаю дівчину, яка вдарила мене в обличчя за те, що я погано відгукнувся про її вчителя.

— Алтань інакший, — сказала Жинь.

— Не настільки, щоб так із тобою розмовляти, — відповів Неджа. Він ковзнув поглядом по її ключиці. — Це таки Алтань. Тигрячі цицьки. У П’ятому його вважають божевільним, але я ніколи не думав, що він справді опуститься до такого.

— Не тобі судити, — випалила Жинь. Чому Неджа думає, що тепер може виконувати роль її повіреного? — Ти роками кепкував із мене в Сінеґарді. І доброго слова не сказав, доки у двері не постукали муґенці.

На свою честь, Неджа справді мав винуватий вигляд.

— Жинь, я…

Жинь перебила його раніше, ніж він вимовив бодай слово.

— Я сирота війни з півдня, а ти заможна дитина з Сінеґарда, і ти мучив мене. Неджа, ти перетворив моє життя в Сінеґарді на пекло.

Було добре вимовити це вголос. Було добре бачити вражений вираз на обличчі Неджі. Вони оминали цю тему, відколи Неджа прибув у Кхурдалайн, поводилися так, немовби в Академії завжди були друзями, бо порівняно з реальними битвами, у яких вони тепер брали участь, це була просто дитяча ворожнеча. Але якщо він хоче обмовляти її командира, вона нагадає йому, з ким саме він говорить.

Неджа грюкнув рукою по столу, зовсім як Алтань, але цього разу вона не позадкувала.

— Ти не єдина була жертвою! — сказав він. — Під час нашої першої зустрічі ти мене вдарила. Врізала по яйцях. А потім спровокувала в класі. Перед Дзюнем. Перед усіма. Як, гадаєш, було мені? Бляха, наскільки це було ганебно? Послухай, вибач, гаразд? Справді, вибач, — каяття в голосі Неджі здавалося щирим. — Але я врятував тобі життя. Хіба тепер ми не квити хоч трохи?

Квити? Квити? Вона засміялася.

— Через тебе мене мало не вигнали з Академії!

— А ти мене мало не вбила, — сказав він.

Від цих слів Жинь замовкла.

— Я тебе боявся, — продовжив Неджа. — І натупив. Я був дурнем. Зіпсованою дитиною. Я був справжньою колькою в дупі. Я вважав себе кращим за тебе, а це не так. Вибач.

Жинь була надто приголомшена, щоб відповідати, тож відвернулася.

— Мені не можна з тобою говорити, — холодно промовила вона до стіни.

— Гаразд, — випалив Неджа. — Вибач, я намагався. Тоді я облишу тебе.

Він схопив свою тарілку, підвівся і швидко пішов геть. А вона його не спинила.

Без Неджі нести нічну варту було самотньо й нудно. Цике по черзі стояли на варті, але тієї миті Жинь була переконана, що Алтань доручив їй це як покарання. Який сенс витріщатися на берегову лінію, де нічого не відбувається? Якби до них наближався ще один флот, Царині птахи помітили б його ще за декілька днів.

Жинь роздратовано сплела пальці, притиснувшись до стіни та намагаючись зігрітися. «Дурепа», — подумала вона, глянувши на свої руки. Мабуть, їй не було б так холодно, якби вона просто могла прикликати маленький вогник.

Жинь почувалася жахливо. Її коробило від самої думки про Алтаня чи Неджу. У глибині душі вона знала, що облажалася, що, мабуть, зробила те, чого робити було не варто, але не могла знайти вихід із цієї дилеми. Вона навіть не була до кінця впевнена, у чому ж проблема, знала лише, що вони обоє зляться на неї.

А потім Жинь почула приглушене дзижчання, спочатку настільки слабке, що навіть подумала, ніби їй здалося. Але потім воно швидко стало гучнішати, немовби швидко наближався рій бджіл. Шум досяг піку й перетворився на крики людей. Жинь скосила очі — неспокій був не біля берега, а в середмісті позаду неї. Вона зістрибнула зі свого посту й побігла на інший бік стіни глянути вниз. Вулиці наводнили цивільні, немовби потоком панічно сплетених тіл. Жинь окинула оком натовп і побачила Цару й Унеґеня, які вискочили з казарм. А потім спустилася зі стіни й кинулася в потік тіл, проштовхуючись крізь натовп, щоб дістатися до них.

— Що відбувається? — Жинь схопилася за руку Унеґеня. — Чому вони біжать?

— Уявлення не маю, — сказав Унеґень. — Знайди інших.

Цивільна — стара жінка — спробувала оминути Жинь, але спіткнулася. Жинь присіла біля неї, але жінка вже піднялася й стрімко кинулася вперед. Жинь ніколи не бачила, щоб так рухалася стара людина. Чоловіки, жінки та діти оминали Жинь з усіх боків, дехто був босий, дехто напівроздягнутий, але в усіх на обличчі застиг однаковий вираз жаху та шалене прагнення вийти за ворота міста.

— Та що в дідька коїться? — З опухлими очима, без сорочки, крізь натовп до них проштовхувався Бадзі. — Велика Черепахо, ми евакуюємося?

Щось урізалося Жинь у коліно. Вона глянула вниз і побачила дитину, крихітну, уполовину меншу за Кесеґі. Хлопчик був без штанів. Він наосліп чіплявся їй за литку, голосно репетуючи. Мабуть, у сум’ятті загубив батьків. Жинь потяглася вниз і взяла його на руки, як раніше тримала Кесеґі, коли той плакав.

Вона вдивлялася в натовп, шукаючи когось, хто міг загубити дитину, і побачила високо в небі три великі вогняні кулі, формою схожі на трьох маленьких драконів. Певно, Алтанів сигнал.

Крізь шум Жинь почула його сиплий голос.

— Цике, до мене!

Вона передала дитину в руки першого-ліпшого цивільного, який трапився їй на очі, і почала пробиратися до Алтаня. Дзюнь теж був там, із десятком своїх воїнів. Серед них стояв і Неджа. Він намагався не дивитися Жинь у вічі.

Алтань здавався ще лютішим, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє.

— Я попереджав вас не евакуювати мирне населення, не повідомивши нам про це.

— Це не я, — сказав Дзюнь. — Вони від чогось тікають.

— Від чого?

— Та якби ж я знав, — випалив Дзюнь.

Алтань важко й роздратовано зітхнув, потягнувся в орду тіл і навмання когось звідти висмикнув. Це була молода жінка, трохи старша за Жинь, лише в нічній сорочці. Вона голосно вереск­нула, протестуючи, а потім міцно стисла щелепи, побачивши їхню форму Міліції.

— Що відбувається? — наполегливо запитав Алтань. — Від чого ви тікаєте?

— Чимей, — сказала вона ледве чутно й налякано. — У середмісті чимей, неподалік від міської площі…

Чимей? Це слово було туманно знайомим. Жинь пригадала, де востаннє його бачила — у бібліотеці, мабуть, в одному з дурнуватих фоліантів, які Дзян змушував її читати під час ґрунтовного дослідження всіх таємних знань людства. Жинь подумала, що, мабуть, то чудовисько, якась міфологічна істота з дивними здібностями.

— Та невже? — скептично промовив Дзюнь. — Звідки ви знаєте, що то чимей?

Жінка глянула йому просто в вічі.

— Бо воно зриває з трупів обличчя, — неспокійно відказала вона. — Я бачила тіла, я знаю… — вона не договорила.

— На що воно схоже? — запитав Алтань.

Жінка здригнулася.

— Я не бачила зблизька, але наче… на велику чотириногу істоту. Завбільшки з коня, а руки як у мавпи.

— Істоту, — повторив Алтань. — Ще щось?

— У нього чорне хутро, а очі… — вона зглитнула.

— Що — очі? — тиснув Дзюнь.

Жінка відступила.

— Як у нього, — сказала вона й показала на Алтаня. — Червоні, як кров. Яскраві, як полум’я.

Алтань відпустив молоду жінку назад у натовп, і вона одразу щезла в потоці людей.

Двоє командирів перезирнулися.

— Треба когось туди відправити, — сказав Алтань. — Хай хтось уб’є тварюку.

— Так, — одразу погодився Дзюнь. — Мої люди займаються натовпом, але я можу зібрати загін.

— Загін нам не потрібен. Вистачить і одного з моїх людей. Ми не можемо відіслати всіх. А раптом муґенці використають цю можливість, щоб напасти на нашу базу? Це могла бути диверсія.

— Я піду, — миттю зголосилася Жинь.

Алтань похмуро глянув на неї.

— Ти знаєш, як упоратися з чимей?

Вона не знала. Вона тільки-но згадала, що таке чимей, але то були лише підручники в Академії, й вона заледве пам’ятала прочитане. Однак Жинь була впевнена, що це вже більше, аніж знав будь-хто з підрозділів чи з Цике, бо ж нікого більше не змушували читати таємні бестіарії в Сінеґарді. І вона не збиралася показувати своє незнання перед Алтанем, та ще й у присутності Дзюня. Вона впорається з цим завданням. Мусить упоратися.

— Я знаю не менше за інших, пане. Я читала бестіарій.

Якусь мить Алтань обмірковував щось, а потім коротко кивнув.

— Іди проти натовпу. Тримайся доріжок.

— Я також піду, — зголосився Неджа.

— Це не обов’язково, — миттю озвався Алтань.

Але Дзюнь сказав:

— З нею має бути хтось із Міліції. Просто про всяк випадок.

Алтань пильно глянув на Дзюня, і Жинь зрозуміла, у чому річ. Дзюнь хотів, щоб хтось її супроводжував: раптом вона побачить щось, про що Алтань не повідомив би Дзюню.

Жинь повірити не могла, що політика між підрозділами важить стільки навіть зараз.

Алтань хотів заперечити. Але час був зовсім не слушний. Він пройшов повз Неджу до натовпу й забрав смолоскип у цивільного, який саме йшов поруч.

— Гей! Мені він потрібен!

— Стули пельку, — наказав Алтань і відштовхнув цивільного.

А тоді передав факел Жинь і відтягнув її до прилеглої вулиці, де вона могла б уникнути натовпу.

— Іди.

Жинь і Неджа не змогли б дістатися середмістя, якби почали продиратися крізь потік охоплених панікою людей. Але будівлі в цьому районі були низькими та з пологими дахами, тож на них можна легко вилізти. Жинь і Неджа побігли по дахах, вогонь на їхніх смолоскипах розгойдувався. Досягнувши кінця кварталу, вони спустилися додолу й мовчки перетнули ще один квартал.

Нарешті Неджа запитав:

— Що таке чимей?

— Ти чув, що сказала жінка, — різко відповіла Жинь. — Велика тварюка. З червоними очима.

— Ніколи про таких не чув.

— То, може, й не варто було йти зі мною, — вона завернула за ріг.

— Я також читав бестіарії, — сказав Неджа, наздогнавши її. — Ні слова про чимей.

— Ти не читав давніх текстів. З архівного підвалу, — зауважила вона. — Доби Червоного Імператора. Там було лише кілька згадок, та все ж. Хтось зображає їх як дитину з червоними очима. Іноді як чорну тінь. Ця тварюка зриває обличчя своїх жертв, а решту трупа лишає неушкодженою.

— Моторошно, — сказав Неджа. — І нащо їй обличчя?

— Точно не знаю, — визнала Жинь. Вона порпалася в пам’яті, шукаючи ще бодай якусь згадку про чимей. — У бестіарії не зазначалося. Думаю, вона їх колекціонує. Якщо вірити книжкам, то чимей може прикинутися ким завгодно, близькими тобі людьми, тими, кому ти ніколи не нашкодиш.

— Навіть тими, кого воно не вбило?

— Напевне, — припустила вона. — Бо ж воно тисячі років збирає обличчя. Зі стількома рисами можна прикинутися будь-ким.

— І що? Як це робить її небезпечною?

Жинь озирнулася на нього через плече.

— Ти зміг би спокійно проштрикнути когось із обличчям своєї матері?

— Я знав би, що це нереально.

— Десь у глибині розуму ти знав би, що це нереально. Але чи зміг би зробити це тієї ж миті? Дивитися в материні очі, слухати її благання й устромити їй ножа в горло?

— Якби знав, що це жодним чином не моя мати, — сказав Неджа. — Чимей здається страшною, лише якщо застає тебе зненацька. Але не тоді, коли ти знаєш.

— Сумніваюся, що так, — сказала Жинь. — Ця тварюка не просто налякала одного чи двох людей. Вона нажахала пів міста. Ба більше, у бестіарії не сказано, як її вбити. Немає жодних історичних записів про перемогу над чимей. З цією ми битимемося наосліп.

Вулиці в центрі міста були спокійними: двері зачинені, попід будівлями стояли вози. Там, де мав бути галасливий ринок, було курно й тихо.

Але не порожньо.

На вулицях валялися тіла з різними ушкодженнями.

Жинь схилилася над найближчим трупом і перевернула його. Тіло було ціле, за винятком голови. Обличчя немовби пожували в найстрахітливіший спосіб. Очниці порожні, носа бракувало, губи начисто зірвані.

— Ти не жартувала, — визнав Неджа й затулив рота рукою. — Тигрячі цицьки. Що станеться, коли ми її знайдемо?

— Мабуть, я її вб’ю. А ти можеш допомогти.

— Ти зухвало самовпевнена у своїх бойових навичках, — сказав Неджа.

— В Академії я надерла тобі зад. Я реально оцінюю свої бойові навички.

Хвалькуватість допомагала. Відганяла страх.

Через метрів півтора-два Неджа перевернув ще одне тіло. На ньому була темно-синя форма Збройних сил Федерації. П’ятикутна жовта зірка праворуч на грудях визначала належність до офіцерського рангу.

— Бідолаха, — сказав Неджа. — Хтось не отримав послання.

Жинь оминула Неджу й простягла смолоскип уперед над закривавленим проходом. На бруківці були розкидані скалічені тіла цілого ескадрону Федерації.

— Не думаю, що його відправила Федерація, — повільно промовила Жинь.

— Можливо, весь цей час тримали тварюку під замком, — припустив Неджа. — Можливо, не знали, на що вона здатна.

— Федерація ніяк не могла цього зробити, — сказала вона. — Ти бачив, якими обачними вони були з катапультами в Сіне­ґарді. Вони б не випустили тварюку, не маючи змоги її контролювати.

— То вона просто прийшла сама? Чудовисько, якого ніхто не бачив століттями, вирішило з’явитися знову в місті, яке в цей час в облозі?

Жинь мала тривожну підозру щодо того, звідки взялася чимей. Вона вже бачила чудовисько раніше — на ілюстраціях звіринцю Нефритового Імператора.

«Я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце».

Відкривши в Сінеґарді ту порожнечу, Дзян прорвав діру в матерії між їхнім світом і суміжним. А тепер, коли Хранителя Воріт не стало, крізь цю діру пробралися демони.

«Така ціна. Завжди є ціна».

Тепер Жинь розуміла, що він мав на увазі.

Вона виштовхала ці думки зі свідомості й схилилася, щоб ретельніше оглянути тіла. Це було безглуздо. Звісно, їх усіх не могли застати зненацька. Якби вони билися з чудовиськом, то вмерли б із витягнутими мечами. Мали б бути ознаки боротьби.

— Як гадаєш, де… — почала була вона, та Неджа холодною рукою затиснув їй рота.

— Прислухайся, — прошепотів він.

Жинь нічого не почула. Але потім на іншому боці ринкової площі зсередини перевернутого воза почувся неясний шум, немовби щось трясли. А потім струшування затихло, поступившись іншому звуку, схожому на ридання.

Жинь підійшла ближче, витягнувши вперед факел, щоб роздивитися.

— Ти з глузду з’їхала? — Неджа схопив її за руку. — То може бути сама тварюка.

— І що ж нам тепер робити, тікати від неї? — Жинь відмахнулася від нього й поволі пішла до воза.

Неджа вагався, але Жинь чула, що він ішов позаду. Коли вони дійшли до воза, Неджа глянув їй у вічі крізь вогонь від смолоскипа, і вона кивнула. Жинь витягла меча, і вони разом зірвали з воза накриття.

— Іди геть!

Під накриттям була не тварюка, а маленька дівчинка, зростом Неджі десь до пояса. Дівчинка скрутилася в глибині воза. Вона була вбрана в тонку закривавлену сукню. Побачивши їх, вона пронизливо закричала і сховала голову в колінах. Від жаху все її тіло здригалося в схлипуваннях.

— Геть! Геть від мене!

— Опусти меч, ти її лякаєш! — Неджа вийшов уперед, затуливши Жинь собою, щоб дівчинка її не бачила. Він переклав смолоскип у другу руку і м’яко торкнувся плеча малої.

— Гей. Гей, усе добре. Ми прийшли тобі допомогти.

Дівчинка схлипнула.

— Страшне чудовисько…

— Знаю. Чудовиська тут немає. Ми, гм, ми його налякали. І тобі не зашкодимо, обіцяю. Можеш глянути на мене.

Дівчинка повільно підняла голову й зустрілася поглядом із Неджею. Її очі на заплаканому личку були величезні, широко розплющені й налякані.

Коли Жинь зазирнула в ті очі через плече Неджі, її кольнуло якесь дуже дивне відчуття, несамовите бажання будь-якою ціною захистити маленьку дівчинку. Це відчуття було немовби фізична потреба, немовби чужорідний материнський інстинкт. Вона ладна була померти, аби лише не дозволити завдати шкоди невинному дитяті.

— Ти не чудовисько? — проскиглила дівчинка.

Неджа простягнув до неї руки, щоб витягти.

— Ми повністю люди, — м’яко сказав він.

Дівчинка схилилася йому в руки, і схлипування стихли.

Жинь вражено дивилася на Неджу. Здавалося, він точно знав, як поводитися з дітьми, припасував тон і мову тіла, щоб якомога більше її заспокоїти.

Неджа передав Жинь смолоскип, а другою рукою гладив дівчинку по голові.

— Дозволиш мені допомогти тобі вибратися звідси?

Дівчинка несміливо кивнула й підвелася. Неджа схопив її за талію, витягнув із розбитого воза і обережно поставив на землю.

— Ось. З тобою все буде гаразд. Можеш іти?

Вона знову кивнула і, тремтячи, потягнулася до його руки. Неджа міцно схопив її, обгорнувши тонкими пальцями крихітну долоньку.

— Не хвилюйся, я нікуди не піду. У тебе є ім’я?

— Кхудалі, — прошепотіла вона.

— Кхудалі. Тепер ти в безпеці, — пообіцяв Неджа. — Ти з нами. А ми — вбивці чудовиськ. Але нам потрібна твоя допомога. Будеш сміливою для мене?

Кхудалі важко зглитнула й кивнула.

— Гарна дівчинка. А тепер можеш мені розповісти, що трапилося? Усе, що пам’ятаєш.

Кхудалі глибоко вдихнула й, затинаючись, заговорила тремтливим голосом:

— Я була з батьками і сестрою. Ми просто їхали на возі додому. Міліція попереджала не затримуватися допізна, тому ми хотіли повернутися вчасно, а потім… — Кхудалі знову почала схлипувати.

— Усе гаразд, — швидко сказав Неджа. — Ми знаємо, прийшла тварюка. Мені просто треба, щоб ти розказала якомога детальніше. Усе, що згадається.

Кхудалі кивнула.

— Усі кричали, але солдати нічого не робили. А коли воно пройшло поруч із нами, Федерація лише спостерігала. Я сховалася у возі. Я не бачила обличчя тварюки.

— Ти бачила, куди вона пішла? — різко запитала Жинь.

Кхудалі позадкувала і сховалася за Неджу.

— Ти її лякаєш, — тихо промовив Неджа, жестом показуючи Жинь відійти. Він знову повернувся до дівчинки. — Можеш показати, в який бік вона попрямувала? — м’яко запитав він. — Куди вона пішла?

— Я… Я не можу розказати, як туди дістатися. Але можу провести, — сказала вона. — Я пам’ятаю.

Дівчинка провела їх декілька кроків до рогу вулиці, а потім зупинилася.

— Ось тут тварюка з’їла мого братика, — сказала вона. — А потім зникла.

— Зачекай-но, — мовив Неджа. — Ти ж казала, що приїхала сюди з сестрою.

Кхудалі глянула на Неджу тими ж таки широко розплющеними благальними очима.

— Мабуть, що так, — сказала вона.

А потім усміхнулася.

Однієї миті то була маленька дівчинка, а вже наступної довготелеса тварюка. Усе її тіло, за винятком обличчя, вкривало грубе чорне хутро. Непропорційні кінцівки діставали до землі, немов мавпячі руки Суні. Голова була дуже маленькою, ще головою Кхудалі, від чого тварюка здавалася навіть страхітливішою. Вона простягла до Неджі товсті пальці й підняла його за комір у повітря.

Жинь витягла меча й рубонула істоту по ногах, по руках, по тулубу. Але жорстке хутро чимей було ніби плащ із залізних голок і відбивало меч краще за будь-який щит.

— Обличчя, — крикнула вона. — Цілься в обличчя.

Але Неджа не рухався. Його руки марно висіли вздовж тулуба. Зачарований, він вдивлявся в крихітне обличчя чимей, обличчя Кхудалі.

— Що ти робиш? — закричала Жинь.

Чимей повільно повернула голову, щоб глянути на неї. Відшукала поглядом очі Жинь.

Жинь спіткнулася й позадкувала, відчуваючи, що їй бракує повітря.

Коли вона глянула в ті очі, чарівні очі, страхітливе тіло чимей попливло перед зором. Вона вже не бачила чорного хутра, не бачила тіла тварюки, її шорсткого тулуба, заляпаного кров’ю. Лише обличчя.

То було не обличчя тварюки. То було обличчя чогось прекрасного. Якусь мить воно було нечітким, мовби не могло вирішити, ким хоче бути, а потім стало лицем, якого вона не бачила вже декілька років.

М’які смагляві щоки. Скуйовджене чорне волосся. Один молочний зуб трохи більший за всі інші, одного бракує.

— Кесеґі? — пробурмотіла Жинь.

Вона випустила факел з рук. Кесеґі невпевнено всміхнувся.

— Ти мене впізнала? — запитав він солодкавим дитячим голосом. — Після стількох років?

У Жинь тьохнуло серце.

— Ну звісно ж, я тебе впізнала.

Кесеґі з надією дивився на неї. А потім розкрив рота й закричав, і цей крик був нелюдським. Чимей кинулася на неї, Жинь затулила обличчя руками, але тварюку щось зупинило.

Неджа вирвався з її рук і тепер висів у неї на спині, де вже не бачив обличчя чимей. Він ударив тварюку ножем, але лезо лише клацнуло десь біля її ключиці. Він спробував знову, цього разу цілячи в обличчя. Обличчя Кесеґі.

— Ні! — закричала Жинь. — Кесеґі, ні…

Неджа промахнувся, лезо зрикошетило від залізного хутра. Він заніс зброю для другого удару, але Жинь кинулася вперед і встромила свого меча між клинком Неджі і чимей.

Вона мусить захистити Кесеґі, вона не дозволить Неджі його вбити… Він же лише дитина, така безпомічна, така мала…

Минуло три роки, відколи вона поїхала. Вона покинула його з парою торгівців опіумом, а сама вирушила до Сінеґарда і за три роки не надіслала жодного листа, за три неможливо довгі роки.

Здавалося, це було так давно. Ніби в іншому житті.

То чому ж Кесеґі досі такий малий?

Жинь похитнулась, у голові їй туманилося. Відповідати на це запитання було ніби намагатися розгледіти щось у густому тумані. Вона знала, що є якась причина, чому все це — безглуздя, але не могла зібрати докупи, що саме… але з Кесеґі перед нею було щось не так.

То не її Кесеґі.

То взагалі не Кесеґі.

Жинь силкувалась отямитися, швидко моргала, намагаючись розігнати туман. «Ідіотко, це ж чимей, — казала Жинь собі. — Вона грає на твоїх почуттях. Ось як вона це робить. Ось як вона вбиває».

І тепер, згадавши, вона збагнула, що з обличчям Кесеґі не так. Його очі були не лагідні й карі, а яскраво-червоні, немов сліпучі жарини, вони приковували до себе погляд…

Із завиваннями чимей таки вдалося скинути Неджу зі спини. Він перекрутився в повітрі й ударився об вуличну стіну. Голова бухнула об камінь. Неджа зісковзнув додолу й уже не ворушився.

Чимей кинулася в тіні й зникла.

Жинь підбігла до розпростертої постаті Неджі.

— Чорт, чорт… — Вона притисла руку йому до потилиці. На долоні лишилася кров. Жинь обмацала рану, рухаючись по краях порізу, і з полегшенням збагнула, що вона відносно неглибока, а на голові дуже кровлять навіть несерйозні поранення. З Неджею все буде гаразд.

Але куди зникла чимей?..

Жинь почула якийсь шелест над головою. Озирнулася, але надто повільно.

Чимей стрибнула вниз і приземлилася їй на спину, страшенно міцно вхопивши за плечі. Жинь шалено звивалася, розмахуючи мечем. Але випади були марні, хутро чимей нагадувало непробивний щит, клинок міг хіба що трохи його подряпати.

Величезною рукою чимей схопила меча й зламала його. Зневажливо форкнула і швиргонула уламки в темряву. А потім обхопила руками шию Жинь, повисши в неї на спині, немовби дитина, гігантська страхітлива дитина. Її руки стискали Жинь горло. Очі Жинь мало не вилізли з орбіт. Вона не могла дихати. Впала на коліна й відчайдушно поповзла до кинутого смолоскипа.

Жинь відчувала на шиї гаряче дихання чимей. Істота шкрябнула її по обличчю, смикнула вустами й ніздрями так, як це могла б зробити дитина.

— Пограйся зі мною, — вимагала тварюка голосом Кесеґі. — Чому ти зі мною не граєшся?

«Не можу дихати…»

Жинь намацала пальцями смолоскип. Схопила його й наосліп штурхнула вгору.

Палючий кінець із гучним шипінням поцілив у незахищене обличчя чимей. Тварюка верескнула й відчепилася від Жинь. Вона голосила від болю, корчилася на землі, її кінцівки вигиналися під неймовірними кутами.

Жинь також закричала, її волосся зайнялося. Вона накинула каптур і потерла тканину на голові, щоб загасити полум’я.

— Сестричко, будь ласка, — важко дихала чимей. У стані болю їй якимось чином вдавалося звучати ще подібніше до Кесеґі.

Жинь уперто повзла до істоти, зумисне відвернувшись від очей. Міцно затиснула в правій руці смолоскип. Вона мусила знову його запалити. Схоже, що вогонь — єдиний спосіб нашкодити тварюці.

— Жинь.

Цього разу чимей заговорила голосом Алтаня.

Цього разу Жинь не стрималася й підвела очі.

Спочатку в істоти було просто Алтаневе обличчя, але потім вона стала Алтанем, який лежав горілиць на землі, й зі скроні в нього стікала цівка крові. В істоти були Алтаневі очі. Алтанів шрам.

Поранений, обсмалений, він зі злістю дивився на Жинь.

Відбивши спробу чимей зірвати з неї обличчя, Жинь пришпилила її до землі, притиснувши руки колінами.

Жинь мусила спалити це обличчя. Обличчя — джерело сили цієї тварюки. Чимей зібрала до біса подібних рис із кожної вбитої людини, кожного зірваного обличчя. Вона живилася людськими рисами й тепер намагалася відібрати в Жинь її особистість.

Жинь штурхнула її смолоскипом в обличчя.

Чимей знову закричала. Алтань знову закричав.

Вона ніколи не чула Алтаневого крику наяву, однак була певна, що він був би саме таким.

— Будь ласка, — ридав Алтань, у голосі чулася щирість. — Прошу, не треба.

Жинь зціпила зуби й міцніше стиснула в руці смолоскип, дужче притискаючи його до голови чимей. Їй у ніздрі вдарив сморід паленої плоті. Жинь закашлялася, дим розривав її зсередини, проте не зупинилася. Намагалася відвести погляд, але очі чимей не відпускали. Вона не могла відвернутися. Істота змушувала її дивитися.

— Ти не можеш мене вбити, — просичав Алтань. — Ти мене кохаєш.

— Я тебе не кохаю, — сказала Жинь. — І я можу вбити будь-кого.

Страхітлива сила чимей була в тому, що чим довше вона горіла, тим дужче скидалася на Алтаня. Серце Жинь бухкало в грудях. «Очисть розум. Заблокуй думки. Не думай. Не думай. Не…»

Але вона не могла відмежуватися від схожості чимей з Алтанем. Вони були однакові. Вона кохала цю істоту, кохала Алтаня, і він збирався її вбити. Якщо тільки вона не вб’є його першою.

Але ні, це безглуздя…

Жинь знову спробувала зосередитися, заспокоїти страх і повернути собі здоровий глузд, але цього разу зосередилася не на тому, щоб відокремити Алтаня від чимей, а на прагненні вбити, байдуже, кого вона бачила перед собою.

Вона вбивала чимей. Вбивала Алтаня. І перше, і друге було правдою. І перше, і друге було необхідністю.

У Жинь із собою не було макового зерна, але щоб прикликати Фенікса, воно їй було не потрібне. У неї був смолоскип, був біль, і цього мало вистачити.

Тупим кінцем смолоскипа Жинь ударила Алтаневі в обличчя. Ударила знову, з більшою силою, ніж думала, що може. Кістка не встояла під натиском деревини. Щока запала, утворюючи порожнисту діру там, де мала би бути плоть і кістка.

— Ти робиш мені боляче, — вражено промовив Алтань.

«Ні, я тебе вбиваю». Вона била знову, і знову, і знову. Щойно рука почала рухатися, Жинь уже не могла зупинитися. Алтаневе обличчя перетворилося на місиво уламків кісток і плоті. Смаглява шкіра стала яскраво-червоною. Його обличчя разом утратило форму. Вона била ті очі, била якомога сильніше, щоб уже в них не дивитися. Коли він спробував відбиватися, Жинь повернула факел і припалила його рани. А потім він закричав.

Нарешті чимей перестала боротися під нею. М’язи істоти обм’як­ли, ноги вже не брикалися. Важко дихаючи, Жинь нахилилася над нею. Вона випалила обличчя аж до самої кістки. Під розбитою обсмаленою шкірою виднівся крихітний, білий-пребілий череп.

Жинь злізла з трупа і жадібно, важко ковтнула повітря. А потім її знудило.

— Вибач, — промовив Неджа, отямившись.

— Не варто, — сказала Жинь. Вона лежала біля нього, прихилившись до стіни. Весь уміст її шлунку виплеснувся на дорогу. — Це не твоя провина.

— Ні, моя. Ти не застигла, коли побачила тварюку.

— Застигла. Цілий ескадрон застиг, — Жинь указала пальцем на тіла Федерації на ринковій площі. — І ти допоміг мені вирватися з цього стану. Не звинувачуй себе.

— Я був дурнем. Мав би здогадатися, що маленька дівчинка…

— Я теж не здогадалася, — відрізала Жинь.

Неджа нічого не сказав.

— У тебе є сестра? — запитала вона через якийсь час.

— Був брат, — сказав Неджа. — Менший брат. Помер, коли ми були ще малими.

— О, — Жинь не знала, що на це сказати. — Співчуваю.

Неджа підтягнувся, щоб сісти.

— Коли чимей кричала на мене, це було ніби… ніби я знову винен.

Жинь важко зглитнула.

— Коли я вбила її, це здавалося вбивством.

Неджа пильно глянув на неї.

— Ким вона стала для тебе?

Жинь не відповіла.

На базу вони брели разом у повній тиші, зрідка визираючи з-за рогу в темряві, щоб переконатися, що за ними не стежать. Робили це радше за звичкою, ніж із потреби. Жинь припускала, що якийсь час у тій частині міста солдатів Федерації не буде.

Коли вони дісталися перехрестя, яке розділяло помешкання Цике та базу Сьомого підрозділу, Неджа зупинився й повернувся до Жинь обличчям.

Її серце здригнулося.

Тієї миті він був таким вродливим, стояв на дорозі саме в тому місці, де промінь місячного сяйва падав йому на обличчя, підсвічуючи один бік і відкидаючи довгі тіні на іншому.

Неджа був немовби з глазурованої порцеляни, рідкісного скла. Точне відтворення людини в скульптурі, а не власне людина. «Він не може бути справжнім», — подумалося їй. Хлопець із плоті й крові не міг бути таким болісно прекрасним і бездоганним, без жодної вади.

— Отже. Про те, що сталося раніше, — сказав він.

Жинь міцно схрестила руки на грудях.

— Не час на те.

Неджа невесело засміявся:

— Ми на війні. Часу на те ніколи не буде.

— Неджа…

Він поклав свою руку на її.

— Я просто хотів вибачитися.

— Не треба…

— Ні, треба. Я поводився з тобою як справжній придурок. І не мав права так говорити про твого командира. Вибач.

— Вибачаю, — обережно сказала вона й відчула, що саме це й мала на увазі.

Алтань чекав її повернення у своєму штабі. Він відчинив двері ще до того, як вона постукала.

— Ти її вбила?

— Вбила, — підтвердила Жинь. Вона зглитнула, її серце досі калатало. — Пане.

Він коротко кивнув.

— Добре.

Вони якусь мить мовчки дивились одне на одного. На Алтаня падала тінь від дверей. Жинь не бачила його обличчя і тільки рада була цьому. Зараз їй було б не до снаги дивитися на нього. Вона не змогла б дивитися на нього й не бачити, як його обличчя горить, ламається під її руками, перетворюється на пульсуюче місиво плоті, крові та жил.

Усі думки про Неджу вилетіли з голови. Хіба ж зараз це має значення?

Вона щойно вбила Алтаня.

Що це означає? Про що свідчить? Чимей вважала, що вона не здатна вбити Алтаня, а вона все одно вбила?

Якщо вона змогла зробити це, то чого не змогла б?

Кого не змогла б убити?

Можливо, це й була лють, необхідна, щоб легко прикликати Фенікса, як завжди робив Алтань. Не просто лють, не просто страх, а глибока, пекуча образа, роздмухана особливо жорстокою кривдою.

Можливо, вона врешті чогось таки навчилася.

— Ще щось? — запитав Алтань.

Він ступив крок до неї. Вона відступила назад. Мабуть, він це помітив, але все одно підійшов ближче.

— Ти щось хотіла мені сказати?

— Ні, пане, — прошепотіла вона. — Нічого.

Роздiл 18

— Береги річки чисті, — доповіла Жинь. — Є незначні сліди активності в північно-західному кутку, але нічого такого, чого ми ще не бачили. Можливо, просто транспортування нових припасів у віддалений кінець табору. Сумніваюся, що вони спробують сьогодні.

— Добре, — сказав Алтань.

Він позначив точку на мапі, а потім відклав пензля. Потер скроні й завмер, немовби забув, що хотів сказати.

Жинь обсмикувала рукав.

Вони не тренувалися разом декілька тижнів. Але це й на краще. Тепер часу на тренування не було. Після місяців в облозі становище нікарців у Кхурдалайні було жахливим. Навіть із додатковим підкріпленням від Сьомого підрозділу портове місто опинилося небезпечно близько до поразки. За три дні до того П’ятий підрозділ утратив важливе містечко в передмісті Кхурдалайна, яке виконувало роль транспортного центру, і тепер більшість південної частини опинилася відкритою для Федерації.

Окрім цього, вони також утратили чималу частку ввезених припасів, і це змусило армію перейти на ще скромніші пайки. Зараз вони виживали на рисовій каші й бататі. Бадзі заявив, що після війни ніколи не торкнеться цих двох страв. Частіше доводилося розжовувати жмені сухого рису, аніж отримувати готові страви в їдальні.

Передові загони Дзюня повільно відступали й під час відступу зазнавали серйозних втрат. Федерація зводила на березі річки одну фортецю за одною. Вода в затоці цілими днями червоніла, і Дзюнь був змушений відправити людей із діжками по воду, у якій би не плавали гнилі трупи.

Окрім середмістя Кхурдалайна, нікарці досі утримували три найважливіші будівлі на причалі: два склади та колишнє торговельне управління призахідників. Однак загони в них були дуже обмежені, люди розставлені надто далеко один від одного, тож вічно утримувати ці будівлі вони не змогли б.

Але принаймні вони розбили мрії Федерації про швидку перемогу. З перехоплених офіційних листів вони знали, що муґенці сподівалися взяти Кхурдалайн за тиждень. А облога розтяглася на місяці. Теоретично Жинь розуміла: що довше вони відбиватимуть наступ муґенців на Кхурдалайн, то більше часу матиме Ґолінь Ніїс для зведення оборонних споруд. Вони вже виграли для них більше часу, ніж могли сподіватися.

Але відчуття, що Кхурдалайн за крок від поразки, від того нікуди не зникало.

— І ще одне, — сказала Жинь.

Алтань рвучко кивнув їй продовжувати.

Жинь говорила швидко:

— П’ятий хотів улаштувати нараду щодо наступу на пляжі. Вони хочуть просунутися вперед до того, як утратять ще бодай один загін у складі. Щонайпізніше післязавтра.

Алтань підняв брову:

— Чому П’ятий передає прохання через тебе?

Насправді прохання передали через Неджу, який говорив від імені свого батька, Воєначальника Дракона, до якого звернувся Дзюнь, бо не хотів визнавати законності Алтаня, допустивши його до своєї штаб-квартири. Політика між підрозділами неабияк дратувала Жинь, але з цим вона нічого не могла вдіяти.

— Бо принаймні одному з них я подобаюся. Пане.

Алтань кліпнув. Жинь миттю пошкодувала, що взагалі заговорила.

Не встиг він відповісти, як ранкове повітря розітнув крик.

Алтань першим дістався до вежі вартових, але й Жинь не відставала, її серце мало не вистрибувало з грудей. Напад? Але вона не бачила поблизу солдатів Федерації і стріл над головою також…

У вежі Цара лежала на підлозі. Більше там нікого не було. Цара корчилася на кам’яній підлозі, а з глибини її горла виривався низький замордований стогін. Очі закотилися. Кінцівки безконтрольно сіпалися.

Жинь ніколи не бачила такої реакції на поранення. Цару отруїли? Але нащо Федерації цілитися тільки у вежу? Жинь та Алтань інстинктивно нахилилися, відійшли від лінії потенційного вогню, але стріли не летіли. Окрім посмикування Цари, вони взагалі не бачили неспокою.

Алтань став навколішки. Схопив Цару за плечі й підтягнув її, змусивши сісти.

— Що не так? Що сталося?

— Болить…

Алтань похитав головою.

— Відповідай.

Цара лише знову застогнала. Жинь вразило те, як грубо з нею поводився Алтань, попри її очевидне страждання. Але, запізніло усвідомила вона, на Царі не було видимих поранень. Ані на землі, ані на її одязі не було крові.

Алтань легенько ляснув Цару по обличчю, щоб привернути її увагу.

— Він повернувся?

Жинь спантеличено переводила погляд між ними. Про кого він говорить? Про Цариного брата?

Царине обличчя викривилося від болю, але вона змогла кивнути.

Алтань ледь чутно вилаявся.

— Він поранений? Де він?

Важко дихаючи, Цара вчепилася в Алтаневу туніку. Вона міцно заплющила очі, немовби на чомусь зосереджувалася.

— Східні ворота, — спромоглася вимовити вона. — Він тут.

Поки Жинь допомогла Царі спуститися сходами, Алтаня вже й слід прохолов.

Вона глянула вгору й побачила лучників із П’ятого підрозділу, які завмерли на стіні, вклавши стріли в луки. Жинь чула брязкання сталі, але жоден солдат не стріляв.

Мабуть, на іншому боці був Алтань. Вони боялися, що можуть поцілити в нього? Чи просто не хотіли допомагати?

Жинь допомогла Царі сісти біля найближчої стіни і нестямно кинулася вгору на стіну, з якої було видно східні ворота.

По той бік воріт навколо Алтаня зібрався цілий ескадрон солдатів Федерації. Алтань бився верхи на коні, шаленими зусиллями пробиваючи собі шлях назад до воріт. Його руки рухалися швидше, ніж Жинь устигала відстежувати. Його тризуб, блискучий від крові, спалахнув у полуденному сонці раз і вдруге. Щоразу, коли Алтань відсмикував його назад, один із солдатів Федерації падав.

Натовп солдатів рідшав, вони падали один за одним, і нарешті Жинь побачила, чому Алтань не прикликав полум’я. На коні перед ним сидів молодик зі зв’язаними за спиною руками. Його обличчя та груди були в крові. Шкіра стала такою ж мертвотно-білою, як і волосся. На якусь мить Жинь подумала з надією, що то Дзян, але цей чоловік був нижчого зросту, помітно молодший і значно худорлявіший.

Алтань щосили бився з солдатами Федерації, але вони відтісняли його від воріт.

Унизу Жинь побачила, як з іншого боку зібралися Цике.

— Відчиніть! — загорлав Бадзі. — Впустіть їх!

Солдати неохоче перезирнулися й нічого не зробили.

— Чого ви чекаєте? — закричала Цара.

— Наказу Дзюня, — пробурмотів один. — Нам наказано не відчиняти будь-якою ціною…

Жинь знову глянула за стіну й побачила стрімке наближення ще одного ескадрону Федерації на підкріплення. Вона перехилилася через стіну й замахала руками, аби привернути увагу Бадзі.

— Ідуть нові!

— От чорт! — Бадзі збив одного солдата з дороги, врізав тупим кінцем граблів у живіт іншому й почав самотужки відчиняти ворота, доки Суні відбивався від охоронців позаду.

Важкі ворота піддавалися нелегко.

Стоячи просто перед прочиненою щілиною, Цара витягувала стрілу за стрілою з сагайдака і швидко пускала їх у натовп солдатів Федерації. Під хмарою стріл муґенці затрималися, й Алтань вирвався з оточення.

Бадзі штовхав ворота в інший бік, аж доки вони з гуркотом не зачинилися.

Алтань різко смикнув віжки, змушуючи коня раптово зупинитися.

До нього підбігла Цара, викрикуючи щось мовою, якої Жинь не розуміла. Її тирада перемежовувалася різноманітною яскравою нікарською лайкою.

Алтань підняв руку, щоб заспокоїти її. Він спішився одним плавним рухом, а потім допоміг спуститися молодику. Чоловік хитнувся, коли його ноги торкнулися землі, і прихилився до коня для підтримки. Алтань підставив йому плече, але чоловік відштовхнув його.

— Він там? — вимогливо запитав Алтань. — Ти його бачив?

Важко дихаючи, чоловік кивнув.

— План у тебе? — запитав Алтань.

Чоловік знову кивнув.

Про що вони говорили? Жинь запитально глянула на Унеґеня, але він був не менш спантеличений за неї.

— Гаразд, — сказав Алтань. — Гаразд. Так. Ти ідіот.

А потім вони з Царою обоє почали на нього кричати.

— Ти дурень…

— …могли вбити…

— …чиста безрозсудність…

— …хоч яким могутнім ти себе вважаєш, як ти посмів…

— Послухайте, — сказав чоловік зі щоками білими як сніг. Він почав тремтіти. — Я охоче це обговорив би, справді, але в мене з трьох ран витікає життя, і, здається, я зараз знепритомнію. Дасте мені хвилинку?

До кінця того дня Алтань, Цара та новоприбулий не виходили зі штабу Алтаня. Жинь відправили привести Енькі, щоб він надав молодикові медичну допомогу. Алтань недвозначно наказав їй зникнути з очей. Не маючи наказів, вона блукала містом, знуджена та неспокійна. Їй хотілося попросити когось обізнаного пояснити, що трапилося, але Унеґень та Бадзі пішли на розвідку й повернутися мали лише ближче до вечері.

— Хто то був? — запитала Жинь, щойно вони повернулися в їдальню.

— Чоловік, що так театрально з’явився? То Алтанів лейтенант, — сказав Унеґень. Він сів на лавку навпроти Жинь. І напустив на себе вдавано зарозумілий і гордовитий вигляд. — Єдиний та неповторний Чаґхань Сужень із Внутрішніх держав.

— Давно ж він пішов, — пробурмотів Бадзі. — Де він був, у відпустці?

— То Царин брат? І це тому… — Жинь не знала, як увічливо запитати про напад Цари, але Бадзі зрозумів це з її спантеличеного виразу обличчя.

— Вони якірні близнюки. Це такий собі, гм, духовний зв’язок, — сказав Бадзі. — Цара пояснювала, але я забув подробиці. Якщо коротко, вони пов’язані одне з одним. Поріж Чаґханя, а кров піде й у Цари. Убий Цару, помре й Чаґхань. Щось таке.

Для Жинь сама ідея такої залежності не була чимось новим. Вона згадала, що Дзян уже розповідав про щось схоже. Вона читала про шаманів із Внутрішніх держав, які іноді прив’язували себе одне до одного, аби підсилити свої вміння. Але, побачивши Цару в такому стані на підлозі, Жинь сумнівалася, що це перевага, радше жахлива вразливість.

— Де він був?

— Десь, — знизав плечима Бадзі. — Алтань відправив його з Кхурдалайна декілька місяців тому, у той час, коли нам повідомили про вторгнення в Сінеґард.

— Але чому? Що він робив?

— Він нам не сказав. Чому б тобі самій у нього не запитати? — Бадзі кивнув, його погляд був прикутий до чогось у неї за плечем.

Жинь озирнулася й мало не підскочила. Чаґхань стояв просто в неї за спиною, а вона навіть не чула, як він підійшов.

Для того, хто вранці мало не сплинув кров’ю, Чаґхань мав непоганий вигляд. Його ліва рука була обережно підв’язана до тулуба, але в іншому він здавався неушкодженим. Жинь замислилася, що саме Енькі зробив, аби так швидко його зцілити.

Зблизька схожість Чаґханя з Царою стала очевидною. Він був вищий за сестру, але в них були однакові виточені, немов пташині, постаті. Чаґхань мав високі вилиці та впалі щоки, а очі посаджені так глибоко, що безбарвний погляд ховався в тіні брів.

— Можна до вас? — запитав він. З тону це дужче скидалося на наказ, а не запитання.

Унеґень миттю посунувся і звільнив місце. Чаґхань обійшов стіл і сів просто навпроти Жинь. Він акуратно поклав лікті на стільницю, сплів пальці докупи й підпер кінчиками підборіддя.

— То ти нова спірлійка? — сказав він.

Жинь він дуже нагадував Дзяна. І не лише білим волоссям чи стрункою постаттю, а й тим, як дивився на неї, немовби крізь неї, немовби дивився взагалі кудись назад. Коли він глянув, Жинь стало неприємно, ніби її обшукували, немовби він міг прозирати її одяг наскрізь.

Жинь ніколи не бачила таких очей. Вони були ненормально величезні й затьмарювали всі інші риси на вузькому обличчі. А ще в очах Чаґханя не було ані зіниць, ані райдужок.

Жинь напустила на себе маску спокою й підняла ложку.

— Це я.

Кутики його вуст смикнулися вгору.

— Алтань сказав, що в тебе певні труднощі з виконанням.

Бадзі вдавився й закашлявся в їжу.

Жинь відчула, як до щік приливає жар.

— Перепрошую?

То Алтань і Чаґхань оце обговорювали цілий день? Думка про те, що Алтань розповідав цьому новоприбулому про її недосконалість, була дуже принизливою.

— Після подій у Сінеґарді тобі ще хоч раз вдалося прикликати Фенікса? — поцікавився Чаґхань.

«Та я прикличу його просто зараз, йолопе». Жинь дужче стиснула ложку.

— Я над цим працюю.

— Алтань вважає, що ти типу застрягла.

В Унеґеня був такий вираз, немовби він відчайдушно хотів сидіти деінде.

Жинь зціпила зуби.

— Ну то він помиляється.

Чаґхань поблажливо їй усміхнувся:

— Я можу допомогти, ти ж знаєш. Я його Провидець. У цьому я майстер. Мандрую до світу духів. Говорю з богами. Я не прикликаю божеств, але знаю шлях до Пантеону краще за будь-кого. І якщо в тебе проблеми, я можу допомогти знайти шлях до твого бога.

— Немає в мене проблем, — випалила вона. — На болоті я боялася. Тепер не боюся.

І це була правда. Вона підозрювала, що зараз могла б прикликати Фенікса, просто в цій їдальні, якби Алтань попросив. Якби Алтань зволив поговорити з нею, а не лише віддавав накази. Якби Алтань довіряв їй і доручав не лише патрулювання вулиць, де нічого не відбувалося.

Чаґхань підняв брову.

— Алтань не впевнений у цьому.

— Ну то, може, Алтаню варто витягти голову з власного заду, — випалила вона й миттю пошкодувала про сказане. Розчаруватися в Алтаневі — це одне, а скаржитися на нього його ж лейтенанту — зовсім інше.

Ніхто за столом не потурбувався бодай удати, що їсть. Бадзі та Унеґень совалися, немов не могли дочекатися можливості піти, роззиралися, намагаючись не дивитися ні на Жинь, ні на Чаґханя.

Але, схоже, самого Чаґханя її слова лише розвеселили.

— О, то ти вважаєш його придурком?

У ній спалахнув гнів. Залишки обачності згоріли.

— Він нетерплячий, надміру вимогливий параноїк і…

— Послухай, усі на межі, — квапливо перебив Бадзі. — Нам не варто скаржитися. Чаґханю, не треба говорити… Я про те, що, послухай…

Чаґхань застукотів пальцями по столу.

— Бадзі. Унеґень. Я хочу поговорити з Жинь наодинці.

Він говорив так владно, так самовпевнено, що Жинь подумала: звісно ж, Бадзі скаже Чаґханю, куди він може себе поцілувати. Але Бадзі з Унеґенем просто підняли миски і встали з-за столу. Вражена, вона спостерігала, як, не промовивши ні слова, вони йдуть на інший бік кімнати. Навіть Алтаневі накази не виконувалися з такою беззаперечною покірністю.

Коли інші вже не могли їх чути, Чаґхань нахилився вперед.

— Якщо ти ще хоч раз так заговориш про Алтаня, — люб’язно промовив він, — я тебе вб’ю.

Мабуть, Чаґхань залякав Бадзі та Унеґеня, але Жинь була надто розгнівана, щоб його боятися.

— Ну спробуй, — випалила вона. — Не схоже, що в нас є зайві солдати.

Вуста Чаґханя викривилися в посмішці.

— Алтань казав, що з тобою буде важко.

Вона обережно глянула на нього.

— Алтань не помилився.

— То ти його не поважаєш.

— Я поважаю його, — мовила вона. — Просто я… Він був…

«Інакшим. Параноїком. Не тим командиром, якого я знала».

Але їй не хотілося визнавати, що Алтань її ще й лякав.

Проте Чаґхань несподівано поспівчував:

— Зрозумій, Алтань тільки-но став командиром. Він намагається з’ясувати, що робити, так само як і ти. Він боїться.

Боїться? Жинь мало не реготнула. За останні два тижні розмах операцій Алтаня так збільшився, що здавалося, немовби він власноруч намагався завоювати всю Федерацію.

— Алтань не знає, що означає боятися.

— Алтань, може, й наймогутніший майстер бойових ми­стецтв, нині живий у Нікані. А може, й у світі, — сказав Чаґхань. — Але до цього більшу частину свого життя він просто добре виконував накази. Смерть Туйра підкосила всіх нас. Алтань був не готовий до такої відповідальності. Командування дається йому важко. Він не може знайти порозуміння з Воєначальниками. Перевтомлюється. Намагається виграти всю війну загоном із десяти осіб. І програє.

— Тобто ми не зможемо втримати Кхурдалайн?

— Тобто нам і не судилося втримати Кхурдалайн, — сказав Чаґхань. — Кхурдалайн був кривавою жертвою, щоб виграти час. Алтань програє, бо в Кхурдалайні не можна перемогти, і коли це станеться, це його зламає.

— Алтань не зламається, — сказала вона.

Алтань — найсильніший воїн з-поміж усіх, кого вона бачила. Алтань не міг зламатися.

— Алтань вразливіший, ніж ти думаєш, — сказав Чаґхань. — Він іде тріщинами під тягарем командування, хіба не бачиш? Для нього це нова територія, і він борсається, бо повністю залежить від перемоги.

Жинь зробила скептичне обличчя.

— Уся країна залежить від нашої перемоги.

Чаґхань похитав головою.

— Я не про те. Алтань звик перемагати. Усе життя він був на п’єдесталі. Останній спірлієць, національна рідкість. Найкращий студент Академії. Улюбленець Туйра в Цике. Його годували потоком постійного схвалення за те, що він добре руйнує, а тут він не отримує похвали, та ще й власні солдати відкрито йому не коряться.

— Я не…

— Та годі, Жинь. Ти поводишся як мала стерва, ось, а все тому, що Алтань не погладив тебе по голівці й не сказав, що ти гарно виконуєш свою роботу.

Жинь підвелася і грюкнула долонями по столу:

— Послухай, придурку, мені не треба твоїх указівок, що робити.

— І все ж, оскільки я твій лейтенант, це мій прямий обов’язок, — Чаґхань ліниво дивився на неї, і вираз його обличчя був таким самовдоволеним, аж Жинь затремтіла, стримуючись, щоб не вдарити його головою об стіл. — Твій обов’язок — коритися. Мій обов’язок — побачити, що ти перестала партачити. Тож раджу зібрати все своє лайно, навчитися прикликати довбаний вогонь, щоб в Алтаня було на одну проблему менше. Це зрозуміло?

Роздiл 19

— То хто ж той новоприбулий? — буденно запитав Неджа.

Жинь не була впевнена, що може обговорювати Чаґханя, не вляпавшись у щось недобре, а надто з огляду на те, що вони мали б критися. Але вони, як їй здавалося, уже декілька годин сиділи за барикадою, і їй ставало нудно.

— Лейтенант Алтаня.

— І чому я ніколи не бачив його раніше?

— Він був далеко, — сказала вона.

Над ними просвистіла хмара стріл. Неджа пірнув назад за барикаду.

Сьомий підрозділ та Цике почали спільний штурм будівель посольств біля причалу й намагалися розділити головний табір Федерації навпіл. Теоретично, якби вони захопили стару штаб-квартиру призахідників, то змогли б роз’єднати сили ворога й відрізати їм доступ до доків. Вони відправили два полки: один атакував перпендикулярно до річки, а інший пробирався до причалу від каналів.

Але щоб дістатися причалу, вони мали проминути п’ять перехресть, які добре охороняли, і це вилилося у п’ять кривавих сутичок. Федерація не вийшла проти них у відкритому полі, та й не мала такої потреби. Їхні солдати були в безпечному укритті за стінами будівель, які вони утримували на причалі, і відповіли на стрімку атаку нікарців, розмістившись на дахах та стріляючи з вікон горішніх поверхів будівель посольств.

Сьомому підрозділу лишалося тільки кинути основну піхоту проти укріпленої позиції Федерації. Вони мусили ризикнути, сподіваючись, що тиску нікарских військ вистачить, щоб витіснити Федерацію. Це перетворилося на боротьбу плоті проти сталі, і Міліція намірилася зламати Федерацію ціною своїх тіл.

— Тобто ти й гадки не маєш, — сказав Неджа, коли в нього над головою вибухнула вогняна ракета.

— Тобто це не твоє діло.

Вона не знала, чи Неджа намагався витягти з неї інформацію для батька, чи просто хотів трохи поговорити. На її думку, це й не мало значення. Присутність Чаґханя заледве була таємницею, а надто після його драматичного порятунку Алтанем за східними воротами. Однак, може, саме тому Міліція боялася його ще дужче, аніж інших Цике разом узятих.

За кілька кроків від них Суні запалив одну з особливих бомб Жамси й швиргонув її через барикаду.

Вони низько припали до землі й затулили вуха, а їхні ніздрі заповнив знайомий кислотний, сірчаний сморід.

Обстріл стрілами припинився.

— Це лайно? — з натиском запитав Неджа.

— Не питай, — відповіла Жинь.

Під час тимчасового затишшя, здобутого завдяки лайняній бомбі Жамси, вони вийшли з-за барикади й кинулися далі вулицею, щоб дістатися наступного з п’яти перехресть.

— Я чув, що від нього аж мурахи по шкірі, — продовжив Неджа. — А ще що він із Внутрішніх держав.

— Цара теж із Внутрішніх держав. І що?

— Я чув, що він надприродний, — сказав Неджа.

Жинь пхикнула.

— Ми в Цике. Ми всі надприродні.

У повітрі прокотився сильний вибух, а за ним серія спалахів вогню.

Алтань.

Він вів усіх за собою. Його скаламучене полум’я вкупі з чималою кількістю порохових вистав Жамси зчинили низку великих пожеж, які суттєво покращили видимість уночі.

Алтань прорвався до наступного перехрестя. Нікарці продовжували наступ.

— Але він може те, що спірлійцям не під силу, — сказав Неджа, поки вони просувалися вперед. — Кажуть, може читати майбутнє. Надламувати свідомість. Батько говорить, що про нього чули навіть Воєначальники. Ти знала? А це наводить на деякі думки. Якщо в Алтаня такий могутній лейтенант, якого бояться навіть Воєначальники, то навіщо відсилати його з Кхурдалайна? Що вони задумали?

— Я не шпигуватиму за власним підрозділом для тебе, — сказала Жинь.

— А я й не прошу, — м’яко промовив Неджа. — Лише кажу, щоб не втрачала пильності.

— А ти не пхай носа у справи мого підрозділу.

Але Неджа вже не слухав, він дивився поверх плеча Жинь на щось далеке вздовж причалу, де пробивався перший фронт нікарських солдатів.

— А це що?

Жинь витягла шию, щоб і собі побачити те, на що він дивився. А потім спантеличено скосила очі.

Дивний зеленкувато-жовтий туман почав сунути на блокаду до двох загонів перед ними.

Немовби вві сні, бій зупинився. Передовий загін завмер і опустив зброю майже в гіпнозі, коли хмара досягла стіни, зупинилася, збираючись хвилею, а потім важко перевалилася в окопи.

А потім почувся крик.

— Відступаємо, — загорлав командир загону. — Відступаємо!

Міліція миттю змінила напрямок, почавши неорганізовано відступати подалі від газу. Вони кинули позиції, здобуті у важкому бою біля причалу, аби лишень утекти.

Жинь закашлялася й на бігу озирнулася через плече. Більшість солдатів, які не змогли втекти від газу, лежали й хапали ротами повітря, корчилися на землі, дряпали обличчя, немовби їх атакувало власне горло. Інші лежали вже без руху.

Вістря стріли черкнуло Жинь по щоці, сама стріла врізалася в землю перед нею. Кутик вуст вибухнув болем, вона прикрила його рукою й побігла далі. Солдати Федерації обстрілювати їх із-за хмари отруйного туману, немовби збиралися зняти одного за одним…

Попереду Жинь замайоріла лінія дерев. З нею буде все гаразд, щойно вона сховається за листям. Жинь опустила голову й кинулася туди. Ще лише сто метрів… п’ятдесят… двадцять…

Позаду почувся здушений стогін. Жинь повернула голову, щоб озирнутись, і перечепилася через камінь за мить до того, як ще одна стріла просвистіла в неї над головою. Кров зі щоки залила очі. Жинь нестямно витерла її і припала до землі.

Як виявилося, стогнав Неджа. Він нестямно повз уперед, але газ таки його наздогнав. Вони зустрілися поглядами в тумані. Він підняв до неї руку.

Жинь нажахано дивилася, розкривши рота в мовчазному крику, як газ огортає його.

Крізь газ вона бачила, як до них наближаються постаті. Солдати Федерації. Вони вдягли на голови великі штуковини, маски, які закривали їхні шиї та обличчя. Схоже, до газу вони були неуразливі.

Один підняв велику руку в рукавиці й указав туди, де лежав Неджа.

Навіть не думаючи, Жинь затамувала подих і кинулася в туман.

Туман обпік шкіру, щойно вона його торкнулася.

Жинь зціпила зуби й рвонулася вперед через біль, але заледве ступила десять кроків, як хтось ухопив її за плече й потягнув назад із загазованої зони. Вона шалено відбрикувалася, щоб вирватися.

Алтань не відпускав.

— Відчепися! — вона вдарила його ліктем в обличчя.

Алтань спіткнувся і схопився за носа. Жинь спробувала обійти його, але Алтань смикнув її назад за зап’ясток.

— Що ти робиш? — рвучко запитав він.

— Вони схопили Неджу! — закричала вона.

— Мені байдуже, — він штовхнув її до лінії дерев. — Відступаємо.

— Ти кидаєш одного з наших на смерть!

— Він не один із наших, він один із Сьомого. Уперед.

— Я не кину друга!

— Кинеш, якщо я накажу.

— Але Неджа…

— Я не почуватимуся винним за це, — сказав Алтань і вдарив її кулаком у сонячне сплетіння.

Приголомшена, паралізована, Жинь упала на коліна.

Вона чула, як Алтань вигукує накази, а потім хтось підняв її, перекинув через плече, немовби дитину. Жинь брикалася й кричала, коли солдати тягли її до бараків. З-за спини вояка їй здалося, що вона розгледіла, як солдати Федерації в масках потягли Неджу геть.

Газова атака справила саме той ефект, якого Федерація і прагнула. Цукрова бомба була руйнівною, а газова атака — страхітливою. Нажахані мешканці Кхурдалайна висипали на вулиці. І хоч сам газ розвіявся вже за годину, про нього швидко розійшлися чутки. Про туман, ворога, який убиває всіх без розбору. Від випарів ніде було сховатися. Цивільні почали масово тікати з міста, не впевнені, що Міліція здатна їх захистити. Вулиці огорнула паніка.

Солдати Дзюня горлали охриплими голосами, намагаючись переконати цивільних, що в стінах міста безпечніше. Але люди не слухали. Вони почувалися в пастці. Вузькі, звивисті вулички Кхурдалайна означали певну смерть, якщо буде ще одна газова атака.

Ціле місто потонуло в хаосі, командири скликали термінову нараду в найближчій штаб-квартирі. Цике юрмилися в кабінеті Воєначальника Барана разом з іншими Воєначальниками та їхніми молодшими офіцерами. Жинь прихилилася до стіни в кутку, просто слухаючи, як командири сперечаються про негайну стратегію.

Атаку на пляжі пережив лише один солдат Дзюня. Він відстав, кинув зброю й побіг, щойно побачив, як товариші почали задихатися.

— Це було ніби дихати полум’ям, — розповів він. — Ніби розжарені голки простромили легені. Я думав, що мене душить якийсь невидимий демон… горло стиснулося, я не міг дихати… — він здригнувся.

Жинь слухала та обурювалася, що він не Неджа.

«Лише п’ятдесят метрів. Я могла його врятувати. Могла витягти нас обох».

— Треба зараз же евакуювати середмістя, — сказав Дзюнь. Він був навдивовижу спокійним як для людини, котра щойно втратила понад сотню своїх людей в отруйному тумані. — Мої люди…

— Ваші люди контролюватимуть натовп. Цивільні затопчуть одне одного, намагаючись вибратися з міста, і муґенці легко зможуть вистріляти їх, якщо не відновити порядок, — зауважив Алтань.

Неймовірно, але Дзюнь не сперечався.

— Ми зберемо штаб-квартиру й перейдемо далі у склад Сіхан, — продовжив Алтань. — А полоненого можемо кинути в підвал.

Жинь різко підняла голову.

— Якого полоненого?

Вона неясно розуміла, що взагалі не мала говорити, що рядовий солдат Цике не є учасником цієї наради й не має права голосу. Але вона була надто поглинута скорботою та виснажена, щоб цим перейматися.

До неї нахилився Унеґень і пробурмотів на вухо:

— Один із солдатів Федерації втрапив у власний газ. Алтань забрав його маску й витягнув його.

Жинь із невірою кліпнула.

— Ви поверталися? — запитала вона. Їй здалося, що голос прозвучав дуже гучно. — У вас була маска?

Алтань роздратовано зиркнув на неї.

— Зараз не час, — сказав він.

Жинь важко звелася на ноги.

— Ти дозволив одному з наших померти?

— Ми обговоримо це потім.

Вона розуміла, теоретично, стратегічну вигоду від утримання полоненого Федерації. Останніх солдатів Федерації, яких спіймали за шпигунством на іншому березі річки, одразу розірвали розлючені цивільні. Але все ж таки…

— Навіть не віриться, — промовила Жинь.

— Ми наглянемо за евакуацією штаб-квартир, — голосно сказав Алтань, заглушуючи її. — Перегрупуємося в складі.

Дзюнь коротко кивнув, а потім пробурмотів щось своїм офіцерам. Вони віддали йому честь і вибігли зі штаб-квартири.

Алтань тим часом віддавав накази Цике:

— Царо, Унеґеню, Жамсо, організуйте нам безпечний прохід до складу і спрямуйте туди офіцерів Дзюня. Бадзі та Суні, допоможіть Енькі спакувати майстерню. Решта на позиції, на випадок ще однієї атаки, — біля дверей він зупинився. — Жинь. Залишся.

Жинь затрималася. Виходячи, Унеґень знервовано глянув на неї.

Алтань зачекав, доки вони лишилися самі, а потім зачинив двері. Він перетнув кімнату і став так, що між ними майже не лишилося відстані.

— Не супереч мені, — тихо сказав він.

Жинь схрестила руки.

— Взагалі чи тільки в присутності Дзюня?

Алтань не купився.

— Відповідай мені, як солдат командиру.

— Або що? Накажеш Суні витягти мене з кабінету?

— Ти переступаєш межу, — голос Алтаня опустився до небезпечно малої гучності.

— А ти дозволив померти моєму другові, — відповіла Жинь. — Він лежав там, і ти його покинув.

— Ти не змогла б його витягти.

— Ні, змогла б, — не вгавала Жинь. — А навіть якби й не змогла б, ти зміг би, ти міг урятувати мого друга замість того, щоб витягувати якогось солдата Федерації, який заслуговував там померти…

— Полонені мають більшу стратегічну вагу, ніж окремі солдати, — спокійно промовив Алтань.

— Маячня, — прогарчала вона.

Алтань не відповів. Він підійшов ще на два кроки й ударив її в обличчя.

Вона навіть не спробувала захиститися. Прийняла повну силу його удару без підготовки. Удар був таким сильним, що її голова смикнулася вбік. Від несподіваного тиску підігнулися коліна, і вона впала на землю. Приголомшена, Жинь підняла руку до щоки. На пальцях лишилася кров — Алтань відкрив її рану від стріли.

Вона повільно підняла погляд на Алтаня. У вухах дзвеніло.

Його багряні очі зустрілися з її очима. Неприхована лють на його обличчі приголомшила її.

— Як ти смієш, — сказав він. Його голос був надмірно гучним, спотвореним у її вражених вухах. — Ти неправильно розумієш суть наших стосунків. Я тобі не друг. Я тобі не брат, хоча ми й могли б бути ріднею. Я твій командир. І ти не оскаржуватимеш моїх наказів. Ти виконуватимеш їх, не ставлячи запитань. Або ти кориш­ся мені, або йдеш із лав Міліції.

Його голос мав подвійний тембр, подібний до тембру Дзяна, коли він відкрив порожнечу в Сінеґарді. Алтаневі очі спалахнули червоним, ні, вони були не червоні, а кольору самого вогню. Позаду нього розгоралося полум’я, біліше та жаркіше, аніж те, яке вона коли-небудь прикликала. Жинь була невразлива до власного вогню, але не до вогню Алтаня. Його полум’я обпікало, заважало дихати, змушувало відступати.

Дзвін у вузах сягнув крещендо.

«Він не має права так поводитися з тобою, — прозвучав голос у голові Жинь. — Не сміє залякувати тебе». Вона не могла дозволити собі зайти задалеко й зіщулитися від страху. Ані перед Алтанем, ані перед будь-ким.

Жинь підвелася й, сягнувши кудись усередину себе — кудись у злісну, темну та жахливу частину себе, — відкрила канал сутності, яка чекала, доки її прикличуть. Кімната нахилилася, немовби на неї дивилися крізь довгу багряну призму. Знайомий жар повернувся у вени, жар, який вимагав крові та попелу.

Крізь червоний серпанок їй здалося, що Алтаневі очі розширилися від подиву. Вона розправила плечі. Полум’я стікало з плечей і назад, полум’я віддзеркалювало Алтаневе.

Вона ступила крок до нього.

Кімнату наповнило гучне потріскування. Жинь відчула сильний тиск. Затремтіла під його вагою. Почула пташиний сміх. Почула задоволене зітхання бога.

«Ви діти, — пробурмотів Фенікс. — Дурні, сміховинні діти. Мої діти».

Алтань був приголомшений.

Але тільки-но її полум’я почало опиратися його вогню, їй знову стало неприємно спекотно, немовби чужий вогонь випалював її. Алтаневе полум’я було ніби джерело безмежної ненависті. Воно палило глибоко й повільно. Жинь майже могла відчути його смак, його отруйні наміри, давні страждання — і це жахнуло її.

Як одна людина може так несамовито ненавидіти?

Що з ним трапилося?

Жинь більше не могла втримати свого полум’я. Алтаневе горіло дужче. Вони мірялися силою духу — і вона програла.

Якусь мить вона ще намагалася, а потім полум’я знову ковз­нуло вглиб неї так само швидко, як і з’явилося. Алтанів вогонь згас через мить.

«Ось воно, — подумала Жинь. — Я переступила межу. Це кінець».

Але Алтань не видавався роздратованим. Не скидалося на те, що він збирається стратити її.

Ні, він був задоволений.

— То он що для цього потрібно, — сказав він.

Жинь почувалася спустошеною, немовби вогонь випалив щось усередині неї. Вона навіть не могла гніватися. Тож просто стояла.

— Та пішов ти, — сказала вона. — Пішов ти.

— Повертайся на пост, солдате, — наказав Алтань.

Вона вийшла з його кабінету, грюкнувши дверима.

«Та пішла я».

Роздiл 20

— Он ти де.

Жинь знайшла Чаґханя на північній стіні. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав, як вузькими вулицями Кхурдалайна снують цивільні, немов мурахи, що вибігли зі зруйнованого мурашника. Вони тяглися крізь міські ворота безладним натовпом, разом із пожитками, складеними на вози, прив’язаними на биків та коней, закинутими на плечі на палях, призначених для носіння води. Дехто просто тягнув речі за собою в мішках. Люди вирішили радше випробувати долю на відкритій місцевості, аніж іще бодай на день лишитися в приреченому місті.

Міліція лишалася в Кхурдалайні: він досі був стратегічною базою, яку потрібно втримати, — але тепер вони захищали самі порожні будівлі.

— З Кхурдалайном покінчено, — сказав Чаґхань, прихилившись до стіни. — І з Міліцією також. Надалі постачання вже не буде. І лікарень. І їжі. Солдати б’ються в битвах, але життя армії підтримують цивільні. Втратиш джерело ресурсів — програєш війну.

— Мені треба з тобою поговорити, — промовила Жинь.

Чаґхань повернувся до неї обличчям, і вона мало не здригнулася від тих очей без зіниць. Він ковзнув поглядом до яскраво-червоного сліду на її щоці. Його вуста стиснулися в тонку лінію, немовби Чаґхань точно знав, як ця мітка там опинилася.

— Сварка між закоханими? — протягнув він.

— Розбіжність у поглядах.

— Не варто було торочити про того хлопця, — несхвально промовив він. — Алтань не потерпить таких вибриків. Він не дуже терплячий.

— Він не людина, — сказала вона, пригадуючи той жахливий гнів, який стояв за силою Алтаня. Вона думала, що розуміла Алтаня. Думала, що могла дотягтися до людини, яка стояла за званням командира. Але тепер усвідомила, що взагалі його не знала. Алтань, якого вона знала — принаймні Алтань у її уявленні, — нічого не заподіяв би своїм людям. Не лишив би когось помирати. — Він… Я не знаю, що він таке.

— Алтаню ніколи й не дозволяли бути людиною, — сказав Чаґ­хань, і його голос звучав несподівано лагідно. — Ще з дитинства його зробили активом Міліції. Твої майстри в Академії годували його опіумом за напади на однокласників і тренували до цієї війни, як собаку. А тепер на його плечі лягла найважча керівна посада, яка тільки існує в Міліції, і ти дивуєшся, чому він не завдав собі клопоту попіклуватися про твого малого улюбленця?

Жинь ладна була вдарили Чаґханя за ці слова, але стрималась і зціпила зуби.

— Я прийшла не для того, щоб обговорювати Алтаня.

— Тоді навіщо ж ти прийшла?

— Покажи, на що ти здатний, — сказала вона.

— Любонько, я здатний багато на що.

Жинь наїжачилася.

— Відведи мене до богів.

Чаґхань мав самовдоволений вигляд.

— Я думав, що ти без проблем можеш прикликати богів.

— Я не можу робити цього так само легко, як Алтань.

— Але ти можеш це робити.

Вона стиснула кулаки.

— Я хочу робити це так само, як Алтань.

Чаґхань підняв брову.

Жинь глибоко вдихнула. Чаґханю не обов’язково знати, що трапилося в штабі Алтаня.

— Я намагалася — місяцями. Думаю, що тепер зрозуміла, не впевнена, але щось… Хтось мене блокує.

Чаґхань напустив на обличчя легку зацікавленість, схилив голову. Так він до болю нагадував Дзяна.

— Тобі докучають?

— Жінка.

— Та невже?

— Ходи зі мною, — сказала вона. — Я покажу.

— Чому зараз? — він схрестив руки на грудях. — Що сталося?

Жинь не відповіла.

— Мені треба навчитися робити те, що може він, — рішуче заявила вона. — Прикликати таку ж силу, на яку здатен він.

— І ти не поділилася цим зі мною раніше, бо…

— Бляха, бо тебе тут не було!

— А коли я повернувся?

— Я корилася пересторогам свого майстра.

Чаґхань говорив так, немовби зловтішався:

— І ці перестороги вже для тебе не важливі?

Жинь стиснула щелепи.

— Я зрозуміла, що майстри неминуче стримують своїх учнів.

Чаґхань повільно кивнув, хоча з його обличчя не можна було нічого зрозуміти.

— І якщо я не зможу позбутися цього… привида?

— То хоча б зрозумієш, — вона простягла руки. — Будь ласка.

Цього прохання було достатньо. Чаґхань ледь кивнув, а потім запросив її сісти поруч. Жинь спостерігала, як він зняв заплічний мішок і розгорнув на кам’яній підлозі. Усередині був просто неймовірний запас психоделіків, охайно розкладених у понад двадцяти маленьких кишеньках.

— Ось це добули не з макових рослин, — сказав він, змішуючи порошки у скляній піалі. — Цей наркотик значно сильніший. Легке передозування спричинить сліпоту. А ще трохи — і помреш за лічені хвилини. Ти мені довіряєш?

— Ні. Але це неважливо.

Злегка форкнувши, Чаґхань струсонув піалу. Він висипав суміш на долоню, лизнув вказівний палець і встромив його в наркотик так, щоб кінчик укрився тонким шаром темно-синього порошку.

— Відкрий рота, — наказав він.

Жинь придушила спалах вагання й підкорилася.

Чаґхань притиснув кінчик пальця їй до язика.

Вона заплющила очі. Відчула, як психоделік просочується в слину.

Напад був раптовим і нищівним, немовби темна хвиля океанічної води раптово накрила Жинь із головою. Її нервова система повністю вийшла з ладу, вона втратила здатність сидіти й упала Чаґханеві до ніг.

Тепер вона була цілком уразлива перед ним. «Він може просто зараз убити мене, — туманно подумала Жинь. Вона не знала чому, але ця думка першою сяйнула у свідомості. — Може позбутися мене зараз, якщо схоче».

Але Чаґхань лише став навколішки поруч із нею, обхопив її обличчя за щоки і притиснувся до неї чолом. Його очі були розширені, дуже широкі. Жинь втупилася в них, зачарована. Вони були тьмяним простором, вікном у засніжений пейзаж, і вона провалювалася крізь них…

А потім вони вихором здійнялися вгору.

Жинь не знала, чого чекати. За два роки навчання Дзян жодного разу не проводив її у вимір духів. Вона завжди була у своїй свідомості сама, лише її душа в порожнечі мандрувала до богів.

З Чаґханем вона почувалася так, немовби від неї відірвалася частина, немовби він затис її в долоні й тягнув куди сам хотів. Жинь була нематеріальна, не мала тіла чи форми, але Чаґхань — мав. Він лишався таким же цілісним і реальним, як і раніше, а може, навіть ще реальнішим. У матеріальному світі він здавався виснаженим і змарнілим, а у вимірі духів — міцним та справжнім…

Тепер вона зрозуміла, чому Чаґханю й Царі судилося бути двома половинками цілого. Цара приземлена, матеріальна, повністю зіткана з земного. Називати їх якірними близнюками неправильно — це вона тільки якір для свого неземного брата, який дужче належав виміру духу, аніж світу плоті й крові.

Жинь уже добре знала шлях до Пантеону. І перед нею знову матеріалізувалася Жінка. Але цього разу щось змінилося. Цього разу Жінка нагадувала не привида, а труп: половина її обличчя була ніби зірвана й відкривала кістку, а обладунки вщент обгоріли.

Жінка благально простягнула до Жинь руку.

— Він з’їсть тебе живцем, — сказала вона. — Полум’я поглине тебе. Знайти нашого бога означає знайти на землі пекло, юна воїтелько. Ти горітимеш і горітимеш, і ніколи не знайдеш спокою.

— Як цікаво, — промовив Чаґхань. — Хто ти?

Жінка завертілася навколо нього.

— Ти знаєш, хто я, — сказала вона. — Я Зрадниця і Проклята. Я спокута. Я останній шанс цієї дівчини на спасіння.

— Розумію, — пробурмотів Чаґхань. — То он де ти ховаєшся.

— Про що ти? — наполегливо запитала Жинь. — Хто вона?

Але Чаґхань говорив повз неї, звертаючись безпосередньо до жінки.

— Ти мала б бути в Чулуу Корікх.

— Чулуу Корікх не зможе мене втримати, — просичала Жінка. — Я спірлійка. Мій прах вільний. — Вона простягнула руку й погладила Жинь по зраненій щоці, немовби мати пестить своє дитя. — Ти ж не хочеш, щоб я пішла. Я тобі потрібна.

Жинь здригнулася від її дотику.

— Мені потрібен мій бог. Мені потрібна сила й потрібен вогонь.

— Якщо прикличеш його зараз, то приведеш пекло на землю, — застерегла Жінка.

— Кхурдалайн — це пекло на землі, — сказала Жинь. Вона бачила, як Неджа кричав у тумані, і її голос затремтів.

— Ти не знаєш, що таке справжні страждання, — розлючено наполягала Жінка.

Жинь стиснула кулаки, раптом оскаженівши. Справжнє страждання? Вона бачила, як її друзів проштрикували алебардами, пронизували хмарою стріл, рубали мечами, палили на смерть в отруйному тумані. Вона підпалила Сінеґард. Вона бачила, як Федерація захопила Кхурдалайн мало не за одну ніч.

— Я бачила більше, аніж справедливу частку страждань, — просичала Жинь.

— Я намагаюся врятувати тебе, дитя. Чому ти цього не розумієш?

— А як же Алтань? — виклично запитала Жинь. — Чому ти ніколи не пробувала спинити його?

Жінка схилила голову.

— Он воно що. Ти заздриш тому, на що він здатний?

Жинь розкрила рота, але нічого не сказала. Ні. Так. Яке це мало значення? Якби вона була такою ж сильною як Алтань, він не зміг би її стримати.

Якби вона була такою сильною, як Алтань, то змогла б урятувати Неджу.

— Той хлопець за межами спокути, — сказала Жінка. — Той хлопець зламаний, як і решта. Але ти, ти досі чиста. Тебе ще можна врятувати.

— Я не хочу, щоб мене рятували! — закричала Жинь. — Я хочу сили! Алтаневої сили! Я хочу стати наймогутнішою шаманкою всіх часів, тож мене ніхто не врятує!

— Ця сила може випалити світ, — сумно промовила Жінка. — Ця сила знищить усе, що ти будь-коли любила. Ти переможеш ворога, а перемога перетвориться на попіл у роті.

Чаґхань нарешті повернув собі спокій.

— Ти не маєш права тут лишатися, — сказав він. Його голос ледь тремтів, але він підняв тонку руку до Жінки, проганяючи її цим жестом. — Твоє місце у вимірі мертвих. Повертайся до мертвих.

— Навіть не намагайся, — глузливо посміхнулася Жінка. — Ти не зможеш мене прогнати. Свого часу я здолала значно могутніших шаманів за тебе.

— Немає могутніших за мене, — сказав Чаґхань і почав промовляти щось своєю мовою, грубою, гортанною, якою колись говорив Дзян, мовою, у якій Жинь тепер упізнала мову Внут­рішніх держав.

Його очі засяяли золотим.

Жінка затремтіла, немов стояла в епіцентрі землетрусу, а потім несподівано її охопило полум’я. Вогонь підсвітив її обличчя зсередини, наче розжарене вугілля, наче бурштин, який ось-ось мав вибухнути.

Жінка розлетілася на шматки.

Чаґхань схопив Жинь за зап’ясток і смикнув. Вона знову стала нематеріальною і стрімко полетіла головою вперед у просторі, де все здавалося нереальним. Жинь не вирішувала, куди вони прямували, і могла зосередитися тільки на тому, щоб лишитися цілою, лишитися собою, аж доки Чаґхань зупиниться й вона зорієнтується, не втративши себе зовсім.

Це був не Пантеон.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вони опинились у тьмяній кімнаті завбільшки як Алтанів штаб, з низькою, склепінчастою стелею, що змусила їх нахилитися. Куди б Жинь не глянула, скрізь виднілися мозаїки з маленьких кахлів із зображеннями невідомих або незрозумілих їй сцен. Рибалка тягнув повні сіті озброєних воїнів. Хлопець був обвитий драконом. Довговолоса жінка плакала над зламаним мечем і двома тілами. У центрі кімнати стояв великий шестикутний вівтар. На ньому були вигравіювані шістдесят чотири знаки давньонікарської писемності.

— Де ми? — запитала Жинь.

— У безпечному місці, яке я обрав, — сказав Чаґхань. Він був виснажений. — Вона виявилася значно сильнішою, ніж я очікував. Я переніс нас до першого місця, яке спало на думку. Це Пророкувальня. Тут ми можемо розпитати про твою Жінку. Ходімо до вівтаря.

Ідучи за ним, Жинь зачудовано роззиралася, пробігалася пальцями по ретельно викладених кахлях.

— Це частина Пантеону?

— Ні.

— То це реальне місце?

— Реальне у твоєму розумі, — відповів Чаґхань. — А він не менш реальний за все інше.

— Дзян ніколи мене такого не вчив.

— Це тому, що ви, нікарці, такі примітивні, — сказав Чаґхань. — Досі мислите в рамках суворої бінарності між матеріальним світом і Пантеоном. Ти вважаєш, що прикликати богів — це ніби покликати собаку з двору до будинку. Але ви не можете осягнути світ снів як фізичне місце. Боги — живописці. Ваш матеріальний світ — полотно. А Пророкувальня — це кут, під яким ми бачимо кольори на палітрі. Насправді це не місце, а точка зору. Але ти тлумачиш її як кімнату, бо твій людський розум не може осягнути її якось інакше.

— А як же вівтар? Мозаїки? Хто їх створив?

— Ніхто. Ти все одно не розумієш. Це ментальні конструкції, щоб ти могла осягнути вже написані ідеї. Талву бачить цю кімнату зовсім інакше.

— Талву?

Чаґхань кивнув підборіддям на щось перед ними.

— Ти повернувся так скоро, — почувся спокійний чужий голос.

У тьмяному світлі Жинь не помітила створіння, яке стояло за шестикутним вівтарем. Воно повільно обійшло коло й низько вклонилося Чаґханю. Істота не скидалася на будь-що колись бачене Жинь, радше на тигра, але з хутром пів метра завдовжки. В істоти було жіноче обличчя, лев’ячі ноги, свинячі зуби й дуже довгий хвіст, який міг належати мавпі.

— Вона богиня. Хранителька Гексаграм, — сказав Чаґхань і так само низько вклонився. Він потягнув Жинь на підлогу разом із собою.

Талву схилила голову до Чаґханя.

— Час питань для тебе вичерпався. Але ти… — вона глянула на Жинь. — Ти ніколи й нічого в мене не питала. Можеш іти далі.

— Що це за місце? — запитала Жинь у Чаґханя. — Що воно… вона… може мені розповісти?

— Пророкувальня зберігає Гексаграми, — відповів він. — Гексаграми — це шістдесят чотири комбінації ліній, розірваних або суцільних, — він указав на краснопис по боках вівтаря, і Жинь побачила, що кожен знак і справді складався з шести ліній. — Постав Талву своє запитання, викинь Гексаграму — і вона прочитає для тебе значення ліній.

— Вона може розповісти мені про майбутнє?

— Ніхто не може пророкувати майбутнє, — сказав Чаґхань. — Воно завжди змінюється, завжди залежить від окремих виборів. Але Талву може розповісти тобі про сили, залучені до гри. Про форму речей, якої не видно неозброєним оком. Про колір минулих подій. Майбутнє — це модель, залежна від рухів теперішнього, але Талву може прочитати для тебе течії, як досвідчений моряк читає океан. Тобі лише треба озвучити запитання.

Жинь починала розуміти, чому Чаґхань наганяє на всіх такий страх. Він як Дзян, незагрозливий та дивакуватий, доки не зрозумієш, яка глибока сила криється за тендітним фасадом.

«Як Дзян сформулював би запитання?» Вона якийсь час перебирала слова. А потім виступила вперед, до Талву.

— Що Фенікс хоче, аби я знала?

Талву майже всміхалася.

— Кинь монети шість разів.

Раптом на шестикутному вівтарі з’явилися три монети, складені одна на одну. Не схожі на монети Нікарської імперії: надто великі, радше шестикутні, ніж знайомі Жинь круглі таелі та злитки. Вона підняла їх, оцінюючи вагу. Монети виявилися важчими, ніж здавалося. На аверсі кожної був вигравіюваний упізнаваний профіль Червоного Імператора, а на реверсі — напис давньонікарською, якого Жинь не могла розшифрувати.

— Кожен кидок монет визначає лінію на Гексаграмі, — сказав Чаґхань. — Ці лінії — моделі, вписані у всесвіт. Це давні комбінації, описи форм, які існували задовго до того, як ми народилися. Для тебе вони не матимуть сенсу. Але Талву прочитає їх, а я розтлумачу.

— А чому це ти маєш тлумачити?

— Бо я Провидець. Мене цього вчили, — відповів Чаґхань. — Вихідці з Внутрішніх районів не прикликають богів униз, як це робиш ти. Ми піднімаємося до них. Наші шамани годинами сидять у трансі, вивчаючи таємниці космосу. Я провів у Пантеоні більше часу, ніж ти у своєму світі. Досі я розшифрував удосталь Гексаграм, щоб знати, як вони описують форму нашого світу. І якщо ти спробуєш розтлумачити їх сама, то лише заплутаєшся. Дозволь тобі допомогти.

— Гаразд, — Жинь кинула три монети на шестикутний вівтар.

Усі три впали реверсом догори.

— Перша лінія — суцільна, — прочитала Талву. — Хтось готовий рухатись, але його сліди перетинаються.

— І що це означає? — запитала Жинь.

Чаґхань похитав головою:

— Та що завгодно. Кожна лінія набуває відтінку значення залежно від інших. Закінчи Гексаграму.

Жинь знову кинула монети. Усі аверси.

— Друга лінія — розірвана, — прочитала Талву. — Суб’єкт сходить на своє місце під сонцем. Фортуна прихильна.

— Це ж добре? — поцікавилася Жинь.

— Залежить від того, до кого прихильна, — сказав Чаґхань. — Суб’єкт — це не обов’язково ти.

На третьому кидку випало два аверси й один реверс.

— Третя лінія — розірвана. День добігає кінця. На сонце, що сідає, накинули сітку. Це віщує невдачу.

Жинь відчула, як спиною пробіг холодок. Кінець доби, сонце, що сідає, в цій країні… Заледве Чаґхань мусив це розтлумачувати.

— Ми не переможемо в цій війні? — запитала вона в Талву.

— Я лише читаю Гексаграми, — сказала Талву. — Нічого не підтверджую й не заперечую.

— Мене тривожить сітка. Це пастка, — сказав Чаґхань. — Ми щось пропустили. Нам щось уготували, але ми цього не бачимо.

Чаґханеві слова спантеличили Жинь не менше, ніж сама лінія, але він наказав їй знову кинути монети. Два реверси й один аверс.

— Четверта лінія — суцільна, — прочитала Талву. — Суб’єкт іде, охоплений вогнем і смертю, від нього відречуться всі. Немовби вихід, немовби вхід. Немовби горить, немовби помирає, немовби відбракований.

— З цим усе більш-менш зрозуміло, — сказав Чаґхань, хоча в Жинь до цієї лінії було більше запитань, ніж до інших. Вона розкрила рота, але він похитав головою. — Кидай ще раз.

Талву глянула вниз.

— П’ята лінія — розірвана. Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі.

Схоже, Чаґханя це здивувало.

— Справді?

— Гексаграми не брешуть, — сказала Талву. У її голосі не було емоцій. — Брехня лише в тлумаченні.

У Чаґханя раптом затрусилася рука. Дерев’яні намистини його браслета зацокотіли, відлунюючи в тиші кімнати. Жинь стурбовано глянула на нього, але він лише похитав головою і подав знак закінчувати. Обважнілими від страху руками Жинь кинула монети вшосте й востаннє.

— Лідер залишає свій народ, — прочитала Талву. — Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво.

Світлі очі Чаґханя розкрилися дуже-дуже широко.

— Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку, — оголосила Талву. — Є відданість і конфлікт. Прийде те, що існує лише пліч-о-пліч. Лихо та перемога. Свобода і смерть.

— Але Фенікс… Жінка…

Жинь не отримала жодної бажаної відповіді. Талву взагалі їй не допомогла, лише попередила, що насувається ще більше нещастя і що в неї замало сили, аби його відвернути.

Талву підняла пазуристу руку.

— Твій час запитань сплив. Повертайся через місяць і зможеш створити ще одну Гексаграму.

Не встигла Жинь заговорити, як Чаґхань квапливо став навколішки й потягнув за собою Жинь.

— Дякую вам, Просвітлена, — сказав він і пробурмотів до Жинь: — Нічого не кажи.

Кімната попливла, щойно Жинь стала на коліна з крижаним поштовхом, немовби її занурили в холодну воду, Жинь усвідомила, що проштовхується назад до матеріального тіла.

Глибоко вдихнула. І розплющила очі.

Поруч із нею Чаґхань підтягнувся, щоб сісти. Його світлі очі були величезними, глибокими в затінених очницях. Погляд мовби досі зосереджувався на чомусь дуже далекому, зовсім не тутешньому. Повільно він повернувся в себе, а коли нарешті помітив присутність Жинь, на його обличчі майнула глибока стривоженість.

— Нам треба до Алтаня, — сказав він.

Якщо Алтань і здивувався, коли Чаґхань увірвався до складу Сіхан, тягнучи за собою Жинь, то ніяк не виказав цього. Він здавався занадто виснаженим, щоб його взагалі щось тривожило.

— Скликай Цике, — сказав Чаґхань. — Треба йти звідси.

— На основі яких даних? — запитав Алтань.

— Була Гексаграма.

— Я думав, що цього місяця ти вже не зможеш поставити запитання.

— Запитання було не моє, — відповів Чаґхань. — А її.

Алтань навіть не глянув на Жинь.

— Ми не можемо піти з Кхурдалайна. Ми потрібні тут як ніколи. Ми за крок до того, щоб утратити місто. Якщо Федерація проб’ється через нас, то зайде в центральну частину країни. Ми останній фронт.

— Ти воюєш у битві, яку Федерації не треба вигравати, — мовив Чаґхань. — Гексаграма розповіла про велику перемогу й велике руйнування. Кхурдалайн був марними зусиллями для обох сторін. Просто зараз муґенці хочуть інше місто.

— Це неможливо, — сказав Алтань. — Вони не могли так швидко дістатися до Ґолінь Ніїс. Маршрут річкою Ґолінь надто вузький, щоб рухатися військовими колонами. Вони мусили б шукати переходу через гори.

Чаґхань підняв брови.

— Закладаюся, вони його знайшли.

— Ну гаразд. Добре, — Алтань підвівся. — Я тобі вірю. Ходімо.

— Отак просто? — здивувалась Жинь. — Навіть не розібравшись?

Алтань вийшов із кімнати й швидко закрокував коридором. Вони квапилися, щоб не відставати. Алтань спускався сходами складу, доки не опинився перед камерою в підвалі, де тримали полоненого Федерації.

— Що ти робиш? — запитала Жинь.

— Розбираюся, — сказав Алтань і розчинив двері.

У камері дуже смерділо випорожненнями.

Полоненого прикували до стовпа в кутку кімнати, руки та ноги зв’язали, рота заткнули шматком тканини. В’язень був непритомний і навіть не ворухнувся, коли Алтань грюкнув дверима, перетнув кімнату та присів поруч.

Його побили, одне око запливло насиченим відтінком пурпурового, а навколо зламаного носа запеклася кров. Але найгіршої шкоди завдав газ: шкіра полоненого була навіть не пурпурова, а вкрита пухирями ядучо-червоного висипу. Його обличчя взагалі не скидалося на людське, а було радше страхітливим місивом кольорів. Побачивши полоненого таким обпеченим та понівеченим, Жинь відчула якусь дикунську втіху.

Алтань торкнувся двома пальцями відкритої рани на щоці полоненого і легенько, проте різко натиснув.

— Прокидайся, — промовив він вільною муґенською. — Як почуваєшся?

Застогнавши, полонений повільно розплющив опухлі очі. Коли він побачив Алтаня, то кашлянув і сплюнув йому під ноги.

— Неправильна відповідь, — сказав Алтань і впився нігтем у поріз.

Полонений заволав. Алтань відпустив.

— Чого ти хочеш? — твердо запитав полонений. Його муґенська була груба та невиразна, значно крикливіша за відполірований акцент, який Жинь вивчала в Сінеґарді. Цю говірку вона зрозуміла не одразу.

— Щось мені підказує, що Кхурдалайн узагалі не був основною ціллю, — буденно промовив Алтань, присівши. — Можливо, ти захочеш нам розповісти, як усе є.

Полонений посміхнувся огидною закривавленою посмішкою, яка викривила його опіки.

— Кхурдалайн, — повторив він, перекочуючи нікарське слово в роті, немовби грудку слизу. — Та кому здалася ця гівняна діра?

— Коротше, — сказав Алтань. — Куди прямує основне військо?

Полонений сердито зиркнув на нього і пхикнув.

Алтань підняв руку й ударив його по вкритій пухирями половині обличчя. Жинь замружилася. Цілячи у виразки полоненого, у відкриті рани, Алтань завдав йому ще сильнішого та гострішого болю.

— Де інша група? — повторив Алтань.

Полонений сплюнув кров Алтаневі під ноги.

— Відповідай! — закричав Алтань.

Жинь підстрибнула.

Полонений підняв голову.

— Нікарська свиня, — глумливо промовив він.

Алтань схопив полоненого за волосся на потилиці. Другим кулаком ударив у вже підбите око. Знову. І знову. Кров бризкала в різні боки, ляпала на брудну підлогу.

— Припини, — пискнула Жинь.

Алтань розвернувся.

— Вийди або заткнися, — прогарчав він.

— З такими темпами він знепритомніє, — сказала вона, її серце калатало в грудях. — А в нас немає часу приводити його до тями.

Якусь мить Алтань дивився на неї шаленими очима. А потім коротко кивнув і повернувся до полоненого.

— Сядь.

Полонений пробурмотів щось, чого ніхто не зміг розібрати.

Алтань копнув його під ребра.

— Сядь!

Полонений сплюнув ще грудку крові Алтаню на взуття. Його голова схилилася вбік. Алтань зумисне повільно витер ступню об землю, а потім присів перед полоненим. Він підчепив його підборіддя двома пальцями і прихилив до свого обличчя в майже інтимному жесті.

— Агов, до тебе звертаюся, — сказав Алтань. — Агов. Прокинься.

Він ляскав полоненого по щоках, доки його очі тремтливо не розплющилися.

— Я тобі нічого не скажу, — глузував далі полонений.

— Скажеш, — промовив Алтань. Його голос різко, гостро контрастував із попереднім криком. — Ти знаєш, що таке спірлійці?

Полонений звів брови докупи, спантеличений.

— Що?

— Звісно, знаєш, — м’яко сказав Алтань. Його голос перейшов у низьке оксамитове мурчання. — Звісно, ти чув розповіді про нас. Звісно, острів не забули. Мабуть, ти був ще дитиною, коли твій народ винищив Спір, адже так? А ти знав, що він зробив за одну ніч? Убив усіх до одного чоловіків, жінок і дітей.

На скронях полоненого намистинами виступив піт, стікав униз і змішувався зі свіжими цівками крові. Алтань клацнув пальцями перед очима полоненого.

— Бачиш це? Бачиш мої пальці? Так або ні.

— Так, — сипло озвався полонений.

Алтань нахилив голову.

— Кажуть, твій народ боявся спірлійців. Саме тому генерали наказали, щоб жодна спірлійська дитина не вижила, адже боялися того, ким ми могли стати. А знаєш чому?

Полонений невиразно дивився поперед себе.

Алтань знову клацнув. На великому і вказівному пальцях спалахнуло полум’я.

— Ось чому, — сказав він.

У полоненого від страху очі на лоба ледь не полізли.

Алтань підніс руку до його обличчя так, щоб язики полум’я загрозливо лизали пухирі, залишені газом.

— Я палитиму тебе шматок за шматком, — сказав Алтань так м’яко, як міг би звертатися до коханої. — Почну зі стоп. Годуватиму тебе однією порцією болю за раз, щоб ти не втрачав свідомості. Твої рани припікатимуться, щойно з’явившись, тож від втрати крові ти не помреш. Коли стопи обгорять, повністю почорніють, я перейду до пальців на руках. А потім відламуватиму їх один за одним. Я нанижу ці обгорілі обрубки на нитку й повішу тобі на шию. А коли завершу з кінцівками, то перейду до яєчок. Я пектиму їх так повільно, що ти збожеволієш від болю. А потім ти заспіваєш.

Очі полоненого нестямно смикалися, але він усе одно похитав головою.

Голос Алтаня ще дужче пом’якшав.

— Усе не обов’язково мусить бути саме так. Твій підрозділ лишив тебе нам. Ти йому нічого не винен, — його голос звучав заспокійливо та гіпнотично, майже лагідно. — Інші хочуть твоєї смерті, ти знаєш. Публічної страти перед цивільними. Вони розірвуть тебе. Око за око, — Алтанів голос був таким приємним. Алтань міг бути таким вродливим, таким харизматичним, коли хотів. — Але я не такий, як інші. Я розсудливий. Я не хочу шкодити тобі. Я хочу лише співпраці.

Солдатове горло смикнулося. Він ковзнув поглядом по обличчю Алтаня, безнадійно заплутався, намагаючись зчитати його вираз, і не міг дійти бодай якогось висновку. Алтань носив дві маски, удавав дві суперечливі сутності, і полонений не знав, чого очікувати чи якій із них догоджати.

— Розкажи — і я зможу тебе звільнити, — люб’язно сказав Алтань. — Розкажи — і я тебе відпущу.

Полонений продовжував мовчати.

— Ні? — Алтань допитливо зазирав в обличчя полоненого. — Ну гаразд.

Його полум’я розгорілося вдвічі сильніше, пострілюючи іскрами.

Полонений пронизливо заверещав:

— Голінь Ніїс!

Алтань продовжував тримати полум’я загрозливо близько до очей полоненого.

— Поясни.

— Кхурдалайн узагалі був нам не потрібний, — випалив полонений. — Метою завжди був Ґолінь Ніїс. Щойно почалася ця війна, ви стягли найкращі підрозділи на узбережжя. Ідіоти. Ми ніколи навіть не хотіли брати це пляжне місто.

— Але флот, — сказав Алтань. — Кхурдалайн був вашим входом для всіх наступів. Вам не вдасться дістатися до Ґолінь Ніїс, обминувши Кхурдалайн.

— Був ще один флот, — просичав полонений. — Було багато флотів, які пливли на південь від цього жалюгідного міста. Вони знайшли перехід через гори. Бідолашні ідіоти, невже ви думаєте, що змогли б розгадати цей план? Вони прямують просто до Ґолінь Ніїс. Ваша столиця воєнного часу згорить, наші Збройні сили перетнуть серце вашої країни, а ви так само стирчатимете тут, тримаючись за жалюгідну відмазку оборони цього міста.

Алтань відсмикнув руку. Жинь інстинктивно відступила назад, очікуючи, що він знову вдарить.

Але Алтань лише погасив полум’я й поблажливо поплескав полоненого по голові.

— Хороший хлопчик, — тихо прошепотів він. — Дякую.

Він кивнув Жинь та Чаґханю, показуючи, що вони йдуть.

— Зачекай, — квапливо сказав полонений. — Ти ж сказав, що відпустиш мене.

Алтань підняв обличчя до стелі й зітхнув. Тонка цівка поту збігла від кістки під вухом на шию.

— Звісно, — промовив він. — Я тебе відпущу.

Він схопився рукою за шию полоненого. Бризнула кров.

На обличчі полоненого з’явився вражений вираз. Він видав останній зляканий, здавлений зойк. А потім його очі заплющилися й голова впала вперед. Повітря наповнив запах печеного м’яса та паленої крові.

Жинь відчула, як у горлі підіймається жовч. Минуло немало часу, доки вона згадала, як дихати.

Алтань підвівся. Вени на його шиї виступили у тьмяному світлі. Він глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув, немовби курець опіуму, немовби людина, яка щойно заповнила легені наркотиком. Він повернувся до них. Його очі світилися в темряві яскраво-червоним.

— Гаразд, — звернувся він до свого лейтенанта. — Ти мав рацію.

Упродовж усього допиту Чаґхань навіть не поворухнувся.

— Я рідко помиляюся, — сказав Чаґхань.