Макова війна

Роздıл 1

— Роздягайтеся.

Жинь моргнула.

— Що?

Наглядач на мить відірвався від записів у журналі.

— Такі правила для запобігання списуванню, — він показав рукою на колегу-наглядачку. — Якщо треба, йдіть із нею.

Жинь міцно схрестила руки на грудях і підійшла до наглядачки. Та завела її за ширму, ретельно обмацала, аби впевнитися, що дівчина ніде не сховала матеріалів для тесту, а потім видала безформну синю одежину.

— Одягайте, — наказала наглядачка.

— Це й справді так необхідно?

Роздягнувшись, Жинь зацокотіла зубами від холоду. Екзаменаційна сорочка виявилася завеликою: рукави звисали, тож Жинь довелося підкотити їх кілька разів.

— Так, — наглядачка жестом показала на лаву. — Минулого року дванадцятьох студентів спіймали зі шпаргалками, вшитими в підкладки сорочок. Ми вжили запобіжних заходів. Відкрийте рота.

Жинь підкорилася.

Тонкою паличкою наглядачка притиснула їй язик.

— Колір не змінений, це добре. Широко розплющте очі.

— Навіщо комусь накачуватися наркотиками перед тестом? — запитала Жинь, коли наглядачка піднімала їй повіки. Проте відповіді не почула.

Задоволена, наглядачка махнула рукою в бік коридору, де нерівним строєм уже стояли майбутні студенти. Руки в них були порожні, а на обличчях застиг однаковий стривожений вираз. Письмового приладдя для тесту вони не принесли, адже всередині пензлів можна сховати скручений аркуш із відповідями.

— Руки тримайте на видноті, — наказав наглядач, вийшовши попереду строю. — Рукава підкотіть до ліктів. Віднині й надалі ви не розмовляєте між собою. Якщо виникне потреба помочитися, підніміть руку. Позаду кімнати є відро.

— А раптом мені захочеться по великому? — запитав якийсь хлопець.

Наглядач пильно глянув на нього.

— Тест триває дванадцять годин, — промовив хлопчина виправдально.

Наглядач знизав плечима.

— Тоді намагайтеся тихенько.

Того ранку Жинь надто нервувалася, щоб з’їсти бодай шматочок. Її нудило вже від самої думки про їжу. Сечовий міхур та кишківник були порожні. Повний — лише розум, забитий немислимою кількістю математичних формул, віршів, трактатів та історичних дат, які вона мала виплеснути в тестовому зошиті. Вона підготувалася.

Екзаменаційна кімната була розрахована на сотню студентів. Столи розставили вузькими рядами по десять. На кожному — товстелезний екзаменаційний зошит, каламар та пензель для письма.

У більшості інших провінцій країни Нікань відводили всю будівлю ратуші, щоб розмістити тисячі студентів, які щороку намагалися скласти іспит. Однак у містечку Тікані в провінції Півня мешкали лише землероби та фермери. Тіканійським родинам згодилися б радше зайві руки для роботи в полі, аніж нащадки з університетською освітою. Тож у Тікані для іспиту завжди використовували лише одну класну кімнату.

Разом із рештою учасників Жинь пройшла до класу й сіла на відведене місце. Дівчина замислилася, який вигляд усі вони мали згори: охайні плямки чорного волосся, однакові сині сорочки та коричневі дерев’яні столи. Вона уявила, скільки ще тієї миті по всій країні отаких класних кімнат, у яких із нервовим очікуванням присутні дивилися на водяні годинники.

У Жинь цокотіли зуби, відбивали нестямне стакато, здавалося, чутне всім навколо, і причиною був не лише холод. Вона стиснула щелепи, однак дрижання просто перекинулося на руки й коліна. Пензель тремтів у руці, чорнило скрапувало на стіл, лишаючи чорні плями.

Жинь стиснула його міцніше й написала на титульній сторінці зошита своє повне ім’я: Фан Жунінь.

Нервувалася не лише вона. Біля відра позаду кімнати вже чулися блювотні позиви.

Дівчина стиснула собі зап’ясток, зчепивши пальці поверх блідих шрамів від опіків, і глибоко вдихнула. «Зосередься».

Водяний годинник у кутку стиха дзенькнув.

— Починайте, — промовив екзаменатор.

Сотня екзаменаційних зошитів із шурхотом розгорнулися, немовби спурхнула зграя горобців.

Два роки тому, в день, який державні чиновники Тікані навмання визначили її чотирнадцятим днем народження, прийомні батьки Жинь покликали дівчину до себе в кімнату.

Таке траплялося рідко. Здебільшого Фани воліли взагалі не помічати Жинь, доки для неї не з’являлася робота, але й тоді говорили з нею так, немовби віддавали команди собаці: «Замкни крамницю. Розвісь випрану білизну. Віднеси цей пакунок опіуму сусідам і не йди, аж доки не витрясеш із них удвічі більше, ніж заплатили ми».

На стільці для гостей сиділа жінка, якої Жинь раніше не бачила. Її обличчя було немовби припорошене білим рисовим борошном, із кольоровими мазками лише на вустах і повіках. Вона була вбрана в яскраво-бузкову сукню з візерунком зі сливових квітів, скроєну так, що могла б личити дівчині вдвічі молодшій. Фігура жінки розповзлася по боках, наче мішок із зерном.

— Це вона? — запитала жінка. — Гм. Трохи смаглява. Інспектор не надто цим перейматиметься, але ціну доведеться скинути.

У Жинь виникла несподівана страхітлива підозра.

— Хто ви? — вимогливо запитала вона.

— Сядь-но, Жинь, — промовив дядько Фан.

Він змахнув мозолястою рукою, вказуючи на стілець. Жинь миттю кинулася навтьоки. Тітонька Фан перехопила її й затягла назад. Зав’язалася коротка сутичка, тітонька Фан пересилила Жинь і штовхнула до стільця.

— Я не піду в бордель! — вигукнула Жинь.

— Дурепо, вона не з борделю, — випалила тітонька Фан. — Сядь. Май хоч трохи поваги до свахи Лєв.

Сваха Лєв не збентежилася. Вочевидь, звинувачення в секс-торгівлі були для її роботи звичною річчю.

— Тобі всміхається неабияка удача, дівчинко, — сказала вона піднесено й удавано солодкаво. — Хочеш дізнатися чому?

Жинь підсунулася на край стільця і втупилася поглядом у червоні вуста свахи Лєв.

— Ні.

Усміхнені вуста свахи стиснулися.

— Звісно ж, хочеш.

Як виявилося, після тривалих та непростих пошуків сваха Лєв знайшла в Тікані чоловіка, згодного взяти Жинь за дружину. Заможний купець, який заробляє на життя імпортом свинячих вух та акулячих плавників. Двічі розлучений та втричі старший за неї.

— Хіба не чудово? — осяйно всміхнулася сваха Лєв.

Жинь кинулася до дверей. Та не встигла й двох кроків ступити, як тітонька Фан простягнула руку і схопила її за зап’ясток.

Жинь знала, що буде далі. Вона приготувалася до удару, до стусанів під ребра, де не видно синців, проте тітонька Фан лише потягла її назад до стільця.

— Ти поводитимешся пристойно, — прошепотіла вона і зціпила зуби, обіцяючи, що покарання не забариться. Але не зараз, не перед свахою Лєв. Тітонька Фан не любила афішувати своєї жорстокості.

Сваха Лєв примружилася, мовби нічого й не сталося.

— Не бійся, люба. Це ж чудово!

Жинь стало млосно. Вона повернулася, щоб глянути в обличчя прийомним батькам, силкуючись не підвищувати голосу.

— Я думала, що потрібна вам у крамниці…

Чомусь тільки це спало їй на думку.

— Про крамницю дбатиме Кесеґі, — відповіла тітонька Фан.

— Кесеґі вісім років.

— Скоро він подорослішає, — у тітоньки Фан заблищали очі. — І так трапилося, що твій майбутній чоловік виявився селищним наглядачем за імпортом.

Тепер Жинь усе стало ясно. Фани просто укладали угоду: одна сирота, взята на виховання, в обмін на майже монополію на чорному ринку опіуму в Тікані.

Дядько Фан міцно затягнувся люлькою й видихнув, наповнивши кімнату густим докучливим димом.

— Він заможний. Ти станеш щасливою.

Ні, це Фани стануть щасливими. Вони отримають доступ до масового імпорту опіуму, не зменшуючи прибутків хабарами. Але Жинь прикусила язика, бо дальша суперечка лише призвела б до побоїв. Дівчина добре розуміла, що Фани видадуть її заміж, навіть якщо їм доведеться власноруч тягти її на шлюбне ложе.

Вони взагалі не хотіли Жинь. Узяли її дитям лише тому, що розпорядження Імператриці після Другої Макової війни змушувало родини, де менш ніж троє дітей, брати на усиновлення сиріт війни, які інакше стали б злодіями та жебраками.

Оскільки дітовбивство в Тікані каралося, Фани залучали Жинь до продажу й доставки опіуму, відколи вона навчилася рахувати. Та попри всю її безкоштовну працю, вартість утримання й харчування Жинь виявилася більшою, аніж Фани воліли платити. А тепер їм випала нагода позбутися цього фінансового тягаря.

Той купець міг дозволити собі годувати й одягати Жинь до кінця її життя, пояснила сваха Лєв. Їй треба лише покірливо служити йому гарною дружиною, народити дітей і дбати про дім (у якому, зауважила сваха Лєв, не одна, а дві ванні кімнати всередині). Це найкраща угода, яку могла отримати сирота війни без родини та зв’язків.

Жинь — чоловік, свасі — платня, а Фанам — наркотики.

— Ого, — стиха протягла Жинь. Підлога під ногами немовби захиталася. — Чудово. Справді чудово. Страшенно.

Сваха Лєв знов осяйно всміхнулася.

Жинь придушила паніку, намагаючись дихати спокійно, доки сваху не провели геть. Вона низько вклонилася Фанам і, як належить прийомній доньці, подякувала за труднощі, які вони подолали, щоб забезпечити їй надійне майбутнє.

Жинь повернулася до крамниці. Аж дотемна працювала мовчки, виконувала замовлення, заповнювала інвентарні записи та позначала нові пункти в гросбуху.

Робота з інвентарними записами вимагала неабиякої уважності, а надто щодо цифр. Так легко зробити дев’ятку схожою на вісімку. Легше хіба перетворити одиницю на сімку…

Уже після заходу сонця Жинь зачинила крамницю й замкнула за собою двері.

Потім заштовхала пакунок з украденим опіумом під сорочку й побігла.

— Жинь? — Двері бібліотеки відчинив невисокий сухорлявий чоловік і глянув на дівчину. — Велика Черепахо! Що ти тут робиш? Ллє як із відра.

— Прийшла повернути книжку, — відповіла вона, простягаючи водонепроникну сумку. — А ще я виходжу заміж.

— О. О! Що? Заходь.

Учитель Фейжик давав безкоштовні вечірні уроки дітям тіканійських селян, інакше ті виросли б зовсім безграмотними. Жинь довіряла йому більше, ніж будь-кому, і краще за будь-кого розуміла його слабкості.

Тому саме на ньому тримався весь її план порятунку.

— Ваза зникла, — зауважила Жинь, роззирнувшись у тісній бібліотеці.

Учитель Фейжик розклав у каміні невеликий вогонь і витягнув поперед нього дві подушки для сидіння. Жестом запросив Жинь сісти.

— Не фартило. Та й загалом, кепський видався вечір.

Учитель Фейжик, на своє нещастя, полюбляв «Підрозділи» — надзвичайно популярну гру в тіканійських гральних барлогах. Ця любов не була б такою небезпечною, якби він грав добре.

— Це безглуздо, — промовив учитель Фейжик, коли Жинь докладно переповіла почуте від свахи. — Нащо Фанам вида­вати тебе заміж? Хіба для них ти не чудова безкоштовна ро­бітниця?

— Так, але вони вважають, що від мене буде більше користі в ліжку наглядача за імпортом.

На обличчі вчителя Фейжика застигла відраза.

— Твої родичі — падлюки.

— То ви допоможете, — з надією промовила вона.

Він зітхнув.

— Моя люба дівчинко, якби рідня дозволила тобі займатися зі мною ще змалку, тоді ми могли б про це поміркувати… Я тоді говорив Фанам, говорив, що в тебе потенціал. А зараз ти мрієш про неможливе.

— Але…

Він підняв руку.

— Щороку Кедзю складають понад двадцять тисяч абітурієнтів, а до академій вступають заледве три тисячі. І з них не набереться й жменьки з Тікані. Ти змагатимешся із заможними дітьми — дітьми купців, дітьми знаті, котрі вчилися все життя.

— Але я також займалася з вами. Невже іспит настільки складний?

Учитель здавлено гигикнув.

— Ти вмієш читати. Користуватися рахівницею. Але щоб скласти Кедзю, потрібен зовсім інший рівень підготовки. Кедзю перевіряє глибоке знання історії, вищої математики, логіки, класичних текстів…

— Чотирьох шляхетних предметів, знаю, — нетерпляче випалила вона. — Але я швидко читаю. Знаю більше знаків, аніж переважна частина дорослих у цьому селищі. І вже точно більше за Фанів. Якщо ви дозволите мені бодай спробувати, я зможу займатися разом із вашими учнями. Мені навіть не обов’язково бути присутньою на декламаціях. Вистачить книжок.

— Читати книжки — це одне, — сказав учитель Фейжик. — А підготуватися до Кедзю — зовсім інше. Мої учні все життя вчилися, щоб скласти цей іспит, по дев’ять годин на день, сім днів на тиждень. Ти більше часу проводиш за роботою в крамниці.

— Я можу займатися в крамниці, — заперечила Жинь.

— Невже в тебе немає безпосередніх обов’язків?

— А я доволі, гм, багатозадачна.

Якийсь час він скептично дивився на неї, а потім похитав головою.

— У тебе лише два роки. Це неможливо.

— А нічого іншого мені не лишається, — різко випалила вона.

У Тікані така незаміжня дівчина, як Жинь, була варта менше за гомосексуального півня. Вона змогла би прожити життя служницею в якомусь заможному обійсті за умови, що знайшла б потрібних людей для підкупу. А як ні, лишалися проституція та жебрацтво в різних поєднаннях.

Може, Жинь трохи й драматизувала, але не перебільшувала. Вона могла поїхати з міста, можливо, навіть прихопити з собою вдосталь опіуму, щоб придбати квиток на караван до будь-якої іншої провінції… але якої? У неї не було ні друзів, ні родини, і якщо її пограбують чи викрадуть, ніхто не допоможе. Корисних умінь вона теж не мала. За межі Тікані ніколи не виїздила. Тож про те, як вижити у великому місті, не знала й найпростішого.

А якщо її впіймають із такою кількістю опіуму… Володіння опіумом — найвищий злочин в імперії. Жинь витягнуть на головну площу міста й публічно зітнуть голову як черговій жертві в марній війні Імператриці з наркотиками.

Це був її єдиний варіант. Вона мусила вблагати вчителя Фейжика.

Жинь підняла книжку, яку прийшла повернути.

— Це Мендзи. «Роздуми про мистецтво управління державою». У мене вона пробула лише три дні, так?

— Так, — сказав він, не зазираючи до журналу.

Жинь передала книгу вчителеві.

— Прочитайте мені кілька фраз. Будь-яких.

Вигляд у вчителя Фейжика був скептичний, але все ж лише заради сміху він розгорнув книжку десь посередині.

— Співчуття — це принцип…

— Доброти, — завершила речення Жинь. — Сором і відмова — це принципи доброчесності. Стриманість і послужливість — це принципи… принципи, гм, пристойності. А схвалення та несхвалення — це принципи знання.

Учитель здивовано здійняв брови.

— І що ж це означає?

— Гадки не маю, — визнала вона. — Якщо чесно, то я взагалі не розумію Мендзи. Просто завчила напам’ять.

Учитель прогортав книжку до кінця, обрав ще один абзац і зачитав:

— У земному царстві порядок панує тоді, коли всі створіння знають своє місце. Усі створіння знають своє місце, якщо виконують відведені їм ролі. Риба не намагається літати. Тхір не намагається плавати. Мир можливий лише тоді, коли кожне створіння шанує божественний порядок. — Він закрив книжку і глянув на Жинь. — Що скажеш про цей абзац? Його значення ти розумієш?

Жинь розуміла, що намагався їй донести вчитель Фейжик.

Нікарці[1] вірили в суворо визначені соціальні ролі, жорстку ієрархію, в якій усі замкнені від народження. Кожен має власне місце під небесами. Князьки стають Воєначальниками, кадети — солдатами, а сирітки-продавчині з Тікані мають лишатися з іншими сирітками-продавчинями з Тікані. Кедзю задумували як засіб вирівнювання шансів на вищий статус, проте лише в заможного класу вистачало коштів найняти потрібних учителів своїм дітям, щоб вони змогли скласти цей іспит.

Ну а що, офігенно божественний порядок. Якщо заміжжя за грубим стариганем і є її написаною роллю на цій землі, то Жинь намірилася її переписати.

— Це означає, що я добре запам’ятовую довгі абзаци незрозумілого тексту, — сказала вона.

Якийсь час учитель Фейжик мовчав.

— Ейдетичної пам’яті ти не маєш, — врешті промовив він. — Я вчив тебе читати. Я б знав.

— Не маю, — визнала вона. — Але я вперта, наполегливо вчусь і справді не хочу заміж. Щоб вивчити напам’ять Мендзи, мені знадобилося три дні. Це була коротка книжка, тож, імовірно, на довші тексти піде тиждень. Але скільки текстів у переліку Кедзю? Двадцять? Тридцять?

— Двадцять сім.

— То я вивчу їх усі. Усі до одного. Цього вистачить, щоб скласти Кедзю. Інші предмети не такі складні, найчастіше спотикаються саме на класичних текстах. Ви ж самі мені це говорили.

Тепер очі вчителя Фейжика звузилися, вираз обличчя вже був не скептичним, а задумливим, немовби він щось підраховував. Вона впізнала цей вираз. Саме таким ставало його обличчя, коли вчитель намагався спрогнозувати виграш у «Підрозділах».

У Нікані успіх учителя залежав від його репутації за результатами Кедзю. Якщо абітурієнти вступали до академії, то це приваб­лювало клієнтів. Більше учнів означало більше грошей, а для азартного гравця, котрий загруз у боргах, як учитель Фейжик, кожен новий учень важливий. Якщо Жинь складе вступний іспит до академії, наступний приплив учнів може витягнути Фейжика з обтяжливих боргів.

— Цього року малий набір, так? — наполягала вона.

Він скривився.

— Посушливий видався рік. Звісно, набір невеликий. Як багато родин захочуть платити за навчання, якщо діти все одно майже не мають шансів на вступ?

— А от я зможу вступити, — сказала вона. — І коли вступлю, ви матимете студентку, яка склала вступний іспит до академії. Як гадаєте, це вплине на набір учнів?

Він похитав головою.

— Жинь, я не можу брати з тебе гроші за навчання, спираючись на саму лиш віру.

Тут вимальовувалася ще одна проблема. Дівчина зібралася з духом і глянула вчителю у вічі.

— Все гаразд. Я не зможу платити за навчання.

Її слова помітно спантеличили вчителя.

— У крамниці я нічого не заробляю, — промовила Жинь до того, як він устиг щось сказати. — Товар не мій. Платні мені не дають. Потрібно, щоб ви допомогли мені підготуватися до Кедзю безкоштовно і вдвічі швидше, ніж готуєте інших учнів.

Учитель Фейжик знову захитав головою.

— Моя люба дівчинко, я не можу… Це…

Настав час розіграти останню карту. Жинь витягла з-під стільця шкіряну сумку й кинула її на стіл. Вона вдарилась об деревину з глухим приємним звуком.

Учитель Фейжик жадібно простежив очима, як Жинь ковзнула рукою в сумку й витягла важкий пакунок із солодкавим запахом. А потім ще один. І ще один.

— Тут добірного опіуму на шість таелів, — спокійно промовила вона.

Шість таелів — це половина річного заробітку вчителя Фейжика.

— Ти поцупила його у Фанів, — зніяковіло сказав він.

Вона знизала плечима.

— Контрабанда — складний бізнес. Фани усвідомлюють ризики. Пакунки постійно губляться. Сумніваюся, що вони повідомлять про це міську владу.

Фейжик смикав себе за довгі волосини в бороді.

— Я не хочу заступати шлях Фанам.

Він мав підстави боятися. Люди в Тікані не перетиналися з тітонькою Фан, якщо дбали про свою безпеку. Ця жінка була терплячою та непередбачуваною, як змія. Могла зачаїти кривду й не виказувати її роками, а потім добре продумано вразити отруйним жалом.

Але Жинь замела сліди.

— Минулого тижня адміністрація порту конфіскувала одну партію, — сказала Жинь. — І тітонька ще не мала часу провести ревізію. Я просто позначила ці пакунки як втрачені. Вона не зможе їх відстежити.

— Але тебе все одно можуть побити.

— Не сильно, — Жинь силувано знизала плечима. — Їм не вдасться видати заміж пошкоджений товар.

Учитель Фейжик втупився в мішечок з неприхованою жадобою.

— Згода, — нарешті сказав він і потягнувся до опіуму.

Вона смикнула сумку так, щоб він не міг до неї дотягтися.

— Чотири умови. По-перше, ви беретеся мене вчити. По-друге, беретеся мене вчити безкоштовно. По-третє, ви не палите під час занять зі мною. І по-четверте, якщо ви кому-небудь вибовкаєте, звідки у вас цей опіум, я розповім кредиторам, де вас знайти.

Учитель Фейжик довго не відводив від Жинь погляду, а потім кивнув.

Вона прочистила горло.

— А ще я хочу взяти цю книжку.

Фейжик криво їй усміхнувся.

— А повія з тебе вийшла б жахлива. Ні краплини чарівності.

— Ні, — сказала тітонька Фан. — Ти потрібна нам у крамниці.

— Я вчитимуся вночі, — відповіла Жинь. — Або у вільний від роботи час.

Тітонька Фан насупилась і стиснула губи, намагаючись відчистити бруд зі сковорідки. У ній усе було грубим: вираз обличчя, неприхована нетерплячість та роздратування, голос, охриплий від крику на Жинь, на сина Кесеґі, на найманих контрабандистів, на дядька Фана, який без діла лежав у прокуреній кімнаті.

— Що ти йому пообіцяла? — підозріливо поцікавилася вона.

Жинь напружилася.

— Нічого.

Тітонька Фан раптом грюкнула сковорідкою по кухонному столу. Жинь позадкувала, злякавшись, що її крадіжку викрили.

— Та що ж такого поганого в заміжжі? — вимогливо запитала тітонька Фан. — Я вийшла за твого дядька ще молодшою, ніж ти зараз. Усі дівчата в цьому селищі повиходять заміж ще до шістнадцятиліття. Невже ти вважаєш себе аж настільки кращою за них?

Жинь відчула таке полегшення, що довелося стежити за тим, аби здаватися присоромленою, як і годилося.

— Ні. Не вважаю.

— Гадаєш, усе буде аж так погано? — тітонька Фан небез­печно стишила голос. — То в чому річ? Ти боїшся ділити з ним ліжко?

Цього Жинь навіть не обмірковувала, але тепер від самої думки їй стало нічим дихати.

Тітчині вуста скривилися в задоволеній посмішці.

— Перша ніч найгірша, запевняю. Затисни в зубах клапоть вати, щоб не прикусити язика. Не кричи, хіба що він цього захоче. Опусти голову й роби все, що він каже, стань його мовчазною домашньою рабинею, доки він тобі не повірить. А що далі? Ти почнеш частувати його опіумом, спершу потроху, хоча сумніваюся, що він ніколи раніше його не курив. А потім щодень даватимеш трохи більше. Роби це ввечері, якраз після того, як він закінчить із тобою, щоб опіум асоціювався в нього з задоволенням та владою. Давай більше й більше, аж доки він стане повністю залежним від опіуму й від тебе. Нехай це зруйнує його тіло та розум. Ти будеш заміжня за живим трупом, так, але матимеш його багатство, маєтності та владу. — Тітонька Фан нахилила голову. — То невже так боляче буде ділити з ним ліжко?

Жинь схотілося виблювати.

— Але я…

— Дітей боїшся? — тітонька Фан закинула голову. — Існують способи вбити їх ще в утробі. Ти в аптеці працюєш. І знаєш про це. Але ти захочеш народити йому принаймні одного сина. Утвердити свою позицію першої дружини, щоб він не зміг розділити статки з коханками.

— Але я не хочу, — випалила Жинь. «Не хочу стати схожою на тебе».

— А кого цікавить, чого хочеш ти? — м’яко запитала тітонька Фан. — Ти сирота війни. У тебе ні батьків, ні статусу в суспільстві, ні зв’язків. Тобі пощастило, і наглядачу байдуже, що ти не гарненька, йому важливо лише те, що ти молода. Це найліпше, що я можу зробити для тебе. Такого шансу вже не буде.

— Але Кедзю…

— «Але Кедзю», — перекривила тітонька Фан. — Коли ти стала такою наївною? Невже ти й справді думаєш, що зможеш вступити до академії?

— Так, думаю. — Жинь випростала спину, намагаючись додати словам упевненості. «Заспокойся. Ти ще маєш важелі впливу». — І ви мені дозволите. Бо одного дня чиновники можуть почати розпитувати, звідки надходить опіум.

Тітонька Фан глянула на Жинь пильним та довгим поглядом.

— На той світ захотілося? — запитала вона.

Жинь знала, що це не порожня погроза. Тітонька Фан воліла завжди ховати кінці у воду. І Жинь бачила, як вона це вже робила раніше. Більшу частину свого життя дівчина намагалася зробити так, щоб ніколи не стати таким «кінцем».

Але тепер Жинь могла дати відсіч.

— Якщо я зникну, учитель Фейжик розкаже владі, що саме зі мною сталося, — голосно сказала вона. — А ще розповість вашому синові, що ви скоїли.

— Кесеґі байдуже, — глузливо промовила тітонька Фан.

— Я виростила Кесеґі. Він мене любить, — відповіла Жинь. — А ви любите його. І не хочете, щоб він знав, чим ви займаєтеся. Ось чому ви не відправляєте його до крамниці. Ось чому змушуєте мене тримати його в нашій кімнаті, коли йдете на зустріч із контрабандистами.

А оце таки подіяло. Тітонька Фан втупилася в неї, її рот був роззявлений, а ніздрі роздувалися.

— Дозвольте хоча б спробувати, — благала Жинь. — Дозволивши мені вчитися, ви ж нічого не втрачаєте. Якщо вступлю, ви принаймні позбудетеся мене, а якщо провалюся, то однаково матимете наречену.

Тітонька Фан схопила пательню. Жинь інстинктивно на­пружилася, однак тітонька лише знову почала нестямно її начищати.

— Посмієш учитися в крамниці — і я викину тебе на вулицю, — сказала тітонька Фан. — Мені не треба, щоб це дійшло до наглядача.

— Згода, — зціпивши зуби, збрехала Жинь.

Тітонька Фан пхикнула.

— І що станеться, якщо ти вступиш? Хто платитиме за навчання? Твій любий злиденний учитель?

Жинь вагалася. Вона сподівалася, що Фани дадуть їй на навчання гроші з посагу, але тепер розуміла, що то марна надія.

— Навчання в Сінеґарді безкоштовне, — зауважила вона.

Тітонька Фан голосно розреготалася.

— Сінеґард! Ти вважаєш, що зможеш вступити туди?

Жинь підняла підборіддя.

— Зможу.

Військова академія в Сінеґарді була найпрестижнішим закладом у всій імперії, навчальним майданчиком для майбутніх генералів та державців. Туди рідко брали когось із сільського півдня, якщо таке взагалі колись траплялося.

— Ти таки витаєш у хмарах, — знову пхикнула тітонька Фан. — Гаразд, учись, якщо тобі так цього хочеться, якщо це тебе ощасливить. Але всіма можливими способами склади Кедзю. Бо коли ти провалишся, ти таки вийдеш заміж за наглядача. І ще подякуєш мені.

Тієї ж ночі Жинь прилаштувала поцуплену свічку на підлозі в тісній спальні, яку ділила з Кесеґі, і розгорнула перший підручник із Кедзю.

Кедзю перевіряв знання чотирьох шляхетних предметів: історії, математики, логіки та класичних текстів. Імперська бюрократія в Сінеґарді вважала ці предмети конче необхідними для розвитку науковця й державця. Жинь мусила вивчити їх усі до шістнадцятиліття.

Вона склала для себе жорсткий графік: для початку щонайменше дві книжки на тиждень і почергово по два предмети щодня. Кожного вечора Жинь зачиняла крамницю й перед поверненням додому бігла до будинку вчителя Фейжика та брала оберемок нових книжок.

Найлегше давалась історія. Історія Нікані була захопливою сагою про постійні війни. Імперія виникла тисячоліття тому під проводом могутнього меча безжального Червоного Імператора, який знищив чернечі ордени, розкидані по материку, і створив єдину державу нечуваного доти розміру. Тоді нікарські народи вперше усвідомили себе єдиною нацією. Червоний Імператор унормував нікарську мову, запровадив єдину систему мір і створив мережу доріг, які сполучали його неосяжні землі.

Але новостворена Нікарська імперія не пережила смерті Червоного Імператора. Упродовж наступної доби Ворожих Держав його численні нащадки перетворили країну на криваву бійню, внаслідок чого Нікань розпалася на дванадцять провінцій, які ворогували між собою.

Відтоді величезну країну об’єднували, завойовували, експлуатували, розділяли, а потім об’єднували знову. Водночас Нікань воювала з ханами з північних Внутрішніх держав і поважними призахідниками з-за великого моря. В обох випадках Нікань довела, що занадто велика, аби зазнати тривалої окупації чужинцями.

З-поміж усіх завойовників Федерація Муґень спромоглася досягти найбільшого. Острівна країна напала на Нікань у часи, коли внутрішні конфлікти між провінціями були в розпалі. Нікані вдалося повернути собі незалежність лише після двох Макових війн та п’ятдесяти років кривавої окупації.

Тепер землями дванадцяти провінцій правила Імператриця Су Дадзі, остання жива представниця Тріади. Ця жінка захопила владу під час Другої Макової війни, проте їй не вдалося домогтися такої ж єдності, як за часів Червоного Імператора.

З історичного погляду Нікарська імперія показала себе незламною. Проте вона була такою нестабільною та роз’єднаною, що сумнівів бути не могло: нинішній мир триватиме недовго.

З історії своєї країни Жинь зрозуміла одне: якщо в Нікарській імперії і є щось постійне, то це війна.

Другий предмет, математика, виявився важчим. Не надто складним, радше нудним та виснажливим. Кедзю мав відібрати не геніальних математиків, а абітурієнтів, здатних подужати бюджет країни чи ведення бухгалтерських книг. Жинь вела бухгалтерський облік для Фанів, відколи навчилася додавати. Вона могла подумки обраховувати багатозначні числа. Проте все одно мусила зібратися, щоб надолужити абстрактні тригонометричні теореми, які, за її припущеннями, мали значення в морських боях. Але, як з’ясувалося, вивчати їх було приємно та легко.

Третій розділ, логіка, був для Жинь зовсім новим. Кедзю мі­стив логічні загадки у вигляді запитань із відкритими відповідями. Щоб потренуватися, вона розгорнула пробний іспит. Перше питання звучало так: «Учений, який мандрує битим шляхом, бачить при дорозі грушу. Дерево все в таких важких плодах, що під їхньою вагою гілки посхилялися додолу. Але він не чіпає фруктів. Чому?»

«Бо це не його груша, — миттю спало на думку Жинь. — Бо її власницею може бути тітонька Фан, яка проломить йому голову лопатою». Але ці варіанти спиралися на мораль або випадок. Відповідь на загадку мала міститися в самому запитанні. Якась помилка, якась суперечність у заданому сценарії.

Жинь довгенько думала, аж доки їй не сяйнула відповідь: «Дерево з плодами біля битого шляху — мабуть, щось із тими фруктами негаразд».

Що більше вона займалася, то більше такі запитання здавалися грою. Розгадувати їх було дуже корисно. Жинь малювала діаграми в пилюці, вивчала структури силогізмів та запам’ятовувала найпоширеніші логічні помилки. Через декілька місяців вона могла за лічені хвилини знайти відповідь на такі питання.

Найскладнішим предметом виявилися класичні тексти. Вони стали винятком з її розкладу. Класичними текстами Жинь займалася щодня. Аби скласти цей розділ Кедзю, учні мали вміти цитувати, аналізувати та порівнювати тексти двадцяти семи книг, визнаних канонічними. Вони були написані не сучасною мовою, а давньонікарською, що була знана непередбачуваними граматичними формами й хитромудрою вимовою. Тими книгами були поеми, філософські трактати та есе про мистецтво управління державою, написані легендарними мудрецями Нікані. Вони мали сформувати духовний характер майбутніх державців нації. І всі вони без винятку були безнадійно незрозумілі.

На відміну від логіки чи математики, з класичними текстами Жинь не могла розраховувати на мислення. Для розуміння класичних текстів потрібна була база знань, яку більшість учнів поступово накопичували, ще відколи навчилися читати. За два роки Жинь мусила надолужити понад п’ять років безперервного навчання.

Жинь досягла неабияких успіхів у механічному запам’ятовуванні. Вона промовляла тексти в зворотному порядку, гуляючи вздовж мурів навколо Тікані. Декламувала з подвійною швидкістю, стрибаючи по стовпах через озеро. Бурмотіла собі під носа у крамниці, не криючи роздратування, коли покупці просили допомоги. Вона не дозволяла собі заснути, доки не зачитувала вивченого за день без жодної помилки. Прокидалася, промовляючи класичні аналекти. Кесеґі це дуже лякало, бо він думав, що в неї вселилися привиди. А вві сні Жинь чула давні вірші, зачитані давно померлими голосами, і прокидалася, тремтячи від жаху, коли розуміла помилку.

«Правда неба плинна — її не втримати. Тому кожна з тьмочисленних речей доходить до зросту. Правда Господня плинна — її не втримати. Тому все під небом до нього вертається. Правда мудреців плинна — її не втримати. Тому все Межимор’я їм улягає» [2].

Жинь відклала «Аннали» Джвандзи й насупилася. Вона й гадки не мала, про що писав Джвандзи, та ще й не розуміла, чому він прагнув писати докучливо багатослівно.

З прочитаного вона розуміла дуже мало. Навіть учені з гори Юелу не до кінця розуміли класичні тексти, тож Жинь заледве могла бодай сподіватися збагнути їх самотужки. Їй бракувало часу та підготовки, щоб глибше зануритися в написане. Не виходило придумати корисних для запам’ятовування фраз чи скорочень, тому просто доводилося завчати класичні тексти дослівно напам’ять і сподіватися, що цього вистачить.

Жинь повсюди носила з собою книжку. Вчилася навіть під час їжі. А коли втомлювалася, то уявляла різні картини, пророкуючи собі найгірше майбутнє.

«Ти йдеш до вівтаря в сукні не свого розміру. Ти тремтиш. Він чекає тебе на іншому кінці. Дивиться так, немовби ти соковите відгодоване порося, придбаний шмат мармурового м’яса. Він облизує висохлі губи. Не відводить погляду протягом усього бенкету. Коли все закінчується, він несе тебе до своєї спальні. Штовхає на простирадла».

Жинь здригнулася. Міцно замружилася. Потім розплющила очі й відшукала, на чому спинилася.

До п’ятнадцятиліття Жинь тримала в пам’яті значний обсяг давньої нікарської літератури й могла процитувати більшість текстів. Та все ж вона помилялася, пропускала слова, плутала складні речення, змінювала послідовність строф.

Жинь знала, що цього вистачило б для вступу в педагогічний коледж чи медичну академію. Навіть припустила, що змогла б вступити до наукового інституту на горі Юелу, де найвидатніші розуми Нікані працювали над створенням приголомшливих літературних творів і пізнавали загадки світу природи.

Але ці академії були їй не по кишені. Вона мусила вступити до Сінеґарда. Потрапити до відсотка учнів із найвищими балами не лише у своєму селищі, а й у всій країні. Інакше два роки на­вчання стануть марними.

Жинь мусила відточити пам’ять до ідеалу.

Вона відмовилася від сну.

У неї почервоніли й опухли очі. Від щоденних занять у голові паморочилося. Якось увечері, коли вона навідалася до вчителя Фейжика додому, щоб забрати новий комплект книжок, її погляд був відчайдушний, розосереджений. Дівчина дивилася повз учителя, поки він говорив. Слова пропливали в неї над головою, немовби хмари, і вона заледве взагалі помічала його присутність.

— Жинь. Поглянь на мене.

Вона різко вдихнула і змусила себе зосередити погляд на його нечітких обрисах.

— Як ти тримаєшся? — запитав він.

— Я не зможу, — прошепотіла Жинь. — У мене лишилося всього два місяці, я не зможу. Тільки-но щось вивчу, усе миттю вилітає з голови і… — її груди дуже швидко здіймалися й опадали.

— Ой, Жинь.

Слова просто зривалися з язика. Жинь говорила не думаючи:

— А що, як я не вступлю? Якщо врешті таки вийду заміж? Думаю, що зможу вбити його. Задушу вві сні, розумієте? Тоді я успадкую його статок? Було б непогано, чи не так? — Жинь істерично засміялася. Сльози котилися їй по щоках. — Це легше, ніж труїти його. Ніхто й не знатиме.

Учитель Фейжик швидко підвівся й витягнув стільця.

— Сядь-но, дитино.

Жинь тремтіла.

— Не можу. До завтра треба пройти ще «Аналекти» Фудзи.

— Жунінь. Сядь.

Вона важко опустилася на стілець. Учитель Фейжик сів навпроти й узяв її за руки.

— Я розповім тобі історію, — сказав він. — Колись, не дуже давно, жив собі вчений із надзвичайно бідної родини. Він був занадто слабкий, щоб довго працювати в полі, і забезпечити батькам гідну старість зміг би, лише одержавши державну посаду зі стабільною платнею. А для цього йому треба було вступити до академії. За останні гроші вчений купив комплект підручників і зареєструвався на Кедзю. Він дуже втомлювався, бо ж цілий день гнув спину в полі, а займатися міг лише вночі.

У Жинь почали злипатись очі. Плечі поважчали, і вона ледь стрималася, щоб не позіхнути. Учитель Фейжик клацнув пальцями їй перед очима.

— Учений мусив знайти спосіб не спати. Тож він підчепив кінчик бороди до стелі, аби щоразу, коли нахилявся вперед, волосся натягувалося й він прокидався від болю, — учитель співчутливо всміхнувся. — Ти майже біля мети, Жинь. Ще трохи. Будь ласка, не вбивай свого чоловіка.

Але вона вже не слухала.

— Біль змусив його зосередитися, — сказала вона.

— Я не зовсім це намагався…

— Біль змусив його зосередитися, — повторила вона.

Біль міг змусити зосередитися і її.

Відтоді Жинь тримала свічку біля книжок і, якщо починала клювати носом, капала гарячим воском на руку. Очі наповнювалися слізьми від болю, вона змахувала їх і поверталася до навчання.

У день іспиту її руки були в шрамах від опіків.

Згодом учитель Фейжик питав, як минув іспит. Але Жинь не могла відповісти. Через багато днів по тому вона вже й не пам’ятала тих жахливих виснажливих годин. Вони просто випали з пам’яті. А коли спробувала пригадати, як відповіла на конкретні запитання, мозок припиняв працювати й не дозволяв оживити ці спогади.

Вона й не хотіла їх оживляти. Не хотіла знову про це думати.

До оголошення результатів лишалося сім днів. Кожен зошит у провінції мали перевірити раз, а потім ще вдруге та втретє. Протягом останніх двох років Жинь заповнювала свої дні шаленим навчанням. А тепер їй не було чого робити, майбутнє вже не в її руках, і від цього знання вона почувалася ще гірше.

Своїм роздратуванням вона довела до сказу всіх навколо. Помилялася в крамниці. Плуталася з інвентарними записами. Гримала на Кесеґі та сперечалася з Фанами більш ніж треба.

Жинь не раз подумувала поцупити ще один пакунок опіуму та викурити його. Колись вона чула про жінку з їхнього селища, яка наклала на себе руки, проковтнувши цілу грудку опіуму. У темряві ночі Жинь обмірковувала й цей варіант.

У повітрі зависло очікування. Жинь почувалася так, немовби пливла за течією, немовби все її існування зійшлося до єдиної оцінки.

Вона думала про те, щоб вигадати запасні плани, підготуватися до втечі з селища на той випадок, якщо вступити не вдасться. Однак розум відмовлявся затримуватися на цій темі. Не могла уявити вона й життя після Кедзю, бо після Кедзю не могло бути життя.

Жинь охопив такий відчай, що вперше в житті вона молилася.

Фани були зовсім не релігійні. Щонайбільше зрідка ходили до селищного храму, передусім обміняти пакунки з опіумом за золотим вівтарем.

Та релігійності бракувало не лише Фанам. Колись чернечі ордени мали на країну більший вплив, аніж Воєначальники нині, але потім материком пройшовся Червоний Імператор зі своїм прагненням уніфікації й лишив за собою вбитих ченців та порожні храми.

Чернечі ордени пішли в небуття, але боги не зникли. Це були численні божества всіх категорій — від широких тем любові та війни до мирських турбот на кухнях і в домогосподарствах. Подекуди ці традиції підтримували віддані шанувальники, яким доводилося ховатися, але більшість мешканців Тікані навідувалися до храмів лише за ритуальною звичкою. По-справжньому ніхто не вірив, принаймні не насмілювався визнавати свою віру. Для нікарців боги були лише пережитками минулого, темою міфів та легенд, не більше.

Але Жинь не відкидала жодної можливості. Якось уранці вона прокралася з крамниці й віднесла пожертву з пельменів та фаршированого кореня лотоса до постаменту Чотирьох Богів.

У храмі було дуже тихо. У полудень Жинь була єдиною відвіду­вачкою. Чотири статуї мовчки дивилися на неї намальованими очима. Жинь завагалася. Вона не була до кінця певна, кому з них слід молитися.

Звісно ж, вона знала їхні імена: Білий Тигр, Чорна Черепаха, Блакитний Дракон та Багряний Птах. Також вона знала, що вони зображують чотири сторони світу, однак є лише невеликою групою в широкому пантеоні божеств, яких шанували в Нікані. У цьому храмі також були вівтарі й для менших богів-хранителів, чиї зображення на сувоях прикрашали стіни.

Так багато богів. Хто з них — бог результатів іспитів? Бог незаміжніх продавчинь, які воліють такими й лишатися?

Тож вона вирішила помолитися всім.

— Якщо ви існуєте, якщо ви там нагорі, допоможіть мені. Дайте вибратися з цієї діри. Або, якщо вам це не до снаги, нехай у наглядача за імпортом станеться серцевий напад.

Дівчина роззирнулася порожнім храмом. Що далі? Жинь завжди уявляла, що молитва — це дещо більше, ніж просто промовляння свого бажання вголос. Вона помітила на вівтарі кілька невикористаних ароматичних паличок. Запалила кінчик однієї, зануривши в жаровню, а потім для проби змахнула нею в повітрі.

Треба піднести дим до богів? Чи обкурити себе цією паличкою? Жинь саме піднесла запалений кінчик до носа, коли з-за вівтаря вийшов доглядач храму.

Вони перезирнулися.

Жинь повільно прибрала запалену паличку від ніздрі.

— Добридень, — сказала вона. — Я молюся.

— Прошу вас піти, — відповів він.

Результати іспиту вивісили опівдні біля екзаменаційної зали.

Жинь рано зачинила крамницю і прийшла до середмістя разом із учителем Фейжиком за пів години до того. Біля стовпа вже зібрався великий натовп, тож вони знайшли собі куточок у затінку за сотню метрів віддалік і чекали.

Біля зали зібралося стільки людей, що Жинь не помітила, коли саме вивісили сувій, однак хтось раптом закричав і юрба заквапилася вперед, міцно притиснувши Жинь та вчителя Фейжика до огорожі.

Серце дівчини калатало так швидко, що вона заледве могла дихати. Вона не бачила нічого, лише спини людей попереду. Здавалося, що її ось-ось знудить.

Коли їм нарешті вдалося пробитися вперед, Жинь довго не могла знайти свого імені. Не сміючи вдихнути, вона шукала в нижній половині сувою. Звісно ж, вона не могла скласти іспит так добре, щоб потрапити в десятку найкращих.

Однак імені Фан Жунінь вона там не побачила.

І лише глянувши на вчителя Фейжика й побачивши, що він плаче, Жинь усвідомила, що трапилося.

Її ім’я було в самісінькій верхівці списку. Вона опинилася не в десятці найкращих. Вона стала першою в усьому селищі. В усій провінції.

Жинь підкупила вчителя. Поцупила опіум. Обпікала себе, брехала прийомним батькам, занедбала обов’язки в крамниці і відмовилась від заміжжя.

І вона їде до Сінеґарда.

Роздıл 2

Минулого разу, коли Тікані відправляла студента до Сінеґарда, міська влада влаштувала свято на цілих три дні. Прислужники носили вулицями кошики з тістечками з червоних бобів та глечики з рисовим вином. Учений, племінник судді, спустив цілий статок на пригощання сп’янілих селян.

Цілком зрозуміло, що цього року тіканійське панство почувалося збентежено від того, що єдине місце в Сінеґарді виборола сирітка-продавчиня. Коли Жинь прийшла до ратуші зареєструватись у списку зарахованих на навчання, то затрималась аж на годину, бо наглядачі намагалися змусити її зізнатися в списуванні.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Відповідальний за проведення іспиту дав мені відповіді. Я звабила його своїм молодим та дозрілим тілом. Спіймали.

Наглядачі не вірили, що дівчина без повноцінної освіти могла скласти Кедзю.

Жинь показала їм шрами від опіків.

— Мені нічого вам розповісти, — мовила вона, — бо я не списувала. І доказів, що це не так, у вас немає. Я готувалася до цього іспиту. Калічила себе. Читала, доки не починали пекти очі. І вам не вдасться залякати мене, щоб я зізналася, бо я кажу правду.

— Подумай про наслідки, — випалила наглядачка. — Ти розумієш, як усе серйозно? Результат можуть визнати недійсним, і за скоєне тебе посадять. Ти довіку не сплатиш усіх штрафів. А якщо зізнаєшся зараз, то зможеш цього уникнути.

— Ні, це ви подумайте про наслідки, — не стрималася Жинь. — Якщо визнаєте мій результат недійсним, це означатиме, що простій продавчині стало розуму обійти ваші славнозвісні запобіжні заходи проти списування. Тобто ви облажались. І я певна, влада залюбки змусить вас відповісти за це, байдуже, було списування насправді чи ні.

Через тиждень із Жинь зняли всі звинувачення. Офіційно тіканійський суддя заявив, що результати «помилкові». Шахрайкою Жинь він не назвав, проте й балів її не підтвердив. Інспектори попросили Жинь тримати від’їзд у таємниці та пригрозили, що силоміць затримають її в Тікані, якщо вона не послухається.

Жинь знала, що вони блефують. Зарахування до Сінеґардської академії прирівнювалося до імперського виклику, і будь-яке перешкоджання — навіть провінційних чиновників — було рівносильне державній зраді. Саме тому й Фани не могли завадити від’їзду, хоч як сильно бажали змусити її вийти заміж.

Жинь не потребувала схвалення Тікані — ані від влади, ані від панства. Вона їхала, вона знайшла вихід, і тільки це було важливим.

Документи заповнили, листи надіслали. Жинь зарахували до Сінеґарда з першого числа наступного місяця.

Зрозуміло, що прощання з Фанами було стриманим. Ніхто й не збирався вдавати, буцім дуже засмучений можливістю позбутись одне одного.

Лише Кесеґі, зведений брат Жинь, справді сумував.

— Не їдь, — скиглив він, учепившись у її дорожню накидку.

Жинь присіла й міцно притиснула Кесеґі до себе.

— Я все одно поїхала б від тебе, — сказала вона. — Якщо не до Сінеґарда, то до дому чоловіка.

Кесеґі не відступав. Він жалісливо пробурмотів:

— Не кидай мене з нею.

У Жинь стиснулося всередині.

— З тобою все буде гаразд, — прошепотіла вона Кесеґі на вухо. — Ти хлопчик. Ти її син.

— Це несправедливо.

— Це життя, Кесеґі.

Кесеґі почав рюмсати, але Жинь вирвалася з його міцних обіймів і підвелася. Він спробував схопити її за зап’ясток, але вона відштовхнула його сильніше, ніж хотіла. Кесеґі спіткнувся й упав на спину, приголомшений, а потім роззявив рота і голосно закричав.

Жинь відвернулася від його заплаканого личка і вдала, що зав’язує ремені на дорожній сумці.

— О, заткнися, — тітонька Фан схопила Кесеґі за вухо й добряче стиснула, доки він не затих.

Вона сердито глянула на Жинь, яка стояла біля дверей у простому дорожньому одязі. Наприкінці літа Жинь була вбрана у світлу бавовняну туніку і вже двічі штопані сандалії. У сумку, перекинуту через плече, вона поклала тільки ще один комплект одягу. У ту ж таки сумку спакувала примірник Мендзи, набір пензлів для письма, подарований учителем Фейжиком, і невеликий гаманець. У сумці вмістилося все, що вона мала в цьому світі.

Вуста тітоньки Фан викривилися в посмішці.

— Сінеґард з’їсть тебе живцем.

— Я ризикну, — відповіла Жинь.

Жинь зітхнула з неабияким полегшенням, коли міська влада видала їй два таелі на проїзд: ті мусили оплатити транспортні витрати, бо вона мала імперський виклик. Жинь та вчителю Фейжику вдалося придбати за півтора таеля два місця на фургон у каравані, який мандрував на північ, до столиці.

— У часи Червоного Імператора дівчина з посагом могла дістатися з найпівденнішої точки провінції Півня до найпівнічніших вершин гір Вудан, — не стримавшись, учитель Фейжик почав читати лекцію, щойно вони сіли у фургон. — Нині самотній солдат не пройде й двох миль.

Вартові Червоного Імператора вже давно не патрулювали гори Нікані. Подорожувати самітником розкиданими шляхами імперії означало свідомо наражатися на ризик, що тебе пограбують, уб’ють чи з’їдять. А іноді все заразом, хоча не обов’язково саме в такій послідовності.

— Ви платите не лише за місце у фургоні, — пояснив голова каравану, кидаючи в кишеню їхні монети. — Ви платите за охоронців. Наші люди в цьому ділі найкращі. Якщо натрапимо на «Оперу», то відлякаємо їх.

«Опера червоних лахмітників» — релігійний культ розбійників та злочинців, що славився замахами на життя Імператриці після Другої Макової війни. Він уже став мало не міфом, проте лишався надзвичайно живим в уяві нікарців.

— «Опера»? — Учитель Фейжик неуважно почухав бороду. — Багато років не чув про них. Вони ще не вимерли й досі діють?

— За останнє десятиліття вони притихли, проте до мене доходили чутки, що їх бачили на межі гірського хребта Кукхонінь. Однак якщо пощастить, ми не побачимо навіть їхнього сліду. — Голова каравану поплескав по паску. — Я завантажу ваші речі. Хочу вирушити, доки не стало ще спекотніше.

Їхній караван пробув у дорозі три тижні, повзучи на північ, як здавалося Жинь, нестямно повільно. Під час мандрівки вчитель Фейжик частував її розповідями про свої пригоди в Сінеґарді десятки років тому, проте від захопливих описів міста її нетерп­лячість лише посилювалася.

— Столиця — біля підніжжя гір Вудан. Палац та Академія споруджені на гірському схилі, а саме місто лежить у долині внизу. Іноді в туманні дні ти зазиратимеш за край, і здаватиметься, що стоїш понад хмарами. Сам лишень столичний базар більший за все Тікані. Там легко заблукати. А ще ти побачиш музик, які гратимуть на гарбузових сопілках, вуличних торгівців, які вміють засмажити млинець у формі твого імені, майстрів каліграфії, які лише за два мідяки розмалюють віяло просто в тебе на очах. До речі. Це десь треба обміняти, — учитель Фейжик поплескав по кишені, де тримав гроші, що в них лишилися.

— На півночі не беруть таелів та мідяків? — запитала Жинь.

Учитель Фейжик здавлено засміявся.

— Ти й справді ніколи не виїздила з Тікані? У цій імперії ходить зо два десятки валют: черепашачі панцирі, мушлі каурі, золоті, срібні, мідні зливки… Кожна провінція має власну валюту, бо не довіряє імперській бюрократії, а в більших провінціях їх дві чи й три. Єдине, що беруть скрізь, — це стандартні сінеґардські срібні монети.

— Скільки нам вдасться за це отримати? — запитала Жинь.

— Небагато, — відповів учитель Фейжик. — Але обмінний курс гіршатиме, що ближче будемо до міста. Краще зробити це до того, як виїдемо з провінції Півня.

А ще вчитель Фейжик мав численні перестороги щодо столиці.

— Постійно тримай гроші в кишені спереду. Злодії в Сінеґарді безстрашні та відчайдушні. Колись я спіймав хлопчика, який заліз рукою мені в кишеню. Він намагався вихопити монету навіть після того, як я спіймав його на гарячому. Усі спробують щось тобі продати. Коли зустрінеш прохачів, дивися тільки вперед і вдавай, що не чуєш їх, інакше вони не відчепляться до кінця вулиці. Їм платять за те, щоб вони тебе діставали. Тримайся подалі від дешевого спиртного. Якщо хтось пропонує соргове вино дешевше, ніж зливок за кухоль, це підробний алкоголь.

Жинь це неабияк вразило:

— Як можна підробити алкоголь?

— Змішавши соргове вино з метанолом.

— Метанолом?

— Деревний спирт. Отруйний, від великої дози можна осліпнути, — учитель Фейжик почухав бороду. — Поки будеш у місті, тримайся подалі й від вуличних торгівців соєвим соусом. У деяких місцях, щоб зробити соус кислішим із найменшими витратами, у нього додають людське волосся. Я чув, що волосся також знаходили в хлібі й тісті для локшини. Гм… тож краще тримайся подалі від усієї вуличної їжі. Тобі пропонуватимуть поснідати млинцями по два мідяки за штуку, але їх смажать у стічній олії.

— Стічній олії?

— Тобто в тій, яку зібрали з вулиці. Великі ресторани зливають у стічні канави олію, що лишилася після приготування страв. Вуличні торгівці їжею відфільтровують її та використовують повторно.

Жинь замлоїло.

Учитель Фейжик потягнувся і смикнув за одну з тугих кісок Жинь.

— Варто знайти когось, щоб обрізати їх ще до того, як ти дістанешся Академії.

Жинь торкнулася волосся, ніби обороняючись.

— Сінеґардки не відрощують волосся?

— У Сінеґарді жінки так панькаються з волоссям, що ладні втирати в нього сирі яйця, аби зберегти блиск. Мова не про красу. Я не хочу, щоб хтось затягнув тебе в провулок. Від тебе й сліду не лишиться, а тоді через кілька місяців опинишся в борделі.

Жинь неохоче опустила погляд на коси. Вона була смаглява та худа, а тому її вважали не дуже привабливою. Однак їй завжди здавалося, що довге й густе волосся — одна з її найбільших переваг.

— Це обов’язково?

— Цілком імовірно, що в Академії тебе однаково змусять постригтися, — сказав учитель Фейжик. — Ще й вимагатимуть за це плату. Сінеґардські перукарі недешеві. — Він пошкріб бороду, немовби думаючи, про що ще застерегти Жинь. — Остерігайся фальшивих грошей. Ти зможеш зрозуміти, що срібняк — не імперський, якщо він упаде знаком Імператора догори десять разів поспіль. Якщо бачиш когось на землі без видимих поранень, не допомагай підвестися. Вони скажуть, що це ти його штовхнула, відведуть тебе до суду й позиватимуться за порваний одяг. І тримайся подалі від гральних закладів, — у голосі вчителя Фейжика чулася гіркота. — Тамтешні свого не втратять.

Жинь починала розуміти, чому він поїхав із Сінеґарда. Та жодні слова вчителя Фейжика не могли послабити її захвату. Навпаки, від його розповідей їй ще дужче кортіло туди потрапити. У столиці вона вже не буде невдахою. Не їстиме вуличної їжі й не житиме в міських нетрях. Не битиметься за недоїдки й не цупитиме монети, щоб прохарчуватись. Вона виборола для себе певний статус — студентка найпрестижнішої академії в усій імперії. Звісно, це вбереже її від небезпек міста.

Того вечора Жинь власноруч обрізала коси заіржавілим ножем, позиченим в одного з охоронців каравану. Приставила лезо так близько до вух, як тільки насмілилась, і ялозила туди-сюди, аж доки волосся не впало. Воно виявилося довшим, ніж вона уявляла. Покінчивши з цим, дівчина хвилину вдивлялась у дві товсті коси, що лежали на колінах.

Якщо раніше вона думала, що збереже їх, то тепер не бачила в цьому жодної сентиментальної цінності. Це лише купа мертвого волосся. На півночі його навіть не продаси, бо ж сінеґардки славилися своїм тонким та шовковистим волоссям, і ніхто не схотів би придбати грубі пасма тіканійської селянки. Жинь шпурнула коси з фургона й побачила, як вони впали позаду на курний шлях.

До столиці караван прибув тоді, коли Жинь уже починала божеволіти від нудьги.

Вона ще здалеку побачила славнозвісні Східні ворота Сінеґарда — величну сіру стіну, увінчану триярусною пагодою, з присвятою Червоному Імператору: «Вічна сила, вічна гармонія».

Іронічно, подумалося Жинь, як для країни, яка більше часу воювала, ніж жила в мирі.

Щойно вони наблизилися до округлих дверей унизу, караван різко зупинився.

Жинь чекала. Нічого не відбувалося.

Коли минуло вже хвилин двадцять, учитель Фейжик висунувся з фургона й гукнув до одного з охоронців каравану:

— Що відбувається?

— Попереду делегація Федерації, — промовив охоронець. — Якісь суперечки щодо кордону. Біля воріт перевіряють їхню зброю, ще декілька хвилин.

Жинь виструнчилася.

— То солдати Федерації?

Вона ніколи не бачила муґенських солдатів, бо наприкінці Другої Макової війни всіх муґенців змусили покинути окуповані території й відіслали на батьківщину або ж переселили до обмежених дипломатичних і торговельних контор на материку. Для тих нікарців, які народилися вже після окупації, вони були примарами сучасної істо­рії — завжди біля кордонів, вічна загроза з невідомим обличчям.

Учитель Фейжик простягнув руку і схопив її за зап’ясток раніше, ніж вона встигла вистрибнути з фургона.

— Повернись.

— Але я хочу подивитися!

— Не треба. — Він стиснув її за плечі. — Не треба тобі зустрічатися з солдатами Федерації. Якщо заступиш їм шлях, якщо вони бодай подумають, що ти з них кепкуєш, вони можуть нашкодити тобі, і навіть не сумнівайся, нашкодять. У них усе одно дипломатичний імунітет. І їм нічого не буде. Затямила?

— Ми перемогли у війні, — пхикнула Жинь. — Окупація закінчилася.

— Ми заледве перемогли у війні. — Він знову всадовив її. — І всі викладачі Сінеґарда зовсім не безпідставно переймаються лише тим, щоб виграти наступну.

Попереду каравану хтось вигукнув команду. Жинь відчула ривок, а потім фургони знову почали рухатися. Вона перехилилася через бортик фургона, намагаючись хоч мигцем розгледіти, що там попереду, але побачила лише сині форми, які зникли за важкими дверима.

А потім нарешті вони проїхали крізь ворота.

Базар у середмісті вразив усі органи чуття. Жинь ніколи не бачила так багато людей чи речей в одному місці. Її миттю приголомшили оглушливий гамір покупців, які торгувалися з продавцями, яскраві кольори квітчастих згортків шовку, розкладених на великих ятках, та густий, різкий запах дуріана й перцевого зерна, що здіймався від пересувних грилів торгівців.

— Тутешні жінки такі білі, — замилувалася Жинь. — Немовби намальовані дівчата з фресок.

Під час мандрівки караваном Жинь спостерігала, як поступово змінюється відтінок шкіри мешканців залежно від того, як далеко на північ вони просувалися. Вона знала, що люди з північних провінцій — промисловці та ділки. Вони належали до вищого класу й мали певні статки, тому не працювали в полях, як фермери Тікані. Але вона не очікувала, що відмінності будуть такими разючими.

— Бліді, мов трупи, — зневажливо промовив учитель Фейжик. — Бояться сонця. — Він роздратовано забурчав, коли пара жінок із парасолями пройшли поруч, випадково вдаривши його в обличчя.

Жинь швидко усвідомила, що Сінеґард має унікальну здатність змушувати новоприбулих почуватися зовсім небажаними в місті.

Учитель Фейжик мав рацію: усі в Сінеґарді хотіли грошей. Торгівці кричали до них зусібіч. Жинь не встигла й вийти з фургона, як до них підбіг носій і запропонував піднести багаж — дві легкі дорожні сумки — за невелику плату: вісім імперських срібняків. Жинь затнулася: це майже четвертина того, що вони заплатили за місця в каравані.

— Я сама, — зніяковіло промовила вона, висмикуючи дорожню сумку з чіпких пальців носія. — Справді, не треба, відпустіть!

Та щойно вони втекли від носія, як їх атакувала юрба людей, і кожен пропонував різні допоміжні послуги.

— Рикша? Потрібен рикша?

— Дівчинко, ти загубилася?

— Ні, ми просто намагаємося знайти школу…

— Я відведу вас туди, за невелику плату, п’ять зливків, лише п’ять зливків…

— Зникніть, — вигукнув учитель Фейжик. — Нам не треба ваших послуг.

Мисливці за грішми відступили на базар.

Жинь почувалася незатишно навіть від столичної говірки. Сінеґардська нікарська здавалася скрипучим діалектом, жвавим і урив­частим, незалежно від змісту сказаного. Учитель Фейжик запитав трьох різних незнайомців, як пройти до Академії, аж доки один із них не відповів зрозумілою мовою.

— Ви тут жили? — запитала Жинь.

— З часу окупації ні, — пробурмотів учитель Фейжик. — Легко забути мову, якою ніколи не говориш.

Жинь це здалося слушним. Для неї самої діалект був майже незрозумілий, усі слова мовби скорочували, а в кінці додавали уривчасте р. У Тікані мова була повільна та переливчаста. Мешканці півдня тягли голосні, перекочували слова на язику, немов солодкі рисові конґі. А в Сінеґарді складалося враження, що всім бракує часу вимовляти слова повністю.

З підказками напрямку місто було не більш зрозумілим, ніж його діалект. Сінеґард — найстаріше місто в країні. Його архітектура наочно ілюструвала численні зміни влади в Нікані протягом століть. Будівлі або нові, або вже майже розвалювалися, на деяких траплялися символи режимів, що давно занепали. У східних районах височіли спіральні вежі давніх загарбників із півночі, вихідців із Внутрішніх держав. На захід близько один до одного стояли блочні будинки — пережиток окупації Федерації під час Макових війн. Це був живий приклад країни з багатьма правителями, представлений в одному місті.

— Ви знаєте, куди ми йдемо? — запитала Жинь через кілька хвилин сходження вгору.

— Лише приблизно, — учитель Фейжик рясно спітнів. — Відколи я був тут востаннє, місто перетворилося на лабіринт. Скільки грошей у нас лишилося?

Жинь витягла гаманець і порахувала.

— Півтора разка срібняків.

— Цього має вистачити на те, що нам потрібно, — учитель Фейжик протер лоба рукавом. — Чому б нам не потішити себе поїздкою?

Він вийшов на курну вулицю й підняв руку. Майже миттєво через вулицю підбіг рикша і рвучко зупинився перед ними.

— Куди? — захекавшись, промовив бігун.

— До Академії, — відповів учитель Фейжик.

Він склав сумки позаду й умостився на сидінні. Жинь схопилася за край і вже хотіла була підтягтися, аж раптом почула позад себе плач. Вражена, вона повернулася.

Посеред дороги сиділа дитина. За декілька кроків попереду повертала карета, запряжена кіньми.

— Ви щойно збили дитину! — закричала Жинь. — Ану зупиніться!

Кучер сіпнув віжки. Карета мало не перевернулася. Пасажир висунувся з карети й побачив хлопчика, який безпорадно борсався на землі.

Дивом уцілілий, малий підвівся. З його лоба тоненькими цівками стікала кров. Хлопчик торкнувся двома пальцями голови і, приголомшений, опустив очі.

Пасажир нахилився вперед і щось різко скомандував кучеру, проте Жинь не втямила, що саме.

Карета почала повільно розвертатися. На якусь мить Жинь наївно подумала, що кучер хоче допомогти дитині підвестися. А потім почула удар батога.

Хлопчик спіткнувся, кинувшись навтьоки.

Жинь зіщулилася від цокотіння копит.

Учитель Фейжик нахилився до рикші, який не відводив погляду від малого, і поплескав його по плечу.

— Уперед. Уперед!

Рикша набрав швидкості, тягнучи їх вибоїстими вулицями дедалі стрімкіше, аж доки позаду не стихли вигуки випадкових свідків.

— Кучер повівся розумно, — сказав учитель Фейжик, коли вони пробиралися розбитим шляхом. — Якщо скалічиш дитину, то мусиш платити за інвалідність до кінця її життя. А якщо вб’єш, то лише раз платиш за похорон. І то тільки в тому випадку, коли тебе спіймають. Якщо збив когось, краще переконайся, що він мертвий.

Жинь притиснулася до стінки й силкувалася стримати напад нудоти.

Сінеґард був задушливим містом, яке спантеличувало й лякало.

Але Сінеґардська академія виявилася ще прекраснішою, аніж її описували.

Рикша висадив їх біля підніжжя гори на краю міста. Жинь лишила речі вчителю Фейжику й, затамувавши подих, побігла до воріт.

Багато тижнів вона уявляла, як підійматиметься тут сходами. Уся країна знала, який вигляд має Академія, бо ж будівлю зображували на сувоях по всій території Нікані.

Та ці сувої навіть приблизно не передавали величі реальної будівлі. Звивистий кам’яний шлях огинав гірський схил, спіраллю закручуючись угору, до комплексу пагод, збудованих на послідовних ярусах. На найвищому ярусі височіла гробниця з вежею, увінчаною кам’яним драконом — символом Червоного Імператора. Біля гробниці, немов пасмо шовку, спадав мерехтливий водоспад.

Академія скидалася на палац богів. Це було легендарне місце. І на наступні п’ять років воно стане для Жинь домом.

Дівчині забракло слів.

Студент старшого віку, який представився Жинь та вчителю Фейжику як Тобі, влаштував їм екскурсію територією Академії. Тобі був високим лисим юнаком у чорній туніці з червоною нарукавною пов’язкою. З його вуст не сходила виразно знуджена посмішка — вона немовби вказувала, що він охоче займався б чимось іншим.

Згодом до них приєдналася струнка приваблива жінка, яка спершу сплутала вчителя Фейжика з носильником, але потім без вагань перепросила. Її син мав гарну статуру, і якби не обурення, що застигло на його обличчі, хлопця можна було б назвати привабливим.

— Академію збудували на місці колишнього монастиря. — Тобі жестом вказав їм піднятися вслід за ним кам’яними сходами до першого ярусу. — Коли Червоний Імператор об’єднав племена Нікані, храми та молитовні перетворили на класні кімнати. Першокурсники зобов’язані прибирати, тож невдовзі ви все тут знатимете. Ходімо далі, намагайтеся не відставати.

Навіть неприхована байдужість Тобі не могла відволікти їх від краси Академії, хоч він неабияк старався. Юнак підіймався кам’яними сходами швидко і вправно, не завдаючи собі клопоту бодай перевірити, чи гості за ним устигають. Жинь відстала, допомагаючи захеканому вчителю Фейжику піднятися небезпечно вузькими сходами.

Академія мала сім ярусів. Кожен вигин кам’яної стежки відкривав погляду новий комплекс будівель та тренувальних майданчиків, вкраплених поміж буйної зелені, яку, вочевидь, дбайливо ростили століттями. Гірський схил розрізав бурхливий струмок, майже навпіл розділяючи територію Академії.

— Бібліотека он там. До їдальні ось сюди. Новоприбулі студенти живуть на найнижчому ярусі. Нагорі мешкають викладачі. — Тобі дуже швидко тицьнув на декілька схожих кам’яних будівель.

— А це що? — запитала Жинь, вказуючи на, здавалося, поважну будівлю біля струмка.

Кутики вуст Тобі поповзли вгору.

— То сарай, дитино. — Вродливий хлопчина стиха реготнув.

Щоки Жинь спалахнули, вона вдала, ніби замилувалася краєвидом, що відкривався з тераси.

— До речі, звідки ти родом? — не дуже приязно поцікавився Тобі.

— Провінція Півня, — пробурмотіла Жинь.

— О, південь, — промовив Тобі так, немовби тепер йому щось стало зрозуміло. — Мабуть, багатоповерхові будівлі для тебе незвичні, та все ж спробуй не надто дивуватися.

Коли реєстраційні документи Жинь перевірили та прийняли, учитель Фейжик уже не мав причин лишатися тут. Вони попрощалися за воротами Академії.

— Я розумію, що тобі зараз страшно, — промовив учитель Фейжик.

Жинь силкувалася проковтнути величезну грудку, що стала їй у горлі, і стиснула зуби. У голові гуло, і вона знала, що дамба сліз прорветься під повіками, якщо вона цього не стримає.

— Мені не страшно, — наполягала дівчина.

Учитель лагідно всміхнувся.

— Звісно, що ні.

Жинь здалася й кинулася вперед, щоб обійняти вчителя. Вона зарилась обличчям у його туніку, аби ніхто не побачив її сліз. Учитель Фейжик поплескав її по плечу.

Вона перетнула всю країну, щоб дістатися місця, про яке мріяла роками, але знайшла тут лише вороже бентежне місто, де вихідців із півдня зневажають. Дому не було ані в Тікані, ані в Сінеґарді. Куди б вона не помандрувала, куди б не втекла, вона лише сирота війни, їй ніде нема місця.

Жинь почувалася страшенно самотньою.

— Я не хочу, щоб ви їхали, — сказала вона.

Усмішка вчителя Фейжика потьмяніла.

— Ох, Жинь.

— Мені тут не подобається, — несподівано випалила вона. — Ненавиджу це місто. Те, як вони говорять, навіть отой дурнуватий учень. Немовби вважають, що я не повинна тут бути.

— Звісно, вважають, — відповів учитель Фейжик. — Ти сирота війни. Та ще й з півдня. Ти не мала б скласти Кедзю. Воєначальникам подобається говорити, що Кедзю забезпечує в Нікані рівні можливості, однак система влаштована таким чином, щоб бідні й неписьменні лишалися там, де їм належить бути. Ти ображаєш їх самою своєю присутністю.

Учитель Фейжик схопив Жинь за плечі й ледь нахилив до себе, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Жинь, послухай. Сінеґард — жорстоке місто. Академія буде ще жорстокішою. Ти навчатимешся разом із дітьми Воєначальників. Дітьми, які займалися бойовими мистецтвами, відколи навчилися ходити. Вони зроблять тебе вигнанкою, бо ти не схожа на них. Це нормально. Але не дозволяй позбавити себе мужності. Що б вони не говорили, ти заслуговуєш бути тут. Затямила?

Жинь кивнула.

— Перший день навчання буде ніби удар під дих, — продов­жив учитель Фейжик. — Цілком імовірно, що другий буде ще гіршим. Навчання видасться тобі важчим за підготовку до Кедзю. Але якщо хтось і може тут вижити, то це ти. Не забувай, що ти зробила заради того, щоб сюди потрапити. — Учитель випростався. — І ніколи не повертайся на південь. Ти заслуговуєш на кращу долю.

Коли вчитель Фейжик зник із поля зору, Жинь затисла перенісся, аби позбутися пекучого відчуття в очах. Вона не могла дозволити, щоб нові однокласники побачили, як вона плаче.

Жинь була сама в місті, де не мала друзів і заледве розуміла тутешню мову, сама в Академії. І тепер сумнівалася, що хотіла б тут навчатися.

«Він веде тебе до вівтаря. Він старий та жирний, і від нього тхне потом. Він дивиться на тебе і облизує губи…»

Жинь здригнулася, міцно замружилася й розплющила очі.

Сінеґард страшний і незнайомий. Але це не мало значення. Їй нікуди більше йти.

Жинь розправила плечі й рушила через ворота Академії назад.

Тут краще. Байдуже, як усе складеться, але тут у тисячу разів краще, ніж у Тікані.

— А потім вона запитала, чи в сараї теж є класна кімната, — звіддаля почувся голос із боку черги на реєстрацію. — Бачили б ви її одяг.

У Жинь побігли мурахи по шиї. То був хлопець із екскурсії.

Вона розвернулася.

Він і справді був вродливий, неможливо вродливий, з великими мигдалеподібними очима та чітко окресленими вустами, приваб­ливими навіть попри те, що він викривив їх у презирливій посмішці. Шкіра порцеляново-біла — за таку будь-яка сінеґардка ладна була б убити, — а шовковисте волосся майже таке ж довге, як колись у Жинь.

Він перехопив її погляд і голосно зареготав, немовби взагалі її не бачив.

— А її вчитель, я вам точно кажу, один із тих старих невдах, які не спромоглися знайти роботу в місті і скніють, намагаючись нашкребти на життя працею в магістратах. Коли ми підіймалися сходами, він так голосно хекав, що я думав: богу душу віддасть.

Жинь терпіла словесну наругу від Фанів роками. Обрáзи від цього хлопця заледве дошкулили їй. Проте лихословити про вчителя Фейжика, який привіз її з Тікані, врятував від нікчемного майбутнього в силуваному шлюбі… цього вона пробачити не могла.

Жинь підійшла на два кроки до хлопця й зацідила йому в обличчя.

Кулак із приємним ляскотом вцілив йому в око. Хлопець позад­кував і, наштовхнувшись на студентів позаду, мало не гепнувся на землю.

— Ну ти й сучка! — хрипко скрикнув він, а потім випрямився й кинувся на неї.

Жинь позадкувала, виставивши поперед себе кулаки.

— Годі!

Між ними вигулькнув учень у темній мантії й розвів руки в боки, щоб розборонити їх. А коли хлопець усе одно рвонувся вперед, той швидко схопив його за зап’ясток і заламав суперникові руку за спину.

Знерухомлений, хлопчина завмер.

— Ви правил не знаєте? — голос учня був низьким, спокійним та наказовим. — Жодних бійок.

Хлопець нічого не сказав, лише вишкірився в похмурій зневажливій посмішці. На Жинь несподівано накотило бажання розплакатися.

— Імена? — наполегливо запитав учень.

— Фан Жунінь, — налякана, швидко відповіла вона. У них неприємності? Її виженуть?

Хлопець пручався, намагаючись вирватися з рук учня. Учень стиснув міцніше.

— Ім’я? — запитав він знову.

— Їнь Неджа, — випалив хлопець.

— Їнь? — Учень відпустив його. — І чого ж це вихований нащадок дому Їнь буянить у вестибюлі?

— Вона вдарила мене в обличчя! — хрипко верескнув Неджа. Навколо його лівого ока вже починав проступати огидний синець — дуже помітна багряна пляма на порцеляновій шкірі.

Учень здійняв брови й глянув на Жинь.

— І чому ти це зробила?

— Він образив мого вчителя, — сказала вона.

— Та невже? Ну, це все змінює, — здавалося, учень потішався з них. — Тебе хіба не вчили, що вчителів ображати не можна? Це табу.

— Я тебе вб’ю, — прогарчав Неджа до Жинь. — Та я, бляха, тебе прикінчу.

— Ой, та годі вже, — учень удав, що позіхає. — Ви у військовій академії. За рік матимете достобіса можливостей убити одне одного. Але прибережіть свій запал, доки відбудеться ознайомлення, гаразд?

Роздıл 3

До головної зали, переробленого храму на третьому ярусі гори, Жинь і Неджа прийшли останніми. Хоча зала й не була дуже великою, порожній похмурий інтер’єр створював враження значного простору, змушуючи їх почуватися меншими, ніж насправді. Жинь припустила, що в присутності богів та вчителів такого ефекту домагалися навмисно.

Першокурсники, загалом їх було не більше за п’ятдесят, сиділи навколішки рядами по десять осіб. Вони сплели руки на колінах, кліпаючи та роззираючись довкола в мовчазній тривозі. Старші сиділи рядами навколо них та буденно перемовлялися. Їхній сміх був гучнішим, ніж зазвичай, немовби вони свідомо намагалися змусити новачків почуватися незатишно.

За мить після того, як Жинь сіла, вхідні двері розчинилися й до зали ввійшла тендітна жінка, нижча навіть за найнижчих першокурсників. Вона крокувала солдатською ходою — бездоганно виструнчена, точна й самоконтрольована.

Услід за нею пройшли п’ятеро чоловіків та одна жінка, всі в темно-коричневих мантіях. Вони зупинилися позаду неї й стояли, вклавши руки в рукава. Учні замовкли, підвелися, зчепивши руки за спиною, і нахилили голови, ледь вклоняючись. Жинь та інші першокурсники зрозуміли натяк і квапливо підвелися.

Якусь мить жінка пильно їх розглядала, а потім жестом наказала сісти.

— Ласкаво просимо. Мене звати Дзіма Лайн, і я маю звання старшої вчительки цієї Академії, також я командир Сінеґардського військового резерву та колишній командир Нікарської імперської міліції, — голос Дзіми прорізав кімнату немов мечем. Дзіма вказала на шістьох людей, які вишикувалися в ряд позаду неї. — Це майстри Сінеґарда. Вони стануть вашими викладачами впродовж першого курсу і потім вирішать, чи брати вас своїми учнями після Випробувань наприкінці року.

Майстри стояли серйозні, один поважніший за іншого. Жоден не всміхався. Усі мали паски різних кольорів: червоного, синього, фіолетового, зеленого, помаранчевого.

Крім одного. У чоловіка, який стояв ліворуч від Дзіми, паска не було. Його мантія також відрізнялася від мантій інших. Ані вишивки по краях, ані емблеми Червоного Імператора праворуч на грудях. Він був убраний так, немовби взагалі не розумів, що тут відбувається, і просто останньої миті накинув на себе безформ­ну коричневу мантію.

Волосся цього майстра було білим-білісіньким, немов борода вчителя Фейжика, проте він зовсім не скидався на старого. Обличчя не помережане зморшками, проте й молодим його не назвеш. Визначити вік неможливо. Коли Дзіма говорила, він колупався мізинцем у вусі, а потім підніс пальця до очей, щоб вивчити виколупане.

Раптом він підвів очі, перехопив погляд Жинь і самовдоволено всміхнувся.

Дівчина квапливо відвернулася.

— Ви тут, бо отримали найвищі бали з Кедзю по всій країні, — сказала Дзіма, великодушно розкриваючи руки. — Ви обійшли тисячі інших учнів у змаганні за право навчатися тут. Вітаю.

Першокурсники збентежено перезирнулися, не певні, чи варто собі аплодувати. Почулося декілька пробних оплесків.

Дзіма всміхнулася.

— Наступного року п’ятої частини з вас тут уже не буде.

Запала мертва тиша.

— Сінеґард не має ані часу, ані ресурсів, щоб навчати кожну дитину, яка мріє про військову славу. Солдатами можуть стати навіть неписьменні фермери. Але ми тут готуємо не солдатів. Ми готуємо генералів. Ми готуємо людей, у чиїх руках опиниться майбутнє Імперії. Тож якщо я вирішу, що ви вже не варті нашого часу, вас попросять піти. Ви помітите, що вам не дадуть змоги обирати сферу навчання. На наше переконання, цей вибір не можна лишати в руках студентів. Після першого року вас перевірятимуть на майстерність із усіх предметних курсів, які ми тут викладаємо: бій, стратегія, історія, озброєння, лінгвістика та медицина.

— І вірування, — перебив її біловолосий майстер.

У Дзіми смикнулося ліве око.

— І вірування. Якщо наприкінці року під час Випробувань вас визнають гідними якогось напряму навчання, то дозволять лишитися в Сінеґарді. Тоді ви отримаєте звання учня.

Дзіма вказала на старших студентів навколо них. Тепер Жинь побачила, що нарукавні пов’язки учнів — тих самих кольорів, що й паски в майстрів.

— Якщо жоден майстер не візьме вас своїм учнем, вас попросять піти з Академії. Зазвичай лишається вісімдесят відсотків першокурсників. Роззирніться. Це означає, що наступного року в цей же час двох людей із вашого ряду тут уже не буде.

Жинь роззирнулася навколо, силкуючись побороти переляк. Вона вважала, що вступний іспит у Сінеґард гарантував їй якщо не стабільну подальшу кар’єру, то бодай домівку щонайменше на п’ять наступних років.

Їй навіть на думку не спадало, що її можуть відправити додому вже за лічені місяці.

— Ми проводимо добір з необхідності, а не з жорстокості. Наше завдання навчати лише еліту — кращих із кращих. Ми не можемо гаяти час на дилетантів. Добре роздивіться своїх одногрупників. Вони стануть вашими найближчими друзями, але разом з тим і найбільшими суперниками. Ви змагатиметесь один з одним за право лишитися в цій Академії. Ми переконані, що завдяки такій конкуренції проявляться найталановитіші. А бездарні вирушать додому. Якщо ви заслуговуєте на це, то наступного року будете присутні тут уже як учні. А як ні… Ну, тоді вас узагалі не варто було сюди відправляти. — Здавалося, Дзіма дивилася просто на Жинь. — І нарешті, попереджаю. На території Академії я не потерплю наркотиків. Якщо у вас знайдуть бодай дрібку опіуму, якщо вас спіймають на відстані бодай десяти кроків від заборонених речовин, вас виволочуть з Академії та кинуть до в’язниці Баґхра.

Дзіма востаннє суворо глянула на них, а потім відпустила помахом руки.

— Щасти вам.

Жабань, учень, який розборонив Жинь та Неджу, провів їх із головної зали до спалень на найнижчому ярусі.

— Ви першокурсники, а тому з наступного тижня прибиратимете територію, — сказав Жабань, ідучи вперед спиною, щоб звернутися до них. Він мав лагідний та спокійний голос, як у селищних лікарів перед ампутацією кінцівок. — Перший удар дзвона на світанку, заняття починаються через пів години по тому. У їдальню треба прийти до цього часу, інакше залишитеся без сніданку.

Хлопців поселили в найбільшій будівлі на території Академії — триповерховій, з вигляду такій, немовби її спорудили через довгий час після того, як землі Академії відібрали в монахів. Порівняно з нею жіноче помешкання здавалося крихітним — проста одноповерхова будівля, що раніше слугувала окремим місцем для медитацій.

Жинь чекала, що спальня виявиться незатишно тісною, проте, схоже, зайняті були тільки ще два ліжка.

— Три дівчини за рік — це справжній рекорд, — промовив Жабань перед тим, як лишив їх влаштовуватися. — Майстри були вражені.

Лишившись у спальні наодинці, троє дівчат обережно розглядали одна одну.

— Я Нян, — представилася дівчина ліворуч від Жинь. Вона мала округле приязне обличчя й говорила з чітким акцентом, який виказував північне походження, хоча розібрати її мовлення було легше, ніж сінеґардський діалект. — Я з провінції Зайця.

— Приємно познайомитися, — протяжно промовила інша. Вона саме оглядала свою постіль. Потерла тонку посірілу тканину між пальцями, відразливо скривилась, а потім відпустила. — Венка, — неохоче назвалася вона. — Провінція Дракона, але виросла я в столиці.

Венка була типовою сінеґардською красунею — прекрасно бліда та струнка, мов вербова гілка. Поруч із нею Жинь почувалася грубою й неоковирною.

Вона усвідомила, що обидві дівчини вичікувально дивляться на неї.

— Жунінь, — сказала вона. — Скорочено Жинь.

— Жунінь, — Венка перекрутила ім’я з сінеґардським акцентом, перекочуючи склади на язику, немовби шматок якоїсь погані. — І що ж це за таке ім’я?

— Південне, — промовила Жинь. — Я з провінції Півня.

— То це тому в тебе така темна шкіра, — сказала Венка, викрививши вуста. — Коричнева, як коров’яче лайно.

Ніздрі Жинь роздулися.

— Я буваю на сонці. І тобі також варто спробувати.

Як і попереджав учитель Фейжик, заняття швидко стали дуже складними. Уже наступного дня одразу після сходу сонця у дворі другого ярусу почалися тренування з бойових мистецтв.

— Що це таке? — майстер Дзюнь, викладач бойового мистец­тва, підперезаний червоним поясом, пильно дивився на клас із неприхованою відразою на обличчі. — Вишикуватися. Я хочу бачити рівні ряди. Не купчіться, мов сполохані кури.

Дзюнь мав пару фантастично товстих чорних брів, які майже з’єднувалися посередині чола. На його смаглявому обличчі вони нагадували грозові хмари над вічно лютим поглядом.

— Випростайте спини, — голос Дзюня цілком личив його обличчю, грубий та невблаганний. — Очі вперед. Руки за спину.

Жинь намагалася повторювати пози однокласників, які стояли попереду. Ліве стегно засвербіло, але вона не насмілилася почухати його. А ще дівчина запізно усвідомила, що варто було сходити в туалет.

Дзюнь походжав двором, задоволений, що учні в дуже незручних позах. Він зупинився перед Неджею.

— Що в тебе з обличчям?

У Неджі над лівим оком з’явився показний синець — яскрава багряна пляма на бездоганному обличчі.

— Побився, — пробурмотів Неджа.

— Коли?

— Учора ввечері.

— Тобі пощастило, — сказав Дзюнь. — Якби це сталося пізніше, я б тебе вигнав.

Він заговорив голосніше, звертаючись до класу:

— Перше та найважливіше правило на моїх заняттях — не битися безвідповідально. Застосування технік, які ми вивчаємо, смертельне. Неналежно виконані, ці техніки можуть завдати серйозних ушкоджень і вам, і вашому супернику. Якщо ви битиметеся безвідповідально, я вижену вас із заняття і подбаю про ваше виключення з Сінеґарда. Затямили?

— Так, пане, — відповіли вони.

Неджа обернувся й зиркнув на Жинь через плече, з отрутою в погляді. Вона вдала, що не помітила.

— Хто раніше вже вивчав бойові мистецтва? — запитав Дзюнь. — Підніміть руки.

Майже весь клас підняв руки. Жинь роззирнулася довкола, відчуваючи, як накочується переляк. Невже всі вони займалися ще до вступу в Академію? Де вони навчалися? Наскільки її випередили? І чи може вона їх наздогнати?

Дзюнь указав на Венку:

— Скільки років?

— Дванадцять, — відповіла Венка. — Вчилася стилю «м’якого кулака».

Вражена, Жинь широко розплющила очі. Це означало, що Венка тренувалася, відколи навчилася ходити.

Дзюнь показав на дерев’яний манекен.

— Зворотний серпоподібний удар. Знеси йому голову.

Знести голову? Жинь із сумнівом глянула на манекен. Голову й тулуб вирізьбили з цільного шматка деревини. Голова не кріпилася до тулуба, а була міцно з’єднана з ним.

Однак Венку, схоже, це зовсім не збентежило. Вона стала в позицію, скосила очі на манекен і з розвороту вдарила його ногою в стрибку, при цьому її нога опинилася вище голови. П’ятою Венка описала в повітрі гарну вивірену арку.

Венчина нога вцілила в голову манекена, і відбита голова полетіла через весь двір, а потім стукнулася об кутову стіну й перекотилася вбік.

У Жинь відвисла щелепа.

Дзюнь коротко схвально кивнув і відпустив Венку. Задоволена, дівчина повернулася на своє місце в строю.

— Як їй це вдалося? — запитав Дзюнь.

«Магія», — подумала Жинь.

Дзюнь зупинився перед Нян.

— Ти. Видаєшся враженою. Як, на твою думку, їй це вдалося?

Нян схвильовано кліпнула.

— Кі?

— Що таке кі?

Нян розчервонілася.

— Гм. Внутрішня енергія. Духовна енергія.

— Духовна енергія, — повторив майстер Дзюнь і пхикнув. — Сільська маячня. Ті, хто прирівнює кі до таємничого чи надприродного, роблять ведмежу послугу бойовим мистецтвам. Кі — це не що інше, як чиста енергія. Та сама енергія, що тече у ваших легенях та судинах. Та сама, що рухає річкову течію та змушує вітер дути.

Він указав на вежу із дзвоном на п’ятому ярусі.

— Минулого року двоє прислужників встановлювали новий дзвін. Самотужки вони нізащо б не змогли підняти його так високо. Але з продумано розміщеними мотузками двоє звичайних чоловіків спромоглися підняти предмет, значно важчий за них. У бойових мистецтвах цей принцип працює теж. У своєму тілі ви маєте обмежений запас енергії. І скільки б не тренувалися, надлюдських можливостей усе одно не матимете. Але завдяки правильній дисципліні, знаючи, куди вдарити і коли…

Дзюнь ударив кулаком у тулуб манекена. Деревина розщепилася, утворюючи ідеальний радіус тріщин навколо його руки. Дзюнь прибрав руку. Тулуб опудала розсипався на друзки.

— …ви здатні на те, що людям видається неможливим. Бойові мистецтва — це про дію та реакцію. Кути і тригонометрію. Правильний обсяг сили, застосований під потрібним вектором. Ваші м’язи скорочуються й випускають силу, а ця сила розганяється до цілі. Якщо ви наростите м’язову масу, то зможете виділити більшу силу. Якщо напрацюєте гарну техніку, ваша сила спрямовуватиметься з більшою зосередженістю та вищою ефективністю. Бойові мистецтва не набагато складніші за чисту фізику. Якщо це вас бентежить, то просто прислухайтеся до порад великих майстрів. Не ставте запитань. Просто виконуйте.

Історія була уроком сумирності. Вони ще не встигли й зайти до класу, як сутулий та лисуватий майстер Їм уже почав заглиблюватись у військові перипетії в Нікані.

— У минулому столітті Імперія пережила п’ять війн, — сказав Їм. — І ми програли їх усі. Саме тому минуле століття ми називаємо Добою сумирності.

— Як оптимістично, — пробурмотів із першого ряду хлопчина з кучерявим волоссям, жорстким, наче дріт.

Якщо Їм і почув його слова, то не подав і знаку. Він указав на велику пергаментну мапу східної півкулі.

— За часів Червоного Імператора ця країна простягалася на половину континенту. Давня Нікарська імперія була колискою сучасної цивілізації. Центром світу. Усі винаходи родом із Давньої Нікані, як-от: магніт, прес для пергаменту, домна. Нікарці передали культуру та методи гарного управління державою островам Муґень на сході й Спіру на півдні. Але імперії падають. Давня імперія стала жертвою власної слави. Засліплені перемогами в експансії на півночі, Воєначальники почали боротися між собою. Зі смертю Червоного Імператора почалися битви між нащадками, і не було їм кінця-краю. Так Нікань розпалася на дванадцять провінцій, і кожну очолив Воєначальник. Значний період сучасної історії Воєначальники були надто заклопотані міжусобицями. Аж доки…

— Не почалися Макові війни, — промовив хлопчина з жорстким волоссям.

— Так. Макові війни. — Їм вказав на країну на кордоні Нікані, крихітний острів, що формою нагадував великий лук. — Без попередження малий східний брат Нікані, її давня колонія, обернув зброю проти країни, яка принесла туди цивілізацію. Ну а решту ви знаєте.

Нян підняла руку.

— Чому відносини між Ніканню і Муґенню такі напружені? За часів Червоного Імператора Федерація була мирною колонією. Що сталося? Чого їм треба від нас?

— Мирними ці відносини ніколи не були, — виправив Їм. — І не є нині. Муґень завжди хотіла більшого, навіть коли була колонією. Федерація — амбітна держава, що швидко розвивається на перенаселеному острові. Уявіть, що ви надзвичайно войовнича країна з більшою кількістю населення, ніж може розмістити ваша земля, і розширюватися нема куди. Уявіть, що ваші правителі дотримуються ідеології, мовляв, вони боги й мають божественне право розширювати імперію по всій східній півкулі. І несподівано головною ціллю стають просторі землі одразу за Наріїнським морем, хіба не так? — Він повернувся до мапи. — Перша Макова війна була катастрофою. Розрізнена Імперія нізащо б не вистояла проти добре тренованих військ Федерації, які десятиліттями готувалися до втілення цього задуму. Тож тут для вас загадка. Як же нам вдалося перемогти в Другій Маковій війні?

Руку підняв хлопець на ім’я Хань.

— Тріада?

Класом прокотилася хвиля смішків. Тріада — Зміївна, Імператор Драконів та Хранитель Воріт — троє легендарних солдатів, які об’єднали Імперію проти Федерації. Це були реальні люди — жінка, звана Зміївною, досі сиділа на троні в Сінеґарді, — але їхні міфічні можливості в бойових мистецтвах лягли в основу дитячих казок. Жинь виросла на розповідях про те, як Тріада самотужки розбивала цілі батальйони Федерації, викликала бурі та повені надприродними силами. Але на лекції з історії навіть їй це здалося абсурдним.

— Не смійтеся. Тріада була важливою, адже без їхніх політичних зусиль нам нізащо не вдалося б об’єднати дванадцять провінцій, — сказав Їм. — Але я хочу почути не цю відповідь.

Жинь підняла руку. Відповідь на це запитання вона запам’ятала з підручників історії вчителя Фейжика.

— Ми спустошили центральну частину держави. Вдалися до стратегії «бий і пали». Коли війська Федерації надто далеко зайшли вглиб країни, їхні запаси вичерпались і вони не змогли прогодувати своїх солдатів.

Їм вислухав цю відповідь, знизавши плечима.

— Гарна відповідь, проте неправильна. Це лише пропаганда, якою заповнюють сільські підручники. Стратегія «бий і пали» дужче нашкодила б селянам, аніж муґенцям. Ще хтось?

Правильно відповів хлопчина з жорстким волоссям у першому ряду:

— Ми перемогли, бо втратили Спір.

Їм кивнув.

— Підведися. Поясни.

Хлопець відкинув волосся назад і встав.

— Ми перемогли в цій війні, бо втрата Спіру змусила втрутитися призахідників. І, гм, військовий флот Призахідної республіки був значно сильнішим за флот муґенців. Вони виграли цю війну на театрі воєнних дій біля океану й залучили Нікань до подальшого перемир’я. Насправді перемога взагалі була не наша.

— Правильно, — сказав Їм.

Хлопець сів, здавалося, з неабияким полегшенням.

— Нікань не перемагала в Другій Маковій війні, — повторив Їм. — Федерація відступила, бо ми були такі жалюгідні, що значним військово-морським силам із заходу стало нас шкода. Ми так нікчемно захищали свою країну, що знадобився геноцид, аби втрутилися призахідники. Коли нікарські війська загрузли на північному фронті, флот Федерації за одну ніч зруйнував Мертвий острів. Усіх чоловіків, жінок та дітей спірлійців убили й спалили їхні тіла. Отак в одну мить зникла ціла раса.

У класі запала тиша. Вони з дитинства чули розповіді про знищення Спіру, крихітного острова в океані між Наріїнським морем та бухтою Омонод, схожою на сльозу, неподалік від провінції Змії. Це була єдина окупована територія Імперії, завойована та анексована ще на зорі правління Червоного Імператора. Вона посідала чільне місце в історії Нікані як яскравий приклад величезної поразки роз’єднаної армії за правління Воєначальників.

Жинь завжди було цікаво, чи втрата Спіру була чистою випадковістю. Якби будь-яку іншу провінцію знищили так, як Спір, Нікарська імперія не вдовольнилася б перемир’ям. І воювала б доти, доки вщент не розбила б Федерацію Муґень.

Але насправді спірлійці взагалі не були нікарцями. Високі, смагляві, вони були острівним народом, етнічно відокремленим від нікарців з континенту. Розмовляли власною мовою, мали власну систему письма й дотримувалися власної релігії. Вони приєдналися до Імперської Міліції лише під вістрям меча Червоного Імператора.

Усе це вказувало на напружені відносини між нікарцями і спірлійцями аж до Другої Макової війни. Тож, думала Жинь, якщо й треба було пожертвувати якоюсь нікарською територією, Спір був очевидним вибором.

— Минуле століття ми пережили лише завдяки чистому везінню та милості заходу, — сказав Їм. — Але навіть із допомогою призахідників Нікань заледве спромоглася вигнати загарбників Федерації. Під тиском призахідників наприкінці Другої Макової війни Федерація підписала Пакт про ненапад, і відтоді Нікань зберігає незалежність. Федерацію обмежили торговельними заставами на межі провінції Коня, і протягом майже двох десятиліть муґенці поводилися більш-менш чемно. Але неспокій серед муґенців лише зростає, а призахідники ніколи не дотримувались обіцянок. З героїчної Тріади лишилась одна: Імператор загинув, Хранитель Воріт зник, і на троні тепер тільки Імператриця. А може, все ще гірше, бо ж тепер у нас немає солдатів-спірлійців. — Їм замовк. — Ми вже не маємо найкращих воїнів на своєму боці. Нікань уже не володіє тими ресурсами, які допомогли їй пережити Другу Макову війну. Не можна покладатися на те, що призахідники знову нас урятують. Якщо минулі століття чогось нас навчили, то це того, що вороги Нікані ніколи не відпочивають. Але цього разу, коли вони прийдуть, ми маємо намір бути готовими.

Опівденний дзвін ознаменував обідній час.

Їжу насипали з величезних казанів, що стояли біля дальньої стіни. Немовби байдужі до своєї роботи, кухарі роздавали конґі, тушковану рибу та хлібці з рисового борошна.

Студентам насипали порції, яких було саме вдосталь для того, щоб угамувати бурчання в животі, проте замало, щоб повністю наїстися. Студентів, які намагалися стати в чергу ще раз, відправляли до столів із порожніми руками.

Для Жинь перспектива регулярного харчування була більш ніж щедрою, адже у Фанів вона частенько лишалася без вечері. Але однокласники скаржилися Жабаню на кожнісіньку порцію.

— За філософією Дзіми, голод — це добре. Так ви почуваєтеся легкими, зосередженими, — пояснив Жабань.

— Так ми почуваємося нещасними, — ремствував Неджа.

Жинь скривилася, проте рота тримала на замку. Першокурсники тіснились у двох рядах по двадцять п’ять осіб за дерев’яним столом біля виходу з їдальні. Інші столи займали учні, але навіть Неджі забракло сміливості спробувати сісти поруч із ними.

Жинь усвідомила, що з боків її затиснули Нян та хлопець із жорстким волоссям, який відповідав на уроці історії.

— Я Кітай, — представився він, обнюхавши печеню.

Він був на рік молодший за неї й цілком відповідав своєму вікові: худорлявий, веснянкуватий, з величезними вухами. Так сталося, що він отримав найвищий бал із Кедзю в Сінеґардському муніципалітеті, найбільш конкурентному районі тестування, що особливо вражало, враховуючи, що він був молодший за інших на рік. Кітай мав фотографічну пам’ять і хотів вивчати стратегію під керівництвом майстра Ірдзяха, щойно складе Випробування, а ще поцікавився, чи не вважає вона Дзюня тим ще придурком?

— Так. Мене звати Жунінь. Жинь, — сказала вона, щойно хлопець дав їй можливість вставити бодай слово.

— О, то це тебе ненавидить Неджа.

Жинь припустила, що це не найгірша репутація, яку вона могла заробити. Ну й було схоже на те, що Кітай нічого не мав проти неї.

— До речі, що це з ним? — запитала вона.

— Його батько Воєначальник Дракона, а тітки поколіннями були наложницями біля трону. Ти б теж була такою колючою, якби мала настільки заможних та привабливих родичів.

— Ви знайомі? — запитала Жинь.

— Ми виросли разом. Я, Неджа та Венка. Навчалися в одного вчителя. Я думав, що після вступу до Академії він буде люб’язнішим зі мною. — Кітай знизав плечима, глянувши на дальній край столу, де Неджа та Венка немовби проводили засідання суду. — Мабуть, помилявся.

Жинь не здивувало те, що Неджа викреслив Кітая зі свого кола спілкування. Неджа нізащо б не тримав поруч когось хоч уполовину такого ж дотепного, як Кітай, бо той мав забагато можливостей перетягнути увагу на себе.

— Чим ти його так образив?

Кітай скривився.

— Нічим, тільки обійшов на іспиті. Неджа так носиться з власним «я». А ти що зробила?

— Поставила йому отой синець, — зізналася вона.

Брови Кітая здивовано поповзли вгору.

— Непогано.

Після обіду в розкладі було заняття з вірувань, а потім лінгві­стика. Жинь цілий день нетерпляче чекала вірувань. Але учні, які вели новачків до класу, чомусь ледь стримували сміх. Усі видерлися звивистими сходами на п’ятий ярус, а це було вище за будь-яку іншу класну кімнату. Нарешті зупинилися біля замкнутого саду.

— Що ми тут робимо? — запитав Неджа.

— Це ваш клас, — відповів один з учнів.

Учні перезирнулися, широко всміхнулися й пішли. Через п’ять хвилин стала зрозумілою причина їхніх веселощів. Майстер вірувань не прийшов. Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Клас спантеличено розбрівся садом, намагаючись збагнути, що ж робити.

— Нас розіграли, — припустив Хань. — Привели не туди.

— І що ж тут вирощують? — Неджа смикнув квітку до носа й понюхав її. — Гидота.

Жинь уважніше придивилася до квітів, і її очі розширилися від подиву. Вона вже бачила ці пелюстки.

Неджа впізнав їх теж.

— От лайно, — вилаявся він. — Це мак.

Клас відреагував, немовби сполохане гніздо вовчків. Усі квапливо відійшли від макових рослин, немовби сама їхня близькість одурманює.

Жинь намагалася придушити бажання розреготатися. Тут, на іншому кінці країни, вона наштовхнулася бодай на щось знайоме.

— Нас виженуть, — застогнала Венка.

— Не будь дурепою — це не наш мак, — промовив Кітай.

Венка затулила обличчя долонями.

— Але ж Дзіма сказала, що якщо ми бодай на десять кроків наблизимося…

— Навряд чи вони зможуть вигнати весь клас, — сказав Кітай. — Я певен, нас перевіряють. Спостерігають, чи ми справді хочемо вчитися.

— Або як поводитимемося біля заборонених наркотиків! — лементувала Венка.

— О, та заспокойся, — промовила Жинь. — Від одного дотику не кайфонеш.

Венка не заспокоювалася.

— Але Дзіма не говорила, що ми обов’язково маємо бути під кайфом, вона сказала…

— Сумніваюся, що це й справді заняття, — перебив її Неджа. — Закладаюся, учням просто захотілося трохи розважитися.

А от Кітай, здавалося, сумнівався.

— Заняття є в розкладі. І ми бачили майстра вірувань, він був на ознайомленні.

— А де ж його учні? — заперечив Неджа. — Якого кольору його пояс? Чому не видно нікого з вишивкою вірування на нарукавній пов’язці? Дурня якась.

Неджа вийшов через ворота. Збурені, решта першокурсників пішли за ним один за одним. У саду лишилися тільки Жинь і Кітай.

Жинь сіла, відхилилася назад, спершись на лікті, і милувалася розмаєм рослин. Окрім криваво-червоних маків, тут були крихітні кактуси з рожевими та жовтими квіточками, флюоресцентні гриби, що тьмяно світилися в темних закутках під полицями, та пишні зелені кущі з виразним чайним запахом.

— Це не сад, — сказала вона. — Це плантація наркотиків.

Тепер їй реально кортіло зустрітися з майстром вірувань.

Кітай сів поруч.

— Знаєш, великі шамани з легенд ковтали наркотики перед битвою. Це дарувало їм магічні сили, принаймні так кажуть, — він усміхнувся. — Думаєш, саме цього майстер вірувань і вчить?

— Чесно? — Жинь перебирала траву. — Гадаю, він просто приходить сюди покайфувати.

Роздıл 4

З плином тижнів складність занять зростала. Ранки відводилися бою, медицині, історії та стратегії. Здебільшого вже до полудня в Жинь починало гудіти в голові, переповненій назвами теорем, про які вона ніколи не чула, та заголовками книжок, які треба було прочитати до кінця тижня.

Через заняття з бою їхні тіла були виснажені не менше, ніж розум. Дзюнь змушував їх виконувати серії болісних гімнастичних вправ: вони регулярно бігали вгору та вниз сходами Академії, годинами стояли на руках на подвір’ї та циклічно відпрацьовували основні фігури бойових мистецтв із мішками цегли, підвішеними на руках. Щотижня Дзюнь водив їх до озера біля підніжжя гори, і вони мали повністю його перепливти.

Жинь та кілька інших студентів узагалі не вміли плавати. Дзюнь показав потрібні рухи лише раз. Далі це був уже їхній клопіт — не потонути.

Домашнє завдання було складним і, вочевидь, мало на меті витиснути першокурсників за межі можливого. Тож коли Соннень, майстер озброєння, розповідав про правильні пропорції селітри, сірки та деревного вугілля, необхідних для змішування запалювального пороху, яким начиняли бойові ракети, він також доручив їм створити власні імпровізовані снаряди. А коли майстер медицини Еньжо наказала їм вивчити назви всіх кісток у людському тілі, то сподівалася, що вони знатимуть ще й найпоширеніші види переломів та методи їх визначення.

Проте найважчим курсом усе ж виявилася стратегія, яку викладав майстер Ірдзях. Першого ж дня він роздав класу товстенькі примірники «Принципів війни» Суньдзи і заявив, що до кінця тижня вони мають вивчити їх напам’ять.

— Та вона ж величезна! — поскаржився Хань. — Як же ми маємо виконувати інші домашні завдання?

— Алтань Тренсинь вивчив її за одну ніч, — промовив Ірдзях.

Клас роздратовано перезирнувся. Майстри співали оди Алтаню Тренсиню ще від початку семестру. Жинь зрозуміла, що то якийсь геній, очевидно, найуспішніший студент Сінеґарда за останні десятиліття.

Хань не приховував роздратування.

— Але ж ми не Алтань.

— То спробуйте ним бути, — сказав Ірдзях. — Усі вільні.

Жинь загрузла в рутині постійного навчання й дуже нетривалого сну. Розклад занять не лишав першокурсникам часу на щось інше.

На Сінеґард поступово насувалася осінь. Коли одного ранку вони бігли вгору сходами, налетів холодний поривчастий вітер. Із грозовим крещендо він шелестів у кронах дерев. Студентам ще не видали тепліших зимових мантій, тож вони в унісон цокотіли зубами, скупчившись під великим деревом мімози в кінці подвір’я на другому ярусі.

Попри холод Дзюнь відмовлявся переносити заняття з бою в приміщення. Він був жорстким учителем, і, схоже, йому подобався їхній дискомфорт.

— У вашому випадку біль — це добре, — сказав він, змусивши їх присісти в низьких, тривалих аж до болю позиціях. — У давнину майстри бойових мистецтв сиділи в цій позі годину перед тим, як розпочати тренування.

— Мабуть, у давніх майстрів бойових мистецтв були дивовижні стегна, — видихнув Кітай.

Ранкова зарядка досі була нелегкою, однак вони хоча б нарешті пройшли основи й розпочали вивчати бойові прийоми зі зброєю, а саме з палицею.

Дзюнь став у потрібну позицію перед учнями у дворі, коли над його головою почулося гучне човгання. Купка листя впала просто туди, де він стояв.

Усі глянули вгору.

Високо на товстій гілці дерева мімози стояв майстер вірувань.

Він вправно орудував садівничими ножицями, жваво підрізаючи листя та голосно й фальшиво наспівуючи.

Почувши декілька слів його пісеньки, Жинь упізнала в ній «Дотики Хранителя Воріт». Жинь знала її з численних візитів із доставкою опіуму до тіканійських будинків розпусти. Це була непристойна пісенька на межі з еротикою. Майстер вірувань викривив тональність, але співав уголос із відвертою розв’язністю:

— Отам тебе торкатися не можу, бо маху дам — і від блаженства занеможеш…

Нян затремтіла, силкуючись стримати сміх. Кітай з відвислою щелепою витріщився на дерево.

— Дзяне, у мене урок, — випалив Дзюнь.

— То й веди свій урок, — промовив майстер Дзян. — А мене облиш.

— Нам потрібне подвір’я.

— Вам не потрібне все подвір’я. Вам не потрібне це дерево, —невдоволено відказав Дзян.

Дзюнь змахнув залізною палицею й ударив нею по стовбуру. Від удару стовбур відчутно струснуло. Почувся хрускіт, коли щось важке впало крізь кілька шарів сухого листя мімози.

Майстер Дзян гепнувся на кам’яну долівку. Першою думкою Жинь було, що він без сорочки. А другою — що він, мабуть, убився.

Але Дзян просто перекотився в сидяче положення, простягнув ліву ногу й перекинув назад біле волосся.

— Це неподобство, — мрійливо промовив він, коли цівка крові потекла з лівої скроні.

— Обов’язково тинятися бовдуром? — випалив Дзюнь.

— Обов’язково переривати моє ранкове заняття садівництвом? — відповів Дзян.

— Ти не займаєшся садівництвом, — відповів Дзюнь. — Ти тут лише для того, аби подратувати мене.

— По-моєму, ти надто лестиш собі.

Дзюнь кинув кийок на землю — і від несподіванки Дзян аж підстрибнув.

— Геть!

На обличчі Дзяна вималювався вдавано ображений вираз. Він підвівся і швидко закрокував із саду, погойдуючи стегнами, ніби хвойда-танцівниця.

— Якщо на серці біль заліг, тебе я вилижу, як місячний пиріг…

— Ти маєш рацію, — прошепотів Кітай Жинь. — А він таки під кайфом.

— Увага! — гукнув Дзюнь студентам, які стояли, пороззявлявши роти. У його волоссі досі був листочок мімози. Щоразу, коли Дзюнь говорив, листочок ледь помітно тремтів.

Клас квапливо вишикувався у два ряди, тримаючи палиці напоготові.

— Коли я подам сигнал, ви повторите отаку послідовність рухів, — говорячи, він демонстрував їх зі своєю палицею — Уперед. Назад. Верхній лівий відбив. Повертаємо. Верхній правий відбив. Повертаємо. Нижній лівий відбив. Повертаємо. Нижній правий відбив. Повертаємо. Перекручуємо, заводимо за спину, повертаємо. Зрозуміли?

Усі мовчки кивнули. Ніхто не насмілився визнати, що вони пропустили майже всю послідовність. Зазвичай демонстрації Дзюня були й так стрімкими, але зараз він рухався ще швидше, і ніхто не встиг усе відстежити.

— Гаразд, — Дзюнь ударив палицею по землі. — Починайте.

Це був повний провал. Вони рухалися без ритму й мети. Неджа виконав послідовність удвічі швидше, ніж решта класу, але він чи не єдиний з-поміж усіх взагалі спромігся відтворити її всю. Решта або пропустили половину, або страшенно плуталися з напрямками.

— Ой!

Кітай відбив там, де мав би повертати, і вдарив Жинь по спині. Вона смикнулася вперед і випадково поцілила Венці в голову.

— Годі! — крикнув Дзюнь.

Вони опустили палиці.

— Я розповім вам історію про великого стратега Суньдзи, — важко дихаючи, Дзюнь пройшовся між рядами. — Коли Суньдзи закінчив свій видатний трактат «Принципи війни», то надіслав рукопис Червоному Імператору. Імператор вирішив перевірити мудрість Суньдзи, доручивши йому натренувати групу людей без військового досвіду, а саме наложниць Імператора. Суньдзи погодився й зібрав жінок за ворітьми палацу. Він сказав їм: «Коли я кажу дивитися вперед, дивіться прямо перед собою. Коли кажу “ліворуч”, поверніть обличчя ліворуч. Коли кажу “праворуч”, поверніть обличчя праворуч. А коли я кажу “кругом”, поверніться на 180 градусів. Зрозуміло?» Жінки кивнули. Потім Суньдзи подав сигнал: «Праворуч». Але жінки лише розсміялися.

Дзюнь зупинився перед Нян, на її обличчі застигла тривога.

— Суньдзи сказав Імператору: «Якщо команда неясна й нечітка, якщо накази до кінця не зрозумілі, то це провина генерала». Потім він повернувся до наложниць і повторив свої вказівки. «Праворуч», — скомандував він. І знову жінки лише розсміялися.

Дзюнь повільно повертав голову, перетинаючись поглядом із кожним.

— Цього разу Суньдзи сказав Імператору: «Якщо команди нечіткі, то це провина генерала. Але якщо команда чітка, але наказ не виконують, то це провина лідерів загону». Потім він обрав двох найстарших наложниць у групі й відрубав їм голови.

У Нян очі полізли на лоба.

Дзюнь відступив і підняв палицю. Налякані, вони дивилися, як Дзюнь повторив послідовність, цього разу повільно, промовляючи рухи під час виконання.

— Це було зрозуміло?

Вони кивнули.

Він ударив палицею по землі.

— Тоді починайте.

Вони відпрацьовували прийом. І були бездоганними.

Бойові мистецтва були виснажливі, але цей предмет передбачав принаймні веселощі на вечірніх тренуваннях. То були практичні заняття під керівництвом двох учнів Дзюня: Кужел та Дзіхи. Ті були лінькуватими вчителями та захоплювалися можливістю завдати уявному супротивнику якомога більше болю, а тому ці заняття зазвичай межували з катастрофою, коли Дзіха й Кужел походжали між студентами і вигукували поради, поки ті билися в парах.

— Якщо у вас немає зброї, не цільтеся в обличчя. — Дзіха спрямував руку Венки вниз, тож тепер її удар ребром долоні вцілив би Неджі в горло, а не в ніс. — За винятком носа, обличчя — суцільна кістка. Ви лише розіб’єте руку. Краще цілитися в шию. Приклавши вдосталь сили, ви зможете серйозно пошкодити трахею. Або принаймні утруднити дихання супернику.

Кужел присіла поруч із Кітаєм та Ханем, які борсалися на землі, затиснувши один одного за голову:

— Якщо опинились у скрутному становищі, кусатися — чудова техніка.

Уже за мить Хань скрикнув від болю.

Жменька першорічок зібралася навколо дерев’яного манекена, а Дзіха показував, як правильно виконувати удар ребром долоні.

— Нікарські монахи вірили, що в цій точці основний центр кі, — Дзіха показав на точку внизу живота манекена й різко вдарив у неї.

Жинь заковтнула наживку.

— Правда?

— Ні. Центрів кі не існує. Але в ділянці під грудною кліткою чимало життєво важливих органів, відкритих для удару. А ще тут розташована діафрагма. Хея! — Дзіха вдарив кулаком по манекену. — Це знерухомить будь-якого суперника на добрих кілька секунд. І дасть вам час видряпати йому очі.

— Як грубо, — промовила Жинь.

Дзіха знизав плечима.

— Ми тут не витонченості вчимося. Ми вчимося давати чортів.

— Я покажу вам усім останній удар, — оголосила Кужел наприкінці заняття. — Насправді вам вистачить одного цього удару. Удару, який може поставити навколішки наймогутніших воїнів.

Дзіха спантеличено закліпав. Він повернув голову запитати, що вона має на увазі, і Кужел підняла коліно й врізала ним Дзісі в пах.

Обов’язкові заняття тривали лише дві години, але першорічки почали затримуватися в студії, щоб відпрацювати форми. Єдина проблема полягала в тому, що студенти, які раніше вивчали бойові мистецтва, побачили в цьому можливість повихвалятись. У центрі кімнати Неджа показав серію складних стрибків, виконуючи удари з розворотом, дедалі крутіші. Навколо зібрались однокласники, щоб подивитися.

— Милуєшся нашим принцом? — Кітай перетнув кімнату і став поруч із Жинь.

— Ніяк не збагну, як це може прислужитися в бою, — сказала Жинь.

Тепер перед ударом Неджа обертався в повітрі на всі 540 градусів. На вигляд цікаво, але дуже безглуздо.

— О, ніяк. Чимало давніх бойових мистецтв такі круті, якщо дивитись, а на практиці абсолютно даремні. Ці послідовності адаптували для сценічної опери, а не для бою, а потім адаптували знову. Знаєш, звідси «Опера червоних лахмітників» і отримала свою назву. Її засновники були майстрами бойових мистецтв, які прикидалися вуличними артистами, щоб ближче підібратися до своїх цілей. Тобі якось варто почитати історію успадкованих мистецтв, це чарівно.

— Є щось таке, про що ти ще не читав? — запитала Жинь.

Здавалося, Кітай мав енциклопедичні знання майже з будь-якої теми. Того дня за обідом він прочитав Жинь лекцію про те, як залежно від провінцій різняться техніки риболовлі.

— Маю слабкість до бойових мистецтв, — пояснив Кітай. — І прикро бачити людей, які не розрізняють самооборону й акторську гру.

Неджа приземлився, виразно зігнувшись після винятково високого стрибка. Декілька їхніх однокласників нерозумно заплескали в долоні.

Неджа випростався, не звертаючи уваги на аплодисменти, і перехопив погляд Жинь.

— Ось це родинна техніка, — сказав він, витираючи піт із чола.

— Упевнена, ти наженеш на Академію страху, — усміхнулася Жинь. — А ще можеш танцювати, збираючи пожертви. Я подала б тобі злиток.

Обличчя Неджі викривилося в хижій посмішці.

— Ти просто заздриш, що не маєш родинної техніки.

— Воно й на краще, якщо вони всі такі ж сміховинні, як твоя.

— Дім Їнь удосконалив найпотужнішу ударну техніку в імперії, — випалив Неджа. — Подивимося, якої заспіваєш, якщо її спрямувати на тебе.

— Думаю, все зі мною буде гаразд, — сказала Жинь. — Хоча це була б неймовірно видовищна вистава.

— Я хоча б не безрідний селюк, — зневажливо виплюнув Неджа. — Та ти ніколи й не займалася бойовими мистецтвами. Знаєш тільки один удар.

— А ти все називаєш мене селючкою. Немовби знаєш лише одну образу.

— Тоді вийдемо на двобій, — запропонував Неджа. — Б’ємося до недієздатності протягом десяти секунд чи до першої крові. Просто тут і просто зараз.

— Згода, — почала була Жинь, але Кітай затиснув їй рота рукою.

— О ні. О ні, ні! — Кітай сіпнув Жинь назад. — Ти чула, що сказав Дзюнь, тобі не варто…

Але Жинь вирвалася.

— Дзюня тут немає, так?

Неджа неприємно вишкірився.

— Венко! Ходи-но сюди!

Венка перервала розмову з Нян на іншому боці кімнати й кинулася до них, миттю зашарівшись від того, що її покликав Неджа.

— Будь нашою суддею, — сказав Неджа, не відриваючи погляду від Жинь.

Венка заклала руки за спину, вдаючи майстра Дзюня, і задерла підборіддя.

— Починайте.

Тепер решта студентів стали навколо Неджі та Жинь. Жинь була надто розгнівана, щоб звертати увагу на їхні погляди. Вона не відводила очей від Неджі. Він почав обходити її, ступаючи вперед і назад швидкими елегантними рухами.

«Кітай мав рацію», — подумала Жинь. Неджа й справді мав такий вигляд, наче був на сцені. Не так небезпечний, як дурнуватий.

Жинь примружилася й низько нахилилася, уважно стежачи за рухами Неджі.

Ось. Чисте відкриття. Жинь підняла ногу й ударила, сильно.

Її нога з приємним «бу-у-ух» поцілила в Неджу, коли той був за пів кроку.

Неджа неприродно зойкнув і, скімлячи, схопився за промежину.

Усі присутні тепер дивилися на них, у студії запала мертва тиша.

Розчервонілий Неджа звівся на ноги.

— Ти… Та як ти смієш…

— Як ти щойно й сказав, — Жинь схилилася в глузливому поклоні, — я знаю лише один удар.

Принизити Неджу було приємно, проте це тягло за собою безпосередні та жорсткі політичні наслідки. Уже невдовзі клас розділився на групи. Смертельно ображений Неджа чітко дав зрозуміти, що спілкування з Жинь означатиме соціальне відчуження. Він показово не розмовляв з нею й не визнавав самого факту її існування, окрім як заради того, щоб дошкульно зауважити її акцент. Налякані можливістю наразитися на таке ж ставлення, першорічки одне за одним починали брати з нього приклад.

Кітай став єдиним винятком. Він пояснив Жинь, що з дитинства мав справу з кепським характером Неджі, тож не збирався перейматися ним зараз.

— До того ж, — сказав Кітай, — у нього був такий вираз обличчя… Це безцінно.

Жинь була вдячна Кітаю за відданість, проте її вражала жорстокість інших студентів. Очевидно, що Жинь мала безліч рис, за які її можна було взяти на кпини: смаглява шкіра, відсутність статусу в суспільстві, сільський акцент. Це дратувало, але дівчина могла ігнорувати кепкування, аж доки однокласники не почали сміятися щоразу, варто їй було вимовити бодай слово.

— Невже в мене такий помітний акцент? — запитала вона в Кітая.

— Твоя вимова ліпшає, — сказав він. — Просто намагайся сильніше округлювати закінчення слів. Скорочуй голосні. І додавай призвук р там, де його немає. Це непоганий метод.

— Ар. Аррр, — промукала Жинь. — Чому сінеґардці говорять так, немовби постійно жують жуйку?

— Влада диктує прийнятність, — збентежено промовив Кітай. — Якби столиця була в Тікані, я впевнений, що ми б усі бігали смагляві, як кора.

Наступними днями Неджа не промовив до Жинь ані слова, але й потреби не було. Його палкі шанувальники не гребували жодною можливістю покепкувати з Жинь. Як виявилося, Неджа вдався до чудової стратегії: щойно він зробив Жинь головною ціллю кпинів, то міг просто сидіти й спостерігати.

Венка, одержимо віддана Неджі, охоче принижувала Жинь за будь-якої нагоди. Нян ставилася до неї краще: на людях вона не говорила з Жинь, та принаймні спілкувалася з нею, коли вони лишалися наодинці в спальні.

— Можеш спробувати вибачитися, — якось увечері прошепотіла Нян, коли Венка вже лягла спати.

Вибачення — це останнє, що спало б Жинь на думку. Вона й не думала поступатися, улещуючи Неджу.

— Двобій був його ідеєю, — відказала вона. — Я не винна, що він отримав те, чого просив.

— Байдуже, — промовила Нян. — Просто попроси вибачення — і він забуде про тебе. Неджі подобається, коли його поважають.

— За що? — вимогливо запитала Жинь. — Він анічогісінько не зробив для того, щоб заслужити мою повагу. Лише корчить із себе поважного та могутнього, немовби те, що він родом із Сінеґарда, робить його аж таким особливим.

— Вибачення не допоможе, — втрутилася Венка. Як виявилося, вона ще не заснула. — А те, що ми з Сінеґарда, таки робить нас особливими. Ми з Неджею, — у Венки все завжди було «ми з Неджею», — готувалися до вступу в Академію, відколи навчилися ходити. Це в нашій крові. Це наше призначення. А ти? Ти ніщо. Просто хвойда з півдня. Тебе взагалі не мало б тут бути.

Жинь випрямилася й сіла, розпашівши від гніву.

— Я склала той самий тест, що й ти, Венко. Я маю повне право навчатися в цій Академії.

— Ти тут лише заради дотримання квоти, — заперечила Венка. — Бо Кедзю повинен здаватися справедливим.

Роздратована не менше за Венку, Жинь просто не мала часу чи сил, щоб звертати на неї увагу. Вони припинили визвірятись одна на одну лише через декілька днів, і то лише тому, що були надто виснажені, щоб розмовляти. Після завершення занять того тижня вони попленталися до спільної спальні з таким болем у м’язах, що заледве могли йти. Не кажучи ані слова, скинули з себе форму й упали на ліжка.

Майже одразу їх розбудив стукіт у двері.

— Прокидайтеся, — сказав Жабань, коли Жинь різко відчинила двері.

— Що за…

Жабань зазирнув їй за плече на Венку та Нян, які незв’язно заскиглили з ліжок.

— Ви теж. Покваптеся.

— Що сталося? — роздратовано пробурмотіла Жинь, розтираючи очі. — Ми щойно повернулися після шестигодинного прибирання.

— Просто ходімо.

Не припиняючи скаржитися, дівчата натягнули на себе туніки й зустрілися з Жабанем надворі, де вже зібралися хлопці.

— Якщо це якийсь жарт із першокурсників, то можна я повернуся в ліжко? — запитав Кітай. — Вважайте мене заляканим і переможеним, просто дайте поспати.

— Замовкни. Йдіть за мною.

Не промовивши більше ані слова, Жабань рушив у бік лісу. Щоб не відставати, їм доводилося майже бігти за ним. Спершу Жинь подумала, що він веде їх у глибину гірського лісу, але він лише зрізав шлях і вже за хвилину вони вийшли перед головною тренувальною залою. Усередині горіло світло, вони чули звідти гучні голоси.

— Знову заняття? — запитав Кітай. — Велика Черепахо, я страй­кую.

— Це не заняття. — Жабань чомусь видавався дуже схвильованим. — Заходьте.

Попри чутні крики, в залі нікого не було. Їхній клас розбрівся в спантеличенні, аж доки Жабань не вказав їм спускатися за ним сходами до підвального поверху. У підвалі було повно учнів, які з’юрмилися навколо центру кімнати. Там було щось дуже цікаве. Жинь витягла шию, щоб роздивитися бодай щось поверх голів учнів, але за натовпом не бачила нічого.

— Першорічки йдуть, — закричав Жабань і повів їхню групку в натовп. Жорстко розштовхуючи всіх ліктями, він проклав для них стежку крізь учнів.

У центрі кімнати Жинь побачила дві круглі глибокі ями, кожна щонайменше два метри в діаметрі й стільки ж завглибшки. Ями були поруч, захищені металевою огорожею заввишки по пояс, щоб глядачі не впали. Одна яма була порожня. У центрі іншої стояв майстер Соннень, склавши руки на широких грудях.

— Соннень завжди судить, — сказав Жабань. — Цей жереб завжди випадає йому, бо він наймолодший.

— Судить що? — запитав Кітай.

Жабань широко всміхнувся.

Двері підвалу відчинились. Усередину ринуло ще більше учнів, заповнюючи вже й без того заюрблену залу по вінця. Тиск тіл змусив першокурсників упритул наблизитися до краю кіл. Жинь вчепилася в ґрати, щоб не впасти.

— Що відбувається? — запитав Кітай, поки учні штовхалися, намагаючись пробратися ближче до ям. Тепер у кімнаті було так багато людей, що студентам позаду довелося притягти стільці, щоб стати на них.

— Сьогодні б’ється Алтань. Ніхто не хоче пропустити Алтаня.

За цей тиждень Жинь уже кільканадцять разів чула це ім’я. Уся Академія була немов одержима ним. П’ятикурсник Алтань Тренсинь встановив усі можливі рекорди, був улюбленцем усіх майстрів та винятком з усіх правил. А в їхньому класі він став навіть об’єктом жарту: «Ти можеш помочитись понад муром аж на місто? А Алтань може».

Раптом у яму до майстра Сонненя скочив високий гнучкий хлопець, не завдаючи собі клопоту метушнею з мотузяною драбиною. Доки його суперник спускався, хлопець простягнув руки за спиною й задер голову до стелі. У його очах відбилося світло від горішніх ламп.

І були ті очі — багряні.

— Велика Черепахо, — промовив Кітай. — Справжній спірлієць.

Жинь зазирнула до ями. Кітай мав рацію: Алтань зовсім не скидався на нікарців. Його шкіра була на декілька відтінків темнішою за шкіру будь-якого іншого студента, навіть Жинь. Але якщо засмагла шкіра Жинь робила її грубою, Алтанева додавала йому унікального царського шарму. Його волосся було кольору чорнила, ближче до фіолетового, ніж до чорного. Обличчя кутасте, незворушне й неймовірно вродливе. А очі, багряні, полум’яно-червоні…

— Я думала, що спірлійці вимерли, — сказала Жинь.

— Майже вимерли, — відповів Жабань. — Алтань останній.

— Я Бо Кобінь, учень майстра Дзюня Ложаня, — оголосив суперник. — Я викликаю Алтаня Тренсиня на бій до втрати дієздатності.

Кобінь був удвічі важчий за Алтаня та на декілька дюймів вищий, хоча Жинь підозрювала, що вони битимуться не впритул.

Алтань невизначено знизав плечима.

Схоже, Сонненю було нудно.

— Тоді починаймо, — сказав він.

Учні стали у відкриті позиції.

— А він не представлятиметься? — запитав Кітай.

Жабаня слова Кітая неабияк вразили.

— Алтаню не обов’язково представлятися.

Жинь наморщила носа.

— А він самовпевнений, чи не так?

— Алтань Тренсинь, — пробурмотів Кітай. — Алтань — це родове ім’я?

— Тренсинь. Спірлійці ставлять родові імена в кінець, — квап­ливо пояснив Жабань. Він показав на арену. — Цитьте, все пропустите.

Вони вже все пропустили.

Вона не чула Алтаневих рухів, не бачила навіть, як почалася сутичка. Але коли знову глянула вниз на арену, то побачила Кобіня, притиснутого до землі, з неприродно викрученою за спину рукою. Алтань став на коліно поряд, поступово збільшуючи тиск на руку суперника. Незворушний, відсторонений, майже байдужий.

Жинь учепилася в огорожу.

— Коли він… Коли він встиг…

— Це Алтань Тренсинь, — промовив Жабань, немовби це все пояснювало.

— Здаюся, — крикнув Кобінь. — Здаюся, чорт забирай!

— Розійтися, — наказав Соннень, позіхаючи. — Перемагає Алтань. Наступний.

Алтань відпустив Кобіня й подав йому руку. Кобінь дозволив Алтаню підняти себе, а потім, звівшись на ноги, потиснув йому руку. Кобінь із неабиякою честю сприйняв свою поразку. Наче поступитися Алтаню Тренсиню в бою менш ніж за три секунди зовсім і не соромно.

— Оце й усе? — запитала Жинь.

— Це ще не кінець, — сказав Жабань. — В Алтаня сьогодні багато викликів.

Наступним суперником стала Кужел.

Жабань насупився, похитавши головою.

— Вона не повинна була отримати дозволу на цей бій.

Жинь така оцінка видалася несправедливою. Кужел — одна з найкращих Дзюневих учениць і заслужила репутацію за свою жорстокість. Кужел та Алтань були майже одного зросту, сили також мали відносно рівні, тож, звісно, їй це до снаги.

— Починайте.

Кужел одразу кинулася на Алтаня.

— Велика Черепахо, — пробурмотіла Жинь.

Вона не встигала стежити, як Кужел та Алтань обмінювались ударами в ближньому бою. Вони завдавали й відбивали по декілька ударів на секунду, ухилялися та пірнали одне навколо одного, немовби партнери в танці.

Минула хвилина. Кужел рясно спітніла. Її удари вже не були чистими й стали надміру протяжними. Щоразу, коли вона рухалася, краплі поту стікали з чола. Та Алтань не був збентеженим, він рухався з тією ж котячою грацією, яку показав ще від початку бою.

— Він із нею грається, — сказав Жабань.

Жинь не могла відвести від Алтаня очей. Його рухи були танцювальні, гіпнотичні. Кожна дія промовляла чистою силою — не просто неповороткими м’язами, як у Кобіня, а стиснутою енергією, немов Алтань постійно був міцно натягнутою пружиною, готовою будь-якої миті розпрямитися.

— Скоро він покладе цьому край, — передбачив Жабань.

Зрештою, це була гра в кота й мишу. Алтань не був рівним у бою з Кужел. Він бився зовсім на іншому рівні. Він діяв, частково віддзеркалюючи її, щоб спершу посміятися, а потім розбити. Рухи Кужел сповільнювалися з кожною секундою. І Алтань глузливо сповільнився до її темпу, аби не втрачати заданого Кужел ритму. Нарешті Кужел відчайдушно зробила випад уперед, намагаючись ударити Алтаня в діафрагму. Алтань не заблокував удару, а відскочив убік, пробігся стіною арени і стрибнув на землю з іншого боку, перекрутившись у повітрі. Ногою він поцілив Кужел збоку в голову. Дівчина впала навзнак.

Кужел знепритомніла ще до того, як Алтань, по-котячому прихилившись, приземлився позаду неї.

— Тигрячі цицьки, — сказав Кітай.

— Тигрячі цицьки, — погодився Жабань.

До ями миттю зістрибнули двоє учнів медицини з помаранчевими нарукавними пов’язками, щоб витягти Кужел. Ноші вже були напоготові біля арени. Склавши руки, Алтань тримався в центрі ями і спокійно чекав, доки вони закінчать. Кужел ще не встигли винести з підвалу, як до ями мотузяною драбиною спустився ще один студент.

— Три виклики за ніч, — сказав Кітай. — Це нормально?

— Алтань багато б’ється, — пояснив Жабань. — Кожен хоче взяти над ним гору.

— Таке колись траплялося? — запитала Жинь.

Жабань лише розсміявся.

Третій сміливець повернув поголену голову до світла, і Жинь одразу зрозуміла, що це Тобі — учень, який проводив екскурсію.

«Добре, — подумала Жинь. — Сподіваюся, Алтань розіб’є його».

Тобі голосно представився, викликавши хвилю вигуків від однокурсників із напрямку бою. Алтань обсмикав рукав і знову нічого не сказав. Можливо, він закотив очі, але в тьмяному світлі Жинь не була в цьому певна.

— Починайте, — сказав Соннень.

Тобі зігнув руки й пірнув назад, низько припавши до землі. Замість того щоб стиснути кулаки, він вузлувато розчепірив пальці, немовби обхопив ними невидиму кулю.

Алтань нахилив голову, наче промовляючи: «Що, справді?»

Бій швидко втратив витонченість. Це була нищівна сутичка зі збитими до крові кулаками та необмеженими захватами. Жорстока, груба, сповнена брутальної тваринної сили. Жодних заборон. Тобі нестямно видряпував Алтаню очі. Алтань нахилив голову й урізав ліктем Тобі в груди.

Тобі сіпнувся, хапаючи ротом повітря. Алтань ударив його навідліг по голові, немовби ставлячи дитину на місце. Тобі впав на підлогу, а потім відскочив зі складним безцеремонним рухом і кинувся вперед. Очікуючи удару, Алтань підняв кулаки, але Тобі вчепився за Алтаневу талію. Обоє повалилися додолу.

Алтань упав навзнак на брудну підлогу. Тобі заламав його праву руку і спрямував розчепірені пальці Алтаню в живіт. Алтанів рот розкрився в безмовному крику. Тобі занурив пальці глибше і прокрутив. Жинь бачила, як на його передпліччі проступили вени, а обличчя спотворив вовчий вишкір.

Алтань забився під хваткою. Тобі закашлявся. В Алтаня з рота бризнула кров.

У Жинь закрутило в животі.

— Чорт, — повторював Кітай, — Чорт, чорт, чорт.

— Це «щелепи тигра», — сказав Жабань. — Коронна техніка Тобі. Родинна. Алтань ще тиждень не зможе нормально випорожнитися.

Соннень нахилився вперед.

— Ну гаразд, розійшлися…

Але Алтань раптом вільною рукою схопив Тобі за шию й ударив обличчям об власне чоло. Раз. Двічі. Хватка Тобі ослабла.

Алтань скинув Тобі і рвонувся вперед. За мить вони помінялися місцями: Тобі нерухомо лежав на землі, а Алтань стояв на колінах на ньому й міцно стискав руками горло. Тобі несамовито плескав Алтаня по руці.

Алтань зневажливо відкинув Тобі від себе. Він глянув на майстра Сонненя, немовби чекаючи подальших вказівок.

Соннень знизав плечима.

— Це бій.

Жинь видихнула — вона навіть не розуміла, що затамувала подих.

Учні медицини стрибнули на арену й підняли Тобі. Той стогнав. З носа юшила кров.

Алтань відступив, прихилився до брудної стіни. Він видавався знудженим, байдужим, немовби щойно його нутро не скрутили у вузол, немовби його взагалі не зачепили. Кров цівкою стікала з підборіддя. Жинь дивилася, зачаровано і нажахано, як Алтань висунув язика і злизав ту кров.

Алтань надовго заплющив очі, а потім підняв голову й повільно видихнув через рот.

Побачивши вирази на обличчях Жинь і Кітая, Жабань широко всміхнувся.

— Тепер збагнули?

— Це було… — Кітай плеснув у долоні. — Як? Як?

— Невже він не відчуває болю? — наполегливо запитала Жинь. — Він не людина.

— Так і є, — сказав Жабань. — Він спірлієць.

Наступного дня за обідом першокурсники говорили лише про Алтаня.

Якоюсь мірою в нього закохався весь клас, але Кітай особливо сильно звихнувся на ньому.

— А як він рухається, це просто… — Кітай змахнув руками в повітрі, бо йому забракло слів.

— А він не надто говіркий, еге ж? — запитав Хань. — Навіть не представився. Самовдоволений дурень.

— Йому й не треба представлятися, — глузливо відповів Кітай. — Усі й так знають, хто він.

— Сильний та загадковий, — мрійливо промовила Венка. Вони з Нян захихотіли.

— Можливо, він не вміє розмовляти, — припустив Неджа. — Ви ж знаєте, якими були спірлійці. Дикими та спраглими до крові. Заледве знали, чим себе зайняти, коли не було наказів.

— Спірлійці не були ідіотами, — заперечила Нян.

— Вони були примітивними. Заледве розумнішими за діт­лахів, — наполягав Неджа. — Я чув, що вони були ближчі до мавп, аніж до людей. Мозок менший. Ви знаєте, що до Червоного Імператора в них не було навіть писемності? Хороші в бою, та й годі.

Декілька однокласників кивнули, немовби це мало значення, але Жинь було важко повірити в те, що інтелект людини, яка билася з такою витонченою точністю, як Алтань, не вищий за мавпячий.

Від часу прибуття до Академії вона засвоїла: через відтінок шкіри її наперед вважають дурною. Дівчина замислилася, чи Алтань також потерпає від такого ставлення.

— Щось не те ти чув. Алтань аж ніяк не дурень, — промовив Жабань. — Найкращий студент у нашому класі. А може, й в усій Академії. Ірдзях стверджує, що в нього ніколи не було такого чудового учня.

— Я чув, що після випуску він буде на побігеньках у командування, — сказав Хань.

— А я чув, що він постійно під кайфом, — сказав Неджа. Йому було помітно ніяково від того, що тепер увага прикута не до нього, і він намірився в будь-який можливий спосіб знеславити Алтаня. — Сидить на опіумі. Ви ж бачили, які в нього очі, постійно налиті кров’ю.

— Ідіоте, червоні очі в нього тому, що він спірлієць, — сказав Кітай. — В усіх спірлійців були багряні очі.

— Ні, це неправда, — заперечила Нян. — Лише у воїнів.

— Ну очевидно ж, що Алтань — воїн. І очі в нього червоні в зіницях, — промовив Кітай. — А не в судинах. Немає в нього залежності.

Кутики вуст Неджі смикнулися вгору.

— Довгенько ж ти витріщався в Алтаневі очі, правда?

Кітай миттю почервонів.

— Ти не чув розмов інших учнів, — нахабно продовжив Неджа, немовби володів якоюсь особливою інформацією, недоступною їм. — В Алтаня таки є залежність. І я чув, що після кожної перемоги Ірдзях дає йому мак. Ось чому він б’ється так запекло. Залежні від опіуму підуть на що завгодно.

— Дурниці, — сказала Жинь. — Ти й гадки не маєш, про що говориш.

Вона знала, що таке залежність. Опіумні курці — пожовтілі, худі шматки плоті. Вони не б’ються так, як Алтань. Вони не рухаються так, як Алтань. Вони не є ідеальними, смертоносними звірами з граційною звірячою красою.

«Велика Черепахо, — усвідомила вона. — Одержимість Алтанем зачепила й мене».

— Через шість місяців після підписання Пакту про ненапад Імператриця Су Дадзі офіційно заборонила мати при собі чи використовувати будь-які психоактивні речовини в межах Нікані й запровадила низку суворих каральних заходів, намагаючись покласти край незаконному вживанню наркотиків. Звісно, у багатьох провінціях чорний ринок опіуму процвітав і надалі, породжуючи суперечки щодо ефективності такої політики… — Майстер Їм поглянув на присутніх у класі. Студенти постійно смикалися, поспіхом записували в зошитах або дивились у вік­но. — Я читаю лекцію на цвинтарі?

Кітай підняв руку.

— Може, поговоримо про Спір?

— Що? — Брови Їма здивовано поповзли вгору. — Спір ніяк не стосується того, про що ми… О, — він зітхнув. — Певно, ви бачили Тренсиня, так?

— Він був дивовижний, — палко промовив Хань, і всі схвально закивали.

Схоже, Їма це роздратувало.

— Щороку, — пробурмотів він. — Щороку. Ну гаразд, — він відклав лекційні записи вбік. — Якщо хочете поговорити про Спір, поговоримо про Спір.

Тепер клас палко й уважно слухав. Їм невдоволено почовгав до товстого стосу мап на шафці.

— Чому Спір обстріляли? — нетерпляче запитав Кітай.

— Усе по порядку, — відповів Їм.

Він перегорнув кілька аркушів пергаменту, доки не знайшов потрібний: складчасту мапу Спіру та південного кордону Нікані.

— Я не прихильник квапливої історіографії, — сказав він, чіп­ляючи мапу на дошку. — Почнемо з відповідного політичного контексту. Спір став нікарською колонією за часів правління Червоного Імператора. Хто може розповісти про анексію Спіру?

Жинь подумалося, що анексія — це ще легке визначення того, що сталося. Правда не така нейтральна. Декілька століть тому Червоний Імператор штурмом узяв острів і змусив спірлійців вступити на військову службу, перетворивши острів воїнів на найстрахітливіший підрозділ Міліції, аж доки Друга Макова війна його не винищила.

Неджа підняв руку.

— Спір анексували за правління Май’жиннень Теардзи, останньої королеви воїнів Спіру. Давня Нікарська імперія просила її відмовитися від трону та присягнути Сінеґарду. Теардза погодилася значною мірою тому, що була нібито закохана в Червоного Імператора, однак проти неї виступила Рада спірлійців. За легендою, Теардза з відчаю простромила себе ножем, і цей вчинок переконав Раду спірлійців у її пристрасті до Нікані.

На мить у кімнаті запала тиша.

— Це, — пробурмотів Кітай, — найтупіша історія, яку я будь-­коли чув.

— Нащо їй було вбивати себе? — голосно запитала Жинь. — Хіба від неї не було б більшої користі, якби вона лишилася жива й відстоювала своє рішення?

Неджа знизав плечима.

— Ще одна причина, чому жінкам не варто дозволяти правити невеликими островами.

Ці слова пробудили гул відповідей. Їм стишив їх, піднявши руку.

— Усе було не так просто. Без сумніву, факти в легенді розмилися. Легенда про Теардзу та Червоного Імператора — вигадка, а не історичний факт.

Венка підняла руку.

— Я чула, що Червоний Імператор зрадив її. Він пообіцяв не чіпати Спір, але потім не дотримав слова.

Їм знизав плечима.

— Це поширена теорія. Червоний Імператор славився безжальністю, тож така зрада була цілком у його дусі. Але правда в тому, що ми не знаємо, чому померла Теардза, не знаємо, чи її хтось убив. Ми знаємо лише те, що вона померла, традиція воїнів-монархів на Спірі перервалася, й Імперія анексувала острів ще до Другої Макової війни. Отже, як колонія Спір заледве мав якесь значення з економічної точки зору. Острів майже нічого не експортував до Імперії, хіба солдатів. Існують свідчення, що спірлійці взагалі могли не знати сільського господарства. До культурного впливу посланників Червоного Імператора спірлійці були примітивним народом, який практикував грубі, варварські ритуали. Спірлійці дуже мало могли запропонувати з точки зору культури чи технологій і немов на багато століть відстали від решти світу. Однак із військової точки зору спірлійці були на вагу золота.

Жинь підняла руку.

— А спірлійці й справді були шаманами вогню?

У класі почулися приглушені смішки, і Жинь миттю пожалкувала, що взагалі розкрила рота. Її запитання вразило Їма.

— У Тікані досі вірять у шаманів вогню?

Щоки Жинь спалахнули від сорому. Вона виросла на історіях про Спір. Усі в Тікані були аж одержимі лютими імперськими воїнами та їхніми ймовірними надприродними силами. Жинь мало б стати розуму не сприймати ці балачки за чисту монету, однак їй було цікаво.

Але тут вона бовкнула не подумавши. Звісно ж, міфи, які захоп­лювали її в Тікані, тут, у столиці, видавалися помилковими і провінційними.

— Ні… Я мала на увазі, що не… — заїкаючись, заторохтіла Жинь. — Я про це читала, і мені просто стало цікаво...

— Не зважайте на неї, — сказав Неджа. — У Тікані досі вірять, що Макові війни ми програли.

Почулося ще більше смішків. Самовдоволено всміхаючись, Неджа відкинувся назад.

— Але спірлійці таки мали певні незвичні здібності, адже так? — Кітай квапливо став на захист Жинь. — Бо інакше чому б муґенці обрали ціллю саме Спір?

— Бо Спір був зручною ціллю, — відповів Неджа. — Легка мішень між архіпелагом Федерації та провінцією Змії. Чому б і ні?

— Це безглуздо, — Кітай похитав головою. — Я читав, що Спір був островом без особливої стратегічної цінності. Навіть не помічним як військово-морська база: Федерація радше попливла б через вузьку протоку одразу до Кхурдалайна. Муґенці переймалися б спірлійцями, лише якби ті робили щось таке, що їх лякало.

— А спірлійці й справді могли лякати, — не вгавав Неджа. — Примітивні виродки, ласі до наркотиків. Хто б не хотів їх винищити?

Жинь не вірилося, що Неджа може бути таким страхітливо черствим, описуючи трагічну різанину, але ще дужче її вразило те, що Їм закивав на знак згоди з ним.

— Спірлійці були расою варварів, одержимих війною, — сказав він. — Вони вчили дітей битися, відколи ті починали ходити. Століттями жили за рахунок постійних набігів на прибережні нікарські селища, бо ж власного сільського господарства не мали. А чутки про шаманізм, імовірно, більше пов’язані з їхньою релігією. Історики переконані, що спірлійці проводили дивні ритуали, під час яких присягали на вірність своєму богу — Багряному Феніксу Півдня. Але то був лише ритуал, а не бойове вміння.

— Проте близькість спірлійців із вогнем офіційно задокументована, — сказав Кітай. — Я читав про це у військових звітах. Не один генерал із Нікані й Федерації вважав, що спірлійці мали владу над полум’ям.

— То байки, — зневажливо промовив Їм. — Здібності спірлійців до контролю над вогнем були лише грубим використанням полум’я для залякування ворогів. Імовірно, таке припущення виникло тому, що спірлійці використовували вогняну зброю під час нічних набігів. Але нині більшість учених сходяться на тому, що відвага спірлійців у бою була результатом виключно їхнього соціального кола спілкування та впливу жорстокого оточення.

— Якщо так, чому ж наша армія не взяла їх за взірець? — запитала Жинь. — Якщо воїни-спірлійці справді були такими могутніми, чому ми просто не перейняли їхню тактику? Навіщо їх поневолювати?

— Спір був данинником, а не поневоленою колонією, — нетерп­ляче промовив Їм. — І ми можемо відтворити їхні програми тренувань, але, знову ж таки, їхні методи вкрай жорстокі. Дзюнь каже, що вам непросто дається й загальна підготовка. Сумніваюся, що вам захочеться займатися за режимом спірлійців.

— А як же Алтань? — наполягав Кітай. — Він виріс не на Спірі, його тренували в Сінеґарді…

— Ти коли-небудь бачив, як Алтань силою волі прикликає полум’я?

— Звісно, ні, але…

— Невже від самого його вигляду у вас затуманилися мізки? — вимогливо поцікавився Їм. — Буду максимально відвертим. Шаманів не існує. Спірлійців також. Алтань — така сама людина, як і ви. Він не має ані магічних, ані божественних умінь. Він добре б’ється лише тому, що його тренують, відколи він навчився ходити. Алтань — останній представник вимерлої раси. Якщо спірлійці молилися своєму богу, то очевидно: це їх не врятувало.

Проте одержимість Алтанем під час уроків розсіялася не до кінця. Побачивши на власні очі двобої учнів, першорічки стали працювати на заняттях Дзюня з подвійним запалом. Вони хотіли стати такими ж граційними та смертоносними бійцями, як Алтань. Але Дзюнь лишався прискіпливим учителем. Він відмовлявся вчити їх видовищних технік, побачених на арені, доки вони досконало не опанують основ.

— Якщо ви зараз спробуєте застосувати «щелепи тигра» Тобі, то й кролика не вб’єте, — глузливо посміхався він. — Радше пальці собі повиламуєте. Мине ще багато місяців, доки ви зможете спрямувати кі належним чином, як вимагає подібна техніка.

Але йому хоча б набридло муштрувати їх шикуванням. До цього часу їхній клас уже орудував палицями з розважливою майстерністю, принаймні випадкові травми звелися до мінімуму. Якось наприкінці заняття Дзюнь вишикував їх рядами й наказав битися в парах.

— Відповідально, — наголосив він. — Якщо треба, в половину швидкості. Дурних травм я не потерплю. Відпрацьовуйте удари та відбиви, вивчені в цій формі.

Жинь усвідомила, що стоїть навпроти Неджі. Ну звісно, як інакше. Він неприємно вишкірився до неї. На мить вона замислилася, чи вони взагалі можуть завершити двобій, не травмувавши одне одного.

— Під мій рахунок, — промовив Дзюнь. — Раз, два…

Неджа кинувся вперед.

Сила удару приголомшила Жинь. Вона заледве встигла підняти палицю над головою, щоб заблокувати удар, який вибив би з неї дух, і руки затремтіли.

А Неджа продовжував наступати, повністю ігноруючи вказівки Дзюня. Він замахувався палицею з нестямною люттю, але й неймовірно прицільно. Жинь незграбно захищалася своєю зброєю: вона досі почувалася ніяково з палицею в руках, не те що Неджа, який розкручував знаряддя так, що воно перетворювалося на розмиту пляму. Жинь заледве могла втримати палицю й уже двічі мало не випустила її з рук. Неджа завдавав більше ударів, аніж Жинь відбивала. Перші два — у лікоть та верхню частину стегна — виявилися болісними. А потім Неджа бив так часто, що Жинь уже не відчувала ударів.

Вона помилялася стосовно Неджі. Він грав на публіку, але бойовими мистецтвами володів по-справжньому і ґрунтовно. Коли вони билися минулого разу, він повівся зухвало. Її вдалий удар виявився для нього несподіванкою.

Тепер він не був зухвалим.

Його палиця з нудотним хрускотом поцілила Жинь у коліно. Від болю їй очі полізли на лоба. Жинь припала до землі.

Неджа більше не завдавав собі клопоту з палицею. Він бив її ногами, доки вона внизу, і кожен удар був жорстокішим за попередній.

— Ось різниця між тобою і мною, — пробурмотів він. — Я тренувався все життя. І ти не смієш заявлятися сюди й соромити мене. Затямила? Ти ніщо.

«Він хоче мене вбити. Він і справді хоче мене вбити».

Годі марудитися з палицею. Жинь не могла захистися зброєю, якої не вміла застосувати. Вона облишила палицю й кинулася вперед, щоб схопити Неджу за зап’ясток. Неджа кинув палицю й позадкував. Жинь стрибнула на нього. Неджа поцілив їй в обличчя бічним ударом, а вона вдарила його в носа. Вони нестямно лупцювали одне одного, злившись у хаотичному сплетінні тіл.

А потім щось сильно смикнуло її за комір, перекриваючи повітря. Продемонструвавши неабияку силу, Дзюнь розтягнув їх, із хвилину потримав у повітрі, а потім кинув обох на землю.

— Що в команді «блокувати та відбивати» ви не зрозуміли?

— Це вона почала, — швидко сказав Неджа. Він перекотився в сидячу позицію і вказав на Жинь. — Вона кинула…

— Я бачив, — відрізав Дзюнь. — І бачив я, що ви качалися по землі, як недоумки. Якби мені подобалося дресирувати тварин, то я б подався до Цике. Так і зробити?

Неджа опустив очі.

— Ні, пане.

— Прибери зброю та вийди з класу. Усуваю тебе від занять на тиждень.

— Так, пане. — Неджа підвівся, кинув палицю до кошика зі зброєю й вийшов.

Дзюнь перемкнув увагу на Жинь. З її обличчя скрапувала кров, цівкою струменіла з носа та стікала з чола. Вона незграбно витерла підборіддя, занадто знервована, щоб глянути Дзюню у вічі.

Він навис над нею.

— Ти. Встань.

Жинь заледве спромоглася підвестися. Коліно болісно запротестувало.

— Зітри з обличчя цей жалісливий вираз. Від мене ти співчуття не дочекаєшся.

Вона й не сподівалася на співчуття. Однак і того, що було далі, також не чекала.

— Такого жалюгідного виконання у студентів я ще не бачив, відколи пішов з Міліції, — сказав Дзюнь. — Ти жахливо засвоїла навіть базові принципи бою. Рухаєшся немов паралізована. Свідком чого я щойно став? Ти що, останній місяць занять просто проспала?

«Він рухався занадто швидко. Я не встигала за ним. На відміну від нього, у мене немає років тренувань за плечима». Їй на думку спали ці слова — жалюгідне виправдання. Вона розкрила рота й закрила знову, надто приголомшена, щоб відповісти.

— Ненавиджу таких студентів, як ти, — безжально продовжив Дзюнь. Стукіт палиць навколо давно стих. Увесь клас нашорошив вуха. — Ти пробралася в Сінеґард зі свого малого селища, думаючи, що ти це зробила й тепер мамуся і татусьо тобою пишатимуться. Можливо, ти була найкмітливішою дитиною в цілому селищі. Можливо, найкращою ученицею, яку будь-коли бачив твій учитель! Але знаєш що? Щоб бути майстром бойових ми­стецтв, замало вивчити напам’ять декілька класичних текстів. Ми щороку отримуємо когось такого, як ти, провінційного селюка, який вважає: лише тому, що склав іспит, він заслуговує на мій час та увагу. Зрозумій це, південко. Іспит нічого не доводить. Дисципліна та вміння — єдине, що має значення в цій Академії. Можливо, той хлопець… — Дзюнь показав пальцем у напрямку, куди пішов Неджа, — козел, проте він має задатки командира. А ти — лише нікчемна селючка.

Тепер на Жинь витріщався весь клас. Очі Кітая розширилися від співчуття. Навіть Венка була приголомшена.

У вухах Жинь дзвеніло, приглушуючи Дзюневі слова. Вона почувалася маленькою. Здається, могла розсипатися на порох. «Не смій плакати». Очі пульсували від безтямного бажання стримати сльози. «Будь ласка, не смій плакати».

— У своєму класі я не потерплю баламутів, — сказав Дзюнь. — На жаль, я не маю повноважень відрахувати тебе з Академії, але як майстер бою можу зробити так: віднині тобі заборонено користуватися тренувальними залами і тренувальним спорядженням. Ти не торкатимешся стелажів зі зброєю. Не тренуватимешся в студії у вільний час. Ти й ногою сюди не ступиш, доки я вестиму заняття. Не проситимеш старших студентів учити тебе. Мені ні до чого, щоб ти створювала проблеми в моїй студії. А тепер геть з очей.

Роздıл 5

Похитуючись, Жинь вийшла з внутрішнього двору. Дзюневі слова знову й знову відлунювали в думках. Раптом у неї запаморочилося в голові, ноги підкосились, а в очах потемніло. Вона сповзла по кам’яній стіні й притиснула коліна до грудей. Кров шалено бухкала у вухах.

Потім тиск у грудях посилився, і вперше вона розплакалася, схлипуючи та затуляючи обличчя руками, аби ніхто не почув.

Вона плакала від болю. Від сорому. Але передусім тому, що довгі два роки підготовки до Кедзю нічого не означали. Вона на роки відстає від однолітків у Сінеґарді. Не володіє бойовими мистецтвами, вже не кажучи про родинні техніки, навіть такі дурнуваті на вигляд, як у Неджі. Вона не займалася з дитинства, як Венка. Не є надзвичайно розумною й не має ейдетичної пам’яті, як Кітай.

А найгірше, що тепер вона не зможе надолужити. Жинь знала, що хоч як млосно їй від самої думки про це, але без наставництва Дзюня вона нізащо не пройде Випробування. Жоден майстер не обере учня, не спроможного битися. Сінеґард — передусім військова академія. Якщо вона буде неспроможною на полі бою, то в чому сенс?

Покарання від Дзюня нічим не краще за виключення з Академії. Це кінець. За рік вона повернеться в Тікані.

«Але Неджа атакував першим».

Що більше вона про це думала, то швидше з відчаю в ній кристалізувався гнів. Неджа намагався вбити її. Вона лише захищалася. То чому ж її вигнали з занять, а Неджа відбувся лише ляпанцем по зап’ястку?

Але саме це якраз і було зрозуміло. Неджа — сінеґардський вельможа, син Воєначальника, а вона — провінціалка без зв’язків і статусу. Виключення Неджі завдало б проблем. Він важливий. А вона ні.

Ні, з нею не можна так поводитися. Нехай вони вважають, що можуть струсити її, як сміття, але вона не лежатиме тут і не миритиметься з цим. Вона прийшла з нічого. І не збиралася повертатися в ніщо.

Ворота з внутрішнього двору розчинились, і звідти почав виходити клас. Однокласники Жинь оминали її, немовби зовсім не бачили. Затримався лише Кітай.

— Дзюнь зараз прийде, — сказав він.

Жинь схопилася за простягнуту руку й мовчки підвелася. Витерла обличчя рукавом і шмигнула носом.

— Я серйозно, — мовив Кітай. Він поклав руку їй на плече. — Неджу він відсторонив лише на тиждень.

Вона сильно стиснула його руку, досі нестямно витираючи очі.

— Це тому, що Неджа народився зі срібною ложкою в роті. Неджі все минулося, бо його батько тримає за яйця половину факультету. Неджа з Сінеґарда, тож Неджа особливий, Неджа має право тут бути.

— Годі тобі, ти теж маєш право тут бути, ти склала Кедзю…

— Кедзю нічого не означає, — уїдливо відказала Жинь. — Кедзю — це хитрість, аби тримати неосвічених селян там, де їм і місце. Якщо комусь вдається прослизнути через Кедзю, все одно знайдуться підстави для відрахування. Кедзю тримає нижчі верстви суспільства в покорі. Дає нам можливість мріяти. Це не драбина нагору, а спосіб тримати таких, як я, саме там, де вони народилися. Кедзю — це наркотик.

— Жинь, це неправда.

— Так і є! — Вона гупнула кулаком у стіну. — Але вони не позбудуться мене так просто. Я не дозволю. Не дозволю.

Раптом Жинь хитнулася. В очах знову почорніло, але потім зір повернувся.

— Велика Черепахо, — промовив Кітай. — З тобою все гаразд?

Вона повернула голову до нього.

— Про що це ти?

— Ти спітніла.

Спітніла? Вона не спітніла.

— Усе гаразд, — промовила вона. Голос прозвучав незвично гучно, у вухах дзвеніло.

— Жинь, заспокойся.

— Я спокійна! Я абсолютно спокійна!

Вона була ні фіга не спокійна. Вона хотіла щось ударити. Хотіла закричати на когось. Гнів пульсував у ній, ніби хвиля жару.

А тоді живіт скрутило таким болем, немовби її вдарили ножем. Вона різко хапнула ротом повітря й схопилася за діафрагму. Відчуття було таке, немовби хтось водив зазубреною каменюкою в її нутрощах.

Кітай схопив її за плечі.

— Жинь? Жинь?

Вона відчула раптову хвилю нудоти. Удари Неджі завдали їй внутрішніх ушкоджень?

«О, просто чудово, — подумала вона. — Тепер ти не лише принижена, а й травмована. Зачекай, вони спостерігатимуть за тим, як ти заповзатимеш у клас. Неджі це сподобається».

Жинь відштовхнула руку Кітая.

— Не треба… Облиш мене!

— Але ти…

— Зі мною все гаразд!

Тієї ночі Жинь прокинулася від дуже дивного липкого відчуття.

Її білизна здавалася холодною, штани були такими, як тоді, коли вона ще маленькою надзюрила в ліжко вві сні. Але ноги надто липкі, щоб бути в сечі. Жинь вибралася з ліжка, серце шалено калатало в грудях, але все ж тремтливими пальцями вона запалила лампу.

Глянула на себе й мало не закричала. Свічка м’яко освітила величезні багряні плями. На ній було дуже багато крові.

Жинь щосили намагалася вгамувати паніку, змусити себе думати раціонально. Гострого болю вона не відчувала, лише глибокий дискомфорт і роздратування. Її не вдарили ножем. Внутрішні органи також не ушкоджені. За мить свіжа цівка крові стекла вниз по нозі, і Жинь відстежила її джерело, вимазавши пальці.

Це її неабияк спантеличило.

Про дальший сон не могло бути й мови. Жинь обмоталася частиною простирадла, ще не просякнутою кров’ю, затиснула шматок тканини між ногами й вибігла зі спальні, щоб дістатися до лікарні раніше, ніж прокинеться решта студентів.

Жинь примчала до лікарні спітніла, закривавлена, на межі нервового зриву. Черговий лікар глянув на неї й покликав асистентку.

— Одна з тих ситуацій, — сказав він.

— Звісно, — здавалося, помічниця намагалася не розсміятися. Жинь не бачила в цій ситуації нічого бодай трохи смішного.

Помічниця завела Жинь за ширму, передала змінний одяг і рушник, а коли дівчина перевдяглася, всадовила її перед детальною схемою жіночого тіла.

Можливо, те, що Жинь не знала про менструації аж до того ранку, було свідченням відсутності сексуальної освіти в Тікані. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин помічниця лікаря детально пояснила зміни, які відбувалися в тілі Жинь, показуючи різні місця на зображенні та жваво жестикулюючи.

— Тож ти не помираєш, любонько, твоє тіло просто відторгає внутрішній шар матки.

Жинь цілу хвилину сиділа з відвислою щелепою.

— Що за хрінь?

До спальні Жинь повернулася з надзвичайно незручним поясом, прикріпленим під штаньми, а також шкарпеткою з нагрітим сирим рисовим зерном. Дівчина поклала шкарпетку на нижню частину живота, щоб угамувати біль, але судоми були такі сильні, що вона не змогла вибратися з ліжка до початку занять.

— Може, покликати когось? — запитала Нян.

— Ні, — пробурмотіла Жинь. — Усе гаразд. Просто йди.

Вона цілий день пролежала в ліжку, у відчаї від того, що пропу­стила всі заняття.

«Зі мною все буде гаразд», — вона повторювала це собі знову й знову, щоб не панікувати. Один пропущений день — не катастрофа. Студенти постійно хворіють. Якщо вона попросить, Кітай поділиться своїми записами. Звісно, вона зможе все надолужити.

Але це відбуватиметься щомісяця. Кожного клятого місяця її матка розриватиметься на шматки, розсилаючи спалахи гніву тілом, роблячи Жинь роздутою, незграбною, легковажною і, що найгірше, слабкою. Не дивно, що жінки рідко затримувалися в Сінеґарді.

Жинь мала якось розібратися з цією проблемою.

Якби ж це не було так соромно. Жинь потребувала допомоги. Мабуть, у Венки вже була менструація. Але Жинь радше померла б, аніж запитала в неї, як це вирішити. Натомість якось увечері, переконавшись, що Нян і Венка заснули, Жинь пошепки поставила всі свої запитання Кужел.

Кужел голосно розсміялася в темряві.

— Просто одягай на заняття пояс. Усе буде гаразд. А до судом звикнеш.

— А як часто його треба змінювати? А раптом він протече в класі? Раптом усе потрапить на форму? Раптом хтось побачить?

— Заспокойся, — сказала Кужел. — Коли це трапляється вперше, завжди важко, але ти пристосуєшся. Відстежуй свій цикл, тоді знатимеш, коли це трапиться наступного разу.

Але Жинь не це хотіла почути.

— Невже немає способу позбутися цього назавжди?

— Ні, хіба що ти виріжеш собі матку, — глузливо промовила Кужел, а потім замовкла, побачивши вираз обличчя Жинь. — Я пожартувала. Насправді це неможливо.

— Це можливо, — тихо перебила розмову Арда, учениця курсу медицини. — Лікарня пропонує охочим цю процедуру. У твоєму віці навіть не знадобиться хірургічне втручання. Тобі дадуть випити суміш. Вона майже напевне зупинить цей процес.

— Серйозно? — у грудях Жинь стрепенулася надія. Вона дивилася десь посередині між двома ученицями. — А чому ж тоді ви не випили цю суміш?

Обидві з недовірою глянули на неї.

— Суміш знищить твою матку, — врешті промовила Арда. — По суті, вб’є один із внутрішніх органів. І після цього ти не зможеш мати дітей.

— А ще це до біса боляче, — сказала Кужел. — Воно того не варте.

«Але я не хочу дітей, — подумала Жинь. — Я хочу лишитися тут».

Якщо ця процедура може покласти край менструації, якщо допоможе лишитися в Сінеґарді, то воно таки того варте.

Щойно кровотеча зупинилася, Жинь повернулася до лікарні й повідомила лікареві своє бажання. Він не заперечував і навіть видався їй задоволеним.

— Я роками намагаюся вмовити на це тутешніх дівчат, — сказав він. — Але ніхто не слухає. Не дивно, що так мало з вас переживає перший рік. Це треба зробити обов’язковою умовою.

Лікар сказав Жинь почекати й пішов у задню кімнату змішувати ліки. Через десять хвилин він повернувся з горням, із якого здіймалася пара.

— Випий це.

Жинь узяла горня. Воно було з темної порцеляни, тож дівчина не розуміла, якого кольору рідина всередині. Вона замислилася — чи мала б щось відчувати? Це важливо, адже так? У неї ніколи не буде дітей. Після цього ніхто не схоче одружитися з нею. Чи повинно це щось означати для неї?

Ні. Звісно ж, ні. Якби вона хотіла розжиріти з крикливими виродками, то лишилася б у Тікані. Вона прийшла до Сінеґарда, щоб утекти від такого майбутнього. То чого ж вагатися тепер?

Жинь пошукала в собі бодай натяк на якийсь жаль. Нічого. Вона не відчувала абсолютно нічого, так само як того дня, коли поїхала з Тікані, спостерігаючи, як брудне містечко назавжди лишається позаду.

— Болітиме, — застеріг лікар. — Значно дужче, ніж боліло під час менструації. Упродовж наступних кількох годин твоя матка зруйнується. Після цього вона повністю припинить функціонувати. Коли твоє тіло дозріє, тобі зможуть зробити операцію й видалити матку повністю, але до того часу це вирішить твою проблему. Доведеться пропустити щонайменше тиждень занять. Але потім ти навічно будеш вільна. А тепер я мушу ще раз тебе запитати, чи ти впевнена, що й справді цього хочеш.

— Я впевнена, — Жинь уже не хотіла про це думати. Вона затамувала подих і, скривившись, піднесла горня до рота.

Лікар додав меду, аби приховати гіркоту, але від цього смак напою став ще жахливішим. Його запах чимось скидався на запах опіуму. Їй довелося ковтати багато разів, щоб випити все. Коли допила, відчуття було таке, немовби живіт занімів, химерно наповнився, роздувся і став ніби гумовим. Через декілька хвилин унизу живота з’явилося дивне поколювання, наче зсередини її хтось колов крихітними голочками.

— Повертайся до спальні, доки не почало боліти, — порадив лікар. — Я скажу майстрам, що ти захворіла. Медсестра зайде ввечері. Їсти тобі не хотітиметься, однак я скажу, щоб про всяк випадок хтось із однокласників приніс тобі вечерю.

Жинь подякувала й, похитуючись, побігла до гуртожитку, міцно обхопивши руками живіт. Поколювання перетворилося на гострий біль, який швидко розходився нижньою частиною тулуба. Їй здавалося, немовби вона проковтнула ножа і тепер він проходить усередині неї повільне коло.

Якимось чином їй таки вдалося дістатися ліжка.

«Біль — це просто сигнал», — сказала вона собі. Вона могла не звертати на нього уваги. Вона могла… могла…

Це було жахливо. Жинь голосно застогнала.

Вона спала небагато, натомість лежала в заціпенінні від лихоманки. Марила, крутилася, їй снилися ненароджені, деформовані немовлята, яких Тобі витягував з її живота п’ятьма пазурами.

— Жинь. Жинь?

Над нею хтось схилився. Це Нян принесла дерев’яну миску.

— Я принесла тобі трохи зимового динного супу. — Нян присіла біля Жинь і піднесла миску їй до обличчя.

Жинь зробила один ковток. У животі болісно закрутило.

— Усе гаразд, — слабко промовила вона.

— Тут ще знеболювальне. — Нян підсунула до неї горня. — Лікар сказав, що якщо захочеш, то можеш випити його зараз, але не обов’язково.

— Жартуєш? Давай сюди!

Жинь схопила горня й випила одним ковтком. У голові миттю все попливло. Кімната стала чарівно розмитою. Гострий біль у животі зник. А потім щось піднялося в горлі. Жинь перехилилася через край ліжка й виблювала в тазик, який поставила там заздалегідь. На порцеляну бризнула кров.

Вона глянула на тазик із ненормальним задоволенням. «Краще спливати кров’ю в такий спосіб, — подумала вона, — аніж повільно, щомісяця, роками».

Не припиняючи блювати, Жинь почула, як двері спільної спальні розчинилися. Хтось зайшов і зупинився біля неї.

— Ти божевільна, — сказала Венка.

У Жинь із рота цівкою стікала кров, але вона підняла погляд на дівчину й посміхнулася.

На заняття Жинь змогла повернутися лише через чотири дні, які провела в мареннях. Коли вона таки витягла себе з ліжка, ігноруючи рекомендації Нян та лікаря, то усвідомила, що безнадійно відстала.

З лінгвістики вона пропустила тему про дієвідмінювання в муґенській мові, з історії — про смерть Червоного Імператора, зі стратегії — аналіз географічних прогнозів Суньдзи, а з медицини — добрячий шмат інформації про накладання шин. Жинь не сподівалася на поблажливість майстрів і не отримала її.

Майстри ставилися до неї так, немовби вона пропустила заняття з власної провини (ну так воно й було). Жинь не мала виправдання й мусила прийняти наслідки свого вчинку.

Дівчина відповідала неправильно щоразу, коли майстри викликали її. Завалила всі іспити. Але не скаржилася. Цілий тиждень мовчки мирилася зі ставленням майстрів.

Дивно, але в неї не було бажання опустити руки, навпаки, здавалося, що з очей упала пелена. Перші тижні в Сінеґарді скидалися на мрію. Затьмарена чарівністю міста й Академії, вона дозволила собі розслабитися.

А тепер отримала болісне нагадування, що легко може втратити місце тут.

Кедзю нічого не означав. Кедзю перевіряв її вміння декламувати, немов папуга, вірші з пам’яті. Чому їй узагалі спало на думку, що це якось допоможе підготуватися до навчання в такому закладі, як Сінеґард?

Але якщо Кедзю чогось її навчив, то це того, що ціна успіху — біль.

І що вона вже давно себе не обпікала.

В Академії вона стала надто задоволена своїм життям. Розлінилася. Втратила розуміння того, що стоїть на кону. Їй потрібно було нагадати, що вона — порожнє місце, що її можуть будь-якої миті відіслати додому. Що в Сінеґарді вона була жалюгідною, але в Тікані на неї чекало гірше, значно гірше життя.

«Він дивиться на тебе і облизує губи. Веде тебе до ліжка. Просуває руку між ногами. Ти кричиш, але ніхто не почує».

Вона залишиться. Залишиться в Сінеґарді, навіть якщо це її вб’є.

Жинь занурилася в навчання. Заняття стали схожими на війну, кожна відповідь — на битву. З кожною піднятою рукою та кожним домашнім завданням вона виступала проти Неджі, Венки та всіх інших сінеґардців. Жинь мусила довести, що заслуговує лишитися, заслуговує продовжити підготовку.

Знадобилася невдача, аби нагадати, що вона не схожа на сінеґардців, вона з дитинства не володіла мовою призахідників, не знала системи командування в Імперській Міліції, не знала політичних відносин між дванадцятьма Воєначальниками, як пальці на своїй руці. Сінеґардці всотували ці знання з самого дитинства. Вона мала їх набути.

Кожну годину неспання, яку Жинь проводила не в класі, вона просиджувала в архівах. Обов’язкові тексти читала вголос, обгортаючи язиком незнайомий сінеґардський діалект, аж доки не прибрала зі своєї вимови навіть натяк на південну говірку.

Жинь знову почала себе обпікати. У болю вона знаходила звільнення, біль був затишним, знайомим. Це був добре проторований шлях. Успіх вимагає жертв. Жертва означає біль. Успіх означає біль.

Жинь відмовилася від сну. Вона сиділа в першому ряду, тож шансів покуняти не мала. У неї постійно боліла голова. Її завжди нудило. Вона відмовилася від їжі.

Жинь змушувала себе страждати. Але всі її варіанти однаково вели до страждань. Вона могла втекти. Могла сісти на човен і податися до іншого міста. Могла продавати наркотики для інших опіумних контрабандистів. А якщо до цього дійде, могла навіть повернутися до Тікані й вийти заміж, приховавши, що вона не може мати дітей, аж доки не стане запізно.

Але страждання, які вона переживала зараз, були гарними стражданнями. Були радісними, бо вона сама обрала їх для себе.

Через місяць Жинь отримала найвищий бал в одному з частих іспитів Дзіми з лінгвістики. Вона обійшла Неджу на два бали. Коли Дзіма оголосила п’ять найвищих результатів, Жинь різко підскочила, приємно вражена.

Вона ночами ниділа над дієслівними часами мови призахідників, неймовірно заплутаними. Сучасна призахідницька була з тих мов, у яких ні закону, ні сенсу. Правила майже випадкові, вимова — безладна, ще й безліч винятків.

Жинь не розуміла призахідницької, тож завчала її напам’ять, як і все, чого не розуміла.

— Добре, — сухо промовила Дзіма, передаючи Жинь екзаменаційний сувій.

Жинь вразило те, як хороше їй стало від цього «добре».

Вона усвідомила, що похвала майстрів додає сили. Похвала означає, що Жинь нарешті, нарешті отримує підтвердження того, що вона — не порожнє місце. Вона може бути розумною, гідною чиєїсь уваги. Жинь обожнювала похвалу, прагнула її, потребувала, а потім усвідомила, що знаходить полегшення, лише отримуючи її.

Жинь усвідомила й те, що до похвали відчуває те саме, що відчувають залежні від опіуму. З кожним свіжим вливанням лестощів усі думки зосереджуються лише на тому, як отримати ще. Досягнення п’янять. Невдача гірша за ломку. Гарна оцінка за контрольну дарує лише недовге полегшення й тимчасовий привід для гордощів: вона насолоджувалася періодом слави кілька годин, а потім починала панікувати через наступну контрольну.

Вона так сильно прагнула похвали, аж відчувала це прагнення кістками. І, як усі залежні, робила що завгодно, аби її отримати.

За наступні кілька тижнів Жинь пробилася з числа гірших і стала однією з найкращих студенток з усіх предметів. І щоразу за найвищі оцінки вона змагалася з Неджею та Венкою. А в лінгвістиці тепер стала другою після Кітая.

Особливо їй подобалася стратегія.

Сивовусий майстер Ірдзях став її першим учителем, який у методах навчання не покладався на чисте запам’ятовування. Він змушував студентів розв’язувати логічні задачі. Спонукав давати визначення поняттям, які вони сприймали як належне, наприклад: перевага, перемога, війна. Він відмовлявся приймати нечітко сформульовані відповіді або ж відповіді з множинними тлумаченнями. Він розширював їхній розум, ущент розбивав уявлення, а потім складав їх заново.

Ірдзях хвалив украй рідко, але коли таки хвалив, то так, щоб усі точно почули. Його похвали Жинь прагнула понад усе.

Вони вже закінчили аналізувати «Принципи війни» Суньдзи, і тепер другу половину кожного заняття Ірдзях відводив на створення гіпотетичних військових ситуацій та спонукав усіх присутніх міркувати над пошуком виходу з різних скрутних становищ. Іноді таке моделювання включало лише питання логістики («Підрахуйте, скільки часу і припасів знадобиться, щоб перевести вій­ська зазначеного розміру через цю протоку»). Іноді він розгортав перед ними мапи, позначав символами, зі скількома загонами вони можуть працювати, а потім спонукав розробляти план битви.

— Ви застрягли за цією річкою, — пояснив Ірдзях. — Ваші вій­ська у вигідній позиції для віддаленого бою, але в основної колони закінчилися стріли. Що робитимете?

Більшість класу запропонувала захопити ворожі вози зі зброєю. Венка хотіла й зовсім відмовитися від ідеї віддаленого бою й розпочати безпосередню фронтальну атаку. Неджа запропонував доручити навколишнім фермерам масово взятися за виготовлення стріл.

— Треба зібрати опудала в тамтешніх фермерів, — сказав Кітай.

Неджа пхикнув.

— Що?

— Нехай говорить, — сказав Ірдзях.

— Одягти на них запасні форми, посадовити в човни й відправити річкою вниз, — продовжив Кітай, ігноруючи Неджу. — Ця територія — гірська, славиться стрімкою течією. Можемо припустити, що недавно йшов дощ, тож має бути й туман. Ворогу буде важко чітко розгледіти річку. Їхні лучники помилково сприймуть опудала за солдатів і стрілятимуть, доки ті не стануть схожими на гольниці.

У цьому завданні Кітай переміг.

Іншого дня Ірдзях показав їм мапу району біля гори Вудан з двома червоними хрестиками, які позначали два батальйони Федерації, що оточили нікарську армію з обох боків долини.

— Ви опинилися в пастці в цій долині. Більшість селян евакуювали, але генерал Федерації тримає заручниками повну школу дітей. Він стверджує, що відпустить їх, якщо ваші батальйони здадуться. У вас жодних гарантій, що він дотримає слова. Якою буде ваша відповідь?

Вони довго та пильно розглядали мапу. Їхні війська не мали переваг, легко вибратися теж не вийшло б.

Навіть Кітай був спантеличений.

— Спробувати атакувати з лівого флангу? — запропонував він. — Евакуювати дітей, поки вони будуть під наглядом невеликої групи бійців?

— Вони на височині, — сказав Ірдзях. — І застрелять вас раніше, ніж ви матимете шанс дістати зброю.

— Підпалити долину, — спробувала Венка. — Відволікти їх димом?

— Гарний спосіб спалити й себе, — гмикнув Ірдзях. — Пам’ятайте: ви не на височині.

Жинь підняла руку.

— Розділити війська на дві частини й одну відправити на дамбу. Зруйнувати дамбу. Затопити долину. Нехай усі всередині потонуть.

Однокласники обернулися до неї з нажаханими поглядами.

— Лишити дітей, — додала вона. — Їх не врятуєш.

Неджа голосно розсміявся.

— Ідіотко, ми намагаємося перемогти в цій моделі.

Ірдзях жестом наказав Неджі замовкнути.

— Жунінь, прошу пояснити.

— У цій ситуації нам однаково не перемогти. А якщо ставки такі високі, я поставила б усе. Так вони загинуть, а ми втратимо половину військ, але не більше. Суньдзи пише, що жодна битва не відбувається відокремлено. Це лише один невеликий крок у великій схемі війни. Із ваших даних виходить, що війська Федерації численні. Припускаю, вони становлять чималий відсоток усієї армії Федерації. Тож якщо ми пожертвуємо частиною власних військ, то зменшимо їхню перевагу в усіх наступних битвах.

— Ти радше вб’єш своїх людей, аніж випустиш війська супротивника? — запитав Ірдзях.

— Убити — це не те саме, що дозволити загинути, — заперечила Жинь.

— Але жертви неминучі.

Жинь похитала головою.

— Не випускайте ворога, якщо він точно стане загрозою згодом. Позбудьтесь його. Якщо ворог зайшов так далеко вглиб материка, то знає географію майже всієї країни. Це наш єдиний шанс знищити основну бойову міць ворога.

— Суньдзи казав залишати ворогу вільний вихід, — сказав Ірдзях.

Жинь подумала, що це один із найтупіших принципів Суньдзи, але квапливо сформулювала контраргумент:

— Але, радячи залишати вихід вільним, Суньдзи не мав на увазі дозволити скористатися цим виходом. Ворог має лише вірити в те, що ситуація не така безнадійна, як насправді, щоб у відчаї не наробив дурниць і не завдав руйнувань обом сторонам. — Жинь трохи поміркувала. — Гадаю, вони можуть спробувати випливти.

— Вона говорить про знищення цілих селищ! — запротестувала Венка. — Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія. Занепаде сільське господарство в цілому регіоні, виникне безліч проблем з розміщенням населення, що означатиме десятиліття животіння на межі…

— Ці проблеми можна вирішити, — уперто наполягала на своєму Жинь. — А яке твоє рішення? Дозволити Федерації вільно розгулювати в центральній частині країни? Коли ворог окупує всю країну, від сільськогосподарських регіонів буде не набагато більше користі. Ти пропонуєш піднести їм на тарілочці всю країну?

— Годі, годі! — Ірдзях ляснув по столу, аби їх втихомирити. — Ніхто не переміг. Сьогодні ви мене розчарували. Жунінь, я хочу з тобою поговорити. До мого кабінету.

— Як ти дійшла до такого рішення? — Ірдзях підняв зошит. Жинь упізнала на ньому власний нерозбірливий почерк.

Минулого тижня Ірдзях доручив їм написати есе з розв’язанням іншої моделі — суперечливого сценарію, за яким Міліція втрачає підтримку населення у війні проти Федерації. Військові вже не могли розраховувати на селян у забезпеченні солдатів їжею, а тварин кормом, не могли використовувати їхніх домівок для розміщення, не захоплюючи їх силоміць. Насправді спалахи гніву повстанців у сільських регіонах суттєво ускладнюють координацію військових маневрів.

Рішення Жинь полягало в тому, щоб спалити одне з дрібних острівних селищ.

Складність була в тому, що цей острів належав Імперії.

— На першому занятті з майстром Їмом ми говорили про те, що втрата Спіру поклала край Другій Маковій війні, — сказала вона.

Ірдзях насупився.

— У цьому есе ти спиралася на Спірлійську різанину?

Жинь кивнула.

— Загибель Спіру під час Другої Макової війни стала останньою краплею терпіння для призахідників і завдала їм таких незручностей, що вони виступили проти просування муґенців углиб континенту. Я подумала, що знищення іншого невеликого острова могло б так само вплинути на населення Нікані, переконати, що реальна загроза — це муґенці. Нагадати їм про цю загрозу.

— Загони Міліції, які нападають на провінцію Імперії, без сумніву, сприйняли б зовсім інакше, — заперечив Ірдзях.

— А ніхто й не дізнався б, що то загони Міліції, — відповіла Жинь. — Ми прикинулися б загоном Федерації. Певно, я мала б краще пояснити це в есе. Звісно, було б ліпше, якби муґенці просто просунулися далі й напали на цей острів замість нас, але в таких речах на випадок не можна сподіватися.

Ірдзях повільно кивав, перечитуючи її есе.

— Жорстоко. Жорстоко, але розумно. Гадаєш, саме так усе й сталося?

Це запитання вона зрозуміла не одразу.

— У моделі чи під час Макових війн?

— Макових війн, — Ірдзях нахилив голову, уважно спостерігаючи за Жинь.

— Я не до кінця переконана, що цього не було, — сказала Жинь. — Є всі підстави вважати, що напад на Спір дозволили заради успіху.

З виразу обличчя Ірдзяха нічого не зчитувалося, але він замислено постукував пальцями по дерев’яному столу.

— Поясни.

— Мені важко повірити в те, що найсильніший бойовий підрозділ Міліції вдалося так легко винищити. Це, а також те, що острів мав підозріло слабку оборону.

— На що ти натякаєш?

— Я не впевнена, але скидається на те… Хочу сказати, що, можливо, хтось ізсередини — нікарський генерал або хтось інший із доступом до певної інформації — знав про напад на Спір, але нікого не попередив.

— І навіщо б нам хотіти втратити Спір? — тихо запитав Ірдзях.

Жинь на мить замислилася, щоб сформулювати зв’язний аргумент.

— Можливо, вони знали, що призахідники цього не стерплять. Можливо, хотіли отримати підтримку населення, щоб відволікти селян від «Червоних лахмітників». Можливо, ми мусили чимось жертвувати, і Спір мав меншу цінність за всі інші регіони. Ми не могли дозволити, щоб гинули нікарці. А спірлійці — чому ні?

Почавши говорити, Жинь засумнівалась у своїй позиції, але коли закінчила думку, відповідь видалася їй на диво переконливою.

Схоже, Ірдзяха її слова не на жарт стурбували.

— Ти повинна розуміти, що це дуже непевна частина історії Нікані, — сказав він. — Те, як обійшлися зі спірлійцями… прикро. Імперія століттями використовувала їх та експлуатувала. Їхніх воїнів вважали за злих псів. Дикунів. Доки до Сінеґарда на навчання не прибув Алтань, сумніваюся, що хтось узагалі вірив, що спірлійці здатні на складне мислення. Нікань не любить говорити про Спір, і зовсім не безпідставно.

— Так, пане. Це була лише теорія.

— Хай там як, — Ірдзях відкинувся на спинку стільця, — я хотів обговорити не це. Твоя стратегія в долині задовольняла умови вправи, але жоден компетентний правитель ніколи не віддасть такого наказу. Знаєш чому?

Жинь замислилася.

— Я сплутала тактику з основною стратегією, — нарешті відповіла вона.

Ірдзях кивнув.

— Поясни.

— Тактика спрацювала б. Можливо, ми б навіть виграли війну. Але жоден правитель не обрав би такого варіанта, бо врешті країна розпалася б на частини. Моя тактика не лишає простору для миру.

— Чому так? — наполягав Ірдзях.

— Венка мала слушність щодо знищення сільськогосподарського центру. Нікань роками потерпала б від голоду. Усюди почалися б повстання на кшталт «Опери червоних лахмітників». Люди винуватили б Імператрицю в тому, що голодують. Якби ми вдалися до моєї стратегії, то, ймовірно, далі розпочалася б громадянська війна.

— Добре, — сказав Ірдзях. Він звів брови догори. — Дуже добре. Знаєш, а ти дивовижно кмітлива.

Жинь спробувала приховати радість, хоча відчула, як тілом розходиться хвиля тепла.

— Постарайся гарно показати себе на Випробуваннях, — продовжив Ірдзях. — З тебе вийде гарна учениця стратегії.

За інших обставин його слова викликали б у неї захват. Жинь спромоглася витиснути з себе покірну усмішку.

— Не певна, що зайду так далеко, пане.

Ірдзях здивовано смикнув бровою.

— Чому це?

— Майстер Дзюнь вигнав мене зі своїх занять. Імовірно, пройти Випробування я не зможу.

— Як, заради небес, це трапилося? — наполегливо запитав Ірдзях.

Вона переповіла йому останнє, доленосне заняття з Дзюнем, не завдаючи собі клопоту прикрашанням історії.

— Він вигнав Неджу й тимчасово відсторонив його від занять, а мені наказав не повертатися.

— О, — насупився Ірдзях. — Дзюнь покарав тебе не через бійку. У свій перший рік Тобі з Алтанем поводилися значно гірше. Дзюнь покарав тебе лише через пуристичне ставлення до навчання. На його думку, будь-який студент, якщо він не нащадок Воєначальника, не заслуговує на його час. Але не зважай на те, що там собі думає Дзюнь. Ти розумна і без проблем опануєш які завгодно техніки, над якими вони працювали цього місяця.

Жинь похитала головою.

— Це нічого не змінить. Він не дозволить мені повернутися.

— Що? — Ірдзях аж розлютився. — Це абсурд. Дзіма знає про це?

— Дзіма не може втручатись у викладання бойових мистецтв. Або не хоче. Я питала. — Жинь підвелася. — Дякую за приділений час, пане. Якщо я пройду Випробування, то вважатиму за честь навчатися під вашим керівництвом.

— Ти знайдеш спосіб, — сказав Ірдзях. У його очах спалахнули іскорки. — Суньдзи знайшов би.

Жинь не була до кінця відвертою з Ірдзяхом. Він мав рацію — вона знайде спосіб.

Для початку не варто відмовлятися від вивчення бойових ми­стецтв. Дзюнь заборонив їй ходити на його заняття, але не до бібліотеки. У сінеґардських стосах літератури було безліч довідників із бойових мистецтв — найбільша колекція в імперії. Жинь мала доступ до більшості родинних технік, включно з тими, які так ретельно охороняли, наприклад, у домі Їнь.

У ході пошуків Жинь з’ясувала, що наявна література про бойові мистецтва надзвичайно детальна та страшенно складна. Дізналася, що бойові мистецтва спираються передусім на походження: різні форми належать різним родинам, однакові техніки вивчають та вдосконалюють учні одного майстра. Дуже часто школи руйнують суперництво чи розколи, тож техніки розщеплюються й розвиваються вже незалежно.

Історія була надзвичайно цікавою, захопливою, майже як романи. Проте, як виявилося, виконати ці техніки на практиці пекельно складно. Більшість книжок були надто туманними, аби слугувати корисними довідниками. Чимало авторів розраховували на те, що студент читатиме книжку разом із майстром, який зможе продемонструвати все наживо. Інші докладно описували на багатьох сторінках дихальні техніки певної школи та філософію бою, але лише принагідно згадували удари ногами чи руками.

— Я не хочу читати про рівновагу у всесвіті, — бурчала Жинь, відкладаючи вже чи не сотий прочитаний текст. — Я хочу навчитися битись.

Вона спробувала попросити про допомогу когось із учнів.

— Вибач, — сказала Кужел, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Дзюнь сказав, що навчати першокурсників за стінами тренувальних кімнат буде порушенням правил.

Жинь сумнівалася, що таке правило справді існує, але мала б здогадатися, що не варто звертатися по допомогу до Дзюневих учнів.

Просити Арду також було марно, адже весь свій час вона проводила в лікарні з Еньжо й не поверталася до спальні раніше, ніж опівночі.

Жинь довелося вчитися самотужки.

Через півтора місяця вона нарешті знайшла золоту жилу інформації в текстах Ха Сідзіня, квартирмейстра часів Червоного Імператора. Інструкції Сідзіня були дуже ретельно проілюстровані та доповнені детальними описами й чітко підписаними схемами.

Жинь радісно перегортала сторінки. Ось воно. Саме це їй було потрібно.

— Ти не можеш узяти цю книжку, — сказав учень за столом у першому ряду.

— Чому?

— Вона з заборонених полиць, — промовив той, немовби це очевидно. — Першорічки не мають до них доступу.

— О. Вибач. Я віднесу її назад.

Жинь пройшла до віддаленого кінця бібліотеки. Вона крадькома роззирнулася, аби переконатися, що ніхто не дивиться. Заштовхала книжку під сорочку. А потім розвернулася й швидко пішла геть.

Жинь студіювала на самоті у дворі, тримаючи книжку в руці. Вона навчилася надавати форми повітрю кулаками, уявляти, що тримає в руках велику обертову кулю, щоб формувати свої рухи. Навчилася впиратися ногами в землю так, щоб її не міг зсунути навіть удвічі важчий суперник, і тримати великий палець зовні, виставляючи кулаки, щоб завжди прикривати обличчя, а також швидко і плавно відновлювати рівновагу.

Їй дуже добре вдавалося бити руками нерухомі предмети.

Вона регулярно ходила на бої на арені. Приходила до підвалу завчасно й займала місце біля огорожі, щоб не пропустити жодного удару, стусана чи кидка. Вона сподівалася, що, спостерігаючи за двобоями учнів, всотає їхні техніки.

Певною мірою це й справді допомагало. Уважно спостерігаючи за рухами учнів, Жинь навчилася визначати правильне місце та час для різних технік. Коли бити ногою, коли ухилитися, коли нестямно качатися на підлозі, щоб уникнути… Заждіть-но, ні, це випадково, Дзіха просто спіткнувся. Жинь не мала м’язової пам’яті у двобої з кимось іншим, тож мусила втримувати ці умови в голові. Але уявні двобої все ж краще, ніж нічого.

А ще вона ходила на бої, щоб подивитися на Алтаня.

Вона б збрехала, не визнавши, що отримує величезне естетичне задоволення, просто спостерігаючи за ним. З гнучким мускулястим тілом та відточеною лінією підборіддя, Алтань, без сумнівів, був вродливим.

А ще він був взірцем чудової техніки бою. В Алтаня було все, що радив мати текст Сідзіня. Він ніколи не забував про оборону, не дозволяв собі відкритися, не відволікався. Ніколи не виказував наступного руху, безцільно не розхитувався й не спирався на п’яти, демонструючи супернику, коли збирається вдарити. Він завжди атакував із кутів і ніколи прямо.

Жинь від початку розуміла, що Алтань просто гарний, сильний боєць. Тепер вона бачила, що він у всіх значеннях геній. Його техніка бою спиралася на тригонометрію й була чудовим поєднанням прорахунку траєкторій та віддачі. Він послідовно перемагав, бо мав бездоганний контроль над дистанцією та моментом крутіння. Він довів математику бою до рівня науки.

Він бився часто. Упродовж семестру кількість викликів зростала — здавалося, кожен учень Дзюня хотів здолати його.

До кінця осені Жинь бачила, як Алтань бився двадцять п’ять разів. І жодного двобою він не програв.

Роздıл 6

Зима опустилася на Сінеґард раптово. Студенти ще тішилися приємним днем і осіннім сонцем, а вже наступного ранку побачили, що Академію вкрила холодна снігова ковдра. Снігом можна було помилуватися зо дві безхмарні хвилини. А потім від нього були самі незручності.

Уся територія Академії перетворилася на небезпечну зону, де можна було запросто щось собі зламати: струмки замерзли, сходи стали сльотавими й слизькими. Заняття, які раніше проводилися надворі, тепер перемістили до приміщень. Першорічкам доводилося регулярно посипати сіллю кам’янисті переходи, щоб сніг потанув, проте через слизькі стежки все одно до лікарні тягнувся постійний потік студентів.

З огляду на те, як проходили заняття з вірувань, холодна погода стала останньою краплею для більшості першорічок, які періодично навідувалися до саду, сподіваючись, що, можливо, Дзян усе-таки з’явиться. Але чекати на вічно відсутнього вчителя в саду, де ростуть наркотики, — це одне, а чекати в мороз — зовсім інше.

За декілька місяців після початку семестру Дзян жодного разу не прийшов на заняття. Студенти зрідка помічали його на території Академії, коли він робив щось недозволене й грубе. Якось він вибив у Неджі з рук тацю з обідом і пішов собі далі, насвистуючи; поплескав Кітая по голові зі звуком, схожим на голубине вуркотання; а ще спробував відрізати Венці волосся садівничими ножицями.

Щоразу, коли студентам вдавалося підловити його та запитати про курс, Дзян притискав до рота лікоть, видавав непристойний звук пукання й ухилявся від відповіді.

Жинь єдина продовжувала приходити до саду вірувань, і то лише тому, що там було зручно тренуватися. Оскільки тепер першорічки сердилися й уникали саду, він став єдиним місцем, де вона точно могла лишитися сама.

Жинь була вдячна за те, що ніхто не бачив, як вона невміло продиралася крізь текст Сідзіня. Основи вона засвоїла без значних труднощів, але з’ясувала, що навіть другу форму страшенно складно зібрати докупи.

Сідзінь захоплювався роботою ногами зі стрімкими перекрутами. Ось тут вона й запнулася на схемах. На кожній новій ілюстрації ноги моделі були розташовані зовсім під інакшим кутом, ніж на попередній. Сідзінь писав, що для того, щоб боєць міг звільнитися з будь-якого незручного становища, навіть близько до поразки, він має досягти ідеальної рівноваги, а отже, здобути перевагу в більшості бойових позицій.

У теорії це звучало непогано. А на практиці означало багато падінь.

Сідзінь радив учням відпрацьовувати першу форму на високій поверхні, бажано товстій гілці чи верхівці стіни. Пішовши проти здорового глузду, Жинь видерлася на середину великої верби, що нависала над садом, і нерішуче ступила на гілку.

Попри відсутність Дзяна протягом усього семестру, сад лишався дуже добре доглянутим. Він був калейдоскопом яскравих, сліпучих кольорів, схожих на колірні схеми зовнішнього оздоб­лення тіканійських будинків розпусти. Навіть у холод фіолетові та криваво-червоні маки рясніли цвітом, а листя було підстрижене охайними рядами. Кактуси, які від початку семестру встигли збільшитися вдвічі, пересадили до нових глиняних горщиків, розфарбованих похмурими чорно-помаранчевими орнаментами. Люмінесцентні гриби так само пульсували тьмяним тривожним сяйвом, немовби крихітні чарівні ліхтарики.

Жинь уявила, що людина, залежна від опіуму, могла сидіти тут цілими днями. Вона замислилася: може, Дзян саме це й робив.

Непевно стоячи на вербовій гілці та силкуючись втримати рівновагу під натиском сильного вітру, Жинь тримала в одній руці книжку, бурмочучи вголос вказівки, та намагалася відповідним чином розставити ноги.

— Праву стопу виставляємо, вказуємо нею прямо. Ліву стопу назад, перпендикулярно прямій лінії правої. Переносимо вагу вперед, піднімаємо ліву ногу…

Жинь розуміла, чому Сідзіню це здавалося гарним тренуванням рівноваги. Але також вона розуміла, чому Сідзінь категорично не радив займатися на самоті. Жинь небезпечно похитнулася і змогла відновити рівновагу лише після кількох секунд нестямного розмахування руками, коли навіть серце перестало битися. «Заспокойся. Зосередься. Праву ногу вгору, заводимо її за…»

Голосно насвистуючи «Дотики Хранителя Воріт», з-за рогу вийшов майстер Дзян.

Права нога Жинь зісковзнула. Дівчина звісилася за край гілки, впустила книжку й гепнулася б на кам’яну підлогу, якби не втрапила лівою щиколоткою в розвилку двох гілок.

Коли її обличчя опинилося за кілька сантиметрів від землі, Жинь смикнуло, і вона голосно видихнула з полегшенням.

Дзян мовчки дивився на неї. Жинь також витріщилася на нього, у голові гуло, коли кров приливала до скронь. Остання нота Дзянової пісні обірвалась і стихла в завиваннях вітру.

— Ну привіт, — нарешті промовив він. Його голос цілком личив поведінці: безтурботний, незацікавлений та ідилічно допитливий. За інших обставин він видався б їй заспокійливим.

Жинь незграбно силкувалася підтягтися вгору.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Я застрягла, — пробурмотіла дівчина.

— Гмм… Схоже на те.

Було очевидно, що він не збирався їй допомагати. Жинь висмикнула щиколотку з гілки і з болісним стогоном приземлилася просто біля Дзянових ніг. Щоки горіли, вона підвелася та обтрусила сніг із форми.

— Елегантно, — зауважив Дзян.

Він нахилив голову ліворуч, пильно вивчаючи Жинь, немов особ­ливо цікавий екземпляр. Зблизька Дзян видавався ще дивакуватішим, ніж здавалося раніше. Його обличчя було загадкою: жодних вікових зморшок, але і юністю воно не пашіло, радше було мовби невразливим, схожим на гладенький камінь. Очі у Дзяна були блідо-­блакитні, і таких очей в імперії Жинь не бачила більше ні в кого.

— А ти безстрашна, правда ж? — він говорив так, немов намагався не розсміятися. — І часто ти гойдаєшся на деревах?

— Ви налякали мене, пане.

— Гмм, — він надув щоки, немов мала дитина. — Ти улюблениця Ірдзяха, так?

Жинь умить зашарілася.

— Я… Я хотіла сказати, що ні…

— Це ти. — Він почухав підборіддя, підняв із землі її книжку та з легкою цікавістю почав гортати сторінки. — Мале смагляве сільське диво. Він постійно торочить про тебе.

Жинь посовала ногою, розмірковуючи, до чого він хилить. Це був комплімент? Слід подякувати? Дівчина заправила пасмо волосся за вухо.

— Гм.

— О, прикидайся сором’язливою. Тобі це подобається, — Дзян побіжно опустив погляд на книгу, а потім знову глянув на неї. — Звідки в тебе підручник Сідзіня?

— Знайшла в архіві.

— Ага. Я віднесу його назад. Ти не безстрашна. Просто дурна.

Побачивши спантеличений вираз обличчя Жинь, Дзян пояснив:

— Дзюнь категорично заборонив вивчати Сідзіня щонайменше до другого року навчання.

Цього правила вона не чула. Не дивно, що учень не дозволив їй узяти книжку з архіву.

— Дзюнь вигнав мене зі своїх занять. Я не знала.

— Дзюнь тебе вигнав, — повільно повторив Дзян. Жинь не розуміла, чи вразила його ця новина. — Що ж, заради небес, ти йому заподіяла?

— Гм. Типу побилася з іншим студентом під час уроку. Це він почав, — швидко додала вона. — Я маю на увазі, інший студент.

Це справило на Дзяна враження.

— Дурна, ще й нестримана.

Його погляд блукав рослинами на полиці позаду Жинь. Дзян обійшов її, підніс макову квітку до носа і обережно вдихнув. Скривився. Поліз у глибоку кишеню мантії, витягнув пару ножиць, а потім зрізав стебло й кинув на купу в кутку саду.

Жинь почала відступати вбік до воріт. Можливо, якщо вона піде зараз, то Дзян забуде про книжку.

— Мені шкода, якщо я не мала б тут бути…

— О ні, тобі не шкода. Ти лише роздратована, що я перервав твоє тренування, і сподіваєшся, що я не згадуватиму, що ти поцупила книжку. — Дзян зрізав ще одне макове стебло. — А ти смілива, знаєш? Дзюнь тебе вигнав, і ти подумала, що самотужки вивчиш Сідзіня.

Він ледь чутно засопів. Жинь не одразу зрозуміла, що то він сміявся.

— Що смішного? — наполегливо запитала вона. — Пане, якщо ви збираєтеся доповісти про мене, то я лише хочу сказати…

— О, я не збираюся доповідати про тебе. Хіба ж це не весело? — Він досі здавлено хихотів. — Ти справді намагалася вивчити Сідзіня за книжкою? Передсмертне бажання вже загадала?

— Це не так складно, — захищаючись, промовила вона. — Я просто виконувала все, як на картинках.

Дзян повернувся до неї, на його обличчі читалася неприхована недовіра. Він розгорнув книжку, вправно прогортав сторінки, а потім зупинився на одній ілюстрації з детальним описом першої форми. Він змахнув книжкою перед Жинь.

— Ось цю. Виконай її.

Жинь послухалася.

Це була нелегка форма, сповнена дрібних рухів та бальної зміни кроків. Виконуючи рухи, Жинь заплющила очі. Вона не могла повністю зосередитися, бачачи перед собою люмінесцентні гриби та химерне пульсування кактусів.

Коли вона розплющила очі, Дзян уже не сміявся.

— Ти й близько не готова до Сідзіня, — сказав майстер. Він однією рукою загорнув книжку.— Дзюнь мав рацію. З твоїм рівнем цього тексту й торкатися не можна.

На Жинь накотила хвиля переляку. Якщо текстом Сідзіня їй користуватися не можна, то вона може вирушати до Тікані просто зараз. Жинь не знайшла жодної книжки, хоча б уполовину такої ж корисної чи розумної.

— Тобі можуть стати в пригоді принципи, засновані на тваринах, — продовжив Дзян. — Робота Їньменя. Попередника Сідзіня. Чула про такого?

Жинь спантеличено глянула на майстра.

— Я шукала ці тексти. Сувої неповні.

— Та звісно ж, ти не вчитимешся з сувоїв, — нетерпляче промовив Дзян. — Обговоримо це завтра на занятті.

— На занятті? Вас не було тут цілий семестр!

Дзян знизав плечима.

— Я вирішив не завдавати собі клопоту навчанням першорічок, які мені зовсім нецікаві.

Жинь подумала, що це безвідповідальний підхід до викладання, але їй хотілося, щоб Дзян продовжував говорити. Він стояв перед нею в рідкісному моменті ясності й пропонував навчити її бойових мистецтв, яких самотужки вона опанувати не могла. Жинь непокоїлася, що варто їй сказати щось не те, і вона сполохає його, як лякливого зайця.

— А я, виходить, вам цікава? — повільно запитала вона.

— Ти ходяче нещастя, — відверто відповів Дзюн. — Вивчаєш таємні техніки з таким рівнем підготовки, що це неминуче призведе до травми, причому такої, що одужати ти вже не зможеш. Ти так хибно трактуєш тексти Сідзіня, що, впевнений, спромог­лася б вигадати нову форму.

Жинь сердито глянула на нього.

— Тоді чому ви мені допомагаєте?

— Передусім щоб дошкулити Дзюню. — Дзян почухав підборіддя. — Ненавиджу його. Ти знаєш, що минулого тижня він подав клопотання про моє звільнення?

Жинь здивувало радше те, що Дзюнь не зробив цього раніше.

— А ще тому, що така наполегливість заслуговує певної уваги, хоча б заради того, аби переконатися, що ти не станеш ходячою загрозою для свого ж оточення, — продовжив Дзян. — А ще ти непогано б’єшся ногами.

Жинь миттю розчервонілася.

— Справді?

— Ідеальне розміщення. Красиві кути, — він закинув голову. — Але, звісно, все, що ти робиш, марно.

Жинь спохмурніла.

— Ну, якщо ви не збираєтеся мене вчити, тоді…

— Цього я не говорив. Ти досягла певних успіхів, працюючи лише з текстом, — визнав Дзян. — Більших успіхів, ніж спромоглися чимало інших студентів. Твоя проблема в силі верхньої частини тулуба. Точніше, в її відсутності. — Він схопив Жинь за зап’ясток і підняв її руку, немовби оглядав манекен. — Така худорлява. Хіба ти не працювала в полі чи щось таке?

— Не всі вихідці з півдня — фермери, — огризнулася вона. — Я була продавчинею.

— Гм. Жодної важкої праці. Зніжена. Від тебе ніякої користі.

Вона схрестила руки на грудях.

— Я не зніжена…

— Ну так, так, — він підняв руку, щоб змусити її замовкнути. — Байдуже. Річ ось у чім: жодна техніка у світі не прислужиться тобі, якщо не матимеш сили скористатися нею. Тобі не потрібен Сідзінь, дитино. Тобі потрібна кі. Тобі потрібні м’язи.

— То що ж, по-вашому, я маю робити? Займатися гімнастикою?

Дзян довго стояв непорушно, поринувши у свої думки. А потім його осяяло.

— Ні. У мене краща ідея. Завтра на заняття приходь до воріт Академії.

Жинь не встигла й слова сказати, як він швидко вийшов із саду.

— Ого, — Жабань відклав палички. — Мабуть, ти йому справді сподобалася.

— Він назвав мене дурною та нестриманою, — заперечила Жинь. — А потім наказав не спізнюватися на заняття.

— Точно сподобалася, — не вгавав Жабань. — За весь мій рік Дзян мені й слова доброго не сказав. Він переважно горлав на нас, щоб ми трималися подалі від його нарцисів. А Кужел заявив, що через її коси складається враження, немовби в неї з потилиці ростуть змії.

— Я чув, що минулого тижня він перепив рисового вина й на­сцяв Дзюню у вікно, — вліз у розмову Кітай. — Звучить неймовірно.

— Як довго Дзян уже тут? — запитала Жинь.

Майстер вірувань видавався надзвичайно юним, майже вдвічі молодшим за Дзюня. Їй не вірилося, що інші майстри стерпіли б таку поведінку від когось помітно молодшого.

— Точно не знаю. Коли я вступив на перший курс, він уже був тут, але це нічого не означає. Я чув, що він прийшов із Замку Ночі років двадцять тому.

— Дзян був одним із Цике?

З-поміж усіх підрозділів Міліції лише Цике мали кепську репутацію. До цього підрозділу належали солдати, яких навчали окремо в Замку Ночі високо в горах Вудан, і вони передусім служили найманцями Імператриці. Цике билися без почесті. Не шанували правил бою, славилися жорстокістю. Працювали в темряві, виконували брудну роботу Імператриці й не отримували за це визнання. Більшість учнів радше взагалі відмовилися б від військової служби, аніж пішли б до Цике.

Жинь ніяк не могла примирити образ примхливого майстра вірувань із закостенілим убивцею.

— Ну, це лише чутки. Жоден майстер про нього нічого не розповідає. У мене таке відчуття, що Дзяна вважають соромом для Академії. — Жабань почухав потилицю. — Але учні люблять чутки. Кожен курс грає в гру «Хто такий Дзян?» Мій клас був переконаний, що це він створив «Оперу червоних лахмітників». Правду перекручували стільки разів, що сказати напевне можна єдине: ми геть нічого про нього не знаємо.

— Але ж колись учні в нього таки були, — промовила Жинь.

— Дзян — майстер вірувань, — повільно протягнув Жабань, немовби розмовляв із дитиною. — Вірувань ніхто не обирає.

— Бо Дзян не бере собі учнів?

— Бо вірування — це суцільна вигадка, — сказав Жабань. — Будь-який інший напрям Сінеґарда — шлях до урядової посади або командування Міліції. А вірування — це… навіть не знаю, ну, химерна штука. Гадаю, спершу цей предмет замислили для вивчення вихідців із Внутрішніх держав, щоб дізнатися, чи використовували вони якісь речовини у своїх відьомсько-магічних ритуалах, але всі швидко втратили до цього інтерес. Я знаю, що Їм та Соннень зверталися до Дзіми з клопотанням скасувати цей курс, але його однаково щороку пропонують для вивчення. Не знаю чому.

— Раніше точно бували студенти вірувань, — сказав Кітай. — Що вони розповідали?

Жабань знизав плечима.

— Це новий предмет, решту викладають ще відколи Червоний Імператор заснував цю Академію, а вірування з’явилися років двадцять тому, і ніхто не пройшов цей курс повністю. Я чув, що декілька років тому якісь дурники купилися на це, але вилетіли з Сінеґарда, й більше про них ніхто не чув. Ніхто при здоровому глузді не обере вірувань. Алтань — виняток, але хто ж знає, що у того Алтаня в голові.

— Я думав, що Алтань обрав стратегію, — сказав Кітай.

— Алтань міг обрати що хотів. Він з якоїсь причини напосівся на вірування, але потім Дзян передумав, і Алтань перейшов до Ірдзяха.

Для Жинь це була новина.

— А таке часто трапляється? Ну, що студенти самі обирають майстра?

— Дуже рідко. Більшість із нас зітхають з полегшенням, отримавши хоч одну заявку, і лише суперрозумні отримують дві.

— Скільки заявок отримав Алтань?

— Шість. Сім, якщо враховувати вірування, але останньої миті Дзян свою заявку відкликав, — Жабань із розумінням кивнув Жинь. — А чого це ти питаєш про Алтаня?

— Просто цікаво, — швидко відповіла Жинь.

— Сяйво нашого червоноокого героя засліпило й тебе, еге ж? Ти не перша, — широко всміхнувся Жабань. — Але будь обережна. Алтань не надто люб’язний із прихильниками.

— Який він? — не стрималася Жинь. — Маю на увазі як людина.

Жабань знизав плечима.

— Спільних занять у нас не було ще з першого курсу. Я не дуже добре його знаю. І не думаю, що бодай хтось знає. Здебільшого він тримається самітником. Тихий. Тренується сам і насправді не має друзів.

— Дуже нагадує одну нашу знайому, — Кітай штовхнув Жинь ліктем.

Вона наїжачилася.

— Стули пельку. У мене є друзі.

— У тебе є друг, — відповів Кітай. — В однині.

Жинь штовхнула Кітая під руку.

— Але Алтань такий вправний, — сказала вона. — У всьому. Його всі обожнюють.

Жабань знизав плечима.

— Певною мірою Алтань у цій Академії бог. Але це не означає, що він щасливий.

Щойно розмова перейшла на Алтаня, Жинь забула половину запитань, які хотіла поставити про Дзяна. Вони з Кітаєм підбурювали Жабаня розповідати про Алтаня аж до кінця обідньої перерви. Увечері Жинь спробувала розпитати Кужел та Арду, але жодна не сказала нічого суттєвого.

— Іноді я бачу Дзяна в лікарні, — розповіла Арда. — Еньжо тримає ліжко для нього біля стіни. Він щомісяця лишається на день-два, а потім іде. Може, хворіє на щось. А може, йому просто подобається запах дезінфекційних засобів, не знаю. Якось Еньжо впіймала його за спробою накуритися лікарськими травами.

— Дзюню він не подобається, — сказала Кужел. — Неважко зрозуміти чому. Який майстер так поводиться? А надто в Сінеґарді? — На її обличчі з’явилося несхвалення. — Я вважаю, що він ганьбить Академію. А чому питаєш?

— Без причини, — відповіла Жинь. — Просто цікаво.

Кужел знизала плечима.

— Спочатку на це ведеться кожен курс. Усі вважають, що в Дзяні є щось більше, що вірування — це справжній предмет, вартий вивчення. Але там нічого немає. То Дзянів жарт. Ти гаєш час.

Але майстер вірувань був справжнім. Дзян був членом факультету Академії, навіть якщо здебільшого лише тинявся та дратував інших майстрів. Нікому іншому так просто не минулося б провокування Дзюня так часто, як це робив Дзян. Тож якщо Дзян не завдавав собі клопоту навчанням першорічок, то що він узагалі робив у Сінеґарді?

Жинь трохи здивувало, що наступного дня Дзян таки чекав на неї біля воріт Академії. Вона цілком допускала, що він міг і забути про неї. Жинь уже відкрила рота, щоб запитати, куди вони йдуть, але він просто змахнув рукою, наказуючи йти за ним.

Дівчина припустила, що їй доведеться звикати просто йти за Дзяном без будь-якого чіткого пояснення.

Вони тільки-но почали спускатися, як раптом наштовхнулися на Дзюня, що повертався з патрулювання міста з гуртом своїх учнів.

— О. Блазень і селючка. — Дзюнь сповільнив крок і зупинився. Його учні насторожилися, немовби раніше вже чули такі розмови. — І куди ж ви прямуєте цієї погожої днини?

— Не твоє діло, Ложаню, — весело відказав Дзян. Він спробував обійти Дзюня, але той заступив йому шлях.

— Майстер покидає територію Академії разом зі студенткою. Цікаво, що про це скажуть, — Дзюнь примружився.

— Та певно, що майстер такого рівня та рангу може займатися чимось кориснішим, аніж никатися десь зі студентками, — радісно відповів Дзян, дивлячись просто на учнів Дзюня.

Схоже, його слова неабияк дошкулили Кужел. Дзюнь нахмурився.

— Їй заборонено покидати територію Академії. Потрібен письмовий дозвіл Дзіми.

Дзян простягнув уперед праву руку й закотив рукав до ліктя. Спочатку Жинь подумала, що він хоче вдарити Дзюня, але Дзян просто підніс лікоть до рота й видав гучний непристойний звук.

— Це не письмовий дозвіл. — Схоже, на Дзюня цей вибрик враження не справив. Жинь підозрювала, що таку виставу він уже бачив не раз.

— Я майстер вірувань, — сказав Дзян. — А це дає певні привілеї.

— Привілей не проводити занять?

Дзян задер підборіддя й самовпевнено промовив:

— Я вчив її клас спустошливого відчуття розчарування, а також важливішого уроку: що вони означають не більше, ніж, на їхню думку, роблять.

— Ти вчив її клас і всі класи до нього, що вірування — це маячня, а майстер вірувань — незграбний ідіот.

— То скажи Дзімі, нехай мене вижене, — Дзян звів брови догори. — Знаю, що ти намагався.

Дзюнь поглянув у небо з виразом вічного страждання. Жинь підозрювала, що це лише незначна частина суперечки, яка точилася між ними роками.

— Я доповім про це Дзімі, — попередив Дзюнь.

— Щоб згаяти час, у Дзіми знайдуться важливіші справи. І якщо я поверну малу Жунінь вчасно до вечері, то сумніваюся, що Дзімі буде до цього діло. Тож дай пройти.

Дзян клацнув пальцями й жестом наказав Жинь іти за ним. Жинь стиснула вуста й закрокувала стежкою слідом.

— Чому він так вас ненавидить? — запитала Жинь, коли вони спускалися з гори до міста.

Дзян знизав плечима.

— Кажуть, що під час Другої війни я перебив половину людей, які були під його командуванням. Це й досі йому болить.

— Це правда? — Жинь не могла не запитати.

Він знову знизав плечима.

— Не маю й найменшого уявлення.

Жинь не надумала, що на це відповісти, а Дзян не став заглиб­люватися в деталі.

— То розкажи мені про свій курс, — заговорив Дзян трохи згодом. — Такий же натовп титулованих шмаркачів?

— Я не дуже близько знайома з ними, — визнала Жинь. — Вони всі… Я маю на увазі…

— Розумніші? Краще підготовлені? Важливіші за тебе?

— Неджа — син Воєначальника Дракона, — вирвалося в Жинь. — Як мені з ним конкурувати? Венчин батько — міністр фінансів. Батько Кітая — міністр оборони чи хтось такий. Родина Нян — лікарі Воєначальника Зайця.

Дзян пхикнув.

— Типово.

— Типово?

— Сінеґард любить збирати якомога більше нащадків Воєначальників. Тримати їх під пильним наглядом Імперії.

— Навіщо?

— Важелі впливу. Навіювання певних ідей. Це покоління Воєначальників занадто ненавидить одне одного, аби співпрацювати заради справи національної ваги, а імперська бюрократія має надто обмежену владу на місцях, щоб змусити їх до цього. Лишень поглянь на стан імперського військового флоту.

— А в нас є військовий флот? — запитала Жинь.

— Ото ж бо й воно, — пхикнув Дзян. — А раніше був. Хай там як, Дадзі сподівається, що Сінеґард викує покоління лідерів, які подобатимуться одне одному або ще краще — коритимуться трону.

— Тоді в моєму випадку вона вцілила в яблучко, — пробурмотіла Жинь.

Дзян осяяв її кривою посмішкою.

— А ти не хочеш бути гарним солдатом для Імперії?

— Хочу, — квапливо відповіла Жинь. — Просто сумніваюся, що подобаюся більшості однокурсників. Або колись подобатимуся.

— Це тому, що ти смагляве мале сільське щеня, яке не вимовляє р, — весело промовив Дзян. Він звернув у вузький провулок. — Нам сюди.

Дзян привів її в район м’ясників із загромадженими, заюрбленими вулицями, на яких задушливо пахло кров’ю. Поки вони йшли, Жинь затисла рот і прикрила рукою ніс. М’ясні лавки вишикувалися вулицею, побудовані так близько, що майже налазили одна на одну нерівними рядами, немовби криві зуби. Через двадцять хвилин поворотів і кружлянь вони зупинилися біля невеликої халупи наприкінці кварталу. Дзян тричі постукав у недолугі дерев’яні двері.

— Що там таке? — проскреготів голос ізсередини.

Жинь підскочила.

— Це я, — відповів Дзян, аніскілечки не збентежившись. — Наймиліша тобі людина в цілому світі.

Зсередини почувся металевий дзенькіт. За мить двері відчинила висохла тендітна пані в пурпуровому халаті. Вона привіталася з Дзяном, коротко кивнувши, а на Жинь глянула з недовірою.

— Це вдова Маюн, — сказав Дзян. — Вона дещо мені продає.

— Наркотики, — пояснила вдова Маюн. — Я постачаю йому наркотики.

— Вона хотіла сказати женьшень, корінці й усяке таке, — промовив Дзян. — Для здоров’я.

Вдова Маюн скривилася. Жинь зачаровано спостерігала за розмовою.

— У вдови Маюн проблема, — радісно продовжив Дзян.

Вдова Маюн прочистила горло і сплюнула густу грудку мокротиння в бруд поруч із тим місцем, де стояв Дзян.

— Нема в мене проблеми. Ти сам її вигадав з невідомих мені причин.

— Коротше кажучи, — сказав Дзян, так само ідилічно всміхаючись, — вдова Маюн люб’язно дозволила тобі допомогти їй розв’язати цю проблему. Мадам, принесете звіра?

Вдова Маюн зникла в крамниці. Дзян жестом показав Жинь іти за ним усередину. Жинь почула гучний вереск з-за стіни. Через декілька секунд вдова Маюн повернулася, тримаючи в руках тварину, яка щосили намагалася вирватися. Жінка поклала її на прилавок перед ними.

— Ось порося, — сказав Дзян.

— Це порося, — погодилася Жинь.

Порося було крихітне, завдовжки не більше за передпліччя Жинь. Шкіра в чорних та рожевих плямах. Рило вигиналося так, немовби порося всміхалося. Воно було на диво милим. Жинь почухала його за вухами, і воно лагідно обнюхало їй руку.

— Я назвав його Суньдзи.

Здавалося, що вдові Маюн кортіло якнайшвидше здихатися Дзяна.

Дзян квапливо пояснив:

— Вдові Маюн треба щодня поїти Суньдзи. Проблема в тому, що Суньдзи потрібна дуже особлива вода.

— Суньдзи може напитися й зі стічної канави, нічого йому не зробиться, — відказала вдова Маюн. — Ти просто вигадуєш усе це для тренування.

— Ми можемо просто зробити все так, як домовлялися? — наполегливо спитав Дзян. Уперше Жинь побачила, що хтось по-справжньому його дістав. — Ти псуєш весь настрій.

— І часто ти таке вигадуєш? — поцікавилася вдова Маюн.

Дзян пхикнув, вражений, і поплескав Жинь по спині.

— Ситуація така. Вдові Маюн потрібно, щоб Суньдзи пив цю дуже особливу воду. На щастя, таку свіжу, кришталево чисту воду можна знайти в потічку на вершині гори. Суть у тому, що Суньдзи треба підняти на цю гору. Ось це вже твоя справа.

— Та ви жартуєте, — обурилася Жинь.

Дзян засяяв.

— Щодня ти бігтимеш у місто, щоб навідатися до вдови Маюн. Ти нестимеш це обожнюване поросятко на гору й даватимеш йому напитися. А потім нестимеш назад і повертатимешся до Академії. Зрозуміла?

— Це двогодинна мандрівка на гору й назад!

— Це зараз двогодинна мандрівка, — радісно промовив Дзян. — Вона стане довшою, щойно малюк почне рости.

— Але в мене заняття, — заперечила дівчина.

— Тоді раніше вставай, — сказав Дзян. — І вранці в тебе наче немає занять із бою? Не забула? Когось же наче вигнали?

— Але…

— Хтось, — протягнув Дзян, — не надто й прагне лишитися в Сінеґарді.

Вдова Маюн голосно пхикнула.

Насупившись, Жинь узяла порося Суньдзи на руки і спробувала не морщити носа від запаху.

— Думаю, бачитимемося ми часто, — пробурчала вона.

Суньдзи вигнувся та обнюхував згин її руки.

Наступні чотири місяці Жинь щодня вставала до сходу сонця, чимдуж бігла з гори вниз, а потім до м’ясного кварталу, щоб забрати Суньдзи. Далі дівчина прив’язувала порося собі на спину й бігла на гору. Вона довго піднімалася, обходячи Сінеґард, щоб однокурсники не побачили, як вона біжить із верескливим поросям.

Вона часто спізнювалася на медицину.

— Де в біса тебе носить? І чому від тебе тхне свиньми? — Кітай скривився, щойно вона ковзнула на сусіднє з ним сидіння.

— Я носила свиню на гору, — сказала вона. — Корюся примхам навіженого. Шукаю вихід.

Це був відчайдушний учинок, але для Жинь і настали відчайдушні часи. Щоб зберегти місце в Сінеґарді, тепер вона могла розраховувати лише на тутешнього божевільного. Повертаючись із м’ясної крамниці вдови Маюн, Жинь почала сідати на задні парти, щоб ніхто не внюхав від неї смороду Суньдзи. Але всі обминали її, і Жинь не була певна, що від того виходить якась користь.

Дзян не лише змушував її носити свиню. З приголомшливою постійністю він щодня чекав на неї в саду в зазначений час.

— Знаєш, бойові мистецтва, засновані на тваринних принципах, були створені не для бою, — сказав Дзян. — Спершу їх створили для уславлення здоров’я та довголіття. «Витівки п’ятьох звірів», — він підняв сувій Їньмена, який Жинь так довго шукала, — це насправді система вправ для покращення циркуляції крові та відстрочення турбот старечого віку. Так було доти, доки ці форми не адаптували для бою.

— То навіщо мені їх учити?

— Бо у своєму курсі Дзюнь абсолютно нехтує «Витівками». Дзюнь учить спрощеної версії розбавлених бойових мистецтв, пристосованих лише до біомеханіки людського тіла. А такий підхід забагато відкидає. Він не бере до уваги століття розвитку та шліфування — і це заради військової ефективності. Дзюнь може зробити з тебе гарного солдата. А я можу дати тобі ключ до всесвіту, — пишномовно виголосив Дзян і вдарився головою об низьку гілку.

Тренування з Дзяном були зовсім не схожі на тренування з Дзюнем. Дзюнів навчальний план будувався за очевидним принципом ієрархії, чітким зростанням: від базових технік до досконаліших. Натомість Дзян учив Жинь усього, що раптом зринало в його дуже непередбачуваному розумі. Він повторював урок, який здався йому цікавим, а якщо ні, то вдавав, що того ніколи й не було. Зрідка він без спонукання виголошував довгі тиради.

— У всесвіті існує п’ять основних елементів… Зітри з обличчя цей вираз — це не так абсурдно, як може здаватися. Давні май­стри вірили, що все у світі створено з вогню, води, повітря, землі й металу. Безперечно, сучасна наука спростувала це твердження. Проте це однаково корисна техніка для розуміння різних типів енергії. Вогонь: жар крові в самий розпал битви, кінетична енергія, що змушує серце битися частіше, — Дзян поплескав себе по грудях. — Вода: перетікання сили з м’язів до цілі, від землі вгору й через талію в руки. Повітря: подихи, які підтримують у тобі життя. Земля: те, як ти заземляєшся, як спрямовуєш енергію залежно від своєї пози. І метал — для зброї, якою володієш. У гарного знавця бойових мистецтв ці п’ять елементів будуть урівноважені. Якщо зможеш контролювати кожен із них однаково вправно, тебе вже ніхто не спинить.

— А звідки я знатиму, що здобула над ними контроль?

Він почухав себе за вухом.

— Слушне запитання. Насправді, я не впевнений.

Прохання пояснити детальніше неминуче дратували Дзяна. Його відповіді завжди були химерно багатослівними та абсурдно сформульованими. Значення деяких із них ставало зрозумілим лише далеко по тому, а деяких — і взагалі ніколи. Якщо Жинь просила його пояснити, він змінював тему. Якщо пропускала повз вуха найабсурдніші коментарі («У тебе не врівноважений елемент води!»), він штурхав її й дорікав, чому вона не ставить більше запитань.

Дзян дивно говорив: або швидко, або повільно, роблячи незвичні паузи між словами. Він сміявся двома способами: перший сміх був неврівноваженим — знервованим, пронизливим, вимушеним, а другий — чудовим, глибоким, гучним. Перший сміх Жинь чула постійно, а другий — дуже рідко і вражено завмирала, коли Дзян так сміявся. Він нечасто дивився їй у вічі, натомість завжди зосереджувався радше на точці над бровами між очима.

Дзян крокував світом так, наче вже не був його частиною. Він поводився так, немовби походив із країни майже людей, майже таких, як нікарці, але не зовсім, проте його поведінка скидалася радше на поведінку спантеличеного гостя, який зупинився, заморочившись наслідуванням тих, хто був навколо. Він не був частиною не лише Сінеґарда, а й самої ідеї фізичної землі. Поводився так, немовби закони природи його не обходили.

Можливо, так і було.

Якось вони піднялися на найвищий ярус Академії, проминувши помешкання майстрів. Єдиною будівлею на тому ярусі була висока спіральна пагода з дев’яти поверхів, які вишукано здіймались один над одним. Жинь ніколи не бувала всередині.

З екскурсії, яку їй провели багато місяців тому, вона пригадала, що Сінеґардську академію побудували на місці старого монастиря. Пагода на найвищому рівні досі могла бути храмом. Зовні біля входу до пагоди був старий камінь із виїмками для куріння пахощів. По обидва боки від дверей, немовби вартові, стояли два великі циліндри, розташовані на високих прутах, щоб вони могли обертатися. Придивившись ближче, Жинь побачила на поверхні циліндрів викарбувані зображення давніх нікарських героїв.

— Навіщо це? — запитала вона, ліниво прокручуючи циліндр.

— Це молитовні колеса. Але сьогодні нам ніколи заглиблюватися в це, — пояснив Дзян. Він жестом указав їй іти за ним. — Сюди.

Жинь очікувала, що дев’ять поверхів пагоди виявляться звичайними, будуть з’єднані рівними сходовими маршами, але всередині сходи були звивисті й вели до самісінької верхівки, а посередині була порожнина. Крізь квадратний отвір у стелі пробивався самотній сонячний промінь, освітлюючи порошинки в повітрі. На стінах вздовж сходів висіли вицвілі картини. Схоже, їх не чистили десятиліттями.

— Раніше тут стояли статуї Чотирьох Богів, — сказав Дзян, вказуючи на темну прогалину.

— Де вони тепер?

Дзян знизав плечима.

— Захопивши Сінеґард, Червоний Імператор обдер більшість релігійних скульптур. Левову частку переплавили на коштовності. Але це неважливо. — Він кивнув Жинь, аби та підіймалася сходами вслід за ним.

Дорогою вгору він читав лекцію:

— Бойові мистецтва з’явилися в Імперії завдяки воїну на ім’я Бодхідхарма з Південно-Східного континенту. Коли, мандруючи світом, Бодхідхарма знайшов Імперію, він вирушив до монастиря й вимагав права зайти, але настоятель відмовив. Тоді Бодхідхарма всівся в печері неподалік храму й дивився на стіну дев’ять років, слухаючи крики мурах.

— Слухаючи що?

— Крики мурах, Жунінь. Не відволікайся.

Вона пробурмотіла щось, чого повторювати було не можна. Дзян не звернув уваги.

— За легендою, сила його погляду пробила в стіні печери отвір. Монахи були такі зворушені його релігійною відданістю або такі вражені наполегливістю, що врешті таки впустили його до храму. — Дзян зупинився біля картини з зображенням смаглявого воїна та групи блідошкірих чоловіків у мантіях. — Оцей посередині — Бодхідхарма.

— А в того чоловіка ліворуч кровоточить обрубок руки, — помітила Жинь.

— Ага. За легендою, одного монаха так вразила відданість Бодхідхарми, що на знак прихильності він відрубав собі руку.

Жинь пригадала міф про Май’жиннень Теардзу, яка наклала на себе руки задля об’єднання Спіру з материком. Схоже, історія бойових мистецтв рясніла випадками, коли люди вдавалися до безглуздих жертв.

— Ну от, монахи з храму зацікавилися розповіддю Бодхідхарми, але через малорухливий спосіб життя та погане харчування вони були дуже слабкими. Навіть ще худорлявішими за тебе. Вони засинали під час його лекцій. Бодхідхарму це неабияк дратувало, тож він розробив три комплекси вправ для покращення їхнього здоров’я. А оскільки монахи постійно були в небезпеці фізичної розправи з боку грабіжників та злочинців, а релігійні приписи забороняли їм носити зброю, вони пристосували значну частину тих вправ, щоб створити систему беззбройного самозахисту.

Дзян зупинився біля ще однієї картини. На ній був стрій монахів, які вишикувалися біля стіни й завмерли в однакових позах.

Жинь була вражена.

— Це ж…

— Перша форма Сідзіня. Ага, — Дзян схвально кивнув. — Бодхідхарма попередив монахів, що бойові мистецтва мають удосконалювати людину. Бойові мистецтва, застосовані на благо, викують мудрого командира, людину, здатну ясно бачити в тумані та розуміти волю богів. За задумом бойові мистецтва мали стати не лише військовим інструментом.

Жинь силкувалася уявити техніки, яких Дзюнь навчав її, як оздоровчі вправи.

— Але мистецтва еволюціонували, — сказала вона.

— Правильно.

Дзян чекав запитання, яке хотів почути. Вона підкорилася.

— А коли мистецтва стали пристосовувати для масового військового використання?

Дзян задоволено хитнув головою.

— Невдовзі після приходу Червоного Імператора на Імперію напали вершники Внутрішніх держав на півночі. Загарбники ввели багато репресивних заходів для контролю місцевого населення, зокрема заборонили нікарцям носити зброю.

Дзян знову зупинився біля картини з ордою вихідців із Внутрішніх держав верхи на дебелих конях. Їхні обличчя викривлювали несамовиті, варварські гримаси. Вони тримали луки, довші за власний тулуб. Унизу картини були зображені нікарські монахи, зіщулені від страху, з різними каліцтвами.

— Храми, які колись були раєм без насилля, перетворилися на святилища для повстанців проти вихідців із півночі та центром революційних планувань і навчань. Солдати й прихильники цього руху вбралися в мантії монахів та поголили голови, але на території храму готувалися до війни. У таких священних місцях, як оце, вони планували, як здолати загарбників.

— І оздоровчі вправи заледве допомогли б їм у цьому, — сказала Жинь. — Бойові техніки потрібно було переробити.

Дзян знову кивнув.

— Саме так. Мистецтва, яких тоді навчали в храмах, вимагали поступового опанування сотень довгих і складних форм. На це могли знадобитися десятиліття. На щастя, лідери повстанців усвідомили, що такий підхід непридатний для швидкого створення бойової армії.

Дзян повернувся до Жинь. Вони дійшли до верхівки пагоди.

— Так зародилися сучасні бойові мистецтва: системи, засновані радше на біомеханіці людського тіла, аніж на рухах тварин. Величезну різноманітність технік (а деякі з них були лише побіжно корисними для солдата), викристалізували в ядро основних форм, які вояки могли опанувати за п’ять років, а не за п’ятдесят. Саме вони лягли в основу того, чого навчають у Сінеґарді, а також Імперської Міліції. І саме цього навчають твоїх однокласників, — Дзян широко всміхнувся. — А я покажу тобі, як це долати.

Дзян був ефективним, хоча й нетрадиційним учителем бою. Він змушував її після удару затримувати ногу високо в повітрі й тримати так довгі хвилини, аж доки нога не починала тремтіти. Змушував ухилятися, кидаючи в неї всю зброю, що була на стійці. Змушував виконувати ті самі вправи наосліп, а потім визнавав, що йому це просто здалося кумедним.

— Ви справжній придурок, — сказала вона. — Ви це знаєте?

Щойно Дзян був задоволений її основами, вони почали битися. Билися щодня, часом годинами. Билися голими руками, а потім зі зброєю, іноді вона була голіруч, а він озброєний.

— Стан твого розуму не менш важливий за стан тіла, — наставляв Дзян. — У сум’ятті битви розум має лишатися спокійним і непорушним, як камінь. Він повинен заземлювати тебе в центрі, аби ти бачила все та контролювала. Кожен із п’яти елементів має бути врівноважений. Забагато вогню — і ти з необачності пораниш­ся. Забагато повітря — і битимешся норовисто, завжди обороняючись. Забагато землі і… ти взагалі мене слухаєш?

Вона не слухала. Їй було важко зосередитися, коли Дзян штурхав її незахищеною алебардою та змушував витанцьовувати, щоб її раптом не проштрикнули.

Загалом метафори Дзяна небагато важили для Жинь, але вона швидко навчилась уникати поранень. І можливо, в тому й був сенс. Вона розвивала м’язову пам’ять. Засвоїла, що людське тіло може рухатися багатьма способами, і дізналася безліч дієвих варіацій нападу, яких цілком розважливо могла очікувати від суперника. Навчилася реагувати автоматично. Навчилася передбачати рухи Дзяна за секунду, з напруження тулуба та кліпання очей зчитувати його подальші наміри.

Дзян безжально тиснув на неї. Найсильніше наступав, коли вона була вже виснажена. Жинь падала, а він атакував, щойно вона підводилася. Вона навчилася ніколи не втрачати пильності, щоб реагувати на найменші рухи, вловлені периферійним зором.

Настав день, коли Жинь підштовхнула вчителя стегном, він втратив рівновагу, а вона спрямувала всю силу під таким кутом, що перекинула його через праве плече.

Дзян ковзнув кам’яною підлогою і врізався в садову стіну, струсонувши полиці так, що кактуси в горщику мало не попадали й не розбилися.

Якийсь час Дзян просто лежав приголомшений. А потім глянув угору, перехопив її погляд і осяйно всміхнувся.

Останній день із Суньдзи став для Жинь найважчим. Той був уже не милим поросятком, а розжирілим чудовиськом, яке на додачу до всього ще й страшенно смерділо. Язик не повернувся б назвати його гарненьким. Якщо Жинь і відчувала якусь любов до тих довірливих карих оченят, то ці почуття переважалися розмірами тварини.

Піднімати Суньдзи на гору було мукою. Суньдзи більше не влазив у підв’язку чи кошик. Жинь доводилося закидати його на плечі й хапати за передні ноги.

А коли Суньдзи гойдався на руках, то Жинь заледве й крок ступити могла достатньо швидко, одначе мусила, якщо не хотіла лишитися без сніданку, навіть гірше — пропустити заняття. Вона вставала раніше. Бігала швидше. Хиткою ходою дерлася на гору, хапаючи ротом повітря на кожному кроці. Суньдзи лежав у неї на спині, поклавши морду на плече, і ніжився в променях ранкового сонця, доки м’язи Жинь волали від напруження. Коли вона доносила Суньдзи до водопою, то опускала кабана додолу й падала.

— Пий, ненажеро, — бурчала Жинь, доки Суньдзи бавився в потічку. — Я вже не можу дочекатися того дня, коли тебе заріжуть та з’їдять.

Коли вона спускалася з гори, сонце світило вже прямо зі сходу, і, попри холодну зиму, по тілу Жинь текли цівки поту. Вона прочовгала через м’ясний квартал до халупи вдови Маюн і безсоромно скинула Суньдзи додолу.

Він перекотився, голосно верескнув і почав бігати колами за власним хвостом.

Вдова Маюн вийшла з відром помиїв.

— Я прийду завтра, — захекано промовила Жинь.

Вдова Маюн похитала головою.

— Завтра його тут уже не буде. Цього точно, — вона потерла Суньдзи за рило. — Вирушить сьогодні до м’ясника.

Жинь кліпнула.

— Що? Так скоро?

— Суньдзи вже набрав максимальну вагу, — вдова Маюн поплескала порося по боках. — Поглянь на ці складки. Жодне моє порося не виростало таким важким. Можливо, твій навіжений учитель мав рацію щодо гірської води. Може, й справді варто відправляти туди всіх свиней.

Жинь воліла сподіватися, що вдова Маюн цього не зробить. У грудях досі відчувалася важкість, і Жинь низько схилилася біля вікна.

— Дякую, що дозволили мені носити свого кабана.

Вдова Маюн пхикнула.

— От уже мені ці ненормальні з Академії, — ледь чутно пробурмотіла вона й почала заганяти Суньдзи назад до свинарника. — Та годі вже. Підготуймо тебе до м’ясника.

Суньдзи кувікнув і благально глянув на Жинь.

— Не дивися на мене, — промовила вона. — На цьому твій шлях обривається.

Жинь ніяк не могла позбутися відчуття провини. Що довше вона дивилася на Суньдзи, то дужче він нагадував їй мале поросятко, яким колись був. Вона відвела погляд від тупих наївних очей і попрямувала назад на гору.

— Уже? — Схоже, Дзян неабияк здивувався, коли Жинь розповіла йому про долю Суньдзи. Він сидів на віддаленій стіні саду, звісивши ноги й сіпаючи ними, мов непосидюча дитина. — О, а я покладав на ту свиню такі надії. Та що вдієш, свиня є свиня. Як почуваєшся?

— Спустошена, — відповіла Жинь. — Ми з Суньдзи нарешті почали розуміти одне одного.

— Ні, як ти? Як твої руки? Тулуб? Ноги? Як почуваються вони?

Жинь насупилася й захитала руками.

— Тулуб?

Дзян зістрибнув зі стіни й підійшов до неї.

— Зараз я тебе вдарю, — повідомив він.

— Зачекайте-но, що?

Вона вперлася п’ятками в землю і спромоглася лише виставити лікті за мить до того, як він зацідив їй кулаком в обличчя.

Це був удар неймовірної сили, сильніший, ніж будь-коли. Жинь знала, що треба відвести силу удару вбік, переспрямувати та розсіяти в повітрі, де нікому не буде шкоди. Але була така вражена раптовістю нападу, що спромоглася лише заблокувати удар прямо. Вона заледве згадала, що треба зігнутися, аби безпечно перенаправити кі через своє тіло в землю.

Під нею почувся тріск, немов удар блискавки.

Жинь відстрибнула, приголомшена. Від сили вивільненої енергії камінь під її ногами розколовся. Довга тріщина розійшлася від ніг до краю кам’яного блоку.

Вони обоє витріщилися на неї. Тріщина продовжувала розходитися кам’яною підлогою й сягнула кінця саду, де зупинилася біля стовбура верби.

Дзян закинув голову назад і засміявся.

Це був високий, шалений сміх. Дзян сміявся так, немовби його легені були ковальськими міхами. Немовби він узагалі не людина. Він розкинув руки й розмахував ними, танцював із запаморочливою нестримністю.

— Миле дитя, — сказав він і, обертаючись, попрямував до неї. — Ти дивовижне дитя.

Обличчя Жинь розпливлося в усмішці.

«До біса все», — подумалося їй, і дівчина підстрибнула, щоб обійняти свого вчителя. Він підхопив її й гойдав у повітрі, кружляючи серед калейдоскопічно барвистих грибів.

Вони сиділи разом під вербою, спокійно милуючись маком. Того дня було майже безвітряно. Сніг ще легко притрушував сад, але вже виднілися перші ознаки весни. Люті зимові вітри полетіли деінде, і повітря нарешті вгамувалося. Спокійно.

— Сьогодні вже ніяких тренувань, — сказав Дзян. — Ти відпочиваєш. Іноді треба відпустити тятиву, аби стріла могла полетіти.

Жинь зробила гримасу.

— Ти маєш обрати вірування, — захопливо продовжив Дзян. — Ніхто, ніхто, навіть Алтань не схоплював усього так швидко.

Жинь раптом стало дуже ніяково. Як сказати йому, що вона прагнула навчитися бойових мистецтв лише заради того, аби пройти Випробування та вчитися під керівництвом Ірдзяха?

Дзян ненавидів брехню. Жинь вирішила, що також може бути з ним відвертою.

— Я планувала обрати стратегію, — нерішуче промовила вона. — Ірдзях говорив, що може подати заявку на мене.

Дзян махнув рукою.

— Ірдзях не навчить тебе нічого такого, чого ти не можеш вивчити сама. Стратегія — обмежений предмет. Проведи вдосталь часу в полях із «Принципами» Суньдзи біля ліжка — і почерпнеш усе необхідне для перемоги.

— Але…

— Хто такі боги? Де вони мешкають? Чому роблять те, що роблять? Це основоположні питання вірувань. Я можу навчити тебе інших прийомів з кі. Можу показати шлях до богів. Можу зробити тебе шаманкою.

Боги? Шаманкою? Часто було важко зрозуміти, коли Дзян жартував, а коли говорив серйозно, але, схоже, він був щиро переконаний у тому, що мав здатність говорити з божественними силами.

Жинь зглитнула.

— Пане…

— Це важливо, — наполягав Дзян. — Будь ласка, Жинь. Це мистецтво вмирає. Червоному Імператору майже вдалося його вбити. Якщо ти його не вивчиш, якщо ніхто не вивчить, то воно взагалі зникне.

Від раптового відчаю в його голосі Жинь стало надзвичайно незатишно.

Вона перебирала між пальцями стеблинку. Безперечно, вірування вабили її, проте вона була не така дурна, аби змарнувати чотири роки навчання під керівництвом Ірдзяха в гонитві за предметом, в якому інші майстри давно зневірилися. Вона прийшла в Сінеґард не для того, щоб купитися на розповіді про забаганки, а надто розповіді, які зневажали всі інші мешканці столиці.

Жинь не приховувала свого зачарування міфами та легендами, але з вуст Дзяна вони звучали майже реальними. Але дужче її цікавило те, як пройти Випробування. Учнівство в Ірдзяха відчиняло їй двері до лав Міліції. Гарантувало офіцерську посаду й можливість обрати підрозділ. Ірдзях мав зв’язки з усіма дванадцятьма Воєначальниками, і його вихованці завжди отримували гарні посади.

Уже через рік після випуску Жинь змогла б очолити власний загін. А через п’ять років — стати відомим командиром. Вона не могла відмовитися від цього, поступившись лише витворам уяви.

— Пане, я просто хочу стати гарним солдатом, — сказала вона.

Обличчя Дзяна осунулося.

— Як і решта студентів у цій Академії, — пробурмотів він.

Роздıл 7

Дзян не з’являвся в саду ані наступного дня, ані через день по тому. Жинь сумлінно приходила туди, сподіваючись, що він повернеться, хоча глибоко всередині й знала, що Дзян покінчив з її навчанням.

Через тиждень Жинь побачила його в їдальні. Вона різко відставила миску й попрямувала просто до нього. Гадки не мала, що скаже, але розуміла, що треба з ним бодай поговорити. Вона вибачилася б, пообіцяла б займатися з ним, навіть ставши ученицею Ірдзяха, або сказала б бодай щось…

Але Жинь і підійти до нього не встигла, бо Дзян перекинув свою тацю якомусь учневі на голову й щез за дверима кухні.

— Велика Черепахо, — промовив Кітай. — Та що ж ти йому зробила?

— Не знаю, — відповіла Жинь.

Дзян був непередбачуваним і вразливим, немов полохливий дикий звір, і Жинь не розуміла, наскільки цінувала його увагу, аж доки не відлякала його.

Після того він поводився так, немовби взагалі її не знав. Як і всі інші, Жинь так само зрідка бачила його на території Академії, однак він її не визнавав.

Вона мала б докласти більше зусиль, щоб якось залагодити цю ситуацію. Активніше шукати Дзяна й визнати свою помилку, хай би якою туманною не була ця думка.

Але наприкінці семестру, коли конкуренція між першорічками сягнула шаленого розмаху, усе це видавалося їй другорядним.

Можливий виліт із Сінеґарда цілий рік мечем висів над їхніми головами. А тепер ця загроза стала реальністю. Через два тижні вони мали скласти низку іспитів, передбачених Випробуваннями.

Жабань пояснив правила. За проведенням Випробувань спостерігав і наглядав увесь факультет. Залежно від результатів майстри могли подавати заявки на те, щоб узяти обраних собі за учнів. Якщо студент не отримував жодної заявки, його чи її чекав ганебний виліт з Академії.

Еньжо звільнила від іспиту всіх студентів, які не хотіли обирати медицину, однак інші предмети — лінгвістика, історія, стратегія, бойові мистецтва та озброєння — були обов’язковими. І, звісно ж, у розкладі не було іспиту з вірувань.

— Ірдзях, Дзіма, Їм та Соннень проводять усний екзамен, — сказав Жабань. — Вас опитуватимуть перед комісією майстрів. Вони по черзі ставитимуть вам запитання, і якщо ви не зможете відповісти, то іспит із цього предмета для вас завершиться. Що більше ви дасте відповідей, то краще доведете глибину своїх знань. Тож учіться наполегливо, а говоріть виважено.

Дзюнь не проводив усного іспиту. Іспит із бойових мистецтв був у форматі турніру. Цей турнір тривав два дні. Першорічки сходилися на арені за тими ж правилами, що й учні. Вони билися в трьох двобоях із суперниками, яких завчасно визначали жеребкуванням, а далі восьмеро найкращих проходили у чвертьфінальний раунд. Студентів ставили у випадкові пари, і вони билися на виліт до фіналу.

Прохід до чвертьфіналу не гарантував прихильності покровителя, а поразка не означала відрахування. Але студенти, які просунулися далі в турнірі, мали більші шанси показати майстрам, як добре вони б’ються.

— Алтань переміг у свій рік, — сказав Жабань. — А Кужел — у свій. І, зверніть увагу, обоє отримали найпрестижніше учнівство в Сінеґарді. За перемогу призу не буде, але майстри люблять робити ставки. Дозвольте себе перемогти — і жоден майстер не схоче взяти вас до себе.

— Я хочу обрати медицину, але для цього треба вивчити напам’ять стільки додаткових текстів, і ще не враховуючи основного переліку для читання, і якщо я це зроблю, то не встигну вивчити історію… Як гадаєте, мені обрати історію? Думаєте, я достатньо подобаюся Їму? — стурбована Нян розмахувала руками. — Брат сказав, що не варто розраховувати на учнівство в медицині, бо ж іспит у Еньжо складаємо ми четверо, а вона завжди бере лише трьох, тож, можливо, я не отримаю…

— Годі, Нян, — перебила її Венка. — Ти цілими днями тільки про це й торочиш.

— А що ти хочеш обрати? — наполегливо продовжила Нян.

— Бойові мистецтва. І ми обговорюємо це востаннє, — різко сказала Венка.

Жинь підозрювала, що, якби Нян сказала ще бодай слово, Венка закричала б.

Але Жинь не могла звинувачувати Нян. Та й Венку. Серед першорічок розмови були лише про учнівство, і це було водночас і зрозуміло, і нестерпно. З підслуханих у їдальні розмов Жинь зрозуміла ієрархію майстрів: заявки від Дзюня та Ірдзяха були ідеальними для тих, хто хотів отримати посаду командира в Міліції; Дзіма рідко брала собі учнів, хіба що за походженням їм судилося стати судовими дипломатами, а заявка Еньжо була важливою лише для тих небагатьох, хто хотів стати військовим лікарем.

— Добре було б учитися в Ірдзяха, — сказав Кітай. — Звісно, Дзюневі учні самостійно обирають собі підрозділ, але Ірдзях зможе прилаштувати мене в Другий.

— У провінції Щура? — Жинь скривилася. — Навіщо?

Кітай знизав плечима.

— Це армійська розвідка. Я дуже хотів би служити в армійській розвідці.

Учнівство в Дзюня Жинь не розглядала взагалі, але покладала великі надії на те, що Ірдзях може подати заявку на неї. Одначе вона розуміла, що Ірдзях не зробить на неї заявки, якщо вона не доведе, що володіє бойовими мистецтвами, якими можна підкріпити майстерність у стратегії. Стратегу, який не вміє битися, не місце в Міліції. Як вона зможе складати плани битви, якщо ніколи не буватиме на лінії фронту? Якщо не знатиме, що таке бій?

Її майбутнє залежало лише від турніру.

Для учнів то була найзахопливіша подія в Академії за весь рік. Вони шалено обговорювали, хто переможе і кого поб’є, і не крилися зі ставками від першорічок. Чутки про те, кого вважали фаворитами, розлетілися дуже швидко.

Найбільше грошей ставили на сінеґардців. Венка та Хань були впевненими претендентами на півфінал. Нохай, кремезний юнак із рибальського острова у провінції Змії, отримав чималі ставки на чвертьфінал. У Кітая теж була неабияка група прихильників, хоча й здебільшого тому, що він показав такий талант ухилятися від ударів, що більшість його суперників у двобоях дратувалися й виснажувалися через декілька хвилин.

Дивно, але частина учнів поставили й на Жинь. Щойно пішли чутки про те, що вона приватно займається з Дзяном, учні почали неабияк цікавитися нею. Їхній інтерес підігрівало ще й те, що Жинь наступала на п’яти Кітаю чи не в кожному з предметів.

Однак беззаперечним фаворитом їхнього року був Неджа.

— За словами Дзюня, він найкращий у бойових мистецтвах із часів Алтаня, — сказав Кітай, рішуче копирсаючись у їжі. — Той не затикається про нього. Бачила б ти, як Неджа вчора вирубив Нохая. Він загроза.

Вродливий, стрункий юнак, яким був Неджа на початку року, відтоді встиг наростити неймовірно великі м’язи. Він підрізав дурнувате довге волосся, віддавши перевагу короткій військовій стрижці, як у Алтаня. На відміну від решти, він уже мав такий вигляд, наче хоч зараз міг убратися в міліційну форму.

А ще Неджа здобув собі певну репутацію, бо спершу бив, а потім думав. За курс навчання він травмував вісьмох суперників у двобоях, і всі травми виявилися надзвичайно серйозними «випадковостями».

Але, звісно ж, Дзюнь навіть не думав його карати, принаймні так, як Неджа заслуговував. Чому б то застосовувати до сина Воєначальника щось таке мирське, як правила?

З наближенням дати іспитів у бібліотеці запала напружена тиша. Серед книжкових стосів чулося лише нестямне шкрябання пензлів по паперу, коли першорічки намагалися втовкмачити собі в пам’ять усе, що вчили протягом року. Більшість навчальних груп розпалися, оскільки будь-яка перевага, надана партнеру з навчання, потенційно могла означати втрату місця в рейтингу.

Але Кітай, якому взагалі не потрібно було займатися, перевіряв знання Жинь виключно з нудьги.

— Вісімнадцятий принцип Суньдзи? — Кітай навіть не зазирав до текстів. Він вивчив напам’ять усі «Принципи війни» вже після першого прочитання. За такий дар Жинь ладна була вбити.

Зосереджуючись, Жинь скосила очі. Вона розуміла, що вигляд у неї дурнуватий, але в голові все знову пливло, і зупинити це можна було лише скосивши очі. Їй було водночас дуже холодно й спекотно. Вона не спала три дні. Хотілося лише впасти на ліжко, але ще одна година навчання вартувала більше, ніж година сну.

— Це не з «Семи роздумів»… Зачекай-но, хіба? Ні, гаразд, завжди підлаштовуй плани залежно від обставин?..

Кітай захитав головою.

— Це сімнадцятий принцип.

Жинь голосно вилаялася й розтерла кулаками чоло.

— Я от думаю, як люди це роблять, — збентежено промовив Кітай. — Ну, знаєш, як намагаються запам’ятовувати. Ваше життя таке складне.

— Я порішу тебе оцим чорнильним пензлем, — пробурчала Жинь.

— Увесь додаток Суньдзи присвячений поясненню, чому з м’я­кого вістря виходить погана зброя. Ти не читала додаткових текстів?

— Тихо! — вигукнула Венка з-за столу навпроти.

Кітай нахилив голову, щоб Венка його не бачила, і всміхнувся Жинь.

— Даю підказку, — прошепотів він. — Менда в храмі.

Жинь заскреготіла зубами й замружилася. «О. Ну звісно».

— Усе ведення війни базується на хитрощах.

Готуючись до турніру, весь курс керувався вісімнадцятим принципом Суньдзи. Відкритими кімнатами для занять ніхто не користувався. Усі, хто мав родинні техніки, раптом перестали ними хизуватися. Навіть Неджа вже не влаштовував вечірніх вистав у студії.

— Так буває щороку, — сказав Жабань. — І якщо відверто, це трохи безглуздо. Немовби боєць вашого віку може мати щось варте крадіжки.

Безглуздо чи ні, а їхній курс немовби схибнувся. Усіх звинувачували в прихованих козирях у рукаві, а ті, хто ніколи не показував родинних технік, заявляли, що просто тримали їх у таємниці.

Якось увечері Нян поділилася з Жинь, що насправді Кітай успадкував давно забутий «кулак північного вітру» — прийом, який дозволяв вивести з ладу супротивників, натиснувши на декілька точок на їхньому тілі.

— Може, я й доклав руку до поширення цієї історії, — визнав Кітай, коли Жинь запитала про це в нього. — Суньдзи назвав би це психологічною війною.

Жинь пирснула.

— Суньдзи назвав би це лайном собачим.

Першорічкам не дозволяли тренуватися після відбою, тож підготовчий період перетворився на змагання, хто знайде найвигадливіший спосіб прослизнути повз майстрів. Звісно ж, учні почали пильно патрулювати територію після відбою, щоб відловлювати студентів, які прокралися надвір потренуватися. Нохай розповів, що в чоловічій спальні натрапив на аркуш із детально розписаними очками за спійманих.

— Схоже, це їм подобається, — пробурмотіла Жинь.

— Звісно, подобається, — сказав Кітай. — Вони спостерігають, як ми переживаємо те, що переживали й вони. Наступного року в цей час ми будемо так само нестерпними.

Демонструючи приголомшливу відсутність будь-якого співчуття, учні ще й використовували занепокоєність першорічок, аби створити успішний ринок «допоміжних засобів для навчання». Жинь розсміялася, коли Нян повернулася до гуртожитку з тим, що, як вона думала, було корою столітньої верби.

— Це імбирний корінь, — зі сміхом промовила Жинь. Вона оцінила вагу кореня в руці. — Тобто, гадаю, у чаї смакуватиме як треба.

— А ти звідки знаєш? — Нян дуже стривожилась. — Я заплатила за нього двадцять мідяків.

— Ми постійно копали імбирний корінь у саду позаду будинку, — сказала Жинь. — Поклади його на сонці — і продаси старому, який шукає ліки для чоловічої сили. Користі ніякої, але від цього їм кращає на душі. А ще ми продавали пшеничне борошно, називаючи його порошком з рогів носорога. Закладаюся, учні продають і ячмінне борошно.

Декілька вечорів тому Жинь бачила, як Венка поклала під подушку мішечок із порошком. Тепер вона закашлялась та відвернулася.

А ще учні продавали першорічкам інформацію. Здебільшого це були фальшиві відповіді на тести, але дехто пропонував перелік можливих екзаменаційних питань, начебто дуже вірогідних, проте з очевидних причин перевірити це до Випробувань було неможливо. Однак найгіршими були ті, які прикидалися продавцями, щоб з’ясувати, хто з першорічок хоче схитрувати на іспиті.

Менда, хлопець із провінції Коня, погодився після відбою зустрітися з учнем у храмі на четвертому ярусі, щоб придбати в нього перелік екзаменаційних питань Дзіми. Жинь не знала, як учневі вдалося так підгадати з часом, але тієї ночі у згаданому храмі медитувала Дзіма.

Наступного дня відсутність Менди не лишилася непоміченою.

Споживання їжі перетворилося на мовчазну та потаємну справу. Усі їли, тримаючи перед носом книжку. Якщо хтось намагався завести розмову, решта столів швидко й шалено шикали на нього.

— Іноді мені здається, що зараз не краще, ніж було під час Спірлійської різанини, — весело прощебетав Кітай. — А потім такий думаю… та ні. Не може бути гіршого за геноцид цілої раси! Але й зараз досить погано.

— Кітаю, будь ласка, стули пельку.

Жинь і далі тренувалася в саду сама. Дзяна вона вже не бачила, але це було на краще. Майстрам заборонялося займатися зі студентами, готуючи їх до турніру, хоча Жинь підозрювала, що Неджа досі отримував рекомендації від Дзюня.

Якось, підійшовши до воріт саду, вона почула чиїсь кроки. Усередині хтось був.

Спочатку вона сподівалася, що то Дзян, але, відчинивши двері, побачила худорляву, граційну постать із синювато-чорним волоссям.

Жинь не одразу збагнула, хто перед нею.

Алтань. Вона завадила тренуванню Алтаня Тренсиня.

Він вправно розмахував тризубом, ні, не просто розмахував, а ніжно тримав його й вимальовував ним у повітрі, ніби стрічкою. Тризуб був водночас і продовженням руки, і партнером у танці.

Жинь варто було розвернутися й піти геть, знайти для тренування інше місце, але вона не змогла втримати допитливості. Було несила відвести від нього очі. Звіддаля Алтань здавався надзвичайно вродливим. А зблизька — просто заворожував.

Алтань обернувся, зачувши кроки, побачив Жинь і зупинився.

— Вибач, — затинаючись, пробурмотіла вона. — Я не знала, що ти тут…

— Це сад Академії, — спокійно промовив він. — Не йди через мене.

Його голос виявився сумовитішим, ніж вона очікувала. Жинь уявляла неприємний, грубий тон, який би личив його жорстоким рухам на арені, але Алтанів голос виявився несподівано мелодійним, м’яким і глибоким.

Його зіниці були химерно звужені. Жинь не знала напевно, чи то через світло в саду, але тієї миті його очі не були червоними. Радше карими, як у неї.

— Ніколи не бачила цієї форми, — промовила Жинь.

Алтань підняв брову в здивуванні. Жинь миттю пожалкувала про те, що взагалі розкрила рота. Навіщо вона це сказала? Навіщо вона існує? Їй хотілося перетворитися на порох і розвіятися в повітрі.

Але Алтань був просто здивованим, а не роздратованим.

— Приклейся до Дзяна на досить довгий час — і вивчиш немало арканних форм.

Він переніс вагу на ногу, відведену назад, і підняв руки в плавному круговому русі до протилежного боку тулуба.

Жинь залилася рум’янцем. Вона почувалася дуже незграбною та широкою, немовби займала простір, який належав Алтаню, хай навіть і стояла на іншому краю саду.

— Майстер Дзян не говорив, що сюди ще хтось полюбляє приходити.

— Дзян любить багато чого забувати. — Алтань нахилив голову, не зводячи з Жинь очей. — А ти, мабуть, виняткова студентка, якщо тобою зацікавився Дзян.

То в його голосі гіркота чи вона собі навигадувала?

А потім Жинь згадала, що Дзян відкликав заявку на Алтаня одразу після того, як той оголосив, що хоче обрати вірування. Вона замислилася, що ж трапилося і чи досі це тривожить Алтаня. Замислилася, чи не роздратувала його, згадавши Дзяна.

— Я поцупила з бібліотеки книжку, — спромоглася відповісти вона. — Йому це видалося кумедним.

Чому вона досі говорить? Чому вона взагалі досі тут?

Кутики Алтаневих вуст піднялися вгору в страшенно привабливій усмішці, від якої її серце шалено затріпотіло в грудях.

— Яка бунтарка.

Жинь зашарілася, але Алтань просто розвернувся й закінчив форму.

— На мене не зважай, починай тренування, — сказав він.

— Ні, я… Я прийшла сюди подумати. Але якщо ти тут…

— Вибач. Я можу піти.

— Ні, усе гаразд, — вона не знала, що ще сказати. — Я збиралася… Я хотіла сказати, що просто… Бувай.

Жинь квапливо вибігла з саду. Алтань більше не промовив ані слова.

Щойно за нею зачинилися садові ворота, Жинь затулила обличчя руками й застогнала.

— Чи є в бою місце смиренності? — запитав Ірдзях.

Це було вже сьоме запитання від нього. Жинь щастило. Майстер міг поставити щонайбільше сім запитань, і якщо вона впорається з цим, то успішно складе іспит Ірдзяха. І вона знала відповідь — про це безпосередньо йшлося у двадцять другому правилі Суньдзи.

Вона підняла підборіддя і відповіла голосно й чітко.

— Так, але лише як хитрість. Суньдзи писав: якщо у твого опонента холеричний характер, намагайся роздратувати його. Прикинься слабким, щоб він став зарозумілим. Гарний тактик грається з ворогом, як кіт із мишею. Удає слабкість та нездатність рухатися, а потім накидається на нього.

Усі семеро майстрів щось занотували у своїх сувоях. Жинь ледь помітно погойдувалася на п’ятах, чекаючи продовження.

— Добре. Більше не маю запитань, — Ірдзях кивнув і змахнув рукою в бік колег. — Майстре Їм?

Їм відсунув стільця назад і повільно підвівся. На якусь мить звірився з сувоєм, а потім глянув на Жинь поверх окулярів.

— Завдяки чому ми перемогли в Другій Маковій війні?

Жинь затамувала подих. До цього запитання вона не готувалася. Воно було таким простим, що, на її думку, аж зайвим. Це запитання Їм поставив на першому занятті, і в нього закралася логічна омана. Не «завдяки чому», бо Нікань узагалі не перемогла в Другій Маковій війні. Перемогла Призахідна республіка, а Нікань просто долучилася до домовленостей, укладених після перемоги.

Жинь розмірковувала над тим, щоб відповісти прямо, але потім їй сяйнуло, що можна ризикнути з оригінальнішою відповіддю. Спроба була лише одна. І Жинь хотіла вразити майстрів.

— Бо ми віддали Спір, — сказала вона.

Ірдзях рвучко підняв очі від сувою. Їм підняв брову.

— Ти мала на увазі, втратили Спір?

— Ні. Я мала на увазі, що це було стратегічне рішення пожертвувати островом, щоб у парламенту Призахідної республіки виникло бажання втрутитися. Припускаю, що командування в Сінеґарді знало про запланований напад і не попередило спірлійців.

— Я був на Спірі, — перебив Дзюнь. — Це в кращому разі потішна історіографія, а в гіршому — наклеп.

— Ні, не були, — вирвалося в Жинь.

Тепер усі семеро майстрів пильно дивилися на неї. Жинь надто пізно згадала, що Ірдзяху її теорія не сподобалася. І що Дзюнь ненавидів її.

Але вороття вже не було. Вона подумки оцінила, чим це може їй загрожувати. Майстри шанували відвагу та творчий підхід. Якщо вона відступить, то це розцінять як невпевненість у собі. Вона сама почала копати цю яму. І сама ж могла її засипати.

Жинь глибоко вдихнула.

— Ви не могли бути на Спірі. Я читала звіти. У ніч, коли на острів напали, там не було нікого з регулярних військ Міліції. Перші загони прибули лише після сходу сонця, уже після того, як Федерація пішла. Після того, як усіх спірлійців перебили.

Обличчя Дзюня потемніло до кольору перестиглої сливи.

— Ти смієш звинувачувати…

— Вона нікого ні в чому не звинувачує, — незворушно перебив Дзян. Це він уперше заговорив від початку іспиту. Жинь здивовано глянула на нього, але Дзян лише почухав вухо, навіть не глянувши на неї. — Вона просто намагається дати розумну відповідь на доволі безглузде запитання. От чесно, Їме, йому вже літ та й літ.

Їм знизав плечима.

— Справедливо. Більше не маю запитань. Майстре Дзян?

Усі майстри роздратовано обернулися. З того, що Жинь зрозуміла, присутність Дзяна на іспиті була лише формальністю. Він сам ніколи нічого не запитував і здебільшого просто потішався зі студентів, коли вони спотикалися під час відповіді.

Дзян глянув Жинь просто у вічі.

Вона зглитнула, почуваючись незатишно під його допитливим поглядом. Немовби він бачив її наскрізь, як калюжу після дощу.

— Кого ув’язнюють в Чулуу Корікх? — запитав він.

Жинь кліпнула. За всі чотири місяці тренувань із нею Дзян жодного разу не згадував про Чулуу Корікх. Як і майстер Їм, майстер Ірдзях чи навіть Дзіма. Назва Чулуу Корікх не траплялася їй у медичній термінології, і це не була відсилка до якоїсь відомої битви чи лінгвістичний термін. Ця фраза могла мати безліч значень. А могла бути й маячнею.

Дзян або загадав їй загадку, або просто прагнув викинути її геть.

Але Жинь не хотіла визнавати поразку. Не хотіла виставити себе дурепою перед Ірдзяхом. Дзян поставив їй запитання, а Дзян ніколи не ставив запитань під час Випробувань. Тепер майстри очікували цікавої відповіді, й вона не могла їх розчарувати.

Як найрозумніше можна сказати «Я не знаю»?

Чулуу Корікх. Вона достатньо довго вивчала з Дзімою давньонікарську, аби згадати, що на давньому діалекті ця фраза означала «кам’яна гора», проте це не давало підказок. Жодна з великих в’язниць Нікані не була збудована під горою, усі вони розташовувалися або в пустелі Баґхра, або в підземеллях імператорського палацу.

Дзян не запитав, що таке Чулуу Корікх. Він запитав, кого там ув’язнюють.

Яких в’язнів не можна утримувати в пустелі Баґхра?

Жинь думала про це, аж доки не знайшла незадовільну відповідь на незадовільне запитання.

— Надприродних злочинців, — повільно промовила вона, — які вчинили надприродні злочини?

Дзюнь голосно пхикнув. Дзіма та Їм збентежилися. Дзян ледь помітно знизав плечима.

— Добре, — сказав він. — Це все, що я хотів запитати.

Усні іспити закінчилися в середині ранку третього дня. Студентів відправили на обід, але їжі ніхто й не торкнувся, а потім вони побрели до арен на початок турніру.

Першим суперником Жинь випало бути Ханю.

Коли настала її черга битися, Жинь спустилася мотузяною драбиною і глянула вгору. Біля огорожі в ряд стояли майстри. Ірдзях ледь кивнув їй, і цей крихітний жест додав їй упевненості. Дзюнь схрестив руки на грудях. Дзян колупався в нігтях.

Жинь не билася з жодним із однокласників, відколи її вигнали з бойових мистецтв. Вона навіть не бачила їх під час поєдинків. За весь цей час вона сходилася у двобої лише з Дзяном і гадки не мала, чи можна вважати його гарним мірилом того, на що здатні її однокласники.

Турнір вона розпочинала наосліп.

Жинь розправила плечі й глибоко вдихнула, щоб бодай здаватися спокійною.

З іншого боку, Хань видавався дуже не зосередженим. Його погляд ковзав по її тілу, а потім назад до обличчя, немовби вона була якимось диким звіром, доти небаченим, немовби він не знав, чого від неї чекати.

Він боїться, усвідомила вона. Певно, до нього дійшли чутки, що вона займалася з Дзяном. Він не знав, у що вірити. Не знав, чого чекати.

Ба більше, у цьому поєдинку на Жинь ніхто не поставив би. Ніхто не чекав, що вона добре битиметься. А Хань цілий рік займався з Дзюнем. Хань — сінеґардець. Він мусить перемогти, інакше не зможе глянути в очі товаришам.

Суньдзи писав, що завжди треба визначати й використовувати слабкість ворога. Слабкість Ханя була психологічною. Для нього на кону стояло набагато більше, тому він почувався невпевненим. І тому його можна було здолати.

— Що, ніколи дівчини не бачив? — запитала Жинь.

Хань спалахнув від люті.

Добре. Вона змусила його рознервуватися. Жинь широко всміхнулася, показавши зуби.

— Щасливчик, — сказала вона. — Станеш моїм першим.

— У тебе жодного шансу, — випалив Хань. — Ти не знаєш бойових мистецтв.

Жинь ледь помітно всміхнулася і зсутулилася в четвертій початковій стійці Сідзіня. Готуючись випростатися, зігнула ногу, відставлену назад, і підняла кулаки, аби прикрити обличчя.

— Та невже?

Обличчя Ханя затьмарили сумніви. Він розумів, що її поза виважена й відпрацьована, зовсім не схожа на позу людини, яка ніколи не займалася бойовими мистецтвами.

Жинь кинулася до нього, щойно Соннень подав сигнал по­чинати.

Хань від початку поставив на оборону. Він припустився помилки, дозволивши їй наступати, і так і не зміг цього виправити. Жинь від початку контролювала кожний удар. Вона атакувала, він відповідав. Вона вела його в танці, вирішувала, коли дозволяти йому вдарити, визначала, куди втрапить цей удар. Жинь билася методично, спираючись лише на м’язову пам’ять. Вона поводилася виважено. Використовувала його ж рухи проти нього і плутала його.

А Ханеві атаки спиралися на передбачувані моделі: якщо один з ударів не влучав у ціль, Хань відступав і пробував знову і знову, аж доки вона не змушувала його змінити напрямок.

Нарешті Хань послабив захист, підпустив її ближче. Жинь сильно вдарила його ліктем у носа. Почула приємний хрускіт. Хань упав на підлогу, немов маріонетка, якій підрізали нитки.

Жинь знала, що так сильно зашкодити йому не могла. Дзян щонайменше двічі поцілював їй у носа. Хань був радше приголом­шений, аніж поранений. Він міг підвестися. Але не став.

— Розійтися, — наказав Соннень.

Жинь витерла з чола піт і підняла погляд на огорожу.

Над ареною запала тиша. На обличчях однокласників застиг той самий вираз, що й першого дня занять — наляканий та збентежений. Неджа видавався спантеличеним.

А потім Кітай зааплодував. Єдиний.

Того дня Жинь випало битися ще двічі. І обидва рази були варіаціями її двобою з Ханем: розпізнавання моделі, збентеження, заключний удар. Вона перемогла в обох боях.

До кінця дня Жинь піднялася з найслабшого до найсильнішого претендента. Місяці носіння дурної свині зробили її витривалішою за однокласників. Довгі виснажливі години відпрацювання форм Сідзіня дали бездоганну техніку нижнього бою.

Решта класу вчилась основ у Дзюня. Вони однаково рухалися, зісковзували на однакові відпрацьовані моделі, коли хвилювалися. А Жинь ні. Її найбільшою перевагою була непередбачуваність. Вона билася так, як ніхто не очікував, вибивала їх із ритму і продовжувала перемагати.

Наприкінці першого дня Жинь та ще шестеро студентів, серед них Неджа й Венка, непереможеними пройшли до чвертьфіналу. Кітай завершив перший день із двома перемогами та однією поразкою, але завдяки гарній техніці також пройшов далі.

Чвертьфінал мав бути наступного дня. Соннень випадковим чином розподілив їх на дві групи й вивісив сувій біля головної зали для ознайомлення загалу. Уранці Жинь випало битися проти Венки.

Венка багато років займалася бойовими мистецтвами, і це було помітно. Вона била стрімко й гладенько, добре працювала ногами. Билася з якимось дикунським запалом. Її техніка була точною до сантиметра, а вибір часу — ідеальним. Венка була такою ж швидкою, як і Жинь, а може, й швидшою. Єдина перевага Жинь була в тому, що Венка ніколи не билася з травмами.

— Вона билася з суперниками безліч разів, — сказав Кітай. — Але ніхто по-справжньому не хотів її бити. Усі завжди зупинялися до того, як поставити їй синець. Навіть Неджа. Закладаюся, домашні вчителі також прагнули не завдавати їй болю. Інакше їх би негайно звільнили чи й одразу кинули б до в’язниці.

— Та ти жартуєш, — мовила Жинь.

— Я знаю, що я ніколи її не бив.

Жинь потерла кулаком долоню.

— Ну, може, воно й на краще.

Проте травмувати Венку все одно було нелегко. Радше з чистого везіння Жинь удалося на початку двобою вдарити її. Недооцінивши швидкість Жинь, Венка надто повільно закрилася після того, як спробувала дістати Жинь ударом зліва. Жинь скористалася її незахищеністю й тильним боком руки поцілила Венці в носа.

З вираженим хрускотом під кулаком Жинь зламалася кістка.

Венка одразу позадкувала. Підняла руку до обличчя, затиснула опухлий ніс. Глянула на закривавлені пальці, а потім перевела погляд на Жинь. Її ніздрі роздувалися. А щоки страшенно зблідли.

— Якісь проблеми? — запитала Жинь.

Венка кинула на неї вбивчий погляд.

— Тебе навіть не повинно тут бути, — прогарчала вона.

— Скажи це своєму носові, — сказала Жинь.

Венка оскаженіла. Її гарненька презирлива посмішка зникла, волосся сплуталося, обличчя закривавилося, очі були нестямні й незосереджені. Вона була на межі, вибита з ритму. Венка спробувала нанести ще декілька шалених ударів, доки Жинь не вцілила їй у голову сильним ударом навідліг.

Венка перекотилася на бік і лишилася лежати. Її груди важко підіймалися й опускалися. Жинь не була певна, чи вона плакала, чи задихалася.

Та насправді їй було байдуже.

Коли Жинь піднялася з арени, оплески можна було назвати щонайліпше нерясними. Глядачі вболівали за Венку. У фіналі мала бути саме вона.

Але Жинь цим не переймалася. До цього часу вона вже звикла.

І насправді вона жадала перемогти не Венку.

У другій групі Неджа торував собі шлях із безжальною ефективністю. Його двобої завжди відбувалися на іншій арені в той самий час, що й у Жинь, і закінчувалися раніше. Жинь жодного разу не бачила Неджу в бою. Бачила лише, як його суперників виносили на ношах.

З-поміж усіх Неджиних супротивників Кітай відбувся найменшими травмами. Він протримався півтори хвилини, а потім здався.

Ходили чутки, що Неджу дискваліфікують за навмисне завдання тяжких травм, але Жинь ставало розуму на це не сподіватися. Факультет хотів бачити спадкоємця дому Їнь у фіналі. Жинь припускала, що Неджа міг навіть убити когось без наслідків для себе. Дзюнь дозволив би.

Коли Жинь і Неджа перемогли у своїх півфіналах, це ні для кого не стало несподіванкою. Фінал відклали на час після вечері, щоб учні також могли прийти подивитися.

Посеред вечері Неджа кудись зник. Цілком імовірно, десь потайки займався з Дзюнем. Жинь подумувала над тим, щоб повідомити про це й домогтися дискваліфікації Неджі, але розуміла, що це була б порожня перемога. Вона хотіла довести все до кінця.

Жинь копирсалася в їжі. Знала, що їй потрібні сили, але від самої думки про те, аби щось проковтнути, їй було млосно.

Минула вже десь половина перерви, коли до її столу підійшов Жабань. Він рясно пітнів, наче біг сюди аж із нижнього ярусу.

Жинь подумала, що, мабуть, він хотів поздоровити її з виходом до фіналу, але натомість він сказав:

— Відступи.

— Жартуєш, — відповіла вона. — Я збираюся виграти цей бій.

— Послухай, Жинь, ти не бачила жодного бою Неджі.

— Я була трохи зайнята власними.

— Тоді ти не знаєш, на що він здатний. Я щойно з лікарні від його суперника з півфіналу, Нохая. — Жабань був надзвичайно стурбованим. — Лікарі не впевнені, чи він колись знову зможе ходити. Неджа розтрощив йому колінну чашечку.

— Ну це типу проблема Нохая.

Жинь не хотілося слухати про перемоги Неджі. Її й без того млоїло. Їй удалося дійти до фіналу лише тому, що вона переконала себе в здоланності Неджі.

— Я знаю, що він ненавидить тебе, — продовжив Жабань. — Він може скалічити тебе на все життя.

— Він просто дитина, — пхикнула Жинь із упевненістю, якої не відчувала.

— Це ти просто дитина! — Жабань говорив схвильовано. — Мені байдуже, що ти там про себе надумала. Неджа на п’ятнадцять сантиметрів вищий за тебе й має на десять кілограмів більше м’язів, і я присягаюся, що він хоче тебе вбити.

— У нього є слабкості? — уперто сказала вона. — Мають бути. Адже так?

— Та хіба це важливо? Невже цей турнір має для тебе таке значення? — сказав Жабань. — Тепер тебе нізащо не відрахують. Усі майстри хочуть подати заявку на тебе. Навіщо тобі пере­магати?

Жабань мав рацію. На цьому етапі в Ірдзяха не лишилося сумнівів щодо заявки на неї. Місце в Сінеґарді Жинь було гарантоване.

Але тепер ішлося вже не про заявки, а про гордість. Про силу. Якщо вона поступиться Неджі, то він докучатиме їй до кінця навчання в Академії. Ні, він буде вищим за неї до кінця її життя.

— Бо мені це до снаги, — сказала вона. — Бо він думав, що може мене здихатися. Бо я хочу розтовкти його дурну пику.

На арену Жинь і Неджа спускалися в повній тиші. Повітря в підвалі аж загусло від передчуття, від збоченої жаги крові. Місяці ненависного протистояння добігали кінця, і всім кортіло побачити, чим закінчиться їхнє зіткнення.

Дзюнь та Ірдзях свідомо зберігали на обличчі нейтральний вираз, з якого нічого не вдавалося зчитати. Дзяна ніде не було.

Неджа та Жинь коротко вклонилися, не відводячи одне від одного очей, і обоє одразу відступили.

Неджа вишколено дивився Жинь просто у вічі, звузивши мигдалеві очі в чіткому фокусі. Вуста стиснулися від зосередження. Ані презирливості, ані кепкувань. Ані навіть гарчання.

Жинь усвідомила, що Неджа ставиться до неї серйозно. Сприймає рівною собі.

Чомусь від цієї думки вона шалено запишалася собою. Вони дивились одне на одного, спонукаючи суперника першим розірвати зоровий контакт.

— Починайте, — промовив Соннень.

Жинь одразу кинулася на Неджу. Знову і знову била правою ногою, змушуючи його відступати.

Під час перерви на вечерю Кітай допомагав їй вибудувати стратегію бою. Жинь знала, що Неджа міг бути надзвичайно швидким. Щойно він розженеться, то вже не зупиниться, доки не скалічить чи не вб’є суперника.

Жинь мала від початку приголомшити його. Постійно змушувати захищатися, бо ж оборонятися від Неджі означало неминучу поразку.

Проблема крилася в тому, що Неджа був страшенно сильний. Він не мав грубої сили Кобіня чи навіть Кужел, але так точно вивіряв кожен рух, що це не мало значення. Він неймовірно точно спрямовував кі, вбудовував, а потім вивільняв її через найменшу точку опору, щоб отримати максимальну силу.

На відміну від Венки, Неджа мирився з невдалими ударами і продовжував битися. Жинь ударила його разів два. Він витримував це й бив у відповідь. І його удари були болісними.

Вони билися вже дві хвилини. Жинь протрималася довше за будь-кого з попередніх суперників Неджі й дещо збагнула: Неджа не є невразливим. Техніки, які раніше здавалися їй нездоланними, тепер такими наче й не були. Неджа бив широко й відкрито, скидався рухами на кабана. Його удари мали страхітливу силу, але лише тоді, коли влучали в ціль.

Жинь робила все можливе, щоб цього не допустити.

Вона нізащо не дозволить йому себе скалічити. Але вона тут не лише щоб вижити. Вона тут, щоб перемогти.

«Вибуховий дракон». «Припалий до землі тигр». «Випростаний журавель». Вона циклічно повторювала необхідні їй рухи з «Витівок» Сідзіня. Відпрацьовані безліч разів, тепер вони злилися в єдину страхітливу форму, і тіло виконувало їх автоматично.

Але якщо Неджу і вразила техніка бою Жинь, то він ніяк не виказав цього. Суперник лишався спокійним і зосередженим, атакуючи з методичною ефективністю.

Минуло чотири хвилини бою. Жинь відчувала, як легені розширюються, намагаючись постачати кисень її стомленому тілу. Але вона знала, що якщо втомилася вона, то й Неджа також.

— Втомившись, він впадає у відчай, — сказав Кітай. — А у відчаї він найнебезпечніший.

Неджа починав впадати у відчай.

Він більше не контролював кі. Завдавав удару за ударом. Йому було начхати на заборону тяжких травм. Якби йому вдалося повалити Жинь на землю, він був готовий її вбити.

Неджа вдарив Жинь під коліно знизу. Жинь скрикнула й підпустила його ближче, пірнувши назад і вдаючи, що втратила рівновагу. Він миттю кинувся вперед, нависаючи над нею. Жинь уперлася в підлогу й ударила вгору.

Вона дістала його просто в сонячне сплетіння з більшою силою, ніж била будь-коли раніше. Вона відчула, як із його легень виходить повітря. Жинь рвучко скочила на ноги і з неабияким подивом побачила, що Неджа, похитуючись, відходить і хапає ротом повітря.

Вона кинулася вперед і люто вдарила його в голову.

Неджа впав.

Поміж глядачами пробігла хвиля перешіптувань.

Жинь кружляла навколо Неджі, сподіваючись, що він не підведеться, але знала, що їй так не пощастить. Вона хотіла покінчити з цим. Врізати п’ятою йому в потилицю. Але майстри шанували честь. Якби вона вдарила Неджу, доки він не підвівся, то за лічені хвилини після того її відправили б пакувати речі.

І байдуже, що, якби так учинив він, Жинь навіть не сумнівалася — ніхто й оком не змигнув би.

Минуло чотири секунди. Неджа підняв тремтливу руку й ударив нею по землі. Потягнувся вперед. З його чола стікала кров, заливаючи очі. Він кліпнув і пильно глянув на Жинь.

У його очах ясно читалося бажання вбити.

— Продовжуйте, — скомандував Соннень.

Жинь обережно обійшла Неджу. Він припав до землі, немов звір, немов поранений вовк, що став на задні лапи.

Коли Жинь ударила наступного разу, він схопив її за руку і притягнув до себе. Їй забракло повітря. Неджа дряпнув її нігтями по обличчю й униз до ключиці.

Жинь висмикнула руку й позадкувала, стрімко відступаючи. Під лівим оком аж до шиї відчувала пекуче садно. Неджа подряпав її до крові.

— Обережно, Їнь, — застеріг Соннень.

Жоден з них не звернув на нього уваги. «Немовби від попередження щось зміниться», — подумалося Жинь. Коли Неджа кинувся на неї наступного разу, вона потягла його за собою на підлогу. Вони качалися в куряві, і кожен намагався притиснути іншого, проте марно.

Неджа нестямно молотив кулаками повітря, безладно б’ючи її в обличчя.

Від першого удару Жинь ухилилася. Неджа відвів кулак і вдарив навідліг — їй стало нічим дихати. У Жинь заніміла нижня половина обличчя.

Неджа дав їй ляпаса.

Він дав їй ляпаса.

Жинь могла стерпіти удар ногою. Витримала б удар ребром долоні. Але в ляпасі крилася безжальна інтимність. Натяк на вищість.

Щось усередині Жинь надломилося.

Їй забракло повітря. Очі заслала чорна, а потім кривава пелена. Її охопив шалений гнів, який повністю поглинув думки. Помста була їй потрібна, як повітря. Вона хотіла нашкодити Неджі. Хотіла його покарати.

Жинь відступила, скрючивши пальці, немов пазурі. Неджа відпустив її й відстрибнув, але Жинь кинулася за ним із подвоєним натиском. Вона була повільнішою за нього. Неджа відплатив їй тим самим, Жинь занадто повільно закрилася — і він ударив її у стегно, у руку, але тіло не відчувало травм. Біль був сигналом, який вона ігнорувала, щоб відчути його згодом.

Ні, біль — це шлях до успіху.

Неджа вдарив її в обличчя раз, двічі, тричі. Бив немов звір, але вона все одно відбивалася.

— Та що ж із тобою? — просичав він.

Та важливіше, що було з ним. Страх. У Неджиних очах вона бачила страх.

Він відтіснив її до стіни, стиснув руками шию, але вона схопила його за плечі, вдарила коліном у грудну клітку й урізала ліктем у потилицю. Важко дихаючи, Неджа впав. Жинь кинулася вниз і вдарила його ліктем у поперек. Неджа голосно закричав, вигинаючи спину від болю.

Жинь наступила на Неджину ліву руку, притискаючи її до землі, і правим ліктем притримувала його шию. Коли він спробував вирватися, вона вдарила його кулаком у потилицю і товкла обличчям у куряву, аж доки не стало зрозуміло, що він не підведеться.

— Розійтися, — сказав Соннень.

Жинь заледве його чула. У вухах із ритмом військових барабанів бухкала кров. Зір застилала немовби червона пелена, крізь яку виднілися лише ворожі цілі.

Жинь згребла в жменю волосся Неджі, підняла його голову і знову вдарила нею об підлогу.

— Розійтися!

Соннень обхопив її руками за шию, обмежуючи, відтягуючи від обм’яклого Неджі.

Жинь силкувалася вирватися з рук Сонненя. Її тіло наче горіло в лихоманці. Вона спіткнулася від раптового запаморочення. Почувалася так, немовби вибухне від того жару. Вона мусила розвіяти його, випустити кудись, інакше точно помре, але випустити цей жар вона могла лише в тіла тих, хто був навколо…

Щось глибоко всередині її розуму закричало.

Жабань потягнувся до неї, коли вона піднялася з арени.

— Жинь, що…

Вона відмахнулася від його руки.

— Геть з дороги, — важко видихнула вона. — Геть з дороги.

Але навколо неї з’юрмилися майстри, чувся гул голосів, до неї тяглися руки, вуста рухалися. Їхня присутність була задушливою. Жинь відчула, що якби закричала, то розвіяла б їх, хотіла розвіяти, але її стримувала якась дуже маленька частинка, що лишалася раціональною і спонукала шукати виходу.

Якимось дивом їй дали пройти. Вона проштовхалася крізь натовп учнів і побігла до сходів. Жинь швидко вибігла вгору сходами, з розмаху розчинила двері головної зали в холодне вуличне повітря й глибоко вдихнула.

Цього виявилося замало. Вона досі горіла.

Не звертаючи увагу на крики майстрів позаду, Жинь кинулася бігти.

Дзян знайшовся в першому ж місці, куди вона зазирнула: у саду вірувань. Він сидів схрестивши ноги, заплющивши очі, спокійний, немов камінь під ним.

Затинаючись і хапаючись за одвірки, Жинь пройшла крізь ворота до саду. Світ навколо йшов обертом. Усе здавалося червоним: дерева, каміння, а Дзян найбільше. Він майорів перед нею, наче смолоскип.

Коли вона ввалилася до саду, Дзян розплющив очі, відреагувавши на шум.

— Жинь?

Вона розучилася розмовляти. Полум’я всередині неї рвалося до Дзяна, тягнулося до нього, як вогонь тягнеться до палива, жадаючи поглинути його.

Жинь упевнилася, що якщо не вб’є його, то вибухне.

Вона ворухнулася, щоб напасти на Дзяна. Той скочив на ноги, вивернувся з-під простягнутих рук, а потім збив її з ніг одним точним ударом. Жинь упала горілиць. Дзян притиснув її до землі руками.

— Ти вся гориш, — вражено промовив він.

— Допоможіть мені, — важко відповіла вона. — Допоможіть.

Він нахилився вперед і обхопив її голову руками.

— Подивися на мене.

З великими труднощами вона підкорилася. Його обличчя перед нею розпливалося.

— Велика Черепахо, — пробурмотів він і відпустив її.

Дзянові очі закотилися під лоба, і він почав промовляти нерозбірливі звуки, склади, не схожі на жодну відому їй мову.

Він розплющив очі й притиснув долоню до її чола.

Рука на дотик була крижаною. Шалений холод перетікав від його долоні до її чола й усього тіла, заповнюючи ті ж струмочки, якими текло полум’я всередині неї, та застигаючи у венах. Жинь почувалася так, немовби її занурили в крижану ванну.

Вона корчилася на підлозі, уривчасто дихаючи та тремтячи, доки полум’я виходило з її крові.

А потім усе заспокоїлося.

Отямившись, вона побачила обличчя Дзяна. Одяг на ньому пом’явся. Під очима залягли темні кола, ніби він не спав багато днів. Скільки вона спала? Він пробув тут увесь цей час?

Жинь підняла голову. Вона лежала на ліжку в лікарні, але, судячи з відчуттів, травмована не була.

— Як почуваєшся? — стиха запитав Дзян.

— Побитою, але нормально. — Вона повільно сіла й здригнулася. Рот немовби був забитий ватою. Вона закашлялася й, спохмурнівши, потерла горло.

— Що трапилося?

Дзян подав їй чашку води, що стояла біля ліжка. Жинь вдячно взяла її. Вода ковзнула горлом, даруючи найдивовижніше відчуття.

— Вітаю, — сказав Дзян. — Ти цьогорічна чемпіонка.

Але в його голосі не чулося вітання.

Проте й Жинь не відчувала піднесення, яке мала б відчути. Вона навіть не могла порадіти перемозі над Неджею. Не могла відчувати бодай гордості, лише страх і збентеження.

— Що я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти зіткнулася з тим, до чого була ще не готова, — відповів Дзян. У голосі чулася тривога. — Мені взагалі не варто було вчити тебе «П’яти витівок». Віднині й надалі ти нестимеш загрозу собі та всім навколо.

— Не буду, якщо ви мені допоможете, — сказала вона. — Не буду, якщо навчите мене іншого.

— Я думав, ти просто хотіла стати гарним солдатом.

— Так.

Але понад усе вона хотіла мати силу.

Вона й гадки не мала, що трапилося на арені, і була б дурепою, якби її це не лякало, але вона ще ніколи не відчувала такої сили. Тієї миті їй здавалося, що вона здатна здолати будь-кого. Убити будь-що.

Жинь хотіла знову здобути цю силу. Хотіла того, чого Дзян міг її навчити.

— Того дня в саду я повелася невдячно, — сказала вона, ретельно добираючи слова. Якби вона заговорила занадто одержимо, то могла б відлякати Дзяна. Але якби не вибачилася, то Дзян міг би подумати, що від часу їхньої останньої розмови вона так нічого й не навчилася. — Я не подумала. Вибачте.

Жинь сторожко вдивлялася йому в очі, чекаючи побачити той промовистий віддалений вираз, який указав би, що вона назавжди його втратила.

Риси Дзяна не пом’якшали, однак він і не підвівся, щоб піти.

— Ні. Це моя провина. Я не усвідомлював, як сильно ти схожа на Алтаня.

Від згадки про Алтаня Жинь різко смикнула головою вгору.

— Ти знаєш, що свого року він переміг, — рішуче промовив Дзян. — У фіналі він бився з Тобі. То був жорстокий двобій. Такий же, як і твій з Неджею. Алтань ненавидів Тобі. У перший тиждень навчання Тобі декілька разів дуже нехороше озвався про Спір, і Алтань так цього й не пробачив. Але він був не схожий на тебе, він не чубився з Тобі протягом року, немов задерикуватий півень. Алтань проковтнув свій гнів і приховав його під маскою байдужості, аж доки останньої миті перед глядачами, серед яких були шестеро Воєначальників і сама Імператриця, не вивільнив таку потужну силу, що вгамувати його спромоглися лише ми втрьох із Дзюнем і Сонненем. Коли дим розвіявся, Тобі отримав такі важкі поранення, що Еньжо не спала цілих п’ять днів, доглядаючи його.

— Я не така, — сказала Жинь. Вона не билася з Неджею так жорстко. Чи билася? Через ту пелену гніву згадати було важко. — Я не… Я не така, як Алтань.

— Точнісінько така сама, — похитав головою Дзян. — Ти надто безрозсудна. Тримаєш зло, плекаєш гнів і дозволяєш йому розбух­нути в тобі, а ще ти легковажно поводишся з тим, чого я тебе навчив. Займатися з тобою було помилкою.

Жинь похололо в грудях. Їй раптом стало страшно, що вона збожеволіє. Їй дали скуштувати дражливого смаку неймовірної сили. І на цьому все й скінчиться?

— То це тому ви відкликали свою заявку на Алтаня? — запитала вона. — Тому відмовилися його вчити?

Дзян був спантеличений.

— Я не відкликав заявки, — сказав він. — Я наполягав, щоб його віддали під мій нагляд. Алтань — спірлієць, а тому вже має схильність до люті й руйнувань. Я єдиний міг йому допомогти.

— Але учні говорять…

— Нічого ті учні не знають, — випалив Дзян. — Я просив Дзіму дозволити тренувати Алтаня. Але втрутилась Імператриця. Вона знала про військову цінність воїна-спірлійця, тож була в такому захваті… І національні інтереси переважили здорову психіку одного хлопця. Його віддали під наставництво Ірдзяха й заточували його лють, як зброю, замість того щоб навчити контролювати її. Ти бачила його на арені. І знаєш, яким він буває.

Дзян нахилився вперед.

— Але ти… Про тебе Імператриця не знає, — він бурмотів радше собі, аніж їй. — Поки ти ще не в безпеці, але все буде добре… Вони не втрутяться цього разу.

Жинь вдивлялася в обличчя Дзяна, не сміючи й сподіватися.

— То це означає…

Він підвівся.

— Я візьму тебе ученицею. Сподіваюся, що не пожалкую про це.

Він простягнув їй руку. Вона потягнулася й схопилася за неї.

З п’ятдесяти студентів, яких зарахували до Академії на початку семестру, заявки на учнівство отримали тридцять п’ять. Майстри надіслали свої сувої до кабінету у великій залі, щоб там їх розібрали студенти.

Тих, хто сувою не отримав, просили здати форми й домовитися про негайне відбуття з Академії.

Більшість студентів отримали лише один сувій. Нян, на її захват, приєдналася до двох інших студентів на шляху медицини. Неджа та Венка обрали бойові мистецтва.

Кітай, переконаний, що втратив свою ставку тієї миті, коли здався Неджі, так шалено смикав себе за волосся на всьому шляху до головної зали, що Жинь уже почала була непокоїтися, щоб він не лишився лисим.

— Це було нерозумно, — сказав Кітай. — Боягузливо. За останні два десятиліття ніхто не здавався без травм. Тепер ніхто не захоче поручитися за мене.

До турніру Кітай сподівався отримати ставки від Дзіми, Дзюня та Ірдзяха. Проте в реєстратурі на нього чекав лише один сувій.

Кітай розгорнув заявку — і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— На думку Ірдзяха, здатися було чудовою ідеєю. Я вчитимуся на стратегії!

Жинь секретарка передала два сувої. Не розгортаючи їх, вона знала, що вони від Ірдзяха і Дзяна. Жинь могла обирати між стратегією та віруваннями.

І вона обрала вірування.

Роздıл 8

Сінеґардська академія надавала студентам чотири вільні від на­вчання дні для святкування Літнього фестивалю. Наступний семестр розпочинався одразу після їхнього повернення.

Більшість студентів скористалися цією можливістю, щоб провідати рідних. Але Жинь не мала часу на подорож аж до Тікані, та й не хотіла цього. Вона планувала провести канікули в Академії, та Кітай запросив її на гостину до свого маєтку.

— Але якщо не хочеш, — знервовано промовив Кітай. — Я маю на увазі, якщо в тебе вже є плани…

— Немає в мене жодних планів, — відповіла Жинь. — Залюбки.

Наступного ранку вона зібрала речі для екскурсії містом. На це знадобилися лічені секунди, адже особистих речей у неї було обмаль. Жинь акуратно склала в стару дорожню сумку два комплекти шкільних тунік і сподівалася, що Кітай не сприйме за грубість, що під час фестивалю вона носитиме форму. Іншого одягу в Жинь не було, бо ж старі туніки, які носили вихідці з півдня, вона повикидала, щойно випала така нагода.

— Я найму рикшу, — запропонувала Жинь, коли вони зустрілися з Кітаєм біля воріт Академії.

Кітая така пропозиція спантеличила.

— Нащо нам рикша?

Жинь спохмурніла.

— А як же ми тоді дістанемося куди треба?

Кітай уже був розкрив рота, щоб відповісти, аж раптом біля воріт зупинилася величезна карета, запряжена кіньми. Кучер, огрядний чоловік у багатому вбранні золотого та бордового кольорів, зіскочив додолу й низько вклонився Кітаю.

— Майстре Чен.

Він зиркнув на Жинь, немов намагаючись вирішити, чи треба вклонитись і їй, а потім неуважно кивнув.

— Дякую, Мерчі, — Кітай передав їхні сумки прислужнику й допоміг Жинь піднятися в карету.

— Зручно?

— Дуже.

З вигідної позиції в кареті вони могли бачити майже все місто, що вгніздилося в долині: гвинтопобідні пагоди адміністративного району, що здіймалися крізь покров негустого туману, білі будівлі, зведені на схилах, з вигнутими, критими черепицею дахами, та звивисті кам’яні стіни провулків, що вели до середмістя.

У напівмороку карети Жинь почувалася відмежованою від брудних вулиць міста. Почувалася чистою. Уперше від часу прибуття до Сінеґарда вона відчула, що її місце тут. Вона перехилилася через край і насолоджувалася теплим літнім вітерцем, який пестив її обличчя. Жинь уже так давно не відпочивала.

— Ми детально обговоримо те, що сталося, коли повернешся, — сказав їй Дзян. — Але твій розум щойно пережив дуже незвичайну травму. Найкраще, що ти можеш зробити для себе, — відпочити. Дозволь пережитому пустити паростки. Дозволь розуму зцілитися.

Кітай тактовно не розпитував про те, що сталось. І Жинь була вдячна за це.

Мерчі віз їх униз гірським шляхом у бадьорому темпі. Уже за годину вони їхали головною дорогою міста, а потім звернули на шлях до Нефритового району.

Коли Жинь прибула до Сінеґарда рік тому, вони з учителем Фейжиком мандрували районом робітників з бідними помешканнями та гральними закладами на кожному розі. Щоденні прогулянки до вдови Маюн привели її в найбільш гамірні, брудні та смердючі частини міста. Побачене в Сінеґарді не дуже відрізнялося від Тікані — тут було просто галасливіше й тісніше.

А тепер, сидячи в кареті родини Чен, вона побачила, яким яскравим може бути Сінеґард. Дороги в Нефритовому районі були немовби щойно вимощені й виблискували так, наче їх начистили цього ж ранку. Жинь не бачила ані дерев’яних халуп, ані слідів умісту вилитих нічних горщиків. Не бачила сварливих домогосподарок, які готували на пару хліб та галушки на вуличних грилях (вони були надто бідні, щоб дозволити собі домашні плити). Не бачила й жебраків.

Тиша видалася Жинь неспокійною. У Тікані завжди кипіло життя: жебраки збирали сміття, щоб посортувати й продати, діди сиділи на ґанкових сходах, палили чи грали в маджонг; вулицями вешталися дітлахи, вбрані у светри, що ледь прикривали пухкенькі сіднички, а вслід за ними зігнуті дідусі й бабусі, готові спіймати їх, коли вони спіткнуться.

Тут Жинь не побачила нічого такого. У Нефритовому районі скрізь були недоторканні огорожі й відкриті сади. Окрім їхньої карети, на дорозі більше нікого не було.

Мерчі зупинив карету перед воротами величезної обгородженої території. Ворота хитнулися, важко розчиняючись, і відкрили погляду чотири довгі прямокутні будівлі, виставлені квадратом та оточені величезним садовим павільйоном. Біля входу до них кинулися декілька собачок, крихітних білих створінь із бездоганно чистими лапками, що ступали по не менш бездоганній брукованій доріжці.

Кітай голосно скрикнув, вийшов із карети й став на коліно. Собачки налетіли на нього, з неймовірним захватом метеляючи хвостами.

— Ось цього звуть Імператором Драконів, — він почухав собачку під шиєю. — Їх усіх назвали на честь видатних правителів.

— А котрий Червоний Імператор? — поцікавилася Жинь.

— Он той, що надзюрить тобі на ногу, якщо не відійдеш.

Економкою в маєтку працювала низенька, опасиста жіночка з веснянкуватою, помережаною зморшками шкірою. Її звали Лань. Вона говорила приязним дівчачим голосом, який не личив веснянкуватому обличчю. Сінеґардський акцент був настільки сильним, що навіть після кількамісячної практики з удовою Маюн, яка говорила з досить сильним акцентом, Жинь могла лише приблизно розібрати її слова.

— Чим волієте підживитися? Я приготую все, чого забажаєте. Я знаю кулінарні стилі всіх дванадцяти провінцій. За винятком провінції Мавпи. Їхні страви надто гострі. І користі від них вам не буде. А ще я не роблю смердючого тофу. Я трохи обмежена продуктами, які є на ринку, але можу дістати що завгодно в крамниці з імпортними товарами. Якісь улюблені рецепти? Лобстер? Чи водяні каштани? Лишень скажіть, і я це приготую.

Жинь звикла до банальної каші з їдальні Академії, тож не знайшла що відповісти. Як пояснити, що вона просто не має такого вибору страв, якого вимагає Лань? У Тікані Фани полюбляли страву під назвою «та що завгодно», яку цілком буквально готували з чого завгодно, що лишилося в крамниці, — зазвичай смажені яйця та скляна локшина.

— Я хочу суп семи скарбів, — перебив Кітай, лишивши Жинь розмірковувати, що ж це в біса таке. — А ще лев’ячу голову.

Жинь кліпнула.

— Що?

Кітай був задоволений ефектом.

— О, побачиш.

— Знаєш, а тобі не обов’язково так сильно скидатися на отетерілу селючку, — сказав Кітай, коли Лань подала на стіл перепелині яйця, суп із акулячих плавників у черепашачому панцирі та свинячі кишки. — Це просто їжа.

Але «просто їжа» — це рисова каша. Може, ще трохи овочів. Чи шматочки риби, свинини або курятини, якщо їх щастить дістати.

А жодна зі страв на столі не була «просто їжею».

Суп семи скарбів виявився смачною сумішшю на основі конґі з червоними фініками, підсолодженими каштанами, насінням лотоса та ще чотирма складниками, яких Жинь не розпізнала. З явним полегшенням вона зрозуміла, що лев’яча голова була не справжньою головою лева, а кульками з м’яса та борошна, звареними між смужками білого тофу.

— Кітаю, я і є отетеріла селючка. — Жинь марно намагалася підняти смажене яйце паличками. Урешті вона здалася й скористалася пальцями. — Ти завжди так їси? Постійно?

Кітай зашарівся.

— Звикнеш. Перший тиждень в Академії дався мені нелегко, тамтешня їжа просто огидна.

Було важко не заздрити Кітаю. Його особиста ванна кімната була більшою за тісну спальню, яку Жинь ділила з Кесеґі. Бібліотека в його маєтку могла позмагатися з сінеґардською. Усе, що належало Кітаю, можна було замінити. Якщо він бруднив взуття, то викидав його. Якщо рвалася сорочка, він отримував нову, щойно пошиту, підігнану під його точні розміри.

Кітай усе життя прожив у розкошах і мусив лише готуватися до Кедзю. Для нього вступ до Сінеґарда був приємною несподіванкою, підтвердженням того, що й так чекає попереду.

— Де твій батько? — запитала Жинь.

Батько Кітая був міністром оборони в самої Імператриці. Глибоко в душі Жинь раділа, що їй досі не випало нагоди поговорити з ним — навіть думка про це страшенно лякала, — але вона не стримала допитливості. Чи буде батько старшою версією Кітая — з таким самим кучерявим волоссям, неймовірним розумом і значно більшою владою?

Кітай скривився.

— Зустрічі з питань оборони. Ти цього не знаєш, але в усьому місті оголошено стан бойової готовності. Уся міська варта буде на постах протягом цілого тижня. Ще один вибрик «Опери» нам ні до чого.

— Я думала, що «Оперу червоних лахмітників» знищено, — сказала Жинь.

— Переважно знищено. Не можна вбити цілий рух. Десь іще лишилася купка релігійних психів, які намірилися вбити Імператрицю. — Кітай настромив на паличку шматок тофу. — Батько пробуде в палаці аж до завершення параду. Він несе безпосередню відповідальність за безпеку Імператриці. Раптом щось піде не за планом — ризикує власною головою.

— Хвилюється, певно?

— Не дуже. Він займається цим не одне десятиліття, з ним усе буде гаразд. До того ж Імператриця також володіє бойовими ми­стецтвами, її не назвати легкою мішенню…

Кітай пустився розповідати почуте від батька: про службу в палаці, про гучні зустрічі з Імператрицею та дванадцятьма Воєначальниками, про придворні чутки та провінційну політику. Жинь зачаровано слухала. Як то воно — рости, знаючи, що батько є правою рукою Імператриці? Як же все змінює випадковість народження! В іншому світі вона могла б зростати в такому ж маєтку, де всі її бажання були б здійсненними. В іншому світі вона могла б народитися для сили.

Жинь провела ніч у величезній кімнаті, яку відвели тільки їй. Від часу приїзду до Сінеґарда вона ще не спала так довго й так добре. Її тіло немовби вимкнулося після тижнів страждань. Прокинулася вона з таким гарним самопочуттям і ясним розумом, якого не мала вже багато місяців.

Поснідавши у мрійливій задумі солодким конґі та гострими гусячими яйцями, Кітай та Жинь вирушили на ринок до середмістя.

У середмісті Жинь не була ще відколи рік тому прибула до Сінеґарда разом з учителем Фейжиком. Вдова Маюн мешкала на іншому кінці міста, а жорсткий розклад занять в Академії не лишав Жинь часу самостійно дослідити Сінеґард.

Минулого року ринок її приголомшив. Але тепер, на піку активності під час Літнього фестивалю, складалося враження, що місто вибухнуло. Усюди виднілися пересувні торговельні ятки, які тіснилися в проходах так близько, що покупцям доводилося пересуватися заюрмленим строєм по одному. І що то було за видовище! Жинь бачила безліч разків перлових намист та нефритових браслетів. Камені розміром із яйце, на підставках, на яких проявлялися зображення персонажів чи й цілі поеми, щойно зануриш їх у воду. Столи, за якими майстри каліграфії писали імена на величезних гарних віялах, розмахуючи пензлями з обережністю та показною хоробрістю фехтувальників.

— А що вони роблять? — Жинь зупинилася перед стелажем із крихітними фігурками пишнотілих хлопчиків. Їхні туніки були підняті й оголювали пеніси. Жинь не вірилося, що в продажу можна знайти щось таке непристойне.

— О, це мої улюблені, — сказав Кітай.

Замість пояснень торговець підняв чайник і полив фігурки водою. Глина потемніла, коли фігурки намокли. З пенісів струменем забила вода, немовби бризки сечі.

Жинь засміялася.

— Яка ціна?

— Чотири срібняки за штуку. Два віддам за сім.

Жинь зблідла. З тих грошей, які їй допоміг виміняти учитель Фейжик, лишилися разок імперських срібняків та жменя мідяків. В Академії Жинь грошей не витрачала й ніколи не думала, наскільки дороге життя в Сінеґарді, коли не жити на забезпеченні Академії.

— Хочеш? — запитав Кітай.

Жинь квапливо замахала руками.

— Ні, все гаразд. Я справді не можу…

На обличчі Кітая майнуло розуміння.

— Подарунок, — він передав разок срібняків торгівцю. — Одну фігурку хлопчика-дзюркунчика для подруги, яку так легко розважити.

Жинь зашарілася.

— Кітаю, я не можу.

— Це мені нічого не коштуватиме.

— Але для мене це багато, — сказала Жинь.

Кітай вклав фігурку їй у руку.

— Якщо скажеш ще бодай слово про гроші, я тебе покину й ти заблукаєш.

Ринок був таким величезним, що Жинь зовсім не хотілося йти далеко від виходу. Якщо вона загубиться серед цих звивистих провулків, то як вибратись? А от Кітай орієнтувався на ринку з легкістю досвідченого знавця, показуючи їй, які крамниці йому до вподоби, а які ні.

Для Кітая Сінеґард був сповнений дивами, повністю доступний та завалений речами, які йому належали. Сінеґард його не лякав, бо в Кітая були гроші. Коли він прогулювався, половина власників крамничок на вулиці радо прислужилися б йому, сподіваючись на щедрі чайові. Якби в нього зрізали гаманець, то він повернувся б додому й узяв ще один. Кітай міг дозволити собі стати жертвою міста, бо мав право на помилку.

А Жинь цього права не мала. Їй довелося нагадати собі, що, попри абсурдну щедрість Кітая, усе це їй не належить. Академія — її єдиний квиток до цього міста, і треба важко працювати, щоб не втратити його.

Уночі ринок освітлювався ліхтарями: по одному в кожного крамаря. Усі разом ліхтарі нагадували юрби жуків-світляків і відкидали надприродні тіні на все, чого торкалося їхнє світло.

— Ти бувала в театрі тіней на ляльковій виставі? — Кітай зупинився перед великим тканинним наметом. Біля входу вишикувалася черга дітей, неохоче віддаючи мідяки за вхід. — Ну, це для дітей, але…

— Велика Черепахо, — очі Жинь розширилися від подиву. У Тікані розповідали про лялькові вистави в театрі тіней. Вона видобула дріб’язок з кишені. — Я заплачý.

У намет набилося без ліку дітей. Кітай та Жинь умостилися ззаду, намагаючись удавати, що не є щонайменше років на п’ять старшими за решту глядачів. Попереду звисав величезний шовковий екран, підсвічений ззаду м’яким жовтим світлом.

— Я розповім вам про відродження цього народу.

Лялькар говорив зі скрині позаду екрана, тож глядачі не бачили навіть його силуету. Заюрблений намет заповнював глибокий, спокійний та дзвінкий голос.

— Це казка про порятунок та об’єднання Нікані. Це розповідь про Тріаду — трьох легендарних воїнів.

Світло позаду екрана потьмяніло, а потім спалахнуло багряним.

— Воїн.

На екрані з’явилася перша тінь: силует чоловіка з великим мечем завдовжки майже з його зріст. На ньому була міцна броня, а на плечах виднілися зубчасті накладки. Пір’я, яке прикрашало його шолом, розвівалося в повітрі.

— Зміївна.

Поруч із Воїном з’явилася струнка жіноча постать. Одну руку вона кокетливо приставила до боку, а ліву зігнула, немов щось ховала за спиною. Може, віяло, а може, й кинджал.

— І Хранитель Воріт.

Хранителем Воріт була худорлява, сутула постать у мантії. Поруч із нею згорнулася велика черепаха.

Багрянець на екрані потьмянів і змінився жовтим світлом, яке повільно пульсувало, немов серцебиття. Тіні Тріади побільшали, а потім зникли. На їхньому місці з’явився силует гірської місцевості. Лялькар почав розповідь серйозним тоном.

— Шістдесят п’ять років тому, на зорі Першої Макової війни, народ Нікані потерпав під гнітом загарбників Федерації. Нікарці ослабли, їх лихоманило у хвилях макових наркотиків.

До обрисів сільської місцевості звісилися напівпрозорі стрічки, створюючи ілюзію диму.

— Люди голодували. Матері продавали своїх нащадків за кілограм м’яса чи бодай якусь одежину. Батьки вбивали дітей, щоб не бачити їхніх страждань. Отаких дітей, як ви! Нікарці вважали, що боги відвернулися від них, бо ж як інакше варвари зі сходу змогли б накликати на них таке лихо?

Екран набув хворобливо-блідого кольору, як щоки залежних від маку. Декілька нікарських селян стали в ряд навколішки й, немовби плачучи, припали головами до землі.

— Люди не знайшли захисту у Воєначальників. Колись могутні правителі дванадцяти провінцій тепер були слабкими та неорганізованими. Заклопотані давніми чварами, вони гаяли час та солдатів на міжусобиці, замість того щоб об’єднатися й вигнати муґенських загарбників. Вони розтринькували золото на пиятики та жінок. Дихали маковим наркотиком, як повітрям. Накладали на свої провінції непомірні податки й нічого не давали натомість. Навіть коли Федерація нищила їхні села та ґвалтувала жінок, Воєначальники нічого не робили. Вони й не могли нічого зробити. Люди молилися, щоб прийшли герої. Молилися двадцять років. І нарешті боги послали їм героїв.

У нижньому лівому кутку екрана з’явилися силуети трьох дітей. Хлопчик у центрі був вищим за інших. А в дівчинки праворуч було довге хвилясте волосся. Третя дитина стояла трохи віддалік від інших двох, профіль хлопчика розвернувся до краю екрана, немовби він дивився на щось, чого інші двоє не бачили.

— Боги не прислали цих героїв із небес. Вони обрали трьох дітей, сиріт війни, селян, чиїх батьків убили під час набігів на села. Діти мали скромне походження. Але їм судилося крокувати з богами.

Хлопчика, який стояв по центру, зумисне лишили посеред екрана. Інші йшли за ним трохи на віддалі, мов за лідером. Руки й ноги тіней рухалися так плавно, що, здавалося, за екраном не ляльки з паперу й ниток, а реальні маленькі люди в костюмах. Жинь захоплювалася цією технікою, хоча ще дужче її поглинула розповідь.

— Коли їхні села спалили, троє дітей домовилися знайти спосіб помститися Федерації та звільнити свою країну від загарбників, щоб іншим дітям не довелося переживати страждання, які пережили вони. Багато років вони тренувалися разом із монахами храму в горах Вудан. І коли подорослішали, досягли дивовижної майстерності в бойових мистецтвах. У своїх уміннях могли по­змагатися з дорослими чоловіками, які тренувалися десятиліттями. Наприкінці учнівства вони помандрували на вершину найвищої гори в цілій країні — гори Тяньшань.

Перед глядачами з’явились обриси величезної гори. Вона займала майже весь екран, а тіні трьох героїв біля неї зобразили зовсім крихітними. Але коли вони почали підніматися на гору, вона дедалі меншала, пласкішала, аж доки герої не опинилися на рівнині, піднявшись на самісіньку верхівку.

— На гору Тяньшань вели сім тисяч сходинок. І на самісінькій верхівці, так високо, що навіть найсильніший орел не зміг би туди долетіти, стояв храм. З того храму троє героїв піднялися на небо й зайшли до Пантеону, оселі богів.

Троє героїв підійшли до воріт, схожих на ті, що охороняли вхід до Академії. Ці ворота були вдвічі вищі за самих героїв, оздоблені надзвичайними візерунками метеликів і тигрів, а охороняла їх велика черепаха, яка низько схилила голову, дозволяючи пройти.

— Першого героя, найсильнішого з-поміж товаришів, прикликав Повелитель Драконів. Герой був на голову вищим за друзів. Він мав широку спину й руки завтовшки зі стовбур дерева. Боги визначили його лідером трійці. «Якщо я маю командувати військами Нікані, мені потрібен гарний меч», — сказав він і став на коліно біля ніг Повелителя Драконів. Повелитель Драконів наказав йому встати й подарував найсильнішому з товаришів величезний меч. Так герой став Воїном.

Постать Воїна окреслила мечем велику арку над головою і рвучко опустила його донизу. Там, куди вцілив меч, із землі посипалися золотаві іскри.

— Другим героєм була дівчина. Вона пройшла повз Повелителя Драконів, Повелителя Тигрів і Повелителя Левів — усі вони були богами війни, а отже, богами чоловіків. І промовила: «Я жінка, а жінці, порівняно з чоловіками, потрібна інакша зброя. Місце жінки не в гущі битви. Поле бою для жінки — це хитрощі й зваблення». Вона стала на коліно перед постаментом Нюйви, Богині Равликів. Нюйві її слова припали до душі, і вона зробила жінку смертоносною, як отруйні змії, наділила її здатністю заворожувати, як гіпнотизує удав. Так народилася Зміївна.

З-під сукні Зміївни ковзнув великий змій і обвився навколо її тіла, вмостившись спочивати на плечах. Глядачі заплескали в долоні витонченому трюку лялькаря.

— Третій герой був найсмиреннішим. Слабкий та хворобливий, він не міг тренуватися так, як двоє його друзів. Але він був невідступним та непохитним у своїй відданості богам. Він не благав послуг від жодного божества Пантеону, бо знав, що не гідний того. Натомість став на коліно перед черепахою, яка його впустила. «Я прошу тільки сили оберігати друзів та мужності захистити свою країну», — сказав він. Черепаха відповіла: «Ти отримаєш це — і навіть більше. Зніми в мене з шиї ланцюг із ключами. Віднині й довіку ти Хранитель Воріт. Ти маєш знаряддя, щоб відчинити звіринець богів, де замкнені істоти всіх подоб: і красиві, і монстри, яких герої винищили дуже давно. Ти командуватимеш ними на власний розсуд».

Тінь Хранителя Воріт у мантії повільно підняла руки, і позаду нього завирували тіні різних форм та розмірів. Дракони. Демони. Істоти. Вони обгорнули Хранителя Воріт немовби саваном із мороку.

— Щойно вони спустилися з гори, монахи, які колись їх тренували, зрозуміли, що трійця перевершила в уміннях навіть найстаршого майстра в храмі. Розлетілися чутки — і майстри бойових мистецтв із усіх земель уклонилися дивовижній майстерності трьох героїв. Репутація Тріади міцнішала. Тепер, коли їхні імена знали в усіх дванадцяти провінціях, Тріада надіслала кожному Воєначальнику запрошення на великий бенкет біля підніжжя гори Тяньшань.

Дванадцять фігур, які представляли відповідні провінції, з’явилися на екрані. У кожного на шоломі був плюмаж, який зображував культову тварину провінції: Півня, Бика, Зайця, Мавпу тощо.

— Воєначальники були дуже гордовиті і розлютилися, що інших одинадцятьох також запросили. Кожен думав, що Тріада покликала лише його одного. Воєначальники були майстрами інтриг і миттю почали розмірковувати над планом помсти Тріаді.

Екран затягнуло моторошним багряним туманом. Тіні Воєначальників схилили голови один до одного над чашами, немовби вели підлі перемовини.

— Але посеред трапези вони усвідомили, що не можуть поворухнутися. Зміївна отруїла їхні напої речовиною, що викликала заніміння, а Воєначальники випили немало чаш соргового вина. Доки вони, знерухомлені, сиділи на місцях, на стіл перед ними вийшов Воїн. Він заявив: «Сьогодні я проголошую себе Імператором Нікані. Якщо підете проти мене, я зарубаю вас, і ваші землі стануть моїми. Але якщо присягнете служити мені союзниками, битися як генерали під моїми знаменами, я винагороджу вас статусом та владою. Ви більше ніколи не боронитимете кордонів від іншого Воєначальника. Більше ніколи не боротиметеся за домінування. Усі ви будете рівними під моїм началом, і я стану найвидатнішим лідером цього королівства з часів Червоного Імператора».

Тінь Воїна здійняла меч до небес. З вістря меча вирвалася блискавка як символ божественного благословення.

— Коли Воєначальники знову змогли поворухнутись, усі погодилися служити новому Імператору Драконів. Так Нікань об’єднали, не проливши й краплі крові. Уперше за багато століть Воєначальники воювали під одними знаменами, згуртувавшись під проводом Тріади. І вперше за новітню історію Нікань виступила об’єднаним фронтом проти загарбників Федерації. Нарешті ми витіснили гнобителів. Імперія знову стала вільною.

На екрані знову з’явились обриси гірської місцевості, але цього разу землі заповнювали гвинтоподібні пагоди з храмами й селищами. Це була країна, вільна від загарбників. Країна, благословенна богами.

— Сьогодні ми святкуємо об’єднання дванадцяти провінцій, — сказав лялькар. — Ми вшановуємо Тріаду. І віддаємо почесті богам, які їх обдарували.

Діти вибухнули оплесками.

Коли вони вийшли з намету, Кітай спохмурнів.

— Я ніколи не розумів, яка це страшна розповідь, — тихо промовив він. — Коли ти малий, то вважаєш Тріаду такою розумною, але насправді це просто історія про отруту й примус. Звична річ у нікарській політиці.

— Я не знаю про нікарську політику, — сказала Жинь.

— А я знаю, — скривився Кітай. — Батько розповідає мені про все, що відбувається в палаці. І там точнісінько так, як розповідав лялькар. Воєначальники завжди готові вчепитись один одному в горлянку, змагаючись за увагу Імператриці. Жалюгідне видовище.

— Що ти маєш на увазі?

Кітай був стривожений.

— Тобі відомо, що Воєначальники були настільки заклопотані міжусобицями, що дозволили муґенцям захопити країну під час Макових війн? Батько переконаний, що це трапиться знову. Пригадуєш, що Їм розповідав нам першого дня? Він мав рацію. Муґенці не сидять на своєму острові склавши руки. Батько вважає, що це лише справа часу, коли вони нападуть знову, а тому непокоїться, що Воєначальники не сприймають цієї загрози достатньо серйозно.

Усі майстри в Академії переймалися роз’єднаністю Імперії. Хоча формально Міліція перебувала під контролем Імператриці, дванадцять підрозділів набирали солдатів переважно з відповідних провінцій, і вони перебували під безпосереднім командуванням Воєначальника провінції. А відносини між провінціям ніколи не були гарними… До переїзду в Сінеґард Жинь не розуміла, як глибоко вкоренилася у вихідців із півночі зневага до півдня.

Але говорити про політику Жинь не хотілося. Ці вихідні вперше за довгий час дали їй змогу розслабитись, і вона не бажала забивати собі голову тим, чому зарадити не могла, наприклад неминучою війною. Вона ще була під враженням від вистави в ляльковому театрі тіней і воліла б, щоб Кітай облишив серйозні питання.

— Мені сподобалася частина про Пантеон, — сказала вона трохи згодом.

— Ну звісно ж. Це єдина частина, яка є чистою вигадкою.

— Та ну? А хто сказав, що члени Тріади не були шаманами?

— Вони були майстрами бойових мистецтв. Політиками. Без сумніву, надзвичайно талановитими солдатами. Але частина про шаманізм — це просто перебільшення, — відповів Кітай. — Ти ж знаєш, що нікарці люблять прикрашати розповіді про війну.

— Але з чого ж зародилися ці розповіді? — наполягала вона. — Тріада мала вкрай незвичайні сили як для дитячої казки. І якщо їхні сили були лише міфом, то як так сталося, що міф завжди однаковий? Про Тріаду чули навіть у Тікані. Історія не змінюється залежно від провінцій. Вони завжди лишалися Хранителем Воріт, Воїном та Зміївною.

Кітай знизав плечима:

— Їх вигадав якийсь поет, а потім персонажів підхопили інші. У таку версію повірити неважко. Принаймні це ймовірніше, ніж існування шаманів.

— Але раніше шамани існували, — сказала Жинь. — Ще до того, як Червоний Імператор завоював Нікань.

— Переконливих доказів не існує. Це лише байки.

— Літописці Червоного Імператора відстежували весь імпорт до останньої в’язки бананів, — заперечила Жинь. — Сумніваюся, що вони перебільшували б дані про ворогів.

На Кітаєвому обличчі читалася недовіра.

— Звісно, але все це не означає, що члени Тріади й справді були шаманами. Імператор Драконів загинув, а про Хранителя Воріт ніхто не чув ще від Другої Макової війни.

— Можливо, він просто переховується. Можливо, він досі десь там, чекає наступного вторгнення. А може бути й так, що Цике — шамани? — раптом сяйнуло Жинь. — Ось чому ми нічого про них не знаємо. Можливо, вони єдині вцілілі шамани…

— Цике — просто наймані вбивці, — глузливо заперечив Кітай. — Вони ріжуть, убивають і труять. А не прикликають богів.

— Це з того, що знаєш ти, — сказала Жинь.

— А ідея про шаманів таки міцно тебе зачепила, еге ж? — запитав Кітай. — Жинь, це просто дитяча казочка.

— Літописці Червоного Імператора не вели б докладних записів про дитячу казочку.

Кітай зітхнув:

— Саме тому ти обрала вірування? Гадаєш, що зможеш стати шаманкою? Що зможеш прикликати богів?

— Я не вірю в богів, — заперечила Жинь. — Але вірю в силу. І вірю в те, що шамани мають джерело сили, не доступне решті. Вірю, що цього можна навчитися.

Кітай похитав головою.

— Я розповім тобі, що таке шамани. На певному етапі деякі майстри бойових мистецтв були по-справжньому могутніми, і що більше перемог вони здобували, то більше ширилося історій. Цілком можливо, що й вони самі підбурювали ці байки, вважаючи, що так наженуть страху на ворогів. Я не надто здивувався б, якби виявилося, що Імператриця вигадала ці розповіді про те, що члени Тріади були шаманами. Це допомогло б їй утримувати владу. А зараз вона потребує цього як ніколи. Воєначальники все більше збурюються. Ми за лічені роки від перевороту. Але якщо вона й справді Зміївна, чому ж просто не прикличе гігантських змій, щоб підкорити Воєначальників своїй волі?

Жинь не змогла вигадати достойного контраргументу для такої теорії, тож змовчала. Сперечатися з Кітаєм було марно. Він був такий переконаний у власній раціональності, в енциклопедичних знаннях із більшості тем, що йому було важко осягнути прогалини у своєму розумінні.

— Я зауважила, що лялькар не згадав, як насправді ми перемогли в Другій Маковій війні, — промовила Жинь трохи згодом. — Ну, знаєш. Спір. Різанина. Тисячі загиблих за ніч.

— Ну, зрештою, це була дитяча казка, — сказав Кітай. — А геноцид не приносить радості.

Наступні два дні Жинь та Кітай били байдики, віддавшись усім лінощам, на які не мали змоги в Академії. Вони грали в шахи. Відпочивали в саду, ліниво роздивляючись хмари та пліткуючи про однокурсників.

— А Нян таки нічогенька, — промовив Кітай. — І Венка теж.

— Венка сохне за Неджею ще від початку навчання, — сказала Жинь. — Навіть я це бачу.

Кітай звів брови.

— А хтось скаже, що це ти сохнеш за Неджею.

— Не мели дурниць.

— Та справді. Ти завжди розпитуєш мене про нього.

— Бо мені цікаво, — сказала Жинь. — Суньдзи вчить знати свого ворога.

— До біса Суньдзи. Ти просто вважаєш його привабливим.

Жинь стукнула Кітая по голові шахівницею.

Виконуючи наполегливе прохання Кітая, Лань приготувала їм гарячі горщики з гострим перцем, і хоча страва й була смачною, Жинь уперше в житті довелося плакати під час їжі. Більшість наступного дня вона провела навпочіпки в туалеті з пекучим відчуттям у прямій кишці.

— Може, саме так почувалися спірлійці? — запитав Кітай. — Раптом пекуча діарея — ціна довічної відданості Феніксу?

— Фенікс — мстивий бог, — простогнала Жинь.

Вони скуштували всі вина з шафки Кітаєвого батька, і їх охопила приємна, дурманлива п’янкість.

— Ми з Неджею майже все дитинство здійснювали набіги на цю шафку. Ось, спробуй, — Кітай передав їй глиняну пляшечку. — Біле соргове вино. П’ятдесят відсотків спирту.

Жинь зробила ковток. Рідина ковзнула горлом униз із чудесним пекучим відчуттям.

— Та це ж рідке полум’я, — промовила вона. — Сонце в пляшці. Це напій спірлійців.

Кітай тихо реготнув.

— А хочеш знати, як його роблять? — запитав він. — Секретний складник — сеча.

Жинь виплюнула вино. Кітай засміявся.

— Тепер використовують усього лише лужний порошок. Але подейкують, що невдоволений чиновник помочився в одному з винокурних заводів Червоного Імператора. Можливо, це найкраще випадкове відкриття доби Червоного Імператора.

Жинь перекотилася на живіт, щоб збоку поглянути на Кітая.

— Чому ти не на горі Юелу? Ти мав би бути вченим. Мудрецем. Стільки всього знаєш про що завгодно.

Кітай міг годинами докладно розповідати про щось одне й не виказував зацікавленості їхнім навчанням. Він склав Випробування лише завдяки тому, що з ейдетичною пам’яттю вчитися необов’язково, але здався Неджі, щойно турнір став небезпечним. Кітай був надзвичайно розумним, але Сінеґард був не для нього.

— Я хотів, — визнав Кітай. — Але я єдиний син у батька. А батько в мене міністр оборони. То що ж лишалося?

Вона хильнула з пляшки.

— Виходить, ти єдина дитина?

Кітай похитав головою.

— Є старша сестра. Кіната. Зараз вона в Юелу. Вивчає геомантію, щось таке.

— Геомантію?

— Мистецтво розміщення будівель та речей, — Кітай змахнув руками в повітрі. — Усю цю естетику. Немовби це має якесь значення, якщо найбільше тебе надихає бажання вийти заміж за когось впливового.

— І ти не прочитав про це всіх книг?

— Я читаю лише про цікаве. — Кітай перекотився на живіт. — А ти? Маєш братів чи сестер?

— Ні, — сказала вона. А потім спохмурніла. — Насправді, так. Не знаю, як сказати. У мене є брат, гм, зведений брат. Кесеґі. Йому десять. Було. Тепер уже одинадцять.

— Ти сумуєш за ним?

Жинь підтягла коліна до грудей. Їй не сподобалося відчуття, що раптом з’явилося в животі.

— Ні. Я маю на увазі… Не знаю. Він був таким малим, коли я поїхала. Я змалку піклувалася про нього. Здається, я рада, що більше не мушу цього робити.

Кітай підняв брову.

— Ти йому писала?

— Ні, — Жинь вагалася. — Не знаю чому. Певно, припустила, що Фани не захочуть отримувати звістки від мене або, можливо, що він швидше оговтається, якщо просто мене забуде.

Спочатку вона хотіла написати хоча б учителю Фейжику, але в Академії було так нестерпно, що вона не змогла насмілитися розповісти йому про це. А потім, із плином часу, коли заняття стали ще виснажливішими, навіть думати про домівку було боляче, тож вона просто припинила це робити.

— Тобі не подобалося вдома, так? — запитав Кітай.

— Мені не подобається так думати, — пробурмотіла вона.

Вона не хотіла думати про Тікані. Хотіла вдавати, що ніколи там не жила, що його навіть не існує. Бо якби вона могла стерти минуле, то написала б себе якою завгодно в теперішньому. Студенткою. Ученою. Солдатом. Будь-ким, лише не тією, ким була раніше.

Кульмінацією Літнього фестивалю став парад у центрі Сінеґарда.

Жинь прибула на місце з членами дому Чен — батьком Кітая, тендітною матір’ю, двома дядьками з дружинами та його старшою сестрою. Жинь забула, який поважний батько Кітая, доки не побачила все сімейство, вбране в кольори їхнього дому: бордовий та золотий.

Раптом Кітай схопив Жинь за лікоть.

— Не дивися ліворуч. Удавай, що говориш зі мною.

— Але я з тобою й говорю, — Жинь миттю кинула погляд лівіше від себе.

І побачила Неджу, який стояв у натовпі людей, вбраний у небесно-лазуровий та срібний кольори. На спині його сорочки виднівся величезний вишитий дракон — символ дому Їнь.

— О, — Жинь відвернулася. — Ми можемо перейти он туди?

— Так, ходімо.

Щойно вони безпечно сховалися за округлим другим дядьком Кітая, Жинь визирнула, щоб роздивитися членів дому Їнь. Вона усвідомила, що бачить перед собою дві старші версії Неджі — чоловічу та жіночу. Обом було вже за двадцять, і вони були несправедливо вродливі. Насправді, вся родина Неджі мала такий вигляд, немовби їм місце на стінних картинах: вони були ніби ідеалізовані версії людей, а не реальні особи.

— Батька Неджі немає, — сказав Кітай. — А це вже цікаво.

— Чому?

— Він Воєначальник Дракона, — відповів Кітай. — Один із дванадцяти.

— Може, захворів, — припустила Жинь. — А може, ненавидить паради так само сильно, як і ти.

— Та все ж таки я тут, чи не так? — Кітай возився з рукавами. — Не можна просто так пропустити Літній парад. Це демонстрація єдності всіх дванадцяти провінцій. Якось мій батько зламав ногу за день до параду й усе одно прийшов, накачаний знеболювальним. Якщо голова дому Їнь не прийшов, це щось таки означає.

— Можливо, йому ніяково, — сказала Жинь. — Або він лютує, що його син програв турнір. Або йому надто соромно показуватися на людях.

Кітай посміхнувся.

Розріджене ранкове повітря розітнув звук сурми, а після нього почулися крики прислужників, які спонукали всіх учасників процесії стати на свої місця.

Кітай повернувся до Жинь.

— І я не знаю, чи тобі можна…

— Ні, все гаразд, — сказала вона.

Звісно, вона не може їхати з домом Чен. Жинь не родичка Кітаю і до процесії не має жодного стосунку. Жинь стримала ніяковість Кітая, не дозволивши йому договорити.

— Я спостерігатиму за тобою з ринку.

Добряче попрацювавши ліктями, Жинь вибралася з юрби й знайшла собі місце на верхівці фруктової ятки, звідки могла чудово роздивитися парад так, щоб її на смерть не затоптали юрби сінеґардців, які зібралися в середмісті. Якщо ненадійна солом’яна стріха раптово не обвалиться, власник ятки й не помітить її.

Парад почався з поклоніння Небесному Звіринцю — гурту міфічних створінь, яких, за легендою, ув’язнили в добу Червоного Імператора. Крізь натовп пробиралися гігантські дракони та леви, то здіймаючись, то опадаючи на палях, якими керували танцю­ристи всередині фігур. Під ритм їхнього руху, немовби злагоджені удари грому, вистрілювали феєрверки. Наступною показалася величезна криваво-червона фігура на високих палях, обачно охоп­лена полум’ям: Багряний Фенікс Півдня.

Жинь допитливо роздивлялася Фенікса. Зі згадок у підручниках історії вона знала, що саме цього бога спірлійці шанували понад усіх. Насправді, на відміну від нікарців, спірлійці взагалі не поклонялися великому пантеону богів. Завжди шанували лише свого Фенікса.

Істота, яка рухалася за Феніксом, не скидалася ні на що з того, що коли-небудь доводилося бачити Жинь. У неї була лев’яча голова, оленячі роги й тіло чотирилапого створіння, може тигра, от тільки закінчувалися її ноги копитами. Вона тихо погойдувалася, просуваючись парадом, лялькарі не били в барабани, не співали й не били в дзвони, сповіщаючи про її прибуття.

Жинь спантеличено розглядала істоту, аж доки не зіставила її з описом із однієї історії, почутої в Тікані. Це був цілінь, найблагородніший із земних істот. Ціліні ходили землями Нікані лише коли відходив видатний лідер, а також у часи великої небезпеки.

Далі процесію продовжили прославлені доми, і Жинь швидко втратила до неї інтерес. За винятком проблиску похмурого обличчя Кітая, спостерігати за процесією паланкінів із важливими людьми, вбраними в кольори своїх домів, було нецікаво.

Сонце пекло немилосердно. Зі скронь Жинь цівками стікав піт. Хотілося пити. Дівчина прикрила обличчя рукавом, чекаючи, доки парад скінчиться й вона зможе знайти Кітая.

А потім натовп попереду загукав, і Жинь одразу збагнула, що в паланкіні з золотавого шовку, оточеному загоном музикантів та охоронців, прибула Імператриця.

Імператриця мала чимало недоліків.

Її обличчя не було бездоганно симетричним. Брови не мали ідеального вигину, одна трохи вища за другу, і це додавало її зовнішності відтінку вічної зневаги. Навіть рот нерівний: один кутик вуст вигнувся вище за інший.

Та все ж вона, без сумніву, була найпрекраснішою жінкою, яку коли-небудь бачила Жинь. І цього замало сказати, щоб описати її волосся, темніше за ніч та блискучіше за крила метелика. Або шкіру, блідішу та більш гладеньку, ніж будь-яка сінеґардка могла б бодай мріяти. Або вуста, криваво-червоні, немовби вона щойно ласувала вишнею. Теоретично всі ці риси могла мати й пересічна жінка, можливо, вони зробили б її винятковою. Але в Імператриці вони були просто неминучістю, випадковою істиною.

У порівнянні з нею Венка тьмяніла.

Жинь подумалося, що молодість підсилює красу. Що молодість — це фільтр, здатний замаскувати те, чого бракує, поліпшити навіть найпосередніші риси. Але краса без молодості небезпечна. Краса Імператриці не потребувала м’якої повноти молодих вуст, приємного рум’янцю на молодих щоках, ніжності молодої шкіри. Ця краса різала глибоко, ніби гострий кристал. Ця краса була безсмертною.

Згодом Жинь не могла описати навіть убрання Імператриці. Не могла згадати, чи Імператриця говорила й чи махала рукою в її бік. Вона взагалі не могла нічого пригадати про Імператрицю.

Пам’ятала лише її очі — глибокі чорні озера. Очі, від погляду яких немовби бракувало повітря, як це бувало і з майстром Дзяном. І навіть тонучи, Жинь не проміняла б цього відчуття на повітря, бо не потребувала його, доки могла дивитися в ті мерехтливі обсидіанові озерця.

Жинь не могла відвести очей. Не могла навіть подумати про те, щоб відвернутися.

Коли паланкін Імператриці зник із поля зору, Жинь відчула дивне поколювання в серці.

Заради цієї жінки вона була ладна нищити королівства. Вона пішла б за нею до самих воріт пекла й повернулася б. Це її правителька. Це жінка, якій їй судилося служити.

Роздıл 9

— Фан Жунінь із Тікані, провінція Півня, — сказала Жинь. — Учениця, другий рік навчання.

Канцелярист проштампував на реєстраційному сувої емблему Академії поруч із її ім’ям, а потім передав їй три комплекти чорних учнівських тунік.

— Який напрям?

— Вірування, — відповіла Жинь. — Під керівництвом майстра Дзяна Дзия.

Канцелярист знову звірився з сувоєм.

— Ви впевнені?

— Як ніколи, — сказала Жинь, хоча серце й забилося частіше. —Щось сталося?

— Я зараз повернуся, — пробурмотів канцелярист і зник за дверима кабінету позаду.

Жинь чекала біля столу, із плином часу її тривога наростала. Дзян пішов з Академії? Його звільнили? У нього стався нервовий зрив? Чи, може, його заарештували за зберігання опіуму поза територією Академії? Чи за зберігання опіуму на території Академії?

Раптом їй згадався той день, коли її зарахували до Сінеґарда й наглядачі намагалися відсторонити її, звинувачуючи у списуванні. Родина Неджі поскаржилася на неї за те, що вона обійшла їхнього нащадка на турнірі? Таке взагалі можливо?

Нарешті канцелярист повернувся з сором’язливою усмішкою на обличчі.

— Вибачте, — сказав він. — Але вірувань не обирали вже дуже давно. Я не був упевнений, якого кольору має бути ваша нарукавна пов’язка.

Зрештою взяли залишок тканини від форм першорічок і видали їй білу нарукавну пов’язку.

Заняття почалися наступного дня. Після вибору напряму половину свого часу Жинь усе одно займалася з іншими майстрами. Оскільки на своєму напрямі вона була єдиною, то стратегію й лінгвістику мала вивчати разом з учнями Ірдзяха. Тривожною новиною виявилося й те, що, хоча Жинь не обирала медицину, другорічки все одно мусили пройти обов’язковий курс невідкладної допомоги під керівництвом Еньжо. Замість історії з’явилися міжнародні відносини, які викладав майстер Їм. Дзюнь так і не дав їй дозволу займатися з ним, але Жинь могла вивчати збройні бойові мистецтва з Сонненем.

Нарешті ранкові заняття скінчилися, й решту дня Жинь мала провести з Дзяном. Вона вибігла сходами до саду вірувань. Настав час зустрітися зі своїм майстром. Настав час отримати відповіді.

— Опиши, що ми вивчатимемо, — сказав Дзян. — Що таке вірування?

Жинь моргнула. Вона сподівалася, що це він їй розповість.

Протягом вихідних Жинь багато разів намагалася знайти логічне пояснення, чому вирішила вивчати саме вірування, але бурмотіла лише нечіткі заокруглені трюїзми.

Усе спиралося на інтуїцію. Правду, яку знала вона сама, не можна було пояснити іншим. Вона вирішила вивчати вірування, бо знала, що Дзян має доступ до якогось джерела сили, чогось реального й оманливого. Бо в день турніру вона торкнулася цього джерела. Бо її пожирав вогонь, бо світ навколо накрила червона пелена, бо Жинь втратила контроль над собою і її врятував чоловік, якого всі інші в Академії вважали божевільним.

Жинь бачила інший бік завіси, і тепер допитливість була такою сильною, що вона збожеволіла б, якби не зрозуміла, що тоді трапилося.

Але це не означало, що вона хоча б туманно розуміла, чим займатиметься.

— Химерні явища, — сказала вона. — Ми вивчатимемо химерні явища.

Дзян здивовано підняв брови.

— Як виразно.

— Не знаю, — промовила Жинь. — Я тут просто тому, що хочу вчитися з вами. Через те, що трапилося під час Випробувань. Насправді, я не знаю, у що вплутуюся.

— О, ти знаєш. — Дзян підняв вказівного пальця й торкнувся точки між її очима, там, звідки загасив у ній полум’я. — Глибоко в підсвідомості ти знаєш істинний порядок речей.

— Я хотіла…

— Ти хотіла дізнатися, що з тобою трапилося на турнірі, — Дзян схилив голову вбік. — А сталося ось що: ти покликала бога — і бог відгукнувся.

Жинь скривилася. Знову про богів? Вона всі вихідні сподівалась отримати відповіді, вважала, що одразу після повернення Дзян усе пояснить, але тепер була спантеличена більше, ніж будь-коли.

Дзян підняв руку ще до того, як вона змогла заперечити.

— Ти ще не знаєш, що це означає. Не знаєш, чи зможеш колись повторити те, що трапилося на арені. Але ти знаєш, що якщо не отримаєш відповіді зараз, то голод пожере тебе і твій розум надломиться. Ти зазирнула на інший бік і не заспокоїшся, доки не заповниш пробіли. Адже так?

— Так.

— Те, що з тобою трапилося, було звичним у добу, що передувала приходу Червоного Імператора, коли нікарські шамани ще не знали, чим займалися. Якби це продовжилося, ти збожеволіла б. Але я тут для того, щоб простежити, щоб цього не сталося. Я допоможу тобі зберегти здоровий глузд.

Жинь замислилася про те, як людина, яка постійно розгулювала по Академії без одягу, могла говорити такі речі з серйозним виразом на обличчі. А ще замислилася, як характеризує її саму те, що вона йому повірила.

Як це завжди бувало з Дзяном, розуміння приходило болісно повільно. Ще до турніру Жинь затямила, що улюбленим методом викладання Дзяна було спочатку зробити, а пояснювати вже потім, якщо взагалі пояснювати. Вона майже одразу зрозуміла, що якщо поставить неправильне запитання, то не отримає бажаної відповіді. «Той факт, що ти запитуєш, — сказав би Дзян, — слугує доказом того, що ти ще не готова це знати».

Жинь навчилася тримати рот на замку й просто йти за Дзяном.

Дзян ретельно вибудовував для неї основи, хоча на перший погляд його вимоги видавалися дурними й марними. Він змусив Жинь переписати підручник з історії давньонікарською, а потім перекласти його знову. Змусив цілий прохолодний осінній день простояти в струмку, ловлячи мільку голими руками. Він вимагав, щоб Жинь виконувала всі домашні завдання неосновною лівою рукою, тож їй знадобилося вдвічі більше часу, щоб написати есе, і здавалося, що їх писала дитина. Дзян змусив її цілий місяць жити двадцятип’ятигодинними днями. Змусив протягом двох тижнів виходити назовні тільки вночі, тож Жинь бачила лише нічне небо й моторошно тихий Сінеґард, а коли поскаржилася, що пропускає інші заняття, Дзян не виявив ані краплі співчуття. Він змусив її перевірити, як довго вона може протягнути без сну. І як довго може не прокидатися.

Жинь проковтнула скептицизм, зробила стрибок у віру і вирішила виконувати всі вказівки, сподіваючись, що на іншому боці буде просвітлення. От тільки вона не стрибала наосліп, бо вже знала, що там, на іншому боці. Вона щодня бачила перед собою докази просвітлення.

Бо Дзян робив те, на що люди не здатні.

Він змусив листя під ногами кружляти, а сам навіть не ворухнувся.

Жинь за першим разом подумала, що то гра вітру.

А потім він зробив це знову і знову, лише аби довести, що повністю все контролює.

— От чорт, — сказала вона, а потім повторила. — Чорт. Чорт. Чорт. Як. Як?

— Легко, — відповів він.

Жинь здивовано глянула на майстра.

— Це ж… це не бойові мистецтва, це…

— Що це? — наполягав Дзян.

— Надприродне.

Дзян самовдоволено всміхнувся.

— Надприродне — це слово, яке позначає все, що не вписується у твоє нинішнє розуміння світу. Я маю здолати в тобі цю невіру. Треба, щоб ти просто прийняла те, що все це можливо.

— Я маю сприйняти за істину те, що ви бог?

— Не будь дурепою. Я не бог, — сказав він. — Я смертний, який прокинувся, сила в обізнаності.

Дзян командою прикликав подув вітру. Змусив дерева хитатися, лишень вказавши на них. Пустив кола на воді, не торкаючись її, і зміг змусити тіні перекрутитися й розтягтися, щось прошепотівши.

Жинь розуміла, що Дзян показує їй ці вміння, бо якби він просто сказав, що це можливо, вона не повірила б. Він створив їй тло для можливостей, мережу нових уявлень. Як пояснити дитині суть сили тяжіння, доки вона не знає, що означає падати?

Деякі істини можна завчити запам’ятовуванням, наприклад, із підручників історії чи уроків граматики. А деякі мають укорінюватися повільно, стати істинними, бо вони — невід’ємна частина моделі всіх речей.

«Влада диктує прийнятність», — якось сказав їй Кітай. Чи можна цей принцип застосувати й до матерії природного світу?

Дзян змінив уявлення Жинь про те, що є реальним. Продемонструвавши їй неможливе, він налаштував її підхід до матеріального всесвіту.

Це далося йому легше, бо вона хотіла повірити. Вона вписувала у власний розум ці виклики сприйняттю реальності без суттєвих травм від узгодження. Травматична подія вже сталася. Жинь відчувала, як її пожирає полум’я. Вона знала, що таке горіти. Вона не мусила цього уявляти. Це вже сталося.

Жинь навчилась опиратися запереченню того, що їй показував Дзян, бо це не вписувалося в її попередні уявлення про те, як влаштований світ. Вона навчилася не бути шокованою.

Пережите під час турніру прорвало велику діру з нерівними краями в її розумінні світу, і вона сподівалася, що Дзян цю діру заповнить.

Іноді, якщо вона вже була готова поставити правильне запитання, Дзян відправляв її до бібліотеки шукати відповідь самій.

Коли Жинь запитала, де раніше практикували вірування, Дзян відправив її в даремну гонитву за химерним і таємничим. Змусив прочитати тексти про давніх сновид із південних островів і їхні знахарські практики зцілення. Написати розгорнуті доповіді про селищних шаманів від Внутрішніх держав до півночі, про те, як вони впадали у транс і мандрували духами в тілах орлів. Зосереджено вивчати свідчення від нікарських селян із півдня, які називали себе ясновидцями.

— Як би ти описала всіх цих людей? — запитав він.

— Диваки. Люди з уміннями або люди, які вдають, що мають уміння. — Жинь не бачила якогось іншого зв’язку між цими групами людей. — А як би ви їх описали?

— Я назвав би їх шаманами, — сказав він. — Тими, хто спілкується з богами.

Коли Жинь запитала, що Дзян має на увазі під богами, він змусив її вивчати релігію. Не лише нікарську, а всі релігії світу, які практикували ще з початку часів.

— Що люди розуміють під богами? — запитав Дзян. — Навіщо нам боги? Яку мету боги виконують у суспільстві? Вивчи ці питання. Знайди на них відповіді.

Через тиждень Жинь виклала всі свої думки в чудовій доповіді про відмінності між нікарськими та призахідницькими релігійними традиціями. З гордістю перерахувала свої висновки Дзяну в саду вірувань.

У призахідників лише одна церква. Вони вірять в одне божество — Святого Творця, відокремленого та вищого від усіх справ смертних, втіленого в образі людини. Жинь аргументувала, що цей бог, Творець, є способом підтримання урядового порядку в Призахідній республіці. Священники ордену Святого Творця не мали політичних посад, але володіли більшим контролем над культурою, ніж центральний уряд. Оскільки Призахідна респуб­ліка — велика країна без воєначальників з абсолютною владою над округами, закони запроваджували шляхом ширення міфу про моральні заповіді.

Натомість Імперія була країною людей, яких Жинь назвала упередженими атеїстами. Звісно, богів у Нікані було вдосталь. Але, як і Фани, більшість нікарців ставали релігійними лише тоді, коли це було вигідно. Мандрівні монахи Імперії складали незначну частку населення й були радше простими хранителями минулих традицій, аніж частиною якоїсь інституції з реальною владою.

У Нікані боги були героями міфів, символами культури, іконами, які треба вшановувати під час важливих життєвих подій, наприклад весіль, народження чи смерті. Втіленням емоцій, які переживали самі нікарці. Але ніхто по-справжньому не вірив, що довіку не матиме щастя, якщо забуде запалити пахощі Лазуровому Дракону. Ніхто по-справжньому не вірив, що можна вберегти коханих, молячись Великій Черепасі.

Нікарці дотримувалися цих ритуалів попри все, виконували ці дії, бо їх це заспокоювало, бо для них це був спосіб висловити свої тривоги стосовно відпливів і приливів удачі.

— Тож і на сході, і на заході релігія — просто соціальна концепція, — підсумувала Жинь. — Відмінність лише в застосуванні.

Дзян уважно вислухав її доповідь. Коли Жинь закінчила, він по-дитячому надув щоки й потер скроні.

— То, на твою думку, нікарська релігія — це просто марновірство?

— Нікарська релігія надто необдумана, щоб мати бодай якийсь ступінь достовірності, — сказала Жинь. — Чотири вищі боги: Дракон, Тигр, Черепаха та Фенікс. Потім місцеві домашні боги, селищні боги-хранителі, тваринні боги, боги річок, боги гір… — вона перелічувала, загинаючи пальці. — Як вони всі можуть існувати в одному просторі? Як може існувати духовний вимір, якщо всі ці боги борються між собою за вищість? Найкраще це можна пояснити тим, що коли в Нікані ми кажемо «бог», то маємо на увазі розповідь. Та й годі.

— То в богів ти не віриш? — запитав Дзян.

— Я вірю в богів не більше за будь-якого нікарця, — відповіла вона. — Вірю в богів як культурні факти. Як метафори. Як те, що, на нашу думку, нас убереже, бо нам не лишається нічого іншого. Як прояв наших неврозів. Але не як у щось справжнє. Щось, здатне мати реальні наслідки для всесвіту.

Усе це Жинь промовила, зберігаючи на обличчі серйозний вираз, але в дечому вона перебільшувала.

Бо знала: щось таки є реальним. Знала, що на якомусь рівні є у всесвіті щось більше за те, з чим вона мала справу в матеріальному світі. Насправді вона зовсім не була таким скептиком, яким прикидалася.

Однак найкращий спосіб змусити Дзяна пояснити щось полягав у тому, щоб стати на радикально протилежну позицію, бо коли вона сперечалася з кардинально відмінної точки зору, у відповідь він наводив найкращі аргументи.

Цю наживку він ще не заковтнув, тож вона продовжила:

— Якщо існує божественний творець, якийсь вищий моральний авторитет, то чому ж із гарними людьми відбувається стільки жахіть? Чому це божество взагалі створило людей, бо ж люди такі неідеальні створіння?

— Але якщо немає нічого божественного, то чому ж ми приписуємо міфологічним постатям статус богів? — заперечив Дзян. — Чому поклоняємося Великій Черепасі? Богині Равликів Нюйві? Чому куримо фіміам небесному пантеону? У будь-якій релігії віра потребує жертви. Чому бідний нікарський фермер, без гроша за душею, свідомо жертвує щось сутності, яку вважає лише міфом? Хто від цього отримує користь? Звідки з’явилися ці традиції?

— Не знаю, — визнала Жинь.

— Тоді з’ясуй. З’ясуй природу космосу.

Жинь подумала, що не дуже розумно просити її розв’язати питання, на яке філософи й теологи тисячоліттями намагаються знайти відповідь, але знову пішла до бібліотеки.

От тільки до Дзяна вона повернулася зі ще більшою кількістю запитань.

— Як існування чи неіснування богів впливає на мене? Чому так важливо, щоб я знала, як виник всесвіт?

— Бо ти його частина. Бо ти існуєш. І якщо не хочеш назавжди лишитися крихітною крапелькою буття, яка не розуміє свого зв’язку з величною павутиною речей, то досліджуй.

— Навіщо?

— Бо я знаю, що ти прагнеш сили, — він знову торкнувся її чола. — А як ти зможеш почерпнути в богів силу, якщо не розумієш, що вони таке?

Корячись наказам Дзяна, Жинь проводила в бібліотеці більше часу, ніж учні п’ятого року навчання. Він доручав їй щодня писати есе, а його тема завжди була пов’язана з тим, до чого вони дійшли після годин розмов. Дзян змушував її встановлювати зв’язки між текстами різних дисциплін, текстами, написаними через століття один після одного, текстами, написаними різними мовами.

«Як теорія проведення кі через верхні дихальні шляхи пов’язана зі спірлійськими практиками вдихання праху померлих?»

«Як із плином часу змінився реєстр нікарських богів і як це пов’язане з високим статусом різних Воєначальників різних провінцій на різних етапах історії?»

«Коли Федерація почала прославляти свого правителя як божество і чому?»

«Як доктрина відділення церкви від держави вплинула на політику призахідників? У чому іронія цієї доктрини?»

Дзян ламав її розум і складав його заново, а потім, вирішивши, що такий порядок його не задовольняє, знову ламав. Він напружував її розумові можливості так, як це робив Ірдзях. От тільки Ірдзях розширював її розум у межах відомих параметрів. Його завдання робили Жинь спритнішою в уже знайомому їй просторі. Дзян змушував її розум виходити назовні, до зовсім нових вимірів.

По суті, він займався тим, що можна було назвати ментальним відповідником примусу носити свиню на гору.

Жинь у всьому йому корилася й розмірковувала, який альтернативний погляд на світ він намагається змусити її зібрати. Розмірковувала, чого він намагається її навчити, окрім як того, що всі її уявлення про влаштування світу хибні.

Та найгіршим були медитації.

На третій місяць семестру Дзян заявив, що віднині й надалі Жинь медитуватиме з ним годину щодня. Жинь потай сподівалася, що він забуде про цю умову так само, як зрідка забував про те, який зараз рік чи як його звуть.

Але з-поміж усіх правил, які Дзян установив для Жинь, саме цього він вирішив невідступно дотримуватися.

— Сидітимеш нерухомо одну годину, щоранку в саду, без винятків.

Вона сиділа. І ненавиділа це.

— Притисни язик до піднебіння. Відчуй, як витягується хребет. Відчуй простір між хребцями. Ану не спати!

Жинь різко вдихнула й смикнулася. Голос Дзяна, завжди такий тихий та заспокійливий, навівав на неї сонливість.

Точка над лівою бровою смикалася. Жинь неспокійно засовалася. Дзян вилаяв би її, якби вона почухалася. Натомість Жинь спробувала якомога вище підняти брову. Свербіння тільки посилилося.

— Сиди спокійно, — сказав Дзян.

— У мене болить спина, — поскаржилася Жинь.

— Це тому, що нерівно сидиш.

— По-моєму, її зсудомило після спарингу.

— По-моєму, ти мішок з лайном.

П’ять хвилин минули в тиші. Жинь повернулася в один бік, потім в інший. У спині щось клацнуло. Вона здригнулася.

Їй було страшенно нудно. Вона рахувала зуби язиком. Перерахувала їх знову, почавши з протилежного боку. Перемістила вагу з однієї сідниці на іншу. Відчула нав’язливу потребу підвестися, рухатися, стрибати, та що завгодно.

Жинь трохи розплющила одне око й побачила, що майстер Дзян пильно дивиться на неї.

— Сиди. Спокійно.

Жинь проковтнула заперечення й підкорилася.

Медитації здавалися їй величезним гаянням часу, бо ж Жинь роками перебувала в напрузі, постійно вчилася. Їй здавалося неправильним сидіти ось так нерухомо й нічим не займати розум. Лякала думка, що вона не здатна ні про що не думати, бо ж постійно думала про те, щоб не думати.

А от Дзян міг медитувати безкінечно. Він перетворювався на статую, тиху й нерухому. Був схожий на повітря, немовби міг зникнути, якщо вона недостатньо зосередиться на ньому. Складалося враження, що він просто полишав власне тіло й відлітав кудись.

Жинь на носа сіла муха. Дівчина голосно чхнула.

— Починаємо відлік часу заново, — безтурботно промовив Дзян.

— Та хай йому!

Коли до Сінеґарда повернулася весна, коли досить потепліло для того, щоб Жинь не мусила більше кутатися в товсті зимові мантії, Дзян повів її в пішу мандрівку до гори Вудан неподалік. Годин зо дві вони йшли мовчки, аж доки десь опівдні Дзян не вирішив зупинитися біля залитої сонцем ніші, звідки було видно всю долину внизу.

— Темою сьогоднішнього уроку стануть рослини.

Дзян сів, витягнув мішечок і висипав його вміст на траву. Там були різноманітні трави й порошки, шматок кактуса, декілька яскравих червоних макових квітів із насінням та жменька висушених на сонці грибів.

— Ми накачаємося наркотиками? — промовила Жинь. — Ого-го. Ми накачаємося наркотиками, правда?

— Це я накачаюся наркотиками, — сказав Дзян. — А ти дивитимешся.

Чавлячи макові зерна в маленькій кам’яній ступці, Дзян читав Жинь лекцію.

— Жодна з цих рослин не є рідною для Сінеґарда. Ось ці гриби ростуть у лісах провінції Зайця. Більше ти ніде їх не знайдеш, вони добре приживаються лише в тропічному кліматі. Ось ці кактуси найкраще ростуть у пустелі Баґхра між нашим північним кордоном та Внутрішніми державами. Цей порошок добувають із куща, який можна знайти лише в тропічних лісах південної півкулі. На таких кущах ростуть маленькі помаранчеві фрукти, без смаку й липкі на дотик. Але сам наркотик роблять із сушеного подрібненого кореня рослини.

— І володіти всім цим у Сінеґарді — серйозне правопорушення, — сказала Жинь, бо, схоже, лише вона про це добре пам’ятала.

— О. Закон, — Дзян дмухнув на якийсь листочок і відкинув його геть. — Так незручно. Так недоречно, — Дзян несподівано впився в неї поглядом. — Чому Нікань не схвалює використання наркотичних речовин?

Дзян часто так робив: підкидав їй запитання, до яких вона не була готова. Якщо вона відповідала надто швидко або робила квапливі узагальнення, він кидав їй виклик, заганяв у суперечці в глухий кут, доки вона чітко не промовляла, що саме мала на увазі, і не підтверджувала своєї точки зору.

До цього часу Жинь мала вдосталь практики, щоб ретельно обдумати все перед тим, як відповісти.

— Бо використання психоделічних речовин призводить до пошкоджень розуму, марнування потенціалу й соціального хаосу. Бо наркомани небагато можуть дати суспільству. Бо для нашої країни це давня чума, подарована любою Федерацією.

Дзян повільно кивнув.

— Гарно сказано. Ти з цим згодна?

Жинь знизала плечима. Вона бачила вдосталь опіумних нір у Тікані, аби точно знати, якими бувають наслідки залежності. Вона розуміла, чому закони такі суворі.

— Зараз так, — обережно промовила вона. — Але, може, зміню думку після того, як ви скажете, що маєте сказати.

Дзянові вуста смикнулися у кривій посмішці.

— Подвійна мета — це природа всіх речей, — сказав він. — Ти бачила, що мак робить зі звичайними людьми. І з огляду на твої знання про залежність, твої висновки цілком розважливі. Опіум перетворює мудрого на дурня. Знищує місцеву економіку й ослаб­лює цілі країни.

Він підняв у долоні ще одну жменьку макових зерен.

— Але щось таке згубне за своєю суттю водночас має дивовижний потенціал. Макові квіти дужче за будь-що демонструють двоякість галюциногенів. Ти знаєш мак під трьома назвами. У своїй найпоширенішій формі, як викурені опіумні крихти, мак робить тебе нікчемною. Він сковує тебе й відриває від світу. Ще є героїн, який спричиняє страшну залежність. Його отримують у вигляді порошку з соку квітів. А зерна? Зерна — це мрія шамана. Макове зерно, якщо його використати за умови правильної розумової підготовки, відкриває доступ до цілого всесвіту, вміщеного всередині твого розуму.

Він опустив макове зерно й показав на розмаїття психоделіків перед ним.

— Шамани з усіх континентів століттями використовували рослини, аби змінювати стан свідомості. Медики з Внутрішніх держав використовували ці квіти, щоб злітати вгору, немов стріли, і входити в контакт із богами. За допомогою ось цього ти впадеш у транс, звідки зможеш зайти до Пантеону.

Очі Жинь розширилися. Ось воно. Повільно все почало ставати на свої місця. Нарешті вона починала розуміти мету досліджень та медитацій протягом останніх пів року. Досі вона вивчала два окремі напрями: шаманів та їхні вміння, а також богів та природу всесвіту.

А тепер, розповівши про психоделічні рослини, Дзян пов’язав ці ниточки в єдину теорію — теорію єднання за допомогою психоделіків із духовним світом, де могли мешкати боги.

Окремі поняття в її розумі поєдналися, немовби між ними раптово виникла павутина зв’язків. Твірне підґрунтя, яке закладав Дзян, раптом набуло абсолютного, повного сенсу.

Жинь бачила обриси, але картинка ще не проявилася повністю. Чогось бракувало.

— Вміщеного всередині мого розуму? — обережно повто­рила вона.

Дзян неуважно глянув на неї.

— Тобі відомо значення слова ентеоген?

Жинь похитала головою.

— Воно означає народження бога всередині, — пояснив він. Дзян потягнувся й торкнувся Жинь у тій-таки точці між очима. — Злиття бога і людини.

— Але ж ми не боги, — сказала Жинь. Останній тиждень вона просиділа в бібліотеці, намагаючись відстежити нікарську теологію аж до витоків. Нікарська релігійна міфологія повнилася зустрічами смертних та божеств, але під час дослідження Жинь жодного разу не натрапляла бодай на згадку про створення богів. — Шамани спілкуються з богами. А не створюють їх.

— А чим відрізняється бог внутрішній від бога зовнішнього? Чим відрізняється всесвіт, який міститься у твоїй свідомості, від всесвіту зовні? — Дзян поплескав її по скронях. — Хіба не на цьому ґрунтувалася твоя критика теологічної ієрархії призахідників? На тому, що ідея божественного творця, який нами править, але відокремлений від нас, безглузда?

— Так, але… — вона не договорила, намагаючись сформулювати те, що хотіла сказати. — Я не мала на увазі, що ми боги, я мала на увазі, що…

Вона не була впевнена, що мала на увазі. Жинь благально глянула на Дзяна. Цього разу він дав їй легку відповідь:

— Поєднай ці ідеї. Бог зовні тебе. Бог усередині. Щойно ти зрозумієш, що це одне й те саме, щойно зможеш охопити розумом обидва поняття й усвідомиш їх як істинні, то станеш шаманкою.

— Але це не може бути так просто, — затинаючись, пробурмотіла Жинь. У голові все ще роїлися думки. Вона силкувалася їх сформулювати. — Якщо це… тоді… тоді чому цього не роблять усі? Чому всі в опіумних норах не зустрічаються з богами?

— Бо вони не знають, чого шукати. Нікарці не вірять у своїх божеств, пам’ятаєш?

— Ну гаразд, — сказала Жинь, не купившись на те, що їй шпурнули в обличчя її ж слова. — Але чому? — Вона вважала релігійний скептицизм нікарців цілком розважливим, але ж люди на кшталт Дзяна можуть робити такі речі. — Чому так мало тих, хто вірить?

— Колись їх було багато, — промовив Дзян, і вона з подивом помітила, з якою гіркотою він це сказав. — Колись монастирі здіймалися над монастирями. А потім прийшов Червоний Імператор і в гонитві за об’єднанням їх спалив. Шамани втратили силу. Монахи — принаймні ті, хто мав реальну силу, — загинули або зникли.

— А де вони зараз?

— Сховані, — сказав він. — Забуті. У новітній історії лише кочові клани з Внутрішніх держав та племена Спіру мали тих, хто міг спілкуватися з богами. І це не збіг. Прагнення нації модернізувати та мобілізувати породжує віру в чиїсь уміння контролювати світовий порядок, а коли це трапляється, люди втрачають зв’язок із богами. Коли людина починає думати, що власноруч пише текст світу, то забуває про сили, які створили нашу реальність. Колись ця Академія була монастирем. Тепер це військовий тренувальний майданчик. Ти побачиш, що така сама модель повторюється в усіх великих державах у цьому світі, який увійшов у так звану цивілізовану добу. Серед муґенців шаманів немає. Як і серед призахідників. Вони шанують людей, яких вважають богами, а не самих богів.

— А як же марновірство нікарців? — запитала Жинь. — Я маю на увазі, з Сінеґардом усе ясно, тутешні люди освічені й релігія тут померла, але як же невеликі селища? Як же релігія народу?

— Нікарці вірять в ікони, а не в богів, — відказав Дзян. — Вони не розуміють того, чому поклоняються. На першому місці для них ритуал, а не теологія. Шістдесят чотири боги рівні за статусом? Як зручно і як абсурдно. Релігія не може бути так чітко вкомплектованою. Боги не організовані так акуратно.

— Але я не розумію, — сказала вона. — Чому шамани зникли? Хіба Червоний Імператор не став би могутнішим, маючи шаманів у своєму війську?

— Ні. Насправді якраз навпаки. Створення імперії вимагає злагодженості та однорідної покори. Учення, яке можна масово створити по всій країні. Міліція — це бюрократія, зацікавлена лише в кінцевому результаті. Те, чого навчаю я, не можна відтворити для класу з п’ятдесяти, уже не кажучи про дивізіони з тисяч. Міліція складається майже виключно з таких, як Дзюнь, тих, хто вважає щось важливим, лише якщо можна отримати негайні результати, які можна відтворити й використати повторно. А шаманізм завжди був і лишається неточним мистецтвом. А як інакше? Ідеться про найфундаментальніші істини, які стосуються кожного, про те, як ми пов’язані з феноменом буття. Звісно, все це неточно. Якби ми зрозуміли все до кінця, то стали б богами.

Жинь сумнівалася.

— Але ж деякі техніки таки можна відтворити.

— Ти переоцінюєш Імперію. Подумай про бойові мистецтва. Як тобі вдалося здолати однокласників під час Випробувань? Бо вони вчилися розбавленого, дистильованого та зручно запакованого варіанта бойових мистецтв. Те саме стосується й релігії.

— Але не могли ж вони забути геть усе, — сказала Жинь. — Цей предмет існує.

— Цей предмет — маячня, — відрубав Дзян.

— Я не вважаю його маячнею.

— Ти й тільки ти, — промовив він. — Навіть Дзіма сумнівається в значущості цього предмета, але не може змусити себе скасувати його. Глибоко в душі нікарці ніколи не полишали надії на те, що цей навчальний предмет зможе відродити шаманізм.

— Але цей навчальний предмет існує, — сказала вона. — Я поверну шаманізм у цей світ.

Вона з надією глянула на нього, але Дзян сидів нерухомо і вдивлявся кудись за край скелі, немовби його розум був десь далеко. А потім знову дуже спохмурнів.

— Доба богів минула, — зрештою промовив він. — Нікарці можуть розповідати про шаманів у своїх легендах, але не зможуть прийняти надприродне, якщо побачать. Для них ми божевільні, — він зглитнув. — Ми не божевільні. Але як нам переконати в цьому всіх інших, якщо решта світу вірить у протилежне? Щойно імперія утверджується у своїй точці зору, то все, що їй суперечить, треба знищити. Вихідців із Внутрішніх держав відтіснили на північ, прокляли й підозрюють у відьомстві. Спірлійців стигматизували, зробили рабами, кидали в битви, наче скажених псів, і зрештою пожертвували ними.

— Тоді ми їх навчимо, — сказала Жинь. — Змусимо пригадати.

— Нікому не стане терпіння вчитися так, як я вчу тебе. Лише ми маємо пам’ятати. Я роками шукав учня, й лише ти зрозуміла істину світу.

Ці слова кольнули Жинь розчаруванням, не в собі, а в Імперії. Було важко розуміти, що вона живе у світі, де колись люди вільно говорили з богами, але вже не говорять.

Як цілий народ міг просто забути про богів, що могли наділити їх неймовірною силою?

Та легко.

Світ простіший, якщо в ньому існує лише те, що люди можуть осягнути. Легше забути сили, які створили мрію. Легше повірити в те, що реальність існує лише в одному вимірі. Досі Жинь саме в це й вірила, тож тепер її розум силкувався перелаштуватися.

Але тепер вона дізналася правду, і це дало їй силу.

Жинь мовчки вдивлялася в долину внизу, все ще намагаючись увібрати розмах того, що вона щойно дізналася. А Дзян тим часом набив люльку порошком, запалив її й повільно, глибоко вдихнув.

Його очі тремтливо заплющилися. Обличчя розпливлося в безхмарній усмішці.

— Летимо вгору, — сказав він.

Спостерігання за тим, як хтось накачується наркотиками, коли ти сам не під дією дурману, дуже швидко перетворюється на дуже нудне заняття. Через декілька хвилин Жинь поштурхала Дзяна, і коли той не ворухнувся, спустилася з гори сама.

Якщо Жинь подумала, що Дзян дозволить їй почати використовувати галюциногени для медитацій, то помилилася. Він змушував її допомагати в саду, поливати кактуси та обробляти гриби, але категорично заборонив куштувати будь-які рослини, доки сам не дасть на це дозволу.

— Без правильної ментальної підготовки психоделічні речовини нічим тобі не допоможуть, — сказав він. — Ти просто на якийсь час станеш дуже дратівливою.

Спершу Жинь із цим змирилася, але відтоді минуло вже багато тижнів.

— То коли ж я матиму правильну ментальну підготовку?

— Коли зможеш висидіти п’ять хвилин, не розплющуючи очей, — відповів він.

— Я можу сидіти спокійно! Я вже майже рік сиджу спокійно! Це все, чим я займаюся.

Дзян замахнувся на неї садівничими ножицями.

— Не смій розмовляти зі мною в такому тоні.

Жинь кинула тацю з кактусовими паростками на полицю.

— Я знаю, що є те, чого ви мене не вчите. Я знаю, що ви зумисне ховаєте це від мене. І просто не розумію чому.

— Бо ти мене тривожиш, — сказав Дзян. — Ти маєш таку схильність до вірувань, якої я ще не бачив, навіть в Алтаня. Але ти нетерпляча. Легковажна. І недбало ставишся до медитацій.

А вона й справді недбало ставилася до медитацій. Жинь мала вести журнал медитацій, щоразу роблячи в ньому позначку, коли їй вдавалося висидіти цілу годину. Але з накопиченням завдань з інших предметів Жинь занедбала щоденну обов’язкову годину байдикування.

— Я не бачу в цьому сенсу, — визнала вона. — Якщо ви хочете, щоб я на цьому зосередилася, я можу дати вам цю зосередженість. Я можу сконцентруватися на будь-чому. Але спорожнити розум? Уникати всіх думок? Усіх відчуттів себе? Якому добру це має послужити?

— Це має відрізати тебе від матеріального світу, — відповів Дзян. — Як ти збираєшся дістатися духовного виміру, якщо твій розум зайнятий тим, що бачиш перед собою? Я знаю, чому тобі так важко. Ти любиш обходити своїх однокласників. Тобі подобається плекати старі обрáзи. Ненавидіти ж приємно, так? Донині ти накопичувала гнів та використовувала його як пальне. Але якщо ти не навчишся його відпускати, то ніколи не знайдеш свого шляху до богів.

— То дайте мені психоделік, — запропонувала вона. — Змусьте мене його відпустити.

— А тепер ти квапишся. Я не дозволю тобі влізти в те, чого ти ще як слід не розумієш. Це надто небезпечно.

— Яка небезпека може бути в тому, щоб сидіти й не рухатися?

Дзян випростався й відкинув убік ножиці.

— Це не якась там казочка, у якій ти змахнеш рукою і попросиш богів про три бажання. Ми й близько не в довбаній казочці. Ці сили здатні зламати тебе.

— Нічого зі мною не станеться, зі мною вже дуже довго нічого не стається. Ви все торочите про зустріч із богами, але коли я медитую, то єдине, що зі мною стається, — мені нудно, чухається ніс, і кожна секунда тягнеться цілу вічність.

Жинь простягла руку до макових квітів.

Дзян її відштовхнув.

— Ти не готова. Ти ще й близько не готова.

Жинь спалахнула.

— Це просто наркотики…

— Просто наркотики? Просто наркотики? — голос Дзяна переріс у крик. — Попереджаю тебе. І я зроблю це лише раз. Ти не перша, хто обрав вірування, ти про це знаєш. О, Сінеґард роками намагається запопасти собі шамана. Але хочеш знати, чому ніхто не сприймає цього предмета серйозно?

— Бо ви продовжуєте псувати повітря на засіданнях факультету?

Він навіть не засміявся, а це означало, що він говорить серйозніше, ніж їй здавалося.

Насправді, схоже, її слова боляче дошкулили Дзяну.

— Ми намагалися, — сказав він. — Десять років тому. У мене було четверо студентів, не гірших за тебе, й без Алтаневого гніву чи твоєї нетерплячості. Я вчив їх медитувати, розповідав про Пантеон, але ті учні вбили собі в голови лише одне: як прикликати богів та здобути їхню силу. І знаєш, що з ними сталося?

— Вони прикликали богів і стали видатними воїнами? — з надією запитала Жинь.

Дзян впився в неї тьмяним ядучим поглядом.

— Вони всі збожеволіли. Геть усі. Двоє були досить спокійні, щоб їх до кінця життя зачинили в божевільні. Інші двоє становили загрозу для себе й для всіх навколо. Імператриця відіслала їх до Баґхри.

Жинь витріщилася на свого майстра. Їй забракло слів.

— Я зустрічав духів, не здатних знову знайти свої тіла, — сказав Дзян. Тепер він видавався їй дуже старим. — Людей, які були лише наполовину у вимірі духів, застряглі між нашим світом і наступним. Що це означає? Це означає — не страждай хернею! — на кожному слові він плескав її по лобі. — Якщо не хочеш, щоб цей прекрасний розум надломився, роби те, що я кажу.

Цілком приземленою Жинь почувалася лише на інших заняттях. Вони стали вдвічі складнішими порівняно з першим роком, і хоча Жинь заледве вдавалося встигати робити абсурдно багато завдань від Дзяна, для зміни було добре вивчати те, що мало якийсь сенс.

Поруч із однокласниками Жинь завжди почувалася невдахою, але з плином часу їй стало здаватися, немовби вона живе в зовсім іншому світі. Поступово вона все більше віддалялася від світу, де все функціонувало так, як мало функціонувати, де реальність постійно не змінювалася, де вона начебто знала форму й природу речей замість постійних нагадувань, що насправді вона взагалі нічого не знає.

— От серйозно, — якось за обідом запитав Кітай. — Що ти вивчаєш?

Кітай, як і решта класу, вважав вірування курсом історії релігії, поєднанням астрології та давньої міфології. А Жинь не завдавала собі клопоту виправляти їх. Легше поширити вірогідну брехню, аніж переконувати повірити в правду.

— Що всі мої уявлення про світ виявилися хибними, — туманно відповіла Жинь. — Що реальність мінлива. Що в усьому живому є приховані зв’язки. Що цілий світ — це просто думка, сон метелика.

— Жинь?

— Так.

— Ти влізла ліктем у мою вівсянку.

Жинь моргнула.

— О. Вибач.

Кітай відсунув свою миску подалі від її руки.

— Знаєш, а про тебе говорять. Інші учні.

Жинь склала руки на грудях.

— І що ж кажуть?

Якийсь час Кітай просто мовчав.

— Думаю, ти розумієш, про що я. І це, гм, недобре.

Невже вона очікувала чогось іншого? Жинь закотила очі.

— Я їм не подобаюся. Теж мені несподіванка.

— Річ не в тім, — сказав Кітай. — Вони тебе бояться.

— Бо я перемогла в турнірі?

— Бо ти ввірвалася сюди з провінційного містечка, про яке ніхто навіть не чув, а потім відмовилася від однієї з найпрестижніших заявок в Академії заради того, щоб учитися в тутешнього божевільного. Вони не можуть збагнути, в чому річ. Не знають, чого ти намагається досягти, — Кітай нахилився до неї. — А чого ти намагаєшся досягти?

Жинь вагалася. Вона впізнала вираз, що застиг на Кітаєвому обличчі. Останнім часом він з’являвся дедалі частіше, коли її на­вчання все більше віддалялося від тем, які можна легко пояснити мирянину. Кітай страшенно не любив, коли не міг дістати повної інформації, а вона страшенно не любила щось приховувати від нього. Але як пояснити йому мету навчання віруванням, якщо часто їй заледве вдавалося виправдати цей предмет і перед собою?

— Того дня на арені зі мною дещо трапилося, — нарешті промовила Жинь. — Я намагаюся з’ясувати, що саме.

Вона вже приготувалася до зіткнення з радикальним скептицизмом Кітая, але він лише кивнув.

— І ти думаєш, що Дзян може дати ці відповіді?

Жинь видихнула.

— Якщо не він, то ніхто.

— Але ж чутки…

— Божевільні. Вигнанці. В’язні в Баґхрі, — сказала вона. У кожного була власна страшна історія про попередніх учнів Дзяна. — Я знаю. Повір мені, я знаю.

Кітай довго й допитливо дивився на неї. Нарешті він кивнув на її неторкану миску вівсянки. Жинь готувалася до контрольної в Дзіми й забула попоїсти.

— Просто бережи себе, — промовив він.

Другорічки мали право битися на арені.

Тепер, після випуску Алтаня, зіркою двобоїв став Неджа, і під жорстким наставництвом Дзюня він швидко перетворився на ще страхітливішого бійця. Уже через місяць його почали викликати на двобій учні на два чи й на три роки старші, а до другої весни він став беззаперечним чемпіоном арени.

Жинь також кортіло стати до двобоїв, але єдина розмова з Дзяном поклала край її пориванням.

— Ти не битимешся, — якось сказав він, коли вони балансували на стовпах над струмком.

Жинь миттю плюхнулась у воду.

— Що?! — випалила вона, щойно змогла підвестися.

— У двобоях беруть участь лише ті учні, чиї майстри дали на це дозвіл.

— То дайте мені дозвіл!

Дзян вмочив великого пальця на нозі у воду і обережно підняв його.

— Ні.

— Але я хочу битися!

— Цікаво, але недоречно.

— Але…

— Жодних «але». Я твій майстер. Ти не ставиш під сумнів мої накази, ти їм коришся.

— Я коритимуся наказам, які матимуть для мене сенс, — відповіла вона, шалено розгойдуючись на стовпі.

Дзян пхикнув.

— Суть двобоїв не в перемозі, їхня мета — продемонструвати нові техніки. І що ж зробиш ти? Спалахнеш на очах інших студентів?

Далі Жинь цієї теми не розвивала.

За винятком двобоїв, на які Жинь ходила постійно, сусідок по кімнаті вона бачила нечасто. Нян вічно затримувалася допізна з Еньжо, а Венка вільні години проводила на патрулюванні з Міською вартою або на тренуваннях із Неджею.

Кітай почав займатися разом з нею в жіночій спальні, але лише тому, що це єдине місце на території Академії, де точно нікого не було. В останньому наборі першорічок жінок не було, а Кужел і Арда закінчили Академію наприкінці першого року Жинь. Обом запропонували престижні посади молодших офіцерів у Третьому та Восьмому підрозділах відповідно.

Алтань теж поїхав. Але ніхто не знав, до якого підрозділу. Жинь очікувала, що в Академії про це ширитимуться чутки. Але Алтань зник, немовби його ніколи й не було в Сінеґарді. У їхньому класі легенда про Алтаня Тренсиня почала тьмяніти, і коли до Академії приїхала наступна група першорічок, ніхто з них уже не знав, хто такий Алтань.

З плином місяців Жинь усвідомила неочікувану перевагу того, що була єдиною ученицею за напрямом вірувань, адже тепер не мусила безпосередньо конкурувати з рештою однокласників.

Хоча й приязнішими від того вони не стали. Але Жинь уже не чула жартиків про свій акцент, Венка вже не морщила носа щоразу, коли вони лишалися наодинці в жіночій спальні, і поступово сінеґардці звикли до її присутності, хай навіть і не з великим захватом.

Єдиним винятком був Неджа.

Усі заняття, окрім бойових мистецтв та вірувань, у них були спільні. Вони щосили намагалися повністю ігнорувати присутність іншого. На багатьох поглиблених заняттях було так мало учнів, що часто Жинь почувалася дуже ніяково, але їй здавалося, що холодна відчуженість краща за активне цькування.

Але вона однаково звертала на Неджу увагу. А як інакше? Очевидно, що він був зіркою класу й поступався Кітаю хіба що в стратегії та лінгвістиці, але в усьому іншому, по суті, став новим Алтанем в Академії. Майстри захоплювалися ним, новоприбулі студенти вважали богом.

— Не такий він уже й особливий, — пробурчала вона Кітаю. — Свого року навіть не переміг у турнірі. Вони взагалі про це знають?

— Звісно, знають, — не відриваючи погляду від домашнього завдання з мови, відповів Кітай із терплячим роздратуванням людини, яка вже багато разів чула схожі розмови.

— То чого ж вони не вшановують мене? — поскаржилася Жинь.

— Бо ти не б’єшся на арені. — Кітай заповнив останній пропуск у таблиці відмінювання призахідницьких дієслів. — А ще тому, що ти дивна й невродлива.

Однак загалом дитяче суперництво в їхньому класі зникло. Частково тому, що вони просто подорослішали, а частково через те, що зникло напруження навислих Випробувань — учні були впевнені, що їх не відрахують з Академії, доки вони отримують відповідні оцінки, — а частково, бо навчання стало таким складним, що вони просто не могли відволікатися на дрібні суперечки.

Але ближче до кінця другого року клас знову почав розділятися — цього разу залежно від провінцій та політичних поглядів.

Безпосередньою причиною такого розколу стала дипломатична криза, пов’язана з військами Федерації на кордоні провінції Коня. Сутичка на заставі між муґенськими торговцями та нікарськими робітниками стала смертельною. Муґенці відправили озброєних поліціянтів убити слідчих. Прикордонний патруль провінції Коня відповів тим самим.

Майстра Ірдзяха негайно викликали до дипломатичної групи Імператриці, а це означало, що заняття зі стратегії скасували на два тижні. Однак студенти про це дізналися лише з написаної нашвидкуруч записки, яку їм лишив Ірдзях.

— «Коли повернуся, не знаю. Відкрито вогонь з обох сторін. Убито чотирьох цивільних», — Нян прочитала вголос записку Ірдзяха. — О боги. Це війна, так?

— Не обов’язково, — Кітай єдиний зберігав абсолютний спокій. — Сутички трапляються постійно.

— Але ж загиблі…

— Загиблі є постійно, — сказав Кітай. — Так триває вже майже два десятиліття. Ми ненавидимо їх, вони ненавидять нас, і певна невелика кількість людей через це помирає.

— Загинули нікарські громадяни! — вигукнула Нян.

— Так, загинули, але Імператриця нічого з цим не робитиме.

— Вона й не може нічого зробити, — перебив Хань. — У провінції Коня замало військ, щоб утримати фронт, наше населення нечисленне, тож вербувати нікого. Реальна проблема в тому, що деякі Воєначальники не можуть поставити на перше місце націо­нальні інтереси.

— Ти не знаєш, про що говориш, — мовив Неджа.

— Я знаю, що на кордоні гинуть люди мого батька, — сказав Хань. Несподівана ядучість у його голосі здивувала Жинь. — А тим часом твій батько спокійнісінько сидить у своєму палацику, заплющуючи на це очі, бо йому добре та безпечно між двома буферними провінціями.

Ніхто й ворухнутися не встиг, як Неджа схопив Ханя ззаду за шию й ударив його обличчям об стіл.

У класі запала тиша.

Хань глянув угору, надто приголомшений, щоб відповісти. З чутним хрускотом у нього зламався ніс, кров стікала вниз на підборіддя.

Неджа відпустив шию Ханя.

— Не смій патякати про мого батька.

Хань виплюнув щось схоже на уламок зуба.

— Твій батько довбаний боягуз.

— Я сказав — заткнись!

— У вас найчисельніші війська в Імперії, і ви їх не розгортаєте, — сказав Хань. — Чому, Неджа? Маєте на ці війська якісь інші плани?

У Неджі спалахнули очі.

— Хочеш, щоб я зламав тобі шию?

— Муґенці не збираються вторгатися, — швидко перебив Кітай. — Звісно, вони зчинять галас на кордоні з провінцією Коня, але наземного вторгнення не плануватимуть. Не захочуть злити призахідників.

— Призахідникам і діла до цього не буде, — заперечив Хань. — Вони роками не переймаються, як там справи у східній півкулі. Ані послів, ані дипломатів…

— Це через перемир’я, — сказав Кітай. — Вони вважають, що в цьому немає потреби. Але якщо Федерація порушить рівновагу, вони втрутяться. І командування муґенців це знає.

— А ще командування муґенців знає, що ми не маємо скоординованого захисту кордонів та військового флоту, — випалив Хань. — Не тіш себе ілюзіями.

— Наземне вторгнення — не надто розумний хід для муґенців, — наполягав Кітай. — Перемир’я вигідне для них. Вони не кинуть на смерть до центральної частини Імперії тисячі своїх людей. Війни не буде.

— Звісно, — Хань схрестив руки на грудях. — А навіщо ж тоді нас тренують?

Друга криза сталася через два місяці по тому. Декілька прикордонних міст у провінції Коня почали бойкотувати муґенські товари. Муґенські генерали відреагували на це, послідовно зачинивши, пограбувавши та спаливши всі нікарські підприємства по той бік муґенського кордону.

Щойно до Сінеґарда дійшли ці новини, Хань негайно виїхав із Академії, аби приєднатися до батькового батальйону. Дзіма пригрозила йому відрахуванням, якщо він поїде без дозволу. Хань лише кинув свою нарукавну пов’язку їй на стіл.

Третя криза настала після смерті Імператора Федерації. Нікарські шпигуни доповіли, що кронпринц Рьохай готовий заступити його на троні, і ця новина глибоко стурбувала всіх майстрів Академії. Принц Рьохай — молодий, запальний та запеклий націоналіст — був провідним членом військової партії муґенців.

— Він роками закликав до наземного вторгнення, — пояснив класу Ірдзях. — А тепер йому випала нагода втілити свій задум у життя.

Наступні шість тижнів видалися надзвичайно напруженими. Навіть Кітай перестав сперечатися, що муґенці нічого не робитимуть. Студенти, переважно вихідці з прикордонної півночі, подали прохання про від’їзд додому. Усім без винятку відмовили. Та попри це кілька з них все одно поїхали, хоча більшість підкорилися наказу Дзіми — якщо дійде до війни, то якісь зв’язки з Сінеґардом краще, ніж нічого.

Новий Імператор Рьохай не оголосив про наземне вторгнення. Імператриця відправила на лукоподібний острів дипломатичну делегацію, і подейкували, що нова керівна верхівка муґенців люб’язно її прийняла. Криза минула. Але над Академією досі висіла тривожна хмара, і ніщо не могло стерти все більшого страху, що їхній клас може стати першим, який випустять у війну.

Здавалося, тільки Дзяна не цікавили новини про політику Федерації. Якщо його питали про муґенців, він кривився й змінював тему, якщо наполягали, по-дитячому мружився, хитав головою й починав голосно співати.

— Але ви билися з Федерацією! — вигукнула Жинь. — Як вам може бути байдуже?

— Не пам’ятаю цього, — сказав Дзян.

— Як ви можете цього не пам’ятати? — наполегливо запитала вона. — Ви брали участь у Другій Маковій війні, ви всі там були!

— Це мені так сказали, — промовив Дзян.

— То виходить…

— Не пам’ятаю, — голосно відповів Дзян, і в його голосі з’явилася слабка тремтлива нотка, яка змусила Жинь усвідомити, що краще облишити цю тему, інакше вона ризикувала загнати його в тижневу відсутність або дивакувату поведінку.

Але доки вона не порушувала теми Федерації, Дзян продовжував вести їхні заняття так само звивисто і мляво. Жинь знадобився майже весь перший рік учнівства, щоб навчитися медитувати, не рухаючись протягом години, і щойно їй це вдалося, Дзян захотів, щоб вона медитувала по п’ять годин. На це знадобився ще майже рік. А коли нарешті й це вдалося, Дзян дав їй невелику непрозору фляжку — такі використовували для зберігання соргового вина, — і розповів, як піднятися на верхівку гори.

— Біля верхівки є печера. Ти зрозумієш, коли її побачиш. Випий вміст фляжки, а потім починай медитувати.

— Оце й усе?

Дзян роздивлявся нігті на пальцях рук.

— Більш-менш.

— Як довго?

— Скільки знадобиться. Дні. Тижні. Місяці. Я не можу сказати, доки ти не почнеш.

Жинь повідомила іншим майстрам, що її не буде на заняттях протягом невизначеного періоду часу. Вони вже змирилися з дивакуватістю Дзяна, тож відпустили її і сказали намагатися не бути відсутньою більше року. Вона сподівалася, що майстри пожартували.

Дзян не супроводжував її до вершини. Попрощався з нею на найвищому рівні Академії.

— Ось мантія на той випадок, якщо змерзнеш. Там невеликий прихисток на випадок дощу. Побачимося на іншому боці.

Цілий ранок дощило. Жинь піднімалася важко, через кожні кілька кроків їй доводилося зупинятися, щоб зчистити з черевиків бруд. Коли вона дісталася печери, то так сильно тремтіла, що мало не випустила фляжку з рук.

Жинь роззирнулася на брудну печеру. Їй хотілося розпалити багаття, щоб зігрітися, але вона не змогла знайти нічого наскрізь не промоклого. Жинь пробралася в дальній край печери, де дощ уже не міг її дістати, і сіла схрестивши ноги. Потім заплющила очі.

Жинь думала про воїна Бодхідхарму, який роками медитував, слухаючи крик мурашок. Вона підозрювала, що коли закінчить, то кричатимуть не тільки мурахи.

У фляжці виявився гіркуватий чай. Вона подумала, що то галюциноген, дистильований до рідини, але минали години, а її розум залишався таким самим ясним, як і завжди.

Настала ніч. Вона медитувала в темряві.

Спочатку це було страшенно важко.

Вона не могла всидіти нерухомо. Через шість годин Жинь зголодніла. І думала лише про шлунок. Але через якийсь час голод став таким сильним, що вона вже не могла про нього думати, бо не могла пригадати часу, коли їсти не хотілося.

На другий день Жинь відчула запаморочення. Вона була така одурманена голодом, така нестерпно голодна, що не відчувала власного живота. Та чи взагалі вона його мала? Що таке живіт?

На третій день її голова стала дивовижно легкою. Вона була лише повітрям, лише подихом, лише органом дихання. Віялом. Флейтою. Вдих, видих, вдих, видих і так далі.

На п’ятий день усе рухалося надто швидко, надто повільно або взагалі не рухалося. Жинь обурювало, що час плине так помалу. Її мозок розігнався й тепер не міг заспокоїтись, а вона почувалася так, немовби серце билося частіше, ніж у колібрі. Як вона ще не розчинилася? Як не затріпотіла в небуття?

На сьомий день Жинь огорнула порожнеча. Її тіло стало дуже спокійним, таким спокійним, аж вона забула, що воно в неї є. Палець на лівій руці свербів, і це відчуття її вразило. Вона не чухалась, а спостерігала за свербежем немовби збоку і з подивом зрозуміла, що через дуже довгий час він зник сам собою.

Вона вчилася, як подих проходить крізь її тіло, ніби крізь порожній дім. Дізналася, як розташовані її хребці, щоб хребет утворював бездоганно рівну лінію, вільний канал.

Але її нерухоме тіло поважчало, і коли воно стало таким важким, Жинь було дедалі легше скинути його і здійнятися вгору, невагомою, до того місця, яке вона могла бачити лише з заплющеними повіками.

На дев’ятий день Жинь спіткав геометричний напад ліній і фігур без форми чи кольору, без жодного естетичного ладу, суто випадкових.

«Дурні фігури, — знову й знову подумки промовляла вона, ніби мантру. — Дурні, довбані фігури».

На тринадцятий день у Жинь виникло жахливе відчуття, ніби вона в пастці, ніби її поховали в камені, ніби накрили землею. Вона почувалася такою легкою, такою невагомою, але не могла нікуди піти й лише рикошетила всередині цієї дивної посудини, званої тілом, немовби спійманий світляк.

На п’ятнадцятий день вона впевнилася, що її свідомість розширилася настільки, щоб умістити в собі все життя на планеті — від проростання найменшої квітки до можливої смерті найбільшого дерева. Вона бачила безкінечний процес передачі енергії, розвиток і загибель, і сама була частиною кожного етапу.

Вона бачила вибухи кольорів і тварин, яких, мабуть, не існувало. Це були не зовсім видіння, бо видіння значно яскравіші, конкретніші. І не мара від простих думок. Це були наче сни, неясна площина десь посередині, і вона могла ясно осягнути їх, лише звільнивши розум від усіх інших думок.

Жинь перестала рахувати дні. Вона мандрувала десь поза часом, у місце, де рік і хвилина відчувались однаково. У чому відмінність між скінченністю і нескінченністю? Є буття і є небуття, оце й усе. Час не реальний.

Марення зміцніло. Вона або спала, або перенеслася кудись, бо коли ступила крок уперед, її нога торкнулася холодного каменю. Жинь роззирнулася й побачила, що стоїть у вкритій кахлями кімнаті, не більшій за ванну. Дверей не було.

Перед Жинь з’явилася постать у дивному вбранні. Спершу їй здалося, що то Алтань, але обличчя постаті було лагіднішим, а багряні очі — круглішими й добрішими.

— Вони казали, що ти прийдеш, — промовила постать. Голос був жіночий, глибокий і сумний. — Боги знали, що прийдеш.

Жинь не могла вимовити й слова. Щось у Жінці було таким знайомим, і йшлося не лише про схожість із Алтанем. Форма обличчя, вбрання… Від них спалахнули спогади, про які Жинь і не знала, про піски й воду, чисте небо.

— Тебе попросять зробити те, що я відмовилася зробити, — сказала Жінка. — Запропонують силу, якої ти й уявити не можеш. Але застерігаю тебе, юна войовнице. Ціна тій силі — біль. Пантеон контролює матерію всесвіту. Щоб обійти усталений порядок, тобі доведеться віддати щось натомість. І за дари Фенікса ти заплатиш найбільше. Фенікс хоче страждань. Фенікс хоче крові.

— Крові у мене вдосталь, — відповіла Жинь. Вона й гадки не мала, що спонукало її це сказати, але продовжила: — Я можу дати Феніксу те, чого він жадає, якщо Фенікс дасть мені силу.

У голосі Жінки почулася стривоженість:

— Фенікс не дає. Принаймні постійно. Фенікс бере, бере, бере… З-поміж усіх елементів лише вогонь невтолимий… Він пожиратиме тебе доти, доки ти не станеш нічим…

— Я не боюся вогню, — сказала Жинь.

— А мала би боятися, — просичала Жінка. Вона повільно ковз­нула до Жинь, не переставляючи ніг, не йдучи, а просто з кожною миттю ставала все більшою…

Жинь перехопило подих. Це був зовсім не той спокій, якого вона мала досягти — ні, це було жахливо… Раптом Жинь почула какофонію криків, що відлунювали у вухах, а потім Жінка почала кричати, верещати й корчитися в повітрі, немовби катована танцівниця, але навіть попри це потяглася вперед і схопила Жинь за руку…

…Навколо Жинь завертілись образи, смагляві тіла, які танцювали біля багать, роти розтягалися в моторошних посмішках, вигукували слова мовою, схожою на щось таке, що Жинь чула у снах, але вже не пам’ятала… Багаття спалахнуло нерівним вогнем, і тіла впали назад, обгорілі, понівечені, зотлілі до вибілених кісток, і Жинь подумала, що то кінець — смерть поклала всьому край; але кістки підстрибнули і продовжили танцювати… Один зі скелетів глянув на неї з неприкритою зубастою усмішкою й поманив безплотною рукою:

— Ми з праху повстали й до праху повернемося…

Жінка сильніше стиснула руку Жинь, нахилилася вперед і люто прошепотіла їй на вухо:

— Повертайся.

Але Жинь манило полум’я… вона вдивлялася повз кістки у вогонь, що здіймався вгору, немовби живий, набуваючи обрисів живого бога, тварини, птаха…

Птах схилив голову, глянувши на них.

Жінку охопило полум’я.

А потім Жинь знову здійнялася вгору, полетіла стрілою в небеса, до сфер богів.

Коли Жинь розплющила очі, Дзян сидів перед нею навпочіпки й не відводив світлих очей.

— Що ти бачила?

Жинь глибоко вдихнула. Спробувала зорієнтуватися, знову маючи тіло. Вона почувалася такою незграбною й важкою, немов лялька, недбало виліплена з вогкої глини.

— Велику круглу кімнату, — вагаючись, промовила вона, скошуючи очі, аби пригадати останнє видіння. Чи то слова було важко дібрати, чи просто вуста відмовлялися коритися. Наче кожен наказ, який вона віддавала тілу, воно виконувало з затримкою. — У ній була немовби ціла низка триграфів, але тридцять дві точки ділилися на шістдесят чотири. А ще навколо на п’єдесталах були істоти.

— На постаментах, — виправив Дзян.

— Дійсно. На постаментах.

— Ти бачила Пантеон, — пояснив він. — Ти знайшла богів.

— Мабуть, — її голос здригнувся.

Жинь збентежилася. Вона справді знайшла богів? Чи просто уявила собі шістдесят чотири божества, які оберталися навколо неї, ніби скляні намистини?

— У тебе скептичний вигляд, — сказав він.

— Я втомилася, — відповіла вона. — Не знаю, чи те все було реальним, чи… Я про те, що, може, то був просто сон.

Чим її видіння відрізнялися від витвору уяви? Може, вона побачила все те лише тому, що так хотіла?

— Сон? — Дзян нахилив голову. — Ти коли-небудь бачила щось схоже на Пантеон? На малюнку? Чи на картині?

Вона насупилася.

— Ні, але…

— Постаменти. Ти сподівалася їх побачити?

— Ні, — сказала вона, — але постаменти я бачила й раніше, а Пантеон міг легко постати з уяви.

— Але чому цей конкретний сон? Чому твій заснулий розум вирішив обрати з пам’яті саме ці образи, а не якісь інші? Чому не коня, або поле жасмину, або голого майстра Дзюня верхи на тигрі?

Жинь моргнула.

— Вам щось таке сниться?

— Відповідай на запитання, — наполягав він.

— Не знаю, — розчаровано промовила Жинь. — Чому людям сниться те, що сниться?

Але Дзян усміхнувся, немовби саме це й хотів почути.

— А й справді, чому?

Жинь не мала відповіді. Вона байдуже втупилася у вихід із печери, перекочуючи в голові думки, й усвідомила, що прокинулася не лише в одному значенні.

Змінилася її картина світу, розуміння реальності. Вона бачила обриси, хоч і не знала, як заповнити пробіли. Знала, що боги існують, що вони говорять, і цього було достатньо.

Їй знадобилося багато часу, але нарешті вона мала слова для того, що вони вивчали. Шамани — ті, хто спілкується з богами. Боги — сили природи, сутності не менш реальні та ефемерні за вітер і вогонь, невід’ємні для існування всесвіту.

Коли призахідники писали «Бог», вони мали на увазі надприродне.

Коли Дзян промовляв «бог», він говорив про найвищою мірою природне.

Спілкуватися з богами — це мандрувати світом снів, світом духів. Облишити те, чим вона була, і стати частиною основоположного стану речей. Простору в лімбі, де справи та дії ще не визначені; мінливої темряви, у якій фізичний світ ще не вимріявся в буття.

Боги — це просто сутності, які населяють той простір, сили творення і руйнування, любові і ненависті, піклування і нехтування, світла і темряви, холоду і тепла… вони протиставлені одне одному і доповнюють одне одного, вони — це основоположна істина.

Вони — елементи, з яких складається сам усесвіт.

Тепер Жинь розуміла, що реальність — це фасад, сон, витворений хвилеподібними силами під тонкою поверхнею. І, медитуючи, ковтнувши галюциногенів, забувши про свій зв’язок із матеріальним світом, вона змогла прокинутися.

— Я розумію істину речей, — пробурмотіла вона. — Знаю, що означає існувати.

Він усміхнувся.

— Дивовижно, еге ж?

А потім вона зрозуміла, що Дзян зовсім не божевільний. Насправді його розум ясніший, ніж у будь-кого з її знайомих.

Жинь дещо спало на думку.

— А що трапляється, коли ми помираємо?

Дзян здійняв брову.

— Гадаю, ти й сама можеш на це відповісти.

Жинь трохи поміркувала.

— Ми повертаємося до світу духів. Ми… Ми живемо в ілюзії. І тоді прокидаємося.

Дзян кивнув.

— Ми не стільки помираємо, як повертаємося до витоків. Розсіюємося. Втрачаємо своє «я». Змінюємося, щоб уже не бути чимось одним, а стати всім. Принаймні більшість із нас.

Вона розкрила була рота, щоб запитати, що він мав на увазі, але Дзян потягнувся й торкнувся її чола.

— Як почуваєшся?

— Неймовірно, — сказала вона.

Жинь здавалося, що тепер у неї розум ясніший, ніж місяці тому, немовби весь цей час вона намагалася роздивитися щось крізь туман, і раптом цей туман розсіявся. Жинь була в захваті, вона розгадала загадку, збагнула джерело своєї сили, і тепер їй лишалося тільки навчитися за бажанням черпати з нього.

— То що тепер? — спитала вона.

— Тепер ми розв’язали твою проблему, — сказав Дзян. — Тепер ти знаєш, як пов’язана з більшою павутиною космологічних сил. Іноді майстри бойових мистецтв, які мають особливий зв’язок зі світом, усвідомлюють, що одна з цих сил їх затопила. Вони потерпають від неврівноваженості — близькості до одного бога понад іншими. Це й сталося з тобою на арені. Але тепер ти знаєш, звідки взялося полум’я, і коли це трапиться знову, зможеш помандрувати до Пантеону, щоб віднайти рівновагу. Тепер ти зцілилася.

Жинь смикнула головою в бік свого майстра.

Зцілилася?

Зцілилася?

Дзян був задоволений, потішений і спокійний, а Жинь — спантеличена. Вона вивчала вірування не для того, щоб угамувати вогонь. Так, вогонь лишав жахливі відчуття, але також він був сильним. Вона почувалася сильною.

Вона хотіла навчитися спрямовувати його, а не придушувати.

— Щось не так? — запитав Дзян.

— Я… Я не…

Вона прикусила губу, щоб слова не зірвалися з вуст. Дзян дуже несхвально ставився до будь-яких обговорень ведення війни, і якби вона продовжила розпитувати його про військове застосування цих сил, він міг кинути її знову, як перед Випробуваннями. Дзян вважав її надто імпульсивною, необачною та нетерплячою. Жинь знала, як легко його сполохати.

Та байдуже. Якщо Дзян не збирався вчити її прикликати цю силу, то вона з’ясує це сама.

— То який у цьому сенс? — запитала вона. — Просто почуватися добре?

— Сенс? Який сенс? Ти просвітилась. Осягнула космос краще за більшість нині живих теологів! — Дзян змахнув руками навколо голови. — Ти хоч уявляєш, на що здатна, маючи це знання? Вихідці з Внутрішніх держав тлумачили майбутнє роками, читали борозенки на черепашачому панцирі, щоб осягнути божественні події. Вони можуть лікувати хвороби тіла, зціливши дух. Можуть розмовляти з рослинами, лікувати захворювання розуму…

Жинь замислилася, чому ж, досягнувши таких умінь, вони не знайшли їм військового застосування, однак припнула язика.

— То як надовго це затягнеться?

— Безглуздо говорити про це в роках, — сказав Дзян. — Вихідці з Внутрішніх держав не дозволяли собі тлумачити божественне, не потренувавшись бодай п’ять років. Підготовка шаманів — це процес, який триває протягом усього життя.

Але Жинь не могла з цим змиритися. Вона хотіла сили, і то зараз, а надто якщо вони — на межі війни з муґенцями.

Дзян допитливо спостерігав за нею.

«Будь обережна, — нагадала вона собі. — Тобі ще стільки всього треба навчитися в Дзяна. Підіграй йому».

— Щось іще? — запитав він через якийсь час.

Вона подумала про застереження Жінки-спірлійки. Подумала про Фенікса, про вогонь і біль.

— Ні, — сказала вона. — Більше нічого.