Ловець снів

Епілог День праці

«Ось і ще одне літо скінчилося», — подумав Генрі.

Утім, у цьому не було нічого сумного: літо видалося чудовим, та й осінь очікується непогана. Правда, з’їздити на полювання цього року не вийшло, і, безперечно, варто очікувати на візити нових друзів із військового відомства (друзі з військового відомства найбільше хвилювались, аби в нього на шкірі не з’явилася червона рослинність), але все одно осінь буде гарною. Прохолодне повітря, сонячні дні, довгі ночі.

Іноді в опівнічні години до Генрі з’являлася його стара подруга, але, коли це траплялося, він просто сідав у кабінеті з книжкою в руках і чекав, доки вона піде. Зрештою та завжди йшла. Зрештою сонце завжди сходило. Те, що недоспиш однієї ночі, доспиш іншої, але сон обов’язково прийде, як кохана. Про це Генрі дізнався минулого листопада.

Він пив пиво на ґанку котеджу Джонсі й Карли у Вері, там, на березі Пеппер-понду.

Південний край Квеббінського водосховища був милі за чотири звідси. Й Іст-стрит, зрозуміло, теж.

На руці, яка тримає банку «Курз», три пальці. Два довелося відтяти через обмороження, яке він заробив, чи то коли йшов на лижах Просікою з «Діри в стіні», чи то коли тягнув Джонсі до вцілілого «Хамві» на нашвидку спорудженій волокуші. Схоже, тієї осені доля призначила йому волокти людей по снігу, правда, з різними результатами.

Біля вузької смужки берега Карла Джонс чаклує над пательнею для барбекю. Малюк Ноел у провислому підгузку дибуляє навколо похідного столика зліва від неї і життєрадісно розмахує обвугленою сосискою. Інші діти Джонсів, віком від трьох до одинадцяти років, хлюпочуться у воді й кричать одне на одного. Генрі завжди вважав, що біблійна заповідь «плодитись і розмножуватись» не позбавлена здорового глузду, але зараз йому здавалося, що Джонсі й Карла дещо перестаралися з її втіленням у життя.

У нього за спиною грюкнули сітчасті двері. На ґанок вийшов Джонсі з відром із льодом і банками пива. Кульгав він уже не так сильно; цього разу лікар послав під три чорти те оснащення, що сиділо у нього в стегні, і замінив його на сталь і тефлон, запевнивши Джонсі, що це все одно рано чи пізно довелося б зробити, але «якби трохи обережності, можна було б і зі старим ще років п’ять походити». Операцію йому зробили в лютому, незабаром після їхнього з Джонсі шеститижневого «відпочинку» серед людей із військової розвідки та психіатрів.

Військові запропонували зробити операцію з заміни суглоба за рахунок Дядька Сема — що мало б стати чимось на зразок завершального акорду допиту, — але Джонсі з вдячністю відмовився, пославшись на те, що не бажає позбавляти свого ортопеда роботи, а страхову компанію — задоволення сплачувати рахунки.

До цього часу в них обох залишилось одне бажання: скоріше вибратися з Вайомінгу. Квартирки були в цілому непогані (якщо, звичайно, звикнути до життя під землею), харчування тягло на чотири зірки (Джонсі набрав десять фунтів, Генрі — майже двадцять), та й прем’єрами найновіших фільмів їх балували. Тільки от атмосфера трішки тхнула доктором Стрейнджлавом[239]. Для Генрі ці шість тижнів минули набагато гірше, ніж для Джонсі. Джонсі страждав переважно від болю в скаліченому стегні; спогади про те, як йому довелося ділити тіло з Сірим, на диво швидко зблякли, перейшовши в розряд снів.

Спогади Генрі, навпаки, ставали все яскравішими. І найжахливішими були пов’язані з корівником. Військові, які проводили допити, виявилися людьми душевними, на відміну від Курца з його бандою, але Генрі не міг забути про Білла, Маршу і Даррена Чайлза, містера Забористий-Косяк-з-Ньютона. Вони часто приходили до нього в снах.

Як і Овен Андергілл.

— Підкріплення, — повідомив Джонсі і, поставивши відро з пивом, скривившись і покректуючи, опустив себе на продавлену плетену гойдалку поруч із Генрі.

— Ще одну, і досить, — сказав Генрі. — Мені за годину повертатися до Портленда, не хочу, щоб мене напідпитку за кермом зловили.

— Залишайся на ніч, — запропонував Джонсі, спостерігаючи за Ноелем. Малюк плюхнувся на траву під столом і, здається, намагався запхати в пупок залишки сосиски.

- І слухати, як твої бешкетники до півночі, а то й довше, на головах ходять? — усміхнувся Генрі. — Або дивитися ретроспективу фільмів жахів Маріо Бави[240]?

— Та я вже якось відійшов від жахів, — відповів Джонсі. — Сьогодні в нас фестиваль Кевіна Костнера. Починаємо з «Охоронця».

— Ти ж начебто сказав, що не дивишся жахів.

— Дотепнику. — Знизавши плечима, Джонсі з усмішкою додав: — Загалом, вирішуй сам.

Генрі мовив, піднімаючи банку:

— За друзів, які не з нами.

Джонсі підняв свою.

Вони цокнулись і випили.

— Як Роберта? — поцікавився Джонсі.

Генрі всміхнувся.

— Непогано. Під час похорону я боявся…

Джонсі кивнув. Під час похорону Даддітса вони підтримували її під руки, що було дуже доречно, бо Роберта насилу трималася на ногах.

— …але зараз вона оговтується. Думає відкрити крамничку товарів для творчості. Як на мене, гарна ідея. Звичайно, вона сумує за ним. Після смерті Алфі Даддітс був її життям.

- І нашим теж, — додав Джонсі.

— Так. Мабуть.

— Мені так соромно, що ми кинули його на стільки років. У нього була лейкемія, а ми, чорт забирай, навіть не знали…

— Знали, звичайно, — коротко заперечив Генрі.

Джонсі глянув на нього, здивовано піднявши брови.

— Гей, Генрі! — гукнула Карла. — Тобі який бургер?

— Тільки не сирий! — гукнув він у відповідь.

— Слухаю, ваше величносте. Серденько, візьми малюка, а то на цю сосиску вже дивитися лячно. Забери її й відведи його до батька.

Генрі збіг сходами, вивудив Ноела з-під столу і поніс на ґанок.

— Енні! — весело пискнув півторарічний Ноел.

Генрі завмер, відчуваючи, як по спині біжить крижаний холодок. Немов його покликав привид.

- Із ії, Енні! Із ії ! — Ноел для дохідливості стукнув Генрі по носі виваляною в бруді сосискою.

— Дякую, я почекаю на свій бургер, — відмовився він і продовжив шлях.

— Не іси мою осиску?

— В Енні буде своя осиска, сонечко. Може, віддаси мені оцю каку? Як тільки інші будуть готові, отримаєш нову.

Він викрутив сосиску з ручки малюка, потім посадовив його на коліна Джонсі й зайняв своє місце. До того часу, коли Джонсі закінчив виколупувати з пупка свого синочка гірчицю та кетчуп, малюк уже майже заснув.

— Що означає «знали, звичайно»? — продовжив розмову Джонсі.

— Та ну тебе, Джонсі! Може, ми кинули Даддітса або намагалися кинути, але невже ти думаєш, що він коли-небудь залишав нас? Ти віриш цьому після всього, що сталося?

Дуже повільно Джонсі похитав головою.

— Дещо забувалося, дещо ми переросли, але Річі Ґренадо нікуди не подівся. Він діяв на нас так само, як таріль родини Рейплоу — на Овена Андергілла.

Джонсі не потрібно було просити пояснити, у Вайомінгу в них було більш ніж досить часу, щоб розповісти один одному ті частини історії, яких бракувало.

— Знаєш, є старий вірш про людину, яка намагалась обігнати самого Бога. «Небесний гончак»[241] називається. Даддітс, звичайно, не був Богом, боронь Боже, але він був нашим гончаком. Ми бігли так швидко й далеко, як могли, але…

— Так і не змогли вирватися з ловця снів, еге ж? — договорив Джонсі. — Ніхто з нас так і не зумів. А потім прийшли вони . Байрум. Дурні, без мозку, спори в космічних кораблях, побудованих якоюсь іншою расою. Вони ж цим були, так? Вони всі цим були?

— Гадаю, ми ніколи цього не дізнаємося. Минулої осені ми знайшли відповідь тільки на одне запитання. Протягом століть ми дивилися на зірки й питали себе, чи самотні ми у Всесвіті. Що ж, тепер ми знаємо, що не самотні. Отака радість, правда? Джеррітсен… пам’ятаєш Джеррітсена?

Джонсі кивнув. Авжеж, він пам’ятав Террі Джеррітсена, психолога з військово-морського відомства, з тієї команди, що допитувала їх у Вайомінгу. Він іще постійно жартував з того, що дядечко Семмі постійно посилає його в таку глушину, де найближча вода — коров’ячий ставок Ларса Кілборна. Джеррітсен і Генрі стали близькими — якщо не друзями, то лише тому, що не дозволяла ситуація. Нехай із Джонсі та Генрі добре поводились, усе одно у Вайомінгу вони не лише гостювали. Зате Генрі Девлін і Террі Джеррітсен були колегами, а подібні речі завжди мають значення.

— Джеррітсен від самого початку припускав, що відповіді є на два запитання: ми не самотні у всесвіті і ми не єдині розумні істоти у Всесвіті. Я довго намагався переконати його, що другий постулат базується на хибному посиланні, наче дім, побудований на піску. Не думаю, що мені це вдалось, але я хоча б посіяв у його душі зерно сумніву. Чим би не був байрум, вони не кораблебудівники; а раса, яка створила кораблі, цілком могла зникнути. Або ж вона перетворилася на байрум.

— Сірий не був дурним.

— Став таким, тільки-но проникнув у твою голову, тут я з тобою згодний. Сірий був тобою, Джонсі. Він украв твої емоції, твої спогади, твою любов до бекону.

— Я тепер його навіть до рота не беру.

— Мене це не дивує. Він викрав твою індивідуальність, а це включало й виверти підсвідомості. Твоя любов до фільмів жахів Маріо Бави і вестернів Серджіо Леоне, усе, що в тобі збуджувалось від страху й насильства… старий, Сірий обожнював такі речі. Та й що дивного? Усе це — примітивні інструменти виживання. І як останній представник свого виду у ворожому середовищі, він хапався за будь-яке знаряддя, до якого міг дотягтися.

— Повна маячня.

Відраза до подібної ідеї була виразно написана на обличчі Генрі.

— Ні. У «Дірі в стіні» ти бачив те, що й очікував побачити, а це прибулець із «Секретних матеріалів» або «Близьких контактів третього ступеня». Ти вдихнув байрус… Я впевнений, принаймні такий фізичний контакт відбувся. Але ти виявився абсолютно несприйнятливим до нього, як і щонайменше п’ятдесят відсотків представників людської раси. Підхопив ти щось на зразок наміру, сліпої необхідності. Блін, цьому немає відповідної назви, тому що немає відповідної назви для них . Але, гадаю, він проник у тебе, бо ти вірив , що він там був.

— Хочеш сказати, — уточнив Джонсі, дивлячись поверх голівки сплячого сина, — що я ледь не знищив людство через якусь псевдовагітність?

— О ні, — заперечив Генрі. — Якби це було саме так, усе минулося б безслідно, не важче, скажімо, за… дисоціативну фугу. Але думка про Сірого застрягла в тобі, як муха в павутинні.

— У ловці снів.

— Так.

Обидва замовкли. Незабаром Карла покличе їх їсти сосиски та гамбургери, картопляний салат і кавун під блакитним щитом нескінченно прозорого неба.

- І ти хочеш сказати, що все це збіг? — запитав Джонсі. — Що вони випадково опинилися на Джефферсон-тракт саме тоді, коли там опинився я? І не тільки я. Ти й Піт з Бобром. Плюс Даддітс лише за кількасот миль на південь, не забувай. Тому що Даддітс утримував нас разом.

— Даддітс завжди був двосічним мечем, — сказав Генрі. — З одного боку — Джозі Рінкенгауер: це Даддітс-рятівник, Даддітс-герой. З іншого — Річі Ґренадо: Даддітс-убивця. Тільки щоб убивати, Даддітсу були потрібні ми. Я в цьому впевнений. Ми мали глибшу підсвідомість. Ми надавали ненависть і страх, страх того, що Річі Ґренадо дійсно дістане нас, як обіцяв. У нас завжди було більше темряви, ніж у Даддітсі. В уявленні Даддса зло — це неправильно переставляти кілочки в крибеджі, та й то він робив це більше для забави. Усе ж таки… пам’ятаєш той випадок, коли Піт натягнув Даддітсу шапку на очі і той врізався в стіну?

Джонсі пригадував… дуже невиразно. Сталося це в торговельному центрі. Коли вони були молоді й тинятися по магазинах вважалося розвагою. День інший, лайно те саме.

— Після цього дуже довго Піт незмінно програвав, коли ми грали в гру Даддітса. Даддітс завжди зменшував його очки, і ніхто нічого не запідозрив. Напевне, вважали це простим збігом, але у світлі всього, що сталося, у мене виникають певні сумніви.

— Думаєш, навіть Даддітс знав, що розплата — сука?

— Він навчився цього в нас, Джонсі.

— Даддітс дав Сірому точку опори. Точку розумової опори.

— Так, але ще він дав тобі схованку. Не забувай цього.

Ні, подумав Джонсі, цього він ніколи цього не забуде.

— З нашого боку все почалося з Даддітса, — продовжував Генрі. — Ми стали не такими, як усі, з того дня, як зустріли його. Ти й сам знаєш, що це правда. Випадок із Річі Ґренадо просто був найяскравішим, найгучнішим. Якщо згадувати наше життя, побачимо й інші приклади, я впевнений.

— Дефаньяк, — тихо промовив Джонсі.

— Це хто?

— Той студент, якого я зловив на брехні перед самим нещасним випадком. Зловив, хоча мене навіть там не було в день іспиту.

— От бачиш? Але все-таки саме Даддітс зламав цього дрібного сірого сучого сина. Скажу більше: мені здається, саме Даддітс урятував мені життя на Іст-стрит. Гадаю, цілком можливо, що коли колега Курца зазирнув у «Хамві», щоб перевірити, як ся маємо, — я маю на увазі перший раз, — у голові в нього сидів маленький Даддітс, який нашіптував: «Не хвилюйся, старий, іди у своїх справах, вони мертві».

Але Джонсі ще не розлучився з колишньою думкою.

- І ти хочеш сказати, те, що байрум встановив зв’язок з нами — не з кимось іншим, а з нами, — лише випадок? Що це такий собі збіг? Саме так вважав Джеррітсен, хоча ніколи не говорив цього вголос. Але його думка була й без того цілком зрозумілою.

— Чому ні? Чимало вчених, блискучих мислителів на кшталт Стівена Джея Ґулда[242], впевнені, що людство існує завдяки ще більш довгій і неймовірній низці збігів.

- І ти в оце віриш?

Генрі підняв руки. Він не знав, як відповісти, не звернувшись до Господа, який знову крадькома з’явився в його житті в останні кілька місяців. З чорного ходу, як виявилось, і в тиші багатьох безсонних ночей. Але невже для того, щоб хоч якось пояснити те, що трапилось, обов’язково закликати цього древнього deux ex machina[243]?

— Я вірю в те, що Даддітс — це ми , Джонсі. L’enfаnt с’еst moi… toi… tout lе mondе…[244] Раса, вид, рід; гейм, сет, матч. Ми всі, в сумі своїй, — Даддітс, і всі наші найшляхетніші прагнення — не що інше як спроба не випустити з очей жовту валізку для сніданків і вміння вдягати взуття правильним боком: «Омоу о? Омоу сіку?» А до чого зводяться наші найбільші гріхи в космічному масштабі? Неправильно порахувати чийсь криб, виставити кілочки не туди, куди треба, а потім удати з себе дурника.

Джонсі спостерігав за ним у захваті.

— Усе це або надихає, або лякає. Не можу вирішити, що саме.

— Та це й не має значення.

Трохи поміркувавши, Джонсі запитав:

— Якщо всі ми — Даддітс, хто співає нам? Хто нам співає колискову, допомагає заснути, заколисує, коли нам сумно і страшно?

— О, цим усе ще займається Бог, — відповів Генрі й мало не вилаявся. Ось знову, незважаючи на всі старання.

— То це Господь не дав останньому тхору провалитись у шахту? Тому що, якби ця тварюка опинилась у воді, Генрі…

Якщо бути точним, останнім був тхір, виведений Перлмуттером, але це дрібниця, яка, за великим рахунком, не має значення.

— Так, неприємності були б, безперечно. На кілька років закриття Фенвей-парку стало б для Бостона найменшою з проблем. Але щоб це знищило все людство? Не думаю. Ми для них — неосвоєна територія. Сірий знав це, твої зізнання під гіпнозом…

— Не треба про це.

Джонсі прослухав записи кількох сеансів і вирішив, що згода на гіпноз була його найбільшою помилкою, яку він зробив під час перебування у Вайомінгу. Чути себе в образі Сірого — а під глибоким гіпнозом ставати Сірим — було те саме, що слухати злісного привида. Часом він думав, що виявився єдиною людиною на світі, яка по-справжньому розуміла, як це — бути зґвалтованим. Деякі речі краще забути назавжди.

— Вибач.

Джонсі відмахнувся — гаразд, усе добре, — але все-таки сильно зблід.

— Просто я хочу сказати, що тією чи іншою мірою ми всі — біологічний вид, який живе у ловці снів. Мені самому не подобається, як це звучить, цей фальшивий трансценденталізм ріже слух, але для цього явища теж немає правильних слів. Колись, імовірно, ми придумаємо потрібне визначення, ну а поки згодиться й ловець снів .

Генрі повернувся й подивився назад. Джонсі зробив те саме, трохи піднявши Ноела. Над дверима котеджу висів ловець снів. Генрі привіз його в подарунок, і Джонсі негайно прибив до одвірка, як у часи вампірів селяни-католики вішали на двері розп’яття.

— Можливо, їх просто тягло до тебе, — припустив Генрі. — До нас . Так само, як квіти повертаються до сонця або як залізні ошурки шикуються в лінію, коли потрапляють у магнітне поле. Напевне, втім, важко сказати: надто відрізняється від нас байрум.

— Вони повернуться?

— О так, — відповів Генрі. — Вони або інші. — Він підняв голову до літнього блакитного неба, що ще й не думало темніти, хоча день уже наближався до завершення. Звідкись із боку водосховища долинув крик орла. — Мабуть, у цьому можна не сумніватись. Але не сьогодні.

— Хлопці! — гукнула Карла. — Обід готовий!

Генрі взяв малюка у Джонсі. На коротку мить торкнулися їхні руки, торкнулися їхні погляди, торкнулися їхні думки. На одну коротку мить вони знову побачили лінію. Генрі усміхнувся. Джонсі відповів усмішкою. Вони спустилися сходинками й пішли разом по галявині, Джонсі — трохи накульгуючи, а Генрі — з сонною дитиною на руках, і тієї миті єдиною темрявою були їхні тіні, що тяглися за ними по траві.

Ловелл, штат Мейн

29 травня 2000 року