Ловець снів

Розділ 18 Гонитва починається

Джонсі гадки не мав, котра була година, коли в сніговій імлі блимнув зелений вказівник «Дайзартс» — годинник на приладовій панелі «Рема» вийшов з ладу, весь час показував 12:00 А. М., — але було ще темно, і сніг валив так само рясно. Поза межами Деррі снігоочисники програвали битву з хуртовиною. Украдений «Рем» був «непоганою їздилкою», як сказав би Джонсів татусь, але й він програвав битву, все частіше ковзаючи й розвертаючись на глибокому снігу, насилу пробиваючись крізь замети. Джонсі не знав, куди збирався потрапити Сірий, і не вірив, що той туди добереться. Не в таку хуртовину, не в цьому автомобілі.

Радіо ще працювало, але не надто добре, з нього долинали лише якісь невиразні, розмиті звуки і тріск. Оголошення часу він не почув, зате зміг розібрати прогноз погоди. На південь від Портленда сніг змінився дощем, але від Оґасти до Брансвіка, повідомляло радіо, опади мали вигляд небезпечного поєднання мокрого снігу з крижаним дощем і ожеледицею. Багато населених пунктів опинилися без електрики, і там не могла проїхати жодна машина, яка не мала гусениць.

Джонсі такі новини тільки потішили.

Коли Сірий викрутив кермо, щоб повернути до звабливої зеленої вивіски, важкий пікап, розкидаючи хмари снігу, заковзав убік. Джонсі знав, що якби він сидів за кермом, то машина, найімовірніше, вилетіла б у кювет, але за кермом сидів не він. А Сірий, хоч і став сприйнятливим до емоцій Джонсі, схоже, був набагато менш схильним піддаватися паніці в стресових ситуаціях. Замість того щоб сліпо намагатися повернути машину в бік, протилежний ковзанню, він повернув кермо в той самий бік і дочекався, коли пікап зупиниться, після чого знову вирівняв машину. Собака, який спав під пасажирським сидінням, навіть не прокинувся, а в Джонсі й пульс не почастішав. Якби він сам вів машину, серце в нього вже вистрибувало б із грудей. Утім, у таку бурю йому б і не спало на думку кудись їхати на машині.

Сірий слухняно зупинився на червоний сигнал світлофора в кінці з’їзду, хоча шосе 9 в обох напрямках здавалося схожим на засніжену пустелю. Навпроти з’їзду сяяла натрієвими ліхтарями величезна автостоянка, але в їхньому світлі гнані вітром снігові вихори здавалися схожими на замерзлу пару від дихання якогось гігантського невидимого звіра. У звичайну ніч, знав Джонсі, ця стоянка кишіла б гуркітливими дизельними фурами, «Кенвортами», «Меками» та іншими велетнями з миготливими зеленими та бурштиновими фарами. Сьогодні ж майже вся ця територія була порожньою, крім ділянки, позначеної «ТРИВАЛА СТОЯНКА. ЗВЕРТАТИСЯ ДО МЕНЕДЖЕРА. ПРИ СОБІ МАТИ ТАЛОН». Там стояло півтори десятка великовантажних автомобілів, наполовину заметених снігом. Водії всіх цих вантажівок зараз, мабуть, сиділи в мотелі, їли, грали в пінбол, дивилися порно або намагалися заснути в убогій загальній спальні з тильного боку будівлі, де за десять доларів ти отримував ліжко, чисте простирадло і мальовничий вигляд на шлакоблокову стіну. Дві думки, напевне, крутилися в голові кожного з них: «Коли вже можна буде їхати?» і «Скільки це все буде коштувати?»

Сірий натиснув на газ, і, хоч зробив він це обережно, як підказував файл Джонсі, відповідальний за водіння взимку, усі чотири колеса забуксували, пікап затремтів і зарився в сніг іще глибше.

«Ну ж бо! — підбадьорював Джонсі зі своєї позиції біля вікна. — Ну, закопуйся. Закопуйся по самі двірники! Щоб ти знав: коли застрягає повнопривідник, це надовго».

Потім колеса — спочатку передні, потім задні — знайшли тверду поверхню. «Рем» перетнув шосе 9 і попрямував до вивіски «В’ЇЗД». За нею з’явилася ще одна: «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАЙКРАЩУ АВТОСТОЯНКУ В НОВІЙ АНГЛІЇ». Потім фари пікапа вихопили третю, заліплену снігом, але ще прочитувану: «ТА ЩО ТАМ КАЗАТИ, ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАЙКРАЩУ АВТОСТОЯНКУ У СВІТІ».

«Це найкраща автостоянка у світі?» — спитав Сірий.

«Аякже», — відповів Джонсі, потім не витримав і розсміявся.

«Навіщо ти це робиш? Чому видаєш ці звуки?»

Джонсі зрозумів дивовижну річ, водночас зворушливу і жахливу: Сірий усміхався його губами. Трохи, ледь-ледь, але це була усмішка. «Він не знає, що таке сміх», — подумав Джонсі. Ясна річ, він же не знав, і що таке злість, але виявився напрочуд сумлінним учнем. Тепер він міг змагатися в люті з чемпіонами в цій справі серед землян.

«Твої слова мене розсмішили».

«Як це — розсмішили? Поясни точно».

Джонсі не знав, як відповісти на це запитання. Він хотів, щоб Сірий відчув усю гаму людських почуттів, підозрюючи, що олюднення викрадача врешті-решт може бути його єдиним шансом на порятунок — ми зустріли ворога, і він у нас самих, як сказав одного разу Поґо[168]. Але як пояснити сенс слова «смішно» жменьці спор з іншої планети? І справді, що смішного в тому, що «Дайзартс» називає себе найкращою автостоянкою у світі?

Вони під’їхали до ще одного вказівника з двома стрілками, ліворуч і праворуч. «ЗДОРОВЕННІ» — було написано під лівою стрілкою, «ДРІБНОТА» — під правою.

«Ми хто?» — спитав Сірий, зупинившись перед вказівником.

Джонсі міг би приховати цю інформацію, але який сенс?

«Ми — дрібнота», — сказав він, і Сірий повернув пікап праворуч.

Лед підняв голову, знову випустив пахучі гази й заскавчав. Черево його спухло й роздулося. Не знаючи істини, можна було подумати, що це сука, яка готується розродитися великим приплодом.

На стоянці для «дрібноти» вони побачили десятків зо два легкових автомобілів і пікапів; ті, які були занесені більше за всіх, певно, належали працівникам закладу: механікам (декілька з них чергує завжди), офіціанткам, кухарям. Найчистішим автомобілем, із живою цікавістю відзначив Джонсі, була зеленкувато-блакитна поліцейська машина з горбком снігу навколо блималок на даху. Арешт явно не входив у плани Сірого; проте Джонсі вже побував на місці трьох убивств, якщо рахувати кабіну пікапа. Так, у перших двох випадках не було свідків і відбитків пальців він не залишав, але тут? Отут, напевне, повно пальчиків Ґері Джонса. Він яскраво уявив, як стоїть у якійсь залі суду й каже: «Але, ваша честь, цих людей убив не я, а інопланетянин, який у мені оселився. Це був Сірий». Ще один жарт, якого Сірий нізащо не зрозуміє.

Цей поважний пан тим часом знову взявся копатись у його свідомості.

«“Дайпердз”, — сказав він. — Чому ти називаєш це місце “Дайпердз”, якщо воно називається “Дайзартс”?»

«Так його називав Ламар, — відповів Джонсі, згадавши тривалі галасливі сніданки, які вони влаштовували тут зазвичай по дорозі до «Діри в стіні» або з неї. Типу традиція така. — Мій тато теж так його називав».

«Це смішно?»

«Більш-менш. Це жарт на основі співзвучності слів. Такі каламбури — це найпростіша форма гумору».

Сірий припаркувався на місці, найближчому до ресторану, який нагадував невеликий освітлений острів, — але доволі далеко від поліцейської машини. Джонсі не знав, чи розумів Сірий важливість мигалок на даху. Він натиснув кнопку вимкнення фар «Рема». Потім повернув ключ запалювання, але завмер і видав кілька гучних гавкітливих «Ха! Ха! Ха! Ха!».

«Сподобалося? Що відчуваєш?» — не без тривоги поцікавився Джонсі.

«Нічого», — відверто відповів Сірий і вимкнув запалювання. Але потім, посидівши ще трохи в кабіні, за вікнами якої завивав морозний вітер, він повторив свої дії й вимовив трохи більш упевнено: «Ха! Ха, ха, ха!»

У своїй кабінетній фортеці Джонсі здригнувся. Цей звук здався йому моторошним, немов привид намагався згадати, як це — бути людиною.

Леду це теж не сподобалося. З тривогою дивлячись на людину за кермом машини його хазяїна, він знову заскавчав.

Відчувши, як його трусить Овен, Генрі насилу прокинувся. Здається, заснув секунду тому, але відчуття було таке, ніби руки й ноги занурили в цемент.

— Генрі.

— Я тут.

Ліва нога свербіла. У роті свербіло ще більше. Клятий байрус уже ріс і на губах. Генрі витер його вказівним пальцем і здивувався, наскільки легко той відвалився. Як засохла кров.

— Слухай. І дивись. Ти можеш подивитись?

Генрі подивився на темну дорогу, над якою метався примарний сніг, — Овен зупинив «Сно-Кет» і вимкнув фари. З темряви долинали віддалені голоси в голові — такий собі аудіовідповідник похідного багаття, який уночі видно дуже здалеку. Генрі попрямував до них. Розмовляли четверо, молоді люди, всі рядові… рядові…

— «Синьої групи», — прошепотів Овен. — Цього разу ми натрапили на «Синю групу».

Четверо молодиків, рядові «Синьої групи», намагаються не боятися… намагаються бути крутими… голоси уночі… вогник голосів уночі…

Генрі виявив, що може щось роздивитись у світлі цього вогника, хоч і непевно: сніг, зрозуміло, і кілька жовтих ліхтарів, які освітлюють похилий виїзд на шосе. Ще у світлі приладів на панелі можна було розгледіти кришку від коробки піци. Її перетворили на тацю. На ній лежали крекери, кілька шматків сиру та швейцарський армійський ніж. Ніж належав хлопцеві на ім’я Смітті, і вони по черзі нарізали ним сир. Що довше Генрі вдивлявся, то краще бачив. Приблизно так очі звикають до темряви, тільки набагато глибше: побачене ним мало моторошну, запаморочливу глибину, ніби тривимірний фізичний світ разом зробився чотири- або навіть п’ятивимірним. Неважко було зрозуміти, чому так здавалося: він дивився відразу чотирма парами очей. Усі вони тулилися одне до одного в кабіні…

«“Хамві”[169]! — зраділо вигукнув Овен. — Це ж, курва, “Хамві”, Генрі! Та ще перероблений для снігу! Можу посперечатися на що завгодно, це він!»

Молоді люди сиділи пліч-о-пліч, так, але на чотирьох різних місцях, дивлячись на світ із чотирьох різних точок, і мали зір різної гостроти, від орлиної чіткості (Дейна з Мейбрука, штат Нью-Йорк) до досить посереднього. Але розум Генрі обробляв усе це так, ніби перетворював окремі знімки на кінострічці в рухому картинку. Та це не було схоже на кіно, навіть на 3D-зображення. Це був зовсім новий спосіб бачення, який міг породити новий спосіб мислення.

«Якщо це лайно пошириться, — з жахом, але й у захваті подумав Генрі, — якщо воно пошириться…»

Овен штовхнув його ліктем у бік.

— Можливо, іншим разом свій семінар проведеш? — невдоволено промовив він. — Дивись через дорогу.

Генрі подивився, задіявши свій новий почетверений зір, і запізніло зрозумів, що не лише подивився; він повернув їхні очні яблука, щоб побачити дальший кінець шосе. Де він побачив нові миготливі вогники в темряві.

— Блокпост, — пробурмотів Овен. — Курц так перестраховується. Обидва виходи перекриті, без дозволу ніякого руху на шосе. Я хочу «Хамві», для такої погоди кращої машини не знайти, але так, щоб не потривожити хлопців з того боку. Ми зможемо це зробити?

Генрі знову поекспериментував із їхніми очима, поворушив ними й виявив, що, коли вони не дивляться всі на один предмет, божественний чотири-або п’ятивимірний зір випаровується, залишаючи його з нудотною розрізненою перспективою, яку його свідомість не здатна обробити. Але він керував ними. Усього лиш їхніми очима, та все ж.

«Гадаю, зможемо, якщо будемо діяти разом, — відповів Генрі. — Присувайся ближче, і годі вже розмовляти вголос. Заходь у мою голову. Підключайся».

Раптово голова Генрі наповнилася новим вмістом. Зір його знову прояснився, але цього разу перспектива не була такою глибокою. Тепер замість чотирьох пар очей у нього були лише дві: власні й Овена.

Овен увімкнув першу швидкість і з вимкненими фарами повільно поїхав уперед. Тихе гарчання двигуна було приховане безперервним виттям вітру, і в міру того, як відстань між «Сно-Кетом» і «Хамві» скорочувалась, Генрі відчував, що його зв’язок із розумами чотирьох військових посилюється.

«Свята срака», — сказав Овен, давлячись сміхом.

«Що? Що трапилось?»

«Оце так… Майже як на летючому килимі. Господи, ну в тебе й сила».

«Гадаєш, я сильний? Ти ще не бачив Джонсі».

Овен зупинив снігохід під невеликим пагорбом. За ним було шосе, не кажучи вже про Берні, Дейну, Томмі й Смітті, які сиділи у своєму «Хемві» нагорі південного в’їзду, поїдаючи сир і крекери з імпровізованої таці. Генрі й Овен не хвилювалися, що їх виявлять, бо четверо молодих людей у «Хемві» не були заражені байрусом і не здогадувалися, що за ними стежать.

«Готовий?» — запитав Генрі.

«Мабуть. — Сторонній у голові Генрі, який був спокійним, як той удав, коли в них стріляли Курц і компанія, занервував. — Бери-но ти справу у свої руки, Генрі. Я в цій операції всього лише група підтримки».

«Поїхали».

Далі Генрі діяв інстинктивно. Він не навіяв людям у «Хамві» образи смерті й руйнувань, а просто видав себе за Курца. Для цього він скористався як енергією Овена Андергілла — набагато потужнішою, ніж його власна, — так і його вельми яскравими спогадами про командира-упиря. Сам процес приніс Генрі невимовне задоволення. І ще — полегшення. Одна річ — ворушити чужими очима, зовсім інша — отримати повну владу. А ще до тих солдатів не дістався байрус, і вони могли виявитися несприйнятливими до зовнішнього впливу. Дякувати Богові, що це не так.

«За пагорбом на схід від вас стоїть «Сно-Кет», салаги, — сказав Курц. — Мені потрібно, щоб ви доправили його назад на базу. Будьте ласкаві зробити це негайно. Без питань, без коментарів. Виконувати. Салон там здасться вам затісним порівняно з тим, де ви зараз перебуваєте, але, я гадаю, ви всі туди втулитесь, хвала Ісусу. Тепер ворушіть копитами, Господь любить вас».

Генрі побачив, як вони зі спокійними, порожніми обличчями виходять із машини, і сам зібрався був виходити, але побачив, що Овен сидить нерухомо, широко розплющивши очі, й ворушить губами, повторюючи: «Ворушіть копитами, Господь любить вас».

«Овене! Ходімо!»

Овен здригнувся, подивився на нього, потім іще раз, тоді кивнув і вискочив за запону, який звисала на бік «Сно-Кета».

Генрі спіткнувся, впав на коліна, підвівся і втомлено вдивився в заметену снігом темряву. Іти зовсім недалеко, але він сумнівався, що в таку заметіль йому вистачить сил подолати і двадцять футів[170], не кажучи вже про сто п’ятдесят ярдів[171]. «Та рухався вперед Яйцеголов, — подумав він, а потім: — Я це зробив. Ну звісно, ось вам відповідь. Я віддав себе всього, і тепер я в пеклі. Яйцеголов у п…»

Рука Овена обійняла його… але це щось більше, ніж просто рука. Він передавав Генрі свою силу.

«Дяк…»

«Подякуєш потім. І виспишся теж потім. А поки що дивись-стережись».

Та зараз особливо стерегтися було нічого. Поблизу були лише Берні, Дейна, Томмі й Смітті — ланцюжок мовчазних сомнамбул у комбінезонах і куртках, які брели крізь сніг. Вони крокували по Свонні-Понд-роуд на схід, тоді як Овен і Генрі пробиралися на захід, до покинутого «Хамві». Сир і крекери теж були покинуті, зрозумів Генрі, і в його животі забуркотіло.

Потім прямо перед ними з темряви проступив «Хамві». Вони поїдуть на ньому звідси, спочатку не вмикаючи фар і на невеликій швидкості, потихеньку, обминувши жовті вогні на початку в’їзду, і, якщо пощастить, хлопці, які охороняють спрямований на північ в’їзд, і не знатимуть, що вони проскочили повз них.

«Якщо вони нас помітять, ми зможемо змусити їх забути про це? — запитав Овен. — Влаштувати їм… Ну, не знаю… Влаштувати їм амнезію».

Генрі подумав, що, напевне, це буде йому під силу.

«Овене?»

«Що?»

«Якщо це пошириться, світ зміниться. Зміниться все. Абсолютно все».

Овен на мить замислився. Генрі говорив не про знання, розмінну монету босів Курца в цьому харчовому ланцюгу, а про здібність, яка, мабуть, не обмежувалася лише читанням думок.

«Я знаю», — нарешті відповів він.

Сівши в «Хамві», вони поїхали на південь, у саму гущину бурі. Генрі Девлін гриз крекери та сир, коли несамовита втома загасила світло в його голові.

Він заснув із крихтами на губах.

І йому снилася Джозі Рінкенгауер.

Через якихось півгодини після початку пожежі від старого корівника Реджі Ґосселіна залишилося тільки око заслаблого дракона в нічній пітьмі, яке тьмяніло й згасало в чорній очниці розталого снігу. З лісу на схід від Свонні-Понд-роуд долинули постріли карабінів, бах-бах-бах , спочатку часті й гучні, потім рідші й тихіші — група «Долина Імперіал» (тепер під командуванням Кейт Ґаллахер) одного за одним наздоганяла втікачів, ніби йшло полювання на індиків, ось тільки мало хто з птахів утече. Хоча навіть ті нечисленні, які врятуються, зможуть повідати суспільству про те, що з ними сталось, і тоді самі мисливці перетворяться на дичину, але про це можна подумати й завтра.

Поки все це відбувалось — і поки зрадник Овен Андергілл віддалявся від них, — Курц і Фредді Джонсон стояли на командному посту (тільки тепер, думав Фредді, це знову був звичайний «Віннебаґо», відчуття сили й значущості зникло) і кидали гральні карти до кашкета.

Курц, який остаточно позбувся телепатії, але, як завжди, тонко відчував своїх підлеглих — те, що його команда скоротилася до однієї людини, не мало ніякого значення, — подивився на Фредді і сказав:

— Поспішай повільно, салаго… Добра та пилка, яка гостра.

— Так, босе, — не надто натхненно погодився Фредді.

Курц підкинув винову двійку; карта пролетіла в повітрі та опустилася в кашкет. Курц зрадів, як дитина, і хотів повторити трюк, але тут у двері «Віннебаґо» постукали. Фредді розвернувся в тому напрямку, але Курц припечатав його до місця грізним поглядом. Фредді повернувся назад і став дивитись, як Курц клацає чергову карту. Ця почала політ добре, але в повітрі трохи змістилась і приземлилась на козирок кашкета. Курц стиха буркнув щось невдоволене й кивнув на двері. Фредді, подумки подякувавши Богові, пішов відчиняти.

На верхній сходинці стояла Джоселін Макевой, одна з двох жінок у «Долині Імперіал». Говорила вона з м’яким акцентом вихідця з теннесійського села, обличчя під короткою зачіскою мало холодний і нерухомий вигляд, мов камінь. Вона тримала за ремінь нестатутний ізраїльський автомат. Фредді здивувався, звідки в неї така зброя, але потім вирішив, що це не важливо. За останню годину багато речей перестали мати значення.

— Джосс, — сказав Фредді. — Що привело сюди погану дівчинку?

— Привела двох заражених Ріплі, як було наказано.

З лісу долинули нові постріли, й очі жінки ледь помітно рушили в тому напрямку. Їй хотілося повернутися на другий бік дороги, хотілося набити повний ягдташ, поки дичина не розбіглася. Фредді знав, що вона відчуває.

— Заводь їх, красуне, — сказав Курц. Він досі стояв над кашкетом, який лежав на підлозі (де ще можна було розрізнити сліди крові Мелроуза, третього помічника кухаря), і тримав у руці колоду карт, але очі його світилися цікавістю. — Подивимось, кого ти вполювала.

Джоселін смикнула автоматом. Унизу сходів чоловічий голос вимовив:

- Іди, блядь, нагору. І не змушуй мене повторювати.

Першим повз Джоселін ступив високий і дуже чорний чоловік з глибокими подряпинами на щоці й на шиї. В обох подряпинах кишів Ріплі, складки на лобі теж були забиті рослинністю. Фредді знав це обличчя, але не знав імені. Старий, звичайно, знав усе. Фредді припускав, що Курц пам’ятав імена всіх людей, якими будь-коли командував, і живих, і вже мертвих.

— Кембрі! — вигукнув Курц, і очі його засяяли ще яскравіше. Він кинув карти до кашкета, підійшов до Кембрі, ніби хотів потиснути йому руку, але в останню секунду передумав і замість цього віддав честь. Джин Кембрі не відповів на привітання. Він здавався пригніченим і розгубленим. — Ласкаво просимо до Американської Ліги Справедливості[172].

— Його впіймали, коли він бігав по лісі з в’язнями, яких повинен був вартувати, — повідомила Джоселін Макевой. На обличчі її не здригнувся жоден мускул, але голос видавав зневагу.

— Ну то й що? — запитав Кембрі й подивився на Курца. — Ти все одно збирався мене вбити. Вбити всіх нас. І можеш не обманювати, я читаю це у твоїх думках.

Курц і бровою не повів. Він потер руки й приязно усміхнувся до Кембрі.

— Якщо постараєшся для мене, я, можливо, зміню рішення. Серцям трапляється розбиватись, а рішенням змінюватись, хвала Господу. Хто ще в тебе є для мене, Джосс?

На другу фігуру Фредді вирячився з подивом. І з задоволенням. На його скромну думку, Ріплі не міг знайти кращого прихистку. Цього сучого сина ніхто не любив.

— Сер… бос… я не знаю, навіщо мене сюди привели… Я чесно переслідував в’язнів, коли ця… ця… вибачте, але я повинен це сказати: коли ця настирлива курва витягла мене з зони проведення операції і…

— Він біг з ними, — з нудьгою вимовила Макевой. — Біг з ними, заражений по саму сраку.

— Брехня! — вигукнув чоловік у дверях. — Брехня та й годі! Я абсолютно чистий! На сто відсотків…

Макевой зірвала з нього вовняну в’язану шапочку. Поріділе світле волосся стало набагато густішим і набуло червонуватого відтінку.

— Я можу пояснити, сер, — сказав Арчі Перлмуттер. Голос його затремтів. — Я… розумієте… — Він зовсім знітився й замовк.

Курц прямо весь світився від задоволення, але знову начепив респіратор — вони вже всі були в масках, — і той надав його привітній усмішці доволі загрозливого вигляду, виразу педофіла, який кличе до себе на тортик маленького хлопчика.

— Усе буде гаразд, Перлі, — обнадійливо вимовив Курц. — Ми просто покатаємось, от і все. Нам потрібно декого знайти. Ти знаєш цю людину.

— Овен Андергілл, — прошепотів Перлмуттер.

— Так, салаго. — Курц кивнув і повернувся до Джоселін. — Принеси цьому солдатові його планшетку, Макевой. Я впевнений, йому покращає, тільки-но він візьме до рук свою цяцьку. Потім повертайся до полювання. Бачу, бачу, тобі кортить продовжити.

— Так, босе.

— Тільки спочатку дивись — цього трюку я навчився в Канзасі.

Курц підкинув у повітря колоду карт. Божевільний крижаний вітер, який дув крізь відчинені двері, безладно розметав карти на всі боки, і лиш одна приземлилася прямо в кашкет, але це був виновий туз.

Сірий тримав меню й вивчав список страв: м’ясний рулет, різаний буряк, смажене курча, шоколадне суфле — з цікавістю, але майже нічого не розуміючи. Джонсі зрозумів: річ не тільки в тому, що він не знав, які на смак ці страви, Сірий узагалі не знав, що таке той смак . Та й звідки йому? Якщо розібратися, Сірий — це не що інше як гриб із високим IQ.

Підійшла офіціантка з нерухомою скелею попелясто-русявого волосся на голові. На її значних розмірів грудях губився значок: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО «ДАЙЗАРТС», Я ВАША ОФІЦІАНТКА ДАРЛІН».

— Привіт, дорогенький, що будемо їсти?

— Будь ласка, яєчню і бекон. Тільки щоб він був добре просмажений, не дуже соковитий.

— Тост?

— Краще мильце.

Вона підняла брови і подивилася на нього поверх блокнота. За спиною в неї, біля стійки, патрульний їв якийсь бутерброд, з якого падали крихти, і балакав із кухарем.

— Пробачте, я хотів сказати — милиці.

Брови піднялися ще вище. Її запитання було очевидним, горіло на передньому краєчку її мозку, як неоновий знак у вітрині магазину: цей хлопець заїкуватий чи знущається?

Джонсі, який із посмішкою спостерігав за цією сценою зі свого вікна, пом’якшав.

— Млинці , — сказав Сірий.

— Ага, я вже зрозуміла. Кави до них?

— Так, будь ласка.

Вона закрила блокнот і пішла. Сірий одразу ж повернувся до замкнених дверей кабінету Джонсі, охоплений черговим нападом гніву.

«Як ти це зробив? — запитав він. — Як ти міг це зробити звідти?»

І Сірий із серцем штурхнув ногою двері. Але він був не тільки злий, зрозумів Джонсі. Він був наляканий. Тому що, коли Джонсі міг втручатись у його дії, весь план опинявся під загрозою.

«Не знаю, — відповів Джонсі, і за великим рахунком це було правдою. — Але не переймайся. Краще поснідай, і смачного. Я просто тебе трохи розіграв».

«Навіщо? — Сірий усе ще кипів від гніву. Усе ще пив із джерела емоцій Джонсі. І йому це подобалося, від чого він лютився ще більше. — Навіщо ти це влаштував?»

«Вважай, що це розплата за те, що ти намагався мене тут підсмажити, поки я спав», — відповів Джонсі.

Оскільки в ресторані мотелю майже нікого не було, Дарлін повернулася з замовленням майже відразу. У Джонсі виникла ідея перевірити, чи зможе він керувати своїми губами доволі довго, щоб вимовити щось образливе (наприклад: «Дарлін, чи можна вкусити твою зачіску?»), але він усе ж таки вирішив цього не робити.

Вона поставила на стіл тарілку, поглянула з сумнівом і пішла. Сірий, дивлячись на яскраво-жовту гірку омлету і темні смужки бекону (не просто дуже просмаженого, а майже обвугленого, у найкращих традиціях «Дайзартс») очима Джонсі, відчував не менший сумнів.

«Ну ж бо, налітай, — сказав Джонсі. Він стояв біля вікна, тішачись і з цікавістю спостерігаючи, як розгортаються події. Чи можуть яйця і бекон вбити Сірого? Навряд чи, зате, можливо, тварюка хоча б заробить нетравлення шлунка. «Давай, Сірий , їж. Bon , курво, appйtit ».

Сірий знайшов у пам’яті Джонсі, як правильно користуватися столовими приборами, потім на зубцях виделки підняв крихітний шматочок омлету і поклав його до рота Джонсі.

А далі була сцена дивовижна і сміховинна. Сірий жадібно проковтнув усе величезними шматками, зупиняючись тільки для того, щоб умочити млинці в псевдокленовий сироп. Йому сподобалося все, але найбільше бекон.

«М’ясо! — почув Джонсі радісний крик — таким голосом розмовляло чудовисько в одному з фільмів жахів тридцятих років. — М’ясо! М’ясо! Смак м’яса!»

Кумедно… Утім, можливо, це не так уже й кумедно, швидше навіть моторошно. Крик новонародженого вампіра.

Сірий роззирнувся, аби переконатися, що за ним ніхто не спостерігає (увага патрульного тепер була цілком поглинена великим шматком пирога з вишнями), узяв тарілку і вилизав жир широкими рухами язика Джонсі. Закінчив він трапезу злизуванням липкого сиропу з кінчиків пальців.

Повернулася Дарлін, підлила кави, подивилася на порожні тарілки.

— Непогано. Золота зірочка за чистоту, — усміхнулася вона. — Що-небудь іще?

— Ще бекону, — сказав Сірий і, пошукавши в пам’яті Джонсі потрібний термін, додав: — Подвійну порцію.

«Бодай ти вдавився», — подумав Джонсі, але без особливої надії.

— Піду підкину дров у грубку, — сказала Дарлін. Сірий цього коментаря не зрозумів і навіть не спробував знайти його значення в пам’яті Джонсі. Висипавши два пакети цукру в каву, він роззирнувся навколо, чи не дивиться хто, і висипав третій пакетик собі до рота. Очі Джонсі прикрилися на секунду, поки Сірий віддавався насолоді.

«Ти можеш отримувати це в будь-який час», — сказав Джонсі крізь зачинені двері. Тепер він дізнався, як почувався диявол, коли завів Ісуса на гору і спокушав його всіма царствами на світі. Ні добре, ні якось особливо погано, просто робив свою роботу, продавав крам.

Ось тільки… Це дійсно було приємно. Тому що він усе-таки дістав Сірого, пробився до його свідомості. Не сказати щоб спричинив страждання, але принаймні роздражнив. Змусив пітніти маленькими кривавими крапельками бажання.

«Здавайся, — вмовляв Джонсі. — Ставай одним із нас. Мої почуття можна досліджувати роками. Вони ще доволі гострі, адже мені немає й сорока».

Сірий не відповів. Він знов озирнувся, вилив штучний кленовий сироп у каву, випив, гучно прицмокуючи, і став нетерпляче чекати на офіціантку з другою порцією бекону. Джонсі зітхнув. Усе одно що розмовляти з правовірним мусульманином, котрий якимось чином потрапив на ульотну вечірку в Лас-Веґасі.

У дальшому кінці ресторану над аркою висіла табличка: «НІЧЛІГ ДЛЯ ВОДІЇВ ДУШ». У короткому проході, що починався за нею, були розташовані телефони-автомати. Там стояло кілька водіїв, які, напевне, пояснювали своїм дружинам і начальству, що не встигнуть повернутися вчасно, бо застрягли через снігову бурю в Мейні, сидять у мотелі «Дайзартс» (відомому обізнаним людям як «Дайпердз», подумав Джонсі) на південь від Деррі, де й стирчатимуть у найкращому разі до завтрашнього полудня.

Джонсі відвернувся від вікна з видом на мотель і подивився на стіл, уже майже повністю заставлений його старими улюбленими дрібницями. Був там і телефон, блакитний «Трімлайн». Чи вдасться зателефонувати по ньому Генрі? Хоч живий іще Генрі? Джонсі вважав, що живий, бо якби Генрі помер, то він би відчув його відхід — можливо, тіні в кабінеті стали б іще густішими. «Елвіс залишив будівлю, — нерідко говорив Бобер, коли знаходив знайоме ім’я в некрологах. — От же ж паскудство». Джонсі не вірив, що Генрі вже залишив будівлю. І цілком імовірно, що Генрі ще себе покаже.

Другу порцію бекону Сірий проковтнув, не вдавившись, але, коли шлунок раптом звело, тривожно закричав:

«Ти отруїв мене!»

«Заспокойся, — відповів Джонсі. — Тобі просто потрібно звільнити трохи місця, друже мій».

«Місця? Що ти…»

Шлунок знову стиснувся, і він осікся.

«Я хочу сказати, що нам потрібно поспішити в кімнату для хлопчиків, — сказав Джонсі. — Господи, ви, хлопці, в шістдесяті стільки разів людей викрадали, невже ви так нічого й не дізналися про анатомію людини?»

Підійшла Дарлін і, залишивши чек, пішла собі. Сірий узяв папірець.

«Залиш їй п’ятнадцять відсотків на столі, — порадив Джонсі. — Це чайові».

«П’ятнадцять відсотків — це скільки?»

Джонсі скрушно зітхнув. І це повелителі Всесвіту, перед якими ми, якщо вірити фільмам, повинні тремтіти? Нещадні міжгалактичні загарбники, які не знають ні як посрати, ні як чайові порахувати?

Новий спазм плюс легкий, беззвучний вихід газу. Газ мав запах, але не ефіру. «Дяка Господу за маленькі радощі, — подумав Джонсі й звернувся до Сірого: — Покажи чек».

Джонсі глянув на зелений папірець крізь вікно кабінету.

«Залиш їй півтора долара. — І коли Сірий завагався: — Це добра порада, мій друже. Залишиш більше, і ти для неї станеш найщедрішим клієнтом за вечір. Залишиш менше, і будеш у її очах скнарою».

Він відчув, як Сірий намагається знайти значення слова «скнара». Потім без зайвих слів він поклав на стіл долар і два четвертаки. Після цього покрокував у бік каси, яка була по дорозі до чоловічого туалету.

Поліцейський усе ще займався своїм пирогом — якось підозріло неквапливо, подумалося Джонсі, — і коли вони проходили повз нього, Джонсі відчув, що Сірий як сутність (уже сильно олюднена сутність) розчинився, пішов зазирнути в голову копа. За дверима кабінету не залишилося нічого, крім червоно-чорної хмари, яка керувала системами життєзабезпечення Джонсі.

Джонсі блискавкою кинувся до телефону і схопив трубку. Мить він вагався, потім подумав: «Просто набери 1-800-ГЕНРІ».

Спочатку не сталося нічого… А потім десь, у якомусь іншому світі, пролунали гудки.

«Піт придумав», — пробурмотів Генрі.

Овен, який сидів за кермом «Хамві» (машина була величезною і гучною, але її обладнали великими зимовими шинами, завдяки чому мчала по снігу, як лайнер «QE-2» по хвилях), покосився на нього. Генрі спав. Окуляри сповзли на кінчик носа. Оповиті байрусом повіки тремтіли від руху очних яблук під ними. Генрі снився сон. «Цікаво, про що?» — подумав Овен. Мабуть, він зміг би зануритись у голову свого нового напарника й подивитись, але це здавалося якимось збоченням.

«Піт придумав, — повторив Генрі. — Піт перший її побачив». І він позіхнув так тяжко, що Овену стало його шкода. Овен вирішив, що не хоче ставати частиною того, що зараз відбувалось у голові Генрі. До Деррі ще годину їхати, навіть більше, якщо вітер не вщухне. Нехай висипляється.

За будівлею школи Деррі є футбольне поле, на якому колись виблискував Річі Ґренадо, але юний герой Річі вже п’ять років лежить у могилі, черговий провінційний Джеймс Дін, жертва автокатастрофи. Інші герої виросли, отримали свою частку слави й пішли далі дорогою життя. Та й узагалі зараз весна, до футбольного сезону ще далеко. Поле всіяне якимись величезними чорними птахами з червоними головами. Ці ворони-мутанти, сидячи на складаних стільцях, сміються й перемовляються, але містер Треск, директор, легко їх перекрикує, бо стоїть на трибуні й має мікрофон.

«Ще дещо, і я вас відпускаю! — гримить він. — Я не стану просити вас не кидати в повітря академічні шапочки наприкінці церемонії. Багаторічний досвід підказує мені, що це марно…»

Регіт, схвальні крики, оплески.

«…Але я прошу: ПОТІМ ЗБЕРІТЬ ЇХ І ЗДАЙТЕ, АБО З ВАС СТЯГНУТЬ ЇХНЮ ВАРТІСТЬ!»

Невдоволений гомін, свист, непристойні звуки. Найголосніше старається Бобер Кларендон.

Містер Траск востаннє обводить їх уважним поглядом.

«Юнаки й дівчата, випускники 1982 року, гадаю, я можу це сказати від імені всього викладацького складу: я пишаюся вами. На цьому репетицію закінчено, і…»

Закінчення звернення потонуло в загальних радощах, навіть динаміки не допомогли. Червоні ворони зриваються з місць крикливою нейлоновою зграєю і розлітаються. Завтра опівдні вони відлетять остаточно, і, хоч три ворони, які, сміючись і штовхаючись, пробираються до стоянки, де Генрі залишив машину, ще цього не розуміють, до закінчення дитячого етапу їхньої дружби лишаються лічені години. Вони не розуміють цього, і це, мабуть, на краще.

Джонсі здирає шапочку Генрі, напинає поверх своєї й кидається до стоянки.

— Ах ти засранцю, ану віддай! — репетує Генрі й хапає шапочку Бобра. Той кудкудакає по-курячому і зі сміхом мчить за ним. Так утрьох вони вибігають із поля і прямують за трибуни, червоні мантії здіймаються на вітрі і лопотять над джинсами. У Джонсі на голові дві шапочки, їхні китиці смикаються в різні боки, на Генрі одна (завелика, сидить на вухах), а Бобер біжить із непокритою головою — довге чорне волосся має, з рота стирчить зубочистка.

Джонсі на ходу обертається, під’юджує Генрі («давай, містере Баскетбол, що ти біжиш, як дівчисько») і мало не врізається в Піта, який тиняється біля північного входу на стоянку й роздивляється «ЖИТТЯ ДЕРРІ», засклену дошку оголошень. Піт, який цього року нічого не закінчує, крім чергового класу, хапає Джонсі, заламує його назад, як хлопець, що танцює танго з якоюсь красунею, і цілує його просто в губи. Обидві шапочки злітають із голови Джонсі, і він скрикує від подиву.

— Педик! — волає Джонсі, люто витираючи рот… але потім починає сміятися. Піт — це щось. Він може тижнями ходити тихий-тихий, а потім як видасть який-небудь фортель ні в тин ні в ворота. Зазвичай фортель бував після пари банок пива, але не сьогодні.

— Мені давно хотілося це зробити, Ґаріелло, — з придихом вимовляє Піт. — Тепер ти знаєш, що коїться в мене на серці.

— Педику довбаний! Якщо в мене від тебе сіфак буде, я тебе приб’ю!

Підбігає Генрі, підіймає свою шапочку з трави і лупцює нею Джонсі.

— Бачиш, на ній плями від трави? — каже Генрі. — Якщо мене змусять за неї платити, ти від мене дочекаєшся не тільки поцілунків, Ґаріелло.

— Не давай обіцянок, яких не можеш виконати, мудило, — кидає у відповідь Джонсі.

— Прекрасна Ґаріелла, — урочистим тоном вимовляє Генрі.

Підбігає змилений Бобер, він важко дихає, але зубочистку з рота не випускає. Він бере шапочку Джонсі, заглядає в неї і каже:

— Тут пляма сперми. Точно вона, я в себе на простирадлі таких повно бачив, так що знаю, як це виглядає.

Він набирає повні груди повітря і кричить випускникам у червоних мантіях:

- Ґері Джонс дрочить у свою шапочку! Гей, народ, Ґері Джонс дрочить у…

Джонсі кидається на нього, валить на землю, і вони качаються по траві, плутаючись у хвилях червоного нейлону. Обидві шапочки відкинуті вбік, і Генрі піднімає їх далі від гріха.

— Злізь із мене! — волає Бобер. — Розчавиш! Триндець і святі банани! Та злізь ти…

— Даддітс знав її, — каже Піт. Цікавість до їхнього дуріння минула, та й узагалі він не відчуває їхнього піднесення (Піт, мабуть, єдиний з них, хто відчуває наближення великих змін). Піт знову дивиться на дошку оголошень. — Ми її теж знали. Це вона завжди стирчала перед академією йолопів. «Вітаннячко, Дадді», — казала вона. — Коли він вимовляє «Вітаннячко, Дадді» , його голос на мить стає по-дівчачому тоненьким, але звучить це доволі мило, не знущально. І хоча Піт не дуже гарний наслідувач, Генрі відразу впізнає цей голос. Він згадує дівчинку з пухнастим світлим волоссям, великими карими очима, обдертими колінами та білою пластиковою сумочкою, в якій лежать сніданок і Барбі-Кен. Вона завжди їх так називала, Барбі-Кен, ніби це одна сутність.

Джонсі та Бобер теж розуміють, кого зображує Піт, і Генрі розуміє. Між ними існує зв’язок, і він з’єднує їх уже кілька років. Їх і Даддітса. Ні Джонсі з Бобром, ні Генрі не можуть пригадати ім’я білявенької дівчинки, хіба те, що в неї якесь неймовірне, довге й важке прізвище. І ще вона закохалась у Дадстера. Так-так, саме тому й чекала на нього щодня біля «академії».

Троє друзів у випускних мантіях збираються навколо Піта і дивляться на «ЖИТТЯ ДЕРРІ».

Як зазвичай, дошка всуціль завішана оголошеннями: продаж випічки, автомийки, прослуховування акторів для місцевої версії «Фантастікс»[173], літні курси в коледжі «Фенстер» плюс купа написаних від руки студентських оголошень: куплю те, продам се; хто підкине до Бостона після випускного; шукаю, з ким зняти квартиру в Провіденсі.

І в самому кутку — фото усміхненої дівчини з довжелезним білявим волоссям (уже завитим, а не пухнастим) і широкими, злегка здивованими очима. Вона вже не маленька дівчинка — Генрі знов і знов дивується з того, як один за одним кудись діваються діти (і він один із них), з якими він виріс, — але ці темні здивовані очі він упізнає де завгодно.

Під знімком написане одне слово: «РОЗШУКУЄТЬСЯ», і нижче меншими літерами: «Джозетт Рінкенгауер. Востаннє бачили 7 червня 1982 р. на софтбольному полі в Строфорд-парку». Далі йде ще якийсь текст, але Генрі навіть не дивиться на нього. Натомість він замислюється про те, як дивно ставляться до зникнення дітей у Деррі, зовсім не так, як в інших містах. Зараз 8 червня, ця Рінкенгауер зникла всього лише день тому, але це оголошення запхали (або хтось його туди перемістив) у самісінький кут дошки, як щось несуттєве. Мало того, в ранковій газеті про це не було ані слова — Генрі точно знає, бо читав її. Точніше, перегортав, коли сьорбав свої пластівці з молоком на сніданок. «Можливо, замітку про неї приховали десь у місцевих новинах», — думає він і відразу ж розуміє, що влучив у яблучко. У Деррі приховують багато речей. Наприклад, розмови про зниклих дітей. За останні роки в Деррі безслідно зникло безліч дітей, друзі знають про це — і, звичайно ж, це спадало їм на думку в день знайомства з Даддітсом Кейвеллом, але всі про це мовчать. Таке враження, що зникнення дітей — це та ціна, яку мусять платити городяни за життя в такому чудовому, тихому місці. Подумавши про це, Генрі відчуває, як обурення вкрадається йому в душу, спочатку змішуючись зі щенячим щастям, а потім і повністю витісняючи його.

«Вона так любила свого Барбі-Кена… Була такою милою… Як Даддітс». Він згадує, як вони вчотирьох водили Даддітса до школи — усі ці прогулянки — і як часто вона зустрічала їх біля «академії», Джозі Рінкенгауер з обдертими колінами і незмінною пластиковою сумкою. «Привітик, Дадді». Вона була такою милою.

«І досі є, — думає Генрі. — Вона…»

— Вона жива, — впевнено вимовляє Бобер. Потім дістає розжовану зубочистку з рота, дивиться на неї й кидає в траву. — Жива і десь тут поряд. Правильно?

— Угу, — говорить Піт, дивлячись на фотографію, і Генрі розуміє, про що він зараз думає. У нього самого майже такі самі самі думки: вона виросла. Навіть Джозі виросла, Джозі, яка в іншому, більш справедливому житті могла б стати дівчиною Дуґа Кейвелла. — Тільки, мені здається, вона… ну, це…

— У повному лайні, — підказує Джонсі. Він зняв із себе мантію і тепер складає її.

— Вона застрягла, — протяжним, як уві сні, голосом промовляє Піт, не відриваючи погляду від фотографії. Його палець починає рухатися туди-сюди, як маятник: тік-так, тік-так.

— Де? — питає Генрі, але Піт хитає головою. Джонсі теж хитає головою.

— Треба спитати в Даддітса, — раптом пропонує Бобер, і всі відразу розуміють чому. Пояснювати немає потреби. Тому що Даддітс бачить лінію. Даддітс…

— …бачить лінію! — несподівано скрикнув Генрі і, смикнувшись, випростався на пасажирському місці «Хамві», на смерть перелякавши Овена, який подумки перебував у якомусь лише йому відомому місці, де не було нічого, крім його самого, снігової бурі і нескінченного ряду відбивачів, єдиного доказу того, що він і далі перебуває на дорозі. — Даддітс бачить лінію!

«Хамві» сіпнувся, вильнув і знову здався на ласку водія.

— Господи, чоловіче! — вигукнув Овен, упоравшись із керуванням. — Наступного разу, коли ти раптом надумаєш кричати, попереджай, гаразд?

Генрі провів долонею по обличчю, зробив глибокий вдих і шумно видихнув.

— Я знаю, куди ми їдемо і що нам треба буде зробити…

— Ну й добре…

— …але мені потрібно розповісти тобі одну історію, щоб ти зрозумів.

Овен зиркнув на нього.

— А ти хоч сам розумієш що-небудь?

— Не все, але вже більше, ніж раніше.

— Ну, тоді давай, розповідай. До Деррі ще годину їхати. Вистачить години?

Генрі подумав, що цього більш ніж досить, особливо якщо розмовляєш подумки. Почав він від самого початку — звідки, як він тепер розумів, усе почалося. Не з появи сірих чоловічків, не з байрусу або тхорів, а з чотирьох хлопчиків, які сподівалися побачити фото королеви краси з задертою спідницею і не більше. Поки Овен вів машину, його розум наповнювався серіями взаємопов’язаних образів, скоріше як уві сні, ніж як у кіно. Генрі повідав про Даддітса, про їхню першу поїздку в «Діру в стіні» і про те, як Бобер блював на сніг. Він розповів Овену, як вони проводжали Даддітса до школи і про гру в крибедж за правилами Даддітса: вони грають, а Даддітс виставляє кілочки. Про те, як вони водили Даддітса до Санта-Клауса — це був просто мегаульот! І як знайшли фото Джозі Рінкенгауер на дошці оголошень «ЖИТТЯ ДЕРРІ» напередодні випускного вечора трьох старших із їхньої компанії. Овен побачив, як вони поїхали до будинку Даддітса на Мейпл-лейн машиною Генрі, скинувши мантії та шапочки на задньому сидінні, як привіталися з містером і місіс Кейвеллами, які сиділи у вітальні з якимось блідим, як стіна, чоловіком у комбінезоні Газової служби Деррі і жінкою в сльозах, — Роберта Кейвелл обіймає Еллен Рінкенгауер за плечі й говорить їй, що все буде гаразд, що Господь не допустить, щоб із маленькою Джозі щось трапилося.

«Ото сила, — захоплено подумав Овен. — Слухай, ну й сила в цього хлопця. Як таке взагалі може бути?»

Кейвелли ледь помічають хлопців, бо тут, на Мейпл-лейн, 19, вони часті гості, а Рінкенгауери охоплені надто сильним жахом, щоб звертати на них увагу. Вони не торкнулися кави, яку принесла Роберта. «Він у своїй кімнаті, хлопці», — хворобливо всміхається Алфі Кейвелл. І Даддітс, відірвавшись від фігурок «Джі-Ай Джо»[174] — у нього цілий набір, — підводиться, ледве угледівши їх у дверях. У себе в кімнаті Даддітс ніколи не ходить у черевиках, тільки в капцях із заячими мордочками, які Генрі подарував йому на останній день народження, — він обожнює ці капці й носитиме їх, поки вони не перетворяться на рожеві ганчірки, підклеєні з усіх боків пластиром, — але зараз на ньому черевики. Він чекав на них, і, хоча на обличчі його, як завжди, сяє сонячна усмішка, очі дивляться серйозно. «Уи ііемо?» — питає Даддітс. «Куди йдемо?» І…

- І ви всі такі були? — прошепотів Овен. Генрі, здається, вже говорив щось таке, але до цієї хвилини Овен не розумів, що мав на увазі Генрі. — Навіть до цього? — Він торкнувся обличчя в тому місці, де по щоці сповзав байрус.

— Так. Ні. Не знаю. Помовч, Овене. Слухай.

І голова Овена знов наповнилась картинами з 1982 року.

На той час, коли вони дісталися до Строфорд-парку, на годиннику було вже пів на п’яту. На софтбольному полі купка дівчат у фірмових жовтих футболках «ДЕРРІ ГАРДВЕР», усі з однаковими хвостиками, пропущеними через задні частини бейсболок. У більшості на зубах брекети. Піт подивився-подивився на них і каже: «Вони що, перший день на поле вийшли?» Може, й перший, але їм явно весело. Генрі ж зовсім не весело, у нього такий мандраж, що аж у грудях смокче, та заспокоює його одне: Джонсі, схоже, відчуває те саме, сидить із серйозним, переляканим виглядом. Пітові та Бобру бракує уяви, а в нього зі старою Ґаріеллою навпаки, хоч відбавляй. Для Піта і Бобра це всього лиш пригода в дусі братів Гарді або Денні Данна[175]. А для Генрі справа інакша. Не знайти Джозі Рінкенгауер уже буде жахливо (тому що вони можуть її знайти, він точно знає, що можуть), але знайти її мертвою…

— Бобре, — каже він.

Бобер дивився на дівчат, але повернувся до Генрі.

— Що?

— Гадаєш, вона ще жива?

— Я… — усмішка сповзає з його обличчя, очі наповнюються тривогою. — Я не знаю, чувак. Піте?

Але Піт хитає головою.

— Там, біля школи, я думав, що жива… Чорт, та фотографія майже говорила зі мною, але зараз… — Він знизує плечима.

Генрі дивиться на Джонсі, той теж знизує плечима, а потім розводить руки, мовляв, дідько його знає, тому Генрі повертається до Даддітса.

Даддітс дивиться на все крізь те, що він називає уі уяи , мовою Даддітса це означає «круті окуляри» — облеглі сонцезахисні окуляри зі сріблястими дзеркальними скельцями. Генрі здається, що в цих окулярах Даддітс схожий на Рея Волстона з фільму «Мій любий марсіянин», але Даддсу він цього не каже. На голові Даддса — академічна шапочка Бобра, йому особливо подобається дути на китичку.

Даддітс позбавлений вибіркового сприйняття, для нього якийсь п’яничка, що риється в сміттєвому банку в пошуках порожніх бляшанок, дівчатка, які грають у софтбол, білки, які скачуть по гілках, — усі однаково цікаві. Саме це частково робить його таким особливим.

— Даддітсе, — каже Генрі. — Пам’ятаєш дівчинку, з якою ти ходив до школи? Її звали Джозі? Джозі Рінкенгауер.

Даддітс зображує ввічливий інтерес, тому що до нього звертається друг, але імені він не впізнає, та і як він може його впізнати? Даддітс не пам’ятає, що він їв на сніданок, як він може згадати дівчинку, з якою ходив до школи три-чотири роки тому? На Генрі накочується хвиля відчаю, дивним чином змішана з якоюсь іронією. І чим вони тільки думали?

— Джозі, — нагадує Піт без особливої надії на успіх. — Ми ще дражнили тебе, казали, що це твоя дівчина, пам’ятаєш? У неї карі очі… волосся біляве таке… і… і… — Він з огидою зітхає. — От бля.

— Ень іій, айо е аме, — говорить Даддітс, бо від цих слів вони зазвичай усміхаються: день інший, лайно те саме. Не спрацювало. Даддітс робить другу спробу: — Е аати, е гати .

— Ага, — каже Джонсі. — Не скакати, не грати, так. Хлопці, веземо, напевне, його додому, бо нічого…

— Ні, — перериває Бобер, і всі обертаються до нього. Його схвильовані очі палають. Він жує зубочистку з такою силою і так швидко, що вона смикається в його губах, як поршень. — Ловець снів, — каже він.

— Ловець снів? — перепитує Овен, і навіть йому самому здається, що мовив він це якимсь потойбічним голосом. Вогні фар «Хамві» ковзають по нескінченній сніговій пустелі, яка нагадує дорогу тільки рядами жовтих світловідбивачів. «Ловець снів», — думає він, і його голова знову наповнюється картинами з минулого життя Генрі, майже втопивши його в картинках, звуках і запахах того дня на порозі літа.

Ловець снів.

— Ловець снів, — каже Бобер, і вони розуміють один одного, як з ними буває іноді і, як їм здається (Генрі пізніше зрозуміє, що помилково), розуміють один одного всі друзі. Хоч вони ніколи не говорили прямо про той сон, який їм усім наснився в «Дірі в стіні» під час першої поїздки на полювання, вони знають: Бобер вважає, що причиною цього якимсь чином став Ламарів ловець снів. І ніхто не намагався його переконати: по-перше, щоб не позбавляти Бобра його дивної забобонної поваги до нешкідливого мотузяного павутиння, по-друге, через те що їм просто не хочеться згадувати той день. Але зараз вони розуміють: Бобер принаймні в чомусь має рацію. Ловець снів зв’язав їх, але не той, що в Ламара.

Даддітс — їхній ловець снів.

— Нумо, — неголосно промовляє Бобер. — Нумо, хлопці, не бійтеся. Беріться за нього.

І вони беруться, хоч їм і дійсно лячно, принаймні ледь-ледь. Боброві теж.

Джонсі бере праву руку Даддітса, яка в училищі настільки вправно навчилася давати раду механізмам. Даддітс дивується, потім усміхається і стискає пальцями пальці Джонсі. Піт бере ліву руку Даддітса. Бобер і Генрі підходять і обіймають Даддітса за талію.

І так вони вп’ятьох стоять під одним із величезних старих дубів Строфорд-парку з обличчями, які вкриває мереживо з червневого сонця й тіні. Вони схожі на спортивну команду перед початком важливого матчу. Софтболістки в яскравих помаранчевих футболках не звертають на них уваги, як і білки, як і ретельний п’яничка, що збирає порожні банки з-під газованки, аби було за що купити пляшку на обід.

Генрі відчуває, що в нього проникає світло, і розуміє, що це світло — його друзі і він сам, вони разом створюють його, це чудесне мереживо зі світла й зеленої тіні, і з усіх Даддітс сяє найяскравіше. Він — їхній м’ячик, без якого не зможеш ні скакати, ні грати. Він — їхній ловець снів, він їх з’єднує в одне. Серце Генрі наповнюється так, як не наповниться ніколи знову (і порожнеча в ньому ростиме і ставатиме все темнішою й темнішою з роками, якими він буде обростати), і він думає: «Це відбувається для того, щоб знайти зникле дурне дівчисько, яке, напевне, нікому не потрібне, крім батьків? Це відбувалося для того, щоб убити одного безмозкого задираку? Ось таке об’єднання могло якось змусити його злетіти з дороги? Ми могли це зробити, чорт, ми могли це зробити вві сні? Чи все це заради цього? Щось таке величне й таке разюче — заради такої дрібної мети? Невже лише заради цього?»

«Тому що коли це так — думає він в екстазі єднання, — то до чого все це? Який у цьому сенс ?»

Потім цю й усі інші думки змітає сила відчуттів. Перед ними виникає обличчя Джозі Рінкенгауер, хиткий образ, який спочатку складається з чотирьох сприйняттів і спогадів… потім і з п’ятого — це Даддітс зрозумів, через кого вся ця веремія.

Коли вливається Даддітс, образ стає у сто разів яскравішим, у сто разів виразнішим. Генрі чує, як хтось — Джонсі — судомно зітхає, він би й сам так зітхнув, якби в нього не перехопило подих. Тому що Даддітс, можливо, в чомусь відсталий, але тільки не в цьому . У цьому вони — жалюгідні заїкуваті ідіоти, а Даддітс — геній.

— Боже мій! — вигукує Бобер, у його голосі захвату рівно стільки ж, скільки переляку.

Тому що прямісінько перед ними стоїть Джозі. Різні сприйняття її віку перетворили її на дитину років дванадцяти, старшу, ніж вона була, коли вони вперше зустріли її перед академією йолопів, але точно молодшу, ніж вона має бути зараз. Вони вдягли її в сукню в смужку невизначеного кольору, який змінювався від блакитного до рожевого, потім робився червоним, знову рожевим, знову блакитним і так по колу. У її руках невелика пластикова сумка, з якої визирає Барбі-Кен, а коліна всі в саднах. Сережки з сонечками то з’являються, то зникають у мочках її вух, і Генрі думає: «Ах, так, я їх пам’ятаю», після чого вони остаточно закріплюються на загальній картині.

Вона відкриває рот і каже: «Привітик, Дадді». Потім дивиться навкруги і додає: «Привітик, хлопчики».

А потім узяла й зникла. Ось так. Було їх шестеро, а стало п’ятеро, п’ять уже не малих хлопців стоять під старим дубом, червневе сонце золотить їхні обличчя, на софтбольному полі галасують дівчата. Піт плаче. Джонсі теж. П’яничка кудись подівся — видно, назбирав собі на пляшку, — але з’явився інший чоловік, похмурого вигляду чоловік у зимовій куртці, незважаючи на літнє тепло. На його лівій щоці червона пляма, яка нагадує родимку, ось тільки Генрі знає, що це щось інше. Це байрус. У Строфорд-парку до них долучився Овен Андергілл, він спостерігає за ними, але нічого — ніхто, крім самого Генрі, не бачить цього гостя з іншого кінця ловця снів.

Даддітс усміхається, але й дивується: чому на щоках двох його друзів сльози?

— Оу ти аеш? — питає він Джонсі. «Чому ти плачеш?»

— Не має значення, — відповідає Джонсі. Коли його рука вислизає з руки Даддітса, останній зв’язок обривається.

Джонсі й Піт витирають обличчя. Бобер видає смішок крізь сльози.

— Здається, я проковтнув зубочистку, — каже він.

— Та ні, ось вона, дурко, — каже Генрі і вказує на траву, де валяється розжована зубочистка.

— Айи Оссі? — запитує Даддітс.

— А ти зможеш, Даддсе? — повертається до нього Генрі.

Даддітс іде до софтбольного поля, і вони шанобливо йдуть за ним маленькою зграйкою. Даддс проходить за крок від Овена, але, зрозуміло, не бачить його; для Даддса Овена Андергілла не існує, принаймні поки що. Він проходить повз трибуни, повз третю базу, повз невелику закусочну. І зупиняється.

Піт підходить до нього і тихо скрикує.

Даддітс повертається й дивиться на нього з цікавістю, палаючими, майже усміхненими очима. Піт піднімає палець, водить ним туди-сюди і дивиться за пальцем на землю. Генрі дивиться туди ж, і якусь мить йому мариться, що він щось бачить: яскраво-жовта пляма на траві, як фарба, але потім вона зникає. Залишається тільки Піт, який робить те, чим завжди займається, коли пускає в дію свій особливий дар спогадів.

— И аиш іію, Іті? — запитує Даддітс із якоюсь батьківською інтонацією, від якої Генрі мало не пирскає сміхом. «Ти бачиш лінію, Піті?»

— Ага, — відповідає Піт, вирячивши очі. — Ще й як. — Він дивиться на інших. — Гей, хлопці, вона була тут ! Вона була ось тут , на цьому місці!

Вони перетинають Строфорд-парк, прямуючи за лінією, яку бачать тільки Даддітс і Піт, а людина, яку бачить тільки Генрі, йде за ними. У кінці парку на розхитаному дощаному паркані висить табличка: «ВЛАСНІСТЬ ЗАЛІЗНИЦІ Д. Б. А. ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Ніхто з дітей, природно, цієї вказівки не виконував, та й товарняки з Деррі, Банґора й Арустука востаннє проходили по гілці, прокладеній на Пустовищі, багато років тому. Але, пролізши крізь дірку в паркані, вони бачать залізничні колії. Рейки іржаво поблискують на сонці внизу схилу.

Десь на середині крутого, порослого отруйним сумахом і отруйним плющем схилу вони знаходять велику пластикову сумку Джозі Рінкенгауер. Тепер вона стара і зовсім пошарпана, подекуди підклеєна липкою стрічкою — сумне видовище, — але Генрі впізнав би її серед мільйона.

Даддітс, щасливо всміхаючись, підхоплює її і заглядає всередину.

— Абі-Ен! — повідомляє він і дістає ляльок.

Піт тим часом просувається далі, зігнувшись удвоє, серйозний, як Шерлок Голмс, що йде слідом професора Моріарті. І це Піт Мур знаходить її. Стоячи на краю брудної бетонної водостічної труби, яка стирчить із заростей на схилі, він, як божевільний, крутить головою і кричить: «Вона там!» Крім гарячкового рум’янцю на щоках, обличчя в нього бліде як крейда. «Хлопці, здається, вона там!»

Під Деррі йде дуже стара і неймовірно заплутана система каналізаційних труб і колекторів, саме ж місто розташоване на болотах, заходити в які остерігалися навіть індіанці мікмак, які жили навколо. Велика частина каналізації була побудована в тридцяті роки на гроші Нового курсу[176], майже вся вона буде зруйнована в 1985-му під час потужного урагану, який затопить місто і звалить водонапірну Вежу. Зараз же труби існують. Ця труба під нахилом іде в схил пагорба. Джозі Рінкенгауер наважилася залізти в неї, впала й поїхала вниз по листю, яке нанесло туди за п’ятдесят років. Як на санчатах, вона з’їхала в самий низ і тепер лежить на дні. Вона витратила всі сили на марні спроби піднятися вгору слизьким схилом, з’їла два печива з трьох, які лежали у неї в кишені штанів, і останні годин дванадцять-чотирнадцять просто лежить у смердючій темряві, слухаючи приглушений гул зовнішнього світу, до якого не може дістатись, і чекає смерті.

Але, почувши голос Піта, вона піднімає голову і щосили кричить:

— Допоможіііть! Я не можу вибратися! Будьлаааскааа, допоможіііть!

Нікому не спадає на думку кликати дорослих, наприклад офіцера Нелла, який патрулює цей район. Вони попри все повинні самі її витягти, тепер вони відповідають за її порятунок. Ні, вони не відправляють униз Даддітса, вони не настільки несповна розуму, але решта після короткої, не більш ніж тридцять секунд, наради утворюють живий ланцюг: спочатку Піт, потім Бобер, за ним Генрі та Джонсі, найважчий із них, у ролі якоря.

У такий спосіб вони влазять у просякнуту каналізацією темряву (пахне не тільки каналізацією, а й іще чимось старим і невимовно огидним), і, не пройшовши й десяти футів[177], Генрі знаходить у багні туфлю Джозі й, не замислюючись, засовує її в задню кишеню джинсів.

Ще кілька секунде і Піт гукає через плече:

— Ей, стоп.

Плач дівчинки та благання про допомогу тепер чути набагато краще, і Піт навіть може розгледіти її внизу вкритого листям схилу. Вона дивиться на них, задерши голову, обличчя — замурзане біле коло серед мороку.

Вони просувають свій ланцюг далі, тримаючись якомога обережніше, незважаючи на збудження. Джонсі ногами вчепився за величезний шматок бетону. Джозі тягнеться… намагається зловити руку, ніяк не може дістати пальці Піта. Нарешті, коли здається, що доведеться визнати поразку, вона трохи піднімається, і Піт хапається за її подряпаний, у плямах бруду зап’ясток.

— Є! — радісно вигукує він. — Тримаю!

Вони обережно тягнуть її вгору по трубі, туди, де Даддітс чекає на них, тримаючи її сумку в одній руці та ляльок в другій, і кричить Джозі, щоб не хвилювалася, не хвилювалася, бо Барбі-Кен у нього. Нагорі їх зустрічає сонячне світло, свіже повітря, і коли вони допомагають їй вибратися з труби…

У «Хамві» телефону не було, дві рації, але жодного телефону. Проте гучний телефонний дзвінок підірвав тишу, розколов тканину спогадів, яку розтяг між ними Генрі, й налякав обох до півсмерті.

Овен смикнувся, як вирвана з глибокого сну людина, і «Хамві», втративши й без того непевне зчеплення з дорогою, спочатку пішов юзом, а потім повільно й велично закрутився, ніби динозавр затанцював.

— Ох, блядь…

Він спробував вирівняти машину, але кермо провернулося з нудотною легкістю, як штурвал баркаса, що втратив керування. «Хамві» з’їхав задом по зрадницькій колії на південному боці І-95 і нарешті вперся боком у замет, відкидаючи конуси світла в напрямку, протилежному їхньому руху.

«Дзззинь! Дзззинь! Дзззинь!» — долинало нізвідки.

«Це у мене в голові, — подумав Овен. — Я це проектую, але він у мене в голові. Знову ця бісова телеп…»

Між ними на сидінні лежав пістолет. «Ґлок». Генрі взяв його, і дзвінки тієї ж миті припинились. Обхопивши рукоятку всіма пальцями, він підніс дуло до вуха.

«Аякже, — подумав Овен. — Нічого дивного. Подумаєш, людині по пістолету зателефонували. Звичайна річ».

— Алло, — сказав Генрі. Овен відповіді не чув, але стомлене обличчя товариша освітилося радісною усмішкою. — Джонсі! Я так і знав , що це ти!

«Хто ж іще? — саркастично подумав Овен. — Опра Вінфрі?[178]»

— Де…

Слухає.

— Йому був потрібен Даддітс, Джонсі? І тому… — знову слухає. Потім: — Водонапірна Вежа? Навіщо… Джонсі? Джонсі?

Генрі ще трохи потримав пістолет біля скроні, потім подивився на нього в задумі, ніби не розуміючи, що це, і поклав на сидіння. Усмішка зникла.

— Повісив трубку. Напевне, той другий повертається. Він його називає Сірий.

— Твій друзяка живий, але щось ти не радий цьому.

Генрі не був радий подумки , але говорити про це вголос уже не було сенсу. Спочатку він зрадів, та й чому б не зрадіти, коли людина, яка не байдужа тобі, телефонує старим «ґлоком», щоб погомоніти про те про се. Але зараз він явно був не в захваті.

— Він… вони … зараз на південь від Деррі. Зупинилися поїсти в «Дайзартс». Тільки Джонсі сказав «Дайпердз». Ми в дитинстві так називали це місце. По-моєму, він цього навіть не помітив. Мені здалося, він був наляканий.

— За кого він боїться? За себе? За нас?

Генрі націлив на Овена безрадісний погляд.

— Він каже, що боїться, аби Сірий не вбив патрульного поліцейського, щоб забрати його машину. Думаю, це головне. Блядь. — Генрі вдарив кулаком по коліну.

— Але він живий.

— Так, — сказав Генрі без особливого натхнення. — Він несприйнятливий. Даддітс… Тепер ти розумієш, хто такий Даддітс?

«Ні, і сумніваюся, що ти, Генрі, сам це розумієш… Але, може, я зрозумію, що ти хочеш сказати».

Генрі непомітно перейшов на мову думок — так було простіше.

«Даддітс змінив нас… наше спілкування з Даддітсом змінило нас. Коли Джонсі збило машиною в Кембриджі, він теж змінився. Мозкові хвилі людей, які впритул наближаються до смерті, часто змінюються. Торік я читав статтю про це в «Ланцеті». Для Джонсі це вилилося в те, що Сірий тепер може використовувати його тіло, але не може заразити або зносґити. І ще це означає, що він не може поглинути Джонсі, принаймні поки що».

— Поглинути?

«Розчинити в собі. Зжерти».

І вголос:

— Ти можеш витягти нас із цього замету?

«Гадаю, так».

— Цього я й боявся, — похмуро буркнув Генрі.

Овен повернувся до нього, обличчя зеленкувате у світлі приладової дошки.

— Та що, блін, з тобою таке?

«Господи, невже ти так досі й не зрозумів? Як ще мені тобі це пояснити?»

— Він усе ще там! У Джонсі!

Утретє або вчетверте після їхньої з Генрі втечі Овену довелося перестрибнути через провал між тим, що знала його голова, і тим, що знало серце.

— А, розумію, — протягнув він. — Він живий. Він живий і думає. Навіть телефонує . — Він знову ненадовго замовк. — Господи.

Овен повільно торкнув «Хаммер» вперед, але вже дюймів через шість усі чотири колеса почали прокручуватися. Він переключився на задню передачу, і вони в’їхали в замет — бум . Але від цього задок «Хаммера» трохи піднявся над злежаним снігом, чого Овен і домагався.

Коли він знову переключиться на першу швидкість, вони вилетять із замету, як пробка з пляшки. Але Овен не поспішав, він завмер на мить із затиснутою черевиком педаллю гальма. Потужний мотор із гурчанням стрясав увесь автомобіль. Зовні завивав і гарчав вітер, відправляючи снігових демонів ковзати по безлюдному шосе.

— Ти ж знаєш, що ми повинні це зробити? Знаєш? — мовив Овен. — Якщо, звичайно, ми взагалі зуміємо зловити його. Тому що, коли не заглиблюватись у подробиці, загальний план, напевне, такий: тотальне зараження. І якщо порахувати…

— Я можу порахувати, — сказав Генрі. — Шість мільярдів людей на космічному кораблі Земля проти одного Джонсі.

— Так. Ось такі цифри.

— Цифри можуть брехати, — мовив Генрі, але слабким голосом — такі великі цифри не брешуть, просто не можуть брехати. Шість мільярдів — дуже, дуже велика цифра.

Овен відпустив гальмо і натиснув на газ. «Хамві» покотився вперед, проїхав пару футів, знову забуксував, потім нарешті зловив колесами опору і вилетів зі снігового полону, заревівши, як динозавр. Овен повернув на південь.

«Розкажи, що було після того, як ви витягли дівчину з труби».

Не встиг Генрі повернутися до розповіді, як одна з рацій під панеллю приладів затріщала і пролунав голос, гучний і чистий, ніби той, хто говорив, сидів разом з ними в «Хаммері».

— Овене? Ти мене чуєш, салаго?

Курц.

Вони витратили майже годину, щоб від’їхати на перші шістнадцять миль на південь від «Синьої бази» (колишньої «Синьої бази»), але Курц не хвилювався. Господь подбає про них, у цьому він не сумнівався.

За кермом сидів Фредді Джонсон (щаслива четвірка вмостилась у ще один пристосований для їзди по снігу «Хамві»). Перлмуттер — на пасажирському кріслі, прикутий наручниками до дверної ручки. Кембрі був прикутий так само на задньому сидінні. Курц сидів за спиною Фредді, Кембрі — за Перлі. Цікаво, думав Курц, чи задумують щось оці двоє мимовільних помічників телепатичним способом? Їм би це було корисно. Курц і Фредді обидва відчинили вікна, хоча від цього в «Хамві» було холодніше, ніж у січні в сільському сортирі. Обігрівач був увімкнений на повну потужність, але просто не міг упоратися. Вікна були відчинені, бо так було необхідно. Без цього повітря в салоні машини дуже швидко стало б непридатним для дихання, отруйним, як у загазованій шахті. Тільки тут у ніс бив запах не сірки, а ефіру. І здебільшого він ішов від Перлмуттера. Той безперестанку совався на сидінні, іноді тихенько постогнуючи. Кембрі весь горів від Ріплі, який колосився на ньому, як жито на полі після весняного дощу, і теж видавав цей запах — Курц відчував його навіть крізь респіратор. Але головний сморід ішов від Перлі, який усе ніяк не заспокоювався, смикався, намагався непомітно пукати (однією половинкою, як вони жартома називали такий маневр у туманні дні Курцового дитинства) і вдавав, що це не він псує повітря. На Джині Кембрі ріс байрус; у Курца була підозра, що в Перлі, бережи його Господи, росло щось інше.

Курц, як міг, намагався ховати свої думки за власною мантрою: «Девіс і Робертс, Девіс і Робертс, Девіс і Робертс».

— Не могли б ви припинити? — запитав праворуч Кембрі. — Я від цього зараз збожеволію.

— Я теж, — нервово підхопив Перлмуттер. Він почовгав на сидінні, і пролунав тихий звук: пффф . Із таким звуком може здуватися гумова іграшка.

— Диявол, Перлі! — обурився Фредді й опустив вікно ще нижче, впустивши в салон маленький сніговий вихор із морозним вітром. «Хамві» вильнув, Курц напружився, але потім важка машина знову вирівнялася. — Слухай, може, досить нас труїти своїми блядськими анальними парфумами?

— Я перепрошую, — сухо вимовив Перлмуттер, — але коли ти гадаєш, що це я псую повітря, то повинен тобі сказати…

— Я нічого не вигадую, — огризнувся Фредді. — Я просто кажу, щоб ти припинив пердіти в машині, або…

Оскільки не існувало таких загроз, які Фредді міг би виконати повною мірою — зараз їм були потрібні два телепати, головний і запасний, — Курц м’яко втрутився:

- Історія про Едварда Девіса і Франкліна Робертса досить повчальна, бо добре показує: ніщо не нове в цьому світі. Сталося це в Канзасі, в ті часи, коли Канзас іще був Канзасом…

Курц, доволі непоганий оповідач, повернув їх до Канзасу часів Корейського конфлікту. Ед Девіс і Франклін Робертс володіли однаковими маленькими фермами в околицях Емпорії[179], недалеко від ферми родини Курців (яких насправді звали не зовсім Курцами). Девіс, і сам не зразок доброї поведінки, запідозрив свого сусіда, нахабу Робертса, в бажанні привласнити його ферму. Ед Девіс стверджував, що Робертс поширює про нього чутки в місті. Робертс труїв його посіви, Робертс тиснув на «Бенк оф Емпоріа», щоб позбавити Девіса ферми.

Ед Девіс зробив ось що, продовжив Курц. Він зловив скаженого єнота і кинув його в курник — власни й курник. Єнот улаштував справжню бійню, а коли втомився вбивати, хвала Господу, фермер Девіс відстрелив Містеру Єноту його смугасту чорно-сіру голову.

Ті, що сиділи в холодному «Хамві», який нісся крізь морок, мовчки слухали, захопившись розповіддю.

Ед Девіс закинув усіх мертвих курей — і мертвого єнота — у свою вантажівку «Інтернешнл Харвестер», поїхав до ферми сусіда і вночі звалив трупики в обидва колодязі Франкліна Робертса: у колодязь для тварин і колодязь для дому. Увечері наступного дня, набравшись віскі і регочучи як божевільний, Девіс зателефонував сусідові й розповів йому про свій учинок. «Сьогодні таки спекотно було, га? — запитав навіжений, так регочучи, що Франклін Робертс насилу його зрозумів. — Ти зі своїми дівками яку воду сьогодні пив? Курячу чи єнотову? Але я тобі не скажу, бо не пам’ятаю, кого в який колодязь кинув. От шкода, еге ж?»

У Джина Кембрі тремтів лівий кутик губ, як після серйозного інсульту. Ріплі в складках у нього над очима вже так розрісся, що містер Кембрі був схожий на людину, якій прорубали лоба.

— Що ви хочете сказати? — поцікавився він. — Що я і Перлі не кращі за кількох скажених курей?

— Стеж, як із босом розмовляєш, Кембрі, — суворо мовив Фредді, ворушачи респіратором.

— Та в сраку того боса. Цю операцію закінчено .

Фредді підняв руку, наче збираючись розмазати Кембрі по спинці сидіння. Кембрі випнув огидне, перелякане обличчя, скорочуючи відстань.

— Ну давай, здорованю. Чи, може, спочатку хочеш перевірити руку, чи немає на ній порізів? Адже навіть маленької ранки буде достатньо.

Занесена рука Фредді застигла, затремтіла й повернулася на кермо.

- І якщо вже зайшла така розмова, Фредді, я б тобі порадив бути обережнішим. Коли гадаєш, що бос збирається залишати свідків, то ти божевільний.

— Так, божевільний, — задушевно мовив Курц і посміхнувся. — Багато фермерів божеволіють, принаймні раніше так було, до того як Віллі Нельсон, благослови Господь його золоте серце, став проводити «Допомогу фермерам»[180]. Мабуть, це через стреси. Бідолаха Ед Девіс загримів до лікарні для ветеранів — він воював у Другій світовій, — і незабаром після події з колодязями Франк Робертс продав свою ферму, переїхав до Вічито і влаштувався торговельним представником до «Елліс-Чалмерз»[181]. І жоден із колодязів не був отруєний. Він запросив санітарного інспектора взяти проби, і інспектор постановив, що вода в колодязі не заражена. Сказ таким шляхом не передається, сказав він. Хотів би я знати, чи передається так Ріплі.

— Хоча б називай це правильно, — мало не бризкаючи слиною, процідив Кембрі. — Це байрус .

— Байрус чи Ріплі — яка різниця? — знизав плечима Курц. — Ці хлопці намагаються отруїти наші колодязі. Отруїти наші дорогоцінні соки[182], як хтось сказав.

— Так вам начхати на це! — видав Перлі настільки уїдливо, що Фредді навіть здригнувся. — Ви про одне думаєте: як зловити Андергілла. — Помовчавши, він додав скорботним голосом: — Ви таки дійсно божевільний, босе.

— Овен! — скинувся Курц. — Мало не забув про нього. Де він, хлопці?

— Прямо попереду, — похмуро зронив Кембрі. — Застрягли в снігу.

— Чудесно! — скрикнув Курц. — Наздоганяємо!

— Не поспішайте фарбуватись і вбиратись, босе. Він зараз вибереться. У нього «Хаммер», такий самий як у нас. На такій машинці можна хоч крізь саме пекло прокотитися, якщо знаєш, що робиш, а він, схоже, знає.

— Шкода. Ми хоч трохи скоротили відстань?

— Трохи, — сказав Перлі, потім із гримасою болю на обличчі підвівся й випустив газ.

— Бляядь… — прошипів Фредді.

— Дай мікрофон, Фредді. Загальний канал. Наш друг Овен любить загальний канал.

Фредді простяг йому мікрофон на верткому кабелі, налаштував передавач, прикручений до приладової панелі, і сказав:

— Спробуйте зараз, босе.

Курц натиснув кнопку на боці мікрофона.

— Овене? Ти мене чуєш, салаго?

Тиша, статичний шум і монотонне виття вітру. Курц уже хотів іще раз натиснути кнопку «Передача» і зробити ще одну спробу, коли Овен відгукнувся — чистий, чіткий голос, перешкоди середньої сили, але без спотворення звуку. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Курца, вираз приємної цікавості як був на його обличчі, так і залишився, але серце закалатало на кілька ударів швидше.

— Слухаю.

— Радий тебе чути, салаго! Дуже радий! Наскільки я розумію, ти пішов від нас миль на п’ятдесят[183]. Ми щойно минули Поворот 39, так що, думаю, не помиляюся. Що скажеш?

Насправді вони щойно проїхали Поворот 36, і Курц думав, що до Овена трохи ближче, ніж п’ятдесят миль, можливо, удвічі.

На іншому кінці тиша.

— Зупиняйся, салаго, — порадив Курц Овену своїм найпроникливішим тоном. — Іще не пізно хоч якось виплутатись із цієї халепи. Кар’єрам нашим гаплик, це зрозуміло — мертві кури в отруєному колодязі, — але якщо в тебе є мета, розділи її зі мною. Я стара людина, синку, і все, що я хочу, — це врятувати хоч що-небудь більш-менш пристойне…

— Досить лити лайно, Курце, — долинуло голосно й чітко з усіх шести динаміків «Хаммера».

Кембрі не витримав, реготнув, і Курц пришпилив його до місця злісним поглядом. За інших обставин чорна шкіра Кембрі посіріла б від жаху, але це були не інші обставини, інші обставини відпали, і Курца пронизало незнайоме відчуття страху. Одна справа — розуміти головою, що все пішло шкереберть, інша — коли істина осідає у твоїх нутрощах, як велика порція важкої їжі.

— Овене… друже мій…

— Слухай, Курце. Я не знаю, чи залишилась у твоєму мозку хоч одна розсудлива клітина, але, якщо залишилась, сподіваюся, вона мене слухає. Зі мною поруч людина на ім’я Генрі Девлін. Попереду, можливо, миль за сто, його друг на ім’я Ґері Джонс. Тільки це вже не він. Його тіло захопив інопланетний розум, який він називає Сірий. Містер Ґрей, інакше кажучи.

«Ґері… Ґрей, — подумав Курц. — За анаграмами їхніми впізнаєте їх».

— Те, що сталося на Джефферсон-тракт, не має ніякого значення, — мовив голос у динаміках. — Бійня, яку ти задумав, Курце, безглузда. Убити їх усіх або дати їм померти своєю смертю — результат один. Вони не є небезпечними.

— Ні, ви це чули? — з істеричними нотками в голосі вигукнув Перлмуттер. — Не є небезпечними! Не є…

— Заткни рота! — гаркнув Фредді і ляснув його тильним боком долоні. Курц цього не помітив. Він сидів, прямий як спиця, на задньому сидінні, і виблискував очима.

Безглузда? Овен Андергілл хотів сказати, що найважливіша операція в його житті безглузда ?

— …довкілля, ти це розумієш? Вони не виживають у цій екосистемі. Окрім Сірого . І то — йому просто вдалося знайти господаря, який фундаментально відрізняється від усіх інших. Ось такі справи. Якщо в тебе коли-небудь було щось святе в житті, Курце… якщо в тебе лишилися хоч якісь принципи, ти припиниш цю гонитву і даси нам зайнятися справою . Ми займаємося містером Джонсом і Сірим. Ти можеш зловити нас, але дуже сумніваюся, що зможеш зловити їх. Вони пішли надто далеко на південь. І ми думаємо, що Сірий має план. Який спрацює .

— Овене, ти перевтомився, — сказав Курц. — Зупини машину. Ми разом зробимо все, що треба. Ми…

— Якщо сказане для тебе не порожній звук, ти відійдеш убік, — перебив Овен. — На цьому все. Крапка. Я відключаюся.

— Не роби цього, салаго! — закричав Курц. — Не роби, я забороняю!

Пролунало клацання, дуже гучне, а за ним — шипляча тиша з динаміків.

— Він відключився, — констатував Перлмуттер. — Відключив мікрофон. Вирубив приймач. Усе.

— Але ви його чули? — запитав Кембрі. — Безглуздо. Скасовуйте операцію.

На лобі Курца, прямо посередині, забилася жилка.

— Після того, що він зробив на базі, для мене його слова шеляга ламаного не варті.

— Але він казав правду! — заволав Кембрі і вперше повернувся обличчям до Курца, очі широко розплющені, у куточках — зарості Ріплі, або байрусу, або як вам зручно його називати. Його слина бризнула на щоки, лоб, респіратор Курца. — Я чув його думки! Перлі теж! ВІН КАЗАВ ЧИСТУ ПРАВДУ! ВІН…

І, знову рухаючись із надприродною швидкістю, Курц вихопив дев’ятиміліметровий пістолет із кобури на ремені й вистрілив. Постріл, що гримнув усередині «Хамві», був оглушливим. Фредді зойкнув від несподіванки і знову смикнув кермо, після чого машина наполовину розвернулась і далі поїхала по снігу боком уперед. Перлмуттер закричав і повернув сповнене жаху обличчя в червоних плямах, щоб глянути на заднє сидіння. Смерть обійшлася милостиво з Кембрі, не встиг він і руку підняти, як його мозок вилетів крізь потилицю й розбите вікно машини, де його забрав вітер.

«Що, не передбачав такого, салаго? — подумав Курц. — Не допомогла тобі твоя телепатія, га?»

— Ні, — сумно мовив Перлі. — З людиною, яка сама не знає, що зробить наступної секунди, каші не звариш. Не можна мати справу з психом.

Машина вже знову слухняно рухалась уперед — Фредді залишався чудовим водієм, навіть незважаючи на сильний переляк.

Курц навів пістолет на Перлмуттера.

— Назви мене психом знову. Я хочу це почути.

— Псих, — не замислюючись, вимовив Перлі й посміхнувся, оголивши ряд зубів уже з кількома дірами. — Псих-псих-псих. Але ти не застрелиш мене за це. Ти застрелив мого дублера, і більшого ти собі не дозволиш. — Голос його з кожним словом набував усе трагічнішої інтонації. Труп Кембрі завалився на двері, навколо понівеченої голови майоріли в холодному повітрі клаптики волосся.

— Заткни рота, Перлі, — сказав Курц. Йому вже покращало, він знов опанував себе. Принаймні Кембрі на це заслужив. — Тримай міцніше свою планшетку і язик за зубами. Фредді?

— Так, босе.

— Ти ще зі мною?

— З вами до кінця, босе.

— Овен Андергілл — зрадник, Фредді. Можеш подякувати Господу за те, що ми це з’ясували?

— Дяка Богові.

Фредді сидів рівно, немов палицю ковтнув, тримав кермо і вдивлявся в конуси фар «Хамві».

— Овен Андергілл зрадив свою країну і свій народ. Він…

— Він зрадив вас, — дуже тихо, майже пошепки, промовив Перлмуттер.

— Це так, Перлі, і не переоцінюй свою важливість, синку, цього я тобі робити не раджу, бо неможливо передбачити, що наступної секунди зробить псих, як ти сам сказав.

Курц подивився на бичачу шию Фредді.

— Ми зловимо Овена Андергілла і цього Девліна, якщо Девлін іще буде з ним. Зрозуміло?

— Зрозуміло, босе.

— Ну а поки, може, скинемо баласт?

Курц дістав із кишені ключ від кайданків. Запустив руку за Кембрі, влучив у холонучу напіврідку масу, яка не потрапила у вікно, і нарешті намацав ручку дверцят. Потім він розстебнув кайданки, і секунд за п’ять містер Кембрі, дякувати Господу, влився в харчовий ланцюжок.

Тим часом Фредді опустив одну руку і почухав пах, не в змозі терпіти пекельний свербіж. Свербіли і пахви, і…

Злегка повернувши голову, він побачив, що на нього дивиться Перлмуттер — величезні темні очі на блідому, в червоних плямах обличчі.

— Що вирячився? — зло кинув Фредді.

Перлмуттер мовчки відвернувся й почав дивитись у ніч.

Розділ 19 Гонитва триває

Сірому подобалося насолоджуватись людськими емоціями, Сірому була до вподоби людська їжа, але от що Сірому не подобалося, то це спорожняти Джонсів кишечник. Не ставши дивитися на те, що зробив організм, він просто підтягнув штани й застебнув їх руками, які трохи тремтіли.

«Ти що, і підтиратися не будеш? — запитав Джонсі. — Хоча б воду спусти в клятому унітазі!»

Але Сірому хотілось якомога швидше залишити кабінку. Він затримався лише для того, щоб сполоснути руки над одним із рукомийників, після чого повернув до виходу.

Джонсі не дуже здивувався, коли побачив, що заходить поліцейський.

— Забули ширіньку застебнути, друже мій, — зауважив патрульний.

— О, справді. Дякую, офіцере.

— З півночі приїхали, чи не так? Там серйозна каша заварюється, по радіо кажуть. Це коли його хоч якось чути. Може, якісь інопланетяни.

— Я щойно з Деррі, — сказав Сірий. — Не знаю, що там відбувається.

— Чи можу я запитати, що привело вас сюди в таку погоду?

«Скажи йому: друг захворів», — подумав Джонсі, але відчув укол відчаю. Він не хотів цього бачити і тим більше бути частиною того, що зараз відбудеться.

— Друг захворів, — сказав Сірий.

— Справді? Що ж, добре, сер, чи можу я побачити ваші права і реєс…

Тут очі поліцейського перетворилися на два нулі. На негнучких ногах він підійшов до стіни з табличкою «ДУШ ТІЛЬКИ ДЛЯ ВОДІЇВ ВАНТАЖІВОК». Постояв там секунду, опираючись, а потім почав різкими, розмашними рухами битися головою об плитку. Після першого удару злетів його «стетсон». Після третього — бризнув кларет, спочатку окропив червоними цятками бежеві кахлі, потім розлініяв їх темними смугами.

І, не маючи змоги зупинити це, Джонсі взявся за телефон на столі.

У трубці — тиша. Або поїдаючи другу порцію бекону, або вперше відкладаючи лайно по-людськи, Сірий перерізав лінію. Джонсі залишився сам.

Незважаючи на жах, що згнітив серце, — а можливо, й через нього, — Джонсі зареготав, поки його руки рушником «Дайзартс» витирали кров із плиток на стіні. Сірий зазирнув у підсвідомість Джонсі стосовно питання, як приховати труп або позбутися його, і виявив ціле багатство. Як давній фанат фільмів жахів, трилерів і детективів, Джонсі був, можна сказати, справжнім експертом із цієї справи. Навіть зараз, коли Сірий кинув закривавлений рушник на груди мокрого мундира патрульного (курткою він обмотав розбиту мало не на шматки голову), якась частина розуму Джонсі прокручувала сцену позбавлення від тіла Фредді Майлза з «Талановитого містера Ріплі», до того ж із кіноверсії, і книжки Патрісії Гайсміт. Крутилися й інші плівки, вони накладались одна на одну такою кількістю шарів, що в Джонсі, коли він спробував зазирнути в них, запаморочилось у голові, ніби він стояв на краю прірви. І це ще не найстрашніше. За допомогою Джонсі талановитий Сірий виявив щось таке, що сподобалося йому більше, ніж пересмажений бекон, і навіть більше, ніж можливість пити з криниці люті Джонсі.

Сірий відкрив для себе вбивство.

За душовими була роздягальня. За роздягальнею — коридор до спального корпусу. У коридорі нікого не було. Двері в далекому його кінці вели у двір, тепер повністю завалений глибоким снігом. Із заметів стирчали два сміттєві баки, один слабенький ліхтар під металевим абажуром відкидав довгі мерехтливі тіні. Сірий, який навчався швидко, обшукав тіло поліцейського і знайшов ключ від машини. Ще він узяв пістолет і поклав його до кишені куртки Джонсі. За допомогою закривавленого рушника Сірий закріпив двері, виволік труп на подвір’я і сховав за сміттєвий бак.

На все це, від нав’язаного патрульному огидного самогубства до повернення Джонсі в коридор, пішло не більш ніж десять хвилин. Тіло Джонсі зробилося легким і рухливим, утому як рукою зняло: вони з Сірим переживали черговий вибух ендорфінів, гормонів ейфорії. І принаймні якась частина цієї мокрої справи була на совісті Ґері Емброуза Джонса. Не тільки знання в справі позбавлення трупів, а й кровожерні спонукання «Воно» під тонкою плівкою «це-лише-фантазії». Сірий займав у цій справі водійське місце — Джонсі хоча б не доводилося перейматися думкою про те, що головним убивцею був він сам, — але він був мотором.

«Може, ми заслуговуємо бути стертими з лиця землі, — думав Джонсі, коли Сірий ішов назад через душову (вишукуючи плями крові очима Джонсі і затискаючи долонею Джонсі ключі патрульного). — Може, ми заслуговуємо на те, щоб перетворитися на якусь жменьку червоних спор, що їх носить вітер. Може, воно й на краще, Боже поможи».

Касирка з утомленим обличчям запитала, чи бачив він патрульного.

— Так, бачив, — відповів Джонсі. — Навіть показував йому свої права й реєстраційну картку.

— Надвечір копи сюди занадились, ніби в нас тут медом намазано, — поскаржилася жінка. — Буря, не буря. Усі знервовані, як навіжені. Нам тут усім неспокійно. Якби я хотіла подивитися на народ з інших планет, я взяла б напрокат відео. Новин ніяких не чули?

— По радіо кажуть, усе це безпідставна тривога, — відповів він, застібаючи блискавку на куртці, й подивився на вікна між рестораном і паркінгом, аби зайвий раз переконатись у тому, що вже помітив: іній на вікнах і рясний снігопад робили видимість майже нульовою. Ніхто тут не побачить, на чому він поїде.

— Невже?

Від полегшення її обличчя навіть перестало бути таким втомленим. Помолодшало.

— Так. І не чекай на свого друзяку так швидко, дорогенька. Він сказав, що йому треба добре просратися.

Складка прорізала шкіру між її бровами.

— Це він так сказав?

— На добраніч. Щасливого Дня подяки. З Різдвом. З Новим роком.

Джонсі сподівався, що частина цього походила від нього. У такий спосіб він намагався пробитися назовні, бути поміченим.

Побачити, чи помітили його, він не встиг: вікно його кабінету крутнулося — це Сірий відвернув його від касирки. За п’ять хвилин він уже знову їхав по шосе на південь, клацаючи і брязкаючи ланцюгами на колесах поліцейської машини, що дозволяло спокійно їхати на сорока милях за годину[184].

Джонсі відчував, як Сірий то кидався вбік, то повертався. Сірий міг доторкнутися до розуму Генрі, але не міг проникнути в нього — подібно до Джонсі, Генрі був дещо інакшим. Але при цьому з Генрі була людина, чи то Овергілл, чи то Андергілл, і за цю людину Сірий міг добряче зачепитися. Вони відставали миль на сімдесят, а то й більше і… і звертали з шосе? Так, повертали в Деррі.

Сірий зазирнув іще далі й виявив нових переслідувачів. Троє… але Джонсі відчув, що ця група зосереджена більше на Овергіллі/Андергіллі, ніж на Сірому. Неймовірно й незбагненно, але схоже, що так і було. Сірого ж це цілком влаштувало, він навіть не спробував дізнатися, навіщо Овергілл/Андергілл і Генрі вирішили заїхати до Деррі.

Найбільше Сірого хвилювало питання зміни транспорту, він волів пересісти на снігоочисник, якщо навички водіння Джонсі дозволять ним керувати. Отже — нове вбивство, але Сірого, який стрімко олюднювався, це анітрохи не бентежило.

Сірий тільки розігрівався.

Овен Андергілл стоїть на схилі пагорба, біля труби, яка стирчить із заростей, і спостерігає, як вони витягують звідти забруднену грязюкою дівчинку з ошалілими від жаху очима — Джозі. Він бачить Даддітса (великий на зріст молодий чоловік з атлетичними плечима і невимовної краси світлим волоссям кінозірки), який обіймає її, притискає до себе і смачно цілує замурзане обличчя. Він чує її перші слова: «Я хочу до мами».

Хлопців це цілком влаштовує. Вони не телефонують до поліції, не викликають «швидку». Просто допомагають їй піднятися схилом, проводять крізь дірку в дощаному паркані, ведуть через Строфорд-парк (дівчат у жовтому змінили дівчата в зеленому, і ані вони, ані їхній тренер не звертають уваги на хлопців та їхню брудну, зі скуйовдженим волоссям врятовану супутницю), потім по Канзас-стрит на Мейпл-лейн. Вони знають, де мама Джозі. І тато теж.

І там не тільки Рінкенгауери. Коли хлопці повертаються, весь квартал, з обох боків від будинку Кейвеллів, зайнятий припаркованими автівками. Це Роберта запропонувала запросити батьків друзів і однокласників Джозі. Вони самі влаштують пошуки та обклеять усе місто оголошеннями про розшук зниклої дитини, каже вона. І не в темних закутках, де їх ніхто не побачить (де чомусь мають схильність опинятись оголошення про зниклих у Деррі дітей), а там, де вони впадатимуть в очі. Роберта охоплена таким ентузіазмом, що в очах Еллен і Гектора Рінкенгауерів загоряється слабка надія.

Решта батьків теж відгукуються — можна подумати, вони тільки й чекали, коли їх запитають. Телефонні дзвінки почалися відразу після того, як Даддітс із друзями вийшли за поріг (гратися, вирішила Роберта, причому десь неподалік, тому що стара чортопхайка Генрі як стояла, так і стоїть біля будинку), і, коли хлопці повернулися, понад два десятки чоловіків та жінок уже пили каву й курили у вітальні Кейвеллів. Людину, яка зараз звертається до присутніх, Генрі бачив раніше, це адвокат на ім’я Дейв Боклін. Його син Кендолл іноді грається з Даддітсом. У Кена Бокліна теж синдром Дауна, він хороший хлопець, але зовсім не такий, як Даддітс. Та, якщо серйозно, хто взагалі з Даддітсом може зрівнятися?

Хлопці стоять у дверях вітальні, між ними Джозі. Вона знову тримає в руках велику пластикову сумку, але Барбі-Кен цього разу захований усередині. Навіть обличчя в неї майже чисте, тому що Бобер, бачачи таку кількість автівок, злегка пройшовся по ньому носовичком, коли вони стояли перед будинком. («Знаєте, я тоді навіть зніяковів — пізніше, коли шмарклі, крики та інша хрінь угамувались, — зізнався Бобер. — Стою я оце, витираю цю дівчину, а тіло в неї, як у моделі «Плейбоя», а розуму… ну приблизно як у поливалки газонів».) Спочатку ніхто їх не бачить, крім містера Бокліна, і містер Боклін, мабуть, не розуміє, на що дивиться, бо продовжує говорити:

— Тому нам потрібно розділитися на кілька груп, скажімо, по три пари в кожній… в кожній… і ми… ми… ми.

Містер Боклін затихає, як заводна іграшка, а потім просто стоїть навпроти телевізора Кейвеллів і дивиться. У натовпі присутніх батьків, що нашвидку зібрались, пробігає гомін, ніхто не розуміє, що з ним трапилося, — до цього він виступав так упевнено.

— Джозі, — глухо вимовляє він позбавленим будь-якої інтонації тоном, зовсім не схожим на той упевнений розгонистий голос, яким він виступає в залі суду.

— Так, — каже Гектор Рінкенгауер, — це її ім’я. Що з тобою, Дейве? Усе га…

— Джозі, — повторює Дейв і піднімає тремтячу руку. Генрі (а значить, і Овену, який спостерігає за подіями очима Генрі) він здається схожим на Дух Майбутнього Різдва, що вказує на могилу Ібенезера Скруджа.

Повертається одне обличчя… два… чотири… очі Алфі Кейвелла, величезні й недовірливі за скельцями окулярів… і нарешті очі місіс Рінкенгауер.

— Привіт, мам, — ніби нічого й не сталося, каже Джозі й піднімає сумку. — Дадді знайшов Барбі-Кена. Я застрягла…

Дальші її слова заглушує щасливий крик жінки. Генрі ніколи в житті не чув подібного вереску, і, хоча все це чудово, є в такому крику щось моторошне.

— Трахни мене, Фредді, — каже Бобер… тихо, впівголоса.

Джонсі обіймає Даддітса, якого злякали крики.

Піт дивиться на Генрі і злегка киває: а ми молодці .

Генрі киває у відповідь: ага, це точно .

Можливо, це не їхній зоряний час, але щось дуже подібне. І коли місіс Рінкенгауер, умиваючись слізьми, кидається обіймати доньку, Генрі торкається руки Даддітса. Коли Даддітс повертається до нього, Генрі м’яко цілує його в щоку. «Старий добрий Даддітс, — думає Генрі. — Старий добрий…»

— Приїхали, — стиха промовив Генрі. — З’їзд 27.

Видіння вітальні Кейвеллів луснуло, як мильна бульбашка, і Овен подивився на знак: «З’ЇЗД 27, КАНЗАС-СТРИТ, ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». У його вухах іще стояли крики жінки, яка все ніяк не могла повірити своєму щастю.

— Ти в порядку? — запитав Генрі.

— Так. Принаймні мені так здається.

Він повернув на дорогу, що вела вниз, де «Хамві» мусив буквально протискатися між заметів. Годинник, вбудований у приладову панель, зупинився так само, як годинник на зап’ястку Генрі, але здалося, що темрява почала ледь помітно розсіюватись.

— Наприкінці куди повертати? Праворуч чи ліворуч? Говори зараз, я не хочу зупинятися.

— Ліворуч, ліворуч.

Під ліхтарем, що розгойдувався на вітрі, Овен розвернув «Хамві» ліворуч, вивів його з чергового юзу і рушив далі по Канзас-стрит на південь. Дорога була розчищена, і не так давно, але її вже знову майже замело.

— Здається, сніг припиняється, — зауважив Генрі.

— Так, але який вітер шалений! Що, вже кортить зустрітися з ним? З Даддітсом?

Генрі всміхнувся.

— Трохи нервую, але так. — Він похитав головою. — Даддітс — це… Просто, коли ти поруч із Даддітсом, у тебе душа співає. Він як трибл. Сам побачиш. Не хочеться просто отак серед ночі завалюватися до них як сніг на голову.

Овен знизав плечима, мовляв, що тут поробиш.

— Вони вже, напевне, років чотири живуть у західному районі міста, а я жодного разу в них не був, — і, навіть не помітивши переходу, продовжив думками: «Вони переїхали після смерті Алфі».

«І ви…» — далі не слова, а картинка: люди в чорному під чорними парасольками. Цвинтар, дощ. Труна на підставці, вирізаний напис «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, АЛФІ».

«Ні, — соромливо відповів Генрі. — Ніхто з нас не приїхав».

«?»

Але Генрі не знав, чому вони не приїхали, хоча йому спала на думку фраза: «Рука, що пише, йде вперед без вороття»[185]. Даддітс був важливою (точніше було б сказати, життєво важливою) частиною їхнього дитинства. І після того, як цей зв’язок перервався, повернення назад не принесло б нічого, крім болю, ба навіть марного болю. Тепер він дещо зрозумів. Картини, які асоціювалися з його депресією і дедалі більшою впевненістю в необхідності добровільно піти з життя, — цівки молока на батьковому підборідді, широченний зад Баррі Ньюмена, стрімкого втікача з його кабінету, — весь цей час приховували іншу, набагато сильнішу картину: ловець снів. Чи не це справжня причина його відчаю? Грандіозність задуму ловця снів, досконала банальність його застосування? Використання Даддітса для пошуків Джозі Рінкенгауер — це приблизно те саме, що відкрити квантову фізику й використати її для створення відеоігор. А ще гірше — вирішити, що квантова фізика ні до чого іншого не придатна. Ні, зрозуміло, вони зробили добру справу — без них Джозі Рінкенгауер померла б у тій трубі, як щур у бочці з водою. Але, чого вже там, скажемо відверто, вони врятували не майбутнього нобелівського лауреата…

«Я не можу встежити за всім, що в тебе в голові коїться, — глибоко всередині розуму Генрі несподівано промовив Овен. — Але звучить це, чорт забирай, дуже самовпевнено. Яка вулиця?»

Вражений Генрі обпік його поглядом.

— Так, ми останнім часом не відвідували його, все? Може, закінчимо з цим?

— Гаразд, — сказав Овен.

— Але ми посилали йому листівки на Різдво. Щороку. Звідки я й знаю, що вони переїхали на Дірборн-стрит, 41, Дірборн-стрит, Західне Деррі, через три перехрестя праворуч.

— Гаразд. Заспокойся.

— Трахни свою маму і здохни.

— Генрі…

— Зв’язок у нас просто перервався. З ким не буває. Може, з тобою, містере Досконалість, такого й не траплялось, але у нас… у нас… — Генрі опустив погляд, побачив, що його кулаки стиснуті, і зусиллям волі змусив себе їх розтулити.

— Гаразд, я мовчу.

— Напевне, містер Досконалість підтримує зв’язок з усіма своїми друзями дитинства, чи не так? Ви, хлопці, зустрічаєтесь раз на рік, аби потягати один одного за труси, послухати свої платівки «Мотлі Крю» і поїсти салату «Сюрприз» із тунцем, як раніше готували в їдальні.

— Пробач, що засмутив тебе.

— Та пішов ти! Поводишся так, ніби ми покинули його.

Що за великим рахунком, звичайно, багато в чому відповідало дійсності.

Овен промовчав. Він напружено вдивлявся в кружляння снігу, у блідо-сірому світлі раннього ранку шукаючи поглядом вказівник Дірборн-стрит… і знайшов його, якраз попереду. Очищувач, який проходив по Канзас-стрит, захопив лише самий кінець Дірборн, але Овен вирішив, що «Хамві» проб’ється.

— Це не те, що я й думати забув про нього, — далі розпалювався Генрі. Потім продовжив у думках, але знову перейшов на слова. Думаючи про Даддітса, можна було оголити душу. — Щоб ти знав, ми з Джонсі навіть збиралися до нього поїхати навесні. Але потім Джонсі збила машина, і мені стало не до того. Що тут дивного?

— Нічого, — спокійно відповів Овен. Він різко крутнув кермо праворуч, смикнув у зворотний бік, щоб вийти з юзу, і втиснув у підлогу педаль газу. «Хаммер» вдарився в стіну злежалого й заледенілого снігу з такою силою, що і водія, і пасажира кинуло на ремені безпеки. Але машина пробила сніг, і Овен, уміло маневруючи, зумів виїхати на середину дороги, не зачепивши припаркованих обабіч вулиці машин.

— Не хочу чути моралізаторства від людини, яка збиралася підсмажити кілька сотень цивільних, — буркнув Генрі.

Овен обома ногами натис на гальмо, їх знову кинуло на ремені, «Хамві» розвернувся боком і зупинився.

— Замовкни.

«Не кажи про те, чого не розумієш».

— Я, мабуть, скоро здохну

«через тебе»

— так що чому б тобі не залишити свої гнилі

«самозакохані»

(картинка вередливої дитини з випнутою нижньою губою)

— моралі

«при собі!»

Генрі ошелешено вирячився на співрозмовника. Коли з ним востаннє так розмовляли? Та, мабуть, ніколи.

— Я одного хочу, — продовжив Овен. Напружене обличчя зблідло і навіть ніби осунулось. — Знайти твого Тифозного Джонсі й зупинити його. Зрозуміло? Хер з твоїми ніжними почуттями, хер з твоєю втомою і хер з тобою. Я тут.

— Ну й гаразд, — огризається Генрі.

— Мені не потрібні уроки моралі від людини, яка хоче вибити собі свій учений, егоїстичний мозок.

— Добре.

— Так що трахни свою маму і здохни.

Після цього всередині «Хамві» запанувала мовчанка. Зовні нічого, тільки небесним пилососом монотонно завиває вітер.

Першим заговорив Генрі.

— Ось як ми вчинимо. Я трахну твою маму і здохну, а ти трахнеш мою маму і здохнеш. Так ми принаймні уникнемо табу на інцест.

Овен усміхнувся. Губи Генрі теж розтяглися.

«Що зараз роблять Джонсі й Сірий? — запитав Овен. — Можеш сказати?»

Генрі провів язиком по губах. Сверблячка в нозі майже припинилась, але в роті стояв смак старого килима.

— Ні, вони відключені. Мабуть, Сірий постарався. А твій безстрашний ватажок Курц? Наздоганяє?

— Угу. Якщо ми хочемо зберегти хоч якусь перевагу, треба поквапитись.

— Тоді вперед.

Овен почухав червону пляму на обличчі, подивився на червоні крихти, які прилипли до подушечок пальців, і знову завів машину.

«Ти казав, будинок 41?»

«Так. Овене?»

«Що?»

«Мені страшно».

«Через Даддітса?»

«Так, щось таке».

«Чому?»

«Не знаю».

Генрі подивився на Овена зів’ялим поглядом.

«Я відчуваю, що з ним щось не так».

Опівнічний сон несподівано перетворився на дійсність, і, коли у двері постукали, Роберта не змогла встати. Ноги стали як вода. Ніч змінилася блідим похмурим ранковим світлом, не набагато кращим, і вони прийшли, Піт і Бобер, мерці з’явилися по її сина.

У двері знову вдарили кулаком, із гуркотом, так, що на стіні затряслися фото. Серед них висіла в рамочці передовиця місцевої «Деррі Ньюз» зі знімком Даддітса, його друзів і Джозі Рінкенгауер. Усі стоять обійнявшись, із усмішками до вух (який же гарний Даддітс на цьому фото, такий сильний і нормальний) під заголовком великими літерами: «ДРУЗІ-ШКОЛЯРІ ГРАЮТЬ У ДЕТЕКТИВІВ. ЗНИКЛУ ДІВЧИНУ ЗНАЙДЕНО».

Бум! Бум! Бум!

«Ні, — подумала вона. — Просто посиджу тут тихенько, і рано чи пізно вони підуть, бо з мерцями завжди так: вони не зайдуть, якщо сама їх не пустиш, а якщо я просто…»

Але повз її крісло-гойдалку миттю промчав Даддітс — промчав, хоча останнім часом він ледве ходив, — і його очі світилися, як тоді, колись, якими гарними хлопцями вони були, скільки щастя принесли йому, але тепер вони мертві , вони прийшли по нього крізь бурю, мертві!

— Дадді, ні! — вигукнула вона, але він ніби її не помітив. Промчав повз цю стару фотографію — Даддітс Кейвелл на першій сторінці, Даддітс Кейвелл герой, ну й дива! — і, тільки-но він відчинив двері назустріч уже тихішій бурі, вона почула його крик:

— Енні! Енні! ЕННІ!

Генрі відкрив рот, щоб щось сказати, але мовчав, бо нічого не спало на думку. Він закляк, як громом уражений, занімів від подиву. Це не Даддітс, це не може бути Даддітс… Це якийсь хворий дядько чи старший брат, в обличчі ні кровинки, зсунута на потилицю червона бейсболка «Ред Сокс» абияк прикриває лисий череп. На щоках щетина, засохла кров під носом, великі темні кола під очима. І все ж…

— Енні! Енні! Енні!

Високий блідий незнайомець, який відчинив двері, кинувся на шию Генрі з усією притаманною раніше Даддітсу нестримністю, змусивши позадкувати на засніжених сходинках, але не своєю вагою — він був легкий, як пір’їнка, — а тому, що Генрі був не готовий до такого напору. Якби Овен не притримав його, вони з Даддітсом полетіли б у сніг.

— Енні! Енні!

Сміючись. Плачучи. Вкриваючи його жадібними поцілунками-цьомками, зовсім як раніше. Десь глибоко в сховищах пам’яті Бобер Кларендон прошепотів: «Якщо кому-небудь розповісте, що він це зробив…» І Джонсі: «Так, так, ти більше не будеш із нами мати справ, довбаний ти збоченцю…» Даддітс. Це він. Даддітс цілує щоки Генрі, вкриті червоними плямами байрусу… але чому щоки Даддітса такі бліді? Жахливо худий, ні, скоріше навіть виснажений . А кров у ніздрях, а запах від його шкіри, ні, не той сморід, як від Беккі Шу, не сморід зарослого байрусом будинку, але все одно запах смерті.

І Роберта тут, стоїть у передпокої під знімком Даддітса й Алфі на карнавалі «Дні Деррі». Обидва катаються на каруселі, осідлавши малесеньких пластмасових конячок із круглими очима, і регочуть.

«Не приїхав на похорон Алфі, але послав листівку», — подумав Генрі з огидою до себе.

Роберта ламала руки, очі її вже наповнилися слізьми, і, хоча вона трохи погладшала в грудях і стегнах, а волосся майже зовсім посивіло, усе одно це була вона, але Даддітс… о Господи, Даддітс…

Генрі подивився на неї, обіймаючи старого друга, який вигукував його ім’я, поплескав Даддітса по спині. І лопатка друга здалася йому тонкою, крихкою, як кістка в крилі птаха.

— Роберто, — сказав він, — Роберто, о Господи! Що з ним?

— ГОЛЛ, — відповіла вона, витиснувши з себе слабку усмішку. — Звучить, як назва прального порошку, так? Гострий лімфоцетарний лейкоз. Діагноз поставили дев’ять місяців тому, і лікувати, мабуть, було вже пізно. Після цього нам залишається тільки відтягувати кінець.

— Енні! — вигукнув Даддітс. Давня безтурботна усмішка осяває посіріле, змучене обличчя. — Ень иий, айо е аме!

— Так, — кивнув Генрі і заплакав. — День інший, лайно те саме.

— Я знаю, чому ви тут, — сказала Роберта, — але не треба. Будь ласка, Генрі. Благаю. Не забирайте мого хлопчика. Він помирає.

Курц уже збирався був прохати Перлмуттера повідомити про останні просування Андергілла і його нового друзяки — Генрі, ось як звуть цього приятеля, Генрі Девлін, — але Перлі раптом видав протяжний крик, обличчя його повернулося до даху «Хамві». Якось у Нікараґуа Курц допоміг одній жінці народити дитину («І вони ще називають нас нелюдами», — сентиментально подумав він), і цей крик нагадав йому її страждання на берегах прекрасної річки Ла Хувена.

— Тримайся, Перлі! — крикнув Курц. — Тримайся, салаго! Так, тепер дихай глибше, давай…

— Та пішов ти на хер! — завив Перлі. — Дивись, у що ти мене втягнув, стара сволото! ПІШОВ ТИ НА ХЕР!

Курц не образився. Породіллі, буває, кажуть жахливі речі, і, хоча Перлі явно належав до сильної статі, Курцові здавалося, що страждання, яке він відчував, мало чим відрізнялося від пологів. Можливо, Перлі варто позбавити мук…

— Тільки спробуй, — простогнав Перлі. Від болю по червоній бороді в нього на щоках котилися сльози. — Тільки спробуй, тварюко, стара ящірко.

— Не хвилюйся, хлопчино, — заспокійливим тоном промовив Курц і погладив тремтяче плече Перлмуттера.

Спереду було чути розмірений брязкіт снігоочисника (Курц умовив водія розчистити для них шлях). Коли світ знову став непомітно наповнюватися тьмяним сірим світлом, їхня швидкість зросла до запаморочливих тридцяти п’яти миль за годину[186]. Габаритні вогні снігоочисника мерехтіли, як брудні червоні зірки.

Курц подався вперед і зі щирим інтересом у ясних очах почав дивитися на Перлмуттера. Через розбите вікно на задньому сидінні сильно тягло холодом, але Курц перестав це помічати. Перед куртки Перлі роздувався, як повітряна куля, і Курц знову витяг пістолет.

— Босе, якщо він лусне…

Але перш ніж Фредді встиг договорити, Перлмуттер оглушливо пукнув. По кабіні миттєво поширився нестерпно огидний запах, але Перлі, схоже, нічого не помітив. Його голова відкинулася на спинку сидіння, очі напівзаплющені, на обличчі — невимовне полегшення.

— Твою ж БАБУСЮ! — вигукнув Фредді і опустив вікно до кінця, незважаючи на страшний протяг у салоні.

Курц заворожено спостерігав, як роздутий живіт Перлмуттера опадає. Отже, ще зарано. Отже, ще зарано, і, напевне, це на краще. Тварюка, яка росла в Перлмуттері, можливо, ще стане в пригоді. Звичайно, шанси невеликі, але все може бути. У Писанні сказано, що всі тварі служать Господу, і, цілком імовірно, лайнотхори не виняток.

— Тримайся, солдате, — промовив Курц, однією рукою плескаючи Перлмуттера по плечі, а другою кладучи пістолет біля себе на сидіння. — Тримайся і думай про Господа нашого.

— На хер Господа, — похмуро відповів Перлмуттер, трохи здивувавши Курца. Хто б міг подумати, що Перлмуттер здатний на подібне богохульство.

Попереду яскраво спалахнули габаритні вогні, і снігоочисник притиснувся до правого узбіччя.

— Ой-ой, — сказав Курц.

— Що робити, босе?

— Ставай за ним, — життєрадісно наказав Курц, але знову взяв із сидіння пістолет. — Подивимося, що потрібне нашому новому другові. — Хоч він це й так знав. — Фредді, що ти чуєш від наших старих друзів? Ти на зв’язку?

Украй неохоче Фредді зізнався:

— Тільки з Овеном. Того хлопця, що з ним, і тих, за ким вони ганяються, не чую. Овен не на дорозі. У будинку. Розмовляє з кимось.

— Будинок у Деррі?

— Угу.

Зі снігоочисника вийшов водій у масивних зелених черевиках із гумовими підошвами й куртці з капюшоном, яка робила його схожим на ескімоса. Долаючи вітер і сніг, він попрямував до них. Нижню частину його обличчя приховував величезний вовняний шарф, кінці якого майоріли на вітрі, і Курцові не треба було бути телепатом, щоб здогадатися, що шарф йому сплела дружина або мати.

Водій сунув ніс у вікно і гидливо поморщився від насиченого запаху сірки й етилового спирту. Він підозріло подивився на Фредді, потім на ледь живого Перлмуттера, нарешті, на Курца, який подався вперед і дивився на нього зі щирою цікавістю в ясних очах. Курц розсудливо вирішив тимчасово заховати пістолет під ліве коліно.

— Так, кеп? — поцікавився Курц.

— Я отримав повідомлення по рації від хлопця, який назвався Рендаллом. — Водій мусив перекрикувати шум вітру. Судячи з вимови, він був чистокровним янкі, уродженцем глибинки Нової Англії. — Генерал Рендалл. Сказав, що говорить по супутниковому зв’язку, прямо з Шайєннської гори у Вайомінгу.

— Мені це ім’я ні про що не говорить, кеп, — усе так само життєрадісним тоном повідомив Курц, повністю ігноруючи нещасного Перлмуттера, який стогнав: «Брешеш, брешеш, брешеш…»

Водій мигцем глянув на нього й одразу ж знову повернувся до Курца.

— Хлопець назвав мені кодову фразу: «Синій вихід». Це вам про щось говорить?

— «Мене звуть Бонд, Джеймс Бонд», — розсміявся Курц. — Хтось водить вас за кирпу, кеп.

— Казав передати вам, що вашу місію закінчено і що країна дякує вам.

— А щодо золотого годинника нічого не згадав, друже мій? — запитав Курц, блиснувши очима.

Водій облизав губи. Цікаво, подумав Курц. Він чітко вловив момент, коли водій почав думати, що має справу з психом. Вловив абсолютно чітко .

— Щодо золотого годинника нічого не знаю. Просто хотів сказати, що далі вас не поведу. Тобто без наказу.

Курц підняв з-під коліна дев’ятиміліметровий пістолет і наставив на обличчя водія.

— Ось твій наказ, салаго, у трьох примірниках, з підписом і печаткою. Згодиться?

Водій подивився на пістолет пильним поглядом янкі, але, схоже, не надто злякався.

— Ага. Думаю, згодиться.

Курц зареготав.

— Молодець! Великий молодець! А тепер рушай. І додай трохи швидкості, золота ти моя людино. Господь любить тебе. Розумієш, у Деррі є дехто, кого я хочу… — Курц пошукав le mot juste[187] і знайшов: — …розпитати.

Тут пролунав голос Перлмуттера, чи то стогін, чи приглушений сміх. Водій перевів погляд на нього.

— Не звертай уваги, він вагітний, — довірливо повідомив Курц. — Ще трохи, і почне вимагати устриць і маринованих огірків.

— Вагітний, — повторив водій абсолютно спокійним голосом.

— Так, але не звертай уваги. Це тебе не обходить. Річ у тому, салаго… — Курц подався вперед і заговорив задушевним голосом, не опускаючи, однак, пістолета: — …що хлопець, якого я повинен зловити, перебуває в Деррі зараз . І, я думаю, незабаром він знову вирушить у дорогу. Напевне, він здогадується, що я полюю на його дупу…

— Усе він знає, — вставив Фредді Джонсон, почухавши шию, а потім опустив руку між ніг і почухав там.

— А поки що, — продовжував Курц, — гадаю, потрібно скоротити відстань. Ну то що, будеш ворушити своєю старою дупою чи як?

Водій кивнув і попрямував до снігоочисника. Стало трохи світліше.

«Скоріше за все, це світанок останнього дня мого життя», — з легким смутком подумав Курц.

Перлмуттер неголосно застогнав. Потім стогін переріс у крик, і він знову схопився за живіт.

— О Боже! — видихнув Фредді. — Босе, подивіться на його черево. Підіймається, як тісто.

— Дихай глибше, — сказав Курц і підбадьорливо поплескав Перлі по плечу. Снігоочисник попереду знову почав рухатися. — Дихай глибше, хлопче. Розслабся. Розслабся і думай про приємне.

Сорок миль до Деррі. «Сорок миль[188] між мною й Овеном, — думав Курц. — Зовсім непогано. Я йду за тобою, салаго. Треба дати тобі урок. Нагадати, що буває з тими, хто перетнув Лінію Курца».

Проїхали ще двадцять миль, а втікачі все ще перебували в Деррі, якщо вірити Фредді й Перлмуттеру, хоча Фредді тепер був уже не такий самовпевнений. Перлі, однак, стверджував, що вони розмовляють із матір’ю. Мати не хотіла його відпускати.

— Кого відпускати? — запитав Курц, хоча йому було байдуже. Чиясь мати затримувала їх у Деррі, даючи йому можливість скоротити відстань, так що, Господи, благослови цю матір, ким би вона не була і чим би не керувалася.

— Не знаю, — відповів Перлі. Після бесіди Курца з водієм його нутро більш-менш заспокоїлось, але він страшенно втомився. — Не бачу. Там хтось є, але в нього ніби немає розуму, куди можна зазирнути.

— Фредді?

Фредді похитав головою.

— Овена я загубив, босе. Ледве чую хлопця в снігоочиснику. Це як… не знаю… це як втратити радіосигнал.

Курц нахилився вперед і придивився до плями Ріплі на щоці Фредді. У серединці грибок залишався червоно-помаранчевим, але по краях потьмянів до попелясто-білого.

«Він гине, — подумав Курц. — Або тіло Фредді вбиває його, або середовище. Овен має рацію. Чорт забирай, він має рацію».

Не те щоб це щось змінювало. Межа все одно залишалася межею, й Овен її перетнув.

— Водій, — стомлено промовив Перлмуттер.

— Що водій, салаго?

Але Перлмуттер міг уже й не відповідати. Попереду, поблискуючи в снігу, з’явився знак із написом: «З’ЇЗД 32 — ҐРАНДВ’Ю/ҐРАНДВ’Ю-СТЕЙШН». Снігоочисник раптово додав швидкості, піднявши скребок, і «Хамві» знов опинився на слизькому порошку глибиною понад фут. Водій не завдав собі клопоту ввімкнути поворотник, просто звернув на швидкості п’ятдесят миль, піднявши за собою високий півнячий хвіст снігу.

- Їхати за ним? — запитав Фредді. — Я його враз наздожену, босе!

Курц насилу вгамував потужне бажання сказати Фредді наздогнати сучого сина, розмазати його по дорозі й показати, що буває з людьми, які перетинають Лінію. Нехай покуштує тих ліків, що Курц приготував для Овена Андергілла. Тільки от снігоочисник був більший за «Хаммер», набагато більший, і хтозна, що буде, якщо його водій надумає погратись у веселі зіткнення.

- Їдь прямо, хлопче, — наказав Курц, відкидаючись на спинку сидіння. — У нас є справи важливіші.

Усе ж він зі щирим жалем провів поглядом снігоочисник, який зникав у морозному ранковому світлі. Він навіть не міг сподіватися, що клятий янкі схопив гарненьку дозу від Фредді й Арчі Перлмуттера, бо грибок виявився недовговічним.

Вони продовжували шлях. У наносах швидкість довелося знову скинути до двадцяти, але Курц припускав, що далі на південь на дорозі буде менше снігу. Буря майже закінчилася.

- І мої вітання, — сказав він Фредді.

— А?

Курц поплескав його по плечу.

— Схоже, ти одужуєш. — І, повернувшись до Перлмуттера: — А от щодо тебе не знаю, хлопче.

За сто миль на північ від того місця, де перебував Курц, і менш ніж за дві милі[189] від розгалуження двох сільських доріг, де був захоплений Генрі, новий командир групи «Долина Імперіал», жінка років під п’ятдесят із жорстоким, але красивим обличчям, стояла біля сосни на галявині з кодовою назвою «Зачистка-1». «Зачистка-1» стала в найпрямішому значенні долиною смерті. По всій її довжині лежали звалені в безладні купи мертві тіла, більшість у мисливських помаранчевих куртках. Усього понад сто. Посвідчення особи, у кого знайшли, приклеїли скотчем до шиї — переважно водійські права, але були також і кредитні картки «Віза», «Діскавер», «Блу Кросс», і мисливські ліцензії. Одну жінку з великою чорною дірою в лобі позначили членською карткою відеосалону «Блокбастер».

Стоячи біля найвищої купи тіл, Кейт Ґаллахер закінчувала приблизні підрахунки для другого звіту. В одній руці вона тримала кишеньковий комп’ютер «Палм Пайлот». Побачивши такий пристрій, Адольф Ейхман, який уславився підрахунком трупів, мабуть, лікті б собі кусав від заздрощів. До цього комп’ютери не працювали, але зараз усі електронні прилади, схоже, знову повернулися до норми.

На голові Кейт сиділи навушники, перед респіратором теліпався мікрофон. Час від часу вона що-небудь уточнювала або віддавала розпорядження. Курц вибрав собі в наступники людину спритну і таку, що любить свою справу. Підрахувавши тіла, Ґаллахер визначила, що її група відстріляла майже шістдесят відсотків утікачів. Звичайно, спроба цивільних звільнитися стала повною несподіванкою, але більшості з них усе одно було не жити. Все дуже просто.

— Йо, Кеті-Кет!

На південному краї галявини з-за дерев з’явилася Джоселін Макевой: капюшон відкинутий, на коротко стриженому волоссі — зелена шовкова хустка, але на плечах висить легкий автомат. На куртці, прямо на грудях, нерівна пляма крові.

— Налякала? — весело запитала вона нового керівника групи.

— У мене навіть тиск підскочив.

— Гаразд. Квадрат 4 зачищено. Може, це трохи знизить твій тиск. — Очі Макевой блиснули. — Поклали більш ніж сорок. Джексон доповість точні цифри, а мені зараз не завадив би гарний міцний…

— Перепрошую, леді…

Вони обернулися.

Із засипаних снігом кущів на північному кінці долини з’явилася група з півдюжини чоловіків і двох жінок. Майже всі були в помаранчевому, але в їхнього ватажка, кремезного і міцного, схожого на буксир чоловіка, з-під куртки визирав формений комбінезон «Синьої групи». Він теж досі не зняв прозорої маски, але на підборідді в нього червонів острівець Ріплі, про існування якого він явно не здогадувався. Усі прибульці були озброєні автоматами.

Ґаллахер і Макевой заскочено перезирнулись, як люди, котрих застукали зі спущеними штаньми. Потім Макевой схопилася за автомат, а Кейт Ґаллахер потяглася за «браунінгом», який притулила до дерева. І обидві не встигли скористатися зброєю. Гримнув оглушливий залп. Макевой відкинуло футів на двадцять[190]. З однієї ноги злетів черевик.

— Це за Ларрі! — репетувала одна з жінок у помаранчевому. — Це вам за Ларрі, суки! За Ларрі!

Коли стрілянина змовкла, присадкуватий чоловік із борідкою Ріплі зібрав групу біля трупа Кейт Ґаллахер, що лежав долілиць. Колись вона була дев’ятою на своєму курсі Вест-Пойнту, але потім підхопила хворобу на ім’я Курц. Присадкуватий чоловік узяв її автомат, вочевидь, кращий, ніж його.

— Я щиро вірю в принципи демократії, — проголосив він, — тому ви, народ, можете робити все, що хочете, ну а я гайну на північ. Не уявляю, скільки доведеться вчити «О, Канадо»[191], але збираюся з’ясувати це.

— Я з тобою, — подав голос один із чоловіків, і незабаром стало зрозуміло, що всі хочуть іти з ним.

Перш ніж група залишила галявину, ватажок нахилився й витяг зі снігу «Палм Пайлот».

— Завжди хотів такий, — сказав Еміль «Чувак» Бродскі. — Обожнюю нові технології.

Вони покинули долину смерті в тому ж напрямку, звідки вийшли на неї, тримаючи шлях на північ. Час від часу в лісі з різних боків лунали поодинокі постріли та кулеметні черги, але було вже ясно, що операція «Зачистка» теж закінчена.

Сірий скоїв чергове вбивство і поцупив черговий транспортний засіб, цього разу снігоочисник Управління громадських робіт. Джонсі не бачив, як це сталося. Сірий, вочевидь, вирішив, що не зможе виманити Джонсі з кабінету (принаймні доти, доки не зможе присвятити цьому весь свій час і сили), а тому просто відгородив його від зовнішнього світу. Тепер Джонсі знав, що відчував Фортунато, коли Монтрезор[192] замурував його у винному погребі.

Сталося це невдовзі після того, як Сірий вивів патрульну автівку на шосе й повернув на південь (на всій дорозі залишалася тільки одна колія, та й та слизька). Джонсі в цей час таємно втілював у життя ідею, яка здалася йому геніальною.

Сірий вимкнув телефон? Чудово! Він просто створить новий вид зв’язку, як створив термостат, щоб охолодити кабінет, коли Сірий намагався викурити його звідти спекою. Факс — те, що треба, вирішив він. Чому ні? Усі ці прилади — лише символи, матеріалізовані ідеї, які повинні були допомогти спочатку зосередитись, а потім пустити в хід силу, що накопичувалась у ньому двадцять років. Сірий відчув цю силу і після короткої розгубленості зробив усе, щоб перешкодити Джонсі нею скористатися. Тепер стояло одне завдання — обійти всі перепони, поставлені Сірим, так само як той шукає способи просунутися на південь.

Джонсі заплющив очі й подумки намалював факс, такий самий як стояв у деканаті історичного факультету, лише помістив його у свій новий кабінет. Потім, почуваючись Аладдіном із чарівною лампою (тільки в нього кількість бажань була нескінченною, якщо, звичайно, не захоплюватися), він уявив іще й стос паперу та олівець «Берол Блек Б’юті» поряд. Потім пішов до комори, аби перевірити, що вийшло.

З першого погляду здалося, що вийшло якнайкраще… хоча олівець був якимсь трохи дивнуватим: новенький і ідеально заточений, але весь у слідах від зубів. Але ж так і має бути, еге ж? Олівцями «Блек Б’юті» користувався Бобер, навіть коли ще вчився в школі на Вічем-стрит. Решта віддавали перевагу звичайним жовтим «Ебергард Фейбер».

Факс мав ідеальний вигляд, він стояв на підлозі під вішалкою, на якій висіли порожні плічка та самотня куртка (яскраво-помаранчева, яку мати купила йому перед першою поїздкою на полювання і змусила заприсягтися, поклавши руку на серце, надягати її щоразу, «тільки-но зробиш крок за поріг»), і до того ж обнадійливо гудів.

Розчарування прийшло, коли Джонсі присів перед ним і прочитав повідомлення в освітленому віконці: «ЗДАВАЙСЯ ДЖОНСІ ВИХОДЬ».

Він підняв слухавку і почув записаний голос Сірого: «Здавайся, Джонсі, виходь, здавайся, Джонсі, вихо…»

Кілька оглушливих ударів, гучних, як грім, змусили Джонсі скрикнути й підстрибнути від несподіванки. Першою думкою було: Сірий десь добув спецзагонівський дверний таран і тепер узявся пробивати собі дорогу.

Але то були не двері. То було вікно, що в чомусь іще гірше. Сірий поставив на вікно сірі промислові віконниці, схоже, сталеві. Тепер Джонсі був не просто в’язнем. Він осліп.

На внутрішньому боці віконниць був напис, який легко можна було прочитати крізь шибку: «ЗДАВАЙСЯ ВИХОДЬ».

Джонсі згадав «Чарівника країни Оз» — напис у небі: «ЗДАВАЙСЯ ДОРОТІ» — і мало не розсміявся. Але не зміг. Який тут сміх, яка іронія. Це було жахливо.

— Ні! — закричав він. — Зніми їх! Зніми, сволото!

Немає відповіді. Джонсі навіть замахнувся, щоб розбити скло і почати бити у віконниці, але відразу схаменувся: «Ти що, здурів? Він же цього й прагне! Тільки-но розіб’єш скло, ці віконниці щезнуть і з’явиться Сірий. А ти зникнеш, друже».

Він відчував рух — важкий гуркіт снігоочисника. Де вони зараз? Вотервілл? Оґаста? Ще південніше? У зоні, де йшов не сніг, а дощ? Ні, навряд чи. Якби їм уже не потрібно було пробиватися крізь сніг, Сірий замінив би снігоочисник чимось більш швидкісним. Але рано чи пізно вони дістануться туди. Тому що їдуть на південь.

Але куди саме?

«Я вже, вважай, мертвий, — подумав Джонсі, невтішно дивлячись на зачинені віконниці зі знущальним посланням. — Вважай, уже мертвий».

Зрештою саме Овен узяв Роберту Кейвелл за руки і, скоса поглядаючи на стрілки годинника, що несамовито бігли вперед, і надто добре усвідомлюючи, що кожні півтори хвилини Курц стає ближчим іще на милю, пояснив, чому вони повинні взяти Даддітса з собою, навіть якщо йому зовсім погано. Навіть зараз, за цих обставин, Генрі не знав, чи зможе промовити фразу «Від цього залежить доля світу» з серйозним обличчям. А ось Андергілл, який усе життя зі зброєю в руках служив своїй країні, міг і сказав.

Даддітс обіймав однією рукою Генрі, не зводячи з нього захопленого погляду осяйних зелених очей. Ці очі, мабуть, єдине, що не змінилось у ньому. А ще лишалося відчуття, яке в них завжди з’являлося, коли вони опинялися поруч із Даддітсом, — відчуття того, що все гаразд або ось-ось налагодиться.

Роберта не відривала очей від Овена, з кожним вимовленим реченням її обличчя неначе старішало, мов у якійсь недобрій пришвидшеній кінозйомці.

— Так, — сказала вона, — так, я розумію, ви хочете знайти Джонсі… зловити його, але що він хоче зробити? І якщо він приїжджав сюди, чому не зробив це тут?

— Мем, я не можу відповісти на ці запитання…

— Bоa, — несподівано промовив Даддітс. — Оусі оіна воа.

«Вона? — розхвилювавшись, подумки запитав Овен у Генрі. — Яка вона? Хто це?»

«Не переймайся, — відповів Генрі, і відразу ж голос у голові Овена зробився ледь чутним, нерозбірливим. — Нам уже час».

— Мем, місіс Кейвелл. — Овен знову взяв її за руки, дуже обережно. Генрі любив цю жінку (хоч безпардонно не згадував про неї понад десять років), і Овен розумів чому. Вона випромінювала щось, якусь добру ауру. — Нам час іти.

— Ні. О, будь ласка, скажіть «ні».

Знову потекли сльози, вона заплакала.

«Не треба, леді, — захотілося сказати Овенові. — Усе й так дуже погано. Будь ласка, не треба».

— Сюди йде людина. Дуже погана людина. Ми повинні піти до того, як вона з’явиться.

Розгублене, нещасне обличчя Роберти освітилося рішучістю.

— Гаразд. Повинні то повинні. Але тоді я їду з вами.

— Ні, Роберто, — похитав головою Генрі.

— Так, так! Я про нього дбатиму! Даватиму пігулки… преднізон… захоплю лимонні тампони, і…

— Аммо, лиася у.

— Ні, Дадді, ні!

— Аммо, лиася у! Ееці! Ееці! — усе більш збуджено повторював Даддітс. «Мамо, лишайся тут. У безпеці…»

— У нас дійсно більше немає часу, — нагадав Овен.

— Роберто, — сказав Генрі. — Будь ласка.

— Дозвольте мені їхати! — вигукнула вона. — Він — це все, що в мене є!

— Аммо, — сказав Даддітс зовсім не дитячим голосом. — Лиася… у.

Роберта подивилася на нього і відразу ніби поникла.

— Гаразд, — сказала вона. — Ще хвилину. Зараз щось принесу.

Вона сходила до кімнати Даддітса й повернулася з паперовим пакетом, який передала Генрі.

— Це його пігулки. О дев’ятій він приймає преднізон. Не забудьте, а то в нього починається задишка і в грудях болить. Можете дати йому перкоцет, якщо попросить, а він, скоріш за все, попросить, бо через холод у нього з’являється біль.

Роберта дивилася на Генрі сумно, але без докору. А йому навіть хотілося побачити в її очах докір. Бачить Бог, іще за жоден свій учинок йому не було так соромно, як зараз. І річ навіть не в тому, що в Даддітса лейкемія, а в тому, що він так давно і важко хворий, а вони навіть не здогадувалися про це.

- І лимонні тампони не забудьте, але змащуйте тільки губи, бо в нього останнім часом ясна сильно кровоточать і лимонний сік щипає. Тут і вата в ніс, якщо піде кров. Ах, так, і катетер. Бачите, на плечі?

Генрі кивнув. Пластикова трубка, що стирчить із пов’язки. Вигляд катетера викликав у Генрі сильне відчуття dйjа vu .

— Коли будете виходити, прикривайте його… Доктор Бріско глузує з мене, але я завжди боюся, що холод проникне всередину… підійде і шарф… навіть носовичок…

Вона знову плакала і вже не могла стримати схлипів.

— Роберто… — почав Генрі, теж поглядаючи на годинник.

— Я подбаю про нього, — пообіцяв Овен. — Я свого тата доглядав до самої смерті, тому знаю і про преднізон, і про перкоцет.

І навіть більше: сильнодійні стероїди, ще потужніші болезаспокійливі. А в кінці марихуана, метадон і, нарешті, чистий морфій, набагато кращий за героїн. Морфій — найніжніше знаряддя смерті.

Він відчув її присутність у голові — дивне лоскітливе відчуття, немов босі ступні, такі легкі, що майже не торкаються землі. Лоскітливе, але не можна сказати, що неприємне. Вона намагалася зрозуміти, правду він сказав про батька чи збрехав. То був скромний подарунок від її дивовижного сина. Овен зрозумів: вона так давно користувалася ним, що вже навіть перестала усвідомлювати це… як Бобер, друг Генрі, який постійно жував зубочистки. Дар не був таким сильним, як у Генрі, але вона все-таки дещо могла, і Овен щиро зрадів, що зараз сказав це.

— Не лейкоз, — сказала вона.

— Рак легень. Місіс Кейвелл, нам дійсно час…

— Мені потрібно дати йому ще дещо.

— Роберто, ми не можемо… — почав Генрі.

— Я зараз, зараз.

Вона втекла на кухню.

Цієї миті Овена, мабуть, уперше охопив справжній страх.

— Курц і Фредді з Перлмуттером… Генрі, я не відчуваю, де вони! Я їх загубив!

Генрі відкрив паперовий пакет і зазирнув усередину. Те, що він побачив там, зверху на коробочці лимонних гліцеринових тампонів, змусило його заклякнути. Він відповів Овенові, але голос його, здавалося, долинав із далекого кінця ще не відкритої долини — та що там не відкритої, про її існування ніхто навіть не підозрював. Така долина існувала , нині він це точно знав. Часова западина. Ні, Генрі, звичайно, не міг і не став би стверджувати, що до нього не приходила думка про подібне місце, але, Боже, ну чому за весь цей час він зрозумів так мало ?

— Вони щойно проминули з’їзд 29, — сказав Генрі. — За двадцять миль від нас. Можливо, ближче.

— Що це з тобою?

Генрі засунув руку в коричневий паперовий пакет і витяг невелику конструкцію з ниток, схожу на павутину, яка висіла над ліжком Даддітса тут і в будинку на Мейпл-лейн до того, як помер Алфі.

— Даддітсе, де ти взяв це? — запитав він, хоча, звичайно, вже знав відповідь. Цей ловець снів був меншим за той, що висів під стелею у великій кімнаті «Діри в стіні», але в іншому нічим не відрізнявся від нього.

— Ое, — сказав Даддітс, не зводячи очей з Генрі. Він ніби досі не міг повірити, що Генрі поруч. — Ое иав. А ізво, иень оу.

Хоча можливість читати чужі думки стрімко випаровувалась, у міру того як тіло долало байрус, Овен легко зрозумів ці слова. «Бобер прислав, — сказав Даддітс. — На Різдво тиждень тому». Люди з синдромом Дауна мають труднощі з визначенням таких понять, як минуле і майбутнє, й Овен підозрював, що для Даддітса будь-яке минуле — це «той тиждень», а майбутнє — «наступний». Овен подумав, що, якби так вважали всі, у світі було б набагато менше печалі й ненависті.

Подивившись на ловця снів, Генрі сховав його в пакет саме тієї хвилини, коли повернулася Роберта. Побачивши, по що вона бігала, Даддітс розплився в посмішці.

— Убі-у! — вигукнув він. — Оя аіка!

Він схопив валізку й розцілував матір в обидві щоки.

— Овене, — сказав Генрі, блискаючи очима. — У мене дуже гарні новини.

— Викладай.

— Виродки тільки-но застрягли: трактор із причепом перекинувся, якраз біля з’їзду 28. Згають хвилин десять, а то й двадцять.

— Дякувати Богові. Нам на руку. — Він подивився на вішак, на якому висіла гігантського розміру куртка з капюшоном і написом через усю спину яскраво-червоними літерами: «ЗИМОВИЙ СЕЗОН “РЕД СОКС”». — Це твоя, Даддітсе?

— Оя! — усміхаючись, кивнув Даддітс. — Ука. — І, коли Овен потягнувся по неї: — И аив як и аали Озі.

Це він теж зрозумів, і в нього по спині побігли мурахи. «Ти бачив, як ми знайшли Джозі».

Він і справді бачив… а Даддітс бачив його. Коли? Учора ввечері чи того дня, дев’ятнадцять років тому? Невже дар Даддітса, крім усього іншого, — це ще й подорожі в часі?

Але зараз було не до таких розпитувань, і Овен був майже радий цьому.

— Я обіцяла не збирати його валізку, але, звичайно, зібрала. Не втрималась, — зітхнула Роберта, дивлячись, як Даддітс, перекладаючи валізку з руки в руку, незграбно порається з курткою, теж подарунком від бостонських «Ред Сокс». Обличчя його здавалося неприродно блідим на тлі яскравої блакитної куртки і ще більш яскравої жовтої валізки. — Я знала, що він поїде. А я залишусь. — Вона вп’ялася в обличчя Генрі очікувальним поглядом. — Генрі, чи не можна й мені з вами? Будь ласка.

— Якщо ми візьмемо вас, вам, можливо, доведеться померти в нього на очах, — сказав Генрі, ненавидячи себе за жорстокість і за те, як життя навчило його грати на чужих почуттях. — Ви хочете, аби він це побачив, Роберто?

— Ні, звичайно, ні. — А потім, немов прийшла запізніла думка, мовила, поранивши Генрі в самісіньке серце: — Горіть у пеклі.

Вона підійшла до Даддітса, відштовхнувши Овена, і швидко застебнула блискавку на куртці сина. Потім узяла його за плечі, трохи нахилила й подивилася в очі. Маленька відчайдушна пташка-жінка. Високий блідий син, що потонув у величезній куртці. Роберта вгамувала сльози.

— Будь хорошим хлопчиком, Дадді.

— Уу, аммо.

— Слухайся Генрі.

— Уу, аммо. Уу уаися Ені.

— Не розстібай куртку на холоді.

— Е уу, — слухняно повторював Даддітс, але в його голосі вже чулося нетерпіння, йому явно хотілося швидше піти, і це знову повернуло Генрі в минуле: походи по морозиво, до кіно, ігри в міні-гольф (Даддітс напрочуд добре грав, тільки Пітові щастило більш-менш постійно його перемагати), і завжди звучало: «слухайся Генрі», або «слухайся Джонсі», або «слухайся друзів», завжди «будь хорошим хлопчиком, Дадді», і завжди «я уу ооим, аммо».

Вона уважно оглянула його з ніг до голови.

— Я люблю тебе, Дуґласе. Ти завжди був чудовим сином, і я тебе дуже люблю. А тепер поцілуй мене.

Він поцілував матір; та нерішуче підняла руку і погладила його колючу неголену щоку. У Генрі серце розривалось, і все ж він дивився , бо був так само безсилий, як муха, що потрапила до павутиння. Будь-який ловець снів — це ще й пастка.

Даддітс укотре сумирно поцілував матір, але його сяючі зелені очі металися між Генрі і дверима. Даддітс поспішав. Чому? Знав, що люди, які переслідують Генрі й Овена, вже близько? Чи смакував пригоду, подібну до тих, у які вони вп’ятьох потрапляли колись? Чи те й інше? Так, можливо.

Роберта розтулила руки і востаннє відпустила сина.

— Роберто, — сказав Генрі, — чому ви не розповіли нам, що відбувається? Чому не зателефонували до жодного з нас?

— А чому ви не приїжджали?

Генрі міг би поставити зустрічне запитання: «Чому не телефонував Даддітс ?», — але це не відповідало б дійсності. Даддітс постійно «телефонував», тільки по-своєму, він їх викликав від самого березня, коли Джонсі збила машина. Генрі згадав Піта, уявив, як той сидів у снігу біля перевернутого «скаута», пив пиво і писав на снігу «ДАДДІТС» — знову і знову… Даддітс, який ув’язнений у своїй Небувалій Небувалії і помирає там, Даддітс, який посилає заклик за закликом і отримує у відповідь лише мовчання. Нарешті один із них з’явився до нього, але тільки для того, щоб повезти кудись, захопивши з собою тільки пакет із ліками і стару жовту валізку для сніданків. У ловці снів не було доброти. Вони бажали Даддітсові тільки хорошого, навіть щойно побачивши в перший день знайомства, вони щиро його любили. І все ж дійшло до такого.

— Бережи його, Генрі.

Погляд Роберти перемістився на Овена:

- І ви також. Бережіть мого сина.

— Ми постараємося, — пообіцяв Генрі.

Розвернутися на Дірборн-стрит було ніде, усі під’їзні доріжки завалило снігом. У ранковому світлі сонні околиці нагадували місто десь серед тундри на Алясці. Овен увімкнув задню передачу й у такий спосіб виїхав на вулицю, масивний зад «Хамві» незграбно розгойдувався з боку на бік, доки високий сталевий бампер не врізався в якусь заметену снігом автівку, яка була припаркована біля бордюру. Почувся дзвін розбитого скла, і вони знову вирвалися крізь замерзлі снігові перепони на перехрестя, а потім, різко крутнувшись, і на Канзас-стрит, у бік шосе. Весь цей час Даддітс абсолютно спокійно сидів на задньому сидінні, тримаючи валізку на колінах.

«Генрі, чому Даддітс сказав, що Джонсі потрібна вона? Про кого це?»

Генрі намагався послати відповідь подумки, але Овен більше його не чув. Плями байрусу на його обличчі побіліли, і, коли він мимохіть почухав щоку, нігті зішкребли цілі шматки. Шкіра під ними була почервонілою і подразненою, але загалом здоровою.

«Усе одно що нежить, — із подивом подумав Генрі. — Був і минув, нічого серйозного».

— Він не говорив «вона», Овене.

— Boa, — погодився Даддітс із заднього сидіння і, подавшись уперед, подивився на великий зелений знак із написом: «95 на південь» — Оусі оібна воа.

Овен наморщив брови: із лоба злетіли схожі на лупу пластівці мертвого байрусу.

— Яка…

— Вода, — пояснив Генрі і, обернувшись, поплескав Даддітса по кістлявому коліну. — Джонсі потрібна вода , ось що він намагається сказати. Тільки це не Джонсі вода потрібна. А тому, іншому, кого він зве «Сірий».

Роберта ввійшла до кімнати Даддітса і почала збирати розкиданий одяг. Її жахливо дратувало, як він постійно залишав свої речі, але тепер уже, напевне, їй більше не доведеться турбуватися про це.

Не минуло й п’яти хвилин, як від утоми ноги підігнулись і їй довелося сісти на стілець біля вікна. Вигляд ліжка, на якому Даддітс останнім часом проводив усе більше й більше часу, переслідував її. Слабке світанкове світло нестерпно, з жорстокою виразністю проявило на подушці круглий відбиток його голови.

Генрі вирішив, що вона відпустила Даддітса, бо вони вірили: майбутнє всього світу залежить від того, чи знайдуть вони Джонсі, причому якомога швидше. Але це не так. Вона відпустила його тому, що сам Даддітс цього хотів. Ті, хто помирає, отримують у подарунок бейсболки з автографами; вони також мають право поїхати в подорож із друзями.

Але як це важко.

Як важко втрачати його.

Вона затулила обличчя купою його футболок, щоб не бачити ліжко, і відчула його запах: шампунь «Джонсонс», мило «Даєл» і найсильніше, найгірше — арніковий крем, яким вона натирала його спину й ноги, коли в нього боліли м’язи.

У відчаї вона спробувала дотягтися думками до нього, знайти його разом із тими двома, що прийшли, як мерці, і забрали його. Але його розум ніби зник.

«Він закрився від мене», — подумала вона. Багато років вони з задоволенням (або здебільшого з задоволенням) користувалися звичайною, повсякденною телепатією, яка майже не відрізнялася від звичайного телепатичного зв’язку, що пов’язує всіх матерів з особливими дітьми (вона стільки разів чула слово «контакт» на зборах групи підтримки, які вони з Алфі іноді відвідували), але тепер це зникло. Даддітс заблокував себе для неї, і це означало: він передчував — трапиться щось жахливе.

Він знав — щось трапиться.

Усе ще притискаючи до обличчя футболки і вдихаючи його запах, Роберта знову заплакала.

Курц залишався спокійним (точніше сказати, відносно спокійним) доти, доки в похмурому ранковому світлі вони не побачили поліцейські блимавки, а за ними — величезний трактор із причепом, що лежав на боці, як мертвий динозавр. Їм назустріч вийшов поліцейський, закутаний так, що навіть обличчя не роздивишся, і зробив знак звернути до з’їзду з шосе.

— Сука! — прошипів Курц, придушуючи в собі бажання дістати свій дев’ятиміліметровий пістолет і почати стрілянину. Він знав, що це була б катастрофа — навколо трактора крутилися й інші поліцейські, — але все одно відчув майже непоборний порив. Вони були так близько до мети — хвала Ісусу, розіп’ятому на хресті! — і тут така зупинка. — Сука, сука, сука!

— Що робити, босе? — відсторонено спитав Фредді, але автомат поклав на коліна. — Можна спробувати прорватися, гадаю, праворуч зможу проскочити. Шістдесят секунд, не більше.

І знову Курц мусив стримати бажання сказати просто: «Жени, Фредді, гайда напролом, і, якщо хтось із цих синьодупих трапиться на дорозі, випусти йому кишки». Фредді міг прорватись… а міг і не прорватись. Фредді не був суперкрутим водієм, яким себе уявляв, у цьому Курц уже мав нагоду переконатись. Подібно до багатьох льотчиків, він помилково вважав, що керує автівкою так само добре, як і літаком. І навіть якщо їм і вдасться прорватись, почнеться гонитва, а це зовсім не бажано після того, як генерал Рендалл — Боягузливі Яйця скомандував: «Синій вихід». Його, Курца, імунітет від будь-якої в’язниці анульовано. І тепер він мусить діяти виключно в межах закону.

«Отже, зробимо розумно, — подумав він. — За це мені й платять великі гроші».

— Будь хорошим хлопчиком, повертай, куди він тобі показує, — мовив Курц. — Ще знаєш що: помахай-но йому ручкою і покажи великий палець, коли будеш повз нього проїздити. Далі тримай шлях на південь, повернешся на шосе за першої ж нагоди. — Він зітхнув. — Господи, як я замахався.

Курц нахилився вперед, досить близько до Фредді, щоб побачити біліючі рештки Ріплі в його правому вусі, і прошепотів, як палкий коханець:

— Але якщо підведеш нас, хлопче, я сам всаджу тобі кулю в потилицю. — Курц торкнувся точки, де м’яка частина шиї переходить у твердий череп. — Прямо сюди.

Нерухоме дерев’яно-індіанське обличчя Фредді не змінилося.

— Так, босе.

Далі Курц узяв майже непритомного Перлмуттера за плече і трусив, доки повіки Перлі не затріпотіли й не відкрилися.

— Дайте… спокій… босе. Поспати… потрібно.

Курц приставив дуло пістолета до голови колишнього ад’ютанта.

— Ну ні. Час прокидатися, сонечко моє. Час провести невелику нараду.

Перлі застогнав, але все-таки сів рівніше. Він роззявив рота, збираючись щось сказати, і звідти вивалився зуб і впав на куртку. Курцові зуб здався абсолютно здоровим. «Дивись, мамо, жодної дірочки».

Перлі повідомив, що Овен і його новий приятель усе ще перебувають у Деррі. Дуже добре. Курц піднісся духом. Утім, ненадовго. Не минуло й чверті години, як Фредді через черговий засніжений з’їзд вирулив на шосе. Це був з’їзд 28, до мети лише одне перехрестя, але відстань становила майже цілу милю.

— Вони знову в дорозі, — слабким, змученим голосом промовив Перлмуттер.

— Прокляття! — вибухнув Курц. Його болюча, безсила лють була спрямована на Овена Андергілла, який став (принаймні для Ейба Курца) символом провалу всієї жалюгідної, не доведеної до кінця операції.

Перлі застогнав: звук глухий, повний відчаю. Живіт знову почало пучити. Перлмуттер хапався за нього, по щоках стікав піт. Страждання зробило непримітне обличчя майже прекрасним.

Він знову гучно пустив гази — довгому мерзенному звуку, здавалося, не буде кінця. Курцові згадалися штуки, які вони тисячу років тому робили в літньому таборі з консервних банок і навоскованої мотузки. Вони називали їх ревунами.

Сморід, що наповнив «Хамві», був запахом червоного раку, який визрівав у переробному заводі всередині Перлі. Спочатку він живився рештками, потім перейшов на плоть. Жах! Утім, був привід і для радості. Фредді явно одужував, а сам Курц узагалі не заразився клятим Ріплі (можливо, в нього імунітет, але в будь-якому разі хвилин п’ятнадцять тому він зняв маску і кудись кинув її, не дивлячись). Навіть нездоровий Перлі теж мав неабияку цінність як людина з чудовим радаром у сраці. Тому Курц, не звертаючи уваги на сморід, поплескав Перлмуттера по плечі. Рано чи пізно та тварюка, що сидить у ньому, випхнеться назовні, і це, ймовірно, покладе край корисності Перлі, але Курц потурбується про це, коли прийде час.

— Тримайся, — ласкаво сказав він. — Просто скажи йому, нехай лягає спати.

— Ти… сраний… ідіот! — охнув Перлмуттер.

— Звичайно, — погодився Курц. — Як скажеш, салаго.

Зрештою, Перлі правий, він таки сраний ідіот. Овен виявився боягузливим койотом, але хто, як не він сам, пустив цього койота до бісового курника?

Вони проїжджали з’їзд 27. Курц глянув на дорогу, і йому навіть здалося, що він бачить сліди «Хаммера», який вів Овен. Десь там, на одній з вулиць, стояв будинок, до якого з незбагненної причини так прагнули Овен і його новий приятель. Що вони там забули? Чому затрималися майже на півгодини? Чому?

— Вони заїхали по Даддітса, — пробурмотів Перлмуттер. Його живіт знову опав, і найсильніший біль, схоже, відступив. Чекаючи слушної години.

— Даддітс? Що це за ім’я таке?

— Не знаю. Почув від його матері. Його я не бачу. Він інакший, босе. Майже як сірі чоловічки, а не людина.

У Курца недобре закололо в спині.

— Мати думає про цього хлопця, Даддітса, як про хлопчика і водночас як про мужчину, — додав Перлі.

Після від’їзду з крамниці Ґосселіна Курц іще не отримував таких багатослівних доповідей. Чорт забирай, у голосі Перлмуттера навіть стало чути зацікавленість.

— Можливо, він розумово відсталий, — припустив Фредді.

Перлмуттер покосився на нього.

— Можливо. Не знаю, хто це, але він хворий. — Перлі зітхнув. — Хто-хто, а я знаю, що він відчуває.

Курц знову поплескав його по плечу.

— Вище носа, хлопче. А як щодо тих типів, за якими вони женуться? Гері Джонс і так званий Сірий?

Загалом йому було байдуже, але існувала можливість того, що пересування Джонса… і Сірого — якщо Сірий існував не тільки в запаленій уяві Андергілла — могли вплинути на пересування Андергілла, Девліна і… Даддітса?

Перлмуттер труснув головою, заплющив очі і знову відкинувся на спинку сидіння. Короткий спалах енергії та цікавості минув.

— Нічого, — промовив він. — Заблоковано.

— Може, його взагалі немає?

— Щось є. Схоже на чорну діру, — сказав Перлмуттер і сонно додав: — Я чую багато голосів. Вони вже вислали підкріплення…

І тут, як за помахом чарівної палички, на трасі І-95 з’явився такий величезний конвой, якого Курц не бачив за останні двадцять років. На чолі колони пліч-о-пліч ішли два величезні, розміром зі слона, снігоочисники, їхні леза розкидали сніг у різні боки, звільняючи обидві смуги дороги аж до самого асфальту. За ними прямували дві вантажівки з піском, теж поряд. А за вантажівками розтяглася подвійна колона армійських автомобілів, тягачів і артилерії. Курц побачив накриті брезентом платформи і за силуетами зрозумів, що там можуть бути тільки ракети. На інших платформах везли радари й далекоміри. Бог знає, що ще там було. Між ними їхали з увімкненими фарами великі криті транспортери для перевезення особового складу. У них їхали не сотні, а тисячі вояків, готових незрозуміло до чого… Що на них чекало? Третя світова війна, рукопашна сутичка з двоголовими істотами, бійка з розумними жуками із «Зоряного десанту», чума, божевілля, смерть, Судний день? Якщо хтось із «Долини Імперіал» під командуванням Кейт Ґаллахер іще продовжує операцію, їм краще поквапитись і тікати в Канаду. Не допоможуть ані підняті руки, ані крики «Il n’у a pas d’infection ici », цю карту вже розіграно. І все це було так безглуздо… У глибині душі Курц усвідомлював, що Овен мав рацію принаймні в одному: тут усе скінчено. Можна замкнути двері стайні, хвала Господу, але коня вже вкрали.

— Вони збираються перекрити тут усе наглухо, — сказав Перлмуттер. — Джефферсон-тракт тільки-но став п’ятдесят першим штатом. І це поліцейський штат.

— Ти все ще налаштований на Овена?

— Поки що, — неуважно відповів Перлмуттер. — Але це ненадовго. Він теж одужує. Втрачає телепатію.

— Де він?

— Вони щойно проїхали з’їзд 25. Пішли вперед від нас миль на п’ятнадцять. Навряд чи набагато більше.

— Додати швидкості? — запитав Фредді.

Через бісів трактор вони вже змарнували нагоду перехопити Овена, і Курцу найменше хотілося знову зазнати поразки, злетівши з дороги.

— Відставити, — сказав Курц. — На даний момент нехай побігають.

Склавши на грудях руки, він дивився, як повз пропливає білий, як полотно, світ. Сніг припинився, і далі на південь дорожні умови, напевне, покращаться.

Останні двадцять чотири години минули більш ніж насичено. Він підірвав інопланетний корабель, його зрадила віддана людина, яку він вважав своїм спадкоємцем, пережив повстання й заколот цивільних і на довершення отримав відставку від штабного щура, для якого зроблений у нападі гніву постріл — якась дивина.

Повіки Курца зімкнулись, і за кілька секунд він закуняв.

Джонсі довго сидів із похмурим виглядом за столом, поглядаючи то на вимкнений телефон, то на ловця снів, що звисав зі стелі й іноді повільно погойдувався на якомусь ледь відчутному протязі, то на нові сталеві віконниці, якими цей вишкребок Сірий загородив вікно. І це нескінченне низьке бурчання, яке відгукувалось у вухах і в притиснутих до стільця сідницях… Звук був схожий на роботу якоїсь надзвичайно гучної газової печі, яка потребує ремонту; але це була не піч. Це був снігоочисник, який завзято прокладав шлях на південь, на південь, на південь… На місці водія — Сірий, імовірно, в кепці з буквами УГР, вкраденій в останньої жертви; він наполегливо веде машину вперед, крутить кермо руками Джонсі, слухає новини по радіо вухами Джонсі.

«Отже, Джонсі, скільки ще ти збираєшся сидіти тут і жаліти себе?»

Джонсі, який уже обм’як і майже задрімав, стрепенувся. Голос Генрі. І не завдяки телепатичному зв’язку — Сірий заблокував усі голоси, крім власного, — а скоріше в самому мозку. І все одно сказане його зачепило.

«Нічого я себе не жалію, мене просто заблокували! — Думка ця була жалюгідною, схожою на виправдання, вимовиш уголос — прозвучить, як скиглення. — Не можу зателефонувати, не можу визирнути, не можу вийти. Не знаю, де ти, Генрі. Але я в справжньому тюремному ізоляторі».

«Може, він у тебе і мозок поцупив?»

— Заткнись. — Джонсі втомлено потер скроню.

«Ще й пам’ять прихопив?»

Ні. Авжеж, ні. Навіть тут, коли двері відділили його від мільярдів позначених коробок, він усе ще пам’ятав, як у першому класі витер шмарклю об косичку Бонні Діл (а потім через шість років — у сьомому — запросив ту ж Бонні танцювати на святі врожаю), як уважно спостерігав за Ламаром Кларендоном, який навчав їх нової гри (відомої непосвяченим під назвою крибедж), як дивився на Ріка Маккарті, який вийшов з лісу і здався йому оленем. Усе це він пам’ятав. І, певно, недарма, ось тільки, прокляття, хтозна, навіщо пам’ять зберегла саме ці спогади. Можливо, тому що відповідь на це запитання занадто проста й очевидна.

«І ось так застрягнути після всіх детективів, які ти прочитав, — знущався породжений власним розумом Генрі. — Не кажучи вже про всі ті фантастичні фільми про вторгнення інопланетян, від «Дня, коли Земля зупинилася» до «Нападу помідорів-убивць», які ти дивився стільки разів. І навіть після всього цього ти не здатний розібратись у цьому типі? Не можеш натрапити на його слід і знайти, де він улаштував собі кубельце?»

Джонсі потер скроню дужче. Це не екстрасенсорика, це його розум, то чому він не може його заткнути? Він, бляха, у пастці , то яка різниця? Він — мотор без передачі, віз без коня, Мозок Донована[193] в резервуарі з каламутною живильною рідиною, яка бачить безглузді сни.

«Чого він хоче? Почни з цього».

Джонсі підняв очі до ловця снів, який танцював у слабких потоках теплого повітря. Відчув бурчання снігоочисника, досить сильне, щоб змусити тремтіти картини на стінах. Тіна Джин Шлоссінґер, ось як її звали, і тут, судячи з пліток, мала б висіти її фотографія, на якій вона задирає спідницю так високо, що видно піхву, і скільки підлітків мріють побачити щось подібне?

Джонсі підвівся — майже схопився — і заходив кімнатою, накульгуючи зовсім трохи. Буря закінчилась, і стегно вже не так сильно боліло.

«Уяви себе Еркюлем Пуаро, — сказав він собі. — Напруж маленькі сірі клітинки. Відкинь на певний час спогади, зосередься на Сірому. Увімкни логіку. Чого він хоче?»

Джонсі зупинився. Загалом бажання Сірого були очевидними. Він приїхав до водонапірної Вежі, точніше, до того місця, де вона колись стояла, тому що йому потрібна вода. Причому не просто вода, а питна. Але водонапірна вежа зникла, була знищена великим ураганом 85-го — ха-ха, ну що, з’їв, Сірий? — а теперішні запаси води Деррі розташовані далі на північ і схід. До них, можливо, не доступитися через сніг, та й узагалі вони не зосереджені в одному місці. Тому Сірий, порившись у доступному йому сховищі знань Джонсі, знову повернув на південь. У напрямку до…

Раптом усе стало зрозумілим як білий день. Уся сила раптом покинула ноги, і Джонсі повалився на килимове покриття підлоги, не помічаючи колючого болю в стегні.

Собака. Лед. Собака досі в нього?

— Ну звичайно, — прошепотів Джонсі. — Зрозуміло, в нього, сучого сина. Навіть тут сморід чути. Пердить точнісінько як Маккарті.

Цей світ виявився ворожим для байрусу, а мешканці цього світу опиралися з дивовижною енергією, яка походила з невичерпного джерела людських емоцій. Не поталанило. Але тепер останньому вцілілому сірому чоловічкові безперервно щастило , як тому гравцеві в крепс у Веґасі, який раз по раз викидає сімки: чотири, шість, вісім, ах ти ж блін, десять разів поспіль. Він знайшов Джонсі, свою Тифозну Мері, проник у нього і привласнив його тіло. Він знайшов Піта, який доправив його туди, куди було треба, після того як сигнальний вогонь (кім) згас. Потім Енді Джанас, хлопець із Міннесоти, який віз трупи двох оленів, убитих Ріплі. Олені Сірому були ні до чого… але крім них Джанас віз іще й тіло інопланетянина, яке вже розкладалося.

«Плодові тіла, — раптом подумалося Джонсі. — Плодові тіла, звідки це?»

Не має значення. Тому що наступною сімкою для Сірого став «Додж Рем» містера Я-СВОГО-БОРДЕР-КОЛІ. Що зробив Сірий? Згодував псу тіло інопланетянина? Ткнув його носом у мерця і змусив вдихнути спори цього плодового тіла? Ні, швидше змусив зжерти; налітай, малий, час снідати. Хоч яким був процес зародження тхорів, він починався в шлунку, а не в легенях. Джонсі відразу уявив Маккарті, який заблукав у лісі. Бобер спитав: «Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?» І що відповів Маккарті? «Ягоди… усяке різне… не знаю… просто я був такий голодний…»

Звісно. Голодний. Заблукав, злякався, зголоднів. Не помітив червоних ляпок байрусу на листках, червоних цяток на зеленому моху, який запихав до рота, давився, але їв, бо у своєму колишньому спокійному адвокатському житті містер О-Боже-О-Господи читав, що, заблукавши в лісі, можна живитися мохом, що від моху нічого поганого не буде. Чи кожен, хто ковтає байрус (літають у повітрі спори, майже не помітні для ока), перетворюється на інкубатор для злісного маленького чудовиська на зразок того, що пошматувало Маккарті, а потім убило Бобра? Імовірно, ні, так само як не кожна жінка, яка не вживає протизаплідні засоби, вагітніє. Але Маккарті попався… і Лед теж.

— Він знає про котедж, — промовив уголос Джонсі.

Звичайно. Котедж у Вері, за шістдесят миль на захід від Бостона. І йому, напевне, відома історія росіянки, її всі знають. Джонсі й сам її не раз переказував. Історія ця настільки похмура, що про неї просто не можна було мовчати. Її чули у Вері, Новому Салемі, Кулівіллі й Белчертауні, у Гардвіку, Пакардсвіллі й Пелемі. У всіх містечках в окрузі. І що ж ці міста оточує?

Зрозуміло що. Квеббін. Квеббінське водосховище. Джерело води для Бостона й передмість. Скільки людей щодня отримують воду з Квеббіну? Два мільйони? Три? Джонсі не знав точно, але їх набагато більше, ніж людей, які будь-коли пили воду з Деррійської водонапірної Вежі. Сірий викидав сімку за сімкою, ще один кидок — і він зірве банк.

Два-три мільйони людей. Сірий хотів познайомити їх із Ледом, бордер-колі, і з Ледовим новим другом.

І пересаджений у нове середовище байрус, звісно, розквітне.

Розділ 20 Кінець гонитви

На південь, на південь, на південь.

У той час коли Сірий минув поворот на Ґардінер, перший нижче від Оґасти, сніговий покрив значно потоншав, а на шосе, хоч і вкритому сніговою квашею, знов оголились обидві смуги. Настав час замінити снігоочисник на щось, що не так впадає у вічі, почасти тому, що в ньому більше не було потреби, але ще й тому, що руки Джонсі, незвичні до керування таким величезним транспортним засобом, розболілися від постійного напруження. Сірому було начхати на тіло Джонсі (принаймні так він говорив самому собі, хоча насправді важко було не відчувати якоїсь приязні до того, що здатне дарувати таку несподівану насолоду, як «бекон» і «вбивство»), але воно повинне було прослужити ще хоча б миль двісті. Сірий підозрював, що для чоловіка середнього віку Джонсі в не надто добрій формі. Передусім через нещасний випадок, який стався з ним, але відіграла свою роль і його робота. Він був «професором», отже, майже повністю ігнорував фізичні аспекти свого життя, що просто вражало Сірого. Ці істоти складалися на шістдесят відсотків з емоцій, на тридцять — з відчуттів і на десять — із розуму (останнє, на думку Сірого, у кращому разі). Повна зневага до власного тіла здавалася Сірому дурною й невиправданою. Утім, це не його проблема. І вже не Джонсі. Тепер Джонсі перетворився на те, чим, схоже, завжди хотів стати, — на чистий розум. Правда, судячи з його реакції, навіть досягнувши цього стану, він однаково лишався незадоволеним.

Лед, який лежав на підлозі серед розсипу недопалків, паперових стаканчиків від кави та зім’ятих обгорток, заскиглив від болю. Його тіло химерно роздулося, тулуб нагадував барило. Незабаром пес випустить гази, і живіт знову спаде. Сірий установив контакт із байрумом, який ріс усередині собаки, і збирався регулювати його дозрівання.

Пес стане його модифікацією того, про що його хазяїн думав як про «росіянку». Тільки-но пес потрапить у відведене для нього місце, роботу можна буде вважати виконаною.

Він потягся назад розумом, намацуючи інших. Генрі та його друг Овен зникли повністю, як радіостанція, що припинила трансляцію. І це тривожило. Ще далі (вони щойно проминули повороти на Ньюпорт, приблизно за шістдесят миль від нинішнього місця перебування Сірого) була група з трьох осіб із одним чітким контактом — «Перлі». Цей Перлі, як і собака, виношував байрума, тому Сірий виразно його чув. Раніше він отримував такі самі сигнали від іншої людини в цій групі, «Фредді», але зараз «Фредді» замовк. Байрус на ньому загинув. Так сказав «Перлі».

З’явився черговий зелений знак із написом: «ЗОНА ВІДПОЧИНКУ». Там, напевне, був «Бургер Кінг», який у файлах Джонсі визначався то як «ресторан», то як «закусочна фаст-фуд», а в «Бургер Кінгу», напевне, знайдеться бекон. Шлунок загурчав від цієї думки. Так, важко буде розлучитися з цим тілом. Воно має свої переваги, безперечно, має. Утім, зараз не до бекону, час змінити машину. І то якомога непомітніше.

На в’їзді до зони відпочинку розходилися дві дороги. Одна «ДЛЯ ЛЕГКОВИХ АВТОМОБІЛІВ», друга «ТІЛЬКИ ДЛЯ ВАНТАЖІВОК І АВТОБУСІВ». Сірий завів великий помаранчевий снігоочисник на стоянку для вантажівок (при цьому м’язи рук Джонсі вже тремтіли від утоми) і захоплено побачив іще чотири такі ж машини, припарковані поряд. Він втулився у вільне місце в кінці ряду й вирубив мотор.

Пошукав Джонсі. Той так само відсиджувався у своєму дивному притулку.

— Що задумав, партнере? — буркнув Сірий.

Немає відповіді… але він відчув, що Джонсі прислухається.

— Як справи?

Немає відповіді. Та й які в нього могли бути справи? Він замкнений, засліплений, позбавлений спілкування. І все ж не варто забувати про Джонсі… Його чимось схвилювала пропозиція Джонсі: забути про найважливіше — про необхідність розсіяти насіння — і просто насолоджуватися життям на Землі. Час від часу в його свідомості виникали думки, такі собі листи, підсунуті Джонсі під двері свого притулку. Згідно з файлами Джонсі, такі думки називалися «гасла». Гасла були простими й зрозумілими. Останнє було таке: «БЕКОН — ЦЕ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК». І Сірий навіть не сумнівався в тому, що це правда. Навіть у лікарняній палаті («Яка палата? Яка лікарня? Хто така Марсі? Кому потрібен укол?») він зрозумів, наскільки чудове життя. Але обов’язкове було занадто важливим і непорушним: він засіє цей світ, а потім помре. А якщо дорогою він устигне поласувати беконом, тим краще.

— Хто такий Річі? Він був «Тигром»? Чому ви вбили його?

Немає відповіді. Але Джонсі слухав. Дуже уважно. Сірому жах як не подобалася його присутність. Це те саме, що (порівняння було вивуджене зі сховища пам’яті Джонсі) крихітна риб’яча кістка, застрягла в горлі. Не така велика, щоб вдавитись, але досить велика, щоб «дістати».

— Ти дратуєш мене до всирачки, Джонсі. — Він натяг рукавички, які колись належали власникові «доджа». Хазяїну Леда.

Цього разу відповідь надійшла: «Навзаєм, партнере. Тоді чому б тобі не вшитися туди, де тобі будуть раді? Збирай трупу, і вперед, на гастролі».

— Не можу, — відповів Сірий, простягаючи руку до колі. Лед обнюхав її, радіючи запаху колишнього хазяїна на рукавичці. Сірий послав йому думкою наказ сидіти спокійно, вибрався зі снігоочисника і почав обходити ресторан. На задвірках, напевне, має бути паркінг для працівників закладу.

«Генрі і той інший хлопець уже дихають тобі в потилицю, паскуднику, ось-ось наздоженуть. Тобі все одно не втекти, то розслабся. Не поспішай, посидь тут досхочу. Замов потрійну порцію бекону».

— Вони не відчувають мене, — сказав Сірий, видихаючи клуби пари (відчуття морозяного повітря в роті, горлі й легенях було вишуканим, бадьорило, навіть запахи бензину і дизельного палива здавалися чудовими). — Я не відчуваю їх, отже, вони не відчувають мене.

Джонсі розсміявся — по-справжньому розсміявся, — що змусило Сірого застигнути біля сміттєзбиральника.

«Правила змінилися, друже мій. Вони заїхали по Даддітса, а Даддітс бачить лінію».

— Не збагну, про що ти.

«Усе ти розумієш, паскуднику».

— Припини мене так називати! — вибухнув Сірий.

«Якщо припиниш ображати мій інтелект, може, і я припиню».

Сірий пішов далі, і дійсно: за рогом розташувалося невелике скупчення машин, здебільшого старих і пошарпаних.

Даддітс бачить лінію.

Так, він знав, що це означає. Людина на ім’я Піт теж мала таку особливість, ций дар, хоч і не настільки потужний, як цей загадковий Даддітс.

Сірому зовсім не подобалося залишати слід, видимий для «Даддітса», але він знав дещо, невідоме Джонсі. «Перлі» вважав, що Генрі, Овен і Даддітс усього за п’ятнадцять миль на південь від нього, Сірого. Це означає, що Генрі та Овен відстали на сорок п’ять миль і зараз перебувають десь між Піттсфілдом і Вотервіллом. У розумінні Сірого це не зовсім відповідало вислову «дихають у потилицю».

Але й затримуватися тут не було сенсу.

Двері чорного ходу ресторану відчинились, і вийшов молодий чоловік в уніформі, яку файли Джонсі визначали як «кухарський халат»; у руках він тримав два великі мішки зі сміттям, явно призначені для сміттєзбірника. Ім’я молодого чоловіка було Джон, але друзі звали його Буч. Сірий вирішив, що вбити його було б приємно, але Буч здавався набагато сильнішим за Джонсі, не кажучи вже про те, що був молодшим і, напевне, значно прудкішим. Крім того, вбивство мало кілька неприємних побічних ефектів, найгірший з яких — необхідність швидко позбуватися вкрадених машин.

«Привіт, Бучу».

Буч зупинився, насторожено дивлячись на нього.

«Яка з машин твоя?»

Власне кажучи, машина належала не йому, а його матері, і це було навіть на краще. Іржаве корито Буча стояло вдома зі здохлим акумулятором, і сьогодні він узяв машину матері, повнопривідний «субару». Сірий, як сказав би Джонсі, тільки-но викинув чергову сімку.

Буч охоче простягнув ключі. У погляді в нього, як і раніше, була підозра («Очі горять, хвіст пістолетом», — як це назвав би Джонсі, хоча, наскільки міг бачити Сірий, у молодого кухаря хвоста не було), але свідомість уже згасла («Зробила ноги», — подумав Джонсі).

«Ти нічого не запам’ятаєш», — сказав Сірий.

— Нічого, — погодився Буч.

«Просто повернешся до роботи».

— Куди ж іще, — знову погодився Буч і, підхопивши мішки, попрямував до сміттєвих баків. До того часу, коли закінчиться його зміна і він зрозуміє, що машина матері зникла, ймовірно, все буде скінчено.

Сірий відчинив червоний «субару» і заліз усередину. На пасажирському сидінні валявся напівпорожній пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Під’їжджаючи до снігоочисників, Сірий жадібно проковтнув їх, а потім іще облизав пальці Джонсі. Жирно. Смачно. Зовсім як бекон. Він забрав собаку і вже за п’ять хвилин знову їхав по шосе.

На південь, на південь, на південь.

Ніч реве музикою, сміхом і гучними голосами, у повітрі стоїть запах печених на грилі сосисок, шоколаду, смаженого арахісу, у небі розпускаються різнокольорові вогні. І, з’єднуючи всі ці ознаки свята докупи, ставлячи під усім автограф самого літа, зі встановлених у Строфорд-парку динаміків лунає рок-н-рольна пісня:

Гей, красуне-бебі, давай мерщій зі мною,

Рушаймо в Алабаму, тільки ми з тобою.

І тут з’являється найвищий ковбой у світі, дев’ятифутовий Пекос Білл[194], під палаючим небом він підноситься над натовпом, і дітлахи з вимазаними морозивом, широко відкритими від подиву ротиками задирають голови й вирячують оченята; усміхнені батьки піднімають їх або садять на плечі, щоб було краще видно. Одна рука Пекос Білла помахує капелюхом, друга тримає плакат із написом: «ДНІ ДЕРРІ — 1981».

Ми по шпалах підем пішки, щоб десь притулитись.

А якщо нам нудно стане, можемо побитись.

— Як ін аий иоий? — питає Даддітс. У руці в нього блакитний конус цукрової вати, але про ласощі забуто; він не зводить здивовано розплющених, як у трирічної дитини, очей з ковбоя, який крокує на ходулях під блискучим різнобарв’ям феєрверків у небі. З одного боку від нього стоять Піт і Джонсі, з іншого — Генрі з Бобром. За ковбоєм простує процесія незайманих весталок (напевне, серед них дійсно знайдеться декілька незайманих, навіть у цьому 1981 році від Різдва Христового) у розшитих блискітками ковбойських спідницях і білих ковбойських чобітках, вони підкидають жезли, які завоювали Захід.

— Не знаю, як це він такий високий, Даддсе, — сміється Піт і, висмикнувши жмут блакитної цукрової вати, суне його в розкритий рот Даддітса. — Напевне, чари.

Усі регочуть, дивлячись, як Даддітс жує і не зводить очей з ковбоя на ходулях. Даддс вищий за них усіх, навіть за Генрі, але він лишається дитиною, і це захоплює.

Чари — це він сам; Джозі Рінкенгауер він знайде через рік, але вони знають: він справжнісінький чарівник. Іти проти Річі Ґренадо і його друзяк було лячно, але той день і до сьогодні залишається найщасливішим днем у їхньому житті, вони всі так думають.

Не кажи «ні», мила моя бебі,

Ми полетимо, як птахи у небі.

— Гей, ковбойчику! — кричить здоровань Бобер, розмахуючи своєю шапкою (у нього бейсболка з емблемою «Тигрів Деррі»). — Поцілуй мене в корму, здорованю! А ще краще сядь на неї і покрутись!

І вони просто заходяться від реготу (це дійсно спогад на все життя — той вечір, коли Бобер дражнив ковбоя на ходулях на День Деррі під іскристим пороховим небом), усі, крім Даддітса, який дивиться на події з заціпенілим подивом, і Овена Андергілла («Овене! — думає Генрі. — А ти як сюди потрапив, друже?»), який має стривожений вигляд.

Овен трясе його, Овен знову вимагає прокинутись.

«Генрі, прокинься, прокинься, про…»

— …кинься ж ти, бодай тебе!

Генрі остаточно пробудився, почувши страх у голосі Овена. Секунду він іще відчував запах арахісу та солодкої вати Даддітса, але потім на нього навалився світ сьогоднішній: білясте небо, засніжене шосе, зелений вказівник: «ОҐАСТА, НАСТУПНІ ДВА ПОВОРОТИ». Овен його трясе, а ззаду долинають звуки, подібні до гавкання, хрипкі й відчайдушні, — це кахикає Даддітс.

— Вставай, Генрі, у нього кров ! Та прокинься ж, щоб тебе…

— Прокинувся, прокинувся.

Він відстебнув ремінь безпеки, повернувся, став на коліна. Перенапружені м’язи стегон відгукуються гострим болем, але Генрі не до того.

Усе виявилося не так страшно. Судячи з панічних криків Овена, він очікував побачити, що Даддс стікає кров’ю, але виявилося, що в того всього-на-всього одна цівка з носа, а з рота з кожним кахиканням вилітають дрібні бризки крові. Овен, напевне, уявив, що бідолаха Даддс викашлює легені, хоча, швидше, в нього просто лопнула якась судина в горлі. Але не можна сказати, що це безпечно. У його нинішньому стані будь-що може викликати дуже серйозні наслідки, випадковий застудний вірус може вбити Даддітса. Генрі з першого погляду зрозумів, що Даддс вирулює на фінішну пряму і скоро буде вдома.

— Даддсе! — різко покликав він. Щось не так. Щось не так з ним, з Генрі. Але що? Немає часу про це думати. — Даддітсе, дихай носом! Носом , Даддітсе. Ось так, дивись!

Генрі показав, зробивши кілька великих вдихів носом… і, коли видихав, з ніздрів вилетіли білі пушинки, як насіння молочаю або кульбаби. «Байрус, — подумав Генрі. — Він ріс у мене в носі, але загинув і відлущується. Буквально з кожним видихом». І тут він зрозумів, що в нього змінилося: свербіння в стегні, роті й паху припинилось. У роті досі стояв смак старого килима, але язик більше не свербів.

Даддітс, наслідуючи його, задихав носом, і кашель відразу ж почав стихати. Генрі взяв паперовий пакет із ліками, знайшов нешкідливий, без спирту, сироп проти кашлю і налив чашечку Даддітсові.

— Випий, попустить, — сказав він з упевненістю в голосі й думках. З Даддітсом не все залежить тільки від інтонації.

Даддітс випив дозу робітусину, скривився, а потім усміхнувся до Генрі. Кашель припинився, але кров усе ще текла з ніздрі… і з кутика ока. Недобре. Викликала тривогу і неймовірна блідість Даддітса, яка стала набагато помітнішою, ніж була в Деррі. Холод… безсонна ніч… хвилювання, абсолютно зайве для такого хворого хвилювання — усе недобре. Він захворював, а для хворих на останній стадії ГОЛЛ навіть респіраторна інфекція може виявитися смертельною.

— З ним усе гаразд? — запитав Овен.

— З Даддсом? Даддс — залізний! Еге ж, Даддітсе?

— Я іий, — підтвердив Даддітс і зігнув страшенно худу руку.

Бачачи його обличчя, тонке і втомлене, бачачи, як він намагається усміхатись, Генрі мало не завив. Життя — несправедлива штука, це він давно знав. Але те, що відбувалося зараз, було більш ніж несправедливим. Це було жахливим.

— Подивимося, що вона поклала для хороших хлопців. — Генрі взяв жовту валізку для сніданків.

— Ууубі-Дуу, — вимовив Даддітс, усміхаючись, але голос його звучав ледь чутно й немічно.

— Так, є в нас справ багато, — погодився Генрі й відкрив термос. Він дав Даддітсу ранкову пігулку преднізону, хоча не було ще й восьмої, і спитав, чи не хоче той перкоцету. Даддітс, подумавши, підняв два пальці. У Генрі впало серце. — Що, зовсім погано, так? — запитав він, простягаючи Даддітсу через спинку сидіння дві пігулки. Відповіді він не чекав: такі люди, як Даддітс, не проситимуть зайвої пігулки, щоб зловити кайф.

Даддітс помахав рукою — мовляв, comme ci, comme зa[195]. Генрі добре пам’ятав цей жест: такий помах рукою був так само звичний для Піта, як жування олівців і зубочисток для Бобра.

Роберта наповнила термос шоколадним молоком, його улюбленим. Генрі налив молока в чашку, дочекався, поки «Хамві», смикнувшись на розкислому снігу, знову вирівняється, і простяг Даддітсу. Той запив пігулки.

— Де болить, Даддсе?

— Ут. — Рука до горла. — І ут. — Рука на грудях. — І нерішуче, злегка червоніючи: — І ут. — Рука на паху.

«Інфекція сечових шляхів, — подумав Генрі. — Ох, Боже».

— Ені уде ае?

Генрі кивнув.

— Таблетки тобі допоможуть. Потрібно тільки трошки почекати. Ми все ще на лінії, Даддітсе?

Даддітс рішуче кивнув і показав уперед. «Хотів би я знати, що він там бачить», — подумав (чи не вперше) Генрі. Одного разу він запитав Піта, і той відповів, що це щось на зразок нитки, іноді ледь помітної. «Найкраще, коли вона жовта, — сказав Піт. — Жовте найлегше простежити, не знаю чому».

Але якщо Піт насилу розрізняв тонку жовту нитку, то Даддітс, напевне, бачив широку жовту смугу або навіть дорогу з жовтої цегли, якою йшла Дороті в країні Оз.

— Якщо лінія зійде на іншу дорогу, скажеш, гаразд?

— Я ау.

— Ти ж не заснеш?

Даддітс похитав головою. Узагалі-то, він ніколи ще не здавався настільки жвавим і бадьорим. Очі на виснаженому обличчі сяяли. Генрі подумав, що так іноді лампочки загадковим чином спалахують, перед тим як згаснути назавжди.

— Якщо відчуєш, що засинаєш, скажи, і ми зупинимося. Добудемо тобі каву. Нам зараз не можна спати.

— О-ей.

Коли Генрі повільно повернувся, рухаючись якомога обережніше, щоб не сколихнути біль у всьому тілі, Даддітс додав:

— Ей ое еону.

— Невже? — задумливо промовив Генрі.

— Що-що? — запитав Овен. — Не зрозумів.

— Він каже, Сірий хоче бекону.

— Це важливо знати?

— Не знаю. Тут є звичайне радіо, Овене? Хочу послухати новини.

Звичайне радіо висіло під приладовою дошкою і, судячи з усього, було встановлене там зовсім недавно. До заводської комплектації воно не входило. Овен потягся до нього і ледве встиг ударити по гальмах, коли прямо перед ними звідкілясь виринув «понтіак» — седан, передній привід, літні шини. «Понтіак» занесло в один бік, потім в інший, потім він нарешті, вирішивши ще якийсь час залишатися на дорозі, рвонув уперед. Незабаром він розігнався десь, за прикидками Генрі, до шістдесяти миль на годину[196], не менше, і почав відриватись. Овен спохмурнів.

— Я, звичайно, розумію: я тільки пасажир, а ти водій, — сказав Генрі, — але, якщо цей хлопець може так гнати без зимової гуми, чому б і нам не додати газу? Непогано б скоротити відстань.

— «Хаммери» краще пристосовані для бруду, ніж для снігу. Можеш мені повірити.

- І все-таки…

— Хвилин через десять ми проїдемо повз нього. Ставлю кварту гарного скотчу. Він або вилетить через огорожу в кювет, або перекинеться прямо посеред дороги. Якщо пощастить, машина лежатиме правим боком догори. До того ж формально ми хто? Утікачі, які ховаються від влади, і ми не зможемо врятувати світ, якщо нас запроторять до якоїсь місцевої… Господи!

«Форд-експлорер» — повнопривідний, але мчав він з недозволеною для такої погоди швидкістю, миль сімдесят[197] — із ревінням пронісся повз, тягнучи за собою півнячий хвіст снігу. Багажник на даху був завалений ледь прикритими синім брезентом торбами й валізами. Прив’язані вони були абияк, певно, поспіхом, і не диво, якщо все це скоро опиниться на дорозі.

Подбавши про Даддітса, Генрі свіжим оком оглянув шосе. Те, що він побачив, не особливо здивувало. Північний напрямок був практично порожнім, але протилежна лінія стрімко заповнювалась автівками, і так, деякі з них уже злетіли з дороги.

Овен увімкнув радіо якраз у той момент, коли повз, розбризкуючи фонтани бруду, промчав «мерседес». Він натиснув кнопку «ПОШУК», знайшов класичну музику, знову натиснув, натрапив на гру Кенні Джі[198], натиснув утретє… і почувся голос.

— …величезний офігенний косяк, — мовив голос, і Генрі перезирнувся з Овеном.

— Він аав «оіений» о аіо, — зауважив Даддітс із заднього сидіння.

— Так, сказав, — кивнув Генрі і додав, коли власник голосу зробив гучну затяжку в самісінький мікрофон: — До того ж він там, здається мені, курить травку.

— Думаю, що ФКЗ[199] мене не похвалить, — продовжив ведучий після довгого гучного видиху, — але якщо хоча б половина того, що я чув, правда, ФКЗ — це останнє, що мене хвилюватиме. У нас вирує міжзоряна чума, брати й сестри, ось такі повідомлення! Назвіть це хоч Гаряча Зона, хоч Мертва Зона, хоч Сутінкова Зона, але краще б вам скасувати поїздки на північ.

Ще одна довга й гучна затяжка.

— Марвін Марсіянин наступає, брати й сестри, ось такі приходять повідомлення з округів Сомерсет і Касл. Чума, промені смерті, живі позаздрять мертвим. У мене зараз має бути реклама «Сенчурі Тайр», але ну її на хер… — Пролунав тріск чогось зламаного. Судячи зі звуку, пластику. Генрі зачаровано слухав. Це знову вона. Темрява, його стара подруга, але цього разу не в голові, а в бісовому радіо . — Брати й сестри, якщо зараз ви перебуваєте на північ від Оґасти, ось вам невелика підказочка від вашого приятеля Самотнього Дейва з радіо: вирушайте на південь. І негайно. І ось вам музичка в дорогу.

Самотній Дейв поставив, зрозуміло, «Дорз». Джим Моррісон заспівав «Кінець». Овен перемкнувся на середні частоти.

Зрештою йому вдалося знайти випуск новин. Голос диктора звучав не надто скрушно, що вже було кроком уперед. Він сказав, що для паніки немає причин, — і це було ще одним кроком уперед. Він пустив в ефір уривки промови президента й губернатора штату Мейн. Обидва говорили приблизно те саме: не хвилюйтеся, громадяни, усе спокійно. Влада контролює ситуацію. Словом, гарне заспокійливе, робітусин для електорату. Президент збирався виступити зі зверненням до американського народу об одинадцятій ранку за східним поясним часом.

— Та промова, про яку говорив Курц, — згадав Овен. — Тільки її пересунули на кілька днів раніше.

— Про що…

— Тсс… — Овен показав на радіо.

Заспокоївши слухачів, диктор знову взявся їх розбурхувати, повторюючи чутки, багато з яких вони вже чули від обкуреного діджея на коротких хвилях, тільки в більш пригладженій формі: чума, космічні прибульці, промені смерті. Далі був прогноз погоди: рясні снігопади змінювалися дощем і поривчастим вітром у міру просування теплого фронту (не кажучи вже про марсіян-убивць). Пролунав писк, і випуск новин, який вони щойно почули, почався спочатку.

— Иись! — вигукнув Даддітс. — Вои їали овз ас, аяаєс? — Він тицьнув пальцем у брудне вікно. Палець, як і голос Даддітса, тремтів. Його всього трусило так, що зуби цокотіли.

Овен мигцем глянув на «понтіак» — він і справді опинився на засніженій розділовій смузі посередині шосе, машина не перекинулась, а лягла на бік, знервовані пасажири скупчилися навколо неї — і знову перевів погляд на Даддітса. Той зовсім спав з лиця: блідий, як папір, тремтить, із ніздрі стирчить закривавлена вата.

— Генрі, з ним усе гаразд?

— Не знаю.

— Висунь язик.

— Може, тобі краще стежити за…

— Я в порядку, не перебивай. Висунь язик.

Генрі висунув. Овен глянув на нього і скривився.

— Виглядає жахливо, але, напевне, йде до кращого. Уся ця погань побіліла.

— Те саме у мене в рані на нозі. І в тебе з обличчям і бровами. Пощастило, що ця штука не потрапила нам у легені, мозок або шлунок. — Він трохи помовчав. — У Перлмуттера вона в шлунку. У ньому росте ця тварюка.

— Далеко вони, Генрі?

— Наче миль за двадцять. Може, трохи менше. Тому, якби ти додав… хоч трохи…

Овен послухався, знаючи, що Курц теж накаже гнати, як тільки зрозуміє, що став частиною загальної втечі і тепер навряд чи зацікавить цивільну або військову поліцію.

— Ти досі на зв’язку з Перлі, — зауважив Овен. — Хоча байрус гине, ти все одно його чуєш. Це через…

Він тицьнув пальцем на заднє сидіння, де Даддітс відкинувся на спинку. Тремтіння вщухло, принаймні на якийсь час.

— Звичайно, — кивнув Генрі. — Даддітс дещо мені передав задовго до того, як усе це сталося. Боброві, Джонсі й Піту теж. Ми майже не помічали цього. Це було просто частиною нашого звичайного життя. — «Ну так. Зовсім як ті думки про пластикові пакети, мости й рушниці. Просто частина мого життя». — Зараз це посилилося. Можливо, з часом воно зникне, але поки що… — Він знизав плечима. — Поки що я чую голоси.

— Перлі.

— Так, і його, — погодився Генрі. — Інших, з байрусом в активній стадії, теж. Переважно тих, хто позаду нас.

— Джонсі? Твого друга Джонсі? Або Сірого?

Генрі похитав головою.

— Але Перлі щось чує.

— Перлі? А він як узагалі…

— Його телепатичний діапазон значно ширший, ніж у мене, через байрума.

— Чому?

— Це та тварюка, що сидить у нього в дупі, — пояснив Генрі. — Лайнотхір.

— А… — в Овена миттю нудота підкотила до горла.

— Той, кого він чує, не людина. Не думаю, що це Сірий, але дідько його знає. Що б це не було, Перлі наведений на нього.

Якийсь час їхали мовчки. Машин було досить багато, різних, зустрічались і любителі ризикованої швидкості («Експлорер» вони проїхали трохи південніше від Оґасти, він лежав під насипом, певно, кинутий разом із розкиданими навколо речами), але Овен вважав, що поки їм щастить. Буря багатьом не дала змоги вибратися з дому, зараз же, коли вона вщухла, вони, ймовірно, наважаться тікати, але Овен устиг обігнати першу, найбільшу хвилю. Багато в чому буря їм посприяла.

— Я хочу дещо сказати, — порушив мовчанку Овен.

— Можеш не говорити. Ти ж сидиш поруч, а я досі читаю твої думки.

А думав Овен про те, що зупинив би машину й вийшов, якби знав напевне, що, отримавши його, Курц припинить погоню. Утім, Овен у це не вірив. Головною метою Курца дійсно був Овен Андергілл, але він розумів, що Овен не вчинив би настільки жахливої зради, якби його на це не штовхнули. Ні, він всадить кулю в голову Овена, а потім візьметься за решту. Без Овена Генрі не врятуватися. Даддітсу теж.

— Ми залишимося разом, — сказав Генрі. — Друзі до кінця, як кажуть.

- Є у ас спав аато, — долинуло з заднього сидіння.

— Ти маєш рацію, Даддсе. — Генрі обернувся і швидко стиснув холодну руку Даддітса. — Є в нас справ багато.

Через десять хвилин Даддітс остаточно ожив і вказав їм на першу після Оґасти зону відпочинку. Вони вже майже дісталися Льюїстона.

— Уди! Уди! — закричав він і знову закашлявся.

— Спокійно, Даддітсе, — сказав Генрі.

— Напевне, вони зупинялися тут випити кави з тістечком, — припустив Овен. — Або з’їсти сендвіч з беконом.

Але Даддітс направив їх у двір ресторану, до службового паркінгу. Там вони зупинились, і Даддітс вийшов із машини. Хвилину він стояв, щось бурмочучи і мало не хитаючись під поривами вітру.

— Генрі, — сказав Овен, — не знаю, що йому спало на думку, але Курц уже близько, і…

Але тут Даддітс кивнув, заліз у машину і показав на знак виїзду. Він мав вигляд жахливо втомлений, але й задоволений.

— Що, чорт забирай, це було? — спантеличено запитав Овен.

— Гадаю, він змінив машину, — здогадався Генрі. — Правильно, Даддітсе? Він змінив машину?

Даддітс усередині закивав.

— Укав! Укав масиу!

— Тепер він поїде швидше, — промовив Генрі. — Ти теж додай, Овене. Плювати на Курца, треба впіймати Сірого.

Овен поглянув на Генрі. Потім придивився уважніше.

— Що з тобою? Ти геть блідий.

— Який же я телепень — я повинен був одразу здогадатися, що замислив цей покидьок! Виправдовує мене тільки те, що я втомився до непритомності й був наляканий, але яка різниця, якщо… Овене, ти мусиш його наздогнати. Йому потрібно в Західний Массачусетс, і ти повинен його наздогнати, перш ніж він туди дістанеться.

Тепер вони їхали по сльоті, що було набагато безпечніше, ніж по снігу, хоча бруд летів на всі боки. Овен розігнав «Хаммер» до шістдесяти п’яти миль на годину. Більше не наважився.

— Спробую, — невпевнено сказав він. — Але якщо він не потрапить в аварію або не зламається… — Овен повільно похитав головою. — Навряд чи, друже. Ой, навряд чи.

Цей сон часто снився йому в дитинстві (коли він ще мав прізвище Кунц), але тільки раз чи двічі під час дорослішання. У цьому сні він біг полем у місячну повню і боявся озирнутися, тому що воно гналося за ним. Воно. Він мчав щодуху, втрачав сили, але, звісно, цього було замало — у снах завжди так, хоч скільки намагайся, сил усе одно не вистачає. Потім воно його наздоганяло, він чув його сухе дихання й відчував особливий сухий запах.

Він опинився на березі великого тихого озера, хоча в жаркому сухому канзаському містечку його дитинства не було ніяких озер, і незважаючи на те що озеро було невимовно прекрасним (місяць сяяв у його глибинах, як ліхтар), воно сповнило його моторошним жахом, тому що перегородило йому дорогу, а плавати він не вмів.

На березі він упав на коліна — у цьому нинішній сон повторював ті, дитячі сни, — але в нерухомій воді побачив відображення не воно , моторошного опудала з набитим мішком замість голови і роздутими руками в синіх рукавичках, а Овена Андергілла з обличчям, вкритим червоним висипом. У місячному сяйві байрус здавався величезними чорними родимками, губчастими й безформними.

У дитинстві на цьому місці він завжди прокидався (нерідко з затверділим членом, хоча одному Богові відомо, чому такий страшний сон міг викликати в дитини стояк), але цього разу воно — Овен Андергілл — торкнулося його, а віддзеркалені у воді очі дивилися з докором. А може, і з питанням.

«Тому що ти не послухав наказу, салаго. Тому що перетнув межу!»

Він підняв руку, щоб відгородитися від Овена, відштовхнути його долоню… і побачив у світлі місяця власні пальці. Вони були сірими .

«Ні, — сказав він собі. — Це просто через місяць».

Але чому в нього тільки три пальці? Теж через місяць?

Рука Овена лежить на ньому, не відпускає, передає свою огидну хворобу… але при цьому він сміє звертатися до нього…

— …босе! Прокиньтесь, босе!

Курц розплющив очі і з незадоволеним бурчанням випростався, одночасно відкидаючи руку Фредді. Фредді зі свого водійського місця торсав його не за плече, а за коліно, але це все одно було неприємно.

— Я не сплю, не сплю. — Щоб переконатися, він підніс до очей свої долоні. Звісно, не рожеві, як у немовляти, але й не сірі, і на кожній, як належить, по п’ять пальців. — Котра година, Фредді?

— Не знаю, босе. Можу тільки сказати, що поки ще ранок.

Ну звісно ж. Годинник не працює. Навіть його кишеньковий зупинився. Він, така ж жертва сучасності, як і інші, забув його завести. Курц завжди гостро відчував час, і зараз, за його відчуттям, була десь дев’ята, а отже, проспав він години дві. Небагато, але йому цілком досить. Він почувався краще. Достатньо добре, щоб почути тривогу в голосі Фредді.

— Що сталося, друже?

— Перлі каже, що втратив контакт з усіма. Каже, останнім був Овен, але й той зник. Він думає, Овен переміг грибок, сер.

Курц зловив у дзеркалі заднього огляду бліду «я-вас-обдурив» усмішку Перлмуттера.

— Що таке, Арчі?

— Нічого. — Арчі мав значно здоровіший вигляд, аніж раніше, до того, як Курц заснув. — Я… босе, я б води ковтнув . Я не голодний, але…

— Гадаю, ми могли б заїхати кудись, — згодився Курц, — якби в нас був зв’язок. Але якщо ми втратили всіх , того хлопця Джонсі, Овена і Девліна… Ти мене знаєш, салаго. Здихаючи, я чіпляюся намертво. Та й потім потрібні два хірурги і дробовик, щоб відтягти мене. Весь цей довгий день ти будеш сидіти тут і мучитися від спраги, поки ми з Фредді будемо обстежувати дороги, що ведуть на південь, вишукуючи їхній слід… Якщо, зрозуміло, не допоможеш нам із цим. А якщо допоможеш, Арчі, я накажу Фредді зупинитися біля першого ж повороту. Я сам сходжу до «Стоп-н-Ґоу» або «Севен-Елевен» і куплю тобі найбільшу пляшку «Поланд Спрінґ» з холодильника. Ну як, подобається тобі така пропозиція?

Пропозиція сподобалася, Курц зрозумів це, побачивши, як Перлмуттер спочатку прицмокнув губами, а потім ще й облизав їх кінчиком язика (на губах і щоках, як і раніше, горіли плями Ріплі, переважно червоні, але були серед них і бордові, як бургундське вино), та хитруватий вираз із його погляду нікуди не подівся. Очі, обрамлені кіркою грибка, бігали туди-сюди. Курц миттєво зрозумів, що сталося. Перлі збожеволів, возлюби його Господи. Що ж, можливо, чорт біса і з-під копи побачив.

— Та я сказав чисту правду. Втратив зв’язок з усіма, — сказав Арчі, але потім приклав палець до носа і знову хитрувато глянув у дзеркало.

— Коли ми їх зловимо, гадаю, хлопче, у нас є всі шанси підлікувати тебе, — мовив Курц своїм найсухішим, офіційно-байдужим тоном. — То з ким ти ще на зв’язку? З Джонсі? Або з цим новим типом, Даддітсом? (Курц вимовив це ім’я як «Дад-Датсом».)

— Не з ним. І ні з ким із них .

Але палець і далі приставлений до носа; погляд, як і раніше, з бісиками.

— Скажи, й отримаєш воду, — пообіцяв Курц. — Будеш продовжувати тягти мене за яйця, солдате, я всаджу тобі кулю в голову і викину на сніг. Ану прочитай мої думки і скажи, що я брешу.

Перлі зацьковано подивився на нього в дзеркальце і сказав:

— Джонсі й Сірий усе ще на шосе. Десь біля Портленда. Джонсі розповів Сірому, як об’їхати місто по 295-й. Тільки не в прямому значенні розповів. Сірий сидить у нього в голові і, коли хоче чогось, просто бере, що йому потрібне.

Курц із дедалі більшим хвилюванням слухав його мову, не припиняючи робити розрахунки.

— Там собака, — продовжив Перлі. — З ними собака. Звати Лед. Це з ним я на зв’язку. Він… такий же, як я. — Його очі знову натрапили на погляд Курца в дзеркалі, тільки цього разу в них не було хитрості. Її місце зайняла жалюгідна пародія на розсудливість. — Гадаєте, я ще зможу… ну, знаєте… стати самим собою?

Розуміючи, що Перлмуттер може проникнути в його думки, Курц відповів обережно:

— Я гадаю, що ми можемо хоча б звільнити тебе від твого тягаря. З лікарем, який розуміє, що до чого. Так, думаю, це цілком можна здійснити. Вдихнеш хлороформу, а коли прокинешся… пуф, і все. — Курц дунув на кінчики пальців і повернувся до Фредді. — Якщо вони в Портленді, на скільки ми відстаємо?

— Миль на сімдесят, босе.

— Тоді додай трохи, хвала Господу. Спробуй не вилетіти в кювет, але додай газу.

Сімдесят миль. І якщо Овен, Девлін і «Дад-Датс» знають те, що відоме Арчі Перлмуттеру, вони теж ідуть по сліду.

— Давай розберемось, Арчі. Сірий сидить у Джонсі…

— Так…

- І з ними собака, який уміє читати думки?

— Собака їх чує, але не розуміє. Зрештою, це всього лише собака. Босе, я пити хочу.

«Він слухає пса, як якесь довбане радіо», — здивувався Курц.

— Фредді, наступний поворот. Напивайтесь обидва.

Курцові не хотілося зупинятись, не хотілося навіть на хвилину, але йому був потрібен Перлмуттер. Бажано в гарному настрої.

Попереду показалася зона відпочинку, де Сірий поміняв свій снігоочисник на «субару» кухаря. Туди, йдучи за лінією, ненадовго заїхали Овен і Генрі. Стоянка була забита автівками, але в них знайшлося достатньо дрібних грошей, щоб купити воду в торгових автоматах біля в’їзду.

Хвала Господу.

Хоч якими поразками й перемогами запам’яталося так зване флоридське президентство[200] (повний їх перелік усе ще не складено), у пам’яті назавжди залишиться те, що того листопадового ранку промова президента поклала кінець Космічному Жаху.

Було висловлено чимало різних думок щодо того, чому промова подіяла («Річ не в умінні повести за собою маси, а у вдало обраному часі», — зневажливо пирхнув один критик), але вона подіяла . Зголоднілі за точною інформацією люди, яким довелося тікати, покинувши свої будинки, з’їжджали з шосе, щоб побачити виступ президента. Відділи побутової техніки в торговельних центрах були забиті людьми, які мовчки дивилися на телевізійні екрани. На автозаправках уздовж І-95 зачинялися закусочні, телевізори виставлялися на загальний огляд біля касових апаратів. У барах було не проштовхнутися. Багато місцевих мешканців відчиняли двері будинків, щоб будь-який перехожий з вулиці міг зайти й подивитися виступ президента. Його можна було послухати по радіо, не зупиняючи машини (як Джонсі й Сірий), але так робив лише дехто. Більшість хотіли бачити обличчя свого лідера. За твердженнями недругів президента, промова всього-на-всього перебила імпульс паніки, не більше. «Якби промову в таку хвилину виголошував не він, а Порося Поркі[201], результат був би такий самий», — висловився один із них. Інший дотримувався інакшої думки. «Промова стала поворотним моментом у цій кризі, — заявив він. — Тієї хвилини на дорогах було не менш ніж шість тисяч водіїв. Якби президент мовив хоч одне хибне слово, до другої години дня це число сягнуло б шістдесяти тисяч, а тоді шестисот, і хвиля біженців затопила б Нью-Йорк. Найбільша хвиля з часів «Пилового казана»[202]. Американський народ, особливо жителі Нової Англії, звернувся до свого обраного з мінімальною перевагою голосів лідера по допомогу… по розраду і підбадьорення. І він, мої співвітчизники-американці, відповів найвидатнішою за всі часи промовою. Тільки й усього».

Так це чи ні, у соціології річ, а чи в лідерських якостях, але промова вийшла саме такою, як очікували Овен і Генрі… Курц передбачав майже кожне слово і зворот. Наріжнім каменем були дві прості ідеї, подані як незаперечні факти й розраховані на те, щоб заглушити жах, який клекотів того ранку в зазвичай самовдоволеному серці кожного американського обивателя. Перша ідея: прибульці не розмахували оливковими гілками і не підносили дарів, але й відвертої ворожості чи агресивності не виявляли. Друга зводилася до того, що, хоч вони й принесли з собою якийсь різновид вірусу, його вдалось ізолювати в межах Джефферсон-тракт (президент показав район на телевізійній карті так само вміло, як синоптик — зону низького тиску). І навіть там він гине, причому без будь-якого втручання вчених і військових експертів, які прибули до зони ураження.

— Хоча за нинішніх обставин не можна говорити з упевненістю, — повідомив президент слухачам, які затамували подих (ті з них, хто опинився в новоанглійському кінці Північно-Східного коридору, мабуть, затамували подих сильніше за всіх), — ми вважаємо, що прибульці привезли цей вірус із собою, як необережні мандрівники, перетинаючи кордон, буває, завозять до своєї країни комах у багажі або куплених речах. Митні служби повинні виявляти подібні речі, але, зрозуміло… — широка усмішка від Великого Білого Батька, — наші гості не проходили митного контролю.

Так, кілька людей заразилися, переважно військовослужбовці. Але більшість із тих, хто заразився («Це грибкове захворювання, багато в чому схоже на мікоз», — повідомив Великий Білий Батько), з легкістю зуміли перемогти хворобу самостійно. У районі оголошено карантин, але люди за межами цієї зони перебувають поза небезпекою, повторюю, поза небезпекою.

— Якщо ви живете в Мейні й покинули свої будинки, — сказав президент, — пропоную вам повернутись. Як сказав Франклін Делано Рузвельт, нам нема чого боятися, крім самого страху.

Жодного слова про розстріляних сірих чоловічків, підірваний корабель, затриманих мисливців, пожежу в крамниці Ґосселіна або про заколот. Ні звуку про останніх представників групи «Долина Імперіал» Кейт Ґаллахер, яких заганяли і вбивали, як скажених псів (вони й були псами, на думку багатьох, навіть гіршими за будь-яких псів). Ані півзвука про Курца і про Тифозного Джонсі. Президент виголосив саме стільки, скільки було потрібно для того, щоб зламати хребет паніці, перш ніж вона вирветься з-під контролю.

Більшість слухачів дослухалися до його поради й повернулися додому.

Для декого, зрозуміло, це виявилося неможливим.

Для декого саме поняття «дім» перестало існувати.

Невелика процесія просувалася на південь під темним небом, на чолі з іржавим червоним «субару», якого Мері Терджен із Лічфілда ніколи більше не побачить. Генрі, Овен і Даддітс перебували за п’ятдесят п’ять миль[203], або за п’ятдесят хвилин, позаду. Курц і його люди знову виїжджали на шосе (Перлі жадібно допивав уже другу пляшку води «Найя»), відставши від Джонсі й Сірий приблизно на сімдесят п’ять миль[204], а від головної здобичі Курца — на двадцять[205].

Якби не щільна хмарна маса, спостерігач на літаку в низькому польоті міг би бачити всіх трьох одночасно: «субару» та обидва «Хамві» — рівно об одинадцятій сорок три за східним поясним часом, коли президент завершив промову словами: «Благослови вас Господи, мої співвітчизники-американці. І благослови Господи Америку».

Джонсі й Сірий перетинали міст Кіттері — Портсмут, який веде до Нью-Гемпширу; Генрі, Овен і Даддітс проїжджали повз з’їзд 9, який дозволяє дістатися до Фалмута, Камберленда і Джерусалемз-Лота; Курц, Фредді й Перлмуттер (живіт Перлмуттера знову роздувся; він напівлежав, стогнучи й випускаючи смердючі гази, що, можливо, було свого роду критикою промови Великого Білого Батька) недалеко від Брансвіка проїжджали з’їзд 295 у бік Боудойнема. Усі три машини було легко помітити, бо дорога майже спорожніла — дуже багато водіїв повернули куди-небудь, щоб подивитись, як президент виголошує втішну, підкріплену телевізійними картами лекцію.

Керуючись чудово організованими спогадами Джонсі, Сірий звернув з 95 на 495 відразу ж після перетину кордону Нью-Гемпширу з Массачусетсом… куди поїде й перший «Хамві» за вказівкою Даддітса, якому шлях Джонсі уявлявся яскраво-жовтою лінією. У містечку Марлборо Сірий зверне з 495 на І-90, одну з основних східно-західних автострад Америки. У «Штаті біля Затоки»[206] ця дорога відома як Мас-Пайк, Массачусетська автомагістраль. Згідно з Джонсі, на покажчику з’їзду 8 були перелічені міста: Палмер, Амхерст і Вер. За шість миль від Вера розташований Квеббін.

Опора № 12 — ось що йому було потрібне; так сказав Джонсі, а Джонсі не міг збрехати, хоч би як хотів. Біля Вінзорської греблі, на південному кінці Квеббінського водосховища, був офіс Массачусетського управління водопостачанням. Джонсі цілком здатний довести його туди, а з рештою Сірий упорається вже сам.

Джонсі більше не міг сидіти за столом: якби він не встав, то не витримав і заридав би гіркими сльозами. Від ридань він, мабуть, перейшов би до невиразного бурмотіння, від невиразного бурмотіння — до ниття, а коли він почне нити й жаліти себе — отут йому й кінець, вибіжить зі свого притулку і потрапить прямісінько до чіпких лап Сірого, остаточно знавіснілого і готового до знищення.

«Цікаво, де ми зараз? — гадав він. — У Марлборо? Уже звернули з 495 на 90? Схоже, так».

Хоча напевне все одно нічого не скажеш із зачиненим вікном.

Джонсі подивився на вікно… і мимоволі всміхнувся.

Не міг не всміхнутися.

«ЗДАВАЙСЯ ВИХОДЬ» змінилося іншим написом, про який він нещодавно думав: «ЗДАВАЙСЯ ДОРОТІ».

«Це я зробив, — подумав він. — І провалитися мені, якщо я не можу прибрати ці кляті віконниці, якщо захочу».

Але що далі? Сірий поставить нові або просто візьме й замаже скло якоюсь чорною фарбою. Якщо він не бажає, щоб Джонсі визирав, Джонсі залишиться сліпим. Біда в тому, що Сірий володіє його зовнішньою частиною. Голова Сірого вибухнула, він дав спори прямо на очах Джонсі — доктор Джекіл перетворився на містера Байруса, — і Джонсі вдихнув ці спори. І тепер Сірий…

«Болячка, — думав Джонсі. — Сірий — болячка в моєму мозку».

Щось мляво спробувало опиратися такому висновку, потім звідкись виникло цілком логічне заперечення: «Ні, ти все перевертаєш із ніг на голову, це ти зумів вибратися, зумів урятуватися, саме ти», — але він відштовхнув його. Усе це псевдоінтуїтивне лайно, когнітивна галюцинація — так серед пустелі людина, яка помирає від спраги, бачить видиво оази. Він замкнений тут, а Сірий на волі, жере бекон, хазяйнує й розпоряджається його тілом. Якщо Джонсі дозволить собі думати інакше, він буде першоквітневим дурнем у листопаді.

«Треба якось затримати його. Якщо я не зможу його зупинити, можна принаймні спробувати вставити палицю в колесо».

Він підвівся та обійшов кабінет уздовж стін. Усього тридцять чотири кроки. Страшенно коротка прогулянка. Хоча, подумав він, це все ж таки більше, ніж звичайна тюремна камера; хлопці у Волпоулі, Денверсі або Шоушенку таку кімнатку вважали б палацом. Посеред стелі раніше танцював і крутився ловець снів. Якась частина свідомості Джонсі підраховувала кроки, інша міркувала, наскільки близько вони перебувають від з’їзду 8 на Мас-Пайк.

Тридцять один, тридцять два, тридцять три, тридцять чотири . І ось він знову біля свого стільця. Починаємо другий раунд.

Вони ось-ось будуть у Вері… і, зрозуміло, не зупиняться. На відміну від тієї росіянки, Сірий точно знав, куди йому треба потрапити.

Тридцять два, тридцять три, тридцять чотири, тридцять п’ять, тридцять шість . Опинився біля стільця і готовий до нового кола.

До тридцяти років у них із Карлою було вже троє дітей (четвертий з’явився менш ніж рік тому), і ніхто не очікував у найближчому майбутньому отримати літній котедж, навіть найскромніший, такий, як будиночок на Осборн-роуд у північному Вері. Але тут на факультеті Джонсі стався сейсмічний зсув. Посаду декана обійняв його давній друг, і в результаті Джонсі став доцентом щонайменше на три роки раніше, ніж у найсміливіших своїх планах. Збільшення зарплатні теж виявилося суттєвим.

Тридцять п’ять, тридцять шість, тридцять сім, тридцять вісім , і знову до стільця. Добре. Звичайна прогулянка по камері, але заспокоює.

Того ж року померла бабуся Карли, і її досить непогану спадщину було поділено між Карлою і її сестрою, оскільки представників проміжного покоління не лишилося. Ось так вони й купили котедж. І першого ж літа повезли дітей до Вінзорської греблі, а звідти — на екскурсію. Їхній гід, службовець Массачусетського управління водопостачанням у темно-зеленій уніформі, розповів, що район навколо Квеббінського водосховища є куточком дикої природи і вважається основним районом проживання орлів у Массачусетсі. (Джон і Майша, старші діти, сподівалися побачити парочку орлів, але були розчаровані.) Водосховище було створене в тридцяті роки. При цьому затопили три фермерські райони, кожен із невеликими містечками в центрі. На той час землі, що оточували озеро, були впорядкованими, але років через шістдесят вони набули вигляду, який, мабуть, мала вся Нова Англія до того, як у середині сімнадцятого століття сюди прийшли індустріалізація та сільськогосподарська обробка ґрунту. Лабіринт вибоїстих небрукованих доріг і стежок розповзався вздовж східного берега озера — одного з найчистіших резервуарів прісної води в усій Північній Америці, повідав гід, — але на цьому переваги цивілізації закінчувалися. Тим, у кого виникало бажання просунутися далі опори № 12 на Східному відрозі, доводилося взувати міцні похідні черевики. Так сказав гід. Лоррінгтоном його звали.

У їхній групі було крім них іще з десяток людей. На той час вони майже повернулися до вихідної точки і стояли в кінці дороги, що перетинала Вінзорську греблю, дивлячись на північ, на водосховище (блакитний Квеббін переливався мільйонами іскор під ясним літнім сонечком, Джої солодко спав у переносці на спині Джонсі). Лоррінгтон закінчував програму і вже хотів був побажати всім доброго дня, коли якийсь чоловік у спортивній кофті з написом «РАТҐЕРС»[207], як школяр, підняв руку й запитав:

— Опора № 12? Це не та, де росіянка?…

Тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок, сорок один , і назад до стільця.

Звичка рахувати, не замислюючись над цифрами, з’явилась у Джонсі давно. Карла вважала це ознакою обсесивно-компульсивного розладу. Так це чи не так, Джонсі не знав, проте він добре знав, що лічба його заспокоює, тому пішов на чергове коло.

На слові «росіянка» губи Лоррінгтона стислися. Це явно не входило до його лекції. Не сприяло появі піднесеного настрою, який, за задумом представників Управління водопостачанням, повинні були брати з собою туристи. Бостонська вода найчистіша, найкраща водопровідна вода у світі (залежно, звичайно ж, від стану муніципальних труб, якими вона йшла останні вісім-десять миль своєї подорожі) — отаку думку вони хотіли донести людям.

— Я мало знаю про це, сер, — сказав гід, і Джонсі подумав: «Господи, здається, наш гід трохи підбріхує».

Сорок один, сорок два, сорок три , знову за стілець, і готовий почати все спочатку. Тепер він пішов швидше. Руки зчеплені за спиною, як у капітана, який походжає баком… або корабельним карцером після успішного матроського заколоту. Друге порівняння йому здалося влучнішим.

Джонсі все своє доросле життя викладав історію, і цікавість стала його другою натурою. Повернувшись із екскурсії, наступного дня він попрямував до бібліотеки, переглянув підшивку місцевої газети і знайшов інформацію. Викладена вона була сухо й коротко — у тій же газеті описи пікніків подавалися значно яскравіше й докладніше, — зате їхній листоноша знав набагато більше і був щасливий поділитися. Старий містер Беквіт. Джонсі досі пам’ятав його останні слова, сказані перед тим, як він завів свою блакитну з білим поштову вантажівку і покотив по Осборн-роуд, до наступної поштової скриньки: улітку на південному березі озера завжди приходило багато пошти. Джонсі повернувся до котеджу, їхнього несподіваного подарунка, думаючи про те, що Лоррінгтон недарма не схотів розповідати про росіянку.

Це було б антирекламою.

Ім’я її чи то Ілена, чи то Елайна Тімарова — достеменно не знає ніхто. У Вері вона з’являється на початку осені 1995-го на «Форд-Ескорті» зі скромною жовтою наліпкою «Герц»[208] на лобовому склі. Автівка виявляється краденою, і округом починають поширюватися непідтверджені, але пікантні чутки про те, що вона отримала ключі від машини прямо в аеропорту Лоґана[209], розплатившись натурою. Хтозна, може, в ті часи й таке траплялося.

Однак з’ясовується, що вона трохи несповна розуму, хвора на голову. Хтось згадує синець на вилиці, хтось — криво застебнуту блузку. Англійською говорить вона погано, але запасу слів якось вистачає, щоб дізнатися про те, що її цікавить: дорогу до Квеббінського водосховища. Вказівки вона записує (російською мовою) на папірець. Того ж вечора, коли дорога через Вінзорську греблю вже закрита, у зоні для пікніків, біля Ґудно-Дайка, знайдено кинутий «Ескорт». Наступного ранку машина, як і раніше, стоїть на місці, і два хлопці з Управління водопостачанням (хто знає, можливо, одним із них був Лоррінгтон) і двоє лісників зі Служби охорони лісів починають її шукати.

У двох милях угору по Іст-стрит вони знаходять її туфлі. Ще через дві милі, там, де Іст-стрит стає ґрунтівкою (далі вона в’ється крізь зарості на східному березі водосховища, і це вже зовсім не вулиця, а массачусетський варіант Просіки), знаходять її блузку — ох! Далі, за дві милі після кинутої блузки, Іст-стрит закінчується, і просіка з коліями, Фіцпатрік-роуд, веде геть від озера. Пошукова група вже збирається рушати в цьому напрямку, коли хтось помічає щось рожеве, що висить на гілці дерева трохи нижче по річці. Виявляється, це ліфчик зниклої дами.

Земля в тому місці волога, але не грузька, і вони можуть іти як по її слідах, так і по зламаних гілках, через які вона пробиралася, напевне, завдаючи своїй відкритій шкірі таких ран, що й подумати лячно. Однак наявність ран не викликає сумніву, і вони не мають права їх не помічати: плями крові на гілках, а потім і на каменях — частина її сліду.

За милю від того місця, де закінчується Іст-стрит, вони натрапляють на кам’яну будівлю, що, як на постаменті, стоїть на величезному голому шматку породи, який стирчить із землі. Фасадом вона повернута до гори Помері за Східним відрогом. У цій будівлі й розташована опора № 12, і автівкою до неї можна дістатися лише з півночі. Чому Ілена, або Елайна, не під’їхала сюди з півночі, назавжди лишиться загадкою.

Акведук, який починається у Квеббіні, тягнеться на шістдесят миль на схід, до Бостона, забираючи мимохідь воду ще з Вачусетського і Садберійського водосховищ (останні два менші і брудніші). Насосів немає: трубі акведука, заввишки тринадцять футів і завширшки одинадцять[210], для функціонування вони не потрібні. Вода подається самопливом, за технологією, яку використовували ще в Давньому Єгипті тридцять п’ять століть тому. Між землею і акведуком проходять дванадцять вертикальних опор. Вони слугують вентиляційними шахтами й регуляторами тиску. Крім того, через них можна потрапити до акведука в разі засмічення. Опора № 12, найближча до водосховища, відома також як впускна. Тут перевіряється чистота води, а нерідко й дівоча цнота (кам’яна будівля не замикається, і тут, бува, зупиняються коханці, які катаються на каное).

На нижній із восьми сходинок, що ведуть до дверей, пошукова група знаходить акуратно складені жіночі джинси, на верхній — прості білі трикотажні трусики. Двері відчинені. Чоловіки переглядаються, але ніхто не насмілюється заговорити. Усі чудово розуміють, що побачать усередині: мертву росіянку, абсолютно голу.

Але нічого такого вони не знаходять. Шахту № 12 прикриває кругла залізна кришка, зрушена рівно настільки, щоб утворити серп темряви над водою. Поряд валяється лом, яким жінка зрушила кришку: зазвичай він разом з іншими інструментами стоїть при стіні біля дверей. Біля лома — кинута сумочка росіянки. На ній — відкритий гаманець, у якому видно посвідчення особи. Зверху на портмоне, так би мовити, на вершині піраміди, лежить її паспорт, із якого стирчить папірець, вкритий дивними карлючками, мабуть, російською, кирилицею чи як там це називається. Чоловіки впевнені, що це передсмертна записка самогубці, але після перекладу з’ясувалося, що то її маршрут. У самому кінці вона приписала: «Коли дорога скінчиться, іти вздовж берега». Так вона і вчинила, по дорозі поступово скидаючи з себе одяг, не звертаючи уваги на колючі гілки й кущі, які її дряпали.

Чоловіки стоять навколо відчиненої шахти, чухаючи потилиці і прислухаючись до дзюрчання води, яка починає свій шлях до кранів, змішувачів, фонтанів і дворових шлангів Бостона. Звук глухий, віддалений, що не дивно, бо висота опори № 12 сто двадцять п’ять футів[211]. Чоловіки не розуміють, що змусило її обрати саме такий спосіб, але дуже чітко бачать, як вона це зробила. Ось вона сидить на кам’яній підлозі, махаючи ногами; вона чимось схожа на оголену версію дівчини з етикеток газованої води «Біла скеля». Вона озирається востаннє, можливо, бажаючи впевнитися, що гаманець і паспорт лежать так, як вона їх склала. Хоче, щоб люди знали, хто пройшов цей шлях, і є в цьому щось жахливо, невимовно сумне. Лише один погляд назад — і вона ковзає в темний півмісяць між краєм відсунутої кришки і стінкою шахти. Можливо, вона затисла ніс, як дитина, котра стрибає в громадський плавальний басейн. Можливо, й ні. Так чи інакше, її не стало менш ніж за секунду. Привіт, темряво, моя стара подруго.

Останніми словами старого містера Беквіта, перед тим як він покотив дорогою на своїй поштовій вантажівці, були: «Наскільки я чув, бостонці пили її з ранковою кавою напередодні Дня святого Валентина. Сам я води не п’ю. Мені більше до вподоби пиво».

Джонсі обійшов кабінет уже разів дванадцять чи й більше. Зупинившись за стільцем, він мимохідь потер стегно і знову вирушив у дорогу, старий добрий обсесивно-компульсивний Джонсі.

Один… два… три…

Історія росіянки, звичайно, була непогана, чудовий приклад Страшних Байок Глухого Містечка (будинки з привидами, де раз у раз когось убивали, і місця моторошних дорожніх аварій — теж нічого), і, зрозуміло, проливала більш ніж яскраве світло на плани Сірого щодо Леда, бідолашного бордер-колі, але яка користь йому, Джонсі, знати, куди прямує Сірий? Зрештою…

Знову до стільця: сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят … Хвилинку. Стоп, чорт забирай, хвилинку! Уперше він обійшов кімнату за тридцять чотири кроки, так же? Звідки ж узялися п’ятдесят цього разу? Він не дріботів, не топтався на місці, нічого подібного, то звідки ж…

«Ти розширюєш її. Чим більше обходиш, тим більше розширюєш. Бо ніяк не хочеш угамуватися. Зрештою, це твоя кімната. Б’юсь об заклад, ти здатний розширити її до розмірів бальної зали в «Волдорф-Асторії»[212], якщо побажаєш… і Сірий тобі не завадить».

— Невже це можливо? — прошепотів Джонсі. Він стояв біля стільця, поклавши одну руку на спинку, немов позуючи для портрета. Але відповідь йому була не потрібна, вистачало й очей. Кімната дійсно збільшилася.

Генрі їде до нього. Якщо з ним Даддітс, переслідувати Сірого буде легко, скільки б разів він не міняв машини, бо Даддітс бачить лінію. Він привів їх до Річі Ґренадо вві сні, а пізніше до Джозі Рінкенгауер наяву, і тепер він може вказувати дорогу Генрі так само легко, як гончак із гострим нюхом веде мисливця до лисячої нори. Біда у форі , клятій форі , яку має Сірий. Година, не менше, а то й більше. Тільки-но Сірий скине собаку в шахту опори № 12, усе скінчено. Теоретично, правда, ще буде час перекрити подачу води до Бостона, але чи зможе Генрі переконати когось ужити таких масштабних заходів? Навряд чи. А як бути з тими людьми, уздовж усього водогону, до яких заражена вода потрапить майже відразу? Шістдесят п’ять тисяч у Вері, одинадцять тисяч в Атолі і понад сто п’ятдесят тисяч у Ворчестері. У цих людей залишаться не місяці, а всього кілька тижнів життя. І навіть днів у деяких випадках.

Невже немає способу затримати сучого сина? Допомогти Генрі наздогнати його?

Джонсі підняв очі до ловця снів, і як тільки він це зробив, у кімнаті щось змінилося, почулося якесь зітхання, подібне до тих звуків, що, як подейкують, видають духи під час спіритичних сеансів. Але це був не дух, і Джонсі відчув поколювання в руках. Водночас із цим його очі наповнилися сльозами. На пам’ять прийшов рядок із Томаса Вулфа: «…о втрачене, камінь, листок, незнайдені двері»[213]. Із Томаса Вулфа, який вважав, що повернення додому неможливе.

— Даддітсе? — прошепотів він. Волосся на потилиці стало дибки. — Даддітсе, це ти?

Немає відповіді… але, глянувши на стіл, де стояв непотрібний телефон, він виявив щось нове. Не камінь, не листок, не незнайдені двері, а дошка для крибеджу і колода карт.

Хтось хотів зіграти з ним.

Тепер весь час болить сильно. Мама знає — він сказав мамі. Ісус знає — Ісусу він теж сказав. А Генрі не сказав. У Генрі теж усе болить, Генрі втомився і сильно сумний. Бобер і Піт на небесах, там вони сидять праворуч від Бога-Отця Вседержителя, Творця неба і землі, відтепер і навіки вічні, заради Ісуса, ось так от. Від цього йому сумно, вони були хорошими друзями, грали з ним, але ніколи не сміялися з нього. Одного разу вони знайшли Джозі, ще одного разу побачили високого такого чувака, він ковбой, а ще одного разу грали в гру.

Це теж гра, але раніше Піт усе повторював: «Даддітсе, не має значення, виграєш ти чи продаєш, головне, як грати», — а тепер це має значення, тепер має значення, так каже Джонсі, поки що Джонсі важко розчути, але незабаром буде краще, дуже скоро. Якщо тільки сильно боляче не буде. Коли сильно боляче, навіть перкоцет не допомагає. У горлі шкребе, усе тіло труситься, а в животі огидно крутить, ніби хочеться зробити а-а, ніби , але насправді йому не потрібно робити а-а, а коли він кашляє, іноді в роті з’являється кров. Йому хочеться поспати, але Генрі і його новий друг Овен, який був із ними того дня, коли вони знайшли Джозі, весь час повторюють: «Якби ми могли затримати його», «Якби ми могли виграти час…», — тому доводиться не спати й допомагати їм; тільки щоб почути Джонсі, потрібно заплющувати очі, а вони думають, що він спить. Овен каже: «Може, варто його розбудити, раптом цей сучий син зверне не туди», а Генрі відповідає: «Кажу ж, я знаю, куди він прямує, а розбудимо ми його якраз перед І-90, щоб не сумніватись. А поки нехай поспить, Господи, дивись, який він змучений». І знову, тільки тепер не вголос, а в думках: «Якби тільки затримати сучого сина».

Очі заплющені. Руки складені на ниючих грудях. Дихання повільне. Мама каже дихати повільно, коли кашляєш. Джонсі не мертвий. Не на небесах разом із Бобром і Пітом, але Сірий каже, що Джонсі замкнений, а Джонсі йому вірить. Джонсі в кабінеті, ні телефону, ні факса, важко з ним говорити, тому що Сірий злий і Сірий наляканий. Боїться, що Джонсі дізнається, хто насправді замкнений.

Коли вони розмовляли найбільше?

Коли грали в гру.

Гра.

Його знову трусить. Йому потрібно як слід подумати, а це боляче, він відчуває, як це краде останні залишки сил, тільки цього разу це більш ніж гра, тепер важливо, хто виграє, а хто програє, тому він витрачає сили, робить дошку й карти, Джонсі плаче, Джонсі думає «о втрачене», але Даддітс Кейвелл не втрачений, Даддітс бачить лінію, лінія веде до кабінету, і цього разу він не лише ставитиме кілочки, а зробить щось важливіше.

«Не плач, Джонсі, — каже він, і слова звучать чітко і ясно, у голові вони завжди так. Це тільки дурний рот вічно перекручує їх. — Не плач, я не втрачений».

Очі заплющені. Руки складені.

У кабінеті Джонсі, під ловцем снів, Даддітс грає в гру.

— Я вловив собаку, — втомлено мовив Генрі. — До якого Перлмуттер підключався. Вловив його. Ми трохи ближче до них. О Господи, якби знайшовся спосіб затримати їх!

Пішов дощ, і Овен міг тільки сподіватися, що вони опиняться південніше від зони приморозків, перш ніж з’явиться ожеледиця. Вітер лютував такий, що «Хаммер», здавалося, розгойдувався на дорозі. Був уже полудень, а вони все ще їхали між Сако і Біддефордом. Овен подивився в дзеркальце заднього огляду на Даддітса: очі заплющені, голова на спинці сидіння, худі руки складені на грудях. Зловісну жовтизну обличчя оживлювала тонка яскраво-червона цівка крові, що витікає з куточка рота.

— Твій друг узагалі може допомогти? — прошепотів Овен.

— Гадаю, намагається.

— Ти начебто сказав, що він спить.

Генрі повернувся, глянув на Даддітса, потім перевів погляд на Овена.

— Я помилився.

Джонсі здав карти, скинув дві зі своєї купки в криб, узяв іншу купку і додав іще дві.

— Не плач, Джонсі. Не плач. Я не втрачений.

Джонсі підняв очі до ловця снів, абсолютно впевнений, що слова йдуть звідти.

— Я не плачу, Даддсе. Алергія бісова, тільки й того. Але якщо ти хочеш грати…

— Два, — мовив голос із ловця снів.

Джонсі виклав двійку з взятки Даддітса — непогано для початку, — потім зіграв сімкою зі своєї. Усього, отже, дев’ять. У Даддітса на руках шістка, питання в тому, чи стане він…

— Шість за п’ятнадцять, — пролунав голос із ловця снів. — П’ятнадцять за два. Поцілуй мене в корму!

Джонсі мимоволі засміявся. Звичайно, це Даддітс, але наскільки схоже на Бобра!

— Тоді давай устромляй кілочок.

І на очах здивованого Джонсі один із кілочків піднявся, підлетів до дошки і став у другу лунку на першій вулиці.

І тут його осяяло:

— Ти від самого початку вмів грати, так, Даддітсе? А кілочки ставив як заманеться, щоб потішити нас.

Від цієї думки на очі знову навернулися сльози. Подумати лише, всі ці роки вони вважали, ніби грають із Даддітсом, а насправді це він грав із ними. І того дня позаду братів Трекерів — хто знайшов кого? Хто кого врятував?

— Двадцять одне, — промовив він.

— Тридцять один за два, — з ловця снів. І знову невидима рука підняла кілочок і поставила на дві лунки далі. — Він заблокований від мене, Джонсі.

— Знаю.

Джонсі зіграв трійкою. Даддітс оголосив тринадцять, і Джонсі зробив хід із взятки Даддітса.

— А ти — ні. Ти можеш із ним говорити.

Джонсі зіграв своєю двійкою і переставив кілочок. Даддітс, у свою чергу, зіграв, опустив кілочок у лунку за останню карту, і Джонсі подумав: «Ти ба, мене обіграв відсталий!» Ось тільки Даддітс не був відсталим. Утомленим, помираючим, але не відсталим.

Вони розставили кілочки кожен за себе, і Даддітс опинився далеко попереду, хоча це був криб Джонсі. Джонсі згріб карти й почав тасувати.

— Чого він хоче, Джонсі? Що йому потрібне, крім води?

«Вбивати, — подумав Джонсі. — Йому подобається вбивати людей».

Але не треба про це. Заради Господа Бога, не треба більше про це.

— Бекон, — промовив Джонсі вголос. — Він любить бекон.

Він почав був здавати карти… і завмер, коли Даддітс заполонив собою його свідомість. Справжній Даддітс, молодий, сильний, готовий до битви.

За спиною голосно застогнав Даддітс. Повернувшись, Генрі побачив червону, немов байрус, кров, яка струмувала з ніздрів. Обличчя було викривлене в страшній судомі зосередженості. За опущеними повіками швидко обертались очні яблука.

— Що це з ним? — стривожився Овен.

— Не знаю.

Даддітс закашлявся глибоким, болісним бронхіальним кашлем. З рота віялом бризок вилітала кров.

— Розбуди його, Генрі! Заради Христа, розбуди!

Генрі подивився на Овена переляканим поглядом. Вони вже наближалися до Кеннебанкпорта, до кордону Нью-Гемпширу лишалося не більш ніж двадцять миль, до Квеббінського водосховища — сто десять. На стіні кабінету Джонсі висів знімок Квеббіну, Генрі сам бачив. Ще в Джонсі був котедж тут неподалік, у Вері.

Даддітс скрикнув: одне-єдине слово, повторене тричі між нападами кашлю. З нього поки що вилітали легкі бризки крові, це була кров із рота і горла, але коли почнуть рватися легені…

— Розбуди його! Він каже, що йому боляче! Хіба не чуєш?

— Він каже не «боляче».

— А що?

— Він каже: «бекон» .

У сутності, яка тепер вважала себе Сірим — яка думала про себе як про Сірого, — з’явилася серйозна проблема, але принаймні вона (він ) про це знала.

«Попереджений — значить озброєний», — називав це Джонсі. У коробках його спогадів зберігалися сотні подібних висловів, якщо не тисячі. Деякі Сірий вважав зовсім незрозумілими, наприклад «наздогад буряків, щоб дали капусти» або «що написано на роду, того не об’їдеш і на льоду», але «попереджений — значить озброєний» — це саме те, що треба.

Проблему його наочно ілюструвало те, що він почував до Джонсі… хоча сама наявність почуттів його, відверто кажучи, не радувала. Можна скільки завгодно думати: «Тепер Джонсі відрізаний, і я розв’язав свою проблему. Я його ізолював так само, як їхні військові намагались ізолювати нас. Мене переслідують… точніше навіть, за мною женуться; але якщо не заглухне мотор і не спустить шина, ні тій, ні іншій групі переслідувачів мене не зловити. До того ж я надто далеко відірвався від них».

Усе це — незаперечні факти, істина, тільки полегшення вони не приносили. А приносило полегшення передчуття. Як солодко буде підійти до дверей, за якими ховається його негостинний господар, і заволати: «Ну що, дістав я тебе, га? Таки дісталося тобі від мене на горіхи, чи не так?!»

До чого тут горіхи, Сірий уявлення не мав, але в арсеналі Джонсі це було емоційною кулею досить великого калібру, вона мала глибинний і потужний зв’язок із його дитинством. А потім він просуне язика Джонсі («Тепер це мій язик», — думав Сірий із безперечним задоволенням) між губами Джонсі і буде «дражнитися».

Що ж до переслідувачів, тут йому хотілося спустити штани Джонсі і показати їм його сідниці. Звичайно, це так само безглуздо, як «що написано на роду, того не об’їдеш і на льоду» або «діставати на горіхи», але його так і поривало зробити це. Це називалося «засвітити дупою», і Сірого охопило нестримне бажання виконати таку штуку.

Сірий розумів, що заражений байрусом цього світу. Усе почалося з емоцій, продовжилося пробудженням чуттєвого сприйняття (смак їжі, відверте несамовите задоволення виглядом патрульного, що бився головою об стіну душової, — глухе бух-бух кожного удару) і переросло в те, що Джонсі називав вищим мисленням . На думку Сірого, це був жарт: те саме, що називати лайно переробленою їжею або геноцид — етнічною чисткою. І все ж мислення мало свою привабливість для істоти, яка завжди була частиною вегетативного розуму, чимось на кшталт високоінтелектуальної не-свідомості.

До того як Сірий заблокував Джонсі, той запропонував йому забути про свою місію і просто насолоджуватися людським життям. Тепер він виявив це бажання в собі, у той час як його колись гармонійний розум, його розум не-свідомості , почав дробитися, перетворюватися на хор суперечливих голосів, один хотів А, інший — Б, третій — Ю в квадраті, поділеного на Я. Раніше він би сприйняв подібний галас за кошмар, ознаку наближення божевілля, але тепер отримував справжнє задоволення від внутрішньої боротьби.

Бекон. «Секс із Карлою», який свідомість Джонсі визначала як акт найвищого ступеня приємності, що має як сенсорні, так і емоційні складники. Швидка їзда і більярд у барі О’Лірі, біля Фенвей-парку, і гучна жива гра музикантів, і Петті Лавлесс[214], яка співає «Звинувачуй у цьому своє брехливе, нещире, холодне, ліниве, невірне, зле, жорстоке любляче серце» (що б це не означало). Краєвид землі, над якою розвіюється ранковий літній туман. І вбивство. Звичайно ж, і вбивство.

Головна небезпека полягала ось у чому: якщо він не виконає місію якнайскоріше, то, мабуть, узагалі не доведе її до кінця. Він уже не байрум, а Сірий. Містер Ґрей, так. Як скоро він залишить у минулому Сірого й перетвориться на Джонсі?

«Цього не буде», — подумав він, тиснучи на акселератор, і не надто потужний мотор «субару» вичавив іще трохи. Собака на задньому сидінні гавкнув і завив від болю. Сірий подумки зв’язався з байрумом, що ріс у ньому. Ріс він швидко. Можна навіть сказати, надто швидко. Нова несподіванка: Сірий не відчув ніякого задоволення від уявного зіткнення з ним, ніякого тепла, яке відчуваєш, зустрічаючись із подібним до себе. Розум байрума був якийсь холодний… прогірклий…

— Чужий, — пробурмотів він.

І все ж він заспокоїв його. Коли собака полетить у водосховище, байрум повинен усе ще бути всередині. Йому буде потрібен час, щоб адаптуватися. Пес потоне, а байрум проживе ще деякий час, живлячись собачим трупом, поки не настане пора. Але спочатку треба дістатися туди.

Залишилося зовсім недовго.

Просуваючись на захід по шосе І-90, повз незліченні містечка (ляпки лайна, так їх називав Джонсі, щоправда, не без симпатії) на зразок Вестборо, Ґрафтон і Дороті-Понд (усе ближче й ближче, їхати залишилося миль п’ятдесят), він шукав місце, куди б зміг запхати свою нову неспокійну свідомість і звідки вона не довела б його до біди. Він спробував дітей Джонсі, але не став зв’язуватися — надто емоційно. Спробував Даддітса — нуль. Джонсі вкрав спогади про нього. Нарешті він зупинився на роботі Джонсі, викладанні історії, його спеціалізації, гидотно-привабливій. Схоже, що між 1860 і 1865 роками Америка розкололася надвоє, як колонії байрусу наприкінці кожного циклу розвитку. Причин було декілька, і основна була якось пов’язана з «рабством», але, знову ж, це те саме, що називати блювотину або лайно «переробленою їжею». «Рабство» не означало нічого. «Право на сецесію»[215] не означало нічого. «Збереження Союзу» не означало нічого. Вони просто зробили те, на що ці створіння здатні найкраще: «збожеволіли», що за великим рахунком те саме, що й «скаженіти», але соціально більш прийнятне. Ох, але ж який масштаб!

Сірий захоплено досліджував численні коробки з різноманітними захопливими видами зброї — велика картеч, ядра, ланцюгові ядра, багнети, фугаси, — коли в мозок заповз непроханий голос.

бекон

Він відштовхнув непрохану думку, хоча в шлунку Джонсі забуркотіло. Звичайно, непогано б зараз поласувати беконом, товстим, жирним, слизьким беконом, який дає примітивне, фізіологічне задоволення, але зараз не час. Можливо, пізніше, коли він позбудеться собаки. І ось тоді, якщо в нього ще буде час до появи переслідувачів, він зможе об’їстися хоч до смерті, якщо забажає. Але зараз не до цього. Проїжджаючи з’їзд 10 — залишилося всього два, — він знову звернувся розумом до громадянської війни. Чоловіки в синьому й сірому біжать крізь дим, репетують, колють навсібіч багнетами, отримують на горіхи, трощать прикладами черепи ворогів, видаючи ці п’янкі звуки «бух-бух», і…

бекон

У животі знову забуркотіло. У роті Джонсі зібралася слина, і він згадав «Дайзартс», коричневі підсмажені смужки на блакитний тарілці, ось береш їх пальцями, а вони такі тверді, текстура мертвої і смачної плоті…

«Зараз не час про це думати».

Роздратовано загув клаксон, змусивши Сірого підскочити, а Леда заскавчати. Він випадково виїхав не на ту смугу, яку розум Джонсі визначив як «смуга обгону». Довелося пригальмувати, щоб пропустити велику вантажівку, що йшла зі значно більшою швидкістю, ніж «субару». Вантажівка забризкала лобове скло брудною водою, миттєво засліпивши Сірого, і Сірий подумав: «Наздогнати тебе вбити тебе вибити мозок з твоєї макітри підлий водій-конфедерат, бух-бух, видати на горі…»

сендвіч з беконом

Останнє прозвучало так, немов у голові в нього бахнув постріл. Він пручався як міг, але виявився абсолютно не готовим до сили цього позиву. Невже це Джонсі? Ні, не може бути, він не такий сильний. Але раптово він ніби перетворився на один суцільний шлунок, і цей шлунок був порожній, нив і жадав наповнення. Нічого страшного не трапиться, якщо він зупиниться і вгамує голод. Якщо цього не зробити, він просто звалиться в кювет від голоду…

сендвіч з беконом!

і майонезом!

Сірий видав нерозбірливий крик, не помічаючи, що з рота в нього тече слина.

— Я чую його, — несподівано стрепенувся Генрі і притиснув кулаки до скронь, немов для того, щоб угамувати біль. — О Господи, як боляче. Він такий голодний .

— Хто? — не зрозумів Овен. Вони щойно в’їхали в Массачусетс. У лобове скло билися вітер і срібні косі нитки дощу. — Пес? Джонсі? Хто?

— Він, — сказав Генрі. — Сірий. — Він глянув на Овена з раптовою несамовитою надією в погляді. — Здається, він гальмує. Здається, він зупиняється .

— Босе.

Курца вже знову хилило до сну, коли Перлмуттер розвернувся — не без зусиль — і заговорив до нього. Вони щойно минули нью-гемпширський пункт оплати дорожнього збору, і Фредді Джонсон навмисне вибрав лінію з оплатою через автомат (боявся, що живий касир зверне увагу на сморід у кабіні, розбите скло, зброю… чи на все зразу).

Курц вдивився в спітніле, виснажене обличчя Арчі Перлмуттера з цікавістю. Можна навіть сказати, із захватом. І це той безбарвний рахівник-бюрократ, який не розлучається з портфелем у звичайних умовах і з планшеткою у польових, волосся завжди рівно, як під лінійку, зачесане на лівий проділ? Людина, яка хоч убий не могла змусити себе не використовувати звертання «сер», зникла. Обличчя хоч і стоншилося, та якось збагатилося чи що. «Він перетворюється на Ма Джоуд»[216], — подумав Курц і мало не засміявся.

— Босе, я досі хочу пити.

Перлі жадібними очима глянув на пепсі-колу Курца і вкотре з огидним звуком випустив гази.

«Ма Джоуд грає на трубі в пеклі», — подумав Курц і цього разу дійсно хихикнув. Фредді вилаявся, але вже без подиву й відрази, схоже, він звик і змирився.

— На жаль, це моя, салаго, — мовив Курц. — У мене самого в горлі пересохло.

Перлмуттер хотів щось сказати, але скривився від нового нападу болю. Він знову пукнув, але цього разу це була не труба, а немов дитина-нездара, що дме у флейту-піколо. Очі його примружилися, погляд зробився хитрим.

— Дайте пити, і я розповім вам дещо цікаве. — Пауза. — Те, про що вам необхідно знати.

Курц замислився. Дощ періщив по боках машини, заливаючи сидіння крізь розбите скло. Це кляте вікно — болячка в дупі, прости Господи, рукав його куртки наскрізь промок, але доведеться терпіти. Зрештою, кого винуватити?

— Себе, — зронив Перлі, і Курц від несподіванки здригнувся. Чорт забирай, наскільки ж моторошна річ — оце читання думок! Гадаєш, що вже звик, ба ні, відставити, виявляється, нічого подібного. — Звинувачуйте себе . І дайте мені цю кляту пляшку, босе .

— Припни язика, бздуне, — гримнув Фредді.

— Розкажи мені, що знаєш, і зможеш допити решту. — Курц підняв пляшку і побовтав перед змученим поглядом Перлі, не без веселого презирства до себе.

Колись він командував підрозділами і за їхньою допомогою змінював геополітичну мапу всього світу. Зараз же його команда — двійко людей і пляшка газованої води. Як же низько він упав. І через що? Через свою гординю , хвала Господу. Він мав воістину сатанинську гординю, і якщо це гріх, то він нього важко відмовитися. Гординя — це ремінь, який підтримує твої штани навіть після того, як ти залишився без штанів.

— Обіцяєте? — вкритий червоним пухом язик Перлі висунувся з рота і облизав пересохлі губи.

— Провалитися мені на цьому місці, якщо брешу, — урочисто вимовив Курц. — Дідько, друже, та візьми й прочитай мої кляті думки!

Якусь мить Перлі вивчав його, і Курц майже відчував, як моторошні маленькі пальці (грибок під кожним нігтем) повільно порпаються в його голові. Огидне відчуття, але він терпів.

Нарешті Перлмуттер задоволено кивнув.

— Тепер я чую більше, — сказав він і додав довірливим, переляканим шепотом: — Знаєте, воно пожирає мене. Мої нутрощі. Я це відчуваю.

Курц поплескав його по руці. Вони якраз проїжджали табличку «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МАССАЧУСЕТСУ».

— Я подбаю про тебе, хлопче, я ж обіцяв. А поки розповідай, що чуєш.

— Сірий зупиняється. Він голодний.

Курц не прибрав долоню з руки Перлмуттера, пальці його стиснулися, нігті перетворилися на кігті.

— Де?

— Поряд із тим місцем, куди їде. Це магазин, — повідомив Перлмуттер і далі дитячим голоском, від якого в Курца мурахи побігли по шкірі: — Хочеш смачного — навіщо чекати? Хочеш смачного — навіщо чекати? — Після цього своїм звичайним голосом додав: — Джонсі знає, що Генрі, Овен і Даддітс їдуть за ним. Тому й змусив Сірого зупинитися.

Думка про те, що Овен зловить Джонсі/Сірого, наповнила Курца панічним страхом.

— Арчі, слухай-но мене уважно.

— Я пити хочу, — заскиглив Перлі. — Пити , сучий ти сину.

Курц підняв пляшку пепсі до обличчя Перлмуттера і, щойно той потягся до неї, ляснув його по руці.

— Генрі, Овен і Дад-Датс знають, що Джонсі й Сірий зупинилися?

— Дад-дітс , старий ти бовдуре! — прогарчав Перлі і, застогнавши від болю, схопився за живіт, який знову роздувався. — Дітс , дітс , Дад-дітс! Так, вони знають! Даддітс допоміг змусити Сірого відчути голод. Вони з Джонсі разом це зробили!

— Не подобається мені це, — зронив Фредді.

«І не лише тобі», — подумав Курц.

— Будь ласка, босе, — благав Перлі. — Я так пити хочу.

Курц простяг йому пляшку і з огидою поспостерігав за тим, як Перлмуттер її спустошує.

— 495, босе, — оголосив Фредді. — Що робити?

— Повертай, — сказав Перлі, — потім по 95 на захід. — Він ригнув, гучно, але, на щастя, без смороду. — Воно хоче ще пепсі. Воно любить цукор. І кофеїн теж.

Курц замислився. Овен знає, що їхня здобич зупинилася, принаймні тимчасово. Тепер Овен і Генрі рвонуть уперед, щоб скоротити розрив у приблизно хвилин сто. Отже, їм теж потрібно поквапитися.

Будь-який поліцейський, який стане на їхньому шляху, муситиме померти, благослови його Господи. Так чи інакше, розв’язка вже близько.

— Фредді.

— Так, босе?

— Педаль у підлогу. Змусь цю курву попрацювати, возлюби тебе Господи. Вичав із неї все.

Фредді Джонсон виконав наказ.

Тут не було ані корівника, ані повітки, ані загороди, а замість реклами спиртних напоїв у вітрині красувався знімок Квеббінського водосховища, а під ним заклик: «ХОЧЕШ СМАЧНОГО — НАВІЩО ЧЕКАТИ?», але в усьому іншому цей магазинчик нічим не відрізнявся від крамниці Ґосселіна — такі самі вбогі дощані стіни, така сама брудно-бура черепиця, димок струмує в дощове небо з такої самої похилої труби, така сама іржава бензоколонка поряд. На колонці — інша табличка: «БЕНЗИНУ НЕМАЄ, ЗВИНУВАЧУЙТЕ АРАБІВ».

Того дня магазин був порожнім, якщо не рахувати власника, джентльмена на ім’я Дік Маккаскелл. Як і більшість співвітчизників, він увесь ранок провів перед телевізором. Усі випуски новин (це були переважно повтори, та й то, оскільки ця частина Північних лісів була оточена кордонами військових, показували в основному техніку доблесної армії, ВМФ і ВПС) так чи інакше зводилися до промови президента. Дік називав президента «містер Окефенокі»[217] через ту херню, яка коїлася з його виборами, — невже, чорт забирай, там не знайшлося жодного довбня, який міг би порахувати голоси як слід? Сам він, щоправда, жодного разу не скористався наданим йому правом голосу з часів Ґіппера[218](ото був президент) але це не заважало йому ненавидіти президента Окефенокі. Дік вважав його слизькою залупою з непомірно великими зубами, якій не можна довіряти (дружина, щоправда, у нього нічого така лялечка), і сприйняв промову об одинадцятій годині як звичайну балаканину. Він не повірив жодному слову старого Окефенокі. На його думку, вся ця історія — звичайна містифікація, організована для того, щоб змусити американського платника податків охочіше віддавати грошики на оборону і, відповідно, платити податки. У космосі нікого немає, вчені це вже довели. Єдині прибульці в Америці (крім самого президента Окефенокі, зрозуміло) — це бобожери, які пруться крізь мексиканський кордон і відбивають хліб у чесних американців. Проте люди, налякані чутками, сиділи вдома й дивилися телевізор. Дехто забіжить пізніше пропустити пивця або видудлити пляшечку вина, але зараз у закладі життя було не більше, ніж у розчавленій на шосе кішці.

Дік вимкнув телевізор з півгодини тому — з нього досить, Бог свідок — і коли о чверть на другу дзенькнув дзвіночок над вхідними дверима, був зайнятий розгляданням журналу з найдальшої полиці свого магазину, на якій висіла табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ». Це специфічне видання називалося «Дівчатка в окулярах» — вельми точна назва, оскільки всередині всі дівчатка дійсно носили окуляри. І нічого крім них, sі[219].

Дік підвів погляд на клієнта, хотів сказати щось на кшталт «Добридень» або «На дорогах іще слизько», але так і не сказав. Чомусь він зніяковів, і водночас із цим у Діка з’явилася тверда впевненість, що зараз його будуть грабувати, і йому ще дуже пощастить, якщо цим усе й скінчиться. Його ніколи не грабували за всі дванадцять років, що він володів крамницею. Якщо хтось здатний ризикнути волею за жменю готівки, поблизу чимало місць, де можна розжитися більшими жменями. Таке може спасти на думку лише…

Дік проковтнув клубочок у горлі. «Таке може спасти на думку лише психопатові», — думав він, і, можливо, цей хлопець і був таким, можливо, він маніяк, який тільки-но вколошкав усю свою родину і вирішив ще трохи погуляти, прикінчити ще кілька безневинних душ, перш ніж пустити собі кулю в лоба.

Дік зовсім не був параноїком (скоріше тюхтієм, як сказала б його колишня дружина), але це не скасовує того факту, що він відчував зло, яке йшло від першого за день відвідувача. Він недолюблював хлопців, які тинялися магазином і обговорювали «Патріотів» або «Ред Сокс» чи хвалились останнім уловом на водосховищі, але зараз багато віддав би за хоч двійко таких. А ще краще — за цілу компанію.

Спочатку чоловік просто стояв біля дверей, і так, з ним дійсно було щось не те. Помаранчева мисливська куртка, коли сезон полювання в Массачусетсі ще не почався. Але це нехай. Набагато більше Дікові не сподобалися подряпини на щоках чоловіка, як ніби він кілька днів поспіль продирався крізь хащі, та й саме обличчя, виснажене і якесь відсторонене. Губи його рухалися, наче він розмовляв сам із собою. Та й це ще не все. Сіре осіннє світло, яке проникало крізь курну вітрину, дивним чином поблискувало на його підборідді.

«Та цей сучий син пускає слину, — здивувався подумки Дік. — Хай йому грець, якщо це не так».

Голова відвідувача швидкими рухами повернулася в один бік, потім в інший, хоча тіло залишалося зовсім нерухомим. Дікові це нагадало сову, яка сидить на гілці й чатує на здобич, і він подумав, чи не зісковзнути зі стільця й сховатися за стійкою, але перш ніж устиг зважити «за» і «проти» подібного кроку (його колишня дружина сказала б, що він завжди міркував туго), голова чоловіка знову сіпнулась і очі втупилися прямо в нього.

Раціональна частина свідомості Діка все ще плекала надію (щоправда, досить непевну), що він усе це нафантазував собі, що в нього лише трохи поїхав дах через усі ці безглузді новини і ще більш безглузді чутки з півночі Мейну, кожну з яких старанно повторювала преса. Може, хлопцеві просто потрібні цигарки або упаковка пива, а може, пляшечка кавового бренді[220] або порно, щоб перечекати довгу непогожу ніч у мотелі, перед тим як уранці продовжити шлях до Вера або Белчертауна.

Але й ця надія померла, коли їхні очі зустрілися.

Ні, це не був погляд маніяка-вбивці, який, уколошкавши власну родину, вирушив в останнє плавання в нікуди, але чомусь Дік навіть пошкодував, що це не маніяк. Очі покупця, аж ніяк не порожні, навпаки, виглядали аж занадто повними. Мільйон думок та ідей вирували в них зі швидкістю стрічок, які щосекунди випльовують телеграфні апарати в телеграфній агенції великого міста. Очні яблука, здавалося, навіть підскакують в очницях.

І за все своє життя Дік Маккаскелл іще не бачив таких зголоднілих очей.

— У нас зачинено, — промовив він голосом, більше схожим на вороняче каркання. — Ми з моїм партнером… він у задній кімнаті… сьогодні вирішили зачинитися. Через те, що на півночі коїться. Я… тобто ми забули повісити табличку. Ми…

Він міг би продовжувати в тому ж дусі годинами, та що там годинами — днями, але чолов’яга в мисливській куртці перебив його.

— Бекон, — випалив він. — Де?

Дік зрозумів, раптово й абсолютно чітко, що якщо в нього не виявиться бекону, цей тип його вб’є. Він і так цілком може його вбити. Але без бекону… так, без бекону він це зробить точно. Але в магазині був бекон. Дякувати Богові, слава Христу, слава Окефенокі і всім тим скаженим арабам, у нього був бекон.

— Холодильник у кінці залу, там, — промовив він своїм новим незвичним голосом. Рука, яка лежала на розкритому журналі, ніби перетворилася на шматок льоду. У голові зашепотіли чужі, незнайомі голоси. Червоні думки і чорні думки. Голодні думки.

Нелюдський голос запитав:

«Що таке холодильник?»

Утомлений, дуже людський голос відповів:

«Іди отим проходом, красунчику. Відразу побачиш».

«Я чую голоси, — із жахом подумав Дік. — Ох, Господи Ісусе, ні. Люди починають чути голоси перед тим, як остаточно з’їдуть з глузду».

Чоловік пройшов повз Діка і далі центральним проходом. При цьому він помітно кульгав.

Біля касового апарата стояв телефон. Дік глянув на нього і відвів погляд. До телефону можна було дістати рукою, та й 911 стояло на швидкісному наборі, але з таким самим успіхом апарат міг бути на Місяці. Навіть якби в нього вистачило сил, щоб потягтися до слухавки…

«Я дізнаюся», — вимовив нелюдський голос, і Дік ледь чутно застогнав. Голос звучав у голові, немов хтось увіткнув йому в мозок радіо.

Над дверима висіло опукле дзеркало, корисна штука, особливо влітку, коли в магазин набиваються діти, які їдуть на водосховище разом із батьками — до Квеббіну звідси всього вісімнадцять миль[221], — на риболовлю, екскурсію чи просто пікнік. Малим паразитам так і кортить поцупити що-небудь, цукерки, жуйку або журнальчик із голими дівчатами. Тепер Дік дивився в дзеркало з жахом і захватом, спостерігаючи за чоловіком у помаранчевій куртці біля холодильника. Секунду той стояв нерухомо, потім схопив не один, а всі чотири пакети з беконом.

Після цього він, накульгуючи і нишпорячи поглядом по полицях, повернувся з беконом до каси. Він здавався небезпечним, голодним і невимовно втомленим, як марафонець на останній милі. Від погляду на нього в Діка запаморочилось у голові, наче він дивився вниз зі страшної висоти. Це було те саме, що спостерігати не за однією людиною, а відразу за кількома, коли всі товчуться, переміщуються і то потрапляють у поле зору, то виходять із нього. Дік мигцем подумав про фільм, який колись дивився, де якась божевільна баба мала сотню особистостей.

Чоловік зупинився й узяв із полиці банку майонезу, на початку проходу пригальмував ще раз і прихопив буханець хліба, після чого підійшов до каси. Дік, можна сказати, відчував утому, яка струмувала з кожної ділянки тіла чоловіка. Утому і безум.

Незнайомець поклав покупки й мовив:

— Сендвічі з беконом, на білому хлібі з майонезом. Найсмачніше.

І усміхнувся, до того втомлено, з такою несамовитою щирістю, що Дік на мить забув про страх і потягся до нього рукою.

— Містере, з вами все га…

Але рука Діка застигла, немов наштовхнулася на стіну. Мить вона висіла, тремтячи, над стійкою, потім підскочила вгору і вдарила Діка по обличчю — лясь! Після цього повільно відсторонилась і знову завмерла, ширяючи в повітрі, мов судно на повітряній подушці. Безіменний палець і мізинець склались і притиснулись до долоні.

«Не вбивай його!»

«Виходь і зупини мене!»

«Якщо розлютиш мене, можеш потім пошкодувати!»

Усі ці голоси лунали в його голові.

Рука попливла вперед, два виставлені пальці увіткнулись у ніздрі, закупоривши їх. На якусь мить вони завмерли, а потім, о Господи, почали втискатися далі. Хоч у Діка Маккаскелла було чимало сумнівних звичок, обкушування нігтів не було однією з них. Спочатку пальці просувалися насилу, затісно їм там було, але щойно потекла кров-змазка, вони мов збожеволіли. Почали звиватись, як хробаки. Брудні нігті стали розривати плоть, як кігті. Пальці просувалися все далі, все ближче до мозку. Ось уже він відчув, як ламаються хрящі, навіть почув…

«Припини, Сірий, припини це!»

І раптово пальці Діка знову стали його власними. Він із вологим ляском висмикнув їх із ніздрів. Кров ринула на прилавок, на гумовий килимок для дрібних монет із логотипом «Скоул»[222] і на роздягнену красуню в окулярах, чию анатомію він вивчав до того, як увійшла ця істота.

— Скільки з мене, Діку?

— Візьміть так! — знову це вороняче каркання, але цього разу гугняве, бо ніс був забитий кров’ю. — Ох, чорт, забирайте і йдіть! Забирайтеся звідси на хер!

— Ні, я наполягаю. Це торгівля, у якій товар певної ціни обмінюється на відповідну суму грошей.

— Три долари! — каркнув Дік. Шок уже почав діяти. Серце в грудях закалатало часто-часто, м’язи задзвеніли від припливу адреналіну. Він сподівався, що створіння забереться, але від цього ставало тільки нескінченно гірше: знати, що майбутнє, саме життя так близько, і розуміти, що все це може зникнути за примхою якогось божевільного.

Божевільний дістав потертий гаманець, відкрив і став ритись у ньому. Тривало це цілу вічність. Дікові так здалося. Поки він цим займався, з його рота, як і раніше, текла слина. Нарешті він витяг три долари й поклав їх на прилавок. Гаманець відправився назад до кишені. Потім тип понишпорив у кишені мерзенного вигляду джинсів («Як зі смітника», — подумав Дік), витяг жменю дріб’язку й кинув на килимок із рекламою «Скоул» три монети. Два четвертаки й десять центів.

— Чайові. Двадцять відсотків, — із неприхованою гордістю оголосив покупець. — Джонсі дає п’ятнадцять. Це краще. Це більше.

— Аякже, — прошепотів Дік, булькаючи кров’ю в носі.

— Гарного вам дня.

- І ви… не беріть собі того до серця!

Чоловік у помаранчевій куртці трохи постояв, опустивши голову. Дік чув, як він перебирає можливі відповіді, і йому хотілося кричати. Нарешті покупець заговорив:

— Візьму, якщо зможу. — Знову пауза. І потім: — Не треба нікому телефонувати, партнере.

— Не буду.

— Присягаєтесь Богом?

— Так. Присягаюся Богом.

— Я і є немов Бог, — зауважив покупець.

— Ну, добре. Як скажете…

— Якщо зателефонуєш комусь, я дізнаюсь. Повернусь і видам тобі на горіхи.

— Не буду!

— Оце добре!

Він відчинив двері. Дзеленькнув дзвіночок. Він вийшов.

Хвилину Дік не міг поворухнутися, немов примерз до підлоги. Потім вибіг із-за стійки, по дорозі сильно вдарившись стегном об кут, але навіть не скривився. Надвечір на нозі проступить величезний синець, але тоді він нічого не відчував. Він повернув замок, зачинив засув і визирнув крізь скло за двері. Перед магазином стояв жалюгідний маленький червоний «субару», весь у бруді — теж ніби зі смітника, бідолаха. Чоловік, переклавши покупки на напівзігнуту руку, відчинив дверцята й сів за кермо.

«Їдь, — думав Дік. — Будь ласка, містере, заради Бога, просто їдь звідси».

Але він не поїхав, а натомість узяв хліб, розкрив упаковку й витяг із десяток скибок. Потім зняв кришку з майонезної банки і почав пальцем мастити на хліб майонез. Після кожного шматка з захватом облизував палець, при цьому очі його заплющувались, голова відкидалася назад, а на обличчі з’являвся вираз блаженства, яке, здавалося, розходилось навкруги від рота. Покінчивши з хлібом, він схопив упаковку бекону, зірвав папір, зубами відкрив внутрішній пластиковий пакет і витрусив звідти цілий фунт нарізаного бекону. Поклав його на один кусень хліба, накрив зверху другим і жадібно, по-вовчому вгризся. Вираз божественної насолоди не сходив з його обличчя. Це був вираз гурмана, який куштує найвишуканішу в житті страву. Борлак смикався щоразу, коли через горло проходив черговий відкушений шматок. Трьома укусами з сендвічем було покінчено. І коли чоловік потягся по ще два шматки хліба, у мозку Діка Маккаскелла запульсувала думка: «Так навіть краще! Майже живе! Холодне, але майже живе!»

Рухаючись повільно, як під водою, Дік відступив від дверей. Сірість дня, здавалося, наповнила магазин, приглушила світло ламп. Ноги раптом перестали тримати його, і, перш ніж брудна дощана підлога нахилилася йому назустріч, сіре змінилося чорним.

Дік валявся на підлозі довго; прийшовши до тями, він не міг, визначити, як довго, бо на електронному годиннику «Будвайзер» над холодильником із пивом горіло 88:88. На підлозі лежали три зуби, які він, мабуть, вибив під час падіння. Кров навколо носа й на підборідді засохла губчастою кіркою. Він спробував підвестись, але ноги його не слухались, і тоді він, зі звислим на обличчя волоссям, подумки молячись, поповз до дверей.

Його молитва була почута. Маленька червона руїна на колесах зникла. На її місці валялися чотири порожні упаковки з-під бекону, на три чверті спорожніла майонезна банка і половина нарізки білого хліба «Голсум»[223]. Кілька ґав — навколо водосховища зустрічалися справжні гіганти — уже знайшли хліб і тягали шматки з порваного пакета. Далі, майже біля самого шосе 32, ще кілька птахів дзьобали застиглу масу з бекону і злиплих шматочків хліба. Схоже, вишукана страва не пішла на користь месьє гурманові.

«Господи, — подумав Дік. — Сподіваюся, тебе так вивертало, що в тебе кишки повилазили, ти…»

Але тут його власні нутрощі вчинили такий різкий і потужний кульбіт, що він ледве встиг затулити рот долонею. Перед очима постала жахливо наочна картинка: зуби незнайомця, що вгризаються в сире, жирне м’ясо між двох хлібних скибок, сіра плоть, прошита коричневими прожилками, як відсічений язик забитого коня. Дік почав видавати здавлені звуки-булькання.

До магазину під’їхав легковий автомобіль. Класно, саме те, що треба, покупець завітав якраз тоді, коли його ось-ось знудить. Утім, це була не легкова машина, не вантажівка, навіть не мікроавтобус, а один із цих жахливих «Хамві», розфарбований камуфляжними зелено-коричневими плямами. Попереду двоє і — Дік майже був упевнений у цьому — один позаду.

Дік квапливо розвернув вивіску у вітрині з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО» і відійшов. Він зумів підвестися на ноги, і на тому спасибі, але тепер відчував, що небезпечно близький до чергової непритомності. «Вони помітили мене. Точно помітили, — думав він. — Зараз увійдуть і запитають, куди подівся той, інший, бо вони женуться за ним. Їм потрібен він, людина з беконом. І я скажу. Вони змусять мене сказати. А потім я…»

Рука сама собою піднялася до очей. Два пальці, вкриті засохлою кров’ю до другого суглоба, виставлені вперед і зігнуті гачком, Дікові навіть здалося, що вони вітально махають йому. «Привіт, очі, як справи? Насолоджуйтесь тим, що поки можете бачити, бо скоро прийдемо по вас».

Той, хто сидів на задньому сидінні, подався вперед, здається, сказав щось водієві, і машина рвонула вперед. Заднє колесо розплескало калюжу блювотини, залишеної останнім відвідувачем магазину. «Хамві» розвернувся на дорозі, зачекав якусь секунду і рвонув у напрямку Вера й Квеббіну.

Коли вони зникли за першим пагорбом, Дік Маккаскелл схлипнув і поплентався до стійки, спотикаючись і насилу переставляючи непевні ноги. Погляд його впав на три зуби, що валялися на підлозі. Його три зуби. Він іще легко відбувся. Так, вважай, пощастило. Але тут він зупинився, дивлячись на три доларові банкноти, які все ще лежали на килимку. За цей час вони встигли вкритися блідим червоно-помаранчевим пушком.

— Е ут! Іідь алі, Оене!

«Овен — це я», — втомлено подумав Андергілл і з легкістю зрозумів Даддітса (це не так складно, якщо вухо призвичаїлося). «Не тут. Їдь далі!» Овен на задній передачі виїхав на шосе 32, а Даддітс повалився на спинку сидіння і знову закашлявся.

— Дивись, — сказав Генрі, показуючи пальцем. — Бачиш?

Овен бачив. Стос прибитих зливою обгорток. І банка майонезу. Він додав швидкості й рушив на північ. Він упізнав особливий характер дощу, який невпинно й важко бив у лобове скло: скоро він перетвориться на мокрий сніг, а потім, цілком імовірно, на сніг звичайний. Зовсім змучений і з дивною тугою за відходом хвилі телепатії, Овен раптом зрозумів: найсумніше те, що йому доведеться помирати в такий паршивий день.

— Далеко він від нас? — запитав Овен, не сміючи поставити головне питання, єдине, яке мало сенс: «Ми вже запізнилися?» Напевне, Генрі його б повідомив.

— Він там, — неуважно зронив Генрі, який повернувся до заднього сидіння й витирав обличчя Даддітса вологою тканиною. Даддітс вдячно дивився на нього, намагаючись усміхнутися. Попелясті щоки вкрилися потом, чорні кола під очима розширились, як у єнота.

— Якщо він там , навіщо треба було їхати сюди? — запитав Овен. Він розігнав «Хаммер» до сімдесяти, що дуже небезпечно на слизькій двосмуговій щебенево-асфальтовій дорозі, але тепер вибору все одно не було.

— Боявся, що Даддітс може втратити лінію, — пояснив Генрі. — Якщо це трапиться…

Даддітс голосно застогнав, обхопив живіт і зігнувся навпіл. Генрі, який усе ще стояв на колінах на своєму сидінні, обережно погладив тонку шию.

— Тихіше, Даддсе, — сказав він. — Заспокойся, з тобою все гаразд.

Але з Даддітсом було зовсім не все гаразд. І Овен, і Генрі знали це. Згоряючи від спеки, скарлючившись від болю, незважаючи на другу таблетку преднізону і ще дві — перкоцету, він бризкав кров’ю під час кожного нападу кашлю. До повного порядку було багато-багато миль полем-лісом. Утішним призом слугувало те, що спілка Джонсі-Сірий теж мала чимало труднощів.

Бекон. Причиною всього був бекон. Вони лише сподівалися, що Сірий трохи затримається. Ніхто й не припускав, яких химерних форм набуде його ненажерливість. Не дивно, що шлунок Джонсі не витримав. Сірого знудило прямо на паркінгу біля маленької крамниці, потім він мусив іще двічі зупинятися по дорозі до Вера, коли висовувався з вікна машини й вивергав кілька фунтів сирого бекону майже в конвульсіях.

Потім почався пронос. На шосе 9 він зупинився на бензозаправці «Мобіл» на південний схід від Вера і ледве встиг добігти до чоловічої кімнати. Вивіска біля заправки свідчила: «ДЕШЕВИЙ БЕНЗИН, ЧИСТІ ТУАЛЕТИ», але на той час, коли Сірий вийшов, друга частина вже явно не відповідала дійсності. На заправці Сірий нікого не вбив, у чому Генрі вбачав плюс.

Перш ніж повернути на під’їзну дорогу до Квеббіну, Сірий ще двічі зупинявся і чимдуж біг до просякнутих вологою кущів, де намагався розвантажити бунтівні нутрощі Джонсі. На той час злива змінилася величезним лапатим снігом. Тіло Джонсі значно виснажилось, і в Генрі з’явилася надія на непритомність. Поки що цього не сталося.

Після другої зупинки оскаженілий Сірий уже безперервно лютував на Джонсі. У всьому винен Джонсі. Джонсі підлаштував йому пастку. Правда, при цьому він чомусь забував про власний голод і про те, з якою маніякальною жадібністю зжер їжу, перериваючись лише для того, щоб злизати жир із пальців. Генрі була знайома подібна вибірковість, багато хто з його пацієнтів отак наголошував одні факти й ігнорував інші. У якомусь розумінні Сірий був другим Баррі Ньюменом.

«Як же він олюднився, — думав Генрі. — Надивовижу».

— Говорячи про те, що він там, — запитав Овен, — що саме ти мав на увазі?

— Не знаю. Він знову заблокувався. Даддітсе, ти чуєш Джонсі?

Даддітс змучено подивився на Генрі й похитав головою.

- Іий зяв асі ати, — що означало: «Сірий узяв наші карти», і це був не просто образний вислів. Даддітсові бракувало слів описати, що відбулося насправді, але Генрі все прочитав у його мозку. Сірий, не зумівши увірватися до фортеці Джонсі та вкрасти карти, якимось чином стер із них картинки.

— Даддітсе, як ти? — запитав Овен, дивлячись у дзеркало заднього огляду.

— Я о-ей, — сказав Даддітс і відразу ж затрусився. На колінах у нього лежали жовта валізка та коричневий пакет із ліками… ліками й дивним павутинням із тонких мотузочок. Його огортала простора синя куртка, але всередині неї він усе одно тремтів.

«Швидко він відходить», — подумав Овен, коли Генрі заходився знову витирати обличчя старого друга.

«Хамві» сіпнувся вбік на слизькій дорозі, небезпечно затанцював на межі катастрофи — на сімдесяти милях за годину аварія напевне завершилася б загибеллю їх усіх, а якщо й ні, все одно покінчила б із останнім слабким шансом на те, що Сірого вдасться зупинити, — але потім знову вирівнявся.

Овен мимоволі знову подивився на паперовий пакет, повернувшись думками до цієї штуки з мотузок. «Бобер прислав. На Різдво тиждень тому».

«Тепер спілкуватися телепатично, — подумав Овен, — це все одно що закоркувати лист у пляшку і жбурнути в океан». Але він однаково зробив це — послав думку, як він сподівався, в напрямку Даддітса. «Як ти називаєш це, синку?»

І раптом, абсолютно несподівано, перед очима в нього виникло велике приміщення, водночас вітальня, їдальня і кухня. Витримані соснові дошки блищали лаком. На підлозі лежав килим навахо, на стіні висів гобелен: крихітні індіанські мисливці оточували сіру фігуру, типового прибульця, героя тисяч дешевих таблоїдів. Тут були камін із кам’яним димоходом і дубовий обідній стіл. Але увага Овена була прикута (і не дивно, воно було в самому центрі переданої Даддітсом картинки і сяяло власним особливим світлом) до плетеної конструкції, яка звисала з середньої бантини на стелі, — збільшений і поліпшений варіант талісмана, що лежав у пакеті Даддітса; він складався не з тьмяно-білих ниток, а з яскравих, різнокольорових, але в іншому був його точною копією.

Очі Овена наповнилися слізьми. Це була найкрасивіша кімната у світі. Він відчував це, тому що так думав Даддітс. А Даддітс думав так, тому що його друзі приїжджали сюди, а він любив їх.

— Ловець снів, — ідеально чітко вимовляючи слова, прошепотіла людина, яка помирала на задньому сидінні.

Овен кивнув. Так, ловець снів.

«Це ти, — послав він, знаючи, що Генрі підслуховує, але аніскільки не бентежачись. Це повідомлення було до Даддітса. Тільки Даддітса. — Ти і є ловець снів, так? Їхній ловець снів. І завжди ним був».

Даддітс у дзеркалі всміхнувся.

Вони проминули знак: «КВЕББІНСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ. 8 МИЛЬ. РИБАЛКА ЗАБОРОНЕНА. ЗАПРАВНИХ СТАНЦІЙ НЕМАЄ. ПІКНІКИ ДОЗВОЛЕНІ. ПОХІДНІ МАРШРУТИ ВІДКРИТІ, ПРОГУЛЯНКИ ПІД ВАШУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ».

Були й іще якісь написи, але на швидкості вісімдесят миль за годину Генрі не встиг їх прочитати.

- Є шанс, що він припаркується і піде пішки? — запитав Овен.

- І не сподівайся, — відрубав Генрі. — Він, навпаки, гнатиме на всій швидкості. Може, хіба що застрягне або вріжеться в кого-небудь. Тільки на це й залишається сподіватися. Таке цілком може бути. Крім того, він занадто занепав на силі й не може йти швидко.

— А ти, Генрі? Ти зможеш іти швидко?

З огляду на те, що всі м’язи затекли, а ноги нестерпно боліли, питання було цілком доречним.

— Якщо повправлятися, постараюсь. Але ще є Даддітс. Навряд чи він витримає такий виснажливий похід.

«І будь-який похід узагалі», — не додав він.

— Курц, Фредді і Перлмуттер, Генрі. Чи вони далеко?

Генрі зосередився. Перлмуттера він досить добре відчував… і міг дістатися до ненажерливого канібала в його животі. Тхір чимось нагадував Сірого, тільки жив у світі, що складається з бекону. Беконом став Арчибальд Перлмуттер, колишній капітан армії Сполучених Штатів. Генрі не хотів проникати туди. Забагато болю. Надто сильний голод.

— П’ятнадцять миль, — відповів він. — Може, тільки дванадцять. Але це не має значення, Овене. Ми їх випередимо. Головне питання в тому, чи зуміємо ми зловити Сірого. Нам би трохи талану. Або допомоги.

— А якщо ми зловимо його, Генрі? Усе одно станемо героями?

Генрі стомлено всміхнувся:

— Гадаю, доведеться спробувати.

Розділ 21 Опора № 12

Сірий проїхав на «субару» майже три милі по Іст-стрит — брудній, горбкуватій, вибоїстій, а тепер ще й укритій тридюймовим шаром свіжого снігу, — коли потрапив в аварію через засмічену дренажну трубу. «субару» заввиграшки подолав кілька багнистих ділянок на північ від Ґудно-Дайка, потім в одному місці провалився в таку яму, що в нього зірвало глушник і більшу частину вихлопної труби, а остання дорожня перешкода виявилася нездоланною. Машина шубовснула носом у величезну тріщину й сіла на дренажну трубу, оглушливо ревучи позбавленим глушника мотором. Тіло Джонсі жбурнуло вперед, на ремінь безпеки. Діафрагма його стислася. Він задихнувся і вихлюпнув потоки блювотини прямо на панель приладів, уже нічого твердого, тільки кілька ниток слини з жовчю. На мить світ позбувся всіх фарб, гучне ревіння двигуна віддалилося. Сірий скажено пручався, боячись, що якщо знепритомніє хоча б на мить, то Джонсі знову поверне владу.

Пес вискнув. Очі його, як і раніше, були заплющені, але задні ноги конвульсивно сіпались, а вуха тремтіли. Живіт роздувся до неймовірних розмірів, по шкірі пробігали хвилі. Його час наближався.

Потроху кольори й реальність стали знову повертатися. Сірий кілька разів глибоко вдихнув, повертаючи нещасному й недужому тілу якусь подобу спокою. Скільки ще залишилося? Водосховище вже близько, але якщо автівка справді застрягла, доведеться йти… а собака вже не міг зрушити з місця. Крім того, пес повинен спати, а зараз він небезпечно близький до того, щоб прокинутися знову.

Сірий подумки погладив сонні центри примітивного мозку, водночас витираючи свій слинявий рот. Частиною розуму він усвідомлював, що Джонсі, замкнений і засліплений, чекає на свій час, щоб напасти на нього й перешкодити його планам, але, як це не дивно, іншою частиною жадав їжі, бекону, того самого продукту, який отруїв його.

«Спи, друже», — заспокоював він собаку. І байрума теж. Обоє послухалися. Лед замовк. Лапи перестали смикатися. Хвилі, що прокочувалися по животу пса, стали вщухати… вщухати… завмерли. Затишшя не триватиме довго, але поки що все заспокоїлося. Хоча б поки що.

«Здавайся, Дороті».

— Заткнись! — гримнув Сірий. — Поцілуй мене в корму!

Він дав задній хід і натиснув на акселератор. Мотор завив, злякавши птахів із найближчих дерев, але нічого не вийшло. Передні колеса застрягли намертво, задні піднялись і крутились у повітрі.

— Блядь! — вигукнув Сірий і вдарив по керму кулаком Джонсі. — Триндець і святі банани! Трахни мене, Фредді!

Він перевірив, чи далеко переслідувачі, але не отримав чіткої відповіді, тільки відчуття наближення. Дві групи, і в одній, тій, що ближче, був Даддітс. Сірий боявся Даддітса, відчував, що саме він був головною причиною того, що це завдання так абсурдно ускладнилося. Якщо він зуміє втекти від Даддітса, усе скінчиться добре. Непогано б знати, як близько до нього перебуває Даддітс, але вони блокували його, і сам Даддітс, і Джонсі, і той, кого звали Генрі. Ця трійця складала таку силу, з якою Сірому не випадало досі мати справ. Тому він і боявся.

— Але я все ще попереду, — повідомив він Джонсі, вибираючись із машини.

Послизнувся. Вилаявся по-Бобриному. Хряснув дверцятами. Знову пішов сніг, великі білі сніжинки наповнили повітря, як конфеті, й танули на щоках Джонсі. Сірий обійшов багажник, ляпаючи черевиками по слизоті. Постояв трохи, роздивляючись зім’ятий залишок дренажної труби, що стирчала на дні канави, в яку потрапила його машина (він також якоюсь мірою став жертвою загалом непотрібної, але страшенно заразливої допитливості свого господаря), і повернувся назад до пасажирського боку.

— Я поб’ю твоїх приятелів-лайнюків однією лівою.

Шпилька залишилася без відповіді, але Сірий відчував Джонсі так само, як інших. Джонсі мовчав, та стояв кісткою в горлі.

Плювати. Хрін із ним. Зараз головне — пес. Байрум ось-ось проб’є собі шлях назовні. Як переправити собаку?

Назад до сховища пам’яті Джонсі. Спочатку не було нічого… потім образ із «недільної школи», куди Джонсі ходив у дитинстві, щоб дізнаватися про «Бога» і «Єдинородного Сина Божого», який був, судячи з усього, якоюсь подобою байрума, творцем байрусної культури, яку розум Джонсі ідентифікував водночас як «християнство» і «сон рябої кобили». Картинка була дуже чіткою, взятою з книги, званої «Біблія». На ній «Єдинородний Син Божий» ніс ягня, точніше, тягнув на спині. Передні ноги ягняти лежали на одному боці грудей «Сина Божого», задні — на іншому.

Що ж, підійде.

Сірий витяг сплячого собаку і завдав собі на плечі. Пес уже зараз здавався неймовірно важким — м’язи Джонсі ідіотськи, противно ослабли, і до того часу, як він дістанеться до місця, буде ще гірше… але він дістанеться. І ніщо йому не завадить.

Він рушив по Іст-стрит крізь дедалі густіший сніг, несучи сонного колі на шиї, як хутряне боа.

Свіжий сніг був надзвичайно слизьким, і, опинившись на шосе 32, Фредді мусив зменшити швидкість до сорока. Курцові хотілося вити від безпорадності. На довершення всього Перлмуттер вислизав у нього з рук, впадаючи в якусь подобу коми. І треба ж було цьому статися саме тієї хвилини, як він, хай би йому грець, зумів проникнути в думки того, кого Овен і його нові друзяки називали Сірим.

— Він дуже зайнятий, щоб ховатися, — сказав Перлі. Говорив він невиразно, розтягуючи слова, як людина, що засинає. — Він боїться. Не знаю щодо Андергілла, босе, але Джонсі… Генрі… Даддітс… він їх боїться. І правильно боїться. Вони вбили Річі.

— Хто такий Річі, салаго?

Курц плювати хотів на Річі, але треба було не дати Перлмуттерові заснути. Він відчував, що вони їдуть туди, де Перлмуттер не знадобиться, але поки той іще потрібен.

— Не… знаю…

Останнє слово закінчилося хропінням. «Хамві» кинуло вбік. Фредді вилаявся, викрутив кермо і зумів вирівняти автівку біля самого узбіччя. Але Курц, нічого не помічаючи, перегнувся через сидіння і вліпив ляпаса Перлмуттеру. Вони якраз проїжджали повз крамничку з написом у вітрині: «ХОЧЕШ СМАЧНОГО — НАВІЩО ЧЕКАТИ?»

— О-о-ой! — очі Перлі розплющилися. Білки їх пожовкли, але Курца це хвилювало не більше, ніж Річі. — Не-е тре-е-еба, босе…

— Де вони зараз?

— Води, — пробурмотів Перлі слабким голосом примхливого хворого. Живіт під курткою, що напнулась і аж репалась, роздувся, як гора, і час від часу здригався.

«Ма Джоуд на дев’ятому місяці, Господи благослови і збережи нас», — подумав Курц.

— Во-о-о…

Повіки знову зімкнулися. Курц підняв руку для удару.

— Нехай спить, — сказав Фред.

Курц глянув на нього, піднявши брови.

— Він має на увазі водосховище. А якщо це так, він нам більше не потрібен.

Він показав на сліди нечисленних машин, які пройшли по шосе 32 до них. Чорні колії різко виділялися на свіжому білому снігу.

— Сьогодні там не буде нікого, крім нас, босе. Тільки ми.

— Дякувати Богу, — Курц відкинувся на спинку крісла, вийняв пістолет, подивився на нього й сунув назад у кобуру. — Скажи-но мені, Фредді, дещо.

— Якщо зможу, босе.

— Коли все це скінчиться, як щодо Мексики?

— Те, що треба. Якщо не доведеться пити воду.

Курц зареготав і ляснув Фредді по плечу. Тим часом Арчі Перлмуттер усе глибше занурювався в кому. У самому низу товстої кишки серед багатого звалища переробленої їжі та відмерлих клітин щось уперше розплющило маленькі чорні очі.

Вхід на величезну територію навколо Квеббінського водосховища позначали два кам’яні пілони. За ними шосе звужувалося до одноколійної дороги, і в Генрі виникло відчуття, що він зробив повне коло й повернувся туди, звідки розпочав шлях. Це не Массачусетс, а Мейн, і хоча табличка свідчила: «ПРОЇЗД ДО КВЕББІНУ», насправді це все та ж Просіка. Він навіть зловив себе на тому, що поглядає на свинцеве небо, очікуючи побачити танець вогнів. Однак натомість він побачив білоголового орлана, що ширяв мало не над головою. Урешті птах приземлився на нижню гілку сосни і провів їх поглядом.

Даддітс підняв голову від прохолодного скла й повідомив:

- Іий де ііки.

Серце Генрі стрепенулося.

— Овене, ти чув?

— Чув, — кивнув Овен і додав швидкості. Зрадницький мокрий сніг на дорозі був так само небезпечний, як лід, але на північ, до водосховища, вів тільки один слід.

«Ми теж залишимо сліди, — думав Генрі. — Якщо Курц дістанеться сюди, йому й телепатія не знадобиться».

Даддітс застогнав, стиснув живіт і здригнувся всім тілом.

— Енні, мені оано. Даддітсу оано.

Генрі торкнувся лоба Даддітса, і жар, який він відчув, йому не сподобався. Що далі? Можливо, напади. У такому ослабленому стані будь-який сильний напад може вбити Даддітса, і бачить Бог, для нього це стане порятунком. Найкращим виходом. І все одно думати про це так боляче… Генрі Девлін, потенційний самогубець. А замість нього пітьма забирає його друзів. Одного за одним.

— Тримайся, Даддсе. Усе вже майже скінчилося.

Але сам він не сумнівався, що найгірше попереду.

Очі Даддітса знову розплющилися.

- Іий — атьяг .

— Що? — перепитав Овен. — Не зрозумів.

— Він каже, Сірий застряг, — пояснив Генрі, продовжуючи гладити лоб Даддітса. Згадував його волосся. Прекрасну золотаву чуприну. Його плач завдавав їм нестерпного болю, врізався в мозок, як тупе лезо, але скільки щастя дарував його сміх: варто лише почути сміх Даддітса Кейвелла, і ви, хоча б ненадовго, знову починали вірити старим казочкам: що жити добре, що в житті хлопців і чоловіків, дівчат і жінок є якась мета. Що існує не тільки пітьма, а й світло.

— Чому він просто не жбурне клятого пса у водосховище? — запитав Овен, і голос його здригнувся від утоми. — Навіщо йому пертися до цієї самої опори № 12? Тому що росіянка туди ходила?

— Гадаю, він просто не впевнений у водосховищі, — припустив Генрі. — Ось водонапірна Вежа могла б стати гарним рішенням, але акведук — навіть краще. Ця кишка розтяглася на шістдесят п’ять миль, а опора № 12 — глотка. Даддітсе, ми зможемо його зловити?

Даддітс глянув на нього виснаженими очима й похитав головою. Овен спересердя навіть ударив себе кулаком у стегно. Даддітс облизав губи і прохрипів два слова.

Овен розчув їх, але не зрозумів.

— Що? Що він сказав?

— «Тільки Джонсі».

- І що це означає? Що тільки Джонсі?

— Гадаю, тільки Джонсі може його зупинити.

«Хаммер» знову пішов юзом, і Генрі схопився за сидіння. Холодна долоня накрила його пальці. Даддітс уп’явся в нього поглядом, повним розпачу. Він намагався щось сказати, але замість цього знову вибухнув кашлем — страшні, вологі, надривні звуки. Частина крові, що вилетіла з нього, була помітно світлішою, майже рожевою, і пузирилася. Легенева — вирішив Генрі. Але, здригаючись від кашлю, Даддітс не відпустив руку Генрі.

— Подумай це мені, — попросив Генрі. — Можеш подумати мені, Даддітсе?

Кілька секунд нічого не відбувалося: Даддітс стискав руку Генрі крижаними пальцями і дивився йому прямо в очі. Потім Даддітс і захисного кольору обшивка «Хамві» кудись зникли разом із запахом крадькома викурених сигарет. Замість цього виник телефон-автомат, старомодний, з отворами різного розміру, один для четвертаків, один для десятицентовиків, один для п’ятицентовиків. Гомін людських голосів і до болю знайоме цокання. Він раптом зрозумів, що це стукіт шашок об дошку. Він дивиться на телефон у крамниці Ґосселіна, той самий, з якого вони дзвонили до Даддітса після смерті Річі Гренадо. Власне, дзвонив Джонсі, тому що тільки в нього був власний номер, на який можна було надіслати рахунок. Решта зібралися навколо, навіть не знявши курток — у крамниці страшенно холодно. Незважаючи на те що тут навколо дерева і дров не бракує, старий Ґосселін швидше вдавиться, ніж підкине в грубку зайве поліно, довбаний жмикрут. Над апаратом — дві таблички. Одна свідчить «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН». Друга…

Пролунав удар, скрегіт. Даддітса жбурнуло на спинку крісла Генрі, а самого Генрі — на приладову дошку. Їхні руки роз’єднались. Овен злетів з дороги в кювет. Попереду губилися в дедалі густішому снігу сліди «субару», які вже майже зникли під свіжим білим покривом.

— Генрі! Ти як, цілий?

— Так. Даддсе? Живий?

Даддітс кивнув, але забита щока чорніла з приголомшливою швидкістю. «Ваша лейкемія працює на вас».

Овен увімнув першу швидкість і почав потихеньку вибиратися з кювету. «Хамві» стояв під небезпечним кутом, градусів у тридцять, але тільки-но Овен запустив двигун, легко вирівнявся.

— Пристебни ремінь. Тільки спочатку його.

— Він намагався сказати мені, що…

— Плювати мені, що він намагався тобі сказати. Цього разу поталанило, а наступного — ми можемо перевернутися. Пристебни його і сам пристебнись.

Генрі підкорився, думаючи про другу табличку над телефоном. Що там було написано? Щось про Джонсі. Тільки Джонсі тепер міг зупинити Сірого — ось таке Євангеліє від Даддітса.

Що ж було написано на другій табличці?

Овену довелося зменшити швидкість до двадцяти. Його дратувало, що доводиться ось так плентатись, але мокрий сніг уже валив так, що видимість упала майже до нуля.

Якраз перед тим, як сліди «субару» зникли остаточно, вони натрапили на саму машину — вона застрягла носом у промитій водою канаві, що перетинала дорогу; дверцята з пасажирського боку відчинені, задні колеса в повітрі.

Овен натис на аварійне гальмо, вихопив «ґлок» і відчинив дверцята.

— Залишайся тут, Генрі, — звелів він і вистрибнув з «Хамві». Підбіг до «субару», низько нахилився. Генрі відстебнув пасок і розвернувся до Даддітса, той, важко дихаючи, розпластався на сидінні. Тільки ремінь утримував його в сидячому положенні. Одна його щока була восково-жовтою, на другій темнів величезний синець. З носа знову йшла кров, ватні тампони були наскрізь просякнуті й сочилися червоним.

— Даддсе, вибач, — прошепотів він. — Ну й паскудство.

Даддітс кивнув і підняв руки. Він зміг протримати їх так усього кілька секунд, але для Генрі значення його жесту було очевидним. Генрі відчинив дверцята і вийшов якраз коли підбіг Овен, його «ґлок» тепер був засунутий за ремінь. Сніг ішов так густо, а окремі лапаті сніжинки були такими великими, що стало навіть важко дихати.

— Я ж казав залишатися на місці, — невдоволено кинув Овен.

— Я хотів пересісти до нього.

— Навіщо?

Генрі відповів спокійно, хоча голос злегка тремтів:

— Тому що він помирає. Він помирає, але, гадаю, хоче ще дещо мені сказати.

Овен подивився в дзеркало заднього огляду, побачив Генрі, що обіймає Даддітса за плечі, побачив, що ремені обох застебнуті, і закріпив свій.

— Тримай його міцніше, — порадив він. — Трясти буде пекельно.

Він здав назад на сто футів[224], увімкнув першу швидкість і рушив уперед, цілячись у вільний простір між кинутим «субару» і правим узбіччям. Там тріщина наче була трохи вужчою.

Трясло справді пекельно. Овена ремінь утримував надійно, але тіло Даддітса безсило підскакувало в руках Генрі, лиса голова билась об його груди. Потім вони перетнули тріщину і покотили далі по Іст-стрит. Овену ще вдавалося розгледіти примарні обриси слідів на побілілий стрічці дороги. Сірий ішов пішки, а вони їхали. Устигнути б тільки його наздогнати, перш ніж покидьок зануриться в ліс…

Але вони не встигли.

Останнім нелюдським зусиллям Даддітс підвів голову, і Генрі сповнився жахом, побачивши, що очі Даддітса теж наливаються кров’ю.

Цок. Цок-цок . Сухі смішки, коли комусь удається зробити потрійний хід. У полі зору знову почав вимальовуватися телефон. І таблички над ним.

— Не треба, Даддітсе, — прошепотів Генрі. — Не намагайся. Бережи сили.

Але для чого? Для чого, як не для цього?

Табличка праворуч: «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН». Запах тютюну, запах палаючих полін у грубці, старого огіркового розсолу. Руки друга з боків. І табличка ліворуч: «НЕГАЙНО ЗАТЕЛЕФОНУЙ ДЖОНСІ».

— Даддітсе… — Його голос полинув у темряві. Привіт, темряво, моя стара подруго. — Даддітсе, я не знаю як .

Востаннє до нього долинув голос Даддітса, дуже втомлений, але спокійний:

«Швидше, Генрі… я протримаюся зовсім недовго… тобі потрібно поговорити з ним».

Генрі піднімає телефонну трубку, у голову приходить абсурдна думка (але хіба не вся ситуація абсурдна?): він не має дрібних монет, навіть нещасного десятицентовика. Підносить слухавку до вуха.

Лунає безпристрасний, діловитий голос Роберти Кейвелл:

— Массачусетська лікарня, з ким вас з’єднати?

Сірий волік тіло Джонсі стежкою, яка йшла вздовж східного берега водосховища, від кінця Іст-стрит, послизаючись, падаючи, хапаючись за гілки і знову підводячись. Коліна Джонсі були геть розбиті, джинси порвались і просочилися кров’ю. Легені горіли, серце калатало, як паровий казан. Але його турбувало одне: стегно Джонсі, поламане під час наїзду. Місце перелому перетворилося на розпечену пульсуючу кулю, що вистрілює болем униз, аж до коліна, і вгору по хребту, до середини спини. Від ваги собаки було ще гірше.

Він усе ще спав, зате істота всередині й не думала засинати, і тільки сила волі Сірого не давала їй вирватися. Якоїсь миті, коли він уставав після чергового падіння, стегно перестало згинатись остаточно, і Сірого довелося довго бити по ньому затягнутим у рукавичку кулаком Джонсі, щоб воно знову ожило. Скільки ще залишилося? Скільки ще пробиватися крізь клятий задушливий і сліпучий сніг, невпинний сніг? І що там затіює Джонсі? Сірий не смів ані на мить дати волю ненажерливому голоду байрума, який не мав навіть зародків розуму. Тому не можна було навіть підійти до замкнених дверей і прислухатися.

Попереду крізь сніг промальовувався примарний силует. Сірий зупинився, задихаючись, придивився до нього, а потім побрів далі, тримаючи собаку за лапи і тягнучи праву ногу Джонсі.

Він побачив прибиту до стовбура дерева табличку: «РИБАЛИТИ З ОПОРИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». За деревом, через п’ятдесят футів від стежки, починалися кам’яні сходинки. Шість… ні, вісім. Нагорі кам’яна будівля стояла на підмурку, який переходив у сніжно-сіре ніщо, де розкинулося водосховище: почути плюскіт води об камінь Джонсі не завадило навіть гарячкове, натужне калатання серця.

Він дістався.

Притримуючи собаку, Сірий з останніх сил Джонсі сил став підніматися засніженими сходинками.

Коли вони минули кам’яні пілони на під’їзді до водосховища, Курц мовив:

— Пригальмуй, Фредді. Біля узбіччя.

Фредді без зайвих питань виконав наказ.

— Зброя з тобою, хлопче?

Фредді підняв автоматичну гвинтівку. Стара добра «М-16», перевірена й надійна. Курц кивнув.

— Додаткова?

— «Магнум-44», босе.

У самого Курца була «дев’ятка», вона йому найбільше подобалась у ближньому бою. А зараз він хотів, щоб усе завершилося ближнім боєм. Йому кортіло побачити, якого кольору мозок в Овена Андергілла.

— Фредді?

— Так, босе?

— Щоб ти знав: це моє останнє завдання, і я не міг сподіватися на кращого партнера.

Простягши руку, він стиснув плече Фредді. Поруч із ним хропів Перлмуттер, повернувши своє обличчя Ма Джоуд до стелі. Хвилин за п’ять до того, як вони проїхали кам’яні пілони, він зробив декілька довгих і приголомшливо смердючих пуків, після чого живіт Перлі знов опав. Імовірно, востаннє, подумав Курц.

Тим часом очі Фредді вдячно заблищали. Курц лишився задоволеним. Схоже, він ще не зовсім утратив вправність.

— Гаразд, салаго, — добродушно виголосив Курц, — Гайда, і начхати на торпеди. Чи не так?

— Так, сер.

Курц вирішив, що тепер уже можна знову вживати звертання «сер». Наприкінці операції правила та умови її проведення можна спокійно забути. Відтепер вони — хлопці Квонтрілла[225], останні партизани Громадянської війни на просторах Західного Массачусетсу.

Гидливо скривившись, Фредді тицьнув пальцем на Перлмуттера.

— Хочете, щоб я спробував його розбудити, сер? Він, схоже, вже зовсім відключився, але можна…

— Навіщо це? — запитав Курц. Не випускаючи плеча Фредді, він показав уперед, де за лобовим склом під’їзна дорога зникала в білій стіні снігу. Клятий сніг переслідував їх, як сама смерть із косою, що змінила чорні шати на білі. Сліди «субару» зникли остаточно, зате колії, залишені вкраденим Овеном «Хамві», ще можна було розрізнити.

Якщо з Божою допомогою в них вийде додати швидкості, наздогнати цю наволоч буде як раз плюнути.

— Гадаю, нам він більше ні до чого, що особисто я вважаю величезним полегшенням. Ну ж бо, Фредді. Гайда.

«Хамві» вильнув хвостом, але швидко вирівнявся. Курц вийняв пістолет і приклав до ноги. «Іду за тобою, Овене. Іду за тобою, салаго. Можеш починати готувати звернення до Господа, бо не пізніше ніж за годину ти з ним зустрінешся».

Кабінет, який він так чудово облаштував, риючись у мозку та спогадах, розвалювався на частини.

Джонсі, накульгуючи, неспокійно ходив туди-сюди, оглядаючи кімнату; стиснуті губи — дві тонкі білі ниточки, на лобі, незважаючи на диявольський холод, великі краплини поту.

Це було не падіння дому Ашерів, а якесь падіння кабінету Джонсі. Під ним завивала і тріщала піч, так сильно, що підлога тряслася. Біла речовина — імовірно, снігові кристали — влітала крізь вентиляційний отвір і збиралася на стіні пухким трикутником. Там, де сніг торкався дерев’яних панелей, деревина відразу починала гнити й трощитися. Знімки падали на підлогу один за одним, як гурт самогубців. Крісло Імса, те саме, яке він завжди хотів мати, розвалилося на дві половини, немов розрубане невидимою сокирою. Панелі червоного дерева на стінах почали тріскатись і відставати, як омертвіла шкіра. Шухлядки, тремтячи, виїхали з гнізд і по черзі впали на підлогу. Віконниці, встановлені Сірим, вібрували з таким металевим скреготом, що в Джонсі кишки виверталися.

Кликати Сірого з вимогою розповісти, що відбувається, не мало сенсу… і, крім того, Джонсі отримував усю необхідну інформацію. Він затримав Сірого, але той прийняв виклик і, здається, перемагає. Viva , Сірий, який або досяг своєї мети, або ось-ось досягне. Коли панелі обвалилися зі стін, він побачив брудну штукатурку — саме такий вигляд мали стіни кабінету братів Трекерів, коли четверо друзів розглядали його в 1978 році, притискаючись лобами до скла, а їхній новий приятель, як було сказано, чекав у них за спиною, поки вони закінчать свою незрозумілу справу й відведуть його додому. Чергова панель відірвалася від стіни, репнувши, немов розірваний папір, і відкривши дошку оголошень із єдиною полароїдною фотографією на ній. Не королева краси, не Тіна Джин Шлоссінґер, а просто якась жінка задерла спідницю до самих трусиків — досить дурна картинка. Дороге килимове покриття раптом зсохлося, як шкіра, відкривши погляду зачовгані кахлі та білих пуголовків використаних презервативів, що їх залишили парочки, які приходили сюди потрахатися під байдужим поглядом полароїдної жінки, яка, по суті, ніхто, так, артефакт порожнього минулого.

Джонсі продовжував ходити, припадаючи на ушкоджену ногу, яка не боліла так нестерпно з перших днів після нещасного випадку, і розумів усе — та й як тут не зрозумієш. У стегно немов напхали скалок і осколків скла, шия та плечі знемагали від страшенної втоми. Сірий в останньому ривку заганяв його тіло до смерті, і Джонсі нічого не міг вдіяти.

Ловець снів поки залишався непошкодженим. Він розгойдувався під стелею, описуючи широкі дуги, але тримався. Джонсі спрямував погляд на нього. Він вважав, що приготувався до смерті, але не хотів помирати так, у цьому смердючому кабінеті. За його стінами вони колись зробили щось добре, навіть майже шляхетне. Але померти тут, під пильним байдужим поглядом жінки, пришпиленої до дошки оголошень… це здавалося несправедливим. Не має значення, що станеться зі світом, — він, Ґері Джонс, який народився в Деррі, штат Мейн, жив у Брукліні, Массачусетс, а потім опинився на Джефферсон-тракт, заслуговує на краще.

— Будь ласка, я заслуговую на краще, ніж оце! — крикнув він павутинню, що розгойдувалося під стелею, і раптом на столі, який розпадався в нього за спиною, задзвонив телефон.

Джонсі розвернувся, застогнавши від нападу нестерпною пекучого болю в стегні. До цього він телефонував Генрі по апарату зі свого університетського офісу, це був блакитний «Трімлайн». Зараз же на потрісканій стільниці стояв старомодний чорний апарат із набірним диском замість кнопок і наклейкою, яка проголошувала: «ХАЙ БУДЕ З ТОБОЮ СИЛА». Апарат із його дитинства, той самий, який батьки подарували на день народження. 949-7784 — номер, на який відіслали рахунок за розмову з Даддітсом багато років тому.

Джонсі стрибнув до телефону, наплювавши на стегно, молячись, щоб лінія не розпалася, не роз’єдналася, перш ніж він устигне відповісти на дзвінок.

— Алло? Алло! — закричав у слухавку він, розгойдуючись на тремтячій, хисткій підлозі. Весь кабінет тепер то здіймався вгору, то опускався, як судно в бурхливому морі.

З усіх голосів менш за все він очікував почути голос Роберти.

— Так, лікарю, зараз будете говорити.

Пролунало клацання, таке різке, що в Джонсі заболіло вухо, потім запанувала мовчанка. Джонсі застогнав і вже хотів був покласти слухавку, коли пролунало ще одне клацання.

— Джонсі? — Це був Генрі. Ледь чутний, далекий голос, але це був Генрі.

— Де ти? — заволав Джонсі. — Господи, Генрі, тут усе валиться! Я сам розпадаюся на частини!

— Я в крамниці Ґосселіна, — сказав Генрі, — тільки я не там. Де б ти не був, ти теж не там. Ми в лікарні, куди тебе привозили після наїзду… — Тріск, дзижчання, шум, а потім знову голос Генрі, цього разу значно ближче й гучніше. Рятувальне коло в розваленому світі. -…але й не там теж!

— Що?

— Ми в ловці снів, Джонсі! Ми в ловці снів і завжди там були! З сімдесят восьмого року! Ловець снів — це Даддітс, але він помирає! Поки ще тримається, але я не знаю, скільки ще…

Знову клацання, знову мерзенне електричне дзижчання.

— Генрі! Генрі!

— …виходь! — Знову ледве чутно, але голос у Генрі відчайдушний. — Ти повинен вийти, Джонсі! Зустрінеш мене. Біжи по ловцю снів, і зустрінеш мене! Ще є час! Ми можемо притиснути цього сучого сина! Ти мене чуєш? Ми можемо…

Чергове клацання, і в слухавці стало тихо. Корпус його дитячого телефону тріснув, розвалився і виблював кубло з проводів. Усі червоно-помаранчеві. Усі заражені байрусом.

Джонсі поклав слухавку й підвів очі до ловця снів, цієї тендітної павутини, що гойдалась над ним. Раптом згадалася фраза з якоїсь гумористичної передачі, яку вони любили повторювати в дитинстві: «Де б ти не був, там ти і є». Вони повторювали це не рідше, ніж «День інший, лайно те саме» а потім, коли подорослішали і стали вважати себе навченими життям, навіть частіше. «Де б ти не був, там ти і є». Тільки, якщо вірити останньому дзвінку Генрі, це не так. Де б вони, на їхню думку, не були, вони були не там .

Вони були в ловці снів.

Джонсі звернув увагу, що у ловця, який розгойдувався над руїнами столу, від центру йдуть чотири основні промені, численні поперечні нитки тримаються на них, але самі промені тримав укупі центр, серцевина, у якій вони з’єднувалися.

«Біжи по ловцю, і зустрінеш мене! Ще є час!»

Джонсі повернувся й кинувся до дверей.

Сірий теж стояв біля дверей — біля дверей приміщення опори. Двері були замкнені, що не дивно, з огляду на пригоду з росіянкою. «Зачиняти двері стайні, коли коня вже вкрали», — так це називав Джонсі. Якби в нього був один із кімів, справа значно спростилася б. Але й зараз він не дуже тривожився. Сірий виявив один цікавий побічний ефект людських емоцій: володіючи ними, ти думаєш наперед, плануєш наперед, щоб уникнути вибуху накопичених емоцій, якщо щось піде не так. Можливо, це одна з причин, завдяки чому цим створінням вдається виживати так довго.

Пропозиція Джонсі здатися — «стати одним із нас», як висловився Джонсі, і вислів цей вразив Сірого своєю таємничістю й екзотичністю — знову й знову спадала на думку, але Сірий уперто її відкидав. Він здійснить свою місію тут, виконає обов’язок. А потім — хто знає? Можливо, сендвічі з беконом. А ще те, що розум Джонсі визначав як «коктейль». Прохолодний, злегка п’янкий напій.

З боку водосховища прилетів вітер, хльоснувши його в обличчя мокрим снігом і на мить засліпивши. Як удар вологим рушником, який повернув його до дійсності, де в нього була незакінчена робота.

Він обережно, боком, підійшов до лівого краю квадратного гранітного ґанку, послизнувся і став на коліна, не звертаючи уваги на кинджальний удар болю в стегно. Не для того він пройшов увесь цей шлях, чорні світлові роки та білі милі, щоб звалитися зі сходів і зламати шию або пірнути у Квеббін і померти від переохолодження в крижаній воді.

Ґанок був нагорі насипу з дробленого каменю. Перехилившись через лівий край, Сірий змахнув сніг із насипу і спробував витягти якийсь нещільний кругляк. Біля дверей тягнувся ряд вікон, вузьких, але не занадто.

Усі звуки приглушувала суцільна пелена важкого мокрого снігу, але Сірий усе ж почув гудіння машини, яке ближчало. Десь їхала ще одна, але та вже зупинилась, здається, в кінці Іст-стрит. Вони наближались, але їм не встигнути. До опори ще не менш ніж миля шляху нерівною, слизькою дорогою. До того часу, як вони дістануться сюди, собака вже буде кинутий у шахту, там він тонутиме й водночас вивергне в акведук байрума.

Намацавши підхожий камінь, він обережно, щоб не впустити пульсуюче тіло собаки в нього на плечах, витяг його, потім відповз від краю сходинки і спробував устати. Не зміг. Куля болю в стегні Джонсі знову розпухла й розжарилася. Неймовірним зусиллям він таки підвівся, хоча біль був таким несамовитим, що віддавав навіть у зубах і скронях.

Сірий постояв трохи, відірвавши ногу від землі, — немов кінь, якому в підкову потрапив камінець, — і притулившись до стіни замкненого будиночка. Коли біль трохи вщух, він каменем вибив скло в лівому від дверей вікні, порізавши при цьому руку Джонсі в кількох місцях. Один поріз був досить глибоким, і кілька великих уламків звисали з верхньої частини вікна, як леза саморобної гільйотини, але на такі речі Сірий уже не зважав. Не відчув він і того, що Джонсі нарешті покинув свою схованку.

Сірий, звиваючись, протиснувся крізь вікно, приземлився на холодну цементну підлогу й роззирнувся.

Прямокутне приміщення футів тридцяти[226] завдовжки. У дальшому кінці вікно, з якого в погожий день, без сумніву, відкривається чудовий краєвид на водосховище, але зараз за ним видно тільки білий сніг, наче його завісили простирадлом. З одного боку висить щось схоже на гігантське сталеве відро, з червоними плямами на боках — не байрус, а окис, який Джонсі ідентифікує як «іржа». Сірий не був упевнений, але припускав, що в цьому відрі у разі необхідності спускають у шахту людей.

Залізна кришка діаметром чотири фути[227] була на своєму місці, точнісінько в центрі підлоги. Він помітив квадратну виїмку на її краї та озирнувся. Біля стіни серед уламків розбитого скла стояли кілька інструментів, серед них був і лом. Цілком можливо, той самий, яким скористалася росіянка-самогубця.

«Наскільки я чув, — подумав Сірий, — бостонці пили її з ранковою кавою напередодні Дня святого Валентина».

Він узяв лом, докульгав до середини кімнати, перемагаючи біль і видихаючи білі хмаринки пари, і сунув у виїмку.

Лом увійшов ідеально.

Генрі вішає слухавку, набирає в легені повітря, затримує його… і рветься до дверей з табличками: «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» та «НЕ ЗАХОДИТИ».

— Гей! — гукає стара Ріні Ґосселін зі свого місця біля каси. — Хлопчику, ану повернись! Туди не можна!

Але Генрі не зупиняється, навіть не сповільнює кроку, а вломившись у двері, раптом розуміє: так, він справді хлопчик, нижчий за свій остаточний зріст майже на фут, і хоча на носі в нього окуляри, вони далеко не такі сильні, як буде потім. Він хлопчисько, але під пасмами волосся (трохи поріділого ще до тридцяти років) прихований дорослий мозок.

«Я дві, дві, дві м’яти в одному»[228], — думає він, завалюючись до офісу старого Ґосселіна, і скажено кудкудакає, заливається сміхом, як у колишні деньки, коли всі нитки ловця снів були близько до центру, а Даддітс розставляв кілочки. «Я трохи живіт не надірвав, — говорили вони, — трохи живіт не надірвав, це довбаний ульот!»

Він потрапляє в офіс, але це не офіс стариганя Ґосселіна, де людина на ім’я Овен Андергілл колись ставила людині, яку звали не Абрагам Курц, запис сірих чоловічків, які говорили голосами знаменитих людей; це коридор, лікарняний коридор, і Генрі нітрохи не здивований. Це Массачусетська лікарня. У нього вийшло.

Тут вогко й набагато холодніше, ніж має бути у звичайному коридорі, а стіни в заростях байрусу. Звідкілясь долітають стогони: «Мені не потрібні ви, не потрібен укол, мені потрібен Джонсі. Джонсі знав Даддітса. Джонсі помер, помер у «швидкій». Лише Джонсі. Не підходьте. Поцілуйте мене в корму, мені потрібен Джонсі».

Але він не піде. Він старий, підступний містер Смерть і не збирається тулитись осторонь. У нього тут справа.

Він непомітно проходить коридором, де так холодно, що дихання виривається білою парою, хлопчик у помаранчевій куртці, з якої незабаром виросте. Шкода, що в нього немає рушниці, тієї, яку дав йому покористуватися батько Піта, але рушниця зникла, залишилась у минулому, похована під тягарем років, разом із телефоном Джонсі з наліпкою із «Зоряних воєн» (як вони всі заздрили цьому телефону), курткою Бобра з блискавками та светром Піта з емблемою NASA на грудях. Поховані під вантажем років. Деякі мрії, помираючи, вириваються на волю, ось іще одна з гірких істин цього світу. Як їх багато, цих гірких істин…

Він проходить повз парочку балакучих санітарок-реготух, одна з них чомусь доросла Джозі Рінкенгауер, а друга — жінка з полароїдної фотографії, яку вони бачили того дня крізь вікно кабінету братів Трекерів. Вони не помічають його, тому що для них його там немає, він зараз у ловці снів, біжить назад по променю, до самого центру. «Я — Яйцеголов, — думає він. — Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов».

Генрі йшов коридором на звук голосу Сірого.

Крізь розбите вікно Курц виразно чув цей звук — уривчастий скрекіт автоматичної гвинтівки. Він пробудив давно знайомі відчуття неспокою й нетерпіння: злості через те, що стрілянина почалася без нього, і страху, що все скінчиться, перш ніж він устигне дістатися до місця, і не залишиться нікого, крім поранених, що скиглять «лікаря-лікаря-лікаря».

— Жени, Фредді.

Перлмуттер, який сидів прямо перед Курцом, дедалі глибше занурювався в кому.

— Дорога занадто слизька, босе.

— Все одно жени. У мене таке відчуття, що ми майже…

Він побачив рожеву пляму на чистому білому серпанку снігу, розмиту, як кров із порізу на обличчі, що сочиться крізь крем для гоління, а потім прямо перед ними виник «субару» — ніс у ямі, зад піднятий догори. Наступної секунди Курц узяв назад усі свої недобрі слова стосовно водійської майстерності Фредді. Його заступник усього-на-всього крутнув кермо праворуч і натиснув на газ, коли «Хамві» почав іти юзом. Величезна машина, покірна керму, перемахнула через тріщину на дорозі. Поштовх вийшов настільки потужним, що Курца підкинуло вгору і він так ударився маківкою об дах, що з очей іскри посипалися. Руки Перлмуттера безсило, як у трупа, підстрибнули, голова відкинулася спочатку назад, потім уперед. «Хамві», пройшовши так близько від «субару», що зірвав ручку дверей з пасажирського боку, помчав уперед по вже єдиному, абсолютно свіжому сліду від шин.

«Я вже дихаю тобі в потилицю, Овене, — подумки зловтішався Курц. — Прямо в потилицю, Овене, хай згноїть Господь твої блакитні очі».

Єдине, що непокоїло його, — ота коротка стрілянина. Що б це означало? Але хай там як, а більше не стріляли.

Потім попереду замайоріла ще одна пляма, цього разу оливково-зелена. Другий «Хаммер». Вони пішли, напевне, пішли, але…

— Зброю до бою, — коротко наказав він Фредді збудженим голосом. — Декому час віддавати борги.

До того часу, коли Овен дістався до місця, де Іст-стрит закінчується (або, якщо хочете, перетворюється на звивисту лінію, яка зникає на північному сході Фіцпатрік-роуд), він уже чув Курца, і Курц, імовірно, чув його — «Хамві», звичайно, не такий гучний, як «Харлей», але й найтихішою машиною його не назвеш.

Сліди Джонсі остаточно зникли, але Овен іще бачив стежку, що відходила від основної дороги і йшла вздовж берега водосховища.

Овен заглушив мотор.

— Генрі, схоже, звідси доведеться йти пі…

І осікся. Він так зосередився на дорозі, що навіть жодного разу не озирнувся назад і не глянув у дзеркало заднього огляду. Тому виявився абсолютно не готовим до того, що побачить. Не готовим і враженим.

Генрі й Даддітс злилися в тому, що Овену здалось останніми обіймами: щетиниста щока притиснута до щетинистої щоки, очі заплющені, обличчя та куртки вимазані кров’ю. Не помітивши, щоб хтось із них дихав, Овен вирішив, що вони померли разом: Даддітс — від лейкемії, Генрі, можливо, від серцевого нападу, викликаного перевтомою та постійним, нескінченним тридцятигодинним стресом. Але потім він помітив дрібне тремтіння повік. В обох.

Обнялися. Забризкані кров’ю. Але не мертві. Сплять.

Сплять і бачать сни .

Овен хотів був гукнути Генрі, але роздумав. Генрі відмовився покинути табір у Джефферсон-тракт, не звільнивши в’язнів, і хоча їм це зійшло з рук — дякувати випадку… або втручанню Провидіння, якщо ви вірите, що таке трапляється не тільки в телесеріалах, — піти непоміченими їм не пощастило. Курц причепився до них, як шмаркля з носа, чого, певно, не сталося б, якби Овен і Генрі просто по-тихому дременули в бурю.

«Але все одно вже нічого не зміниш», — подумав Овен, відчиняючи дверцята машини й зістрибуючи на землю. Звідкілясь із півночі, з білої порожнечі снігової бурі, долинув крик орла, який нарікав на негоду. Позаду, з півдня, чулося наближення ревіння автівки Курца, цього настирливого божевільного. Через довбаний сніг неможливо було сказати точно, наскільки він близько. За такої швидкості й густоти сніг стає чимось на зразок глушилки. Курц може бути за дві милі звідси, а може й набагато ближче. І Фредді з ним, клятий Фредді, ідеальний солдат, Дольф Лундґрен із пекла.

Овен обійшов машину, спотикаючись і послизаючись на снігу, проклинаючи все на світі, і відчинив задні дверцята, сподіваючись знайти автомати, а може, й переносний міномет. Ніяких мінометів, ніяких гранат, зате там були чотири автоматичні гвинтівки «MP-5» і коробка з магазинами до них, довгими й вигнутими, на сто двадцять патронів.

Там, у таборі, він грав за правилами Генрі, і завдяки цьому, напевне, їм удалося врятувати кілька життів, але цього разу він учинить по-своєму — якщо він іще не заплатив сповна за бісів таріль Рейплоу, то йому просто доведеться жити з цим боргом. Утім, недовго, якщо Курц досягне бажаного.

Генрі або спав, або був непритомний, або з’єднався з помираючим другом у якомусь дивному єднанні свідомостей. Нехай собі. Генрі, прокинувшись, може перешкодити тому, що має статись, особливо якщо Генрі має рацію й інший його друг іще живий і ховається десь усередині розуму, який тепер контролює прибулець. Овен уже не зупиниться ні перед чим… і без телепатії він не почує благань Джонсі про помилування, якщо він усе ще там. «Ґлок» — гарна зброя, але недостатньо надійна.

«МР-5» розірве тіло Ґері Джонса на шматки.

Овен узяв пістолет-кулемет, порозсував по кишенях куртки три додаткові магазини. Курц уже близько — близько, близько, близько. Овен озирнувся на Іст-стрит, майже чекаючи, що ось-ось зі снігової завіси проступить зеленувато-коричневий привид другого «Хамві», але поки що дорога була порожньою. Хвала Ісусові, як сказав би Курц.

Вікна «Хаммера» вже досить сильно засипало снігом, але Овен, дрібочучи вздовж машини, роздивився невиразні силуети двох тіл на задньому сидінні, як і раніше, з’єднаних обіймами.

— Прощавайте, хлопці, — прошепотів він. — Приємних сновидінь.

Якщо пощастить, вони все ще спатимуть, коли Курц і Фредді прийдуть і обірвуть їхні життя, перш ніж зайнятися головною здобиччю.

Раптом Овен зупинився, послизнувся і схопився за довгий капот «Хамві», щоб не впасти в сніг. Даддітс уже, ясна річ, не жилець, але врятувати Генрі Девліна ще можливо.

«Ні! — сполошився внутрішній голос, коли він рушив до задніх дверцят. — Ні, часу не лишилося!»

Але Овен вирішив ризикнути. Поставити на карту весь світ. Може, якщо заплатити ще трохи, то це зарахується в сплату боргу за таріль Рейплоу або, може, за те, що зробив учора (ці голі сірі фігурки, які стоять навколо розбитого корабля, з піднятими руками, немов здаючись), а може, просто заради Генрі, який сказав, що вони стануть героями, і мужньо намагався виконати свою обіцянку.

«Ніякого співчуття до диявола, — подумав він, відчиняючи дверцята. — Ні, сер, найменшого співчуття до цієї тварюки».

Даддітс сидів ближче. Овен схопив його за комір просторої синьої курточки і смикнув. Даддітс завалився боком на сидіння. Бейсболка спала з голови, відкривши блискучий голомозий череп. Генрі, так і не розімкнувши обійми, впав зверху на Даддітса. Очей він не розплющив, але голосно застогнав. Овен нахилився й люто прошепотів йому у вухо:

— Тільки не вставай. Заради Господа Бога, Генрі, не вставай!

Овен зачинив дверцята, відступив на три кроки, впер приклад у стегно і дав залп. Вікна «Хамві» перетворилися на молоко, потім провалилися. Гільзи розсипалися навколо ніг Овена. Він знову підійшов ближче й подивився крізь розбите вікно на заднє сидіння. Генрі й Даддітс, як і раніше, лежали нерухомо, засипані крихтами скла, усі в крові Даддітса. Як на Овена, вони виглядали, мов справжні трупаки. Лишалося сподіватися, що Курц у поспіху не стане їх розглядати. У будь-якому разі Овен зробив усе, що міг.

Почувши різкий металевий брязкіт, він посміхнувся. Тепер зрозуміло, де Курц: біля тієї промоїни, де закінчив свій шлях «субару». Було б непогано, якби Курц і Фредді влипли носом у зад бісової розвалюхи, та, на жаль, звук був не таким гучним. Але тепер зрозуміло, де вони. За милю від них, щонайменше за милю. Усе не так погано, як він гадав.

— Часу вдосталь, — пробурмотів Овен, і це правда щодо Курца, але як щодо іншої сторони? Де зараз Сірий?

Тримаючи гвинтівку за ремінь, Овен кинувся стежкою в бік опори № 12.

Сірий відкрив для себе ще одну неприємну людську емоцію — паніку. Він пройшов увесь цей шлях — світлові роки крізь космос, милю крізь сніг — тільки для того, щоб у кінці дороги його підвели слабкі, занедбані м’язи Джонсі й залізна кришка, яка виявилася набагато важчою, ніж він очікував. Він тиснув на лом, доки м’язи спини Джонсі не заволали від болю… і нарешті його зусилля були винагороджені: з-під краю іржавого заліза проглянула вузька смужка пітьми. Зі скреготом люк посунувся — не набагато, всього дюйми на два — по бетону. Потім м’язи поперека Джонсі звело, і він відступив від шахти, кричав крізь зціплені зуби (завдяки своєму імунітету Джонсі зберіг усі до одного) і тримався обома руками за спину, ніби боявся, що вона вибухне.

Лед жалісно заскавчав. Подивившись на нього, Сірий побачив, що дійшло до критичної точки. Пес і далі спав, але черево його роздулося настільки, що одна лапа нерухомо стирчала в повітрі. Шкіра внизу черева натяглася, ось-ось лусне, вени швидко пульсували. З-під хвоста витекла цівка яскравої крові.

Сірий з ненавистю подивився на лом, що стирчав із виїмки в залізному люку. В уяві Джонсі росіянка була тендітною красунею-брюнеткою з темними трагічними очима. Насправді ж вона, певно, була широкоплеча й мала неабиякі м’язи, інакше як вона могла…

Проторохтіла черга пострілів. Якось надто близько. Сірий ахнув і озирнувся. Завдяки Джонсі суто людська гнилятина сумнівів стала частиною його маски. Уперше він усвідомив, що може зазнати поразки — так, навіть тут, коли мета так близько, що він чує її, чує плескіт води, яка починає свою шістдесятимильну підземну подорож. І все, що стоїть між байрумом і рештою світу, — якась кругла залізяка вагою в сто двадцять фунтів[229].

Верескливим, відчайдушним голоском вигукуючи Боброві лайки, Сірий кинувся вперед. Понівечене тіло Джонсі на ненадійній опорі хворого стегна смикалося туди-сюди. Один із тих наближався, той, кого звати Овен, і Сірий не сподівався, що змусить Овена повернути зброю на себе самого. Якби в нього був час і елемент несподіванки, тоді — можливо. Але він не мав ні того, ні іншого. Цей чоловік, який іде за ним, призвичаєний до вбивств, це його ремесло.

Сірий підскочив. Почувся виразний тріск: це стегнова кістка Джонсі, не витримавши навантаження, вивернулася з розпухлого суглоба. Сірий упав на лом усією вагою тіла Джонсі. Край люка знову піднявся, і цього разу кришка проїхала бетоном майже цілий фут. Знову з’явився чорний півмісяць, у який колись ковзнула росіянка. Хоча який півмісяць — так, тоненьке «С», виведене пером каліграфа… але собака пройде.

Нога Джонсі більше не могла втримувати вагу його тіла (і, до речі, де цей Джонсі? Досі ані звуку від його неспокійного господаря), але це не мало значення. Тепер можна й поповзом.

Сірий підповз холодною цементною підлогою до того місця, де лежав сонний бордер-колі, взяв Леда за нашийник і потяг до шахти № 12.

Зала Спогадів — просторе сховище коробок — теж ось-ось розвалиться. Підлога її здригається, мов від нескінченного повільного землетрусу. Люмінесцентні лампи під стелею блимають, надаючи всьому приміщенню потойбічного вигляду. Деякі штабелі коробок завалилися, перегородивши проходи.

Джонсі щосили мчить лабіринтом, перебігає з коридору в коридор, покладаючись виключно на інстинкт. Він без кінця наказує своєму тілу забути про кляте стегно, врешті-решт, він тепер усього лише чистий розум. Але так само інвалід міг би переконувати ампутовану кінцівку не боліти.

Він летить повз коробки з позначками «АВСТРО-УГОРСЬКА ВІЙНА», і «ВІДОМЧА ПОЛІТИКА», і «ДИТЯЧІ ІСТОРІЇ», і «ВМІСТ ШАФИ НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ». Натикається на гору розсипаних коробок, позначених «КАРЛА», спотикається хворою ногою і волає від болю. Щоб не впасти, хапається за інші ящики (на цих напис «ҐЕТТІСБУРҐ»[230]) і, нарешті, бачить дальній кінець сховища. Дякувати Богові: йому здається, що він біг багато миль.

На дверях — таблички: «БЛОК ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ. БУДЬ ЛАСКА, ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ» і «ВІДВІДУВАННЯ ЛИШЕ ЗА ПЕРЕПУСТКАМИ». Точно, саме туди його й привезли. Там він прокинувся і почув, як хитромудрий містер Смерть удає, ніби кличе Марсі.

Джонсі влітає в двері й опиняється в іншому світі, який упізнає відразу: білий із блакитним коридор блоку інтенсивної терапії, де через чотири дні після операції він зробив перші невпевнені й болючі кроки. Прокульгавши з дюжину футів по викладеному кахлем коридору, він помічає плями байрусу на стінах, чує жваву музику, явно не призначену для лікарень, здається, це «Роллінґ Стоунз» співають «Співчуття дияволові».

Він тільки встигає зрозуміти, що це за пісня, як у його стегні відбувається атомний вибух. Джонсі здивовано скрикує й валиться на чорно-червоні кахлі блоку інтенсивної терапії, хапаючись за ногу. Відчуття такі ж, як тоді, під час наїзду: спалах червоної агонії. Він катається по підлозі, дивлячись на мерехтливі світлові табло та круглі динаміки, з яких лунає музика («Анастасії марний крик…»[231]), музика з іншого світу; коли біль такий жахливий, усе решта йде в інший світ, біль перетворює на тінь, на пародію навіть любов — про це він дізнався ще в березні й тепер повинен дізнаватися знову. Він катається і катається, вчепившись у розпухле стегно (очі вилазять з орбіт, рот роззявлений), і розуміє, що сталося: Сірий, цей сучий син, знову зламав його стегно.

І тут здалеку, з того іншого світу, долинає знайомий голос. Голос дитини:

«Джонсі!»

З відлунням… викривлений… але не такий уже й далекий. Не в цьому коридорі, а в одному з сусідніх. Чий голос? Когось із його дітей? Може, Джона? Ні…

«Поспішай, Джонсі! Він іде вбити тебе! Овен іде вбити тебе!»

Джонсі уявлення не має, хто такий Овен, та впізнає голос. Генрі Девлін. Але не теперішній Генрі і не той Генрі, яким він бачив його востаннє перед поїздкою до крамниці Ґосселіна з Пітом. Це голос того Генрі, з яким він виріс, того, хто сказав Річі Ґренадо, що вони всім про нього розкажуть, якщо він не припинить, і що ані Річі, ані його друзяки ніколи не зловлять Піта, бо Піт бігає, мов довбаний вітер віє.

«Не можу! — відгукується Джонсі, качаючись по підлозі. Він відчуває: щось змінилося, змінюється, але не розуміє що. — Не можу, він знову зламав мені стегно, сучий син зламав…»

І раптом розуміє, що з ним відбувається: біль відкочується назад. Те саме, що дивитися касету, коли ту перемотують: молоко тече зі склянки в пакет; квітка, яка повинна розквітнути, завдяки диву сповільненої зйомки, навпаки, складає пелюстки.

Причина стає очевидною, коли він опускає очі й бачить свою яскраво-помаранчеву куртку. Цю куртку мати купила йому в «Сірз» перед першою поїздкою до «Діри в стіні», коли Генрі вполював оленя і вони всі разом убили Річі Ґренадо з його приятелями — убили сном, можливо, не навмисне, але все ж убили.

Він знову став дитиною, чотирнадцятирічним хлопчиськом, і позбувся болю. Та й звідки йому взятися, якщо стегно буде зламане тільки через двадцять три роки. І тут у мозку все з гуркотом сходиться: немає і ніколи не було ніякого Сірого. Сірий живе в ловці снів і ніде більше. Він реальний не більше, ніж біль у стегні.

«У мене імунітет, — думає він, устаючи. — На мені немає жодної плямочки байрусу. Те, що відбувається у мене в голові, це не спогади, ні, а справжній дух із машини. Він — це я. Господи Боже, Сірий — це я».

Джонсі підхоплюється і пускається бігти, мало не втрачаючи рівновагу, коли оминає ріг. Але він не падає, він рухливий і швидкий, яким може бути тільки чотирнадцятирічний. І ніякого болю, ніякого болю.

Наступний коридор йому знайомий. Тут стоїть каталка з підкладним судном. Повз неї, обережно переставляючи тонкі ноги, проходить олень, якого він бачив тоді в Кембриджі перед тим, як був збитий машиною. На його оксамитовій шиї — нашийник, на якому гігантським амулетом погойдується його магічна куля. Джонсі мчить повз оленя, який дивиться на нього лагідними здивованими очима.

«Джонсі!»

Уже близько. Зовсім близько.

«Джонсі, швидше!»

Джонсі подвоює швидкість, ноги летять, молоді легені дихають легко й вільно, ніякого байрусу, тому що він несприйнятливий, ніякого Сірого, принаймні в ньому , Сірий у лікарняній палаті і весь час там був, Сірий — це ампутована кінцівка, яку ти продовжуєш відчувати, привид у машині, привид, підключений до апарата життєзабезпечення, і апарат життєзабезпечення — це він.

Він завертає за черговий ріг. Перед ним — троє відчинених дверей. Далі, біля четвертих, зачинених, стоїть Генрі. Йому чотирнадцять, як і Джонсі. На Генрі теж помаранчева куртка. Окуляри, як завжди, сповзли на кінчик носа, і він люто махає рукою.

«Швидше! Швидше, Джонсі! Даддітс довго не протримається! Якщо він помре раніше, ніж ми вб’ємо Сірого…»

Джонсі підбігає до Генрі. Йому хочеться міцно обійняти друга, але часу немає.

«Це я в усьому винен», — каже він Генрі високим юнацьким голосом.

«Неправда», — відповідає Генрі, дивлячись на нього зі знайомим нетерпінням, що в дитинстві вселяло такий жах Пітові, Бобру і Джонсі: на відміну від них, Генрі завжди був трохи попереду, завжди, здавалося, був готовий зірватися з місця й помчати в майбутнє, залишивши їх усіх позаду. А вони завжди гальмували його.

«Але…»

«Ти ще скажи, що Даддітс убив Річі Ґренадо, а ми — його спільники. Він був тим, ким був, Джонсі, і зробив нас тими, хто ми є… але не навмисне. Єдине, що він міг зробити навмисне, — зав’язати шнурки на черевиках, хіба не знаєш?»

І Джонсі думає:

«Омоу о? Омоу сіку?»

«Генрі… Даддітс…»

«Тримається заради нас, Джонсі, я ж сказав. І тримає нас разом».

«У ловці снів».

«Так. То що, будемо стояти тут і сперечатися, поки світ летить шкереберть, чи…»

«Доб’ємо сучого сина», — говорить Джонсі й тягнеться до дверної ручки. Над нею висить табличка з попередженням: «ТУТ ІНФЕКЦІЇ НЕМАЄ. IL N’Y A PAS D’INFECTION ICI», і раптово він розуміє подвійний сенс цього напису, який не кожному щастить розпізнати. Це як оптичні ілюзії Ешера[232]. Поглянь під одним кутом — побачиш правду. Поглянь під іншим — зрозумієш, що перед тобою найжахливіша брехня в усьому всесвіті.

«Ловець снів», — думає Джонсі й повертає ручку.

Кімната за дверима — божевільне царство байрусу, жахливі джунглі, буяння ліан, витких рослин, лоз, скручених у криваво-червоні коси. У повітрі стоїть насичений запах сірки з етиловим спиртом, смородом пускової рідини, залитої в упертий карбюратор морозного січневого ранку. Добре хоча б те, що не потрібно боятися лайнотхорів, тільки не тут, вони на іншому промені ловця в іншому місці й часі. Байрум тепер — проблема Леда, бордер-колі з дуже сумним майбутнім.

Телевізор увімкнено, і хоча екран заріс байрусом, на ньому проглядається примарне чорно-біле зображення. Людина тягне труп собаки цементною підлогою. Курне, засипане мертвим осіннім листям дивне приміщення нагадує склеп із фільмів жахів п’ятдесятих, які Джонсі раніше полюбляв дивитися на відеокасетах. Але це не склеп, тут чути глухий плюскіт — рух води.

Посередині підлоги — кругла іржава кришка з витиснутими на поверхні літерами МУВП: Массачусетське управління водопостачання. Літери випирають навіть крізь червонуватий поріст. Іще б пак! Для Сірого, котрий як фізична сутність помер ще там, у «Дірі в стіні», вони означають усе.

У прямому значенні — весь світ.

Кришка трохи зрушена й відкриває півмісяць абсолютної чорноти. Джонсі усвідомлює, що чоловік, який тягне пса, — він сам, і пес іще живий. Його тіло лишає на цементі пінистий кров’яний слід, а задні лапи смикаються. Немов загрібають.

«Забудь ти про кіно», — гарчить Генрі, і Джонсі переводить погляд на фігуру на ліжку. Сіра істота, прикрита заплямованим байрусом простирадлом по груди. Груди, позбавлені пор, волосся й сосків, здаються гладеньким шматком сірої плоті. Живота під простирадлом не видно, але Джонсі, навіть не дивлячись, знає, що пупка немає, тому що ця тварюка ніколи не народжувалася на світ. Вона всього лише дитяче уявлення про жителя іншого світу, породжене підсвідомістю тих, хто вперше зіткнувся з байрумом. Вони ніколи не існували як реальні створіння, оці прибульці, інопланетяни. Сірі чоловічки як фізичні тіла були створені людською уявою, ловцем снів, і ця думка дає Джонсі деяке полегшення. Він не єдиний, кого обдурили. Хоч щось радує.

І ще дещо його радує: погляд цих моторошних чорних очей.

Це страх.

— Я готовий, — спокійно сказав Фредді, зупиняючись біля «Хамві», за яким вони гналися стільки миль.

— Чудово, — кивнув Курц. — Оглянь «ХМВ». Я прикрию.

— Зараз.

Фредді подивився на Перлмуттера, живіт якого знову досяг загрозливих розмірів, потім на «Хаммер» Овена. Причина стрілянини, яку вони чули раніше, стала зрозумілою: «Хаммер» був розстріляний. Залишилося тільки знайти відповідь на питання: хто роздавав, а хто приймав. Від «Хаммера» вели сліди, під безупинним снігом вони швидко згладжувались, але поки ще залишалися помітними. Сліди однієї пари ніг. У важких черевиках. Овен.

— Уперед, Фредді!

Фредді стрибнув у сніг, Курц вислизнув слідом за ним. Фредді почув клацання затвора. Сподівається на свій дев’ятиміліметровий. Що ж, і правильно — хто-хто, а він уміє з ним давати раду.

Фредді раптом відчув, як по спині пройшов холодок, ніби Курц прицілився в нього. Прямо в спину. Але що за нісенітниця? Овен — так, Овен — інша справа. Овен перетнув межу.

Фредді поспішив до «Хаммера», пригнувшись, із карабіном на рівні грудей. Без сумніву, йому не подобалося, коли за його спиною — Курц. Зовсім не подобалося.

Поки двоє хлопчаків наближаються до затканого байрусом ліжка, Сірий гарячково натискає кнопку «ВИКЛИК», але нічого не відбувається.

«Мабуть, усі системи забиті байрусом, — думає Джонсі. — Не пощастило. Не пощастило тобі, Сірий».

Він кидає погляд на телевізор і бачить, що його екранний двійник уже підтяг собаку до краю шахти. Може, вони запізнились? А може, ні. Поки сказати неможливо. Колесо ще крутиться.

«Привіт, Сірий, я так хотів познайомитися з тобою», — каже Генрі, витягаючи волохату від байрусу подушку з-під безвухої вузької голови Сірого. Сірий поривається відповзти на інший край ліжка, але Джонсі тримає його на місці, схопивши по-дитячому тоненькі руки прибульця. Шкіра на цих руках не гаряча й не холодна. Вона взагалі не схожа на шкіру на дотик. Вона схожа на…

«На ніщо, — думає він. — На сон».

«Сірий? — промовляє Генрі. — Так ми вітаємо гостей на планеті Земля». І навалюється подушкою на обличчя Сірого.

Під руками Джонсі Сірий пручається, смикається. Десь збуджено пищить кардіомонітор, немов у цього створіння дійсно могло бути серце, яке зараз перестало битися.

Джонсі дивиться на чудовисько, яке помирає, і хоче тільки одного: щоб усе це швидше скінчилося.

Сірий дотяг собаку до залізної кришки, яку зумів відсунути. З вузького чорного провалу йшов глухий ритмічний гуркіт протічної води та холодне вологе повітря.

Якби кінець був усьому кінцем, то чим скоріш би сталось це, тим краще[233]. Це з коробки з позначкою «ШЕКСПІР».

Задні лапи пса судомно сіпались, і Сірий чув вологий звук плоті, яку шматували: це байрум продирався одним кінцем і гриз іншим, пробиваючи собі шлях назовні. Під хвостом пса почувся писк, схожий на вереск незадоволеної мавпи. Треба скинути його в шахту, перш ніж він вибереться назовні. Народження у воді — умова не обов’язкова, але так його шанси на виживання будуть набагато вищими.

Сірий спробував був проштовхнути собачу голову в отвір між кришкою і цементом — не вийшло. Шия зігнулась, і безглуздо ошкірена морда пса вивернулася нагору. Продовжуючи спати (а може, і знепритомнівши), собака кілька разів здушено гавкнув.

Але в отвір не пролазив.

— Трахни мене, Фредді! — завив Сірий. На біль у стегні Джонсі він уже майже не звертав уваги і вже точно не помічав, яким напружено блідим стало обличчя Джонсі, що в карих очах стоять сльози від утоми та образи. Зате він як ніколи гостро усвідомлював інше: щось відбувається. «Відбувається в мене за спиною», — сказав би Джонсі. І хто ще це міг бути, як не сам Джонсі, його негостинний господар?

— На ХЕР! — загорлав він клятому, ненависному, впертому, всього-трішечки-завеликому псові. — Ти підеш униз, чуєш мене! ТИ МЕНЕ…

Слова застрягли в горлі. Він більше не міг кричати, хоча йому до нестями цього хотілось. О, як би він хотів зараз закричати, вдарити кулаком по чому-небудь (нехай навіть по вмираючому вагітному собаці)! Але чомусь тепер він не міг не те що крикнути — вдихнути. Що робить із ним Джонсі?

Відповіді він не очікував. Але отримав. Незнайомий голос, повний холодної люті, мовив: «Так ми вітаємо гостей на планеті Земля».

Трипалі руки сірої істоти на лікарняному ліжку сіпаються, піднімаються і на мить відштовхують подушку. Чорні очі на позбавленому будь-яких інших рис обличчі скажено горять люттю і страхом. Воно несамовито ловить ротом повітря. І враховуючи, що його не існує в реальності, навіть у мозку Джонсі його немає, принаймні як чогось фізичного, він бореться за життя люто. Генрі хоч і не може співчувати, але розуміє. Сірий хоче того ж, чого й Джонсі, Даддітс… навіть сам Генрі, бо, незважаючи на його чорні думки, хіба його серце не б’ється? Хіба печінка не очищує його кров? Хіба тіло його не пройшло крізь усі невидимі війни з усім, починаючи від звичайної застуди до раку і самого байрусу? Тіло може бути або дурним, або нескінченно мудрим, але в будь-якому разі воно вільне від руйнівного чаклунства думки, воно вміє тільки стояти й боротися, доки не вичерпуються сили. Якщо Сірий і був іншим колись, зараз він уже не інший. Він хоче жити.

«Але навряд чи в тебе вийде, — лагідно, майже заспокійливо повідомляє Генрі. — Не думаю, друже мій».

І знову притискає подушку до обличчя Сірого.

Дихальні шляхи Сірого відкрилися. Він вдихнув холодне повітря з шахти… раз… вдруге… і раптово дихання знову обірвалося. Вони душать його. Тиснуть. Убивають.

«Ні!!! Поцілуй мене в корму! Поцілуй мене в срану корму! НІЧОГО У ВАС НЕ ВИЙДЕ!»

Він відтяг собаку і повернув боком, зовсім як пасажир, який уже спізнився на літак, намагається запхнути у валізу останню об’ємну річ.

«Так він пройде», — думає Сірий.

Так. Пройде. Навіть якщо доведеться розчавити товсте собаче черево руками Джонсі і дозволити байруму вирватися назовні. Так чи інакше, ця тварюка потрапить до шахти.

Обличчя роздулось, очі витріщилися, дихання перекрите, єдина жирна вена пульсує посередині чола Джонсі — Сірий проштовхнув собаку глибше в щілину й почав лупцювати його кулаками Джонсі в груди.

«Ну ж бо, пролазь, чорти би тебе забрали, пролазь .

ПРОЛАЗЬ!»

Фредді Джонсон сунув ствол карабіна у вікно кинутого «Хаммера», Курц у цей час розсудливо залишався в нього за його спиною (чимось це нагадувало атаку на корабель сірих), чекав, що буде далі.

— Двоє хлопців, босе. Схоже, Овен вирішив скинути баласт, перш ніж рушити далі.

— Мертві?

— Схоже на те. Мабуть, це Девлін і той, інший, по якого вони заїжджали.

Курц підійшов до Фредді, кинув швидкий погляд у розбите вікно й кивнув. Йому вони теж здалися мертвими, двійко білих кротів, зчеплені на задньому сидінні, обидва в крові та скляній крихті. Він підняв був пістолет — контрольний у голову не завадить, — але задумався. Овен міг не почути їхнього мотора. Сніг був дуже важким і мокрим, справжня акустична ковдра, так що все може бути. Але постріли він почує напевно. Опустивши пістолет, Курц повернувся до стежки в снігу.

— Показуй дорогу, салаго, і дивись не послизнись. Ми ще можемо застукати його зненацька. Мабуть, ми ще можемо на це розраховувати, як гадаєш?

Фредді кивнув.

Курц посміхнувся, і від цього його обличчя стало схожим на вишкірений череп.

— Якщо пощастить, салаго, Овен Андергілл попрямує до пекла, навіть не зрозумівши, що вже здох.

Телевізійний пульт, прямокутник чорного пластику, вкритий байрусом, лежить на тумбочці Сірого. Джонсі хапає його, голосом, лячно схожим на Бобрів, вигукує:

— На хер це лайно, — і щосили гепає ним об край столу, як людина, що розбиває зварене яйце. Пульт лопається, випускаючи батарейки й залишаючи в кулаку Джонсі надтріснутий пластмасовий уламок. Він запускає руку під подушку, яку Генрі притискає до обличчя істоти, що пручається. І вагається лише мить, згадуючи першу зустріч із Сірим, їхню єдину зустріч. Ручка від дверей до ванної, що лишилася в його долоні, після того як луснув стрижень. Відчуття темряви, коли тінь істоти впала на нього. Тоді все здавалося досить реальним. Реальним, як троянди. Реальним, як краплі дощу. Джонсі повернувся й побачив його… воно… — ким би не був Сірий, перш ніж став містером Сірим, містером Ґреєм, — він стоїть у великій центральній кімнаті. Герой сотень художніх фільмів і документалок «про незбагненні загадки», тільки дуже старий. Старий і хворий. Уже тоді готовий лягти на ліжко в блок інтенсивної терапії.

«Марсі», — сказав він, витягши це слово прямісінько з мозку Джонсі, як корок. Зробивши отвір, крізь який зміг проникнути. А потім вибухнув, як новорічна хлопавка, засипавши все навколо байрусом замість конфеті, і…

«…І я сам вигадав усе інше. Адже саме так і було? Черговий випадок міжгалактичної шизофренії. От і все, за великим рахунком».

«Джонсі! — кричить Генрі. — Якщо збираєшся зробити це, роби!»

«Ну от і все, Сірий, — думає Джонсі. — Готуйся. Тому що розплата…»

Сірий уже наполовину проштовхнув тіло Леда до шахти, коли голову заповнив голос Джонсі:

«Ну от і все, Сірий. Готуйся. Тому що розплата — сука».

Горло Джонсі пройняв гострий біль. Сірий підняв руки Джонсі, видаючи булькітливі звуки, які так і не змогли перейти в крик. Він відчув не шию Джонсі, порослу бородою, а власну роздерту плоть. Цієї миті найсильнішим його почуттям була суміш шоку і невіри. То була остання емоція Джонсі, якої зазнав Сірий. «Цього не може бути ». Вони завжди прибували на кораблях отих старих істот, на цих артефактах; вони завжди піднімали їхні руки, здаючись; вони завжди перемагали . Цього не може бути.

І проте якимось чином це сталося.

Свідомість байрума не стільки потьмарилась, скільки розпалась. Помираючи, сутність, яка колись була Сірим, повернулася до свого початкового стану. Коли він перетворився на воно (і за якусь мить до того, як воно стало нічим ), Сірий востаннє люто штовхнув тіло собаки в шахту. Воно провалилось, але не до кінця, застрягло у вузькому отворі.

Останньою забарвленою Джонсі думкою байрума було: «Треба було пристати на його пропозицію. Треба було…»

Джонсі б’є гострим уламком пульта по голій зморшкуватій шиї Сірого. Горло розкривається, як рот, і з нього пихкає хмарка червонувато-помаранчевого пилку, вона забарвлює повітря червоним, а потім осідає на простирадлі пластівцями пилу й пуху.

Тіло Сірого в руках Джонсі та Генрі один раз смикається, ніби крізь нього пропустили сильний електричний розряд, потім раптом зіщулюється, немов сон, яким воно завжди було, і стає чимось знайомим. Спочатку Джонсі не може збагнути, чим саме, але потім сяйнула думка. Залишки Сірого дуже схожі на презервативи, які валялися на підлозі покинутого кабінету в складі братів Трекерів.

«Він…»

«…мертвий!» — так хоче закінчити Джонсі, але раптом його пронизує напад дикого болю. Цього разу не в стегні, а в голові. І горлі. Шию здавило вогняне намисто. І вся кімната стає прозорою, так, зовсім прозорою. Він дивиться прямо крізь стіну й заглядає в приміщення будиночка з шахтою, де собака, застряглий у дірці, народжує огидне червоне створіння, схоже на суміш тхора і величезного, просякнутого кров’ю хробака. Джонсі чудово знає, що це таке: один із байрумів.

Стікаючи кров’ю, лайном і плівковим лахміттям власної плаценти, поблискуючи бездумними чорними очима («Його очі , — думає Джонсі, — очі Сірого»), тварюка з’являється на світ, витягає тіло, намагається звільнитись, упасти в темряву, назустріч дзюрчанню води.

Джонсі дивиться на Генрі.

Генрі дивиться на Джонсі.

На мить юні й перелякані очі зустрічаються… а потім і вони зникають.

«Даддітс, — голос Генрі доноситься звідкись здалеку. — Даддітс відходить. Джонсі…»

Прощавай. Можливо, Генрі хоче сказати «прощавай». Але не встигає — обидва розтанули.

Була мить запаморочення, коли Джонсі перебував ніде, — відчуття повного відключення. Він вирішив, що, напевне, це смерть, що він із Сірим убив себе, сам собі перерізав горлянку, так би мовити.

Повернув його біль. Не в горлі, цей біль минув, і можна було знову дихати, він навіть чув, як повітря виходить і входить до нього великими сухими ковтками. Ні, цей біль — старий знайомий. Боліло стегно. Біль зловив його і жбурнув назад у світ, розкрутивши навколо розпухлого, верескливого стрижня, як м’яч на тетербольній[234] жердині. Під колінами в нього бетон, усі руки в шерсті, у вуха б’є моторошний, нелюдський скрекіт.

«Принаймні ця частина реальна, — подумав він. — Ця частина не в ловці снів».

Цей жахливий пронизливий звук.

Джонсі побачив тхороподібну істоту, вона звісилась у темряву й утримувалась у верхньому світі лише хвостом, який ще не вийшов із собаки. Джонсі кинувся вперед і схопив руками слизьке тремтливе тіло якраз тієї миті, коли воно звільнилось остаточно. Потім подався назад, намагаючись не звертати уваги на пульсуюче жаром стегно, тримаючи волаючу, вертку тварюку над головою, як карнавальний приборкувач із удавом. Вона вигиналася на всі боки, намагаючись дістати зубами до зап’ясть Джонсі, але пошматувала тільки рукав куртки, з якого вилетіли білі, майже невагомі клаптики набивки.

Джонсі повернувся на сповненому болю стегні і побачив людську фігуру в розбитому вікні, крізь яке проник Сірий. Незнайомець із витягнутим від подиву обличчям був у куртці камуфляжного забарвлення і тримав пістолет-кулемет.

Джонсі щосили відкинув вертлявого скаженого тхора, що було неважко. Пролетівши футів десять, він із вологим ляском упав на підлогу й миттю поповз назад, до шахти. Тіло собаки перекривало отвір, але не повністю. Місця залишалося достатньо.

— Стріляй! — заволав Джонсі чоловікові зі зброєю. — Заради Бога, стріляй, поки воно не дісталося води!

Але чоловік у вікні немов заціпенів. Остання надія людства стояла, наче прикипіла, дурнувато роззявивши рота.

Овен просто не міг повірити в те, що відбувалося прямо перед його носом. Якась червона тварюка, моторошний, потворний, безногий тхір. Одна річ — чути про подібне, зовсім інша — бачити. Воно поповзом підбиралося до отвору посеред підлоги, в якому застряг собака, витягнувши вгору лапи, немов просячи про помилування.

Чоловік — а це, мабуть, Тифозний Джонсі — кричить, вимагаючи, щоб він застрелив тварюку, а в Овена просто не піднімаються руки, вони неначе налилися свинцем. Ще трохи, і тварюка вислизне; після всього, що сталося, те, чому він сподівався запобігти, зараз станеться в нього на очах. Як у пеклі.

Він спостерігав, як створіння, звиваючись, ковзає вперед, видаючи моторошне мавпяче цвірінькання, що відгукується, здається, в самому центрі мозку; як Джонсі щосили незграбно намагається перегородити отвір, щоб схопити її або принаймні відігнати. Марно. Заважав собака.

Овен знову дав команду рукам підняти зброю і прицілитись, але нічого не вийшло. «МР-5» так само міг перебувати в іншій галактиці. Він ось-ось випустить цю тварюку. Стоятиме тут, як стовп, і дозволить їй утекти. Господи, допоможи йому.

Господи, допоможи їм усім.

Генрі, прокинувшись, але ще не прийшовши до тями, сів і притулився до спинки заднього сидіння «Хаммера». У волоссі застрягли якісь крихти. Він струсив їх, усе ще захоплений сном про лікарню («тільки це був не сон», — подумав він), і гострий укол болю повернув його в якусь подобу реальності. Скло? У нього була повна голова уламків автомобільного вікна. Такі ж уламки вкривали сидіння. І Даддітса.

— Даде?

Марно, зрозуміло. Даддітс помер. Напевне, помер. Останні рештки енергії він витратив на те, щоб звести Генрі і Джонсі в лікарняній палаті.

Але Даддітс застогнав. Очі його розплющились, і, зазирнувши в них, Генрі знову повернувся на снігову дорогу-тупик. Очі Даддітса — два червоні криваві нулі. Очі як у пророчиці-сивіли.

— Убі! — скрикнув Даддітс. Руки його насилу піднялись і зробили прицілювальний жест, ніби він тримав гвинтівку. — Убі-ду! Є у ас спав аато!

У відповідь звідкись із лісу долинули два постріли. Пауза. Третій постріл.

— Даде? — прошепотів Генрі. — Даддітсе?

Даддітс побачив його. Навіть повними крові очима Даддітс побачив його. Генрі більш ніж відчував це: на мить він навіть сам побачив себе очима Даддітса. Те саме, що дивитись у чарівне дзеркало. Він бачив Генрі, яким він був колись: хлопчина, який дивиться на світ крізь черепахові окуляри, надто великі для його обличчя, які постійно зісковзувають на кінчик носа. Він відчував любов Даддітса до нього — просте, нехитре почуття, не скаламучене ані сумнівом, ані егоїзмом, ані навіть вдячністю. Генрі обійняв Даддітса і, відчувши невагомість тіла старого друга, заплакав.

— Тобі завжди щастило, приятелю, — упівголоса вимовив він, шкодуючи, що поруч немає Бобра. Бобер міг би зробити те, що не під силу Генрі, — заколисати Даддітса. — Ти завжди був щасливчиком, ось що я думаю.

— Енні, — пробурмотів Даддітс і торкнувся рукою щоки Генрі. Він усміхався, і його останні слова були вимовлені зовсім чітко: — Я люблю тебе, Енні.

Попереду ляснули два постріли — хльосткі удари карабіна. Не так уже й далеко. Курц зупинився. Фредді футів за двадцять попереду завмер біля знака, який Курц тільки зараз розгледів: «РИБОЛОВЛЯ З ОПОРИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНА».

Третій постріл, потім тиша.

— Босе? — сказав Фредді, — Попереду якась будівля.

— Когось бачиш?

Фредді похитав головою.

Курц підійшов до нього, поклав йому руку на плече і навіть у таку хвилину трохи повеселішав, коли Фредді здригнувся від несподіванки. Здригнувся? Що ж, недарма. Якщо Ейбові Курцу вдасться пережити наступні п’ятнадцять-двадцять хвилин, у прекрасний новий світ він має намір вирушити на самоті. Ніхто не заважатиме його рухові, жодних свідків останньої партизанської операції. Фредді може щось підозрювати, але напевно не знає. На жаль, телепатія минула. На жаль для Фредді.

— Схоже, Овен знайшов кого ще вбити, — прошепотів Курц Фредді на вухо, в якому ще залишалося кілька завитків Ріплі, вже побілілих і сухих.

- Ідемо за ним?

— Господи, ні, — вигукнув Курц. — Викинь це з голови. Схоже, настав час — на жаль, таке трапляється в житті майже кожного, — коли ми повинні відступити. Сховаємося за деревами. Подивимося, хто залишиться, а хто повернеться. Якщо хтось узагалі повернеться. Дамо їм десять хвилин, згоден? Гадаю, десяти хвилин більш ніж достатньо.

Мозок Овена Андергілла наповнили безглузді, але добре чутні слова: «Скубі! Скубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато!»

Карабін піднявся. Не він його підняв, але коли сила, що підняла зброю, покинула його, Овен із легкістю продовжив рух. Він поставив зброю на одиночні постріли, прицілився і двічі спустив курок. Перша куля вдарила в підлогу перед головою тхора і зрикошетила. Полетіли уламки цементу. Тварюка відскочила, повернулася, побачила його й вищирила повну пащу гострих голок.

— Правильно, красуне, — кивнув Овен. — Посміхнись у камеру.

Друга куля вліпила прямісінько в безрадісну усмішку тхора. Істота відлетіла назад, вдарилася об стіну і сповзла на підлогу. Але, навіть позбувшись рудиментарної голови, тіло зберегло інстинкти. Воно знову, вже повільніше, поповзло вперед. Овен підняв зброю і, цілячись, подумав про Рейплоу, Діка та Айрін. Гарні люди. Хороші сусіди. Коли тобі була потрібна склянка цукру або пінта молока (або плече, на якому можна поплакати), варто було лише сходити в сусідній будинок, і все влаштовувалося.

«Вони кажуть, це удар!» — крикнув містер Рейплоу, а Овену почулося «це дар». Діти постійно все плутають.

Так що це було за Рейплоу. І за хлопчиська, який усе плутав.

Овен вистрілив утретє. Куля влучила прямо в середину байрума і розірвала його тіло надвоє. Криваві шматки посмикались… посмикались… і завмерли.

Покінчивши з тварюкою, Овен підняв карабін вище, описавши дулом коротку дугу в повітрі. Цього разу він навів мушку в самісінький центр лоба Ґері Джонса.

Той не кліпаючи дивився на нього. Овен утомився — майже до смерті, за його відчуттями, — але до цього хлопця йому, схоже, було далеко. Джонсі підняв порожні руки.

— Можете мені не вірити, — почав він, — але Сірий мертвий. Я перерізав йому горлянку, поки Генрі душив його подушкою… Точнісінько як у «Хрещеному батьку».

— Невже? — позбавленим будь-якої інтонації голосом промовив Овен. — І де ж ви, власне, виконали цю страту?

— У Массачусетській лікарні нашої свідомості, — відповів Джонсі і розсміявся. Більш сумного сміху Овен у житті не чув. — Де коридорами тиняється олень, а по телевізору не показують нічого, крім старого кіно під назвою «Співчуття дияволові».

Овен злегка смикнувся.

— Стріляй, якщо повинен, солдате. Я врятував світ… з твоєю невеликою підтримкою в останньому раунді, зрозуміло. Якщо хочеш, можеш відплатити мені за послугу й у звичайний спосіб. До того ж покидьок знову зламав мені стегно. Невеликий прощальний подарунок від дядька, якого тут не було. Біль… — Джонсі вишкірив зуби. — Біль нестерпний.

Овен іще трохи цілився, потім опустив зброю.

— Нічого, від цього не помирають, — посміхнувся він.

Джонсі безсило відкинувся на лікті, застогнав і так-сяк переніс вагу тіла на здоровий бік.

— Даддітс мертвий. Він вартий нас двох разом узятих… Навіть більше… І тепер він мертвий. — Він на мить прикрив очі, потім опустив руку. — Господи, який це пиздець. Так сказав би Бобер. Повний пиздець. Це термін, протилежний до «офігенсько», розумієш, що Бобровою мовою означає надзвичайне задоволення, можливо, але не обов’язково сексуального характеру.

Овен не міг уторопати, про що балакає цей тип. Цілком імовірно, він просто марить.

— Даддітс, можливо, й мертвий, а ось Генрі — ні. За нами женуться люди, Джонсі. Погані люди. Ти їх чуєш? Знаєш, де вони?

Лежачи на холодній, усипаній листям підлозі, Джонсі похитав головою.

— Боюсь, я повернувся до стандартних п’яти чуттів. Екстрасенсорне сприйняття відійшло зовсім. Данайці можуть приносити дари, але потім, як індіанці, забирають їх назад. — Він розсміявся. — Чорт, за такі жарти мене можуть з роботи вигнати. Невже ти все ще хочеш узяти й пристрелити мене?

Овен звернув на останнє питання не більше уваги, ніж на семантичні відмінності між словами «пиздець» і «офігенсько». Курц наближався — ось у чому зараз потрібно було розібратися. Він не чув шуму мотора, але такий снігопад заглушував усі звуки, крім хіба що дуже гучних, як постріли, наприклад.

— Мені потрібно повернутися на трасу, — сказав він. — Залишайся тут.

— У мене є вибір? — відповів Джонсі й стомлено заплющив очі. — Господи, як би мені хотілося повернутись у свій теплий, затишний кабінет. Ніколи не думав, що скажу таке, але от сказав.

Овен розвернувся і, ковзаючи та спотикаючись, збіг сходами. Унизу він дивився на ліс обабіч стежки, але не надто уважно. Якщо Курц і Фредді залягли в лісі, десь між ним і «Хаммером», усе одно він навряд чи встигне їх помітити вчасно, щоб зробити що-небудь. Можна побачити сліди, але до того часу він настільки наблизиться до них, що ці самі сліди виявляться останнім , що він узагалі побачить. Залишилося сподіватися, що вони ще не встигли сюди дістатись. Довіритися старенькій фортуні, чому ні? Він багато разів потрапляв у найкрутіші халепи, і старенька фортуна завжди йому допомагала. Може, й цього разу…

Перша куля вдарила його в живіт і відкинула назад, випнувши дзвоном спину його куртки. Він ледь присів, щоб не впасти й не впустити «МР-5». Болю не було, відчуття таке, ніби отримав потужний удар нижче пояса великою боксерською рукавичкою на руці підлого супротивника. Друга куля чиркнула по голові, обпекла шкіру, немов на відкриту рану хлюпнули спиртом. Третій постріл влучив у праву верхню частину грудей, і це був повний атас — ноги його підкосилися, руки випустили карабін. Сил піднятися не залишилось.

Що там казав Джонсі? Про те, що тому, хто врятував світ, платять у традиційний спосіб. Загалом, не так уже й погано: Ісус он помирав шість годин, та ще й під прибитою нагорі табличкою зі знущальним написом, не кажучи вже про те, що коли настав час коктейлів, йому піднесли крутий розчин оцту.

Він лежав на краю вкритої снігом стежки, немов крізь туман чуючи якісь крики, не свої. Звук був такий, ніби волала якась гігантська розсерджена блакитна сойка.

«Це орел», — подумав Овен.

Йому вдалося зробити вдих, і, хоча у видиху було більше крові, ніж повітря, він зумів піднятися на ліктях. І побачив дві постаті, які виринули з-за заростей беріз і сосен, пригинаючись, як під час бойової атаки. Один кремезний, широкоплечий, другий — худорлявий, сивоволосий, аж світиться від радості. Джонсон і Курц. Бульдог і гончак. Отже, фортуна відвернулася. Зрештою, колись фортуна так чи інакше відвертається.

Курц став біля нього на коліна, блискаючи очима. В одній руці він тримав паперовий трикутник, зроблений із газетного аркуша, потертий і трохи пом’ятий від довгого перебування в задній кишені Курца, але все ж цілком упізнаваний. Паперовий капелюх. Ковпак блазня.

— Не пощастило, друже, — зронив Курц.

Овен кивнув. Що правда, то правда. Дуже не пощастило.

— Бачу, ви знайшли час зробити мені подаруночок.

— Знайшов. Але ти принаймні зробив, що хотів? — Курц показав підборіддям на приміщення опори.

— Дістав його, — насилу вимовив Овен. Рот заповнився кров’ю, він виплюнув її, спробував знову вдихнути й почув, що більша частина повітря з присвистом вийшла з нового отвору в його тілі.

— Що ж, — благодушно мовив Курц, — добре те, що добре закінчується, чи не так?

Він обережно примостив капелюх на голову Овена. Кров одразу ж почала вбиратися в папір і поповзла вгору, пофарбувавши червоним примітку про НЛО.

Десь над водосховищем знову пролунав крик. Можливо, з одного з острівців, які насправді були верхівками пагорбів і колись височіли над затопленою рівниною.

— Це орел, — повідомив Курц і плеснув Овена по плечу. — Вважай себе щасливчиком, хлопчино. Господь послав тобі вісника війни, щоб він заспівав тобі…

Голова Курца вибухнула фонтаном крові, мозку й кісток. Овен устиг побачити останній вираз у блакитних, облямованих білими віями очах чоловіка — вражена невіра. Постоявши трохи на колінах, Курц повалився ниць тим, що залишилося від його обличчя, на сніг. Позаду нього стояв Фредді Джонсон, карабін його ще був піднятий, із дула струмував димок.

«Фредді», — спробував сказати Овен, але не зміг вимовити ані звуку. Однак Фредді кивнув, мабуть, прочитавши по губах.

— Не хотів, але цей покидьок збирався зробити те саме зі мною. Це й без читання думок було зрозуміло. Після стількох років.

«Закінчуй уже», — спробував сказати Овен, і Фредді знову кивнув. Можливо, Фредді все ж зберіг якусь крихту цієї чортової телепатії.

Овен згасав. Утомлений і знесилений. На добраніч, милі дами, на добраніч, Девіде, на добраніч, Чете. Спи, милий принце[235]. Він ліг спиною на сніг, і це було все одно що впасти в найм’якшу пухову перину. Звідкись здалеку знову долинув крик орла. Люди зазіхнули на його територію, потривожили сніговий осінній спокій, але ось-ось вони підуть, і водосховище знову буде лише в його владі.

«Ми були героями, — думає Овен. — Будь я проклятий, якщо це не так. Хрін з нею, з твоєю шапкою, Курце, ми були ге…»

Він так і не почув останнього пострілу.

Пролунав іще один постріл, і знову запанувала тиша. Генрі сидів на задньому сидінні «Хамві» поруч із мертвим, намагаючись вирішити, що робити. Шансів на те, що вони перестріляли один одного, мало. Шансів на те, що хороші хлопці — поправка, хороший хлопець — перестріляв поганих, ще менше.

Коли Генрі дійшов цього висновку, першим його бажанням було скоріше вискочити з «Хаммера» і сховатись у лісі. Але тут він глянув на сніг («довіку б цього снігу не бачити», — подумав він) і відмовився від цієї думки. Якщо Курц, чи хто там був із ним, повернеться в найближчі чверть години, сліди все ще буде виразно видно. Їм залишиться просто йти по ланцюжку і пристрелити його, як скаженого пса. Або тхора.

«Отже, добудь зброю. І пристрель їх першим».

Це вже краще. Він, звичайно, не Ваєтт Ерп[236], але стріляти вміє. Стріляти в людей — це далеко не те саме, що стріляти в оленів, і не треба бути психоаналітиком, щоб це зрозуміти, проте він був упевнений, що за нормальної видимості без вагань пристрелить цих хлопців.

Він уже потягся до ручки, коли почув здивований прокльон, глухий удар і черговий постріл. Цього разу дуже близько. Генрі вирішив, що хтось послизнувся й гепнувся на дупу, випадково спустивши при цьому курок. Може, сучий син просто застрелився? Чи на це слабка надія? Хіба це не було б…

Де там! До Генрі долинуло тихе бурмотіння: схоже, той, хто впав, піднявся і продовжив іти. Залишався єдиний вихід, і Генрі ним скористався: знову ліг на сидінні, прилаштував, як міг, руки Даддітса в себе на плечах і вдав мертвого. Навряд чи, звичайно, цей трюк спрацює. Погані хлопці проходили повз машини, вочевидь, не помітивши, що він іще живий, але тоді вони так поспішали, що зі штанів вистрибували. Тепер же їх навряд чи обдурять кілька дірок від куль, розбите скло і кров, що витекла з бідолахи Даддітса.

Почулося негучне рипіння снігу під чиїмись ногами. Судячи зі звуку, всього одна людина. Імовірно, мерзенний Курц. Останній, хто залишився в живих, цар гори. Наближається темрява. Смерть серед білого дня. Більше не його стара подруга — тепер він тільки вдавав мертвого, — але все одно наближається.

Генрі заплющив очі… внутрішньо стиснувся…

Кроки протупали повз «Хамві», не затримуючись.

Стратегічні цілі Фредді Джонсона були на цей момент надзвичайно практичними й невибагливими: він хотів дістатися до бісового «Хамві» й розвернутися, жодного разу не застрягши. Якщо це вдасться, йому хотілося минути промоїну на Іст-стрит (там, де настав кінець «субару», за яким гнався Овен) і не застрягнути в ній самому. Якщо ж він дістанеться до шосе, обрії трохи розширювалися. Думка про Массачусетську автомагістраль промайнула в нього у мозку саме в той момент, коли він відчинив дверцята і ковзнув за кермо «Хаммера» свого боса. І-90 тягнеться вздовж величезних територій. Є де сховатися.

Щойно він зачинив дверцята, огидний запах утробних газів і етилового спирту вдарив в обличчя, як ляпас. Перлі! Клятий Перлі! Через усю цю метушню він зовсім забув про це гаденя.

Фредді повернувся, підняв карабін… але Перлі лежав нерухомо. Не варто витрачати на нього кулю. Можна просто викинути його в сніг, і справу зроблено. Якщо пощастить, Перлі замерзне на смерть, навіть не прокинувшись. Він і його маленький дру…

Але Перлі не спав. Не був непритомним і навіть не впав у кому. Перлі був мертвий. І він… якось усох, чи що. Майже муміфікувався. Тонкі, зморшкуваті щоки втяглися. Очниці — глибокі лунки, наче під тонким серпанком зімкнутих повік очні яблука провалились усередину голови, яка тепер більше нагадувала порожнє відро. І він притулився до дверцят під якимсь дивним кутом: одна нога піднята, зігнута і майже лежить на другій, наче він так і помер, намагаючись видати свій знаменитий пук однією половинкою. Штани його потемнішали, немов вимазані брудом, сидіння під ним було мокрим. Від калюжі до Фредді тяглися червоні струмочки.

— Якого х…

Із заднього сидіння пролунав оглушливий рев, ніби хтось увімкнув потужну стереосистему на повну. Кутом правого ока Фредді вловив якийсь рух. У дзеркальці заднього огляду виникло чудовисько, неймовірно жахливе. Воно відірвало Фредді вухо, потім пробило щоку, пірнуло в рот і крізь ясна вчепилось у нижню щелепу. А потім лайнотхір Арчі Перлмуттера відірвав шматок від обличчя Фредді, як голодна людина відламує ніжку курчати.

Фредді закричав і розрядив карабін у двері «Хаммера» з пасажирського боку. Піднявши одну руку, він спробував відірвати від себе тварюку, але пальці ковзали по слизькій новонародженій шкірі. Тхір відхилився, відкинув голову і вмить проковтнув відірване, як папуга — шмат сирого м’яса. Фредді намацав ручку дверцят зі свого боку, але перш ніж він устиг її смикнути, тварюка завдала нового удару і цього разу вгризлась у м’язисту плоть у тому місці, де з’єднуються плече і шия. З розсіченої яремної вени фонтаном ринула кров. Спершу вона потрапила на стелю «Хамві», а потім закапала з неї червоним дощем.

Ноги Фредді засмикалися, стрімкою чечіткою забили в широку педаль гальма «Хамві». Тварюка на задньому сидінні знову відскочила, затрималася, точно продумуючи свій наступний хід, і, ковзнувши змією по плечу Фредді, впала йому на коліна.

Фредді скрикнув, коли тхір одним махом відтяв йому все причандалля… і замовк назавжди.

На задньому сидінні другого «Хамві», повернувшись упівоберта, Генрі спостерігав, як б’ється і смикається нечітка фігура за кермом припаркованої поруч автівки. Він тихо радів густому снігу та крові, яка бризнула на лобове скло іншого «Хамві», частково перекривши огляд.

Він і так забагато бачив.

Нарешті фігура за кермом перестала рухатись і завалилася на бік. Невиразна масивна тінь піднялася над нею, ніби тріумфуючи. Генрі знав, що це таке. Він уже бачив одну на ліжку Джонсі в «Дірі». І в тому «Хамві», який гнався за ними, розбите одне з вікон. Навряд чи тварюка могла похвалитися розвиненим інтелектом, але скільки часу в неї піде на те, щоб зреагувати на свіже повітря?

«Вони не люблять холоду. Він їх убиває».

Це так. Але Генрі не хотів залишати її в живих, і не тільки тому, що водосховище було надто близько, аж чути плескіт води по камінню. У декого назбирався чималий борг, і тепер тільки він міг виставити рахунок. Розплата — сука, як часто зауважував Джонсі, і зараз саме час сплачувати рахунки.

Він перехилився через сидіння. Ніякої зброї. Потягся далі і відкрив «бардачок». Нічого, крім купи старих рахунків, квитанцій на бензин і пошарпаної книжечки в м’якій обкладинці під заголовком «Як стати найкращим другом самому собі».

Генрі відчинив двері, ступив на сніг, і ноги миттю вилетіли з-під нього. Він упав на дупу, подряпавши спину об високе крило «Хаммера». Трахни мене, Фредді. Генрі піднявся, знову послизнувся, але, вхопившись за відчинені дверцята, зумів устояти. Далі він, обережно переставляючи ноги, обійшов машину, не відриваючи погляду від її двійника, який стояв позаду і всередині якого все ще вовтузилася несамовита тварюка, яка дожирала водія.

— Залишайся на місці, красуне, — сказав Генрі й зареготав. Сміх прозвучав дико, та це не зупинило його. — Знеси парочку яєць. Я ж Яйцеголов, зрештою. Твій добрий сусід Яйцеголов. Може, принести тобі «Як стати найкращим другом самому собі»? У мене є примірник.

Він уже заливався сміхом так, що й говорити не міг. Ковзав на підступному мокрому снігу, як хлопчисько, що біжить після уроків покататися з гірки. Чіплявся за бік «Хаммера», хоча, крім як за дверцята, особливо чіплятися не було за що. Спостерігав, як стрибає і вовтузиться тварюка… А потім вона раптом зникла. Ой-ой. Куди, чорт забирай, вона поділась? «У якомусь тупому фільмі жахів Джонсі на цьому місці звучала б моторошна музика, — подумав Генрі. — “Напад лайнотхорів-убивць”». Від цієї думки він знову почав реготати.

Нарешті йому вдалося дістатися до кузова. Тут була кнопка, яку слід було натиснути, щоб відчинити заднє вікно… хіба що його замкнули зсередини. Хоча це навряд. Хіба Овен не таким чином залазив? Генрі не пам’ятав. Хоч убий. Він явно не був собі найкращим другом.

Продовжуючи пирскати сміхом, він натиснув на кнопку, і заднє вікно відчинилося. Генрі зазирнув усередину. Дякувати Богу, гвинтівки. Армійські карабіни на зразок того, що Овен узяв у свою останню розвідку. Генрі взяв один і став оглядати. Запобіжник — є. Перемикач режимів — є. Магазин із маркуванням «АРМІЯ США. КАЛІБР 5.56. 120 НАБ.» — є.

— Так просто, що навіть байруму під силу, — мовив Генрі й зареготав так, що аж узявся за живіт і склався навпіл, але відразу ж послизнувся і ледь не гепнувся знову. Ноги боліли, спину ломило, серце нило від болю… і все ж він сміявся. Він Яйцеголов, він Яйцеголов, він — гієна, що сміється.

Генрі підійшов до водійського боку «Хамві» Курца, тримаючи карабін напоготові (відчайдушно сподіваючись при цьому, що зумів зняти його з запобіжника). У голові в нього все ще грала напружена музика, але він сміявся. Дверцята бензобака він побачив, куди б вони поділися? Але де Ґамера, Жах із космосу[237]?

І, немов почувши його думки, — а Генрі зрозумів, що то цілком імовірно, — тхір з розмаху врізався головою в заднє вікно. Те, яке, на щастя, не було розбитим. До закривавленої голови прилипло волосся та клаптики плоті. Моторошні чорні очі-намистинки втупились у Генрі. Чи знала істота, що має запасний вихід? Можливо. І, можливо, розуміла, що скористатися ним означає швидку смерть.

Воно вищирилося.

Генрі Девлін, який колись отримав премію «Співчуття і милосердя» від Американської психіатричної асоціації за публіцистичну статтю «Кінець ненависті», надруковану в «Нью-Йорк Таймс», у відповідь вишкірив свої зуби. Виявилося приємно. Потім він показав йому середній палець. За Бобра. І за Піта. Теж із величезним задоволенням.

Ледве він підняв карабін, як тхір — може, й безмозкий, але не повністю позбавлений розуму — пірнув униз. Не біда, Генрі все одно не збирався стріляти крізь вікно. Навіть краще, якщо ця тварюка опиниться на підлозі. «Просувайся ближче до бензину, дорогенька», — думав він. Великим пальцем руки він переставив карабін на автоматичний режим і дав довгу чергу в бензобак.

Гуркіт пострілів оглушив його. На місці кришки бензобака з’явилася величезна рвана діра і нічого більше. «От і вір після цього голлівудським фільмам. У них ця срань з одного пострілу вибухає», — подумав Генрі й наступної миті почув шелестіння, яке швидко перейшло в утробне шипіння. Він відступив на два кроки, і його ноги знову вилетіли з-під нього. Цього разу падіння врятувало йому очі і, можливо, життя. Задок «Хамві» Курца вибухнув усього лише секундою пізніше, виплюнувши з-під днища величезні жовті пелюстки полум’я. Задні шини вистрибнули зі снігу, вікна вистрілили уламками скла, всі вони пролетіли над самою головою Генрі. Потім його обпалило жаром, і він швидко поповз убік, тягнучи за ремінь карабін і несамовито регочучи. Гримнув другий вибух, і морозне повітря наповнилося свистом уламків.

Генрі піднявся, хапаючись за гілля ялини, що досить доречно опинилася поряд, мов за перекладини драбини; постояв, сміючись і відсапуючись: ноги болять, спина болить, у шиї дивно ломить. Уся задня частина «Хамві» Курца була охоплена полум’ям. Він чув, як усередині скажено джерґоче палаюча тварюка.

Обійшовши на чималій відстані палаючій «Хамві», він наблизився з пасажирського боку і прицілився в розбите скло. Насупився, постояв так трохи, потім зметикував, чому все це нагадує повний ідіотизм. Тепер усі вікна в «Хамві» розбиті. Усі, за винятком лобового. Генрі знову вибухнув сміхом. Який же він бовдур, бовдур! Ну і йолоп!

Тварюка в наповненій пекельним полум’ям кабіні, як і раніше, розгойдувалася з боку в бік, немов п’яна. Скільки патронів лишилося в магазині, якщо довбана тварюка вирветься назовні? П’ятдесят? Двадцять? П’ять? Але хай там скільки, він повинен упоратися. Він не ризикне повернутися до другої вантажівки по новий магазин.

Але довбана тварюка так і не вилізла.

Генрі постеріг хвилин п’ять. Потім вирішив для надійності постояти ще стільки ж. Падав сніг, «Хамві» горів, випускаючи в біле небо клуби чорного диму. Він дивився на пожежу і думав про карнавал «Дні Деррі», Ґері Ю. С. Бондс співає «Нью-Орлеан», ось з’являється велетень на ходулях, ось легендарний ковбой, і Даддітс від збудження не може встояти на місці і скаче, як заведений. Думав про Піта, який чекав їх біля школи, склавши човником руки, і старанно вдаючи, що курить. Про Піта, який мріяв стати капітаном першої експедиції НАСА на Марс. Думав про Бобра і його куртку «Фонзі», про Бобра і його зубочистки, про Бобра і про те, як він співав колискову Даддітсу, — кораблик дитинки, немов срібна мрія, — про Бобра, який обійняв Джонсі на весіллі в того й наказав йому бути щасливим, щасливим заради всіх них.

Джонсі.

Остаточно переконавшись у тому, що тхір мертвий — спопелів, — Генрі покрокував стежкою подивитися, чи живий іще Джонсі. Він не плекав особливих надій… але раптом виявив, що вірить у краще.

Лише біль утримував Джонсі на цьому світі, і спочатку йому здалося, що змарніла людина з патьоками сажі на щоках, яка стала біля нього на коліна, — це сон або останнє породження його уяви. Тому що людина ця була дуже схожа на Генрі.

— Джонсі? Агов, Джонсі, ти мене чуєш? — Генрі поклацав пальцями перед очима друга. — Земля викликає Джонсі.

— Генрі, це ти? Дійсно ти?

— Це я.

Генрі кинув погляд на собаку, який усе ще стирчав зі вхідного отвору шахти № 12, і знов обернувся до Джонсі. З безмежною ніжністю він відкинув з його чола мокре від поту волосся.

— Старий, ну ти… — почав Джонсі, але тут світ похитнувся. Він заплющив очі, зосередився, знову розплющив. — …Ну ти й з’їздив до магазину. Хліба не забув купити?

— Ні, тільки сосиски загубив.

— Довбаний ульот. — Джонсі уривчасто зітхнув. — Наступного разу поїду сам.

— Поцілуй мене в корму, приятелю, — промовив Генрі, і Джонсі з усмішкою занурився в темряву.