Ловець снів

Розділ 10 Курц і Андергілл

Єдиним об’єктом у районі проведення операції була невелика крамничка, що називалася «Сільмаг Ґосселіна». Загін зачистки Курца почав прибувати туди невдовзі після того, як пішов сніг. О десятій тридцять, коли туди дістався сам Курц, там уже були перші люди з команди підтримки. Вони взяли справу у свої руки.

Магазин отримав кодову назву «Синя база». Сарай, розташовані поряд корівник (занедбаний, але ще не розвалений) і загорожа отримали назву «Синій ізолятор», і там уже розмістилися перші затримані.

Арчі Перлмуттер, новий ад’ютант Курца (старий, Калверт, помер від серцевого нападу менш ніж два тижні тому — до біса невдалий час) носив із собою планшетку з десятком імен. З’явився він сюди, озброєний ноутбуком і електронним записником, але виявив, що на Джефферсон-тракт електронні пристрої потрапляють у стан НФНФ — «ні фіга не фуричать». Першими в цьому списку стояли імена Ґосселінів: старого, управителя крамниці, і його дружини.

— Це ще не все, — сказав Перлмуттер.

Курц пробіг поглядом список на планшетці Перлі, потім повернув його. За ними паркувалися великі трейлери, підганялись і встановлювались напівпричепи, росли ліхтарні стовпи. Коли настане ніч, це місце буде освітлене, як стадіон під час фіналу сезону Головної бейсбольної ліги.

— Двох ми випустили. Ось на стільки розминулися. — Перлмуттер підняв праву руку з розсунутими на чверть дюйма великим і вказівним пальцями. — Вони приїжджали по їжу. Узяли переважно пиво й сосиски.

Обличчя в Перлмуттера стало блідим, лише дві червоні троянди цвіли на щоках. На тлі все більшого шуму він мусив підвищувати голос. Гелікоптери прилітали парами й сідали на щебенево-асфальтову дорогу, що вела до федеральної автостради 95, звідки можна було вирушити або на північ до одного сонного містечка (Преск-Айл), або на південь, до інших сонних містечок (наприклад, Банґор чи Деррі). Гелікоптери — це, звичайно, непогано, якщо пілоти не залежать від складних навігаційних приладів, які теж НФНФ.

— Ці двоє — вони туди чи звідти? — запитав Курц.

— Туди, — відповів Перлмуттер. Він не міг змусити себе дивитися в очі Курца, куди завгодно, тільки не йому в очі. — Ґосселін каже, тут іде лісова дорога, її називають Просіка. На звичайних картах її не позначено, але в мене є топографічна карта, на якій…

— Ось і добре. Вони або вийдуть звідти, або залишаться. Нам підходять обидва варіанти.

Прилетіло ще більше гелікоптерів, деякі, на віддалі від сторонніх очей, вивантажували кулемети. Операція загрожувала досягти масштабів «Бурі в пустелі», а то й більших.

— Ви розумієте свою місію тут, Перлі?

Перлмуттер напрочуд чітко розумів. Він був новачком і так хотів справити враження, що мало не стрибав на місці. «Як спанієль, що зачув обід», — подумав Курц. І все це юнак робив, не дивлячись начальникові в очі.

— Сер, моє завдання має триєдину природу.

«Чи ти ба, триєдину, — подумки гмикнув Курц. — Оце висловлюється».

— Я зобов’язаний: а) перехопити, б) доправити перехоплених осіб до медиків і в) утримувати і сортувати їх відповідно до подальших вказівок.

— Саме так. Це і…

— Але, сер, перепрошую, сер, але медики ще не прибули, тільки кілька армійських санітарів, і…

— Заткни пельку, — перервав його Курц. Говорив він неголосно, але кілька чоловіків у зелених комбінезонах без будь-яких знаків розрізнення (вони всі були в таких комбінезонах, включно з самим Курцом), які метушливо займалися своїми справами, зупинились і подивились на Курца з Перлмуттером, після чого знову почали рухатися. З подвоєною швидкістю. Що ж до Перлмуттера, троянди на його щоках миттєво згасли. Він відступив, збільшивши відстань до Курца ще на фут.

— Якщо ти ще хоч раз мене переб’єш, я тобі так дам, що ногами накриєшся. Зроби це вдруге, і я відправлю тебе до шпиталю. Зрозуміло?

З видимим зусиллям Перлмуттер нарешті спрямував погляд на обличчя Курца. На його очі. Потім віддав честь так чітко й різко, що його пальці мало не висікли іскру.

— Сер, так, сер.

- І цього теж не треба. — І коли погляд Перлмуттера почав знову опускатись: — І дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопчино.

Дуже неохоче Перлмуттер послухався. Тепер його обличчя посіріло. Незважаючи на те що вертольоти, які вишикувались на дорозі, видавали безліч різних і гучних звуків, тут якимось чином зберігалася відносна тиша, ніби Курц переміщувався в якійсь власній повітряній кишені. Перлмуттер був упевнений, що всі навколо зараз дивляться на нього і бачать, наскільки він переляканий. Якоюсь мірою його страх пояснювався очима нового начальника, точніше, катастрофічною порожнечею в них, немов за ними зовсім не було мозку. Перлмуттер чув про погляди, які прозирають на тисячу ярдів наскрізь, але погляд Курца йшов наскрізь на мільйон ярдів, а то й світлових років.

І все ж якимось чином Перлмуттер витримав погляд Курца. Зазирнув у порожнечу. Схоже, початок виявився не надто успішним, але було важливо — було необхідно — зупинити зсув, поки він не перетворився на лавину.

— Гаразд, молодець. Принаймні вже краще. — Курц говорив тихим голосом, але Перлмуттер легко розчув його попри гудіння гелікоптерів. — Я скажу це тільки раз і тільки тому, що ти тут новенький і явно не можеш відрізнити жопу від голови. Мене попросили провести тут операцію «пука». Ти знаєш, що таке пука?

— Ні, — відповів Перлмуттер. Йому було майже фізично боляче не додавати «сер».

— У повір’ях ірландців, нації, що досі не виповзла зі світу забобонів, у якому жили їхні предки, пука — це примарний кінь, який викрадає мандрівників, забирає їх, несучи на собі. Я обрав таку назву, тому що ця операція водночас таємна і відкрита. Парадокс, Перлмуттере! Добра новина: до подібної байди ми готувалися з 1947 року, відтоді як військово-повітряні сили вперше виявили артефакт позаземного походження, який тепер зветься «спалах». Погана новина: майбутнє настало, і мені доводиться зустрічати його з такими помічниками, як ти. Ти мене розумієш, салаго?

— Так, с… так.

— Сподіваюсь. І ось чим нам належить тут займатися. Ми повинні діяти швидко, рішуче й при цьому скакати верхи на коневі пука. Нам доведеться виконати всю брудну роботу і постаратися вийти звідси чистими… чистими… так, Господи Боже, і з посмішкою.

Курц оголив зуби в короткій посмішці і зробився настільки схожим на дикого сатира, що Перлмуттер мало не заволав від страху. Високий, із похилими плечима, зовні Курц був подібний до штабного щура, але в ньому було щось моторошне. Це проскакувало в його погляді, відчувалося в тому, як манірно він тримав перед собою руки… Але не це робило його по-справжньому страшним, не через це люди звали його «жахливий старий Курц». Перлмуттер не знав точно, в чому річ, та й не хотів знати. Зараз же в нього було лиш одне, єдине бажання — закінчити цю розмову, не забруднивши штанів. Кому може бути треба пертися двадцять-тридцять миль на захід задля контакту з інопланетними формами життя? Ось вона, ця людина, стоїть прямісінько перед Перлмуттером.

Губи Курца зімкнулися, приховавши зуби.

— Ми ж на одному боці?

— Так.

— Віддаємо честь одному прапору? Сцимо в один пісуар?

— Так.

— Якими ми вийдемо звідси, Перлі?

— Чистими.

— Чудово. Якими ще?

Мить, яка здалася вічністю в пеклі, він не знав, що відповісти. Потім згадав.

— Усміхненими , сер.

— Ще раз назвеш мене «сер», дам у пику — ногами накриєшся.

— Пробачте, — зніяковів Перлмуттер.

На дорозі з’явився шкільний автобус, який їхав, щоб не зачепити гелікоптери, правими колесами в канаві, при цьому нахилившись так, що не перевертався лише якимось дивом. На його жовтому боці великими чорними літерами було написано: «Школа Міллінокета». Зафрахтований автобус. Усередині Овен Андергілл і його люди. Команда А. Побачивши автобус, Перлмуттер трохи піднісся духом.

— До вечора будуть у тебе лікарі, — сказав Курц. — Усі, які потрібні. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Прямуючи до автобуса, який зупинився перед єдиною бензоколонкою при крамниці, Курц подивився на кишеньковий годинник. Майже одинадцята. Дідько, як летить час, коли починаються веселощі! Перлмуттер пішов із ним, але вже не підстрибував, як кокер-спанієль.

— Поки що, Арчі, спостерігай за ними, дивись на них, нюхай, слухай їхні байки і документуй кожен випадок Ріплі. Сподіваюся, ти знаєш, що таке Ріплі?

— Так.

— Добре. Тільки сам не чіпай.

— Господи, не буду! — вигукнув Перлмуттер і почервонів.

Курц злегка розтягнув губи в усмішці, не набагато природнішій, ніж його перша, акуляча.

— Чудова думка, Перлмуттере. Респіратори у вас є?

— Щойно прибули. Дванадцять коробок, і ще ве…

— Добре. Мені будуть потрібні полароїдні фотографії Ріплі та гора документів. Експонат А, експонат Б тощо. Зрозумів?

— Так.

- І ніхто з наших… з наших гостей не повинен вислизнути, зрозуміло?

— Абсолютно зрозуміло.

Сама думка про таке вразила його до глибини душі, що відбилося на його обличчі.

Губи Курца розтяглися сильніше, посмішка зробилася ширшою і перетворилася на справжню акулячу. Порожні очі дивилися крізь Перлмуттера, в самий центр Землі, як гадав Перлмуттер. Цікаво, подумав він, хто-небудь узагалі вийде з цієї «Синьої бази», коли все скінчиться? Окрім Курца, зрозуміло.

— Продовжуйте, громадянине Перлмуттере. Від імені уряду наказую продовжувати.

Арчі Перлмуттер провів Курца поглядом до автобуса, з якого вибирався Андергілл, що фігурою нагадував присадкуватий глечик, і ще ніколи в житті вигляд людської спини не приносив йому більшого задоволення.

— Привіт, шефе, — сказав Андергілл. Його звичайний зелений комбінезон не відрізнявся від інших, але, подібно до Курца, він носив зброю. В автобусі сиділо близько двох десятків чоловіків, більшість якраз закінчували снідати.

— Що там у них, салаго? — запитав Курц. Маючи шість футів шість дюймів[71] зросту, він височів над Андергіллом, але Андергілл, імовірно, був важчим фунтів на сімдесят[72].

— Проїхали через «Бургер Кінг». Я гадав, автобус не пройде, а Йодер сказав, що пройде, і, уявляєте, мав рацію. Хочете бургер? Напевне, вже трохи охолов, але там де-небудь повинна бути мікрохвилівка. — Андергілл кивнув на крамницю.

— Ні, не буду. Холестерин останнім часом зростає.

— Як ваш пах?

Шість років тому під час гри в ракетбол Курц серйозно розтягнув пах. Це побічно призвело до їхньої єдиної суперечки. Дрібної, на думку Андергілла, але що про це думав Курц, важко було сказати. За його знаменитим кам’яним обличчям зі швидкістю світла носились ідеї, постійно переписувались і корегувались плани, спалахували і згасали емоції. Дехто — і, треба сказати, таких було чимало — вважав Курца божевільним. Овен Андергілл не знав, при здоровому глузді Курц чи ні, але точно знав, що з цією людиною потрібно поводитися дуже, дуже обережно.

— Як кажуть ірландці, «мі пах здороу», — сказав Курц, потім завів руку собі між ніг, карикатурно смикнув себе за яйця і вищирився, що мало бути посмішкою.

— Добре.

— А ти як?

— Мі пах здороу, — відповів Овен, і Курц розсміявся.

На дорогу повільно й обережно, хоч йому і було простіше, ніж автобусу, викотився «Лінкольн Навігатор» із трьома вдягненими в помаранчеві жилети мисливцями всередині. Усі троє — дужі хлопці — вчепилися поглядами в гелікоптери та солдатів у зелених комбінезонах, що метушились навкруги; переважно — в кулемети. В’єтнам прийшов до Північного Мейну, слава тобі, Господи. Незабаром вони приєднаються до решти в ізоляторі.

Кілька солдатів підійшли, коли «Навігатор» зупинився за автобусом з його наклейками «Гордість Блакитного Диявола» і «Цей автобус зупиняється на всіх залізничних переїздах». Троє юристів чи банкірів зі своїми холестериновими проблемами і товстими портфелями акцій, з тих, що вдають із себе крутих хлопців і вважають (утім, незабаром їхню оману буде розвіяно), що вони всі живуть у спокійній мирній Америці. Незабаром вони опиняться в корівнику (або в загорожі, якщо не зможуть без свіжого повітря), де їхні картки «Віза» не викличуть ні в кого благоговіння. Їм дозволять залишити стільникові телефони — у такій глушині зв’язку все одно немає, тому нехай тицяють на «додзвонитися», це їх хоч якось розважить.

— Усе перекрито надійно? — запитав Курц.

— Гадаю, так.

— Ловиш на льоту?

Овен знизав плечима.

— Скільки всього людей у «Синій зоні», Овене?

— За нашими підрахунками, вісімсот. У зонах А1 і В1 не більше за сотню.

Це добре, за умови що ніхто не прослизнув. Що стосується забруднення, кілька тих, хто прослизнув, погоди не зроблять, принаймні поки що новини стосовно цього були доволі обнадійливими. Однак що стосується витоку інформації, тут могли виникнути ускладнення. Останнім часом їздити на чарівному коні стало не так уже й легко. Надто багато людей із відеокамерами. Надто багато телевізійних гелікоптерів. Надто багато очей спостерігають.

Курц сказав:

— Заходь до крамниці. Мені готують трейлер, але його ще не доправили.

— Un momento[73], — сказав Андергілл і вибіг сходинками автобуса. Коли він повернувся, в руці його був затиснутий паперовий пакет із «Бургер Кінг», просякнутий жирними плямами, на плечі висів магнітофон.

Курц кивнув на пакет.

— Коли-небудь це тебе вб’є.

— Ми — персонажі «Війни світів», а ви думаєте про холестерин?

Трохи позаду один із новоприбулих здорованів-мисливців заявив, що хоче зателефонувати своєму адвокатові, і це, вочевидь, означало, що він був банкіром. Курц повів Андергілла до крамниці. Над їхніми головами вогні, що повернулися, носилися серед хмар, підстрибуючи і пританцьовуючи, як диснеївські персонажі.

У кабінеті старого Ґосселіна стояв запах салямі, сигар, пива й сірки. «Чи то протухлі яйця, чи то хтось пустив гази», — вирішив Курц. Можливо, те й те. До цих запахів домішувався легкий, але помітний запах етилового спирту. Їхній запах. Тепер він був усюди. Хтось інший вирішив би, що він є результатом нервового збудження й надмірної уяви, але Курц ніколи не був обтяжений ні тим, ні іншим. У будь-якому разі, він не вірив, що сто квадратних миль лісів навколо крамниці Ґосселіна мають майбутнє як життєздатна екосистема. Коли робиш якусь шафу, іноді доводиться повністю, до деревини, зішкребти вже нанесений лак і почати все заново.

Курц сів за письмовий стіл і висунув одну шухлядку. Усередині стояла картонна коробка з написом «ХІМ/США/10 ОДИНИЦЬ». Молодець Перлмуттер. Курц дістав і відкрив коробку. Усередині лежали маленькі пластикові респіратори, прозорі, які надягають на рот і ніс. Один він кинув Андергіллу, потім надів один на себе, швидко приладнавши гумки.

— Це обов’язково? — запитав Овен.

— Ми не знаємо. І не думай, що ти маєш велику честь, за годину всі будуть у таких. Крім цивільних в ізоляторі, зрозуміло.

Без зайвих запитань Андергілл начепив респіратор. Курц тим часом притулився потилицею до останнього інформаційного плаката Управління охорони праці, що висів на стіні (хто не вивісив, нарікайте на себе).

— Вони допомагають?

Маска майже не змінила голосу Андергілла. Прозорий пластик не запотівав. У респіраторі не було ні отворів, ні фільтрів, але дихалося в ньому дуже легко.

— Вони допомагають з Еболою, з сибірською виразкою, з новою суперхолерою. Чи допоможуть вони з Ріплі? Можливо. Якщо ні, ми в дупі, солдате. Взагалі-то, ми вже можемо бути в дупі. Але годинники цокають, гра триває. Мені варто послухати запис? Ти ж недарма магнітофон притягнув.

— Усе слухати не обов’язково, але, гадаю, варто почути трохи для ознайомлення.

Курц кивнув, покрутив у повітрі вказівним пальцем (як бейсбольний суддя, що показує хоум-ран, подумав Овен) і зручніше влаштувався в кріслі Ґосселіна.

Андергілл зняв із плеча магнітофон, поставив його на стіл, повернувши до Курца, і натиснув «відтворення». Зазвучав монотонний механічний голос: «Радіоперехоплення УНБ. Багатосмуговий. 62914А44. Цей матеріал має гриф «цілком таємно». Час перехоплення 0627, чотирнадцятого листопада, два-нуль-нуль-один. Запис перехоплення починається після звукового сигналу. Якщо ви не маєте доступу першого рангу, будь ласка, натисніть клавішу “стоп”».

— Чудово, — кивнув Курц. — Це зупинить більшість тих, кому слухати не потрібно.

Спочатку було тихо, потім пролунав двосекундний сигнал, після чого жіночий голос промовив: «Один. Два. Три. Будь ласка, помилуйте нас! Ne nous blesses pas ». Двосекундна тиша, потім молодим чоловічим голосом: «П’ять. Сім. Одинадцять. Ми беззахисні. Nous sommes sans dйfense . Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні. Ne nous faites …»

— Чорт забирай, звучить, як урок Берліца[74] з потойбіччя, — зауважив Курц.

— Упізнаєте голоси? — запитав Андергілл.

Курц похитав головою і задумливо приклав до губ палець.

Наступний голос належав Біллу Клінтону. «Тринадцять. Сімнадцять. Дев’ятнадцять». З сильною арканзаською вимовою Клінтона остання цифра вийшла майже як «даватнадцать» . «Тут інфекції немає. Il n’y a pas d’infection ici ». Ще одна двосекундна пауза, а потім у магнітофоні зазвучав голос Тома Брокоу[75]: «Двадцять три. Двадцять сім. Двадцять дев’ять. Ми вмираємо. On se meurt, on crиve . Ми вмираємо».

Андергілл натиснув «стоп».

— Якщо вам цікаво, першим був голос Сари Джесіки Паркер, актриси. Другий — Бреда Пітта.

— А це хто?

— Актор.

— Ага.

— Після кожної паузи йде інший голос. Усі голоси впізнавані для великої частини населення цього регіону. Там є Альфред Гічкок, Пол Гарві, Ґарт Брукс, Тім Семпл — цей гуморист надзвичайно популярний у Мейні — і сотні інших, декого з них ми не змогли ідентифікувати.

— Сотні інших? Скільки тривало це перехоплення?

— Загалом кажучи, це взагалі не перехоплення, а пряма трансляція, яку ми глушимо з нуль вісім нуль нуль. Тобто якась частина встигла вийти, але ми сумніваємося, що той, хто це прийме, щось зрозуміє. А якщо зрозуміє… — Андергілл коротко знизав плечима, мовляв, тут уже нічого не зробиш. — Це триває. Голоси, схоже, справжні. Кілька проведених порівнянь сонограм свідчать про повну ідентичність. Що б це не було, ці хлопці могли б залишити Річі Літтла[76] без роботи.

Крізь стіни вже пробивалося «вих-вих-вих» гелікоптерів. Курц його не тільки чув, а й відчував. Крізь дерев’яні панелі, крізь плакат управління охорони праці і звідти аж до сірої речовини, яка складається переважно з води й каже йому: ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо, швидше-швидше-швидше. Його кров відповідала на ці заклики, але він спокійно сидів і дивився на Овена Андергілла. Думав про Овена Андергілла. Поспішай повільно — вельми корисна приказка. Особливо коли маєш справу з такими людьми, як Овен. Як ваш пах, отакої.

«Одного разу ти вже, блядь, перейшов мені дорогу, салаго, — подумав Курц. — Можливо, і не зайшов за мою лінію, але, чорт забирай, торкнувся її, чи не так? Так, гадаю, так. І я вважаю, що за тобою варто наглядати».

— Ті самі чотири послання повторюються по колу. — Андергілл почав перелічувати, загинаючи пальці на руці: — Помилуйте нас. Ми беззахисні. Тут інфекції немає. І останнє…

— Немає інфекції, — задумливо промовив Курц. — Ха! От зухвальці!

Він бачив фотографії золотаво-червонуватого пуху, який обліпив дерева навколо «Синього гостя». І на людях. В основному на мерцях поки що. Фахівці назвали його грибком Ріплі на честь крутої астронавтки, яку зіграла Сіґурні Вівер у тих фантастичних фільмах. Більшість із них були занадто молоді, щоб пам’ятати того, іншого Ріплі, який вів рубрику «Хочете вірте, хочете ні» в газетах. Зараз рубрика ця майже не виходила, бо виявилася занадто зухвалою для політкоректного двадцять першого століття. Однак її назва була цілком доречною для нинішнього стану речей, подумав Курц. О так, просто ідеальною. Порівняно з тим, що відбувається зараз, сіамські близнюки та двоголові корови старого доброго містера Ріплі — не варті уваги буденності.

— Останнє: «Ми помираємо», — сказав Андергілл. — Це цікаво, бо з двох французьких версій, які йдуть поряд із англійськими, перша фраза звичайна, а друга, on crиve, — це сленговий вислів. Ми, наприклад, можемо сказати: «Ми загинаємось». Чи так це? Тобто чи дійсно вони загинаються, якщо ми їм із цим не допомагаємо?

— Чому французька, Овене?

Андергілл знизав плечима.

— Тут вона все ще вважається другою мовою.

— А! Гаразд, а цифри? Показати нам, що ми маємо справу з розумними істотами? Наче істоти іншого типу змогли б дістатися сюди з іншої зоряної системи, чи з іншого виміру, чи звідки там вони з’явилися.

— Мабуть, так. А як щодо вогнів, босе?

— Зараз майже всі перемістилися до лісу. Вони гаснуть доволі швидко, щойно в них закінчується живлення. Ті, які нам вдалося відшукати, мають такий вигляд, як консервні банки супу без етикеток. Враховуючи їхній розмір, вони влаштовують непогану виставу, так? Місцеві страшенно налякані.

Коли вогні гасли, після них лишалися ділянки, уражені грибком, або мохом, або чортзна-чим. Те саме можна сказати й про самих прибульців. Ті, які залишилися, просто стояли навколо свого корабля, як пасажири навколо зламаного автобуса, і кричали, що вони не заразні, il n’y a pas d’infection ici , слава Господу і спасибі вам велике. Але тільки-но ця речовина потрапляє на вас, ви, найімовірніше, — як там висловився Овен? — загинаєтесь. Звичайно, знати цього напевне вони не могли, для цього минуло ще дуже мало часу, але поки що все вказувало на це.

— Скільки всього І-Ті все ще там? — запитав Овен.

— Близько сотні.

— Чого ми ще не знаємо? Хтось має припущення?

Курц відмахнувся. Він був не з тих людей, які щось знають, знати — обов’язок інших, і ніхто з таких не був запрошений на цю вечірку напередодні Дня подяки.

— А ті, що вижили? — наполягав Андергілл. — Це команда?

— Не знаю, але навряд чи. Їх для команди занадто багато, але для колоністів занадто мало, і зовсім недостатньо для ударної частини.

— Що там ще діється, босе? Щось же відбувається?

— Ти впевнений?

— Так.

— Чому?

Андергілл знизав плечима.

- Інтуїція.

— Це не інтуїція, — майже ніжним голосом промовив Курц. — Це телепатія.

— Що ?

— Невисокого рівня, але це безперечно. Люди щось відчувають, але поки що не знайшли цьому назви. Дайте їм кілька годин, і вони це зроблять. Наші сірі друзі — телепати і, схоже, поширюють своє вміння так само, як цей грибок.

— Заїбись! — ошелешено прошепотів Овен Андергілл.

Курц сидів мовчки, спостерігаючи за тим, як співрозмовник думає. Йому подобалося дивитись, як люди думають (ті, хто вміє це робити), але тут було щось інше: він чув думки Овена, це був тихий звук, як шум океану в мушлі.

— Грибок за цих природних умов слабкий, — сказав Овен. — Вони теж. А як щодо екстрасенсорного сприйняття?

— Поки що зарано говорити. Хоча, якщо воно вийде за межі цієї соснової діри, все зміниться. Ти ж це знаєш, так?

Андергілл знав.

— Повірити не можу, — тільки й сказав він.

— Я зараз думаю про машину, — сказав Курц. — Про яку машину я думаю?

Овен подивився на нього, мабуть, намагаючись зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. Побачивши, що Курц не жартує, похитав головою.

— Звідки мені… — І, помовчавши: — «Фіат».

— Узагалі-то, «феррарі». Я думаю про смак морозива. З яким сма…

— Фісташки, — відповів Овен, не чекаючи закінчення запитання.

— Правильно. Ось бачиш.

Овен іще помовчав, потім попросив — нерішуче — Курца назвати ім’я його брата.

— Келлоґґ, — відповів Курц. — Чорт, Овене, що це за ім’я для хлопчика?

— Це дівоче прізвище моєї матері. Господи. Телепатія!

— Та вже ж, це потіснить у рейтингах «Ризик»[77] і «Хто хоче стати мільйонером», можеш мені повірити, — розважливо вимовив Курц, а потім повторив: — Якщо воно вийде за межі.

За стіною пролунав постріл, потім крик.

— Навіщо? — заволав голос, повний гніву і страху. — Навіщо? Не треба було!

Вони почекали, але за цим нічого не сталося.

— Підтверджена кількість сірих чоловічків — вісімдесят один, — сказав Курц. — Імовірно, їх більше. Після смерті вони розкладаються доволі швидко. Не залишається нічого, крім слизу… а потім грибка.

— По всій зоні Нуль?

Курц похитав головою.

— Уяви собі клин, який указує на схід. «Синій гість» — це тупий кінець. Місце, де ми зараз, — приблизно посередині клину. Ще кілька нелегальних іммігрантів сірої національності, які вештаються десь на схід від нас. Вогні переважно залишалися в межах клину. Інопланетний дорожній патруль.

- І всьому цьому каюк, так? — запитав Овен. — Не тільки сірим чоловічкам, кораблю та вогням… а й усій цій бісовій окрузі?

— Зараз я не готовий про це говорити, — сказав Курц.

«Атож, не готовий», — подумав Овен і відразу ж схаменувся: а якщо Курц читає його думки? Але визначити це було неможливо. Принаймні ці бліді очі точно ні про що не говорили.

— Можу тільки сказати, що ми збираємося нейтралізувати інших сірих чоловічків. Твої люди полетять на бойових гелікоптерах, тільки твої люди. Твій позивний — Синій Лідер. Зрозуміло?

— Так, сер.

Курц його не виправив. У цьому контексті, з огляду на те, що Андергіллові місія явно не подобалась, «сер», напевне, було навіть краще.

— Я — Синій-1.

Овен кивнув.

Курц підвівся і дістав кишеньковий годинник. Стрілки показували дванадцяту.

— Щось неминуче прослизне, — сказав Андергілл. — У Зоні багато американських громадян. Просто не вийде провернути все по-тихому. У скількох ці… ці імпланти?

Курц майже посміхнувся. Тхори, так. Тут їх чимало, а з роками з’явиться ще більше. Андергілл не знав цього, але Курц знав. Дрібні капосники. Що добре в статусі боса, це те, що тобі не обов’язково відповідати на запитання, на які ти не хочеш відповідати.

— Те, що буде пізніше, залежить від піарників, — сказав він. — Наше завдання — реагувати на те, що певні люди (голос одного з них, імовірно, присутній на твоєму запису) позначили як «явна, нагальна загроза нації Сполучених Штатів». Зрозумів, салаго?

Андергілл подивився в холодні очі і нарешті відвів погляд.

— Ще дещо, — додав Курц. — Пам’ятаєш пуку?

- Ірландський кінь-привид.

— Майже. Коли доходить до коней, оцей — мій. Завжди був моїм. У Боснії дехто бачив, як ти осідлав мою пуку. Що то було?

Овен не відповів. Курца це анітрохи не збентежило, але вигляд він мав напружений.

— Хочу повторити, Овене. Мовчання — золото. Коли ми їдемо на коні пука, ми повинні бути невидимими. Це зрозуміло?

— Так.

— Повністю зрозуміло?

— Так, — відповів Овен, намагаючись здогадатися, наскільки добре співрозмовник читає його думки. Сам же він чітко побачив назву, що цієї секунди була на думці в Курца, і припустив, що Курц навмисне зробив так, щоб він її побачив. Босанскі Нові.

Чотири кулеметні обслуги людей Овена Андергілла, які пересіли з автобуса до гелікоптерів «Сі-Ейч 47»[78], доправлені в цю глушину хлопцями з АНГ, вже були готові піднятися в повітря, вже заводили мотори й наповнювали повітря гуркотом, коли від Курца надійшла команда відставити.

Овен передав команду і рухом підборіддя ліворуч перевів зв’язок на особистий канал Курца.

— Перепрошую, але якого біса? — роздратовано спитав Овен. Якщо це треба було зробити, він хотів це зробити й забути. Це навіть гірше, ніж Босанскі Нові, набагато гірше. Отак узяти й відмовитися від усього лише тому, що прибульці, бачте, не люди? Ні, принаймні з ним цей номер не пройде. Істоти, які змогли побудувати «Синього гостя» — або хоча б прилетіти на ньому, — більше, ніж люди.

— Я тут безсилий, приятелю, — сказав Курц. — Синоптики з Банґора кажуть, наближається ураган. Вони це лайно називають Альберта. Тридцять хвилин, максимум сорок п’ять, і ми опинимось у нього на шляху. Навігаційне обладнання в нас не працює, тому краще почекати, якщо є можливість. А така можливість є. Ти ще будеш мені вдячний.

«Дуже сумніваюсь».

— Вас зрозумів. Відбій. — Він смикнув підборіддям праворуч. — Конкліне. — На цьому завданні звання не називались, особливо по радіо.

— Слухаю, с… Слухаю.

— Передай хлопцям, чекаємо тридцять — сорок п’ять хвилин. Повтори, тридцять — сорок п’ять хвилин.

— Вас зрозумів. Тридцять — сорок п’ять хвилин.

— Давай-но послухаємо музику.

— Замовлення будуть?

— На твій розсуд. Тільки не гімн загону.

— Вас зрозумів. Гімн загону скасовано.

У голосі Конка не було ані нотки веселості. Принаймні комусь це завдання так само не подобалось, як Овену. Воно й зрозуміло, Конклін теж брав участь у місії в Босанскі Нові в 1995 році. У навушниках Овена заграли «Pearl Jam». Він стягнув їх і повісив на шию, як хомут. «Pearl Jam» йому не подобались, але в цій команді він був у меншості.

Арчі Перлмуттер і його люди кидалися туди-сюди, немов кури з відрубаними головами, звично намагалися віддавати честь, але відсмикували руки, багато хто при цьому злякано поглядав на маленький зелений розвідувальний вертоліт, у якому сидів Курц: навушники на місці, обличчя прикрите номером місцевої газети «News». Курц, здавалося, був занурений у читання, але Овену чомусь здавалося, що він помічає кожну спробу віддати честь, кожного солдата, який забув про ситуацію і повернувся до старих, вироблених роками звичок. Поруч із Курцом на лівому кріслі сидів Фредді Джонсон. Джонсон служив під орудою Курца, певно, відтоді, як Ноїв ковчег пристав до гори Арарат. Він теж брав участь в операції у Босанскі і, безперечно, про все доповідав Курцові, коли сам Курц мусив відсиджуватись у тилу — через розтягнутий пах він так і не зміг осідлати свою улюблену пуку.

У червні 1995 року повітряні війська втратили пілота-розвідника в забороненій для польотів НАТО зоні біля хорватського кордону. Серби зчинили великий галас через літак капітана Томмі Каллагана і зчинили б іще більший через самого Каллагана, якби спіймали його. Великі військові начальники, яких досі переслідували кошмари про те, як північні в’єтнамці радо виставляють пілотів із промитим мозком перед міжнародною пресою, зробили пошуки Томмі Каллагана предметом першорядної ваги.

Шукачі з ніг збились, але так і не змогли його знайти. Коли відведений на пошуки час уже майже сплив, Каллаган сам вийшов із ними на зв’язок на низькій частоті. Його дівчина повідомила їм хороше кодове запитання, і, коли людина на землі наступного разу зв’язалася з ними, він дав правильну відповідь: друзі почали його називати Ригозавром після однієї по-справжньому незабутньої пиятики на третьому курсі.

Хлопці Курца вирушили по Каллагана на двох гелікоптерах, значно менших, ніж ті, які вони використовують зараз. Операцією керував Овен Андергілл, якого багато хто (в тому числі він сам) вважав наступником Курца. Каллаган повинен був, побачивши пташок, пустити в повітря дим, а завданням Андегілла було підняти його на борт. Так, як на коня пуку, — непомітно. Наскільки уявляв Овен, у цьому не було особливої необхідності, просто Курцу так подобалось: його люди невидимі, його люди їздять на ірландській конячці.

Операція пройшла блискуче. Було запущено кілька ракет «земля — повітря», але вони навіть близько не підлетіли до гелікоптерів; коротше кажучи, Мілошевич облажався на повну. І лише коли вони вже забирали Каллагана на борт, Овен побачив своїх єдиних боснійців: п’ятеро-шестеро дітей, найстаршому не більш ніж десять років, вони мовчки спостерігали за ними з похмурими обличчями. Думка про те, що наказ Курца не залишати свідків може стосуватися зграйки замурзаних хлопчаків, в Овена навіть не виникла. І Курц ніколи про це не згадував.

До сьогодні.

У тому, що Курц — людина страшна, Овен не сумнівався. Але в їхньому відомстві на службі перебувало багато страшних людей, скоріше демонів, ніж ангелів, і багато з них жити не могли без секретності. Що робило Курца особливим, Овен не знав. Курц… Довготелесий чоловік із похмурим обличчям і світлими, майже білими віями. Дивитися в ці очі було важко, тому що жодне людське почуття в них не відбивалося: ні любов, ні радість, ні цікавість — нічого. І тому що повна відсутність цікавості лякала найбільше.

Біля крамниці спинилася розбита «субару», з неї обережно вибралися двоє дідів. Один в обвітреній руці стискав чорний ціпок. Обидва були в червоно-чорних картатих мисливських куртках і вицвілих кепках. В одного над козирком було написано «КЕЙС», у другого — «ДІРІ». Старі з подивом дивилися на солдатів. Військові в крамниці Ґосселіна? Що за чортівня? На вигляд їм було за вісімдесят, але їхні погляди були сповнені цікавості, якої не вистачало Курцові. Цікавість угадувалась у їхніх постатях, у нахилі голови.

Запитання, яких Курц не озвучив: «Що їм треба? Вони справді становлять загрозу? Чи нашкодимо ми собі, якщо зробимо це? Невже вітер, який ми посіяли, принесе бурю? І що за сила в усіх попередніх контактах — спостереження НЛО, вогні в небі, випадання «волосся янгола» і червоного порошку, викрадення землян, які почалися наприкінці шістдесятих, — змушувала нас так їх боятися? Чи намагався хоч хто-небудь установити зв’язок із цими створіннями?»

І останнє, найважливіше запитання: чи сірі чоловічки схожі на нас? чи є вони хоч у якомусь розумінні людьми? чи буде це звичайним убивством?

Відповідь на жодне з цих запитань не відбилася в Курцових очах.

Снігопад зменшився, день прояснився, рівно за тридцять хвилин після наказу затримати виліт Курц дав команду на зліт. Овен передав її Конкліну, і «Чинуки» знову заревли моторами, піднявши прозорі хмари снігу й перетворивши себе на примари. Потім вони піднялися на рівень верхівок дерев, вишикувалися в лінію за Андергіллом — Синім Лідером — і полетіли на захід у бік Кінео. «Кайова 58»[79] Курца летіла нижче і трохи правіше за них, і Овен раптом згадав один фільм із Джоном Вейном: загін солдатів у синіх мундирах, а попереду і трохи збоку на поні без сідла скаче один-єдиний індіанський розвідник. Курца він не бачив, думав, що той усе ще читає газету. Можливо, свій гороскоп. «Риби, сьогодні на вас чекає ганьба. Залишайтеся краще в ліжку».

Сосни та ялини внизу то з’являлися, то зникали в білій завії. Сніг бив у два лобових вікна «Чинука», танцював і зникав. Політ проходив надзвичайно жорстко — немов у пральній машині, — але Овен і не хотів нічого іншого. Він надягнув навушники на голову. Якийсь інший гурт, можливо, «Matchbox Twenty». Нічого особливого, але все ж таки краще, ніж «Pearl Jam». Про що Овен думав здригаючись, то це про «Гімн загону». Але якщо поставлять «Гімн», він слухатиме і його. Так, слухатиме.

Між хмар раз у раз з’являлися туманні клаптики лісу, що здавався нескінченним, скільки не дивись на захід.

— Синій Лідере, говорить Синій-2.

— Слухаю, Два.

— Бачу «Синього гостя». Підтвердьте.

Секунду Овен вагався, потім наважився. Від того, що він побачив, перехопило подих. Світлина, зображення в рамочці, річ, яку можна потримати в руках, — це одне. Тут же було щось зовсім інше.

— Підтверджую, Два. «Синя групо», це Синій Лідер. Залишатися на місці, повторюю, залишатися на місці.

Один за одним відгукнулись інші гелікоптери. Тільки Курц не озвався, але його вертоліт теж припинив рух і завис на одному місці. «Чинуки» і «Кайова» висіли в повітрі приблизно за три чверті милі від приземленого космічного апарата. До нього вела гігантська смуга повалених дерев, ніби хтось пройшовся лісом із циклопічною газонокосаркою. У кінці цієї просіки було болото. Мертві дерева чіплялися за небо, немов хотіли схопити й розірвати хмари. Виднілися зиґзаґи талого снігу, жовтуваті в тих місцях, де вони просочувались у вологу землю. З ними поряд — чорні вени та капіляри відкритої води.

Корабель, гігантське сіре блюдце діаметром майже чверть милі, звалився посеред болота, розкидавши дерева й уламки на всі боки. «Синій гість» (у якому насправді не було нічого синього) завмер у дальшому кінці болота, де з землі піднімався крутий кам’янистий горб. Довгий вигнутий край корабля зникав у хиткому, насиченому вологою ґрунті. Його гладенький корпус був усіяний шматками гілок і грудками бруду.

Уцілілі сірі чоловічки стояли навколо корабля, переважно на вкритих снігом купинах, під його піднятим краєм; якби світило сонце, вони б стояли в його тіні. Що сказати… ясна річ, дехто вбачав у цьому швидше троянського коня, ніж розбитий корабель прибульців, але вцілілі сірі чоловічки, голі й беззбройні, не здавалися чимось небезпечним. «Близько сотні», — казав Курц, але зараз їх уже було менше. Овен нарахував близько шістдесяти. Він побачив як мінімум дюжину трупів різного ступеня червонуватого розкладення, які валялися на снігових купинах. Деякі лежали ниць у неглибокій чорній воді. Подекуди виднілися плями так званого грибка Ріплі, що здавались особливо яскравими на тлі білого снігу… Тільки не всі плями були яскравими, зрозумів Овен, коли оглянув їх крізь бінокль. Деякі вже почали сіріти — жертви холоду, атмосфери або їх поєднання. Ні, вони не були добре пристосовані для виживання тут. Ні самі сірі чоловічки, ні грибок, який вони привезли з собою.

Чи здатна ця речовина поширюватися? Вірилося насилу.

— Синій Лідере? — подав голос Конк. — Чуєш мене, старий?

— Чую. Помовч хвилину.

Овен нахилився, потягся до перемикача під рукою пілота (Тоні Едвардс, славний хлопака) і перевів радіо на загальну частоту. Згадка Курца про Босанскі Нові йому не спала на думку, як і те, що він жахливо помиляється, і те, що він може серйозно недооцінювати шаленість Курца. Він виконував роботу, практично взагалі ні про що не замислюючись. Так йому здавалося пізніше, коли він, зазираючи в минуле, знов і знов обмірковував і аналізував цю подію. Звичайне клацання перемикачем. От і все, що було потрібно, щоб назавжди змінити життя людини.

Пролунав голос, гучний і чіткий, голос, який не впізнав би жоден із салаг Курца. Вони знали Едді Веддера[80], а Волтер Кронкайт був просто людиною з іншого життя.

— …немає. Il n’y a pas d’infection ici .

Дві секунди, потім голосом, який не відрізнити від голосу Барбари Стрейзанд:

— Сто тринадцять. Сто сімнадцять. Сто дев’ятнадцять.

Овен нещодавно зрозумів, що вони почали перераховувати прості числа від одного. Дорогою до Ґосселіна, в автобусі, різні голоси дійшли до чотирицифрових простих чисел.

— Ми помираємо, — промовив голос Барбари Стрейзанд. — On se meurt, on crиve . — Пауза, потім голосом Девіда Леттермана[81]: — Сто двадцять сім. Сто…

— Припинити! — гаркнув Курц.

Уперше за всі роки знайомства Овен почув, щоб Курц був по-справжньому незадоволений. Можна навіть сказати, розлючений.

— Овене, навіщо тобі потрібно, щоб мої хлопці слухали цю гидоту? Відповідай! Негайно!

— Просто хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, босе, — сказав Овен. Він збрехав. Курц, звичайно ж, знав це і рано чи пізно змусив би його за це заплатити. Це було все одно що знову не розстріляти дітей, можливо, навіть гірше. Та Овену було байдуже. Плювати на коня пука. Якщо вони збираються це зробити, нехай Курцові хлопці (група «Небесний гак» у Боснії, зараз «Синя група», наступного разу під якоюсь іншою назвою, але завжди це будуть ті самі молоді обличчя) почують сірих чоловічків востаннє. Прибульці з іншої зоряної системи, чи й з іншої галактики, чи взагалі з іншого часового виміру, вони знають речі, про які тут, на Землі, не дізнаються ніколи (що, втім, зовсім не цікавило Курца). Нехай вони востаннє послухають сірих чоловічків замість «Pearl Jam», «Jar of Flies»[82] або «Rage Against the Machine», сірих чоловічків, які зверталися до них, марно, по-дурному, сподіваючись на їхні найкращі якості.

— Змінилося? — рипнув у відповідь голос Курца. Зелений «Кайова», як і раніше, висів унизу, під самою лінією бойових вертольотів, його гвинт бився об розщеплену верхівку високої старої сосни, змушуючи її здригатись і розгойдуватись. — Щось змінилося , Овене?

— Ні, — відповів він. — Нічого не змінилося, босе.

— Тоді вирубуйте цю балаканину. День, хвала небесам, закінчується.

Овен зачекав, потім з обережною розважливістю відповів:

— Так, сер.

Курц сидів на правому сидінні «Кайова», витягнувши спину і розправивши плечі; у книжках і кіно це завжди називають «прямий, як палиця». Незважаючи на сутінки, що насувалися, він надягнув сонцезахисні окуляри, але Фредді, його пілот, насмілювався дивитися на нього лише краєм ока. Хіпстерські окуляри у формі зігнутої дуги ховали очі боса так, що неможливо було визначити, в який бік він дивиться. Повороту його голови вірити не можна було.

«News» тепер лежала на колінах Курца («Загадкові вогні в небі, зникнення мисливців викликало паніку на Джефферсон-тракт», — кричав заголовок). Він узяв газету і почав акуратно складати. Це в нього виходило чудово, незабаром «News» перетворилася на трикутний капелюх і вже мало що нагадувало про те, що колись це була газета, так само як від кар’єри Овена Андергілла тільки й лишилися самі спогади. Андергілл вважав, що на нього чекає якесь дисциплінарне стягнення — особисто від Курца, бо операція була таємною, принаймні поки що — і другий шанс. Однак не розумів він того (і це, напевно, на краще; хто не попереджений, з того менше питають), що це і був його другий шанс. А це на один шанс більше, ніж Курц давав будь-кому іншому, і про це Курц тепер шкодував. Гірко шкодував. Щоб Овен утнув таке після їхньої розмови в кабінеті крамниці… Після того як він був спеціально попереджений…

— Хто віддає наказ? — вимовив крізь шипіння й потріскування на особистій частоті Курца голос Андергілла.

Курц був вражений і навіть трохи стривожений глибиною власної злості. Здебільшого це бувало викликане подивом, найпростішим почуттям, найпершим, яке виявляють немовлята. Овен захопив його зненацька, коли взяв і вивів балаканину сірих чоловічків на загальну частоту загону. Хотів перевірити, чи не змінилося що-небудь, кажеш? Запхни собі це пояснення в дупу! Овен був, мабуть, найкращим помічником, якого Курц зустрічав за свою довгу кар’єру, що стартувала ще в Камбоджі на початку сімдесятих, але Курц зламає його, попри все. За витівку з радіо. Тому що Овен не засвоїв уроку. Це пов’язано не з дітьми в Босанскі Нові або з голосами зараз. Це пов’язано не з невиконанням наказу і навіть не з принципами. Це пов’язано з лінією. Його лінією. Лінією Курца.

І ще це «сер» .

Бісове сопливе «сер» .

— Босе? — у голосі Овена вже прохоплювалися нотки хвилювання, і правильно, бодай його! — Хто…

— Загальний канал, Фредді, — сказав Курц. — Ввімкни мене.

«Кайова», набагато легша за військові гелікоптери, потрапила в порив вітру і різко підстрибнула. Курц і Фредді не звернули на це уваги. Фредді вивів Курца на загальний канал.

— Увага, хлопці, — почав Курц, дивлячись на чотири бойові гелікоптери, що вишикувались у лінію в повітрі — скляні бабки між верхівками дерев і хмарами. Прямо попереду було болото і величезна нахилена перламутрова тарілка з залишками екіпажу — чи хто то були такі — під хвостовою частиною. — Усім слухати мене, хлопчики, зараз татко вас повчить. Мене всі чують? Підтвердьте.

«Так, так, чую вас, прийнято» (з рідкісними вкрапленнями «сер», що його не обходило, бо є різниця між забудькуватістю і нахабством).

— Я не люблю багато говорити, хлопці, чесати язиком — не моя справа, але я хочу, щоб ви знали: це не той, повторюю, не той випадок, коли можна вірити своїм очам. Ви бачите приблизно сім десятків сірих безстатевих гуманоїдів, які стоять у чому Бог милосердний їх створив. Ви скажете, чи хто-небудь скаже: «Які ж вони жалюгідні, ці чоловічки, ні пипки, ні щілинки, стоять собі біля свого розбитого міжгалактичного корабля і благають помилування. Яким треба бути нелюдом, яким чудовиськом, щоб у тебе здійнялася рука на цих нещасних створінь!» І ось що я вам скажу, хлопчики. Цей нелюд — я. Я — це чудовисько. Я — той постіндустріальний, постмодерністський, криптофашистський, неполіткоректний, довбаний пес війни, хвала Господу, і для всіх, хто мене слухає, я — Абрагам Пітер Курц, відставник ВПС США, особистий номер 241771699, і я керую цією операцією, я — лейтенант Келлі[83], я відповідаю за цю бійню в ресторані «Еліс»[84].

Він зробив глибокий вдих, не відриваючи погляду від гелікоптерів, завислих у повітрі.

— Але ви повинні знати, хлопці, що сірі чоловічки докучають нам із кінця сорокових років, а я маю з ними справу з кінця сімдесятих і можу вам сказати: якщо хтось підходить до тебе з піднятими руками і каже «я здаюся», це ще не означає, хвала Господу, що в нього де-небудь у дупі не прихована для тебе пінта нітрогліцерину. Так от, старі мудрі золоті рибки, що плавають у спеціальних мозкових акваріумах, майже всі вони твердять, що сірі чоловічки з’явилися сюди, коли ми почали підривати атомні й водневі бомби, що вони прилетіли до нас, як мошки на світло. Не знаю, правда це чи ні, я не мислитель, це заняття для інших, як кажуть, хай капуста думає, в неї голова є, але очі мені не зраджують, хлопці, і ось що я вам скажу, хлопці: ці сірі тварюки так само нешкідливі, як вовк у курнику. За ці роки ми їх чимало переловили, але жодна не вижила. Коли вони помирають, їхні тіла швидко розкладаються й перетворюються на ту речовину, яку ви зараз бачите внизу, ту, що ви, хлопці, називаєте грибком Ріплі. Іноді вони вибухають. Чуєте? Вибухають. Грибок, який вони несуть у собі, — хоча дехто з золотих рибок вважає, що саме грибок у них за головного, — швидко помирає, якщо не потрапляє на живий організм. Повторюю: на живий організм, і схоже, що найбільше він любить старого доброго гомо сапієнса, хвала Господу. І коли на вас потрапить хоч така частинка того грибка, яка вміщується під ніготь, настає повний атас!

Це було не зовсім правдою — насправді це не мало зовсім нічого спільного з правдою, — але ніхто не воює так люто, як налякані солдати. Курц знав це з досвіду.

— Хлопчики, наші маленькі сірі друзі — телепати і, схоже, передають нам цю здатність через повітря. Ми заражаємося нею, навіть коли не заражаємося грибком. І хоч ви можете подумати, що читати чужі думки весело і що з такою здатністю у вас буде не життя, а суцільне свято, я розповім вам про те, що на вас чекає трохи далі: шизофренія, параноя, втрата зв’язку з реальністю і повне, повторюю, ПОВНЕ, блядь, АБСОЛЮТНЕ БОЖЕВІЛЛЯ. Хлопці з мозкового центру, бережи їх Боже, вважають, що ця телепатія поки що передається на відносно короткий час, але не мені вам розповідати, що буде, якщо сірим чоловічкам дозволити тут осісти й почуватися вільно. Тепер я хочу, щоб ви слухали мене дуже-дуже уважно. Щоб ви слухали так, ніби від цього залежить ваше життя, зрозуміло? Коли вони забирають нас , повторюю: коли вони забирають нас (а ви всі знаєте, що викрадення трапляються, — більшість із тих, хто стверджує, ніби їх викрадали інопланетяни, нахабно брешуть, але не всі), ті, кого вони відпускають, нерідко повертаються з імплантами. Іноді це всього лише інструменти, які-небудь передавачі або дозиметри, але іноді — істоти, які пожирають господарів ізсередини, жиріють, а потім розривають їх на частини. Цих тварюк підсаджують людям ті самі істоти, які зараз зібралися внизу, такі голі й беззахисні. Вони запевняють нас, що тут інфекції немає, хоча ми точно знаємо, що вони заражені по саме інь-ян, по саму дупу і по всі інші місця. Я більш ніж двадцять п’ять років бачу, як все це відбувається, і кажу вам: це воно , це вторгнення, це Суперкубок Суперкубків, і ви, хлопці, захищаєтесь. Вони не безпорадні маленькі інопланетні чоловічки, які чекають, поки хто-небудь позичить їм телефонну картку Нової Англії, щоб зателефонувати додому, вони — хвороба . Вони — рак; і, хвала Господу, хлопці, ми з вами — хіміотерапія, одна велика, гаряча доза радіації. Ви мене чуєте, хлопці?

Цього разу ніхто не відповів ствердно. Ніяких «прийнято», «чую вас». Ефір заповнили нервові, збуджені вигуки, що аж тремтіли від нетерпіння.

— Рак, хлопці. Вони — рак. Краще й не скажеш, хоча, як ви знаєте, я не оратор. Овене, чуєш мене?

— Прийняв, босе.

Рівний, спокійний голос, прокляття. Але нічого, хай буде спокійний, поки ще може. З Овеном Андергіллом завершено. Курц підняв складений із газети капелюх і захоплено обвів його поглядом. Овену Андергіллу настав кінець.

— Що там унизу, Овене? Що там товчеться навколо цього корабля? Що забуло вдягти штани й черевики, коли виходило сьогодні вранці з дому?

— Рак, босе.

— Правильно. Тепер командуй, і починаємо справу. Уперед, Овене.

Неквапливо, знаючи, що його люди в бойових гелікоптерах спостерігатимуть за ним (ніколи раніше він не виголошував таких довгих промов і жодне його слово не було підготоване заздалегідь, хіба що вві сні), він розвернув кашкет козирком назад.

Овен бачив, як Тоні Едвардс розвернув бейсболку з логотипом «New York Mets» козирком назад, чув, як Брайсон і Бертінеллі розвертають кулемети, і розумів, що це відбувається по-справжньому. Зараз буде спекотно. Він міг або сісти в машину і поїхати разом з усіма, або лишитися на дорозі й опинитися в неї під колесами — іншого вибору Курц йому не залишив.

Але було ще щось, щось погане, що сталося з ним… Коли? Років у вісім? Сім? Може, навіть раніше. Якось він грався на галявині перед будинком у Падьюка, батько ще не повернувся з роботи, мати кудись пішла, можливо, до молитовного будинку баптистів, готуватися до чергового ярмарку домашньої випічки (на відміну від Курца, для неї «хвала Господу» було не просто висловом), і побачив, як до будинку сусідів, Рейплоу, під’їхала «швидка». Сирена не гула, але мигалки працювали. З неї вистрибнули двоє чоловіків у комбінезонах, схожих на той, який зараз був на самому Овені, і побігли до будинку Рейплоу, на ходу розкладаючи блискучі ноші. Жодного разу не збившись із кроку. Це було схоже на цирковий фокус.

Не минуло й десяти хвилин, як вони винесли на ношах місіс Рейплоу. Очі її були заплющені. Містер Рейплоу вийшов за ними, не зачинивши дверей. Містер Рейплоу, який був одного віку з батьком, раптом зробився схожим на старого діда. Ще один фокус. Містер Рейплоу подивився праворуч, коли його дружину вантажили у «швидку», побачив Овена в шортиках, на колінах, на травичці з м’ячем у руках. «Вони кажуть, це удар! — крикнув містер Рейплоу. — Лікарня Святої Марії! Передай матері, Овене!» Після цього він заліз у «швидку», і «швидка» поїхала. Наступні хвилин п’ять Овен грався з м’ячем, підкидаючи його в повітря і ловлячи, але при цьому поглядав на двері, які містер Рейплоу залишив відчиненими, і думав, що їх потрібно зачинити. Таку дію мати назвала б актом християнського милосердя.

Нарешті він устав і підійшов до газону Рейплоу. Рейплоу завжди були з ним добрими. Нічого особливого («Нічого такого, через що варто було б підхоплюватися посеред ночі й черкати листа додому», — сказала б його мати), але місіс Рейплоу готувала пречудове печиво і не забувала пригощати його, не кажучи вже про те, що весела повнощока місіс Рейплоу дозволяла йому в себе на кухні вилизувати тарілки й миски, у яких готувалися глазур і тісто для булочок. А містер Рейплоу навчив його робити паперові літачки, які літали по-справжньому. Трьох різних видів. Тому Рейплоу заслуговували на милосердя, християнське милосердя. Однак, ледь переступивши поріг будинку Рейплоу, він зрозумів, що прийшов сюди не через християнське милосердя. Коли займаєшся християнським милосердям, твоя штука не твердне.

П’ять хвилин — чи, може, п’ятнадцять або півгодини, час минав, як уві сні, — Овен просто ходив по будинку Рейплоу, нічого не роблячи, і весь цей час його штука, тверда як камінь, стояла сторчма і від напруги навіть пульсувала, як друге серце. Це було не боляче, ні, це було приємно , і через багато років він зрозумів, чим було це мовчазне блукання — прелюдією. І тому, що він не мав нічого проти Рейплоу, тому, що вони йому навіть подобалися, чомусь було ще приємніше. Якби його спіймали (а його так і не спіймали) і запитали: навіщо ти це зробив, — він би відповів: не знаю , і це була б свята правда.

Та він і не накоїв нічого особливого. У ванній на нижньому поверсі знайшов зубну щітку з написом «Дік». То було ім’я містера Рейплоу. Овен спробував помочитися на щетинки зубної щітки, ось що він задумав, тільки його штука була занадто твердою і сечі з неї не витекло ні краплі. Тому він просто плюнув на щітку, втер пальцем слину й поставив її на місце. На кухні він розлив склянку води на пальники електричної плити. Потім дістав із серванта великий порцеляновий таріль. «Вони кажуть, це дар, — промовив Овен, піднімаючи посудину над головою. — Напевне, дар від Господа. У неї буде дитина». І жбурнув таріль у куток, де він розлетівся на тисячу уламків. Після цього він вибіг із будинку. Сила, що сиділа всередині нього, від якої його штука затверділа, а очі, здавалося, стали завеликими для орбіт, покинула його, дзвін розбитої порцеляни вичавив її, немов прищик, і, якби батьки так не турбувалися про місіс Рейплоу, вони б помітили, що з їхнім сином щось не так. Утім, скоріш за все, вони б просто вирішили, що він теж хвилюється про здоров’я сусідки.

Наступного тижня він спав мало, а коли спав, бачив погані сни. В одному з них місіс Рейплоу повернулася додому з лікарні з дитиною, яку їй приніс лелека, тільки дитина була чорною і мертвою. Овена гризли почуття провини й сорому (проте не настільки, щоб зізнатися, та й що, в ім’я Господа Бога, йому було говорити, коли б мати-баптистка запитала в нього, що з ним?), і все ж таки він ні на хвилину не забував того солодкого задоволення, яке пережив, коли стояв у ванній зі спущеними на коліна шортами, намагаючись помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, або того збудження, яке пронизало його, коли розбився таріль. Якби він був трохи старшим, то, напевне, кінчив би в штани. Невинність полягала в безглуздості; щастя — у дзвоні уламків; післясмак — у повільному й приємному погойдуванні на хвилях жалю про скоєне і страху бути викритим. Містер Рейплоу говорив про дар, але батько, прийшовши ввечері додому, розповів, що в неї не дар, а удар . Кровоносна судина лопнула в мозку місіс Рейплоу, це й називається удар.

І ось усе повторилось.

«Можливо, цього разу я таки кінчу, — подумав він. — Це справа куди серйозніша, ніж із зубною щіткою містера Рейплоу. — І потім, розвернувши власний кашкет: — Хоча суть загалом та сама».

— Овене? — голос Курца. — Ти на зв’язку, синку? Якщо зараз не відгукнешся, я вирішу, що ти або не можеш, або не хочеш…

— На зв’язку, босе, — рівний, спокійний голос. Його уява намалювала маленького спітнілого хлопчика, що тримає великий порцеляновий таріль над головою. — Хлопці, готові надерти кілька міжзоряних дуп?

Залунав схвальний рев, у якому чулися «так, чорт забирай» і «порвемо їх».

— Що ви хочете для початку, хлопці?

«Гімн загону», «Гімн», «Грьобаних Стоунз!»

— Хто хоче вийти з гри, відгукніться.

Тиша. Десь на якійсь іншій частоті, на яку Овен уже ніколи не зайде, сірі чоловічки благали помилування голосами знаменитостей. Трохи правіше і нижче висіла в повітрі маленька «Кайова ОН-58». Овен і без бінокля бачив Курца в розвернутому задом наперед кашкеті, який спостерігав за ним. Газета лежала в нього на колінах і з якоїсь причини була згорнута трикутником. Шість років Овенові Андергіллу не потрібен був другий шанс, і це добре, тому що Курц другого шансу не давав — у душі Овен підозрював, що знав про це завжди. Утім, він подумає про це пізніше. Якщо буде потрібно. Остання зв’язна думка («Ти — рак, Курце. Ти…») спалахнула у нього в голові і померла. Її місце зайняла приємна непроглядна темрява.

— «Синя групо», говорить Синій Лідер. Слухати наказ. Вогонь відкривати з двохсот ярдів[85]. Намагайтесь не зачепити «Синього гостя», але ми рознесемо цих покидьків. Конку, врубуй гімн.

Джин Конклін клацнув перемикачем і вставив CD в «дискмен», що стояв на підлозі «Синього-2». Овен, вирвавшись зі спогадів, нахилився вперед і додав звук.

У навушниках загримів голос Міка Джаґґера, вокаліста «Rolling Stones». Овен підняв руку і, коли Курц віддав йому честь — чи то глузуючи, чи то серйозно, Овен так і не зрозумів, — руку опустив. Під спів Джаґґера, їхній гімн, який вони завжди вмикали, коли йшли на серйозну справу, гелікоптери опустились, зблизились і полетіли до мети.

Сірі чоловічки — ті, що залишилися, — стояли в тіні свого корабля, той, у свою чергу, лежав у кінці гігантської дороги з розбитих і вирваних із корінням дерев, які знищив під час останнього приземлення. Вони навіть не намагалися втекти або сховатися. Понад те, деякі навіть зробили крок уперед на своїх голих безпалих ногах, хлюпочучи по талому снігу, бруду і розкиданих навколо клаптях золотаво-червонуватого моху. Вони зустріли лінію бойових гелікоптерів піднятими руками, показуючи, що в них нічого немає. Їхні величезні чорні очі поблискували в тьмяному денному світлі.

Гелікоптери не сповільнили руху, хоча в усіх у вухах іще звучала остання коротка передача: «Будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні, ми помираємо». Крізь ці благання, звиваючись спіраллю, летів голос Міка Джаґґера: «Знайомтесь — я відомий пан. Маю гроші й добрий смак. Століттями у свій казан я різних кидаю бідак…»

Гелікоптери швидко, як оркестр на марші, що робить поворот на п’ятдесятиярдовій лінії перед матчем на «Rose Bowl»[86], розвернулися до атаки, і кулемети п’ятдесятого калібру відкрили вогонь. Кулі решетили землю, збивали сухі гілки з уже пошкоджених дерев, висікали бліді іскорки з краю корпусу гігантського корабля. Вони впали на сірих чоловічків, які збилися в одну купу з піднятими руками, і буквально підірвали їх. Руки відлітали від рудиментарних тіл, розбризкуючи якийсь рожевий сік. Голови розлітались, як гарбузи, виплескуючи червоні фонтани на корабель і товаришів, але не кров, а подібну до моху речовину, наче їхні голови були нею набиті. Самі голови були схожі на кепсько виготовлені сміттєві кошики. Кілька істот розрізало кулями навпіл уздовж усього тіла, і вони двома половинами впали на землю, продовжуючи тягти руки вгору. Коли вони падали, їхні сірі тіла ставали брудно-білими і, здавалося, закипали.

Мік Джаґґер виголошував: «Коли Христос в пісках блукав в печалі, десь там був і я…»

Невелика група чоловічків усе ще стояла під краєм корабля, вони повернулись, ніби хотіли втекти, але бігти їм не було куди. Більшість їх убили відразу. Кілька останніх, що залишилися в живих, — можливо, всього чотири, — відступили до куцої тіні. Там вони, здається, взялися щось робити, з чимось вовтузитись, і Овена охопило жахливе передчуття.

— Можу їх дістати, — пролунало в навушниках. Це був Дефорест із «Синього-4», він майже задихався від нетерпіння. І, впевнений у тому, що Овен дасть відмашку, «Чинук» швидко опустився майже до самої землі, здійнявши гвинтами сірі хмари перемішаного з брудом снігу.

— Ні, відставити, назад, на попередню позицію плюс п’ятдесят! — закричав Овен і вдарив Тоні по плечу. На обличчі Тоні, під прозорою маскою, що закривала ніс і рот, відбилося легке здивування, він наліг на ручку управління, і Синій Лідер злетів угору. Навіть крізь музику — шалені бонґо, рефрен «ху-ху», «Співчуття дияволові» ще навіть не дограла до кінця — Овен почув незадоволене бурчання своєї команди. «Кайова», як він зауважив, теж відійшла на пристойну відстань. Незважаючи на всі особливості психіки, Курц не був дурнем і мав чудову інтуїцію.

— Босе! — голос Дефореста звучав не просто засмучено, він палав гнівом.

— Повторюю, повторюю, повертаємось на базу, «Синя групо», повертаємось…

Вибухом його втисло в сидіння, «Чинук» підкинуло вгору, як іграшку. Крізь страхітливий гуркіт він почув, як Тоні Едвардс, сиплючи прокльонами, бореться з ручкою керування. Позаду пролунали крики, але, хоч багато хто з команди був поранений, вони втратили тільки Пінкі Брайсона, який на момент вибуху визирав із дверей і випав з гелікоптера, коли його накрила ударна хвиля.

— Тримаю, тримаю, тримаю! — волав Тоні, але минуло секунд тридцять, перш ніж він дійсно вирівняв машину. Овену ці секунди здалися годинами. Гімн загону перестав грати в навушниках, що не віщувало нічого доброго про Конка і хлопців у «Синьому-2».

Тоні різко розвернув Синього Лідера, й Овен побачив, що плексигласове лобове скло тріснуло у двох місцях. За спиною хтось продовжував кричати. Як з’ясувалося, Маккавано якимось чином утратив два пальці.

— Хай йому грець! — пробурмотів Тоні. — Босе, ви врятували наші дупи. Дякую.

Овен не почув. Він дивився на залишки корабля, який розвалився щонайменше на три частини. Сказати точно було важко, тому що над ним літало всіляке лайно і повітря наповнилося червонувато-коричневим туманом. Трохи легше було роздивитись рештки вертольота Дефореста. Він лежав на боці в спіненій грязюці. Біля лівого борту довгий шматок розламаного гвинта плавав у воді, як гігантське весло байдарки. Ярдів за п’ятдесят[87] стирчали інші уламки гвинта, чорні, покручені лютою кулею жовто-білого вогню. Це були Конклін і «Синій-2».

Тріск і писк у радіо. Блейкі і «Синій-3».

— Босе, прийом, босе, бачу…

— Три, це Лідер. Наказую…

— Лідере, це Три. Бачу тих, що вижили, повторюю, бачу тих, що вижили з «Синього-4», троє… ні, четверо… Я спускаюсь…

— Відставити, Синій-3. Не спускатись. Повернутися на позицію плюс п’ятдесят… Відставити. На позицію плюс сто п’ятдесят. Один, п’ять, нуль. Виконувати негайно!

— Але, сер… бос, як же… Я бачу Фрідмана, чорт, він горить!

— Слухати мене, Джо Блейкі, — пролунав характерний рипучий голос Курца, який устиг вислизнути від червоної гидоти. «Неначе знав, що станеться», — подумав Овен. — Узяти дупу в руки й забратися звідти негайно! Або я гарантую, що наступного тижня ти замітатимеш верблюже лайно в спекотній країні, де заборонено алкоголь. Кінець зв’язку!

Синій-3 замовк. Два гелікоптери, що залишилися, повернулися на початкову позицію і відлетіли ще на сто п’ятдесят ярдів. Овен спостерігав за скаженою хмарою грибка Ріплі, яка по спіралі йшла в небо, і гадав, чи дійсно Курц знав, що станеться, чи послухався інтуїції? Вчасно вони з Блейкі відлетіли? Адже ті були заразні. Що б не говорили сірі чоловічки, вони були заразні. Овен не знав, чи виправдовувало це те, що вони тільки-но зробили, але вважав, що ті, хто вижив після катастрофи «Синього-4» Рея Дефореста, вже приречені. Або гірше: мутанти, які перетворюються на казна-що.

— Овене, — сказало радіо.

Тоні, піднявши брови, подивився на нього.

— Овене.

Зітхнувши, Овен рухом підборіддя перемкнувся на особисту частоту Курца.

— Слухаю, босе.

Курц сидів у «Кайові», газета все ще лежала в нього на колінах. І він, і Фредді були в масках, як і решта учасників штурмової групи. Напевне, навіть нещасні на землі досі не зняли їх. Можливо, від масок не було ніякого пуття, але Курц, який не мав ані найменшого бажання підхопити Ріплі, крім іншого, був іще й великим начальником, зобов’язаним подавати приклад підлеглим. Та й навіщо ризикувати? Що ж стосується Фредді Джонсона… Щодо Фредді у нього були плани.

— Слухаю, босе, — виголосив у навушниках Андергілл.

— Гарна стрілянина, ще кращий політ і відмінне мислення. Ти врятував кілька життів. Ми з тобою повертаємось у квадрат 1. Зрозумів?

— Так, босе. Зрозумів і ціную.

«І якщо ти в це віриш, — додав подумки Курц, — то ти навіть іще тупіший, ніж здаєшся».

За спиною Овена все ще надривався Кавано, але вже трохи тихіше. Від Джо Блейкі — нічого. Мабуть, він почав розуміти, чим загрожує золотаво-червонуватий вихор, якого їм, можливо, вдалось уникнути.

— Що там, салаго? — запитав Курц.

— У нас поранені, — відповів Овен. — Але в цілому обійшлось. Є робота для чистильників, там унизу каша.

В Овенових навушниках пролунало каркання — це був сміх Курца.

— Фредді.

— Слухаю, босе.

— Наглядати за Овеном Андергіллом.

— Добре.

— Якщо нам скоро доведеться піти — «Долині Імперіал», — Андергілл залишається тут.

Фредді Джонсон нічого не сказав, просто кивнув і продовжив керувати гелікоптером. Славний хлопака. Знає, на чиєму боці має перебувати, не те що дехто.

Курц знову повернувся до нього.

— Фредді, повертай нас до цієї Богом забутої крамниці і не шкодуй коней. Хочу бути там за п’ятнадцять хвилин до Овена і Джо Блейкі. Ще краще — за двадцять.

— Так, босе.

- І мені буде потрібен захищений супутниковий зв’язок із Шаєнном.

— Буде зроблено. О п’ятій.

— Краще о третій, салаго. Зроби о третій.

Курц відкинувся на спинку сидіння і став дивитися на сосновий ліс, що пропливав унизу. Так багато лісу, так багато тварин, немало й людей — більшість із них у таку пору року носять помаранчеве.

І через тиждень — може, навіть через сімдесят дві години — тут буде як на Місяці. Шкода, звичайно, але якщо чогось Мейну і не бракує, так це лісів.

Курц покрутив на пальці газетний трикутник. Якщо вийде, він хотів би, щоб Овен Андергілл надів його собі на голову перед тим, як випустить дух.

— Хотів, бачте, перевірити, чи нічого не змінилося, — тихо промовив Курц.

Фредді Джонсон, який розумів, що до чого, промовчав.

На півдорозі до магазину Ґосселіна, коли маленька в’юнка «Кайова» Курца вже перетворилася на ледь помітну цятку, погляд Овена завмер на правій руці Тоні Едвардса, яка стискала один ріжок Y-подібної ручки управління «Чинука». При основі нігтя великого пальця темніла тоненька, як прилиплий пісок, вигнута золотаво-червона лінія. Овен подивився на власні руки і пильно вивчив їх, як вчила місіс Янковскі на уроках особистої гігієни в ті далекі дні, коли Рейплоу були їхніми сусідами. На своїх руках він поки що нічого не виявив, але в Тоні вже з’явилися знаки, і незабаром щось подібне буде і в нього.

Андергілли були баптистами, і Овен знав історію про Каїна й Авеля. «Ось голос крови брата твого кличе до Мене з землі», — сказав Господь і відправив Каїна жити в землю Нод, на схід від Едему. З підступними людьми, як казала мати. Але перш ніж відпустити Каїна поневірятися, Господь поставив на ньому тавро, щоб навіть підступні люди землі Нод знали, хто він. І ось, бачачи золотаво-червону ниточку на нігті великого пальця Едді, розшукуючи таку ж на власних руках, Овен зрозумів, якого кольору було Каїнове тавро.

Розділ 11 Подорож Яйцеголова

Самогубство, як виявив Генрі, мало голос. Воно бажало порозумітись, але от прикрість: воно погано розмовляло англійською, постійно збивалося на якийсь уривчастий суржик. Але це не мало значення, досить було того, що воно розмовляло. Щойно він дозволив самогубству говорити, життя його значно покращилось. Іноді він навіть міг заснути вночі (таке траплялося нечасто, але все ж), та й дні були не такі вже й погані.

До сьогодні.

На «Арктик кет» сиділо тіло Джонсі, але те, що тепер опинилося всередині його друга, було сповнене чужих уявлень і чужих прагнень. Джонсі теж іще міг перебувати всередині — і Генрі підозрював, що так і є, — але в такому разі він був занадто глибоко, був занадто малий і безсилий, щоб чимось допомогти. Скоро Джонсі зникне повністю, і, мабуть, для нього це буде порятунком.

Генрі боявся, що істота всередині Джонсі відчує його, але воно проїхало повз, не зменшуючи швидкості. У напрямку Піта. А що потім? Генрі не хотілося про це думати, не хотілося хвилюватись.

Нарешті він знову рушив до мисливського будиночка, не тому що в «Дірі в стіні» щось лишилося, просто йому більше нікуди було податися. Підійшовши до хвіртки з однослівним написом «Кларендон», він виплюнув на руку в рукавичці черговий зуб, подивився на нього і викинув. Сніг закінчився, але небо ще залишалося темним і, як йому здалося, знову почав набирати силу вітер. Чи говорили що-небудь по радіо про снігову бурю з поривчастим вітром? Він не пам’ятав, та й не вважав це важливим.

Десь на захід від нього пролунав потужний вибух, який неначе струснув увесь світ. Генрі апатично подивився в тому напрямку, але нічого не побачив. Щось або обвалилось, або вибухнуло, у будь-якому разі деякі з голосів у нього в голові замовкли. Він уявлення не мав, чи є зв’язок між цим, йому було байдуже. Він пройшов у відчинену хвіртку, ступаючи по щільному снігу зі слідом, який залишив «Арктик кет», і підійшов до «Діри в стіні».

Рівно гудів генератор, двері над гранітною плитою, яка заміняла килимок, стояли навстіж. Генрі на хвилину затримався, роздивляючись плиту. Спочатку він вирішив, що на ній кров, але кров, хоч свіжа, хоч висохла, не має такого золотавого відтінку. Ні, він дивився на якесь органічне утворення. Мох або грибок. А може, щось іще…

Генрі підняв обличчя, роздув ніздрі, обережно принюхався… У пам’яті сплив чіткий, хоч і геть недоречний спогад про те, як десь місяць тому він був у ресторані «Моріс» із колишньою дружиною, нюхав вино, яке їм тільки-но налив сомельє, дивився на Ронду, що сиділа навпроти, і думав: «Ми нюхаємо вино, собаки нюхають одне в одного дупи, і все це веде до того самого». Потім на мить прийшов новий спогад, він побачив молоко, що стікає батьковим підборіддям. Він усміхнувся Ронді, Ронда усміхнулась у відповідь, і він подумав, яким полегшенням буде кінець і, якщо вже йому судилося прийти, нехай він буде швидким.

Але зараз він відчув не запах вина, а болотний, сірчаний сморід. Спочатку він не міг зрозуміти, що це нагадує, потім здогадався: жінка, через яку вони розбилися. Сморід її хворих нутрощів тут теж є.

Генрі ступив на гранітну плиту, розуміючи, що прийшов сюди востаннє, відчуваючи вагу прожитих років — сміх, розмови, пиво, випадковий косячок із травою, змагання, хто більше з’їсть, у 1996 році (чи це було в 1997-му?), постріли, гіркий змішаний запах пороху і крові, який означав, що сезон полювання на оленів розпочато, запах смерті, дружба й сяйво дитинства.

Стоячи на плиті, він знову принюхався. Цього разу запах відчувався сильніше і був скоріше хімічним, ніж органічним, напевне, тому, що він був скрізь. Генрі зазирнув у будинок. На підлозі теж червонів ворсистий поріст, але подекуди проглядались і мостини. Однак на килимі навахо цієї гидоти наросло стільки, що під нею навіть годі було розрізнити візерунок. Видно, ця гидота була теплолюбна, але в будь-якому разі швидкість її зростання лякала.

Генрі рушив був у будинок, але зупинився, трохи позадкував від дверей і знову зупинився, думаючи про свій ніс, звідки йшла кров, і про дірки в яснах, де ще сьогодні вранці, коли він прокинувся, були зуби. Якщо цей червоний мох виробляв якийсь вірус, що передається повітрям, на зразок Еболи або хантавірусів, він, напевне, його вже підчепив і зараз, що б він не робив, користі від цього буде не більше, ніж від замикання стайні, коли коня вже вкрадено. Але ж береженого Бог береже, чи не так?

Він повернувся і пішов навколо «Діри в стіні» у бік Ущелини — по сліду «Арктик кет», щоб не провалюватись у свіжий сніг.

Двері сараю теж виявилися відчиненими. І Генрі побачив Джонсі, так ясно, як Божий день. Ось Джонсі зупинився у дверях, перш ніж зайти і взяти собі снігохід; ось Джонсі тримається за край одвірка; ось Джонсі слухає… Слухає що?

Нічого. Ґави не каркають, сойки не галасують, дятли не стукають, білки не цокають. Лише звук вітру та зрідка ляпання снігу, який падає з гілок. Місцеві тварини покинули це місце. Втекли.

Якийсь час він стояв на місці, згадуючи, що всередині сараю. У Піта це вийшло б краще, Піт постояв би тут із заплющеними очима, водячи туди-сюди пальцем, а потім докладно розповів би, де що стоїть, аж до найменшої коробки з цвяхами. Але в цьому випадку Генрі вирішив, що обійдеться і без особливих здібностей Піта. Він тільки вчора приходив сюди пошукати інструмент, щоб відчинити застряглі двері кухонної шафи. І бачив учора те, що йому потрібне зараз.

Генрі кілька разів швидко видихнув і вдихнув, очищуючи легені, потім міцно притиснув руки в рукавичках до рота й носа та увійшов у сарай. Довелося трохи постояти на місці, поки очі звикали до темряви. Краще уникнути неприємних сюрпризів.

Коли здатність бачити повернулася, Генрі підійшов до порожнього місця, на якому стояв снігохід. Зараз там не було нічого, крім візерунка з плям мастила. Але на зеленому брезенті, яким був накритий «Арктик кет» і який тепер валявся в кутку, вже з’явився червоний поріст.

На столі панував безлад: банки з цвяхами та гвинтами перевернуті, і те, що ретельно зберігалось окремо, лежить упереміш; стара підставка для трубок Ламара Кларендона валяється на підлозі розбита; усі шухляди столу висунуті. Хтось, Бобер або Джонсі, пройшовся по сараю ураганом, шукаючи щось.

«Це був Джонсі».

Так. Можливо, Генрі й не дізнається ніколи, що тут сталось, але це був Джонсі. Він знав це і знав, що трапилося щось надзвичайно важливе для нього або для них обох. Цікаво, чи знайшов Джонсі те, що шукав? Напевне, він і цього ніколи не дізнається. Однак те, що було потрібне йому, висіло перед очима, у дальшому кутку, на гачку над купою банок фарби й пістолетів-розпилювачів.

Усе ще затуляючи рукавичкою рот та ніс і не дихаючи, Генрі пройшов сараєм. Було принаймні чотири невеликі респіратори, з тих, що використовуються під час фарбування; вони бовталися на подертих гумках. Він згріб їх, повернувся і помітив, як за дверима щось ворухнулося. Не скрикнув — стримався, але серце мало не вискочило в нього з грудей, подвійний об’єм повітря в легенях, завдяки якому він зміг пройти в глибину сараю, раптом здався надто гарячим і важким. Нічого там немає, схоже, просто здалося. Але потім він побачив, що ні, не здалося, там щось було. Світло йшло в сарай крізь відчинені двері, але трохи світла потрапляло всередину крізь маленьке брудне вікно над столом, і Генрі в буквальному розумінні злякався власної тіні.

Чотирма широкими кроками він вискочив із сараю, тримаючи в правій руці респіратори. Дихання він продовжував утримувати, поки не зробив іще чотири кроки по затвердлому сліду снігохода, після чого голосно випустив із легень повітря. Генрі зігнувся навпіл і вперся руками в коліна, перед очима попливли маленькі чорні цятки, згодом розтали.

Зі сходу долинув тріск пострілів. Не рушничних — постріли були занадто гучними й швидкими. Стріляли з автоматичної зброї. У голові Генрі виникло бачення, таке ж чітке, як спогад про молоко, що тече по підборіддю батька, чи про Баррі Ньюмена, котрий як обпечений біжить із його кабінету. Він побачив оленів, єнотів, бабаків, диких собак і кроликів, яких десятками, сотнями косили, коли вони намагалися покинути те, що перетворилося на зачумлену зону; він побачив, як сніг червоніє від їхньої невинної (але, ймовірно, зараженої) крові. Це бачення завдавало йому несподіваного болю, ятрило те місце в серці, яке не відмерло, а всього лиш заснуло. Те саме місце, яке відгукувалося на плач Даддітса потужним відлунням, від якого, здавалося, вибухне голова.

Генрі випростався, побачив свіжу кров на лівій рукавичці, подивився в небо і крикнув: «А щоб тебе!» Водночас злостиво і весело. Він узяв маски й зібрався надягти як мінімум дві, перш ніж увійти в «Діру в стіні», але зовсім забув про рану на стегні, яку отримав, коли перекинувся «скаут». Якщо в сараї була якась зараза, що передається грибком, у неї була чудова нагода проникнути в нього. Утім, і всі обережності, швидше за все, не мали ніякого сенсу. Генрі уявив собі знак із написом великими червоними літерами: «Зона біологічного зараження! Будь ласка, затримайте дихання і, якщо на вашому тілі є будь-які подряпини, закрийте їх рукою!»

Він пирхнув і попрямував назад до будинку. Господи Боже, він однаково не збирався жити вічно.

На сході гриміли часті постріли.

Знову зупинившись біля відчинених дверей «Діри в стіні», Генрі поліз у задню кишеню, не особливо сподіваючись знайти там носовичок, і… не знайшов. Чим чудове життя в лісі — хоч про це не говорять, — це тим, що можна мочитися де заманеться і сякатися на землю в будь-якому місці. Є якась первісна приємність у пусканні струменів та стрільбі шмарклями… принаймні для чоловіків. Якщо замислитися, здається справжнім дивом, що жінки взагалі можуть кохати навіть найкращих їх представників, не кажучи вже про звичайних.

Він зняв куртку, сорочку й термомайку. Останнім шаром була вицвіла футболка «Boston Red Sox» із написом «Garsiaparra 5» на спині. Генрі стягнув її, скрутив якусь подобу джгута й обмотав ним криваву діру на лівій штанині джинсів, знову подумавши про вкрадених коней і двері стайні. Пропуски потрібно заповнювати, причому заповнювати чітким, розбірливим почерком. Таким є основний принцип життя. Навіть якщо життя швидко добігає кінця.

Решту одягу він знову натягнув на змерзлий торс, потім на голову — дві краплиноподібні маски. Ще двома хотів закрити вуха, але потім уявив, як дві гумки перехрещуються в нього на потилиці, ніби підтяжки, і розсміявся. Що далі? Закрити останньою маскою одне око?

— Заражуся то заражуся, — сказав він, одночасно нагадавши собі, що поберегтися зайвим не буде, обережність іще нікому не нашкодила, як казав старший Кларендон.

У хаті грибок (чи мох, чи що це там було) помітно розрісся навіть за той короткий час, який Генрі провів у сараї. Килим навахо тепер був повністю вкритий ним від краю до краю. Червонуваті плями видніли на дивані, на стійці між кухнею та їдальнею і на сидіннях двох із трьох стільців біля стійки з боку вітальні. Кучеряві золотаво-червонуваті вени повзли вгору по ніжці обіднього столу, немов повторюючи слід чогось пролитого. Генрі це нагадало мурах, які збираються навіть на незначній кількості розсипаного цукру. Можливо, найнеприємніше було бачити жмут червонуватої павутини, який висів над килимом навахо. Генрі кілька секунд вдивлявся в нього, перш ніж зрозумів, що це ловець снів Ламара Кларендона. Генрі сумнівався, що колись дізнається, що тут сталося насправді, але в одному не сумнівався: цього разу Ловець снів зловив справжній кошмар.

«Ти ж не підеш далі? Тепер, коли побачив, як швидко воно росте. Джонсі начебто був у повному порядку, коли проїздив мимо, але насправді це не так, і ти це знаєш. Ти це відчув. Так що… ти ж не підеш далі, так?»

— Мабуть, сходжу, — мовив уголос Генрі, ворушачи подвійним шаром масок на обличчі… — Якщо воно потрапить у мене… Що ж, доведеться покінчити з собою.

Зареготавши, як Стабб у «Мобі Діку», Генрі заглибився в будинок.

За одним винятком грибок ріс окремими острівцями. Виняток був перед дверима у ванну, де виріс справжній пагорб із грибка, що підіймався по обидва боки від дверей фути на чотири[88]. Це утворення, схоже, росло на якомусь сірому губчастому підмурку. На зверненому до вітальні боці сіра основа пагорба роздвоювалася виделкою, яка неприємно нагадала Генрі розсунуті ноги. Наче хтось помер біля дверей і грибок розрісся на трупі. Генрі згадав одну статтю, яку він колись похапцем переглянув, шукаючи чогось іншого, коли навчався на медичному. У статті були фотографії, одна з них — огидний знімок, зроблений судово-медичним експертом, і це зображення так і не стерлося з пам’яті. На тому знімку була жертва вбивства, кинута в лісі, оголене тіло, знайдене приблизно через чотири дні. На потилиці, під колінами і на складках під сідницями в трупа росли поганки.

Ну гаразд — чотири дні. Але це місце було чистим тільки сьогодні вранці.

Генрі подивився на наручний годинник і побачив, що він зупинився за двадцять хвилин до другої. Східне поясне позачасся.

Він повернувся й визирнув за двері, раптом виразно відчувши, що там щось ховається.

Ні. Нічого, крім прихиленого до стіни «ґаранда» Джонсі. Рушниця здавалася чистою, і Генрі її взяв. Заряджена, на запобіжнику. Один патрон у патроннику. Прекрасно. Повісивши рушницю на плече, Генрі знову повернувся до неприємного червоного пагорба перед дверима у ванну. Запах ефіру, поєднаний із чимось сірчаним і навіть іще неприємнішим, тут відчувався дуже сильно. Генрі повільно й дуже обережно перейшов кімнату до ванни, боячись (і все більше переконуючись), що червоний горбок зі схожими на ноги відгалуженнями — це все, що залишилося від його друга Бобра. За мить він побачить рештки Бобрового волосся або його черевики «Доктор Мартенс», які сам Бобер називав «знаком своєї солідарності з лесбіянками». Бобер чомусь вирішив, що черевики «Доктор Мартенс» — це таємний знак, за яким лесбіянки пізнають одна одну, і ніхто не зміг довести йому, що він помиляється. Так само він був переконаний, що люди на прізвище Ротшильд і Ґольдфарб правлять світом, можливо, з підземного бункера в Колорадо. Бобер, улюбленим виразом якого було «трахни мене, Фредді».

Однак не було ніякої можливості визначити, чи був коли-небудь горбок біля дверей Бобром або взагалі ким-небудь. На це вказувала тільки його форма. Щось блиснуло в губчастій масі, і Генрі нахилився, одночасно думаючи, чи не почали вже проростати мікроскопічні шматочки грибка, які потрапили на вологу, незахищену поверхню його очей. Блискучою річчю виявилася ручка дверей. До одного її боку була приліплена теж поросла золотаво-червоним пухом ізоляційна стрічка. Згадався безлад на робочому столі в сараї, висмикнуті полиці. Чи не цю стрічку шукав Джонсі? Рулон бісової ізоляційної стрічки? Щось у свідомості — можливо, оте саме осяяння, а може, й ні — підказувало, що він не помилився. Але навіщо? Господи, навіщо Джонсі знадобилась ізоляція?

За останні приблизно п’ять місяців, коли суїцидальні думки приходили все частіше і затримувалися щоразу на довше, базікаючи своїм суржиком, цікавість майже покинула Генрі. Тепер же вона шаленіла, ніби прокинулася зі звірячим апетитом. Утамувати той апетит було нічим. Джонсі хотів за допомогою стрічки намертво зачинити двері, щоб не відчинялися? Добре, але навіщо? Напевне, вони з Бобром розуміли, що від грибка це не врятує — той просто запустив свої пальці під двері.

Генрі зазирнув у ванну і видав низький здавлений звук. Яке б огидне божевілля тут не відбувалось, почалось і закінчилось воно саме у ванній, у цьому він не сумнівався. Кімната перетворилася на справжню червону печеру. Блакитні кахлі на підлозі практично зникли під наростами грибка. Ним обросли підніжжя ванни й унітаза. Кришка сидіння піднята і впирається в зливний бачок. Сказати напевне було важко — занадто густим був шар рослинності, — але Генрі здалося, що кришка унітаза продавлена всередину. Завіса на ванні, колись блакитна й напівпрозора, лежала у ванні червоною хвилею і трималася лише на кількох гачках, які теж обросли рослинною червоною бородою.

Над краєм ванни, яка також поросла грибком, стирчала нога в черевику. «Доктор Мартенс». Схоже, Генрі таки знайшов Бобра. Раптово на нього ринули спогади про день, коли вони врятували Даддітса, такі ясні й чіткі, наче це було вчора. Бобер у своїй старій безглуздій шкірянці, ось він піднімає валізку для сніданків Даддітса і питає: «Тобі подобається цей мультик? Вони ніколи не перевдягаються». А потім співає…

— Трахни мене, Фредді, — мовив Генрі в червону порожнечу. — Так він сказав. Так він завжди говорив.

Сльози виступили в нього на очах і покотилися по щоках. Якщо грибку була потрібна волога — а судячи з джунглів, що вибивалися з унітаза, він найбільше полюбляв вологу, — тепер на обличчі Генрі він мав поживу.

Та Генрі було все одно. Тепер у нього була рушниця Джонсі. Грибок міг узятися за нього, але він зробить так, що його не стане задовго до того, як ця гидота добереться до десерту. Якщо до цього дійде.

А цілком може дійти.

У кутку сараю він бачив залишки старого килима. Може, сходити принести? Можна було б покласти їх на підлогу, щоб підійти до ванни і трохи краще роздивитися, що там усередині. Але навіщо? Він знав, що це Бобер, і не палав бажанням бачити свого давнього друга, автора таких безсмертних дотепів, як «поцілуй мене в корму» або «хоч стій, хоч трахай», зарослим червоним грибком, як той блідий труп у старій медичній статті з його колоніями поганок. Якщо це допоможе відповісти на якісь запитання, тоді так, це варто зробити. Але навряд чи допоможе, подумав Генрі.

Чого йому хотілося найбільше, то це забратися звідси. Грибок справляв жахливе враження, але це ще не все. Найстрашнішим було моторошне відчуття, що він тут не сам.

Генрі позадкував від дверей ванної. На столі лежала книжка, на м’якій обкладинці якої танцювали чорти з вилами в руках. Напевне, вона належала Джонсі і вже встигла завести власну маленьку колонію рослинності.

Генрі почув тривожний шум, що долинав із заходу і стрімко переходив у грім. Гелікоптери, і не один цього разу. Багато. Великі. Звучало це так, ніби вони летіли зовсім низько, на рівні даху, і Генрі навіть мимоволі присів. У голову полізли сценки з десятка фільмів про в’єтнамську війну, і якусь мить він не сумнівався, що ось зараз вони почнуть гатити з кулеметів і перетворять будинок на суцільні руїни. Або спалять його напалмом.

Гелікоптери пролетіли, не заподіявши будинку шкоди, але так близько, що на полицях у кухні затремтіли чашки й тарілки. Генрі випростався, коли гуркіт почав стихати, перетворюючись на скрекіт, а потім на безневинне дзижчання. Можливо, вони летіли приєднатися до бійні тварин на східному кінці Джефферсон-тракт. Нехай. Він звалить звідси на фіг, і…

І що? Що конкретно робити потім?

Поки він обмірковував це питання, в одній зі спалень унизу почувся шум. Шурхіт. За ним — недовга тиша, якої саме вистачило, щоб Генрі вирішив, що це бешкетує його збуджена уява. Потім пролунали кілька тихих клацань і попискувань — звук механічної іграшки, мавпочки або папуги, у якої закінчується накрутка. Генрі обдало холодом. У роті пересохло. Волосся на потилиці стало сторч.

«Забирайся звідси, біжи!»

Не встигнувши почути внутрішній голос, він широкими кроками підбіг до дверей спальні, на ходу знімаючи «ґаранд». Адреналін ринув у кров, і з очей неначе спала полуда. Вибіркове сприйняття, цей дар, що дозволяє жити спокійно й затишно, відступило, і він побачив навколишній світ із кришталевою чіткістю, кожну деталь, кожен штрих: слід крові від спальні до ванни, відкинутий капець, дивну червону цвіль на стіні у формі відбитка долоні. Потім він пройшов у двері.

Воно лежало на ліжку, що б це не було; Генрі воно здалося схожим на тхора або лісового бабака з ампутованими лапами і довгим закривавленим хвостом, що тягнеться ззаду, як плацента. Тільки жодна тварина з усіх, яких він бачив за своє життя — крім хіба що мурени, яку він одного разу спостерігав у Бостонському акваріумі, — не мала таких непропорційно великих чорних очей. І ще одна схожість: коли вона широко роззявила пащу, рудиментарну щілину, стало видно, що всередині — страшного вигляду зуби, довгі й тонкі, як шпильки.

Позаду істоти на просоченому кров’ю простирадлі лежала, пульсуючи, напевне, сотня рудих яєць розміром із дитячу скляну кульку. Вони були вкриті каламутним, схожим на соплі слизом. Усередині кожного Генрі помітив рухливу крихітну, завбільшки з волосок, тінь.

Схоже на тхора створіння піднялося, як змія з кошика заклинача змій, і заскрекотало на нього. Потім смикнулося на ліжку — ліжку Джонсі, — але, схоже, не могло рухатися далі. Блискучі чорні очі горіли. Хвіст (тільки була підозра, що то не хвіст, а якесь хапальне щупальце) кілька разів хльостко клацнув із боку в бік, потім ліг на яйця, прикривши стільки, скільки міг, немов захищаючи.

Генрі раптом зрозумів, що монотонно повторює те саме слово: «ні» , як безпорадний неврастенік, напханий торазином. Він приставив рушницю прикладом до плеча, прицілився і став водити за клиноподібною головою, яка смикалась і виляла. «Воно знає, що це таке. Принаймні це воно розуміє», — спокійно подумав Генрі і спустив курок.

Відстань була невеликою, й істота не надто намагалася ухилитися від пострілу. Чи то відкладення яєць її виснажило, чи то вона погано почувалася на холоді, а з відчиненими дверима в «Дірі в стіні» стало дійсно холодно. Торохнув оглушливий постріл, який посилився закритим простором, і піднята голова істоти зникла, цвиркнувши на стіну мокрими клаптями й нитками. Кров її мала той самий золотаво-червоний колір, що й грибок. Обезголовлене тіло звалилося з ліжка на розкиданий на підлозі одяг, який здався Генрі незнайомим: коричнева куртка, помаранчевий сигнальний жилет, підгорнуті джинси (ніхто з них ніколи не носив підгорнутих джинсів; у школі ті, хто таке собі дозволяв, отримували прізвисько «гівноступ»). Разом із тілом упала частина яєць. Більшість приземлилася на одяг або на книжки Джонсі і вціліла, але кілька розбились об підлогу. З них витекла каламутна речовина, схожа на протухлий яєчний білок, приблизно по чайній ложці від кожного. У ньому скручувались і звивалися волоски. Генрі здалося, що кожен із них дивиться на нього чорними очицями, і від їхнього вигляду йому захотілося закричати.

Він розвернувся і вийшов нерівними кроками, відчуваючи свої ноги не краще, ніж ніжки столу. Генрі почувався маріонеткою в руках ляльковода, який дуже старається, але тільки недавно почав учитися свого ремесла. Він і сам не розумів, куди йде, поки не опинився на кухні і не зазирнув до господарської тумбочки під раковиною.

«Яйцеголов я, Яйцеголов я, я — морж! Ґу-ґу-джуб!»[89]

Це він не проспівав, а виголосив гучним, повчальним тоном, якого досі ніколи за собою не помічав. Це був голос якогось нездарного актора дев’ятнадцятого століття. Від цієї думки бозна-чому йому уявився Едвін Бут[90] у костюмі д’Артаньяна, у капелюсі з пір’ям і повному мушкетерському вбранні, який декламує пісню Джона Леннона. Генрі голосно промовив два короткі склади: «Ха! Ха!»

«Я божеволію», — подумав він… але це не страшно. Уже краще уявляти д’Артаньяна, який цитує слова Джона Леннона «Я — морж», аніж кров тієї істоти, що хлюпнула об стіну, або вкриті грибком «мартенси», які стирчать із ванної, або, найгірше, оці яйця, що розбиваються й вивільняють волоски з рухливими очима. І всі ці очі, що дивляться на нього.

Він посунув убік мийний засіб для посуду і відро для миття підлоги. Ага, ось воно! Жовта банка палива для барбекю. Невмілий ляльковод, який привів його сюди, серією ривків підняв руку Генрі й помістив його пальці на бляшанку. Він проніс її через вітальню, затримавшись, щоб узяти сірники з полиці каміна.

— «Я — це він, і ти — це я, і ми всі разом!» — проголосив він і швидко пройшов у спальню Джонсі, поки перелякана людина не перехопила керування, не розвернула його і не змусила тікати світ за очі. Ця людина хотіла, щоб він біг і біг, доки впаде без сил. О Господи.

Яйця на ліжку теж почали лопатися. Десятків два або й більше волосинок повзали по просоченому кров’ю простирадлу чи звивалися на подушці Джонсі. Одна підняла голівку і пискнула на Генрі. Тонкий високий звук було майже не чути.

Далі не дозволяючи собі зволікати — якби він зупинився хоч на мить, у нього б уже не знайшлося сил почати знову, і тоді залишилося б тільки тікати, — Генрі зробив два кроки до підніжжя ліжка. Один із волосків ковзнув до нього по підлозі, переміщуючи себе хвостом, як сперматозоїд під мікроскопом.

Генрі розчавив його ногою, одночасно знімаючи червону пластикову кришечку з шийки банки. Націливши шийку на ліжко, він стиснув банку і почав рясно поливати простирадло й підлогу поблизу. Коли рідина потрапляла на схожих на волосини істот, ті видавали тоненькі звуки-нявкання, як новонароджені кошенята.

— Яйцеголов… Яйцеголов… морж!

Він наступив на ще один волосок і побачив, що третій уже причепився хвостом до його джинсів і намагається прогризти цупку тканину ще м’якими зубами.

— Яйцеголов, — пробурмотів Генрі і скинув його з себе підошвою іншого черевика. Коли волосок спробував відповзти, він наступив на нього. Несподівано відчув, що обливається потом, буквально з ніг до голови. Якщо в такому вигляді вийти на мороз (а це доведеться зробити, залишитися в будинку він не міг), можна і замерзнути на смерть.

— Не можу залишитись тут, не можу відпочити! — вигукнув Генрі своїм новим театральним голосом.

Він відкрив сірникову коробку, але руки так трусилися, що він половину просипав на підлогу. До нього вже повзли нові черв’ячки. Вони ще не мали ніякого досвіду, але вже добре знали, що він — ворог; так, знали це точно.

Генрі виловив один сірник, підняв його і притис до кінчика великий палець. Цього фокусу його ще хтозна-коли навчив Піт. Про найкращі речі ви завжди дізнаєтеся від друзів, правда ж? Наприклад, як улаштувати своєму давньому приятелю Бобру похорон вікінга і заодно позбутися мерзенних маленьких змійок.

— Яйцеголов!

Він запалив сірник, чиркнувши нігтем його кінчик. Запах підпаленої сірки був подібний до запаху, який зустрів його, коли він увійшов до мисливського будиночка, — запаху газів огрядної жінки.

— Морж!

Він кинув сірник до ліжка, де лежала зім’ята ковдра, тепер просочена пальною рідиною. Якусь мить навколо маленької дерев’яної палички танцював невеликий блакитний вогник, і Генрі подумав, що він зараз згасне. Потім пролунало тихе «вух», і ковдра обросла торочками жовтого вогню.

- Ґу-ґу-джуб!

Вогонь розповзся по простирадлу, зробивши червону закривавлену тканину чорною, досяг кладки вкритих слизом яєць, спробував їх на смак і вподобав. Почулася серія тихих звуків — це лопалися яйця. Потім нявкання — це пищали у вогні черв’ячки. І шипіння рідини, що витікала з яєць.

Генрі вийшов спиною вперед із кімнати, поливаючи підлогу струменем пального. Він дійшов до середини килима навахо, коли банка спорожніла. Відкинувши її вбік, Генрі запалив новий сірник і кинув його на підлогу. Цього разу помаранчеве полум’я з гучним «вух» злетіло вгору миттєво. Жар ударив у його блискуче від поту обличчя, і він відчув бажання — сильне й радісне — скинути з обличчя респіратори і просто зробити крок у вогонь. Привіт, жаре, привіт, темряво, моя стара подруго.

Причина, через яку він цього не зробив, була простою і водночас потужною. Якщо він рушить туди зараз, то виявиться, що неприємне пробудження всіх його почуттів, що спали досі, було марним. Він ніколи не дізнається достеменно, що тут сталось, але можна було отримати хоч якісь відповіді від тих, хто летів у гелікоптерах і розстрілював тварин. Якщо, звичайно, вони і його не пристрелять.

Біля дверей Генрі пройняв спогад, настільки чіткий, що серце завмерло в грудях: Бобер на колінах перед Даддітсом, який намагається натягти кросівку задом наперед. «Давай я допоможу», — каже Бобер, і Даддітс, дивлячись на нього зі щирим подивом, від якого просто не можна не розчулитися, відповідає: «Омоу сіку?»

Генрі знову заплакав.

— Прощай, Бобре, — промовив він. — Люблю тебе, старий… І це від самого серця.

І вийшов на мороз.

Він пройшов у дальній кінець ділянки, де була ще одна купа дров. Біля неї лежав шматок брезенту, старий і вицвілий. Він примерз до землі, і Генрі довелося смикати його обома руками, щоб відірвати. Під ним зберігалася ціла купа снігоступів, ковзанів та лиж. А ще — допотопний бур для льоду.

Дивлячись на цю некрасиву купу зимового приладдя, що давно не було в ужитку, Генрі раптом зрозумів, наскільки втомився… Тільки «втомився» в його випадку — це надто м’яко сказано. Він щойно пройшов пішки десять миль, і більшість шляху швидким кроком, не кажучи вже про те, що побував в автомобільній аварії і знайшов труп свого друга дитинства. На додачу до цього він був майже впевнений, що ще двох його друзів спіткала така сама доля.

«Якби я від самого початку не думав про самогубство, я б уже збожеволів», — подумав він і розсміявся. Сміятися було приємно, але втоми це не зняло. Треба було вибиратися звідси. Знайти когось із влади й розповісти, що тут сталось. Утім, їм про це, мабуть, уже й так відомо — судячи зі звуків, до біса добре відомо, і заходи, яких вони вживали, тривожили Генрі. Але вони могли не знати про тхорів. І про яйця. Він, Генрі Девлін, розповість їм — хто ж, як не він? Зрештою, він же Яйцеголов!

Від снігоступів лишилися практично самі порожні рами — шкіряну шнурівку майже повністю з’їли миші, однак після довгих пошуків він таки відшукав пару лиж для руху нерівною місцевістю, на вигляд найкращі моделі якогось 1954 року. Кріплення давно заіржавіли, але, натиснувши на них двома великими пальцями, він усе-таки зумів розкрити їх достатньо, щоб так-сяк просунути всередину черевики.

Усередині будинку вже щосили тріщало. Генрі поклав долоню на дерев’яну стіну і відчув тепло. Під навісом стояв цілий набір різнокаліберних лижних палиць із ручками, обплетеними брудним павутинням. Генрі торкатися до нього не хотілось — спогади про яйця і зародки схожої на тхора тварюки ще були надто свіжими, — але зараз його руки були принаймні в рукавичках. Змахнувши павутину, він нашвидку перебрав палиці. Позаду у вікнах уже затанцювали язики вогню.

Знайшовши пару трохи коротших, ніж йому з його чималим зростом були потрібні, він незграбно проїхав до рогу будівлі. У старих лижах і з рушницею Джонсі на плечі він почувався, як нацистський солдат у зимовому спорядженні в одному з фільмів за Алістером Макліном[91]. Коли він озирнувся, вікно, біля якого він стояв, вибухнуло з несподівано гучним звуком, ніби хтось кинув із другого поверху велику скляну посудину. Генрі мимоволі втягнув голову в плечі й відчув, як на нього сиплються осколки, кілька приземлилося на голову. Йому спало на думку, що, якби він хоча б на півхвилини довше вибирав лижі й палиці, це скло, вибухнувши, зірвало б із нього обличчя.

Він подивився на небо, приставив рупором долоні до щік, як Ел Джолсон[92], і вимовив:

— Хтось там нагорі любить мене! Е-ге-гей!

Полум’я вибивалося з вікна, лизало нижній бік схилу даху, і Генрі чув, як під тиском спеки всередині щось лопається і дзвенить. Мисливський будиночок Ламара Кларендона, збудований після Другої світової війни, палав веселим пекельним полум’ям. Це сон. Напевне, це сон.

Генрі пройшов на лижах навколо будинку, тримаючись на чималій відстані й спостерігаючи, як бризки іскор вилітають із димаря і, кружляючи, піднімаються до череватих хмар. На сході не змовкала стрілянина. Хтось явно відстрілював усе, що дозволяла ліцензія, а то й більше. Потім на заході пролунав вибух — в ім’я всього святого, що це було? Неможливо визначити. Якщо вдасться вибратися до людей цілим і неушкодженим, можливо, йому розкажуть.

— Якщо, звичайно, вони не вирішать і мене пристрелити теж, — сказав він, проте замість свого голосу почув якесь хрипке каркання і раптом зрозумів, що помирає від спраги.

Обережно нахилившись (на лижах він востаннє стояв років десять тому, а то й більше), Генрі зачерпнув обома долонями сніг і губами відхопив від пригорщі великий шматок. Почекав, поки сніг у роті розтане і стече вниз горлом. Божественно! Генрі Девлін, психіатр і автор роботи про «вихід Гемінґвея», колись безневинна дитина, а тепер довготелесий розумник в окулярах (що постійно сповзають на кінчик носа), який уже сивів, друзі якого або померли, або втекли, або перетворилися на когось іншого, — цей чоловік стояв на лижах біля відчиненої хвіртки місця, куди він більше не повернеться, і їв сніг, наче якийсь школяр їсть морозиво в цирку, стояв і дивився, як горить останнє місце, де йому було добре. Вогонь пробився крізь кедрову дранку. Сніг танув і, дзюркочучи, стікав іржавими ринвами. Вогняні руки то з’являлися з дверей, то зникали, немов схвильовані господарі будинку закликали до себе щойно прибулих гостей: швидше, швидше, чорт забирай, та заходьте ж до хати, поки все не згоріло. Золотаво-червоний пушок на гранітній плиті вигорів, утратив колір і став сірим.

— Чудово, — ледь чутно пробурмотів Генрі. Він ритмічно стуляв і розтуляв кулаки на ручках лижних палиць, навіть не помічаючи цього. — Чудово, просто дивовижно!

Так він простояв іще хвилин із п’ятнадцять і, коли дивитися на це зовсім не стало сил, повернувся спиною до пожежі й попрямував тим самим шляхом, яким прийшов.

Він не поспішав. Пройти належало двадцять миль («22,2, якщо бути точним», — нагадав він сам собі), і якщо метушитися, то можна взагалі не дійти. Він тримався сліду снігохода й зупинявся на відпочинок частіше, ніж під час шляху сюди.

«Ага, тоді я був молодшим», — подумав він майже без іронії.

Двічі він кидав погляд на годинник, забувши, що на Джефферсон-тракт встановилося східне поясне позачасся. Небо обклали густі хмари, тому визначити час за сонцем було неможливо. Здається, вечоріло, але наскільки скоро ніч — незрозуміло. В інші дні можна було б судити з апетиту, але не сьогодні. Не після того, як він надивився на тварюку на ліжку Джонсі, на яйця і живі волоски з їхніми опуклими чорними очицями. Не після ноги, яка стирчала з ванни. Йому здавалося, що він тепер узагалі ніколи не зможе їсти… принаймні таке, що має хоч якийсь натяк на червоний колір. А гриби? Ні-ні, дякую.

Генрі відкрив для себе, що йти на лижах, принаймні нерівною місцевістю, це ніби їздити на велосипеді — неможливо розучитись. Одного разу, піднімаючись на перший же пагорб, він упав, коли лижі вислизнули з-під нього, зате протилежним схилом він скотився з вітерцем, лише кілька разів похитнувшись і не впавши жодного разу. Генрі здогадувався, що лижі не змащували, мабуть, із часів арахісового президента[93], але, якщо не з’їжджати з продавленого й вирівняного сліду снігохода, можна цілком стерпно пересуватись. А скільки звіриних слідів на Просіці! Він за своє життя не бачив і десятої частки цього. Кілька тварин пройшло Просікою, але більшість слідів просто перетинали її з заходу на схід. Просіка ліниво тяглася на північний захід, а захід явно був саме тією місциною, якої місцеві істоти намагалась уникнути.

«Я подорожую, — мовив він про себе. — Може, колись хтось напише про це епічну поему. “Подорож Генрі”».

— Так, — додав він уголос. — Щось на кшталт: «Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов».

Він розсміявся, і в його сухому горлі сміх перетворився на уривчасте кахикання. Він під’їхав до краю колії, зачерпнув іще снігу і з’їв.

— Смачно… і корисно! — рекламним голосом проголосив він. — Сніг! Тепер не тільки до сніданку!

Чоловік глянув на небо, і це було помилкою. На мить його охопило сильне запаморочення, і йому здалося, що він зараз упаде на спину. Потім нудота відступила. Хмари над головою були трохи темнішими. Що це? Зараз піде сніг? Чи смеркає? Чи все зразу? Коліна й кісточки боліли від рівномірного ковзання на лижах. Від роботи палицями руки боліли ще сильніше. Але найгірше було з м’язами на грудях. Він уже налаштував себе на те, що завидна до Ґосселіна не дістанеться; тепер же, стоячи тут і поїдаючи сніг, Генрі раптом подумав, що може взагалі туди не дійти.

Він послабив футболку «Red Sox», якою обв’язав ногу, і жах пронизав його, коли він помітив на блакитних джинсах яскраву червону жилку. Серце його закалатало з такою силою, що перед очима замиготіли білі цятки.

Тремтячими пальцями він потягнувся вниз.

«І що ти збираєшся робити? — глумливо запитав сам себе. — Знімеш, як ниточку або пушинку?»

Так він і зробив, і це виявилася саме ниточка — червона ниточка від зображеного на футболці логотипа. Після цього він знову зав’язав футболкою розірване місце на джинсах. Для людини, яка не далі як чотири години тому розглядала всілякі способи зведення рахунків з життям — петля, ванна, пластиковий пакет, міст і незмінно популярний «вихід Гемінґвея», відомий у деяких колах як «прощання поліцейського», — він доволі сильно злякався.

«Тому що я не хочу йти ось так, — подумав Генрі. — Не хочу, щоб мене з’їли живцем оці…»

— Оці поганки з планети Ікс, — закінчив він уголос.

І рушив уперед Яйцеголов.

Світ наче стиснувся і зменшився, як завжди буває, коли ми видихаємось, а робота ще не скінчена, далеко не скінчена. Життя Генрі звелося до чотирьох простих повторюваних рухів: поршневий рух рук із палицями і відштовхування лижами від снігу. Біль угамувався, принаймні поки що, після того як він перейшов до якоїсь іншої зони. На його пам’яті щось хоч віддалено подібне відбувалося з ним лиш одного разу, коли він був центровим основної п’ятірки в баскетбольній команді «Тигри Деррі». Під час жахливо важливого півфінального матчу троє з чотирьох найкращих гравців були вилучені за грубу гру на перших трьох хвилинах третьої чверті гри. Тренер виставив Генрі до кінця гри, і той не заробив жодного зауваження, крім як за затримку м’яча і заступ за лінію. Відіграв він добре, але на той час, коли пролунав фінальний свисток («Тигри» з тріском програли), Генрі немов плавав у якомусь щасливому тумані. На півдорозі до роздягальні в нього відмовили ноги, і він із дурнуватою посмішкою сів на підлогу. Партнери по команді в червоних спортивних костюмах, проходячи повз нього, сміялися, хвалили його, схвально поплескували по плечу.

Зараз давати свисток і плескати по плечу нікому; лише на сході все не припинялася стрілянина. Стріляли вже трохи рідше, але й далі потужно. Найбільш зловісними були поодинокі постріли, що долітали звідкілясь спереду. Можливо, біля крамниці Ґосселіна? Важко сказати.

Раптом він почув, що співає свою найненависнішу пісню «Roliing Stones» — «Співчуття дияволові» («Я при Пілаті добре дбав — хай чаша не мине сія», щиро всім дякуємо, ви були чудовими слухачами, до нових зустрічей), і обірвав себе, коли зрозумів, що пісня перемішалася зі спогадами про Джонсі на лікарняному ліжку, про те, який вигляд Джонсі мав минулого березня — не просто змарнілий, а ніби зіщулений, немов його сутність утяглася сама в себе, сконцентрувалася, щоб утворити захисний щит навколо здивованого, ураженого тіла. Джонсі дивився на Генрі поглядом людини, яка, можливо, помре, і, хоч він не помер, Генрі зрозумів, що саме тоді його думки про самогубство почали набувати справді серйозного характеру. До галереї образів, неприємних і навіть страшних, що переслідували його ночами, — блакитно-біле молоко, яке струменить по підборіддю батька; колихання гігантських сідниць Баррі Ньюмена, який вибігає з кабінету; Річі Ґренадо, що простягає собаче лайно заплаканому й майже голому Даддітсові Кейвеллу і каже: «Давай, жери. З’їж, і можеш котитися», — тепер приєднався ще один образ: худе обличчя й отетерілі очі Джонсі; Джонсі, якого мало не відправили на той світ посеред вулиці без жодних причин і підстав; Джонсі, готовий будь-якої секунди звалити з цього світу. Лікарі стверджували, що він у стабільному стані, але в очах старого друга Генрі читав агонію. Співчуття дияволові? Будь ласка. Не було ні Бога, ні диявола, ні співчуття, і якщо ти це розумів — погані твої справи. Твої дні енергійного платоспроможного відвідувача цього великого цирку під назвою «культура Америки» відлічують останні хвилини.

Він знову почув, що співає: «То чи вас хвилюють ці карти у моїх руках?», — і змусив себе замовкнути. Що далі? Щось уже зовсім безглузде. Безглузде, дурне й солодке, щось, чим просякнута «культура Америки». Як щодо «Pointer Sisters»? Чудовий вибір.

Дивлячись униз, на ковзання лиж і горизонтальні хвильки, залишені на снігу гусеницями снігохода, він почав співати. Незабаром він уже повторював слова пісні монотонним, немелодійним шепотінням, поки піт просочував сорочку, а прозорий слиз тік із носа й замерзав на верхній губі: «Я знаю, впораємося ми, знаю, ми можем, так, ми можем-можем, так, ми можем, так, ми можем…»

Краще. Набагато краще. Усі ці «ми» і «я знаю» — такі самі зразки «культури Америки», як «форд»-пікап на паркінгу кегельбану, розпродаж білизни в «JCPenney» або мертва рок-зірка у ванні.

І врешті-решт він дійшов до куреня, у якому залишив Піта й жінку. Піт зник. Без сліду.

Генрі підняв іржавий провалений дах куреня і зазирнув під нього, як під металеву ковдру, перевірити, чи немає там Піта. Піта там не виявилося, зате він побачив жінку. Вона заповзла (або її перетягли туди) з того місця, де вона перебувала, коли Генрі вирушив до «Діри в стіні», і за цей час зустріла там жахливу смерть. Її одяг і обличчя були всуціль вкриті таким самим грибком кольору іржі, що забив мисливський будиночок, але Генрі помітив цікаву річ: якщо на обличчі грибок почувався чудово (особливо в ніздрях і на видимих ділянках очей — там узагалі виросли джунглі), то поріст, який розходився від неї, облямовуючи тіло нерівним контуром, явно переживав не найкращі часи. Грибок позаду неї, з боку, протилежного вогню, посірів і перестав рости. Колонія перед нею почувалася трохи краще — вона мала джерело тепла і місце на землі з відталим снігом, але кінчики вусиків зробилися пухкими й сірими, як вулканічний попіл.

Генрі практично не сумнівався, що ця гидота помирає.

Як і день — тепер це стало зрозуміло. Генрі кинув іржавий лист рифленої бляхи назад на тіло Беккі Шу і жар, який лишився від багаття. Потім знову подивився на слід снігохода. Як і в «Дірі в стіні», він пожалкував, що з ним поруч немає Натті Бампо, який би пояснив значення сліду. Або хоча б старого друга Джонсі — Еркюля Пуаро з його маленькими сірими клітинами.

Слід відхилявся від курсу в бік поваленого даху куреня і йшов далі в напрямку Ґосселіна. На снігу була помітна витиснута ділянка, що майже точно повторювала форму людського тіла. З обох боків — круглі западини.

— Ну, що скажете, Еркюле? — запитав Генрі. — Що це означає, mon ami[94]?

Але Еркюль не відповів.

Генрі знову щось тихенько замугикав собі під ніс і подався вперед, ближче до однієї з круглих вм’ятин, не помічаючи, що повернувся від «Pointer Sisters» до «Rolling Stones».

Світла було досить, щоб роздивитися три ямки ліворуч від сліду тіла, і Генрі згадалася латка на правому лікті Пітової куртки. Піт якось із дивною гордістю повідав йому, що це його подружка пришила латочку, заявивши, що він не поїде на полювання у рваній куртці. Генрі згадав, що тоді це здалося йому водночас сумним і смішним: Піт сповнився мрій про безхмарне майбуття на підставі єдиного доброго вчинку… вчинку, який більше говорив про виховання цієї подружки, ніж про почуття, які вона могла мати до свого просяклого пивом друга.

Не те щоб це мало якесь значення. Значення мало те, що Генрі відчув: він нарешті був здатен дійти якихось надійних висновків. Піт виповз із-під похиленого даху. Джонсі — або те, що тепер жило в тілі Джонсі, хмара — під’їхав на снігоході, об’їхав залишки куреня і підібрав Піта.

Навіщо? Генрі цього не знав.

Не всі плями у щільному сліді, залишеному його змученим другом, який виповз на ліктях із-під шматка бляхи, були червонуватою рослинністю. Була там і висохла кров. Піт поранений. Його порізав обвалений дах? Сталося щось іще?

Генрі помітив хвилясту доріжку з червоних краплин, що йшла вбік від залишеного тілом Піта відбитка в снігу. Наприкінці її стирчало щось, що здалося спочатку обгорілою палицею. Але уважніший огляд відкрив істину. Це була ще одна тхороподібна істота, обгоріла й мертва, посіріла в невипалених місцях. Генрі відкинув її носком черевика. Під нею відкрилася невелика замерзла купка яєць. Мабуть, вона їх відкладала, навіть помираючи.

Генрі, пересмикуючись, накидав ногами снігу на яйця і труп маленького чудовиська. Потім зняв саморобну пов’язку, щоб іще раз оглянути рану на нозі. Роблячи це, він раптом зрозумів, яку пісню наспівують його вуста, і припинив співати. Навколо знову закружляв легкий рідкий сніжок.

— Чому я весь час це співаю? — запитав він. — Чому мене не залишає ця бісова пісня?

Відповіді він не чекав — ці запитання вимовлялися вголос радше для того, щоб заспокоїти себе звучанням власного голосу (тут, у місці, де панувала смерть, можливо, навіть водилися примари), — але одна відповідь прийшла.

«Тому що це наша пісня. Це гімн загону, який ми вмикаємо, коли йдемо на справу. Ми хлопці Круза». Круза? Він правильно розібрав? Як Том Круз? Мабуть, не зовсім.

Стрілянина на сході до цього часу помітно вщухла. Винищення тварин майже скінчилось. Але довгий нерівний ряд мисливців, які носять зелене або чорне, а не помаранчеве, слухав цю пісню знову й знову, додаючи нові цифри до жахливого рахунку жертв: «Я сів на «ягуар», відчув війни угар, де горіло дотла, де смерділи тіла… Радий знайомству! Ви ж знаєте, що я за птах?»

Що ж це відбувалося? Не в шаленому, дивовижному, божевільному зовнішньому світі, а всередині його власної голови? У нього траплялися спалахи розуміння сенсу свого життя — в усякому разі, після зустрічі з Даддітсом, — але нічого подібного не бувало. То що ж це? Чи настав час досліджувати цей новий і потужний спосіб бачити лінію?

Ні. Ні, ні, ні.

І, ніби на глум, пісня в голові: «Відчув війни угар… Де смерділи тіла…»

— Даддітсе! — вигукнув він у сірий, сутінковий день, дивлячись на сніжинки, які ліниво опускалися, мов пір’їни з розпатраної подушки. Якась думка болісно намагалася народитись, але була надто великою, надто великою.

— Даддітсе! — знову крикнув він повчальним голосом Яйцеголова і раптом зрозумів одну річ: йому відмовлено в розкоші самогубства. Що найстрашніше, тому що ці дивні думки — «Я перший кричав: “Хто стріляв в Кеннеді?”» — розривали його на шмаття. Він знову заплакав, наче той заблукалий і наляканий самотній мандрівник у лісі. Усі його друзі, крім Джонсі, загинули, а Джонсі в лікарні. Кінозірка в лікарні з містером Сірим.

— Що це ще таке? — пробурчав Генрі. Він притис долоні до скронь (здавалося, голова розбухає, розбухає до неймовірних розмірів), і старі іржаві лижні палиці мляво повисли на ремінцях, як поламані лопаті пропелера. «Господи, що це означає?»

У відповідь прийшла тільки пісня: «Радий знайомству! Ви ж знаєте, що я за птах?»

Тільки сніг — червоний від крові вбитих тварин, які лежали скрізь, справжній Дахау оленів, єнотів, зайців, ласок, ведмедів, бабаків…

Генрі закричав. Схопився за голову і закричав так голосно, з такою силою, що на мить йому здалося: він не витримає й помре. Потім запаморочення минуло, і в голові прояснилося, принаймні поки що. Він лишився з яскравим силуетом Даддітса перед очима, Даддітса, яким той був у день їхньої першої зустрічі: не у воєнному угарі зимового бліцкриґу, як у пісні «Rolling Stones», а в м’якому світлі похмурого жовтневого дня; Даддітса, який дивився на них очима мудрого китайця. «Даддітс був нашим зоряним часом», — говорив він колись Пітові.

— Омоу о? — сказав він тепер. — Омоу сіку?

Так, омоу сіку. Поверни її, надягни правильним боком, сіку.

Слабко всміхаючись (хоча щоки ще були мокрі від сліз, які вже почали замерзати), Генрі поїхав на лижах далі по сліду снігохода.

За десять хвилин він дістався до перевернутого й розбитого «скаута» і раптово усвідомив дві речі: він помирає з голоду, а в машині є їжа. Він бачив сліди, що вели до машини й від неї, і навіть без втручання Натті Бампо було зрозуміло: Піт залишив жінку й повернувся до «скаута». І навіть без Еркюля Пуаро було ясно, що харчі, які вони закупили в крамниці, — принаймні більша їх частина — досі лежать усередині, адже він знав, по що повертався Піт.

Він обійшов машину до пасажирського місця слідами Піта. Там якийсь час вовтузився з лижними застібками. Цей бік був захищений од вітру, і на снігу було чітко видно напис, який Піт зробив, коли пив пиво, точніше, одне слово «Даддітс», повторене багато разів. Дивлячись на написане в снігу ім’я, Генрі здригнувся. Усе одно що прийти на могилу близької людини і почути голос, який звертається до тебе з-під землі.

Усередині «скаута» було багато битого скла. І крові. Оскільки найбільше крові було на задньому сидінні, Генрі вирішив, що пролита вона була не під час аварії. Мабуть, Піт порізався, коли повернувся пізніше. Однак найбільше зацікавила повна відсутність золотаво-червоної рослинності. Росла вона швидко, тому висновок був один: Піт, коли повернувся по пиво, ще не був заражений. Можливо, пізніше, але не тоді.

Генрі узяв хліб, арахісове масло, молоко і пачку апельсинового соку, після чого вибрався зі «скаута», сів спиною до перевернутого задка машини і почав, дивлячись на сніг, жадібно поглинати хліб із арахісовим маслом, замінюючи ніж вказівним пальцем і облизуючи його дочиста. Арахісове масло виявилося цілком їстівним, сік був випитий двома великими ковтками, але цього не вистачило.

— Те, про що думається, — заявив він сутінкам, — дуже дивне. Не кажучи вже про те, що воно червоне . Червона їжа.

Хай і червона, він однаково про це думав, і насправді це було не так уже й жахливо. Зрештою, він чимало ночей провів, думаючи про рушниці, мотузки та пластикові пакети. Усе це зараз видавалося трохи дитячим, але то були його думки, від цього нікуди не подітись. І тому…

— Тож, шановні члени Американської асоціації психіатрів, дозвольте мені закінчити цитатою з покійного Джозефа «Бобра» Кларендона: «Послав усе на хер і кинув десять центів до кухля Армії порятунку. А кому це не подобається, сосни в мене». Дякую за увагу.

Виступивши таким чином перед Американською асоціацією психіатрів, Генрі заповз назад у «скаут», знов успішно уникнувши уламків скла, і взяв пакет із цупкого коричневого паперу, на якому непевною рукою старого Ґосселіна було написано «$2.79». З пакетом у кишені Генрі виповз із машини, потім зірвав з нього нитку. У пакеті лежали десять товстих сосисок. Червоних.

Хвилину розум силкувався показати йому безногу, схожу на рептилію істоту, яка звивається на ліжку Джонсі й дивиться на нього порожніми чорними очима, але він відігнав цей образ зі швидкістю й легкістю людини, яку ніколи не підводив інстинкт самозбереження.

Сосиски були вже готові до вживання, але Генрі усе одно підігрів їх на своїй газовій запальничці, поводивши полум’ям під кожною окремо, після чого поклав на шматочки «диво-хліба»[95] і з апетитом проковтнув. При цьому він усміхався, розуміючи, як безглуздо виглядає збоку. Що ж, недарма кажуть, що психіатри зрештою стають такими ж божевільними, як їхні пацієнти, якщо не більше.

Важливішим було те, що він нарешті наївся. А ще важливішим — що всі недоладні думки й уривчасті образи вивітрилися з голови. Як пісня. Він сподівався, що все це сміття більше не повернеться. Господи, хоч би воно не повернулося!

Ковтнувши ще молока, він відригнув, притулився головою до боку «скаута» й заплющив очі. Але не для того, щоб поспати. Його оточував прекрасний густий ліс, і, перш ніж заснути — перш ніж він зміг би заснути, — йому належало подолати дванадцять цілих сім десятих милі.

Він згадав, як Піт розповідав про чутки, що передавалися в крамниці Ґосселіна — зниклі мисливці, незрозумілі вогні в небі, — і як із захватом їх розвінчував один великий американський психолог, виспівуючи про істерію сатанізму у Вашингтоні та істерію сексуальних домагань у Делавері. Який зображував містера Розумника на словах, у той час як сам бавився думкою про самогубство, наче дитина — своїми пальцями ніг у ванні. Говорив він тоді цілком переконливо, хоч бери й виступай цілу годину в телепередачі, присвяченій взаємодії підсвідомого і незвіданого, але відтоді багато що змінилося. Тепер він сам став одним зі зниклих мисливців. І ще бачив речі, яких не знайдеш в Інтернеті, хоч яким потужним пошуковиком скористаєшся.

Так він сидів із закинутою головою, заплющеними очима і повним шлунком. Рушниця Джонсі була прихилена до однієї з шин «скаута». Сніжинки, як котячі лапки, торкалися чола і щік.

— Оце й збулася мрія ідіота, — сказав він. — Близькі контакти третього ступеня. Блін, а то й четвертого або п’ятого. Пробач, що я посміявся з тебе, Піте. Ти мав рацію, а я помилявся. Чорт, навіть гірше. Старий Ґосселін мав рацію, а я помилявся. Ось тобі й гарвардська освіта.

І тільки-но він мовив це вголос, усе почало набувати сенсу. Щось або приземлилось, або зазнало аварії. Уряд Сполучених Штатів дав збройну відповідь. Чи повідомили вони про це громадськість? Мабуть, ні, це не в їхньому стилі, але Генрі здавалося, що вже дуже скоро їм хоч-не-хоч доведеться це зробити. Не можна запхати весь Джефферсон-тракт до ангару 57.

Чи знав він щось іще? Можливо, і, можливо, трохи більше, ніж знали люди в бойових гелікоптерах. Вони явно вірили, що мають справу з якоюсь заразою, але Генрі не думав, що все таке небезпечне, як здається. Незрозуміла гидота заражала, набиралася сил, але потім помирала. Навіть паразит, який жив у жінці, помер. Невдалий час і місце вони обрали для культивування іншопланетного грибка, якщо це був він. Усе це свідчило про аварійну посадку… але як щодо вогнів у небі? Як щодо імплантів? Роками люди стверджували, що їх викрадали інопланетяни, що їх роздягали… досліджували… силоміць уживлювали імпланти… Усі ці ідеї були до смішного фрейдистськими…

Генрі зрозумів, що засинає, і сіпнувся, щоб прокинутися, з такою силою, що пакет із сосисками впав з його колін у сніг. Ні, він не просто засинав, він уже задрімав. День утратив значну частину світла, і світ набув тьмяних, сіруватих барв. Штани Генрі запорошило свіжим снігом. Ще трохи, і він би засопів у дві дірочки.

Обтрусившись, Генрі підвівся і скривився від болю в затерплих м’язах. З огидою подивившись на сосиски в снігу, він усе ж підняв їх, заново загорнув у пакет і сховав у кишеню куртки. Пізніше вони можуть знову здатися спокусливими. Він щиро сподівався, що цього не станеться, але хто його знає.

— Джонсі в лікарні, — уривчасто промовив він, не розуміючи, що це означає. — Джонсі в лікарні з містером Сірим. Там і залишиться. Відділення інтенсивної терапії.

Божевілля. Повна маячня. Він знову пристебнув до черевиків лижі, молячись, щоб спину не заклинило під час нахилу, а потім поїхав далі по сліду крізь снігову завію — снігопад дужчав.

Коли він раптом зрозумів, що, взявши сосиски, забув захопити рушницю Джонсі (не кажучи вже про свою), повертатися було вже надто пізно.

Приблизно через сорок п’ять хвилин він зупинився, тупо вдивляючись у рифлений слід снігохода. Від світла лишилося мало, але досить, щоб побачити: сліди, точніше їх залишки, різко повертали праворуч і йшли в ліс.

Чорт, у ліс . Навіщо Джонсі (і Пітові, якщо Піт був із ним) заглиблюватись у ліс? Який сенс їхати до лісу, якщо Просіка веде прямісінько вперед, рівна біла смуга між темних дерев?

— Просіка йде на північний захід, — мовив Генрі, стоячи на зведених лижах, із пакетом сосисок у кишені. — Дорога до крамниці Ґосселіна, асфальтова, не може бути довшою, ніж три милі від цієї точки. Джонсі знає про це. Піт знає про це. Проте… «Арктик кет» їде… — Він розвів руки, мов стрілки годинника, прикидаючи. — «Арктик кет» їде майже точно на північ. Чому?

Можливо, він знав відповідь. Небо в напрямку крамниці Ґосселіна було світлішим, наче там поставили ряд потужних прожекторів. Він чув скрекіт гелікоптерів, який то зникав, то знову народжувався, але незмінно вів саме в той бік. Наближаючись, Генрі очікував почути шум і інших машин, вантажівок або, можливо, генераторів. На сході все ще чулися поодинокі кулеметні черги, але основні події явно змістилися в тому напрямку, у якому він рухався.

— Вони влаштували табір у крамниці Ґосселіна, — сказав Генрі. — І Джонсі не хотів брати в цьому участь.

Це здалося правильним здогадом, ось тільки… Джонсі більше не було, так? Тільки червоно-чорна хмара.

— Неправда! — вигукнув Генрі. — Джонсі нікуди не подівся. Джонсі лежить у лікарні з містером Сірим. Хмара — це і є отой Сірий.

А потім, ніби нізвідки, прийшло:

— Омоу о? Омоу сіку?

Генрі подивився вгору на кружляння сніжинок (летіли вони набагато повільніше, ніж уранці, принаймні поки що, але снігопад поступово набирав силу), так, немов вірив, що десь нагорі, над ними, є якийсь Бог, котрий спостерігає за ним зі щирою, хоч і безсторонньою цікавістю вченого, ніби вивчає, як смикається інфузорія-туфелька.

— Що за херню я верзу? Є ідеї?

Відповіді не було, зате з’явився один дивний спогад. Він, Піт і дружина Джонсі минулого березня зберігали таємницю. Карла вирішила: Джонсі не обов’язково знати, що його серце двічі зупинялось (один раз — як тільки його поклали до «швидкої», вдруге — незабаром після того, як він прибув до Массачусетської лікарні). Джонсі знав, що був близько до останньої межі, але не знав (принаймні Генрі так вважав), наскільки близько. І якщо Джонсі пережив описаний Кюблер-Росс стан входження у світло, він або не бажав цим ділитись, або забув про це після кінських доз знеболювального.

Із півдня з жахливою швидкістю налетів рев, і Генрі мимоволі присів, затуливши руками вуха, щоб не чути звуку, схожого на політ цілої ескадрильї реактивних винищувачів. Побачити він нічого не побачив, але, коли ревіння стихло — так само стрімко, як з’явилось, — і він випростався, серце його калатало так, немов готове було вибухнути. Фух! Господи Ісусе! Йому подумалося, що такий звук, мабуть, видавали літаки, які оточували Ірак перед початком операції «Буря в пустелі».

Що означає весь цей рев? Сполучені Штати Америки тільки-но почали війну проти інопланетян? Він опинився в романі Герберта Веллса? У Генрі щось стислось і замлоїло під грудьми. Якщо це так, то ворог може загрожувати дядькові Сему чимось серйознішим, ніж кількасот іржавих радянських ракет.

«Забудь. Однаково ти нічого з цим не зможеш зробити. Головне — що тепер буде з тобою. Що на тебе чекає?»

Рев літаків уже стих до віддаленого гудіння. Утім, Генрі здогадувався, що вони ще повернуться. Можливо, навіть із друзями.

«Як там у поета? «У зимовому лісі на роздоріжжі…»[96] Щось таке».

Проте йти далі слідом снігохода сенсу не було. За годину зовсім стемніє, і його просто не буде видно, та й у будь-якому разі сніг незабаром сховає всі сліди. Генрі просто заблукає в лісі… Як, імовірно, заблукав Джонсі.

Зітхнувши, Генрі звернув зі сліду снігохода і пішов по дорозі.

Діставшись до місця з’єднання Просіки з двосмуговою асфальтовою дорогою до Лебединого озера (Свонні-Понд-роуд), Генрі вже так утомився, що насилу тримався на ногах, не кажучи вже про те, щоб іти на лижах. М’язи литок неначе перетворилися на старі набряклі чайні пакетики. Не заспокоювало навіть світло на північному заході, яке вже горіло набагато яскравіше, і звуки машин та гелікоптерів. Йому належало піднятися на останній високий, крутий пагорб. На іншому боці закінчувалася Просіка і починалася Свонні-Понд. Там він міг нарешті зустрітися з людьми, тим паче якщо в цей район перекидали війська.

— Уперед, — наказав він собі. — Пішов, пішов, пішов, — але з місця не зрушив. Йому не хотілося переходити через цей пагорб. — Краще долом, ніж горою, — пробурмотів він. У цій фразі начебто почулося розумне зерно, але, швидше за все, це було чергове ідіотське non sequitur[97]. До того ж іти більше не було куди.

Він нахилився, зачерпнув трохи снігу — у темряві пригорща здавалася схожою на маленьку подушку — і став його поїдати. Не тому, що захотілося снігу, а тому, що не хотілося знову йти вперед. Вогні з крамниці Ґосселіна були зрозуміліші за вогні, які вони з Пітом спостерігали в небі («Вони повернулися!» — кричала Беккі, як дівчинка перед телевізором у старому фільмі Стівена Спілберґа), але Генрі вони чомусь подобалися значно менше. Гуркіт усіх цих машин і генераторів був якийсь… голодний, а то й кровожерливий.

— Це вже точно, кролику, — сказав він. І все ж через те, що іншого виходу справді не було, став підніматися на останній пагорб між ним і справжньою дорогою.

Нагорі він зупинився і, задихаючись, повис на лижних палицях. Тут вітер дув сильніше і, здавалося, проймав крізь одяг. Занила рана на лівій нозі від ручки управління поворотниками, і знову прийшла думка: ану як під пов’язкою вже прижилася маленька золотаво-червонувата колонія? Занадто темно, щоб роздивитись, а коли єдина гарна новина полягає у відсутності новин, може, воно й на краще.

«Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов». Робити було нічого, довелося спускатися пагорбом до розгалуження, де закінчувалася Просіка.

Цей бік пагорба був крутішим, і незабаром Генрі вже скоріше їхав, ніж ішов на лижах, набираючи швидкість і не знаючи, яке почуття його охоплює: страх, збудження чи якась нездорова суміш обох. Зрозуміло, що він їхав надто швидко для майже нульової видимості і своїх навичок швидкісного спуску, майже так само іржавих, як кріплення на лижах. З обох боків миготіли розмиті силуети дерев, і йому раптом спало на думку, що з усіма негараздами можна впоратись одним махом. Не «вихід Гемінґвея», звичайно. Нехай це називається «вихід Боно».

Шапка злетіла з голови. Він автоматично потягнувся за нею, махнувши майже невидимою в темряві лижною палицею, і одразу ж утратив рівновагу. Ще мить, і він завалиться в сніг. Може, воно й на краще, якщо при цьому не переламати ніг до бісової матері. Принаймні рух зупиниться. Потім він просто встане і…

Спалахнули яскраві вогні, величезні прожектори на вантажівці, і, перш ніж ненадовго осліпнути, Генрі встиг побачити щось схоже на довгий лісовоз, який перегородив кінець Просіки. Перед прожекторами, що ясно вистежували рух, стояла шеренга людей.

— Стояти! — наказав страхітливий, посилений гучномовцем голос. — Ані руш, або відкриваємо вогонь!

Генрі впав, важко і незграбно. Лижі злетіли з ніг. Кісточка підвернулася так боляче, що він зойкнув. Одну палицю він випустив, друга зламалася посередині. Від удару повітря вилетіло з легень великою хмарою білої пари. Трохи проїхавши вниз із розчепіреними ногами, він зупинився в позі, що нагадувала свастику.

Зір почав повертатися, Генрі почув рипіння снігу під ногами. Засовався, зумів сісти, але так і не зрозумів, чи зламане в нього щось.

Нижче на схилі, футів за десять[98] від нього, стояли шестеро людей, які відкидали нереально довгі й чіткі тіні на іскристий свіжий сніг. Усі були в куртках і прозорих пластикових масках, що закривали ніс і рот. Маски, схоже, мали складнішу конструкцію, ніж респіратори, які Генрі знайшов у сараї, але призначалися для того самого.

Ще в усіх шістьох були автомати, і націлені вони були на Генрі. Тепер здавалося, що він дуже вдало забув у «скауті» «ґаранд» Джонсі і свій «вінчестер». Якби в нього була зброя, до порізу на нозі вже додалася б дюжина нових дірок по всьому тілу.

— Щось я вас не розумію, — прохрипів він. — Не знаю, чого ви боїтесь, але я…

— Встати! — проголосив божественний голос із боку вантажівки. Люди, що стояли перед Генрі, частково затулили світло, і він побачив іще одну групу біля підніжжя пагорба, прямо на місці з’єднання доріг. Усі були озброєні, крім одного, який тримав мегафон.

— Здається, я не зможу…

— Встати! Негайно! — звелів Бог, і один із людей, які стояли перед ним, виразно смикнув дулом гвинтівки.

Генрі насилу підвівся. Ноги тремтіли, постраждала кісточка нила, але хоча б усе трималося вкупі, принаймні поки що. «Отак скінчилась подорож його», — процитував він подумки уявну поему про Яйцеголова і розсміявся. Озброєні люди тривожно перезирнулись, і, хоч вони знову націлили на нього гвинтівки, навіть цей невеликий вияв звичайних людських почуттів його трохи заспокоїв.

У яскравому світлі встановлених на вантажівці прожекторів Генрі побачив, що біля нього на снігу щось лежить. Предмет цей випав із його кишені, коли він піднімався. Повільно, знаючи, як легко можна заробити кулю, він нахилився.

— Не чіпати! — крикнув у гучномовець Бог на вантажівці, і люди біля підніжжя пагорба теж підняли зброю. З кожного дула визирала маленька «темрява, моя стара подруга».

— Наїжся лайна і здохни, — сказав Генрі (один із найкращих висловів Бобра) і підняв пакет. Він простяг його в бік озброєних людей у масках і посміхнувся. — Я прийшов до людства з миром. Хто-небудь хоче сосиску?

Розділ 12 Джонсі в лікарні

То був сон.

За відчуттями не схоже, але що ще це могло бути? По-перше, одне п’ятнадцяте число, у березні, він уже пережив, і було дивовижно несправедливо опинитися в ньому ще раз. По-друге, він пам’ятав безліч подій, які відбулися за вісім місяців від середини березня до середини листопада: як він допомагає дітям робити домашні завдання, як Карла базікає по телефону з подругами (багато з яких — із програми «Анонімні наркомани»), як він читає лекцію в Гарварді… і місяці фізичного відновлення, певна річ. Нескінченні нахили та виснажливі крики, коли задубілі зв’язки неохоче знову починали розтягуватись. Ось він каже Дженні Морін, своєму фізіотерапевтові: «Я не можу!», — а вона відповідає: «Можете!» Сльози на його обличчі й широка усмішка на її (ця ненависна ідеальна усмішка королеви краси), і врешті-решт правда виявилася за нею. Він зміг, він був маленьким моторчиком, який може, але якою ціною!

Він пам’ятав про ці речі та безліч інших: перше самостійне вставання з ліжка; перше підтирання дупи; вечір на початку травня, коли він уперше ліг спати з думкою: «Я впораюсь, пройду через усе», і вечір у кінці травня, коли вони з Карлою кохалися вперше після нещасного випадку; потім він нагадав їй старий жарт: «Як трахаються дикобрази? Дуже, дуже обережно». Він пам’ятав, як дивився феєрверк на День поминання, коли стегно і верхня частина ноги боліли як скажені; він пам’ятав, як їв кавун на четверте липня, спльовуючи кісточки в траву і спостерігаючи, як Карла грає з сестрами в бадмінтон, стегно і верхня частина ноги все ще боліли, але вже не так пекельно; він пам’ятав, як у вересні до нього приїхав Генрі («Просто провідати», — сказав він), і вони розмовляли про різноманітні речі, у тому числі про намічене на листопад щорічне полювання. «Авжеж, я буду», — сказав Джонсі, не знаючи, як неприємно йому буде тримати в руках «ґаранд». Вони говорили про роботу (останні два тижні річного курсу Джонсі читав лекції, на той час уже доволі спритно стрибаючи на милицях), про родини, прочитані книжки й побачені фільми; Генрі знову, як у січні, згадав, що Піт забагато п’є. Джонсі, який уже пройшов одну війну з дружиною через випивку, не хотів про це говорити, але, коли Генрі передав пропозицію після тижня полювання заїхати в Деррі провідати Даддітса Кейвелла, радо погодився. Вони вже давно не бачились, а ніщо не може підняти настрій краще, ніж спілкування з Даддітсом. До того ж…

— Генрі, — сказав він тоді. — Ми ж планували відвідати Даддітса. Збиралися до нього на день святого Патріка. Я цього не пам’ятаю, але так написано в мене у настільному календарі.

— Точно, — відповів Генрі. — Збиралися.

— Ото щастить, як утопленикові.

Усі ці спогади привели до того, що Джонсі остаточно перестав сумніватися: так, п’ятнадцяте березня вже було. Це підкріплювали численні докази. Календар у його кабінеті — доказ номер один. Але вони настали знову, ці болісні дні, і, чорт забирай, як несправедливо, що це п’ятнадцяте число страшніше за те, минуле.

Раніше його спогади про цей день уривалися близько десятої ранку. Він був у себе в кабінеті, пив каву і складав у стос книжки, які збирався віднести вниз, на кафедру історії, — там стояв стіл із безкоштовними книжками для студентів. Настрій був кепський, але він хоч убий не пам’ятав чому. Згідно з тим самим календарем, з якого він дізнався, що не відбулася поїздка до Даддітса сімнадцятого березня, на п’ятнадцяте в нього була призначена зустріч зі студентом на ім’я Девід Дефаньяк. Джонсі не міг пригадати мети цієї зустрічі, але пізніше знайшов записку від одного зі своїх аспірантів про списану роботу Дефаньяка — найближчі результати норманського завоювання Англії — і припустив, що говорити вони повинні були про це. Однак що в списаній роботі могло так сильно засмутити доцента Ґері Джонса?

Хоч яким був настрій, він щось наспівував під ніс, а потім бубонів слова, майже безглузді: «Так, ми можем, так, ми можем-можем, о Боже, так, ми можем-можем». Після цього збереглося ще кілька уривчастих спогадів: він бажає Колін, секретарці факультету, веселого дня святого Падді, купує в кіоску на вулиці бостонський «Фенікс», кидає четвертак до кофра від саксофона якогось скінхеда відразу за мостом на кембриджському боці, у душі жаліючи хлопця, який у легкому светрику мерзне на пронизливому вітрі з річки, — але переважно після складання книжок у стос він пам’ятає темряву. Свідомість повернулася в лікарні разом з монотонним голосом із сусідньої палати: «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі, я хочу бачити Марсі». Чи це було «Де Джонсі, я хочу бачити Джонсі»? Голос старої з косою. Смерті, що вдає з себе пацієнта. Смерть тоді втратила його з поля зору — чому ні, адже це була велика, наповнена болем лікарня, яка випромінювала передсмертні муки звідусіль, — і тепер намагалася його знайти. Надурити його. Змусити виказати себе.

Але цього разу вся рятівна темрява посередині зникла. Цього разу він не тільки бажає Колін веселого дня святого Патрика, а ще й додає жарт: «Що таке задник? Це лікар-проктолог». Він виходить із будівлі. Його майбутнє втілення — з листопада — зайцем їде в його березневій голові. Він із майбутнього чує, як березневий він думає: «Який несподівано приємний день», — коли прямує назустріч долі до Кембриджа. Він намагається сказати собі березневому, що це погана ідея, жахливо погана ідея, що він може уникнути місяців лютого болю, просто сівши на автобус або зупинивши таксі, але не може пробитися. Можливо, є рація в усіх тих науково-фантастичних оповіданнях про подорожі в часі, які він прочитав підлітком: не можна змінити минуле, хоч як намагаєшся.

Він переходить через міст, холодний вітер не заважає насолоджуватися сонечком на обличчі й на поверхні Чарльзу[99], де воно розсипається мільйоном яскравих іскорок. Він співає шматочок зі «Сходить сонце»[100], потім повертається до «Pointer Sisters»: «Так, ми можем-можем, о Боже». Помахує в такт портфелем. У портфелі бутерброд. Яєчний салат. Ммм-мммм, сказав Генрі. ДІЛТС, сказав Генрі.

Ось і саксофоніст. Але — сюрприз! Він не на кінці мосту на Массачусетс-авеню, а трохи далі по дорозі, біля кампусу МТІ[101], біля входу до одного з квітчастих індійських ресторанчиків. Він тремтить від холоду, лисий, із порізами на голові, що дозволяє припустити: перукарського хисту йому бракує. Ну а те, як він грає «Ці маленькі дурниці»[102], дозволяє припустити, що йому бракує хисту й до саксофона, і в Джонсі виникає бажання порадити йому стати теслею, артистом, терористом, будь-ким, лише не музикантом, але натомість Джонсі, навпаки, заохочує його, причому кидає до кофра саксофона (обтягнутого ізсередини червоним оксамитом) не четвертак, як йому пригадувалось, а цілу жменю дріб’язку — ось уже дійсно маленькі дурниці. Він приписує це першому теплому сонцю після довгої холодної зими, вдалій розмові з Дефаньяком.

Саксофоніст коситься на Джонсі і дякує йому кивком голови, продовжуючи грати. Джонсі спадає на думку ще один жарт: «Як назвати саксофоніста з кредитною карткою? Оптиміст».

Він іде далі, помахуючи портфелем, не слухаючи того Джонсі, який сидить усередині і приплив туди з листопада проти течії, наче який-небудь лосось — мандрівник у часі. «Гей, Джонсі, зупинись! Хоч на кілька секунд, цього вистачить. Шнурки зав’яжи, чи що. (Не спрацює, у нього на ногах туфлі-лофери, а незабаром з’явиться й гіпс.) Це станеться он там, на перехресті Массачусетс-авеню і Проспекту, де зупиняється автобус «Red Line». До цього місця на темно-синьому «лінкольні» наближається дідуган-маразматик, і він розмаже тебе по дорозі».

Та нічого не діє. Хоч як голосно він волає, все даремно. Телефонні дроти обірвані. Ти не можеш повернутися назад, не можеш убити власного діда; не можеш пристрелити Лі Гарві Освальда, коли той стоїть навколішки біля вікна на шостому поверсі техаського шкільного книгосховища, біля нього охололе смажене курча на паперовій тарілці, а надіслана поштою гвинтівка наведена на ціль; ти не можеш змусити себе не переходити перехрестя Массачусетс-авеню і Проспект-стрит із портфелем у руці й бостонським «Феніксом» (якого ти так і не прочитаєш) під пахвою. «Вибачте, сер, лінія обірвана десь на Джефферсон-тракт, там суцільна хрінь, ваш виклик не зможе пройти…»

А потім — о Боже, оце несподіванка! — повідомлення проходить! Коли він доходить до рогу, коли стоїть там, на бордюрі, і вже збирається ступити на проїжджу частину, повідомлення проходить !

— Що? — каже він, і чоловік, який зупинився поряд із ним, той самий, який першим схилиться над ним у минулому, на щастя, тепер уже скасованому, підозріло дивлячись на нього, відповідає:

— Я нічого не говорив, — наче біля них є хтось третій. Джонсі майже не чує його, тому що третій дійсно є, це голос у нього в голові, підозріло схожий на його власний, і голос кричить, щоб він не сходив з тротуару, не виходив на проїжджу частину…

Потім він чує чийсь плач. Він дивиться на інший бік вулиці, і — о Господи — там Даддітс, Даддітс Кейвелл, майже голий, у самих трусах, і губи його вимазані чимось коричневим. Воно схоже на шоколад, але Джонсі знає, що це. Це собаче лайно, покидьок Річі таки змусив Даддітса його з’їсти, а люди спокійно проходять повз, не звертаючи на нього уваги, наче Даддітса не існує зовсім.

— Даддітсе! — кричить Джонсі. — Даддітсе, тримайся, старий, я йду!

І він, не дивлячись навколо, кидається вперед. Пасажир усередині, безсилий що-небудь змінити, розуміє нарешті, що нещасний випадок стався саме так і з цієї причини. Так, винний дід, дід із хворобою Альцгеймера на ранній стадії, якому взагалі не можна було за кермо сідати, але це лише частина пояснень. Друга частина, досі прихована, оточувала нещасний випадок темрявою і полягала ось у чому: він побачив Даддітса і побіг до нього через дорогу, забувши озирнутись.

Іще він помітив щось більше: якийсь схематичний малюнок величезних розмірів, щось, що нагадує ловця снів і з’єднує не тільки всі роки, які минули після першої їхньої зустрічі з Даддітсом у 1978 році, а й майбутнє.

На лобовому склі машини блищить сонце. Він бачить це куточком лівого ока. Машина наближається, надто швидко. Людина, яка стояла поруч із ним на тротуарі, містер Я — Нічого-Не-Казав, кричить:

— Гей, обережніше, обережніше! — але Джонсі його не чує, бо з іншого боку вулиці, прямо за Даддітсом, стоїть олень, великий самець-красень, майже з людину заввишки. Потім, за мить до того, як його збиває машина, Джонсі бачить, що олень і є людина, чоловік у помаранчевій шапці й такого ж кольору сигнальному жилеті. На плечі в нього огидним талісманом сидить безногий тхір із величезними чорними очима. Його хвіст, хоча це може бути і щупальце, обвитий навколо шиї чоловіка. «Як, чорт забирай, я міг сприйняти його за оленя?» — встигає подумати Джонсі, після цього в нього врізається «лінкольн» і він падає. Чує неприємний глухий тріск — це ламається його стегно.

Цього разу темряви немає; чи то на щастя, чи на біду, на вулиці Пам’ять поставлені дугові ліхтарі. Проте фільм виходить плутаний, наче монтажер за обідом хильнув зайвого і забув, як має розгортатися сюжет. Частково це пов’язане з дивним викривленням часу: Джонсі ніби живе в минулому, сьогоденні й майбутньому одночасно.

«Так ми подорожуємо, — вимовляє голос, і Джонсі розуміє, що це той самий голос, який кликав Марсі і благав про укол. — Щойно прискорення долає певну точку, будь-яке переміщення стає переміщенням у часі. Пам’ять лежить в основі всіх переміщень».

Людина на розі, старий добрий містер Я — Нічого-Не-Казав, схиляється над ним, питає, чи цілий він, бачить, що не зовсім, піднімає погляд і питає:

— У кого є мобільний? Треба викликати «швидку».

Коли він піднімає голову, Джонсі бачить маленький поріз унизу його підборіддя. Мабуть, він порізався сьогодні вранці й навіть не помітив цього.

«Зворушливо», — думає Джонсі, після чого фільм перескакує, і він бачить старого в засмальцьованому чорному пальто і фетровому капелюсі. Назвемо це підстаркувате опудало містер Що-Я-Накоїв. Він ходить туди-сюди й дістає людей цим запитанням. Каже, на секунду відвернувся і відчув удар — що я накоїв? Каже, великі машини йому ніколи не подобалися — що я накоїв? Каже, що не пам’ятає назву страхової компанії, але самі вони називають себе «Надійні руки», — що я накоїв? На його штанях під ширінькою темніє пляма, і Джонсі, лежачи посеред вулиці, мимоволі відчуває якийсь роздратований жаль до старих пердунів, виникає бажання сказати йому: «Хочеш знати, що накоїв? Подивися на свої штани. Ти обісцявся, quod erat — суко — demonstrandum»[103].

Фільм знову перескакує. Тепер навколо нього зібралося ще більше людей. Усі вони здаються дуже високими, і до Джонсі приходить думка: мабуть, такий вигляд має похоронна процесія з труни. Це змушує його пригадати одне оповідання Рея Бредбері, здається, воно зветься «Натовп», у якому люди, котрі збираються на місці нещасних випадків — завжди ті самі, — визначають долю потерпілого своїми розмовами. Якщо вони стоять навколо і кажуть, що все не так уже й погано, що машина, дякувати Богу, відхилилася в останню секунду, ти виберешся. Якщо ж люди в натовпі починають говорити речі на кшталт: «Вигляд у нього поганенький» або «Навряд чи він виживе», ти помреш. І це завжди ті самі люди. Завжди ті самі порожні обличчя роззяв, жадібних до вигляду крові та криків болю.

У натовпі, що обступив його, відразу за містером Я — Нічого-Не-Казав Джонсі помічає Даддітса Кейвелла, тепер він одягнений і виглядає цілком нормально, іншими словами, без лайна на обличчі. Маккарті теж там. «Назвемо його містер Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю», — думає Джонсі. І ще якась людина. Сірий. Тільки він зовсім не людина. Він — прибулець, який стояв за ним, коли Джонсі втримував двері ванної. Величезні чорні очі займають велику частину обличчя, майже немає інших рис. Шкіра тепер не обвисає мішками, як у старого слона, а здається більш пружною; містер І-Ті-Телефонувати-Додому ще не почав зазнавати впливу середовища. Але зазнає. Урешті цей світ розчинить його, як кислота.

«У тебе вибухнула голова», — намагається Джонсі нагадати сірому чоловікові, але слів не чутно. Навіть рот його не відкривається. І все ж містер І-Ті-Телефонувати-Додому, здається, чує його — сіра голова злегка нахиляється.

— Він уже майже все, — промовляє хтось, і, перш ніж фільм знову перескакує, Джонсі устигає почути, як містер Що-Я-Накоїв, дідуган, який розніс його стегно, як порцелянову тарілочку в тирі, каже комусь: «Раніше мені казали, що я схожий на Лоренса Велка»[104].

Він лежить непритомний у «швидкій», але дивиться на себе збоку — це справжнє позатілесне переживання — і знову бачить щось нове, таке, про що йому пізніше ніхто не скаже: у нього зупиняється серце, поки йому розрізають штани, оголюючи стегно, яке має такий вигляд, ніби хтось ушив під шкіру дві великі, невміло виготовлені дверні ручки. Як це буває, він добре знає, бо вони з Карлою не пропускають жодної серії «Швидкої допомоги» і навіть дивляться повтор на TNT. Починається метушня, в одного з санітарів золотий хрестик на шиї, він ковзає по носу Джонсі, коли містер Санітар нахиляється над тим, що по суті є мертвим тілом, а потім — ні фіга собі! — він помер у «швидкій»! Чому йому ніхто не сказав, що він помер у цій блядській «швидкій»? Вони вирішили, що йому це буде нецікаво, що він, дізнавшись про це, промукає: «Ага, був я там, бачив, плавали, знаємо».

— Готовий! — кричить інший санітар, і за мить до того, як до грудей приставлять дефібрилятор, водій обертається, і Джонсі бачить, що це мати Даддітса. Потім Джонсі б’ють струмом, і його тіло підстрибує, біле м’ясо колишеться на кістках, як сказав би Піт, і, хоча Джонсі-спостерігач не має тiла, він усе одно відчуває електрику, потужне поу , яке запалює дерево його нервів, що стало схожим на феєрверк. Подякуй Ісусові і спускайся, алілуя.

Його частина на ношах смикається, як витягнута з води рибина, потім завмирає. Санітар, який скрючився за спиною Роберти Кейвелл, дивиться на табло.

— Чорт, пряма лінія. Давай іще розряд.

І коли його напарник дає ще розряд, кіно перескакує, і ось уже Джонсі лежить на операційному столі.

Хоча ні, зачекайте, це не зовсім так. Частина його лежить на операційному столі, а інша частина перебуває за склом і зазирає до операційної. Тут же, поруч із ним, є ще двоє лікарів, але вони не виявляють ані найменшої цікавості до спроб бригади хірургів зібрати докупи Джонсі, як Шалама-Балама[105]. Вони грають у карти. У них над головами в потоці повітря з обігрівального вентилятора майорить ловець снів із «Діри в стіні».

Джонсі не палає бажанням спостерігати те, що відбувається за склом, йому не подобаються вигляд кривавого місива в тому місці, де нога приєднувалася до тулуба, і матовий блиск роздробленої кістки, яка стирчить звідти. І хоч у безтілесному стані він не має шлунка, щоб відчувати нудоту, його все одно починає нудити.

Один із гравців у карти в нього за спиною каже: «Даддітсом ми міряли себе. Він був нашим зоряним часом», на що другий відповідає: «Ти так гадаєш?» І Джонсі розуміє, що ці лікарі — Генрі та Піт.

Джонсі повертається до них, і раптом з’ясовується, що він не такий уже й безтілесний, бо він устигає помітити своє примарне відображення у вікні операційної. Він уже не Джонсі. Не людина. Він має сіру шкіру та очі — чорні цибулини, які дивляться з безносого обличчя. Він став одним із них , одним із…

«Одним із сірих чоловічків, — думає він. — Так нас називають. Сірі чоловічки. Дехто кличе нас космічними ніґерами».

Він відкриває рот, щоб це сказати або, можливо, попрохати допомоги в давніх приятелів — вони завжди допомагали один одному, коли могли, — але тут фільм знову перескакує (щоб він провалився, цей монтажер, з його пиятиками на роботі!), і тепер він лежить на ліжку, на лікарняному ліжку в лікарняній палаті, і хтось кричить: «Де Джонсі? Я хочу бачити Джонсі».

«Ну от, — думає він із якимось збоченим задоволенням. — Я завжди знав, що це Джонсі, а не Марсі. Це заклик смерті або, можливо, Смерті, і мені потрібно сидіти дуже тихо, якщо я не хочу зустрітися з цим паном — так, цього разу паном, а не пані, не стара з косою, якийсь інший образ. Він випустив мене в натовпі, впіймав у «швидкій» і знову втратив, а тепер він у лікарні, маскується під пацієнта».

«Будь ласка, припиніть, — моторошним, жалібним, монотонним голосом стогне містер Смерть. — Я цього не витримаю, зробіть укол, де Джонсі, я хочу бачити Джонсі».

«Лежатиму тут, поки він не замовкне, — думає Джонсі. — Все одно я не можу підвестися. Мені в стегно тільки-но вгатили два фунти металу, і встати я зможу через кілька днів, можливо, навіть через тиждень».

Але, на свій жах, він розуміє, що починає вставати, відкидає ковдру і підводиться з ліжка. І хоч він відчуває, що шви на стегні розходяться, а кров — треба думати, донорська — тече по нозі і просочує лобкове волосся, він іде по палаті, через пляму сонячного світла, яке відкидає коротку, але дуже людиноподібну тінь (він уже не сірий чоловічок, і на тому дякую, бо сірим чоловічкам каюк), до дверей. Непомічений, він проходить коридором, повз каталки з підкладним судном, повз двох медсестер-балакух, які сміються, роздивляючись якісь фотографії, передаючи їх одна одній, і наближається до монотонного голосу. Він не може зупинитись і розуміє, що перебуває в хмарі. Але це не чорно-червона хмара, як її відчували Піт і Генрі. Хмара сіра, і він пливе в ній, єдина частинка, яку хмара не змінила. Джонсі думає: «Я — те, що вони шукали. Не знаю, як таке може бути, але я — саме те, що вони шукали. Тому що… хмара мене не змінює?»

Щось таке.

Він проходить крізь троє відчинених дверей. Четверті зачинені. На них висить табличка: «Заходьте, тут інфекції немає. Il n’y a pas d’infection ici ».

«Брешеш, — думає Джонсі. — Круз, чи Кертіс, чи як там його, може, й божевільний, але він має рацію щодо одного: тут інфекція є».

Кров струмує по ногах, нижня частина штанів уже набрала яскравого червоного кольору («Потік кларет», — раніше казали коментатори на боксерських поєдинках), але болю він не відчуває. Як і не боїться інфекції. Він унікальний, і хмара здатна лише нести його, а не змінювати. Відчинивши двері, він заходить досередини.

Чи здивований він виглядом сірої людини на лікарняному ліжку? У жодному разі. Коли того разу в «Дірі в стіні» Джонсі розвернувся і побачив цього чоловіка в себе за спиною, у вилупка вибухнула макітра. Нічогенькій такий напад мігрені. Після такого будь-хто загримить до лікарні. Хоча зараз його голова мала цілий і неушкоджений вигляд. Сучасна медицина творить чудеса.

Палата вся заросла грибком, куди не глянь, усюди золотаво-червона пліснява: на підлозі, на вікні, на рейках жалюзі; вона доповзла до світильника на стелі і до пляшки з глюкозою (Джонсі вирішив, що це глюкоза) на стійці біля ліжка; маленькі червоні борідки звисають із ручки на дверях до туалету і з підніжжя ліжка.

Підходячи до Сірого, прикритого ковдрою по вузькі безволосі груди, він зауважує на тумбочці самотню листівку з побажанням якнайшвидшого одужання. «Швидше одужуй!» — написано поверх зображення сумної черепахи, яка несе на панцирі аптечку. І під картинкою: «Від Стівена Спілберґа та всіх твоїх голлівудських друзяк».

«Це сон, як будь-який сон, повний звичайних символів і заморочок», — думає Джонсі, але в душі розуміє, що це не так. Його розум змішує найрізноманітніші речі, очищує їх, робить зручними для поглинання — так улаштовані всі сни; минуле, сьогодення і майбутнє перемішалися в одному казані, що теж подібне до сну, але він знає, що буде помилкою ставитися до цього недбало, як до уривчастої казочки з підсвідомості. Принаймні якась частина цього відбувається насправді.

Очі-краплини спостерігають за ним. Потім простирадло біля істоти на ліжку починає ворушитись і здійматись. Із-під нього з’являється червонувата, схожа на тхора істота, яка вбила Бобра. Дивлячись на Джонсі такими ж чорними скляними очима, вона починає працювати хвостом і підіймається вгору по подушці, де згортається калачиком поряд із вузькою сірою головою. Не дивно, що Маккарті почувався трохи нездоровим, думає Джонсі.

Кров, липка, як мед, і гаряча, мов лихоманка, стікає по ногах Джонсі. Вона капає на підлогу, можна було б подумати, що незабаром на ній виросте власна колонія червонуватого грибка або цвілі, справжні зарості, але Джонсі знає, що цього не станеться. Він особливий. Хмара може нести його, але не може змінити.

«Не скакати, не грати, — думає він і тут же: — Ш-ш, тихо, тримай це при собі».

Сірий піднімає руку з ліжка в жесті втомленого привітання. На ній три тонкі пальці, що закінчуються рожевими нігтями. З-під нігтів сочиться жовтий гній. Гній поблискує на складках обвислої шкіри і в куточках очей.

«Ти маєш рацію, тобі потрібен укол, — говорить Джонсі. — Якого-небудь «Містера Мускула». Це прочистить тобі м…»

І тут у нього виникає жахлива думка. Вона справляє таке сильне враження, що якусь мить він не може опиратися силі, яка тягне його до ліжка. Ноги починають рухатися, залишаючи на підлозі великі червоні плями.

«Ти ж не станеш пити мою кров, так? Як вампір?»

Істота в ліжку посміхається без посмішки.

«Ми, висловлюючись зрозумілою вам мовою, вегетаріанці».

«Та ну! А як же оцей Боузер?[106] — Джонсі вказує на безногого тхора, і той у дивовижній посмішці відкриває рот, повний зубів-голок. — Боузер теж вегетаріанець?»

«Ти сам знаєш, що ні, — каже Сірий, його рот-щілинка не ворушиться. Цей тип — дивовижний черевомовець, тут не посперечаєшся. У горах Катскіллс[107] він би мав успіх. — Але ти знаєш і те, що тобі не треба його боятися».

«Чому? Що в мені особливого?»

Помираючий сірий чоловічок (авжеж, він помирає, його тіло руйнується, гниє зсередини) не відповідає, і в Джонсі знову проскакує в голові: «Не скакати, не грати». Йому здається, що Сірий був би дуже радий прочитати цю його думку, але не вийде, здатність приховувати свої думки — ще одна якість, яка робить його особливим, унікальним, і Джонсі може тільки сказати: viva la diffйrence[108] (хоч уголос цього, звичайно, не говорить).

«Що в мені особливого?»

«Хто такий Даддітс? — питає Сірий і, коли Джонсі не відповідає, знову посміхається, не ворушачи ротом. — Ну, гаразд, — каже він. — У нас обох є запитання, на які кожен не хоче відповідати. Давай відкладемо їх, гаразд? Вони… Як ви це називаєте? Як це у вас у грі називається?»

«Криб», — відповідає Джонсі. Він почав відчувати запах розкладання істоти. Цей запах приніс із собою до мисливського будиночка Маккарті. Запах ефіру. Йому знову спадає на думку, що потрібно було застрелити поганця, застрелити до того, як він потрапив у тепле місце, і залишити колонію, яка жила в ньому, замерзати під насидженим місцем на старому клені разом із холонучим тілом.

«Так, криб, — вимовляє Сірий. Ловець снів уже тут, звисає зі стелі й повільно обертається над головою Сірого. — Усі ці речі, яких ми не хочемо розкривати один одному, відсунемо їх убік, щоб повернутися до них пізніше. Відкладемо їх у криб».

«Що ти хочеш від мене?»

Сірий дивиться на Джонсі незмигним поглядом. Наскільки може судити Джонсі, він не може моргати, бо не має ні повік, ані вій.

«Ні повік, ані вій, — каже істота, тільки Джонсі чує голос Піта. — Хто такий Даддітс?»

І Джонсі настільки здивований голосом Піта, що мало не прохоплюється… Чого, зрозуміло, і домагалась істота: застукати його зненацька і змусити прохопитися. Хитрий тип, хоч і помирає. Потрібно бути напоготові. Він посилає Сірому картинку великої бурої корови з табличкою «Корова Даддітс» на шиї.

І знову Сірий посміхається без посмішки. Посміхається в голові Джонсі.

«Даддітс — корова? — каже він. — Не думаю».

«Ти звідки?» — питає Джонсі.

«З планети Ікс. Ми прилетіли з помираючої планети їсти піцу «Доміно», здійснювати покупки в кредит на вигідних умовах і вивчати італійську за програмою Берліца», — цього разу голос Генрі. Після цього містер І-Ті-Телефонувати-Додому повертається до власного голосу… Ось тільки (стомлено, без жодного подиву розуміє Джонсі) цей голос — його, голос Джонсі. І він знає, що б сказав Генрі: у нього галюцинації на ґрунті загибелі Бобра.

«Та вже ні, — думає Джонсі. — Зараз ні. Тепер він Яйцеголов, а Яйцеголову краще знати».

«Генрі? Він скоро помре», — байдуже промовляє Сірий. Його рука повільно пересувається по ковдрі, три довгі сірі пальці змикаються на зап’ясті Джонсі. Сіра шкіра тепла й суха.

«Що ти маєш на увазі? — питає Джонсі, злякавшись за Генрі… Але помираюча істота на ліжку не відповідає. Це ще одна карта для крибу, тому Джонсі розігрує іншу, з тих, що має на руках. — Навіщо ти покликав мене сюди?»

Сірий зображує здивування, хоча його обличчя залишається нерухомим.

«Ніхто не хоче помирати на самоті, — каже він. — Я хочу, щоб і зі мною хтось був. Знаю, ми будемо дивитися телевізор».

«Я не хочу…»

«Дуже хочу подивитися одне кіно. Тобі теж сподобається. Воно називається «Співчуття до сірих чоловічків». Боузере, пульт».

Боузер кидає на Джонсі, як йому здається, особливо зловісний погляд і зісковзує з подушки, гнучкий хвіст його видає сухий шурхіт, як змія, що повзе під каменем. На тумбочці лежить пульт дистанційного керування від телевізора, теж порослий грибком. Боузер бере його й повертається до Сірого, несучи пульт у зубах. Сірий відпускає руку Джонсі (дотик його не викликає відрази, і все ж Джонсі відчуває полегшення, коли опиняється на волі), бере пульт, націлює на телевізор і натискає кнопку «Увімкнути». На екрані крізь легкий червонястий пушок на склі проявляється картинка — сарай на задвірках «Діри в стіні». У центрі екрана — якийсь предмет, накритий зеленим брезентом. І ще до того, як двері відчиняються і він бачить самого себе, який заходить у сарай, Джонсі розуміє, що це вже сталося. Головну роль у «Співчутті до сірих чоловічків» виконує Ґері Джонс.

«Здається, ми пропустили титри, — зі свого затишного місця в його мозку каже помираюча істота. — Але кіно тільки-но починається».

Саме цього і боїться Джонсі.

Двері сараю відчиняються, і заходить Джонсі. Одягнений він абияк: своя куртка, рукавиці Бобра, на голові — стара помаранчева шапка, яку носив іще Ламар. Якусь мить Джонсі, котрий дивиться кіно в лікарняній палаті (він присунув стілець і сидить біля ліжка Сірого), здається, що Джонсі в сараї біля «Діри в стіні» все ж був інфікований, він весь укритий червоним мохом. Потім згадує, що Сірий вибухнув прямо перед ним — принаймні голова вибухнула — і на Джонсі полетіли його рештки.

«Тільки ти не вибухнув, — каже він. — Ти… ти… Розпався на спори, чи що?»

«Тсс! — вимовляє Сірий, і Боузер вишкіряє свої страшні зуби, наче закликає Джонсі бути більш увічливим. — Обожнюю цю пісню. А тобі подобається?»

Саундтреком до фільму йде пісня «Rolling Stones» «Співчуття дияволові», що цілком доречно, бо її назва майже повторює назву фільму («Мій дебют у кіно, — думає Джонсі. — Уявляю, що скажуть Карла й діти, коли побачать мене»), але пісня йому не подобається, чомусь вона навіює на нього смуток.

«Як вона може тобі подобатися? — питає він, не звертаючи уваги на оголені зуби Боузера. Боузер не становить загрози для нього, і вони обидва про це знають. — Як? Вони її ставили, коли знищували вас».

«Вони завжди нас знищують, — відповідає Сірий. — Тепер мовчи і дивись кіно. Ця частина надто затягнута, але далі піде краще».

Джонсі складає руки на червоних колінах — кровотеча нарешті припинилась — і дивиться «Співчуття до сірих чоловічків» із неперевершеним Ґері Джонсом у головній ролі.

Неперевершений Ґері Джонс стягає зі снігохода брезент, знаходить акумулятор на столі в картонній коробці і вставляє його, акуратно приєднуючи дроти до відповідних клем. Цим його знання з механіки вичерпуються: він же викладач історії, а не механік і все, що він робить для поліпшення домашнього побуту, — це час від часу змушує дітей дивитися канал «History» замість серіалу «Ксена — принцеса-воїн». Ключ у запаленні, і, коли він повертається, загоряється приладова панель — хоч акумулятор правильно вставив, дякувати Богу, — але двигун не заводиться, навіть жодних звуків не видає. Тільки стартер цокає, і все.

— О мамо рідна, — вимовляє Джонсі позбавленою будь-якої інтонації скоромовкою. Навряд чи він зараз здатний виявляти якісь почуття, навіть якщо б сильно захотів. Він фанат фільмів жахів, він дивився «Вторгнення викрадачів тіл» два десятки разів (навіть бачив жалюгідний ремейк із Дональдом Сазерлендом) і чудово розуміє, що відбувається. Його тіло викрадене, у прямому розумінні. Хоча тут не буде армій зомбі, навіть на маленьке містечко не вистачить. Він особливий. Він відчуває, що Піт, Генрі та Бобер теж особливі (щодо Бобра — був особливим), але серед них він найбільш особливий. Узагалі-то так говорити не можна — слово «особливий» передбачає одиничність, як у того фермерського сиру[109], — але це той рідкісний випадок, коли правило не діє. Піт і Бобер були унікальними, Генрі ще більш унікальний, ну а Джонсі серед них найунікальніший. Ось дивіться, він навіть грає у фільмі про себе самого! Ото вже унікальний так унікальний, як сказав би його старший син.

Сірий на лікарняному ліжку відривається від телевізора, де Джонсі-1 умощується на «Арктик кет», і спрямовує погляд на стілець, на якому в просочених кров’ю штанях сидить Джонсі-2.

«Що ти приховуєш?» — питає Сірий.

«Нічого».

«Чому ти весь час бачиш цегляну стіну? Що таке 19, крім того, що це просте число? Хто сказав «на фіг тигрів»? Що це означає? Що таке цегляна стіна? Коли вона була, ця цегляна стіна? Що вона означає, чому ти весь час її бачиш?»

Він відчуває, як Сірий вдивляється в нього, намагається витягти правду, але наразі зернятко істини в безпеці. Його можна забрати, але не можна змінити. Як і розкрити повністю. Принаймні поки що.

Джонсі прикладає палець до губ і відповідає Сірому його ж словами:

«Мовчи і дивись кіно».

Істота дивиться на нього опуклими очима (Джонсі вони нагадують очі комахи, богомола), Джонсі ще кілька секунд відчуває її увагу, потім відчуття слабне. Поспішати нікуди. Рано чи пізно воно розчинить панцир, який захищає останню зернину чистого, справжнього Джонсі, і тоді воно дізнається про все, що хоче знати.

Поки ж вони дивляться фільм, і, коли Боузер із його гострими зубами й ефірним запахом антифризу заповзає на коліна Джонсі, той цього навіть не помічає.

Джонсі-1, Джонсі з сараю (тільки тепер це не Джонсі, а Сірий), тягнеться. Дотягтися потрібно до багатьох умів, і всі вони скачуть один перед одним, як радіохвилі пізно ввечері, але він легко знаходить той, у якому містяться потрібні йому відомості. Це все одно що відкрити файл на персональному комп’ютері і знайти в ньому надчітке 3D-кіно замість слів.

Джерело Сірого — Еміль «Чувак» Бродскі з Менло-парку, штат Нью-Джерсі. Бродскі — сержант технічних військ, дрібний службовець автопарку. Тільки тут, у складі групи тактичного реагування Курца, Бродскі не має звання. Тут ніхто не має звання. Звертаючись до керівництва, він говорить «босе», а до підлеглих (а таких на цій вечірці небагато) — «гей ти». Якщо він не знає, хто перед ним, зійде «приятелю» або «друже».

Над територією проносяться реактивні літаки, але не часто (вони зможуть зробити всі потрібні їм фотографії з низької навколоземної орбіти, якщо хмари розійдуться), та й вони не турбують Бродскі. Літаки прилітають із бази Національної гвардії ВПС у Банґорі, а він тут, на Джефферсон-тракт. Його турбота — гелікоптери та вантажівки в дедалі більшому автопарку (з полудня всі дороги в цій частині штату перекриті, і єдине, що по них рухається, — це оливково-зелені вантажівки з зафарбованим маркуванням). Крім того, він відповідає за встановлення щонайменше чотирьох генераторів, необхідних для забезпечення електрикою табору, який розростається навколо крамниці Ґосселіна. Серед потреб табору — датчики руху, прожектори, ліхтарі по всьому периметру і мобільна операційна, яку терміново облаштовують у будинку на колесах марки «Windstar».

Курц чітко дав зрозуміти, що для нього освітлення дуже важливе, — він хоче, щоб у цьому місці вночі було видно, як удень. Найбільше прожекторів установлюють навколо сараю, місця, яке колись було загорожею для коней, і на вигулі позаду сараю. У полі, на якому в минулому паслися корів сорок старого Реджі Ґосселіна, поставили два намети. У більшому на зеленому даху напис «Склад», другий — білий, без будь-яких написів. У ньому немає гасових обігрівачів, як у більшому наметі, бо вони там і не потрібні. Це тимчасовий морг, розуміє Джонсі. Зараз там зберігаються лише три тіла (одне з них — банкір, який спробував утекти, йолоп), але незабаром їх може стати набагато більше. Якщо не станеться якась подія, що ускладнить або й унеможливить збирання тіл. Для Курца, боса, така подія розв’язала б купу проблем.

Але все це просто так, несуттєво. Джонсі-1 цікавить Еміль Бродскі з Менло-парку.

Бродскі квапливо крокує вкритою снігом упереміш із брудом ділянкою між вертолітною зоною і вигулом, де будуть розміщуватися заражені грибком Ріплі (їх там уже чимало, вони блукають туди-сюди з розгубленими обличчями солдатів, які нещодавно потрапили в полон, кличуть охоронців, просять цигарок і пояснень, кидають порожні погрози). Бульдоже обличчя Еміля Бродскі, присадкуватого, коротко стриженого чолов’яги, наче навмисно створене для дешевих цигарок (але ж Джонсі знає, що насправді він ревний католик і взагалі ніколи в житті не курив). Зараз він крутиться, як електровіник. На голові в нього навушники з мікрофоном. Він перебуває на радіозв’язку з колоною заправників, яка під’їжджає по І-95[110], — дуже важливо, щоб ці хлопці дісталися вчасно, бо гелікоптери, які зараз на завданні, незабаром повернуться і їх треба буде заправляти, — а ще розмовляє з Кембрі, який іде поруч із ним, про контрольно-спостережний пункт, який Курц хоче організувати до дев’ятої вечора, найпізніше — до півночі. Ця операція, за чутками, повинна закінчитися за сорок вісім годин, але хто знає, як воно обернеться насправді? Якщо вірити чуткам, їхня основна ціль, «Синій гість», уже знищена, але Бродскі не розуміє, звідки про це стало відомо, якщо великі бойові гелікоптери ще не повернулися. Та й узагалі, у них тут робота проста: стеж, щоб усе працювало, а об одинадцятій вимикай рубильник.

А потім, Господи Боже, Джонсі стає не два, а три: один дивиться телевізор у зараженій грибком лікарняній палаті, ще один у сараї сідає на снігохід… а Джонсі-3 раптово виникає в коротко стриженій католицькій голові Еміля Бродскі. Бродскі зупиняється, піднімає голову і дивиться в біле небо.

Кембрі робить іще три-чотири кроки, перш ніж розуміє, що Чувак зупинився як укопаний і стоїть посеред брудного коров’ячого пасовища. Поки навколо триває гарячковий гармидер — бігають люди, літають гелікоптери, ревуть мотори, — він стоїть, як робот, у якого сіли батарейки.

— Босе? — питає Кембрі. — Усе гаразд?

Бродскі не відповідає… принаймні не відповідає Кембрі. Джонсі-1 — Джонсі з сараю — він каже: «Відкрий капот двигуна і покажи мені свічки».

Джонсі не відразу знаходить, як відкрити капот, але Бродскі дає йому вказівки. Потім Джонсі схиляється над маленьким двигуном, але не для того, щоб самому щось побачити. Він перетворює свої очі на дві камери високої роздільності й відсилає картинку Бродскі.

— Босе? — стривожено питає Кембрі. — Що трапилося? Що не так?

— Нічого не трапилося, — повільно, чітко вимовляючи кожен звук, відповідає Бродскі. Він стягує навушники на шию, розмови в них його відволікають. — Мені просто потрібно трохи подумати.

І, звертаючись уже до Джонсі: «Хтось вийняв свічки. Поглянь навколо… А, ось вони, на столі».

На краю робочого столу стоїть банка з-під майонезу, наполовину наповнена бензином. Кришка продірявлена у двох місцях викруткою, щоб не скупчувалися випари. У бензині, як біологічні експонати у формальдегіді, лежать дві свічки марки «Чемпіон».

Бродскі промовляє вголос:

— Добре витри їх.

Кембрі питає:

— Що добре витерти?

Бродскі кидає йому мимохідь:

— Помовч.

Джонсі вивуджує свічки, витирає їх, потім вставляє і, дотримуючись указівок Бродскі, підключає.

«Спробуй тепер, — каже Бродскі, цього разу не ворушачи губами, і снігохід із ревінням заводиться. — І не забудь перевірити бензин».

Джонсі перевіряє і дякує йому.

— Нема за що, босе, — каже Бродскі і швидко крокує далі. Кембрі трюхикає за ним. Він бачить дещо спантеличений вираз обличчя Чувака, коли той виявляє, що навушники висять у нього на шиї.

— Чорт забирай, що це було? — питає Кембрі.

— Нічого, — відповідає Бродскі, але щось таки було, ще й як було! Але що? Розмова? Діалог? Консультація? Так, консультація. Тільки він не пам’ятає точно, на яку тему. Зате гарно пам’ятає короткий інструктаж, який Курц провів цього ранку затемна, коли група готувалась. Однією з прямих вказівок було доповідати особисто Курцові про все незвичайне. Чи можна назвати те, що трапилося, незвичайним? І взагалі, що ж це було?

— Певно, тимчасове запаморочення, — уголос каже Бродскі. — Надто багато всього треба зробити, і дуже мало часу. Ходімо, синку, не відставай.

Кембрі не відстає. Бродскі продовжує перервану подвійну розмову — колона там, Кембрі тут, — але водночас згадує дещо інше, третю розмову, яка вже скінчилася. Чи була вона незвичайною? Напевне, ні, вирішує Бродскі. Тут точно не було нічого такого, про що можна було б поговорити з цим недолугим йолопом Перлмуттером — у його уявленні якщо чогось немає в планшетці, з якою він не розлучається, то цього просто не існує. Курц? Нізащо. Він поважає старого стерв’ятника, але ще більше боїться його. Вони всі його бояться. Курц хитрий, Курц не знає страху, а ще Курц — найбожевільніша мавпа в джунглях. Бродскі не хотів би навіть ступати там, де по землі пройшла тінь Курца.

Андергілл? Чи, може, поговорити з Овеном Андергіллом?

Можливо… Але, можливо, й ні. У таких справах можна вляпатися по самі вуха, причому ні за що ні про що. Так, він чув голоси хвилину-другу — точніше, один голос, — але ж зараз із ним усе гаразд. І все-таки…

Тим часом у «Дірі в стіні» Джонсі з ревінням виїжджає з сараю і мчить Просікою. Він відчуває Генрі, коли проїжджає повз нього, — Генрі ховається за деревом, вгризаючись зубами в мох, щоб не закричати, — але успішно приховує це від хмари, яка оточує останню зернину його свідомості. Майже напевне, востаннє він опиняється поряд зі своїм старим другом, який не вийде з цього лісу живим.

Джонсі шкодує, що не зміг із ним попрощатися.

«Не знаю, хто знімав це кіно, — говорить Джонсі, — але не думаю, що їм варто готувати фраки для церемонії вручення Оскара. Я б навіть сказав…»

Він дивиться навкруги і бачить тільки вкриті снігом дерева. Знову спрямовує погляд вперед, перед ним лише тікає в далечінь Просіка, а під ним смикається снігохід. Ніякої лікарні, ніякого Сірого ніколи не існувало, все це був сон.

Але це був не сон. І приміщення існує. Це не лікарняна палата. Тут немає ні ліжка, ні телевізора, ні крапельниці. Тут узагалі майже нічого немає, хіба що дошка оголошень. До дошки приколоті дві речі: карта північної частини Нової Англії з нанесеними певними маршрутами — це маршрути прямування вантажівок братів Трекерів — і полароїдний знімок дівчинки-підлітка з задертою спідницею, під якою видно золотавий кущик волосся. Крізь вікно Джонсі дивиться на Просіку. Він не сумнівається, що саме це вікно було в лікарняній палаті. Але лікарняна палата була поганим місцем. Йому потрібно було попри все звідти вибратися, тому що…

«У палаті небезпечно», — думає Джонсі… ніби тут безпечно, ніби взагалі існують безпечні місця. І все ж… тут, напевне, безпечніше. Це його останній притулок, і він прикрасив його картинкою, яку, на його думку, вони всі хотіли побачити, коли йшли під’їзною доріжкою до покинутої будівлі тоді, в 1978-му. Тіна Джин Слоппінґер, чи як там її звали.

«Я бачив і щось реальне… повернулися повноцінні спогади, як сказав би Генрі. Я дійсно вважав, що бачив Даддітса того дня. Тому й кинувся на проїжджу частину, не подивившись навколо. А що стосується Сірого… Тепер я і є Сірий. Хіба ні? Крім тієї моєї частини, яка перебуває в цій запилюженій, порожній, нецікавій кімнаті з використаними презервативами на підлозі й фотографією дівчини на дошці оголошень, я весь — містер Сірий. Хіба не так?»

Немає відповіді. І саме така відповідь йому й потрібна.

«Але як це сталося? Як я потрапив сюди? І для чого? Для чого все це?»

Відповідей, як і раніше, немає, на ці запитання своїх відповідей він дати не може. Він просто радіє, що є місце, де він усе ще може бути самим собою, і з тривогою думає про те, як легко була викрадена решта його життя. І знову абсолютно щиро і з важким серцем він шкодує про те, що не застрелив Маккарті.

День розколовся навпіл мегапотужним вибухом, і, хоча джерело його було за багато миль, він був настільки сильним, що з гілля дерев посипався сніг. Фігура на снігоході навіть не озирнулася. Це був корабель. Його підірвали військові. Байруму кінець.

Через кілька хвилин праворуч з’явився зруйнований курінь. На снігу перед ним, застрягнувши однією ногою під проваленим бляшаним дахом, лежав Піт. Збоку він видавався мертвим, але був живий. У цій грі вдати мертвого було неможливо — він чув думки Піта. Коли він під’їхав і заглушив мотор снігохода, Піт підвів голову й оголив решту зубів у невеселій посмішці. Лівий рукав його куртки почорнів і підплавився. На правій руці залишився тільки один робочий палець. Уся видима шкіра майже суцільно була вкрита байрусом.

— Ти не Джонсі, — вимовив Піт. — Що ти зробив із Джонсі?

— Сідай, Піте, — сказав Сірий.

— Не хочу з тобою нікуди їхати. — Піт підняв праву руку — відкушені пальці, золотаво-червонуваті нарости байрусу — і витер нею лоб. — Вали на хрін звідси. Сідай на свого поні і скачи далі.

Сірий опустив голову, яка колись належала Джонсі (сам Джонсі спостерігав за всім цим із вікна свого притулку в покинутому складі братів Трекерів, не маючи змоги ні допомогти, ні змінити що-небудь), і подивився на Піта. Піт закричав, тому що байрус, яким поросло все його тіло, почав стискатися, запускаючи коріння в м’язи та нерви. Нога, застрягла під проваленим дахом, смикнулася, вивільнилась, і Піт, кричачи, скарлючився в позу зародка. З рота й носа ринула кров. Коли він знову закричав, із ясен вивалилися ще два зуби.

— Сідай, Піте.

Схлипуючи, притискаючи до грудей скалічену руку, Піт спробував звестися на ноги. Перша спроба виявилася невдалою, він знову розтягся на снігу. Сірий на це нічого не сказав, просто сидів на «Арктик кет» і спостерігав.

Джонсі відчував біль, відчай і божевільний страх Піта. Страх відчувався найсильніше, і він вирішив ризикнути.

«Піте».

Ледь помітний шепіт, але Піт почув. Він підняв голову. Виснажене обличчя, поцятковане грибком, що його Сірий називає «байрус». Коли Піт облизав губи, Джонсі зауважив, що байрус росте і в нього на язиці. Інопланетна молочниця. Колись Піт Мур хотів стати космонавтом. Колись він заступився за меншого і слабшого перед великими й сильними. Він заслуговував на кращу долю.

«Не скакати, не грати».

Піт мало не всміхнувся. Це було і прекрасно, і зворушливо. Цього разу він спромігся підвестись і повільно підійшов до снігохода.

У порожньому кабінеті, де був ув’язнений Джонсі, засмикалася дверна ручка.

«Що це означає? — запитав Сірий. — Що таке «не скакати, не грати»? Що ти там робиш? Повертайся до лікарні і дивись зі мною фільм. І взагалі, як ти потрапив туди?»

Тепер настала черга Джонсі не відповідати, і він зробив це з превеликим задоволенням.

«Ну нічого, я все одно ввійду, — продовжив Сірий. — Коли буду готовий. Ти думаєш, що можеш замкнутись і не впустити мене, але ти помиляєшся».

Джонсі зберігав мовчання — не варто провокувати істоту, яка тимчасово володіє його тілом, — але не вважав, що помиляється. З іншого боку, йти він не насмілювався. Якщо він спробує це зробити, його миттю проковтнуть. Він усього лише зернятко в хмарі, шматочок неперетравленої їжі в інопланетному шлунку.

Краще не висовуватися.

Піт сів позаду Сірого та обхопив руками талію Джонсі. Через десять хвилин вони проїхали повз перевернутий «скаут», і Джонсі зрозумів, що так затримало Піта й Генрі, коли вони поверталися з крамниці. Дивовижно, як вони обидва вижили. Йому б хотілося оглянути машину ретельніше, але Сірий зменшувати швидкості не став, і «Кет», підстрибуючи на лижах між двома засипаними снігом коліями, помчав далі.

Милі через три вони в’їхали на пагорб, і Джонсі побачив кулю зі сліпучого жовто-білого світла, яка чекала на них, зависнувши в якомусь футі над дорогою. Вона здавалася гарячою, як полум’я зварювального апарату, але все ж не була такою, бо сніг під нею не танув. Майже напевне це був один із тих вогнів, які вони з Бобром спостерігали в небі над тваринами, що бігли з Ущелини.

«Авжеж, — сказав Сірий. — Це те, що у вас називають сигнальним вогнем. Один з останніх. Можливо, таки останній».

Джонсі нічого не сказав, просто дивився у вікно своєї камери-одиночки, що мала вигляд кабінету. Він відчував на талії руки Піта, який тримався за нього інстинктивно — так побитий боксер чіпляється за суперника, щоб не впасти на ринг. Голова, що лежала в нього на спині, була важкою як камінь. Піт перетворився на живильне середовище для байрусу, і байрусові він припав до смаку — навкруги холодно, а Піт теплий. Судячи з усього, Піт для чогось був потрібний Сірому. Навіщо? Джонсі не знав, що й думати.

Сигнальний вогонь іще приблизно півмилі вів їх дорогою, потім звернув у ліс. Він протиснувся між двох великих сосен, зупинився і, обертаючись над снігом, став чекати на них. Джонсі почув, як Сірий звелів Пітові триматися якомога міцніше.

«Арктик кет» підстрибував і з риканням в’їжджав на невеликий схил, лижі заривались у сніг і розкидали його врізнобіч. У гущавині лісу снігу було менше, де-не-де не було взагалі, і на цих ділянках лижі снігохода сердито гриміли по мерзлій кам’янистій землі, посипаній опалою глицею. Тепер вони прямували на північ.

За десять хвилин вони різко підстрибнули на гранітному виступі, і Піт, скрикнувши, впав зі снігохода. Сірий загальмував. Сигнальний вогонь теж зупинився, обертаючись над снігом. Джонсі здалося, що він трохи потьмянів.

— Уставай, — сказав Сірий. Він сидів, повернувшись, на снігоході й дивився на Піта.

— Не можу, — слабко відповів Піт. — Зі мною все скінчено, хлопче, я…

І тут Піт знову завив і заметався по землі, смикаючи ногами. Руки, одна обгоріла, друга покалічена, безладно сіпалися.

«Припини! — закричав Джонсі. — Ти вбиваєш його!»

Сірий не звернув на його крик уваги і залишився сидіти в тій самій позі, упівоберта спостерігаючи за Пітом із холодним, мертвотним терпінням, поки байрус стискався і вростав у Пітову плоть. Нарешті Джонсі відчув, як Сірий дав Піту спокій. Піт насилу звівся на ноги. На щоці в нього з’явився новий поріз, і в ньому вже кишів байрус. В отупілих від болю очах стояли сльози. Він сів на снігохід, і його руки знову лягли на талію Джонсі.

«Тримайся за мою куртку, — шепнув Джонсі й, коли Сірий повернувся обличчям вперед і запустив «Арктик кет», відчув, як Піт узявся за куртку. — Не скакати, не грати, правильно?»

«Не грати», — погодився Піт, але слабко.

Цього разу Сірий не звернув уваги. Сигнальний вогонь, що був уже не таким яскравим, але продовжував швидко обертатися, полетів далі на північ… або, в усякому разі, в напрямку, який Джонсі вважав північчю. Поки снігохід виляв між деревами, густими кущами і валунами, Джонсі майже перестав орієнтуватись у просторі. За спиною в них заклацали часті постріли, ніби хтось там вирішив повправлятись у стрільбі.

Приблизно через годину Джонсі нарешті зрозумів, навіщо Сірому Піт. Сталося це, коли сигнальний вогонь, який до того часу вже перетворився на бліду тінь самого себе, нарешті згас. Зник він із м’яким звуком, ніби хтось хлопнув паперовий пакет. Якісь дрібні клаптики впали на землю.

Вони перебували на порослому деревами гребені, посеред бозна-чого. Перед ними тяглася засніжена лісиста рівнина, на дальшому кінці якої видніли старі пагорби, що руйнувалися від часу, і непрохідні зарості чагарників, ніде жодного вогника. І на довершення всього йшло до вечора.

«Бісова халепа, ти нас у неї втягнув», — подумав Джонсі, але не відчув у Сірому ні стурбованості, ні непевності. Сірий заглушив снігохід і тепер просто сидів на ньому.

«Північ», — виголосив Сірий. Але звертаючись не до Джонсі.

Відповів Піт, уголос, але втомлено, розтягуючи слова:

— Звідки мені знати? Господи, я навіть не бачу, де сідає сонце. У мене одне око накрилося.

Сірий повернув голову Джонсі, і Джонсі побачив, що в Піта немає лівого ока. Високо піднята повіка надавала йому здивованого й безглуздого вигляду. У порожній очниці вже виріс невеликий кущ байрусу. Найдовші паростки звисали на вкриту щетиною щоку. Інші вплітались у рідке волосся яскравими золотаво-червоними нитками.

«Ти знаєш».

— Може, й знаю, — сказав Піт. — Може, просто не хочу показувати тобі дорогу.

«Чому?»

— Тому що я сумніваюся, що ти задумав щось корисне для всіх нас, гондоне ти штопаний, — відповів Піт, і Джонсі відчув незрозумілу гордість.

Джонсі побачив, що поріст в очниці Піта сіпнувся. Піт зойкнув і схопився за обличчя. На мить — коротку, але досить довгу, щоб перейнятися відчуттями, — Джонсі уявив, як золотаво-червонуваті щупальця пробираються від порожньої очниці до мозку Піта і розходяться в різні боки, як розчепірені пальці, щоб стиснути сіру губку.

«Піте, скажи йому! — заволав Джонсі. — Господи Боже, відповідай йому!»

Байрус знову завмер. Пітова рука безсило впала, обличчя на ділянках, іще не вкритих червонуватою рослинністю, тепер було мертвотно блідим.

— Де ти, Джонсі? Там є місце ще для одного?

Відповідь була короткою: звичайно, немає. Джонсі не розумів, що з ним сталось, але знав: урятувати себе, останню зернину своєї свідомості, він зможе, тільки якщо буде залишатися там, де перебуває. Варто хоча б прочинити двері, і його не стане.

Піт кивнув.

— Не подумав про це, — сказав він і звернувся до іншого: — Не роби більше мені боляче, добре, приятелю?

Сірий сидів, дивлячись на Піта очима Джонсі й нічого не обіцяючи.

Піт зітхнув, потім підняв обгорілу ліву руку і витяг один палець. Заплющивши очі, став водити пальцем уперед-назад, уперед-назад. І тут Джонсі зрозумів усе. Як звали ту дівку? Рінкенгауер, здається? Так. Імені він пригадати не міг, але таке немилозвучне прізвище, як Рінкенгауер, забути неможливо. Вона теж ходила до школи Мері М. Сноу, тобто до академії йолопів, хоча на той час Даддітс перейшов до училища. А Піт? Піт завжди мав здатність запам’ятовувати найнесподіваніші дрібниці, але після того, як Даддітс…

Джонсі, який сидів, скоцюрбившись, у своїй маленькій брудній камері на одного і дивився у вікно на вкрадений у нього світ, пригадав слова… тільки то були зовсім не слова, то були відкриті склади, химерно красиві своїм звучанням:

«И аиш іію, Іте? Ти бачиш лінію, Піте?»

Піт, із обличчям, на якому з’явився вираз смутного подиву, відповів «так», він бачив її, і став робити цей рух пальцем, наче показуючи рух маятника, той самий, який робив зараз.

Палець завмер, кінчик його ледь помітно тремтів, як чарівна паличка лозоходця на краю підземного джерела води. Потім Піт указав на гребінь трохи правіше від нинішнього напрямку руху снігохода.

— Там, — сказав він і опустив руку. — Північ там. Тримай курс на он ту невелику скелю. З сосною посередині. Бачиш?

«Так, я бачу її». Сірий повернувся вперед і знову завів снігохід. Джонсі мимохідь подумав, на скільки ще вистачить бензину в баку.

— Можу я тепер зійти?

Він мав на увазі «померти», звичайно ж.

«Ні».

І вони поїхали далі. Піт знесилено взявся за куртку Джонсі.

Вони обминули скелю, піднялися на найвищий пагорб за нею, і там Сірий пригальмував, щоб його ще живий замінник сигнального вогню міг знову показати напрямок. Піт зробив це, і вони продовжили шлях трохи на захід від справжньої півночі. Темрява густішала. Один раз вони почули гелікоптери — їх було щонайменше два, а то й усі чотири, — які наближалися до них. Сірий загнав снігохід у густій невисокий лісок, не звертаючи уваги на гілля, яке шмагало обличчя Джонсі, від чого його щоки й лоб суцільно вкрилися саднами, з яких сочилася кров. Піт знову вилетів із сидіння. Сірий вимкнув двигун «Арктик кет» і відтяг ледь живого Піта під найгустіші зарості кущів. Там вони дочекалися, поки гелікоптери пролетіли. Джонсі відчув, що Сірий вліз у голову одного з пілотів і швидко просканував його свідомість, мабуть, для того, щоб порівняти відоме цій людині з тим, що говорив Піт. Коли гелікоптери зникли на південному сході, напевно, повертаючись на базу, Сірий завів снігохід, і вони поїхали далі. Знову пішов сніг.

Через годину вони зупинилися на новому пагорбі, і Піт знову впав з «Кета», цього разу завалився на бік. Він підняв голову, але обличчя в нього майже не залишилося, воно все було під пишною рослинністю. Він спробував щось вимовити і не зміг: рот був забитий, язик не ворушився під товстою подушкою байрусу.

«Я не можу. Все, не можу більше, дай мені спокій».

«Так, — сказав Сірий. — Думаю, ти виконав своє призначення».

«Піте! — скрикнув Джонсі. Потім Сірому: — Ні, ні, не роби цього!»

Сірий, звичайно ж, не звернув уваги. На мить в оці, що залишилося на обличчі Піта, з’явилося безмовне розуміння. І полегшення. У цю коротку мить Джонсі ще міг достукатися до розуму Піта, свого друга дитинства, який завжди чекав біля воріт школи, нібито ховаючи в кулаці цигарку, який мріяв стати космонавтом і з орбіти побачити весь світ цілком, який був одним із тих чотирьох, хто допоміг урятувати Даддітса від великих хлопців.

Одна мить. Потім Джонсі відчув, як щось вистрибнуло з розуму Сірого, і поріст на тілі Піта не просто смикнувся, а почав стискатися. Почувся зловісний скрипучий звук — це череп Піта тріснув у десятку місць. Обличчя — те, що лишилося від нього, — різко ввалилося всередину, зробивши Піта схожим на старезного беззубого діда. Потім він упав ниць, і сніг почав засипати спину його куртки.

«Ах ти сволота!»

Сірий, байдужий до прокльонів і люті Джонсі, не відповів. Він знову розвернувся вперед. Як тільки він це зробив, вітер, який усе ще посилювався, на мить припинився, і в сніговій завісі прочинилася щілина. Приблизно в п’яти милях на північний захід від їхнього нинішнього перебування Джонсі побачив рухливі вогні, але не сигнальні, а фари. Безліч. Там по шосе їхала колона вантажівок. Інших машин там не було. Тепер ця частина Мейну цілком належала військовим.

«І всі вони шукають тебе, суко», — процідив Джонсі, коли снігохід поїхав далі. Снігова запона зімкнулась, огорнувши їх з усіх боків і приховавши від очей колону, але Джонсі знав, що Сірому нескладно буде знайти шосе. Піт привів його сюди, в цю частину карантинної зони, де неприємностей не очікувалось, і він розраховував, що далі його поведе Джонсі, бо Джонсі був іншим. Хоча б тому, що його не брав байрус. Із якоїсь причини байрусу він не подобався.

«Тобі звідси не вийти», — сказав Джонсі.

«Я вийду, — заперечив Сірий. — Ми завжди помираємо і завжди живемо. Ми завжди програємо і завжди перемагаємо. Подобається тобі це чи ні, Джонсі, але ми — майбутнє».

«Якщо це так, то це найкращий з усіх відомих мені приводів жити минулим», — сказав Джонсі, але від Сірого відповідь не прийшла. Сірий — як сутність, як свідомість — зник, розчинився в хмарі. Від нього залишилося рівно стільки, щоб підтримувати рухові навички Джонсі й скеровувати снігохід до шосе. І Джонсі, змушений виконувати невідоме йому завдання, знайшов слабку втіху в двох речах. По-перше, Сірий не знав, як дістатися до останнього його крихітного шматочка, який існував у згадці про контору братів Трекерів. По-друге, Сірий не знав про Даддітса, про «не скакати, не грати».

І Джонсі збирався зробити так, щоб Сірий і не дізнався про це.

Хоча б деякий час.

Розділ 13 У крамниці Ґосселіна

Арчі Перлмуттеру, відмінникові середньої школи (мав честь виголошувати прощальну промову на випускному, тема: «Переваги та обов’язки демократії»), колишньому скауту-орлу[111], ревному пресвітеріанцеві й випускникові Вест-Пойнту, сільська крамничка Ґосселіна перестала здаватися реальною. Зараз, коли на освітлення цього закладу витрачалося стільки енергії, що вистачило б на ціле невелике місто, він здавався декорацією для фільму. Причому не абиякого, а грандіозного шоу в дусі Джеймса Кемерона, де тільки на харчування знімальної групи витрачається стільки, що за ці гроші можна було б годувати все населення Гаїті протягом двох років. Навіть снігопад, який невблаганно посилювався, майже не приглушав сяйво ліхтарів і не розвіював ілюзію того, що все навколо — від пари бляшаних димарів, що кособоко стирчали з даху, до єдиної іржавої бензоколонки — не більш ніж бутафорське облаштування знімального майданчика.

«Це буде перша сцена, — думав Перлі, енергійно крокуючи з планшеткою під пахвою (Арчі Перлмуттер завжди вважав себе людиною артистичною… причому з комерційною жилкою). — Перший кадр: відлюдна сільська крамничка, навколо дров’яної грубки сидять літні люди — не навколо маленької грубки в кабінеті Ґосселіна, а навколо великої в самому магазині, — за вікном валить сніг. Розмова точиться навколо вогнів у небі… зниклих мисливців… зустрічі з сірими чоловічками в лісі. Власник крамниці — назвімо його старий Россітер — сміється з них. «Ото цирк на дроті! Та що ви верзете?» — каже він, і в ту саму мить усю крамницю заливає сліпуче сяйво (як у «Близьких контактах третього ступеня»), потім прямо перед нею приземляється НЛО. З нього вивалюються кровожерні прибульці і шмаляють на всі боки з бластерів! Як «День незалежності», тільки фішка в тому, що дія відбувається в лісі!»

За ним насилу встигав Мелроуз, третій помічник кухаря (чи не єдине офіційне звання, яке відкрито використовується в цій невеликій авантюрі). На ногах у нього не туфлі й не черевики, а кросівки — Перлмуттер витяг його зі «Спаґо», як тут називають кухонний намет, — тому він раз у раз послизався. Усюди навколо них ходили чоловіки, рідше жінки, — здебільшого по двоє. Багато розмовляли через петличні мікрофони або рації. Відчуття кіношності подій посилювали трейлери, вантажівки з причепами, гелікоптери, що стояли неподалік (погіршення погоди змусило їх повернутись), і безперервний гул моторів та генераторів.

— Навіщо він хоче мене бачити? — вкотре запитав Мелроуз, задихаючись від хвилювання. Вони якраз проходили повз загорожу і вигул біля корівника Ґосселіна. Старий похилений паркан (востаннє справжній кінь стояв у загорожі або пасся на вигулі років десять тому, не менше) був зміцнений звичайним колючим дротом і дротом під напругою, не смертельною, але достатньою, щоб звалити з ніг будь-кого, хто надумає до нього торкнутися. Крім того, напруга могла бути в будь-яку хвилину збільшена до смертельної, якщо місцеві стануть надто неспокійними. Через дріт їх проводжали очима людей двадцять-тридцять, серед них і сам старий Ґосселін (у кіноверсії Джеймса Кемерона старого Ґосселіна гратиме якійсь ветеран із мужнім обличчям, типу Брюса Дерна[112]). Раніше люди за дротом кричали б їм, погрожували і чогось гнівно вимагали, але після того, що в них на очах сталося з тим банкіром із Массачусетсу, небораки швидко здулися. Коли перед тобою комусь розхерачать голову, це значно знижує твій запал. Та ще респіратори на обличчях військових. Це позбавляло останніх поривів.

— Босе? — майже скавчання перетворилося на справжнє скавчання. Вигляд американських громадян за колючим дротом, судячи з усього, посилив занепокоєння Мелроуза. — Босе, ну дайте відповідь, навіщо я знадобився великому чоловікові? Великий чоловік узагалі не повинен знати про існування третього помічника кухаря.

— Не знаю, — відповів Перлі й не покривив душею.

Попереду, біля початку так званої «вертушкової алеї», стояв Овен Андергілл і поряд з ним якийсь хлопець із автопарку. Щоб перекричати гудіння гелікоптерів, хлопець із автопарку мусив мало не кричати у вухо Андергілла. Напевне, подумав Перлмуттер, гелікоптери скоро заглушать. У таку паскудну погоду ніхто не літатиме, хоча цю нетипову для сезону ранню снігову бурю Курц звав Божим даром. Коли він казав такі речі, неможливо було збагнути, серйозно це чи жартома. Він завжди говорив ніби серйозно… а потім, бувало, заходився реготом. Реготом, від якого Арчі Перлмуттеру ставало моторошно. У кіно Курца гратиме Джеймс Вудс. Або, наприклад, Крістофер Вокен. Ні той, ні другий, щоправда, не схожі на Курца зовні, але хіба Джордж К. Скотт схожий на Паттона[113]? Питання закрите.

Перлмуттер різко повернув до Андергілла. Мелроуз спробував не відстати і з прокльонами гепнувся на дупу. Перлмуттер плеснув Андергілла по плечу, і, коли той повернувся, йому залишалося тільки сподіватись, що респіратор хоча б частково приховає здивування, яке намалювалось у нього на обличчі. Овен Андергілл наче на десять років постаршав від тієї хвилини, коли вийшов із жовтого автобуса школи Міллінокета.

Подавшись уперед, Перлі закричав, перекрикуючи вітер:

— Курц у п’ятнадцятій! Не забудьте!

Андергілл нетерпляче махнув рукою — «не забуду!» — і знову повернувся до хлопця з автопарку. Нарешті Перлмуттер його впізнав, це Бродскі. Хлопці називали його Чувак.

Командний пост Курца, величезний «Віннебаґо» (на знімальному майданчику це був би будиночок зірки екрану або самого Джиммі Кемерона), стояв прямо попереду. Перлі прискорив крок, рішуче рухаючись назустріч снігу, який бив в обличчя. Мелроуз, обтрушуючи сніг із комбінезона, подався за ним.

— Ну правда, шефе, — благав він, — може, хоч здогадуєтесь?

— Ні, — відрізав Перлмуттер. Він уявлення не мав, навіщо Курцові знадобився третій помічник кухаря, коли вся операція йшла як слід. Але думав, що вони обидва розуміють: нічого доброго чекати не випадає.

Овен повернув до себе голову Еміля Бродскі, підніс свою опуклу маску до його вуха і сказав:

— Розкажи ще раз. Не все, а ту частину, де тобі мозок трахнули.

Бродскі не сперечався, але секунд десять збирався на думці. Овен терпляче чекав. У нього попереду були нарада з Курцом, наступні звіти команди, стоси паперової роботи й один Бог знає які ще неприємні завдання, але він відчував, що це важливо.

А ось розповідати Курцові чи ні — то ще треба буде подивитися.

Нарешті Бродскі повернув голову Овена, підніс свою опуклу маску до його вуха і заговорив. Цього разу розповідь була більш докладною, але загалом повторювала вже сказане. Він ішов через поле біля крамниці, розмовляючи одночасно з Кембрі і з заправною колоною, коли раптом відчув, ніби в нього викрали розум. Він опинився в незрозумілому старому сараї з кимось, кого не міг бачити. Ця людина хотіла завести снігохід, але не могла. Чувак їй знадобився для того, щоб сказати, що не так.

— Я сказав йому відкрити капот! — прокричав у вухо Овена Бродскі. — Він відкрив. І потім я наче почав дивитися його очима… але думав своїм мозком, розумієте?

Овен кивнув.

— Я відразу побачив, що не так. Хтось витяг свічки. Тому я звелів тому чоловікові подивитися навколо, що він і зробив. Що ми обидва зробили. Свічки знайшлися в банці з бензином на столі. Мій батько свічки від газонокосарки і ґрунторозпушувача теж на зиму ставив у бензин.

Бродскі замовк, явно засоромившись чи своїх слів, чи того, як це, на його думку, звучало. Овен, який напружено слухав його, нетерпляче дав знак продовжувати.

— Більше розповідати особливо немає про що. Я сказав йому дістати їх, витерти і вставити. Я мільйон разів так допомагав хлопцям, тільки… мене там не було, я був тут. Нічого цього насправді не відбувалося.

Овен запитав:

— А далі?

Він мусив перекрикувати рев моторів, але при цьому їхня розмова залишалася такою ж приватною, як бесіда священика з грішником у сповідальні.

— Завівся відразу. Я порадив йому перевірити бензин — виявився повний бак. Він подякував. — Бродскі здивовано похитав головою. — А я відповів: «Нема за що, босе». А потім я, типу, провалився у свій власний розум і просто пішов далі. Гадаєте, я схибнувся?

— Ні. Але я хочу, щоб ти поки про це мовчав.

Губи під маскою Бродскі розтяглися в усмішці.

— Нема питань, просто я… Ну, ми ж повинні повідомляти про все незвичайне, такий був наказ, і я подумав…

Швидко, не даючи Бродскі часу подумати, Овен випалив:

— Як його звали?

— Джонсі-3. — Чувак відповів і широко розплющив очі від подиву. — Чорт! Я й не знав, що знав це.

— Як гадаєш, це якесь індіанське ім’я? Типу Сонні Вбиває Шістьох або Рон Повний Місяць?

— Може, й індіанське, але… — Бродскі на мить замислився, потім вигукнув: — Це було моторошно! Не тоді, коли відбувалось, а пізніше… коли я думав про це. Це все було, наче… — Він знизив голос. — Наче мене зґвалтували.

— Не заморочуйся, — сказав Овен. — У тебе, певно, купа справ?

— Не те слово, — усміхнувся Бродскі.

— Ну то виконуй.

— Гаразд.

Бродскі зробив крок убік, потім повернувся. Овен дивився на загорожу, в якій раніше тримали коней, а тепер людей. Більшість затриманих були в сараї, але два десятки в загорожі, всі, крім однієї людини, скупчились у юрбу, ніби шукаючи розради один в одного. Єдиним, хто стояв віддалік, був довготелесий худий чоловік у великих окулярах, які надавали йому схожості з совою. Бродскі перевів погляд з приреченої сови на Андергілла.

— Ви ж не збираєтесь через це відправити мене до психушки? Або до психіатра?

Вони, зрозуміло, не здогадувалися, що худий хлопець у старомодних рогових окулярах якраз і був психіатром.

— Зрозуміло, н… — почав Овен, але не встиг він закінчити, як у «Віннебаґо» Курца гримнув постріл і хтось закричав.

— Босе? — прошепотів Бродскі. Крізь шум моторів Овен його не почув, але прочитав по губах це слово і наступні: — Що за бля…

- Іди собі, Чувак, — сказав Овен. — Тебе це не стосується.

Бродскі подивився на нього, облизнув губи під маскою. Овен, намагаючись справляти враження впевненого у своїх діях, у-мене-все-під-контролем командира, кивнув йому. Можливо, це спрацювало, бо Бродскі кивнув у відповідь і пішов далі.

У «Віннебаґо» з написаною від руки табличкою на дверях «Місце, де приймаються рішення» тривали крики. Щойно Овен рушив у тому ж напрямку, тип в окулярах, який стояв за колючим дротом на самоті, гукнув йому:

— Гей! Гей, ви! Зачекайте хвилинку, мені треба поговорити з вами!

«Хто б сумнівався, — подумав Андергілл, не сповільнюючи кроку. — Хто б сумнівався, що тобі потрібно поговорити зі мною і розповісти всю тисячу причин, чому тебе потрібно відпустити цієї ж хвилини».

— Овергілл? Ні, Андергілл. Так вас звуть, правильно? Так, точно. Я повинен поговорити з вами, це важливо для нас обох.

Овен зупинився, незважаючи на крики у «Віннебаґо», які вже починали змінюватися жалісними схлипами. Недобре, але принаймні, схоже, там нікого не вбили. Він уважніше придивився до цього в окулярах. Худий, як рейка, і тремтить, хоч і вдягнений у довгу куртку.

— Це важливо для Рити, — надривався худий чоловік, перекрикуючи двигуни, які наче змагалися, хто зареве голосніше. — І для Катріни.

Імена цей пришелепкуватий вимовив так, немов витягав їх, як важезні камені, з глибокої криниці, але Овен, для якого імена дружини й доньки прозвучали як грім серед ясного неба, цього не помітив. Бажання підійти до незнайомця і запитати, звідки він їх знає, було сильним, але зараз він абсолютно не мав часу… спізнювався на зустріч. І якщо поки ще нікого не вбили, це не означало, що ніхто не буде вбитий найближчим часом.

Овен кинув останній погляд на людину за колючим дротом, запам’ятовуючи її обличчя, і поспішив до «Віннебаґо» з табличкою на дверях.

Перлмуттер читав «Серце пітьми», бачив «Апокаліпсис сьогодні», і не раз у нього виникала думка, що прізвище Курц якось уже занадто підходить для його боса. Він навіть був готовий посперечатися на сто доларів (а це велика сума для такої артистичної натури, як у нього), що це не справжнє ім’я, що боса насправді звати, скажімо, Артур Голсеппл, або Деґвуд Елґарт, або, може, Педді Мелоуні. Але Курц? Навряд чи. Напевне, це ім’я взяте для більшої поважності і така ж бутафорія, як оброблений перламутром пістолет сорок п’ятого калібру Джорджа Паттона. Люди Курца, серед котрих деякі перебували під його керівництвом іще з «Бурі в пустелі» (Арчі Перлмуттеру до таких було далеко), вважали його — і Перлмуттер був із ними згоден — божевільним сучим сином… божевільним, як Паттон… іншими словами, таким собі безумним лисом, ненормальним, але хитрим. Цілком імовірно, що він, коли голився вранці, дивився на себе в дзеркало і тренувався вимовляти правильним шепотом Марлона Брандо: «Жах, жах».

Тому Перлі відчував занепокоєння — але воно було звичним, — коли ввів третього помічника кухаря Мелроуза до натопленого командного трейлера. Курц мав абсолютно буденний вигляд, сидів у плетеному кріслі-гойдалці в частині, яка була тут за вітальню. Він зняв комбінезон, який тепер висів на дверях, через які зайшли Перлмуттер і Мелроуз, і зустрів їх у теплих кальсонах. На спинці крісла висів пістолет у кобурі. Не сорок п’ятий калібр із інкрустованою ручкою, а дев’ятиміліметровий автоматичний пістолет.

Усе електронне обладнання було ввімкнене й діловито бурмотіло. Факс на столі гудів, безперервно викидаючи все нові сторінки, кожні кільканадцять секунд «iMac» життєрадісним механічним голосом повідомляв: «У вас новий лист!» Три рації, всі на невеликій гучності, тріщали й перескакували з однієї частоти на іншу. На панелі зі штучної сосни позаду письмового столу висіли дві фотографії. Як і табличка на дверях, ці фотографії подорожували з Курцом усюди. На лівій, підписаній «Інвестиції», був зображений янгольського вигляду хлопчик у формі бойскаута, права рука піднята, три пальці витягнуті в скаутському привітанні. Праве фото, підписане «Дивіденди», — це аерофотознімок Берліна навесні 1945 року. Дві-три будівлі ще стоять, але переважно в кадрі руїни та купи битої цегли.

Курц махнув рукою на стіл.

— Не звертайте уваги, хлопці, це просто шум. Фредді Джонсон має розбиратися з цим, але я послав його до їдальні перекусити. Порадив не поспішати, з’їсти всі чотири страви, від супу до горіхів, від poisson[114] до морозива, тому що ситуація… ситуація тут, хлопці, майже… СТАБІЛІЗУВАЛАСЬ! — Він вишкірився безжальною посмішкою Франкліна Делано Рузвельта і став погойдуватись у кріслі. На ремені, наче маятник, моталася кобура з пістолетом.

Мелроуз невпевнено всміхнувся у відповідь, посмішка Перлмуттера була менш стриманою. Він нарешті розкусив Курца: бос був екзистенційним фанатиком… і треба сподіватися, що це на краще. Гуманітарна освіта не обіцяла карколомної військової кар’єри, але давала свої переваги. Наприклад, уміння будувати фрази.

- Єдине, що я наказав лейтенантові Джонсону, — ой, ніяких звань, я хотів сказати, моєму доброму другові Фредді Джонсону, — це щоб він помолився перед їжею. Ви молитесь, хлопці?

Мелроуз кивнув, так само невпевнено, як усміхався, Перлмуттер кивнув поблажливо. Він не сумнівався, що, як і ім’я, постійно підкреслювана побожність Курца була позою.

Курц гойдався, щасливо дивлячись на двох чоловіків, під ногами яких розтікалися калюжки талого снігу.

— Найкращі молитви — дитячі, — зауважив він. — Простота, розумієте? «Бог великий, Бог хороший, Він нам їжі дасть і грошей». Хіба це не просто? Хіба не красиво?

— Так, н… — почав Перлі.

— Заткни їбальник, тварюко, — щасливо вимовив Курц, продовжуючи гойдатися. Пістолет так само теліпався на кінці ременя. Курц перевів погляд із Перлі на Мелроуза. — А що ти думаєш, хлопчику? Це прекрасна маленька молитва чи прекрасна маленька молитва?

— Так, с…

— Або Аллах акбар, як кажуть наші арабські друзі. «Немає іншого Бога, крім Бога». Що може бути простіше? Це просто в яблучко, якщо ви розумієте, про що я.

Вони не відповіли. Курц став гойдатися швидше, пістолет почав теліпатися швидше теж, а Перлмуттеру стало дещо моторошно на душі, як раніше, коли прибув Андергілл і трохи охолодив Курца. Можливо, це теж частина вистави, але…

— Або Мойсей біля палаючого куща! — раптом вигукнув Курц. Його вузьке кінське обличчя освітилося навіженою посмішкою. — «З ким я розмовляю?» — питає Мойсей, а Господь йому в лоб: «Я Той, що Я є, і нічого більше, ха-ха-ха». Який він жартівник, цей Господь, так, містере Мелроуз? Ви дійсно назвали наших шпигунів з інших світів космічними ніґерами?

У Мелроуза від подиву відвисла щелепа.

— Відповідай, салаго.

— Сер, я…

— Ще раз назвете мене сером, коли група на завданні, містере Мелроузе, і наступні два свої дні народження будете святкувати в карцері, зрозуміло? Уловлюєш, куди вітер віє?

— Так, босе.

Мелроуз став струнко. Обличчя біле мов крейда, тільки на щоках червоні плями від холоду, акуратно розрізані навпіл тасьмами респіратора.

— Отже, ти називав чи не називав наших гостей космічними ніґерами?

— Сер, я міг випадково що-небудь ляпнути…

Рухаючись із якоюсь фантастичною швидкістю (немов той спецефект у фільмі Джеймса Кемерона), Курц вихопив із кобури дев’ятиміліметровий пістолет і вистрілив, ніби навіть не цілячись. Верхня частина кросівки на лівій нозі Мелроуза вибухнула. Розлетілися клапті матерії. Кров зі шматочками плоті забризкала штанину Перлмуттера.

«Я цього не бачив, — подумав Перлі. — Цього не було».

Але Мелроуз заволав від болю, дивлячись на понівечену ногу й не вірячи своїм очам. Перлмуттер помітив у відкритій рані кістку і відчув, як у нього вивертає шлунок.

Курц підвівся з крісла-гойдалки не так швидко, як вихопив пістолет із кобури, — Перлмуттер принаймні побачив, як це відбувалося, — але все одно зробив це разюче швидко. Лячно швидко.

Він схопив Мелроуза за плече і вп’явся очима в перекошене обличчя третього помічника кухаря.

— Припини скиглити, як дівчисько.

Але Мелроуз скиглив. У його ступні зяяла величезна діра, Перлі навіть здалося, що передня її частина з пальцями зовсім відірвана від частини з п’ятою. У Перлі перед очима почало сіріти і попливло. Зібравши всю силу волі, він прогнав сірість. Якщо знепритомніти зараз, одному Господу відомо, що міг із ним зробити Курц. Перлмуттер чув різні розповіді, але завжди з ходу відмітав дев’яносто відсотків з них, вважаючи, що це або перебільшення, або чутки, які розпускає сам Курц для навіювання ще більшого страху та поваги до своєї персони.

«А зараз зрозуміло, — подумав Перлмуттер. — Це не міфотворчість, це і є міф».

Курц акуратно, майже з хірургічною точністю приставив дуло пістолета до самого центру восково-блідого лоба Мелроуза.

— Припини це бабське виття, або я припиню його за тебе. Є речі, які, гадаю, тепер повинен зрозуміти навіть такий дрімучий американець, як ти.

Мелроуз якимось чином здушив у собі крики, перетворивши їх на глухі гортанні схлипи. Курца це, схоже, задовольнило.

— Так, щоб ти мене чув, салаго. Ти повинен мене почути, тому що тобі належить розповісти про це всім. Я вважаю, хвала Господу, що твоя ступня — те, що від неї залишилося, — передасть основну думку , але твої святі уста повинні донести подробиці. Ти мене слухаєш, хлопче? Слухаєш подробиці?

Скиглячи, вирячивши очі, дві блакитні скляні кульки, Мелроуз зумів кивнути.

Зі швидкістю змії під час атаки Курц повернув голову, і Перлмуттер чітко побачив його обличчя. Печать божевілля видніла на цьому лиці, як бойове розфарбування воїна. Тієї миті все, що Перлмуттер знав про цей світ, полетіло шкереберть.

— А ти, хлопче? Ти слухаєш? Ти теж вісник. Ми всі — вісники.

Перлі кивнув. Тут відчинилися двері, і він з невимовним полегшенням побачив Овена Андергілла. Очі Курца метнулися до нього.

— Овене! Мій славний друже! Ще один свідок! Ще один, хвала Господу, ще один вісник! Ти слухаєш? Понесеш ти слово з цього щасливого місця далі?

Овен, з обличчям абсолютно нерухомим, як у гравця в покер під час гри на великі ставки, кивнув.

— Чудово! Чудово!

Курц знову обернувся до Мелроуза.

— Цитую зі «Статуту», третій помічнику кухаря Мелроузе, частина шістнадцята, розділ четвертий, параграф три: «Використання недоречних епітетів расового, етнічного або гендерного характеру суперечить моралі й нормам поведінки військовослужбовців. У разі доведеного їх уживання військовослужбовець, який їх ужив, буде негайно відданий під трибунал чи покараний на місці безпосереднім командиром», кінець цитати. Безпосередній командир — це я, військовослужбовець, що вжив недоречні епітети, — це ти. Усе зрозуміло, Мелроузе? Уловлюєш, куди вітер віє?

Мелроуз, ридаючи, спробував відповісти, але Курц перервав його. Овен Андергілл нерухомо стояв біля дверей, сніг танув у нього на плечах та на голові і, як піт, стікав по прозорій масці. Погляд його не відривався від Курца.

— Так, третій помічнику кухаря. Те, що я зараз процитував тобі в присутності цих, хвала Господу, свідків, називається «правила поведінки», і це означає: жодних розмов про латиносів, фріців, червоношкірих або вузькооких. У нинішній ситуації це також означає: жодних розмов про космічних ніґерів, ти це зрозумів?

Мелроуз спробував кивнути і заточився, непритомніючи. Перлмуттер схопив його за плече і поставив рівно, щиро сподіваючись, що Мелроуз не знепритомніє надто рано. Бог святий знає, що Курц міг зробити з Мелроузом, якщо той матиме необережність вирубитись до того, як Курц закінчить із доганою.

— Ми надеремо дупи цим загарбникам, друже мій, і, якщо вони коли-небудь повернуться на Terra Firma[115], ми відірвемо їхню колективну сіру довбешку і накладемо в їхнє колективне сіре горло; якщо вони й після цього не заспокояться, ми використаємо проти них їхні ж технології, які ми вже майже опанували, повернемося на їхню планету на їхніх кораблях або таких самих, які побудують «Дженерал електрик», «Дюпон» і, дякувати Господу, «Майкрософт». І, потрапивши туди, ми спопелимо їхні міста, чи вулики, чи, дідько б їх забрав, мурашники, у яких вони живуть, ми спалимо напалмом їхні золоті ниви й рознесемо ядерними бомбами їхні величні лілові гори, дякувати Господу, Аллах акбар, ми заллємо вогняною американською сечею їхні озера й океани… але ми зробимо це правильно, належним чином, без образ за расовими, статевими, етнічними чи релігійними ознаками . Ми це зробимо, тому що вони прийшли не в те місце і постукали не в ті, блядь, двері. Тут не Німеччина тридцять восьмого року і не Оксфорд, штат Міссісіпі, шістдесят третього[116]. Отже, містере Мелроузе, як гадаєте, чи зможете ви понести це послання у світ?

Очі Мелроуза закотилися, блиснувши вологими білками, коліна підігнулися. Перлмуттер знову схопив його за плече, щоб підтримати, але цього разу не допомогло, Мелроуз відключився.

— Перлі, — прошипів Курц, і, коли палаючі блакитні очі кинулися на нього, Перлмуттер злякався так, як не боявся ніколи в житті. Сечовий міхур, гарячий важкий мішок у животі, розривався і був готовий вихлюпнути вміст прямо в комбінезон. Він відчув, що коли Курц побачить темну пляму, яка розпливається на штанах його ад’ютанта, то в нинішньому настрої може, недовго думаючи, пристрелити його… але від цієї думки легше не стало, навіть навпаки.

— Так, с… бос?

— Він зможе рознести послання? Він буде гарним вісником? Як ви гадаєте, він достатньо перейнявся моїми словами чи думав тільки про свою бісову ногу?

— Я… я… — Він побачив, що Андергілл у дверях майже непомітно кивнув, і зібрався з духом. — Так, босе. Я гадаю, він чудово почув вас.

Спочатку Курц неначе здивувався запалу Перлмуттера, потім задоволено кивнув і повернувся до Андергілла.

— А ти, Овене? Гадаєш, він зможе рознести послання?

— Ага, — відповів Андергілл. — Якщо ви його відправите в лазарет, перш ніж він стече кров’ю у вас на килимі.

Куточки губ Курца підвелися.

— Перлі, — гаркнув він. — Займися цим, якщо твоя ласка.

— Зараз, — відповів Перлмуттер і кинувся до дверей. Минувши Курца, він подивився на Андергілла з гарячою подякою, але Андергілл чи то не помітив його, чи то вирішив не виказувати нічого своїм виглядом.

— Хутко, містере Перлмуттере. Овене, я хочу поговорити з тобою mano a mano[117], як висловлюються ірландці. — Курц переступив через тіло Мелроуза, не опускаючи на нього погляду, і ненадовго зник у кухонному куточку трейлера. — Кави? Її варив Фредді, тому я не гарантую, що її можна пити… так, не гарантую, але…

— Так, я б випив кави, — сказав Овен Андергілл. — Ви наливайте, а я поки спробую зупинити кровотечу в хлопця.

Курц, який уже стояв біля кавоварки на столі, кинув на Андергілла погляд, сповнений воістину чудового похмурого сумніву.

— Ти справді гадаєш, що це необхідно?

Саме тут Перлмуттер і вийшов. Ще ніколи у своєму житті він не був так радий опинитися посеред хуртовини.

Генрі стояв біля огорожі (не торкаючись дроту — він бачив, що відбувається, якщо до нього торкнутись) і чекав, поки Андергілл — так, так його звали — вийде з, певно, командного пункту. Але коли двері відчинилися, з них вивалився один з інших хлопців, які квапливо ввійшли туди раніше. Спустившись драбинкою, він кинувся бігти. Просте, відкрите обличчя цього хлопця (обличчя менеджера середньої ланки, як здалося Генрі) тепер було перекошене від жаху. Він кілька разів мало не впав, перш ніж знову перейшов на крок. Генрі провів його уважним поглядом.

Менеджер середньої ланки зумів утриматися на ногах, але на півдорозі до кількох вантажівок із причепами ноги вилетіли з-під нього, і він гепнувся на дупу. Планшетка ковзнула снігом далі, немов якісь санчата для гномиків.

Генрі підняв руки і щосили зааплодував. За такого шуму моторів плеск почути було мало реально, тому він підніс долоні до рота і закричав:

— Чудово, лошаро! Перегляньмо повтор!

Менеджер середньої ланки підвівся, не дивлячись на нього, підхопив планшетку і побіг далі, до двох вантажівок.

Ярдів за двадцять[118] від Генрі біля огорожі стояв гурт із восьми-дев’яти осіб. Один з них, огрядний хлопець у помаранчевому пуховику, який робив його схожим на Колобка Піллсбері[119], підійшов до Генрі.

— Не роби цього, приятелю. — Знизивши голос, він додав: — Вони застрелили мого шваґра.

Так. Генрі побачив це в його голові. Шваґер огрядного хлопця, так само огрядний, говорить про свого адвоката, про свої права, про роботу в якійсь інвестиційній компанії в Бостоні. Військові кивають, кажуть, що це тимчасовий захід, що ситуація нормалізується, що до світанку все з’ясується, при цьому не перестаючи підштовхувати двох товстих мисливців до сараю, де вже міститься непоганий вилов; а потім шваґер несподівано виривається, біжить до автопарку, а тоді бац-бац — і все.

Генрі перервав товстуна, який зі щирим виразом на блідому обличчі переказував цю історію у світлі свіжовстановлених ліхтарів:

— Як гадаєте, що вони зроблять з усіма нами?

Товстун здивовано подивився на Генрі і відійшов на крок, ніби вирішив, що Генрі може бути заразним. Що доволі смішно, коли вдуматися, тому що вони всі тут були заразні, або, в усякому разі, ця фінансована урядом група зачистки вважала їх такими, і все одно кінець на них чекає один.

— Ви це серйозно? — пробелькотів товстун, потім додав майже поблажливо: — Ми все ж таки в Америці перебуваємо.

— Справді? З вами тут поводяться виключно згідно з законом?

— Вони просто… Я впевнений, що вони просто… — Генрі з цікавістю чекав на продовження, але його не було. — Це ж був постріл, так? — запитав товстун. — І, здається, я чув крик.

Із двох поставлених поряд трейлерів вибігли двоє з ношами. Слідом за ними, не приховуючи небажання, вийшов менеджер середньої ланки, планшетка знову надійно сиділа в нього під пахвою.

— Схоже, тут ви праві.

Генрі і товстун мовчки провели поглядом людей з носилками, які збігали сходинками «Віннебаґо». Коли містер Менеджер середньої ланки був найближче до огорожі, Генрі гукнув йому:

— Як справи, лошаро? Чим розважаєшся?

Товстун здригнувся. Хлопець із планшеткою кинув на Генрі суворий погляд і поплентався до «Віннебаґо».

— Це просто… просто якась непередбачена ситуація, — пробелькотів товстун. — Я впевнений, до ранку все налагодиться.

— Тільки не для вашого шваґра, — вставив Генрі.

Товстун подивився на нього, закусивши губи, що злегка тремтіли, потім повернувся до решти, чиї погляди, напевне, більше збігалися з його поглядами. Генрі повернув голову до «Віннебаґо» і став далі чекати, коли вийде Андергілл. У нього виникла підозра, що Андергілл — це його остання надія… Однак хоч які сумніви мав Андергілл щодо цієї операції, надія була дуже й дуже слабкою. А в Генрі на руках був лише один козир — Джонсі. Про Джонсі вони не знали.

Питання стояло так: чи говорити з Андергіллом. Генрі дуже боявся, що розмова з цією людиною не принесе користі.

Приблизно через п’ять хвилин після того, як містер Менеджер середньої ланки піднявся слідом за людьми з ношами в «Баґо», усі троє знову вийшли, цього разу несучи на ношах четвертого. У сліпучо-яскравому світлі прожекторів бліде обличчя пораненого здавалося ліловим. Генрі полегшено зітхнув, коли побачив, що це не Андергілл, бо Андергілл був не таким, як ці інші маніяки.

Минуло десять хвилин. Андергілл усе не з’являвся. Генрі чекав, стоячи під дедалі сильнішим снігопадом. За в’язнями (так-так, вони саме в’язні, і не треба підсолоджувати пігулку) спостерігали солдати, і врешті-решт один із них підійшов до Генрі. Люди на роздоріжжі Просіки і Свонні-Понд-роуд практично засліпили Генрі своїми ліхтарями, і він не впізнав цю людину в обличчя. Генрі порадувало і водночас глибоко стривожило те, що в людського розуму теж є свої неповторні риси, не менш прикметні, ніж гарненький рот, зламаний ніс або косоокість. Це був один із солдатів, які були там, той самий, який пхнув його в дупу прикладом гвинтівки, коли вирішив, що Генрі не досить швидко йде до вантажівки. У голові Генрі коїлося казна-що. Він не міг уловити ім’я цього хлопця, хоча знав, що його брата звуть Френкі і що в школі Френкі звинувачували у зґвалтуванні, але визнали невинним. Було ще багато різного, безладні уривки, як сміття в кошику. Генрі зрозумів, що спостерігає справжній потік свідомості разом зі сміттям, яке цей потік несе. Найпринизливішим було те, наскільки прозаїчним виявився майже весь вилов.

— Привіт! — сказав солдат доволі дружньо. — А, це ти, розумнику. Хочеш сосиску, розумнику? — І він розсміявся.

— У мене вже є, — відповів Генрі, усміхнувшись. І тут, як завжди, його за язик смикнув Бобер: — Відгребись, Фредді.

Солдат перестав сміятися.

— Подивимося, як ти, розумнику, жартуватимеш через дванадцять годин, — сказав він. З річки, яка текла між вух Генрі, виринув образ: вантажівка, наповнена людськими тілами, безладне переплетення блідих рук і ніг. — На тобі вже Ріплі виросло, розумнику?

Генрі подумав: «Байрус. Ось що він має на увазі. Насправді це називається байрус. Джонсі знає».

Генрі не відповів, і солдат пішов задоволений, немов людина, яка здобула перемогу за очками. Зацікавившись, Генрі щосили зосередився й уявив рушницю, «ґаранд» Джонсі, після чого подумав: «У мене є зброя. Я вб’ю тебе нею, щойно ти, вишкребку, повернешся до мене спиною».

Солдат розвернувся, задоволений вигляд зник слідом за усмішкою і сміхом. На зміну прийшли сумнів і підозра.

— Що ти сказав, розумнику? Ти ж щось сказав?

— Просто хотів дізнатися: чи покористувався ти теж тією дівчинкою? Ну, тією, яку Френкі оформив. Він добре її для тебе розігрів?

Якусь мить солдат дивився на нього очима ідіота. Потім його лице сповнилося чорної італійської люті. Він підняв гвинтівку. Генрі її дуло здалося схожим на посмішку. Він розстебнув і розхристав куртку.

— Давай, — сказав він і розсміявся. — Ну, Рембо, роби свою справу.

Брат Френкі ще секунду цілився в Генрі, потім Генрі відчув, що лють покинула його. Він був на межі, вже вигадував, що скаже начальству, вигадає якусь доречну історію, але витратив на це зайву мить, і його мозок загнав червоного бика назад у стійло. Звична справа. Річі Ґренадо не помер. Усі вони — драконячі зуби цього світу.

— Завтра, — сказав солдат. — Поживи до завтра, розумнику.

Цього разу Генрі відпустив його, не став більше дражнити червоного бика, хоча, бачить Бог, це було б зовсім нескладно. Ще він дещо дізнався… точніше, знайшов доказ того, про що й так підозрював. Солдат почув його думку, але нечітко. Якби він почув її виразніше, то повернувся б набагато швидше. До того ж він не запитав, звідки Генрі дізнався про його брата Френкі. Усе це тому, що на якомусь рівні свідомості солдат знав те саме, що й Генрі: вони інфіковані телепатією, уся їхня компанія, вони підхопили її, як такий собі дурнуватий вірус.

— Тільки в мене форма серйозніша, — уголос мовив Генрі, застібаючи куртку. — Те саме було з Пітом, Бобром і Джонсі. Але Піт і Бобер уже обидва мертві, а Джонсі… Джонсі…

— Джонсі важче за всіх, — задумливо промовив Генрі. І де тепер Джонсі?

Південь… Джонсі повернув на південь. Карантин, над яким так трусилися військові, був порушений. Генрі підозрював, що вони очікували на щось подібне. Це їх не турбувало. Вони гадали, що коли кілька осіб прослизне, це не порушить безпеки.

На думку Генрі, вони помилялися.

Овен із кухлем кави в руці чекав, доки хлопці з лазарету підуть разом зі своєю ношею. Після уколу морфію крики Мелроуза, дякувати Богові, перетворилися на незрозуміле бурмотіння і стогін. Перлі вийшов слідом за ними, і Овен лишився наодинці з Курцом.

Курц сидів у своєму плетеному кріслі і з цікавістю, трохи нахиливши голову набік, спостерігав за Овеном Андергіллом. Несамовитий божевільний знову зник, немов зняли страшну маску.

— Я думаю про число, — сказав Курц. — Назви його.

— Сімнадцять, — відповів Овен. — Цифри червоні. Як на пожежній машині.

Курц задоволено кивнув.

— Тепер ти спробуй передати мені.

Овен уявив дорожній знак обмеження швидкості «60 миль на годину».

— Шість, — подумавши, сказав Курц. — Чорна цифра на білому тлі.

— Близько, босе.

Курц відпив кави з кухля з написом «Я люблю свого діда». Овен теж відпив, зі щирим задоволенням. Брудна ніч і брудна робота, а кава у Фредді зовсім непогана.

Курц уже встиг надягти комбінезон. Сунувши руку у внутрішню кишеню, він витяг велику хустку. Секунду дивився на неї, потім, кривлячись від болю (старий не приховував, що в нього артрит), став на коліна і почав витирати плями крові Мелроуза. Овен, який вважав, що його вже ніщо не може здивувати, був вражений.

— Сер… — Чорт! — Босе…

— Помовч, — мовив Курц, не підводячи голови. Він старанно, як гарна прибиральниця, переходив від плями до плями. — Мій батько завжди казав: «Прибирай за собою. Наступного разу, може, хоч трохи подумаєш перед тим, як щось зробити». Як звали мого батька, салаго?

Овен подумки пошукав відповідь і вловив лише шматочок, як краєчок білизни під жіночою спідницею.

— Пол?

— Узагалі-то Патрік… Але близько. Андерсон вважає, що це хвиля і зараз вона поширюється. Телепатична хвиля. Як тобі така концепція, Овене? Схвалюєш?

— Так.

Курц кивнув, не дивлячись на нього, і продовжив витирати підлогу. «Концепція чудова, тільки в дійсності все не так красиво… Ти з цим теж згодний?»

Овен розсміявся. Старий не розучився дивувати. «Не грає з повною колодою карт на руках», — так іноді люди говорили про неврівноважених осіб. Курца ж, на думку Овена, зрозуміти було важко тому, що в нього карт на руках було більше, ніж ціла колода. У колоді цій завжди було кілька зайвих тузів. І двійок, а всі знають, що двійка — карта підступна.

— Присядь, Овене. Випий кави, сидячи на дупі, як нормальна людина, поки я розбираюся з цим. Мені це потрібно зробити.

Мабуть, дійсно потрібно, подумав Овен. Він сів і став пити каву. Так минуло п’ять хвилин, потім Курц, долаючи біль, звівся на ноги. Гидливо тримаючи хустку за краєчок, він відніс її на кухню, викинув у відро для сміття, після чого повернувся в крісло-гойдалку. Сьорбнув кави, скривився й відсунув кухоль.

— Холодна.

Овен підвівся.

— Я наллю свіжої…

— Ні. Сядь. Нам треба поговорити.

Овен сів.

— Там, біля корабля, ми трохи посварилися, ти і я, чи не так?

— Я не назвав би…

— Знаю, що не назвав би, але я знаю, що це було, і ти це знаєш. Коли на завданні стає спекотно, важко стримуватись, але це вже в минулому. Це має залишитися в минулому, бо я командир, а ти мій помічник і нам ще потрібно закінчувати цю справу. Ми зможемо працювати разом?

— Так, сер. — Чорт, знову це «сер». — Тобто босе.

Курц обдарував його непривітною посмішкою.

— Я щойно зірвався. — Чарівно, щиро, з широко розплющеними чесними очима. Цим він багато років дурив Овена. Але тільки не зараз. — Я був у звичному образі. Дві третини Паттона, одна третина Распутіна, додати води, розмішати й подавати… і раптом… Ф’ю! Мене понесло. Гадаєш, я божевільний?

Обережно, обережно. У цій кімнаті працює телепатія. Справжнісінька телепатія, і Овен уявлення не мав, як глибоко в нього міг зазирнути Курц.

— Так, сер. Трохи, сер.

Курц коротко кивнув.

— Так, трохи. Дуже гарна характеристика. Я займаюся цим уже довгий час. Такі люди, як я, необхідні, але їх важко знайти, і потрібно бути трохи божевільним, щоб виконувати таку роботу як годиться, а не як заманеться. Це тонка лінія, та відома тонка лінія, про яку так полюбляють говорити психотерапевти, і ще ніколи в історії світу не траплялося такої чистки… якщо, звичайно, вважати, що історія про Геркулеса, який чистить авгієві стайні, — всього лише міф. Я прошу не про співчуття, а про розуміння. Якщо ми зрозуміємо один одного, то вистоїмо, впораємося з найскладнішою роботою, яку нам доводилося виконувати. Якщо ж ні… — Курц знизав плечима. — Якщо ні, мені доведеться закінчити її без тебе. Ти зі мною?

Овена мав щодо цього певні сумніви, але розумів, чого від нього чекає Курц, і кивнув. Колись він читав, що існує така пташка, яка живе в пащі крокодила з його, крокодила, згоди. Напевне, зараз він став такою пташкою. Курц хотів, щоб він повірив, ніби пробачений за ввімкнення радіопередачі інопланетян у загальному каналі, — мовляв, він зробив це зопалу, так само як Курц щойно зопалу прострелив ногу Мелроуза. А що сталося шість років тому в Боснії? Зараз це не має значення. Можливо, так і є. А можливо, крокодилу набридло відчувати, як птах длубається у нього в роті, і тепер рептилія готується зімкнути щелепи. У свідомості Курца Овен не відчував правди, принаймні йому належало бути завжди напоготові. І якнайшвидше встигнути пурхнути.

Курц знову поліз у комбінезон і цього разу витяг старий потертий кишеньковий годинник.

— Він належав моєму дідові, досі йде точно, — повідомив він. — Я гадаю, тому, що в ньому механічне підзаведення, ніякої електрики. А ось мій наручний годинник — НФНФ.

— Мій теж.

Губи Курца торкнула усмішка.

— Зайди до Перлмуттера, коли буде вільний час, і відчуєш, що можеш витримати його товариство. Він має повно справ, але сьогодні вдень знайшов час, щоб доправити три сотні механічних «таймексів»[120]. Якраз перед тим, як сніг відрубав нам повітряне сполучення. Перлі збіса добре знає свою справу. Якби він ще викинув з голови, що живе в кіно, ціни б йому не було.

— Сьогодні він, можливо, зробив перші кроки в цьому напрямку, босе.

— Так, можливо.

Курц замислився. Андергілл чекав.

— Нам потрібно пити віскі, друже мій. Сьогодні в нас щось на зразок ірландського чування над покійником.

— Так?

— Так. Мій улюблений кінь пука от-от відкине копита.

Овен підняв брови.

— Так, після цього з нього відразу ж упаде чарівний плащ-невидимка і він стане звичайним дохлим конем, якого намагатимуться пришпорювати людці, переважно політики, що краще за всіх уміють займатися марною справою.

— Щось я вас не розумію.

Курц знову подивився на старий кишеньковий годинник, який, цілком імовірно, знайшов у якомусь ломбарді… або зняв із трупа. Андергілл не сумнівався, що він на це здатний.

— Сьома година. Через приблизно сорок годин президент виступить із промовою на Генеральній Асамблеї ООН. Цю промову побачать і почують стільки людей, скільки не чули за всю історію людства. Вона стане частиною найбільшої події в історії людської раси… і найбільшою розкруткою, відколи Господь Усемогутній створив космос і кінчиком пальця запустив круговерть планет.

— Що таке розкрутка?

— Це чудова історія, Овене. Як будь-яка гарна брехня, вона містить у собі великі кавалки правди. Президент повідає враженому світові, який, хвала Всевишньому, слухатиме кожне його слово, затамувавши подих, що шостого або сьомого листопада цього року на півночі штату Мейн розбився космічний корабель з інопланетянами на борту. Це правда. Він скаже, що для нас це не стало повною несподіванкою, оскільки ми та глави інших держав, які входять до Ради Безпеки ООН, уже щонайменше десять років знаємо, що інопланетяни ведуть за нами спостереження. Теж правда, тільки дехто з нас тут, в Америці, знав про наших друзів з інших світів іще з кінця 1940-х років. Ще ми знаємо, що російські винищувачі збили корабель сірих чоловічків над Сибіром у 1974 році… хоча росіяни досі не в курсі, що ми про це знаємо. Той корабель, найімовірніше, був безпілотником, пробний пуск. Таких багато літало. Спочатку сірі виходили на контакт дуже обережно: напевне, ми їх дуже лякаємо.

Овен слухав із якимсь хворобливо-нудотним захватом, сподіваючись тільки, що той не відображується в нього на обличчі або у верхніх шарах свідомості, до яких Курц міг досі мати доступ.

Курц укотре заліз у внутрішню кишеню комбінезона і дістав м’яту пачку «Мальборо». Коли він простяг її Овену, той спершу похитав головою, а потім витяг одну з чотирьох сигарет, що лишилися там. Курц узяв і собі.

— Я змішую правду і розкрутку, — сказав Курц, зробивши глибоку затяжку й видихнувши дим. — Чи не найвигідніший спосіб робити справи. Давай зосередимося на розкрутці.

Овен нічого не сказав. Останнім часом він мало палив, і від першої ж затяжки в нього злегка запаморочилось у голові, хоча смак тютюнового диму приніс неабияку насолоду.

— Президент скаже, що уряд Сполучених Штатів закрив на карантин місце катастрофи корабля й околиці з трьох причин. Перша суто логістична: через віддалене розташування Джефферсон-тракт і невелику заселеність тутешніх місць ми змогли організувати тут карантин. Якби сірі чоловічки висадилися в Брукліні або навіть на Лонг-Айленді, це було б неможливо. Друга причина — нам невідомі наміри прибульців. Причина третя, найпереконливіша, — прибульці несуть із собою заразну речовину, яку фахівці, що працюють на місці, називають «грибок Ріплі». Хоча інопланетні гості запевняють нас, ніби вони не заразні, вони принесли з собою надзвичайно заразну речовину. Потім президент повідає принишклому від жаху світові, що якраз грибок може бути тим, що контролює розум, а сірі чоловічки — це всього лише поживне середовище для його зростання. Він покаже відеозапис, на якому сірий чоловічок у прямому сенсі вибухає, розпорошуючи грибок Ріплі. Запис трохи підправлений, щоб було краще видно, але в основному відповідає дійсності.

«Брешеш, — подумав Овен. — Запис — фальшивка від початку до кінця, так само як ота дурна кіношка про розтин інопланетянина. А чому брешеш? Просто тому що можеш. Усе дуже просто, чи не так? Тому що для тебе брехати — заняття більш природне, ніж казати правду».

— Ну добре, брешу, — без жодного переходу продовжив Курц. Кинувши оком на Овена, він знов опустив погляд на свою сигарету. — Але факт залишається фактом, і його можна перевірити. Деякі з них дійсно вибухають і перетворюються на червоний пушок кульбаби. Цей пушок і є грибок Ріплі. Достатньо вдихнути певну кількість, і через певний час, який ми поки не можемо точно встановити, — це може бути година, а може і два дні, — твої легені та мозок перетворюються на салат Ріплі. Ти скидаєшся на ходяче суцвіття отруйного сумаху, а потім помираєш. Про нашу невеличку авантюру сьогодні вранці згадки не буде. За версією президента, корабель, який, імовірно, отримав серйозні пошкодження під час аварії, був або підірваний командою, або злетів у повітря сам. Усі сірі чоловічки загинули. Ріплі після первинного поширення теж почав помирати, схоже, через те, що погано переносить холод. До речі, росіяни це підтверджують. Був проведений масовий відстріл тварин, які теж переносять інфекцію.

— А людське населення Джефферсон-тракт?

— Президент скаже, що близько трьохсот людей — десь сімдесят осіб місцевих і приблизно двісті тридцять мисливців — зараз перевіряють на наявність грибка Ріплі. Він скаже, що деякі заражені успішно виліковуються за допомогою простих антибіотиків, таких як цефтин і аугментин.

— А тепер слово від нашого спонсора, — вставив Овен, і Курц задоволено розсміявся.

— З часом буде оголошено, що Ріплі виявився дещо стійкішим до антибіотиків, ніж передбачалось, і що велика кількість пацієнтів померла. Ми назвемо імена людей, які вже мертві — через Ріплі або через ці моторошні імпланти, хай їм грець. Знаєш, як хлопці називають імпланти?

— Так, лайнотхір. Президент згадає про них?

— У жодному разі. Хлопці, які відповідають за ці справи, вважають, що розповідь про лайнотхорів може засмутити середньостатистичного американця. Як і те, яким чином ми розв’язуємо проблеми тут, у крамниці Ґосселіна, у цьому мальовничому куточку сільської місцевості.

— Можна сказати, остаточно розв’язуємо, — сказав Овен. Він докурив сигарету до самого фільтра й оббив попіл об край порожнього кухля з-під кави.

Курц підняв очі і впер незмигний погляд в Овена.

— Можна сказати й так. Ми збираємося знищити приблизно триста п’ятдесят осіб, переважно чоловіків, але я не можу поручитися, що під зачистку не потрапить кілька жінок і дітей. Робиться це, зрозуміло, для того, щоб захистити людство від пандемії і, цілком імовірно, підкорення. Серйозний привід.

Овен не зміг утриматися від думки: «Гітлеру б точно сподобалось», — але він як міг прикрив її іншими думками, щоб Курц її не почув або не відчув. Хоча хто його знає? Курц — слизька риба.

— Скількох ми зараз утримуємо? — запитав Курц.

— Близько сімдесяти. Ще вдвічі більше їдуть із Кінео. Якщо погода не погіршиться, вони будуть тут близько дев’ятої.

Погіршення погоди очікувалось, але не раніше ніж опівночі.

Курц покивав.

— Так-так. Плюс, скажімо, осіб п’ятдесят північніше, ще десь сімдесят із Сент-Кеп і сіл на південь від нас… і наші хлопці, про них теж не можна забувати. Респіратори, здається, допомагають, але в медичних звітах уже згадуються чотири випадки зараження Ріплі. Солдати про це, звичайно, не знають.

— Не знають?

— Висловлюсь інакше, — сказав Курц. — Їхня поведінка не дає приводу припускати, що їм про це відомо. Так улаштовує?

Овен знизав плечима.

— За легендою, — продовжив Курц, — затриманих відправляють до спеціального надсекретного медичного закладу, щось на зразок Зони 51[121], де їх обстежують і, якщо є необхідність, залишають на тривале лікування. Це буде остання офіційна заява про них — якщо все піде за планом, — але наступні два роки час від часу буде просочуватись інформація про заразу, яка розповзається всупереч зусиллям найкращих медиків… про божевілля… про жахливі фізичні зміни, про які краще взагалі не розповідати… про смерті як визволення. Громадськість замість того, щоб обурюватися, зітхне з полегшенням.

— У той час як насправді…?

Він хотів почути, як Курц скаже це, але помилився. Тут жучків не було (хіба що між вухами Курца), але бос завжди був насторожі. Він підняв руку, зобразив пальцями пістолет і тричі зігнув великий палець. При цьому він не відривав очей від Овена. «Очі крокодила», — подумав Овен, а вголос запитав:

— Що, всіх? Тих, у кого немає Ріплі, разом з тими, у кого є? А що буде з нами? Солдатами, які теж здорові?

— Хлопцям, які здорові зараз, боятися нічого, — відповів Курц. — Ріплі підхопили тільки легковажні. Є там одна… одна дівчинка років чотирьох, гарненька, як чортеня. Дивишся на неї й так і чекаєш, що вона от-от кинеться танцювати прямо посеред сараю і заспіває «На літаку “Льодяник”»[122].

Курц щиро вважав, що вдало пожартував, і, можливо, у його словах була частка дотепності, але Овена накрила хвиля жаху. «Чотирирічна дівчинка, — подумав він. — Та що ж це таке?»

— Гарненька. І небезпечна, — промовляв Курц. — Ріплі росте на одному зап’ясті, видно під лінією волосся і в кутику одного ока. Найпоширеніші місця. Коротше кажучи, один солдат дав їй цукерку, ніби якійсь голодній косовській дитинці, і вона поцілувала його. Дуже мила картинка, так і проситься на фото, от тільки тепер у нього на щоці червоний відбиток губ, і це зовсім не помада. — Курц скривився. — Він, коли голився, порізався. Маленька ранка, яку майже й не видно навіть, але цього виявилося досить. Схоже відбувається і з іншими. Правила не змінюються, Овене. Необачність убиває. Якийсь час може щастити, але кінець завжди один. Необачність убиває. Але радий повідомити, що більшість наших хлопців переживуть цей рейвах. Нам, звичайно, доведеться до кінця життя проходити планові медичні перевірки, не кажучи вже про раптові перевірки, але в цьому є й позитивний бік: якщо в когось з’явиться якийсь рак у дупі, його відловлять іще на ранній стадії.

— А цивільні, ті, які чисті? Що буде з ними?

Курц перехилився вперед із якнайбезпосереднішим, якнайпереконливішим щирим виглядом. Кожен, хто бачив його таким, мав миттю відчути себе задоволеним, що йому пощастило споглядати Курца без маски («Дві третини Паттона, одна третина Распутіна, додати води, розмішати й подавати»). Раніше з Овеном це спрацьовувало, але не зараз. Распутін не був маскою, а оцей вираз — був.

Хоча навіть зараз — і це найстрашніше — він не був до кінця впевнений.

— Овене, Овене, Овене! Увімкни мозок, розумний мозок, яким наділив тебе Господь. Ми можемо вести спостереження самі за собою, не викликаючи підозр і не провокуючи всесвітньої паніки, хоча паніки і так буде більш ніж досить після того, як наш обраний з мінімальною перевагою президент уб’є коня пуку. З трьома сотнями цивільних ми не зможемо цього зробити. Навіть якщо ми відправимо їх до Нью-Мексико й поселимо в якомусь закритому селі років на п’ятдесят-сімдесят за рахунок платників податків. А якщо хоч один із них утече? А якщо — і, я гадаю, наші розумники цього побоюються найбільше, — якщо з часом Ріплі мутує? Замість того щоб відмерти, перетвориться на щось іще заразніше і набагато стійкіше до довкілля, яке вбиває його тут, у Мейні? Якщо Ріплі розумний, він небезпечний. А навіть якщо й ні… а раптом він слугує сірим чоловічкам таким собі маяком, міжпланетним дорожнім знаком, який указує на наш світ: ням-ням, приходьте, беріть, тут водиться смакота… і її багато.

— Кажете, краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати?

Курц, сяючи лицем, відкинувся на спинку стільця.

— Саме так! Сказав — як зав’язав!

«Може, й зав’язав, — подумав Овен, — тільки поза тим вузлом лишилося ще чимало такого, про що ми не говоримо. Ми думаємо тільки про себе. Ми, якщо треба, нещадні, але навіть Курц дбає про своїх салаг. А цивільні — це всього лише цивільні. Якщо потрібно їх палити, хто про них стане замислюватися?»

— Якщо ти сумніваєшся, що Бог є і що Він хоча б частину свого часу проводить у турботах про старих добрих гомо сапієнс, подивись, як усе відбувалося, — запропонував Курц. — Спочатку з’явилися вогні в небі і були відразу помічені. Одне з повідомлень надійшло від самого Реджинальда Ґосселіна. Потім з’явилися сірі чоловічки, причому саме в ту єдину пору в році, коли в цих забутих Богом лісах бувають люди . Двоє людей бачили, як корабель опускається.

— Збіг.

— Божа милість! Їхній корабель падає, про їхнє прибуття стає відомо, холод убиває і їх, і галактичну пошесть, яку вони з собою привезли. — Перелічуючи, Курц швидко загинав довгі пальці, білі вії моргали. — Але й це ще не все. Вони пускають у хід імпланти, і ці бісові штуки не спрацьовують. Замість того щоб гармонійно співіснувати зі своїми господарями, вони перетворюються на канібалів і вбивають їх. Винищення тварин пройшло як слід. Ми знищили десь близько ста тисяч голів, і зараз по всьому кордону Касл-каунті смажать барбекю. Навесні або влітку нам би довелося хвилюватися через комах, які могли б рознести Ріплі за межі зони, але в листопаді це питання не стоїть.

— Які-небудь тварини все одно втекли.

— Так, і тварини, і люди. Але Ріплі поширюється повільно. Усе буде добре, адже ми відловили більшість заражених, корабель був знищений, а те, що вони нам принесли, не палає, а тліє. Ми відправили їм просте послання: приходьте з миром або спопеляйте нас своїми бластерами, але не намагайтеся знову підкорювати у такий спосіб, тому що він не працює. Ми не думаємо, що вони знову з’являться, принаймні найближчим часом. Вони нас задрочували півстоліття, перш ніж дійшли до цього. Шкода тільки, що не вдалося добути їхній корабель для наших учених голів… Хоча він міг виявитися надто зараженим Ріплі. Знаєш, чого ми боялися найбільше? Що сірі чоловічки або Ріплі знайдуть Тифозну Мері[123], людину, яка сама не захворіє, але розноситиме заразу.

— А ви впевнені, що такої людини немає?

— Майже впевнені. А якщо є… Для цього кордон і потрібен, — посміхнувся Курц. — Нам щастить, солдате. Шанси на появу Тифозних Мері невисокі, сірі чоловічки мертві, і весь Ріплі зосереджений на Джефферсон-тракт. Фортуна або Провидіння — вирішуй сам.

Курц опустив голову і стиснув пальцями перенісся, як людина, в якої нежить. Коли він знову підвів голову, в очах його стояли сльози. «Крокодилячі сльози», — подумав Овен, але насправді він не був у цьому впевнений. І доступу до думок Курца не мав. Або телепатична хвиля надто послабилась, або Курц знайшов спосіб зачинити двері. Однак коли Курц знову заговорив, Овен був майже впевнений, що чує справжнього Курца, людину, а не крокодила.

— З мене досить, Овене. Коли покінчимо з цією справою, я піду на відпочинок. Тут іще роботи, гадаю, днів на чотири, може, на тиждень, якщо погода буде така погана, як обіцяють. Заметіль розіграється не на жарт, але справжній кошмар на нас чекає завтра вранці. Мабуть, я можу почекати з виходом, але після цього… Я маю право піти на пенсію, тому нехай вирішують, убити мене чи платити мені. Гадаю, вони будуть платити, тому що я знаю забагато секретів — урок, який я засвоїв від Джона Едґара Гувера, — але я майже дійшов до тієї точки, коли стає однаковісінько. Це не найстрашніша операція, у якій мені доводилося брати участь. На Гаїті ми за одну годину відправили на той світ вісім сотень душ — у 1989-му це було, мені й досі сниться, як ми це робили, — тільки зараз гірше. Набагато. Тому що ці нещасні в сараї, на вигулі, в загорожі… вони американці . Люди, які їздять на «шеві», ходять на закупи до «Кей-марту»[124] і не пропускають жодної серії «Швидкої допомоги». Думка про те, що доведеться розстрілювати американців… знищувати американців… Від неї мене вивертає. Я зроблю це тільки тому, що це необхідно зробити, щоб покінчити з цією справою, і через те, що більшість із них усе одно помре, причому набагато боліснішою смертю. Скумекав?

Овен Андергілл нічого не сказав. Він сподівався, що обличчя його зберігає досконалу незворушність, але будь-яке мовлене слово відразу ж виказало б його дедалі більший жах. Він знав, що до цього йде, але чути таке…

Подумки він побачив, як солдати бредуть крізь сніг до загорожі, почув, як гучномовці наказують затриманим зібратись у сараї. У подібних операціях він ніколи не брав участі. Гаїті він пропустив, але знав, як усе має відбуватися. Як усе відбудеться й зараз .

Курц не зводив із нього уважного погляду.

— Не скажу, що твою сьогоднішню витівку забуто, що все залишилось у минулому, але ти мій боржник, салаго. Я й без читання думок розумію, як ти ставишся до того, що я кажу, і я не збираюся вмовляти тебе бути дорослішим і спуститися з небес на землю. Я можу сказати одне: ти мені потрібен. Цього разу ти повинен допомогти мені.

Сльози в очах. Непевне, ледь помітне посмикування кутиків губ. Дивлячись на Курца, легко можна було забути, що якихось десять хвилин тому він прострелив хлопцеві ногу.

Овен став думати: «Якщо я йому допоможу, вже не матиме значення, я спускав курок чи хтось інший. Я проклятий так само, як люди, що заганяли євреїв до «душових» у Берґен-Бельзені».

— Якщо почнемо об одинадцятій, до пів на дванадцяту впораємося, — сказав Курц. — Найпізніше — до полудня. І все залишиться позаду.

— Крім снів.

— Так. Крім них. Ти допоможеш мені, Овене?

Овен кивнув. Проклятий, не проклятий, а, зайшовши так далеко, він не повертатиме назад. Принаймні він зможе зробити так, щоб до жертв було виявлено милосердя… Якщо про масові бійні взагалі можна говорити, використовуючи поняття «милосердя». Потім його вразить убивча абсурдність цієї ідеї, але коли ти з Курцом віч-на-віч і його очі дивляться у твої очі, майбутнього не існує. Його безумство, зрештою, набагато заразніше за грибок Ріплі.

— Гаразд. — Курц відкинувся на спинку гойдалки з виснаженим і задоволеним виглядом. Потім знову дістав пачку сигарет, зазирнув усередину і простягнув її Овену. — Дві залишилося. Приєднаєшся?

Овен похитав головою.

— Я пропускаю, босе.

— Тоді йди. Якщо потрібно, неси свою дупу до лазарету і прийми сонати[125].

— Мені це не потрібне, — відповів Овен. Потрібне, звичайно, йому це вже було потрібне, але він нічого не прийматиме. Краще всю ніч узагалі не спати.

— Ну як хочеш. Звалюй. — Курц дозволив йому дійти до дверей. — І, Овене…

Овен обернувся, застібаючи куртку. За дверима вже було чути вітер. Він наростав, був серйознішим, ніж порівняно нешкідливий ураган Альберта, який пронісся цього ранку.

— Дякую, — промовив Курц. Одна велика, безглузда сльоза переповнила його ліве око і скотилася по щоці. Курц цього не помітив. Тієї миті Овен любив і жалів його. Незважаючи ні на що, незважаючи на те, що знав: він на це не заслуговує. — Дякую, друже.

Сніг дужчав. Генрі стояв під снігопадом, відвернувшись від сильного вітру і в очікуванні Андергілла дивлячись через плече на «Віннебаґо». Він залишився сам — снігова буря загнала решту затриманих до сараю, де був обігрівач. «Там, у теплі, напевне, вже народжуються найнеймовірніші чутки, — подумав Генрі. — Але краще чутки, ніж правда, яка в них просто перед носом».

Він почухав ногу, зрозумів, що робить, і роззирнувся на всі триста шістдесят градусів. Ані ув’язнених, ані охорони. Навіть за такого снігопаду в таборі було світло майже як опівдні і в усіх напрямках видимість була однаково доброю. Він на якийсь час залишився абсолютно сам.

Генрі нахилився і розв’язав сорочку, якою було перемотане місце, де ручка перемикання поворотників роздерла шкіру. Потім розтяг ширше дірку на блакитних джинсах. Люди, які заарештували його, зробили такий самий огляд у вантажівці, де вже сиділо п’ятеро біженців (дорогою до крамниці Ґосселіна вони підібрали ще трьох). Тоді він був чистий.

Тепер він не був чистий. У вкритому кіркою центрі ранки росла тоненька смужка червоного мережива. Якби він не знав, на що звертати увагу, то вирішив би, що то кров, яка сочиться з ранки.

«Байрус, — подумав він. — О чорт. Це кінець. На добраніч, місіс Калабаш, де б ви не були»[126].

У верхній частині поля зору блиснув вогник, Генрі випростався і побачив Андергілла, який зачиняв двері «Віннебаґо». Генрі швидко знову перев’язав сорочкою ногу і підійшов до огорожі. Голос у голові спитав, що він робитиме, якщо Андергілл на його поклик не відповість і просто пройде повз. Той самий голос забажав дізнатися, чи справді Генрі має намір здати Джонсі.

У сяйві прожекторів, пригнувши голову під напором снігу та вітру, Андергілл наближався до огорожі.

Двері зачинилися. Курц дивився на них, потягуючи цигарку і повільно погойдуючись у кріслі. У що з того, що він наплів, повірив Овен? Овен розумний, Овен — боєць, Овен не позбавлений ідеалізму… Курц вважав, що Овен повірив у все, в нього навіть сумнівів не виникло. Адже, врешті-решт, більшість людей вірять у те, у що хочуть вірити. Джон Діллінджер, найзапекліший грабіжник банків тридцятих років, теж був бійцем хоч куди, але все одно повірив Анні Сейдж і попрямував до кінотеатру «Biograph». Він подивився «Мангеттенську мелодраму», після чого федерали пристрелили його в провулку біля кінотеатру, як скаженого пса, яким він і був. Анна Сейдж теж вірила в те, у що хотіла вірити, але вони все одно депортували її назад до Польщі[127].

Завтра ніхто не вийде з крамниці Ґосселіна, крім команди обраних, дванадцяти чоловіків і двох жінок, які входили до групи «Долина Імперіал». Овена Андергілла серед них не буде, хоч він і мав шанс. До тієї хвилини, коли ввімкнув сірих чоловічків на загальний канал, Курц був упевнений, що Овен увійде до групи. Але все змінилося. Так казав Будда, і принаймні в цьому старий вузькоокий язичник мав рацію.

— Ти підвів мене, салаго, — мовив Курц. Щоб закурити, він опустив маску, і, коли він говорив, вона здригалася під вкритим сивою щетиною підборіддям. — Підвів.

Курц пробачив Овена Андергілла за те, що він підвів його одного разу. Але двічі?

— Ніколи, — рішуче відрубав Курц. — Ніколи в житті.

Розділ 14 На південь

Сірий спрямував снігохід униз, у ярок із маленьким замерзлим струмком на дні, і проїхав там останню милю до І-95. За двісті-триста ярдів[128] від вогнів армійських машин (тепер під густим снігом повільно їхало лише кілька) він зупинився, щоб порадитися з тією частиною розуму Джонсі, до якої міг доступитися. Величезна кількість найрізноманітніших фактів просто не вмістилася до маленької фортеці Джонсі, тому Сірий легко знайшов те, що шукав. Вимикача фари «Арктик кет» не мав. Сірий зняв ноги Джонсі зі снігохода, знайшов камінь, підняв його правою рукою Джонсі й розбив фару. Після цього знову сів за кермо і поїхав далі. Бензину майже не лишилось, але це його не турбувало — снігохід виконав своє призначення.

Труба під дорогою, через яку тік струмок, була доволі великою, щоб у неї міг в’їхати снігохід, але з водієм він би в неї не помістився. Сірий знову спішився. Стоячи біля снігохода, завів мотор. Підстрибуючи і виляючи з боку в бік, машина в’їхала в трубу. Вона пройшла не більш як десять футів[129], але цього було досить, щоб її неможливо було побачити з повітря під час розвідки на малій висоті, навіть якщо сніг припиниться.

Сірий відправив Джонсі дертися нагору схилом. Він зупинився біля самого огородження дороги і ліг на спину. Тут він тимчасово знайшов притулок від дуже сильного вітру. Підняття вивільнило останній невеликий запас ендорфінів, і Джонсі відчув, як його викрадач пробує їх на смак, насолоджується, як сам Джонсі міг би насолоджуватися коктейлем або гарячим напоєм після перегляду футболу у мрячний жовтневий вечір.

Тут він без подиву усвідомив, що ненавидить Сірого.

Потім Сірий як єдина сутність — щось таке, що можна було ненавидіти, — знову зник, його замінила хмара, з якою Джонсі вперше зіткнувся в мисливському будиночку, коли вибухнула голова істоти. Вона кудись прямувала, як того разу, коли шукала Еміля Бродскі. «Чувак» йому був потрібний, бо серед файлів пам’яті Джонсі не було відомостей про те, як заводити снігохід. Тепер йому знадобилося щось іще. Логічно припустити, що воно хотіло знайти того, хто зможе його підвезти.

Що ж залишилось на місці? Що залишилось охороняти складський кабінет, у якому сховався останній шматочок Джонсі, Джонсі, якого витрусили з власного тіла, як клаптик пилу з вивернутої кишені? Хмара, звичайно ж, речовина, яку вдихнув Джонсі. Речовина, яка повинна була вбити його, але з якоїсь причини не зробила цього.

Хмара не вміла думати так, як Сірий. Господар дому (тепер ним був Сірий, а не Джонсі) пішов, залишивши житло на термостати, холодильник і плиту. А на випадок неприємностей є детектор диму й сигналізація, яка автоматично викликає поліцію.

І все ж за відсутності Сірого йому, можливо, вдасться вийти зі своєї фортеці. Не для того, щоб повернути контроль над своїм тілом. Якщо спробувати це зробити, червоно-чорна хмара відразу ж повідомить і Сірий миттю повернеться з розвідки. Джонсі майже напевне буде впійманий до того, як устигне повернутися до безпечного кабінету братів Трекерів із дошкою оголошень на стіні, курною підлогою і єдиним брудним віконцем у світ… Тільки на бруді цьому — чотири чисті плями у формі півмісяців, там, де чотири хлопчиська притискалися до скла лобами, сподіваючись побачити фотографію, яка тепер пришпилена до дошки: Тіна Джин Шлоссінґер із задертою спідницею.

Ні, повернути владу над своїм тілом йому було не до снаги, і, хоч як це гірко, краще з цим змиритися.

Але, можливо, вдасться дістатися до своїх файлів.

Проте чи варта гра свічок? Що це дасть? Можливо, що-небудь і дасть, якщо знати, чого хоче Сірий. Між іншим, йому потрібно кудись дістатися. Куди?

Відповідь стала несподіванкою, бо пролунала голосом Даддітса: «О, іий ое а іень».

«Сірий хоче на південь».

Джонсі відступив від брудного вікна.

Як далеко на південь? І навіщо? Які в нього плани?

На ці запитання Даддітс не відповів.

Джонсі розвернувся і з подивом побачив, що карта маршрутів вантажівок і фото дівчини зникли з дошки оголошень. На їхньому місці тепер висіли чотири кольорові фотографії чотирьох хлопців. Усе на однаковому тлі — школа в Деррі — і з однаковим підписом «Шкільна пора, 1978 рік». Джонсі — крайній ліворуч, на обличчі безтурботна усмішка від вуха до вуха, від вигляду якої защеміло серце. Поруч Бобер, його усмішка відкриває щербину на місці переднього зуба, який він вибив, коли впав, катаючись на ковзанах, і замінив штучним через рік або щось близько того… принаймні до того, як закінчив школу. Піт, із широким смаглявим обличчям і до непристойності коротким волоссям — за наполяганням його батька, який заявив, що він воював у Кореї не для того, щоб син ходив як ото якийсь там ґіпі. Праворуч Генрі в товстих окулярах, які Джонсі завжди нагадували Денні Данна, хлопчика-детектива, головного героя книжок, які він обожнював у дитинстві.

Бобер, Піт, Генрі. Як він їх любив, і як несправедливо раптово знищена їхня довга дружба. Так, це абсолютно несправедливо…

Раптом фотографія Бобра Кларендона ожила, налякавши Джонсі до чортиків. Бобер, витріщивши очі, мовив: «У нього голова відірвалася, пам’ятаєш? Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом. Ну й страхіття! Триндець і святі банани!»

«О Господи», — подумав Джонсі, коли згадав… одну річ із першої поїздки на полювання в «Діру в стіні», яку забув… або викреслив із пам’яті. Усі вони викреслили її з пам’яті? Може, й так. Мабуть. Тому що за всі ці роки, розмовляючи про дитинство і ділячись спогадами, ніхто з них жодного разу не згадав про це.

«У нього голова відірвалася… очі заліплені брудом».

Щось сталося з ними тоді, і це щось якимось чином пов’язане з тим, що відбувається з ним зараз.

«Знати б що, — подумав Джонсі. — Знати б що».

Енді Джанас відірвався від решти трьох вантажівок свого маленького загону — пішов уперед, бо вони не звикли їздити в таких паскудних умовах. Він виріс у Північній Міннесоті і, вже повірте, бачив там усяке. Чудова армійська машина «шевроле», удосконалений повнопривідний пікап, була повністю в його розпорядженні, і сьогодні всі чотири повнопривідні колеса чекає неабияка робота. Його батько дурнів не виховував.

Утім, шосе було майже скрізь розчищене, десь годину тому по ньому пройшлася пара армійських снігоочисників (мабуть, уже скоро він їх наздожене, тоді скине швидкість і слухняним хлопчиком прилаштується ззаду), і відтоді на бетонне покриття лягло не більш ніж два-три дюйми снігу. Більше дошкуляв вітер, який піднімав у повітря білий пух і перетворював дорогу на примару. Але навіть при такому вітрі можна було їхати, орієнтуючись на світловідбивачі, що на огорожі дороги. Ці йолопи не додумалися до того, що треба постійно тримати відбивачі в полі зору… або, можливо, у вантажівок і «хаммерів» фари просто поставлені занадто високо, аби світло правильно падало на відбивачі. Але під час по-справжньому сильних поривів навіть відбивачі зникали з поля зору; увесь світ, хай йому грець, ставав білим, тож доводилося знімати ногу з педалі газу і чекати, доки вітер ущухне, при цьому намагаючись не злетіти з дороги. Нічого з ним не станеться, а якщо й станеться, він має радіозв’язок, до того ж ззаду їдуть іще кілька снігоочисників, які тримають відкритим відрізок шосе від Преск-Іля до Міллінокета, що веде на південь.

У кузові його пікапа лежали два ретельно замотані вантажі. В одному — тіла двох оленів, убитих Ріплі; у другому — його вміст Джанас вважав до певної міри або навіть дуже страшним — тіло сірого чоловічка, яке повільно перетворювалося на червонувато-помаранчевий суп. Обидва пакунки належало доправити до складів на «Синій базі», яку облаштували в…

Джанас звів погляд на захисний козирок. Там, закріплені ґумкою, висіли аркуш із записника та кулькова ручка. На аркуші було написано від руки: «Крамниця Ґосселіна, з’їзд 16, лів. поворот».

Ще година, і він буде на місці. Ба навіть менше. Лікарі, напевне, скажуть, що в них і так вистачає зразків тварин, і трупи оленів спалять, але сірий чоловічок їм може стати в пригоді, якщо ще остаточно не перетворився на кашу. Холод міг трохи сповільнити процес, але Енді Джанаса це за великим рахунком не стосувалося. Від нього вимагалося доїхати до місця, передати зразки і чекати запитань від того, хто має право ставити запитання, про північний — найспокійніший — периметр зони операції. В очікуванні можна буде випити гарячої кави і з’їсти велику тарілку яєчні. Якщо поряд опиниться потрібна людина, можливо, навіть вийде чимось присмачити каву. Було б чудово. Сьорбнути чогось міцнішого, а потім просто присісти в якомусь затишному місці і…

«Зупини машину».

Джанас насупився, потрусив головою і почухав вухо, ніби його щось — можливо, блоха — вкусило. Чортів вітер так розійшовся, що машину розгойдувало з боку в бік. Шосе зникло з поля зору, зникли й світловідбивачі. Він знов опинився всередині білого серпанку. Інші хлопці тепер, напевне, від страху сиплють добірними прокльонами, але тільки не він. Він — містер Міннесота-Твінс-Знає-Свою-Справу. Обережно прибери ногу з газу (і забудь про гальма, під час снігової бурі гальма — найкращий спосіб перетворити хорошу поїздку на погану), зупинись де-небудь біля узбіччя і чекай, доки…

«Зупини машину».

— Га? — Він подивився на радіо, але там нічого не було, крім звичайного фонового шуму і якихось далеких розмов.

«Зупини машину».

— Ай! — зойкнув Джанас і схопився за голову, яка зненацька заболіла, як падлюка. Оливково-зелений пікап вильнув, пішов юзом, але потім вирівнявся — руки автоматично викрутили кермо в потрібному напрямку. Нога була, як і раніше, знята з педалі газу, і стрілка спідометра швидко йшла назад.

Снігоочисники проклали вузьку доріжку посередині двох смуг південного напрямку. Джанас узяв праворуч, туди, де замети були більшими, колеса «шеві» спінили сніговий туман, але вітер швидко його розігнав. Світловідбивачі на огорожі яскраво горіли в темряві, як котячі очі.

«Зупини машину тут».

Джанас закричав від болю і почув свій крик наче здалеку: «Добре, добре, зупиняюсь! Тільки припини! Не смикай мене!» Очима, повними сліз, попереду, футах у п’ятдесяти, не більше, за огорожею з протилежного боку дороги він помітив темну постать. Коли світло фар упало на силует, виявилося, що це людина в куртці.

Руки перестали слухатися Енді Джанаса. Вони ніби перетворилися на рукавички з чужими руками всередині. Дивне й дуже неприємне відчуття. Самотужки, без його участі, вони повернули кермо ліворуч, пікап під’їхав до людини в куртці й зупинився.

Тепер, коли увага Сірого цілком перемкнулася на інше, у нього з’явився шанс. Джонсі відчував, що коли буде про це думати, то викрадач відчує, — тому не думав. Він просто діяв: збив основою долоні засувку з дверей кабінету і відчинив двері.

У дитинстві він жодного разу не був усередині складів братів Трекерів (а великий ураган 1985 року зруйнував будівлю), але не сумнівався, що вони не мали нічого спільного з тим, що постало перед його очима зараз. За брудним кабінетом була кімната, настільки величезна, що Джонсі навіть не бачив її кінця. Над головою горіли нескінченні ряди ламп денного світла. Під ними височіли циклопічними колонами мільйони картонних коробок.

«Ні, — промайнуло в голові Джонсі. — Не мільйони. Трильйони».

Так, трильйони, мабуть, ближче до істини. Між ними тяглися тисячі вузьких проходів. Джонсі стояв на краю нескінченного сховища, яке належало самій Вічності, і тому про те, щоб тут щось знайти, було годі й думати. Якщо віддалитися від дверей кабінету, стовідсотково заблукаєш. І тоді Сірому можна буде не хвилюватися. Джонсі блукатиме цим складом, доки не здохне десь серед нескінченного лабіринту коробок.

«Неправда. Тут я можу заблукати не більше, ніж у власній спальні. І мені не доведеться полювати за тим, що мені потрібне. Це моє місце. Ласкаво прошу до власної голови, здорованю».

Ідея ця була настільки приголомшливою, що він одразу ослаб… тільки зараз йому не можна було слабнути або вагатись. Сірий, загальний улюбленець-загарбник з інших світів, на водія багато часу не витратить. Якщо Джонсі збирався перемістити якісь із цих коробок у безпечне місце, це потрібно було зробити відразу. Питання тільки, в якій із них є потрібна інформація?

«Даддітс, — пошепки підказав розум. — Це якось пов’язане з Даддітсом. Ти ж знаєш це. Він останнім часом не йде тобі з голови. Інші теж про нього думали. Даддітс — це те, що тримало тебе, Генрі, Піта і Бобра разом, ти завжди це знав, але зараз ти дізнався ще дещо. Так?»

Так. Він знав, що той нещасний випадок у березні стався через те, що він подумав, ніби бачить, як Річі Ґренадо з дружками знову глузують з Даддітса. Навіть «глузують» — недостатнє слово для того, що відбувалося за складом братів Трекерів того дня. Катують — ось як це зветься. І, побачивши, що катування повторюється, він кинувся через дорогу, забувши про все на світі, і…

«У нього голова відірвалася, — несподівано долинуло з динаміків десь під стелею сховища. Голос Бобра прозвучав так несподівано і так гучно, що Джонсі втягнув голову в плечі. — Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом. Рано чи пізно кожен убивця отримує по заслузі. Ну й страхіття!»

Голова Річі. Річі Ґренадо. Але Джонсі не мав на це часу. Він незаконно пробрався у власну голову, тому треба поспішати.

Коли він уперше визирнув у це грандіозне сховище, усі коробки були чистими, без позначок. Зараз же він зауважив, що на передніх коробках першого, найближчого до дверей ряду чорним маркером написано: «Даддітс». Випадковість? Збіг? О ні. Це його спогади, акуратно складені в трильйони коробок, а до спогадів здоровий розум завжди може легко дістатися.

«Потрібно знайти, на чому їх перетягти», — подумав Джонсі і, озирнувшись, не дуже здивувався, коли побачив яскраво-червоний ручний візок. Це чарівне місце, у якому на ходу матеріалізуються будь-які думки, і для Джонсі найдивовижнішим у цьому було те, що таке місце, напевне, є абсолютно в кожного.

Рухаючись швидко, він склав кілька коробок із написом «Даддітс» на візок і побіг з ним до кабінету. Там він, нахиливши візок, звалив їх купою на підлогу. Що вдієш, неакуратно, але про відзнаку від журналу «Добрий господар» можна подумати й пізніше.

Він знову вибіг у сховище, намагаючись відчути Сірого, але Сірий був іще зайнятий водієм пікапа… Джанас його звати. Залишалася хмара, але хмара його не відчувала. Вона було дурною, як… такою ж тупою, як грибок.

Джонсі перевіз решту коробок із «Даддітсом» і побачив, що на наступному штабелі теж з’явився напис маркером: «Деррі». Їх було надто багато, щоб заховати все. Але чи потрібно взагалі ховати якісь із них?

Штовхаючи візок із другою партією коробок зі спогадами до кабінету, він замислився над цим. Зрозуміло, чому коробки «Деррі» опинилися поряд із коробками «Даддітс»: пам’ять — це процес і мистецтво асоціацій. Але наскільки важливі спогади про Деррі? Звідки йому це знати, якщо він не знав, що потрібно Сірому?

Однак він знав.

«Сірий хоче на південь».

Деррі був на півдні.

Джонсі кинувся назад до сховища спогадів, штовхаючи перед собою візок. Він візьме стільки коробок, позначених «Деррі», скільки зможе, і сподіватиметься, що сховав потрібні. Ще він сподіватиметься, що встигне вчасно відчути повернення Сірого. Тому що коли Сірий застане його тут, то розчавить, як муху.

Джанас із жахом спостерігав, як його ліва рука потяглася вбік і відчинила дверцята водійського місця машини, впустивши в салон холод, сніг і нещадний вітер. «Не мучте мене, містере, будь ласка, не треба, можете їхати, якщо вам потрібно, тільки не мучте мене більше, моя голова …»

Несподівано щось пронеслося крізь розум Енді Джанаса. Наче смерч із очима. Він відчув, як воно зазирнуло в його останні отримані накази, розвідало очікуваний час його прибуття до «Синьої бази»… і що йому відомо про Деррі, а відомо йому було зовсім нічого. За службовим обов’язком він заїжджав до Банґора, але в Деррі не бував ніколи в житті.

Він відчув невеликий відступ, секундне божевільне полегшення — «у мене немає того, що йому треба, воно відпустить мене», — а потім зрозумів, що штука в його думках не збирається його відпускати. По-перше, їй була потрібна машина. По-друге, їй було треба закрити йому рота.

Джанас став до короткого, але лютого двобою. Саме його несподіваний опір дав Джонсі час заховати хоча б кілька коробок із позначкою «Деррі». Потім Сірий знову зайняв своє місце за кермом машини Джанаса.

Джанас побачив, як його рука злетіла до козирка над водійським сидінням. Пальці стиснулися на кульковій ручці і рвонули, розірвавши ґумку, яка тримала її.

— Ні! — закричав Джанас, та було пізно. Він помітив яскравий зблиск, коли рука, що стискала кулькову ручку, мов кинджал, устромила її в його широко розплющене око. Пролунав звук розриву, і він засмикався на водійському кріслі, як маріонетка в руках невмілого ляльковода. Його власний кулак вводив ручку все глибше й глибше, спочатку до половини, потім на три чверті, пробите око скотилося по щоці, як химерна сльоза. Занурений у голову кінчик ручки наткнувся на щось, схоже, на хрящ, якусь мить тиснув на нього, потім пробив і ввійшов у плоть мозку.

«Ах ти сволота! — подумав він. — Що ж ти, сво…»

У мозку зблиснув останній спалах, і все потемніло. Джанас упав на кермо. Загув клаксон пікапа.

Від Джанаса Сірий отримав небагато — головною несподіванкою виявилася ця боротьба за владу наприкінці, — але стало зрозуміло, що Джанас їхав не сам. Транспортна колона, частиною якої він був, розтяглася через буревій, але вся прямувала в одне місце, яке Джанас подумки називав «Синя база» або «Ґосселін». Там була людина, яку Джанас боявся, начальник, але Сірому було байдуже до Страшного Курца/боса/Шаленого Абрахама. Та йому і не потрібно цим перейматися, бо він не збирався навіть наближатися до крамниці Ґосселіна. Це місце відрізнялося від інших, і його мешканці хоч і мали недорозвинений розум, який складається переважно з емоцій, теж були іншими. Вони опиралися . Сірий уявлення не мав, чому так, але вони чинили опір.

Краще покінчити з усім цим швидше. І для досягнення цієї мети він виявив чудову систему доставлення.

Використовуючи руки Джонсі, Сірий витяг Джанаса з-за керма й відніс до краю дороги. Тіло він перекинув через огорожу, навіть не подивившись, як воно скочується насипом до замерзлого струмка. Повернувшись до пікапа, він пильно подивився на два обмотані пластиком вантажі й кивнув. Трупи тварин ніякої користі не принесуть. Але другий пакунок знадобиться. У ньому досить того, що йому потрібне.

Раптово він звів голову, очі Джонсі широко розплющились, незважаючи на вітер зі снігом. Господар його тіла вийшов зі свого притулку. Став уразливим. Це добре, тому що ця свідомість уже почала дратувати його своїм постійним бурмотінням (яке час від часу посилювалося до панічних криків) десь на нижчому рівні розумового процесу.

Сірий зачекав лише мить, щоб очистити розум, він не хотів, щоб Джонсі щось запідозрив… а потім завдав удару.

Він очікував чого завгодно, але тільки не цього.

Не цього сліпучого білого світла.

Джонсі мало не попався. Його врятували лампи денного світла, якими він наповнив склад своїх спогадів. Це місце, можливо, й не існувало насправді, але для нього було достатньо реальним, а отже, було так само реальним і для Сірого, коли Сірий з’явився.

Джонсі якраз штовхав візок із коробками, підписаними «Деррі», коли Сірий, немов за помахом чарівної палички, виник наприкінці коридору між складеними у високі колони коробками. Це був той самий примітивний гуманоїд, який стояв у нього за спиною в «Дірці», якого він відвідував у лікарні. Тьмяні чорні очі нарешті ожили, в них з’явився голод. Він підкрався, зловив його за межами безпечного кабінету і збирався заволодіти здобиччю.

Але тут його голова-ґуля смикнулася назад, і, перш ніж трипала рука встигла прикрити очі (позбавлені повік і навіть вій), Джонсі помітив на сірій подобі обличчя вираз, який, мабуть, був подивом. Можливо, навіть болем. Сірий був зовні, він у засніженій темряві позбавлявся тіла водія і ввійшов сюди не готовим до яскравого, як у супермаркеті, світла. Помітив він і ще дещо: загарбник перейняв міміку заручника. Якусь мить Сірий нагадував потворну карикатуру на самого Джонсі.

Його здивування дало Джонсі час. Не усвідомлюючи, що продовжує штовхати візок, і почуваючись, мов якась ув’язнена в замку принцеса з довбаної казки, він забіг до кабінету. Джонсі швидше відчув, ніж побачив, як Сірий потягнувся до нього трипалими руками (сіра шкіра його мала вигляд протухлого сирого м’яса), і в останню секунду зачинив двері. Розвертаючись, він ударився об візок ушкодженим стегном — хоча Джонсі й перебував усередині власної голови, все навколо було справжнісіньким — і якраз устиг зачинити засувку, не даючи Сірому змоги ввірватися досередини. Для більшої безпеки Джонсі заклацнув собачку. Чи була вона до цього на замку, чи він тільки-но її додав? Цього він згадати не міг.

Обливаючись потом, Джонсі відступив від дверей і цього разу налетів задом на ручку візка. Ручка на дверях засмикалась. Сірий перебував за нею, володів рештою його розуму — та ще й тілом, — але сюди потрапити не міг. Він не міг відчинити двері, не мав сили, щоб їх вибити, і не знав, як зламати замок.

Чому? Як таке може бути?

— Даддітс, — прошепотів Джонсі. — Не скакати, не грати.

Ручка дверей заторохтіла.

— Впусти мене! — прогарчав Сірий, і Джонсі він здався не посланцем з іншої галактики, а звичайним типом, який лютує через те, що не отримав бажаного. Можливо, це тому, що він міряв поведінку Сірого зрозумілими йому, Джонсі, мірками? Наділяв інопланетянина людськими рисами? Перекладав його?

— Впусти… мене!

Джонсі відповів не замислюючись:

— Дзуськи! І не подумаю!

І подумки додав: «На що ти відповідаєш: “Тоді я так дуну, так плюну, що весь твій будиночок розлетиться!”»

Але Сірий тільки дужче заторохкотів ручкою дверей. Він не звик до того, щоб йому отак відмовляли (та й узагалі до відмов, здогадався Джонсі), і жахливо розсердився. Короткий опір Джанаса здивував його, але це опір зовсім іншого рівня.

— Ти де? — невдоволено крикнув Сірий. — Як ти туди потрапив? Ану виходь!

Джонсі не відповідав, просто стояв посеред звалених абияк коробок і слухав. Він був майже впевнений, що Сірий не зможе потрапити всередину, але все одно краще його не провокувати.

Ручка дверей іще трохи посмикалась, і він відчув, що Сірий іде геть.

Джонсі підійшов до вікна, ступаючи по коробках із написами «Даддітс» і «Деррі», і визирнув у сніжну ніч.

Сірий посадив тіло Джонсі за кермо пікапа, зачинив дверцята і натиснув на педаль. Машина рвонула вперед і відразу ж утратила керування. Усі чотири колеса пішли юзом, і важкий пікап із загрозливим гуркотом урізався в огорожу дороги.

— Блядь! — вигукнув Сірий, не усвідомлюючи, що користується лайками, закладеними в пам’яті Джонсі. — Святі банани! Поцілуй мене в корму! Хоч стій, хоч трахай! Щоб я здох!

Потім він замовк і знову звернувся до водійських навичок Джонсі. Той дещо знав про водіння в таку погоду, але до Джанаса йому було як до Місяця. Та Джанаса більше немає, його файли видалені. Доведеться вдовольнитися тим, що відоме Джонсі. Найважливішим було вибратися з того, що Джанас подумки називав К-зоною. Поза К-зоною він буде в безпеці. Так вважав Джанас.

Нога Джонсі знову натисла на педаль, цього разу набагато м’якше. Машина поїхала. Руки Джонсі повернули кермо і вивели «шевроле» назад на дорогу, зроблену снігоочисниками, яка вже губилась у снігу.

Рація під приладовою панеллю зашипіла й ожила.

— Товстуне-1, це Товстун-4. У мене одна вантажівка злетіла з дороги й перекинулася. Як зрозумів?

Сірий перетрусив файли. Знання Джонсі про військову комунікацію, взяті з книжок і кіно, були вкрай мізерними, але могли згодитися. Він узяв мікрофон, пошукав кнопку, що, як гадав Джонсі, мала бути збоку, знайшов її й натиснув.

— Зрозумів, — сказав він.

Чи здогадається Товстун-4, що Товстун-1 — уже не Енді Джанас? На підставі файлів Джонсі Сірий вважав, що ні.

— Ми з хлопцями збираємося його підняти і спробувати повернути на дорогу. У нього там їжа, чорти б її забрали. Як зрозумів?

Сірий натиснув кнопку.

— Там їжа, чорти б її забрали. Вас зрозумів.

Знову тиша, цього разу трохи довша, настільки довша, що він устиг подумати, чи не сказав чогось неправильного, не попався на чому-небудь, але потім рація мовила:

— Мабуть, доведеться чекати наступних очисників. А ти їдь далі. Кінець зв’язку.

У голосі Товстуна-4 звучало неприховане роздратування. Файли Джонсі підказували, що причиною було те, що Джанас, їхній найкращий водій, заїхав надто далеко вперед, аби допомогти. Це добре. Він однаково поїхав би далі, але непогано мати ще й офіційний дозвіл Товстуна-4, хто б він не був.

Зазирнувши у файли Джонсі (які він тепер бачив так само, як їх бачив сам Джонсі, — у вигляді коробок у величезному приміщенні), Сірий сказав:

— Вас зрозумів. Кінець зв’язку. — І, ніби згадавши щось: — На все добре.

Біла речовина, моторошна, ненадійна, була скрізь, і все-таки Сірий ризикнув трохи додати швидкості. Поки він залишається в зоні, яку контролюють озброєні люди Страшного Курца, йому загрожує небезпека. Однак, виплутавшись із сіті, він зможе дуже швидко закінчити свою справу.

Те, що йому було потрібне, мало якийсь стосунок до місця, яке називалося Деррі, і, повернувшись до великого сховища, Сірий зробив дивовижне відкриття: його мимовільний господар знав про це або відчув, тому що саме файли, пов’язані з Деррі, Джонсі перевозив, коли Сірий увійшов і мало не спіймав його.

Охоплений несподіваним хвилюванням, Сірий пошукав потрібні коробки, які могли залишитись, і заспокоївся.

Він знайшов те, що шукав.

Біля коробки з найважливішою інформацією на боці лежала ще одна, дуже маленька й запилюжена. На ній чорним було написане одне слово: «Даддітс». Якщо тут були інші коробки з такою позначкою, вони були заховані. Цю забули випадково.

Більше з цікавості (яку Сірий теж запозичив з арсеналу почуттів Джонсі), ніж із якоюсь певною метою, він відкрив коробку. Усередині лежав яскраво-жовтий пластиковий контейнер. На ньому гралися безглузді фігури, у яких файли Джонсі впізнали «мультики» і «Скубі-Ду». На бічній стінці була наклейка: «Я належу Дуґласу Кейвеллу, Деррі, Мейн, Мейпл-лейн, будинок 19. Якщо хлопчик, якому я належу, загубиться, зателефонуйте…» Далі йшов набір цифр, занадто нерозбірливих і вицвілих, щоб розібрати, мабуть, якийсь код, що Джонсі вже забув його. Сірий відкинув убік контейнер, призначений, імовірно, для перенесення їжі. Скоріше за все, нічого важливого… Хоча в такому разі навіщо Джонсі ризикував своїм існуванням заради того, щоб сховати інші коробки з позначкою «Даддітс» (і деякі з позначкою «Деррі») в безпечне місце?

ДАДДІТС = ДРУГ ДИТИНСТВА . Сірий виявив це під час першої зустрічі з Джонсі в «лікарні»… І якби він тоді знав, скільки неспокою йому заподіє Джонсі, він би тоді ж, відразу стер його свідомість. Ні слово «дитинство», ні слово «друг» не мали для Сірого ніякого емоційного навантаження, але він розумів їх значення. Не знав він того, який стосунок міг мати друг дитинства Джонсі до того, що відбувається сьогодні.

Одне пояснення йому все-таки спало на думку: його господар збожеволів. Утративши власне тіло, він з’їхав з глузду і просто взяв коробки, які стояли найближче до дверей його незрозумілої фортеці, у божевіллі приписавши їм значущість, якої ті насправді не мали.

— Джонсі, — промовив Сірий голосовими зв’язками Джонсі. Ці істоти — генії механіки (ще б пак, інакше в такому холодному світі просто не вижити), але розумовий процес у них дуже дивний і недосконалий: іржаві думки в їдких калюжах емоцій. Їхні телепатичні здібності мізерні. Короткочасна телепатія, здатності до якої вони тепер набули завдяки байрусу і кіму (останній вони називають «вогні»), їх дивує і лякає. Сірому насилу вірилося, що вони ще не знищили весь свій вид. Істоти, не здатні мислити по-справжньому, просто божевільні, поза всяким сумнівом.

Тим часом істота в дивовижній неприступній кімнаті не відповідала.

— Джонсі.

Нічого. Але Джонсі слухав, у цьому Сірий не сумнівався.

— Немає ніякої потреби так страждати, Джонсі. Сприймай нас тими, хто ми є… Не загарбники, а рятівники. Приятелі.

Сірий обвів поглядом коробки. Для створіння, яке навіть не вміло мислити до пуття, Джонсі мав просто величезне сховище. Питання на майбутнє: навіщо істоти, які так слабко думають, наділені такою багатою пам’яттю? Чи пов’язане це якось із їхньою роздутою емоційною природою? А емоції викликали побоювання. Емоції Джонсі викликали дуже великі побоювання. Вони завжди є. Завжди напоготові. Їх завжди так багато.

«Війна… голод… етнічні чистки… вбивство заради миру… знищення язичників іменем Христа… забиті на смерть гомосексуалісти… бактерії в пробірці, пробірки в ракетах, націлених на всі міста світу… Та годі, Джонсі, що таке маленький байрус, між нами кажучи, порівняно з сибірською виразкою? Святі банани, та ти все одно через п’ятдесят років помреш. Байрус — це добре! Розслабся й отримуй задоволення».

— Ти змусив того хлопця встромити собі в око ручку.

Сказано сердито, але це краще, ніж нічого. Вітер завивав, пікап заносило з боку в бік, а Сірий їхав у ньому, використовуючи навички Джонсі. Видимість упала майже до нуля, він зменшив швидкість майже до двадцяти миль на годину і думав, що, вичистивши гніздечко Курца, непогано було б на певний час зовсім зупинитися. Поки що можна було поговорити зі своїм господарем. Сірий сумнівався, що зуміє виманити його з кімнати, але за розмовою хоча б швидше мине час.

— Мені довелося це зробити, приятелю. Мені потрібна машина. Я останній.

- І ніколи не програєш.

— Так, — погодився Сірий.

— Але ти ніколи не потрапляв у таку халепу, правда ж? Тобі ніколи не зустрічався той, до кого ти не можеш дістатися.

Джонсі сміється з нього? Сірий відчув перший напад гніву. А потім Джонсі мовив те, про що сам Сірий уже думав:

— Напевне, тобі варто було вбити мене в лікарні. Чи то був лише сон?

Сірий, не зовсім розуміючи, що таке «сон», не відповів. Його все більше дратував цей бунтівник, який забарикадувався в тому, що до цього часу вже мало стати його, Сірого, розумом. Узяти хоча б те, що йому не подобалося називати себе Сірим, — це не відповідало його концепції усвідомлення себе і не вкладалось у видовий розум, частиною якого він був; йому навіть не подобалося називати себе «він», бо він був водночас двостатевим і не мав статі. Проте зараз він скутий цими поняттями, і в нього не вийде звільниться від них доти, доки не буде поглинено глибинну сутність Джонсі. Жахлива думка прийшла до Сірого: що, як його концепції і поняття не мають сенсу?

Така ситуація йому страшенно не подобалась.

— Хто такий Даддітс, Джонсі?

Немає відповіді.

— Хто такий Річі? Чому він був лайном? Навіщо потрібно було його вбивати?

— Ми не вбивали!

В уявному голосі почулося легке тремтіння. Ага, це вже щось. І щось цікаве: Сірий адресував останнє запитання особисто Джонсі, але той відповів у множині: «ми».

— Вбивали. Або ти гадаєш, що це ви його вбили.

— Брехня.

— Нерозумно так говорити. Твої спогади про це прямо переді мною, в одній з коробок. Там сніг і туфля. Коричнева, замшева. Виходь, сам побачиш.

Одну хвилюючу мить йому здавалося, що Джонсі зараз так і вчинить. Якщо він це зробить, Сірий одразу ж відправить його назад до лікарні. Джонсі зможе побачити свою смерть по телевізору. Щасливий кінець фільму, який вони дивилися разом. А потім — усе, ніякого Сірого більше не буде. Буде тільки те, що Джонсі називав хмарою.

Сірий уп’явся нетерплячим поглядом у ручку дверей, сподіваючись, що вона ворухнеться. Вона не ворухнулася.

— Виходь.

Нічого.

— Ти вбив Річі, боягузе! Ти і твої дружки. Ти… ти заснив його до смерті. — І хоч Сірий уявлення не мав, що таке сни, він знав, що це правда. Або що Джонсі вірив, що це правда.

Нічого.

— Виходь! Виходь і… — Він пошукав у спогадах Джонсі. Багато з них зберігались у коробках із написом «Кіно» — схоже, Джонсі найбільше у світі любив кіно, — і Сірий вихопив з однієї з них слова, які здалися йому особливо сильними: — І бийся, як чоловік!

Нічого.

«Ах ти сволота, — подумав Сірий, учергове грузнучи в болоті емоцій свого господаря. — Сучий син. Упертий паскудник. Поцілуй мене в корму, упертий ти паскуднику».

У ті дні, коли Джонсі ще був Джонсі, він часто виявляв гнів тим, що бив кулаком об щось. Сірий зробив це зараз, опустивши кулак на середину керма машини з силою, достатньою, щоб загув клаксон.

— Розкажи! Не про Річі, не про Даддітса, про себе . Чому ти не такий, як усі? Я хочу знати причину.

Немає відповіді.

— Річ у крибі? Так?

Як і раніше, мовчання, але Сірий почув за дверима кроки Джонсі. І, можливо, слабкий вдих. Сірий посміхнувся губами Джонсі.

— Поговори зі мною, Джонсі… Пограємо в гру, вб’ємо час. Хто такий цей Річі, крім дев’ятнадцятого номера? Чому ти гнівався? Тому що він був тигром? З «Тигрів Деррі»? Хто такий Даддітс?

Нічого.

Пікап повільно просувався крізь бурю, фари майже не пробивали густої білої стіни. Голос Сірого звучав тихо, скрадливо.

— Ти помітив, що залишив одну коробку Даддітса, друже мій? У цій коробці інша коробка, жовта. На ній Скубі-Ду. Це ж не справжні люди, так? Вони з кіно? З телевізора? Тобі потрібна ця коробка? Виходь, Джонсі. Виходь, і я віддам тобі її.

Сірий прибрав ногу з педалі газу і дозволив пікапу відкотитися наліво, де снігу було більше. Тут щось відбувалось, і він хотів зосередити на цьому всю свою увагу. Силою витягнути Джонсі з укриття не вийшло… Але сила — не єдиний спосіб виграти битву або війну.

Пікап стояв біля огорожі дороги посеред уже справжньої заметілі. Сірий заплющив очі й відразу опинився в яскраво освітленому сховищі спогадів Джонсі. Позаду нього під рівними рядами ламп денного світла на милі розтяглися штабелі коробок. Прямо перед ним були зачинені двері, потерті, брудні і з якоїсь невідомої причини неприступні. Сірий приклав до них трипалі долоні й заговорив тихим, довірливим і водночас вимогливим голосом:

— Хто такий Даддітс? Чому ви покликали його, коли вбили Річі? Впусти мене, нам треба поговорити. Навіщо ти забрав деякі з коробок «Деррі»? Що ти хотів від мене приховати? Усе одно це не має значення, тому що в мене вже є те, що мені потрібне. Впусти мене, Джонсі, не зволікай.

Мало спрацювати. Він відчував порожні очі Джонсі, бачив, як рука Джонсі тягнеться до замка.

— Ми завжди перемагаємо, — сказав Сірий. Він сидів за кермом, заплющивши очі Джонсі, а десь в іншому всесвіті завивав вітер, змушуючи пікап розгойдуватися на ресорах. — Відчини двері, Джонсі. Відчини.

Тиша. А потім менш ніж за три дюйми від нього з несподіванкою відра холодної води прозвучало:

— Наїжся лайна і здохни.

Сірий сіпнувся так, що потилиця Джонсі вдарилась об заднє скло кабіни пікапа. Біль був раптовим і шаленим. Другий неприємний сюрприз.

Він знову вдарив кулаком, потім другим, потім іще раз першим; він бив по керму, а клаксон озвучував його удари морзянкою люті. Загалом позбавлена емоцій істота, представник практично позбавленого емоцій виду, він був поглинутий духовними соками свого господаря — цього разу не просто занурився, а купався в них. І він знову відчув, що це відбувається через настирливу присутність Джонсі, через цю неспокійну пухлину в тому, що повинне було стати холодною і сфокусованою свідомістю.

Сірий тарабанив по керму, ненавидячи цей емоційний викид — який розум Джонсі назвав нападом — і водночас отримуючи задоволення від нього. Задоволення від гудіння, яке видавав клаксон, коли він бив по ньому кулаками Джонсі; від пульсації крові Джонсі у скронях Джонсі; від того, як прискорено билося серце Джонсі, і від звуку хрипкого голосу Джонсі, коли той як заведений кричав: «Тварюка! Тварюка! Тварюка!»

І навіть під час оцього нападу люті холодна частина його усвідомлювала, в чому полягала справжня небезпека. Вони завжди приходили в чужі світи й завжди переробляли їх під себе. Так було завжди, так мало статись і цього разу.

Але…

«Щось зі мною відбувається, — подумав Сірий і одразу ж зрозумів, що по суті це думки Джонсі. — Я починаю перетворюватися на людину».

Те, що ця ідея не позбавлена привабливості, наповнило Сірого жахом.

Джонсі прокинувся від дрімоти, у якій єдиним звуком був заспокійливий, заколисуючий голос Сірого, і побачив, що його руки лежать на замках дверей кабінету, готові відімкнути нижній і зняти засувку на верхньому. Сучий син намагався загіпнотизувати його, і в нього непогано виходило.

— Ми завжди перемагаємо, — промовив голос за дверима. Прозвучало це заспокійливо, що було приємно після такого насиченого дня, але ще — огидно самовдоволено. Слова узурпатора, який не зупиниться, доки не отримає все… який сприймає отримання свого як належне. — Відчини двері, Джонсі. Відчини.

І він майже досяг свого. Джонсі вже прокинувся, але все одно мало не відчинив двері. Потім він згадав два звуки: тріск Пітового черепа, що пролунав, коли червона рослинність стиснула його, і вологий розрив ока Джанаса, коли його проколов кінчик ручки.

Джонсі зрозумів, що досі ще не прокидався по-справжньому, але тепер уже точно прокинувся.

Тепер прокинувся.

Відірвавши руки від замків і приклавши губи до дверей, він чітко промовив:

— Наїжся лайна і здохни.

Він відчув, як сіпнувся Сірий. Відчув навіть біль, коли Сірий ударився потилицею; а чому б і ні? Зрештою, це його нервові закінчення. Не кажучи вже про те, що це його голова. Небагато речей у житті давали йому таке задоволення, як обурене здивування Сірого, і він здогадався про те, що Сірий уже знав точно: у його голові вже більше людського, ніж позаземного.

«Якби ти міг повернутись у вигляді фізичної істоти, ти й далі був би сірим чоловічком?» — поцікавився Джонсі. Навряд чи. Можливо, рожевим, але не сірим.

Він не знав, чи спробує Сірий знову зробити з ним фокус пана Месмера[130], але вирішив не ризикувати. Розвернувся й підійшов до вікна, спіткнувшись об одну коробку і переступивши через інші. Господи, як же стегно болить! Божевілля — відчувати такий біль, коли ти ув’язнений усередині власного мозку (котрий, як запевнив Генрі, не має нервових закінчень, принаймні в сірій речовині), але біль відчувався. Він читав, що люди інколи відчувають страшні болі та свербіння в ампутованих кінцівках; можливо, з ним була така сама історія.

За вікном знову з’явився старий похмурий краєвид: заросла бур’яном двоколійна під’їзна дорога, яка йшла вздовж складу братів Трекерів у 1978 році. Над нею — біле, затягнуте хмарами небо; мабуть, коли його вікно дивилося в минуле, час завмирав десь на середині дня. Єдине, що було доброго в цьому краєвиді, — це те, що, поки Джонсі роздивлявся його, він перебував якнайдалі від Сірого.

Він вважав, що міг би змінити картинку за вікном, якби захотів, міг би глянути й побачити те, що Сірий зараз бачив очима Ґері Джонса. Однак він не відчував гарячого бажання це робити. Дивитися не було на що, крім снігової бурі, і відчувати не було чого, крім люті Сірого.

«Думай про щось інше», — звелів він собі.

«Про що?»

«Не знаю… Про будь-що. Наприклад…»

На столі задзвонив телефон. Дивина, як у «Алісі в Країні Див», бо до цього в кабінеті не було жодного телефону, як не було і столу, на якому він міг би стояти. Розкидані на підлозі старі використані презервативи зникли. Підлога залишалася брудною, але зник пил. У його голові, либонь, сидів прибиральник-чепурун, який вирішив, що коли вже Джонсі світить затриматися тут на якийсь час, то у приміщенні потрібно навести хоча б якийсь лад. Ця ідея йому здалася жахливою, її наслідки пригнічували.

На столі знову завищав телефон. Джонсі взяв слухавку.

— Алло?

Від голосу Бобра по спині у нього пробігли мурашки. Телефонний дзвінок від мерця. Зовсім як у фільмах, які він любить. Точніше, любив.

— У нього голова відірвалася, Джонсі. Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом.

Почулося клацання, і зробилося зовсім тихо. Джонсі повісив слухавку і повернувся до вікна. Під’їзна дорога зникла. Деррі зник. Він дивився на «Діру в стіні» під чистим блідим ранковим небом. Дах не зелений, а чорний — такий вигляд «Діра» мала до 1982 року, коли вони, четверо міцних старшокласників (утім, Генрі ніколи не скидався на «міцного»), допомогли батькові Бобра покласти зелену дранку, яка до останнього часу захищала мисливський будиночок.

Тільки Джонсі не потрібні були подібні орієнтири, щоб зрозуміти, який зараз час. Знав це він так само добре, як те, що зеленої дранки більше немає, як немає і самої «Діри в стіні». Генрі спалив будинок дощенту. За мить відчиняться двері і вибіжить Бобер. Зараз 1978 рік, коли все це почалось, і за мить вибіжить Бобер у трусах-боксерах і шкірянці з численними блискавками, кінці помаранчевих хусток майорять на вітрі. У 1978-му вони були молоді… і вони змінилися. День інший, і лайно не те саме. Того дня вони усвідомили, як сильно змінилися.

Джонсі як зачарований дивився у вікно.

Двері відчинились.

Вибіг чотирнадцятирічний Бобер Кларендон.

Розділ 15 Генрі й Овен

Генрі спостерігав, як у сяйві ліхтарів, пригнувши голову, крізь сніг і сильний вітер до нього бреде Андергілл. Генрі вже відкрив був рота, щоб йому щось сказати, але, перш ніж він устиг це зробити, його охопило, майже розплющило відчуття присутності Джонсі. А потім прийшов спогад, який повністю затулив і Андергілла, і його яскраво освітлений засніжений світ. Раптом він опинився в 1978 році, і не в жовтні, а в листопаді, всюди була кров, кров на очереті, у зеленій болотній воді — уламки скла, а потім — удар дверима, які з грюкотом зачинились.

Генрі з моторошного, плутаного сну — кров, бите скло, ядучі запахи бензину та паленої гуми — вирвав грюкання дверима і порив крижаного вітру. Він підхоплюється і бачить поруч Піта. Той сидить, його безволосі груди вкриті гусячою шкірою. Генрі й Піт сплять на підлозі в спальних мішках, тому що програли жереб, коли всі четверо кидали монетку. Боброві та Джонсі дісталося ліжко (пізніше в «Дірі в стіні» з’явиться третя спальня, але поки що їх тільки дві, і одну з них, користуючись божественним правом дорослого, забрав собі Ламар), тільки зараз на ліжку сам Джонсі, теж сидить зі здивованим і переляканим виглядом.

«Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? — це спадає Генрі на думку без якоїсь причини, коли він намацує окуляри на підвіконні. У носі досі стоїть запах бензину і палаючих покришок. — Є в нас справ багато…»

— Розбився, — хрипким голосом каже Джонсі й відкидає ковдру. Торс у нього голий, але, як Генрі й Піт, спати він лягав у шкарпетках і кальсонах.

— Ага, пішов під воду, — киває Піт, але обличчя його говорить про те, що він не уявляє, про що йдеться. — Генрі, у тебе його черевик…

— Туфля… — виправляє Генрі, але теж не розуміє, про що говорить. І не хоче розуміти.

— Бобер, — каже Джонсі і незграбно вистрибує з ліжка. Одна ступня у шкарпетці наступає на руку Піта.

— Ай! — скрикує Піт. — Ти наступив на мене, пентюх довбаний. Дивись, куди ноги…

— Та замовкни ти, — перериває Генрі, до того ще й хапає за плече і струшує. — Містера Кларендона розбудиш!

Що дуже навіть легко зробити, тому що двері до дитячої спальні відчинені. Як відчинені двері в протилежному кінці великої центральної кімнати, які ведуть у двір. Не дивно, що їм холодно, — тут добрячий протяг. Тепер, коли очі Генрі знову запрацювали (так він про це думає), він бачить, як холодний листопадовий вітер, що дме крізь відчинені двері, розгойдує ловця снів.

— Де Даддітс? — питає Джонсі хрипкуватим спросоння голосом. — Він що, з Бобром вийшов?

— Він у Деррі повернувся, дурню, — відповідає Генрі, встаючи й натягуючи термомайку. Але насправді він не відчуває, що Джонсі дурень, бо йому самому здається, ніби Даддітс тільки-но був з ними.

«Це був сон, — думає він. — Даддітс був уві сні. Він сидів на березі. Він плакав. Він був засмучений. Він не хотів. Якщо хтось і хотів, то це ми».

І плач усе ще триває. Він чує, як вітер несе його в дім крізь відчинені двері. Але плаче не Даддітс. То Бобер.

Вони один за одним виходять із кімнати, дорогою натягуючи одяг, ідуть босоніж — взуватися занадто довго.

Одне добре: судячи з невеликого містечка пивних банок на кухонному столі (плюс передмістя на кавовому столику), дитячий шепіт не розбудить Бобрового батька.

Крізь шкарпетку на нозі Генрі відчуває холод великих гранітних сходів. Такий глибинний і безтямний холод, напевне, йде від самої смерті, але він його майже не помічає.

Бобра Генрі бачить одразу. Той стоїть на колінах під кленом з помостом у гілках, ніби молиться. Біліють голі ноги. На ньому косуха, на рукавах, як у пірата, майорять кінці прив’язаних помаранчевих хусток — це його батько наполіг, щоб син носив ці дурнуваті хустки, за які будь-який мисливець взяв би його на сміх. Одяг його і справді кумедний, але не сповнене болю обличчя, звернене до майже голих кленових гілок. По Бобрових щоках струмують сльози.

Генрі зривається на біг. Піт і Джонсі не відстають, у прохолодному ранковому повітрі їхнє дихання перетворюється на білі клуби пари. Засипана глицею земля під ногами Генрі майже така ж тверда й холодна, як гранітний поріг.

Він падає на коліна біля Бобра. Сльози водночас лякають його і вселяють якесь благоговіння, тому що Бобер не просто ронить скупі чоловічі сльози, як герой фільму, котрому це дозволено, коли помирає його собака або дівчина; тут цілий Ніагарський водоспад. Під носом у нього висять дві прозорі блискучі нитки. Такого в кіно не побачиш.

— Фу, — кривиться Піт.

Генрі кидає на нього роздратований погляд, але бачить, що Піт дивиться не на Бобра, а далі, на калюжу блювотиння, над якою здіймається пара. У калюжі можна розрізнити зернятка з’їденої вчора ввечері кукурудзи (Ламар Кларендон стає пристрасним шанувальником консервованої їжі, коли доходить до куховарства в похідних умовах) і ниточки м’яса вчорашньої курки. Шлунок Генрі неприємно стискається. І щойно він починає заспокоюватися, Джонсі починає блювати. Звук схожий на гучну вологу відрижку. Його блювотні маси коричневого кольору.

— Фу! — майже кричить Піт.

А Бобер, схоже, цього не помічає.

— Генрі! — промовляє він. Очі під двома лінзами сліз здаються величезними і страшними. Вони ніби дивляться не на обличчя Генрі, а крізь нього, у потайні шпаринки за стінкою його чола.

— Бобре, все гаразд. Тобі наснився поганий сон.

— Так, поганий сон, — белькоче Джонсі, його горло все ще забите блювотинням. Він намагається прочистити його гучним риканням , яке звучить іще огидніше, ніж звуки, які він тільки-но видавав, потім низько нахиляється й харкає. Руки його впираються в штанини кальсонів, гола спина вкрита гусячою шкірою.

Бобер не звертає уваги на Джонсі й на Піта, коли той присідає поруч із ним з іншого боку і невпевнено обіймає однією рукою за плечі. Бобер дивиться тільки на Генрі.

— У нього голова відірвалася, — шепоче Бобер.

Джонсі теж стає на коліна, і тепер вони втрьох стоять навколо Бобра: Генрі та Піт із боків, Джонсі попереду. На підборідді Джонсі блищить блювота, він хоче її витерти, але Бобер бере його за руку. Хлопці сидять під кленом, і раптом вони стають єдиним цілим. Відчуття єдності швидкоплинне, але таке ж яскраве, як їхній сон. Це і є сон, але зараз ніхто з них не спить, відчуття раціональне, і вони не можуть у нього не повірити.

Тепер Бобер дивиться своїми моторошними вологими очима на Джонсі, руку якого стискає.

— Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом.

— Так, — враженим, тремтливим голосом тихо каже Джонсі. — О Господи, так і було.

— Пам’ятаєш, він говорив, що ще зустрінеться з нами, пам’ятаєш? — питає Піт. — З кожним окремо або з усіма відразу. Це він так сказав.

Генрі чує ці слова з великої відстані, тому що він повернувся в сон. Повернувся до місця події. На дні заваленого сміттям насипу, коло болота, яке утворилося через забиту водопропускну трубу. Йому знайоме це місце, воно на шосе 7, старій дорозі з Деррі до Ньюпорта. Прямо в болоті, обліплена темним брудом, горить перекинута машина. У повітрі стоїть запах бензину і палаючих покришок. Даддітс плаче. Даддітс сидить на середині засміченого спуску, притискаючи до грудей жовту валізку Скубі-Ду, і гірко ридає на все горло.

З вікна перевернутої машини стирчить рука. Тонка, нігті пофарбовані в цукерковий червоний колір. Ще двох викинуло назовні, одного майже на тридцять футів[131]. Цей лежить долілиць, але Генрі впізнає його за копицею масного світлого волосся. Це Данкен, той, який говорив: «Ви нікому нічого не розповісте, якщо жити хочете». Тільки розпрощатися з життям мусив сам Данкен.

Щось підпливає до гомілки Генрі.

— Не піднімай! — випалює Піт, але Генрі розуміє. Це коричневий замшевий черевик. Він ледве встигає це відзначити, як Бобер і Джонсі починають волати страшними злагодженими голосами. Вони стоять поруч, по кісточки в болотній твані, обидва в мисливському одязі: Джонсі в новенькій помаранчевій куртці, купленій у «Сірс»[132] спеціально для цієї поїздки (і місіс Джонсі, напевне, досі обливається сльозами, впевнена, що її син у розквіті літ загине в лісі від випадкової мисливської кулі), Бобер у потертій косусі («Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці», — із захватом сказала мати Даддітса й цим завоювала вічні любов і захват Бобра) з помаранчевими хустками на рукавах. Вони не дивляться на третє тіло, яке лежить біля водійських дверей, але Генрі кидає один коротенький погляд, тому що з цим тілом щось не так, настільки моторошно й фундаментально не так, що він навіть не відразу збагнув, у чому річ. Потім зрозумів, що вище від коміра форменої шкільної куртки нічого немає. Бобер і Джонсі репетують, бо побачили те, що мало бути на цьому місці. Вони побачили голову Річі Ґренадо, яка лежить горілиць і дивиться в небо з заляпаних кров’ю заростей очерету. Генрі відразу зрозумів, що це Річі; хоч на носі в нього вже немає пластиру, це, без сумніву, той самий хлопець, який одного дня намагався нагодувати Даддітса лайном за складом братів Трекерів.

Даддс сидить на схилі і плаче, плаче, плаче, ці жалісні звуки наповнюють мозок, як гострий головний біль, і якщо вони будуть продовжуватися, то заберуть у Генрі весь глузд. Він кидає черевик і плентається навколо задньої частини палаючої автівки до Бобра і Джонсі, які стоять обійнявшись.

— Бобре! Бобре! — кричить Генрі, але поки він не підходить і не трусить гарненько друга за плече, Бобер, як загіпнотизований, дивиться на відірвану голову.

Нарешті Бобер переводить погляд на нього.

— У нього голова відірвалася, — говорить він, ніби це не очевидно. — Генрі, у нього голова …

— Забудь ти про голову, подумай про Даддітса! Чорт забирай, нехай він перестане скиглити!

— Так, — каже Піт. Він дивиться на голову Річі, бачить його останній мертвий погляд, потім відводить очі, губи його смикаються. — Від цього ж здуріти можна.

— Як крейда по дошці скрипить, — бурмоче Джонсі. Його шкіра, не прикрита новою помаранчевою курткою, зробилася жовто-сірою, як протухлий сир. — Змусь його замовкнути, Бобре.

— Е-е-е…

— Та що ти марудишся, заспівай ти йому цю довбану пісню! — кричить Генрі. Він відчуває, як між пальцями ніг сочиться гнила вода. — Колискову, кляту колискову!

Секунду Бобер ніби не розуміє, чого від нього хочуть, потім погляд його трохи прояснюється, він каже: «А!» — і йде до схилу, на якому Даддітс сидить, стискаючи свою валізку й завиваючи так само, як у день їхньої першої зустрічі. Генрі помічає те, що спочатку не привернуло його уваги: навколо ніздрів Даддітса запеклася кров, його ліве передпліччя перев’язане. З нього стирчить щось, схоже на білий пластик.

— Даддітсе, — каже Бобер, піднімаючись схилом. — Дадді, милий, не треба. Не плач, не дивись більше туди, це видовище не для тебе. Така хрінь…

Спочатку Даддітс не звертає на нього уваги і продовжує вити. Генрі думає: «Він доревівся до того, що в нього кров із носа пішла. Але що за біла штука стирчить у нього з плеча?»

Джонсі навіть затулив руками вуха, щоб не чути цих криків. Піт же поклав одну руку собі на маківку, немов для того, щоб не знесло дах. Потім Бобер обіймає Даддітса, як зробив кількома тижнями раніше, і співає чистим дзвінким голосом, який так дивно чути від такого малого грубіяна:

— Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

І, о диво з благословенних див, Даддітс починає заспокоюватися.

Не повертаючи голови, Піт вимовляє куточком губ:

— Де ми, Генрі? Де ми, блін?

— Уві сні, — відповідає Генрі, і тієї ж миті вони всі вчотирьох знов опиняються під кленом біля «Діри в стіні», стоять на колінах у самій білизні і тремтять від холоду.

— Що? — говорить Джонсі. Він висмикує руку, щоб витерти рот, і, коли зв’язок між ними розривається, дійсність знову повертається до своїх прав. — Що ти сказав, Генрі?

Генрі відчуває, як розходяться в різні боки їхні думки, майже бачить це, і думає: «Ми не повинні були такими стати. Ніхто з нас. Іноді краще бути самому».

Так, самому. Наодинці зі своїми думками.

— Мені наснився поганий сон, — промовляє Бобер так, ніби пояснює самому собі, а не іншим. Повільно, немов продовжуючи спати, він розстібає змійку на одній із кишень куртки, запускає в неї руку і дістає льодяник на паличці. Замість того щоб його розгорнути, він розвертає його, засовує в рот паличку і починає гризти, ганяючи з боку в бік. — Мені наснилося, що…

— Можеш не розповідати, — каже Генрі й поправляє окуляри. — Ми всі знаємо, що тобі наснилося. — «Як же нам не знати, якщо ми були там», — майже зривається з його губ, але він стримується. Йому лише чотирнадцять, але він доволі розумний, щоб розуміти: сказаного не повернеш. «Карті місце», — кажуть вони, коли грають у рамі[133] чи божевільні вісімки[134] і хтось кладе дурну карту. Якщо він це скаже, їм доведеться розбиратись, а так, може… може, минеться.

— Чомусь мені здається, що це був не твій сон, — із сумнівом у голосі каже Піт. — По-моєму, це був сон Даддітса, і всі ми…

— Мені насрати, що ти думаєш, — випалює Джонсі голосом таким грубим, що всі здригаються. — Це був сон , і я його просто візьму й забуду. Ми всі його забудемо, так, Генрі?

Генрі швидко киває.

— Ходімо в хату, — із виглядом полегшення каже Піт. — У мене ноги вже зме…

- І ось іще що, — говорить Генрі, і всі нервово повертаються до нього, тому що коли їм потрібен лідер, ним стає Генрі. «І якщо вам не подобається, як я це роблю, — ображено думає він, — нехай хтось інший цим займається. Бо це вам не цицьки мацати, будьте певні».

— Що? — питає Бобер з інтонацією «Що знову?».

— Коли ми пізніше поїдемо до Ґосселіна, хтось повинен буде зателефонувати Даддсу. Раптом йому сумно.

На це ніхто не відповідає. Усі приголомшені думкою про телефонний дзвінок їхньому новому розумово відсталому другу. Генрі спадає на думку, що Даддітс, мабуть, узагалі жодного разу в житті не розмовляв по телефону.

— А знаєте, напевне, це правильно, — погоджується Піт… і раптом затискає рот, як людина, котра виказала якусь страшну таємницю.

Бобер, у самих дурнуватих трусах-боксерах і ще більш дурнуватій куртці, труситься, як у лихоманці. Льодяник на погризеній паличці, що стирчить із рота, смикається.

— Ти коли-небудь вдавишся такою штукою, — каже йому Генрі.

— Ага, так моя мама завжди каже. Ми можемо зайти в дім? Я змерз.

Вони прямують назад, у «Діру в стіні», де рівно двадцять три роки по тому обірветься їхня дружба.

— Як гадаєте, Річі Ґренадо дійсно помер? — питає Бобер.

— Не знаю і знати не хочу, — відповідає Джонсі й дивиться на Генрі. — Ми зателефонуємо Даддітсу… У мене є свій телефон, так що можна за мій рахунок.

— Власний телефон, — говорить Піт. — Щасливчик. Предки тебе розбалують на хрін, Ґері.

Джонсі зазвичай дратує, коли його називають Ґері, але не цього ранку, цього ранку його думки зайняті іншим.

— Мені його на день народження подарували, а міжміські дзвінки я оплачую зі своїх кишенькових грошей, так що досить уже про це. Та й потім, нічого цього не було насправді, нічого не було , врубаєтесь?

І всі кивнули. Нічого цього не було. Нічого, бля, не…

Різкий порив вітру штовхнув Генрі вперед, майже на огорожу під напругою. Він прийшов до тями, обтрусив спогад, як пальто. Більш невдалого часу для цього не можна було й придумати (ну, звичайно, для деяких спогадів узагалі ніколи не буває слушного часу). Він так довго стежив за Андергіллом, відморожував помідори й чекав на єдиний шанс вибратися звідси, а Андергілл міг просто пройти повз, поки він віддавався спогадам, і залишити його в повній дупі.

Тільки Андергілл не пройшов повз. Він стояв з іншого боку дротяного паркану, руки в кишенях, і дивився на Генрі. Сніжинки падали на його прозорий випнутий респіратор, танули від теплого дихання і скочувалися вниз, як…

«Як сльози Бобра того дня», — подумав Генрі.

— Вам треба повернутися до корівника, де інші, — сказав Андергілл. — Тут ви перетворитесь на сніговика.

Язик Генрі прилип до піднебіння. Його життя буквально залежало від того, що він скаже цій людині, і він ніяк не міг придумати, з чого почати. Узагалі не міг заговорити.

«Та й до чого це? — озивався внутрішній голос, голос темряви, його старої подруги. — Ну справді, до чого? Чому б просто не дати їм зробити те, що ти сам збирався зробити?»

Бо річ тепер не тільки в ньому. І все-таки він мовчав.

Андергілл постояв іще трохи, дивлячись на нього. Руки в кишенях. Капюшон відкинутий, і видно коротке русяве волосся. Сніг тане на масці, яку годиться мати солдатам, але не годиться затриманим, тому що затриманим вони не потрібні; щодо затриманих, як і щодо сірих чоловічків, уже ухвалено остаточне рішення.

Генрі щосили намагався змусити себе заговорити і не міг, не міг. Ех, на його місці б Джонсі! Джонсі завжди краще вмів язиком працювати. Андергілл збирався йти, залишивши його з численними «могло б» і «що, якби».

Але Андергілл затримався ще на мить.

— Те, що ви знаєте моє прізвище, мене не дивує, містере… Генрейд? Вас звати Генрейд?

— Девлін. Ви вгадуєте моє ім’я. Я Генрі Девлін.

Дуже обережним рухом Генрі просуває руку в простір між колючим дротом і гладеньким дротом під напругою. Андергілл руки не потиснув, а почав дивитися на неї з порожнім виразом обличчя.

Секунд за п’ять Генрі прибрав руку, почуваючись ніяково і наказуючи собі не бути ідіотом. Можна подумати, він на урочистому обіді і його тільки-но образили.

Після цього Андергілл чемно кивнув, ніби вони й справді були на урочистому обіді, а не посеред снігової бурі під світлом недавно встановлених прожекторів.

— Ви знаєте моє прізвище, бо інопланетна присутність на Джефферсон-тракт спричиняє незначний телепатичний ефект. — Андергілл усміхнувся. — Звучить безглуздо, чи не так? Але це так. Ефект короткочасний, безпечний і надто поверховий, щоб знадобитися для чогось, крім картярських ігор, а ми сьогодні трохи зайняті для них.

Язик Генрі нарешті, слава тобі Господи, відклеївся від піднебіння.

— Ви прийшли сюди через заметіль не через те, що я знав ваше ім’я, — сказав Генрі. — Ви підійшли до мене, тому що я знав ім’я вашої дружини . І вашої дочки.

Усмішка Андергілла не здригнулася.

— Може, й так, — промовив він. — У будь-якому разі, я вважаю, що нам обом потрібно десь сховатись і трохи перепочити… Сьогодні був важкий день.

Андергілл пішов уздовж огорожі в напрямку припаркованих трейлерів і причепів. Генрі встигав за ним, хоча ледь-ледь — снігу намело вже майже на фут, і ніхто не втоптував його з цього боку, з боку мерців.

— Містере Андергілл. Овене. Стривайте хвилину, вислухайте мене. Я маю вам сказати щось важливе.

Андергілл крокував стежкою зі свого боку огорожі (це теж бік мерців, невже Андергілл цього не знає?), пригнувши голову назустріч вітру і всміхаючись ввічливою усмішкою. І найжахливіше в цьому було те, що Андергілл хотів зупинитися, Генрі в цьому не сумнівався. Просто Генрі поки що не дав йому приводу це зробити.

— Курц божевільний, — сказав Генрі. Від Андергілла він не відставав, але вже захекався, змучені ноги благали милості. — Але божевільний він як лис.

Андергілл продовжував іти, голова опущена, під ідіотською маскою усмішка. Навіть навпаки, прискорив крок. Скоро Генрі доведеться перейти на біг, щоб не відстати від нього. Якщо, звичайно, він іще в змозі бігти.

— Ви розстріляєте нас із кулеметів, — задихаючись, сказав Генрі. — Тіла складаються в корівнику… корівник поливається бензином… можливо, з колонки старого Ґосселіна, навіщо витрачати державні запаси… а потім пуф — і спалахує яскравим полум’ям… дві сотні, чотири сотні… сморід буде, наче від якогось пекельного свинячого барбекю…

Усмішка Андергілла розтанула, але він пішов іще швидше. Генрі десь знайшов сили на напівбіг. Задихаючись, він пробивався крізь снігові замети по коліно. Крижаний вітер різав обличчя, як ніж.

— Але, Овене… Так вас звуть, правда?… Овен?… Пам’ятаєте цей старий віршик… про те, що великих бліх… кусають… блошенята… і так… ad infinitum[135]?… Те саме тут, з вами… тому що в Курца є свої люди… людина, яка під ним… його прізвище, здається, Джонсон…

Андергілл кинув на нього короткий гострий погляд і покрокував іще швидше. Генрі теж додав швидкості, але сумнівався, що його вистачить надовго. У нього закололо в боці. Біль був гарячим і ставав усе гарячішим.

— Це мали робити ви… другу частину зачистки… «Долина Імперіал», це… кодова назва… про щось говорить?

Генрі побачив, що ні. Курц, імовірно, не розповідав Андергіллу про операцію знищення майже всієї «Синьої групи». Назва ця не говорила ні про що Овену Андергіллу, і тепер до розпеченої голки в боці додалася залізна смуга навколо грудей, яка стискалася все сильніше й сильніше.

— Зупиніться… Господи, Андергілле… ви можете?…

Андергілл продовжував іти вперед. Андергіллу хотілося зберегти останні ілюзії, і його не можна було звинувачувати в цьому.

— Джонсон… ще кілька людей… принаймні одна жінка… і ви могли б серед них опинитись… якби не налажали… ви перетнули межу, ось що він думає… і не вперше… ви вже так чинили, здається, в якійсь Боса Нова…

Ще один гострий погляд. Діє? Можливо.

— Але врешті-решт, я думаю… навіть Джонсон буде прибраний… виживе тільки Курц… решта… гори попелу й кісток… ваша хрінова телепатія цього … вам не повідомляє, так?… Ваш фокус із читанням думок… навіть близько, на хер… не стосується… цього …

Гострий біль у боці посилився і кігтем пронизав праву пахву. Одночасно він послизнувся й полетів головою в замет. Легені його натужно роздувалися, жадаючи повітря, але замість повітря він вдихнув білий дрібний сніг.

Генрі підвівся, став на коліна, кахикаючи і задихаючись, і встиг побачити, як у стіні снігу розчиняється спина Андергілла. Не знаючи, що сказати, знаючи тільки, що це його останній шанс, він закричав перше, що спало на думку:

— Ти хотів помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, а коли не вийшло, розбив їхню тарілку! Розбив тарілку і втік! Так само як ти зараз тікаєш, сцикун йобаний!

Попереду, ледь помітний у снігу, Овен Андергілл зупинився.

Хвилину він просто стояв спиною до Генрі, який сидів у снігу, важко дихаючи, як собака; по розпашілому обличчю стікала крижана вода. Генрі охопило відчуття, водночас далеке й абсолютно виразне, що заражений байрусом поріз на нозі засвербів.

Нарешті Андергілл розвернувся і рушив назад.

— Звідки вам відомо про Рейплоу? Телепатія слабшає, ви не повинні були проникнути так глибоко.

— Мені багато про що відомо, — сказав Генрі. Він підвівся на ноги і тепер стояв, важко дихаючи й відкашлюючись. — Тому що це сидить глибоко в мені. Я інакший, ми всі були інакшими. Нас було четверо. Двоє мертві. Я тут. Четвертий… Містере Андергілл, четвертий — ваша проблема. Не я, не люди, яких ви зібрали в корівнику і яких досі привозите, не ваша «Синя група» і не Курцова команда «Долина Імперіал». Тільки він. — Він замовк, щоб не називати імені, — з Джонсі його завжди з’єднував особливий зв’язок, Бобер і Піт були чудовими хлопцями, але тільки з Джонсі вони мислили однаково, книжка в книжку, думка в думку. Тільки Джонсі мав здатність не тільки бачити лінію, а й нестися мріями за будь-які лінії та кордони. Але ж Джонсі більше немає, так? Генрі в цьому майже не сумнівався. Він існував, крихітний шматочок його ще існував, коли червоно-чорна хмара проходила повз Генрі, але до цього часу старий друг уже, напевне, з’їдений живцем. Його серце ще може битись, його очі ще можуть бачити, але сутність Джонсі мертва так само, як Піт і Бобер.

— Джонсі — ось ваша проблема, містере Андергілл. Ґері Джонс із Брукліна, Массачусетс.

— Курц — теж проблема.

Андергілл говорив занадто тихо, щоб його можна було почути через завивання вітру, але Генрі почув його, почув його мислення.

Андергілл озирнувся. Генрі простежив за напрямком його погляду і побачив, що по недавно прокладеній дорозі між трейлерами і причепами, доволі далеко від дротяного паркану, біжать кілька людей. Геть усі околиці крамниці й корівника були залиті нещадним яскравим світлом, і навіть крізь вітер він чув гудіння двигунів, хтивий рев генераторів і крики людей. Хтось віддавав накази через мегафон. Загальне враження було досить моторошне, ніби буря загнала їх у місце, повне привидів. Навіть люди, що бігли, нагадували примар, коли розчинялись у танцюючих хмарах снігу.

— Тут ми не поговоримо, — сказав Андергілл. — Слухайте уважно і не змушуйте мене повторювати, салаго.

І в голові Генрі, куди вже потрапило стільки всього, що в ній утворився справжній вінегрет, раптом голосно й абсолютно чітко прозвучала думка Овена Андергілла: «Салаго. Його слово. Повірити не можу, що став говорити, як він».

— Я слухаю, — сказав Генрі.

Сарай стояв на віддалі від табору, на найдальшій можливій відстані від корівника, і, хоча зовні він був освітлений так само яскраво, як уся сталева територія цього пекельного концентраційного табору, усередині було темно й солодко пахло старим сіном. І ще чимось, трохи різкішим.

Четверо чоловіків і жінок сидять, притулившись спинами до далекої стіни сараю. Усі в помаранчевих мисливських куртках, курять один косячок на всіх. У сараї лише два вікна, одне виходить до загону для тварин, друге — в бік огорожі й лісу. Бруд на вікнах приглушує безжальне натрієве сяйво. У півтемряві обличчя курців трави здаються сірими, ніби вони вже мертві.

— Хочеш пихнути? — спитав той, у якого в руках косячок. Говорив він напруженим, скупим голосом, утримуючи в собі дим, але куриво простяг одразу. Генрі побачив, що це здоровенна, немов справжня сигара, самокрутка.

— Ні, я хочу, щоб ви всі забралися звідси.

Вони здивовано втупилися в нього. Жінка була дружиною чоловіка, який тримав косяк. Хлопець зліва — її зять. Решта двоє просто долучилися курнути травички.

— Повертайтеся до корівника, — сказав Генрі.

— Ага, так і побігли, — відповів один із курців. — Там дуже багато людей. Ми бажаємо більш комфортних умов. І, оскільки ми зайняли це місце першими, гадаю, раз ви не хочете бути ввічливим, то це вам потрібно…

— У мене ось що, — сказав Генрі і поклав руку на футболку, якою була перемотана його нога. — Байрус. Вони його називають Ріплі. Хтось із вас теж заражений. Думаю, це ви, Чарльзе. — Він указав на п’яту людину, огрядного лисуватого чоловіка в куртці.

— Ні! — вигукнув Чарлі, але інші вже почали потихеньку відсуватися від нього. Той, який тримав камбоджійську сигару (Даррен Чайлз із Ньютона, Массачусетс), розсудливо утримував у собі дим.

— Так, ви, — переконано вимовив Генрі. — У самому розквіті. І ви, Моно. Мона? Ні, Марша. Вас звати Марша.

— Я не заражена! — сказала вона, після чого встала, притулилася до стіни сараю і втупилась у Генрі сповненими жаху очима. Очима переляканого оленя. Скоро всі олені тут помруть, і Марша теж помре. Генрі сподівався, що вона не зможе прочитати цю його думку. — Я чиста, містере. Ми всі тут чисті, крім вас !

Вона подивилася на чоловіка, не великого, але більшого за Генрі. Узагалі, вони всі були більшими за нього. Не вищими, а міцнішими, чи що.

— Викинь його звідси, Дейре.

- Є два види Ріплі, — повідомив Генрі, стверджуючи як факт те, про що сам тільки здогадувався; але чим більше він про це думав, тим правдоподібнішою йому здавалась його версія. — Назвімо їх Ріплі первинний і Ріплі вторинний. Я абсолютно впевнений: якщо ви не зловили кінську дозу — ви могли її з’їсти з чим-небудь, вдихнути, вона могла потрапити на відкриту рану, — так от, ви можете одужати. Ви можете перемогти його.

Тепер уже всі дивилися на нього великими оленячими очима, і Генрі на мить охопив безмежний відчай. І чому він не влаштував собі маленьке тихе самогубство?

— У мене первинний Ріплі, — сказав він і розв’язав футболку. Ніхто не наважився дивитися на рану під запорошеними снігом джинсами Генрі, але Генрі подивився за всіх. Глибока подряпина вже повністю заросла байрусом. Деякі гілочки сягали трьох дюймів[136] довжини і гойдалися, як прибережні водорості під водою. Він відчував, як їхнє коріння неухильно проникає в тіло, все глибше й глибше, змушуючи плоть свербіти, шипіти, пінитись. Намагаючись думати. Це було найстрашніше — воно намагалося думати.

До того моменту всі вже посунулися до дверей, і Генрі розраховував, що вони пустяться щодуху навтьоки, щойно відчують морозне свіже повітря. Але вони зупинилися.

— Містере, ви можете нам допомогти? — тремтливим дитячим голоском запитала Марша. Даррен, її чоловік, обійняв її за плечі.

— Не знаю, — відповів Генрі. — Навряд чи… але все може бути. Ідіть. Я пробуду тут півгодини, але вам, напевне, буде краще лишатися з іншими в корівнику.

— Чому? — запитав Даррен Чайлз із Ньютона.

І Генрі, у якого не було конкретного плану, а лише якісь невиразні здогади, сказав:

— Я не знаю, просто мені так здається.

Вони вийшли, залишивши Генрі самого в сараї.

Під вікном, яке виходило на огорожу, лежала стара в’язанка сіна. Коли ввійшов Генрі, на ній сидів Даррен Чайлз (як власникові косяка, йому дозволили зайняти краще місце), але тепер там сів сам Генрі. Щойно він склав руки на колінах, на нього накотилася сонливість, яку не могли прогнати ні невпинний гомін голосів у голові, ні свербіння в лівій нозі (у роті, на місці зуба, який випав, теж почало свербіти).

Наближення Андергілла він відчув ще до того, як Андергілл звернувся до нього через вікно; він відчув наближення його розуму.

— Я з підвітряного боку, і в тіні сараю мене майже не видно, — неголосно вимовив Андергілл. — У мене перекур. Якщо хто-небудь підійде, вас тут немає.

— Зрозумів.

— Спробуєте мені збрехати, я піду, і ви більше ніколи за все своє коротке життя не скажете мені ані слова… Уголос або якось інакше.

— Добре.

— Як ви позбулися людей, які тут були?

— А що? — у Генрі промайнула думка, що він надто втомився, щоб сердитись, але, як виявилося, це не так. — Це що, була якась паршива перевірка?

— Не кажіть дурниць.

— Я сказав їм, що в мене первинний Ріплі, і це правда. Вони всі поквапились забратися звідси. — Помовчавши, Генрі додав: — У вас теж він?

— Чому ви так вирішили?

У голосі Андергілла Генрі не почув напруги, а він, як психіатр, такі речі відчував добре. Хоч ким є Андергілл, це людина холодного розуму і неймовірного самовладання, а це якраз потрібне. «Хоча, — подумав Генрі, — було б непогано, якби він розумів, що йому нема чого втрачати».

— Воно у вас навколо нігтів, чи не так? І трохи на одному вусі.

— У Лас-Вегасі ви б спричинили фурор, друже.

Генрі побачив, як піднялася рука Андергілла з цигаркою між двома затягнутими в рукавичку пальцями. Більшу її частину викурить вітер, подумав він.

— Первинним можна заразитися безпосередньо з першоджерела. Вторинний з’являється, коли торкаєшся чогось зараженого: дерев, моху, оленя, собаки, іншої людини. Те саме, що торкнутись отруйної рослини. Усе це відоме вашим медичним фахівцям. Тому що вся ця інформація в мене — від них. Моя голова — як бісова супутникова тарілка з купою безкоштовних каналів, які не можна заблокувати. Я не знаю, від кого половина цього добра приходить, та це й не важливо. Але є те, чого ваші медики не знають. Сірі чоловічки називають червону рослинність «байрус», що означає «речовина життя». За певних умов її первинна форма може народжувати імплантів.

— Лайнотхорів.

— Лайнотхір, непогано. Мені подобається. Вони ростуть із байрусу, потім розмножуються, відкладаючи яйця. Їхнє потомство теж розмножується, відкладаючи яйця. Принаймні так це має працювати. Тут більшість яєць гине. Не знаю чому, чи то через холод, чи невідповідну атмосферу, чи ще через щось, але в нашому середовищі, Андергілле, головна загроза — це байрус. Це єдине, що в них працює.

— Речовина життя.

— Ага, але я про інше: сірі зіткнулися тут із великими труднощами. Можливо, через це вони застрягли в нас так надовго — на півстоліття, — перш ніж зробити крок уперед. Тхори, наприклад. Вони повинні бути сапрофітами. Знаєте, що це таке?

— Генрі… Вас звати Генрі, так?… Генрі, це має хоч якийсь стосунок до нашого нинішнього…

— Це має дуже безпосередній стосунок до нашого нинішнього становища. І якщо ви не хочете, щоб через вас на космічному кораблі «Земля» не стало життя, крім міжзоряного бур’яну, раджу вам замовкнути і слухати мене.

Мовчанка. Потім:

— Слухаю.

— Сапрофіти — це доброякісні паразити. Вони живуть у нас, і ми щодня навмисне ковтаємо їх із деякими продуктами. Наприклад, солодке ацидофільне молоко або йогурт. Ми даємо їм життєвий простір, а вони натомість щось дають нам. Скажімо, молочні бактерії покращують травлення. Тхори за нормальних умов — тобто нормальних у якомусь іншому світі з абсолютно інакшою екологією — виростають до розмірів, напевне, не більших за ківшик чайної ложки. Гадаю, потрапляючи до жіночого організму, вони можуть якось впливати на репродуктивну функцію, але вони не вбивають своїх господарів. Не вбивають за звичайних умов. Просто живуть собі в животі. Ми даємо їм їжу, вони дають нам телепатію. Це щось на зразок обміну. Тільки при цьому вони перетворюють нас на телевізори. Ми — «Сіре ТБ».

- І ви все це знаєте, бо воно живе у вас? — У голосі Андергілла не було відрази, але Генрі чітко відчув її в думках співрозмовника, вона пульсувала, як щупальце. — Один із цих «нормальних» тхорів?

— Ні.

«Принаймні мені здається, що ні», — подумав він.

— Тоді звідки ви про це знаєте? Чи, може, на ходу придумуєте? Намагаєтеся виписати собі перепустку звідси?

— Звідки я про це знаю, не має значення, Овене. Але ви знаєте, що я не брешу. Ви читаєте мої думки.

— Я знаю, що ви думаєте , що не брешете. І як далеко може зайти це читання думок?

— Не знаю. Мабуть, далеко, якщо байрус пошириться. Тільки мене це не стосується.

— Тому що ви особливий? — сарказм і в голосі, і в думках Андергілла.

— Друже, до сьогодні я не знав, що особливий. Але зараз не про це. Зараз я хочу, щоб ви зрозуміли: сірі тут по вуха в лайні. Тому що, можливо, вперше за всю їхню історію їм доводиться витримувати справжню битву за владу. По-перше, потрапляючи в людину, тхори стають не сапрофітами, а агресивними паразитами. Вони не припиняють їсти і не припиняють рости. Вони — рак, Андергілле. По-друге, байрус. В інших світах він росте чудово, але в нас йому щось не подобається, принаймні поки що. На думку науковців та медичних експертів, його гальмує холод, але я гадаю, що не в цьому причина або що це не вся причина. Я не можу знати точно, тому що вони цього не знають, але…

— Стоп, стоп, — майнув прикритий долонею спалах — Андергілл запалив іще одну цигарку, хоча її більше курив вітер, ніж він. — Ви ж зараз говорите не про медиків, так?

— Так.

— Ви думаєте, що підтримуєте зв’язок із сірими чоловічками? Телепатично?

— З одним. Мені так здається. Через посередника.

— Джонсі, про якого ви говорили?

— Овене, я не знаю. Не знаю напевне. Головне, що вони програють . Я, ви, люди, які сьогодні були біля «Синього гостя», — усі ми можемо не дожити до наступного Різдва. Не стану вас щодо цього обманювати. Ми отримали високі, концентровані дози. Але…

— Так, я підхопив цю гидоту, — перебив Андергілл. — Едвардс теж. Воно з’явилося на ньому, як за помахом чарівної палички.

— Але навіть якщо ви дійсно заразитесь, не думаю, що ви надто сильно його розповсюдите. Байрус не такий уже заразний . У корівнику є люди, які ніколи його не підхоплять, скільки б інфікованих їх не оточувало. А той, хто його все ж підхоплює, як застуду, звалиться з байрусом вторинним… або, якщо хочете, Ріплі.

— Хай буде байрус.

— Добре. Вони зможуть його поширити на кількох людей, у яких прояви будуть дуже слабкими. Назвемо цей тип «байрус-3». Він може навіть передатися ще далі, але, щоб виявити «байрус-4», доведеться озброїтися мікроскопом або приладами для аналізу крові. Після цього — все.

— Тепер те саме, тільки коротше й простіше.

— Пункт перший. Сірих чоловічків — які, ймовірно, є не чим іншим, як системою доставки для байрусу, — вже немає. Кого з них не знищило довкілля — як ото мікроби вбили марсіян у «Війні світів», — ті знищені вашими кулеметниками. Лишився тільки один. Саме той, від якого я отримую інформацію. Але фізично його теж уже не існує.

Пункт другий. Тхори не виконують свого призначення. Як і рак, вони врешті-решт з’їдають самі себе. Особини, які залишають тіло через кишечник, швидко гинуть у ворожому для них середовищі.

Пункт третій. У байрусу теж не все гаразд, але, якщо йому дати можливість, якщо в нього буде час сховатись і рости, він може мутувати. Навчиться пристосовуватися. Можливо, панувати.

— Ми його знищимо, — рішуче промовив Андергілл. — Ми весь Джефферсон-тракт перетворимо на суцільний опік на тілі землі.

Генрі від обурення мало не закричав, і, напевне, якісь звуки з нього таки вирвалися. Почувся глухий удар — це Андергілл смикнувся і вдарився об тонку стіну сараю спиною.

— Не має значення, що ви тут будете робити, — сказав Генрі. — Люди, яких ви затримали, не можуть рознести заразу, тхори не можуть її рознести, а байрус сам поширюватися не в змозі. Якщо ви, хлопці, прямо зараз згорнете намети і підете звідси, природа сама про себе подбає і зітре всю цю дурницю, як рівняння з помилкою в зошиті. Я гадаю, сірі проявили себе саме таким чином, тому що очманіли від того, що відбувається. Напевне, це був якийсь екіпаж самовбивць на чолі з якоюсь сірою версією вашого Курца. Вони просто не розуміють сенсу поразки. Вони постійно повторюють: «Ми завжди перемагаємо».

— Звідки вам…

— Потім, в останню хвилину, Андергілле, — може, навіть в останню секунду, — один із них знайшов людину, яка разюче відрізняється від усіх, з ким контактували сірі чоловічки, тхори, байрус. Він — ваша Тифозна Мері. І він уже поза карантинною зоною, з чого випливає, що всі ваші зусилля — марні.

- Ґері Джонс.

— Так, Джонсі.

— Чим він відрізняється?

Генрі не хотілося заглиблюватись у цю тему, але він розумів, що Андергіллу потрібно щось дати.

— Він, я і двоє наших друзів — ті, які загинули, — колись були знайомі з тим, хто дійсно дуже особливий. Телепат від природи, без жодного байрусу. Він щось зробив із нами. Якби ми з ним познайомились у більш дорослому віці, навряд чи це вийшло б, але ми зустріли його, коли були особливо… напевне, тут підходить слово «уразливими»… для того, що він мав. А потім, через багато років, щось сталося з Джонсі… і цей випадок не мав ніякого стосунку до… до цього дивовижного хлопчика.

Утім, Генрі підозрював, що таки мав. Хоча Джонсі мало не загинув під колесами машини в Кембриджі, а Даддітс, наскільки було відомо Генрі, ніколи в житті не бував південніше від Деррі, Даддс якимось чином став частиною остаточної, вирішальної зміни Джонсі. Він знав це.

- І що, я повинен… повірити в усе це? Проковтнути, як сироп проти кашлю?

У запашній темряві сараю губи Генрі розтяглися в безрадісній усмішці.

— Овене, — промовив він, — ви й так вірите. Я ж телепат, пам’ятаєте? Найстрашніший у джунглях. Але питання… питання стоїть так…

Генрі сформулював питання подумки.

Стоячи біля огорожі під задньою стіною старого сараю, відморожуючи яйця, стягнувши з обличчя респіратор, щоб курити цигарки, яких йому не хотілося (свіжу пачку він купив у гарнізонній крамниці), Овен міг би сказати, що ще ніколи в житті не був менше налаштований на веселощі… але коли людина в сараї відповіла на його якнайрезонніше запитання з нетерплячою прямотою: «Ви й так вірите. Я ж телепат, пам’ятаєте?» — він не втримався і розсміявся собі на диво. Курц стверджував, що, коли телепатія стане постійною і пошириться, суспільство в його нинішньому вигляді зруйнується. Овен уловив ту думку, але зараз іще й відчув її всім нутром.

— Але питання… питання стоїть так…

«Що ми будемо з цим робити?»

Овен, незважаючи на втому, бачив тільки одну відповідь на це запитання.

— Напевне, потрібно знайти Джонса. Це допоможе? У нас є час?

— Гадаю, є. Але мало.

Овен спробував прочитати, що стоїть за відповіддю Генрі, використовуючи власні, не такі розвинені сили. І не зміг. Проте він був упевнений, що все сказане цією людиною — правда. «Або правда, або він вважає, що це правда, — подумав Овен. — Господи, як же я сам хочу вірити, що це правда. Що завгодно, лише б забратися звідси до початку бійні».

— Ні, — сказав Генрі, і вперше Овену здалося, що він засмучений, не до кінця впевнений у собі. — Бійні не буде. Курц не стане вбивати кількасот людей. Людей, від яких, зрештою, нині нічого не залежить. Вони лише… чорт забирай, вони лише випадкові свідки!

Овен не надто здивувався, зауваживши, що радіє зніяковінню свого нового приятеля. Бачить Бог, Генрі його ошелешив.

— Що ви пропонуєте? Ураховуючи, як ви самі сказали, що зараз значення має тільки ваш приятель Джонсі.

— Так, але…

Невпевнено. Уявний голос звучав трохи впевненіше, але не набагато.

«Я не мав на увазі, що ми підемо, залишивши їх помирати».

— Нікуди ми не підемо, — сказав Овен. — Ми побіжимо, як щури в коморі. — Він кинув третю цигарку після останньої умовної затяжки і провів поглядом вогник, який зносило вітром. За сараєм і порожньою загорожею носилися хмари снігу, вибудовуючи величезні замети біля стіни корівника. Тільки божевільний ризикнув би сунутися туди. «Потрібний як мінімум снігохід, — подумав Овен. — Опівночі тут навіть позашляховик не пройде, з отакою погодою».

— Убити Курца, — сказав Генрі. — Ось відповідь. Нам буде легше врятуватися, коли ніхто не даватиме вказівок і можна буде відтермінувати… біологічну зачистку.

Овен сухо розсміявся.

— По-вашому, це так просто. Агент 007 Андергілл. Дозвіл на вбивство.

Він закурив четверту цигарку, прикривши рукою запальничку. Хоч він і був у рукавичках, пальці вже задубіли. «Треба швидше щось вирішувати, — подумав він, — бо я тут ось-ось замерзну до смерті».

— Що в цьому складного? — запитав Генрі, але він чудово знав відповідь. Овен відчував (і майже чув), як Генрі намагається цього не побачити, не хоче, щоб усе стало ще гіршим. — Просто зайдіть до нього і застрельте.

— Не вийде. — Овен послав Генрі короткий образ: Фредді Джонсон (і решта учасників так званої групи «Долина Імперіал») спостерігає за «Віннебаґо» Курца. — До того ж його барліг обладнаний датчиками звуку і, якщо там що-небудь трапиться, туди відразу ж примчать круті хлопці. Я, звичайно, міг би спробувати, але малоймовірно, щоб у мене щось вийшло. Він охороняє себе, як шеф колумбійської кокаїнової мафії, особливо коли на завданні, але всяке може бути. Я тішуся надією, що й сам не з останніх, але це було б самогубством. Якщо в його розпорядженні Фредді Джонсон, тоді, напевне, в нього і Кейт Ґаллахер… і Марвелл Річардсон… Карл Фрідман… Джоселін Макевой. Круті хлопці й круті дівчата, Генрі. Я вбиваю його, вони вбивають мене, великі люди, які керують шоу з-під гори Шайєнн[137], надсилають нового керівника зачистки, якого-небудь клонованого Курца, який підхопить справу старого Курца. Чи, може, вони тільки підвищать Кейт і поставлять її на його місце. Бачить Бог, вона для цього досить божевільна. У людей у корівнику, можливо, з’явиться ще годин дванадцять, щоб поваритись у власному сокові, але врешті-решт вони все одно згорять. Різниця лише в тому, що замість того, щоб разом зі мною, красивим, весело і з піснею пройти крізь цю заметіль, ви згорите з іншими. Ваш приятель тим часом — цей Джонсі — дістанеться до… Куди?

— Я, мабуть, побережусь і поки що цього не розповідатиму.

Проте Овен, застосувавши всю телепатію, на яку був здатний, спробував це вивідати. На мить йому з’явилося розмите, незрозуміле видіння: висока біла будівля в снігу, циліндрична, як силосна вежа; потім вона зникла, і з’явився білий кінь, схожий на казкового єдинорога. Він біг повз дорожній знак. На знаку під стрілкою було написано: «БЕНБЕРІ».

Від подиву й роздратування Андергілл хекнув.

— Ви глушите мене.

— Можете це так сприймати. А можете вважати, що це я вчу вас техніки, яка вам буде потрібною, якщо хочете зберегти нашу розмову в таємниці.

— Ага.

Насправді Овен не дуже засмутився від того, що тільки-но сталося. По-перше, техніка глушіння — штука і справді корисна. По-друге, Генрі дійсно знав, куди попрямував його заражений друзяка, назвімо його Тифозний Джонсі. Овен помітив картинку, що майнула у свідомості Генрі.

— Генрі, послухайте мене уважно.

— Гаразд.

— Ось найпростіше й найбезпечніше з того, що ми з вами можемо зробити. По-перше, якщо часу хоч трохи ще є, нам обом потрібно виспатися.

— З цим можу погодитись. Я вже майже мертвий.

— Потім приблизно о третій я можу почати ворушитися. Ця база, поки існує, перебуватиме в режимі підвищеної готовності, але якщо око Великого Брата коли-небудь стає менш видющим, то це десь між четвертою і шостою ранку. Я зроблю диверсію — відімкну огорожу від електрики. Насправді це найпростіше з того, що на нас чекає. Я буду тут зі снігоходом через п’ять хвилин після того, як лайно полетить на вентилятор…

Овен виявив, що телепатія має певні переваги порівняно з усним спілкуванням: не припиняючи розмови, він послав Генрі образ палаючого гелікоптера «Мі-Ейч-6 Пташка»[138] і солдатів, що біжать до нього.

— …і вирушаємо.

— Залишивши Курца з повним корівником безневинних цивільних, яких він планує перетворити на попіл. Не кажучи вже про «Синю групу». Це скільки? Ще кількасот?

Овен, кадровий військовий із дев’ятнадцятирічного віку й один із Курцових чистильників в останні вісім років, послав розумовим каналом, що утворився між ними, два жорстких слова: «Допустимі втрати».

За брудним склом сараю розмита тінь Генрі Девліна ворухнулась і підвелась.

«Ні», — послав він відповідь.

«Ні? Як це — ні?»

«Отак. Ні».

«Ви маєте кращу ідею?»

І, на свій превеликий жах, Овен зрозумів: Генрі вважає, що має. Фрагменти цієї ідеї (план — занадто гучна назва) пролетіли крізь свідомість Овена яскравим хвостом комети. В нього перехопило подих. Цигарка випала з його пальців і полетіла з вітром у темряву.

«Ви з глузду з’їхали».

«Ні. Щоб вибратися звідси, нам потрібна диверсія. Це і є диверсія».

«Тоді вони все одно загинуть!»

«Деякі — так. Може, навіть більшість. Але це хоч якийсь шанс. Чи будуть у них шанси в палаючому корівнику?»

Уголос Генрі сказав:

— А ще Курц. Якщо йому доведеться давати раду з кількома сотнями колишніх в’язнів, які втечуть і з радістю повідають першому-ліпшому журналістові про те, як американський уряд у паніці дозволив улаштувати бійню на зразок мілайської[139] прямо тут, на американській землі, — йому буде не до нас.

«Ви не знаєте Ейба Курца, — подумав Овен. — Ви не знаєте про лінію Курца». Сам він, природно, теж про неї не знав. До сьогодні.

І все ж пропозиція Генрі мала якийсь дикий сенс. І певну міру відплати. Ішли останні години цього нескінченного дня чотирнадцятого листопада, і в міру того, як шанси дожити до кінця тижня збільшувались, Овену ідея відплати здавалася дедалі привабливішою.

— Генрі?

— Так, Овене. Я тут.

— Мені завжди було соромно за те, що я зробив у будинку Рейплоу того дня.

— Я знаю.

— Але подумки я робив це знову й знову. Збочення якесь.

Генрі, чудовий психіатр навіть незважаючи на думки про самогубство, нічого не сказав. Збочення є нормою людської поведінки. Сумно, але це так.

— Ну гаразд, — нарешті мовив Овен. — Ви купуєте дім, а я його облаштовую, згода?

— Згода, — не замислюючись, відповів Генрі.

— То ви зможете навчити мене цієї техніки глушіння? Я гадаю, вона мені знадобиться.

— Звичайно, зможу.

— Гаразд. Слухайте.

Наступні три хвилини Овен розповідав, іноді вголос, іноді подумки. Чоловіки дійшли до моменту, коли перестали розрізняти способи спілкування; думки і слова стали єдиним цілим.

Розділ 16 Деррі

У крамниці старого Ґосселіна спека, нестерпна спека! Обличчя Джонсі рясно пітніє майже відразу, і, коли вони вчотирьох опиняються біля телефону-автомата (який, щоб ви знали, стоїть біля грубки), великі краплі вже котяться по його щоках, а під пахвами ніби тропічні джунглі після зливи… хоча в його чотирнадцять років там не так уже й багато рослинності. «І не мрій», — як любить висловлюватися Піт.

Отже, тут спека, і він і далі частково перебуває під владою сну, який не згас поступово, як зазвичай буває зі снами (він досі відчуває запах бензину і паленої гуми, досі бачить коричневий замшевий черевик і голову… він досі бачить моторошну відірвану голову Річі Ґренадо), а тут іще операторка в телефоні починає виробляти штуки. Коли Джонсі назвав їй номер Кейвеллів, за яким вони часто телефонують запитати, чи можна прийти (Роберта й Алфі завжди відповідають згодою, але правила ввічливості вимагають питати дозволу — так їх усіх навчали вдома), телефоністка запитує:

— Твої батьки знають, що ти телефонуєш по міжміському?

Слова звучать не з лінивістю типової янкі, а з легкими французькими нотками людини, яка виросла в тій частині світу, де Летурно і Біссонетти трапляються частіше, ніж Сміти й Джонси. «Недофранцузи», — називає таких батько Піта. І треба ж такому, на одну з них по телефону нарвався Джонсі.

— Вони дозволяють мені, якщо я плачу за телефон, — відповідає Джонсі. Блін, він повинен був передбачити, що це йому доведеться цим займатися. Він розстібає блискавку на куртці. Господи, ну й пекло! І як тільки ці дідугани можуть сидіти навколо печі? Друзі обступили Джонсі, воно й зрозуміло, всім хочеться знати, як ідуть справи, і все ж Джонсі волів би, щоб вони відійшли трохи далі від нього. Від того, що вони так близько, йому стає ще спекотніше.

— А якщо я зателефоную їм, mon fils[140], твоїм mиre et pиre[141], вони скажуть те саме?

— Авжеж, — каже Джонсі. Краплинка поту закочується йому між повік, щипає око, і він витирає її, як сльозу. — Батько на роботі, але мама повинна бути вдома. Дев’ять-чотири-дев’ять, шість-шість-п’ять-вісім. Тільки швидше, будь ласка, тому що…

— З’єдную з абонентом, — розчаровано вимовляє телефоністка. Джонсі стягує з себе куртку, перекладаючи телефонну слухавку з одного вуха на інше, і кидає одежину на підлогу собі під ноги. Решта й не думають роздягатися. Бобер навіть не розстебнув своєї шкірянки «Фонзі». Як вони витримують таку спеку, Джонсі не уявляє. Його навіть запахи дратують: «Мастерол»[142], боби, ґрунтівка, кава, розсіл із бочки з солоними огірками. Зазвичай йому подобаються запахи в «Ґосселіні», але сьогодні Джонсі від них верне.

У трубці клацає з’єднання. Як же повільно . Друзі штовхаються біля телефону, напираючи на нього. За два-три ряди від них Ламар зосереджено дивиться на полицю з пластівцями і тре лоба, як людина, у якої сильно болить голова. З огляду на те, скільки пива він випив учора ввечері, думає Джонсі, голова просто не могла не заболіти сьогодні. У нього, до речі, теж голова починає боліти, тільки пиво не має до цього ніякого стосунку, просто тут до того спе…

Він злегка напружується.

— Гудки йдуть, — повідомляє він друзям і відразу ж шкодує, що відкрив рот, бо вони присунулися ще ближче. У Піта жахливо смердить із рота, і Джонсі думає: «Як ти себе до такого довів? Ти їх що, раз на рік чистиш?»

Трубку знімають на третьому гудку.

— Так, алло. — Роберта. Тільки голос не бадьорий, як зазвичай, а збентежений і засмучений. Зрозуміти чому — неважко. На задньому плані чути завивання Даддітса. Джонсі знає, що Алфі й Роберта не відчувають цього плачу так, як він і друзі, — вони дорослі. Але вони батьки Даддса, тож дещо все-таки відчувають, і він сумнівається, що сьогодні зранку в місіс Кейвелл є привід для радості.

Господи, як вони зробили тут таку спеку ? Чим вони свою бісову грубку топлять? Плутонієм?

— Слухаю, хто це? — нетерпляче, що теж зовсім не схоже на місіс Кейвелл. Якщо в тебе така особлива дитина, як Даддітс, не раз повторювала вона хлопцям, ти починаєш розуміти, як важливо бути терплячим. Проте, видно, не сьогодні вранці. Сьогодні вранці вона говорить навіть майже роздратованим голосом, що вже зовсім нечувано. — Якщо ви щось продаєте, я не можу з вами розмовляти. Я зараз зайнята, і…

Даддітс на задньому плані заходиться плачем і криком. «Я чую, що зайняті, — думає Джонсі. — Він, мабуть, зранку завиває, і у вас уже, напевне, голова розривається».

Генрі тицяє його ліктем у ребра і махає рукою: давай, мовляв, не мовчи, ворушись. Воно, звичайно, боляче, але лікоть — дуже дієвий засіб. Якщо вона зараз повісить трубку, йому доведеться знову мати справу з цією клятою телефоністкою.

— Місіс Кейвелл… Роберто? Це я, Джонсі.

— Джонсі? — Він відчуває її глибоке полегшення. Їй так хотілося, щоб зателефонували Даддітсові друзі, аж зараз у неї навіть промайнула підозра, що цей дзвінок вона сама намріяла. — Це дійсно ти?

— Угу, — каже він. — І зі мною хлопці. — Він простягає слухавку.

— Добридень, місіс Кейвелл, — говорить Генрі.

— Як справи? — додає Піт.

— Привіт, красуне, — з тупою усмішкою вставляє Бобер. З першого дня зустрічі він закоханий у Роберту.

Ламар Кларендон озирається на голос сина, морщиться й повертається до споглядання «Чиріоз» і «Шредед Віт»[143]. «Не знаю, навіщо вам дзвонити цьому недоумку, — сказав Ламар Боброві, коли Бобер повідомив, що вони збираються зателефонувати Даддітсу, — але, якщо так хочеться, телефонуйте».

Коли Джонсі знову прикладає трубку до вуха, Роберта Кейвелл каже:

— …повернутись у Деррі? Я гадала, ви зараз на полюванні в Кінео.

— Ми ще тут, — відповідає Джонсі. Він обертається на друзів і з подивом помічає, що вони майже зовсім не пітніють: легкий блиск на лобі Генрі, кілька краплинок на верхній губі Піта, і все. Дива та й годі. — Ми тільки подумали… е-е-е… що варто до вас зателефонувати.

— Ви знали, — голос у неї рівний, не неприязний, але позбавлений питальної інтонації.

— Е-м-м… — він відтягує комір фланелевої сорочки і починає обмахувати ним груди. — Так.

На цьому місці більшість людей почали б ставити питання типу: «Як ви дізналися?» або «Та що з вами, в біса, таке?», — але Роберта не більшість людей, і в неї був майже місяць на те, щоб побачити, як вони ставляться до її сина. Вона каже:

— Зачекай, Джонсі. Зараз я його дам.

Джонсі чекає. На віддалі чути крики Даддітса і м’який голос Роберти. Вона звертається до нього. Умовляє його, аби він підійшов до телефону. Застосовує слова, які тепер у будинку Кейвеллів вважаються чарівними: «Джонсі, Бобер, Піт, Генрі». Голоси наближаються, і навіть через трубку Джонсі відчуває, як вони пробивають собі шлях у його голову — тупий ніж, яким можна копати й довбати, але тільки не різати. Ай. Порівняно з плачем Даддітса лікоть Генрі здається ласкавим дружнім поплескуванням. Тим часом по шиї стікають солоні потоки. Очі зупиняються на двох табличках, що висять над телефоном. «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», — написано на одній. «НЕ ЛАЯТИСЯ», — на другій. Нижче хтось нашкрябав: «Який мудак це вигадав?»

Потім трубку бере Даддітс. Тепер моторошне ревіння звучить прямо у вухо. Джонсі морщиться, але, незважаючи на біль, на Даддса неможливо гніватися. Тут, у магазині, їх четверо, на іншому кінці дроту він зовсім один. І яка ж він дивовижна людина. Бог скривдив його і благословив водночас, і від думки про це в Джонсі йде обертом голова.

— Даддітсе, — вимовляє він у трубку. — Даддітсе, це ми. Джонсі…

Він простягає трубку Генрі.

— Привіт, Даддітсе, це Генрі…

Генрі передає трубку Пітові.

— Привіт, Даддсе, це Піт. Годі вже ревти. Усе гаразд.

Піт передає трубку Бобру, той, подивившись навколо, відходить із трубкою настільки глибоко в куток, наскільки дозволяє шнур. Прикриваючи рукою рот, щоб його не почули старі біля печі (не кажучи вже про його власного старого, зрозуміло), він співає перші два рядки колискової. Потім замовкає і прислухається. Через секунду великим і вказівним пальцями показує друзям кружальце — все гаразд. Передає трубку Генрі.

— Даддсе? Це знову Генрі. Слухай, то був лише сон, Даддітсе. Цього нічого насправді не було, розумієш? Усе позаду… — Генрі прислухається, і Джонсі, скориставшись нагодою, знімає фланелеву сорочку. Футболка під нею мокра від поту.

У світі є мільйони речей, яких Джонсі не знає, — наприклад, що пов’язує його і його друзів із Даддітсом, — але він точно знає, що більше не може лишатися тут, у крамниці Ґосселіна. Він відчуває себе як у клятій печі, а не біля неї. У цих старих пердунів, які зібралися навколо, напевне, в кістках лід.

Генрі киває.

— Так, немов страшне кіно. — Слухає і хмуриться. — Ні, ти цього не робив. Ніхто з нас цього не робив. Ми нічого з ним не робили. Ми ні з ким з них нічого не робили.

І тут — осяяння! — Джонсі розуміє, що це зробили вони. Вони не хотіли конкретно цього, але це сталося через них. Вони боялися, що Річі, як і обіцяв, розбереться з ними… тому розібралися з ним першими.

Піт простягає руку, і Генрі каже в слухавку:

— Піт хоче тобі щось сказати, Даддсе.

Він передає телефон Пітові, і Піт каже Даддітсу, що треба просто забути про це, що вони скоро повернуться додому, зіграють у крибедж і влаштують пекельні веселощі, але поки…

Джонсі підводить погляд і бачить, що одна з табличок над телефоном змінилася. На тій, що ліворуч, як і раніше, написано «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», а на правій тепер красується: «ЧОМУ Б НЕ ВИЙТИ НАДВІР, ТАМ ПРОХОЛОДНІШЕ». І це класна думка. Чудова думка. То чому б не вийти? За Даддітса тепер уже можна не хвилюватися.

Але не встигає він зрушити з місця, як Піт простягає йому трубку.

— Він хоче поговорити з тобою, Джонсі.

Цієї секунди він уже готовий кинутися навтікача, пославши до біса Даддітса і всіх інших. Але це його друзі; вони разом побачили один жахливий сон, зробили те, що не хотіли робити,

(брешеш, паскудо, ти хотів, хотів цього і зробив )

і їхні очі зупиняють його, незважаючи на спеку, яка вже стисла його груди, як задушливі лещата. Їхні очі говорять, що він не має права йти, доки Даддітс не покладе слухавку, що він частина цього.

«Це наш сон, і він іще не закінчився, — запевняли їхні очі… насамперед очі Генрі. — Це триває з того дня, коли ми знайшли його за складом братів Трекерів, коли він майже голий стояв на колінах. Він бачить лінію, а тепер і ми її бачимо. І хоч ми можемо сприймати її по-різному, частина нас завжди бачитиме цю лінію. Ми будемо бачити її, доки не помремо».

Але в їхніх очах є і щось іще, щось таке, що буде незримо переслідувати їх аж до смерті й затьмарюватиме тінню навіть найщасливіші дні в їхньому житті. Страх перед скоєним. Перед скоєним у забутій частині їхнього одного на всіх сну.

Ось що змушує його залишитись і взяти слухавку, хоча він знемагає від спеки, смажиться, плавиться, хай йому чорт .

— Даддітсе, — каже він, і навіть голос його звучить гаряче. — Дійсно все гаразд. Я зараз передам трубку Генрі, тут спекотно до чортиків, і мені потрібно подихати повітрям…

Даддітс перериває його гучним схвильованим голосом:

— Е иой! Осі, е иой! Іий! Іий! Іий!

Вони з першої хвилини розуміли його кудкудакання, і Джонсі прекрасно зрозумів, що він каже: «Не виходь! Джонсі, не виходь! Сірий! Сірий! Сірий!»

У Джонсі відвисає щелепа. Він дивиться повз піч, яка пашить спекою, вздовж ряду, в якому батько Бобра страждає від похмілля і без жодної цікавості розглядає банки з бобами, повз місіс Ґосселін за старим касовим апаратом і далі крізь скляний фасад. Це велике вікно брудніше і всуціль заліплене наклейками з рекламою чого завгодно, від цигарок «Вінстон» і пива «Мусхед» до церковних обідів і пікніків на четверте липня ще з тих часів, коли на чолі країни стояв арахісовий президент… і все ж там досить відкритого скла, щоб Джонсі побачив те, що чекає на нього зовні. Це створіння, яке підійшло до нього ззаду, коли він утримував двері ванної, створіння, яке вкрало його тіло. Гола сіра постать стоїть біля бензоколонки на безпалих ногах і дивиться на нього сірими очима. Джонсі думає: «Вони насправді не такі, просто ми такими їх бачимо».

І, неначе бажаючи це підкреслити, Сірий піднімає та опускає одну з рук. З кінчиків трьох його пальців зриваються і пушинками злітають угору маленькі золотаво-червонуваті цятки.

«Байрус», — думає Джонсі.

І, ніби це було чарівне заклинання, все навколо завмирає. Крамниця Ґосселіна перетворюється на натюрморт. Потім із нього починають тікати кольори, і він перетворюється на чорно-біле фото. Друзі Джонсі стають прозорими і поступово зникають. Лише дві речі залишаються реальними: важка чорна трубка телефону-автомата і спека. Задушлива спека.

— Оийя! — кричить йому у вухо Даддітс. Джонсі чує довгий сиплий вдих, який він добре пам’ятає: Даддітс готує себе до того, щоб заговорити якомога виразніше. — Онсі! Онсі, оийя! ОИЙЯ!

…кинься! Джонсі, прокинься!

Джонсі підняв голову і спочатку нічого не зміг розрізнити. Очі закривало мокре від поту скуйовджене волосся. Він прибрав його з обличчя, сподіваючись побачити свою спальню — або спальню в «Дірі в стіні», або, ще краще, спальню свого бруклінського будинку, — але не судилося. Він, як і раніше, перебував у кабінеті складу братів Трекерів. Джонсі заснув, сидячи за столом, і йому наснилося, як багато років тому вони телефонували Даддітсові. У житті все так і було, крім запаморочливої спеки. Якщо вже на те пішло, у закладі старого Ґосселіна, навпаки, завжди було прохолодно, він через скнарість ніколи не опалював як слід. Спека пробралася в сон, бо спекотно було тут. Господи Боже, тут, здається, градусів сто або навіть усі сто десять[144].

«Піч зіпсувалась, — подумав він і підвівся. — Або будівля горить. У будь-якому разі, потрібно забиратися звідси, або я тут підсмажуся живцем».

Джонсі обійшов стіл, не помічаючи, що стіл змінився, не помічаючи, що, коли він поспішив до дверей, щось торкнулося його маківки. Він уже взявся був за ручку замка однією рукою і за собачку другою, коли згадав, що Даддітс уві сні переконував його не виходити, бо зовні на нього чекає Сірий.

Виявилося, що так і є. Він чекав прямо за дверима. У складі спогадів, до яких тепер мав повний доступ.

Джонсі розчепірив спітнілі пальці на дерев’яній панелі дверей. Волосся знову впало на очі, але він цього не помітив.

— Сірий, — прошепотів він. — Ти там? Так, ти там.

Немає відповіді, але Сірий був там, це точно. Він стояв, нахиливши набік безволосу сіру подобу голови, і не зводив блискучих чорних очей із ручки дверей, чекаючи, коли вона ворухнеться. Чекаючи, коли Джонсі вибіжить зі свого притулку. А що потім?

Прощавайте, дошкульні людські думки. Прощавайте, зайві й тривожні людські емоції.

Прощавай, Джонсі.

— Сірий, ти намагаєшся мене викурити?

Як і раніше, немає відповіді. Джонсі вона й не була потрібна. Адже Сірий отримав доступ до всіх кнопок керування, так? У тому числі й тих, які відповідають за температуру. Наскільки високо він її підняв? Цього Джонсі не знав, але він знав, що температура далі підвищується. Пасок, що зціплював груди, зробився ще гарячішим і важчим. Дихати було важко, у скронях гупало.

«Вікно. Що там з вікном?»

Відчувши приплив надії, Джонсі повернувся до вікна і припав спиною до дверей.

За вікном стояла пітьма — ось тобі й вічний день жовтня 1978 року, — під’їзна дорога, що тяглася вздовж складу братів Трекерів, була похована під сніговими заметами. Ніколи, навіть у дитинстві, сніг не вабив Джонсі так сильно. Він уявив, як виривається крізь вікно, немов Еррол Флінн у якомусь старому фільмі про піратів, кидається в сніг і заривається палаючим обличчям у його благословенну білу прохолоду.

Так, а потім відчуття рук Сірого в себе на шиї. У нього на руках по три пальці, але вони, напевне, сильні і вмить витиснуть із нього життя. Навіть якщо він спробує зробити у вікні хоча б шпаринку, щоб впустити трохи холодного нічного повітря, Сірий пробереться всередину і наскочить на нього, як вампір. Тому що ця частина світу Джонсі небезпечна. Ця частина — відвойована територія.

«Вибір невеликий. І те, і те паскудне».

— Виходь, — нарешті мовив крізь двері Сірий голосом самого Джонсі. — Я все зроблю швидко. Ти ж не хочеш тут підсмажитись… чи хочеш?

Джонсі раптом побачив, що перед вікном стоїть стіл, якого тут узагалі не було, коли він уперше опинився в цьому кабінеті. До того як він заснув, це був звичайний дерев’яний стіл, найпростіша модель, яку можна купити в магазині офісних меблів, якщо в тебе зовсім скрутно з грошима. У якусь хвилину — коли саме це сталося, він пригадати не міг — на столі з’явився телефон. Звичайний чорний телефон. Такий же простий і без претензій, як сам стіл.

Тепер же він побачив, що стіл перетворився на дубове бюро, точну копію того, що стояло в кабінеті його бруклінської квартири, а телефон зробився блакитним «Трімлайном» із кнопками на трубці, таким самим, як у його університетському офісі. Джонсі змахнув із лоба рясний, теплий, як сеча, піт і тільки тепер помітив, що торкалося його голови.

Ловець снів.

Ловець снів із «Діри в стіні».

— Свята срака, — прошепотів він. — Я вже прикрашаю приміщення.

Звичайно, чому б ні? Хіба навіть засуджені на смерть не прикрашають свої камери, як можуть? Але якщо він зміг додати бюро, ловця снів і телефон, тоді, можливо…

Джонсі заплющив очі й зосередився, намагаючись викликати в пам’яті образ свого кабінету в Брукліні. На мить він розгубився, бо в нього виникло питання: якщо його спогади зберігаються за дверима, як він може орудувати ними тут? Відповідь, яку він знайшов, виявилася занадто простою: спогади — у нього в голові, де завжди й були. Картонні коробки в сховищі — це те, що Генрі міг би назвати екстеріоризацією, його способом уявити наочно те, до чого отримав доступ Сірий.

«Забудь. Думай про те, що треба. Кабінет у Брукліні. Уявляй кабінет у Брукліні».

— Що ти робиш? — спитав Сірий. Запобіглива самовпевненість зникла з його голосу. — Якого біса ти робиш?

Джонсі на це посміхнувся, не втримався, але від своєї справи не відволікся. Він уявляв не просто кабінет, а одну конкретну стіну в кабінеті… там, біля дверей, що вели до маленького туалету… так, ось він, на місці. Термостат «Хонівел». І що тепер казати? Є якесь чарівне слово на кшталт «ахалай-махалай»?

Так.

Не розплющуючи очей, із напівпосмішкою на залитому потом обличчі Джонсі мовив пошепки:

— Даддітс.

Після цього він розплющив очі й подивився на брудну порожню стіну.

На ній висів термостат.

— Припини! — закричав Сірий, і Джонсі, переходячи через кімнату, здивувався, до чого знайомим здався його голос; це було все одно що почути в магнітофонному запису один зі своїх рідкісних спалахів гніву (найчастіше причиною подібних спалахів ставав дикий безлад у дитячій). «Ану припинити! Негайно! »

— Поцілуй мене в корму, красунчику, — відповів Джонсі й усміхнувся. Скільки разів його діти хотіли сказати йому щось подібне, коли він починав лаятись? Але потім до нього прийшла неприємна думка. Імовірно, він уже ніколи не побачить свою дворівневу квартиру в Брукліні, а якщо й побачить, то очима, які зараз належать Сірому. Щока, яку цілували діти («Ой, який колючий тато», — говорила Майша), тепер буде щокою Сірого. Губи, які цілувала Карла, так само будуть належати Сірому. А в ліжку, коли вона стискала його і направляла в свою…

Джонсі здригнувся. Потім узявся за термостат… який, побачив він, стояв на 120. Напевне, це був єдиний термостат у світі, який можна було виставити на таку високу температуру. Він повернув ручку ліворуч на півоберта, не знаючи, чого чекати, і відразу ж із захватом відчув подих прохолоди на лобі та щоках. Він із вдячністю підняв голову, підставляючи обличчя під потік повітря, і побачив на стіні під самою стелею витяжку. Нове вдосконалення.

— Як ти це робиш? — закричав Сірий крізь двері. — Чому твоє тіло не об’єднується з байрусом? Як ти взагалі можеш там залишатися?

Джонсі зареготав. Утриматися було геть неможливо.

— Припини, — сказав Сірий, і цього разу його голос прозвучав підкреслено спокійно. Таким голосом він ставив Карлі ультиматум: або лікуйся, або розлучення, мила, тобі обирати. — Знаєш, я можу речі й серйозніші за збільшення температури. Я можу тебе випалити. Або змусити засліпити себе.

Джонсі згадав, як в око Енді Джанаса входила ручка, цей моторошний звук, коли лопається очне яблуко. Але що-що, а блеф він завжди відчував. «Ти останній, а я — твоя система доставки, — подумав Джонсі. — І ти не будеш мене знищувати. Принаймні поки не виконаєш своє завдання».

Він повільно наблизився до дверей, нагадуючи собі, що потрібно бути насторожі, бо, як Ґоллум сказав про Більбо Беґґінса, «хитрий, моє золотце, так, дуже хитрий».

— Сірий? — скрадливо промовив він.

Нема відповіді.

— Сірий, як ти зараз виглядаєш? На що ви схожі, коли стаєте самими собою? Трошки менше сірого і більше рожевого? На руках на кілька пальців більше? Трохи волосся на голові? На ногах пальчики з’являються, яєчка відростають?

Нема відповіді.

— Починаєш ставати схожим на мене, Сірий? Починаєш думати , як я? Тобі це не подобається, так? Чи подобається?

Тиша. І Джонсі зрозумів, що Сірий пішов. Він розвернувся й кинувся до вікна, помічаючи на ходу нові зміни. Гравюра Карріера та Айвза[145] на одній стіні, репродукція Ван Ґоґа на іншій («Маргаритки», подарунок на Різдво від Генрі), а на столі — магічна куля запитань і відповідей, яку він тримав удома. Але на все це Джонсі не звертав уваги. Він хоче бачити, що задумав Сірий, на чому тепер він зосередився.

Почати з того, що внутрішній простір машини змінився. Замість оливково-бурої простоти казенного пікапа Енді Джанаса (на пасажирському сидінні — планшетка з паперами та бланками, під приладовою панеллю — рипуче радіо), він опинився в розкішному салоні «Додж Рема» з сірими велюровими сидіннями і такою кількістю кнопок, якої, напевне, і в кабіні реактивного літака не побачиш. На бардачку — наклейка з написом: «Я СВОГО БОРДЕР-КОЛІ». Вищезгаданий бордер-колі був тут же, мирно спав собі під пасажирським сидінням, затишно обгорнувшись хвостом. Це був пес на прізвисько Лед. Джонсі відчув, що може дізнатись ім’я і долю господаря Леда, але навіщо йому це? Десь на північ від місця їхнього нинішнього перебування стояв на узбіччі армійський пікап Джанаса, а водій цієї машини, мабуть, валявся десь тут, поряд. Чому Сірий пожалів собаку, Джонсі не знав.

Потім Лед, піднявши хвіст, пукнув, і Джонсі зрозумів.

Він виявив, що, дивлячись у вікно кабінету на складі братів Трекерів і зосередившись, може дивитися власними очима. Сніг ішов як ніколи рясно, але, подібно до армійського пікапа, «додж» був оснащений повним приводом і просувався вперед доволі впевнено. У протилежний бік, на північ, у напрямку Джефферсон-тракт, високо над дорогою тягся ланцюжок вогнів — конвой армійських вантажівок. Потім з іншого боку крізь рухому стіну снігу проступив світловідбивний знак — білі літери на зеленому тлі — «ДЕРРІ — НАСТУПНІ 5 ПОВОРОТІВ».

Тут уже була помітна робота міських снігоочисників, і, хоча машин на дорозі майже не було (у такий час їх тут не було б навіть у гарну погоду), проїхати по шосе можна було без особливого клопоту. Сірий додав швидкості, розігнавши «Рем» до сорока миль на годину. Минувши три повороти, добре знайомі Джонсі з дитинства («КАНЗАС-СТРИТ», «АЕРОПОРТ», «АПМАЙЛ-ГІЛЛ / СТРОФОРД-ПАРК»), вони поїхали повільніше.

Раптом у Джонсі сяйнула думка.

Він подивився на коробки, які притягнув сюди, більшість із написом «ДАДДІТС», але кілька з позначкою «ДЕРРІ». Останні були схоплені про всяк випадок. Сірий вважав, що все ще має у своєму розпорядженні потрібні йому спогади — потрібну ін формацію, — але, якщо Джонсі має рацію щодо того, куди вони прямують, на Сірого чекає сюрприз. Джонсі не знав, радіти чи лякатись, і раптом зрозумів, що переживає обидва ці почуття.

З’явився зелений вказівник «ПОВОРОТ 25 — ВІТЧЕМ-СТРИТ». Рука Джонсі рухнула поворотник.

Він звернув на Вічем, а через півмилі — ліворуч на Картер-стрит. Картер ішла назад нагору крутим схилом до Апмайл-гілл і Канзас-стрит на іншому боці того, що колись було порослим густим лісом пагорбом, де в минулому розташовувалося квітуче поселення індіанців мікмак. Вулицю востаннє чистили кілька годин тому, але повний привід показав себе якнайкраще. «Рем» прокладав собі шлях серед великих снігових кучугурів обабіч дороги — це були машини, залишені на вулиці з порушенням муніципальних правил паркування під час рясних снігопадів.

Десь на середині вулиці Сірий знову повернув, цього разу на ще вужчу дорогу під назвою Картер-Лукаут. «Рем» вильнув, задню частину його занесло вбік. Лед підняв голову, гавкнув і поклав ніс назад на килимок, коли шини, вчепившись у сніг, понесли «Рем» далі.

Джонсі стояв біля свого вікна у світ і зачаровано чекав, коли Сірий дізнається… Коли він дізнається.

Коли промені фар «Рема», ковзнувши по верхівці, не вихопили з темряви нічого, крім звихреного снігу, Сірий не здивувався. Він був упевнений, що побачить її через кілька секунд. Звичайно, побачить… Ще мить, і він побачить велику білу вежу, яка височіє на початку спуску на Канзас-стрит; вежу зі спіраллю вікон. Ще кілька секунд…

Ось тільки секунд більше не залишилося. «Рем», прогризаючи сніг, здерся на вершину пагорба, який колись звався Стендпайп-гілл. Тут Картер-Лукаут — і ще три-чотири такі самі вузькі вулички — впирались у великий відкритий круг. Вони опинилися на найвищій точці Деррі, відкритому майданчику. Вітер завивав, як банші[146], п’ятдесят миль на годину[147], з поривами до сімдесяти і навіть вісімдесяти, анітрохи не слабшаючи. У світлі високо посаджених фар «Рема» сніг, здавалося, летів горизонтально, така собі кинджальна буря.

Сірий завмер. Руки Джонсі зісковзнули з керма і знесилено обвисли з боків від тіла Джонсі, як підстрелені в небі птахи. Через якийсь час Сірий пробурмотів:

— Де вона?

Ліва рука піднялася, намацала ручку й відчинила дверцята. Він висунув одну ногу, а потім упав на коліна Джонсі в замет, коли порив вітру вирвав з руки дверцята. Підвівшись, він обійшов машину, куртка його метлялась, а штанини джинсів лопотіли, як вітрила під час шторму. На вітрі було жахливо холодно (у кабінеті складу братів Трекерів температура за лічені секунди впала нижче від нуля), але червоно-чорній хмарі, яка тепер займала майже весь мозок Джонсі і керувала тілом Джонсі, на це було начхати.

— Де вона? — прокричав Сірий у пащу хуртовини. — Де ця довбана ВОДОНАПІРНА ВЕЖА?

Джонсі не треба було підвищувати голос хоч у яку хуртовину. Сірий почує навіть його найтихіший шепіт.

— Ха-ха, Сірий, — промовив він. — Обломчик вийшов. Схоже, тебе пошили в дурні. Водонапірну Вежу знесло ще в 1985 році.

Джонсі подумав: ще трохи бездіяльності, і Сірий улаштує справжню істерику — можливо, навіть почне качатися по снігу і смикати ногами, як маленька дитина. Хоч як Сірий пручався, він не міг устояти перед емоційною хімією Джонсі, так само як не може встояти перед випивкою алкоголік, який дістав ключ від бару.

Але він не впав у нападі нестримної люті, натомість жбурнув тіло Джонсі через голу верхівку пагорба до приземкуватого кам’яного п’єдесталу, який стояв на тому місці, де він розраховував знайти сховище міської питної води, сімсот тисяч галонів. Він упав у сніг, незграбно підвівся і, припадаючи на поранену ногу Джонсі, поплентався далі, знову впав і знову підвівся, весь цей час не перестаючи сипати до снігової бурі дитячими лайками Бобра: пиздець; поцілуй мене в корму; пожуй м’ясця; хоч стій, хоч трахай; наклади у свій хріновий капелюх і надягни його задом наперед, Брюсе. В устах Бобра (або Генрі, або Піта) це завжди звучало кумедно. Тут же, на безлюдному пагорбі, коли їх назустріч зубастому вітру вигукувало, спотикаючись і чвалаючи вперед, чудовисько, яке набуло людської подоби, ці слова звучали жахливо.

Він, воно, ким би там не був Сірий, нарешті добрався до п’єдесталу, який досить яскраво освітлювали фари «Рема». Конструкція заввишки з дитину, близько п’яти футів[148], була збудована з дикого каменю, подібно до більшості кам’яних стін у Новій Англії. Нагорі були дві бронзові фігури: хлопчик і дівчинка, що тримаються за руки та схилили голови, ніби під час молитви або від горя.

П’єдестал майже повністю занесло снігом, але верхню частину таблички на фасаді ще було видно. Сірий упав на коліна Джонсі, зчистив сніг і прочитав:

ЗАГИБЛИМ ПІД ЧАС БУРІ

31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

І ДІТЯМ

УСІМ ДІТЯМ

З ЛЮБОВ’Ю ВІД БІЛЛА, БЕНА, БЕВ, ЕДДІ, РІЧІ, СТЕНА, МАЙКА

КЛУБ НЕВДАХ

Через усю табличку червоною фарбою з балончика кривими літерами, теж чудово видними у світлі фар, було виведено:

ПЕННІВАЙЗ ЖИВИЙ

Сірий стояв на колінах і дивився на табличку майже п’ять хвилин, не звертаючи уваги на дедалі більше оніміння в кінцівках Джонсі. (Та й навіщо йому звертати на це увагу? Джонсі для нього — мов та машина напрокат: ганяй де хочеш і як хочеш, гаси бички об килимки.) Він намагався зрозуміти, що все це означає. Буря? Діти? Невдахи? Хто такий або що таке Пеннівайз? І найголовніше: де водонапірна Вежа , яку спогади Джонсі наполегливо ставили саме на це місце?

Нарешті він підвівся, кульгаючи, повернувся до машини, сів і ввімкнув обігрів. У пориві гарячого повітря тіло Джонсі затрусило. Доволі скоро Сірий уже знову стояв біля замкнених дверей кабінету, вимагаючи пояснень.

— Що ж ти так лютуєш? — поцікавився Джонсі лагідно, але посміхаючись. Чи відчував це Сірий? — Невже ти чекав, що я допомагатиму тобі? Та облиш, приятелю… Не знаю всіх подробиць, але добре уявляю собі загальний план: років за двадцять уся Земля перетворюється на велику червону кулю. Ніяких тобі озонових дір, але й ніяких людей теж.

— Ти зі мною не хитруй! Не смій!

Джонсі насилу стримав бажання довести Сірого до чергової істерики. Він вважав, що непроханий гість не зможе пробитися крізь двері, що їх розділяють, хоч би як лютував. Але який сенс улаштовувати таку перевірку? До того ж Джонсі був емоційно виснажений, нерви підводили, у роті стояв металевий присмак.

— Як її може там не бути?

Сірий поклав руку на центр керма. Загув клаксон. Лед скинув голову і подивився на людину за кермом великими нервовими очима.

— Ти не можеш мені брехати! Я розпоряджаюся твоїми спогадами!

— Ну… Кілька штук я забрав собі. Пам’ятаєш?

— Які? Скажи.

— Навіщо? — запитав Джонсі. — Що я за це матиму?

Сірий замовк. Джонсі відчув, як він перебирає різні файли. Потім раптом із-під дверей і крізь вентиляційну витяжку в кабінет почали проникати запахи. Його улюблені: попкорн, кава, юшка, що готувала мати. Шлунок миттєво заревів.

— Звичайно, я не можу тобі обіцяти юшку, яку готувала твоя мати, — сказав Сірий, — але я тебе нагодую. А ти ж голодний, правда?

— Коли ти катаєшся в моєму тілі й жереш мої емоції, було б дивно, якби я не хотів їсти, — відповів Джонсі.

— На південь звідси є один заклад, «Дайзартс»[149]. Якщо вірити тобі, він відчинений цілодобово, а це означає весь час. Чи й щодо цього ти теж брешеш?

— Я ніколи не брехав, — заперечив Джонсі. — Як ти сказав, я не можу брехати. У тебе в руках усі кнопки, усі спогади, у тебе в руках усе, крім того, що міститься тут.

— Де тут ? Як узагалі може бути якесь тут ?

— Не знаю, — чесно відповів Джонсі. — Звідки мені знати, що ти нагодуєш мене?

— Тому що я мушу це робити, — зі свого боку дверей мовив Сірий, і Джонсі зрозумів, що він теж не бреше. Якщо іноді не підливати бензину, машина не поїде. — Якщо ти вдовольниш мою цікавість, я нагодую тебе тим, чого ти захочеш. Якщо ні…

Запахи, що сочилися з-під дверей, змінилися, тепер це був різкий сморід гнилих броколі та брюссельської капусти.

— Гаразд, — сказав Джонсі. — Я розповім тобі все, що знаю, а ти візьмеш у «Дайзартс» млинці та бекон. Сніданки цілодобово, ти в курсі. Домовились?

— Домовились. Відчиняй двері, потиснемо руки.

Джонсі від подиву навіть посміхнувся — це була перша спроба Сірого пожартувати, і, треба сказати, не така погана. Він подивився в дзеркало заднього огляду і побачив схожу посмішку на губах, які йому вже не належали. Від цього було трохи моторошно.

— Частину з рукостисканням пропустимо, — сказав він.

— Розповідай.

— Гаразд, тільки попереджаю: якщо не виконаєш обіцянки, більше жодного слова від мене не почуєш.

— Матиму на увазі.

Пікап стояв на вершині Стендпайп-гілл, злегка погойдуючись на ресорах, із фар ніби стирчали циліндри наповненого снігом світла. Джонсі розповів Сірому те, що знав. На його думку, це було ідеальне місце, щоб розповідати страшні історії.

Для Деррі 1984 і 1985 роки стали часом сумних подій. Улітку 1984-го троє місцевих хлопців утопили в Каналі гомосексуаліста. Протягом наступних десяти місяців кількох дітей убив психопат, який іноді вдягався клоуном.

— Хто такий цей Джон Вейн Ґейсі[150]? — запитав Сірий. — Це він убивав дітей?

— Ні, просто один із Середнього Заходу з подібним modus operandi[151], — відповів Джонсі. — Тобі незрозумілі багато перехресних зв’язків моїх думок, так? Можу посперечатись, у вас там, звідки ти родом, поетів небагато.

На це Сірий не відповів. Джонсі сумнівався, що він знає, хто такі поети. І що йому це цікаво.

— У будь-якому разі, — продовжив Джонсі, — останньою неприємністю став якийсь ненормальний ураган. Він налетів на місто 31 травня 1985 року. Тоді загинуло понад шістдесят осіб. Водонапірну Вежу повалило, і вона скотилась отуди, на Канзас-стрит. — Він указав праворуч від машини, де земля різко йшла вниз і губилася в темряві. — Майже три чверті мільйона галонів води ринуло з Апмайл-гілл на ділову частину міста й майже зруйнувало її. Буря трапилася, коли я складав випускні. Батько зателефонував мені й розповів, але я, звичайно ж, знав про це — це було в усіх новинах.

Джонсі замислився, замовк і обвів поглядом кабінет, який був уже не порожнім і занедбаним, а добре вмебльованим (підсвідомість додала диван із його будинку та крісло Імса[152], яке він одного разу бачив у каталозі Музею сучасного мистецтва, — чудова річ, але йому не по кишені) і цілком приємним на вигляд… Явно приємнішим, ніж холодний засніжений світ, у якому зараз доводиться мешкати загарбникові його тіла.

— Генрі теж був в університеті. У Гарварді. Піт гіпував на Західному узбережжі. Бобер нудьгував у дворічному коледжі на півдні штату, де переважно, як він потім казав, займався тим, що курив гашиш і грав у відеоігри.

Тільки Даддітс перебував тут, у Деррі, коли налетів ураган… але Джонсі не хотів вимовляти його ім’я.

Сірий нічого не сказав, але Джонсі виразно відчув його нетерпіння. Сірого цікавила виключно водонапірна Вежа. І те, як Джонсі його обдурив.

— Слухай, Сірий… Якщо хтось когось і обдурив, то це ти сам себе. Я всього лише забрав кілька коробок «Деррі» й переніс сюди, поки ти був зайнятий убивством того бідного солдата.

— Бідні солдати прилетіли на повітряних кораблях і вбили всіх моїх родичів, яких змогли знайти.

— Та облиш. Ви, хлопці, з’явилися сюди не для того, щоб запросити нас до Галактичного Книжкового Клубу.

— А що б це змінило?

— Не будемо вигадувати гіпотез, — сказав Джонсі. — Після того, що ти зробив із Пітом і тим військовим, у мене немає навіть найменшого бажання вести з тобою інтелектуальні дискусії.

— Ми робимо те, що нам доводиться робити.

— Можливо, але, коли ти гадаєш, що я тобі допомагатиму, ти божевільний.

Собака подивився на Джонсі з іще більшим занепокоєнням, він явно не звик до господарів, які ведуть жваві бесіди самі з собою.

— Вежа завалилась у 1985-му, шістнадцять років тому, і ти вкрав цей спогад?

— Загалом так, хоча, я гадаю, засудити мене за це в тебе навряд чи вийде, тому що спогади належали мені від початку.

— Що ще ти вкрав?

— Це моя справа, а твоя — думати й гадати.

Двері здригнулися від гучного, роздратованого удару. Джонсі знову згадалася казка про трьох поросят. Дуйте і плюйте, Сірий, насолоджуйтесь сумнівними принадами люті.

Але Сірий, судячи з усього, відійшов від дверей.

— Сірий? — покликав Джонсі. — Гей, ти тільки не лютуй там, гаразд?

Джонсі здогадався, що Сірий міг попрямувати на пошуки подальшої інформації. Водонапірна Вежа більше не існувала, але Деррі нікуди не подівся, отже, вода має надходити з якогось іншого місця . Чи знав Джонсі, де це інше місце?

Джонсі не знав. У нього збереглися невиразні спогади про те, як спекотного літа, повернувшись із університету додому, він пив багато води з пляшок, але це й усе. Зрештою вода знову потекла з кранів, але чи замислювався про це двадцятиоднорічний хлопець, якого тоді найбільше в житті цікавило, як залізти в трусики Мері Шратт? Вода надходить, ти п’єш. Тебе не хвилює, звідки вона береться, якщо від неї не нудить і не починається пронос.

Що це? Сірий відчув розчарування? Чи здалося? Джонсі всією душею сподівався, що не здалося.

Це в нього чудово вийшло… За часів їхньої безпутної юності вся їхня четвірка назвала б це «дав просратися».

Роберта Кейвелл пробудилася від поганого сну і подивилася праворуч від себе, майже очікуючи побачити лише темряву. Але на варті біля ліжка заспокійливо світилися блакитні цифри, і це означало, що електрика не вимкнулась. Дивна річ — вітер он як завиває.

«1:04 a. m.» світилося на годиннику. Роберта ввімкнула лампу — треба користуватися, поки ще є можливість, — і випила трохи води зі склянки. Що її розбудило? Вітер? Поганий сон? Так, сон, звичайно, був неприємний, якісь інопланетяни з променями смерті, всі кудись біжать, але навряд чи вона прокинулася від цього.

Потім вітер стих, і вона почула, що її розбудило: голос Даддітса внизу. Даддітс… співає? Чи можливе таке? До того ж після вчорашнього жахливого дня і вечора?

«Оееер оер!» — тільки й було чути з другої до п’ятої години. «Бобер помер!» Невтішний Даддітс довів себе до крові з носа. Вона боялася цього. Коли йшла кров, іноді її неможливо було зупинити підручними засобами і доводилося везти Даддітса до лікарні. Цього разу кровотечу зупинити вона зуміла: запхнула в ніздрі вату і пощипала його перенісся між очима. Вона телефонувала лікареві Бріско запитати, чи можна дати Даддітсу жовту таблетку валіуму, але Бріско, бачте, відбув до Нассау. Його заміняв інший лікар, якийсь вилупок у білому халаті, який Даддітса жодного разу в житті не бачив, і Роберта навіть не стала до нього звертатися. Вона просто дала Даддітсу валіум, змастила його бідні сухі губи та порожнину рота тампоном, просоченим гліцерином зі смаком лимона, який йому найбільше подобався. У роті в нього постійно з’являлися ранки й виразки, навіть коли закінчився курс хіміотерапії. А з хіміотерапією покінчено. Ніхто з лікарів — ні Бріско, ні будь-хто інший — не хотів визнавати цього, тому пластиковий катетер так і не був знятий. Роберта не дозволить знову провести свого хлопчика крізь це пекло.

Коли він проковтнув пігулку, вона лягла до нього в ліжко, обійняла (обережно, щоб не потривожити його лівий бік, де під бинтами був прихований катетер) і заспівала йому. Але не колискову Бобра. Ні, тільки не сьогодні.

Нарешті він почав заспокоюватись, і, коли їй здалося, що він заснув, вона обережно витягла ватяні грудочки з його ніздрів. Друга трохи застрягла, і в Даддітса розплющились очі — немов прекрасне зелене сяйво освітило кімнату. Ці очі — його справжній дар, іноді думала вона, а не ота його інша особливість… здатність бачити всілякі там лінії та інше.

— Аммо?

— Що, Дадді?

— Оер у аю?

У неї стиснулося серце від цих слів і від думки про кумедну шкіряну куртку Бобра, яку він так любив, що заносив до дірок. Якби йшлося про когось іншого, про кого завгодно, тільки не про одного з чотирьох його друзів дитинства, вона б поставила під сумнів передчуття Даддітса. Але якщо Даддітс каже, що Бобер помер, то Бобер майже напевне мертвий.

— Так, сонечко, я впевнена, він у раю. Спи.

Ще одну довгу мить чудесні зелені очі вдивлялися в її очі, і вона вже вирішила була, що він зараз знову заплаче. Одна сльоза, велика й ідеальної форми, все ж скотилася по його щетинистій щоці. Йому тепер було так важко голитись, іноді навіть електробритва «Норелко» лишала на шкірі невеликі порізи, які потім годинами сочилися кров’ю. Потім його очі знову заплющились, і вона тихенько вийшла з кімнати.

Коли стемніло і вона взялася варити йому вівсянку (будь-яка їжа, крім найлегшої, тепер викликала в нього блювоту — ще одна певна ознака того, що кінець уже близько), кошмар почався знову. Уже налякана все більш дивними новинами, які надходили з Джефферсон-тракт, вона з калатанням серця кинулася до його кімнати. Даддітс сидів на ліжку і мотав головою з боку в бік, як уперта дитина. Кровотеча з носа відновилась, і з кожним рухом голови з носа зривалися червоні краплинки. Вони падали на подушку і навіть залетіли на фотографію Остіна Паверса з автографом («Круто, бебі!» — було написано на ній унизу) та пляшечки на столі: ополіскувач для рота, компазин, перкоцет, мультивітаміни, від яких, здається, не було жодної користі, висока баночка з лимонними гліцериновими тампонами.

Цього разу він повідомив про смерть Піта. Милий, хай і не дуже тямущий Пітер Мур. Господи Боже, невже це правда? І про Бобра, і про Піта?

Другий напад істеричної скорботи протривав не так довго, можливо, через те, що перший напад виснажив Даддітса. Їй знову, дякувати Богові, вдалося вгамувати кровотечу, після цього вона стала міняти постіль, попередньо пересадивши сина на стілець біля вікна. Там він сидів, дивлячись на снігопад, час від часу схлипуючи, іноді видаючи гучні вологі зітхання, від яких у неї всередині все розривалося. Їй ставало боляче лише від погляду на нього: який він худенький, сама тінь залишилась, а який блідий, який лисий . Вона передала йому його бейсболку з емблемою клубу «Ред Сокс» і підписом великого Педро Мартинеса[153] на козирку («Коли ти помираєш, до тебе потрапляє стільки цікавих речей», — іноді дивувалася вона), вирішивши, що так близько до скла в нього може змерзнути голова, але Даддітс не схотів її вдягати. Просто поклав собі на коліна і дивився в темряву великими нещасними очима.

Нарешті вона поклала його назад у ліжко, і зелені очі сина знову дивилися на неї в усьому своєму моторошному передсмертному сяйві.

- Ііт еж у аю?

— Звичайно, він теж у раю.

Вона не хотіла плакати, відчайдушно не хотіла, це могло знову його схвилювати, але відчула, як на очі навертаються сльози. Її голова була вагітна ними, і щоразу, коли вона робила вдих, у носі відчувався смак моря.

— У аю ф Оом?

— Так, милий.

- Іа поачу Ооа і Ііта у аю?

— Так, побачиш. Але ще не скоро.

Його очі заплющилися. Роберта ще довго сиділа біля нього на ліжку, втупившись поглядом у свої руки, сумна, як сама печаль, самотня, як сама самотність.

Тепер же вона поспішила вниз, і так, він дійсно співав. Вільно володіючи мовою Даддітса (та й як же їй було нею не володіти, якщо понад тридцять років це була її друга мова), вона, навіть не замислюючись, переклала протяжні склади: «Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато. Скубі-Дубі-Ду, нам допоможи, будемо чекати».

Вона забігла до кімнати, не знаючи, чого чекати. Але точно не цього: у кімнаті яскраво горіло світло, а Даддітс був повністю вдягнений, уперше після попередньої (і, якщо вірити доктору Бріско, останньої) ремісії. В улюблених вельветових штанях, теплому жилеті поверх футболки з зображенням Ґрінча і в бейсболці «Ред Сокс», він сидів на стільці біля вікна і дивився в ніч. На обличчі його тепер не було ні тривоги, ні сліз. Він вдивлявся в снігову бурю з ясноокою впевненістю, що змусила її згадати колишні часи, до хвороби, яка давалася взнаки ледь помітними, здавалося б, несерйозними симптомами: задишка й утома після короткої гри у фрисбі надворі, занадто великі синці після навіть незначних забиттів і те, як довго вони не проходили. Так він, бувало, дивився, коли…

Але вона не могла думати, вона була занадто стривожена, щоб думати.

— Даддітсе! Дадді, що…

— Аммо! Е оя аізка?

«Мамо, де моя валізка для сніданків?»

— На кухні, але, Дадді, ніч надворі. Іде сніг. Ти ні…

Нікуди не підеш, хотіла вона сказати, звичайно ж, але слова ці не захотіли злітати з язика. Його очі так світилися, були такими живими. Таке ясне світло в його очах, напевне, повинне було порадувати її, але чомусь, навпаки, злякало.

— Еі ііна оя оока! Еі ііуен ій іанок!

«Мені потрібна моя валізка. Мені потрібен мій сніданок!»

— Ні, Даддітсе, — намагаючись бути твердою. — Тобі потрібно роздягтись і лягти. Ось що тобі потрібне, більше нічого. Нумо. Я допоможу.

Але, коли вона підійшла, він підняв руки і схрестив їх на вузьких грудях, долоня правої руки притиснута до лівої щоки, долоня лівої руки — до правої. З самого раннього дитинства це був його єдиний спосіб чинити опір. Зазвичай цього вистачало. Вистачило й зараз. Їй не хотілося його знову засмучувати, щоб у нього знову носом пішла кров, але вона не мала наміру збирати і класти у валізку зі Скубі-Ду сніданок у п’ятнадцять хвилин на другу ночі. Ні.

Вона відійшла й сіла на край ліжка. У кімнаті було тепло, але вона змерзла, навіть у щільній фланелевій нічній сорочці. Даддітс повільно опустив руки, насторожено спостерігаючи за нею.

— Можеш сидіти, якщо хочеш, — сказала вона. — Але що сталося? Тобі щось наснилося, Дадді? Щось погане?

Можливо, й наснилося, але не погане. Інакше в нього обличчя б так не світилось. І тільки зараз вона впізнала цей вираз: так він часто виглядав у вісімдесятих, у ті славні часи, коли Генрі, Піт, Бобер і Джонсі ще не розійшлися кожен своєю дорогою, до того як вони стали телефонувати й відвідувати його все рідше, поспішаючи зажити дорослим життям і забувши того, кому довелося залишитись позаду.

Такий вираз з’являвся на його обличчі, коли особливе чуття підказувало, що друзі йдуть до нього в гості. А іноді вони разом ішли гуляти в Строфорд-парк або Барренс (туди їм ходити було не можна, але вони все одно ходили — і вона, і Алфі знали про це, й одного разу похід туди закінчився тим, що вони потрапили на першу шпальту газети). Іноді Алфі або хтось із їхніх мам або тат возив їх до аеропорту на міні-гольф або до «Міста розваг» у Ньюпорті, і в ці дні вона завжди збирала сендвічі, печиво і термос молока в жовту валізку для сніданків Даддітса.

«Він думає, що до нього їдуть друзі. Напевне, Генрі або Джонсі, тому він говорить, що Піт і Бобер…»

І раптом, поки вона сиділа на ліжку Даддітса, склавши на колінах руки, їй примарилася жахлива картина. Глупа ніч. Третя година. Лунає стукіт у двері. Вона йде відчиняти. Не хоче, але йде, не в силі себе зупинити. І на порозі стоять мертві, а не живі. На порозі Бобер і Піт, які повернулися в дитинство, такі, якими були того дня, коли вона їх уперше побачила, коли вони врятували Дадді від бозна-яких знущань і привели його додому. В її уяві на Бобрі була його байкерська куртка з блискавками, а на Піті — водолазка з написом «NASA» на лівому боці грудей, якою він так пишався. Але обличчя їхні холодні й бліді, очі вкриті матовою трупною виноградно-чорною поволокою. Вона побачила, як Бобер ступив уперед, не посміхаючись, не впізнаючи її. Він діловито простягає бліді руки-щупальця. «Ми прийшли по Даддітса, місіс Кейвелл. Ми мертві, він тепер теж».

Тремтіння пробігає всім її тілом, руки міцно стискаються. Даддітс цього не побачив. Він знову дивився у вікно, нетерпляче й очікувально. І дуже м’яко знову заводив свою пісню:

— Уї-Уї-У, е оіся и? Е у ас спав аато…

— Сірий?

Немає відповіді. Джонсі стояв біля дверей кабінету, який уже остаточно перетворився на його кабінет і вже нічим не нагадував склад братів Трекерів, крім хіба що бруду на вікнах (нудна порнографія з задертою спідницею поступилася місцем «Маргариткам» Ван Ґоґа), дедалі сильніше відчуваючи занепокоєння. Що ця потвора шукає?

— Сірий, ти де?

Знову ніякої відповіді, але цього разу виникло відчуття, що Сірий повернувся… і був щасливий. Сучий син був щасливий .

Джонсі це дуже не сподобалося.

— Слухай, — сказав він, тепер притискаючись до дверей свого притулку не тільки руками, а й лобом. — Я маю пропозицію, друже мій… Ти ж уже наполовину людина, то чому б не стати нею остаточно? Гадаю, ми могли б співіснувати. Я б тобі показав, що тут до чого. Морозиво — класна штука, пиво — ще краще. Що скажеш?

Він підозрював, що для Сірого як для безформної істоти пропозиція набути якоїсь форми була великою спокусою; так, просто казкова пропозиція.

Однак, схоже, пропозиція виявилася недостатньо привабливою.

Крутнувся стартер, заревів мотор пікапа.

— Куди їдемо, приятелю? Гадаєш, ми можемо спуститися зі Стендпайп-гілл?

Немає відповіді, тільки це огидне відчуття, що Сірий щось шукав… і знайшов.

Джонсі швидко визирнув у вікно і побачив, як світло фар ковзнуло по меморіалу. Табличку знову занесло, отже, вони простояли тут доволі довго.

Повільно, обережно пробиваючи шлях крізь замети, які доходили до бампера, «Додж Рем» почав спускатися.

Через двадцять хвилин вони опинилися на шосе і знову взяли курс на південь.

Розділ 17 Герої

Розбудити Овена криком Генрі не зміг — той так утомився, що спав надто міцно, — тому покликав його подумки. Виявилося, що тепер, коли байрус поширився, робити це набагато легше. Він уже ріс на трьох пальцях правої руки і майже заповнив ліву вушну раковину губчастою сверблячою рослинністю. Крім цього, випало ще двійко зубів, хоч у дірках поки що нічого не росло.

Курц і Фредді залишалися чистими завдяки Курцовому нелюдському чуттю, але екіпажі бойових гелікоптерів Овена і Джо Блейкі, які вціліли після атаки на «Синього гостя», були заражені байрусом. Після розмови з Генрі Овен постійно чув голоси товаришів по службі, які перегукувались у досі не баченій порожнечі. Усі вони, подібно до нього, приховували інфекцію під товстим зимовим одягом. Але довго так тривати не могло, і ніхто не знав, що робити.

Тож Овен вважав себе щасливчиком. Він, принаймні, мав чим зайнятися.

Постоявши за сараєм біля дротів під напругою і випаливши чергову цигарку, якої йому не дуже й хотілось, Овен вирушив на пошуки Генрі і знайшов його, коли той дерся вгору крутим, порослим кущами схилом. Згори було чути шум дитячої гри в бейсбол або софтбол. Генрі був хлопцем, тобто підлітком, і кликав когось на ймення… Джейні? Джолі? Не має значення. Він спав, але був потрібен Овену в реальному світі. Він і так дозволив йому відіспатися на повну (майже на годину довше, ніж планував), але якщо вони збиралися вирушати в дорогу, то саме зараз був слушний час.

«Генрі!» — покликав він.

Підліток здивовано озирнувся. З ним були ще троє хлопчаків… ні, ще четверо. Один дивився в якусь трубку. Вони були наче розмиті, не роздивишся як слід, але Овена це не обходило. Його цікавив тільки Генрі. Не оцей прищавий здивований шкет. Йому був потрібен дорослий чоловік.

«Генрі, прокинься».

«Ні, вона там. Ми повинні її дістати. Ми…»

«Не знаю, хто там у вас, але вона мені триста років не потрібна. Прокинься».

«Ні, я…»

«Уже час, Генрі, прокинься. Прокинься. Прокинься…»

«…ти вже, нарешті!»

Генрі з гучним вдихом сів, не розуміючи, хто він і де. Це, звичайно, погано, але є й гірше: він не знав, коли він. Йому вісімнадцять чи майже тридцять вісім? Може, десь посередині? Він відчував запах трави, чув стукіт бити об м’ячик (софтбол, дівчата в жовтих майках грали у софтбол) і крик Піта: «Вона там! Хлопці, здається, вона там!»

— Піт бачив, він бачив лінію, — пробурмотів Генрі, досить туманно розуміючи, про що говорить. Сон уже майже збляк, його яскраві образи змінило щось темне. Щось таке, що він повинен був зробити або спробувати зробити. Він відчув запах сіна і, не так чітко, кислувато-солодкий аромат марихуани.

«Містере, ви можете нам допомогти?»

Великі оленячі очі. Її звали Марша. «Навряд чи, — відповів він їй і додав: — Але все може бути».

«Ну ж бо, прокидайся, Генрі! Уже за чверть четверта. Підйом!»

Цей голос лунав гучніше й вимогливіше, перебиваючи, заглушуючи решту голосів. Так звучить музика в плеєрі, коли тільки-но вставлено нові батарейки, а гучність на максимумі. Голос належав Овену Андергіллу. Він — Генрі Девлін, і, якщо вони хочуть щось спробувати зробити, зараз саме час розпочати.

Генрі встав, скривившись від болю в ногах, спині, плечах і шиї. Там, де не стогнали від болю м’язи, нестерпно чухався байрус, який активно розрісся. Він почувався старезним столітнім дідуганом, доки не зробив перший крок у бік брудного вікна. А потім вирішив, що ні, стодесятилітнім.

Побачивши, як у вікні окреслюється силует людини, Овен полегшено кивнув. Генрі рухався, як хворий Мафусаїл, але Овен мав чим це виправити, принаймні на якийсь час. Він украв це в новому лазареті, де панувала така метушня, що ніхто його й не помітив, коли він туди навідався. І весь цей час він не забував захищати фасад свого розуму двома мантрами-блоками, як учив Генрі: «Скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері» і «Так, ми можем-можем, так, ми можем, так, ми можем». Поки що, судячи з усього, допомагало — на нього кілька разів подивилися з подивом, але запитань не ставили. Навіть погода їм сприяла: заметіль продовжувала шаленіти.

У віконному отворі за склом промальовувалось обличчя Генрі, блідий розмитий овал.

«Не знаю, чи вийде, — послав думку Генрі. — Я й ходжу насилу».

«З цим можу допомогти. Відійди од вікна».

Генрі без питань відступив.

В одній із кишень Овенової куртки лежала маленька металева коробочка (на сталевій кришці витиснуто «USMC»[154]), яку він використовував для зберігання своїх документів і посвідчень, коли вирушав на завдання. Коробочку цю йому подарував сам Курц після торішньої операції в Санто-Домінґо — іронія долі. В іншій кишені лежали три камені, які він підібрав під своїм гелікоптером, там, де снігу було менше.

Овен узяв один із них, важкий шматок мейнського граніту, і завмер, вражений образом, що несподівано виник у голові. Мак Кавано, хлопець із команди «Синього Лідера», який під час операції втратив два пальці, сидів у напівтрейлері поруч із Френком Беллсоном з «Синього-3», іншого гелікоптера, який повернувся на базу. Хтось із них увімкнув потужний ліхтар і поставив його на підлогу, як електричну свічку. Яскравий промінь розсіював імлу під стелею. Це відбувалося прямо зараз, менш ніж за п’ятсот ярдів від того місця, де з каменем в одній руці й металевою коробочкою в другій стояв Овен. Кавано і Беллсон сиділи поруч на підлозі трейлера. В обох завелося щось подібне до червоної бороди. Пишна рослинність пробивалася крізь бинти на обрубках пальців Кавано. Обидва тримали пістолети, вставивши дула в рот, і дивились один одному в очі. Думки їхні сплелися в одне. Беллсон подумки вів відлік: «П’ять… чотири… три…»

— Хлопці, ні! — закричав Овен, але вони не могли його почути, їх пов’язував занадто міцний ланцюг, викуваний із рішучості чоловіків, які прийняли остаточне рішення. Вони стануть першими з команди Курца, хто зробить це сьогодні, й Овен сумнівався, що вони будуть останніми.

«Овене? — це подав голос Генрі. — Овене, що від…»

Він натрапив на те, що бачив Овен, і замовк, охоплений жахом.

«…два… один».

Два пістолетні постріли, приглушені ревінням вітру й чотирьох електрогенераторів Циммера. У тьмяному світлі над головами Кавано і Беллсона, немов за помахом чарівної палички, метнулися два фонтанчики крові та мозкової речовини. Овен і Генрі побачили, як у передсмертній судомі востаннє сіпнулася права нога Беллсона. Вона зачепила ліхтар, і на мить стало видно спотворені, обліплені байрусом обличчя. Потім, коли ліхтар покотився по підлозі, проїхавшись світловим колесом по алюмінієвій стіні, картинка згасла, як гасне телевізор, якщо висмикнути з розетки штепсель.

— Боже. Святий Боже, — видихнув Овен.

За вікном знову з’явився Генрі. Овен жестом звелів йому відійти і кинув камінь. Відстань була невеликою, але він промахнувся — камінь ударився об темні від часу планки стіни зліва від цілі. Він узяв другий камінь, зробив глибокий заспокійливий вдих і кинув. Цього разу скло розлетілося.

«У мене для тебе посилочка, Генрі. Приймай».

Крізь діру на місці розбитого скла він закинув до сараю сталеву коробочку.

Коробочка впала на підлогу, підскочила й завмерла. Генрі підняв її і відімкнув замочок. Усередині лежали чотири пакетики з фольги.

«Що це?»

«Кишенькові ракети, — відповів Овен. — Як серце?»

«Нормально, наскільки я знаю».

«Чудово. Тому що порівняно з цією гидотою кокаїн здасться валіумом. У кожному пакетику по дві штуки. Ковтай три, решту залиш на потім».

«У мене немає води».

Овен послав мальовничу картинку: південний бік коня, що скаче на північ.

«Прожуєш, красунчику. Зуби, мабуть, ще хоч якісь лишилися?»

Думка була з неприхованою злістю, і Генрі не відразу це зрозумів, але потім, звичайно, до нього дійшло. Якщо сьогодні на світанку він і мав щось усвідомити, то це ймовірність несподіваної втрати друзів.

Пігулки виявилися білими, без назви фармацевтичної компанії і такими гіркими, що горло мало не викинуло їх назад, коли він ковтав.

Ефект був майже миттєвим. Коли Генрі засовував сталеву коробочку до кишені штанів, серце його вже билося з подвійною швидкістю. Коли він підходив до вікна — з потрійною. З кожним швидким підняттям грудей очі ніби вилазили з орбіт. Але негативних відчуттів це не викликало, навпаки, навіть подобалось. До сну більше не хилило, біль як рукою зняло.

— Йоу! — вигукнув він. — Морякові Попаю треба було б спробувати кілька баночок цього лайна!

І він розсміявся, тому що розмови вголос тепер здавалися такими смішними, немов якась архаїчна форма спілкування, і тому що йому стало так добре.

«Може, не треба так кричати?»

«Добре! ДОБРЕ!»

Навіть думки немов набули нової кришталевої чистоти й сили, і це не просто здавалося. Хоча світла за старим сараєм було менше, ніж на решті території бази, його вистачило, щоб Генрі побачив: Овен здригнувся і взявся за скроню, ніби хтось крикнув йому в саме вухо.

«Вибач», — подумки послав він.

«Нічого. Просто занадто голосно. Напевне, це лайно тебе вже всього обліпило ».

«Та ні», — відповів Генрі. Йому мимохідь згадався сон: вони вчотирьох на схилі пагорба. Ні, вп’ятьох , бо Даддітс теж там був.

«Генрі, ти пам’ятаєш, я говорив, де буду?»

«Південно-західний кут бази. По діагоналі від сараю. Але…»

«Ніяких але. Там я й перебуватиму. Якщо хочеш покинути це чудове місце, то краще й тобі там бути вчасно. Зараз… — Овен подивився на годинник. «Якщо він іще працює, значить, механічний», — подумав Генрі. — «За дві хвилини четверта. Даю тобі півгодини. Потім, якщо хлопці в корівнику нічого не утнуть, я знеструмлю паркан».

«Півгодини може не вистачити», — заперечив Генрі. Він, хоч і стояв нерухомо, дивлячись у вікно на силует Овена, що проглядався крізь снігову завію, дихав часто й глибоко, як бігун, а серце калатало так, ніби він і справді тільки-но пробіг стометрівку.

«Має вистачити, — послав йому Овен. — Огорожа під сигналізацією. Завиють сирени, ввімкнуть іще більше ліхтарів, коротше, загальна тривога. Після того як лайно полетить на вентилятор, даю тобі п’ять хвилин — полічити до трьохсот, — і, якщо не з’явишся, я тікаю сам».

«Джонсі без мене тобі не знайти».

«Це не означає, що я повинен залишатися тут і помирати разом з тобою, Генрі. — Терпляче. Наче розмовляючи з нетямущою дитиною. — Якщо тебе не буде на тому місці за п’ять хвилин, нам обом гаплик».

«Ці двоє, які тільки-но вкоротили собі віку… Заражені були не тільки вони».

«Я знаю».

У Генрі коротке видіння: жовтий шкільний автобус із написом «ШКОЛА МІЛЛІНОКЕТА». З вікон визирають кількадесят усміхнених черепів. Друзі Овена Андергілла, зрозумів Генрі. Ті, з ким він приїхав сюди вчора вранці. Люди, які або помирали, або вже були мертві.

«Не думай про них, — відповів Овен. — Наземна група підтримки Курца — ось що має нас турбувати. Якщо вони тут, повір, вони чудово навчені і виконають будь-який наказ. А навченість завжди перемагає метушню, для цього навчання й потрібне. Якщо забаритися хоч на хвилину, вони тебе спіймають і на шматки поріжуть. Коли ввімкнуться сирени, ти маєш п’ять хвилин, не забудь. Лічи до трьохсот».

Логіку Овена було важко прийняти, але неможливо спростувати.

«Добре, — погодився Генрі. — П’ять хвилин».

«Тобі взагалі не обов’язково вплутуватись у це, — сказав Овен. Ця думка прийшла до Генрі з вигадливою в’яззю емоцій: розчарування, відчуття провини, непоборний страх — у випадку Овена Андергілла страх не смерті, а невдачі. — Якщо те, що ти кажеш, правда — все залежить від того, чи вдасться нам піти. Але з твого боку ставити під загрозу існування всього світу через кількасот дурнів у сараї щонайменше…»

«Твій бос учинив би інакше, так?»

Овен відповів подивом, але не словами — у мозку Генрі пронеслася ціла серія картинок, на зразок коміксу. Потім, навіть крізь нескінченне виття і гудіння вітру, він почув сміх Овена.

«Тут ти мене підловив, красунчику».

«Гаразд. У будь-якому разі я зроблю так, що вони не будуть сидіти на місці. Я вмію розворушити».

«Знаю, ти постараєшся».

Генрі не бачив обличчя Овена, але відчув, що той посміхається. Потім Овен мовив уголос:

— А що потім? Розкажи-но ще раз.

«Навіщо?»

— Може, тому, що перед солдатами потрібно ставити завдання, особливо коли вони злітають з котушок. І досить телепатії, я хочу, щоб ти це сказав уголос. Я хочу почути слово.

Генрі подивився на людину, яка тремтіла з іншого боку огорожі, і сказав:

— Після цього ми станемо героями. Не тому, що нам цього хочеться, а тому, що просто немає іншого виходу.

Овен, стоячи на вітрі під снігом, кивав. Кивав і усміхався.

— Чому б ні? — вигукнув він. — Чому б, бляха, ні?

У думках Генрі з’явився мерехтливий образ: хлопчик із піднятим над головою порцеляновим тарелем. Ось чого хотів чоловік — щоб хлопчик поставив таріль на місце, таріль, який переслідував його роками і назавжди залишиться розбитим.

Курц, який не бачив снів з дитинства і від того геть знавіснів, прокинувся як завжди: тільки-но ти в порожнечі, а вже наступної секунди — сну як не було й абсолютно чітке усвідомлення того, де перебуваєш. Живий, слава Богу, так, усе ще в грі. Він повернув голову і подивився на годинник, але ця чортова штука знову вийшла з ладу, незважаючи на крутий антимагнітний футляр. Блимають ті самі цифри: 12:12:12, як заїка, що затнувся на одному слові і ніяк не може піти далі. Курц увімкнув настільну лампу і взяв із тумбочки біля ліжка кишеньковий годинник. Четверта нуль вісім.

Курц поклав годинник на місце, спустив голі ноги на підлогу й устав. Першим, на що він звернув увагу, був вітер, який продовжував завивати, мов бродячий пес. Потім Курц усвідомив, що віддалене бубніння голосів у нього в голові зникло повністю. Телепатія пропала, і Курц був цьому радий. Телепатія ображала його глибинні природні інстинкти, як їх дратували деякі форми сексу. Сама думка про те, що хтось може проникнути в його голову , відвідати верхні рівні його мозку… це було жахливо. За одне це сірих чоловічків потрібно стерти з лиця землі, за те, що вони принесли цей огидний дар. Дякувати Богу, він виявився нетривалим.

Курц скинув сірі спортивні труси і став голий перед дзеркалом на дверях ванної, підвівши погляд від ніг, на яких уже проступила перша фіолетова сіточка вен, до маківки, де сивіюче волосся стирчало після сну. У свої шістдесят він мав доволі непоганий вигляд, можна сказати, що вік його виказували тільки оці чортові вени з боків ступень. Та й чоловіча сила його й не думала залишати, хоча він ніколи нею особливо не користувався, для нього жінки були здебільшого підлими створіннями, не здатними на відданість. Вони випивають із чоловіка соки, висушують його. У глибині свого божевільного серця, де навіть саме шаленство було ретельно накрохмалене, акуратно випрасуване й вихолощене, Курц вірив, що будь-який секс є неприродним. Навіть коли ним займаються задля продовження роду, результатом є поява якогось наділеного мозком новоутворення, що не надто відрізняється від лайнотхорів.

Від маківки Курц знову повів поглядом униз, повільно, шукаючи якнайменші червоні цятки, якнайдрібніші почервоніння. Нічого. Він повернувся, оглянув, наскільки міг перегнути голову через плече, спину і знову нічого не побачив. Потім розсунув сідниці, помацав між ними, ввів палець на дві фаланги в анус і не відчув нічого, крім плоті.

— Я чистий, — промовив він тихим голосом, коли споліскував руки в маленькій ванні «Віннебаґо». — Ані цяточки.

Знову вдягнувши труси, він сів на койку, щоб натягти шкарпетки. Чистий, хвала Всевишньому, чистий. Гарне слово. Чистий . Неприємне відчуття телепатії — як дотик спітнілої шкіри до спітнілої шкіри — зникло. У нього не було жодної ниточки Ріплі. Він навіть перевірив язик і ясна.

То що ж його розбудило? Чому в його голові звучить тривожний набат?

Тому що телепатія — не єдина форма екстрасенсорного сприйняття. Тому що задовго до того, як сірі чоловічки дізналися, що на одну з полиць у цьому курному й рідко відвідуваному відділі міжгалактичної бібліотеки запхано Землю, існувала така дрібниця, як інстинкт, на якому й спеціалізуються ті, хто носить військовий мундир гомо сапієнс, як він сам.

— Чуйка, — сказав Курц. — Стара добра американська чуйка.

Він надягнув штани. Потім, голий по пояс, узяв рацію, яка лежала на тумбочці біля годинника (вже шістнадцять на четверту, і тепер час летів , мов машина без гальм з гори в бік жвавого перехрестя). Рація мала особливу електронну конструкцію, закодовану і, за задумом конструкторів, непіддатливу для глушіння… але одного погляду на цю іграшку було досить, щоб зрозуміти: у природі не існує таких електронних приладів, з якими не може нічого статися.

Він двічі натис на кнопку виклику. Майже відразу відгукнувся Фредді Джонсон, і голос його звучав не дуже сонно… Але зараз, у цю вирішальну мить, Курц (від народження отримав ім’я Роберт Кунтс, ім’я, ім’я, що в імені твоєму) жадав розмови з Андергіллом. «Овене, Овене, — подумав він. — Ну чому тобі потрібно було оступитися саме зараз, коли ти мені потрібен найбільше, синку?»

— Босе?

— Переношу «Долину Імперіал» на шосту. Нуль шість нуль нуль, як зрозумів?

Йому довелося вислуховувати, чому це неможливо, марення, якого Овен не видав би і в найдикішому сні. Він дав Фредді приблизно секунд сорок на балаканину, після чого гаркнув:

— Заткни пащу, сучий ти сину!

З боку Фредді — ошелешена тиша.

— У нас тут дещо назріває. Не знаю, що саме, але воно розбудило мене, коли я спав міцним сном, і в мене досі у вухах набат лунає. Я зібрав вас, дівчатка і хлопчики, всіх разом, не просто так, а в справі, і, якщо ти хочеш дожити до вечері, краще розворуши їх. Передай Ґаллахер, нехай буде готова. Наказ зрозумів, Фредді?

— Зрозумів, босе. Але вам потрібно дещо знати… нам відомо про чотири самогубства. Може бути й більше.

Курц не був ані здивований, ані розлючений. За певних обставин самогубство не тільки прийнятна, а й благородна річ — останній вчинок джентльмена.

— З гелікоптерів?

— Так точно.

— З «Долини Імперіал» нікого?

— Нікого, босе.

— Гаразд. Дій. У нас проблеми. Не знаю, що це, але воно вже близько. Гримне так, що мало не буде.

Курц кинув рацію назад на тумбочку і продовжив одягатися. Йому захотілося палити, але цигарки закінчилися.

У корівнику старого Ґосселіна колись жила ціла череда корів, і, хоч зараз, у її нинішньому стані, будівля не відповідала стандартам міністерства сільського господарства США, у цілому вона збереглася непогано. Солдати повісили тут кілька потужних ламп, і тепер ті заливали яскравим сяйвом стійла, загорожу для доїння, верхні й нижні сінники. Ще тут встановили безліч обігрівачів, і повітря в корівнику пульсувало сильним, майже гарячковим жаром. Ледве ступивши досередини, Генрі розстебнув куртку, але все одно відчув, як на обличчі виступає піт. Він припустив, що так на нього діють таблетки Овена, — перед корівником він проковтнув іще одну.

Озирнувшись, перш за все він подумав про те, наскільки це приміщення схоже на різні табори біженців, які йому доводилося бачити: боснійські серби в Македонії; гаїтянські повстанці після того, як у Порт-о-Пренсі висадилися морські піхотинці Цукрового дядечка[155]; африканці, змушені кидати свої будинки через епідемії, голод, громадянські війни або все відразу. Ти звикаєш бачити такі речі по телевізору, але картинки завжди приходять звідкілясь іздалеку, і жах вони викликають у глядача швидше за звичкою. Але щоб потрапити сюди, не потрібен паспорт або віза. Це звичайний корівник у Новій Англії. На людях, які набилися сюди, не побачити ганчір’я чи брудних дашикі[156] — на них куплені в «Бінс» куртки, штани-карго (у кишенях яких так зручно носити додаткові патрони для дробовика) від «Банана Репаблік», білизна «Фрут оф зе Лум». І все одно враження було таке саме. Єдина відмінність, яку відзначив Генрі, — це вирази здивування на обличчях. Подібне не мало відбуватись у країні Вигідних Телефонних Тарифів.

Затримані займали майже всю підлогу, на яку насипали соломи і зверху накрили куртками. Вони спали малими родинними групками. Лежали на сінниках, навіть у кожному з сорока стійл спало по три-чотири людини. Приміщення наповнювали хропіння, сопіння і стогони тих, кому снилися жахіття. Десь плакала дитина. На довершення всього з динаміків лилася музика. Для Генрі це стало останнім штрихом, що доповнює химерну картину. Цієї хвилини приречені в корівнику старого Ґосселіна слухали скрипкову версію «Одного чарівного вечора»[157] у виконанні оркестру Фреда Верінґа[158].

Для Генрі з його загостреним таблетками Овена сприйняттям усе навколо здавалося надзвичайно, кричущо точним, кожен предмет, кожен штрих. «Скільки ж тут помаранчевих курток і шапок! — подумав він. — Боже! Це якийсь Гелловін у пеклі!»

Було тут і чимало золотаво-червонуватої гидоти. Генрі бачив поріст на щоках, у вухах, між пальцями. Він бачив рослинність на кроквах та електричних проводах ламп. Серед запахів тут найбільше відчувалося сіно, але Генрі з легкістю розрізнив за ним запах етилового спирту з відтінком сірки. Багато сплячих не тільки хропли, а й пукали — звучало це так, немов шість-сім бездарних музикантів намагалися щось зіграти на тубах та саксофонах. За інших обставин це здалося б кумедним… тому, хто не бачив схожу на тхора тварюку, яка звивається і шкірить зуби на залитому кров’ю ліжку Джонсі.

«Скільки з них виношують цю гидоту?» — подумав Генрі. Відповідь, зрештою, не мала ніякого значення, тому що тхори в цілому не становили небезпеки для людства. У цьому корівнику вони могли б жити і поза своїми господарями, але в лісі, де дме пронизливий крижаний вітер, а температура нижча від нуля[159], у них не було шансів.

Йому треба було поговорити з цими людьми…

Ні, не так. Йому треба було налякати їх до всирачки, викликати в них бажання тікати, незважаючи на тепло тут і холод зовні. Раніше тут тримали корів, тепер зігнали нових корів. Йому належало знову зробити їх людьми, переляканими, розлюченими людьми. Він міг це зробити, але не по одному. Годинник цокав. Овен Андергілл дав йому півгодини. За оцінками Генрі, десь третина цього часу вже минула.

«Треба знайти мегафон, — подумав він. — Це перший крок».

Він озирнувся, помітив огрядного лисуватого чоловіка, який спав на боці ліворуч від дверей у доїльню, і підійшов, щоб трохи краще його роздивитись. Йому здалося, що це один із тих, кого він вигнав із сараю, але певності не було. Усі огрядні лисуваті мисливці ніби зроблені на один копил — спробуй розрізни.

Але це дійсно виявився Чарльз, і байрус уже колосився на тому місці, яке друзяка Чарлі, напевне, називав «моя сонячна секс-батарея». «Кому потрібен «Роґен»[160], якщо ця срань сама до тебе лине?» — подумав Генрі й посміхнувся.

Чарльз — це саме те, що треба, тим більше що поруч спала Марша, тримаючи руку Даррена, містера Міцний-Косяк-з-Ньютона. Однією з гладеньких щік Марші повз байрус. Чоловік її був іще чистим, але його свояка — Білл, так його звати? — буквально всього обліпила червона рослинність. «Це наша зірка», — подумав Генрі.

Він присів коло Білла, взяв руку в плямах байрусу і заговорив у непролазні джунглі його нічних страхіть: «Прокинься, Біллі. Прокидайся, підйом. Потрібно вибиратися звідси, і, якщо ти мені допоможеш, ми зможемо це зробити. Прокинься, Білле.

Прокинься і будь героєм».

Це сталось із запаморочливою швидкістю.

Генрі відчув: розум Білла кинувся до нього, виборсуючись із кошмарів, як потопаючий тягнеться до рятувальника, що приплив йому на допомогу. Їхні розуми з’єднались, як автозчеплення на вантажних вагонах.

«Не говори. Намагайся нічого не говорити, — сказав Генрі. — Лише тримайся. Нам потрібні Марша і Чарльз. Нас чотирьох буде досить».

«Що…»

«Немає часу, Білле. Ходімо».

Білл узяв за руку своячку, і та вмить розплющила очі, немов чекала цього. Генрі відчув, що всі стрілки в його голові підстрибнули ще на одну поділку. На жінці рослинності було значно менше, але, можливо, її здібності були більш розвинені від природи. Без зайвих запитань вона стиснула руку Чарльза. Генрі подумав, що вона вже вловила, що тут відбувається і як слід чинити. На щастя, вона також розуміла, що потрібно поспішати. Перш за все вони закидають цих людей картинками, а потім використають їх як таран.

Чарльз рвучко підвівся, вирячивши очі з жирних очниць. Він прокинувся так, немов хтось пхнув його. Усі четверо встали, тримаючись за руки, як учасники спіритичного сеансу… Що майже відповідало дійсності, подумалося Генрі.

«Давайте я», — сказав він їм, і вони дозволили їх вести. Відчуття було таке, ніби у твоїй руці опинилася чарівна паличка.

«Слухайте мене », — виголосив він.

Піднялися голови; дехто з тих, хто міцно спав, скинулися так, наче їх торохнули струмом.

«Слухайте мене і підтримайте… підтримайте мене! Зрозуміло? Мені потрібна ваша підтримка! Це ваш єдиний шанс, тому ПІДТРИМАЙТЕ МЕНЕ!»

І вони відгукнулися, підхопили його мисленнєву відозву, як люди, бува, починають підсвистувати або плескати в долоні в такт мелодії. Якби він дав їм час подумати, мабуть, домогтися підтримки було б важче, а то й цілком неможливо, але він цього не зробив. Більшість із них спали, і заражених, тих, хто став телепатом, він заскочив зненацька, бо їхній розум був широко розплющений.

Генрі, і сам підкорюючись інстинктам, послав їм серію образів: солдати в респіраторах оточують корівник, більшість зі зброєю, на деяких рюкзаки з приєднаними довгими трубками. Обличчям військових він надав типових рис жорстокості — так зображують нещадних вояк на політичних карикатурах у газетах. За сигналом із динаміків трубки вивергнули рідкий вогонь, напалм. Стіни й дах корівника спалахнули миттєво.

Генрі перемістився всередину, посилаючи зображення людей, що волають і кидаються в паніці. Рідкий вогонь крапає крізь дірки в стелі й підпалює сіно на підлозі. Ось чоловік із палаючим волоссям, он жінка в охопленій полум’ям лижній куртці, на якій іще висять квитки на підйомники з гір Шуґарлоуф і Реґґед.

Тепер уже всі дивилися на Генрі та його друзів, які взялися за руки. Тільки телепати отримували картинки, однак із присутніх у корівнику відсотків шістдесят були заражені, і навіть тих, хто заражений не був, охопило відчуття паніки — припливна хвиля піднімає всі човни.

Міцніше стиснувши однією рукою пальці Білла, а другою — пальці Марші, Генрі перемкнув картинки знову на зовнішній план будівлі. Вогонь, солдати, які оточили корівник, голос із динаміка наказує солдатам простежити, щоб ніхто не втік.

В’язні вже піднялися на ноги і збуджено перемовлялися наляканими голосами (крім глибоких телепатів, ті просто повернули до нього обличчя в плямах байрусу, з яких дивилися повні жаху очі). Він показав їм корівник, що палає, як смолоскип, на тлі сніжної ночі; показав, як вітер перетворює це пекло на вибух, вогняну бурю; шланги, що бризкають напалмом під супровід голосів із динаміків: «МОЛОДЦІ, ХЛОПЦІ, СПАЛІТЬ ЇХ УСІХ, ЩОБ НІХТО НЕ ПІШОВ. ВОНИ — РАК, А МИ З ВАМИ — ЛІКИ ПРОТИ ТОГО РАКУ!»

Тепер, достатньо підігрівши уяву в’язнів, Генрі послав їм образ кількох людей, які все-таки зуміли знайти виходи або вибратися крізь вікна. Багато з них горіли на ходу. Серед них була жінка з дитиною на руках. Солдати розстріляли з кулеметів усіх, окрім цієї жінки з немовлям, — її вони перетворили на напалмову свічку.

«Ні!» — одночасно вигукнули кілька жінок, і Генрі з якоюсь цікавістю збоченця відзначив, що кожна з них — навіть ті, які не мали дітей, — наділила палаючу жінку своїм обличчям.

Усі вже попідскакували і штовхались, як корови під час грози. Потрібно було спрямувати їх у необхідне русло, доки вони не встигли ні про що подумати, тим більше — задуматися.

Зібравши в одне силу з’єднаних із ним розумів, Генрі послав їм зображення крамниці.

«ОСЬ! — звернувся він до натовпу. — ЦЕ ВАШ ЄДИНИЙ ШАНС НА ПОРЯТУНОК! МОЖНА СПРОБУВАТИ ПІТИ ЧЕРЕЗ КРАМНИЦЮ, ЛАМАЙТЕ ОГОРОЖУ, ЯКЩО ДВЕРІ БУДЕ ЗАБЛОКОВАНО! НЕ ЗУПИНЯЙТЕСЯ, НЕ ЧЕКАЙТЕ! ТІКАЙТЕ ДО ЛІСУ! ХОВАЙТЕСЬ У ЛІСІ! ВОНИ ВЖЕ ЙДУТЬ СЮДИ, ЩОБ СПАЛИТИ ЦЕ МІСЦЕ РАЗОМ З КОРІВНИКОМ І ВСІМА, ХТО ВСЕРЕДИНІ. ЛІС — ВАШ ЄДИНИЙ ПОРЯТУНОК! УПЕРЕД! УПЕРЕД! »

Занурившись із головою в глибини власної, розігрітої таблетками Овена уяви і щосили розсилаючи мисленнєві образи — кому картинки можливої безпеки там, у лісі, кому певної смерті тут, причому картинки прості, як у дитячій книжці, — він і не помітив, як став повторювати: «Уперед, уперед, уперед».

Його заклик підхопила Марша Чайлз, за нею її зять, потім Чарльз, чоловік із оброслою байрусом сонячною секс-батареєю.

«Уперед! Уперед! Уперед!»

Несприйнятливий до байрусу і тому здатний на телепатію не більше, ніж звичайний ведмідь, Даррен був сприйнятливий до флюїдів, які носились у повітрі, і теж став скандувати:

«Уперед! Уперед! Уперед!»

Заклик передавався від людини до людини, від групи до групи — спричинена панікою інфекція, більш заразна, ніж байрус: «Уперед! Уперед! Уперед!»

Корівник здригався від голосів, кулаки в єдиному пориві злітали над головами, як на рок-концерті.

«УПЕРЕД! УПЕРЕД! УПЕРЕД!»

Генрі дав їм можливість перехопити ініціативу і довести себе до найвищого ступеня збудження. Він і сам, не помічаючи того, махав кулаком, підкидаючи пошкоджену руку, хоч і нагадував собі постійно, що не повинен влитись у створений ним циклон колективного розуму: якщо вони йшли на північ, то його шлях — на південь. Він вичікував, коли буде досягнуто точки неповернення, точки займання і спонтанного загоряння.

І ця мить настала.

— Уперед, — прошепотів Генрі.

Він зібрав розуми Марші, Білла, Чарлі… а потім і тих, хто був поруч і особливо піддався його впливу. Він з’єднав їх, сконцентрував і випустив одне коротке слово срібною кулею в голови трьохсот сімдесяти людей у корівнику старого Ґосселіна:

«УПЕРЕД».

На мить стало тихо, а потім ворота пекла відчинилися.

Перед самим заходом сонця вздовж огорожі на однаковій відстані одну від одної поставили десяток двомісних будок для вартових (насправді це були туалетні кабінки, з яких викинули пісуари та унітази). Кожна конструкція була обладнана обігрівачами, які наповнювали цей невеликий простір запаморочливими теплими хвилями і позбавляли охоронців бажання витикати носа назовні. Час від часу то в одній будці, то в іншій відчинялися двері, щоб впустити всередину порив свіжого повітря зі снігом, але далі охоронці в зовнішній світ не висувалися. Майже всі вони були солдатами мирного часу і не розуміли, наскільки високими є ставки в цій грі, тому, гаючи час на чергуванні, розповідали байки про секс, машини, службу, секс, сім’ї, майбутнє, секс, пиятику, наркотики і секс. Обидва рази, коли Овен приходив до сараю, вони не помітили його, хоча з будок 9 і 10 його було чудово видно, і вони навіть не здогадувалися, що з хвилини на хвилину їм доведеться зіткнутися зі справжнім бунтом.

Ще семеро солдатів, хлопці, які провели в команді Курца трохи більше часу і тому мали багатший досвід, зібралися в магазині біля грубки й грали в п’ятикартковий покер у тому самому кабінеті, у якому Овен відтворював для Курца записи з «Ne nous blessez pas» століття два тому. Шестеро з картярів були вартовими, сьомий, Джин Кембрі, — колегою Чувака Бродскі. Кембрі не спалося. Причину безсоння приховував еластичний бавовняний напульсник, намотаний на зап’ясті. Однак він не знав, як надовго вистачить хустки, бо червона погань під нею розросталась. Якщо не стежити, хтось обов’язково помітить, і тоді не в карти гратиме в теплому кабінеті, а опиниться в корівнику з цивільними.

Хіба він один такий? У Рея Парсонса одне вухо закрите здоровенним ватним тампоном. Сам він каже, що це через вушний біль, але спробуй здогадайся. У Теда Трезевскі одне м’ясисте передпліччя перетягнуте бинтом, і він стверджує, що подряпався, коли вранці виставляв колючий дріт. Може, й так. Джордж Юделл, безпосередній командир Чувака в спокійні часи, натягнув на лису голову в’язану шапочку — ця чортівня робила його схожим на якогось підстаркуватого білого репера. Можливо, під нею не було нічого, крім шкіри, ось тільки тут було занадто тепло, щоб надягати шапку, хіба ні? До того ж в’язану.

— Долар, — сказав Гові Еверетт.

— Зрівнюю, — відгукнувся Денні О’Браян.

Парсон наслідував його приклад, за ним і Юделл. Кембрі їх не почув. Йому раптом ні з того ні з сього примарилася жінка з маленькою дитиною на руках. Коли вона пробиралася крізь занесений снігом вигул, хтось облив її напалмом і перетворив на рухомий смолоскип. Кембрі від жаху здригнувся, вирішивши, що цей образ породило його нечисте сумління.

— Джине? — вимовив Ел Коулмен. — Ти вирівнюєш чи…

— Що це? — насупившись, запитав Гові.

— Про що ти? — не зрозумів Тед Трезевскі.

— Слухай. Зараз почуєш, — відповів Гові.

«Тупий пшек», — почув у себе в голові цей не висловлений уголос висновок Кембрі, але не звернув уваги. Тієї ж миті їхню увагу привернув інший звук: вони чітко почули підхоплене вітром скандування, яке швидко набирало силу й міць.

«Уперед! Уперед! Уперед! Уперед! УПЕРЕД!»

Звук ішов з корівника, прямо за крамницею.

— Що це, в біса , таке? — промовив Юделл, відсуваючись від складаного столика з картами, попільничками, чіпсами та грошима. Джин Кембрі раптом зрозумів, що під дурною вовняною шапочкою не було нічого, крім шкіри. Юделл фактично був старшим у цій маленькій групі, але він уявлення не мав, що відбувається. Він не бачив кулаків, що піднімаються, не чув потужного уявного голосу, який вів за собою інших.

Кембрі побачив тривогу на обличчях Парсонса, Еверетта й Коулмена. Вони теж усе бачили. Розуміння миттю об’єднало їх, але незаражені тільки спантеличено переглядалися.

— Ці козли зараз вирвуться, — сказав Кембрі.

— Дурниці, Джине, — відмахнувся Джордж Юделл. — Вони не знають, що на них чекає. До того ж це цивільні . Вони просто вирішили трохи по…

Кембрі проковтнув кінець слова. «УПЕРЕД» розрізало його мозок бензопилою. Рей Парсонс і Ел Коулмен зіщулились. Гові Еверетт зойкнув від болю, схопився за голову і хвицнув ногами, зачепивши колінами столик, — карти й чіпси полетіли врізнобіч. Доларова купюра впала на обігрівач і почала тліти.

— Ох, блядь, дивись, що ти нако… — почав був Тед, але Кембрі перебив його:

— Вони йдуть. Вони йдуть по нас .

Парсонс, Еверетт і Коулмен потяглися за автоматами «М-4», які стояли біля стіни поблизу вішака старого Ґосселіна. Решта подивилися на них із подивом, як і раніше, відстаючи на три ходи… і наступної секунди пролунав потужний удар — людей шістдесят, а то й більше, з ув’язнених разом навалилися на двері корівника. Двері були замкнені ззовні на великі сталеві армійські замки, тому витримали, але стара деревина з гучним тріском піддалася.

Бранці ринули крізь пролом, волаючи назустріч сніговому вітру «Уперед! Уперед!» і наступаючи на тих, кому не пощастило втриматися на ногах.

Кембрі теж схопив карабін, але зброю одразу ж було висмикнуто в нього з рук.

— Це мій, ідіоте, — прогарчав Тед Трезевскі.

Проламані двері корівника і задню стінку крамниці розділяло менш ніж двадцять ярдів[161]. Натовп ринув крізь відкритий простір із криками «УПЕРЕД! УПЕРЕД! УПЕРЕД!».

Покерний столик із гуркотом полетів убік, розсипаючи навсібіч дрібні предмети. Коли перші в’язні кинулися на дротяну огорожу й або підсмажились, або повисли на величезних мотках колючого дроту, як ті риби на гачках, увімкнулася сигналізація. Наступної миті до несамовитих уривчастих криків сигналізації приєдналося завивання сирени — сигнал загальної тривоги, яку іноді називали «Ситуація Три Шістки», тобто кінець світу. Із пластикових туалетних кабінок показалися здивовані й перелякані обличчя.

— Корівник! — закричав хтось. — У корівнику пролом! Це втеча!

В’язні, багато з них були босоніж, побігли снігом уздовж огорожі, не здогадуючись, що її закоротили власними тілами більш ніж вісімдесят мисливців на оленів, камікадзе, які кричали на всю горлянку «УПЕРЕД» , навіть сіпаючись на колючому дроті, підсмажуючись і помираючи.

Ніхто не помітив самотнього чоловіка — високого, худого, в старомодних черепахових окулярах, — який вийшов з-за задньої стіни корівника і став пробиратися по діагоналі крізь замети на вигулі. Хоча Генрі не бачив і не відчував, щоб хтось звертав на нього увагу, він перейшов на біг. Йому здавалося, що в сліпучому сяйві прожекторів його видно як на долоні, а какофонія сирен і сигналізації викликала в нього паніку і майже довела до божевілля… як той плач Даддітса за складом братів Трекерів.

Він усією душею сподівався, що Андергілл чекає на нього. Бачити його він не міг — сніг валив надто густо, щоб розгледіти дальній кінець загороди, — але він скоро туди добереться і все стане зрозуміло.

Курцові залишалося взути другий черевик, коли ввімкнулася сирена і спалахнуло додаткове освітлення, заливаючи цей Богом забутий клаптик землі ще більшим сяйвом. На обличчі його не відбилося здивування або неспокою, лише суміш полегшення й досади. Полегшення, бо невідомість, що точила його нерви, нарешті закінчиться. Досада, бо ця довбана свистопляска не розпочалася хоча б години на дві пізніше. Ще дві години, і він міг би підбивати підсумки всієї операції.

Правою рукою він різко відчинив двері «Віннебаґо», у лівій досі був затиснутий черевик. Із корівника неслося скажене ревіння, щось подібне до бойового кличу, на який його серце мимоволі відгукнулось. Ураганний вітер трохи приглушував його, але не сильно, оскільки кричали, здавалося, геть усі. Серед людей ситих, позбавлених віри в те, що подібне може трапитися з ними, з’явився Спартак — хто б міг подумати?

«Це все бісова телепатія, — вирішив він. Чуття, яке його ніколи не підводило, говорило про те, що справа серйозна, на його очах уся операція по-справжньому летить під три чорти, і все ж він посміхався. — Напевне, телепатія. Вони зачули, що на них чекає… і хтось вирішив, що не можна сидіти склавши руки».

Поки він спостерігав за подіями, строката юрба, переважно люди в куртках і помаранчевих шапках, вивалилася крізь виламані двері корівника. Один чоловік упав на розщеплену дошку і повис на ній, пронизаний наскрізь, як вампір. Хтось упав на сніг і опинився під ногами натовпу. Курц відчув себе, як уболівальник із місцем біля самого боксерського рингу під час призового бою. Йому було видно все.

Дві групи втікачів, по п’ятдесят-шістдесят людей у кожній, злагоджено, як військові на навчаннях, відокремилися від загального натовпу і кинулися на огорожу по обидва боки від крамнички. Вони або не знали, що по дротах огорожі пропущений убивчої сили струм, або їм було байдуже. Решта, основна частина натовпу, вдарили прямо в задню частину крамниці, найменш захищене місце всього периметра. Утім, це не мало значення, бо Курц зрозумів, що огорожі все одно не встояти.

Курц заздалегідь прораховував будь-які можливі варіанти непередбаченого розвитку подій, але таке йому й не снилося: дві-три сотні товстопузих листопадових воїнів, не шкодуючи життя свого, мало не з криками «банзай», ідуть в атаку. Він не чекав, що вони здатні на щось більше, ніж просто сидіти та обурюватися через незаконність дій військових аж доти, доки з них почнуть робити барбекю.

— Непогано, хлопці, — подумав уголос Курц, відчуваючи, як починає горіти щось іще, можливо, його кар’єра, хай їй грець. Але кінець усе одно коли-небудь мав настати, і він вибрав до біса складну операцію, щоб поставити крапку, так? Наскільки розумів Курц, маленькі сірі чоловічки з космосу мали другорядне значення. Якби він відповідав за новини в якійсь газеті, у ній був би заголовок великими літерами: «ОЦЕ ТАК СЮРПРИЗ! АМЕРИКАНЦІ НОВОЇ ЕРИ ДЕМОНСТРУЮТЬ ХАРАКТЕР!» . Вражає. Навіть майже шкода їх убивати.

У сніговій ночі то завивала, то змовкала сирена загальної тривоги. Перша хвиля людей ударила в тил крамниці. Курц відчув, як здригнулася будівля.

— Бісова телепатія, — криво посміхнувся Курц. Його люди нарешті заворушилися. Перша хвиля з’явилася з вартових будок, потім із автопарку, зі складу і з коробок напівтрейлерів, які слугували тимчасовими бараками. Але потім посмішка на обличчі Курца почала згасати, поступившись місцем здивованому виразу. — Стріляйте, — мовив він уголос. — Чому не стріляєте?

Подекуди постріли лунали, але цього було зовсім мало. Курцові здалося, що він відчув паніку. Його люди не відкрили вогонь на ураження, бо злякалися. Чи тому, що знали: вони наступні.

— Бісова телепатія, — повторив він, і несподівано автоматні постріли загуркотіли в самій крамниці. Вікна кабінету, в якому проходила їхня з Овеном Андергіллом нарада, освітилися короткими яскравими спалахами. Дві шибки вилетіли з рам, з другого вікна спробувала вилізти людина, і, перш ніж її схопили за ноги й ривком затягли назад, Курц устиг побачити, що то був Джордж Юделл.

Отже, принаймні хлопці в кабінеті вирішили битися. Звичайно, вони битимуться, якщо йдеться про їхні життя. Салаги, які кинулися тікати, досі бігли. Курцові спало на думку кинути черевик і схопити свій дев’ятиміліметровий пістолет. Пристрелити двійко боягузливих утікачів. Скористатися правом на відстріл. Зрештою, все навколо розвалюється, так що ж заважає розважити душу?

Андергілл — ось що заважає. Овен Андергілл мав якийсь стосунок до цього заворушення. Курц знав це так само, як знав своє ім’я. Усе це тхнуло зрадою, а Овен Андергілл був майстром у цьому.

З кабінету Ґосселіна долинули нові постріли… крики болю… потім тріумфальне виття натовпу. Обізнані з комп’ютерами, любителі «Евіан»[162] і салатів, варвари досягли своєї мети. Курц зачинив двері «Віннебаґо», щоб не бачити цього, і поквапився назад до спальні, щоб викликати Фредді Джонсона. Черевик досі був затиснутий у його руці.

Кембрі стояв на колінах перед письмовим столом старого Ґосселіна, коли ввірвалася перша хвиля в’язнів. Він гарячково висував шухлядки, сподіваючись знайти пістолет. Те, що пістолета він не знайшов, імовірно, врятувало йому життя.

— УПЕРЕД! УПЕРЕД! УПЕРЕД! — скандували в’язні.

Пролунав жахливої сили удар, ніби в тильну стіну крамниці на всій швидкості врізалася вантажівка. Ззовні Кембрі почув соковиті тріскучі звуки — перші втікачі налетіли на огорожу. Світло в кабінеті заблимало.

— Тримайтеся разом, хлопці! — закричав Денні О’Браян. — Заради Бога, три…

Двері чорного ходу зірвало з петель із такою силою, що вони буквально влетіли в кімнату під напором переднього ряду людей, які з криком увірвалися й скупчилися з іншого боку. Кембрі пригнувся, прикривши руками потилицю, коли двері впали на письмовий стіл під кутом, прикривши його зверху.

У невеликому замкненому просторі звук автоматних черг пролунав оглушливо, перекривши навіть крики поранених, але Кембрі зрозумів, що стріляли не всі. Трезевскі, Юделл і О’Браян відкрили вогонь, а Коулмен, Еверетт і Рей Парсонс просто стояли зі здивованими виразами на обличчях, притискаючи зброю до грудей.

Зі свого випадкового притулку Джин Кембрі побачив, як в’язні кинулися через кімнату, як найперших кулями відкинуло назад, мов ганчір’яних ляльок, як їхня кров полетіла на стіни, на рекламу квасоляних сніданків та на інформаційний плакат про охорону праці. Він побачив, як Джордж Юделл, жбурнувши свій автоматичний карабін у двох міцних молодих чоловіків у помаранчевому, крутнувся й кинувся до вікна. Джордж устиг висунутися до пояса, коли його схопили й затягли назад. Якийсь чоловік зі схожою на родимку плямою Ріплі на щоці вп’явся зубами в литку Джорджа, ніби це була ніжка індички, а ще одна людина з іншого кінця змусила замовкнути крикуна Джорджа, скрутивши йому шию різким рухом уліво. Кімната наповнилася блакитним пороховим димом, але Джин Кембрі побачив, як Коулмен кинув на підлогу автомат і підхопив мантру: «Уперед! Уперед! Уперед!» Побачив, як Рей Парсонс, у звичайному житті дуже сумирна людина, навів автомат на Денні О’Браяна і вибив йому мозок.

Тепер усе стало дуже просто: заражені проти здорових.

Письмовий стіл відлетів убік і стуконув об стіну. Двері впали на спину Кембрі, і, перш ніж він устиг підвестися, по дверях побігли люди, розчавлюючи його. Він відчув себе, як ковбой, що впав із коня під копита корів. «Тут я й помру», — подумав він, але потім на одну мить убивчий тиск припинився. Він піднявся на карачки, напружуючи заряджені адреналіном м’язи, і двері зісковзнули з нього на лівий бік, завдавши на прощання потужного удару в стегно. Хтось мимохідь штовхнув його носаком черевика в ребра, інший черевик прочесав по правому вуху, а потім Кембрі нарешті підвівся. У кімнаті стояв густий дим, стіни тремтіли від несамовитого галасу. Четверо чи п’ятеро дужих мисливців повалилися на грубку, та відірвалася від труб і з тріском перекинулася набік, розсипаючи палаючі кленові поліна й іскри на підлогу. Гроші та гральні карти миттю зайнялися. Поширився гіркий запах розплавлених пластикових покерних жетонів. «Жетони Рея, — чомусь пригадав Кембрі. — Вони були з ним у Затоці. І в Боснії».

Посеред загального сум’яття його ніхто не помічав. В’язням, які вирвалися на волю, двері не були потрібні, аби потрапити з кабінету до торговельної зали, усю стіну — звичайну тонку перегородку — було зметено вмить. Її уламки теж спалахнули вогнем із перекинутої грубки.

— Уперед, уперед, — півголосом мовив Джин Кембрі і побачив Рея Парсонса та Гові Еверетта, які мчали разом із рештою до виходу з крамниці. Гові, пробігаючи центральним проходом, на ходу схопив буханець хліба. Якогось худого літнього чоловіка в шапочці з китичкою та куртці штовхнули до печі, а потім збили з ніг. Кембрі почув несамовиті крики й вереск, коли обличчя старого прикипіло до металу й зашкварчало.

Почув і відчув .

— Уперед! — загорлав Кембрі, долучаючись до загального хору. — Уперед!

Одним стрибком перескочивши через полум’я, він побіг, гублячи свій маленький розум у великому колективному.

Операція «Синій гість» завершилася.

Подолавши три чверті шляху, Генрі зупинився, ловлячи ротом повітря і хапаючись за серце, що виривалося з грудей. За спиною в нього відбувався маленький армагеддон, який він сам розпочав, попереду — нічого, крім темряви. Цей мудило Андергілл кинув його, цей…

«Спокійніше, красунчику, спокійніше».

Двічі блимнули вогні. Генрі просто дивився не в той бік. Овен припаркувався трохи лівіше від південно-західного рогу вигулу. Тепер Генрі чітко розрізнив присадкуватий силует снігохода. За спиною в нього кричали, верещали, стріляли. Стріляли не так багато, як він розраховував, але не було часу роздумувати чому.

«Швидше! — вигукнув Овен. — Треба вибиратися звідси!»

«Швидше не можу… Ще трохи».

Генрі знову пішов уперед. Хоч там чим були заряджені диво-пігулки Овена, їхній вплив слабшав, і Генрі вже насилу пересував ноги. Стегно свербіло так, що хоч вий, у роті коїлося те саме. Генрі буквально відчував, як починає обростати язик. Чимось це нагадувало лоскіт у горлі від газованої води, з тією лише різницею, що відчуття це не минало.

Овен розрізав огорожу — і колючий дріт, і звичайний — і тепер стояв перед своїм «Сно-Кетом» (всюдихід був пофарбований у маскувальний білий колір, тому не дивно, що Генрі не помітив його крізь сніг), уперши автомат у стегно і намагаючись дивитись у всіх напрямках одночасно. Численні джерела світла наділили його півдесятком тіней; вони розходилися від його черевиків божевільними годинниковими стрілками.

Овен обхопив Генрі за плечі.

«Ти в порядку?»

Генрі кивнув. Як тільки Овен потяг його до «Сно-Кета», пролунав гучний різкий вибух, ніби хто пальнув із найбільшого у світі карабіна. Генрі присів, заплутався у власних ногах і, напевне, впав би, якби Овен його не притримав.

«Що…»

«Скраплений газ. Можливо, і бензин. Дивись».

Овен узяв його за плече і розвернув. Генрі побачив величезний вогняний стовп, що краяв снігову ніч. У небо злетіли дошки, покрівельна дранка, палаючі коробки «Чиріоз», рулони туалетного паперу. Деякі з солдатів завмерли на місці, зачаровано спостерігаючи за бурхливим вируванням вогню. Інші кинулися бігти до лісу. Наздоганяти втікачів, припустив Генрі, він ясно відчував у голові паніку — «Бігти! Бігти! Уперед! Уперед!», — але не знав, чия вона. Пізніше, коли з’явився час подумати, він зрозумів, що багато з військових теж почали тікати. Зараз же він не розумів нічого. Усе відбувалося занадто швидко.

Овен розвернув його назад і посадив на пасажирське сидіння «Сно-Кета», проштовхнувши крізь брезентову запону, від якої добряче тхнуло мастилом. У кабіні «Кета» зберігалося благословенне тепло. Рація, пригвинчена до примітивної приладової панелі, то тріщала, то захлиналася криками. Єдиним, що зміг чітко розібрати Генрі, була паніка в голосах. Це наповнило його божевільною, дикою радістю, навіть гострішою, ніж та, яку він відчув того ранку, коли їхня четвірка вселила Річі Ґренадо і його грізним посіпакам страх перед Господом Богом. То ось хто проводив цю операцію: купка дорослих Річі Ґренадо, тільки з автоматами, а не висохлими шматками собачого лайна.

Між сидіннями щось стояло, якась коробка з двома миготливими бурштиновими вогниками. Коли Генрі з цікавістю нахилився до неї, Овен відсмикнув край навісу над водійським сидінням і заскочив у «Кет». Він важко дихав і всміхався, поглядаючи на палаючу крамницю.

— Обережніше з цією штукою, брате, — кинув він. — Не зачепи кнопки.

Генрі підняв коробочку розміром з улюблену Даддітсову валізку для сніданків. Кнопки, про які згадав Овен, були розташовані під миготливими вогниками.

— Для чого це?

Овен повернув ключ запалювання — двигун «Сно-Кета» загурчав і ожив — і пересунув довгий важіль, продовжуючи всміхатись. У яскравому світлі, що пробивалось у кабіну «Сно-Кета» крізь лобове скло, Генрі помітив червонувато-помаранчеві ниточки байрусу, який ріс під кожним оком, схожий на туш для вій. Червоне проглядало і в бровах.

— Тут забагато світла, — сказав він. — Приглушимо трохи.

Дуже плавно, як моторний човен, Андергілл розвернув «Кет». Генрі повалився на спинку сидіння, поставивши коробку з миготливими вогниками собі на коліна і подумавши: якщо йому наступні років п’ять доведеться просидіти в цьому кріслі, не підводячись, він буде тільки радий.

Овен глянув на нього, скеровуючи «Сно-Кет» по діагоналі до обрамленого сніговими заметами рову, колишньої Свонні-Понд-роуд.

— Ти впорався, — сказав він. — Я, чесно кажучи, в тобі сумнівався, але ти розворушив усю цю хрінь.

— Я ж казав, що вмію розворушити.

«До того ж, — подумки додав він, — вони майже всі так чи інакше помруть».

«Не має значення. Ти дав їм шанс. І тепер…»

Заляскали постріли, але тільки після того, як куля зрикошетила від металу прямо в них над головою, Генрі зрозумів, що стріляли по них. Знову дзенькнуло — це ще одна куля відскочила від гусениці «Сно-Кета», і Генрі пригнувся, наче це могло чимось допомогти.

Усе з тією ж усмішкою на обличчі Овен вказав рукою в рукавичці праворуч. Генрі подивився туди, і тієї ж секунди ще дві кулі влучили в корпус «Кета». Генрі обидва рази зіщулився, але Овен ніби цього навіть не помітив.

Генрі побачив кілька трейлерів, на деяких із них було написано назви торговельних марок, таких як «Сіско» або «Скотт Пейпер». Перед трейлерами була колонія будиночків на колесах, і перед найбільшим — «Віннебаґо», який видався Генрі цілим маєтком, — стояли людей шестеро-семеро. Усі вони стріляли по «Сно-Кету». Незважаючи на доволі велику відстань, сильний вітер і густий сніг, багато куль влучало. Надто багато. Мало того, до них поспішало підкріплення. Серед цих були такі, хто не встиг як слід одягтись (один навіть виблискував голим торсом, вартим якогось супергероя з коміксів). У центрі групи стояв високий сивочолий чоловік, поруч із ним — хлопець менший на зріст, але міцніший. Поки Генрі дивився на них, високий чоловік підняв карабін і, ніби навіть не цілячись, вистрілив. Пролунав звук дзинь , і прямо перед носом Генрі продзижчав маленький злий металевий ґедзь.

Овен розсміявся.

— Цей худий тип із сивим волоссям — Курц. Він тут головний. А паскудник уміє стріляти, чи не так?

Кулі стукали об гусениці й корпус «Кета». Генрі знову відчув посвист, різкий рух у кабіні, і несподівано замовкло радіо. Відстань між ними і групою стрільців, що розсипалися навколо «Віннебаґо», збільшувалась, але на влучність стрільби це, здавалось, аж ніяк не впливало. Генрі сказав би, що всі ці паскудники вміють стріляти. Рано чи пізно який-небудь снайпер влучить… але Овен був щасливий . Генрі раптом подумав, що він зійшовся з людиною, ще більш схильною до самогубства, ніж він сам.

— Хлопець поряд із Курцом — Фредді Джонсон. Усі ці мишкетери[163] — люди Курца, вони повинні були… ой, обережно!

Ще одне дзинь , продзижчав іще один сталевий ґедзь — цього разу між ними, — і раптом не стало головки важеля. Овен зареготав.

— Курц! — закричав він крізь сміх. — Десять центів ставлю, він! Він уже два роки як має сидіти на пенсії, а стріляє все ще як Енні Оуклі[164]! — Овен ударив кулаком по керму. — Але все, годі. Час братися до справи. Час гасити світло, красунчику.

— Що?

Усміхаючись, Овен показав великим пальцем на коробочку з миготливими бурштиновими лампочками. Тепер вигнуті прожилки байрусу в нього під очима здавалися Генрі схожими на бойову розмальовку.

— Тицьни на кнопки, солоденький. Тицьни на кнопки і запни штори.

Несподівано — усе завжди відбувалося несподівано, завжди немов за помахом чарівної палички — навколишнього світу не стало і Курц опинився в зоні. Зойки завірюхи, снігові вихори, виття сирени — усе це зникло. Курц перестав відчувати присутність Фредді Джонсона поруч і решти учасників «Долини Імперіал» навколо. Він зосередився на «Сно-Кеті» й перестав помічати будь-що інше. Він бачив Овена Андергілла на лівому сидінні, бачив прямо крізь сталеву стіну кабіни всюдихода так само чітко, ніби він, Ейб Курц, мав рентгенівський зір Супермена. Відстань була неймовірно великою, але це не мало ніякого значення. Наступна куля, яку він випустить, влучить точно в потилицю зрадницької голови Овена Андергілла, який перетнув межу. Він підняв карабін, прицілився…

Два одночасні вибухи розірвали черево ночі. Один настільки близько, що вибухова хвиля збила Курца та його людей з ніг. Один із трейлерів, з написом «ІНТЕЛ ІНСАЙД», злетів у повітря, перекинувся і впав на «Спаґо», кухонний намет.

— Святий Боже! — закричав хтось.

Згасли не всі вогні — півгодини Овену не вистачило, і він устиг поставити термічні міни тільки на два генератори (при цьому безперестанку повторював: «Скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері»), але рухливі, у вогняних плямах тіні раптово проковтнули втікачів на «Сно-Кеті», і Курц опустив карабін, не вистріливши.

— Бляха, — позбавленим будь-якої інтонації голосом промовив він. — Припинити вогонь. Припинити вогонь, йолопи. Кінчайте, хвала Ісусу. Усім зайти. Усі, крім Фредді, беріться за руки й моліться Отцю Небесному, щоб він витяг нас із цієї дупи. Ходімо, Фредді. Швидше.

Решта, десь із десятеро людей, стали підніматися сходами у «Віннебаґо», з тривогою поглядаючи на палаючі генератори, палаючий кухонний намет (сусідній намет-їдальня вже теж зайнявся, на черзі були лазарет і морг). Половина ліхтарів табору згасли.

Курц напівобійняв Фредді Джонсона за плечі, відвів його кроків на двадцять до заметів, де вітер підхоплював сніг і носив його з боку в бік клубами, які нагадували містичний туман. Прямо перед двома чоловіками горіла пекельним полум’ям крамниця Ґосселіна, точніше, те, що від неї лишилося. Вогонь уже перекинувся й на сусідній корівник із виламаними дверима.

— Фредді, чи любиш ти Ісуса? Тільки кажи правду.

Фредді вже проходив через подібне. Для боса це була мантра — спосіб прочистити голову.

— Я люблю Його, босе.

— Присягаєшся, що це правда? — Курц дивився уважно, але, певно, не на нього, а крізь нього. Обдумував плани, якщо такі підвладні інстинктам істоти взагалі здатні планувати. — Готовий за брехню вічно горіти в пеклі?

— Присягаюсь, це правда.

— Ти ж сильно Його любиш, так?

— Дуже сильно, босе.

— Більше, ніж групу? Більше, ніж свою справу?

Пауза.

— Більше, ніж мене?

Запитання, на яке краще відповісти правильно, якщо хочеш жити. Але, на щастя, нескладне.

— Ні, босе.

— Телепатія минула, Фредді?

— Ще щось відчуваю, але не впевнений, що це телепатія, — так, голоси в голові…

Слухаючи, Курц кивав. Золотаво-червонуваті, кольору грибка Ріплі, язики полум’я пробилися крізь дах корівника.

— Але це минуло.

— Решта групи?

— Ви маєте на увазі «Долину Імперіал»? — Фредді хитнув головою в бік «Віннебаґо».

— Кого ще я можу мати на увазі? «Пожежну команду п’ять плюс два»[165] чи що? Їх, звичайно!

— Вони чисті, босе.

— Це добре. Але й погано. Фредді, нам потрібні двійко заражених американців. І коли я кажу «ми», я маю на увазі тебе й мене. Мені потрібні американці, що кишать цим лайном, зрозумів?

— Так.

Чого Фредді не зрозумів, то це того, для чого вони потрібні, але тієї хвилини знати це було не важливо. Він бачив, що Курц бере справу у свої руки, і відчував полегшення. Коли Фредді потрібно буде щось знати, Курц скаже. Фредді стурбовано глянув на палаючий магазин, палаючий корівник, палаючу кухню. Ситуація — гірше не буває.

Хоча, можливо, й ні. Якщо Курц бере справу у свої руки.

— Якби не бісова телепатія, нічого цього не сталося б, — задумливо промовив Курц. — Але почалося все не через телепатію. Звичайну людську найобку, хвала Ісусу. Фредді? Хто зрадив Його, поцілувавши?

Фредді читав Біблію переважно тому, що її йому дав Курц.

— Юда Іскаріот, босе.

Курц енергійно покивав. Очі його так і бігали навкруги, аналізуючи руйнування, оцінюючи відповідальність, яка завдяки бурі буде значною мірою обмежена.

— Так, салаго. Юда зрадив Ісуса, а Овен Філіп Андергілл зрадив нас. Юда отримав за це тридцять срібняків. Не така вже велика платня, що скажеш?

— Так, босе.

Він відповів, одвернувшись від Курца, бо тієї миті в їдальні щось вибухнуло.

Сталева рука стисла його плече і рвучко розвернула назад. Очі Курца були широко розплющені і горіли. Білі вії робили їх схожими на очі привида.

— Дивитися на мене, коли я розмовляю з тобою, — прошипів Курц. — Слухати мене, коли я з тобою розмовляю. — Курц поклав вільну руку на рукоятку пістолета. — Або я тобі кишки випущу на сніг. У мене була важка ніч, і не треба робити її ще гіршою, зрозумів, собако? Врубаєшся, куди вітер віє?

Джонсон був людиною не з боязких, але цієї секунди в нього все всередині зіщулилося й сахнулося.

— Так, босе, вибачте.

— Прийнято. Бог любить і прощає, ми повинні робити те саме. Я не знаю, скільки срібняків отримав Овен, але можу тобі сказати ось що: ми зловимо його, ми візьмемо його за дупу і зробимо в ній чудову нову дірку. Ти зі мною?

— Так. — Нічого Фредді так не хотілося, як знайти людину, яка перевернула догори дриґом його колишній упорядкований світ, і натягти її по самі вуха. — Як гадаєте, Овен до цього сильно руку доклав?

— Достатньо, як на мене, — незворушно сказав Курц. — Мені здається, я нарешті йду-таки на дно, Фредді…

— Ні, босе.

— …але я не піду на дно сам.

Обіймаючи за плечі, Курц повів свого нового заступника назад до «Віннебаґо». Приземкуваті, вмираючі стовпи вогню ще позначали місця палаючих генераторів. Це зробив Андергілл, не хто-небудь, а один із людей Курца. Фредді досі було важко в це повірити, але він уже почав заводитися. «Скільки срібняків, Овене? Скільки ти отримав, зраднику?»

Курц зупинився біля сходів.

— Кого хочеш призначити головним в операції «знайти-і-знищити», Фредді?

- Ґаллахер, босе.

— Кейт?

— Так.

— Вона людожерка, Фредді? Людина, яку ми поставимо головною, повинна бути людожером.

— Вона їх сирими кришить у салат і їсть, босе.

— Добре, — кивнув Курц. — Тому що буде бруд. Мені потрібні двоє заражених Ріплі. Непогано б із групи «Синього гостя». Решту… як тварин, Фредді. «Долина Імперіал» стає операцією з пошуку та знищення. Ґаллахер та інші повинні вистежити й пристрелити всіх, кого зможуть. Військових і цивільних. З цієї хвилини до дванадцятої нуль нуль завтрашнього дня — час годівлі. Після цього кожен за себе. Крім нас із тобою, Фредді.

Світло пожежі забарвило обличчя Курца в колір байрусу, перетворивши його очі на очі тхора.

— Ми знайдемо Овена Андергілла і навчимо його любити Господа, — завершив він.

Курц вибіг сходами легко і впевнено, як гірський козел по щільному слизькому снігу. Фредді Джонсон пішов за ним.

«Сно-Кет» вилетів на Свонні-Понд-роуд із такою швидкістю, що в Генрі тьохнуло під грудьми. Всюдихід розвернувся і попрямував на південь. Овен крутив кермо, катував важіль, розганяючи «Кета» все швидше й швидше. Від видовища галактик снігу перед лобовим склом у Генрі з’явилося відчуття, що вони мчать із надзвуковою швидкістю, хоч він і розумів, що насправді їхня швидкість — миль тридцять п’ять на годину[166] або близько того. Це врятує їх від Курца, але в нього була підозра, що Джонсі пересувався набагато швидше.

«Попереду шосе, чи не так?» — запитав Овен.

«Так, милі за чотири[167]».

«Коли дістанемося, треба буде змінити транспорт».

«Ніхто не постраждає, якщо це залежатиме від нас. І нікого не буде вбито».

«Генрі… Не знаю, як сказати, але це не шкільний баскетбольний матч».

— Ніхто не постраждає, нікого не буде вбито. Принаймні коли ми будемо змінювати транспорт. Обіцяй, або я зараз відчиняю двері й вистрибую.

Овен кинув на нього оком.

— Вистрибуєш, так? І плювати на те, що твій друзяка надумав зробити з цим світом.

— Мій друг ні в чому не винний. Його викрали.

— Гаразд. Ніхто не постраждає, коли ми будемо замінювати транспорт. Якщо це від нас залежатиме. І нікого не буде вбито. Крім нас, хіба що. Отже, куди ми їдемо?

«Деррі».

«Він там? Оцей останній інопланетянин, що лишився живим?»

«Гадаю, так. У будь-якому разі, у Деррі в мене є друг, який нам допоможе. Він бачить лінію».

«Яку лінію?»

— Нехай, — мовив Генрі й подумав: «Це складно».

— Що значить — складно? І ще: що таке «не скакати, не грати»?

«Розкажу дорогою. Якщо зможу».

«Сно-Кет» котився до автостради — закрита капсула, що прямує за світлом своїх фар.

— Скажи ще раз, що ми збираємося зробити, — попрохав Овен.

— Врятувати світ.

— Тепер скажи, ким ми після цього станемо? Мені потрібно це почути.

— Ми станемо героями, — сказав Генрі. Потім відкинув голову на сидіння і заплющив очі. Сон прийшов за кілька секунд.